8676

Філософія Античності

Контрольная

Логика и философия

Філософія Античності Філософія Стародавньої Греції. Філософія Стародавнього Риму. Філософія еллінізму Філософи фізису Своїм виникненням західноєвропейська філософія завдячує Давній Греції. Період з VIст. до н.е. по IV...

Украинкский

2013-02-17

106 KB

2 чел.

Філософія Античності

  1.  Філософія Стародавньої Греції.
  2.  Філософія Стародавнього Риму.
  3.  Філософія еллінізму

Філософи "фізису"

Своїм виникненням західноєвропейська філософія завдячує Давній Греції. Період з VI ст. до н.е. по IV ст. до н.е. називають класичним періодом Греції. В цей час грецька культура перебуває на вершині свого розвитку. Людина не мислить себе віддільною від держави-полісу. Наявність великого прошарку рабів (на 1 вільного припадає 4 раба) дозволяє вільним громадянам займатись інтелектуальною діяльністю і споглядати світ. Як йшлося вище, філософія - це вчення про єдину першооснову буття. У філософії першооснову ще називають субстанцією.

Першою філософською школою була Мілетська школа. В першу чергу мислителів цікавило питання: "З чого все виникло?". Першооснову світу давні греки називали «фізис» - «природа». Однак це слово не позначало фауну, флору, звірів, пташок тощо. «Природою» вони називали саме першооснову, себто вживали це слово подібно українському вислову ("така його природа", тобто "така його першооснова"). Виникло припущення, що речі з’являються внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження: Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстрактного (речовина) підходу, який пізніше витісняється більш абстрактним підходом, де сутнісна першооснова не пов'язується з чимось предметним. І разом з тим першооснова мілетців - не просто відсутні речовини, а існуючий принцип, закон виникнення та зникнення конкретно-чуттєвого розмаїття речей оточуючого світу.

Вперше питання, що саме є першоосновою буття світу, поставив Фалес (близько 624-546 рр. до н. є.) із грецького міста Мілет. Фалес першоосновою ("фізисом") вважав воду. Однак водою, він називав не тільки і не стільки ту воду, яку ми п'ємо, скільки універсальну текучість, яка є божественною. Саме вода, вважав Фалес, є всепроникною і такою, що дає всьому життя. На воді плаває земля - в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка перебуває під усім, на ній все плаває. Але це не просто вода, а вода "розумна", божественна. Світ повен богів, але усі боги - сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл. Наприклад, магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та небесні тіла пливуть завдяки випарам води.

Окрім цього, Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) й астрономії (передбачив сонячне затемнення 585 р. до н. є). Він також ввів календар, визначив протяжність року в 365 днів, розділивши рік на 12 місяців.

Учень Фалеса Анаксімандр (близько 610/11) - 547/546 рр. до н.е.) за свідченням Симплікія "помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів (води, повітря, землі і вогню)..., не зауважив жодного з них гідним того, аби прийняти за першооснову, але визнав першоосновою дещо інше, відмінне від них". Таке начало Анаксімандр знайшов в алейроні. Анаксімандр вважав першоосновою "апейрон" , безмежну, якісно-невизначену і божественну субстанцію. Апейрон - це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внутрішньо безкрайній. Апейрон не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не тільки все в своїй основі складається, але й виникає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Знаходячись в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності - вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації усіх головних якостей створюють землю (сухе й вологе), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й тепле), вогонь (сухе й гаряче). У результаті взаємодії цих стихій створюється суша, небо, зірки, місяць. Анаксімандру належать глибокі здогадки про походження життя. Живе зародилось на межі моря і суші, з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами. А від них виникла людина.

Як учений Анаксімандр увів у практику користування сонячним годинником, побудував модель небесної сфери - глобус, накреслив географічну карту.

Анаксімен (585-525 рр. до н.е.) вважав першоосновою повітря. Повітря зберігає властивості анаксімандрівського апейрона бути безкінечним, воно не має форми і меж. Під дією тепла повітря перетворюється у воду, потім в землю, а, нагріваючись - у вогонь. Так, на його думку, з повітря утворюються всі речі.

Таким чином, апейрон перетворився з субстанції в її властивість. Анаксімен зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає через розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення - вітром, хмарами, водою, землею і каменем. Розрідження він пов'язував з нагріванням, а згущення - з охолодженням. Сонце - це земля, яка розжарилась від свого швидкого руху. Земля і небесні світила "висять у повітрі, тоді як Земля нерухома - інші світила рухаються повітряними потоками". Таким чином якісні визначення він пояснює кількісними змінами. Люди також підлягають цьому принципу, оскільки душа також складається з повітря.

Піфагор (близько 570-490 рр. до н.е.) з Іонії (народився на грецькому острові Самос) - першоосновою світу вважав число. Виходячи, ймовірно із спостереження, що інтервали музичної гами можна пояснити раціонально за допомогою числових інтервалів між вібруючими струнами, піфагорійці розвинули ідею, що в основі всього сущого лежать числа. Вони створюють порядок у космосі, визначаючи і обмежуючи невизначене (апейрон).

Слід зазначити, що число не мислилось в тодішній Греції, як щось абстрактне, воно було конкретно-предметним. Коли грек говорив "один", то він мав на увазі якийсь один предмет. Такий незвичний для сучасності погляд був природнім для античності. Кожному числу Піфагор та його учні ставили у відповідність певні предмети. Важливо розуміти те, що предмет не символізувався числом, він був числом. Найрізноманітніші комбінації з числами лягли в основу світоутворення.

Цікавим був спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилось прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного. До союзу приймались жінки й чоловіки. Власність була загальною. У школі було два ступені. Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, звідси походить легенда, що в школі Піфагора учень повинен перші п'ять років мовчати. Другий ступінь - математичний - вчені, які займалися обґрунтуванням складних проблем. Піфагорійський союз був .закритою організацією, а його вчення таємним. Сам Піфагор викладав основи свого вчення за ширмою, щоб учні лише чули його голос, а самого не могли бачити. В основі піфагорійської етики лежало вчення про "належне", яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариства, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медитації, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялись прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. Перед - сном обов'язковим був звіт перед собою за прожитий день: Як я його прожив? Що я зробив? Який мій обовязок залишився невиконаним?

Речі вважаються відображенням чисел, їхня сутнісна природа відбивається в їхній математичній структурі. У числовому ряді існують відмінності: так, одиниця стоїть над числами і вважається їхнім першоначалом. Непарне число розглядається як обмежене й досконале, парне - як необмежене й недосконале. Піфагорійці надали теорії чисел довершеної форми в різних сферах. У математиці вони досягли систематизації і розробляли аксіоми. Теорема Піфагора веде до відкриття ірраціональних числових співвідношень.

За їхніми уявленнями про будову космосу, небесні світила рухаються по кругових орбітах, поділених певними інтервалами, навколо нерухомого центру. Проте всупереч науковим дослідженням у математиці й теорії музики, все-таки в піфагорійській школі переважала релігійна й містична основа. Це проявляється у їхньому вченні про переселення душ та ідеї про окремішність душі й тіла: душа є справжньою сутністю людини, яка має бути звільнена від усього тілесного шляхом очищення.

Геракліт (544-483 рр. до н.е.) із міста Ефес першоосновою світу вважав вогонь. У ході різноманітних перетворень вогню народжуються всі інші речі. Субстанцією буття виступає Вогонь, оскільки перебуває рівним самому собі, незмінний у всіх перетвореннях, як першопричина, конкретна стихія.

Вогонь за Гераклітом є розумним, божественним і одухотвореним, він є "логос"(перекладається як "розум", "закон" тощо, дане поняття не має точного аналогу в сучасних європейських мовах). Геракліт можливо найперше загострив увагу на тому факті, про який ніби то вже здогадувався Анаксімандр. Повітря перетворюється у вогонь, вогонь у щось інше, і так відбувається постійно, а отже, спостерігаючи ці взаємоперетворення, яку підставу ми маємо стверджувати, що саме вогонь, а не вода, повітря чи щось інше є першоосновою. Головне місце у його вченні посідає основа наук - Логос. Він субстанційно-генетична причина всього існуючого.

Світ - це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений не богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються у вогонь. "Вогню смерть - повітрю народження, і повітрю смерть - воді народження. Із смерті землі народжується повітря, із смерті повітря - вогонь" тощо. Взаємоперетворення речовин ("Ми входимо і не входимо в одну і ту ж річку, ми ті ж і не ті ж" писав Геракліт) призвело до того, що учень Геракліта Кратил взагалі відмовився шукати першооснову світу. Тому можна стверджувати, що з Гераклітом філософія, що тільки-но народилась, потрапила у певною мірою кризовий стан.

Усі зміни світостворення у Геракліта відбуваються з певною закономірністю, підкоряючись долі, яка тотожна необхідності.

Необхідність - це всезагальний закон Логос. Логос - принцип порядку і міри. Він - той самий вогонь, але є вогнем, що для почуттів, для розуму з Логосом. Усе відбувається згідно з Логосом. Рух, за Гераклітом, властивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. "В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце - не тільки нове щодня, але вічно й безперервно нове."

"Онтологічний поворот " античної думки. Парменід

Дивовижним чином цю кризу подолав Парменід із міста Елеї (540-450 рр. до н.е.). Суть його поглядів на першооснову світу, викладених у віршованому творі "Про природу" (так називали свої твори майже всі філософи, що жили до Сократа) така: Ми дійсно не можемо знайти першооснову світу, в якому повітря постійно перетворюється у воду, вода у тверду речовину і т. п. Однак ми можемо з впевненістю сказати, що цей світ є, тобто існує. Це "є" і являється єдиним, що можна сказати, напевно, про змінний світ. Отже, першоосновою світу є його існування, або буття, (грецькою мовою «он», звідси походить слово "онтологія" - вчення про буття, один із розділів філософії). Отже, Парменід відкриває найважливіше філософське поняття - поняття буття, і стає засновником онтології. Буття, як вважає Парменід, є нерухомою однорідною першоосновою світу. Що стосується "небуття" - то це лише фікція, пусте слово. Якщо ми навіть скажемо "небуття існує", то цим самим знову ж таки згадаємо про "існування" тобто "буття", а отже, "небуття" немає.

Однак, якщо буття є нерухомою однорідною першоосновою світу, яка ні в що не перетворюється, то чому світ, який постає перед нашими очима, є таким рухомим і різноманітним? На це питання Парменід чітко не відповів. Він лише стверджував, що рухомий і різноманітний світ, який ми бачимо - це лише "майя", "обман", "ілюзія" нашого сприйняття, тому не можна довіряти чуттям, а можна лише розуму, який нам з нездоланною логікою говорить, що буття є нерухомим і однорідним.

Однак незважаючи на те, що послідовники Парменіда намагалися всіляко захистити цю думку (наприклад, Зенон із Елеї (490-430 рр. до н.е.) стверджував, що рух — це лише ілюзія, Ахілл - найшвидша в світі людина ніколи не зможе наздогнати черепаху, оскільки за той час, коли він подолає деяку дистанцію до неї, черепаха все одно трішки відповзе від нього, і так буде продовжуватись безкінечно) антична філософія з нею не погодилась. Тому філософи після Парменіда намагатимуться наперекір йому пояснити, як саме із нерухомого і однорідного буття утворюється рухомий і розмаїтий всесвіт, або вслід за ним відкидатимуть пізнавальні можливості нашого розуму. 

Метод Зенона - доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній. Зенон доводить: якщо суттєве логічно, то воно одночасно має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим, щоб мати нескінченну величину. Воно не має величини тому, що кожна з багатьох речей сама по собі є одиниця, а множинність є сукупністю одиниць; але якщо воно одиниця, то неподільна, отже, воно є крапка, яка не збільшує, не зменшує, не має величини і тілесності - є ніщо. Якщо одиниця ніщо, то і сума одиниць - ніщо. З іншого боку, вважає Зенон. якщо припустити, що кожна з багатьох речей має величину, тілесність і деяку відстань від іншої, так до нескінченності, то кожна річ безмежно велика.

Наприклад, в апорії "Ахілл і черепаха" Зенон доводить неможливість руху тим, що неможливо пройти в певний час нескінченне число половинок шляху. Ахілл знаходиться позаду черепахи. Поки він пробіжить відстань, що їх розділяє, черепаха просунеться вперед. Поки Ахілл пробіжить цю нову відстань, черепаха знову просунеться вперед і так до нескінченності. Хоч відстань буде все зменшуватись, але ніколи не зникне. В апорії "Стріла" рух неможливий, якщо перервний простір. Стріла, що летить, покоїться, тому що предмет, який рухається, завжди займає рівне собі місце, тобто знаходиться у спокої в кожний момент, а тому він взагалі нерухомий.

Заслуга Зенона полягає в тому, що він уперше в логіці понять намагався висловити логіку речей.

Важливим кроком був творчий здобуток Елейської школи Парменіда, Зенона, Ксенофана. Засновник Елейської школи - Ксенофан (570 до н. є. - після 478 рр. до н. є.). Бог - це чистий розум, він фізичний, без тілесної сили. Його сила у мудрості. Мудрість є кращою за силу людей і коней. Тому філософ більш корисний для суспільства, ніж який-небудь олімпійський чемпіон.

Бог Ксенофана і є таким космічним філософом. Він нерухомий, керує лише силою своєї думки, без будь-яких фізичних зусиль. Такий бог один і єдиний: він є все, але "все" береться не в багатоманітності, а у вищій єдності.

Парменід (VI - V ст. до н.е.), який став відомим завдяки вислову: «Буття є, а небуття немає»,— фактично заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.

Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття — осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж і є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання. Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (доха) — звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі і речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення — так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприйняті речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності.

Вчення Парменіда - метафізичне. Його буття незмінне, оскільки по суті все незмінне. За словами Парменіда єдино істинним є положення: "буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити". Отже, буття є, воно вічне, не виникає і не знищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто неіснуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється формою «...цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Трохи більше або менше від нечисленного».

Світ є єдиним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним і непроникливим буттям, що заповнює собою все. Воно тому і непорушне, що йому немає куди рухатись. Буття не може бути ні трохи більше, ні трохи менше. Воно однорідне і безперервне. Отже, немає і пустого простору. Все наповнене буттям.

Про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати, що він — найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Аристотеля і вслід за ним — до Секста Емпірика: «Напевне, Парменід не був неосвіченим у діалектиці, якщо Аристотель вважав його учня Зенона родоначальником діалектики». В сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».

Фізики-плюралісти, фізики-моністи та софісти

Плюралістами називаються філософи, які вважають, що першооснова не одна, а їх є кілька.

Емпедокл (483-423 рр. до н.е.) покладав основами всіх речей чотири першооснови вогонь, повітря, воду і землю, не віддаючи перевагу жодній з них. Першопричинами світу в Емпедокла виступають усі чотири традиційні стихії, які він називає "корінням речей". Все, що є у світі - те чи інше з'єднання різних доз "коренів". Усі "корені речей", навіть вогонь, - пасивні. Тому всі процеси в світі Емпедокл пояснює боротьбою двох антагоністичних начал. Вони не фізичні, а психічні.

Механізм утворення всього світу Емпедокл вбачав у поєднанні і роз'єднанні елементів, під дією сил любові (ерос,) та ворожнечі (нейкос), - сил, якими володіє буття. По-перше, це любов як космічна сила, і, по-друге, - ненависть, гнів. Любов - космічна причина єдності і добра. Ненависть - причина різнорідності та зла. Любов з'єднує різнорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і з'єднує однорідне. У життєвій боротьбі любов і ненависть по черзі отримують перемогу. Тому, світ вічно повторюється.

Анаксагор (500-428 рр. до н.е.) покладав первинними субстанціями "насіння"(«спермата», більш пізня назва "гомеомерії"), які виступали як "якості" (колір, смак, тощо). Вони - якісні, кожний вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл: сім'я крові - якості крові, сім'я заліза - якості заліза та ін. Якості вічні та незмінні. Гомеомерії нескінченно ділимі, бо скільки не подрібнювати буття - в небуття його перетворити неможливо. Тому "в малому немає найменшого, але завжди є менше". Основна теза Анаксагора - "все у всьому". Це означає, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії всіх видів, всі види якостей. Гомеомерії пасивні, і першопочатковий Хаос не міг своїми силами розвинутись у Космосі.

Всі речі походять з якостей шляхом змішування, яке здійснює світовий інтелект (ноос). У яблуку наприклад світовий інтелект змішав насінини червоного кольору, солодкого смаку, твердості, тощо. Світовий розум має дві функції: він керує світом і, він пізнає світ. Він єдиний, він діє завдяки мисленню, він нескінченний і незмішаний ні з якою річчю. Ноос - найбільш тонка і найбільш чиста з усіх речей. Пізнаючи світ, Ноос володіє найдосконалішими знаннями про все і має величезну силу. Він визначає минуле, сучасне, майбутнє.

У центрі уваги Анаксагора проблема якісного перетворення тіл.

Левкіп і Демокріт (460-360 рр. до. н.е.), першоосновою вважали "атоми" - "безкінечне число тіл невидимих з причини їхньої малості". Усе складається з неподільних (а-томос) часток, які повністю подібні за речовиною, з якої складаються, й відрізняються лише формою, розташуванням у просторі та взаємним розміщенням Атоми сполучаючись між собою утворюють розмаїття світу. Причиною утворення світу із хаосу є випадок. Атоми споконвічно рухаються, механічно тиснучи та штовхаючи один одного. Між ними є тільки порожній простір. Різноманітні речі виникають лише завдяки групуванню атомів. У Левкіпа є закон причинності: "Жодна річ не виникає безцільно, а лише відповідно до сенсу і в зв'язку з необхідністю".

Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, відрізняються один від одного своїм об'ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Усі інші властивості, які сприймаються чуттями, смак, запах, температура тощо, існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділені один від одного пустотою. Якщо атоми - буття, то пустота - це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим, якби все було поділене до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, в тому числі і самого світу. Рух як механічні переміщення атомів у просторі Демокріт вважав вічним природним станом космосу. Отже, суть онтології Демокріта зводилась до двох основних положень. Усі речі складаються із сполучень атомів: багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз'єднання. Тому речі розрізняються лише кількістю своїх атомів. їх формою, порядком і положенням.

Атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх. по відношенню до атома місце, яке він займає, випадкове.

Моністами називають давніх філософів, які жили після Парменіда і намагались відстоювати думку, про те, що першооснова єдина.

Діоген Аполонійський, стверджував що першоосновою є безкінечне повітря яке є одухотворене, розумне. Таких же приблизно поглядів дотримувався і Архелай із Афін. Множинність світу вважав він є розмаїття модусів ("проявів") розумного повітря.

Однак, філософія за своєю природою розглядає першооснову як єдине, тому плюралісти, що покладали кілька першооснов, та моністи, що мислили першооснову як набір проявів ("модусів") ніяк не могли задовольнити її. Кризова ситуація, що настала у філософії після Парменіда породила рух софістів, які взагалі відмовились від пошуку першооснови.

Людей, які в 5-му ст. до н. є. навчали наук і красномовства за плату, називали загальним ім'ям - софісти (вчителі мудрості). Загальне підвищення рівня знань (наприклад, завдяки спостереженню за іншими народами); плюралізм існуючих філософських вчень створює базу софістичного мислення.

Софістів істина не цікавила. Вони вчили мистецтву перемагати супротивника в суперечках і судових тяжбах, адвокатів тоді не було. Софісти ототожнювали мудрість із знанням, вмінням, здатністю доказувати все, що вони вважали необхідним, вигідним. Користуючись енциклопедичними знаннями і мистецтвом риторики, вони заперечували очевидні істини і обґрунтовували найнезвичніші твердження.

Ось приклади софізмів:

"Рогатий". "Те. що ти не губив, ти маєш. Ти не губив роги. Отже, вони в тебе є. Таким чином ти рогатий.".

Це привело до релятивізму.

Релятивізм проявляється:

  •  у правовому мисленні: досліджуючи питання про витоки чинних законів, софісти прийшли до думки про протилежність природного права  (фюзис) і законоположення (номос) - Гіппій висловлює це так: "Закон (номос) тиранізує людину і примушує її до багатьох таких речей, які суперечать природі". Позитивне право не має сили від природи, а виникає із законоположень, що відбивають інтереси законодавця. Фасімах заявляє, що позитивне право - це інструмент могутніх, з допомогою   якого   вони   пригнічують   слабших.   Каллікл   навчає протилежного: закон - це захисний вал слабких проти сильних. Лікофрон розглядає правопорядок як взаємні гарантії життя і власності громадян;
  •  у моральній філософії: моральні цінності у софістів теж не існують від природи, а виникають на основі домовленостей.
  •  у релігії: релігія тлумачиться як винахід людей. Крітій вважає: "Коли... закони заважали тому, щоб чинити насильство відкрито, злочини почали скоюватися таємно, тоді, гадаю, якийсь винахідливий чоловік вигадав для людей страх перед богами, щоб злодії боялися навіть таємно коїти, говорити чи замишляти щось зле".

Протагор із Абдер (481-411 рр. до н.е.) найвідоміший софіст проголосив, що "людина є міра всіх речей в тому, що вони існують, і в тому, що вони не існують". Себто у світі є першоосновою те, що покладе людина, а що є насправді першоосновою —невідомо. Аналогічні погляди будуть виловлювати протягом V століття Горгій, Продик, Ксеніад, Попій, Антифонт, Алкідам, Пол, Каллікл, Фразимах, Лікофрон, Крітій та ін. Це є відвертання від світу, та першооснови, однак вертання з елементами повороту до людини, який трішки згодом зробить Сократ.

 Сократ

Із іменем Сократа (470/469 - 399 рр. до н.е.) пов'язують антропологічний поворот у філософії. Сократ перший почав стверджувати, що не в довкіллі слід шукати першооснову, не у воді чи вогні її вбачати, а в людині, в її душі. Сократ часто повторював вислів, написаний на стінах храму Аполлона в Дельфах, який став символом його філософії - "Пізнай самого себе", тобто, якщо хочеш побачити першооснову всього, зазирни до себе в душу. Людина - це душа і тіло. Отже, за Сократом першоосновою є людська душа. Тіло - інструмент, яким керує душа. Найважливіше - пізнавати не природу, чи світ, а людську душу. Якщо людина пізнає свою душу вона досягне "самоконтролю", а це запорука щастя.

Однак, як саме треба пізнавати людську душу? Метод пізнання душі Сократ називав "діалектикою". Діалектика Сократа складалась із чотирьох частин:

  1.  Іронія: Сократ зустрічав на вулиці якогось вельможного і освіченого громадянина і прикидався позбавленим мудрості простаком, що хоче поставити кілька за питань про людську природу.
  2.  Незнання: Сократ повідомляв цій людині, що він нічого не знає. "Я знаю, що нічого не знаю" - такий вислів приписують Сократу. Він означає "Я усвідомлюю, що моє знання обмежене"

3.Замішання: Ставлячи людині запитання та майстерно застосовуючи індуктивно-дедуктивні прийоми, Сократ заганяв людину в глухий кут, після чого та впадала в стан розумового замішання.

4.Маєвтика (в буквальному перекладі з грецького "акушерське мистецтво"): Знову майстерно ставлячи запитання Сократ підводив людину до "народження" правильної думки. Щодо "маєвтики" то Сократу приписують вислів: "Моє мистецтво у всьому схоже на акушерське, однак різниться воно тим, що я приймаю пологи у мужів, а не у жінок, пологи душі, а не тіла".

Сократ вважав, що пізнаючи себе, людина пізнає що є добро, а що зло. А коли людина пізнає добро і зло, то вона буде робити тільки добро. Все зло у цьому світі від незнання (цей погляд називають "моральним інтелектуалізмом"). Однак це була хибна думка, бо навіть знаючи, що є добро, людина не завжди робить його. Всі знають, наприклад, що палити - шкідливо для здоров'я, і все одно палять. Окрім того Сократ не приділяв ніякої уваги довкіллю. Отже, у філософії постала необхідність створити вчення, яке б об'єднувало і світ, і людину. Саме таке велике і фундаментальне вчення створив геніальний учень Сократа - Платон.

Платон

Платон (427-347 рр. до н.е., справжнє ім'я Арістокл, автор т. з. діалогів "Апологія Сократа", "Федон", "Парменід", "Держава", "Тімей" та ін., засновник першого навчального закладу під назвою "академія") вважається найвидатнішим філософом усіх часів. Говорять, що Платон - це сама філософія. Для того, щоб краще засвоїти погляди Платона, спробуймо відгадати таку загадку: "Що з існуючого, не можна ні відчути на дотик, ні спробувати на смак, ні побачити, ні взагалі зафіксувати якимось фізичним приладом?". Ви скажете - людську думку. Дійсно, це так. Думка існує, хоча й не має ні запаху ні смаку. У філософії те, що не можна зафіксувати жодним фізичним приладом (думку, розум, відчуття) називають ідеальним, а те, що фіксується фізичними приладами —матеріальним.

Платону належить честь відкриття ідеального. Однак Платон, на відміну від переважної більшості нас з вами, вважав, що ідеальне існує не тільки в людській голові, але й поза межами людини. Іншими словами Платон вважав, що поза дійсним світом існує паралельний світ, який є ідеальним і в ньому живуть ідеї, тобто узагальнені поняття, схожі на поняття в нашій голові. Ідеї, Платон також називав "ейдосами", "сутностями", або "формами", паралельний світ в якому вони живуть називається країна Гіперуранія (Уран - значить небо). Окрім того, за Платоном саме цей світ ідей є нерухомою першоосновою, а не повітря, вода, буття, чи навіть людина, як вважали до цього. Світ ідей — невидимий, а той світ, який ми бачимо, — це матеріальний світом. Матеріальний світ є відображенням, недосконалою копією світу ідей, яку Бог (Деміург) зліпив із матерії, користуючись світом ідей, як взірцем. Інакше кажучи, є, наприклад, дерево (яке ми бачимо), а в паралельному світі існує ідея (поняття) дерева. Причому ця ідеї досконала, а наші видимі дерева - це тільки відображення цього ідеального дерева, які Бог (Деміург) виліпив із матерії. І Бог і матеріальний світі і світ ідеальний існували вічно.

У світі ідей є ідеї вищі та ідеї нижчі. Вищою є та ідея, яка всеохопніша. Наприклад над "ідеєю людини" та "ідеєю тварини" стоїть ідея "живої істоти", а над "ідеєю дерева" та "ідеєю живої істоти" - "ідея природи" тощо. Найвищою, а отже найбільш всеохоплюючою ідеєю є ідея Блага. Благо охоплює все.

Як саме людина може пізнати світ ідей. Який є метод пізнання. Платон вважав, що душа людини від народження вміщує всі знання, в тім числі і знання ідей, однак при народженні вона забуває їх. Тому процес пізнання є "пригадуванням" ідей. Існують два методи пізнання:

  1.  Діалектика. Діалектикою Платон називає перехід від менш загальних, до
    більш загальних понять, аж поки ми не доберемося до найбільш загальної ідеї Блага.
  2.  Любов. Любов - це шлях до Блага напряму. Коли людина любить іншу людину, вона відчуває благо безпосередньо.

Людина на думку Платона складається із душі і тіла. Душа ідеальна і безсмертна, тіло - в'язниця душі.

Мета філософа, на думку Платона, пізнавати благо. Такою ж є і мета держави. В ідеальній державі, вважав Платон, мають бути три верстви:

а) "філософи'' - керівники держави, бо вони найближче пізнали ідею Блага. На троні теж має бути філософ, якого готують до своєї місії 50 років;

б) "охоронці" — воїни, що охороняють внутрішній порядок в державі і захищають її від зовнішнього ворога; саме з них відбираються філософи. Для того щоб між воїнами не було заздрощів, вони не мають права мати приватної власності, а дружини і діти в них мають бути спільними;

в) "ремісники" - люди, які годують воїнів і філософів та мають право на приватну власність.

Арістотель

Арістотель (384, 383 -322 рр. до н.е., основні твори: "Метафізика", "Категорії", "Про витлумачення" тощо, засновник навчального закладу під назвою "лікей") був учнем Платона, однак на відміну від останнього він вважав, що ідеї не є якимось паралельним світом, а живуть в самих речах. Першоосновою, отже є не ідеї, як це стверджував Платон, а композиція, сполучення ідей і матерії. Інакше кажучи, матерія і ідеї невіддільні. Коли ми дивимося на стіл, то в цьому столі живуть і матерія, те з чого він зроблений і ідея, поняття, або "форма", як її називав Арістотель. Матерія це потенція (можливість), а форма (ідея) - це те, що робить можливість дійсністю. Тобто глина - це матерія, це тільки можливість із неї щось виліпити, а для того щоб з неї вийшов глечик, потрібна ідея, яка зробить цю можливість дійсністю. Перетворює можливість у дійсність Бог, якого Арістотель називає Першодвигуном. Саме він додає до матерії ідеї.

Людина це теж сполучення матеріального тіла з ідеальною душею. Мета людини та держави пізнавати благо.

Арістотель є найуніверсальнішим розумом античності і основоположником сучасної системи наук.

Філософія доби еллінізму

В 388 р до н.е. батько відомого полководця Олександра Македонського Філіп II завойовує Грецію. Держава втрачає незалежність. Внаслідок цього світогляд античних мислителів змінюється. Людина перестає мислити себе невід'ємною частиною полісу, як це було в класичну епоху і проголошує саму себе вищою і незалежною від будь яких утворень, держави, суспільства, тощо. Символом еллінізму стає Діоген Синопський, який загораючи в пустелі на пропозицію наймогутнішої людини світу Олександра Македонського дати йому все чого той забажає, просить відійти і не затуляти сонце. Грецька людина відкриває, що для щастя непотрібна держава, суспільство, заняття політикою, визнання, тощо. Давньогрецька філософія відкриває - індивіда, незалежну особистість і проголошує її першоосновою. Сократ відкрив людину, філософи елліністичної епохи відкрили індивіда.

Ці поняття слід відрізняти. Людина — це представник людського роду, що розглядається як частина суспільства. Індивід це людина взята в її окремішності, без зв'язків із суспільством.

Основними елліністичними філософськими школами є:

  1.  Кініки (Антисфен, Діоген Синопський) - які вважали, що індивіду не потрібні ні багатство, ні почесті. Він може обійтися мінімальним. Діоген Синопський мав одну кружку. Однак, побачивши як дитина п'є воду з  долоні, викинув і її.
  2.  Епікурейці (засновник школи Епікур) - проголошували найвищим щастям для індивіда - задоволення, і позбавлення від страждань і турбот.
  3.  Стоїки - вважали, що свобода індивіда полягає в узгодженні з тим, чого хоче доля.
  4.  Скептики - вважали, що індивіду треба жити взагалі без власної думки не схиляючись ні до чого.

Кінцем періоду античності, як ви знаєте з історії, є 476 рік, коли під натиском варварів падає Західна Римська імперія, однак антична філософія після цього, ще продовжувала жити. Кінцем античної філософії вважають 539 р. н. е. коли римський імператор Юстиніан закрив платонівську академію.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27850. Требования к устройствам АВР и расчет их параметров 47.5 KB
  Требования к устройствам АВР и расчет их параметров. Требования к устройствам АВР и расчёт их параметров. Причём до включения АВР линия должна быть отключена. Пуск органов АВР являются тип реле напряжения: Из уставок выбирается меньшая.
27851. Токовая защита трансформаторов от многофазных КЗ со ступенчатой характеристикой выдержки времени 137 KB
  Токовая защита трансформаторов от многофазных КЗ со ступенчатой характеристикой выдержки времени. Ставится двухступенчатая защита: т. В ряде случаев защита дополняется защитой от однофазного КЗ на стороне НН. В городских замкнутых сетях напряжением до 1 кВ для селективного отключения одного трансформатора должна предусматриваться токонаправленная защита.
27852. Защита трансформаторов 6-10 / 0,4 кВ от КЗ на землю 78 KB
  В нейтрали ток не должен превышать 25 от номинального тока трансформатора. ZТР – полное электрическое сопротивление трансформатора питающего сеть. Xот≈Х1т Раз так то достаточно МТЗ для защиты трансформатора . Если расстояние от трансформатора до линии 30 метров то защиту от однофазных замыканий на землю можно не ставить.
27853. Дифференциальная токовая защита трансформатора: особенности выполнения в зависи 130.5 KB
  в связи с этим в обмотке реле появляется дополнительная составляющая тока небаланса. Он в 68 раз больше номинального тока трансформатора. Время полного затухания переходного тока намагничивания может достигать нескольких секунд но по истечении времени 0305 сек.
27854. Дифференциальная токовая отсечка трансформатора: схема и расчет. Общая оценка дифференциальных защит трансформаторов 58 KB
  1Отстройка от бросков тока намагничивания достигается ICP с учётом действия реле РНТ. А в схемах косвенного действия времени срабатывания реле тока и выходного промежуточного реле. Если трансформаторы тока выбраны так что их погрешность не более 10 то отстройка от броска тока намагничивания обеспечивается также отстройка и от тока максимального небаланса при внешних КЗ при условии дополнительного различия тока циркуляции. токовой отсечки – простота однако изза большого тока срабатывания защиты отсечка не уменьшает чувствительность.
27855. Схемы соединения обмоток трансформаторов напряжения 232 KB
  Если напряжение более 500 В то между предохранителями и системой – разъединитель. Реле 456 – включены на фазное напряжение относительно нулевой точки вторичных междуфазных напряжений. Реле 123 – включены на линейное напряжение. не может контролировать фазное напряжение относительно земли.
27856. Дифференциальная защита трансформатора с реле РНТ-565 (схема, расчет) 179 KB
  Звезда треугольник€ – 11 питание со стороны звезды КСХ’= КСХ€=1 со стороны НН треугольник в минимальном режиме работы питающей системы ЭС и при максимальном сопротивлении питающего трансформатора. Ток срабатывания защиты берётся со стороны питания. МДС с одной стороны равна МДС другой стороны. стороны трансф.
27857. Дифференциальная защита трансформатора с торможением (схема, расчет) 86 KB
  для отстройки защит от броска тока намагничивания и от максимальных значений установившегося первичного тока небаланса максимального расчётного необходимо соответствующим образом выбрать ток срабатывания защиты минимальный и число витков торм. Далее расчёт витков НТТ основной и неосновной обмоток и максимальный первичный ток небаланса выполняется точно так же как и для реле РНТ в соответствии с таблицей. Дополнением к этому расчёту является выбор числа витков тормозной обмотки. FСРмин=100 А витков FРАБ=IРАБWРАБ Fторм=IтормWторм...
27858. Причины отклонения частоты в энергосистеме. Автоматическая частотная разгрузка 38.5 KB
  Смысл АЧР заключается: при дефиците мощности частота начинает снижатся в сети уже при частоте равной 48 Гц система разваливается. АЧР отключает наименее ответственные потребители восстанавливая таким образом баланс мощности. Величина мощности отключаемой устройством АЧР должна определятся с учётом того что в общем случае мощность потребляемой нагрузки зависит от частоты и снижается вместе с ней. 1 2...