8678

Філософія середньовіччя та ренесансу

Реферат

Логика и философия

Філософія середньовіччя та ренесансу. Патристика раннього християнства. Середньовічна схоластика. Філософська думка пізнього Середньовіччя. Новий погляд на людину у філософії Ренесансу. Патристика. Загальна характеристика пат...

Украинкский

2013-02-17

150 KB

10 чел.

Філософія середньовіччя та ренесансу.

  1.  Патристика раннього християнства.
  2.  Середньовічна схоластика.
  3.  Філософська думка пізнього Середньовіччя.
  4.  Новий погляд на людину у філософії Ренесансу.

Патристика.

Загальна характеристика патристики.

Філософія середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, але й має в його межах свою класику - патристику. Патристика - загальна назва напрямку, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень І-VІП ст.ст., коли її представники -Тертуліан, Климент Олександрійський, Оріген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, котра спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. Починаючи з III ст., патристика, навпаки, починає пристосовуватись до теоретичної форми світогляду - філософії, використовує неоплатонізм для  обґрунтування християнського віровчення.

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед - з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм - визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, котрий він створив з нічого, його абсолютної благості та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена «першородним гріхом» божа істота, а її тіло - як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

Псевдо-Діонісій.

В період становлення феодального суспільства у Візантійській імперії (точніше - в Сірії) у другій половині V ст. були написані грецькою мовою чотири твори, які відіграли визначну роль у наступному розвитку філософської думки середньовіччя на Сході та Заході. Це були твори про проблему пізнання Бога: «Про божественні імена», «Про таємниче богослов'я» (часто зустрічається під назвою «Про міфічну теологію»), «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», які підписані ім'ям Діонїсія Ареопагіта. Проте загальновизнано, що він не міг бути автором цих творів через те, що жив на декілька століть раніше подій, описаних у цих трактатах, тому їх автора стали називати Псевдо-Діонісій (а самі твори -«Ареопагітиками»).

Ареопагітики     являють собою     синтез     християнських     ідей     з

неоплатоністськими, в якому найчастіше переважали саме неоплатоністські елементи. Теологічні уявлення концентруються в «Ареопагітиках» насамперед навколо шляхів богопізнання.

Першим із них є шлях позитивної теології. Основа позитивної теології -аналогія між реальним світом предметів, особливо людських істот, і Богом як верховним та єдиним творцем. Але Бог - це абсолют, йому притаманні всі імена, що вживаються у Писанні. Звідси назва першого твору Ареопагітик -«Про божественні імена», де обґрунтовується всеіменність Бога. Шлях позитивної теології, на думку автора твору, виявляється далеко неадекватним для пізнання Бога. По-перше, тому, що далеко не всі імена, не всі атрибути, притаманні людині, можуть бути віднесеними і до Бога. По-друге, навіть ту безліч атрибутів, які можна приписати божественній істоті, неможливо визнати вичерпною. Кожен з атрибутів можна розуміти в різноманітних контекстах, але саме адекватний Богові контекст його розуміння не може бути даний людині, адже Бог - надприродна істота.

Інший шлях - негативна теологія, яка становить найбільш адекватний спосіб людського осмислення божественної істоти. Саме з негативною теологією пов'язані містичні вчення Псевдо-Діонісія про Бога, сформульовані в трактаті «Про таємниче богослов'я». Суть негативної, заперечуючої теології полягає в послідовному  запереченні   відносно Бога будь-яких властивостей, будь-яких атрибутів, що спостерігаються та мисляться в навколишньому світі, через те, що Бог навіть приблизно не може бути схожий з ними. Завдяки цьому «всеіменний» Бог як предмет пізнання в позитивній теології стає «безіменним» Богом як об'єктом пізнання в негативній теології.

Псевдо-Діонісій переймає неоплатоністські ідеї, наприклад, ідею Бога як початку, середини й кінця існуючого. Світ був створений Богом, його нескінченною добротою й любов'ю, він же і намагається і повернутись до Бога - нескінченного добра, любові, щастя. Таким чином, трансцендентальний Бог може бути уявлений водночас і як іманентний усім видам існування, що беруть участь у його вдосконаленні. Насамперед цього досягають істоти, які утворюють «небесну ієрархію» (ангели, духи), а потім люди, які за допомогою церкви спілкуються з Богом.

У цій концепції провідну роль відіграє саме концепція про ієрархічне впорядкування світу, котра обґрунтовувала роль церкви. Філософія ієрархії обґрунтовувала як структуру християнської церкви, так і структуру феодального суспільства. Поділ між духовною та світською владою знайшов своє перше теоретичне висвітлення. Звідси виникла величезна популярність «Ареопагітик» у наступні віки та титул їх автора «Ієрархічний доктор».

Августин та його послідовники.

Августин Блаженний Аврелій (13.ХІ.354 – 28.ІІІ.430), епіскоп Гіпона, створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей - ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя у протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь» розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічна сторона життя.

Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про град Божий», що був написаний під впливом вражень від покорення Рима ордами Аларіха у 410 р., Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «град земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до презирства Бога», і «град божий» - духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до презирства до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували в більшості практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелевської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

Видатним діячем та відомим філософом пізньої античності був Аніцій Манлій   Северин   Боецій   (480-524   р.р.),   який здійснив велику кількість перекладів із старогрецької мови на латину, що перетворилась у головну мову культури та освіченості. Найбільш цінною визнається його перекладацька та коментаторська діяльність в галузі логіки та гносеології. Боецій переклав та прокоментував усі основні твори з логіки Арістотеля.

Головними теологічними трактатами Боеція вважаються «Про святу трійцю», «Про втішення філософією», де дається не арістотелевська, а платонівська концепція відношення загального до одиничного. Згідно неї, людський розум не потребує чуттєвого пізнання як початкового етапу, а може осягнути сутність простим напруженням своїх вищих пізнавальних здібностей. Загальне, з цієї точки зору, існує само по собі, самостійно і людський розум має здатність його безпосереднього осягнення.

Розвиваючи ідею Августина про вирізнення індивідуального буття людини та суспільного буття в історії, Боецій розповсюджує її на поняття буття взагалі, що дозволило йому поставити проблему, яка стала провідною для наступної середньовічної філософії. Це онтологічна проблема розрізнення у кожній речі її індивідуального існування у всій його конкретності та її загальної сутності, буття взагалі як відповідної речі (дерево, плоди, земля і т.д., як щось загальне у протилежність конкретному яблуку, яблуньці, ділянці землі конкретного господаря). Саме виділенняутності як загального начала для пізнання та тлумачення буття взагалі виявляється більш важливим для пізнання, аніж конкретне існування будь-якої індивідуальної речі. Але тільки по відношенню до них і може бути зроблене розрізнення цих двох різновидів буття - безпосереднього та загального, глибинного.

Тертуліан.

Тертуліан (прибл.160 - 221) є найбільш яскравим виразником впевненості про несумісність філософії та християнського віровчення, тієї основоположної лінії, що була сформульована у «Посланнях апостола Павла» і підкреслювала, що християнське одкровення «усуває мудрість світу всього».

Квінт Тертуліан був вихований у традиціях римської юридичної культури, прохолодно і навіть вороже відносився до абстрактних систем грецької філософії. «Жалюгідний Арістотель» встановив для єретиків діалектику -«мистецтво будувати і руйнувати, мистецтво саме по собі безплідне, але таке, що породжує численні суперечки, а тим самим і єресі».

Доводячи тезу про несумісність філософії та християнського віровчення, Тертуліан став раннім виразником його практичного розуміння. Воно виходить з того, що соціальна функція філософії відмінна від релігії. Соціальна функція є незалежною від того чи іншого філософського обгрунтування, якого вона, власне, не потребує. Між Афінами та Ієрусалимом, між Академією та церквою, між язичниками-єретиками та християнами не може бути нічого спільного. Після Христа немає потреби у якій-небудь допитливості, а після Євангелія немає потреби в дослідженнях. Відкидаючи філософію Платона, Арістотеля, Епікура, Геракліта, Емпедокла, він проголошує філософів патріархами єретизму.

Тертуліан висуває тезу про несумісність віри та розуму, підкреслюючи, що сила віри прямо пропорційна безглуздості положень, у котрі віриш. Дана позиція є досить показовою для ірраціонального світогляду не тільки християнського віровчення, але, по суті, і для будь-якого монотеїстичного віровчення, для будь-якої ірраціоналістичної філософії.

Програмна зневага до розуму, проголошена Тертуліаном, усе ж не могла вберегти його від вирішення важливих питань шляхом логічної побудови думки, без чого не могла обійтись молода християнська теологія: про природу Бога і людської душі. І тут християнський апологет підпав під вплив уявлень римського стоїцизму. Він дійшов висновку, що єдиний Бог, звісно, є не чимось іншим, як дух, проте це дух, рівний ніщо. Він аж ніяк не матеріальний, а тілесний, як це уявлялось стоїками у їх вченні про пневму. Аналогічним чином і душа, яка відрізняється від людського тіла як щось більш тонке і текуче, все ж тілесна. Адже інакше неможливо пояснити, як дух розповсюджується по всьому тілу, використовує їжу та відчуває. В зв'язку з цим Тертуліан, всупереч Платонові, висловлюється навіть на користь сенсуалізму. У відповідності до цього він уявляв будь-яку людську душу не як таку, що вселилась іззовні, а як таку, що виникла за допомогою Бога із сім'я і передається з тих пір від покоління в покоління і зберігає в собі як образ верховного творця, так і першородний гріх прабатьків Адама та Єви, зберігається в людській душі як деяка пневма, рівна ніщо. Дане вчення відкидало розповсюджене в міфології уявлення про вічне переселення душі з тіла в тіло. З ніщо приходить - в ніщо піде.

Ориген.

Ориген (185 - 254) пішов шляхом поєднання елементів християнства з
платонізмом. Олександрійський     вчений     написав     велику     кількість

богословських творів. Трактат «Про начала» (написаний приблизно в 230 р. грецькою мовою) відомий як перша спроба дати систематичний виклад усіх «Істин» християнства.

На цей виклад дуже вплинули принципи неоплатонізму. Справа в тому, що Ориген пройшов навчання у філософській школі Аммонія Саккаса, котрий мав вирішальний вплив на відомого філософа Плотіна. Філософський підхід Оригена до трактування Біблії виявився насамперед у алегоричному тлумаченні багатьох її положень. Саме Ориген був першим християнським теологом, який обґрунтовував нематеріальність Бога, досконалість та вічність якого, на його думку, з необхідністю вимагають саме такого уявлення. Інша вирішальна властивість Бога, також уперше приписана йому Оригеном, полягає в його нескінченності. У Біблії немає такого тлумачення, але воно, по суті, випливає з положень негативної теології, яка вимагає заперечення відносно Бога всіх можливих предикатів. Використовуючи, услід за Філоном, ці положення, Ориген наблизив поняття Бога до неоплатоністського поняття абсолюту, але разом з тим зберіг і біблійні визначення Бога як окремої особи, яка здатна бути доброю, закоханою в людство. Нескінченність божественної істоти випливає з її нематеріальності: те, що безтілесне, не може мати якихось меж.

Вічність Бога, доводив філософ-богослов, передбачає і вічність процесів творіння. Бог кожного разу створює світ, обмежений у просторі, але, оскільки будь-який світ має не тільки початок, але й кінець - також обмежений божественною волею у часі - услід за ним Бог створює новий світ і цей процес не має кінця, бо творення має трансцендентальну суть. Наш світ, проте, має суттєву відмінність від інших створених Богом світів, бо саме в ньому божественний Логос постає в образі людини (істоти, здатної самостійно творити добро і зло), і цим Бог проявив свою рятівну функцію - надав можливість стати необмеженою простором і часом сутністю. Людина у своїх справах має можливість стати невмирущою, приєднатися до вічного творіння світу.

Приписуючи духам властивість мати свободу волі, Ориген намагається зняти з Бога відповідальність за зло, яке панує в світі, що стає в наступних християнських вченнях класичною формулою теодіцеї (боговиправдання). Падіння духів мало вирішальний вплив на долю світу, але Бог не дозволяє йому вічно перебувати у злі. Через Христа, носія божественного Логоса, Бог перед усіма істотами відкриває можливість спасіння, котрої ніхто не може втратити, поки не продасть душу сатані, через те, що кожен, намагаючись повернутися у лоно верховного отця (так званий окатарсис), допомагає у творінні кращого світу. Повернення до Бога, до духовної повноти буття складає новий етап у бутті світу. Ориген досить оптимістичний у своїх міркуваннях, бо вважає, що навіть сатана при певних обставинах може врятуватися (за умови повернення Богові всіх загублених ним душ).

З точки зору взаємовідносин християнського віровчення та філософії процес повернення до Бога має гностицистський характер, бо Ориген пов'язує цей процес із вдосконаленням людського пізнання. Тут філософія розглядається як найкращий шлях до християнського віровчення.

Вчення Оригена у ряді положень виявилося непридатним для ортодоксальної церкви. Згодом оригенізм був офіційно засуджений церковним собором.

Арій.

Арій продовжував традиції боговчення Оригена, намагався внести в християнство логічні принципи доказу, перш за все у вчення про Бога-отця та Бога-сина. Оскільки останній, згідно з Писанням, народжений Богом-отцем, а тідьки верховний Бог являє собою вічну істоту, то Бог-син не може бути повністю рівним йому. Тим самим Іісус проголошується Арієм не єдиносутнім з Богом-отцем, як на цьому наполягала більшість священників, а лише подібносутнім. Хоча і Христос і не позбавлявся цим твердженням божественної природи, але в якійсь мірі наближався до мінливих речей та істот світу тваринного і, як вважалось більшістю церковних ієрархів, втрачав значну частину свого божественного авторитету (а разом з цим, вважали церковники, падав і їх авторитет).

Навколо цього питання християнської теології розгорнулася запекла боротьба  представників    пануючої   церковної верхівки проти послідовників Арія. Вплив останніх був досить значним у Олександрії та Єгипті, розповсюдився пізніше і на інші країни. До аріанства примикало багато християн, що були невдоволені зростаючим деспотизмом офіційної церкви, яка освячувала ще більший деспотизм імператорської влади. На Нікейському соборі 325 р. перемогла антиаріанська лінія. Це, зокрема, пояснюється тим, що її рішуче підтримав імператор Костянтин. Не віруючи у християнство і не вдаючись до знання богослів'я, Костянтин мав потребу у єдиній, монолітній церкві, а не в церкві, що руйнувалась чварами, боротьбою різних угрупувань. Аріани були відлучені від християнської церкви, а для закріплення переваги над ними виробили знаменитий нікейський символ християнської віри: «вірую в отця, і в сина, і в духа святого». Головним його змістом було засудження того, що отримало пізніше назву субординаціоналізму, тобто підпорядкування Бога-сина Богові-отцю, бо ставило під сумнів повноцінність божественного втілення Христа, а разом із цим - і віру в єдинорятівну роль християнської церкви.

Афанасій.

Афанасій (295 - 373 р.р.) був спочатку дияконом та таємним писарем єпископа, потім наступником померлого Олександра, патріарха Олександрії; відстоював класичну для християнства позицію про єдиносутність Сина Божого з Богом-отцем. На соборі в Нікеї, скликаному в 325 р. імператором Костянтином, погляди Афанасія зіткнулися у суперечці з поглядами Арія. Собор схилився до того, що Бог-отець та Бог-син мають єдину сутність. Проте спочатку перемога Афанасія була відносною. У східній частині церкви панував аріанізм, а германці, насамперед готи та інші (окрім фракійцівв), також були аріанцями. Тільки після смерті Афанасія, у 380-381 р.р., синодом була підтверджена теза про єдність Бога-отця та Бога-Духа Святого, яка стала основним церковним законом. До беззаперечного виконання був прийнятий догмат про триєдиність Бога. Цим завершувався процес формування християнського монотеїзму у боротьбі з язичництвом, політеїзмом. Германські народи відвернулися від аріанства до католицизму тільки у VI-VII ст.ст.

Схоластика.

Загальна характеристика схоластики.

Ще у кінці V - на початку VI ст. склалася система освіти середньовіччя. В школах викладання будується відповідно системі «семи вільних мистецтв», але в обмеженому вигляді - трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки - схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.

Схоластика - це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед – у Прокла, котрий абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона).

Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (ХІ-ХН ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу у Європі та папської влади Риму; вона повністю знаходилася під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямків можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (ХІІ-ХШ ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витиснявся аристотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Філософська думка пізнього Середньовіччя.

Пізня схоластика (ХІП-ХІУ ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвинутого феодалізму. Іоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про наявність двоїстої істини, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.

Іоан Скот Еріугена.

Іоан Скот Еріугена (810 - 877 р.р.), котрий переклав на латину знамениті «Ареопагітики» і коментарі до них візантійського мислителя Максима Сповідника,   репрезентує освітницьку тенденцію в середньовічній філософії.

Еріугена в своєму відомому трактаті «Про розділення природи» змальовує світовий космічний процес, який починається (у неоплатоністській манері) з «першої природи», представленої абсолютною «божественною єдністю». Остання породжує еманацію («другу природу») - божественний Розум, Логос, «син божий». «Розділення природи», яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. «Третя природа» - світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є «нестійким буттям», котре неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову - це «четверта природа», що непомітно знову перетворюється у «першу».

Центральним у космічному процесі, по суті, виявляється людство, людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздріблення буття на одиничне, а необхідність спокути визначає повернення до божественної єдності «четвертої природи». Еріугена вважає, що найважливішим шляхом пізнання істини є шлях пізнання і любові до людської природи.

Ансельм Кентерберійський.

Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 р.р.), котрий був Кентерберійським архієпіскопом, сформулював знамените «онтологічне доведення буття Бога».

Керуючись схоластичним принципом «не для того міркувати, щоб вірити, а вірити, щоб зрозуміти», прагнув максимально перетворити логіку на суто «формальну» (байдужу до змісту), технічну дисципліну, яку ми знаємо сьогодні як «формальну логіку». Виходячи з такого розуміння діалектики і взагалі філософії, Ансельм дійшов висновку, що Бог існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Дане доведення може набути рис переконливості лише в рамках такої традиції мислення, яка започаткована саме Платоном і Августином - уявлення про об'єктивне існування загальних понять («універсалій», як їх іменували в середні віки). Така позиція отримала назву реалізму (оскільки визнається реальним існування «універсалій», чогось загального). Реалізм визнає, що Бог створив ідеальні, загальні, універсальні предмети, від яких утворилися одиничні речі, які в порівнянні з ідеальними, універсальними мають безліч відмінностей, але сутність яких полягає саме у схожості з універсальними формами, у наближенні до найдовершеннішого.

Росцелін.

Канонік Росцелін (1050 - 1120 р.р.) на противагу реалізму висунув учення номіналізму, що носило опозиційний характер. Це вчення твердить, що «універсалії» є лише іменами, номіналіями, назвами. Насправді ж реально існують лише одиничні речі.

Полеміка між реалістами та номіналістами стала визначальною для всієї подальшої історії середньовічної філософії.

Реалізм настоював на істотності реальності саме єдності «триєдиного Бога». Номіналізм справді реальними вважав «лики» («іпостасі» Бога) трійці. Обидва напрямки спиралися на різні розділи святого Писання - Старий і Новий Заповіт. Так, в Старому Заповіті творення Богом світу відбувається через безпосереднє утворення буття, від якого пізніше народжується слово: «І створив Бог світло, і сказав - це добре». В Новому Заповіті - «І сказав Бог - хай буде світло, і виникло світло».

Реалісти, кажучи про єдність «божественної трійці», відстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеальних, загальних понять - «універсалій», тим самим надаючи останньому статус єдино справжньої реальності. Щодо послідовників Росцеліна, то вони, твердячи саме про реальність існування лише одиничного, індивідуальних окремих речей, іпостасей трійці, пов'язували реальне існування лише з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних об'єктів.

П'єр Абеляр.

Полеміка між номіналістами та реалістами проходить через весь період зрілого середньовічного суспільства, набуваючи то більш різких, то більш прихованих форм компромісу, як так званий «концептуалізм». Позиції останнього були вперше сформульовані видатним мислителем середніх віків Пєром Абеляром (1079 - 1142 р.р.).

Характерною рисою абелярівського типу філософствування було повернення до авторитету розуму як інструмента та критерію в пошуках істини. Провідний у філософсько-теологічних пошуках принцип середньовіччя - підпорядкування розуму вірі, в дослідженнях Абеляра починає трактуватись відмінним від попередників чином - як підпорядковане зрозумілим освіченим та простим людям формам, а не тільки тезовим висловленням.

Абеляр наполягає на раціонально-доказовому сприйнятті істини, оскільки її необхідно людині не тільки сприймати, але й вміти захищати. Послідовно проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, Абеляр знаходить численні суперечності, а то й просто помилки не тільки у авторитетних церковних авторів, але й в самому святому письмі. Ці моменти були відображені ним у книзі «Так і ні». Така спроба раціоналістичного захисту християнського вчення призводила до критичного аналізу останнього. Христос витлумачується ним як втілення божественного розуму, чому він дійшов висновку, що необхідно ототожнити поняття «християнин» і «філософ», зрівнявши філософію та теологію. Самого засновника християнства Абеляр потрактовує як філософа-раціоналіста, котрий вербує своїх прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація ніяк не сполучувалась з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення у єресі.

Надаючи раціоналістичного тлумачення теології і тим самим самоцінності людського розуму, Абеляр формулює ідею автономії (по відношенню до «божественної любові» - і «благодаті») моральних (добрих і злих) вчинків людини. Принципова автономія розуму і совісті створювала теоретичні засади раціоналістичної альтернативи офіційній схоластичній ортодоксії.

Роджер Бекон.

Один з найвидатніших мислителів європейського середньовіччя XIII ст. Роджер Бекон (1214 - 1292 р.р.) категорично заперечував проти теорії «двоїстої істини» і взагалі проти розподілу філософії та теології. Він захищає ідею єдності філософії та теології як таких, що не суперечать одна одній, оскільки друга вчить, для чого всі предмети призначені Богом, а перша - як і через що виконується це призначення. Проте єдність філософії з теологією мислиться Беконом не як підпорядкування другій першої, а як визнання раціональної необхідності філософії, її, так би мовити, «суверенності», самоцінності щодо теології. Ним наголошується різниця між ними внаслідок відмінності предметів пізнання.

Всі науки, вважає Бекон, повинні служити теології. У цьому полягає цінність наук. Саме теологія відповідає на питання про «божественний» порядок, про сутність Бога, святої трійці, слави і благодаті божої. Для висвітлення ж усіх інших питань теологія користується філософією (питання руху небесних тіл, матерії і сутності, питання про види тварин і рослин, час і вічність світу, про перебування душі в тілі людини, питання про нескінченні види матеріальних утворень і проблеми пізнавальності світу). На всі ці питання теологія   лише   коротко      формулює   відповіді,      взяті   з   філософських обгрунтувань. Теологія вказує на властивості надприродних сутностей, філософія  ж розкриває властивості навколишнього світу.

Критикуючи тертуліанський принцип «надрозумності» догматів теології, Бекон вважає розвиток філософії необхідним для торжества теології та позитивного пізнання створеного Богом світу взагалі. За допомогою обгрунтованих розумом знань християнство може навертати до Христа іновірців, не вдаючись до насильства та хрестових походів.

Посилаючись на позиції поміркованого номіналізму, Бекон вважає природу індивідуального більш фундаментальною. Саме індивідуальне, неповторне визначається ним як суттєве. Бог, міркує Бекон, створював світ не заради «універсальності» людини, а для окремої особистості, Бог створював не людину взагалі, а Адама.

Свою програму розвитку наукового пізнання Бекон виклав у своїх трьох головних працях: «Великий твір», «Менший твір» і «Третій твір», які разом складають енциклопедію тогочасного знання про дійсність.

Альберт Великий.

Альберт Великий (Альберт фон Больштедт) був видатним домініканським схоластом. Людина надзвичайної працездатності, Альберт штудіював твори Арістотеля, Авіцени, Аль-Фарабі, Августина та інших. Найбільший вплив на нього справили погляди Арістотеля. Саме під їх впливом він пише головні свої трактати (їх повне видання у 1890 р. нараховувало 38 томів).

У відповідності до арістотелівської класифікації значна частина цих творів
поділяється на три групи. Першу з них складають твори з логіки
(«раціональна філософія»), другу - трактати з фізики, а також математики та
метафізики («реальна філософія»), третю - трактати з моральних питань
(«моральна      філософія»). Альбертові      належить      ряд      власних

природничонаукових трактатів з мінералогії, ботаніки, зоології. Широта природничонаукових, філософських та теологічних інтересів Альберта стала підставою для його почесного звання «всеосяжний доктор» та ще більш почесного титулу «Великий». Його теологічні інтереси відігравали визначальну роль стосовно усіх інших. Найбільш повно вони сформульовані у написаній ним «Сумі теології».

Разом із своїм учнем Фомою Аквінським Альберт вів запеклу боротьбу проти авероїзму, розповсюдженого у Паризькому університеті. В значній мірі в процесі даної боротьби склалося його власне тлумачення ряду ґрунтовних понять арістотелівської філософії, переосмислених стосовно християнської доктрини. Цікавою в цьому плані є досить висока оцінка ним арістотелівської логіки, в контексті якої розв'язувалася ним фундаментальна для схоластики проблема універсалій шляхом розгорнутого вчення про дедукцію, про відношення поняття до дійсності. Це дозволило Альбертові здійснити велику аналітичну роботу по визначенню змісту великої кількості понять, виявити їх обмеженість, багатозначність. Так, фундаментальне для арістотелівської фізики поняття   «першодвигун» він замінює  на більш вдале «нескінченне буття».  Але скрізь вирішальним для Альберта було підкорення понять вирішенню теологічних проблем.

Альбертові не вдалося створити струнку філософсько-теологічну систему. Це завдання виконав його найвидатніший учень і соратник Фома Аквінський.

Фома Аквінський.

Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму та стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226 - 1274 р.р.) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів.

Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з наявності суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я.

Філософія і релігія, згідно вчення Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму («природного богослов'я»). «Природне богослов'я» - найвищий рівень розвитку філософії. Однак, слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним «онтологічний аргумент» Ансельма Кентерберійського. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер.

В першому доведенні стверджується: «Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше», тобто саморух предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арістотеліського поняття «продуктивної причини». Так само, як і в першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної «продуктивної причини», якою і є Бог. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, по відношенню до якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютним мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причинності як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинно обумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування світу.

У філософському підґрунті свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арістотеля.  У вченні про буття («метафізиці») він стверджує,  що будь-яке буття - і існуюче в дійсності,   і   тільки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією.

Основні поняття вчення Фоми - поняття дійсності та можливості. При цьому «Матерія» - це «можливість» прийняти форму, а форма є дійсність по відношенню до матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалій (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. Із форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об'єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, не має значення, чи універсалію, чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають із форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою, матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у виді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми, чи Бога, а також що Бог - істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

Вчення Фоми Аквінського отримало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є офіційною католицистською доктриною.

Дунс Скот.

Головним для Дунса Скота (бл.1265 - 1308) було питання про відношення богослов'я до філософії. Власний предмет богослов'я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. Людський розум осягає в бутті лише те, що він може взяти від наших органів чуття; тому у людини не може бути ніякого знання про нематеріальні субстанції, такі як Бог або ангели. Чере те, що Бог, на думку Дунса Скота, є буттям нескінченним, то довести буття Бога - означає довести, що існує нескінченне буття. Це можливо довести, лише йдучи від наслідків до їх останньої та найвищої причини - Бога. Проте люди не здатні осягнути дії Бога через те, що Богові притаманна абсолютна свобода вибору. Він міг би, наприклад, створити зовсім інший світ, аніж наш, або взагалі не створювати його.

На відміну від інших номіналістів, Дуне Скот важає, що загальне не є тільки продуктом розуму, воно має підстави в самих речах. Щоб пояснити існування одиничного, індивідуального, слід вважати, що загальна сутність сама по собі не є ні універсальною, ані одиничною. Усі форми - родові, видові, одиничні, - початково існують у свідомості Бога. Загальне існує і в речах (як їх сутність), і після речей (як поняття, які наш розум відокремлює від цих сутностей).

Душа, за Дунсом Скотом, - форма людського тіла. Вона створюється Богом при народженні людини і за її життя невід'ємна від тіла. Вона і єдина, і безсмертна. У вченні про пізнання Дуне Скот підкреслював активність душі. Знання складається і з того, що йде від нас, і з того, що йде від предмета, котрий   пізнається.   Якою   б   значною   не була активність душі,   все ж у пізнанні ми залежимо і від предмета. Що стосується діяльності людини, то над усіма її видами панує не розум, а воля, котра є вищою за розум. Тим більше вільна воля Бога.

Таким чином, елементи критики схоластики, наявні у вченні Дунса Скота, розвиваються не в інтересах науки та філософії, а в інтересах теології. Дуне Скот стверджує, що філософія безсильна у справі спасіння людини, тому що вона ігнорує все особисте, прямує тільки від загального до загального. Вона виводить усе не з волі Бога, а з необхідності.

Уільям Оккам.

Уільям Оккам (бл.1300 - бл.1350 р.р.) написав ряд богословських та філософських праць - з логіки та з фізики Арістотеля. Він завершив розпочату ще його попередниками критику філософських доведень існування Бога, проголосивши, що буття Бога - предмет релігійної віри, а не філософії, котра спирається на доведення.

За Оккамом, тільки чуттєве, наочне знання (що зветься інтуїцією) може засвідчити існування чого б то не було і тільки одне воно стосується фактів. Вчення про роль чуттєвої інтуїції та досвіду в пізнанні пов'язане у Оккама з двома іншими важливими положеннями його теорії пізнання: вимогою простоти пояснення (принцип економії) та положенням про те, що реально існує одиничне (номінальне).

За Оккамом, завдання знання - осягнення реально існуючого часткового, одиничного. Загальне існує тільки в свідомості суб'єкта, котрий пізнає. Поза свідомістю та поза душею будь-яка річ є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Як же відбувається перехід думки до загального (до універсалій)? Для пояснення цього переходу він вводить поняття про «інтенцію», тобто про направленність думки, про логічні та психологічні акти чи знаки. Всі загальні поняття (універсали) - знаки (терміни), що логічно позначають об'єкти.

Універсали не притаманні самій речі, вони завжди існують після неї, існують тільки у свідомості, проте вони не полишені повністю об'єктивного значення. Хоча універсалія тільки знак, але такий, що заміщує не будь-які предмети, а тільки ті, які самі по собі схожі між собою. Тому номіналізм Оккама іноді називають «термінізмом» (від слова «термін»). «Термінізм» Оккама пов'язаний з його вченням про досвід. Через те, що реальними є тільки одиничні речі, то пізнання об'єктивного світу починається з досвіду і проходить по каналам відчуттів. Первинний вид знання - це наочне знання, котрим пізнається одиничне. Вслід за ним іде «абстрактне» знання, або «знання про загальне».

На цих засадах Оккам будує свою теорію науки. Науки поділяються на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття   з   точки   зору їх відношення   до   речей, раціональні - з точки зору їх відношення до інших понять, а не до речей.

Філософія Ренесансу.

Неоплатонізм Плетона.

Філософія Ренесансу, особливо в Італії, орієнтувалася перш за все на систему Платона. Дана тенденція мотивувавалася тотальною схоластизацією вчення Арістотеля, котра була закладена у теології томізму. Платонізм у антисхоластичній філософії Ренесансу стає символом людяності, визнається синтезом попередніх надбань у філософії, теології, грецькій науці та східних доктринах.

Розповсюдженню платонізму в Італії сприяв пізній візантійський неоплатонік Георгіос Гемістос (1360 - 1425), котрий прийняв ім'я Плетон, співзвучне з «Платон». Його діяльність у Флоренції, де він проповідує ідеї Платона, була спрямована на повне заперечення арістотелізму. Плетон цікавився східними містичними теоріями, каббалою та зороастризмом, що дозволило йому зробити висновок про безпідставність претензій християн на абсолютну істину.

Центральною ідеєю філософії Плетона було вчення, що світ знаходиться у залежності від Бога, але не Бог створив дійсність, вона існує вічно. Тому ідея християнства про творення світу із нічого, ідея «абсолютної волі творця» визнається хибною. Не тільки світ, але й сам Бог знаходяться в залежності від абсолютної необхідності, яка спричинює всі події. Саме це забезпечує гармонійну єдність світу, де місце Бога - підтримувати всесвітню гармонію, що робить світ божественим. Місце людини - бути «середньою ланкою», що поєднує тілесні та духовні властивості світу в єдине гармонійне ціле. Тому та людина, котра реалізує в собі відношення до світу, проникнуте моральністю (тотбо найвищою формою духовності), стає богоподібною.

Плетон не посилається на неоплатоністську ідею еманації. У своєму поясненні будови світу використовує стародавній пантеон грецьких богів. Зевс стоїть на чолі наявного світу, виявляючи себе як абсолютне буття, долю сущого. Події відбуваються не безпосередньо, а через посередництво особливої субстанції у природі, яка має божествену сутність. Таке визнання рівності природи і Бога у   подальшій   історії філософії буде розвинуто в пантеїзм.

Філософія Плетона в Італії знайшла широке розповсюдження. Він почав першим розглядати неоплатонізм не у вигляді середньовічної християнізованої теології, а у світській філософській формі, де людина стає центром теоретичної системи.

Неоплатонізм Піко делла Мірандоли.

У творчості Піко делла Мірандоли (1463 - 1495) пантеїзм стає центральною ідеологічною ідеєю. Світ розглядається ієрархічно: він складається з ангельської, небесної та елементарної сфер. Чуттєвий світ виник не з «ніщо», а з  вищого  безтілесного  початку,     з     «хаосу»,     неупорядкованість     якого гармонізує розум, Розум. Світ - довершена система, яка складається з протилежних тенденцій, гармонійно поєднаних у прекрасне ціле. Суперечливість світу полягає у тому, що, з одного боку, він природний, сам по собі, а з іншого - конкретне становлення світових подій є виявом волі божества. Бог не існує окремо від природи, він присутній у всіх процесах. Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка ототожнює принцип Бога і природи. У розумінні Піко, Бог найдовершеніша сутність світу, без якої світ не може існувати як Космос, упорядкована цілісність.

Людину, її властивості, її долю визначає не надприродне, конкретна доля є наслідком природної активності особи. У своєму творі «Про гідність людини» (1486), який він написав для дискусії, вказується, що людина є особливим мікрокосмосом, котрий неможливо порівняти та ототожнити з неоплатонівською структурою світу (елементарний, небесний та ангельський світ), бо людина проникає своєю присутністю вертикально у всі ці світи. Людина сама є творцем своєї долі, особистості, своє існування будує виключно завдяки власному водінню, вільному виборові, свободі. Тому людина вирізняється тим, що вона постійно йде до божественої довершеності. Однак, якщо Бог є постійним творінням гармонії, благого, то людина, окрім здатності бути творцем гармонії, має здатність руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог карає людину за заподіяне зло, чи єднає із собою за створене благо. Людська природа суттєво відрізняється від тваринної, вона довершеніша, бо людина сама здатна творити гармонію, а не бути частинкою гармонії, створеної іншим суб'єктом, людина - це істота, здатна за власною свободою волі єднатися з божеством. Ця здатність не дана людині з народження, вона формується, людина сама у собі її створює, бо людина «творець свого щастя».

У філософії Піко делла Мірандоли антропоцентризм уперше стає розвинутим принципом, людина стає центральною фігурою подій у світі, у вічній боротьбі добра і зла.

Арістотелізм П'єтро Помпонацці.

Перехід до світського вивчення Арістотеля відбувся через період його систематичної критики неоплатоніками. Арістотеліки Ренесансу здійснили це через вирізнення арістотелізму і томізму, критикуючи томізм класичним надбанням Арістотеля.

П'єтро Помпонацці (1462 - 1525) у своїй діяльності яскраво виявляє зміни, які відбулися в старому, середньовічному розумінні Арістотеля при перетворенні арістотелізму у ренесансний. Його вчення зберігає зовнішню форму середньовічної традиції, однак утримує в собі нову філософію, що протистоїть схоластичній традиції. У межах теорії двоїстої істини Помпонацці розвиває ідею незалежності філософії від теології; філософія повинна виходити з наукових принципів, створених завдяки раціональному пізнанню. Релігія потрібна лише для духовного виховання народної більшості.

До головних трактатів Помпонацці відносяться: «Про безсмертя душі», «Про причини явищ природи», «Про долю, свободу волі, предначертання та божествене провидіння». Вирішення питання про безс.мерття душі здійснюється Помпонацці завдяки тезам світогляд) Ренесансу про необхідність природного пояснення подій, котре відкидає місце чуда. Він посилається на вчення Арістотеля про залежність ідей від почуттів, про неможливість існування душі без тіла - душа природна і тому смертна. Безсмертя душі неможливо раціонально пояснити, в нього можна тільки вірити. Уявити людину безсмертною можна лише тому, що ми користуємось загальними поняттями, абстрагованими від одиничного, часткового, окремого. Те, що людина має поняття про нематеріальні, безсмертні духовні сутності, тоді коли їх ніхто не мав змоги відчути, доводить, що вони є абстракціями, створеними від реально даної нам одиничної чуттєвості. Головна властивість людини полягає не у досягненні безсмертя, як навчають середньовічна етика та теологія, а у можливості свідомо побудувати своє щастя і блаженство завдяки здатності раціонально діяти, пізнавати світ. Помпонацці першим починає будувати систему понять моралі, орієнтовану на світські, антропологічні цінності, а не на християнський аскетизм.

Розглядаючи проблеми спричинення явищ природи, Помпонацці робить висновок, що їх раціональне пояснення можливе лише при прийнятті тези про природність причин різноманітних процесів. Світ підкоряється єдиному вічному законові постійних змін, усе виникає, змінюється і зникає. Це веде до постійного повторення у самозамкненому круговерті речей. Випадкові події є виявом загальної необхідності круговороту речей, бо у природі можливе лише те, що не заперечує природи. Тому все, що існує, має природну сутність, відповідає їй, не може зникнути з природи взагалі, бо тоді природа втрачає саму себе, свою єдність у спричиненому послідовно круговерті. Круговорот речей розімкнеться, якщо той чи інший природний фрагмент не зможе відновитися після своєї загибелі. Отже, якщо світ існує, то все в ньому підкорене необхідності, котра схожа на фатум, рок, долю світу. Людина також підкорена відношенню причин та наслідків. Вона може вибирати, але при цьому її вибір обумовлений зовнішньою для неї природою, середовищем.

Запропонована світоглядна позиція Помпонацці не залишає місця у світі для Бога, бо Бог не може мати свободи власної волі, його діяльність строго детермінована природними законами (а Бог, як існуюче за межами природи і нездатне впливати на неї для нас, підкорених природі - фантастична сутність). За таких міркувань чи є Бог, чи його немає - людині все-рівно.

Філософія природи Миколи Кузанського.

Німецький кардинал Микола Кузанський (1401 - 1461) був одним з перших творців нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межі середньовіччя та Ренесансу. Його космологічні погляди не переходили за межі релігійних поглядів. Як церковний діяч, він повністю підкорявся системі середньовічного теологічного контрактату.

Філософське вирішення Миколою Кузанським проблеми відношення Бога і світу має теоцентричне спрямування. Він використовує арістотелевський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні  можливості людини обмежені скритою сутністю, котра має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого в світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Так, розглядаючи поняття нескінченого, докази існування нескінченості, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом переміщення натурального ряду чисел у простір нашою уявою. У самому ж просторі ніякого натурального ряду нескінчених чисел не існує, ми творимо насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. Розум підкорений законові протилежностей, про що вчили ще давньогрецькі філософи, для думки важливо «так» чи «ні», коло чи багатокутник. Однак, у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінчених визначеннях. Нескінчений багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченим у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, ніякі спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченому втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Ми не можемо знайти межі світу, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що насиллям над дійсністю нашого розуміння. Тоді ми повинні визнати божественість світу, для якого наші поняття є зовнішніми. Божествений світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественість самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина - це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розумінні. Людина - не просто частина цілого, а сама є чимось цілим, індивідуальним, невичерпним.

Визначаючи предмет пізнання, Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно якої Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Пізнання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, котре бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви,але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявне від істинного.

Натуральна філософія Джордано Бруно.

Творчість Джордано Бруно (1548 - 1600) проходила під впливом астрономічних досягнень М.Коперніка. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії природи. До головних трактатів Бруно відносять «Про причину, принцип та єдине», «Про нескінченість Космосу та світів».

Основою теоретичної системи Джордано Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту - Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання ніяких сил. Бруно називає єдине дуже часто матерією, однак, не можна визнати, що сучасні визначення    матерії    є придатними для брунівського розуміння. В Єдиному співпадають одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, «кожна річ являє себе єдиною, але не єдиним чином». Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пронизана «універсальною діючою причиною - розумом - першою і головною силою світової душі; світова душа - універсальна форма буття Єдиного». Отже, на відміну від сучасних уявлень, для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. «Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма виявляє себе як внутрішня сторона матерії, вона не може бути чимось привнесеним із зовні, надбаним».

Теза про нескінченість всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повністю заповнена нескінченим розмаїттям матеріальних утворень. Тому казати, що Космос має певне місце - безглуздо. Світ матеріальний і оформлений (тобто має душу) скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це дозволило Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.

У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно якої через людську душу діє вселенська світова душа, котра не відокремлюється від душевної матерії (тобто усе має форму). Однак, душі відрізняються одна від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається із чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого змістовно, -виникають судження, думки, ідеї.

Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного осмислення буття. Наступний етап розвитку був пов'язаний з ерою, де природознавство стає експериментальним та математизованим.

Ідеологія централізованої держави Нікколо Макіавеллі.

Найбільш відомими творами Макіавеллі (1469 - 1527) були: «Нотатки про перші десять книг Тіта Лівія», «Правитель», «Флорентійський літопис». Центральним місцем у філософії Макіавеллі є ідея постійного всесвітнього кола як результату впливу «фортуни», що забезпечує природний плин процесів. Необхідність ним розуміється не фаталістично - людина може свідомо використовувати фортуну і досягати успіху, усе залежить від здатності людини використати її чи протистояти їй.

Розвиваючи своє вчення про фортуну, Макіавеллі розробляє систему понять, придатних для суспільного використання знання про події у суспільному житті. Насамперед, він відокремлює політику   від теологічних та релігійних уявлень. Політика розглядається ним як автономна система людської діяльності, котра визнається уособленням свободи людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог, не абстрактна мораль, а природні закони життя та людська психіка. Проведене ним дослідження історичної та політичної практики приводить до виявлення того, що політична діяльність має розгалужену систему мотивів: реальні інтереси, жадоба влади, корисливість, бажання збагатіти та ін.

Макіавеллі висуває цілу низку конкретних пропозицій для тих, хто стає «на шлях долі», щоб такі люди були саме правителями нового типу - абсолютним властителем, деспотом. Така людина не повинна бути обмежена ніякими апріорними схемами, релігією, моральними принципами та своїм власним словом. Тільки керуючись детальним аналізом фактів, можна керувати державою. Одна мораль придатна для правителя - хто сильніший, той правий. Лише таким шляхом можна опанувати стихією людських вчинків, котрі витікають із психологічно обумовлених бажань. Правитель не може покладатися на випадок, божествене провидіння, він повинен сам стояти обличчям до дійсності, розраховувати тільки на власні сили при формуванні своєї долі.

Мораль сили Макіавеллі часто визнається зразком політичного цинізму, аморальності в політиці. Саме до його філософії правління часто використовують тезу «мета виправдовує засоби досягнення її».


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10591. Космоцентризм. Античная философия 60.5 KB
  Античная философия: космоцентризм Античная философия возникла в греческих городах-государствах полисах на рубеже VII-VI вв. до н.э. Первая стадия – досократовская – VIIV вв. до н.э.. Представители: Милетская школа Гераклит Эфесский элейская школа Пифагор и его послед...
10592. Философия Возрождения: антропоцентризм (XV –XVI вв.) 50 KB
  Философия Возрождения: антропоцентризм XV –XVI вв. С XV века происходят изменения в социально-экономической и духовной жизни Западной Европы. Она характеризуется возникновением мануфактур техническими открытиями и нововведениями самопрялка ткацкий станок водяное к...
10593. Немецкая классическая философия во второй половине XVIII века 56 KB
  Немецкая классическая философия В Германии во второй половине XVIII века сформировалось новое направление немецкая классическая философия. Ее представители: Кант –дуалист Фихте субъективный идеалист Шеллинг объективный идеалист Гегель – объективный идеали
10594. Отечественная философия XIX - начала XX веков 82.5 KB
  Отечественная философия XIX начала XX веков Русская философия начинает свое существование с XIX века. Основная тема которая на протяжении почти целого столетия занимала умы русской интеллигенции – историческая судьба России ее прошлое настоящее и будущее ее историче...
10595. Предмет и цель математического моделирования 19.24 KB
  Предмет и цель математического моделирования. В развитии различных областей человеческой деятельности математика оказывала и оказывает существенное влияние. Ее роль складывалась исторически и зависела от двух факторов: степени развития математических понятий и ма
10596. Математическое моделирование системы индукционного нагрева 32.53 KB
  Математическое моделирование системы индукционного нагрева. Система индукционного нагрева представляет собой в общем случае источник питания индуктор нагреваемое тело и окружающую среду. Источник питания будь то генератор повышенной частоты тиристорный п...
10597. Тепловая задача. Основные положения. Критерии и числа подобия 67.46 KB
  Тепловая задача. Основные положения. Критерии и числа подобия В настоящее время существует немало как аналитических так и численных методов решения тепловых задач для тел цилиндрической и прямоугольной формы. В случае нагрева тел более сложной формы для решения п...
10598. Методы решения краевых задач. Метод разделения переменных (Метод Фурье) 119.66 KB
  Методы решения краевых задач. Метод разделения переменных Метод Фурье. Метод разделения переменных относится к классическим методам решения линейного дифференциального уравнения теплопроводности. При его применении вначале находится совокупность частных решений...
10599. Методы интегрального преобразования 76.24 KB
  Методы интегрального преобразования. Операционные методы. Для многих задач теплопроводности использование классических методов оказывается неэффективным например применение метода разделения переменных для задач с внутренними источниками тепла. Основные пра