8675

Філософія Стародавнього Сходу

Контрольная

Логика и философия

Філософія Стародавнього Сходу Особливості та характерні риси філософствування Сходу та Заходу. Філософія Стародавньої Індії. Філософія Стародавнього Китаю. Філософські книги Біблії. Особливості та характерні риси філософствув...

Украинкский

2013-02-17

161.5 KB

98 чел.

Філософія Стародавнього Сходу

  1.  Особливості та характерні риси філософствування Сходу та Заходу.
  2.  Філософія Стародавньої Індії.
  3.  Філософія Стародавнього Китаю.
  4.  Філософські книги Біблії.

Особливості та характерні риси філософствування Сходу та Заходу.

Всі, напевне, чули знаменитий вислів Р.Кіплінга: «Схід є Схід, а Захід є Захід, і ніколи їм не зійтися до купи...». Чого тільки не прикривали цим висловом – теорії про неповноцінність народів неєвропейського походження, теорії про культуртрегерську роль європейців у світі, колоніальні захвати чужих земель, власне нерозуміння інших культур... Чи так вже абсолютно несхожі народи Сходу і Заходу? Спробуємо розібратись в причинах зовсім різних підходів до світу і людини на Сході і на Заході.

На думку багатьох філософів є суттєві відмінності між Сходом і Заходом в способі світомислення. Це змусило дослідників шукати причини несхожості. Що саме викликає виникнення неоднозначності між цими типами філософствування?

Чому жителі єдиного космосу мають контрасні відмінності в розвитку суспільних процесів у культурі, світобаченні? Як знайти шляхи взаємного спілкування між людьми, розкрити особливості механізму діяльності людського інтелекту?

Український філософ-культуролог В.Л. Петрушенко відмінності між східними та західними типами філософствування вбачає, перш за все, у фундаменті різних типів цивілізації.

Для західних цивілізацій характерні:

  •  автономність різних сфер суспільного життя;
    •  цінування нового, підтримка новацій, орієнтація на майбутнє;
    •  прагнення до прогресивних змін;
    •  перевага індивідуального над загальним;
    •  раціональне, логічне мислення.

Навпаки, для східної цивілізації характерні такі риси:

  •  основні сфери життя підпорядковані єдиному канону;
  •  цінуються старі традиції, орієнтація на минуле;
  •  домінування загального над індивідуальним;
  •  афористичний стиль мислення.

Названі вище відмінності приводять до різної людської поведінки, способу життя, політичного правління та інше.

Порівняльний аналіз західної та східної філософії дав змогу побачити характерні особливості та джерела філософського мислення. Так західна філософія має більш індивідуальне спрямування, виходить із автономності різних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. Ця філософія орієнтована до теоретичних систематизацій, аналітичних досліджень.

Східна філософія, навпаки, підпорядковує індивідуальне загальному, духовні канони регламентують усі основні сфери суспільства. Ця філософія має більш образний, притчовий стиль мислення, аніж науковий.

Питання про відмінності між східною та західною філософіями носить дискусійний характер. Є філософи, які вважають, що цієї проблеми не існує, вони поєднують багатогранність філософських досягнень в одній концепції. Діалог різних філософських напрямків повинен бути. Сучасне життя, яскраві політичні події змушують говорити про різні типи цивілізаційного розвитку, різні моделі філософських систем. Європа вже давно побачила привабливість давньосхідної філософії.

Які саме оригінальні уявлення про світобудову, про Співвідношення видимих і невидимих сторін буття знаходимо у філософській думці Стародавньго Сходу? Яку своєрідну сентенцію вносить ця філософія в загальну культуру людства? Східна філософія збуджує інтерес до морально-етичних проблем, прагне досягнення змісту буття людей, викликає бажання зануритися в первісну світову тишу, досягти стану розчинення індивідуального в загальному.

Давньосхідна філософська думка є значним культурно-історичним творінням. Вона свідчить про могутність людського духу, збуджує інтерес до філософських роздумів і дає можливість західній філософії відкрити різноманітність онтологічних гносеологічних концепцій філософських шкіл Стародавніх Індії та Китаю.

Філософія буддизму, індуїзму позбавлена діяльнісно-активістської установки, орієнтована на внутрішнє духовне самовдосконалення, на виміри власної буттєвості в контексті всезагальності, являє собою протилежну сторону діалектично суперечливої цілісності світоглядної самовизначеності.

Отже, акцент у східній філософії зроблено на людину в Універсумі як здатну до духовного вдосконалення і поступового піднесення до всезагальності шляхом долучення до неї, шляхом збагачення власної духовності.

Людське сходження переміщено з активно-діяльнісного відношення до світу у внутрішнє середовище людської особистості, в її духовний світ. Це звертання до власного самовизначення і самооцінки в контексті світового цілого не було виключним надбанням східної філософії, з часів античності мала місце сократівська лінія визнання власної гідності і особистого вибору мірилом людської буттєвості.

Разом з тим помітно, що цей підхід не був чужим і на Заході. Спочатку тут людина уявляла себе часткою універсуму, породженням природи, самі її суб'єктні здатності базувались на знанні зовнішнього світу, узгодженні з його законами. Від Геракліта, що закликав діяти «не до мене, але до Логосу дослухаючись», до Бекона, що твердив: «Людина — дитя природи», існувала основна філософська ідея: у взаєминах об'єктивного світу і людини домінантною виступає перша сила, друга — її породження, і успіх її діяльності полягає у тому, щоб «дослухатися», пізнати, діяти у відповідності з законами Всесвіту.

В подальшому у смисловій вибудові взаємин людини з світом формула взаємозв'язку між ними набула оберненого значення. Домінуючою силою в ньому стала сама людина.

Переорієнтації сучасної філософії на людину значно сприяло подолання культурного ізоляціонізму, розширення духовних контактів різних народів, зокрема Заходу і Сходу.

Філософія Стародавньої Індії.

Зародки індійської філософської думки сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Світоглядом староіндійського суспільства була міфологія аріїв та доарійских племен, що населяли Індію. Вона викладена у Ведах, — давніх індійських священних текстах, що складалися впродовж XV - VI ст. до н.е. — збірнику міфів, гімнів, заклинань. Слово "Веди" має індоарійський корінь і означає "знання", "мудрість" (порівняйте: «відати»). Веди містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У самхітах відображені і перші філософські елементи пізнання природи та місця людини в навколишньому світі і природі.

Вони освячували кастовий характер староіндійського суспільства, проголошуючи панування касти жерців, яких називали брахманами.

Веди

Рігведа

самхіти (збірники молитов)

брахмани (питання обрядів)

араньяки (трактати для пустельників — араньїв)

Сомаведа

Яджурведа

Атхарваведа

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани — це коментарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, які є основою опису та управління ведійськими обрядами, жертвопринесеннями, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани — Шатападха, Гопадха, Айтарея.

Останнім літературним твором ведичного періоду є Упанішади, які ще називають  Аран'яками «лісовими трактатами» — завершення Вед. Упанішади, по суті, це відображення найвідвертішої таємниці Вед, своєрідна філософія Вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішада означає «те, що наближає людину до вчителя» (або до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали обраним учням.

Які ж філософські ідеї містять Упанішади? Зупиніться на головних з них:

  •  думки про виникнення світу;
  •  концепції про бачення життєвої долі людини, перетворення душі;
  •  ідеї про умови реалізаціі людської свободи;
  •  процес пізнання світу та ін.

Отже, в основних творах Давньої Індії мова йде про осмислення долі, становища людини, про пошук шляхів звільнення людини від блукань душі і досягнення стану повного блаженства — «мокші». Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархаст'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі).

Доктринальний блок філософських ідей, що розсіяні в ведичних текстах, пов'язані з уявленнями про Брахму  духовну силу, світову душу, що керує світом та Атман  людську душу. Людська душа може вдосконалюватися, або погіршуватися. Людина має прагнути до вдосконалення власної душі. Максимально вдосконалившись, людська душа зливається із Брахмою. Людина розчиняється у природі. Цей стан називається нірваною. У ведах існує, також уявлення про долю — карму, яка заважає людині досягнути нірвани. Карма пов'язана із сансарою  матерією, матеріальним началом. Мета людини — це позбавлення від карми. Тільки звільнившись від карми і сансари людина-Атман може злитися із Брахмою, досягнути нірвани.

В індійській філософії існувало два типи філософських шкіл (даршан): класична, ортодоксальна (астіка) і неортодоксальна, некласична (настіка). Авторитет Вед визнавали ортодоксальні школи. Неортодоксальні не визнавали святості Вед, хоча деякі ідеї брали до своїх вчень. До ортодоксальних шкіл належали: йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, ньяя. Основними філософськими напрямами, що належать до настіки є: чарвака-локаята, будизм, джайнізм. Якими б різними не були ці напрями, спільним і для астіки і для настіки є мета філософування досягнення нірвани. Інакше кажучи, нірвана  мета всієї індійської філософії. Усі школи проголошують основою світу Брахмана, Бога, духовну субстанцію.

Астіка

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Засновником напряму є Патанджалі (ІІ ст. до н.е.). В перекладі із санскриту термін «йога» означає «духовне єднання, духовна досконалість».

Сутність відношення між тілом і душею (за йогою) — у безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення й переживання. Йога ставила перед людиною питання про сутність відношення душі до тіла, гармонію духовного, тілесного та психічного станів людини. Йоги досягли вражаючих результатів у філософському обґрунтуванні розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Йога вчить, що існує система медитаційних вправ для звільнення від карми., а вчення йоги викладену у "Йога-сутрі" та ін. текстах. Йога базується на ґрунтовних знаннях фізіології і психології, яке розвивалось в Індії, протягом тисячоліть. Існує кілька напрямів всередині самої йоги: карма-йога, лайя-йога, дхаяна-йога, самадхі-йога, раджа-йога. Напрям, який створив сам Патанджалі називається хатха-йога. Ця філософія вчить, що існує декілька щаблів до звільнення від карми:

  •  Підготовчі вправи морального характеру (вимоги не заподіяти нікому шкоди, бути правдивим, бути поміркованим, бути цнотливим, не брати подарунків, дотримуватись тілесної та душевної чистоти) та асани (осанки), різні пози для укріплення тіла.
  •  Пранаяма - набір вправ, для здобуття контролю над диханням.
  •  Прадяхара - вироблення здатності не реагувати на зовнішні фізичні впливи, наприклад біль. Чи не найбільш брендовою і відомою у світі є здатність йогів спати на гвіздках.
  •  Сам'яма - найвищий щабель досконалості, який складається із дхарми - вміння утримувати думку,

Метою цього самовдосконалення є досягнення стану самадхи — вищого зосередження, коли згасають всі бажання, припиняється процес мислення і проявляється інтуїтивне розуміння сутності матеріального світу.

Санх'я — проведичний напрям індійської філософії, що виник у VII - VI ст. до н.е. заснований Капілою (VII ст. до н.е.), особою легендарною. Тексти, які вміщують філософію санкх'ї називаються "Санкх'я-сутра" та "Санкх'я-каріна". Центральною ідеєю філософії санкх'я є ідея про те, що все в світі має причину і наслідок. Пізнаючи причину, ми пізнаємо наслідок, а отже отримуємо контроль над своєю долею, кармою, або навіть звільняємось від неї.

Основою світу філософи цієї школи вважали матерію. Існувало два начала: пракріті (першопричина, природа) і пуруша (дух, свідомість). Ці сутності вічні і світ може існувати лише в разі їх взаємодії. Зв'язок пракріті і пуруші розкриває їх основні якості: маса, енергія, прояснення. У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Пуруша творить світ завдяки впливу на пракріті трьома якостями: раджас (бажання), тамас (морок), саттва (світло), що є протилежними за своєю суттю одне одному.

Раджас — це спонукаюче начало, джерело діяльності, що є причиною прагення до всього — влади, насолоди, комфорту, вічний збуджуючий неспокій.

Саттва — це здатність обєктивної реальності повнитись свідомістю, почуттям, інтелектом, необхідна умова добра задоволенняя, ясності, знання.

Тамас — начало пасивне і негативне, що стримує дії, породжує пасивність, байдужість, апатію.

Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начала існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

Міманса за переказами заснована Джайміні (ІІ – І ст. до н.е.) — особливість цієї філософської школи в тому, що вона визнає реальність зовнішнього світу, як вічного і незмінного, без початку і кінця. Заперечується роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

У пізнанні виділяється: безпосереднє і опосередковане пізнання. Головні джерела пізнання: порівняння, логічний умовивід, постулювання та ін.

У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Веданта, заснування якої пов’язують з іменем Бадараяни (ІІІ-ІV ст.) є об'єктивно-ідеалістичною школою, що обґрунтовує існування Брахмана (Бога), який і є кінцевою та єдиною основою буття. Людська душа (Атман) — тотожня з Брахманом. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. Він є єдністю буття, свідомості і раю.

Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Усі відмінності між явищами зовнішнього світу, між Атманом і Брахманом — лише ілюзорні породження людської необізнаності. Тільки той, хто пізнав Брахмана, усвідомив свою тотожність з ним, набуває справжньої свободи. Досягнення істинного знання — брахмавідї — передбачає ряд умов:

  •  прагнення до звільнення;
  •  віру у власну можливість пізнання суті Брахмана;
  •  усвідомлення відмінності між вічним буттям Брахмана і мінливим характером сансари — світу матеріальних речей;
  •  спокій духу
  •  помірність, відчуженість, терпіння і зосередженість.

У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Засновником школи вайшешика вважають мудреця Кананду (ІІІ ст. до н.е.). Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії:

  •  розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.;
  •  уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі величини. Атоми вічні, незмінні, протяжні, неподільні, мають розмір і форму.

За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Субстанція як головна реальність виступає в дев'яти формах.

П'ять із них є земля, вода, повітря, вогонь і ефір. Поєднання землі, води, вогню і повітря створюють фізичний світ. Вайшешика вважає, що матеріальний світ існує в просторі, часі та ефірі. Він управляється всезагальним, моральним законом (дхармою), який визначає порядок у Всесвіті і зумовлює поведінку людини.

Оригінальність філософської школи н'яя, засновником якої вважають Готаму, якого ще називали Акшепада — «мислитель» (сер. ІІІ ст. до н.е.) виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання:

  •  чуттєве сприйняття пратякша;
  •  логічний висновок анумана;
  •  порівняння упамана;
  •  словесне свідчення авторитетів, що заслуговують на довіру шабда.

Істинне пізнання — у єдності сприймання: порівняння, висновок і свідчення — ось елементи істинного сприйняття дійсності і розуміння своєї істинної природи.

Крім звичайного сприйняття в ученні істинного пізнання н'яя виділяють ще й інтуїтивне пізнання  — йогаджу, яким володіють мудреці, що досягли божественного розуміння світу, духовної досконалості — йогіни.

Пізнання власної істинної природи є необхідною умовою звільнення людини від страждань. Розуміючи всю помилковість власних бажань і спонукань, людини не підпадає під вплив карми і відривається від світу страждань.

Настіка.

Виникнення школи чарвака-локаята пов’язують з іменем легендарногго мудреця Чарваки, що, згідно переказів, жив у V ст до н.е. авторами ідеї локаяти також вважаються Бріхамспаті та Дхішана, про що свідчить текст «Падма-пурани». Термін «локаята» зводиться до санскритського «лока» — «світ, що походить від світу».

Чарвака-локаята вважає, що не існує ніякої божественої душі та законів карми, не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога з тієї причини, що існування всього вищенаведеного неможливо довести. Є тільки те, що ми можемо достовірно сприймати — матеріальний світ, та людська душа, які складаются із чотирьох елементів — землі (кшиті), води (ан), повітря (ваю), вогню (агні). Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не змінюються і існують вічно. Усі властивості предметів матеріального світу залежать від пропорцій, в яких у них зєднуються атоми різного виду. Свідомість та чуття також виникають поєднанням атомів.

Джерелом знання є відчуття. Усі інші способи відчуття не здатні дати розуміння істини, а лише створюють її видимість, а тому є сприятливим грунтом для несвідомих помилок і свідомого обману. Будь-який умовивід на основі сприйнятого про несприйняте — це стрибок у невідоме, що не може дати вірогідної істини. Загальний звязок між речами і явищами матеріального світу не може бути обєктом сприйняття, а тому не може бути достовірно встановлений.

Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. Життя людини складається з насолод і страждань. Людина прагне до того, щоб по можливості уникнути страждань і досягти насолоди. Тому нехтувати насолодою зараз задля досягнення її в майбутньому нерозумно, бо ми не можемо знати цього майбутнього і навіть бути певними, що воно є. Добрий вчинок  — той, що приносить більше насолод, а поганий — той, що приносить більше страждань. Чеснота і гріх – це вигадки релігії, а тому не заслуговують на увагу.

Дещо інших поглядів дотримується буддизм (засновник Сіддхартха Гаутама пом. 483 р. до н.е.). Канонічними текстами у буддизмі є "Тіпітаки" (корзини мудрості), об'єднані в Трипітаці (три корзини мудрості). За вченням буддизму всесвіт — безкінечний рух елементів матерії і духу. Ніякої субстанції в світі не існує, в ньому все відносне.

Людське буття сповнене стражданнями. Причина страждань — жадання. Подолати жадання — означає подолати страждання, а зробити це можна дотримуючись правильних суджень, рішень, мови, життя, уваги, зосередження. Позбавившись від бажань людина досягає нірвани. Є два напрями в буддизмі — хінаяна (малий шлях), який вчить, що досягти нірвани можна тільки суворою аскезою, та махаяна (великий шлях), який стверджує що нірвана доступна всім.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів («дхарм»), які постійно перебувають і стані буття-небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності. Замість духовного начала буддизм розглядав потік послідовних станів свідомості як джерело ілюзії постійної душі. Душа і людина лише умовні назви певного поєднання тіла і певного стану свідомості, подібно до того, як колісниця є поєднанням осей, коліс і голобель.

Ланцюг смертей і народжень – колесо сансари – це процес, в якому статус живої істоти при кожному народженні визначається сукупністю позитивної і негативної активності у попередньому існуванні. Вирватись з нього можна лише досягши нірвани.

Погляд на аскетичний спосіб досягнення нірвани обстоює і такий напрям неортодоксальної філософії як джайнізм. В основі світу, на їх думку лежить людська душа обмежена кармою, яку можна подолати тільки суворою аскезою.

Засновником джайнізму вважається мандівний проповідник VIV ст. до н.е. Вардхамана, що отримав згодом імена Махавіра («Великий герой») та Джіна («Переможець»). Серед філософів-послідовників вчення джайнізму виділяється також Умашвата (4-48 рр. до н.е.), Сіддхасена Дівакара (VI ст. н.е.), Гамачандра (XI ст.).

В основі джайнізму лежить утвердження визначального значення двох вічних і несотворенних субстанцій або сутностей (таттв), дживи (душі, загального живого), основною властивістю якої є свідомість, і адживи (не-душі, в цілому неживого), яка виступає і вигляді пудгали (матерії), акаші (простору), дхарми (часу), адхарми (ефіру, який і створює умови для руху та для для його припинення). Залежно від ступеню зв’язаності дживи з адживою, що визначає процес взаємодії між субстанціями і предстає у двох формах буття: досконалому і недосконалому. В стані недосконалого буття джива, знаходячись у зєднанні з пудгалою, втрачає свої потенційні властивості і повертаючись в стан страждання. В стані досконалого буття, звільняючись від пудгали, переходить в стан нірвани.

Матерія в джайнізмі володіє якостями відчутності, звуку, кольору, смаку. Вона атомарна, доступна органам чуття, схильна до змін, не має початку і кінця і не є результатом божественної творчості. Крім цієї матерії ще існує матерія карми («пудгала карма»), яка і зумовлює зв’язок душі і тіла. Ось вона і є результатом божественної творчості.

Єдиної душі, чи бога в світі немає. В світі існує величезна незмінна кількість душ, втілених в живі істоти, які теж ніким не були створені, існують споконвічно і вічно.

Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань — у правильному способі життя.

Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості.

  •  Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.
  •  Своєрідність у ставленні до Вед.
  •  Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.
  •  Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
  •  Народження логіки.
  •  Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Філософія Стародавнього Китаю.

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості.

Відомо, що філософія розвивається за таких соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати власну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто, визнається суверенність розуму.

Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

В історії даосизму виділяється два етапи: зародження і формування — до II ст. до н. е. і з II ст.— розвиток сформованого напрямку. Канонічна даоська література охоплює трактати: «Дао де цзин» і «Чжуан цзи». У IV ст. н. е. починається формування канону даоської літератури, що потім об'єднав велику кількість творів з різних питань даоської теорії та культової практики. Прибічники вчення даосизму захищали право людини на вільне самовиявлення. Вони виступали проти штучної ускладненості суспільного життя, за природний шлях самих речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога - у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Завданням розуму було не зміна і зруйнування усталеного порядку, а слідування загальному шляху (Дао). Обов'язок кожної людини - слідувати належному, надати речам можливість розвиватись самим по собі. Немає більшого нещастя, як попасти в полон власних пристрастей.

Основами даосизму, як і всієї класичної китайської філософії, виступають поняття Дао і де (доброчесність-благодать). Дао і де співвідносяться як принципи, який породжують і плекають породження. "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні світу і речей. Дао є і субстанцією, і не-субстанцією (вічним рухом), воно мовби існує окремо і невідокремлено від речей, творить речі і пронизує їх, існує поза ними і в самих цих речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в кінечній формі».  

Даосизм говорить про існування двох Дао — безіменного (у мін), який породжує небуття, і того, що має назву (ю мін), який породжує буття речей. Дао, який має назву, трактується подібно конфуціанському осмисленню: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, і змінюється разом із світом. Дао — благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао — предок темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безіменне — це самітнє й окреме від усього, початок світу, що даоси називали ще предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна і перебуває у спокої. Благодать недоступна сприйманню і пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на зразок порожнистого простору, де потім появляються речі. Безіменна благодать (Дао) передує всьому світу, у тому числі і вищому божеству. Ця благодать містить у собі усі речі і символи в стані пневми (ці), що буквально означає пар над жертовним рисом, який вариться. Безіменну благодать (Дао) називають ще таємничою тотожністю, де усі речі існують і вигляді єдиної пневми, а це виражається символом У – відсутністю-небуттям. Таємнича тотожність виражається як цілісна річ-хаос (у-хунь), це відсутність самої відсутності, або те, що оречевлює речі, але не є річчю. Суть Дао є вічною, а отже вічною може бути і людина, що подібна до нього. Даоською релігійною практикою та алхімією розроблявся механізм досягнення безсмертя.

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в усьому до бездіяння. Однак, вважають даоси, недіяння (У-вей) є найважливішим діянням, завдяки йому можна досягти більшого, ніж діянням. Принцип У-вей передбачав не просто недіяння, а специфічну активність у вигляді здійснення недіяння.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи:

  •  людяність (жень);
  •  справедливість і обов'язок (і);
  •  ритуальність (лі);
  •  знання (чжи);
  •  довіра (сінь).

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Глибока повага до традицій давнини і хранителів традицій та звичаїв оформилося у Конфуція в ідею правильного державного устрою, якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного правителя реальна влада належала б чиновникам-інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії.Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-ці).

Конфуція мало турбували проблеми потойбічного світу. Він любив говорити: «Не знаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?» В центрі його уваги - людина в її земному бутті, її взаємостосунки з суспільством, її місце в соціальному порядку. Країна для Конфуція - велика сім'я, де кожний повинен значитись на своєму місці, нести свою відповідальність, обравши «правильний шлях» («Дао»).

За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціанському творі «Лі-цзи», складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Використовуй народ так, неначе робиш важливе жертвоприношення (тобто з повагою, урочисто). Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благополучно, обов'язково принесе людині щасливе життя. Імператор - батько народу, а народ - його діти. Правитель повинен управляти головним чином шляхом морального прикладу, а не за допомогою сили.

З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій висунув умову про «виправлення імен», тобто розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти - це ставити кожного на своє місце. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син - сином, чиновник - чиновником, підданий - підданим, а правитель - правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов'язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки».

Конфуцій вважав писемність, культуру — вень носієм давньої традиції, яку слід зберегти і успадкувати. До культури віднесені й старовинні книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» (Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу І» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а через кілька століть перелік доповнено. Вень — носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючі і саму писемність як невід'ємний елемент культури.

Свою історичну місію Конфуцій бачив у збереженні і передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»), передавати, а не створювати, вірити давнині й любити її — така його вихідна теза.

Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними - школа Мен-цзи і школа Сюнь-цзи.

 

На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.). Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Він вважав, що всі прояви її агресивності та жорстокості визначені лише соціальними обставинами. Мета вчення та знання - «відшукати втрачену природу людини». Державний устрій повинен здійснюватись на основі взаємної любові та поваги. Задовго до Джона Локка Мен-цзи підкреслював, що люди мають право повставати проти несправедливих правителів.

За часів Чаньго (V—III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідовниками конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання. Цьому завадили суперники конфуціанців — легісти.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії як самого вчення, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи навчатися у стародавніх, передбачало за кожним право самому розмірковувати, то тепер набирала сили доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми й цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ "істинно китайського". Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження й за вихованням повинен був бути насамперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та громадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.

Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. «Прагнення до наживи і жадібність, - говорив він, - це природжені якості людини». Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Ідеї Сюнь-цзи лягли в основу могутнього соціально-політичного руху в часи правління династії Цінь (III ст. до н.е.). Цей рух одержав назву законників або легістів. Вони стверджували, що хибну природу людини взагалі не можна змінити, але можна обмежити і придушити шляхом покарань та законів. Програма легістів була практично повністю реалізована. Було запроваджено єдине для всього Китаю законодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Великого китайського муру. Отже, держава стала одноманітною. Поставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, легісти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях. За приховування книг людину піддавали негайній кастрації та відправляли на будівництво Великого китайського муру. За доноси заохочували, за недоносництво страчували. Хоча династія Цінь проіснувала всього 15 років, кривавий розгул першої «культурної революції» в Китаї приніс чимало жертв.

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла даоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).

Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба, так і землі є субстанція "ці".

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності.

Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

Філософські книги Біблії.

Центральне поняття Біблїї — це поняття справедливості, або ж Закону. Відповідно до концепції Біблії, саме Закон, який чітко відокремлював добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника «народу святих» від язичника, що жив за настроєм або ж не за принципом справедливості взагалі.

Закон — це, в першу чергу, десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо заповіді були «правом божественним», моральним імперативом, то приписи були «правом людським» (юридичним), їх вважали продовженням Закону. Заповіді й приписи встановлювали конкретну систему практичних рекомендацій: як саме досягти тої святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.

Десять заповідей забезпечили потужний розвій юридичної думки у Стародавньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм близькі до відомих законів Хаммурапі, та й до законів інших східних народів. Це зрозуміло, бо ж Декалог потребував конкретизації у повсякденних ситуаціях людського життя, і творці Біблії черпали зі вже широко відомого й популярного на Сході досвіду інших народів. Щоправда, тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності: йдеться ж про те, аби виховати «народ святих».

Дотримання заповідей та приписів мало зробити життя гуманним і щасливим. Того, хто переступає Закон, ставить себе поза Богом і людьми, потрібно карати, аж до страти. Вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не оберігає. Саме тому часом приписи формально входять у протиріччя із заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюб належало закидати винних каменями на смерть.

Християни, зберігши десять заповідей, почали вважати приписи застарілими, в першу чергу, заборони на деякі види їжі, принцип «око за око, зуб за зуб» тощо. Лиш любов і прощення провини — єдиний шлях людини. Христос говорив: «Якщо тебе вдарили в праву щоку, потрібно підставити ліву. Це не означало боягузтво: того, хто тебе вдарив, слід вважати «хворим» братом, котрий втратив розум, і його потрібно оточити ще більшою любов'ю, щоб він вилікувався від ненависті.

Взагалі десять заповідей зводяться до двох основних: люби Бога усім серцем і люби ближнього як самого себе. Якщо уважно прочитати Десять заповідей, то ми переконаємося: перші чотири говорять про любов до Бога, решта шість — про гуманність, любов до людини.

Десять заповідей стали основою нашої моралі, і тому варто знати їх як певний код, спільний для культур, що базуються на Біблії. А це не так вже й мало: окрім відносно нечисленних юдаїстів, такі глобальні цивілізації, як християнська та ісламська, будують свої принципи та право на декалозі, незважаючи на відому напруженість між цими релігійними спільнотами.

Новий Заповіт містить Нагірну проповідь Ісуса Христа — першу проповідь, виголошену при великому скупченні народу.

Перша частина проповіді — заповіді блаженства — своєрідне доповнення до десяти заповідей Старого Заповіту. Досі вважалося, що праведність нагороджується земними благами — багатством, довголіттям тощо. Христос же не обіцяв праведним жодних благ у земному житті. Навпаки, праведні будуть гнані, переслідувані, убогі. Проповідується перевага духовних цінностей над матеріальними: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа знищують все!»


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

15293. Изучение свойств Р-N перехода и определение запрещенной зоны проводника 77 KB
  Отчёт по лабораторной работе № 36. Изучение свойств РN перехода и определение запрещенной зоны проводника. Расчетная формула для измерения величины ...
15294. Изучение радиоактивного излучения 80 KB
  В данной лабораторной работе мы исследовали ослабление излучения защитными материалами, а так же исследовали элементы дозиметрии излучения. Измеряли и рассчитывали величину фона, экспозиционную дозу, поглощенную дозу и эквивалентную дозу для случаев
15295. Изучение эффекта холла 49 KB
  В данной работе я изучил эффект холла, получив при этом конкретные значения холловского коэффициента и концентрации свободных электронов. При выполнении работы я пользовался гальванометром, амперметром
15296. Определение молярной массы и плотности газа 55 KB
  В результате проделанной работы я получил конечные значения молярной массы и плотности воздуха. Сравнил с табличными значениями: оказалось, что разница между полученными и табличными значениями очень мала, лишь небольшое расхождение
15297. Изучение магнитного поля соленоида балестическим методом 81 KB
  В результате проделанной работы я познакомился с баллестическим методом измерения магнитного поля соленоида, получил зависимость его от силы тока и от расстояния от центра соленоида. В результате измерений получил конкретные значения, сравнил с теоретическими
15298. Изучение явления поляризации света 58.5 KB
  В результате проделанной работы я познакомился с методами получения значения концентрации веществ в водном растворе с помощью специальных устройств, действие которых основано на измерении угла поляризации света. В итоге получил определённые значения. Также получил и погрешности в результате
15299. Снятие кривой намагничивания ферромагнитного образца 69.5 KB
  В результате проделанной работы я познакомился с методами получения кривой намагничивания ферромагнитного образца, построил графики зависимости В(В0) и М(В0). Получившаяся кривая практически совпадает с табличными значениями. Не значительные расхождения свазаны с наличием погрешностей в данной лабораторной работе
15300. Измерение удельного заряда электрона методом магнетрона 56.5 KB
  В результате проделанной работы я познакомился с измерением заряда электрона методом магнетрона, получил зависимость анодного тока от тока в соленоиде. В результате получил конкретные значения, которые сравнил с теоретическими
15301. Изучение дифракционных решеток. Определение длины световой волны с помощью дифракционной решетки 55.5 KB
  В результате проделанной мною работы я познакомился с методами изучения дифракционных решеток и определения длины световой волны с помощью дифракционной решетки. Получил определённые значения с погрешностями