8680

Німецька класична філософія

Реферат

Логика и философия

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сімї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804...

Украинкский

2013-02-17

153 KB

0 чел.

Німецька класична філософія.

1.Філософія І.Канта.

2.Філософія І.Г.Фіхте.

3.Філософія Ф.В.Шеллінга.

4.Г.В.Ф.Гегель.

5.Філософія Л.Фейєрбаха.

Філософія і.канта.

І.Кант.

    Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він

написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

    Філософію Канта поділяють на два періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», "Критика спроможності судження», і багатьох інших.

    Докритичний період.

   Визначальним для цього періоду е робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничонаукових дисциплін. Астрономія, математика, фізика, антропологія, фізична географія (вперш,0е ним введена як навчальна дисципліна), мінералогія - такий неповний перелік галузей знання, які його цікавили. В своїх природо наукових дослідженнях Кант знаходився під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ приливів та відпливів на основі визначення наявності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції ЯСБюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спотерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. В роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток в природі. Зокрема, в роботі «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) була розвинута космогонічна гіпотеза в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. В подальшому ця гіпотеза отримала назву теорія Канта-Лапласа, яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

    У працях «докритичного» періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується точки зору, згідно з якою зв'язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв'язку між підставою та наслідком. Однак, поступово Кант відмовляється від такої позиції під впливом філософії Юма. Для пояснення явищ природи Кант впроваджує телеологічний (цілепокладання) принцип. Кант починає визнавати, що зв'язок між причиною і дією має емпіричний характер (факт буття), а не характер логічного висновку. Тому логіки недостатньо для обгрунтування природознавства. Разом із цим Кант залишається на позиціях раціоналізму і підкреслює, що наука (математика, природознавство), котра складається з положень загальних і необхідних, не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень. Разом із цим, джерелом для таких знань не може бути і розум сам по собі. А такі знання існують, незалежно від того, що ми не здатні пояснити їх виникнення.

   У своїх працях: «Про хибні тонкощі чотирьох фігур силлогізмів», «Досвід залучення до філософії поняття від'ємних величин», Кант зробив узагальнюючий висновок, що джерелом незалежних від досвіду (та передуючих досвідові) достовірних знань може бути форма чуттєвості та розсуду, апріорна форма.

       Теорія пізнання. Апріоризм.

     Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями - суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет у порівнянні із знанням, яке фіксоване у понятті «суб'єкт». Такі судження Кант називає «аналітичними». У других - зв'язок між суб'єктом і предикатом не витікає з розгляду поняття «суб'єкт», а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав «синтетичними». У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: у одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно з даними досвіду (такі судження називаються «апостеріорними»), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються «апріорними»).

     У математиці, філософії, природознавстві апріорні судження займають визначальне місце. Тому Кант ставить три питання:

             1) як можливі такі судження в математиці;

             2) як вони можливі в теоретичному природознавстві;

             3) як вони можливі в «метафізиці».

     Вирішення даних питань Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних властивостей:

             1) чуттєвості;

             2) розуму;

             3) розсуду.

      Чуттєвість - здатність до почуттів, розум - здатність до умовиводів, які доходять до ідеї, розсуд - здатність до понять і суджень. «Ідеї» - поняття про єдність обумовлених явищ.

       Кожна з пізнавальних властивостей розглядається Кантом крізь проблему апріорності. Проведене дослідження дозволило зробити йому висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час), апріорні форми розсуду (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про наявність антиномій розуму.

        Розглядаючи математичне знання не як поняття, а як чуттєве споглядання, або наочне уявлення (чуттєва «інтуїція»), вирішуючи питання синтезу суб'єкта і предиката, Кант розділяє математику на дві форми: чуттєве споглядання простору (геометрія) та чуттєве споглядання змін у часі (арифметика). Простір – апріорна форма чуттєвого споглядання. Саме апріорність надає спогляданням просторових форм форму загальності та необхідності. Час - апріорна форма чуттєвого споглядання змін, яка надає послідовностям подій загальності та необхідності. Беззастережна загальність і необхідність істин у математиці не відноситься до предметів навколишнього світу: вона має значення для нашого мислення, вони спрямовує мислення до істинного результату.

     Система категорій.

    Досліджуючи можливість синтетичних суджень у теоретичному природознавстві, Кант робить висновок, що такі судження можливі, якщо ми визнаємо поняття розсуду (категорії) незалежними від даних досвіду. Категорії не являють собою відображення змісту, сповіщуваного чуттями, вони є лише формами, під які розсуд, як по схемі, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі введення цих даних у схему понять, яка відповідає певній категорії. Таким чином, ні поняття, ані чуття самі по собі не дають знань. Чуття без понять - несвідомі, поняття без почуттів - порожні. Знання завжди є результатом єднання, синтезу почуттів і понять. На цій підставі Кант зосереджує увагу на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання (що використовується до сьогодні) на відміну від чуттєвого та раціонального рівнів філософів-попередників.

    Умовою створення синтетичних суджень у природознавстві, за Кантом, є 12 категорій. Ці категорії поділяються на чотири види - кількість, якість, відношення, модальність.

    Кожний з видів охоплює собою ще 3 категорії. Кількість - єдність, множина, ціле. Якість - реальність, заперечення, обмеження. Відношення - зв'язок субстанції з властивостями, причиною і дією, поняття «взаємодія». Модальність - можливість, дійсність, необхідність. Кожна з категорій - незалежна від інших, разом із цим між категоріями наявне співвідношення. Друга категорія кожного виду відносно першої є її протилежністю. Третя категорія кожного виду є синтез, або єдність протилежностей. Як чисті поняття, категорії є апріорними.

    Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв'язку категорій як чистих понять розсуду з формами чуттєвого споглядання. Дана концепція спирається на вчення про «схематизм» категорій, або «фігурний синтез». В основі суджень природничих наук знаходяться загальні та необхідні закони.

     Будь-яке наукове знання усвідомлює предмети і явища, підкорюючись трьом законам:

            1) закон відповідності субстанції;

            2) закон причинності;

            3) закон взаємодії субстанцій.

     Ці закони - необхідна форма нашого розсуду, без яких він не здатний уявити собі об'єктивний предмет, явище. Людська свідомість сама будує форми предмета в тому розумінні, що свідомість лише у формі загального і необхідного знання спроможна зробити його предметом пізнання.

     Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не складають із себе визначення «предметів самих по собі», Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання «речей для нас» та неможливість пізнання «речей в собі», що стає основою нової форми агностицизму.

 

      Трансцендентальна логіка.

      Питання про можливість апріорних синтетичних суджень в філософії («метафізиці») Кант пов'язує з дослідженням властивостей розуму. Він розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що приводить до виникнення ідей. За Кантом, «ідеї» - поняття про незаперечне. А оскільки дані досвіду обумовлені причинами, предметом ідей може бути лише те, чого ніколи не може сприймати чуття, досвід.

      Розум створює три головних ідеї:

           1) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ;

           2) ідею про   світ   як цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і наслідків);

           3) ідею про Бога як причину усіх причинно створених явищ.

      Однак, спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, що є світ як ціле, призводить до суперечність. А саме: можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі. І можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Можна довести, що частинки, з яких складаються тіла, можуть бути нескінченно подільні. А можна довести, що вони мають межу кінцевої подільності. Можна довести, що події відбуваються внаслідок дії необхідних умов. А можна довести, що події відбуваються абсолютно випадково, необумовлене. Кожна із схем доведення буде логічно істинною.

      Такі суперечність, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі має суперечливий характер. Ці положення визнаються Кантом неістинними, бо світ як цілісність є принципово не даною нам «річчю у собі».

      Кант пропонує розділити логіку на два типи - загальну логіку і трансцендентальну логіку. Загальна логіка досліджує форми поняття, судження, умовиводу, повністю абстрагуючись від питання про зміст, котрий мислиться за допомогою тієї чи іншої форми думки. Трансцендентальна логіка - звертає увагу на те, що надає знанню апріорного характеру, створює можливість виникнення загальних і необхідних істин.

Таким чином, фактично вчення Канта про пізнання є розгорнутою трансцендентальною логікою.

           

  Етика.

      В етичному вченні Кант дотримується принципів, котрі він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та свободного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність - уявне: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно - в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи, і в цьому відношенні підкорюється необхідності світу явищ. Разом із цим, людина е моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, котрий дається лише розумові, це «категоричний імператив», закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

     У разі, коли дії співпадають з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як «свобода», «безсмерття», «Бог», пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

ФІЛОСОФІЯ Й.Г. ФІХТЕ.

          Йоганн Готліб Фіхте.

       Йоганн Готліб Фіхте народився у 1762 р. З 1794 р. працював професором Йєнського університету. В 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліну і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем прийняв участь у антинаполеонівській війні і в 1814 р. помер від хвороби.

          Науковчення.

        У своїх перших трактатах Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам. Так, у працях: «Досвід критики усякого одкровення», «Нотатки про правильність висновків громадськості по відношенню до французької революції», Фіхте зводить поняття «практичної філософії» до діяльності лише моральної свідомості. Він виводить моральні принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї практичної філософії він вбачає в тому, що принципи моралі повинні опиратися на теоретичне обгрунтування, маючи зв'язок із строгою науковою системою.

        Головний твір Фіхте - «Науковчення» (1794) - є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його точкою зору, повинні спиратись на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування - «Я». «Я» охоплює собою все, що може бути мислимим. Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність «Я», котра відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої - до третьої, яка має бути єдністю першої і другої. Крім тези про існування «Я», ми можемо виділити протилежну тезу - «не-Я».

       Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування - єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, «Я» не є індивідуальним Я, або субстанцією. «Я» - це абсолютна умова для послідовного, наукового мислення. Воно є основою морального мислення, котра діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне «Я» є відображенням абсолютного «Я», абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному «Я» протистоїть емпірична природа «не-Я».

       Теоретична філософія, усвідомивши місце «Я» і «не-Я», протиставляє їх одне одному в межах абсолютного «Я», неначе результат обмеження, розділу абсолютного. Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають «антитетичним»: антитези не виводять з першої тези шляхом переходу до протилежного, а ставлять поряд із тезою.

       Мета діяльності людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Ці властивості походять з фізичної природи людини, пов'язаної з усім матеріальним світом, з «не-Я», яке протистоїть «Я» і спонукає його до діяльності. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями. При цьому Фіхте роз'яснює, що його «не-Я» не можна розуміти як кантівську «річ у собі». «Річ у собі» лежить за межами свідомості, а у Фіхте «не-Я» не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Ця діяльність така, що коли вона здійснюється, то в нас немає її усвідомлення. Тому повсякденне мислення взагалі її не фіксує, а сприймає її продукти, як такі що ніби то існують самі по собі,незалежно від свідомості та діють на свідомість.

       Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі по собі основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Насправді ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає з продуктивної діяльності «Я». Щоб дійти усвідомлення діяльності «Я», слід мати здатність розуму до цього. Таку властивість, для котрої не існує звичного протиставлення між діянням та його результатом, між суб'єктом і об'єктом, Фіхте називає «інтелектуальною інтуїцією». Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Діяльність «Я» завжди веде до усвідомлення протилежного. Сама діяльність «Я» приводиться в рух чимось протилежним. Необумовлена діяльність «Я» з необхідністю відтворює протилежності: між діяльністю та її завданням, між предметом і методом, між знанням і незнанням.

      При формулюванні положень своєї філософії Фіхте систематично виводить, фіксує логічні категорії. Керуючись «антитетичним» методом, він рухається від теоретичних загальних положень - через розгляд відчуттів, споглядання, уяви, а також мислення (розсуду, здатності судження, розуму) - до положень практичного розуму з його властивостями та спрямуваннями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показує, що суб'єкт послідовно підійматься від нижчих щаблів теоретичної діяльності до вищих. Таким чином, метод «науковчення» відтворює історичний розвиток людського духу,природний процес розвитку здатності мислення.

         Етика. Вчення про свободу.

      Головною проблемою етики Фіхте вважав суперечність між необхідністю і свободою. Під впливом Спінози він визнає, що воля людини і уся її духовна діяльність взагалі детерміновані таким же чином, як і фізична природа. Людина підкоряється законові причинної зумовленості не тільки як частина або явище природи, а й як суб'єкт громадянського історичного процесу. Згадана детермінованість визначається настільки жорсткою, що Фіхте визнає усі поняття, як і Спіноза, Фіхте вбачає в свободі не безпричинний акт, а дію, що грунтується на пізнанні необхідності. Однак, на відміну від Спінози, Фіхте вводить поняття «ступеня» свободи, що фіксує доступність свободи людям у залежності від рівня історичного розвитку суспільства, в якому індивід перебуває, а не від індивідуальної мудрості. Свобода складається не з вилученої природної чи суспільної необхідності, а з добровільного підкорення індивіда законам та цілям людського роду. Таке підкорення базується на суспільному пізнанні необхідності. Постановка проблеми в історичному контексті допомогає Фіхте показати, що існують різні ступені свободи, зумовлені відмінностями історичних епох.

ФІЛОСОФІЯ Л.ФЕЙЄРБАХА.

         Людвіг Андреас Фейербах.

    Людвіг Андреас Фейербах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше - творець самобутньої філософської концепції матеріалістичного спрямування, котра отримала назву «антропологічний матеріалізм». Протягом деякого часу - професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці «Думки про смерть та безсмертя» (1830). Основні праці: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841), «Основні положення філософії майбутнього» (1843), «Сутність релігії» (1845), «Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози» (1833) та ін.

            Антропологічна філософія Л.Фейербаха.

      Фейербах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і відношення до релігії. За Фейербахом, в світі починається нова епоха - постхристиянська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитись: вона не має стати простим, чи негативним (в гегелівському розумінні), запереченням релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейербах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії». Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну» філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейербах називає нову «філософію-релігію» антропологією, «філософією майбутнього». Водночас сам Фейербах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. В релігії сильна сторона - її світоглядна ефективність, її близкість до «серця» людини, її емоцій, глибинних особистіших структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це неначе «сенс» в релігії. Вона також виростає з сутнісних сторін людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутись слабкі сторони і філософії, і релігії.

     Слабкість філософії, за Фейербахом, - в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

     Найсильнішою стороною християнства, яка дозволила цій релігії стати світовою, легко доходити до «серця» людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що «нова філософія» повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити.

     Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував «філософію Людини», Згідно його гуманістичної концепції, Людина - це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот - але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою, її властивості - це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейербахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття знаходяться в глибокій єдності з людською сутністю.

      Отже, людина, за Фейербахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі відноситись до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина відноситься до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейербаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському відношенні до Бога) наділяється в Фейербаха родовим смислом - це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейербахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в «серце» людей, змінюючи вплив релігії.

      Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейербах віддав чи приписав Людині лише ті якості («предикати»), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог - це відчужена та об!єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог являє собою деяке символічно закодоване зображення суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейербахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейербах, - критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейербахом, до дійсного розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема - на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність поставлених Фейербахом питань та глибина його спроби дати відповідь на них дозволяє віддати йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

              Філософія Ф.в.шеллінга.

          Фрідріх Вільгельм Шеллінг.

    Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у Тюбінгені вищу духовну освіту, в Ляйпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Ієнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. В філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як «філософія природи» (натурфілософія - 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800 p.), «філософія тотожності» (перше десятиліття XIX ст.) та «філософія одкровення».

           Натурфілософія.

     У філософській еволюції Шеллінга філософія природи - найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа - самостійний предмет філософського дослідження.

Період натурфілософських досліджень Шеллінга співпав із відкриттями Вольфа, Гальвані, Ерстеда, Фарадея та інших дослідників природи фізичних явищ, хімії та фізіології. Шеллінг використовував результати цих наукових досягнень у своєму вченні про природу.

     У своїх працях: «Ідеї філософії природи» (1797), «Про світову душу» (1798), «Перший нарис системи філософії природи» (1799), «Загальна дедукція динамічного процесу» (1800), Шеллінг спирається не тільки на Канта, а й на вчення Лейбніца про монади.

     До Шеллінга філософи обмежували себе лише загальним поняттям «природи» як механізму із своїми законами, властивостями. Шеллінг звернув увагу на необхідність відкриття в природі реально існуючих «динамічних протилежностей». Вчення про динамічні протилежності в природі Шеллінг доповнював вченням про протилежності в пізнанні. Природа, за ІПеллінгом, є становленням духовного початку «інтелігенції»; якщо в людині духовність усвідомлює себе, то в природі вона - несвідома.

     Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежність об'єкта і суб'єкта. Прообразом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов'язані між собою і взаємнопротилежні. Це - перше виявлення загального світового закону, котрий виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежномі відношенні кислот і лугів. Принцип поділу на протилежності Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природи. На думку Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили дозволяє природі утворювати нові форми природного існування. Уся природа - великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються у єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло - продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

     Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природи.

     Філософія природи Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично вона відіграла визначну роль.

         Трансцендентальний ідеалізм.

     Після створення основоположних принципів «філософії природи» Шеллінг дійшов висновку, що його вчення відповідає на питання: яким чином несвідомо-духовна природа породжує свідоме, як із об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак, для ідеалістичної філософії завжди стоїть проблема: як суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати відповідь на це питання Шеллінг здійснив у «Системі трансцендентального ідеалізму» (1800).

     Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного «Я» по відношенню до об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду - «інтелектуальна інтуїція». На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсуду, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсуд, логічне мислення стоять під владою закону суперечності. Розум же не підкоряється формальному закону суперечності (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечні судження). Розум не підвладний забороні суперечності, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей.

    Форми пізнання розумом не співпадають з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, котрою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається із сталих форм, відбитків розумових процесів.

     У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до «науксшчсння» Фіхтс. свідомість починає з почуттів, питім підіймається до рівня інтелігенції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне «Я». На першій стадії «Я» споглядає себе як обмежене з боку «не-Я». На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначенності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні.

          Філософія тотожності.

     Центральною ідеєю Шеллінга, котра дозволила йому побудувати систему «філософії природи» і систему «трансцендентального ідеалізму», є ідея «абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне - неподільні». З точки зору Шеллінга, «абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності». Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я «Буття».

     Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить - вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише остільки, оскільки між ними покладено межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покладена окремо від них. Таким чином, межа є не що інше, як дещо спільне обидвом протилежностям. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою - люди. Там, де ми протиставляємо: більше-менше, близько-далеко, пусте-повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям «простір». Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати спільність, бути ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак, якщо ми бачимо наявність протилежностей, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

      Те, що в Абсолюті тотожнє, вічне і бездоганне, у світі речей, навпаки, - поділене, множинне, неосяжне, змінюється у часі, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюся дають матерію, а на протилежному - ідею, істину пізнання. Саморозподіл Абсолюту, єдиного тотожнього самому собі початку, має своєю метою самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовільнитись лише несвідомою інтуїцією самого себе. Самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до самозміни, саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.

           Філософія одкровення.

    Приблизно в 1815 р. Шеллінг почав розробку «філософії міфології та одкровення», або «позитивної філософії». У своїх працях «Філософія міфології», «Філософія одкровення», «Історія новітньої філософії» він виступив з критикою раціоналістичної філософії за те, що вона відповідає лише на питання «як?», а не «що?», звинувачує її у відсутності уваги до принципу, який дозволяє усвідомити суть «речей». З його точки зору, раціоналізм визнає виникнення одиничного із загальних сутностей, не вміючи пояснити відношення між собою цих сутностей, не вміючи пояснити, як із останніх виникають реальні одиничні речі.

    Філософія одкровення та міфології, за Шеллінгом, розглядається у вигляді системи «теософії», не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення має місце у всіх формах релігійності, а дохристиянська міфологія мала своєрідне історичне місце, за змістом співпадала з істинними релігійними принципами. Міфи не потребують тлумачення, вони мають власний зміст, який прозріває існуючу тотожність Абсолюту. Тому «позитивна філософія», поділена на «філософію міфу» та «філософію одкровення», об'єднує знання та віру. Віра, за Шеллінгом, це єдиний шлях до усвідомлення Абсолютної тотжності буття. Таким чином, задум Шеллінга про строгий раціоналістичний виклад філософії тотожності, у останні роки його діяльності стає ірраціоналізм.

     Бог, по Шеллінгу, це перш за усе особистість. Різниця між Богом і людиною у тому, що Бог, як особистість абсолютно вільний і нескінчений, а людина обмежена. У лекціях «Про метод академічного вивчення» (1803) Шеллінг обґрунтовує історико-критичний метод вивчення Біблії. У останні роки своєї наукової діяльності він заперечує даний метод як помилковий абсолютизм раціоналізму.

           г.в.ф.гегель.

       

 Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.

    Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) готувався до кар'єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології під впливом французської революції приділив велику увагу соціальній філософії. Разом з Шеллінгом вивчав Платона і Канта. Пізніше видавав з ним «Критичний філософський журнал». Працював домашнім вчителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соціальної ролі християнства. З 1801 р. після захисту дисертації розпочинає в Ієнському університеті викладацьку діяльність. Перша з фундаментальних праць «Відмінність між системами Фіхте і Шеллінга» (1801) зробила його відомим.

    Філософська позиція Гегеля склалася на підставі критичного ставлення до своїх попередників, перш за все Фіхте і Шеллінга. Але певна залежність від них, зокрема Шеллінга, не перешкодила Гегелю в створенні оригінальної філософської системи, яка за свою фундаментальністю не поступалася кантівській, та мала суттєву змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями.

     З моменту видання «Науки логіки» Гегель стає офіційним державним філософом Прусії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету де він працював професором, ректором до своєї смерті. При житті було видано «Феноменологію духа»   (1807),      «Науку   логіки»   (1812-1816),   «Філософію   права»   (1821), «Енциклопедію філософських наук» (1817,1827, 1830).

     Після смерті Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: «Лекції по історії філософії», «Філософія історії», «Лекції по естетиці», «Лекції по філософії релігії», що ввійшли у 18-томне зібрання його творів.

      

 Філософська система Гегеля.

     Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення «системи філософії», яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розглдяу Гегель повертається декілька раз, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в «Феноменології духа». А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка - як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

     Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в «Енциклопедії»:          

        1.Логіка.

        2.Філософія природи.

        3.Філософія духа.

     Оскільки розробка філософської системи здійснювалась Гегелем в контексті діалектичного мислення, та й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шелліногвої «філософії тотожності». Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб!єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття «тотожність» пусте без протиставлення йому поняття «відмінність»: розглядаючи якусь тотожність ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Гегеля «істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому при вирізненнях її протилежних моментів завжди тотожня сама із собою». Гегель вбачав можливість декількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме, три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:

       1.Логіка (як всезагальне) - природа (як одиничне) - дух (як особливе).

       2.Природа (одиничне) - дух (особливе) - логіка (всезагальне).

       3.Дух (особливе) - логічна ідея (всезагальне) - природа (одиничне).

     Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепронікаючою, був використаний Гегелем в роботі «Феноменологія духа». Але в більш пізньому розвитку поглядів Гегеля, як в згаданій «Енциклопеції», більш чітко про випадковість лише удаваними,такими, що виникають з недостатнього розуміння суті справи, з необізнаності.

Духовність, що вироблюється   в   людині   складає  суттєву відмінність людини від природи. За традицією тріадичності розвиток «духу» розглядається Гегелем в трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух.

     Вчення про суб'єктивний дух поділяється Гегелем на:

1) антропологію,   предметом   якої є «душа» або «дух в собі». Розвиток душі представлений в вигляді тріади -    «природної», «чуттєвої» та дійсної душі. Просвітництво «природних змін» душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки;

2) феноменологію духу, предметом якої є «свідомість», або «дух для себе» в його уособленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований в зв'язку з практичним перетворенням та    створенням   дійсності   в   процесі   трудової діяльності та соціальної боротьби;

3) психологію, предметом якої є «дух як такий», або «сам в собі визначаючий дух як суб'єкт для себе». Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням «єдності теоретичного і практичного духу» як «дійсно вільної волі», в якій втілений «вільний дух».

     У вченні про «об'єктивний дух» (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Гегель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щабель Гегель розкриває в моралі та моральності як праві суб'єктивної волі. При цьому свої погляди він співвідносить із тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення в контексті соціальне визначеного буття людей, які вже розглядались не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку морального духу Гегель вважає родину, громадське суспільство та державу. При розробці концепції громадського суспільства він використав висновки такої науки як політична економія, що було видатною подією для німецької класичної філософії.

    Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської культури, що розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від «природного стану», в якому перебували давні люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим «метою Розуму», яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом.

    Суспільство у своєму розвитку внутрішньо диференціюється, що виявляє себе у поглибленні системи суспільного розподілу праці. Людина стає частковим елементом цілісного процесу перебудови буття, продукту. Тому індивід втрачає можливість побачити у своєму бутті себе як творця цього буття. Сучасна, для Гегеля, людина перетворюється на істоту з різноманітними інтересами, обов'язками, видами діяльності, що має свою основу в поглиблені структурної диференціації соціальної організації. Людина втрачає здатність усвідомлювати у своїй діяльності реалізацію цілого, спільного з іншими людьми суспільного буття. Лише окремі особистості, з причини їх специфічного суспільного стану, діють свідомо, реалізуючи свою індивідуальну мету як творці дійсного буття. У якості приклада Гегель використовує генерала, який усвідомлює свою залежність від

зародковому стані. Тому володіння поняттям дозволяє розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, котрі ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.

    Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у форму конкретної ідеї майбутнього.

    Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь яке начало с нерозвинутий результат,   а результат   є   розвинутим началом. Мислення    починається    з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної  діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що саме себе визначає.

    Наявні загальні поняття знаходяться у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самим собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять багатих різноплановим змістом.

    Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, Суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

   Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвивається шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

   Гегелівська ідея розвиває сама себе по правилам діалектичної тріади: теза -антитеза - синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття-сутність-поняття, чутливість-свідомість-розум, одиничне-особливе-всезагальне...

   Тріадичність самодіяльності поняття - це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних стрій, категорій третій, вищій (причина-дія-взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).

   Гегель відрізняв два підрівня діалектичної логіки: діалектику свідомості, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та діалектику розуму, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основних закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

       Філософія природи.

  Філософське вчення про природу займає в творах Гегеля неабияке місце, що визначається двома передумовами. Одна з них випливає із загальних засад філософської системи об'єктивного (абсолютного ідеалізму. Згідно з ним – природа є інобуттям ідеї: «ідея після повної своєї реалізації в стихії чистого мислення» здійснює самозаперечення і переходить в «інобуття», що має зовнішнє до ідеї буття. Природа, на думку Гегеля, є прояв саморозвитку її духовної сутності, яка виявляє себе в категоріях.

     Але суттєвою є і інша передумова, а саме - незадоволення загально-використовуваним в природознавстві способом мислення, осмислення відкритих ним емпіричних фактів. Намагання розкрити звязки між різними висновками природознавства, які воно саме неспроможне розкрити, а разом з тим - між різними природними явищами та процесами, які ще не зрозумілі природознавцями, спонукало Гегеля загострити увагу на співвідношенні природознавства («фізики») і філософії природи. Гегель засуджував натурфілософську тенденцію умоспоглядального заповнення прогалин природничонаукового характеру, припущення свавілля уявлень. Він намагався відновити втрачене на той час значення філософського узагальнення результатів природознавства. За Гегелем, філософія природи має «підхоплювати» матеріал, який створений фізикою на підставі досвіду, та надає йому подальшого розвитку вже без використання досвіду як підстави для цього.

    Головною проблемою для Гегеля стає характер розвитку природи, яку він вирішує на засадах розробленої ним діалектичної логіки. Він сприймає існуючий вже на той час погляд на природу як результат розвитку до найвищого щабля - людини. Але, разом з тим, не визнає тлумачення матеріалістично орієнтованих концепцій, зокрема Ламарка. Гегель вважає, що розвиток природи відбувається не як наслідок «природного процесу породження», а є лише породженням в лоні внутрішньої ідеї, що складає основи природи. Тому природа, за Гегелем, здійснює сходження від своєї безпосередності та зовнішності, що є смертю (неорганічний стан) до входження в саме себе, щоб «спочатку стати живою істотою» (органічний світ), а потім породити себе до духовного існування, що означає породження людського роду. Відповідно до цих щаблів розвитку природи (розвитку ідеї як природи), Гегель будує структуру своєї роботи «Філософія природи» - «Механіка», «Фізика», «Органічна фізика». Кожний з розділів, згідно з прийнятою Гегелем діалектичною триадичністю, розглядає особливі явища, що складають, на його думку, структуру розвитку природи.

         Антропо-соціальна філософія Гегеля.

    Вчення Гегеля про дух, який характеризується ним як завершаючий щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в певній філософії — антропо-соціальній, - ідеї якої розвинуті в «Філософії духу» та викладені в лекціях: «Філософія історії», «Філософія релігії», «Історія філософії», «Естетика», «Філософія права».

    Діяльність ідеї є інтелектуальним цілепокладанням. Мета самопізнання реалізується абсолютною ідеєю за допомогою діяльності людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії. В «Лекціях по естетиці» Гегель особливо чітко формулює єдність та відмінність теоретичної та практичної діяльності ідеї. Остання реалізується людиною, яка «робить світ тим, що існує для неї». Завдяки праці людина приходить до самої себе, тобто усвідомлює себе як особистість.

В цій роботі Гегеля проявляються теоретичні засади його філософської системи, яку він підкреслено називав системою «абсолютного ідеалізму», а вихідне поняття системи - «абсолютною ідеєю».

   Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний з спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була «абсолютна ідея» -першопочаток або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, по відношенню до якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало.   З   створених засад Гегель   піддав   критиці   своїх попередників - Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення «речі-в-собі», незалежної від мислення. А позицію Фіхте - суб'єктивізм, за перетворення об'єктивного світу в «не-Я», природи - в факт свідомості. Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи, сприйнятої спершу, в подальшому критикувалась Гегелем за захоплення тотожністю мислення і буття.

        Діалектична логіка.

    До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення - формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

     Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність,  та на суб'єктивну логіку - вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер), вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, співпадає з науковою про речі, що осягаються в думках.

     Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію по внесенню змін у дійсність.

     Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки при використанні даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво недане - сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим із різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним при взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом із цим - єдині дозволяє використовувати їх, враховуючи чуттєво недані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.

      Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе що існує знаходиться у процесі формування ще неіснуючого. Разом із цим, неіснуюче знаходиться у формі поняття в існуючому в бажань, понять інших людей, а тому будує свою дію як інтегруючу різноманітність свідомості різних особистостей. Саме через таких людей, за Гегелем, прокладає собі дорогу від можливого до дійсного буття духу історії, абсолютний дух буття.

     Лише вченням про абсолютній дух люди здатні подолати обмеженість своєї свідомості, перетворитися на творців істиного, дійсного буття, а не виконувати роль засобу воління іншої людини, жити неістинно, бути за межами дійсності, бути духовно обмеженим лише знанням минулого. Для цього слід вивчати саме філософію, як єдиний засіб подолання обмеженості, яку накладає суспільна диференціація праці.

     Необхідним моментом для створення уявлень про перехід від об'єктивного духу до суб'єктивного є гегелівська філософія історії, предметом якої вважався розвиток об'єктивного духу до його вищої стадії, коли він стає «світовим духом». Моментами і щаблями його розвитку Гегель вважав «духи окремих народів», оскільки вони включені в світову історію. А сам «мислячий світовий дух» виступає у вигляді «вічно дійсної істини», яка керує людськими долями. Трьома щаблями процесу «абсолютного духу» виступають в Гегеля мистецтво, релігія і філософія. Філософію, що предстає вищим щаблем «абсолютного духу», Гегель тлумачив як синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві і релігії. «Поняття філософії є ідея, що мислить себе» і тим самим наука стає піднесеною до свого начала - логічного принципу, логічне стає також її результатом як духовне.

                 Вплив філософії Гегеля на духовне життя Німеччини.

     Філософія Гегеля ще за часи його життя була сприйнята значною кількістю прибічників та послідовників, що сприяло формуванню філософської школи «гегельянства». Вплив ідей Гегеля особливо сильним був у 30-ті - 40-ві роки XIX ст., коли вони захопили духовне життя Германії в різних його сферах - від науки до преси. Авторитетність філософської системи Гегеля спричинила й необхідність її критики з боку тих, хто негативно ставився до соціально-політичного устрою Германії. Зростання передумов буржуазно-демократичних перетворень сприяло увазі до тих моментів гегелівської філософії, які були оцінені як приховані революційні потенції. Так була закладена так звана младогегельянська течія (Г.Гейне).

    Оскільки для духовного життя Германії важливим було питання про відношення філософії до релігії, то серед послідовників виникло дві течії, в залежності від того, як тлумачилась позиція в цьому питанні Гегеля. Ті, хто вважав, що його філософія цілком співвідноситься з християнською ортодоксією, - утворили праве крило, або течію старогегельянства. Протилежне тлумачення породило ліве крило, або молодогегельянство.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34755. Предмет, цели и задачи метрологии 16.23 KB
  Задачей метрологии является обеспечение единства и необходимой точности измерений. Метрология делится на 3 самостоятельных раздела: Законодательная метрология предметом которой является установление обязательных технических и юридических требований по применению единиц физических величин эталонов методов и средств измерений направленных на обеспечение единства и необходимой точности измерений в интересах общества. Цели и задачи метрологии: Создание общей теории измерений; образование единиц физических величин и систем единиц;...
34756. Диалектика как учение о всеобщей связи и развитии. Метафизическое понимание развития. Объективная и субъективная диалектика. Софистика и эклектика. Диалектическая логика и догматизм 27 KB
  Объективная и субъективная диалектика. Диалектическая логика и догматизм Диалектика достаточно сложное учение и даже наше поверхностное – учитывая дефицит времени рассмотрение ее проблематики займет у нас шесть вопросов. Начало традиционно – дается определение диалектика. Учитывая что диалектика присутствовала и в дофилософские времена и разрабатывалась на протяжении всей истории философии целесообразно дать два определения диалектика.
34757. Принцип развития. Движение и развитие. Соотношение регресса и прогресса. Парадокс развития. Критерий прогресса 42 KB
  Парадокс развития. Уже на начальных этапах развития человеческого познания мыслители глубокой ревности обратили внимание на изменчивость бытия. На различных этапах развития науки и философии существовали теории абсолютизирующие одни формы движения и игнорирующие другие.
34758. Диалектика количественных и качественных изменений. Качество, количество, мера, скачок. Понятие нормы и патологии в медицине 79.5 KB
  Он предстает перед человеком не скоплением одинаковых предметов а как множество предметов явлений процессов наделенных различными свойствами. Вот почему познание предметов требует усилия мысли синтеза их многообразных проявлений. А множественность различных предметов характеризуется как качественное многообразие. Свойства обнаруживаются как проявления тех или иных черт сторон предметов в их отношениях с другими пред метами.
34759. Противоречие как источник развития. Закон единства и борьбы противоположностей. Принцип антагонистической регуляции функций 28.5 KB
  Принцип антагонистической регуляции функций Противоречие как источник развития диалектика Гераклита. О том что реальный процесс развития научного знания связан с этапами преодоления возникающих противоречий говорят многочисленные факты истории математики физики и др. Закон единства и борьбы противоположностей Движущую силу развития выражает закон единства и борьбы противоположностей.
34760. Диалектическое отрицание, закон отрицания отрицания. Цикличность и поступательность изменений 56.5 KB
  Раздвоение единого на отрицающие друг друга отрицание и опосредствующие одна другую отрицание отрицания противоположности постигается в учении о сущности. Своя мудрость и смысл заключены и в диалектическом принципе отрицания отрицания неразрывно связанном с принципом диалектической противоречивости. Отрицание отрицания.
34761. Категории диалектики, общая характеристика. Категории сущности и явления и их методологическое значение для медицины. Феномен кажимости - видимости 28.5 KB
  Феномен кажимости видимости Категории диалектики Философское мышление открывает всеобщие черты отношения присущие не какимто отдельным видам явлений процессов а всему бытию. Философские понятия в которых универсальные связи бытия осмысливаются в их сложной гибкой противоречивой динамике образуют группу категорий диалектики. Для диалектики характерно формирование парных категорий отражающих полярные стороны целостных явлений процессов.
34762. Синергетика как новое мировоззрение 26.5 KB
  Даже если бы новацией было только название появление синергетики было бы оправдано. Предложенное Хакеном выразительное название нового междисциплинарного направления привлекало к этому новому направлению гораздо больше внимания чем любое правильное но скучное и понятное лишь узкому кругу специалистов название. Предложенное им название сочтенное пуристами чрезмерно зазывным и рекламным оказалось особенно для нематематиков намного более привлекательным чем существовавший до Тома вариант теория особенностей дифференцируемых...
34763. Диалектика случайности и необходимости, содержания и формы, единичного и общего, возможности и действительности 52.5 KB
  вещь явление в их всеобщей закономерной связи; отражение преимущественно внутренних устойчивых повторяющихся всеобщих отношений действительности основных направлений её развития: выражение такой ступени движения познания в глубь объекта когда вскрываются его сущность закон; способ превращения возможности в действительность при котором в определенном объекте при данных условиях имеется только одна возможность превращающаяся в действительность. отражение в основном внешних несущественных неустойчивых единичных связей...