8679

Філософія нового часу. Емпіризм та раціоналізм.

Реферат

Логика и философия

Філософія нового часу. Емпіризм та раціоналізм. Філософія Просвітництва. Марксистська філософія. Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI- на початку XVII...

Украинкский

2013-02-17

114.5 KB

17 чел.

Філософія нового часу.

  1.  Емпіризм та раціоналізм.
  2.  Філософія Просвітництва.
  3.  Марксистська філософія.

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині XVII ст. — в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що тривала протягом XVIXVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філософії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперніка «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаака Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості:

  •  Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого. Релігія, стверджує один з творців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостійною сферою професійної діяльності й особливим типом
    знання.
  •  Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є активним втручанням у природу, яке  можна повторювати безліч разів різними людьми. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти. Експеримент пов'язує ідею, що виникла під час логічних міркувань, з чуттєвим досвідом, внаслідок чого він або стверджує, або заперечує цю ідею. Експеримент передбачає застосування інструментів, що зближувало науку і техніку, ремісника і вченого.
  •  Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійцями. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Галілей розмежував об'єктивні та суб'єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що можна кількісно виміряти, — є об'єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб'єктивними, які не здатні існувати самі по собі. Об'єктивні якості можна звести до математичних відношень, їх повинна вивчати наука. Застосуванню математики в природознавстві сприяло і вчення Галілея про «ідеальні фізичні тіла» (абсолютну пустоту,
    абсолютну круглість), властивості яких легко математизуються.
  •  Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знання мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії. Почала втрачати позиції філософія, яка вибудовувалась на  правдоподібності, ґрунтувалась на буденному досвіді, а то й релігійних догмах. Філософія стала наслідувати науку, чиї ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. Відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими концепціями.

У ХVVІ ст. починає зароджуватися нова філософська парадигма, яка приходить на зміну середньовічному світогляду. Головним стає знання про природу — природознавство, а у філософії, на відміну від Середньовіччя, — нова натурфілософія.

Винайдення годинника та водяного млина, розробка теорії рівномірних рухів і вчення про передачу механічного руху невіддільні від розвитку промисловості мануфактурного періоду.

Було приблизно визначено швидкість світла, закладено основи гідродинаміки (Торрічелі). Дослідним шляхом було доведено наявність атмосферного тиску (Паскаль) і сконструйовано пристрій для його виміру — ртутний барометр.

У ботаніці англійський учений Гук за допомогою мікроскопа наштовхнувся на клітинну будову рослини. Дослідники живої природи відкрили мікроорганізми, а це дало змогу досліджувати органічні збудники хвороб.

Філософська парадигма Нового часу, вважаючи саме природу істинною «світовою субстанцією», «справжнім буттям», створює сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова. Недаремно термін «матеріалізм» виникає у XVII ст. Його вживає Роберт Бойль (1627-1691рр). Бойль під матеріалізмом розуміє вчення про фізичний зміст речовини у природі. Лейбніц вводить цей термін у власний філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Часто XVII ст. називають століттям раціоналізму. Одним із перших філософів того часу був Френсіс Бекон. У своїй творчості він поєднує напівпоетичні ренесансні уявлення з характерними для Нового часу наполегливими пошуками методу. Раціоналізм, який після Бекона почав швидко брати гору, мав глибоке коріння в економічній, технічній, а звідси і в науковій діяльності епохи. Механіка, астрономія, математика були пріоритетними науками, вони, по суті, керували іншими знаннями.

Якщо основою духовності у філософії Середньовіччя є християнські поняття Бога і «Я» (задля спасіння якого Бог став людиною), то основою духовності у філософії Нового часу є перехід від Бога до «Я». У філософії Декарта «Я» (суб'єктивність) стає основним принципом і вихідним пунктом філософствування, у Паскаля — джерелом духовності.

Цікаві зміни, які відбуваються з парадигмою. Нова парадигма стає поліментальною. Вже з ХVІІ-ХVШ ст. можна говорити не просто про європейську, а й про англійську, французьку, німецьку і т.д. філософію.

Френсіса Бекона можна назвати останнім мислителем епохи Відродження і одним із зачинателів філософії Нового часу. Бекон народився у 1561 р. в досить багатій аристократичній сім'ї. Його батько був першим міністром королеви Єлизавети. Дитячі роки Френсіс провів при англійському королівському дворі, пізніше навчався у Кембріджському університеті. Не отримавши спадку після смерті батька, він був вимушений пробивати собі дорогу в життя сам. Завдяки своєму таланту, величезній працездатності і, разом з тим, не завжди високоморальним вчинкам він зробив блискучу кар'єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутності короля. Бекона цікавили, перш за все, думки про метод пізнання. Головним його твором про методологію наукового пізнання був «Новий органон» (1620 р.). Свої погляди на природу і людину Бекон виклав у формі вільно інтерпретованих міфів. Про це свідчить його твір «Про мудрість давніх» (1609). Крім того, Бекон викладав свої нариси на політичні та етичні теми. Бекон переконаний: знання — це сила, і той, хто володіє знаннями, буде могутнім, «Ми стільки можемо,— говорив Бекон,— скільки знаємо». Бекон приймав практичну ефективність знань як доказ їх істинності, а істинність — як запоруку їх подальшого використання. Люди починають з практичного ставлення до речей. Цим ставленням завершується їх діяльність, але їх практика не буде успішною, якщо вона не спирається на знання. Цікаво, що філософ тлумачить людину як частину природи, а її дух — як своєрідний механізм споглядання реальності, призначений відтворювати природу, якою вона є. Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...». Звідси — механістичне за своєю сутністю уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилки як спотворення такої дзеркальної копії внаслідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх «ідолами», або «привидами», вирізняючи чотири групи таких ідолів:

  •  «привиди роду», які пов'язані з недосконалістю самого людського розуму. Змалювання цього роду привидів прямо вказує на механістичність Беконового розуміння дійсності;
  •  «привиди печери» — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів;
  •  «привиди площі» породжуються спілкуванням людей, процес якого нав'язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення.
  •  «привиди театру»— породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції і гадки.

Вчення про «привиди» було пов'язане з методом пізнання, який розробляв англійський філософ. Френсіс Бекон був переконаний, що пізнавати природу можна лише певним методом, який позбавлений еклектичних шукань та непослідовності. Проблему вибору істинного методу та її розв'язання Бекон викладає своїм улюбленим алегоричним способом.

Існують три основні шляхи пізнання: шлях павука, шлях мурахи і шлях бджоли.

«Шлях павука» є спробою виведення істини з чистої свідомості. Філософ піддає критиці схоластів, які постулювали найзагальніші аксіоми, не турбуючись про те, чи відповідають вони реальним фактам, виводячи з них увесь набір наслідків, подібно до павука, який висмоктує із себе павутиння. Критика «шляху павука» перетворюється у Бекона в критику на адресу спекулятивного раціоналізму і антиемпіричного способу мислення взагалі.

«Шлях мурашки» — це вузький емпіризм, Емпірики настирливо, як мурашки, збирають розрізнені факти, але не вміють їх узагальнювати, створювати справжню теорію.

І тільки третій шлях, «шлях бджоли», є істинним. Він поєднує в собі переваги перших двох «шляхіз» і позбавлений хиб кожного з них. Сходження від відчуттів до найбільш загальних аксіом, від емпірії до теорії здійснюється тут безперервно і поступово.

Експериментальному знанню відповідає метод Бекона, який складається зі сходження, порівняння, аналізу та експерименту.

Бекон виділяв у складі душі безсмертну, створену Богом, розумну її частину. У пізнавальному відношенні «розумна» душа протиставляється всій матеріальній природі та смертній, тілесній, чуттєвій душі. Розумна душа та Бог розглядаються Беконом як галузі теологічного пізнання, тоді як природа і чуттєва душа вивчаються науками, які очолює філософія. Таким чином, Бекон старанно розмежовує поля пізнавальної діяльності і предмет історії, природничих наук і «першої» філософії — це природа і суспільство, які називаються ще «царством людини», а предмет теології — це особливе «царство Бога», що включає в себе розумну душу і взагалі всі кінцеві причини цілі і самого Бога. У своєму есе «Про безбожність» філософ висловлює думку, що атеїста, який після ознайомлення з науками відкинув віру, глибока філософія змушує знову повернутися в лоно релігії.

Разом з тим Френсіс Бекон, як і інші англійські філософи, звертаючи головну увагу на природознавство, на пошуки методу пізнання світу, відсував теологію начебто на другий план, чим і сприяв релігійній індиферентності та позитивістичним тенденціям у філософії, а це певною мірою негативно позначилося на духовності тодішнього суспільства.

Відповідаючи на друге запитання плану, зауважте, що ця тенденція досить рельєфно відбилася також у англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679). Англійський мислитель народився неподалік від містечка Мальмсбері, яке розташовувалося в одному з південно-східних графств Англії. Його батько був скромним сільським священиком, мати походила з простої селянської родини. Томас був здібною дитиною, захоплювався грецькою та латинською мовами.

Час, коли жив і працював Гоббс, називають періодом суспільно-політичних зрушень в Англії. Постійні конфлікти між монархією і демократією дають ознаки і орієнтують Гоббса на соціальну та політичну проблематику. В 1640 р. він видає першу роботу, присвячену цим питанням, «Елементи законів», у якій виступає як рішучий захисник абсолютної монархії, 1642 р. — «Про громадянина», 1651 р. — праця «Левіафан», де він відстоює свої переконання про необхідність сильної центральної влади. Інтенсивно працює над розробкою окремих частин своєї філософської системи. Публікує трактати «Про тіло» (1655 р.), «Про людину» (1658 р.), котрі органічно доповнюють книгу «Про громадянина». Ця трилогія складає цілісний і систематичний огляд філософських, соціальних і політичних поглядів Гоббса. Він доводив, що філософія є вченням про тіло. Все, що не є тілом або властивістю тіла, повністю виключається ним з предмета філософії. Вчення про природу й атрибути Бога, що становить предмет теології, не може і не повинно бути об'єктом наукового, філософського пізнання. Подібні думки вже висловлювали такі середньовічні схоласти, як Дунс Скотт та Уїльям Оккам.

Філософію Гоббс поділяє на дві основні частини: філософію природи і філософію держави. Першу цікавлять природні тіла, які є продуктами природи. Друга досліджує явища соціального життя і, в першу чергу, державу, яка утворює штучне політичне тіло, створене на договірних засадах самими людьми. Щоб пізнати державу, необхідно попередньо вивчати людину, схильності і звичаї людей, що об'єдналися в громадянське суспільство.

На перший план Гоббс висуває механістичне тлумачення реальності. Його філософія — типовий приклад тлумачення людини як частини природи, функції якої принципово зводяться до найпростішої (механістичної) форми руху.

У «Левіафані» верховна влада, що дає життя і рух усьому тілу, є штучна душа; службові особи та інші представники судової та виконавчої влади — штучні суглоби; нагороди і покарання — нерви, що виконують такі ж функції у природному тілі, добробут і багатство всіх окремих членів становить його силу; радники, що навчають усьому, що необхідно знати, становлять пам'ять; справедливість і закони є штучний розум і воля; громадянський мир — здоров'я; розлад — хвороба, і громадянська війна — смерть. Треба знати, що вихідним пунктом його роздумів про суспільний лад був «природний стан людей». Цей природний стан характеризується «природною схильністю людей шкодити один одному». «Природним станом людей, що прийшли до суспільства, була війна, і не просто війна, а війна проти всіх». У цій війні, за Гоббсом, не може бути переможців. Вона виражає ситуацію, в якій кожному загрожують усі. Вихід з неї філософ вбачає в утворенні суспільства.

Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади. Він вважав, що лише така влада здатна усунути всі залишки «природного стану», всі суперечки і безлад. За своїми поглядами на державу, суспільство і право, він належить до представників теорії договору. Отже, він переконаний, що влада йде не від Бога, а від людей. Гоббс одночасно вимагав визнання і вшанування Бога. Піддаючи критиці релігію, він наполягав на її збереженні і використанні в інтересах держави.

Найбільш чітко і рельєфно думка Нового часу була представлена в трьох її представників — Декарта, Спінози, Лейбніца. Нам треба послідовно ознайомитися з головними філософськими ідеями вказаних мислителів.

Рене Декарт (1596—1650 рр.) народився 31 березня у сім'ї французького аристократа. Отримав католицьке виховання. У 1649 р. за офіційним запрошенням від швецької королеви Христини Декарт їде у Стокгольм.

Серед багатьох філософських творів Декарта можна виділити «Роздуми про першу філософію», «Початок філософії», «Правила для керівництва розуму», «Міркування про метод». Головна особливість вчення філософа — його дуалізм. За Декартом, існує дві субстанції — матеріальна, що має протяжність та не має мислення, і духовна, яка має мислення, але не має протяжності. Філософія як пошук істини передбачає свій вихідний пункт, початок. Таким вихідним пунктом у Декарта стає філософія сумніву. Ця філософія бере свій початок у схоластиці XVII ст. Людина, на думку Декарта, може сумніватися в будь-чому, але вона не може не вірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істинний, і тому є першим і найправильнішим з усіх висновків. Із цього тлумачення мислителя випливає його розуміння субстанції. У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов'язково має атрибути — це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, субстанція — «це мисляча річ», що виявляє себе через мислення. Воно є атрибутом «мислячої речі», а саме душі. Отже, душа — мисляча субстанція. Душа і тіло є субстанціями створеними. Нествореною субстанцією є Бог, від якого залежить існування двох інших.

Близькими в Декарта є «Я» та Бог, бо основою «Я» є духовність, а, отже, Бог є глибинною істотністю «Я» та гарантом істинності людських знань. У своїй філософії Декарт, по суті, усуває Бога з природи, детеологізує її.

Істинного знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосувати, мати науково розроблений спосіб його застосування, або — метод. Він пропонує набір правил, яких треба дотримуватися.

Перше правило методу вимагає «включати в свої міркування тільки те, що інтелект уявляє так ясно і виразно, що жодним чином не дає приводу сумніватися». У цьому правилі наявні дві ознаки: ясність, що репрезентує силу переживання, і виразність, що показує чітке виокремлення фактів. Ці ознаки стверджують в інтелекті наявність інтуїції як логічного атома пізнання, його вихідної клітинки. Інтуїція є усвідомленням істин і співвідношень, що з'явилися у розумі. Інтуїція у Декарта постає і критерієм істини як стан інтелектуальної самоочевидності.

Друге правило методу вимагає ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Поділ на прості частини належить вести до появи у свідомості простих тверджень і питань, які виявляються інтелектуальною інтуїцією.

Третє правило методу вимагає керуватися ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних, підніматися поволі, як по сходинках, до пізнання найскладніших.

Четверте правило — повнота систематизації. Вимагає робити повсюди настільки повні реєстри, а також загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено. Наближене до максимальної повноти знання прямує від надійності (переконливості) до очевидності, ясності, виразності. Тобто індукція прямує до дедукції, а далі до інтуїції. Таким чином, Декарт доводить, що повна індукція є окремим випадком дедукції.

Викладені ним правила лягли в основу характеристик будь-якого наукового пізнання.

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Декарт вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, а інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей він відніс низку понять: буття, Бог, існування понять, числа, тривалості, тілесності, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі.

Твори Декарта наскрізь пронизані ідеєю Бога, і хоча ця ідея подана в раціоналістичному дусі XVII ст., вона все ж заслуговує на увагу. Декарт вважає, що Бог виступає гарантом існування світу, його пізнання. Отже, Бог виступає надійним джерелом «природного світла», тільки Бог у змозі вселити в душі людей як істот недосконалих думку про існування найбільш досконалої істоти.

Звертається філософ і до онтологічного доказу існування Бога — з: «Бог мислиться мною» випливає: «Бог є».

Декарт має на увазі, що «найбільша досконалість» Бога уже в собі як поняття містить ознаку реального існування.

З іменем Декарта пов'язане і картезіанство. Починаючи з XVII ст., воно становило кілька різних напрямків і течій, серед яких можна знайти взаємовиключні. Однією з найбільш значних ліній є оказіоналізм. Він визначається як виключення зі світу будь-якої активності — і духовної, і тілесної. Духовне не може бути джерелом і причиною матеріального, і навпаки. Будь-яка активність зберігається лише за Богом, який в особливих випадках (оссазіо) реалізує взаємне поєднання і вплив обох субстанцій.

Янсенізм — реформаційний рух, який виник у рамках католицької церкви в Голландії на поч. XVII ст. Найбільш видатним представником є Янсен. Намагався реформувати католицьку церкву шляхом оновлення і розвитку ідей апостольського християнства і спадщини ранньої християнської патристики. Одним з найбільш відомих представників був Блез Паскаль (1623-1662 рр.). Якщо скептик у своїй життєвій грі поставить на те, що Бог є, у випадку виграшу він отримає загробне життя, у випадку програшу він не втрачає нічого. «Зважимо програш і виграш, ставлячи на те, що Бог є. Візьмемо два випадки: якщо ви виграєте, то виграєте все, якщо ви програєте, то не втратите нічого. Тому, не вагаючись, ставте на те, що Бог є».

Барух (Бенедикт) Спіноза народився 24 жовтня 1632 р. у сім'ї багатого амстердамського купця Міхаеля Спінози. Дід Спінози був у числі «нових християн», які залишили Піренейський півострів і приїхали в Амстердам. Знайомство Спінози з ідеями Декарта привело до розриву з іудаїзмом. Спіноза був відлучений від общини і вимушений проживати в середовищі сектантів і здобувати свій хліб шліфовкою лінз для телескопів.

До найбільш відомих праць вченого належать: «Основи філософії Декарта», «Богословсько-політичний трактат», «Етика». Помер 1677 року від туберкульозу, похований на християнському цвинтарі.

Основна мета філософії у Спінози - завоювання панування над зовнішньою природою і вдосконалення людської природи. Розвиваючи ці ідеї попередників він доповнив їх вченням про свободу.

Серцевиною філософій Спінози є вчення про субстанцію. На відміну від дуалізму Декарта, який вів мову про існування двох субстанцій — мислячої і тілесної, Спіноза захищає існування однієї субстанції. Єдиною субстанцією є Бог, що містить в собі нескінчену кількість атрибутів, з яких кожен є виразом вічної та нескінченої істинності. Субстанція є «натурою, що творить». Спіноза учив, що існує лише одна субстанція - природа, яка є причиною самої себе. Природа є з одного боку є природою, що творить, а з іншою - природою створеною. Як природа, що творить, вона є субстанція, або, що теж саме що і Бог. Ототожнюючи природу і Бога, Спіноза заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Бога в природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи.

Для розуміння і пояснення світу речей і процесів Спіноза вводить поняття модуса. Це «стан субстанції», іншими словами те, що існує в іншому і репрезентується через це інше. Отже, модуси — це окремі речі, які скінчені, кожна з них має причину свого існування, так само скінчену і обмежену в своєму існуванні. Вони існують у Богові, без Бога не можуть ні існувати, ні бути виявленими. Від субстанції слід відрізняти світ кінцевих речей, або сукупність модусів. Модус це те, що існує не саме по собі, а в іншому. Субстанція - єдина, її суть виключає всяку множину. Модусів же нескінченна множина. Вони відносяться до субстанції як незліченні точки, що лежать на прямій, відносяться до прямої.

Філософ поділяє модуси на прості й складні. Одним зі складних модусів є людина. У ній поєднане вічне і нескінчене. Після смерті душа переходить у стан субстанційної вічності, витвір субстанції повертається у лоно «матерії-субстанції». Спінозівській субстанції притаманна внутрішня необхідність свого існування.

Оскільки субстанція є основою всього існуючого, то й світ існуючих речей пройнятий необхідністю. Все, що відбувається, є необхідним, а не випадковим. У природі немає випадковості, існує лише необхідність. Кожна річ є зовнішньою причиною іншої. Своїм розумом людина може пізнавати лише зовнішні зв'язки і причини. Світ речей Спіноза підпорядковує жорсткому детермінізму. Людська поведінка і людські чуття (афекти) також підпорядковані детермінізму, тобто є результатом дії предметів на людське тіло. Пасивні афекти знаходять своє вираження у «печалі» та «ненависті», ці стани викликані незадоволеними потребами людини. Причиною пасивних афектів у Спінози є невміння людей задовольнити свої вимоги, оскільки люди не знають, як це робити, тому для людини основним завданням є з'ясування того, як саме можна повернути пасивні афекти в активні, і тоді відкриється шлях до свободи. Свобода для неї полягає в тому, щоб визнати і зрозуміти зовнішню детермінацію як власний вибір. Знаючи дію афектів, людина обмежує найбільш для неї небезпечні і згубні афекти й підпорядковує їх більш потужним і сприйнятливим. Найсприятливішим афектом для неї є пізнання. Його причина найпотужніша — це субстанція, Бог.

Прагнення людини до пізнання Спіноза називає «інтелектуальною любов'ю до Бога». Якщо вихідним принципом філософії Декарта є мисляча людина, то Спіноза пропонує взяти вихідним принципом філософської системи Абсолют. Бог стає принципом буття, принципом пізнання і основою релігійних моральних уявлень. Пізніше теорія Абсолюту Спінози знайде свій подальший розвиток у філософії Гегеля. Теорія Абсолюту стверджує Бога як іманентну причину самого себе, лише він — причина самого себе. З його сутності випливає існування. Саме тому для Спінози поняття трансцендентної причини стає недоцільним. Нагадаємо, що трансцендентний — це той, що перебуває за межами свідомості та пізнання. Спіноза доводить залежність існування конкретних речей від Абсолюту, що є основою як релігійного, так і філософського раціонального мислення.

Спіноза обґрунтовує важливу відмінність між суттю і існуванням. В одиничних, скороминущих речах суть не співпадає з існуванням, але у вічній і нескінченній субстанції з суті з необхідністю слідує її існування. Тому буття Бога (або субстанції) може бути доведено, тобто існування Бога може бути виведено з поняття про суть Бога (природи) . Буття субстанції одночасно і необхідне, і вільне оскільки не існує ніякої причини, яка спонукала б субстанцію до дії, окрім її власної суті. Одинична річ не виходить з субстанції як з своєї найближчої причини. Вона може виходити тільки з іншої кінцевої речі. Тому всяка одинична річ не володіє свободою.

Природа існує сама по собі, незалежно від розуму і зовні розуму. Нескінченний розум міг би осягати нескінченну субстанцію у всіх її видах і аспектах. Але наш розум не нескінченний. Тому він осягає існування субстанції як нескінченне лише в двох аспектах: як протяжність і як мислення. Це і є атрибути субстанції.

Людина як предмет пізнання, не становить ніякого винятку. Людина є істота, в якій модусу протяжності - тілу, відповідає модус мислення - душа. У будь-якому випадку людина - частина природи.

Відомим філософом і математиком був мислитель XVII ст. Лейбніц. Готфрід Вільгельм Лейбніц народився 21 червня 1646 року в Лейпцігу. Філософ писав, що його предки по батькові походили з Польщі та Богемії. Як математик, він відкрив диференціальне та інтегральне числення. Філософія Лейбніца, як побачимо нижче, в багатьох своїх пунктах пояснюється його математичними інтересами і, перш за все, відкриттям диференціального числення. На противагу Паскалю, який бачив скрізь зло та страждання, Лейбніц намагався довести, що при всьому цьому наш світ є найкращим з усіх можливих світів. Головними філософськими творами є: «Нові дослідження про людський розум». «Теодицея і монадологія». Центральним у філософії Лейбніца є його теорія монад. Монада — це «проста субстанція, що входить до складних, проста означає таке, що не має частин». Монади є істинними атомами природи, тобто елементами. Це вчення про монади спрямоване проти монізму Спінози (монізм — філософський принцип, що пояснює виникнення різноманітності існуючих речей з єдиної основи, початку). У Спінози такою основою є одна субстанція, Лейбніц же вважає, що з однієї субстанції не може виникнути все розмаїття Всесвіту. Для цього потрібна велика кількість субстанцій. Спільним у всіх монад субстанцій є їх духовна природа. Монади є сутностями речей, а тому вони прості, неподільні, це духовні «точки» як нескінченно малі величини. Монади як точки не мають просторового вибору. Отже, нескінченно мала монада має нескінченно велику змістовність, і її не можна осягнути скінченим людським розумом. Для людини змістовна повнота монади — таємниця. Монади не гинуть.

Розумну душу має лише людина. «Пізнання необхідних і вічних істин відрізняє нас від простих тварин і надає нам володіння розумом і науками, підносячи нас до пізнання нас самих у Богові. Ось це називається розумною душею або духом». Монади Лейбніца мають внутрішній розвиток. Розвиток монад відбувається через два стани: прагнення і сприймання. Саморозвиток монади — це її внутрішнє прагнення до свідомості. Нижчі монади складають неорганічну природу. Це каміння, трава, земля тощо. Другий клас монад має здатність відчувати і споглядати, їх репрезентують тварини. Це монади-душі. Третій клас складають душі людей. Це монади-духи, що мають властивості пам'яті, здатність до суджень і ясної перцепції. Кожен клас монад прагне досягти вищого, найдосконалішого стану. Останнім пунктом поступу до досконалості монад у Лейбніца є Бог. Бог є абсолютною досконалістю, абсолютною самосвідомістю, безмежною повнотою знань і сил, тобто ніким не створеною монадою, творчою за своєю сутністю.

У Богові прихована могутність, що є джерелом знання, волі. Бог, за Лейбніцем, є Богом-Світлом, що «випромінює» свою сутність усім істотам та речам і цим надає гармонію діям монад. Отже, Бог — це найвища монада, найвищий центр силового тяжіння.

Існування зла у світі Лейбніц пояснює своїм вченням про теодицею (Боговиправдання). Якщо оцінювати зло за допомогою монадології, то його слід розуміти як прояв факту розвитку світу. Проблема зла і добра аналогічна з проблемою розвитку від несвідомого до свідомості. В міру руху від несвідомого до свідомого відбувається зменшення несвідомого і збільшення поля свідомості. Воно начебто відходить і нагромаджується у минулому. Людина чинить зло тому, що неправильно робить свій вибір. Зло відбувається внаслідок хибно спрямованої волі людини. Його ідеї про Бога-Світло, Абсолют, саморозвиток монад, наперед установлену гармонію є містком від раціоналізму до ірраціоналізму, де сутність Бога не відкривається розуму безпосередньо, а є для нього незбагненною таємницею.

Зупинімося на дослідженні сутності сенсуалізму як філософського напрямку. Сенсуалізм змикається з емпіризмом, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання. Основна теза сенсуалізму — «немає нічого в розумі, чого б не було раніше в чуттях» — була висловлена ще Арістотелем.

Одним із перших представників сенсуалізму був Джон Локк (1632-1704 рр.). Філософ закінчив Вестмінстерську школу і коледж в Оксфорді. Філософію Локка можна охарактеризувати як учення, котре було спрямоване проти раціоналізму Лейбніца, Декарта і Спінози. Локк заперечує існування «вроджених ідей», які відігравали таку важливу роль в теорії пізнання Декарта і концепцію «вроджених принципів» Лейбніца. Людська думка (душа), за Локком, позбавлена вроджених ідей, понять, принципів або ще чогось подібного. Він вважає душу чистим аркушем паперу. Лише досвід (за допомогою чуттєвого пізнання) заповнить письмом цей чистий аркуш. Поняття не народжуються разом з людиною так само, як уміння і науки. Об'єктом мислення, за Локком, є ідеї: «білість», «твердість», «мислення», «рух», «людина», «військо» тощо. Але звідки вони приходять у розум?

Єдиним Джерелом ідей Локк вважає досвід, який виступає у двох формах — зовнішній (чуттєве сприйняття зовнішніх матеріальних речей і явищ) і внутрішній (внутрішня діяльність нашого розуму). Локк говорив про певні якості, що «зовсім невіддільні від тіла, в якому б воно не було стані. Ці (первинні) якості, твердить Локк, «породжують в нас прості ідеї, тобто густину, протяжність, форму, рух або спокій, число». Разом з тим існує ще й інший розряд якостей, які Локк називає вторинними. Це «кольори, звуки, смаки тощо, що насправді не відіграють ніякої ролі в самих речах, але є силами, які викликають у нас різні відчуття». Ідея субстанції, зауважує Локк, не сприймається нами ні через відчуття, ні через рефлексію. У ставленні до релігії Локк стояв на позиціях індиферентності. Виступаючи проти релігійного фанатизму різних сект, філософ наполегливо закликав до віротерпимості. Захисту релігійної свободи він присвятив чотири листи про віротерпимість. У творі «Розумність християнства» Локк у дусі протестантизму намагався відділити «справжнє» вчення Христа від наступних видозмін.

Британський філософ Дж. Берклі (1685-1753 рр.) народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні. В останні роки життя був єпископом в Ірландії. Основною його працею є «Трактат про принципи людського знання». У ньому філософ розвиває свою філософську систему. Його філософія більше спрямована на захист релігії. З самою початку він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців, яблук тощо) аж ніяк не означає їх об'єктивного незалежного від нашого духу існування. Коли я кажу, що стіл, на якому я пишу, існує, то це означає, що я бачу і відчуваю його, і якби я вийшов з кімнати, то сказав би, що стіл існує, розуміючи під цим, що, якби я був у своїй кімнаті, то міг би сприймати його.

Філософ тлумачить реальність, як таку, що безпосередньо спостерігається, сприймається, переживається. Єдиний смисл, який має слово «існувати» — це «бути сприйманим», Берклі цілком послідовно і слушно вказує на відсутність принципової відмінності між первинними і вторинними якостями.

Позиція Берклі є суб'єктивістська, а й теологічна. «Я роблю висновок, — пише Берклі, — що існує Дух, який у будь-який момент викликає в мені чуттєві враження, які я сприймаю. А з розмаїття, порядку і особливостей можна зробити висновок, що їх Творець незмірно мудрий, могутній і добрий».

Англійський філософ Девід Юм (1711-177 рр.) народився в Единбурзі. Був бібліотекарем. Найбільш відома робота Юма — «Дослідження людською розуму». Ця праця присвячена проблематиці пізнання. Якщо Локк бачить джерело наших почуттів у зовнішньому світі, а Берклі — в Дусі, або в Богові, то Юм не погоджується з обома цими рішеннями. Єдино і незаперечно існуючим Юм вважав лише враження — враження відчуттів і враження рефлексів. Наша уява цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого с реальність. Із вражень або ідей пам'яті, ми створюємо, свого роду, систему, яка охоплює все, що ми пам'ятаємо як сприйняте. Існування для Юма, як і для Берклі, тотожне сприйняттю. Центральне поняття його філософії — віра.

Ми бачимо, що філософія Нового часу, як і попередніх періодів розвитку, не позбавлена суперечностей.

Підбиваючи підсумки, зауважимо, що:

  •  особливим здобутком Нового часу є критично-аналітичне мислення, породжене розвитком наукових знань;
  •  філософія Нового часу є натурфілософією, яку більше цікавить метод дослідження природи, а не її сутнісні основи;
  •  творець світу, Ісус Христос, присутній у філософській думці Нового часу, але світогляд цієї епохи не можна назвати теоцентричним.

Перш за все слід наголосити, що філософія марксизму є складовою більш широкого вчення — марксизму. До його складу, крім філософської складової, входять також теорія економічного розвитку суспільства — політична економія і теорія соціально-політичного розвитку — «науковий комунізм». Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії.

Марксизм — одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця, ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому — це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас. Творцями марксизму були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Головним завдання цієї доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюринг» та «Діалектика природи» Енгельса.

Філософією марксизму є діалектичний матеріалізм. її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику, поставивши її на матеріалістичну основу. Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії.

Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте - Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищій щабель матеріалізм. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної й, отже, культурно-історичної істоти.

Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало домінуючим тільки у XX ст. Щодо цього марксизм значно випередив свій час.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріалістичному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс відокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм ( з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною).

Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою він проголошував економічні відносини; надбудовою - політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудови.

Філософія Маркса загалом вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Однак в одному аспекті вона виходить за них і постає як некласична філософія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуальовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображенням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням».

Важлива характеристика філософії марксизму — її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньої філософії, насамперед французьких матеріалістів XVIII ст. та вчення Л. Фейєрбаха.

По суті, вся марксистська філософія — це спроба раціонально обґрунтувати шляхи зміни світу на кращій. Цій ідеї підпорядковані всі її складові — онтологія, гносеологія, аксіологія та ін. К. Маркс зазначав у «Тезах про Фейєрбаха»: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його».

  1.  Соколов В.В. Философский синтез Готфрида Лейбница//Соч.: В 4-х т. Т. 1.— С. 24-31, 43.
  2.  Спіноза Б. Этика. — М.— Л., 1932.
  3.  Стрельцова Г.Я. Блез Паскаль.— М., 1979.
  4.  Фишер К. История новой философии//Декарт: его жизнь, сочинения учення.— СПб, 1994.
  5.  Юм Давид. Диалоги о естественной религии. Приложение статей «О самоубийстве» и «О бессмертии души». — М., 1908.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6808. Одержання тонкоплівкових структур термічним випаровуванням у вакуумі 66.5 KB
  Одержання тонкоплівкових структур термічним випаровуванням у вакуумі Ціль роботи: ознайомлення з методом осадження тонкоплівкових покриттів з пари речовини, що випаровується у вакуумі. Робота містить у собі одержання металевих плівок методом термічн...
6809. Базова VLAN Конфігурація 572 KB
  Базова VLAN Конфігурація Діаграма топології Таблиця адрес Пристрій (Ім'я хоста) Інтерфейс IP адрес Маска підмережі Шлюз по замовчуванню S1 VLAN 99 172.17.99.11 255.255.255.0 N/A S2 VLAN....
6810. Параметрична ідентифікація параметрів з використанням функцій чутливості 116.93 KB
  Параметрична ідентифікація параметрів з використанням функцій чутливості. Для математичної моделі коливання трьох мас, які поєднані між собою пружинами з відповідними жорсткостями, і відомої функції спостереження координат моделі потрі...
6811. Data manipulation in SQL Oracle 110 KB
  Data manipulation in SQL Oracle Purpose of the lab To study SQL Oracle possibilities in inserting, updating and deleting rows in a tables. To acquire practical skills in inserting, updating and deleting rows in a tables by using SQ...
6812. Манипулирование данными в SQL Oracle 121 KB
  Манипулирование данными в SQLOracle Цели лабораторной работы Изучить возможности SQL Oracle по вставке, обновлению и удалению строк в таблице. Приобрести практический опыт по вставке, обновлению и удалению строк в таблице с и...
6813. Опрацювання текстової інформації в MS-Word. Форматування та друк тексту 421 KB
  Опрацювання текстової інформації в MS-Word. Форматування та друк тексту Мета: удосконалити навички щодо створення та збереження документів та їх копій у текстовому редакторі Word, навички щодо редагування і форматування тестів. Теоретичні відомості ...
6814. Обработка результатов многократных равноточных наблюдений при прямых измерениях 318.5 KB
  Обработка результатов многократных равноточных наблюдений при прямых измерениях. Цель работы: изучить порядок обработки результатов многократных наблюдений при прямых измерениях приобрести навыки стандартной обработки результатов наблюдений, оценки...
6815. Сценарій під мереж 1 200 KB
  CNA Exploration Routing Protocols and Concepts: Introduction to Dynamic Routing Protocols Activity 3.5.2: Subnetting Scenario 1 Сценарій під мереж 1 Мета навчання Після завершення цієї лабораторної роботи ви зможете: Визначити нео...
6816. Предложение SELECT в SQL Oracle. Основные возможности 283 KB
  Предложение SELECT в SQL Oracle. Основные возможности Цели лабораторной работы Изучить основные возможности SQL Oracle по поиску данных в таблицах базы данных. Приобрести практический опыт по поиску данных в таблицах базы данных с...