86653

Соціальні світи Київської Русі

Доклад

Культурология и искусствоведение

Передусім це стосується південного краю Східної Слов’янщини саме УкраїниРусі. На Русі діяла система мір що під іншими назвами збереглась майже до нашого часу. Проте верста 1067 м з 500 нових саженів точно дорівнювала поприщу часів Київської Русі із 750 старих саженів.

Украинкский

2015-04-08

41.83 KB

4 чел.

Соціальні світи Київської Русі.

Світ села

У культурі села і в сільськогосподарському виробництві в цей період відбуваються серйозні зміни. Передусім це стосується південного краю Східної Слов’янщини, саме України-Русі. Тут на зміну підсічно-вогневому землеробству скрізь, за винятком Полісся, приходить землеробство на постійно оброблюваних землях, відповідно — життя на сталих довготривалих поселеннях. У X ст. по всіх слов’янських землях поширене приблизно однакове знаряддя обробітку ґрунту — дерев’яне рало з залізним наконечником, яким земля розорювалась досить неглибоко і з великими труднощами. Водночас набуває поширення плуг, знаряддя, вдвічі продуктивніше за рало, яке не просто «розпорює» землю, але й, ріжучи її лемешем із череслом, потім відвалює і перевертає так званою полицею.

Плуг цей, що називається українським, панував у нас до XVIII століття. Це була велика і важка конструкція з металевими частинами; орати плугом можна було тільки двома парами волів або коней, а потім все одно треба було культивувати землю ралом чи бороною.

На Русі діяла система мір, що під іншими назвами збереглась майже до нашого часу. Міра довжини, лікоть (44,5 — 46,6 см), залишилась незмінною, а замість києво-руського, старого сажня у три лікті в XVII ст. в Росії введено «новий сажень». Проте верста (1067 м) з 500 нових саженів точно дорівнювала поприщу часів Київської Русі із 750 старих саженів. Зернові і всі сипучі тіла мірялися об’ємами. Кадь (з XVI ст. на Україні вона називалась бочка) — два половники (відповідно дві коли) — чотири четверті (корці) — вісім осьмин; осьмина точно відповідала римському медимну.

Обчислення продуктивності селянської праці впираються в те, що не було точних відомостей про одиницю оброблюваної площі — плуг. її вираховують таким чином. Якщо двопілля — тоді плуг буде більший, якщо трипілля — менший.

Археологічні дослідження показали, що в одному й тому ж /73/ господарстві сіяли і озимину, і ярину. Отже, сівооборот був трипільний. А, отже, плуг був менший (бо частина площі гуляла під парами) і врожай був сам-6,2, тобто до 50 пудів з десятини (до 8 центнерів з гектара).

Про діяльність сільської громади («верв») відомо лише те, що вона несла відповідальність перед князівською владою за злочини, вчинені на її терені, за податки та повинності. Про спільне користування землею, перерозподіли, «розклад громади» і виділення багатіїв тощо даних немає. Всі міркування щодо цього є суто умоглядними.

Світ міста

Міста виникають з різних причин. Одні, як Київ або Чернігів, об’єднували в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення. Інші, як Холм, засновані князями або, як більшість невеличких міст на Пороссі, виростають із сторожових фортець, або були колись племінними центрами, як Вручій (Овруч), або стольними містами удільних князів, як Севськ, Трубчевськ чи Дебрянськ... Хоч би як воно було, досить з’явитись міському центру, щоб почався немовби процес кристалізації навколо нього, який включає утворення ринку, а пізніше — будівництво церков, монастирів, розростання ремісничих посадів.

Спочатку землеробством у містах займалась більшість населення городян. І пізніше в містах тримали городи, худобу, відтак раненько треба було вигнати худобу на пашу через міські ворота, в полудень подоїти, увечері знов пригнати через міські ворота, доки їх на ніч не закривали. Важко сказати, чим спочатку відрізнявся городянин від селянина, але різниця, як виявили антропологи, була навіть у фізичному обрисі: городяни належали до того ж етносу, що й навколишнє населення, проте були вищими, довше росли, мали тендітніший вигляд, тонший кістяк.

На території лісостепу і близькій до неї лісовій території Півдня переважали напівземлянки. Уже в IX — X ст. в Києві і навколо нього, а в наступному — все далі на південь поширюється з північних слов’янських районів наземний зрубний дім із соснового або ялинового дерева, а з XII ст. такий дім витісняє напівземлянку по всій лісостеповій території. Відсутність європейської тісноти спричиняє до того, що забудова була невисокою, рідко які князівські споруди сягали трьох поверхів. Багаті будівлі мали сіни — відкриту терасу на другому поверсі, а ще й терем — немовби башту, в якій знаходились кімнати. Садиби розміщувалися так, щоб їх композиції були мальовничими, не було монотонності і скупченості будівель, між дворами був «прозор» не менше, ніж 12 стоп (4 м).

Грошова одиниця — гривна — як одиниця ваги вела родовід через арабський Схід від давньовавилонської міни. Коли різко скоротилася торгівля зі Сходом, як грошова одиниця використовувалась гривна кун, тобто розраховувались шкурками куниці. Саме в X — XI ст. мала значення гривна кун. Впродовж наступного століття куна знецінилася вдвічі. Використання шкурок замість грошей мало великі незручності.

Центром торговельно-ремісничої частини був торг, біля якого споруджувались, як правило, церкви св. Миколи або св. Параскеви. Через торг проходило майже все, що споживав городянин, і багато з того, що необхідне було селянину. Так, городяни майже ніколи не носили личаків. Найбідніші носили поршні (постоли), зшиті з простого шматка сиром’ятної шкіри, або черевики, дещо складніші, зшиті з черев’я — м’якої шкіри з черева тварин, що підтримувалися шкіряними ж поворозками. Але і бідні, і багаті городяни переважно носили чоботи (тоді їх називали по-тюркськи сапоги, слово чоботи з’явилося в наступну епоху й означало щось на зразок сучасних черевиків). Чоботи-сапоги бували і прості, і з кольорової сап’янової шкіри, і розшиті багатим шитвом, навіть перлинами; майстер-усмошвець сам і виробляв шкіри, і шив. Універсальний одяг слов’янина — порти, тобто полотняна сорочка і такі ж вузькі штани — гачі. Жінки й дівчата поверх довгої сорочки вдягали ще й запаски з грубої тканини. У плащі з грубого полотна — вотолі — ходили як у місті, так і в селі. Носили поверх портів свиту, довшу або коротшу, теж із вотоли. Але згодом — передусім у місті — білі порти стають спіднім одягом. Верхня сорочка з розрізом біля ворота защіпається бронзовим ґудзиком або зав’язується шнурочком, прикрашаються вишивками комір, зап’ястя, поділ. Взимку і городяни, і селяни носили кожухи. Але в містах серед багатшого люду поширюється звичай покривати кожух різними тканинами, по змозі і багатими прикрасами. Характерною рисою міського вбрання були різнокольорові тканини, у зв’язку з чим стає необхідною професія красильника.

Хоч на продаж вироблялось багато всього в хатках-майстернях городян, торгувати на дому не годилося, все виносилося на торгові ряди. Торг був також місцем, де можна почути всі новини. Спеціальна урядова особа, бирич, ходив по торгу із своїм жезлом та сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні новини.

Тільки у великих містах стояли прекрасні кам’яні церковні споруди. Престиж міста визначався кількістю церков, їх багатством, кількістю монастирів, що тулилися до міських стін.

І чи не найголовніше в місті в ту неспокійну пору — міські укріплення. Вони зберегли традиційний для слов’ян характер. Стіни, що захищали місто, являли собою дубові зруби — городні, кожен зруб — із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних ґрунтом. Городні робилися в три ряди, зверху йшли забороли, бруствери із отворами для стрільби.

Вважається, що у всій Київській Русі на час монгольської навали налічувалося близько 300 міст.

Князівський світ

Слово «князь» утвердилося в побуті досить пізно — воно має готське походження і в цій літературній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського князя називали каганом. Каган, хаган, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов’ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме були у давніх слов’ян його функції.

Князі були багатими. їх виділяв і багатий одяг — плащ-корзно, застібнутий на плечі дорогою фібулою, особлива кругла обшита хутром шапка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ставилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. У літопису під 1146 р. побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його господарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай приблизно із 150 десятин землі. А загалом можна сказати, що до XII ст. головним джерелом князівських прибутків були не власні землі, а побори-данини. Князі не мали постійного місця проживання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший родич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою.

Однією з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський пир. Зважаючи на архаїчний зміст цього слова, будемо вживати його, не перекладаючи українською мовою як «учта», чи «бенкет». Пир, як скандинавська вейцла, — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годувати» його даниною. Об’їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов’язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними харизмою. Першим князем Русі, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотижневі пири в гридниці, був Ярослав Мудрий.

Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військовий трофей, передусім «полон» і данина. Перший князівський привілей — перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне князя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господарство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Пізніше князь уже мав свої борті, а розведення бобрів стало князівською монополією. На цих господарствах посаджені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і опинялось під князівським захистом.

На структуру князівської дружини справили певний вплив і скандинавські, і іранські (осетинські), і греко-болгарські зразки. На перших порах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частину дружини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Стокгольму та острова Ґотланд. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінґом (як і сам похід). Вікінґ міг бути організований за рішенням зборів (тінґу) області чи всієї Швеції, тоді його очолював хтось із родини конунґа (князя, короля).

Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це найімовірніше болгарського походження: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг боїл (множина боїляр, боляр) відповідав /80/ візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого.

Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася в тому, що вільний міг завжди перервати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дружинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літописи мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зобов’язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною.

У XII — XIII ст. дедалі частіше князь поступається частиною своїх прав на управління підвладною територією своїм представникам, у тому числі боярам.

На заході існувала формула, що чітко розмежовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала: сеньйору належала слава, васалові — честь. При цьому честь — це і духовна субстанція, і прозаїчна військова здобич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі свого сюзерена.

Світ церкви

Церква як суспільний організм усвідомлюється в східному християнстві як «Божий народ», тобто як множина людей, наділених харизмою Святого Духа і тому виділених із усього людства як «обраний народ». З часом, коли хрещення стало здійснюватися практично над усіма і в дитячому віці, відпала сама категорія оглашенних (грецьке «катехумен»), і «Божий народ» складався уже з одних членів церкви.

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставляються на служіння в церкві. В перші століття існування християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділено поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функцією мирян. У зв’язку з цим справа призначення ієрархів перестала залежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не наслідком волі людей, а проявом волі Божої. Тому введення в кожний ступінь церковної ієрархії відбувається через таїнство священства в обряді рукоположення (хіротонії).

Розрізняється біле (жонате) та чорне (монастирське, чернецьке) духівництво — священнослужителі. Вони виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в чернецькому чині — ієродиякон) належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них. Пресвітер (священик, ієрей, в монастирі — ієромонах; грецьке пресвітерос — старець, ієреїс — священик) здійснює всі таїнства, за винятком хіротонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоятель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки єпископ може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати священиків.

Єпископа називають іноді архієреєм. Сан єпископа має п’ять ступенів у адміністративному відношенні. Вікарій керує приходами невеликого міста або групи сіл, єпископ — єпархією, архієпископ — більшою за розміром єпархією, митрополит — великим містом та прилеглою областю, екзарх — великим столичним містом та кількома єпархіями. Вищим чином церковної ієрархії є патріарх, який поставляється Собором і керує всією Помісною Церквою.

Коли була встановлена в Русі єпископська кафедра, невідомо. Це могло бути ще до Володимирового хрещення, про яке, до речі, маємо тільки літописні відомості і не маємо жодних згадок у Константинопольських матеріалах. Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом.

Церква прагнула контролювати особисте життя кожного вірного, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народження до смерті. її контроль, щоправда, був переважно духовним. Але все ж це був контроль, який забезпечував церкві досить велику суспільну вагу навіть за умов майже поголовного панування язичництва в побуті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі.

Культура, що формувалася під впливом церковної освіти і книжності у міських центрах та монастирях, була постійно пов’язана з іншими християнськими центрами, передусім із південнослов’янськими і, звичайно, передусім — грецькими.

Окрім храму з його культовою практикою, церкву репрезентував монастир. Центром культури монастирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Він починає свою історію з того часу (не пізніше 1058 р.), коли в печері на схилі одного з київських пагорбів поселилися Антоній і Никон Великий. Києво-Печерський монастир відзначався тим, що його заснував не князь, а чернецька громада, і він був відносно незалежним.

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть рабинями. Простому русину поступити в монастир було не так просто, позаяк бродяжого люду було на Русі багато, всіх до обителі не приймеш, а заможні іноки приносили в монастирське господарство сяку-таку маєтність.

Юродилві — категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо грали роль блазнів, викликаючи водночас і сміх, і страх. Характерно, що в Київській Русі культура юродства, запозичена у Візантії, не набула розповсюдження. В цей період відомий лише один юродивий. Справжній розквіт юродства починається пізніше в Московській Русі.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

70885. Нетрадиционные методы преподавания общественных дисциплин 105.5 KB
  Нетрадиционные методы преподавания общественных дисциплин Использование опросов общественного мнения для повышения интереса студентов к обучению Приглашение общественно-политических деятелей на занятия. Это предполагает элементарную подготовленность студентов в вопросах методики социологических опросов.
70886. Использование лекции в преподавании правоведческих дисциплин 124.5 KB
  Лекция была и остается важнейшей частью учебного процесса и формой изложения учебного материала во всем мире. Существуют разные точки зрения на определение сущности лекции. Так, Вернер и Дикинсон определяли лекцию «как обучающую технику, с помощью которой представлен устный дискурс какого-либо предмета»...
70887. Перспективы создания конкурентной среды в Республике Казахстан 474.5 KB
  1 Проблема развития конкуренции и антимонопольная политика в РК 59 3. Ключевым понятием выражающим сущность рыночных отношений является понятие конкуренции competition . Благодаря экономической свободе сопутствующей ей конкуренции рыночная экономика превосходит командноадминистративную в которой конкуренции нет места. Положительные стороны конкуренции: конкуренция заставляет постоянно искать и использовать в производстве новые возможности; конкуренция требует совершенствовать технику и технологии; конкуренция стимулирует...
70888. Граждане как субъекты гражданского права. Гражданские правоотношения 275 KB
  В современном мире общепризнанным является взгляд на права человека как универсальную категорию отражающую наднациональные общечеловеческие требования и стандарты в области свободы личности. В этом плане права человека являются не государственно-правовой конкретно-юридической категорией...
70889. ЦЕНОВАЯ ПОЛИТИКА ОРГАНИЗАЦИИ И МЕРОПРИЯТИЯ ПО ЕЕ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЮ 1005.5 KB
  Целью дипломной работы является на примере предприятия ЧУП «Гроднотурист» провести анализ ценовой политики гостиничного бизнеса и разработать мероприятия по ее совершенствованию. Для реализации цели выделены следующие задачи: определить сущность и специфику гостиничного бизнеса...
70890. Анализ использования трудовых ресурсов в ЗАО «Дельта» 1.28 MB
  Для изучения данной темы последовательно рассмотрим использование трудовых ресурсов на основе: анализа численности и движения рабочей силы; анализа использования рабочего времени; анализ эффективности использования трудовых ресурсов. Достижение цели возможно при постановке...
70891. Правила оформления документации при передаче дел в архив 176 KB
  Формирование исполненных документов в дела в организации осуществляется в течение всего делопроизводственного года в соответствии с утвержденной на данный год номенклатурой дел. С начала делопроизводственного года должны быть оформлены обложки дела по правилам оговоренных...
70893. СОВЕРШЕНСТВОВАНИЕ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОРГАНОВ МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ ПО ПРОФИЛАКТИКЕ И БОРЬБЕ С СОЦИАЛЬНО ЗНАЧИМЫМИ ЗАБОЛЕВАНИЯМИ (на примере Республики Марий Эл) 1.32 MB
  Главной целью социальной политики Российской Федерации является последовательное повышение уровня и качества жизни обеспечение всеобщей доступности основных социальных услуг прежде всего качественной медицинской помощи и социального обслуживания обеспечение занятости населения.