8674

Предмет, проблеми і функції філософії. Основні питання філософії

Контрольная

Логика и философия

Предмет, проблеми і функції філософії. Основні питання філософії Поняття і предмет філософії. Форми і методи філософії. Матеріалізм та ідеалізм в історії філософії. Основні питання філософії. Світогляд та його структура. Філо...

Украинкский

2013-02-17

109 KB

15 чел.

Предмет, проблеми і функції філософії. Основні питання філософії

  1.  Поняття і предмет філософії.
  2.  Форми і методи філософії. Матеріалізм та ідеалізм в історії філософії.
  3.  Основні питання філософії.
  4.  Світогляд та його структура.

Філософія є епоха, охоплена думкою.

Г.Гегель.  

Куда как чуден белый свет!

Пофилософствуй – ум вскружится!

Грибоедов.

Поняття і предмет філософії

Кожна людина від природи прагне до знань - так вважав мислитель Арістотель (384, 383 - 322 рр. до н.е.) і це відповідає дійсності. Знання, однак, буває різне так само, як і різними є способи його здобування. Одним із особливих типів знання є філософія.

Філософія відіграє і завжди відігравала важливу роль у житті людини і людства. Хоча вона, на думку відомого мислителя XX століття М. Шелера, завжди була "прерогативою еліти", проте тією чи іншою мірою зачіпала все людство. Філософія надихала політиків і царів змінювати життя окремих людей. Багатьом людям вона допомагала знайти смисл життя, пізнати світ і самого себе. Однак спроби послідовного застосування філософських ідей на практиці, намагання перетворити її на ідеологію чи політичну доктрину досить часто приводили до соціальних катаклізмів і трагедій, таких як війни, голокости, масові знищення. Важко відповісти чи є народження філософії історичною закономірністю чи випадковим фактом, однак можна точно сказати, що окрема людина, народ чи культура в принципі можуть обійтися без філософії. Однак вона - показник величності і високої розвиненості людини, народу чи культури. Філософія є найвеличнішим витвором людського духу і вершиною культури.

Буденне уявлення поняття «культура» включає літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання. Часто сюди додають процеси освіти і виховання підростаючого покоління. Суспільні науки (історія, археологія, етнографія) вкладають у поняття культури характеристики, які притаманні аналізованим ними предметам - соціуму, мові, етносу, а також те, що відрізняє їх рівнями розвитку або якісного стану.

Філософський підхід до дослідження культури враховує результати вивчення даного феномена конкретними науками. Вивчення культури опосередковане специфікою філософії як особливої форми суспільного пізнання і полягає в осмисленні дійсності через визначення узагальнених поглядів на світ, місця та ролі людини в ньому, через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і людського мислення.

У такому вимірі феномен культури не може бути зведеним до одного чи декількох природних або соціальних утворень. Для філософії, яка охоплює світ в цілому, власне він і є світом людської культури. Крізь призму філософії вона постає в узагальнених характеристиках як форма, результат, спосіб зв'язку людини з дійсністю, утвердження людини, як прояв і утвердження сутнісних сил людства.

Філософія - це знання про першооснови буття, спосіб їх пізнання, смисл людського існування, мету цінності та ідеали суспільства. 

Філософія майже завжди прагнула до того, щоб ця першооснова, яку вона шукає, спосіб її пізнання, система людських цінностей та суспільний ідеал були єдиними. Той, хто знайшов все це вважається таким, що пізнав істину. Філософія - слово грецьке, яке перекладається як «любов, дружба» до мудрості, знання.

Філософія це особливий на що інше не схожий спосіб освоєння дійсності. Вона є особливим способом мислення який протистоїть повсякденному мисленню. У філософії слово "повсякденність" асоціюється із словами "натовп", "пересічна людина", "масовість", Філософ М. Гайдегер втечею від істини вважав "суєтність, в якій людина віддаляється від таїни у напрямку до повсякденного, а потім від однієї буденної речі до другої мимо таїни". Таким чином, процес здобування філософського знання, який називається філософуванням не є процесом схожим із задоволенням матеріальних потреб, роботою, сном.

Різниця між філософією і філософуванням досить умовна. Царина істини є нескінченною, а навіть тоді коли людина її досягає, вона не може охопити всю її повноту. Тому філософія не є чимось сталим і незмінним і це дає підстави декому із філософів, як наприклад тому ж М. Гайдегеру, говорити про те, "філософія і є філософуванням". Філософування - це автентична, неповторна і не звідна ні до чого іншого активність в якій приймає участь все людське єство. Ця активність може виникати сама по собі або бути спричиненою (детонованою) різними чинниками, такими як прочитана філософська книга, життєва подія, щось побачене чи почуте, що може приводити свідомість (далеко не кожну) в специфічний філософський стан чи особливий настрій.

"Яка першооснова буття світу? Які відносини людини зі світом? Чи відповідає наше мислення реальній дійсності? Як людина пізнає себе та світ? Як слід правильно мислити? Як співвідносяться людська душа і людське тіло? Який сенс людського життя? Як людина має себе поводити? Що таке прекрасне?" — ці та інші питання непокоять філософів.

Філософія є найвеличнішим витвором людського розуму і вершиною культури. Як вершина культури філософія є індикатором її розвитку. Велична філософія — показник величної культури. У філософії в сконцентрованому вигляді акумулюються всі здобутки культури. Вона й є наднаціональною, однак часто філософія, яку породила та чи інша нація має свої особливості. Таким чином філософія може підкреслити особливості певної нації і виявляти її відмінність від інших націй.

Форми і методи філософії. Матеріалізм та ідеалізм в історії філософії.

Насамперед необхідно чітко визначитися зі змістом понять "форма" та "метод". "Философский знциклопедический словарь" пропонує їм таке тлумачення: "Форма (лат. forma) - передусім зовнішній обрис, зовнішній вигляд предмета, зовнішній вираз якогось змісту (...). А також і внутрішня будова, структура, визначений і такий, що визначає, порядок предмета або порядок перебігу процесу на відміну від його "аморфного" матеріалу (матерії), змісту або вмісту. З цієї відмінністю пов'язано філософське поняття форми, що відіграє важливу роль у логіці, теорії пізнання, онтології, етиці, естетиці, філософії природи і історії...".

"Метод (від грецьк. methodos - шлях, дослідження, простеження) - спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. В області науки метод є шлях пізнання, який дослідник прокладає до свого предмету, керуючись своєю гіпотезою".

Одним з перших в історії філософії поняття "форма" запровадив Платон. Він застосовував слово "форма" у значенні, близькому до поняття "ідея", тобто позначав ним загальне, незмінне і справді суще, що є прообразом мінливих і індивідуальних явищ.

У філософії Арістотеля "форма" є одним з двох найважливіших понять поряд з поняттям "матерія". На його думку, всяка конкретна річ складається з матерії та форми. Саме форма є як активним фактором, завдяки якому річ стає дійсною (causa formalis), так і метою процесу становлення (causa finalis).

Дане розуміння форми розвинув за часів середньовіччя Фома Аквінський. Він вважав, що сутність і існування речей виникають із форми, душа є формою тіла, чисті духовні субстанції - це відділені від матерії форми, а Бог - чиста форма (actus purus).

І.Кант виділяв форми споглядання (простір і час) та форми мислення (категорії). В нього ці поняття означали вже не об'єктивні умови буття, а необхідні умови досвіду і пізнання, що лежать у людському розумі.

Проте, коли йдеться про форми філософії, маються на увазі, ймовірно, такі умовно розокремлені історичні типи філософських знань, як матеріалізм та ідеалізм. Як відомо, впродовж семи (в Західній Україні - близько п'яти) десятиріч панування в нашому суспільстві комуністичної партії філософія була жорстко підпорядкована тоталітарній ідеології ленінізму - найбільш непримиренного відгалуження марксизму. За марксистською традицією, основне питання філософії формулювалося в такому вигляді: що первинне - матерія чи свідомість? За відповіддю на це питання всю світову філософію поділяли на дві форми: матеріалізм та ідеалізм.

Прибічники матеріалізму виходили з визнання первинності матерії, природи, об'єктивної реальності, вважаючи свідомість лише властивістю матерії. За версією, прийнятою в радянській філософії, "у своєму розвитку філософський матеріалізм пройшов ряд істотних етапів від наївного в давнину, через механістичний і метафізичний до вищої форми - діалектичного матеріалізму".

Ідеалістами прокомуністичні філософи називали тих, хто, на противагу матеріалістам, вважає первинним дух, свідомість і розглядали матерію, природу як дещо вторинне, похідне. Радянська філософія плямувала ідеалізм усіх часів як теоретичне збочення, перекручення, зіпсуту гілку на всесвітньо-історичному дереві філософської думки.

Ідеалістичну форму філософії поділяють на два розгалуження : об'єктивний та суб'єктивний ідеалізм, "...об'єктивні ідеалісти, починаючи від давніх і закінчуючи сучасними, визнають існування реального світу поза людиною, але вважають, що в підмурку його лежить розум (Платон, Гегель и др.)...З точки зору суб'єктивного ідеалізму об'єктивний світ, незалежний від людини, не існує, він є не що інше, як породження суб'єктивних пізнавальних властивостей людини, її відчуттів, сприйняття".

За сучасних умов доводиться визнати, що таке жорстке протиставлення двох форм філософії є, м'яко кажучи, перебільшенням. По-перше, в поглядах багатьох філософів минулого були так чи інакше присутні і матеріалістичні, і ідеалістичні тенденції. По-друге, в дійсності головною проблемою для більшості філософів було і є питання про відносини людини і світу, а не пошук «первинного» і «вторинного» у світі.

На окрему увагу заслуговує питання про методи філософії. Знову-таки, в комуністичній філософській традиції виділялися два протилежні загальні методи пізнання: діалектика і метафізика. В радянській літературі "...діалектику звичайно характеризували як вчення про становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв'язки предметів і процесів цього світу і відповідно метод, який, спираючись на це вчення, підходить до пізнання світу як плинної, мінливої, пластичної структури" .

І.В.Бичко заперечує таке розуміння діалектики, вважаючи його "...некритичним запозиченням гегелівської ідеї об'єктивності діалектики...". На його думку "діалектика (...) є суто духовним утворенням, коріниться в людському дусі й тому є суб'єктивний, а точніше екзистенціальний (приналежний "екзистенції" - людському існуванню) феномен".

Варто зауважити, що саме так сприймали діалектику Сократ і Платон, неоплатоніки, Псевдо-Діонісій Ареопагіт і німецькі містики XV-XVII ст. Першим почав тлумачити діалектику як об'єктивне, а не суб'єктивне явище Гегель, але й у нього вона залишилася духовним феноменом, бо об'єктивним він вважав і самий дух. Тільки Енгельс відніс поняття "діалектика" до матеріального буття.

Протилежним щодо діалектики методом філософії радянські філософи вважали метафізику. Радянський "Краткий словарь по философии» визначає її саме так, посилаючись на Гегеля, «...який вважав метафізичним мислення, що оперує однобічними, застиглими поняттями, визначеннями». Цей же словник стверджує, що метафізика "...або заперечує зміну, розвиток, або зводить їх до простого кількісного зменшення (збільшення), ігноруючи якісні перетворення речей».

Якщо антагоністичне протиставлення двох методів (як і двох форм) філософії залишити в минулому, то більш вдалою виглядає запропонована в курсі лекцій за ред. І.В.Бичка альтернатива двох способів філософствування: софійного та епістемного. "Перший підхід постає в прагненні до мудрості. Така "націленість" на постійний пошук (а не на якийсь певний, "завершений" у своїй принциповій "конечності" результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, "єдино можливою"); в цьому — головна сутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську "відкритість" множинному світу можливостей... Другий (...) спосіб філософствування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософствування".

Філософія не зводиться до науки. Філософія носить світоглядний характер, а світогляди здобувають різні ідеали, неоднакове ставлення до світу. Проте філософ стає не дослідником, а послідовником певного світогляду, він переходить до ненаукової галузі (що аж ніяк не означає антинауковість або ненауковість його теорії). Але філософи не гірше за представників конкретних наук спроможні обґрунтовувати й доводити власні переконання за допомогою власного методу. Сама природа філософії приводить до того, що філософський метод є об'єктом інтелектуальних пошуків. Тому у філософії склалася інтелектуальна традиція: в межах різних філософських шкіл використовуються два методи: один — загально філософський, другий — специфічний для цього вчення. Спосіб поєднання цих двох методів у творчості того чи іншого автора створює його особливий стиль.

Загально філософський метод це аналіз різних типів суджень, критика інших філософських систем, пошук універсальних принципів.

Специфічний метод це сукупність розумових засобів та способів організації філософської думки, способів дослідження та викладення предмета розглядання.

Уже в давній філософії ми знаходимо багатоманітність методів, які використовували античні класики. Насамперед це діалектика Платона та Сковороди, а також логічне вчення Арістотеля, яке стало початком самостійної науки — логіки. У філософії Середньовіччя широко використовується метод диспуту pro та contra («за» та «проти»). З ім'ям Декарта пов'язаний метод «радикального сумніву», Кант розвинув метод «критики». Неокантіанство далі розвиває кантівський критицизм. Віндельбанд ввів відмінність між критичним та генетичним методами, Кассирер говорить про «трансцендентальний метод», Гуссерль пропонує «феноменологічний метод». Пізніше розробляються методи структуралізму, системного підходу, герменевтики, аналітики, інтервального підходу та ін.

Більшість філософів схильні розглядати два основних методи філософії — діалектику та метафізику.

Роль філософії у сучасному суспільстві визначається через функції, які вона виконує:

  1.  світоглядна — засвоюючи філософію, людина виробляє певний погляд на
    світ, що сприяє постановці її цілей, з узагальнення яких формується
    загальний життєвий план, духовні ідеали, що є не просто сумою знань, а
    певним відношенням до світу;
  2.   методологічна — застосування у своїй діяльності найбільш загальних ідей
    та принципів при вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, а
     також наукове обґрунтування, розробка ідей і теорій, шляхів і засобів пізнання та практичної діяльності;
  3.  культурологічна, яка поділяється на три підфункції:

експлікація — виявлення найбільш загальних ідей, уявлень та форм досвіду (онтологія — вчення про буття, гносеологія — пізнавальне відношення людини до світу та ін.);

раціоналізація — переведення в логічну, понятійну форму результатів
людського досвіду;

систематизація — теоретичне вираження сумарних результатів людського
досвіду.

Основні питання філософії.

Людина, гостро усвідомлюючи власну смертність, опановує у принципі нескінчений досвід людства й усвідомлює нескінченість світу крізь ідеї прогресу, вічного існування матерії, Бога, безсмертя душі тощо.

«Клітинка» філософського знання описує фундаментальні суперечності, без аналізу яких не можна зрозуміти те чи інше вирішення питання про місце людини у світі за допомогою згаданих вище філософських понять: об'єкт, суб'єкт, скінченне, нескінченне, їх співвідношення можна уявити у вигляді такої схеми:

С — суб'єкт; О — об'єкт; С<=>О — суб'єктно-об'єктні відносини; С<=>С — суб'єктно-суб'єктні відносини; ∞ — знак нескінченності, що лежить за площиною С<=>О та С<=>С відносин («Криниця вічності» — за образним висловом Ф. Ніцше). Ця «клітинка» дає змогу порівняти різні типи світогляду з гранично-загальної точки зору. Отже, існують позиції, які взагалі заперечують нескінченість світу, зводячи все до наявної суми суб'єктивних даних (скептицизм, позитивізм); інші визнають нескінченність об'єктивної реальності, матерії (матеріалізм), або реальність лише суб'єкта (суб'єктивний ідеалізм); треті розглядають світ як функцію С<=>О аспекту людської діяльності (прагматизм). Але одне питання пронизує всю історію існування філософії це питання про відношення мислення до буття, Духа до природи. Дехто з філософів його називає основним, головним питанням філософії. Це важливе методологічне питання для визначення філософської позиції філософів. Це питання-проблема має дві сторони.

Перша «Що первинне?». Ті філософи, які пояснювали світ, виходячи з матеріальних основ природи та об'єктивної реальності, склали матеріалістичний напрямок (лінія Демокріта), а ті, які за основу світорозуміння приймали ідеальне начало (дух, свідомість, воля, відчуття і т. п.) склали ідеалістичний напрямок (лінія Платона). Ідеалісти поділяються на суб'єктивних (як у Берклі «речі це комбінації відчуттів людини»), та об'єктивних для яких первинним виступає об'єктивне надлюдське начало (світ абсолютних ідей Платона, світовий розум).

Друга сторона цього питання «Чи можливо пізнавати світ?». Філософи, які заперечували пізнання світу, отримали назву «агностики» (від грецького «недосяжний до пізнання»).

Таким чином, філософію можна визначити як науку, яка вивчає людину й світ, що її оточує, взаємозв'язок і місце людини в його перетворенні на основі пізнання загальних форм буття та найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства й мислення. Ми вивчаємо філософію для того, щоб осмислювати своє життя, спираючись на багатовіковий досвід духовних пошуків людства — це необхідна умова на шляху реалізації в собі людини.

Якщо розглянути структуру філософії, то, на наш погляд, легше її уявити у вигляді таблиці:

Структура філософії

Галузь філософії

Основні проблеми, що вирішуються

Онтологія - вчення про буття.

Як улаштований світ?Що первинне – матерія чи свідомість?

Гносеологія – теорія пізнання.

Що означає «пізнати»? Чи можливе адекватне пізнання?

Феноменологія – вчення про свідомість.

Що таке свідомість і як вона співвідноситься зі Світовим Духом?

Соціальна філософія – вчення про суспільство.

Що таке соціум? Яке співвідношення в суспільстві субєктивного і обєктивного?

Аксіологія – філософська теорія цінностей.

Які ключові цінності в людському житті? В чому сенс життя людини?

Філософська антропологія – вчення про людину.

Що таке людина і яке місце вона займає в світі?

Філософія історії – теорія історичного часу.

Що таке історичний час і чи може він бути зворотнім?

Етика – вчення про мораль. Естетика вчення про красу.

У чому полягає сутність добра, краси і гармонії?

Філософська теорія війни, миру та армії.

У чому полягають сутність війни, миру та армії?

Філософія релігії – вчення про релігію та її ставлення до світу.

Що таке священне і чи можливе воно в нашому світі?

Праксеологія – вчення про перетворення світу.

Які існують шляхи ефективного перетворення дійсності?

Щоб зрозуміти місце людини в світі, треба по-філософськи осмислити сам світ. Ця галузь філософської діяльності, як зазначено в таблиці, має назву онтології (вчення про буття).

У різні епохи світ не лише пізнається окремими науками, а й формується певна категоріальна картина світу.

Відтак, XX ст. вводить у науковий обіг такі категорії, як розвиток, еволюція, прогрес. У минулі століття ці категорії не відігравали політичної ролі, оскільки світ уявлявся у вигляді величезного механізму (механіка була «королевою» наук), що функціонує, але не розвивається. У XX ст. категоріальна картина світу істотно змінюється за рахунок введення таких категорій, як система, самоорганізація, вірогідність та ін. Звісна річ, ці терміни вживалися і раніше, але не набули універсального і світоглядного статусу, тобто не стали категоріями. Та чи можна сьогодні осмислити світ і місце людини в ньому без прагнення зрозуміти природу, суспільство та їх взаємодію як систему, не враховуючи нерівнозначності (вірогідного характеру) природних та соціальних процесів, не сподіваючись на ефект самоорганізації більше, ніж на утопічне загальне регулювання «зверху»?

В осмисленні людини філософія створює соціальну філософію (філософію історії) і філософську автологію. У різноманітності С (суб'єкт) — О (об'єкт) і С<=>С відносин філософія виділяє моменти:

універсальні (можуть бути присутніми в будь-яких конкретних відносинах);

відбивають специфічну сутність людини, відрізняють її від усіх інших

систем та явищ, роблять людину особистістю і визначають її місце в світі. Такими суттєвими моментами вселюдських відносин є, насамперед, перетворення (будь-якого об'єкта) і спілкування (будь-яка взаємодія будь-яких суб'єктів). Філософська рефлексія їх здійснюється у праксеології (праксис — дія) та в етиці (етос — вдача, звичай), де з'ясовується, як саме вони можливі на ґрунті напрацьованих самою людиною програм, які діятимуть тільки тоді, коли вони правильно відбивають світ, висловлюючи життєвий сенс і ключові ціннісні орієнтації людини. Цьому відповідають такі сутнісні моменти, як пізнання та ціннісно-орієнтована діяльність, що осмислюються у феноменології, гносеології (гнозіс — знання) або в теорії пізнання і аксіології (аксіос — цінність). Естетичне освоєння, в якому людина гармонізує власний зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси, і релігійне ставлення до світу, що порушує питання про наявність у світі засад, більш високих, ніж усе те, що пов'язане зі скороминучим задоволенням людських потреб. Ці моменти осмислюються в естетиці і філософії релігії, в яких з'ясовується, яким чином можлива діяльність за законами краси, чи можливе в цьому світі існування того, що можна визнати священним (тобто не скороминучим у своїй значущості, що не зведене до суто функціональних оцінок). І, нарешті, філософія потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив. Це завдання вирішується в історії філософії.

Світогляд та його структура.

Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає.

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення.

За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовнопрактичну діяльність.

Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуро-песимістичного, стурбовано трагедійного сприйняття буття.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.

Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань трансцендентний світ жаданого буття.

Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.

Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі.

По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі.

Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, верхній і нижній, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах язичницьких релігіях і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Наука на відміну від релігії, є типом світогляду, який не покладається на віру і будь-яке твердження намагається доводити та перевіряти. Однак філософія вирізняється також і від науки.

Головні відмінності філософії від науки такі:

  1.  У  науковому   досліджені   приймає  участь   людський  розум,   а  у
    філософуванні все людське єство (серце, воля, інтуїція, чуття тощо).
  2.  Наукова істина - це істина тимчасова від якої відмовляються коли
    з'являється істина краща, а від філософської істини відмовляються досить
    рідко.
  3.  Мова якою висловлюються філософи більш різноманітна ніж мова
    науковців.  Філософські ідеї висловлювались не тільки у формі понять та
    логічних тверджень, але у поемах, прозі, афоризмах тощо. Способів пізнання
    істини у філософії набагато більше ніж в науці. Жодна наука не користується
    інтуїцією, діалектикою, апофатикою, катафатикою, тощо.
  4.  Наука прагне до знання, а філософія іще й до мудрості. Давньогрецький
    філософ Геракліт говорив, що "для того, щоб бути мудрим ще не достатньо
    багато знати", знання є необхідною, однак ще не достатньою умовою для того,
    щоб людини вважала себе мудрою.

Філософія не дає жити сьогоденням, вона перетворює, за висловленням Г.Сковороди, синів дня в синів століття.

Філософія, перш за все, духовний орієнтир особистості, що прагне до мудрості, до оцінювання власного життя не лише в масштабах сьогодення. Вона повертає людину до вічності, наповнює її розум думками про минуле і прийдешнє, виводить за межі інтервалу її особистого існування, надає осмисленості всьому життю.

Але філософія, звичайно, не є надбанням індивідуального існування, бо вона, якраз, виступає способом залучення індивіда до загального, людини до людськості, і тому через персональне світоспілкування, здатна розширювати горизонти соціального бачення і культурного виміру, що підносить індивідуумне буття до рівня буття суспільного.

Соціальні зрушення, що мали місце у світовому процесі XX ст., такі, як наслідки деперсоналізації, витіснення людини технікою, стагнації соціумів і т. п., переорієнтували і світоглядний пошук. Щоб виконувати своє призначення, філософія не могла не відгукнутися на цю переорієнтацію, не набути екзистенціального забарвлення і в цілому не поставити в центр філософствування не просто суспільну людину, а живу індивідуальність, її пристрасті, сподівання, розчарування, особисті втрати і творчий потенціал.

Отже, підсумовуючи вищесказане, філософія це форма світогляду, яка чітко розрізняє суб'єкт і об'єкт, людину і світ, усвідомлює відмінність людських уявлень про світ від того, чим світ є насправді. Вона є критичним осмисленням дійсності всім людським єством. Традиційно свідомість сучасної людини це суміш міфів, вірувань, наукових поглядів, а інколи і філософських узагальнень. Філософія покликана впорядкувати світогляд, стати його теоретичною основою.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

18238. РОЗРАХУНОК ПОЛІГОНОМЕТРІЇ ЗГУЩЕННЯ 1.55 MB
  Номенклатура топографічної карти – це система позначень листів топографічних карт. Розграфлення – система поділу топографічних карт на частини з метою одержання листів карт більш крупного масштабу.
18239. Технология цементно-песчаной стяжки под полы 1.58 MB
  Здание - разновидность наземного строительного сооружения с помещениями, созданного в результате строительной деятельности в целях осуществления определенных потребительских функций, таких как проживание (жилище)
18240. Предметно-пространственная среда как условие развития личности ребенка 218 KB
  Пространственная предметная среда обеспечивает психологическое здоровье личности, базис личностной культуры, способствует развитию индивидуальности (ориентированной не на «запрограммированность», а на содействие развитию, где основная тактика общения педагога - сотрудничество).
18241. Особые формы финансирования инвестиционных проектов. Особенности проектного финансирования 90 KB
  Финансирование капитальных вложений представляет собой расходование денежных средств на приобретение элементов основного капитала (основных фондов, основных средств), в том числе на новое строительство, расширение, реконструкцию и техническое обновление действующих предприятий, приобретение машин, оборудования; инструмента, инвентаря, проектно-изыскательские работы и др.
18242. Изучение ассортимента и оценка качества безалкогольных газированных напитков, поступающих на реализацию в магазин «Дикси» 723.5 KB
  Провести анализ рынка безалкогольных газированных напитков России и Челябинска; дать подробную товароведную характеристику безалкогольных газированных напитков; дать характеристику организационно-хозяйственной деятельности магазину «Дикси» и его материально-технической базе; рассмотреть условия и сроки хранения безалкогольных газированных напитков в магазине...
18243. Технологическое производство консервы «Сайра натуральная» 635.5 KB
  Под технологическими процессами подразумевают искусственное воздействие на объект переработки с целью изменения или сохранения на длительное время структурно-механических, физико-химических, биологических, микробиологических или иных его свойств, формы, размеров, состояния и пр.
18244. Вивчення законів постійного струму на прикладі містка Уітстона і компенсаційної схеми 361 KB
  Лабораторна робота №4 Вивчення законів постійного струму на прикладі містка Уітстона і компенсаційної схеми Мета роботи: 1.Вивчити метод вимірювання опору за допомогою мостової схеми а також компенсаційний метод вимірювання електрорушійної сили далі ЕРС. ...
18245. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛЕЖНОСТІ РЕЛАКСАЦІЙНИХ КОЛИВАНЬ У НЕОНОВІЙ ЛАМПІ ВІД ОПОРУ ЕЛЕКТРИЧНОГО КОЛА 64.5 KB
  PAGE 3 ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 2 ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЛЕЖНОСТІ РЕЛАКСАЦІЙНИХ КОЛИВАНЬ У НЕОНОВІЙ ЛАМПІ ВІД ОПОРУ ЕЛЕКТРИЧНОГО КОЛА Мета роботи: а виміряти великий опір за допомогою електричного розряду у неоновій лампі; б дослідити залежність періоду рела
18246. ЭЛЕКТРИЧЕСКИЕ МАШИНЫ ПОСТОЯННОГО ТОКА 467 KB
  ЭЛЕКТРИЧЕСКИЕ МАШИНЫ ПОСТОЯННОГО ТОКА УСТРОЙСТВО ЭЛЕКТРИЧЕСКИХ МАШИН ПОСТОЯННОГО ТОКА. ОБРАТИМОСТЬ МАШИН. По назначению электрические машины постоянного тока делятся на генераторы и двигатели. Генераторы вырабатывают электрическую энергию поступающую в энергос...