86534

Треті особи у зобов’язальних правовідносинах (цивільно правовий аспект)

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Мета дослідження. Метою роботи є аналіз зобав’язального права в цілому та аналіз третіх осіб у зобов’язальних правовідносинах. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на пункти, висновків та списку використаних джерел.

Украинкский

2015-04-08

75.23 KB

0 чел.

43

 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

Треті особи у зобов’язальних правовідносинах (цивільно правовий аспект)

з дисципліни “Цивільне право”

             

              Група:120

                  Спеціальність: 6.030402 - Правознавство

Виконав                                             Куча Анжела Володимирівна

Керівник курсової роботи               Назаренко П.Г.

                                                    

                                                    ЗАПОРІЖЖЯ

2012

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ 1.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

….………………………………………………………………………………...4

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ЕЛЕМЕНТИ  І СУБ’ЄКТИ……………….....13

  1.  Поняття зобов’язань………………………...…………………….13
  2.  Види зобов’язань …………………………………………………15
  3.  Елементи і суб’єкти зобов’язань ……………..………………….24

РОЗДІЛ 3. ТРЕТЯ ОСОБА У ЗОБОВ’ЯННЯХ ………………...………….…31                

ВИСНОВКИ……………..……………………………………………………...33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..….39

                                                          ВСТУП

Актуальність теми.

Найбільшою за обсягом частиною цивільного законодавства України (його підгалуззю) є зобов’язальне право, норми якого покликані регулювати багатоманітні суспільні відносини з виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг у сферах виробництва, обігу, виробничого та особистого споживання.

Треті особи в зобов’язаннях потребують теоретичного аналізу з метою визначення особливостей регулювання прав цих осіб, їх здійснення та захисту. Це має й істотне практичне значення, оскільки треті особи є фігурантами у численних правовідносинах – речових, зобов’язальних, корпоративних, інтелектуальної власності, спадкових тощо.

 Предмет дослідження. В даній курсовій роботі висвітлено основні терміни, що стосуються третіх осіб у зобов’язальних  правовідносинах,  поняття зобо’язального права та поняття  зобов’язальних правовідносин, види, елементи і суб’єкти  зобов’язань, склад зобов’язань, а також  треті  особи  у зобов’язаннях.                             

Методи аналізу. На мою думку для того, щоб аналізувати  третіх осіб у зобов’язальних  правовідносинах, потрібно перш за все проаналізувати  всі аспекти, що  стосуються  зобов’язального  права  в  цілому.

Мета дослідження. Метою роботи є  аналіз зобав’язального права в цілому та аналіз третіх осіб у зобов’язальних правовідносинах.

Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на пункти, висновків та списку використаних джерел.

                                                    РОЗДІЛ 1

           ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіяння шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань.

Зобов’язання були одним з основних інститутів римського права. Визначаючи зобов’язання як правовий зв’язок між суб’єктами права, унаслідок якого одна особа (боржник) повинна щось дати, зробити або надати іншій особі (кредитору), римські правознавці наголошували на тому, що “ сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити якийсь предмет або сервітут нашим, але в тому, щоб зобов’язати іншого дати нам щось, або зробити, або надати (залишити, виконати) ”. Із такого визначення зобов’язання випливає, що воно, передусім, стосується договорів, а його метою є вчинення певних дій боржником. Разом із тим, останні могли виникати і з інших підстав, що робило необхідним їх співвіднесення з договорами, установлення їхнього значення для виникнення правових наслідків.[9, 488]

У кінцевому підсумку, у римському приватному праві було розроблено достатньо чітку класифікацію зобов’язань залежно від підстав виникнення останніх, яка була спрямована, у першу чергу, на впорядкування цивільних відносин та більш повний захист інтересів сторін. Система зобовязань римського права виявилася настільки вдалою, що згодом без істотних змін була запозичена переважною більшістю європейських держав.[9, 489]

Разом із тим, у підходах до правової характеристики системи та окремих підстав виникнення зобов’язань, визначення характеру їх взаємозв’язку та взаємодії у сучасній правовій літературі намітилися зміни, викликані використанням у теорії права нової категорії “ юридичні факти ”, котра розглядається як більш універсальна і динамічна. У зв’язку з цим постає питання про доцільність та можливий ступінь використання в сучасному українському праві здобутків римського права в цій галузі, доцільності їх модернізації тощо. Не заперечуючи корисності досвіду інших сучасних європейських країн, варто зауважити, що відправною точкою у формуванні їхнього зобов’язального права були ідеї римської юриспруденції.[9,452]

 Відтак такий підхід дозволяє найбільш повно згодом використати і власні національні традиції, збагачуючи їх загальноєвропейською ідеєю римського права та характером його інтерпретації у сучасних умовах.

Цим зумовлена необхідність спеціального дослідження основних інститутів римського права, зокрема зобов’язань, підстав їх виникнення та порівняння їх із відповідними інститутами українського цивільного права.

Слід зазначити, що в українській цивілістиці мали місце дослідження окремих аспектів впливу ідей римських правознавців на концепцію відповідних інститутів у цивільному праві України (науковий доробок О.А. Підопригори, Є.О. Харитонова, В.В. Васильченка, В.Д. Онофрейчука, Р.Ф. Гонгало, П.М. Федосєєва, Є.С. Сєверової, В.М. Зубара). Проте в жодній із праць згаданих авторів не розглядалися спеціально питання правової характеристики підстав виникнення зобов’язань у римському праві та не провадився порівняльний аналіз їх із тими, що мають місце в сучасному цивільному праві України.

Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання — це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах — це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).

Досить широким є і коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами. Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси — і юридичні, і економічні. В ЦК України передбачається, що на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості?

По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немайнових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.

По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак — мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім — від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.

По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта.

По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок — боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана — боржником. О.С. Иоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій.[11, 11]

Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини. Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих зобов'язань.

Суб'єктами зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди — завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі  купівлі-продажу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди.

У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії  боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти — дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець). Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт — майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об'єкти:

1) збереження майна зберігачем;

2) своєчасне одержання майна поклажодавцем. [11, 21]

У ряді зобов'язань двом юридичним об'єктам відповідають два матеріальні об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єкти — майно та гроші.

Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Разом з тим із ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру. Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру. Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування  майна або взагалі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок о платності). Змістом зобов'язання може охоплюватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної). Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції, їх встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення.[13, 37]

Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють зобов'язання в разі його порушення. Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні.

Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання купівлі-продажу слід розглядати одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прийняття цієї суми продавцем. За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов'язання є нічим іншим, як правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій по виконанню застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів. Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов'язані з передачею певного майна, поняттям предмета виконання охоплюється і це конкретне майно. Особливості предмета виконання повністю залежать від особливостей конкретного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов'язання (правочином, договором, адміністративним актом, на яких засновані зобов'язання) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Деякі загальні правила щодо предмета виконання у ЦК України закріплені лише стосовно грошових зобов'язань. Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов'язань, які набувають форми їхніх принципів. Для учасників зобов'язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основну мету зобов'язання. Але саме досягнення цієї мети пов'язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим "якісним" показникам, які загалом можна об'єднати поняттям належного виконання. Таким чином, принципи реального і належного виконання традиційно розглядалися як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання. Однак єдиної думки щодо співвідношення цих принципів у літературі не склалося. Так, одні автори вважали, що реальне виконання — складова належного виконання. Належне виконання є поняттям більш загальним, а реальне виконання — одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання. Іншу позицію з цього питання займав А.В. Венедиктов, який навпаки вважав, що належне виконання — це складова реального виконання. На його думку, реальне виконання договірних зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних та кількісних показників: не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов, у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції.

О.С. Иоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального. Зверталася особлива увага на те, що на етапі нормального розвитку зобов'язання реальне виконання передбачає і належне виконання, а після порушення боржником зобов'язання — виконання у натурі.[11, 55]

Найбільш прийнятною в цьому питанні є позиція M.I. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання — це різно площинні явища. У першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому – якісна характеристика дії (або утримання від дії). Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, вирішуються два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога належного виконання). З розвитком ринкових засад в економіці принцип реального виконання зобов'язання, який набував особливого значення для господарських договорів, певною мірою втратив своє первісне значення. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може задовольнити інтерес у певному обсязі. За таких обставин ЦК України виходить з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься [11, 8].

                                              

                                                        

                                                      РОЗДІЛ 2

   ПОНЯТТЯ, ВИДИ , ЕЛЕМЕНТИ, СУБЄКТИ І СКЛАД  ЗБОВЯЗАНЬ

                                        2.1. Поняття зобов’язань

Зобов'язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного законодавства Норми, що містяться в зобов'язальному праві, регулюють велике коло суспільних відносин, пов'язаних з придбанням товарів у власність, здаванням майна в оренду, перевезенням вантажів і багажу, наданням послуг, кредитуванням і розрахунками, страхуванням, спільною діяльністю, використанням здобутків науки, літератури тощо.

Зобов'язання є найпоширенішим видом цивільних правовідносин і мають усі їх ознаки. Характеризуючи поняття зобов'язання, насамперед слід зазначити, що зобов'язання — це цивільні правовідносини.[7, 467]

Нагадаємо, що цивільні правовідносини найчастіше визначаються як правовідносини, що базуються на нормах цивільного закону і складаються з приводу матеріальних і нематеріальних благ; їх учасники, маючи автономію і майнову відособленість, є юридично рівними носіями прав і обов'язків. У цьому визначенні вже закладені ознаки цивільних правовідносин. Цивільні правовідносини поділяються на речові (у яких суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно без сприяння зобов'язаної особи) і зобов'язальні (у яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх суб'єктивних прав має потребу у сприянні зобов'язаної особи).

 Зобов'язання - це закріплені цивільним законом суспільні відносини з переміщення майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій і зумовленого цим утримання від вчинення інших дій.

Разом з тим зобов'язання мають специфічні ознаки, що вирізняють їх із сукупності цивільних правовідносин.[7, 472]

По-перше, сторонами зобов'язання є чітко визначені особи: кредитор — особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання відрізняються від абсолютних правовідносин, наприклад, правовідносин власності, коли уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб.

По-друге, об'єктом зобов'язання є певна поведінка зобов'язаної особи. Це можуть бути певні дії з передання майна, сплати грошей виконання роботи (чи стримування від здійснення дії. що відіграє другорядну роль), тобто об'єктом зобов'язання в будь-якому випадку є дії, стосовно яких кредитор має право вимоги, а боржник зобов'язаний їх виконати.

 По-третє, здійснення суб'єктивного зобов'язального права кредитором за загальним правилом можливе тільки в разі здійснення боржником дій, що становлять його обов'язок. Цим зобов'язання відрізняються від речових правовідносин, коли уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно.

 По-четверте, зобов'язання здебільшого опосередковують рух майна, надання послуг, виконання робіт, тобто є правовою формою економічного обороту.

 По-п'яте, здійснення зобов'язань забезпечується примусовими заходами у формі санкцій. Для реалізації санкції суб'єкт зобов'язання, право якого порушено, має право звернутися з позовом до суду.[7, 488]

 У будь-якому зобов'язанні розрізняють такі необхідні елементи, як суб'єкти, об'єкт і зміст зобов'язання.

 Як у будь-яких правовідносинах, у зобов'язанні беруть участь дві сторони: уповноважена і зобов'язана. Зобов'язання не створює обов'язків для осіб, що не беруть участі в ньому як сторони (для третіх осіб). Так, при купівлі-продажу зобов'язання виникає між конкретним продавцем і конкретним покупцем.

 Суб'єкти зобов'язання завжди конкретні. Це кредитор і боржник, взаємопов'язані правами і обов'язками. Кредитор має право свої вимоги висувати тільки боржнику, а той, у свою чергу, зобов'язаний виконати їх. Іноді в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів чи боржників. Наприклад, при спільному заподіянні шкоди кількома особами на стороні боржника буде кілька осіб.

 Об'єктом зобов'язання є певні дії боржника. Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права та обов'язки їх учасників. Згідно зі ст. 509 ЦК України особливість змісту зобов'язальних правовідносин полягає в тому, що правомочність кредитора набирає форми права вимоги, а правомочність боржника має форму боргу як обов'язку виконання вимоги кредитора.

 Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, їх зміст становлять також суб'єктивні права та обов'язки майнового характеру. Однак зміст зобов'язання не завжди вичерпується права вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право вимагати також вчинення дій немайнового характеру.[7,495]

                                           

                                          2.2. Види зобов’язань

Поділ зобов’язань на види має практичне та теоретичне значення. Завдяки йому здійснена їх правова характеристика, визначається допустимість існування певних правових конструкцій, проводиться  групування зобов’язань у певні інститути зобов’язального права, проводиться порівняння, визначається правове становище суб’єкті тощо.

Здебільше в основі класифікація зобов’язань покладено позитивне законодавство та його систематика, в даному виді система зобов’язального права. Підставою для поділу зобов’язань  є юридичний факт на якому це зобов’язання засноване.  В той же час в теорії цивільного права розробляються певні доктрини однорідних зобов’язань на підставі чого у подальшому моделюється позитивне законодавство. Надумані класифікаційні ряди з часом відмирають. З розвитком суспільства та науки, техніки появляються нові, наприклад  інтернет - зобов’язання.[15, 74]

Як і інші класифікації поділ зобов’язань на окремі види заснований на класифікаторі (певній підставі прагматичного спрямування) та дихотомії. Вона виправдана часом і прижилась в науковій та навчальній літературі.

Класифікація зобов’язань та її критерії давно дискутується у юридичній літературі. Позиції авторів мають історично детермінований характер. Так за умови домінування соціалістичної власності та народногосподарських планів І.Б. Новицький види зобов’язань зв’язував з останніми та виділяв: 1) ті, які виникали на підставі або у зв’язку з такими планами; 2) ті, що не охоплювалися соціалістичним плануванням; та 3) ті, які сприяли правильному розвитку двох попередніх. Раніш подібна класифікація була запропонована  ще М.М. Агарковим, який класифікаційним критерієм системи зобов’язань вважав мету, на яку спрямовано зобов’язання і виділяв такі з них: 1) зобов’язання, що забезпечували виконання народногосподарського плану, 2) зобов’язання, що спрямовані на охорону та забезпечення майна держави та 3) зобов’язання, що забезпечували розвиток та охорону інших гарантованих суспільних відносин. С.І. Аскназій проводив класифікацію зобов’язань із врахуванням їх економічних особливостей – за змістом й характером взаємного господарського обслуговування. М.В. Гордон в основу класифікації зобов'язань пропонував змішаний (комбінований) юридичний і економічний критерій. На основі такого ж підходу О.С.Йоффе розробив досить детальну класифікацію окремих видів зобов’язань що використовується як опорна й досі. Він виділив такі зобов’язання:з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, міна, довічне утримання); з оплатної передачі майна у користування (майновий найом, найом жилого приміщення); по безоплатній передачі майна у власність чи користування (дарування, позичка); по виконанню робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво); з надання послуг ( доручення, комісія, зберігання, експедиція); з перевезень ( залізничні, морські, річкові, повітряні, автомобільні, буксировка морська та річкова) по кредиту та розрахункам (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові відносини, чек, вексель,); із страхування (майнове страхування, особисте страхування); по сумісній діяльності (сумісна діяльність громадян, сумісна діяльність соціалістичних організацій); із односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення); охоронні зобов’язання (зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди, спасання соціалістичного майна, безпідставного придбання чи збереження майна);  Пізніше ним уточнена своя позиція і  критерій „ правовий результат ” було  замінено на критерій „ підстава виникнення зобов’язання та юридичний характер виникнення зобов’язань ”.[15,85]

М.І. Брагінский пропонував створити систему зобов'язань на підставі послідовно здійснюваної багатоступінчастої класифікації. Пізніше на основі удосконаленого такого критерію М.Д. Єгоров виходить з того, що при кожній окремо взятій ступені класифікації необхідно застосовувати єдиний класифікаційний критерій, який надасть можливості виявити найбільш суттєві розбіжності в зобов’язаннях. Ю.В. Романець для систематизації договорів розглядає спрямованість цивільних договорів. О.А. Красавчиковим в якості критерію було запропонована "спрямованість цивільно-правового результату"  або іншими словами результат виконання договору.  Р.Б.Шишка та В.М. Левков зважаючи на те, що класифікації повинні відображати загальну систему права і велику кількість пересікання у інститутах та субінститутах особливо договірного права  запропонували виділяти тип договірного  зобов’язання. [1, 67]

В теорії цивільного права проводиться й більш розгорнута система зобовязань в залежності від їх внутрішньої характеристики, специфіки правового зв’язку. У подальшому ми спробуємо репрезентувати власне бачення класифікації зобов'язань  на основі об’єктивних класифікаційних ознак, специфіки правового зв’язку та особливостями правового становища сторін. Його основу складає розмежування класифікація зобов’язань  як таких від його різновидів та їх функціональна роль в праві. На наш погляд доцільно виділяти декілька рівнів класифікації зобов’язань. Першим повинен бути той, що характеризує їх як правове явище та відображає юридичну природу.

Так, за співвідношенням прав і обов'язків сторін зобов'язання  традиційно підрозділяються на: - односторонні (коли в однієї сторони тільки права, а іншого тільки обов'язку (наприклад, зобов'язання з договорів позики, поручительства), охоронні   а в більшій мірі деліктні зобов’язання; двосторонні взаємні (коли кожна сторона наділена одночасно і правами і обов'язками. Такі зобов’язання договірні — договори підряду, оренди, збереження й ін.) - багатосторонні (договір простого товариства).[1,78]

За співвідношенням прав та обов’язків при множинності осіб  у зобов’язанні виділяють: часткові зобов’язання. Частковим є таке зобов’язання у якому кожен із спів боржників має строго визначену частку (долю)  виконання зобов’язання на користь кредитора чи кожен із співкредиторів одного боржника має до нього визначену частку вимог; солідарні зобов’язання. Солідарними визнаються такі зобов’язання у яких кредитор вправі заявити вимоги про виконання зобов’язання одночасно до всіх спів боржників, або до одного з них у повному обсязі. Як правило за явлення вимоги до одного спів боржника, тобто до найбільш багатому спів боржника. Спів боржник, який виконав у повній мірі солідарне зобов’язання, вправі заявити регрес ні вимоги до інших спів боржників у частині, яка на них припадає; За можливістю визначення сторін та їх прав і обов’язків зобов’язання можна виділити: традиційні де є чітко визначені учасники правовідносин: боржник та кредитор;

нетрадиційні де учасники  не персоніфікуються. Так у договорі дарування неможливо чітко визначити класичного кредитора та класичного боржника;  Нетрадиційні зобов’язання мають і інший сенс. Зокрема до таких відноситься договір факторингу та фортфейтинга, які досить рідко застосовуються на практиці і стосуються реалізації прав грошових вимог.[15,92]

За підставами виникнення можна виділити: договірні, тобто такі що виникла на підставі договору. Однопорядковими договірним згідно позитивного законодавства  повинні були б вважатися зобов’язання, які виникають із інших правочинів, але у подальшому це може привести до змішування договірних зобов’язань із іншими, зокрема не пойменованими та іншими, що повністю не відповідають доктрині зобов’язального права. До того ж це внесло б плутаницю у усталеності класифікації зобов’язань у інших навчальних виданнях. Навіть попри авторський характер курсу не варто відхилятися від виправданих часом класифікацій.

Зразу ж варто відмітити, що договірні зобов’язання мають власну класифікацію. Наводити її тут більш детально потреби нема; - позадоговірні,  ті що виникли із інших юридичних фактів. У свою чергу серед них можна виділити ті що виникли: з правочинів (наприклад, публічний конкурс, публічна обіцянка нагороди, публічні торги); із факту створення результатів творчої та іншої діяльності; унаслідок заподіяння  матеріального збитку чи моральної шкоди. Такі зобов’язання прийнято називати деліктними на тій підставі, що вони виникають внаслідок правопорушення – делікту; з інших юридичних фактів, з якими закон і інші правові акти зв'язують настання цивільно-правових наслідків. Зокрема до них відносяться такі що настають: із судових рішень, що встановлюють цивільні права й обов'язки;  з актів державних органів і органів місцевого самоврядування. Це дає підставу для виділення обов’язкових зобов’язань; з безпідставного збагачення. Зобов’язання, що виникають з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави називаються кондиційними. У передбачених законом випадках зобов’язання може виникати із прямої вказівки закону. Так батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, а також утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Зобов’язання можуть виникати у силу спеціального правового статусу особи. Так лікар повинен надати допомогу особі, яка її потребує невідкладно. Це також стосується особи, що здійснює правоохоронні функції (наприклад міліціонер) незалежно від займаної посади щодо надання нею особі, яка потерпає від правопорушення, допомоги у захисті її прав та законних інтересів шляхом впливу на порушника. [1,88]

За спрямованістю виділяються регулятивні та охоронні зобов’язання. Регулятивними визнаються такі з них, що спрямовані на врегулювання відносин між сторонами зобов’язання в нормальному (непорушеному стані). Такими є всі договірні зобов’язання. Охоронними вважаються зобов’язання, що спрямовані на відновлення становища кредитора в разі порушення його прав або правомірного інтересу. Іншими словами це відносини в ненормальному (порушеному) стані й спрямовані на поновлення правового становища кредитора. Відповідно  таких відносяться деліктні зобов’язання.

За змістом зустрічного зобов’язання  розрізняють зобов’язання: зустрічні, в яких право кредитора кореспондоване зустрічним обов’язком боржника. Так право покупця на отримання речі за договором купівлі-продажу забезпечене обов’язком продавця її йому передати. Більшість зобов’язань є саме такими. Різновидом таких є зустрічні зобов’язання (ст.538 ЦК України) ; рівносторонні, в яких всі учасники мають одинакові права і одинакові юридичні обов’язки. Наприклад, в договорі про сумісну діяльність всі його учасники мають цілком рівні права і несуть рівні обов’язки. Це стосується й засновницького договору.

За ступенем визначеності обов'язків боржника розрізняють: -  суворі зі строго визначеним предметом та обов'язком боржника. До них відносяться деліктні зобов’язання; - альтернативні (виконання яких можливо шляхом здійснення одного з перерахованих в умовах зобов'язання дій (звичайно на вибір боржника); факультативні (коли боржник зобов'язаний зробити визначену дію, а у випадку неможливості її здійснення вправі (але не зобов'язаний) зробити іншу дію, що передбачена зобов'язанням).[16, 123]

За характером правового зв’язку між сторонами зобов’язання  виділяють прості та складні. У простих зобов’язаннях сторони мають лише по одному суб’єктивному праву і одному юридичному обов’язку (позика). Якщо ж суб’єктивних прав і юридичних обов’язків декілька таке зобов’язання є складним.

За ступенем самостійності зобов'язання поділяються на: -    основні. Так  основним зобов’язанням  є зобов’язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов’язання, яка виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Звідси можна й зробити загальний висновок про те, що основним завжди є те зобов’язання, стосовно забезпечення якого встановлюється договором чи законом додаткове зобов’язання; додаткові (акцесорні), призначені головним чином для забезпечення виконання основних зобов'язань (неустойка, застава, задаток і ін.). Такі зобов’язання можуть виникати у силу  безпосередньої вказівки закону. Так відповідно з ч.2 ст.1179 ЦКУ у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини.[16, 145]

Акцесорні зобов’язання мають ряд різновидів, що представляють теоретичний інтерес. Так одна справа коли сплати неустойки кредитор вимагає під час існування зобов’язання, а інші коли після того як основне зобов’язання припинилось. За існуванням у часі відрізняють разові, постійні та сукцесивні. Разові зобов’язання існують лише на певний термін, а постійні – досить значний строк, наприклад до досягнення дитиною повноліття. Якщо особа внаслідок ушкодження здоров’я  стане інвалідом то зобов’язання з її відшкодування існують доти, доки здоров’я не відновиться, чи потерпіла особа не знайде іншу роботу, де зможе заробляти більше. Сукцесивні зобов’язання можуть на певний час припинятися, а потім з поновленням підстави для їх виникнення відновлятися.

За суб'єктом, що управомочений прийняти виконання, розрізняють зобов'язання: -  з виконанням кредитору; з виконанням третій особі (наприклад, договір банківського вкладу на користь конкретного вигодо набувача).

За суб'єктом виконання зобов'язання можна підрозділити на:

з виконанням боржником кредитору;

з виконанням замість боржника третьою особою кредитору;

За змістом й умовам виконання зобов'язання можуть бути:

- основні ( що випливають з основного договору між сторонами);

- субсидіарні (додаткові зобов'язання, що забезпечують виконання основних зобов'язань: застава, поручительство, задаток, банківська гарантія). Субсидіарними називаються такі зобов’язання за якими третя особа, що зв’язана з боржником в силу закону чи договору зобов’язана виконати кредитору все чи частину його зобов’язання. Наприклад, в разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується  в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини (ч.2 ст.1180 ЦКУ).[16,157]

За умовами виникнення виділяють зобов'язання:

-  основні;

- регресні.

Регресним визнається зобов'язання, по якому одна сторона (регредієнт) вправі вимагати від іншої сторони (регресата) майно, яке передане замість нього чи по його провині третій особі. Так, якщо банк або страхова організація (гарант), що надали на прохання боржника письмове зобов'язання (гарантію) сплатити його кредитору грошову суму, вправі вимагати від боржника в порядку регресу (зворотної вимоги) повернення сплачених ними сум по банківській гарантії.  Більш простим прикладом є стягнення з винного у завданні збитку іншій особі працівника у порядку відшкодування виплачених власником чи уповноваженим ним органом сум відшкодування.

Обсяг регресної (зворотної) вимоги не може перевищувати суми, виплаченої по основному зобов'язанню, якщо законом не встановлене інше.

За правонаступництвом у зобов’язаннях можна  виділити:

зобов'язання строго особистого характеру (особистісні у яких не допускається заміна сторони), наприклад авторський договір на написання книги певною особою  (договір літературного замовлення). По смерті зобов’язаної особи такі зобов’язання припиняються і не переходять по правонаступництву на спадкоємців. Такі зобов’язання ще називають фідуціарними; зобов’язання, де допускається заміна боржника та кредитора на їх правонаступників. Так при реорганізації створена юридична особа переймає на себе всі права та обов’язки її попередника. Майнові зобов’язання спадкодавця включаються у склад спадщини і переходять до спадкоємців Такі зобовязання ще йменуються не персоніфікованими.[14, 46]

Останнім часом активно розвиваються Інтернет - зобов’язання, які здебільшого мають цивілістичне наповнення.

За об’єктом цивільних прав  можна виділити речові зобов’язання, що виникають стосовно речей, а серед них, особливо грошові зобов’язання в тім числі й валютні, товарні зобов’язання. Зокрема це може бути зобов’язання з передачі нерухомості (п.1 ч.1 ст.532 ЦК України), інші зобов’язання (п.5 ч.1 ст.532 ЦК України).

Певну специфіку мають зобов’язання щодо цінних паперів. На підставі аналізу норм  ЦК України можна виділити державні зобов’язання – такі зобов’язання де імперативно в якості їх сторони визначена держава в особі її уповноважених органів. Так, відповідно ст.1177 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї,  теж відшкодовується державою у повному обсязі (ст. 1161 ЦК України).[15,103]

Крім цього держава може сприяти виникненню зобов’язань через державне замовлення та державний контракт. Соціальна держава в порядку реалізації своєї функції охорони прав бере на себе зобов’язання інших осіб: вкладників збанкрутілих банків, клієнтів збанкрутілих страхових компаній, збанкрутілих сільськогосподарських підприємств і в інших випадках.

Державні зобов’язання можуть бути поділені за підставами виникнення на ряд підвидів: власні, що виникли звичайним порядком, за інших осіб, внаслідок неспроможності забезпечити охорону прав чи встановити винну особу, що передбачені вказівкою закону, прийняті на себе на основі спеціального державного акту, інші.[15,112] 

В літературі вказані й інші види зобов’язань, зокрема в господарському праві виділяються внутрішньогосподарські. Видається аргументованим виділення зобов’язань за правовим становищем кредиторів при ліквідації юридичної особи.

                              2.3. Елементи і суб’єкти зобов’язань

 

В доктрині зобов’язального права виділяються елементи зобов’язання, які побудовані по класичній схемі елементів цивільного право відношення: суб’єкти, об’єкти та юридичний зміст зобов’язання.

Елементи цивільних правовідносин мають особливості. Вони персоніфіковані на загальному рівні, що відображено в загальних положеннях про зобов’язальне право та на рівні окремих інститутів (субінститутів) зобов’язального права.

Загальне відправне положення про сторони зобов’язань полягає в тому, що ними можуть бути як фізичні так і юридичні особи за виключенням тих випадків коли законом встановлені для них певні обмеження щодо участі у певних правовідносинах чи вони суперечать їх призначенню. Так фізичні особи приймають участь лише в зобов’язаннях, що мають особистий характер і спрямовані на задоволення життєвих побутових та інших потреб особистого характеру. Коли вони набувають статусу підприємця  сфера їх зобов’язань значно розширюється і деякі з них є обов’язковими, наприклад укладання договору особистого рахунку.[18,35]

Отже в зобов’язаннях приймають участь фізичні особи що діють:

у власному інтересі;

в інтересі інших осіб як їх представники, як представники юридичної особи;

в інтересі інших осіб за власною ініціативою;

в інтересах суспільства.

У зв’язку з цим важливе значення надається визначенню правового становища суб’єктів зобов’язання. Вона здійснюється на основі їх персоніфікації – наділенню спеціальною назвою, яка влучно відображає правове становище. Персоніфікація суб’єктів зобов’язання  йде по схемі від зального через спеціальне й до окремого. Загальна категорія учасники цивільного право відношення трансформована у спеціальні парні – сторони, що відображають протистояння інтересів суб’єктів зобов’язання: кредитор – управомочена особа та боржник – зобов’язана особа.   Крім того в зобов’язаннях може бути є третя особа.[18,37]

Слід наголосити що правомочна сторона у зобов’язаннях отримала назву кредитор, а зобов’язана – боржник.  Активною стороною в зобов’язанні є кредитор, а пасивною – боржник. Такий правовий зв’язок повинен бути для двох сторін обов’язковим та конститутивним (правоутворюючим). Проте у цивільному праві є виключення. Це стосується договірного права і зокрема такого доволі суперечливого його виду як договір дарування. У ньому у його основній конструкції реального зобов’язання нема ні кредитора, тобто особи, що має право вимог, а ще більше нема боржника. Лише при укладенні договору дарування із обов’язком передати дарунок у майбутньому та попередити про не достатки предмету дарування виникає класична схема зобов’язання із його незмінними суб’єктами: боржником та кредитором.

До сторін зобов’язання встановлені певні вимоги: загальні, спеціальні та кваліфіковані. За загальним правилом сторони зобов’язання повинні бути право суб’єктними. Для зобов’язань у сфері господарювання і особливо підприємництва необхідно отримати необхідні дозволи. Крім того, для участі в деяких правовідносинах правосуб’єктність повинна бути кваліфікованою, тобто особа повинна мати певні фахові, легалізаційні та інші характеристики. Так лікар, що не надав допомоги особі яка її потребувала може бути визнана боржником у зобов’язаннях із відшкодування заподіяної цим шкоди. Надати медичну допомогу може тільки особа, що має медичну кваліфікацію, юридичні послуги із представництва інтересів учасника цивільного процесу – дипломований юрист. Професійну торгівельну діяльність може здійснювати особа, яка у встановленому порядку придбала торгівельний патент. Укладений юридичною особою договори повинні відповідати цілям її діяльності, а якщо такий договір виходить за межі її правосуб’єктності  він може бути визнаний недійсним.[18,46]

При тому в ряді випадків можливість бути стороною (боржником) в зобов’язанні оцінюється наперед і є передумовою виникнення зобов’язання взагалі. Так за кредитними договорами умовою надання банком кредиту є оцінка позичальника в залежності від ряду економічних та юридичних показників, наприклад  кредитної  історії  клієнта – юридичної особи.

Інколи така можливість має фізіологічний характер. Наприклад в тому разі коли є проти показники для оперативного втручання в організм людини укладення договору на надання медичних послуг буде відмовлено.

При тому якщо сторони у взаємних зобов’язаннях одночасно є носіями  суб’єктивних прав і юридичних обов’язків таке зобов’язання йменується синалагматичним. Так у класичному прикладі договірного зобов’язання з купівлі-продажу і продавець і покупець мають одночасно права і юридичні обов’язки. Тобто по цьому зобов’язанню продавець може вимагати від покупця гроші але він зобов’язаний передати у право власності останнього товар. І навпроти покупець вправі вимагати передачі товару у його власність.

У той же час є ряд зобов’язань так званого одностороннього характеру де неможливі взаємні зобов’язання їх сторін: кредитор має тільки права, а боржник – тільки обов’язки. Так в деліктних зобов’язаннях особа, яка завдала шкоди чи збитку іншій особі зобов’язана їх відшкодувати. Тобто вона може бути тільки боржником і не може бути кредитором. Потерпіла від правопорушення особа може бути тільки кредитором і не може бути боржником. Такі ситуації можливі і в договірних зобов’язаннях, наприклад  у договорі позики позичкодавець є тільки кредитором, а  позичальник – тільки боржник (ст. 1046 ЦКУ). [18,54]

У подальшому персоніфікація суб’єктів зобов’язання відображає інституційні особливості даного інституту чи субінституту зобов’язального права. Така персоніфікація здійснюється від загального до спеціального, а при необхідності до окремого. Зокрема боржник кредитор в договорі купівлі продажу йменується продавцем та покупцем. Можлива й подальша персоніфікація суб’єктів зобов’язання. У типологічно близькому договорі купівлі-продажу – договорі поставки: постачальник і покупець. За договором комісії сторони йменуються комісіонером і комітентом (ст.1011 ЦКУ), а в субкомісії – субкомісіонером та субкомітентом (ст. 1015 ЦКУ). Більш того в договорі комісії за участю іноземного елементу сторони персоніфікуються ще більше: комісіонер йменується консигнантом, а комітент – консигнатором.

Така персоніфікація забезпечує для спеціалістів чітке сприйняття правового становища суб’єкта даного зобов’язання через конкретизацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, сфери застосування тощо. Поточне законодавство надає змогу ще для більш точної (субінституціональної чи динамічно-виконавчої персоніфікації  суб’єктів зобов’язання).  

Правове становище сторін зобов’язання може зумовлюватися специфікою підстави виникнення зобов’язання і зокрема юридичного складу.  Так, за наявності у одного божника одночасно декілька кредиторів законом встановлені особливі правила та переваги для одних  кредиторів  перед іншими. Це проявляється в інституті черговості задоволення вимог кредиторів при ліквідації юридичної особи, а ще більше при банкрутстві. Закон надав переваги одним кредиторам перед іншими і розвів їх по п’яти чергам. При тому правове значення мають і заявлені у встановленому порядку вимоги кредиторів. За їх рівності і віднесення до однієї черги перевага надається тому з кредиторів, котрий першим заявив свої вимоги.[18,67]

До елементів в зобов’язанні О.С. Йоффе відніс й санкції як наслідки порушення норми права. Санкція втілюється ним в конкретних мірах негативного характеру, що застосовуються до порушника юридичного обов’язку у примусовому порядку.  Їх призначення полягає у забезпеченні захисту суб’єктивних прав і правомірних інтересів кредиторів, а через те і у спонуканні боржника до належного виконання його юридичного обов’язку.

При тому сучасне зобов’язальне право відрізняється гнучкістю і значним набором санкцій. Воно не обмежується неустойкою та стягнення збитку чи шкоди. Більше того, сучасні санкції стали більш жорсткішими, що лише підвищує гарантії належного виконання зобов’язань.

Суб'єктами (сторонами) зобов'язань є кредитор і боржник. Кредитор є особою управомоченою, а боржник — зобов'язаною стороною. Як кредиторами, так і боржниками можуть виступати громадяни (фізичні особи), юридичні особи, територіальні громади, держава. В кожному зобов'язанні повинні бути кредитор і боржник , але в зобов'язаннях може бути декілька кредиторів і декілька боржників. У таких випадках йдеться про зобов'язання з множинністю суб'єктного складу. Множинність може бути трьох видів: активна (коли вона має місце на боці кредитора); пасивна (коли вона має місце на боці боржника); змішана (коли вона існує на боці як кредитора, так і боржника).

Суб’єкти – універсальне позначення носіїв прав та обов’язків зобов’язальних правовідносин. Суб’єкти включають в себе – кредиторів, боржників та третіх осіб.

За загальним правилом зобов'язання з множинністю суб'єктів носять частковий характер. Кожен з кредиторів має право вимагати виконання зобов'язання, а кожний боржник зобов'язаний виконувати зобов'язання у рівній частці з іншими боржниками, якщо інше не випливає із закону або договору.

З цього правила є й винятки, які діють у випадках, передбачених законом або конкретним договором, зокрема, при неділимості предмета зобов'язання. Сутність цього винятку із загального правила полягає в тому, що за наявності зазначених підстав зобов'язання з множинністю суб'єктного складу носять не частковий, а солідарний характер. При цьому закон розрізняє дві ситуації: солідарний обов'язок боржників та солідарні вимоги кредиторів. При солідарному обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.[18,78]

Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати  з решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде погашено повністю.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором.

 При солідарності вимоги кожний з солідарних кредиторів має право пред'явити до боржника вимогу в повному обсязі.

Виконання зобов'язання повністю одному з солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам частки, що їм належать, коли інше не випливає з відносин між ними.

При множинності осіб на боці боржника за законом або договором може виникнути і субсидіарне зобов'язання. При цьому з'являється субсидіарний (додатковий) боржник. Він притягається до виконання зобов'язання лише у випадку, коли основний божник не може виконати своє зобов'язання самостійно. Так, внаслідок закону у випадках, коли у неповнолітнього боржника віком від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині мас бути відшкодована його батьками, іншими законними представниками, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Вина батьків та інших законних представників у цих випадках полягає в поганому вихованні неповнолітньої особи. Додаткова (субсидіарна) відповідальність батьків та інших законних представників обмежується досягненням боржником повноліття або появою у нього достатнього для особистої відповідальності майна, оскільки батьки та інші законні представники відповідають за свою власну вину, в них немає права регресу (зворотної вимоги) до боржника після досягнення ним повноліття.[18,43]

Суб’єктом зобов’язання визнається й третя особа. Вона може приймати участь у зобов’язаннях або на стороні кредитора, або на стороні боржника. В той же час  третя особа може мати самостійні вимоги.

В договірних зобов'язаннях, крім сторін, можуть бути і треті особи. При цьому слід розрізняти договір на користь третьої особи і покладення виконання зобов'язання на третю особу.

Сутність договору на користь третьої особи полягає в тому, що виконання за таким договором може вимагати не тільки кредитор, а й третя особа, якщо інше не передбачено законом, договором або не випливає з його змісту. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір перевезення вантажу. Сторонами цього договору є перевізник та відправник вантажу, а третьою особою — отримувач  вантажу.[18,36]

РОЗДІЛ 3. ТРЕТЯ ОСОБА У ЗОБОВЯЗАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.(ст.511 ЦК)

Під третьою особою у зобов'язанні слід розуміти учасника цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або кредитором) у зобов'язанні. Треті особи беруть участь у регресних зобов'язаннях, у зобов'язаннях на користь третьої особи, у зобов'язаннях, які виконуються замість боржника іншою особою тощо.[19,23]

У коментованій статті законодавець закріпив загальновідому презумпцію цивільного права про те, що зобов'язання як цивільно-правовий зв'язок між кредитором та боржником не може створювати обов'язку для третьої особи.

  Особливу роль зазначена норма відіграє для договірного права, оскільки вона прямо забороняє створення обов'язків сторонами договору для особи, яка не бере в ньому участі (особисто або через представників).[19,28]

Водночас у зазначеній статті встановлюється можливість сторін зобов'язання у випадках, передбачених договором, створити для третьої особи певні права. Такі договори дістали назву договорів на користь третьої особи ( ст.636 ЦК).

Договори на користь третьої особи слід відокремлювати від договорів, спрямованих на передачу прав кредитора третій особі. Так, укладений орендарем договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодо набувача) є договором на користь третьої особи. Сторонами цього договору страхування майна є орендар (страхувальник) і страховик. При цьому право отримати страхове відшкодування при настанні страхового випадку належатиме орендодавцю - третій особі, на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник вправі вимагати виплати страхового відшкодування лише у випадку, коли вигодо набувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за умови, що це не суперечить законові та договору. Отже, при укладенні й виконанні договорів на користь третьої особи заміни кредитора у зобов'язанні не відбувається, у зв'язку з чим суб'єктний склад зобов'язання залишається незмінним. У договорі на користь третьої особи права між кредитором і вигодо набувачем розподіляються на стадії формування договірного зобов'язання, а тому вигодо набувач не витісняє кредитора із зобов'язання.

                                                          

                                                         ВИСНОВКИ

Визначальними для поняття «третя особа» є те, що вона не є стороною первісного право відношення, але юридично пов’язується з однією із його сторін. Найменування особи «третьої» не визначає її статусу у зобов’язанні, а підкреслює її статус по відношенню до інших учасників зобов’язання.  Фігура третьої особи з’являється там, де виникає декілька цивільних правовідносин. Причому стороною первісного, вихідного право відношення третя особа не виступає.

  Спільні риси, властиві вживанню терміну «треті особи» в різних цивільних нормах, наступні: (а) відсутність визначення; (б) норми права безпосередньо не регулюють прав та обов’язків третіх осіб; (в) передбачається виникнення правовідносин за участю третіх осіб у майбутньому як нормативна «предпідстава» цих правовідносин; (г) треті особи у більшості випадків наділяються не самостійними суб’єктивними правами, а окремими правомочностями або їм надаються гарантії захисту та здійснення прав (гарантії у випадку заподіяння шкоди тощо).

  У встановленні (виникненні) первісного право відношення третя особа участі не приймає, хоча на наступних етапах його динаміки вона може набути прав сторони первісного право відношення.

 Інтерес третьої особи може полягати у спрямуванні певної динаміки первісного та всіх інших правовідносин, їх припиненні. Інтереси боржника, кредитора та третьої особи можуть співпадати або й не співпадати.

   В залежності від характеру прав третіх осіб вони поділяються на тих, які мають суб’єктивні права та які мають секундарні права. До вираження наміру приєднатися до договору третя особа має секундарне право, а після — суб’єктивне. Тобто, секундарне право «дозріває» до суб’єктивного, але не завжди.

Секундарні права зобов’язуючої дії у спадковому праві виникають у третьої особи внаслідок дій інших осіб, зокрема право на прийняття спадщини у випадку відмови від спадщини на користь конкретної особи (ст. 1274 ЦК), у разі пропущення строку на її прийняття (ч. 2 ст. 1272 ЦК) та при зміні черговості спадкування (ч. 1 ст. 1259 ЦК).

 Секундарні права уповноважуючої дії надають можливість одностороннім волевиявленням дозволити чи заборонити суб’єкту укласти правочин з іншою особою, вчинити інші дії юридичного або фактичного характеру. Це право тлумачення правочину, договору (ст. 213, 637 ЦК); право на відмову від правочину (ст. 214 ЦК); право надавати згоду на вчинення правочину у випадках передбачених договором або законом; право на розірвання договору (ст. 651, 652 ЦК); право односторонньої відмови від виконання зобов’язання; право на відмову від прийняття зобов’язання.

  За розподілом прав і обов’язків треті особи поділяються на три види: треті особи, які мають тільки права; треті особи, які мають права і обов’язки; треті особи, які мають тільки обов’язки.

  Треті особи можуть мати не лише права, а обов’язки, які породжують в неї основний договір (за умов згоди третьої особи) або закон.

  За функцією у правовідносинах виділяються треті особи, які виконують активну роль та треті особи, які несуть пасивну роль у відповідному право відношенні.

  Третіх осіб, які б протистояли суб’єкту і на яких була покладена певна заборона поведінки, існувати не може, а всі особи, які протистоять уповноваженій особі в абсолютних правовідносинах, не можна вважати третіми особами.

  У приватноправових відносинах слід виділити такі найбільш важливі групи відносин за участю третіх осіб: (а) відносини представництва; (б) речові відносини; (в) відносини інтелектуальної власності; (г) зобов’язальні; (д) корпоративні; (е) сімейні; (є) спадкові відносини.

  У разі надання фінансової допомоги до третьої особи переходять права кредитора у зобов’язанні, внаслідок чого має місце нашаровування конструкцій виконання зобов’язання іншою особою і переведення прав кредитора.

Внаслідок недопустимості ототожнення виконання зобов’язання і виконання рішення суду, і після ухвалення рішення суду залучення третіх осіб до виконання зобов’язання здійснюється на засадах, визначених ЦК.

 Можна визначити такі специфічні риси виконання зобов’язань боржника третьою особою у процедурі санації і банкрутства:

1) загальні «контури» цієї конструкції моделює ЦК, але існує специфіка відносин у цій сфері, яку визначає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;

2) третя особа (інвестор) може виконувати як цивільно-правові зобов’язання боржника, так і грошові зобов’язання іншої галузевої належності (наприклад, податкові), порядок і наслідки виконання цих зобов’язань визначаються ЦК та договором про надання фінансової допомоги;

 3) на відміну від механізму виконання, визначеного ч. 1 ст. 528 ЦК, кредитори (комітет кредиторів) можуть відхилити пропозиції щодо виконання зобов’язань боржника третьою особою.

 Підставою для виконання зобов’язання третьою особою слугує вираження волі боржником. Воно може мати місце до прийняття виконання від третьої особи, а може виступати в формі подальшого схвалення її дій. В більшості випадків ці підстави є договірними, хоча можуть обумовлюватися корпоративною або іншою залежністю.

 Для виконання обов’язку боржника іншою (третьою) особою властиві такі характерні ознаки: підстави залучення інших осіб до виконання обов’язку боржника (а у випадку виконання обов’язку боржника із заміною осіб у зобов’язанні — наявність додаткової підстави), наявність згоди боржника, наслідки виконання та обсяг відповідальності боржника.

 Термінологічно можна визначити покладення на третю особу виконання обов’язку та прийняття нею цього обов’язку.

  Виконання обов’язку боржника третьою особою є за своєю правовою природою правочином, водночас і прийняття такого виконання кредитором від цієї особи слід розглядати як правочин. Докази прийняття виконання (наприклад, розписка кредитора, акт прийняття робіт та ін.) від третьої особи виконують подвійну функцію: є письмовим оформленням такого правочину між третьою особою і кредитором та одночасно підтвердженням виконання зобов’язання між кредитором і боржником.

 На прийняття виконання як здійснення кредиторського обов’язку може бути уповноважена третя особа.

  До договорів, які містять положення про встановлення певних зобов’язань на користь третьої особи, за наявності достатніх умов слід застосовувати правила про змішані договори.

  Зобов’язання на користь третьої особи можна поділити на такі:

можливість яких прямо передбачено ЦК України: дарування (ст. 725 ЦК), страхування (ст. 985 ЦК), управління майном (ст. 1034 ЦК), банківського вкладу (ст. 1063 ЦК),  що можуть передбачатися в якості самостійного положення договорів купівлі-продажу (ст. 655 ЦК), найму (ст. 759 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), спільної діяльності (ст. 1130 ЦК), спадкового договору (ст. 1302 ЦК), що існують виключно як договори на користь третьої особи: договір на управління підприємством, що може успадковуватися, що можуть бути втілені у не пойменований цивільно-правовий договір з урахуванням принципу свободи договору (ст. ст. 3, 6, 627 ЦК), а також у договірні моделі, для яких законодавцем не встановлено самостійного договірного типу. До останніх можуть бути віднесені договори про встановлення сервітуту (ст. 402 ЦК), заміну боржника чи кредитора у зобов’язанні (ст. ст. 512, 520 ЦК).  Існування не договірного зобов’язання на користь третьої особи не виключається. Наприклад, таким є положення заповіту про встановлення заповідального відказу (ст. ст. 1237-1239 ЦК).

  Невизначеність «третьої особи» в договорі не призводить до визнання його недійсним, крім випадків, коли законодавство виключає побудову договірних відносин сторін без індивідуалізації третьої особи. Водночас договори на користь невизначеної третьої особи повинні містити чіткі ознаки, які б дозволили при їх виконанні індивідуалізувати таку третю особу.

У договорі на користь третьої особи існує тісний взаємозв’язок між поняттями наміру сторін (боржника і кредитора), правами вимоги третьої особи та користь третьої особи.

  Третя особа має свій власний інтерес в зобов’язанні, хоча і заздалегідь обумовлений інтересом кредитора. Права та інтереси третьої особи, хоча і визначені раніше, але можуть бути реалізовані лише на стадії виконання зобов’язання на її користь.

  Скористатися засобами забезпечення виконання зобов’язання за договором на користь третьої особи вона може лише у випадках, коли це прямо передбачено договором або законом.

Третя особа не вправі пред’являти вимоги про визнання правочину дійсним, оскільки, по-перше, конструкція судової легалізації правочину не призначена для ситуації вчинення правочину з перевищенням повноважень; по друге, перелік випадків визнання правочину дійсним судом є вичерпним,

Способом захисту прав третіх осіб у зобов’язаннях може бути встановлення у договорі права третьої особи, на яку покладено виконання зобов’язання в порядку ст. 528 ЦК, у випадку ухилення кредитора від прийняття виконання або іншого прострочення з його боку внести борг в депозит нотаріуса (ст. 537 ЦК).

 Треті особи у зобов’язаннях (ст. 511 ЦК), особи, на яких покладено виконання обов’язку боржника (ст. 527 ЦК), особи, на користь яких укладено договір (ст. 636 ЦК) вправі вимагати тлумачення договору відповідно до вимог ст. ст. 213, 637 ЦК. Для запобігання конкуренція видів тлумачення (здійснюваного за згодою спадкоємців та судового) треті особи вправі оспорити тлумачення заповіту в судовому порядку у тому разі, коли тлумачення заповіту спадкоємцями порушує їх права, не відповідає дійсному змісту заповіту або ж здійснене з порушенням ст. 213 ЦК.

Третя особа може вимагати підтвердження виконання так само, як і боржник. Тобто, кредитор зобов’язаний видати документ про підтвердження виконання і боржнику, і третій особі, яка залучена ним до виконання.

  Треті особи повинні мати можливість впливати на динаміку виконання зобов’язання і шляхом вчинення ними певних дій, спрямованих на його припинення. Третім особам, залучених до виконання зобов’язання, має бути надана можливість проведення зарахування,

                             

                               СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

  1.  Бірюков І.А. Цивільне право України. Загальна частина: Навч. Посібник для вузів / В.А. Бірюкова Ю.О. Заїка, В.М. Співак. – К.: Наукова думка, 2000. – 304 с.
  2.  Бірюков І.А., Заїка Ю.О.Цивільне право України. Загальна частина Навчальний посібник / К.: КНТ, 2006.- 480 c.
  3.  Годэмэ Е. Общая теория обязательств/ пер. с франц. И.Б. Новицкого. // Ученые труды ВИЮН. – Вып. ХШ. – 1948. – 512 с.
  4.  Голованов Н.М. Обязательственное право: Учебник. – СПб.: Питер, 2002. – 448 с.
  5.  Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Луць В.В. Зобов`язальне право: теорія і практика. Київ: Юрінком Інтер, 2004, 912 с.
  6.  Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. Цивільне право України. Підручник., 2007
  7.  Зобовязальне право: теорія і практика: Навч. Посібник / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та ін.; За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
  8.  Зубар В.М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення. Автореферат дис...канд.. юрид. наук. – К.: 2001. – 18 с.
  9.  Иоффе О. С., Мусин В. А. Основы римского гражданского права. –Л.: ЛГУ, 1974.
  10.  Иоффе О.С. Из истории цивилистической мысли // Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории хозяйственного права. – М.: «Статут», 2000. – С.12 – 507.
  11.  Иоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975.
  12.  Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф. А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000.
  13.  Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве – М.: Гос.издательство юридической литературы, 1950. – 416 с.
  14.  Цивільне право України. Загальна частина./ За ред. О.А. Підопригори, Д.В. Бобрової. – К.:Вентурі, 1995.
  15.  Цивільне право України. Частина перша [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / Ч. Н. Азімов, М. М. Сібільов, В. 1. Борисова та ін.]; За ред. проф. Ч. Н. Азімова, доцентів С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. — Харків: Право, 2000. — 368 с.
  16.  Цивільне право України: Навч. посібник / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та ін.. – За ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Прецедент, 2005. – 448 с.
  17.  Цивільне право України: Підручник / Д.В. Боброва, О.В. Дзера
  18.  Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — Т.1. — С. 81–91.
  19.  Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера (керівник авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довіерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — Кн. 1. — С. 78–86.
  20.  Цивільне право. Часть 1: Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергєєва. М., 2006


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

78732. Построение графа цепи для метода узловых напряжений 907.5 KB
  Построить граф цепи для метода узловых напряжений Жирным выделенны узлы Курсивом – ветки Матрица инцеденций Расчет токов методом узловых напряжений Матрицы сопротивлений, индуктивностей и источников ЭДС. Порядковый номер строки которых, соответствуют порядковому номеру веток графа (см. пункт 4).
78734. Свято до Дня української писемності 338.5 KB
  Преподобний Нестор-літописець – киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців.
78735. Свято врожаю (6-7 класи) 395.5 KB
  Творці небувалого світлого дня Хай поле врожайнеє вам піснею буде Братихлібороби моя рідня. Розстелемо тут рушничок покладемо окраєць хліба й дрібок солі. Кожен колос зерном налитий Кожен колос зерном налитий Борода наша пишна Оце тобі борода хліб сіль і вода. Хліб.
78736. Андріївські вечорниці 73 KB
  Андрія Первозванного або, як у народі називають, свято Калити. Народні традиції міцно переплелися з релігійними та отак і дійшли до наших днів. Вечір напередодні молодь святкувала як «андріївські вечорниці». Готувались до них у складчину. До однієї господині зносили борошно, крупу, сушені яблука та груші й готували пісну вечерю.