86808

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Книга

Литература и библиотековедение

До збірки добиралося тільки з того матеріялу що був друкований зрідка тільки писаний на Україні головно в УРСР за період 191733 і що після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України...

Украинкский

2015-04-11

1.06 MB

2 чел.

  1.  Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

скановано: невідомо

розпізнавання та коректура:

Yason dinAlt

http://fmm51.org.ua/

Антологія 1917-1933

ПОЕЗІЯ - ПРОЗА - ДРАМА - ЕСЕЙ ТРЕТЄ ВИДАННЯ

«СМОЛОСКИП»

КИЇВ - 2004

Таємниця «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох.

Офіційне пояснення «терористи» від самого початку сприймалося, як крик злодія: «ловіть злодія!».

Реабілітація 50-х років і видання їхніх «вибраних творів» не прояснювали нічого, а ще більше завуальовували таємницю.

Аж ось в Парижі 1959 року виходить антологія творів і розстріляних і «перевихованих» і пропалих безвісти. З неї видно їхню головну вину перед сталінським режимом: вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність.

Тут зібрано справді найкращі твори.

Антологія Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» перевидана втретє в пам'ять Данила Гузара Струка з фонду його родички Стефанії БукачівськоїПастушенко і появляється за згодою родини упорядника.

© «KULTURA», Paris, 1959

© Юрій Лавріненко, упорядкування, від упорядника, післямова, 1959

© Лариса Лавріненко, 2003, 2004

© Євген Сверстюк, післямова, 2002,2003,2004

© «Смолоскип», 2002,2003,2004

  1.  ЮРІЙ ЛАВРІНЕНКО

1905-1987

Юрій Лавріненко (псевдонім Юрій Дивнич) народився 3 травня 1905 р. в с Крижинці Звенигородського району Київської губернії. Помер у Нью-Йорку 14 грудня 1987 р.

1930 року закінчив Харківський університет (тоді Інститут профосвіти). У роках 1933-35 був декілька разів арештований, а з 1935 по 1939 рік відбував термін у Норильському концтаборі. Під час Другої світової війни опинився у Німеччині, а 1950 р. виїхав до США.

Автор понад 300 літературно-наукових досліджень і публіцистичних статей, присвячених в основному культурному відродженню України 1920-х років. Автор книжок: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «В масках епохи» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917-1953» англійською мовою (1953), «Зруб і парости», збірка літературно-публіцистичних статей (1971), «Василь Каразін» (1975), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи» (1980), «Чорна пурга», спогади (1985).

Від упорядника

I

Вихід у світ цієї антології я завдячую видавництву «Культура», що зокрема своїм журналом того ж імени здобуло високу репутацію також і в українців, даючи ось уже дванадцять років гарні приклади польсько-українських взаємин.

Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного відродження (цей термін був уперше вжитий мною 15 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва... Але, з другого боку, є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою, Ті не помічав наш вік, що так любить говорити про «одність світу» і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення, складники того світу. А пізніший хід подій показав, що «одність світу» є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля порево-люційної України стала перед світом у новому світлі. Поминаючи внутрішні якості мистецтва Розстріляного відродження, можна сказати, що вже сам лише процес уподібнення ситуації третини сьогоднішнього людства до ситуації України 1917-33 років спричинюється до відносно повнішої

конгеніяльности чи співзвучности тодішньої української літератури сучасному світові.

Природно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде. Був, наприклад, роками готовий досконалий переклад поезій Тичини, що згорів у варшавській пожежі. А поет Юзеф Лободовський, тепер співробітник «Культури», писав ще по зовсім свіжих слідах нашого «1933»: Тобі лиш відомий сум, що в тополях густих заховався, І чому нахиляє юнацькі чола

Тінь від кургану, Де в збитій з дощок труні

Заснув Хвильовий Микола.

(Поема * Вільна земля», переклад Святослава Гординського)

II

Подяка від мене належить Юрію Шевельову (Шереху) за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці; Леоніду Лиману, що поміг у розшуках матеріялів, а також виконав скорочення оповідання «Редактор Карк» Миколи Хвильового і повісти «Смерть» Антоненка-Давидовича; Івану Кошелівцю, що поміг і матеріялами і в випусковім редаґуванні.

Чимало допомогли в цій праці своїми бібліотеками й архівами Архів-Музей Української Вільної Академії Наук у США, Архів покійного Аркадія Любчен-ка, славістичний відділ Публічної Бібліотеки в Нью-Йорку, а також приватні збірки Святослава Гординського, Григорія Костюка, Миколи Кузьмовича, Володимира Порського, Йосипа Гірняка, Оксани Буревій, Володимира Гординського, за що складаю їм усім щиру подяку, як також Василю Барці за добрі поради, Василю Гришкові, Яру Славутичу та всім, хто так чи інакше поміг у цій праці.

IІІ

Кілька слів про принцип і техніку складання цієї антології.

До збірки добиралося тільки з того матеріялу, що був друкований (зрідка — тільки писаний) на Україні — головно в УРСР — за період 1917-33 і що після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і ко-лоніяльну провінціялізацію України. Під час окупації західньоукраїнських земель і війни (1939-46), а також в 1956-58 роках деякі із заборонених творів появлялися друком, хоч здебільша з різними «поправками». Дещо з таких «реабілітованих» тоді чи тоді творів могло потрапити до цієї антології, хоч наш принцип був давати тільки те, що після терористично-голодового удару Москви по Україні 1933 року було вилучене із вжитку. До антології зовсім не включено ні одного із тих творів, які і після розгрому 1933 року осталися нормально в обігу.

Зрозуміло, що в одну книжку не може увійти все заборонене і лише кількісно невелика частка з того потрапила в антологію. Для вміщення в книжці по змозі більшого числа авторів і творів доводилося дещо подавати в уривках або в скороченні, про що в кожному окремому випадку упорядник зазначає в підзаголовку або в кінцевій примітці до твору. Не включено до антології ні одного твору, писаного на еміґрації, бо ж це антологія того, що було в УРСР до 1933 року і після там підпало забороні.

Матеріяли, з яких робився добір до антології, після 1933 року знищені й усунені з життя (не тільки в СРСР, а й з публічних бібліотек столиць Заходу) так ґрунтовно, що розшукувати їх тепер так само трудно, як розкопувати пам'ятки в Помпеї після засипання Ті лявиною Везувія. Досить сказати, що частина вміщеного матеріялу взята з рукописних копій, що їх зробили і зберегли собі колись окремі люди. Потрібні роки розшуків, досліджень, потрібні інші загальні обставини в СРСР і в світі, щоб можна було скласти цю антологію так, як хочеться. Не говоримо вже про зниклі недруковані рукописи, як-от, напр., деякі riecu Миколи Куліша, поезії Свідзінського і багато інших. Не вдалося упорядникові дістати «Яблуневий полон» — драму Івана Дніпровського, що з успіхом ішла в театрі «Березіль» у Харкові. Не пощастило знайти ні одної з книг поезій Майка Иогансена — одного з ліпших майстрів модерного вірша того часу. Те саме можна сказати про Тодося Осьмачку, Василя Мисика, Михайла Семенка, Миколу Філянського, Степана Вена, Григорія Косинку та інших. Твори деяких авторів доводилось добирати з великим трудом з принагідних чисел журналів, з передруків у другорядних джерелах тощо.

Ми не цурались для антології творів, що були в УРСР тільки написані, але ніколи там не друковані. З таких недрукованих в УРСР творів потрапило в антологію дещо з поезій Миколи Зерова, Драй-Хмари, Євгена Плужника (із збірки РІВНОВАГА), Валеріяна Під могильного, Володимира Свідзінського.

В доборі матеріялу нам служив критерій не політичний, а мистецький. Мистецький критерій в красному письменстві є універсальний. Він виключає однаково як зведення літератури до ролі «служанки», так і стерилізацію її формалістичним псевдоестетизмом. Мистецький твір — живий духовий організм, а не щедрінський «органчик», що його виймали і вкладали в голову глуповського градоначальника. Після чекістів і цензорів чи не найбільше лиха завдають мистецтву ті його опікуни, що вульґарно переносять в живу практику абстрактно-теоретичний поділ мистецького твору на «зміст» і «форму» (напр., література «соціялістич-на змістом і національна формою»). Таким способом твориться партійний «органчик» соцреалізму, але не мистецтво. Що градоначальники сучасного Глупова оголосили війну мистецтву і добилися то-го, що в їх імперії кожний справді ориґінальний мистецький твір мусить бути водночас їх політичним ворогом — в тому не наша вина. Знищуючи і забороняючи українську радянську літературу 1917-33 pp., сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю, з непомильністю якогось протикуль-турного інстинкту відкинули насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше, залишивши собі лише халтуру і слабину. Лишаємо їм їхній вибір. З люттю переляканого маніяка вчинила Москва терористичний замах на відродження суверенного українського мистецтва (а значить і людини). Вона відкинула суверенний культурний вклад Радянської України 1920-х років, бо їй важлива була не ідея офіційно проклямованого світового соціялізму і дружби народів, а стара московська ідея власної світової імперії.

Автори розташовані в книжці за датою появи їх першої після 1917 року книжки з узглядненням і дати народження письменника. Так само і твори даного автора ми старались, скільки було можна, розташувати за датою їх написання або друку. Перед творами кожного автора ми дали літературну си-львету письменника чи бодай біобібліографічну довідку, яку скласти було часом дуже трудно. Щоб дати уяву, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920-х років, ми наведемо тут текст телеграми Об'єднання Українських Письменників «Слово», посланої з Нью-Йорка 20 грудня 1954 року: «Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з'їздові письменників.

Українські письменники — політичні еміґранти вітають з'їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР.

1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МҐБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?»

До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси таке своє пояснення. За приблизними (бо точні поки що неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством — 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) — 175; зникли безвісти — 16; померли своєю смертю — 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу. Лише 1956 року почалась несмілива і сором'язлива «реабілітація» кількох імен письменників. З них лише яка пара вернулись живі додому під час реабілітації. Але це тільки одиниці із сотень. І про ці одиниці теж нічого не подається, чому і коли вони були репресовані чи мучені.

Ми взяли до антології більше поезії, ніж прози, драми чи есею, бо, по-перше, поезія вела перед у літературі тієї доби, а, по-друге, в одному томі неможливо охопити навіть найважливіші зразки прози, драми й есею. Розділ есею, за браком місця, обмежено лише зразками років української революції та літературно-мистецької дискусії 1925-27 років, що їі розпочав і найбільше поглибив Микола Хвильовий. Стаття Михайла Грушевського додана як приклад прилучення до тієї дискусії найчільніших представників Української Академії Наук і зокрема української гуманітарної науки.

  1.  ПОЕЗІЯ Павло Тичина

1891-1967

Павло Тичина, якого один поет назвав «князем української поезії», народився в родині сільського дяка Григорія 27 січня 1891 року в селі Піски колишнього Козелецького повіту на Чернігівщині. Учився в Чернігівській духовній семінарії, де пильно вивчав Св. Письмо, захоплювався музикою і співом у хорі, — а також учився у Київському комерційному інституті. У Чернігові був під особистим і літературним чаром творця українського літературного імпресіонізму Михайла Коцюбинського, перед яким читав свої перші поезії. З Чернігова ж дебютував 1912 в київському журналі «Українська хата», що гуртував коло себе тодішню літературно-модерністичну молодь. З Чернігова ж виніс до Києва свою юнацьку дружбу з Василем Блакитним-Елланом, українським патріотом інтернаціоналістом, що потім став одною з провідних постатей українського комунізму і Радянської України 1919—25 років. В Києві Тичина до дна пережив Українську Революцію і тринадцять кривавих змін влади, а зокрема спонтанний вихід із вікового підпілля української культури. Тут він став найбільш конгеніяльним поетом українського відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ (Київ, в-во «Сяйво», 1918, 62 стор.). В 1918—21 роки потопу відродження України під хвилями російських і західних інтервенцій, зокрема ж російсько-більшовицького тоталітаризму й терору, що розв'язали на додачу безпрецедентний шал внутрішньої громадянської війни,— Тичина мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність «нового дня» у книжці писаних верлібром поезій ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.). Своїми пристрасними парами «строфа — антистрофа», широченною в своєму розгоні контрапунктною структурою образів ця маленька книжечка схопила центральні вузли трагедії і створила архитип трагічної лірики. Цей драматизм цілковито нової, на найглибших етичних духових засадах зрослої лірики живе далі, може в дещо звуженій формі, у його наступних книжках поезій: ПЛУГ (Київ, в-во «Друкар», 1920, 48 стор.); поема В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 88 crop.) — а також у друкованих по 1927 рік окремих поезіях («Кримський цикл») та уривках поем (СКОВОРОДА й інші). Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузично-сти, та проте він не вкладається в рамки жодного «ізму». Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні і наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західньому розумінні, але з другого боку — це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансовий — а не декадансовий, сповнений радости і світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів. Духовий батько Тичини — Григорій Сковорода, український філософ 18 сторіччя, філософ «серця», визнавець божественної одухотворености людини і всього сущого, однорядности мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. В Тичини однаково сильне відчуття як глибин історії, так і бурунів сучасности, що на очах поета вступила в пору доглибних динамічних змін. Тому в його поезії музична праоснова світобудови («соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити», писав він 1920) контрастно поєднується з навальністю зламів і переламу. Він, що грав на найніжніших струнах вічного сонця, знає також мужню твердість, вміє поєднати спонтанність вітру і вогню з найбільшою опано-ваністю. В світогляді Тичини поєднувався духовий громадянин всесвіту з поклонником омісцевлення і сталого закорінення. Його бо універсальність була плюралістична, а не уніформно-централістична; виходила вона з неповторности одиничного, індивідуального, місцевого. Тичина, як і його великий земляк Олександер Довженко, любить Україну, але в ній найбільше таки свою Чернігівщину, як заповідник тисячоліть українського світу з його природою і людиною, традиціями і духом оновлення — від дохристиянських і старокняжих часів, через козаччи-ну-гетьманщину до новітнього українського відродження. Свій духовий світ Тичина оформив у постійній самоосвітній культурній експансії. Так він самотужки здобув глибоке знання музики. Самотужки опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього Україні Сходу і Півдня — грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Взагалі Тичина сприймав Близький і Середній Схід та Південь як безпосередній сусідсько-зовнішній клімат України нарівні з Заходом і Північчю. Тичина дав такий вклад в український сходознавчий рух 1920-х років, що тут його ім'я мабуть стоїть зразу за іме-нем незрівняного українського сходознавця Агатангела Кримського.

Десь коло 1922—23 Тичина переселяється з Києва до Харкова, що до 1934 року став був столицею Радянської України і головною ареною її боротьби за «власний шлях до соціялізму». Тут з Блакитним і Хвильовим стверджує нову радянську літературу, належить до спілки пролетарських письменників Гарт, а по смерті Блакитного — до заснованої Хвильовим ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), редагує відділ поезії в товстому місячнику «Червоний шлях», стаючи хрещеним батьком багатьох молодих поетичних дебютів того часу. Участь у ВАПЛІТЕ і її виданнях дала привід ЦК партії заатакувати поета, який ніколи не брав прямої участи в гарячих літературно-політичних дискусіях того часу. Голова уряду УРСР Влас Чубар, який сам 1926 виступав проти відродження в СРСР російського колоніалізму (знищений в 1937), дістав наказ з Москви виступити проти Тичини. В газеті «Комуніст» Чубар писав 1927 про уривок поеми «Чистила мати картоплю», що Тичина «просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури». Тичина рішуче, і з повною рацією, відкинув (у тій же газеті) обвинувачення, як безпідставне. Але з півночі вже йшла хвиля тотального терору. Ще встигає двічі вийти в одному томі перевидання збірок Тичини «Соняшні клярнети», «Плуг», «Вітер з України» (ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, 170 стор.), але не входить в цей том ніщо із написаного між 1924 і 1929 роками. Серед загального терору Москви на Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім'я, відоме тоді поза межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник із сцени — з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхности, безпоетичний сталінський лавреат і безвладний президент Верховної Ради УРСР.

*

Іще пташки в дзвінких ліснях блакитний день купають, Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза (Вітри лежать, вітри на арфі грають); — А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь... Мов звір, ховається людина.

— Господь іде! — подумав десь полинь. Заплакав дощ... і вщух.

Мовчить гора. Мовчить долина.

— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...

Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли.

І полилася піснь, принеслась жертва.

Курять шляхи, біжать, біжать... Рвуть вихори, як жили, Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.

А трави — й плакати не сміють.

Ідуть потужні сили! Морок. Жах...

...І дзвонять десь в селі.

І вже тремтять, все спокій сіють

Сріблясті голуби у небесах.

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918, передрук із зб. П. Тичини ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 22.

ПАСТЕЛІ

II

Випив доброго вина

Залізний день.

Розцвітайте, луги! —

: я йду — день —

Пасітесь, отари! —

: до своєї любої — день —

Колискове, колоски! —

: удень.

Випив доброго вина

Залізний день.

IV

Укрийте мене, укрийте: Я — ніч, стара, Нездужаю. Одвіку в снах Мій чорний шлях. Покладіть отут м'яти, Та хай тополя шелестить. Укрийте мене, укрийте: Я — ніч, стара, Нездужаю.

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918; пе редрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ. 1929, стор. 32, 34.

* *

Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

Стали, Ждуть...

Одчиняйте двері — Горобина ніч! Одчиняйте двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ...

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918, передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 40.

* * *

По блакитному степу Вороний вітер!

Пригорнув раз та й подався — Вороний вітер...

Вийшла жита жати я. Громова хмара! Ой не всі з війни додому — Вороний вітер...

Гляне сонце, як дитя, А в селі голод! Ходять матері, як тіні, — Вороний вітер...

На чужині десь ген-ген Без хреста; ворон...

Будьте прокляті з війною! — Вороний вітер...

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. 1918, передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 45.

ЗОЛОТИЙ ГОМІН

Над Києвом — золотий гомін, І голуби, і сонце!

Внизу —

Дніпро торкає струни...

Предки.

Предки встали з могил;

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять —

І того золотий гомін.

Ах, той гомін!..

За ним не чути, що друг твій каже.

Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —

Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Розчини вікно, послухай: Слухай: Десь в небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..

Човни золотії

Із сивої-сивої Давнини причалюють.

Човни золотії.

...З хрестом, Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений

Виходить Андрій Первозванний.

Ступає на гори

: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная! І засміялись гори, Зазеленіли...

І ріка мутная сповнилась сонця і блакиті — Торкнула струни... Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Вийди на Дніпро!

...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають Зерна

Кришталевої музики. З глибини Вічности падають зерна В душу.

І там, у храмі душі, Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви, Там, У повнозгучнім храмі акордами розцвітають, Надхненими, як очі предків!

Він був, мов жрець сп'янілий від молитви, —

Наш Київ, —

Який моливсь за всю Вкраїну —

Прекрасний Київ.

— буря! Стихійно очі він розкрив —

І всі сміються, як вино...

— блиск!

— жах! Розвивши ясні короговки

(І всі сміються, як вино), Вогнем схопився Київ

У творчій високості!

: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.

Тисячі очей...

Раптом тиша: хтось говорить.

: слава! — з тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця голуби.

: слава! — з тисячі грудей.

Голуби.

То Україну

За всі роки неслави благословляв хрестом

Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений

Андрій Первозванний.

І засміялись гори, Зазеленіли...

Але ж два чорних гроба, Один світлий.

І навкруг

Каліки.

Повзають, гугняв'ять, руки простягають

(О, які скорчені пальці!) —

Дайте їм, дайте!

їсти їм дайте — хай звіря в собі не плекають, — дайте.

Повзають, гугняв'ять, сонце проклинають, Сонце і Христа!

Проходять: бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику —

Проходять: Чорний птах — у нього очі-пазурі! —

Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів.

Кряче.

У золотому гомоні над Києвом, Над всією Вкраїною —

Кряче.

О, бездушний пташе!

Чи це не ти розп'яття душі людської

Століття довбав?

Століття.

Чи не ти виймав живим очі, Із серця віру?

Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба

В години радости і сміху?

Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

Говори! Чорнокрилля на голуби й сонце — Чорнокрилля.

— Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню

волі? З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках, Славили сонце! А у всіх (навіть у травинки) сміялись сльози...

— Не пам'ятаю. Одійди.

— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш— Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, — Невже ж ти не впізнав?

— Відступись! Уб'ю!

Чорний птах, Чорний птах кряче.

І навкруг

Каліки.

В години радости і сміху

Хто їх поставив на коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку, Який безумний бог — в години радости і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

: виростем! — сказали тополі. : бризнем піснями! — сказали квіти. : розіллємось! — сказав Дніпро. Тополі, квіти і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить І б'ється на шматки...

— Чи то не золоті джерела скресають під землею?

Леліє, віє, ласкавіє, Тремтить, неначе сон...

— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір? : виростем! — сказали.

: розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —

...ідуть.

То десь із сіл і хуторців ідуть до Києва —

Шляхами, стежками, обніжками.

І б'ються в їх серця у такт

— ідуть! ідуть! — Дзвенять, немов сонця, у такт

— ідуть! ідуть! —

Там над шляхами, стежками, обніжками.

Ідуть!

І всі сміються, як вино: І всі співають, як вино: Я — дужий народ, Я молодий!

Вслухався я в твій гомін золотий —

І от почув.

Дививсь я в твої очі —

І от побачив.

Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув —

Мов пух...

Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я — молодий!

Молодий!

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918. Передрук із зб. ЗОЛОТИЙ ГОМІН (збірка збірок), Львів-Київ, 1922, стор. 48-54.

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних молодих...

На Аскольдовій Могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ.

На кого посміла знятись Зрадницька рука? Квітне сонце, — грає вітер І Дніпро ріка...

На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! Понад все вони любили Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. На Аскольдовій Могилі Поховали їх.

Газета «Нова рада», 1918, ч. 38 (Київ). Цей вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік поляг у нерівнім бою під Крутами з 6 000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918; ЗО знайдених пізніше тіл поляглих були поховані 19 березня 1918 на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.

СКОРБНА МАТИ

Пам'яті моєї матері

І

Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо. Чийсь труп в житах чорніє... Спросоння колосочки: Ой, радуйся, Маріє!

Спросоння колосочки: Побудь, побудь із нами! Спинилась Божа Мати, Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі, І дніти мов не дніло.

Як страшно!., людське серце

До краю обідніло, II

Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє: Шукаємо Ісуса. Скажи, як нам простіше Пройти до Емауса?

Звела Марія руки, Безкровні, як лілеї: Не до Юдеї шлях вам, Вертайте й з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну, Заходьте в кожну хату — Ачей вам там покажуть Хоч тінь його розп'яту.

III

Проходила по полю. В могилах поле мріє — Назустріч вітер віє — Христос воскрес, Маріє!

Христос воскрес? — не чула, Не відаю, не знаю. Не буть ніколи раю У цім кривавім краю.

Христос воскрес, Маріє! Ми — квіти звіробою, Із крови тут юрбою Зросли на полі бою.

Мовчать далекі села.

В могилах поле мріє.

А квітка лебедіє: О, згляньсь хоч Ти, Маріє!

IV

Проходила по полю... — І цій країні вмерти? — Де він родився вдруге — Яку любив до смерти?

Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито. За що тебе розп'ято? За що тебе убито?

Не витримала суму, Не витримала муки, Упала на обніжок, Хрестом розп'явши руки!..

Над Нею колосочки «Ой радуйся!» — шептали. А янголи на небі — Не чули і не знали.

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Київ, 1918. Передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Харків, 1929, стор. 41-44.

ВІЙНА

І

Кладусь я спать. Три янголі в головах стоять. Один янгол — все бачить. Другий янгол — все чує. Третій янгол — все знає.

І приснився мені Син.

Наче він сам проти ворога ставає. А той обступає, просто в груди рубає! (Перший янгол вид свій закриває).

І ніби поле рівне, рівне та зелене. І вітер стеле спів: «Прощайте, нене!» (Другий янгол із хрестом до мене).

І вітер стеле: «Не сумуйте, смерти той не знає, Хто за Вкраїну помирає!» (Третій янгол серце звеселяє).

І приснився мені Син.

II

Праворуч — сонце. Ліворуч — місяць. А так — зоря.

— Благословляю, синку, на ворога.

А він: матусю моя!

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог —

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля, Шукати зілля на людське божевілля.

Звела я руку до хреста —

Аж коло мене нікого нема.

Тихо, лиш ворон: кря! кря!..

Праворуч — сонце. Ліворуч — місяць. А так — зоря.

ЗОЛОТИЙ ГОМІН. Поезії. (Збірка збірок). Львів-Київ, «Новітня бібліотека», ч. 42. Наклад вид. спілки «Нові шляхи», 1922, стор. 43-44. (Це галицьке видання має три розділи: три збірки Тичини — СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ, ПЛУГ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ. Вірш «Війна» вміщений тут у першому розділі зб. СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ).

ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ

Григорію Савичу Сковороді присвячую

Уже світає...

Уже світає, а ще імла... На небі зморшка лягла.

— Як зайшла ж мені печаль!

Промінні з ори воралися у хмари. Чую — фанфари!

— Як зайшла ж мені печаль...

Ой, не фанфари то, а сурми і гармати. Лежи, не прокидайся, моя мати!..

Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став! (Замість сонетів і октав).

Осінь На культурах усього світу майові губки поросли.

Осінь. По містах вже о четвертій — електричні ліхтарі. А в селі ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть.

Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить.

А листя падало. І голова на в'язах не держалась.

Тоді — вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали — перемежениться...

А листя падало. І голова на в'язах не держалась.

На культурах усього світу майові губки поросли.

Антистрофа

Дорослі й семилітні: «Ой, яблочко, да куда котишся». Так. Народ у толоку, а поети в борозну. Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше Менш талановитий за Месію.

Терор

І знову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться.

Лежи, не прокидайся, моя мати!

Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіря їсть?

— не прокидайся, мати...

Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла? —

Звір звіря їсть.

Антистрофа

Аеропляни й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одне другому в вічі не дивляться?

Не хватайте озлоблених у тюрму; вони самі собі тюрма.

Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати

карі, сірі, блакитні...

Л ю Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

І раптом якось повно! Люлі-лю...

Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все звучить на О.

— Не розумію. «Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!» — кричали з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?

Геть через усе життя прослалося леґато (гудок

на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Лю лі-лю

І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями!

— А як же краса? І невмиручість? — Пригадую (аж смішно): повік з тобою! — заприсягала кохана. — Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й драми — врешті є консонанси.

— Вставайте! — у місто вступила нова влада!

Розплющую очі («консонанси»).

На стіні від сонця густорамне вікно, як огнистий дієз...

Антистрофа

Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; —

іще й тоді, як гори затряслись, порепалась земля, а по шорсткій, гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —

— Хмари, на сонці хмари грались безтурботні. Ніжні форми дитинні! — витончені обриси! — кому вони були потрібні?

Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка.

Найвища сила

Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав у

двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом величезний рояль грав...

І зрозумів я — настав Великдень.

Антистрофа

Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху. Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.

До речі: соціялізм без музики ніякими гарматами не встановити.

Ритм

Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак червоний

в косах — — десь далеко! молоді плянети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми. Танцюють, куряву збивають...

Сонця

стають у коло. А від них майви по всесвіту всьому.

Дві дівчині.

Антистрофа

Налила голодним дітям молока, — сама сіла та й

задумалась... А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились.

Одна швидше, вперед. А друга, мов знехотя, за нею, слідом...

Дві дівчині.

Е в о є !

Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть трагічна лірика, а не драма. Як то подейкують. Евое!

За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як зараз готуються в балетній студії. І на людину, що не вмітиме пісні, дивитимуться, як на справжнього контрреволюціонера.

Все на світі від примружених очей. Евое!

Антистрофа

Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб світовий, і де всі як один проти кари на смерть, Хай вас називають творцями за шторами, санти-менталістами... Хіба це так важно?

У нас ще й досі попіл висипають не на город, а десь у куточок, під тин.

Хто скаже

Крапнув щось дощ — і всі асфальти у висипному

тифі...

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто

гнітить, життя нервує.

Я мовчав. Поблизу десь бомба...

— Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі

походити. «Бий саботажника!» — прочитав я на'дному з

плякатів.

А за нами старчихи, простягаючи руки.

Антистрофа

Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє в калюжу наказ про мобілізацію. Молочка! — плаче дитина, а тут же й хліба за душею нема.

Хто скаже: що єсть контрреволюція?

Шовіністичне

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують: — Ну, хай же вам Бог посилає... та щоб ми ще не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо: — Дай Боже, дай...

Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле.

Антистрофа

Праві йдуть назад, але голову намагаються держати

вперед. Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.

Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і приймав осанну.

Іспит

Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали... —

ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура! Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне. А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда...

Тут ходив Сковорода.

Антистрофа

Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст, укладений на двох-трьох нотах — оце й є справжній гімн. Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне «Христос воскресе».

Порожнеча

Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска —

вітер з прапорами! У дворі тополі і жінки.

— Ну, кажу ж вам: місто кругом оточене.

— Ой, світе мій!..

Зачинилось вікно. Ходить вода в глечику — віяло на стелі...

— А це вчора робітники на заводах... (-виразно чути канонаду).

Буде дощ.

Антистрофа

Місто в мальованих плякатах: людина людину коле. Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми.

Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.

Кукіль

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає. А мати лежить посеред вулиці з півхунтом хліба у руці...

Над двадцятим віком кукіль та Парсіфаль.

Антистрофа

Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще

не є революція. Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне

виступає як своє. Своє ж рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

Павло Тичина, ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ. Київ, в-во «Друкар», 1920, 32 стор.

ПЛУГ

Вітер.

Не вітер — буря!

Трощить, ламає, з землі вириває... За чорними хмарами (з блиском! ударами!) за чорними хмарами мільйон мільйонів

мускулястих рук... Котить. У землю врізає (чи то місто, дорога, чи луг) у землю плуг.

А на землі люди, звірі й сади, а на землі боги і хмари: о пройди, пройди над нами, розсуди!

Й були такі, що тікали.

В печери, озера, ліси.

— Що ти за сило єси? —

питали.

І ніхто з них не радів, не співав.

(Огняного коня вітер гнав —

огнян го коня —

в н чі —)

І тільки їх мертві, розплющені очі

відбили всю красу нового дня!

Очі!

ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 59.

*

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев: Росіє, Росіє, Росіє моя! ...Стоїть сторозтерзаний Київ, і двіста розіп'ятий я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! — Тумани, долини, болотяна путь... Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, — не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю. Під регіт і бурю, під грім од повстань од всіх своїх нервів у степ посилаю — поете, устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!

ПЛУГ. Київ, в-во «Друкар», 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 61.

На майдані коло церкви революція іде.

— Хай чабан! — усі гукнули: за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, — гей, на коні, всі у путь! Закипіло, зашуміло — тільки прапори цвітуть...

На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає. Замовкає річ... Вечір. Ніч.

ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 62.

Міжпланетні інтервали! Сонце (скрізь цей сон!), Юпітер... А між ними не хорали — Вітер

Марс — як Бога! — Марс, Венера. — скрізь там ждуть як Бога друга: Очі революцьонера, Туга

Крик в міжзоряному лоні: Ми б цвіли, пили б веселе! — Так душа, — душа в полоні, Леле

Ми б, як трави, як отави... Так ті ж самі скрізь прокльони! Крають серце не октави — Нони

ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, 1929, стор. 66.

МЕСІЯ

Уявляю —

(страшна мить!) —

Прийде, заридає з одчаю

і сонце затьмить.

Хтось кине слово п'яне: — В розстріл! на тротуар!

І місяць встане, як на пожар.

Замість дощу, замість роси —

каміння з неба... І чиїсь голоси: — Не треба! не треба!

Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину. І всі будуть кричать без упину: — Месію! Вітайте Месію!

— Осанна Йому, Він прийшов! І кров

смертний екстаз перетворить у мрію.

ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, 1929, стор. 70.

МАДОННО МОЯ...

І

Мадонно моя, Пренепорочна Маріє, прославлена в віках! На наших самотніх вівтарях лиш вітер віє...

Пройди над нами з омофором, заридай над селом. — Уже ми Тобі ані пісень, ні псалом не воспоем диким хором.

— Жона відважна, діва гріховна гряде до нас.

Нагая — без одежі, без прикрас — чарує, мов та рожа повна.

Схились, Мадонно, на причілок останньої хати в селі. Усміхнись — і пійди собі геть по ріллі, од ганяючись од куль, як од пчілок...

ПЛУГ. Київ, 1920; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 77.

ВІТЕР З УКРАЇНИ

Миколі Хвильовому

Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —

рев! свист! кружіння! — і вже в гаю торішній лист — як чортове насіння...

Або: упнеться в грузлую ріллю, піддасть вагонам волі — ух, як стремлять вони по рельсах, аж нагинаються тополі!..

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Сидить в Бенґалії Рабіндранат: нема бунтарства в нас: людина з глини. —

Регоче вітер з України, вітер з України!

Крізь шкельця Захід мов з-за ґрат: то похід звіря, звіря чи людини? — Регоче вітер з України, вітер з України!

Чортів вітер! Проклятий вітер! Він корчувату голову з Дніпра: не ждіть, пани, добра: даремна гра!

Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління

і землю, землю свою.

ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, ДВУ, 1929, стор. 95-96.

ТРИ СИНИ

Приїхало до матері да три сини, три сини вояки, да не'днакі.

Що'дин за бідних, другий за багатих. а третьому силу свою нігде діть, —

просто бандит.

— Ой, мамо! — каже перший кароокий, — який-то світ широкий!

Не тільки в нас з нуждою бій, не тільки ми тут з горем — страждають люди і за морем, бо скрізь проклятий багатій.

— Ой, нене! — каже другий чорногрекий, — нащо нам думати про світ далекий, коли в нас од природи все вже є: і хліб, і вугіль, і голлє. Нехай же на голлі тім горлом звисне чуже, нерідне, ненависне.

— Ой, мати! — каже третій низькобровий, — повиганяй своїх синів із хати, хай не смішать мене, нехай не сердять.

Кулак здоровий — оце і воля, і братерство й щастя краю: чи бідний, чи багатий — я ніколи не питаю.

Блиснула шабля в першого!

Креснула в другого, ще й в третього клинок...

«Ой, сину, синку мій, синок!»

Лежить бандит готовий.

А два брати знов далі б'ються —

ніяк їх не рознять.

ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, вид. друге, Харків, ДВУ, 1929, стор. 105-106.

В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ

Благословенні: матерія і просторінь, число і міра! Благословенні кольори, і тембри, і огонь, огонь, тональність всього світу, огонь і рух, огонь і рух!

Дух, що прийняв єси все, хто ти єсть? Чи звать тебе спокоєм? вітром? сліпою силою машин? Чи слухом атомів, ігрою порошин? Ти перед всім світом руки звів, немов перед

пюпітром, тло —

пропелерами загуло, хаос у танці завертіло і десь тромбонами в бездонних коридорах

оддало.. Тьми-тем тіл, часток неспаяних самотно

забриніло: скоріш, скоріш, одне з одним, орбітно-плавко упадім

скоріш! Мільйони сонцевих систем вібрують, рвуть і гоготять! Комети ржуть і баско мчаться, і океани над океанами шумлять.

Тьми-тем тіл, часток неспаяних спіралять вниз, убік, у стелі...

Огні! огні! І плачуть, і співають промені у далині, немов віольончелі. Дух, що пройняв єси все, хто ти єсть?

2

Я дух, дух вічности, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні од одного мого весла...

Я дух-рушій, я танк-такт, автомобілів хори, моторами двигтить мій двір-ґараж. І я так легко, мов дітей на пляж, веду титанів у простори.

Поверх над поверхом на воді, розміщаю системи, вкладаю думи молоді, даю їм теми.

І от уже летять, через потоки плинуть. Аж поки не потонуть — не встану, не піду.

Летіть, летіть, до сонць керуйте, керуйте в круглий дах! Скликайте всіх і федеруйте, розносьте гасла по світах!

Не надавайте значення Сатурновим вінцям, доволі жить для себе, черство! Усім плянетам, всім сонцям свобода, рівність і братерство!

І от уже летять, через потоки плинуть. Аж поки не потонуть — не встану, не піду.

Я дух, дух вічности, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні од одного мого весла...

4

Що наші сльози і зойки і крики? Що всі драми землі в трагедії Космоса? Вічно юний, первісний і дикий, творець, на власнім творі розіп'ятий, — це він на незглибній глибині шаліє й казиться без

берегів!

Легені його бурі видихають!

Серце обняло б найменший атом!

А мозок думку динамітно рве!

Безумний корабель, нагрудений вітрилами, якор, що в пісні над безоднями заякорить не може —

це він прометейно в майбутнє ридає

і не вертається ніколи.

Ринуть сльози, води океана ринуть і розбиваються об вічність.

Бризки одскакують, сиплються!

Бризки, мов іскри з-під кресива!

Бризки далеким світам!

Скажіть: що сонць системи, як не бризки?

Скажіть: що земля, як не крапка?

І вся людськість хіба не єсть інфузорії

(пожирай, пожирай себе в краплі води)?

Під парасолькою власної атмосфери, під хмарами дурману і брехні земля плекає душі парасольні, які ніколи не розберуться в мапі Космоса. Мозок їх ледве ворушить віками угноєну грядку. Століття чергової омани злегка притрусять канаву

забобонів, а там ізнову випари й туман, а там ізнову войни і тюрма. І незчислимі панахиди під дахом парасольки —

болотом

О людськість! О гордість скрупульозна! Чи ти коли дивилася в вічности телескоп?

В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ. Харків, видання Всеукрліткому, 1921, 16 стор. Включено в збірку поезій Тичини ВІТЕР З УКРАЇНИ; Харків, в-во «Червоний шлях», 1924; також у збірку Тичини ПОЕЗІЇ, видання друге, ДВУ, Харків, 1929, звідки й передруковані тут 1, 2 та 4 розділи поеми.

З МОГО ЩОДЕННИКА 2

«Дніпро — бандит». У цьому — все. І гніт чужинців, і ненависть, і власна кволість, і одчай.

Май, як не май. Не виспалось літо, а тут уже й осінь.

І як се так: народові, що поржавілі пута зняв, прикинулась іржа, немов болячка? І як се так: великий дух — на людях розмінявся і здрібнів? Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці докинули оком? А! З Біломор'я чую Соловецький ладан?

мов над комарі.

В ньому змішались дзвони й матюки, і розбишацтво, і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу смердящому жезлом залізним ногу, — Стоїть, — І слухає, — Перебирає чотки...

ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 129.

ГОЛОД

Хоч би світало... — Мамо, хліба! Підвівся батько: замовчи! Коло вогню в вагоні збились і мруть голодні втікачі.

І дим їм очі виїдає. Мороз проходить аж в кістки. А за вагоном крик і гомін, обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках зігнулась мати. В щось дитя укутала, та все: ну, спати — навік заснуло б ти... Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами. Й нема людей поміж людей. Ти чув?., недавно десь тут жінка зварила двох своїх дітей...

Од скочив батько: божевільна! Мовчи! мовчи! До чого це? — Схопилась мати й закричала, а батько плюнув їй в лице...

ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ, Харків, 1929, стор. 109.

ПЕРЕД ПАМЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ

Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могучий! І ти, морська глибінь, і ви, одеські тучі! Я тут у вас в гостях, і всім я вам радий. Не гнівайтесь за сміх: іще ж я молодий.

Залу заний бульвар. Бульчить калюжна плавань. І Пушкін на стовпу — пливе у грязь, як в гавань. Куди ж ти, підожди! — не хоче говорить. Внизу сирени рев і море бурунить.

То ж вдячнії сини невдячної Росії поставили його... плечима до стихії. Стій боком до людей, до многошумних площ; Господь стихи простить і епіграмний дощ...

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться! Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця. Поетом буть добро: помреш — то од свобод все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ.

ВІТЕР З УКРАЇНИ. Харків. 1924; передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, стор. 16.

З КРИМСЬКОГО ЦИКЛУ

М. Рильському

Прорив

Дельфін не гравсь у морі, не був і сонцехмар — на давню синю тему задумалась гора.

Я йшов і оглянувся — чи хтось мене позвав? Креснуло-полоснуло і блиснуло в слова.

І дощ заколихався, перемісило муть. Грімкі палкі промови над морем як у тьму.

І я побіг над муттю — то був такий прорив! На дві октави нижче шуміло із гори...

Сниться й далі

Удень боюся спати. Заснеш, прозоромукою просниш, увесь істотою погаснеш кудись туди, в провали літ.

І хтось веселку ставить дужно, і хтось роздражнює огні, і з запитом круг мене кружно світає на крилі.

І тут з туману все частіше то сей, то той зелений блиск, і божевільний темп колише, мов павза на війні.

Ти знов. А як же дух і форма? А як же вічне битіє? Невже отак без сліду жорма і пожере мене?

Чи може зовсім не питати? — Мовчатиму. Мовчу. Уже і всесвіту не чуть — лиш тиша ллє і ллє...

А потім зразу видно-видно! — мов у морській воді. І хтось торкне холоднолідно чоло моє. Тоді

встаю (хоч сниться й далі) і перевішуюсь в вікні. В сусідній хмарі сонце тихне, мов павза на війні.

За хмарами обвали

Впаду, впаду, впаду

на синю глибочінь.

Тінь, протінь

у соняшнім саду.

Візьми мене, природо, і до своїх причисль.

Тінь, протінь

у соняшнім саду.

І дай я зрозумію

твій зміст і твою мисль.

Тінь, протінь

у соняшнім саду.

Як ти мене будила, як ти мене вела, як круг душі моєї три вихорі зняла.

Три вихорі, три гімни, три пісні битію — мій труд, моє горіння, любов і смерть мою.

Що першим себе значу, що друге в сон кладу, любов'ю назаряюсь у соняшнім саду.

Впаду, впаду, впаду на синю глибочінь. За хмарами обвали грохочуть, як в аду.

♦Життя й революція», 1926, ч. 11, стор. 5-7.

ЧИСТИЛА МАТИ КАРТОПЛЮ...

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке. Мати — як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі? Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б став у

підмозі. Так вже натерпілись, так настраждались, що й як воно

далі — хто його знає... Дівчатка за нею, ловенько сівши, кукол учили сапать на городі: от так та отак, бач, треба; не тільки поверху, а й знизу його зворухнути — от і ростиме як слід, от і вродить, що всім нам і мамі стане до льоду. Почула це мати, до них обернулась: Ластовенята мої, мої любії дітки!.. — Хотіла сказати ще щось, та тільки не вийшло. Сльози, скипівши на

віях, впали на руку, яка на коліні лежала (випав ніж непомітно), друга ж рука ще тримала картоплю тихо й дрижала, а з нею тремтіли й кільця лушпиння, що недочищені кригко звисали з картоплі додолу... Діти принишкли, покинули кукол і нум собі плакать.

Мати взяла, обняла їх рукою, а другою сльози втерла. Лушпиння порвалось і, впавши, на куклі

скрутилось, мов би гадючка...

Тут увіходить син: — Мамо! ви знов? Якби ви не плакали, то може б, хоч легше було! Чи ви чуєте, мамо?

Ставила тую картоплю до печі. Брачку діставши, знизу чавун обхватила й посунула глибше уліво, де вже крутінь угорявся, крутінь, як з огнистого

дроту, — дрова тріщать починали. — Та чую, не вся ще оглухла! Дрова тріщать починали, а хмара синіла у вікнах. Сестри поглянули строго і відступили од печі. (— Може ж не вся ще оглухла). А хмара синіла у

вікнах... Син постояв-постояв, а далі почав ходити по хаті: Батько не вертався? — Мати немов би до себе: Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю? Що ж зостається мені, як не плакать? Син комуністом, батько, здурівши, у штунду пошився, якби ще у

штунду — Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах! Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну, ріжте, ну, бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна. Син засміявся! Ну, до чого це? Навіщо таке говорити?

Ну, ви стійте собі за свою Україну, А мене теж не чіпайте.

Я вже не малий і знаю, що роблю. Хочте — то й зовсім без вас буду жити, як хочте, то

й зовсім. Завтра, сьогодні ж піду й не вернуся. Куди ~~* Я В/КЄ

знаю! Мати замовкла, об глечик почиргала, ніж погострила. Діти з-під полу гарбуз їй котили і гейкали: Ну ж бо: бач, як він слухає, лисий на лобі бичок з одним рогом! Ну ж бо! А син трохи м'якше: як хочте, піду й не

вернуся. Та чого я там хочу! Ніж устромить собі, щоб не бачить цих злиднів — ось чого я хочу! — Гарбуз крехнув і розламався на дві половині. В хаті запахло волоським насінням і трошки морозом. Діти нагнулись вгризнуть половинку — й голівка

'б голівку стукнулись. Смітино їм стало! Отож, вибираючи кишки, кихкать вони почали, прориватися сміхом. Погляне одна на одну, та й знову, ще дужче, аж трусяться плечі, глянуть, та й знову, аж поки ікотка грудна не напала. А от із батьком прийдеться таки щось робить. С и н : Я знаю, про що ви кажете. (Павза. Кіт сплигнув із печі). Тільки уже ж він не покається. Навряд. Брязнуло в сінях, загрюкало в двері. — Ой, мамо, боюся! — Діти до матері: — Мамо, боюся, він буде нас бити! Навстіж з розгону розкрилися двері, і звідти кричало: Падайте долу: явився Христос! Зустрічайте, співайте, Бийте в кімвали, тимпани: явився Христос — Бог і цар

ваш! Тиша настала. Чавун зашипів. Грізно-синя — тиша —у

вікнах — Благословляючи направо й наліво, увіходив до хати бог: у сорочці під поясок, босий, лоб узенький у два пальці. Бог: Утомився я! Сяду, посижу. А що там ти вариш? Знаєш, сьогодні возносивсь на небо і так було жалько, Так же вас жалько. Апостоли кажуть: — Підстрибуй, осанна! Я ж що руками махну, то все й вище, махну, то все й

вище. Мати: Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся — йди собі, звідки прийшов, і у піч не заглядуй. Іуда! Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п'янюго?

Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх доторкніться. Рани від гвоздій ось бачте в долонях? — за вас я

розп'явся. Мати: Іди, бо їй-бо як візьму оту брачку, то буде, буде і ребрам твоїм, голові і рукам — чи ти чуєш? Син (чвіркнувши на долівку): Це чисто як в тіятрі на приставленії. Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри. Треба боротись: антихрист явився.

Та ви сперва явіться у сільраду, а тоді будемо про антихриста. Там... кажуть... А, та ну його к чорту — ви таки колись дограєтесь! Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене, Треба боротись: ворог явився.

Сусідська дівчина на дверях: — Ой, тіточко, чи ви чули? Ларівон штундист убив свою меншу дочку!

Син. Нехотя. Обернувся — крови! Просто проти нього стояли бро Сус Христос підвівся. Мати заголосила.

Альманах «Валліте», Харків, 1926, ч. 1, стор. 7-11.

  1.  Максим Рильський

1895-1964

Один із найбільших поетів доби 1917—33, Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві; там же закінчив гімназію Науменка (1908—15) та вчився спершу на медичному, потім на філологічному факультеті Університету св. Володимира. Многократні чужинні окупації, внутрішня боротьба і руїна в Києві перешкодили закінчити університет. Батько його — Тадей — з поміщиків,.відомий провідник руху так званих «хлопоманів», що старалися повернути спольонізоване панство в праматірне лоно служити визволенню і відродженню українського народу. В умовах заборони української школи і культури батько зумів дати синові українську освіту і самосвідомість. Ранні дитячі роки поета пройшли в селі Романівці Сквирського повіту на Київщині, звідки родом його мати селянка. Мабуть, від мами Рильський дістав інтимне знання народної української мови, пісні й традиції.

Українські вірші почав писати з дитинства; коли мав 15 років — вийшла друком його перша книжка поезій НА БІЛИХ ОСТРОВАХ (Київ, в-во «Життя й мистецтво», 1910). У ті ж часи друкував свої поезії в журналі «Українська хата». Рильський привітав українську національну революцію (вірш «Голос відродження» в журналі «Шлях», 1917, ч. 5—6), але його дві перші по 1917 році поетичні збірки — НА УЗЛІССІ, ідилії (Київ, в-во «Шлях», 1918, 16 стор.) і ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (Київ, в-во «Ґрунт», 1918, 128 стор.) — показують його на чималій дистанції від гігантського революційного чорторию боротьби всіх проти всіх. В цьому юнацькому і ще несамостійному (впливи символістів) періоді творчости Рильського визначилась одна його постійна риса — інтимний зв'язок з природою, замислений ліризм тонкого обсерватора. В найтяжчих роках революції (приблизно 1919—21) Рильський рятується з Києва на село, де три роки вчить дітей у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема «Крізь бурю й сніг», революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була мож-ливість дистанції, самотности і самовпорядкування, створення собі духового «білого острова» серед розбурханого революцією океану, інтимного контакту з природою, в якої поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження в вічній красі найстрашніших противенств. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ (Київ, в-во «Слово», 1922, 64 стор.), поетична перлина, в якій вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомного духа. В цей час до Києва, що почав оживати в новій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші Рильського — Зеров, Филипович, Бурґгардт (Клен), Петров (Домонтович): до них вертається і Рильський, стаючи вчителем у Києві. У цій групі, що їй (як свідчить М. Зеров) ворожа критика накинула назву «неоклясики», Рильський швидко займає перше місце, випустивши одну за одною блискучі збірки поезій: ПОЕМИ («Чумаки» і «Крізь бурю й сніг» — в-во «Червоний шлях», 1924, 32 стор.); КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ (Київ, в-во «Слово», 1925, 80 стор.); перероблене, на дві третини одсіяне і на третину доповнене новими поезіями видання збірки ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (ДВУ, 1926, 104 стор.); ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА (ДВУ, 1926, 76 стор.); ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ (Київ, в-во «Слово», 1929); ГОМІН І ВІДГОМІН (ДВУ, 1929). За цими збірками поетичних самоцвітів у шухляді поета осталось багато більше поезій, що їх він одсіяв крізь густе сито самокритицизму, найвибагливішо-го естетичного смаку і багатого духового багажу.

Офіційна радянська критика, роздратована суверенною позицією поета, взяла його під постійний обстріл. Втеча від сучас-ности, гедоністично-епікурейське сприймання світу, трубадур буржуазної культури, нарешті «буржуазний націоналіст» — це лише незначна частина з тих закидів, що сипались на його адресу. Рильський, що не вступав у політичну полеміку, все ж опублікував у київській газеті статтю «Моя апологія альбо самооборона» («Більшовик», ч. 216, 25 вересня 1923). Він просив критиків «не робити скороспілих присудів», відкинув зведення поняття «сучасність» до фабричного димаря і повстання проти капіталу. «Коли звернемось до моїх речей, — писав Рильський,— то справді дивно читати в 1922—23 pp. про рибальство, спокій і т. д. Це не значить, проте, що я в час революції лиш спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу».

Тоді ж у циклі «Пісні дроворуба» («Нова громада», 1923, ч.13—14) він дав і іншу відповідь комуністичним уніформістам: Ні, ні, прийдешнє не казарма! Не цементовий коридор...

А в писаній 1927—28 поемі «Сашко» (збірка ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ) у нього є така полемічна дегресія: Той класицизмом очі коле, А той рибальством допіка, Той тінь Плеханова — о, доле! — З могили марно виклика, І всі знайшли, а я шукаю, — І як їм знати, скільки мук Таїть у радості й одчаї Із серця вихоплений звук.

Справді, безглуздим і тупим було трактування «солодкого світу» і клясичного «спокою» Рильського, як гедонізму пересиченого буржуа! Подібно як античні клясики, Рильський великим духовим зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний клясичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духової перемоги, без якого не можна уявити собі великого відродження, як не можна уявити його без стилів зовсім інакших поезій Тичини й Бажана, драм Куліша, прози Хвильового чи Яновського, а чи вистав Курбаса і фільмів Довженка. У стилі Рильського засоби античної і європейської поезії доповнились секретами незрівняної української народної лірики, що їх вперше розкрив Шевченко.

Незглибна сила і духова ясність патріотизму Рильського походила із свідомости потенцій «новочасного Микули», його «симфонії мускулятур», із віри, що доля призначила цим разом його землі перебрати від попередників і донести до наступників естафету вічного вогню культури і життя. Піднісшись у висоту над битвою, він тримав розборсані нитки вічного божественного і вічного людського, щоб не втратились вони у свідомості розбудженої в полум'ї країни. Надто парадоксально-правдиво і неправдиво звучить скромне і віще признання поета: Мені не вславитись ділами голосними, І може в битві я покину меч і щит, Та рад я вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне і вродить новий плід.

Для сучасників Розстріляного відродження кожна нова поезія Рильського була несподіваним джерелом у пустелі, черпнувши з якого, втомлена людина здобувала назад почуття свіжости, надії, тривалости.

В 1928 році Рильський викликав сенсацію серед українців, як і серед поляків, своїм незбагненно адекватним перекладом Міцкевичевого ПАНА ТАДЕУША, як також КРИМСЬКИХ СОНЕТІВ та ін. творів Міцкевича. Шедеврами мистецтва перекладної поезії був і його том ФРАНЦУЗЬКІ КЛЯСИКИ XVII ст., всі ліпші речі Пушкіна, поезія французьких парнасців, переклади Шекспіра чи античних поетів. Своєю многолітньою працею над власним стилем Рильський підготовив себе до того, щоб одним революційним розмахом піднести в тих перекладах українську мову до нових для неї висот досконалого медіюму античних і європейських поетичних шедеврів. Він увійшов в нечисленну в світовій літературі групу майстрів конгеніяльного поетичного перекладу.

З філософічним спокоєм дійшовши аж до камери в тюрмі НКВД (арешт 1931), Рильський, ніби за порадою Ґете, бере необхідність за основу і йде на повну капітуляцію перед новітнім Батиєм. В той час, як Москва усуває на десяток років із обігу всю його дотеперішню оригінальну і перекладну творчість (за винятком перекладів Пушкіна), Рильський піснями про Москву здобуває дві сталінські премії. Він потрібен був для виставової вітрини, як потрібен був визначний генерал серед полонених і капітульованих. Поет зникає в зеніті, саме тоді, як горизонти його розсунулись в безкрай, як закреслились контури майбутніх основних творів його життя.

МУЗИКА

Память Інокентія Анненського

Уночі налетіли вони — Чорний вихор у чорному світі — І заплакали дочки й сини, Що батьки їх, батьки їх убиті.

Почекайте. І вас не мине, І ясних немовлят не жаліє: На високім хресті розіпне, По широкому полі розвіє...

Хто це грає для смерти танець, Головою у такт їй киває, Як її королівський вінець Самоцвітною кригою сяє?

Чорний вихор, незнаного жах, Недобиті, розбиті святині... ...із нелюдським смичком у руках Фльорентійських ночей Паґаніні.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Друге перероблене вид. Київ, ДВУ, 1926 (перше видання збірки Рильського ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ вийшло в Києві 1918 р. у в-ві * Ґрунт»).

•к *

Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 14-15.

* *

Плюскочуться білі качки В басейні, під тінню каштана. На крилах блищать крапельки, А в кожній — життя океана.

Хіба я не крапля мала, Що світ необмежний одбила, Лиш ґрунту свого не знайшла, Лиш крила родимі згубила.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 61.

*

Коли усе в тумані життєвому Загубиться і не лишить слідів, Не хочеться ні з дому, ні додому, Бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному Є захист: у красі незнаних слів, У музиці, що вроду, всім знайому, Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво, — у малій картині, Що більша над увесь безмежний світ! Тобі, мистецтво, і твоїй країні Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла — вони одні нетлінні, І ти між квітів найясніший квіт.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 80.

* * *

І шум людський, і велемудрі книги, І п'яних струн бентежно-милий спів, І славу, й злато — битія вериги — Я все розбив, розкидав і спалив.

І з-під кохання ніжної кормиги Я вирвався, як раб із кайданів, — Та серце холодом страшної криги Я, друже мій, ще зовсім не покрив, Я лиш оддав з низьким поклоном Долі

Всю суєту дитячих цих утіх

За день один в широкім чистім полі.

Я взяв собі у неї замість них Веселий сміх, безмежне щастя волі І ріг — мисливський переливний ріг!

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

Колишеться човен. На землю вечір пада. Біліє поплавець на синяві води. В душі знов образи взискуємого града, І руки тягнуться за небосхил — туди.

На березі життя: і гавкання, і крики. А в серці тишина незаймана живе, І в срібних одблисках надземної музики У небі журавлів далекий ключ пливе.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

ЧЕРВОНЕ ВИНО

Стоять граби прозоро-жовті

В промінні яснозолотім...

Хай щастя, друже, не найшов ти, —

Але нащо тужить за ним!

Прозора склянка кришталева, Вино червоне і хмільне... Навколо шелестять дерева: «Все збудеться і все мине. І те, що дійсністю здавалось — Нікчемна тінь, даремний дим; І те, що в снах нам увижалось, Зробилось близьким і нудним.

Керуй на озеро спокою Свої шукання молоді; Все, що зосталось за тобою, — Лиш слід весельця на воді.

Минають дні, минає літо... Але нащо тужить за ним? Прозору склянку вщерть налито Вином червоним і хмільним!»

1918

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

*

Морозе! ти душа Парнаського співця, Так, як вона, ховаєш ти в кришталі І подих вод, і трав завмерлих жалі І все, від чого міняться серця.

І хто вгадає за спокоєм ліній Та непорочних тонів голубих Глибокий спів розливів весняних Чи літні грози і одчай осінній?

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.

•к *

Прийшла! Таки прийшла нарешті! А я вже думав, що минеш ти Мене в мойому барлозі! — І знову став я срібнолуким, І богоданним вірю звукам, Як віриш ти моїй сльозі.

О, безтілесна, невідома!

Ти — як удар святого грому, Як дощ для спраглої землі.

Тобі несу і відкриваю

Я радість ніжну та безкраю, І блідні, спізнені жалі.

Стоїть, як янгол, надо мною, І пестить доброю рукою, І сповідь слухає, й проща... Моя ти нене, мій ти квіте, Не покидай і дай узріти Хоч би полу твого плаща.

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, в-во «Слово», 1922, стор. 5.

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ

III

Старі будинки ажурові, І кожен камінь — вічний слід Давно минулої любови, Умерлих літ, безсмертних літ.

Кав'ярні й башти, сни з явою, Рабле, Рембо, квітки й трава, —

І хтось усмішкою чудною У невідоме зазива.

Фіялки, привиди Версалю, І кармін губ, і п'яний шлюб, І терпкощі чудного балю Крізь яд скрипок і тугу труб.

Ти випив самогону з кварти І біля діжки в бруді спиш, — А там десь голуби, мансарди, Поети, сонце і Париж!

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 8.

У горах, серед каменю й снігів, Де слід людини око бачить рідко, Малюється на синім небі чітко Мисливська хатка, притулок орлів.

Огорне скелі снігова намітка, В проваллях загуркоче Божий гнів, — Ми сидимо, пильнуєм шашликів, У шахи граєм і п'ємо нешвидко.

Колись, як нам розказує поет, В такій же хаті відпочив Манфред, Щоб знов на прю з непереможним стати.

Так ми — як день розквітне молодий — Підем зо смертю в шахи погуляти, Ступаючи по стежці кам'яній.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 18.

СОНЕТ НУДЬГИ Й БАЖАННЯ

Немає гірш, як буть собі нудним. Не гіркість яду — кислощі цитрини, Не розмахи в оркестрі огнянім, А квиління фальшиве мандоліни.

Огонь пройшов і залишився дим, Про бурю спогад — жовті складки піни, Туман їдкий, де був потоп і грім, Де грала повінь — кумкання жабине.

Хоч би злочинні гордощі чола, Хоч би Кармен привабливо пройшла

І задзвеніли п'яні кастаньєти!

Хоч би чарок, хоч би пороків ряд, Хоч би у персні золотому яд, Хоч би удар веселого стилета!

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 19.

ФАНТАСТИЧНИЙ БРІҐ

Октави

І

Я вас забув. Прощайте. Синім снігом

Завіяне і серце і вікно.

Пливу я в мріях фантастичним бріґом, —

Широко, свіжо, ясно, холодно!

Привіт останній книгам і кормигам, —

І все забуте, мов було давно, Мов розтопилось, як вечірнє злото

У тишині останньої скорботи.

II

Високі щогли, білі паруси

І вогкий вітер, свіжий та шумливий.

Неси мене, кораблику, неси!

Хто лине в даль, той сильний і щасливий, Той у краю мінливої краси

Загубить хорі муки і пориви, Як Гайне на вершині добрих гір...

Неси мене — хоч би й у смертний вир!

III

Стерничий мудрий, капітан веселий, Матроси не від того, щоб хильнуть. Сам Бог дорогу нам широку стеле І зорями нам одбиває путь! Десь є французи, а десь є корели, І всі їдять, кохаються, живуть, — І десь одважні ляйтенанти Глани, Забувши милих, пінять океани.

VII

Надходить буря, завиває й свище, Хтось гонить хмари сталевим бичем, — Та ми відважні, і нове огнище На березі новому ми знайдем, А все минуле геть на кладовище З піснями і пляшками понесем, І лист останній пошлемо додому У пляшці з-під палаючого рому.

VIII

Прощайте, пані! Пляшка попливла! Нам свіжий вітер розвіва волосся Над зморшками побідного чола! Усе марою, дальня, пронеслося, Усе закрила понадводна мла, В якій бушують хвилі сивокосі.

Прощайте, пані! Годі Вам чекать, Щоб хто Вас так зумів поцілувать.

Зима 1920 року

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 22-23. Тут подано в скороченні — без 4, 5 і 6 октав.

*

Сладокъ св^тъ...

Солодкий світ! Простір блакитно-білий І сонце-золотий небесний квіт. Благословляє дух ширококрилий Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт, Твій погляд, ніби пролісок несмілий, Немов трава, що зеленить ґраніт, Неначе спогад нерозумно-милий... Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ, Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?

1919

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 12.

Катеринка на улиці грає, І монета упала з вікна. У людській переспіваній зграї Ти одна, ти одна, ти одна!

Клапті хмарок зворушливо білі, Синє небо за серце бере... О, блажен, хто в такому безсиллі, Хто в такому безсиллі умре!

1921

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. 1922, стор. 31.

* * *

Кропивка на ставу цвіте і пахне, Мигдалі й мед розточуючи звільна. Забуте вчора і брудне і За поплавцем слідкують очі пильно.

Стежки узенькі і жита високі. І вихорці над ними пил здіймають. Отак собі проминуть, друже, роки... Нехай минають!

Ходи собі шумливими шляхами, Гукай, кричи, роби акторські жести — А я б хотів у тиші над удками Своє життя непроданим донести.

1921

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 35.

* * *

Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі, Образ Кіпріди її благословляє з кутка;

Ми принесемо богині смокви медово-солодкі, Темний, міцний виноград і молодих голуб'ят.

Сонце сховається в морі, троянди запахнуть п'яніше.

Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста... Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути

І в заворожену ніч мудрого сина зачать.

1921

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 56.

* * *

Вертоград моей сестры

Пушкін

Меди та пахощі живиці. Цвіте прозорий вертоград Край непорочної світлиці, Де Божий сад Марії сниться І кедрів патріярший ряд.

Минає дощ і сніг, і град, І темних бур зловісні птиці, —

І жертов дальніх аромат, І співів молитовний лад

У цвіті білому таїться.

Ні міді, ні мечів, ні криці! Далека смерть, забутий яд, Дзвенить відро в ясній криниці

І в тихім куреві живиці Цвіте прозорий вертоград.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 36.

* * *

У футрі лисячім мене одвідав гість Із люлькою в зубах та з пойнтером Нероном. Тепер удвох сидять. Нерон поважно їсть, Пан п'є — і тихий дім ввижається затоном.

Навколо — вир снігів. Ще не дзвонило й шість, А темно надворі, і заходом червоним Нам знову послано про день бурхливий вість, Про вітер сніговий із рогом міднодзвонним.

Нехай гуде і мчить на сивому коні, Припавши, як Нечай, до сталевої гриви, — У нас ясний огонь і спогади ясні.

Мій добрий гість — брехун, філософ і мисливий, Рибалка, мандрівець розповіда мені, Як бив колись акул в Бенгальському заливі.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 38.

НЩШЕ

Змію, людину, сонце та орла Благословив він у високих горах: Премудрість, світло, серце, міць крила Для бур, для щастя, для висот прозорих

Безумієм чоло оповила

Йому гадюка; терни мислів хворих

Людина непомітно принесла;

Орел упав на землю, в тлін і порох.

І він до сонця руки підійняв, Але воно сміялося зрадливо, — І на устах мовчання він поклав.

Чужий любови і далекий гніву, По сходах таємничих він зійшов, Де мертвий гнів і нежива любов.

1922

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 51.

ШЕКСПІР

Блукав я сам у браконьєрськім строї В гаях зелених Англії старої, А вколо, в затуманеній далі Проходили і блазні й королі.

Присівши на пеньку, серед поляни, Я розглядав видовисько туманне, І рисами тонкими рисував — І людям вічне у хвилиннім дав.

Актор, п'яниця, мрійник і мисливий, Любив я слів непереможні зливи, Кохання, муки, ревнощі і гнів, Характери із криці і з шовків.

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 53.

БОДЛЕР

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіринних, — В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом, Що хтів би скоштувать малесеньких дітей; Впиватися гірким, самотним, тонким медом Нездійснених бажань і неживих ідей, —

І бачити в вині безстидної таверни Вино Причастія, єдину кров Христа... Хіба таке життя, потворне і химерне, Не зветься: красота?

1920

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 54.

УРИВКИ ІЗ ПОЕМИ «КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ»

Пролог

Сухого снігу сиві змії Шиплять у синій самоті, І скорбне дерево чорніє, Як тінь людини на хресті.

Кому і що твоя скорбота

І сніг твоєї самоти?

Хіба твій біль дрібний — Гол гота?

Хіба слова твої — хрести?

Хіба в кипучому просторі Ти справді хтось і справді щось? Хіба в твоїм мишинім горі У пурпур щастя одяглось?

Хіба твоя даремна постать Тобі самому не чужа? Хіба не міст облудний мостить Твоя заблукана душа?

Сліпець, що бачив на Патмосі Звіринний лик твоїх богів, Невже тебе веде ще й досі Під дикий, під охриплий спів?

Куди ти йдеш крізь юну бурю, Куди ти йдеш, куди ти йдеш? Поглянь: у далині понурій Розкрились пащеки пожеж.

І він ввійшов у город. В два ряди старці сиділи, і обрубки ніг, обрізки рук зчорнілі, сині й жовті, мов крамарі безстидні, простягали.

— Купіть цю яму чорну замість носа!

— Ці милиці!

— Ці рани!

— Це шмаття, де щось повзе й ворушиться!

— Цей голос, що молиться за вас і за батьків

і ваших діток проклинає стиха!

— Купіть у мене: дешево віддам

свій сифіліс. Найшов його під тином, короною Венери увінчав, полив його крівцею — не своєю — і трон йому зробив з дитячих сліз!

— Купіть, паничу, голод. Він у мене зовсім домашній: зуби підпиляв

йому я сам. Служить на задніх лапках розпеченим залізом научив, — але тепер і паличка звичайна його смиряє, як магічний жезл.

— Купіть у мене холод. Він веселий і спритний. Подивіться, як плига

і щирить зуби, — зовсім наче клоун з горшком на лисій голові...

— Купіть мене саму. Я ще зовсім маленька, ще свіженька. Отой поважний пан в пенсне з портфелем чорним під рукою посвідчить вам...

— ... Подайте ж ви мені, голубчики сизенькі!

(На колінах страшної, білоокої потвори дитя сидить бліде і чорнооке, підспівує не завше в тон: «подайте» — і яблуком туляється гнилим). «Що ж вам подам, брати мої і сестри, а вас якою кісткою вдавлю, що мрієте про поні та Спінозу і з естетичних, певне, міркувань не дивитесь на голих ніг обрубки? Кричав я небу, — небо супокійно синіло, як і личить Божій тверді, і сонце, мов заведена машинка, ходило, глузувало з Галілеїв і гріло паразитів і квітки».

«А був у мене брат. Була сестра. Я з ними в надвечірній сизий час

вслухався в казку, як зблудив Мизинчик у темнім лісі. Гнався Людоїд, дерева скалили криваві зуби, сова стогнала на верху ялини, твердої й нерухомої, як мрець. Хлоп'я маленьке бігло... Тріпотало безвладне серце...

— Ах, скажіть, бабусю, він утече?

— От-там, у тій хатині, де огник світиться, там дроворуб живе. Він добрий. Він його сховає.

— Він може навіть чарівник, бабусю?» Мизинчику! Шукай же дроворуба, і виростеш — і, може, й сам зрубаєш зловісні сосни, що до тебе скалять криваві зуби... Хлопчику малий!

Блискучі гори антрациту І голоси бібліотек. І він нарешті скинув свиту, Мій рідний братик, мій ацтек.

Співають люди і колеса, П'яніє сонце без вина. І де дрімали срібні плеса, Там океану глибина.

Нехай над мертвими жалоба У похоронний трубить ріг, Нехай знеможена Ніоба Дітей оплакує своїх.

Але на мідному майдані, Де слід огню і тіні бур, Сіяє в віщому тумані Симфонія мускулятур.

6

Закопано — а з-під землі чоло І пасмо кучерявого волосся Видніється (...Співуче сонце йшло, І коники бреніли стоголосі...)

Він спить, матусю. Розсідлай коня, Напій його студеною водою... Ти бачиш — чорну браму відчиня Твій син, твій син кривавою рукою.

Ти пам'ятаєш: він такий простий, І на ногах його брудні обмотки...

Ти плачеш? Ти хитаєшся? Постій, Уже твій день — уже твій день короткий!..

7

У мене «Колоски»...

— А я «Вінок»

Так дешево на ярмарку купила.

— Коли б мені діждатись чобіток, То певне й я б до школи вже ходила.

А я — Павлусь поважно докида — Я знаю «о». У мене вже й штани є. У мене будуть вуси й борода, І я тоді посватаю Марію.

— Нащо тобі?

— А щоб мене вночі. Надвір водила. Та й нудьга самому! ...І їм цвіркун співає на печі, І сняться їм книжки та калачі, І шелестить по-дружньому солома.

Шевченко оживає на стіні І сходить до поснулої малечі, І шепче їй у добрій тишині Свої гіркі, свої солодкі речі.

І хтось безмежно простий та ясний Розповіда про коваля Басіма, І бджіл всесвітніх золотавий рій їм блискає цікавими очима.

І дроти невидимі простяглись Поміж світами, як еольські струни, І з невідомих, голубих узлісь Отари йдуть поважні й білорунні.

Благословен молочний дальній шлях, Що рве серця і відкрива походи! Тут, на землі, на радісних полях Ростуть жита і юний вітер ходить.

1923

ПОЕМИ. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924.

Лягла зима. Завіяло дороги. Тремтять хати від холоду. Клуні Ховають жито миршаве і вбоге, Мороз погрози пише на вікні. О, бідний той, хто крізь завої сині Іде самотньо, мовчки, без мети: Лише гуртом і пущі і пустині З піснями, з гуком можна перейти. І в час, як білі пави ронять пір'я На тишу сіл, на хворі городи, Виходжу на засніжене подвір'я — І раптом стану юний і радий, Бо по дорозі з бідними саквами, Та з міццю думки, волі і руки Несхиблено, непереможно, прямо У дальню даль простують юнаки.

Колись шукали істин Пітагори, І для жерців горів огонь наук, — Тепер всесвітні перелоги оре У вбогу свиту вдягнений селюк. Він дасть землі, Микула новочаснии, Незнану міць — і процвіте земля, І стане лан, як стан злотопоясний, І нові вруна випестить рілля. Ідуть і йдуть. А на порозі мати Заплаканим майнула рукавом... І пада сніг лапатий, волохатий Спокійно й величаво над селом.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, в-во «Слово», 1925.

В буденщині процвіліи і прокислій, У поросі неправди і пліток Ви сяєте, як очі блискавок, Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок Тяжкого грому в тишині навислій, І враз на груди, у бажанні стислі, На землю лине пінявий поток.

І радо п'є, здригаючись од щастя, Земля краплини свіжі та сріблясті, І хилиться в знемозі зельний крин.

Так ви, тривожні, кличете людину Од буднів, од застою, од загину На снігові простори верховин.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925, стор. 48.

Знов той же Сфінкс, і знову жде одгадок... Повзуть залізні змії по степах. Дедала бистроумного нащадок Пливе, як хижий і стоокий птах.

Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи, Але від їх іще чорніша мла... Невже й тобі, нових часів Едіпе, Сліпе блукання Мойра прирекла?

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925, стор. 51.

* *

Запахла осінь в'ялим тютюном Та яблуками, та тонким туманом, І свіжі айстри над піском рум'яним Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений ґном, На скрипку грає. І нащо ж весна нам, Коли ми тихі та дозрілі станем, І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь, На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти І, стопчуючи килим золотий, Забудь про вежі темної гордині.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925.

Я натомився від екзотики, Від хитро вигаданих слів, — А на вербі срібляться котики, І став холодний посинів.

Нехай я щастя не найшов того, — Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука.

Іще осніженою лапою Зима на груди налягла, — А свічка капає і капає Над смутком білого села.

КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925.

Я не можу тебе забуть, Хлопчику на Хвастівськім вокзалі!

Хай поети встилають путь

Снігом азалій, Хай із кубків золочених п'ють

Настойку на ідеалі, —

Я худу пам'ятаю грудь

І очі запалі.

Пам'ятаю: очі були Дві голодні, чорні жаринки, Поїзди свистіли й гули, Спекулянтки сміялися дзвінко. Ти сказав мені: мати пішли...

Скоро будуть... За дві хвилинки... По обличчі твоєму повзли Сірі тваринки.

1923

ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ, 1926, стор. 42.

ВІКНА ГОВОРЯТЬ

Задзвеніла кригою тонкою Далечінь осінніх вечорів. Я, востаннє стрівшися з тобою, Може вперше, земле, зрозумів

Голоси тривожні зграй качиних, Посвист крил у темряві п'янкій... Я, безумний, ставши на коліна, Крикну: душу випий — тільки пий!

Ти зерно медами наливаєш, Ти сплітаєш, ти єднаєш — ти! А над зиму ти збираєш зграї І дзвениш їм кригою: лети!

Просвистить, прокрякає і зникне. Впала гілка на морозний мох. Червоніють на узліссі вікна, Очі темних і ясних тривог.

Перше вікно

Спи, коточку, Ходять сни, Тчуть сорочку З тишини, Із туманів, Із лісків, Хтось поранив, А не вбив.

Спи, прокляте, спи!

Я б пішла в степи, Я б метелицею віяла, Я б тебе й себе розвіяла —

В сповиточку —

Спи, синочку...

Друге вікно

Одбира в поросяти дитина Мал ай.

Жовта хата. Хазяйка Марина, А хазяїн — одчай.

Хтось під вікнами ходить, проходить, Кричить.

Діти родяться, жито не родить —

І колиска скрипить.

Одбирає людина в людини

Життя...

Так і треба, так треба, країно, Україно моя!

Третє вікно

Я блуджу між огниками, А на серці біль. Потоптали кониками Жито юних піль.

І серцями вирваними Гралися в шинках, І сиділи воронами

На живих мерцях. Мріями скривавленими Червоніє даль. Дітками задавленими Спить моя печаль.

Четверте вікно

Голубами спалахнули Срібні кораблі, Матері в хатах зідхнули, Моляться землі.

Земле, земле, шелест шовку, Дальня тишина! Змиєш синові головку Пурпуром вина.

Земле, земле, вік од віку Мати і дитя. Не завій грозу велику Снігом забуття!

Море, море, рокіт горя, Посвисти пустель!.. — Виплива в імлі суворій Срібний корабель.

Грудень 1923

ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ, 1926, стор. 47-51.

3 АДАМА МЩКЕВИЧА

(Вступ до поеми «Пан Тадеуш»)

Про що тут думати на брукові Парижу, Принісши з вулиці і голову несвіжу, І вуха, сповнені словами брехунів, І серце, де горить запізній жаль і гнів?

Біда нам, земляки, що в часі небезпеки

Лякливі голови понесли в край далекий!

Бо де лиш ступлено, — тривога з нами йшла, І ворогами всіх сусідів нарекла, І, кривди сповнивши глибокодонну чашу, На наші голови скликає страту нашу, І нас оковує в безжалісний ланцюг, —

А світ на ці плачі не має, браття, вух!

Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини, Що б'ються, ніби дзвін над віком домовини, І зичить смерти нам і недруг, і сусід, І помста, і ганьба ступає нам услід, І навіть в небесах надія не зоріє... Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє, І, розум втративши у муках нелюдських, Одно знущається і з себе, і з других!

Хотів би поминуть я — птах малий, лякливий, — І рокіт громовий, і зловорожі зливи, Шукати затишку та хатнього тепла, Та ще минувшини, що терном поросла.

Єдина втіха нам: у тиші присмерковій, Край доброго огню, у приязній розмові Од європейських чвар замкнуть замки воріт, І линути й пливти у край дитинних літ, І щастя згадувать, що вирина з туману...

Та тільки ж свіжу кров і незакриту рану, Ті сльози, що лились у Польщі, як річки, Ту славу, що гримить крізь наш одчай тяжкий, — І спогадати їх нема снаги і сили, Бо серце польськеє так стисли, так прибили, Що навіть сміливість, у всіх боях жива, Лице долонями стражденне закрива.

Адам Міцкєвич. ПАН ТАДЕУШ. Переклад Максима Рильського. Харків-Київ, 1928? Передрук із другого видання — Варшава, Український Науковий Інститут, 1934. Тут подано лише початкову частину «Вступу».

ДРУГЕ РИБАЛЬСЬКЕ ПОСЛАНІЄ

зовсім не до рибалки адресоване

В. Петрову

Дивуєшся, мій приятелю добрий, Чому в ці дні, коли шаліє обрій І крилами співучими тремтить Вітрами розколихана блакить, Не марю я про ті моря багряні, Про кедри на високому Ливані, І не п'янять моєї голови Собори злотоверхої Москви. Так, я не рвусь у таємничі мандри! Я знаю, — десь пахучі олеандри На землю кидають солодку тінь... (Я ж сам писав про синю далечінь!) Я знаю, — десь кипучі Тіціяни З проміння творять марево жадане, І в Кеніґсберґу золотий пісок Ще пам'ятає Кантів твердий крок... Але мені жагуче захотілось Верби, що сумовито похилилась І ронить срібні котики на став, Де квітень пінну чашу розплескав.

Там Родіон, як видра гостроока, У комишах весло своє широке

Поклав на дно, в несмолений човен, Щасливий, як новітній Діоген.

Там мій небіж — десятилітній клясик

Обманює плескоголових щук, Там по воді перебіга павук.

Тож не дивуй, що — стомлений без праці —

Смиренно утікаю, мов Горацій, На вогкий шовк родимих берегів, Де я зростав, де слухали мій спів

Лелеки й чаплі — не панфутуристи, Де тепле небо, де повітря чисте, Де комарі танцюють угорі, Де мислі теж легкі, як комарі.

Ах, може я так і оджив, не живши!..

Тож хай летять у далину щасливші, А я собі, кінчаючи свій круг, Втечу од бур, огнів і завірюх

У край, де друзі за удками стежать

І до гуртків письменських не належать.

18 квітня 1924

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во «Слово», 1929, стор. 64-65.

* *

Хто храми для богів, багатіям чертоги Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон Ясний оздоблює чи в лініях колон Задовольняє смак вибагливий і строгий, —

А я під буками, де сходяться дороги, Простоту радісну узявши за закон, Хатинку виліпив, — і наче довгий сон, Життя моє тече розмірено убоге.

Та не скупую я ніколи для гостей: Усе, що на землі доглянутій росте, З весни посаджене у мене і полите.

В оборі й кози є, і вже мені повір: Не відкладається нігде смачніший сир, А слова дружнього за гроші не купити.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

Як ліс, як щогли сміливих ф льоти лій, Знялися руки в темряві глухій. Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі Сказати: стій?

В безкровні жили наші дайте крови І тіло вбоге сонцем обпаліть! Хай буде синь, хай буде спів сосновий, І золота мережа верховіть!

Це перший день творіння! Перший розум І перше слово! Перший квіт і звір! Радійте, груди, грозам і морозам, Людино, людям вір!

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОЕТ

Не ваблять торжища і оргія не надить, І марно точиться, немов солодкий плин, Музика в далечі. Серед суворих стін

Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть, І встануть вояки на поклик як один, З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн Тіла подоланих і коні будуть падать.

В Агамемноновім золоченім шатрі Вожді посходяться. їх голови старі На голови богів у правім гніві схожі.

Кому ж судилося підняти вбивчий лук На того, хто питво на вквітчаному ложі. П'є із Елениних рожевоперстих рук?

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОДВІЙНА ЛІРИКА

Упали білорунні хвилі, Замовкло море. На піску Ліг жовтий шум. Вітрила білі Не мчали в далечінь хистку.

І ти промовила: чудесно На світі жить! (Зовсім Олесь!) — А я згадав про свою Десну, Що там — на Україні — десь —

Коріння миє верболозам, Дітей підгойдує брудних, І мудрим присипляє розум, На ум навчаючи дурних, І ластівок, що день серпневий Мандрівно краяли крильми, І вечір радісно-рожевий З напівзнайомими людьми.

А море склилося. Дельфіни Не грали. Тільки погляд твій Та жовто-білі брижі піни Нагадували буревій.

23 лютого 1920

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 40.

ЛЮДСЬКІСТЬ

П. Тичині

Червонобоким яблуком округлим Скотився день доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як списано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іней І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях полине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 49.

тополя

М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг, Ставні дуби біжать, немов табун левиний, — Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров кармазиновий!

Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів, літо 1926

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 51.

ТРУД

Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани дрімали супокійно, Зростають городи, киплять криваві війни, В змаганні вічному шаліє смертний люд! Та знай, що тільки тут, де невгамовний труд Землі насиченій родюче лоно ранить, Доспіють ягоди і радощі повстануть.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. 1929.

•к * -к

...Пролог, не епілог... Франко

Так, ми пролог. У вас і королі, І шибениці, і церкви, й картини, А ми — лиш проба першої людини, Нас тільки вчора зліплено з землі.

Ми ще ніколи не були собою, Не підіймали стяга на морях, Ні по чужих невиданих краях, Де квіти квітнуть барвою новою.

Ми без'язикі, безіменні ми — Німа вода холодного свічада, Слизький туман. Ми привидів громада, Що непомітно ходить між людьми.

Народи й царства. Днів і поколінь Моря дзвінкі. Дивуйтесь немогутнім. У давнім ваше, наше у майбутнім. Для вас земля, а наша далечінь.

19 лютого 1927

ГОМІН І ВІДГОМІН. ДВУ, 1929, стор. 10-11.

  1.  Яків Савченко

1890-1937

Один з перших українських символістів. Народився 21 березня 1890 р. в селі Жабки Лохвицького повіту на Полтавщині в родині селян-ремісників. Вчився в реальній школі, потім у Київському університеті, якого не закінчив. Вчителював в селі на Сумщині, потім жив у Києві з літературної праці. Замолоду прилучився до українського руху і перший свій твір надрукував поза межами імперії в журналі «Ілюстрована Україна» (Львів). Під час революції він з головою у відродженні українського літературного процесу: редагує «Літературно-критичний альманах» символістів (Київ, 1918), бере участь у різних журналах, видає дві книжки символістичних поезій — ПОЕЗІЇ (Житомир, 1918, 104 стор.) і ЗЕМЛЯ (Житомир, 1921). Савченко поет одного «ізму», його символізм «програмовий». Постійні в його поезії мотиви смерти, містичного жаху, темряви і зловісних вогнів, фаталістичного злочину і кари якоюсь мірою віддзеркалювали настрій людини Першої світової війни і революції. Він дещо механічно переносив у свою поезію засоби деяких відгалужень західнього і російського символізму, а символістичний многозначний образ сходив у нього не раз на алегорію і кліше. Але там. де його талант спромагався на власну вимову, виходили в нього гарні поезії, як от «Христос отаву косив», в якій бринить тичининський мотив розп'ятого народу.

В умовах московсько-партійного диктату швидко і різко переходить на пропаґандивний мажор, якому не відповідає збережена символістична його поетика; лише його фаталістичні мотиви парадоксально-логічно перетворились на істеричні са-мовпевнені месіяністичні накликування кари і погибелі на голову буржуазної Европи. Працюючи в літературній організації Жовтень, кидає писати поезію і переходить на літературну критику, в якій послідовно дотримується «марксистської естетики» і партійної лінії, сам бувши безпартійним. Громить романтиків із ВАПЛІТЕ (АЗІЯТСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС. Київ, в-во «Глобус», 1926), атакує групу неоклясиків (ПРОТИ РЕСТАВРАЦІЇ ГРЕКО-РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА. Київ, в-во «Маса», 1927, 102 стор.), пропагує «пролетарський стиль» (ПОЕТИ І БЕЛЕТРИСТИ.

Харків, ДВУ, 1927, 190 стор). Савченко стає одним із провідних критиків утвореної за бажанням ЦК КПУ Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників (ВУСПП), як офіційно про-теґованого супротивника ВАПЛІТЕ, неоклясиків та ін. літературних груп.

Одначе, оскільки розгром Москвою України в 1930-х роках був скерований не тільки проти України «буржуазної», а й проти України «пролетарської», Яків Савченко був арештований і засланий в концтабір на острові Соловки в Білому морі. Там по ньому загинув слід.

•к

Він вночі прилетить на шаленім коні

І в вікно він постука залізним мечем.

Ти останнюю казку докажеш мені —

І заллєшся плачем.

Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть, Чом вночі прилетів і з якої землі?

Лиш засвітиш свічки — і освітиш нам путь, Поки зникнем у млі.

І назавше. Навік... Але міт по мені

Поховать, як мене, і йому не дано.

Будеш згадувать так: прилетів на коні —

І постукав в вікно...

ПОЕЗІЇ. Кн. 1, Житомир, 1918.

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче: — Один між трупами піду. Вгорі Червоний Ворон кряче На кров. На бурю. На біду.

І як промовить тій Пустині? Чи дзвоном арф, чи криком труб? Із Білих Земель — в Чорні кинув З душею чорта — Кроволюб.

З душею чорта — що він бачить! (А дань із Білих Лілій — дай!)., Тужи на камені. Жебраче, Востаннє кров'ю заридай.

Хіба ж йому стоять на герці? Якби й посмів — сліпа борба! Тумани стеле ніч на серці, А над туманами журба.

Комусь... Далеким — скорбно плаче: — На Білі Землі хочу знов. Вгорі Червоний Ворон кряче. Червоний Ворон чує кров.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих, 1920-1945. Редактор Б. Кравців, Нью-Йорк, Наукове Т-во ім. Шевченка, 1955, стор. 130.

СОНЦЕ ПІД ГОЛОВИ

Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря! В степах розгнуздаєм сліпого коня. ...Клекоче огонь нам — навіки повірте! Співає земля.

Виходимо босі — і коси ми точим, — Журба наша, гнів — огневий стрілольот. ...Ще й досі нам сниться, як вигнили очі На твані болот...

Ще й досі ми бачимо: — юрби на площах, Розтерзані діти в залізних вікнах. А вечір кривавий їх кров'ю полоще, Хрипить на тілах...

Тепер нам великим — не плакать погребно: В серцях наших теплих — ворота вікам. Сьогодні ми вкриємось зоряним небом, А сонце під голови нам!

Яр Славутич, РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, в-во «Прометей», 1955, стор. 49.

  1.  Дмитро Загул

1890-1944

Один з видатніших представників української школи символістів, що прислужився також найліпшим на свій час перекладом баляд Ґете і першої частини ФАВСТА. Народився в бідній селянській родині 28 серпня 1890 в селі Милії Виженецького повіту на Буковині, що була тоді в складі Австро-Угорської імперії. 1913 скінчив Чернівецьку гімназію, потім учився в Чернівецькому університеті (лінгвістика слов'янська і германська). Перша світова війна перервала науку: 1915 Загул потрапляє, як «заложник», в руки російських військ, опиняється в Києві, де переживає українську революцію. Тут в умовах державно-політичного і культурного відродження України — активно працює як літератор, співробітничає в журналах «Музагет» (1919) і «Мистецтво» (1919), а з установленням радянської влади стає одним із керівників літературної організації Західня Україна, працює в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», виступає як активний літературний критик (псевдоніми І. Майдан, В. Тиверець, Г. Юрась, М. Сучасний, І. М.).

Друкуватись почав 1907 в газеті «Буковина»; 1913 випустив першу збірку поезій. По революції вийшли такі збірки його поезій: з ЗЕЛЕНИХ ГІР (Київ, в-во «Час», 1918, 103 стор.), НА ГРАНІ (Київ, в-во «Сяйво», 1919); НАШ ДЕНЬ, 1919-23 (Харків, ДВУ, 1925, 52 стор.); МОЛИТВИ. Збірка поезій четверта (Харків, ДВУ, 1927, 182 стор.). Перші дві з цих книжок, а почасти і третя символістичні, сповнені жагучого спершу оптимістичного, а потім все більш і більш песимістичного бажання «недосяжної краси», абсолютного пізнання, філософічних максим, а далі як «осяг» — абсолютне розчарування («я вуха заслоню чорною хусткою, я вуха затичу бавовною білою»). Та цікаво те, що Загул, як і інші «програмові» поети одного «ізму» (символізму чи футуризму), що переносили в українську поезію чужі здобутки в готовому вигляді, в зустрічі з диктатом московського ЦК легко відкидали свій попередній світ і світогляд та ставали поетами витримано оптимістичними і... нецікавими. Загул сам констатував це явище в своїй цікавій статті, підписаній псевдонімом Б. Тиверець: «Спад ліризму в сучасній

українській поезії» («Червоний шлях», 1924, ч. 1—2, стор. 141—166). Не знайшовши снаги стати угодним партії «пролетарським ліриком», Загул стає таким критиком і Теоретиком (див., напр., його скеровану проти неоклясиків книжку ЛІТЕРАТУРА ЧИ ЛІТЕРАТУРЩИНА, Київ, в-во «Глобус», 1923, 36 стор.). Більшу вартість має його написана раніш ПОЕТИКА, підручник з теорії поезії (Київ, в-во «Спілка», 1923, 144 стор.). Тому що мав заслуги в європеїзації української поезії, зокрема і своїм гарним доробком перекладача, а українську пролетарську літературу мислив усе-таки як українську, а не копію російської, то був арештований разом із своїми західньоук-раїнськими земляками, що приїхали будувати Радянську Україну. В 30-х роках засланий на російську Північ, де по ньому пропав слід.

За непроглядною заслоною Живуть такі, як я, — А тут чужою, незнайомою Сумує день і ніч Сумна душа моя...

Я б'юся з тою перепоною

Вже сотні тисяч літ, —

Та думкою німою, нерухомою

Не можу вибитись

В потусторонній світ.

Чи хто руками міцно-сильними

Заслону зірве з царства дня?

Хто дасть мені зійтися з вільними, З такими вільними, Як був колись перед віками я?

«Літературно-науковий вісник». Київ, 1919, ч. 1, стор. 6-7; передрук з антології Б. Кравціва ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 156.

Я чую пісню, мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче; Мені вчувається щоночі Той шелест листя, шум сосон. І щось тій пісні в унісон Так ніжно в серці зашепоче... Я чую пісню — мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче.

То спів засмучених флояр, То стогін журної трембіти, — Зашелестять шовкові цвіти І з серця скотиться тягар. Туди, де скелі аж до хмар, Хотів би соколом летіти, Де спів засмучених флояр, Де стогін журної трембіти.

Передрук із зб. ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 153.

  1.  Михайль Семенко

1892-1937

Творець і незмінний лідер українського футуризму від його початку (1913) до поліційного знищення Москвою (1934). Народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Вчився в реальній школі і три роки в Петербурзькому психоневрологічному інституті. Перша світова війна перебила освіту; 1914 він виїхав до Америки, але застряг у Владивостоці, проживши в ньому і його околицях три роки. 1916-22 був членом комуністичної партії; вийшов із партії, оставшись безпартійним. Як тільки почалась революція, Семенко одразу вертається до Києва, де стає впертим, енергійним ватажком «футуристичної революції» в українській літературі.

Писати почав рано; перший друкований твір його появився в журналі «Українська хата». В 1913 вже вийшла перша збірка його поезій ПРЕЛЮД, а 1914 — дві наступні його книжки ДЕРЗАННЯ та КВЕРОФУТУРИЗМ. В цих збірках він раз і назавше родиться й оформлюється футуристом, що заповзявся зруйнувати дотеперішню лінію розвитку української лірики й мистецтва, вводячи замість традиційних сільських — урбаністичні мотиви, замість замріяної особистої лірики — голосну маніфестацію нервової душі, що демонструє себе голосно і публічно в шумі каварень і вулиць, відкидаючи мелос та розмірений такт і оперуючи дисонансами та верлібром, зводячи в царину поетичного всю прозу щоденности. Становище «білої ворони» не пригноблює його, навпаки, надає йому більше зухвалости і бажання епатувати всіх і вся. В умовах революційного Києва Семенко з шумом і реклямою організує футуристичний рух в літературі і мистецтві. Виявами його є: два числа «Універсального журналу» (Київ, 1918); «Флямінґо» за участю першорядного модерного маляра Анатолія Петрицького (1919); «Альманах трьох» за підписом О. Слісаренка, М. Любченка, М. Семенка (Київ, 1920); од-но-єдине число «Катафалк искусства». Ежедневный журнал пан-футуристов-деструкторов (Київ, 1922); одно число «Семафор у майбутнє. Апарат панфутуристів» (Київ, 1922); «Жовтневий

збірник панфутуристів» (Київ, в-во «Гольфштром», 1923); ГОЛЬФШТРОМ. Збірник І. Літсектор АСКК (Харків, ДВУ, 1925), що був органом Семенкової організації Асоціація Комуністичної Культури; ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ. Розмова трьох (Київ, вид. «Бумеранг», 1927). Проте найбільшим організаційним і періодичним витвором Семенка була група і місячний журнал «Наукова генерація» (Харків, 1927—31) — добре редагований і мистецьки оформлюваний в західньо-модерністич-ному стилі, з цікавими формальними шуканнями в поезії і прозі (репортаж), але і з величезною дозою поверхового прожектерства, безвартісного жонглювання деструкцією і претенсією на гегемонію в літературі, як творця «ленінізму в культурі». Перехід до претенсій політичних в дусі офіційної ідеології знаменував мистецьку невдачу Семенкового футуризму, який при більшій незалежності від Москви української культури і швидших темпах позитивного модерного розвитку України міг би був відіграти куди більшу і справді модернізаторську ролю. Роздратований тим, що ця історична роля припала фактично таким групам, як ВАПЛІТЕ, неоклясики чи група Ланка, — Семенко скерував свою енергію на політичну дискредитацію тих груп в очах Москви. Од Семенка відходять такі видатні письменники, як Слісаренко, Бажан, а фактично і Олекса Близько — всі вони переходять до ВАПЛІТЕ чи, як Близько, друкуються в її органах. Сам Семенко падає жертвою (одної із найцікавіших в історії літератури) містифікації Едварда Стріхи (Костя Буревія), який зумів роками друкувати в Семенковій «Новій генерації» зухвалі і вбивчі пародії на Семенка й футуризм.

Семенко, як поет, був не в міру плодовитий. З 1918 по 1931 рік він випустив одна за одною коло двадцяти книг, в тому й два підсумкові видання їх: КОБЗАР (повний збірник поетичних творів в одному томі, 1910—22), Київ, в-во «Гольфштром», 1924, 654 стор., і ПОВНА ЗБІРКА ТВОРІВ (у трьох томах), Харків, 1930—31. Плуг Семенкової поетичної творчости, не взявши солідно відповідної своїм силам глибини, пішов скакати у всіх напрямах літературного поля, доконуючи раз потрібне зривання віками злежаної цілини, а іншим разом переорюючи найдосконаліше культивовані нові посіви. Якби була змога зібрати всю його поетичну творчість, то з неї можна б одсіяти книжку поезій свіжої думки і почуття, прегарних зразків модерної урбаністичної лірики, нових звукових асоціювань, строфічних новобудов, оновленої метафори. (На жаль, ми не могли дістати потрібних видань Семенка, щоб зробити з них дещо більший бажаний добір для цієї антології).

За європеїзацію української поезії, за вплив на талановиту молодь, за незнищимий в ньому дух вільної богеми, нарешті за намагання дати свою власну інтерпретацію «ленінізму в культурі» — Семенко, при всій своїй вірності режимові на всіх його заворотах, був знищений тим режимом. Після розстрілу Олекси Близька московським виїзним судом в грудні 1934 року — незабаром був арештований і Семенко. Всі зв'язані з його іменем видання були вилучені з ужитку, а сам невгомонний ватажок українського футуризму, ще в зеніті свого життя, зник назавжди на Соловецькому «острові смерти».

ДНІ НЕМИНУЧІ

Ждуть спереду моторошности дні — Дні неминучі.

Горіння, зимність витримати мені Страшної бучі.

Я надіну, надіну на груди міцні Сталевий панцир. Хто, хто шляхи зітре мені? Виходь уранці.

За містом хмари, дими страшні, Блиски сліпучі.

Ждуть спереду моторошности дні, Дні неминучі.

1917

П'ЄРО ЗАДАЄТЬСЯ. Фраґменти. Інтимні поезії. Книга І, Київ, 1918.

БРОНЗОВЕ ТІЛО

В мене бронзове тіло На білім піску Скільки іскор горіло На яснім струмку

Скільки плямок тремтіло На обличчі води В мене бронзове тіло Я — молодий.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії по-ляглих, розстріляних, замучених і засланих. Нью-Йорк, Наукове Т-во ім. Шевченка, 1955, стор.198.

КОНДУКТОР

Багнеться бути

Кондуктором на товарному потязі.

В похмурну ніч, Осінню дощову, Сидіти на тормозі

У кожусі, Зігнувшись і скупчившись, Про дні, що минули, Що в серці зосталися

Ясними плямами, Про образи згадні, Заснулі у грудях навіки, Навіки

Мріять, Мріять, Вдивляючись в сутінь.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк. 1955, стор. 197.

ОКЕАН

Я не знаю — є

Що ще більш таємне, Як це співуче слово —

Океан.

Скільки людей-героїв

В твої простори впивалося —

Скільки надій ламалося

Крізь туман.

Скільки народів твоїми водами —

Крізь піну невірних хвиль —

Змагалося з бурями й непогодами

Проклинало могутній

Штиль.

Скільки губів безгучно зціпилось

В бажанні непевних ран

І проклинало — й благословляло

В шепоті: Океан.

І я — закоханий — я наче мрію —

Прагну хвилинами наигостріших стум

До тебе — в обрій — приходь — зогрію

І душа повна невиразних

Ран.

Що це мені й сьогодні вдарило —

За колом полярним — барабан?

Серце в мені клично захмарило —

Океан —

Океан!

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 206.

  1.  Олекса Слісаренко

1891-1937

Народився 16 березня 1891 року в хуторі Канівцові Щото-ватської волости кол. Вовчанського повіту на Харківщині. Батько — ремісник-лимар Андрій Снісар. Закінчив Харківську середню хліборобську школу, працював агрономом, був мобілізований під час Першої світової війни, під час революції самовільно демобілізувався, приїхав до Києва, взявши участь у формуванні тодішнього українського державного і літературного життя. Почавши в поезії як символіст, приєднується на короткий час до футуристичної групи Семенка, а потім у середині 20-их pp., переїхавши до Харкова, приєднується до ВАПЛІТЕ.

Перші поезії друкував у журналі «Рілля», 1911. Книжки поезій: НА БЕРЕЗІ КАСТАЛЬСЬКОМУ, Київ, «Сяйво», 1918, 80 стор.; за підписом О. Слісаренко, М. Любченко, М. Семенко — АЛЬМАНАХ ТРЬОХ, Київ, вид. т-ва укр. письменників, 1920, 64 стор.; ПОЕМИ. Київ, 1923, 40 стор.; БАЙДА (вибрані поезії за роки 1910—27), Харків, 1928 (друге видання Харків-Київ, 1931).

З 1928 року перестав писати поезії і перейшов виключно на прозу, даючи добрі фабульні оповідання, скупі на слова і па-тос, але зігріті помірною дозою ліризму (збірки оповідань В БОЛОТАХ, 1924; ПЛАНТАЦІЇ, 1925; КАМІННИЙ ВИНОГРАД, 1927; СЛІДИ БУРУНІВ, 1927; СПРОБА НА ОГОНЬ, 1927 - та інші; також повісті ЧОРНИЙ АНГЕЛ та ЗЛАМАНИЙ ГВИНТ).

За бажання перенести в свою поетичну і прозову творчість досвід західньоевропейської літератури, за участь у ВАПЛІТЕ і боротьбі проти примусової провінціялізації української літератури був гостро критикований партійною пресою. Остаточно впав у немилість Москви в 1927 році, коли написав листа Максимові Горькому, протестуючи проти тези Горького, що твори російської літератури на українську мову перекладати не варто, бо українці, мовляв, розуміють російську мову. Заарештований 1935 року, засланий в концтабір на Соловки, слід по ньому пропав 1937 року, коли в таборах провадилися масові розстріли в'язнів.

ПАМ'ЯТІ ГНАТА МИХАЙЛИЧЕНКА

Всі ми розіп'яті на хрестах, Всі ми покриті ранами.

Заповідано нам жорстокий шлях

Злими коранами.

Заповідано бути нам єретиками, Синами дикої долі, Розрубати степи прямими стежками

І впасти серед поля.

Вірили ми, що над чорними голгофами

Зустріне нас привітний Ісус, І потечуть величними строфами

Шляхи на Емаус...

Але очі с ліпилися далями, Кривавіли глибокі рани...

Посміялись над нашими ордалями

Ворожі корани.

НА СПОЛОХ. Збірник. 1921, стор. 17-18; передрук з антології ОБІРВАНІ СТРУНИ, Нью-Йорк, 1955, стор. 170.

УОТ УІТМЕН

Я чоловік.

Такий звичайний, що аж смішно —

Ріка кришталева у смердючих берегах, Віки

Шелестять надо мною крилами. Тремтіння і жах

Перетоплюю на сміливість у своїх гамарнях, Слухаю шуми вітру, машин і дихання коханої

женщини;

Бачу хмари, землю, димарі, звірів і людей;

Мацаю речі, нюхаю запахи: Я такий звичайний, що аж смішно.

І день мій розцвітає, як лотос.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 166.

НА ПАСІЦІ

Дадан. Дуплянка. На березі білій Іконка праведних Зосима і Саватія. Над вуликами — кельями день цілий Кружляє працьовита братія.

Несуть у келії ченці крилаті

Мед золотий і віск на жовті свічі...

Уклін мій вам, невтомні будівничі!

Невпинно цілий день працює братія, А вечором стихають в кельях шуми руху. Іконка праведних Зосима і Саватія Вартує монастир від злого духу.

1 січня 1927

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 167.

ІНЕЙ

За білим маривом жагучий скрип возів — Іржаві відгуки тернового терпіння... А тут, на травах, на гнучкій лозі, Розляла осінь вина білопінні*

Цей день зажурений веде мене, як друга, В сивизну тиху, в брязкіт збройних літ, Коли серця у грудях бились туго У такт дзвінкий бойовищ і копит.

І згадуєм діла такі наївні й прості, І захват бойовий в небойових піснях, Як лляли кров ми на осінні брості Запушеного приморозком дня.

І день білявий мій — юнак сереброкудрий Нагадує мені, що вже давно-давно Розквітла брость, якій ми так немудро Точили мудре молоде вино.-«

...У інеї ліси, немов у мреві» Ті самі дерева, що знав я Ы колись, За тих часів, коли громовим ревом Дні буреломні землю потрясли...

О, дні прозорі! Кришталі осінні! Були ви сміливі, прекрасні і страшні, Як рвались ваші поводи ремінні, Як червінкова кров горіла #а стерні...

...За білим маревом стихає скрип возів, Колись вантажених понівеченим тілом... І мовчки я схиляюсь до лози, До червінкових віт, покритих білим...

«Вапліте», 1927, *• 2, стор. 91-92.

  1.  Микола Зеров

1890-1937

Визначний літературознавець пореволюційної України, блискучий і відважний критик та полеміст, лідер славетної плеяди поетів, званої «неоклясиками», першорядний майстер сонетної форми і незрівнянний перекладач античної поезії. Народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині. Батько його, Кость, був учителем, також займав посади в системі народної освіти. Микола Зеров учився в Охтирській гімназії до 1903, середню освіту завершив 1908 року в Київській гімназії. Закінчив з добрим успіхом історико-філологічний факультет Київського університету. До 1917 року вчителював у Зло-топільській, а з 1917 — в 2-ій Київській гімназії. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917, виступає як критик, редагує зразково бібліографічний журнал «Книгар» (1919—20). Упродовж 1920-х років був професором літератури в Київському університеті, співробітником Академії Наук, редактором багатьох книжкових видань.

Друкуватися почав 1912 в журналі «Світло», з 1913 року був співробітником газети «Рада». З першими поезіями (переклади) виступив 1918 року. За його життя вийшло дві поетичні збірки: АНТОЛОГІЯ АНТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ, переклади з Катулла, Верґілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла (Київ, в-во «Друкар»; 1920, 63 стор.), КАМЕНА, поезії (Київ, в-во «Слово», 1924, 80 стор.). Дуже рано потрапив під постійний вогонь партійної офіційної критики. Тому його поетична творчість повніше могла бути видана тільки після його загибелі. На еміграції майже всі його сонети (85 оригінальних і 28 перекладних) видані в одному томі SONNETARIUM (Берхтесґаден, в-во «Орлик», 1948, 196 стор.). Решта поезій, що їх вдалося зібрати, видані в збірці CATALEPTON (Філядельфія, США, в-во «Київ», 1951, 79 стор.) та COROІІARIUM. Переклади, рецензії і листи (Мюнхен, 1958). Хоч життьовий шлях Зерова був обірваний на середині, він устиг видати методологічно оригінальний історико-літературний нарис НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ

ПИСЬМЕНСТВО, вип. І (Київ, в-во «Слово», 1924, 135 стор.), а також багато статей з історії і теорії літератури та літературно-критичних і полемічних статей, частина яких була видана книжкою ДО ДЖЕРЕЛ, літературно-критичні статті (Київ, в-во «Слово», 1926, 131 стор. — друге, значно пізніше, але теж не повне, видання цієї збірки було у Львові 1943, 272 стор.). Також книжка ВІД КУЛІША ДО ВИННИЧЕНКА. Нариси з новітнього українського письменства. (В-во «Культура», Київ, 1929).

Як поет і перекладач і як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались в його поезіях, і в наукових та критичних працях. Противники без міри закидали йому, як поетові, літературщину, книжність, брак емотивної струни, втікання від су-часности. Вони ігнорували той факт, що під панцирем далеких тематичних мотивів античних і філософських ремінісценцій в поезії Зерова бив чуткий пульс сучасника, у якого тонка мисль і порух культивованого серця давали чарівний стоп поетичного твору. Зеров бачив небезпеку для України російської рево-люціиної психології, головна ірраціональна пасія якої була зруйнувати все попереднє дотла. На Україні ця психологія, опинившись в ролі військово-політичного окупанта, діяла, як свідомий плян нищення всіх тисячолітніх набутків і скерувань нації. Зеров бачив культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати і розвивати далі ліпші скарби антично-европейського культурного круга, до якого в його уяві історично належить Україна. З другого боку, він бачив страшну колоніяльну культурну відсталість свого народу, завдяки якій варварські антикультурні руїнні елементи легко брали гору. А оскільки він був не тільки спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало його сонетів таять у собі гостре вістря убивчої іронії чи й сатири і є яскравими пам'ятниками свого часу.

Як педагог, науковець і критик — Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня. На здібнішу літературну і наукову молодь він мав величезний вплив, незалежно від її до нього особистих^ симпатій чи антипатій. Який активний був з нього сучасник — свідчить той факт, що він єдиний з такою великою відвагою і рішучістю підтримав революційний виступ Миколи Хвильового і інших

членів ВАПЛІТЕ проти насильницької російсько-комуністичної культурної гегемонії в Радянській Україні. Строгий і опанований клясицист подав руку непогамовному романтикові, що накреслював перед українською молоддю візію великого українського відродження, як явища загальнолюдського масштабу і значення.

Яка вітальна сила була в цього лицаря культури — свідчить той факт, що він, висланий 1935 року в леґендарно-страхітли-вий концтабір на Соловки, втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче — в умовах жорстокого режиму, голоду, холоду й перевиснаження фізичною працею — далі писав сонети і далі працював над перекладами Верґілієвої ЕНЕІДИ. Вістки про нього загубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборах СРСР в 1937—38 роках.

HOI TRIAKONTA

О. Бурґгардтові «А кругом пустка, як гудина, як гич...»

Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів Була та сама навісна пора: Безмовний пнікс, безлюдна Агора І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара, Ще озивався сміх Арістофанів, Сократ, як перше, виявляв профанів, І весело роїлась дітвора.

Так само і тепер. Усе заснуло, Все прилягло в чеканні Трасібула!

А ми? — де ж заступ нам на нашу гич, І сапка на бур'ян, і лік на рани? Дитяча сліпота? Сократів бич? Чи невтишимий сміх Арістофана?

ЗО. III. 1921

Юрій Клен (О. Бурґгардт). СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ. Мюнхен, 1947, стор. 9. Пнікс — горб, що на ньому відбувались народні збори в давніх Атенах; Агора — «ринок», пізніше місце народних зборів і самі народні збори; притан — член президії народних зборів у давніх Атенах; Трасібул — атенський демократ, що очолив повстання, яке поклало край пануванню так званих тридцяти тиранів 403 р. перед Різдвом Христовим.

МОЛОДА УКРАЇНА

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша, Цей старосвітський повітовий смак — Ці мрійники без крил, якими так Поезія прославилася наша.

От Петька Стах, містечковий сіряк, От Вороний, сантиментальна кваша. О ні, Пегасові потрібна інша паша, А то — не вивезе, загрузне неборак.

Прекрасна пластика і контур строгий, Добірний стиль, залізна колія — Оце твоя, Україно, дорога: Леконт де Ліль, Хозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір'я, Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

23.IV. 1921

SONNETARIUM. Берхтесґаден, в-во «Орлик», 1948, стор. 156.

ОБРИ

«Секвестратор їде в село за податками».

Весна цвіте в усій красі своїй, Вже одгриміли Зевсові перуни, Дощу буйного простяглися струни, Зазеленів сподіваний рижій. На полі котяться веселі вруна, В кущах лящить — співає соловій, А по шляху, немов казковий змій, На зсипище сільська ватага суне.

І в селах плач. Герої саґ і рун, Воскресли знов аварии, ґот і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра....

Сільської ситости останній трен, Усюди лемент — крик дулібських уКЄН Під батогом зневажливого обра.

25. V. 1921

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 167.

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

«І абіє пітел возгласи...»

Свічки і теплий чад. З високих хор Лунає спів туги і безнадії, Навколо нас — кати і ку сто дії, Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищі багаття тліє І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний круг євангельських історій Звучить, як низка тонких алегорій, Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі Весна і дзвін, дитячі голоси, І в вогкому повітрі вогкі зорі.

29. VI. 1921

KAMEHA. Поезії. Київ, в-во «Слово», 1924; передрук із зб. SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 163.

АРІСТАРХ

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей, В музеях, портиках і в затінку алей, Олександрійських муз нащадки і послідки, Вони роїлися — поети і піїтки. Ловили темний крок літературних мод, Сплітали для владик вінки нікчемних од І сперечалися, мирилися, змагались... І був один куток, де їх невпинний галас Безсило замовкав: самотній кабінет, Де вчений Арістарх, філолог і естет, Для нових поколінь, на глум зухвалій моді, Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

КАМЕНА. Поезії. Київ, в-во «Слово», 1924. Передрук із книжки CATALEPTON. Філадельфія, в-во «Київ», 1951, стор. 7.

В СТЕПУ

Високий рівний степ. Зелений ряд могил

І мрійна далечінь, що млою синіх крил

Чарує і зове до еллінських колоній.

Ген-ген на обрії сильвети темних коней, Намети, і вози, і скити-орачі.

Із вирію летять, курличучи, ключі, А з моря вітер дме гарячий, нетерпливий.

Але пощо мені ці вітрові пориви, І жайворонків спів, і проростання трав?

З якою б радістю я все це проміняв

На гомін пристані, лиманів сині плеса, На брук і вулиці старого Херсонеса!

КАМЕНА. Поезії. Київ, в-во «Слово», 1924; передрук із кн. CATALEPTON. Філадельфія, 1951, стор. 9.

КУЛІШ

Давно в труні Тарас і Костомара, Грабовський чемний, лагідний Плетньов; Сивіє розум і холоне кров; Літа минулі — мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з пожара Мотронівка народжується знов; Завзяттям віє від його промов, І в очах відблиск молодого жара.

Він боре тупість і муругу лінь, В Европі хоче «ставляти курінь», Над творами культурників п'яніє;

І днів старечих тягота легка, І навіть в смертних муках агонії В повітрі пише ще його рука.

11. V. 1926

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 102.

КИЇВ З ЛІВОГО БЕРЕГА

Вітай, замріяний, золотоглавий На синіх горах! Загадався — снить... І не тобі — молодшому — бринить Червлених наших літ ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави, І плаче дзвонів стоголоса мідь, Що вже не вернеться щаслива мить Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівче, тут на пісках стань, Глянь на химери барокових бань, На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть Оця гора зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить.

Журнал «Зоря». Дніпропетровськ, 1926, ч. 18, стор. 3; передрук із зб. SONNETARIUM, 1948, стор. 141.

ЛЕСТРИГОНИ

Одіссея, X, 77-134.

Тут, царю, дикий край неситих лестригонів Та струджених рабів, що вівці стережуть. Як привела тебе твоя заклята путь В ці селища смутні недолі та прокльонів?

Ти кажеш: «Поліфем»? Нащадок Посейдонів, Той знав огонь, а ці — сире і свіже рвуть; Не має впину їх несамовита лють, Не відають святих гостинности законів.

Не йди, зостанься тут. Є схови серед скель. Вночі я справлю твій стовеслий корабель У тиху сторону народів хлібоїдних.

Та сам лишуся тут у горі та біді —

Я тільки мрією до скель полину рідних, Я тільки чайкою — з тобою — по воді.

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 60.

космос

Зринає, голосний і розмаїтий, На шістдесят земних коротких літ

З грузького дна — латаття ніжний цвіт, Щоб нам жагу неситу упоїти.

Як тішать нас озера, гори, квіти, Роса і теплий грім, і шепіт віт, І людська творчість споруджає міт Під саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон Спадає, глушить веселковий тон Думок, жадань і щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно І топлять нас. І білий цвіт латаття Вертають на мулке і чорне дно.

22. IV. 1931

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 73.

СОН СВЯТОСЛАВА

«Я бачив сон. Тяженних пере л град На груди сипали мені, старому, Вдягали в довгу чорну паполому, Давали пити не вино, а чад.

Я зір будив. Обводив кругогляд І відчував крізь думку нерухому, Як обсипався дах княжого дому, Як крякав крук і як клубочивсь гад.

О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла! Що за чуття на душу налягло!»

Ніч місячна кругом — така студена! — Антена гнеться, мов струнке стебло, І чорний день десь дзвонить у стремена.

23.IV. 1931

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 74.

Та як нам жить хвилиною легкою, Коли такий на пам'яті тягар Речей, обставин, люду і примар Ліг і лежить нестерпною вагою?

Як маєм крен направити з тобою, Коли щодня погроза і удар?

І пилу впав усюди сірий шар

І все значиться смутком і нудьгою?

І як чуттям пустити буйну рощ, Коли їм кригою грозиться дощ — Вони ж слабі, без хати, без покрова;

Коли спадає мла, мов той хижак, А ця, на бруку знайдена підкова — Єдиний добрий на майбутнє знак.

11. XII. 1931

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 88.

Чорніє лід біля трамвайних колій, Синіє в темних улицях весна, Мого юнацтва радість осяйна Встає назустріч нинішній недолі.

«Це справді ти? В якій суворій школі Так без жалю розвіялась вона, Твоя веселість буйно-голосна, Які смутять тебе нудьга і болі?

А згадуєш, яке тоді було Повітря? небо?... Гусяче крило, Здається, з нього пил і бруд змітало;

Як лід дзвенів, як споро танув сніг, І як того, що звалося «замало», Тепер би й сам ти піднести не зміг».

26. II. 1934

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 93.

В ГОСТЯХ У ПОЕТА

Я слухаю: «Єдиний він, баштан, Ще зброя нам на голод і на злидні; День ясен там і вечори погідні, Та вранці часто холод і туман».

Я думаю: крізь степовий бур'ян, Крізь прикрості іти не день, не три дні —

І в резиньяції, такій лагідній, Не знати зла, не відчувати ран...

І в затишку запущеної хати Обаполи прожитих літ єднати, Старе й нове збирати в свій альбом — То значить: мати серце, зір і вухо... Хто сміє не віддать свого «чолом» Цій неуйнятності людського духа?

2. X. 1934

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 84.

То був щасливий, десятлітній сон. Так повно кров у жилах пульсувала, І екстатичних сонць ясні кружала Злітали в неба голубий пляфон.

І кожний рік звучав на інший тон, На кожнім дні своя печать лежала, І доля, бачилось, така тривала, Не знатиме кінця і перепон.

Вмить розійшлося чарування щасне: Осінній день, тепло і сонце ясне Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий: Вся думка з білим і смутним горбом Немилосердно ранньої могили.

SONNETARIUM. Берхстесґаден, 1948, стор. 161.

Цей сонет написаний М. Зеровим на смерть його єдиного сина Костянтина, що помер в листопаді 1934 в Києві, мавши 10 років віку. Смерть сина збіглася з те-рористично-голодовим погромом України, з кінцем короткої декади українського відродження і з початком репресій проти М. Зерова — в сонеті відчувається цей індивідуальний і загально-історичний вузол долі.

  1.  Василь Еллан (Блакитний)

1894-1925

Після Миколи Скрипника — найвидатніший ідейний представник українського комунізму та «українського шляху до соціялізму», один із основників Української Комуністичної Партії (боротьбистів), потім один із керівних діячів Радянської України, від уряду якої брав участь у конституційній боротьбі 1920—23 року проти реставрації старої російської імперії в новій формі РСФСР і за союз рівноправних з Росією та незалежних від неї радянських республік. За це Скрипник назвав його «фундатором СРСР». В історію української літератури увійшов як один із групи «перших хоробрих» — фундаторів української радянської літератури та як автор революційно-бойової лірики.

Народився 12 січня 1892 (за іншими даними — 1894) в селі Козли на Чернігівщині в родині священика Елланського (дійсне прізвище Еллана). Вчився в Чернігівській духовній семінарії, монархічно-русифікаторський характер якої сприяв переходу юнака до української підпільно-революційної діяльности, зокрема в Юнацькій Спілці, що діяла під час Першої світової війни. Далі був студентом Київського комерційного інституту, але війна й революція перервала його освіту, як і більшості діячів його генерації.

З самого початку революції 1917 року Блакитний був членом Української Партії Соціялістів-Революціонерів, що була провідною партією в Центральній Раді, а потім і в уряді УНР. Блакитний ще замолоду сформувався як водночас полум'яний український патріот-незалежник і як так само гарячий і щирий інтернаціоналіст. Дві події потрясли його свідомість: зрадницький напад Совєтської Росії на молоду українську республіку, що вписав в нашу історію трагедію Крут і різню в Києві, влаштовану військами Муравйова в лютому 1918. Друга подія — німецька договірна «поміч», що обернулась на жорстоку окупацію: розгон Центральної Ради, розгул каральних експедицій, грабунок зголоднілого наїзника.

В шуканні виходу між московською Сціллою і західньою Харібдою Блакитний і його однодумці приходять до висновку, що в умовах наростання на Заході, а зокрема в Німеччині, ре-волюційної хвилі рятунком для його нації буде пролетарська революція в Европі і незалежна українська комуністична партія. Швидко із лівих крил УПСР і УСДРП утворюється УКП (боротьбистів), що розгорнула свою мережу по всій Україні і взяла під свій вплив широкі бідніші шари селянства і української частини робітництва. Відрізавши пуповину від УНР, що так само уперто, як і неуспішно шукала помочі на Заході, боротьбисти організують власні військові повстанські загони, стають політичними інспіраторами Григор'єва, що з своїми степовими повстанцями скидає в море російські монархічно-реставраторські і ан-тантські десанти, а потім повертає весь повстанський фронт проти військ Совєтської Росії, які вдруге вдерлись з півночі на Україну. Одночасно ЦК УКП (боротьбистів) провадить переговори з Комінтерном про прийняття УКП(б), як незалежної від РКП української секції Комінтерну, що має стати урядовою партією самостійної УРСР. Обласну організацію РКП на Україні — КП(б)У — боротьбисти вимагали ліквідувати і забрати з України разом із російськими військами. Але в Комінтерні був господарем Ленін і прохання УКП(б) відкинено, натомість запропоновано її влиття в КП(б)У. У відповідь боротьбисти почали готовити нове загальноукраїнське повстання проти совєтсько-російської окупації, не перериваючи переговорів з Леніним. В цей час стало відомо про підготований наступ на Україну військ Польщі і російських білогвардійських військ Врангеля із Криму. Цим мабуть і пояснюється те, що боротьбисти несподівано вливаються в КП(б)У без жодних гарантій з боку Совєтської Росії, якщо не рахувати урочистих деклярацій Леніна про самостійність Радянської України і про забезпечення керівної ролі в ній і в КП(б)У «наших українських братів-комуністів».

Під тягарем страшної відповідальности за цей нерівний і не-забезпечений ні військовою, ні політичною силою компроміс Блакитний займає позицію твердого інтернаціоналіста, непримиренного проти російсько-совєтського імперіялізму. Всі свої сили він кидає на зміцнення і ріст української сили в рамках КП(б)У і УРСР. Але боротьба не рівна. Блакитного скоро усувають із ЦК КП(б)У, який і далі лишається в руках присланих із Москви функціонерів. Відступаючи пряму політичну боротьбу більше своїм товаришам Шумському і Гринькові, а також Миколі Скрипникові, Блакитний кидає свої сили на організацію українського культурного відродження в УРСР. Він утворює державні українські видавництва, пресу, журнали, організує спілку українських пролетарських письменників Гарт, сприяє формуванню численних українських мистецьких і загальнокультурних організацій та інституцій. Як редактор центральної уря-дової газети «Вісті ВУЦВК», очолює цілий фронт культурного резистансу і контрнаступу супроти русифікаційної і колоніальної політики ЦК РКП(б). Позитивні результати його роботи були великі, і з його іменем зв'язана чимала частина доробку 20-х років, історичне значення якого ніколи вже не може бути усунене з балянсу сил.

Почав Еллан друкуватися в 1918 році. Це поет властиво одної книжки — УДАРИ МОЛОТА І СЕРЦЯ (Київ, 1920, 24 стор.), до якої він потім додав ще дещо. Всі його поезії увійшли в посмертний однотомник ПОЕЗІЇ (Харків, ДВУ, 1926, 114 стор.). У передмові до того однотомника Микола Хвильовий розкрив трагедію Еллана-Блакитного, людини тонкого гуманістичного серця, що мусила бути в осередді найкривавішої політичної битви; вродженого поета, що мусив бути тільки політиком; палкого патріота-самостійника й інтернаціоналіста, що мусив іти на компроміси з силою нової Росії, яка завше була імперіял-шовіністич-ною і в особі комуністів якої росла нова зажерлива міщанська бюрократична панівна кляса. «Глухо плещуться гребні зливи в мури безсонних тупих ночей», — так міцний вольовий Еллан у одному з останніх своїх віршів натякнув на те, що діялось у нього у душі. До самої смерти від розриву серця 4 грудня 1925 року був він невтомним будівничим, ставив себе як холодного раціоналіста своєю сталевою волею, що єдина тримала його, слабого здоров'ям, в нелюдських напругах його великих пригод. Ця самодисципліна і невгнута воля, помножена на напругу і розмах його революційної доби, звучить у його поезії дійсно як удари молота і серця. Жив він усього 33 роки, а як поет — тільки 7. «Нескінчений малюнок» — так назвав його як поета Хвильовий, вживши власного образу Еллана.

Москва пробувала розстріляти Блакитного через кілька років по його смерті. Його друзі ще встигли до початку «проклятих років» поставити йому пам'ятник в Харкові, але десь 1933 чи 1934 року сталінський намісник на Україні Постишев зробив так, що одного ранку знайшли пам'ятник Блакитного на землі: нібито якась вантажна автомашина випадково наїхала на нього вночі. Пам'ятник взяли на «ремонт», але назад його так і не поставили. Навпаки, виявилось, що «машина наїхала» не випадково. Блакитного було оголошено «буржуазним націоналістом», «бандитом», твори його заборонені; всі його товариші по партії боротьбистів постріляні чи заслані на сибірську каторгу. Та на тому його біографія не кінчилась. 1957 року Еллан був «реабілітований», частина його творів видрукувана, але його політичні писання 1919—24 років осталися здебільша заборонені.

ПІСЛЯ КРЕЙЦЕРОВОЇ СОНАТИ

«Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі»... — Сантиментальність! Хай загине

І пам'ять ніжних на землі. Нам треба нервів, наче з дроту, Бажань, як залізобетон, Нам треба буряного льоту, — Грими, фанфар мідяний тон. Десь там самотня віоліна Тужливо журиться у млі... Не зупиняться! Хай загине! Йдемо. Під марші. По землі!

1918

«Червоний шлях», 1925, ч. 11-12, ст. 7.

ПОВСТАННЯ АНДРІЯ ЗАЛИВНОГО

І

Де оспіваний задуманим поетом Сивий морок звис над сонним містом, — Кинуто революційним Комітетом, Наче іскру в порох, терориста.

Наказ дано (коротко й суворо): Вдарити й розбити ворогів. Спало тихе місто і не знало — скоро Звідкись грізний гримне стріл.

Над безлюдністю провулочків порожніх Білий ранок опалево плакав. Раптом п-ббах! — І другий, третій стріл тривожний, Кулемет нервово за-та-та-кав...

Легко так дісталась перша перемога: Ворога змішав безумно смілий напад. Панцерник здобуто... Ах, не йде підмога... І серця тривога стисла в чорних лапах. Затремтів напружено мотор, Мов приріс наган до пальців. Ох, уже стискає міцно коло ворог, Кулі чітко лучать в панцер.

...А надвечір — все укрив туман. Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану.

II

Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки... Наче хвиля, защемить печаль: Жалібні Шопена звуки Розіллє ридаючи рояль.

Душ блакить, пекучо повна вщерть, Розгорілась, ятриться любов'ю: За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть.

III

Гарячково стукав, поспішався телеграф, Знову кинув іскру Комітет: — Кров горить на наших прапорах, Наша кров.

Вперед!

1918-1919

Журнал «Мистецтво», Київ, 1919, ч. 1, стор. 23; передрук із кн. ВПЕРЕД, робітничий календар на рік 1929. Нью-Йорк, вид. Союзу українських робітничих організацій, 1928, стор. 93. Андрій Заливчий (1897-1918) — товариш В. Еллана; належав разом з Елланом до лівого крила УПСР — боротьбистів; загинув в українському повстанні проти німецької окупаційної армії в 1918 році, в Чернігові. Заливчий залишив по собі збірку своїх оповідань ЗАРІЗЯКА.

УДАРИ МОЛОТА І СЕРЦЯ

Удари молота і серця — І перебої... і провал... Але ізнову розіллється Вогнем гартований хорал.

Муром затято обрій — Вдарте з розгону: р-раз... Ми — тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас.

Ми — тільки крешемо іскри, Спалахують мільярди «Ми», Розпанахають ковані вістря Стару запону пітьми.

1920

УДАРИ МОЛОТА І СЕРЦЯ. Київ, 1920.

НЕСКІНЧЕНИЙ МАЛЮНОК

На шибках — зимових мережок зірчасто-білий візерунок. Червоним одсвітом пожеж горить нескінчении малюнок.

1920

♦Червоний шлях», 1925, ч. 11-12, стор. 7.

  1.  Василь Чумак

1901-1919

Псевдонім: С. Віче. Народився 1900 року в містечку Ічні кол. Борзенського повіту на Чернігівщині в бідній селянській родині. Закінчив у Городні гімназію в 1919 році і тоді ж переїхав до Києва, де з головою пірнув у революційну діяльність, працюючи разом з боротьбистами, беручи участь у їх пресі. В Києві зблизився з Гнатом Михайличенком, лідером боротьбистів.

Писати почав з дитячих років. Незвичайно свіжий талант, спонтанний ліризм при гострому інтелектуальному зорі зразу пробили юнакові шлях до кращих тоді журналів, як-от «Мистецтво». В 1919 році, під час окупації Києва російською «білою гвардією» генерала Денікіна, був схоплений разом з Михайличенком та іншими боротьбистами і розстріляний. Ця страта обірвала на самому початку одну з більших надій дореволюційної української поезії. Його поезії були видані окремими збірками вже по його смерті і дали підставу літературній критиці зарахувати його в групу поетів, відому під назвою Перші хоробрі. Окремі видання поезій Василя Чумака: ЗАСПІВ. Поезії (Київ, 1920, 65 стор., два видання); РЕВОЛЮЦІЯ. Поезії (Харків, вид. Всеукрліткому, 1920, 16 стор.); ЧЕРВОНИЙ ЗАСПІВ, зб. поезій (Харків, вид. ЦК КСМУ, 1921, 24 стор).

Нам не пощастило при складанні антології дістати котрусь із цих збірок і вибрати найліпші його поезії. Хоч Чумак був розстріляний денікінцями ще до остаточного утвердження радянської влади на Україні, а все ж в часи розгрому української літератури його твори були вилучені з ужитку і заборонені, як буржуазно-націоналістичні. Аж 1956—57 року була знята якоюсь мірою ця заборона.

*

* *

Несли твою труну. Тремтіли ґрона-бризки

на віях яворів, а вечір похиливсь так низько, низько-низько —

ще мрів — про ранок? — мрів...

І плакали — чого? — старі-старі мотиви, старі слова —

сочили тугу вижатої ниви, погаслих сподівань.

А я мовчав. Як ти. Як ти мовчиш і досі.

І болюче, так болюче мені: навколо скрізь молилась осінь, а ти була в труні.

Сергій Єфремов. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, Київ-Ляйпціґ, 1919, стор. 379-380.

* * *

Ряд хаток, пошарпані, подерті, Мов старесенькі бабусі похилились; Кіллям стіни затрухнявілі підперті, Щоб од вітру не звалились.

О, народе! Чи ти бачив сонце? Хоч один тонюсінький промінчик долі? — Де ж? Ганчіркою забите в нас віконце, Голі й босі. Босі й голі.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії. Нью-Йорк, 1955, стор. 298.

* * *

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, Розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.

Замість них я розсиплю пісень злото-соняшні хвилі, Як ті птахи меткі, як ті птахи меткі-легкокрилі;

Оточу їх сріблом, загартую могутністю криці, Дам їм крила вітрів і надхну їх вогнем блискавиці, І пущу. Хай летять мої думи-пісні-метеори —

Не в палаци гучні, не в безмежні, блакитні простори, А в хатину людську, де в кутках оселилися злидні. Мої співи прості і робочому серцеві рідні.

І засяють вони, як ті зорі у небі глибокім, — І не буде тоді робітник-селянин одиноким.

ЧЕРВОНИЙ ВІНОК. Збірник творів новітніх українських письменників. Одеса, в-во Окружного Комітету Херсонщини УПС-РК, 1919. Передрук із кн. ВПЕРЕД. Ілюстрований робітничий календар на рік 1929. Нью-Йорк, 1928, стор. 86.

*

* *

Бурями сійтеся, бурями, Маки — червоні вогні: Там поза ґратами, мурами Тінями сірими, хмурими Ранки конають ясні.

Вдаримо гучно ми дзвонами — Всесвіт обійде луна — Кинемо вільно червоними: Владарі світу з коронами: Вже непотрібні ви нам!

ВПЕРЕД. Календар Союзу українських робітничих організацій в Злучених Державах. Нью-Йорк, 1925, стор. 117.

РЕВОЛЮЦІЯ

(Уривок)

На площі — в юрми — на мітинґ

вінки несіть — вінки й ґірлянди

з тремтінь-мигтінь

з революційних прядив.

На площі — на мітинґ — на брук!

І завтра — вірте — швидко — завтра

святкує всесвіт бурю-гру, пала з півоній ватра.

ВПЕРЕД. Календар. Нью-Йорк, 1928, стор. 86.

  1.  Майк Йогансен

1895-1937

Один з найбільших майстрів поетичної мови, ювелір слова, яскравий представник модерного романтизму 20-х років, поет, прозаїк, перекладач, теоретик літератури і цікавий мовознавець, — він був, з другого боку, людиною спорту (теніс), мисливства і мандрів. І все це химерно поєднав із своєю активною суспільно-літературною працею, ставши одним із фундаторів української радянської літератури, будучи при тому зовсім далеко від політики.

Народився 1895 року в Харкові. Батько (шведського роду) був учителем німецької мови; дав синові добру освіту: гімназія, а потім Харківський університет. Свою філологічну освіту Майк (власне Михайло) Йогансен завершив аспірантурою при катедрі мовознавства в Харківськім університеті (тоді ІНО). Поза тим це була людина широко начитана, знавець кількох західноєвропейських мов, з яких дав ряд досконалих мистецьких перекладів. Добре знав модерну західню літературу.

Денікінщина 1919 року поклала різку лінію у світогляді Майка Йогансена, революціонізувала й «українізувала» молодого поета, який з того часу пише виключно українською мовою. Десь з 1920 року Йогансен тісно зближається з Василем Елланом, Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою та іншими молодими харківськими письменниками, творить разом із ними перші маніфести «української пролетарської літератури», альманахи, першу організацію українських пролетарських письменників Гарт. З 1925 року стає одним із співфундаторів ВАПЛІТЕ, за діяльну участь у праці і виданнях якої пізніше тяжко розплачується. Після ліквідації ВАПЛІТЕ Йогансен входить у групу письменників, що культивували жанр нарису і сюжетної прози в редагованому Иогансе-ном і Смоличем цікавому місячнику західньоевропейського типу «Уж» («Універсальний журнал»).

Друкуватися Йогансен почав 1921 року; тоді в збірнику «На сполох» появилися його поезії і тоді вийшла його перша книжка поезій ДТОРІ (Харків, Всеукрлітком, 1921, 24 стор.). Він де-бютував як сформований поет, заховавши від читача молоді роки учнівства. Доля дала цьому самостійному майстрові тільки яких 10—12 років для самоствердження. Ніби передчуваючи це, він працював інтенсивно, встигши дати в цілому сім самоцвітних збі рок поезій (крім ДТОРІ ще такі: РЕВОЛЮЦІЯ (Харків, в-во «Гарт», 1923, 16 стор.); ПРОЛОГ ДО КОМУНИ (Харків, ДВУ, 1924, 24 стор.); КРОКОВЕЄ КОЛО (Київ, в-во «Гарт», 1923, 32 стор.); ДОРОБОК. Речі 1917—23 (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 100 стор.); ЯСЕН (Харків, 1930); ПОЕЗІЇ (Харків, 1933). Одночасно інтенсивно працював у ділянці прози, давши книжку оповідань 17 ХВИЛИН (Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.), а також повісті і романи, що з них лише уривки появилися в журналах («Африка», «А. А.» та інші). В прозі він був цікавим експериментатором, майстром засобу «учуднення» й гумористичного тінювання сюжету. В своєму творі «Подорож доктора Леонардо по Слобожанській Швайцарії» («Літературний ярмарок», 1928, грудень, ч. 1) Йогансен сполучив у чарівну цілість пригодництво, гумор, лірику, есей і незрівняний пейзаж Донеччини, що виріс у нього, за влучним означенням Миколи Оглоблина (Глобенка), на справжнього героя цієї романтичної новелі. Але цікавий доробок лишив він і як теоретик літератури (ЕЛЕМЕНТАРНІ ЗАКОНИ ВЕРСИФІКАЦІЇ, Харків, 1922, та ЯК БУДУВАТИ ОПОВІДАННЯ, Харків, 1926). Як літературний критик і як лінгвіст Йогансен присутній у всіх ліпших журналах, альманахах і збірниках двадцятих років.

Дегустуючи плоди з усіх гілок великого дерева европейсь-кого і американського модернізму, йогансен віддячувався досконалими перекладами кращих зразків, а не рабським копіюванням їх. Бо він мав, любив і плекав своє. Як тонкий по-ет-філолог, кохався в слові і мові українській, що стала не тільки його інструментом, а й джерелом надхнення, незглиб-ною копальнею багатих словесних руд і самоцвітів. Справедливо зазначалось з приводу збірки ЯСЕН, що Йогансен має такий великий власний словник, якому міг дорівнювати своїм багатством хіба тільки словник Миколи Бажана; що Йогансен вчинив повстання проти натуралістичного слова, став майстром спект-ралізації і розкриття многопляновости слова (журнал «Пролітфонт», червень 1930, ч. 3). Він не дарма вчився в Харківському університеті — університеті Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір. Йогансен рясно вживав у своїй поезії прозаїзми, але не задля епатацп неспокушеного читача, ані задля модерністичного оригінальничання — він роз-кривав у найбільш прозаїчному слові затаєні в ньому поетичні можливості, очищав його від того бруду, який лишається на всякій речі й істоті після тривалого їх вжитку. Тонкий майстер звукосполучень, алітерацій, словесної музики, Йогансен у всьому дозволяв собі пускатись на гру, яку бачимо в морській хвилі, в дитини і в мистецтві. Дехто помилково брав це за пустопорожню «іграшку».

У групі «романтиків вітаїзму» Вапліте Йогансен був органічним, хоч і цілком окремим, своєрідним. Йогансенова любов до життя доходила найвищих меж. Іноді він оголював її, і тоді його можна було назвати «дикуном». Насправді ця висока людина з зеленими очима і спортивною фігурою була прозірливим філософом і книжником, що знав найтоншу міру речей. А до того ж мешкало в його серці терпке передчуття передчасної власної ґвалтовної смерти («Я знаю: загину...»), наступу на молоде українське відродження залізної п'яти московського тоталітаризму («Мертвий крижень»), візія росту-по-гибелі світу («Овес росте»). Ці елементи долі, просотуючись у його віталістичному ґоблені чорною ниткою, зв'язувались із своєрідним і теж фаталістичним вольовим сприйманням своєї приналежности до того «Ігоревого полку», що супроти всіх зловіщих знаків землі і неба всією силою свідомости й інерції призначення втісується в саму гущу смерти.

І все сталося, як «належить»... Коли Йогансен, який ніколи не мав претенсії бути політичним героєм, став перед лицем тотального розгрому радянської України і московського диктату — «співай, поете, з нами в тон», він спробував «заспівати». Та поет, у творчості якого був великий елемент гри, як вияву життьової сили, не виявив здібности на гру в одописця тиранії. Весь він, у творчості і в житті, був не від світу казарми. Його арештували 1937 року, зробили очевидно терористичним змовником. Кажуть, він був засланий в далекі концтабори Півночі чи Сибіру, де саме тоді шаліло десяткування в'язнів. Кажуть, він збожеволів і його, вже страченого, розстріляли.

Я ЗНАЮ: ЗАГИНУ...

У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий, Удосвіта серп укосить Молоду зів'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке, Як виють собаки на місто Гей кликом тисяч і тисяч!

Я знаю: загину високий, В повітрі чистім і синім. Мене над містом повісять: Зорі досвітній в око, В холодне око дивитись.

1920

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія. Нью-Йорк, НТШ, 1955, стор. 209.

* *

Люблю тебе — не знаю слів Тієї пісні лісової. Крізь верховини ясенів Сніжини розтають весною. Пташиний виклюнеться спів Із лісовиного спокою...

Хай пронесеться листям спів І спиниться понад тобою.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія. Нью-Йорк, 1955, стор. 210.

* * *

Поля синіють вечорами, Ріка говорить з берегами, І так таємно На небі білії намети

Димлять: — Вечеря вариться борам. Все ближче, ближче вечір суне, Все нижче плачуть трави-струни.

Тихо й темно Бори-поети

В хмарах сплять.

1920

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 56.

* * *

Заячий вечір. Сніг.

Ах! Блакитна стеле суніч

І лягає, як стомлений синій китаєць, З-поза сосонок

звіриних ніг, Із забутих

дитячих книг

Знайомий з'являється заєць. Заяри, заялини, заячмінь замаячить заяча

тінь.

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 56.

*

Дні мої, мої дивні діти, Віддав вас вольній волі. Ви, мов вино, мов вітер, Мов вагони в дикучім полі.

Он: сховались хмари за. обрій, Он: бори стають на коліна, Дні мої, мої перші хоробрі Кораблі в ворожі країни.

1921

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 210.

ПОСУХА

Над селами хмари

Похилі, І тоскно в блакить Простягають руки безсилі...

Оце тільки лишилось, Що плакать.

О, так залетіли далеко В такий голубіючий ірій, Білопіняве пір'я стелили Над селами хмари...

Сліз ні краплі — Оце нічим лишилось І плакать.

1921. Голод.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 211.

ГОЛОД

Над полем сохлим

Мертві вітряки, Немов хрести над віршем

Відзабутим...

Руки не сила підвести...

Ще гірша, о, ще гірша

Доля буде.

І поле й голод.

Це все — ти. Шляхи — твої пошорхлі руки. Над тим, що пишеш, Ці хрести І в борознах твоїх не зійшли звуки.

Сій же строфи люте насіння, Сій же, Поки ріже твій син твого сина, Сій же, Пазурями землю копай, Лушпайя

Сій бараболі — Ще карам не край, Ще боротись довго за волю.

1921

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 212.

* * *

Ви, що, не знаючи мети, Спиняли стомлені здорового, Лежіть собі — до неба йти Ще довго.

І ви, що до небес мости Своєю окропили кров'ю, Простіть ви нам. Ідемо. Йти Ще довго.

І піють півні на путі, І кличуть віковічним зовом. Забули все. Ідемо. Йти Ще довго.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 222.

ВЕСНА

На зими нескінчену поему Упала, розтала веснянка — Перша тема

На останню білу сторінку. Іду поважний, похмурий і мрію Про щось... про поділ земельної ренти. А навколо грають, пустують дурні весновії І сміються з мене інтеліґента.

Гей, що солодким духом цигарки Пахнув на мене старенький робочий. Наче воно не зима й не Харків, А степ полином пливе і лоскоче.

І от стою... і думаю так приближно: Вірю: зробимо весну на світі. Щось підходить близько, ніжно: Товаришу, дозвольте прикурити.

КВАРТАЛИ. Альманах перший. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, стор. 76.

РЕВОЛЮЦІЯ

І

Коли Прометей Підвівся руба

З чотирьох ніг на дві

І, вогонь з запаленого блискавкою дуба Узявши у кострубаті руки, Повстав проти Зевса, То перша була

На землі Після незчисленних ночей

Революція.

1925

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 58.

МЕТЕМФІСИС

А нас, тих, що знали зарані пісню, Заспівають у трави, квіти й коріння, Вітерець хвильовий пролетить і свисне, Тичину блакитний елан оповине. Закиває лісними очима сосюра, І знайдеться десь перекручений корінь, Такий незґрабний, такий чудернацький і бурий, Що для нього назвищ не стане тих, Ще раз полізуть в історію І наречуть йому химерне наймення: Література.

1925

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 59.

КОЛИСКОВА

Моє, моєньке миле, ясне-мі Спи, золотава вовно, Летить-леліє літень в ви-со-ті, — Кімната весен повна.

Сотайтесь со-не сот-ні сніжні дні, Одчиниш двері — літо. Сичить і сіє січень по вік-ні, Дні в місячнеє сито.

Коли б не ко-ні ні-ж-ні і смут-ні, Тебе б не по-не-сли в осонні, Спи, сину мій тоненький, на ясній, На соняшній долоні.

1926

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 216.

ОСЬ ІДУ ПО РЕЙЦІ...

Ось іду по рейці і хитаюсь, Чи дійду до краю, чи впаду, Ліс ліворуч, мов зелений заєць, Задивився на мою ходу.

Десь далеко одинокий коник Пісню травам і лісам згадав: Наче гасне дерев'яний дзвоник, Наче спить і падає вода.

Скільки днів любилося з ночами, Розтавало вранці у вікні, Скільки птиць летіло над полями, Не верталося до мене уві сні.

Я іду по рейці і хитаюсь, Чи дійду до віку, чи впаду.

Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць, Задивився на мою ходу.

«Червоний шлях», 1926, ч. 7-8, стор. 65.

ЯСЕНЬ

І співай тепер, що не ця Була остання сторінка. Я тебе прочитав до кінця, І зосталась одна картинка: «Ти мов тонесенька ясень Зросла в голубе озеро». Ах, засміялась ясна, І стала на порозі.

Не сховаєш тепер лиця, Крізь пальці горить і рдиться. Я тебе прочитав до кінця І до себе несу на полицю.

1927

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 217.

Випливає чапля з туманів: Тихо крилами моя махає птиця, Мов у листя ранішніх лісів

З серця точить кров — і кров стає суниця

І ще тихше канула за грані І розтала десь за соснами далеко. Чапля — може то була лелека — Потонула в сутиші багряній.

І над плахтою картатою полів, Що міцніше, що солодше сниться В ніч любови, край останніх снів Народилось сонце — полуниця.

1928

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 59.

* *

Овес росте край неба у пісках, Мов сивий дід, над ним куняє хмара.

Похмурий сон: на головах Стоять століття і бездумно марять. — Росте овес, киває і мовчить.

Далеко в морі хилять кораблі Латинський парус у вечірній ірій.

— Овес росте і виростає в ліс. Стовпи страшні, змертвілі й сірі, Гниють і з крахом падають на шлях...

— Росте овес край неба у пісках.

1929

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 221.

ПОЕЗІЯ

Ми родили з тобою стільки слів, Що ними можна місяць заселити.

Ми виснували стільки, стільки синіх снів, На всіх плянетах наші грають діти.

Ми всі з тобою обпливли моря, Усі затоки в тихоокеані. Шакалом місяць з хмари визирав, Над головами марили ліяни.

То ж ми робили в рижових полях, Нас нагаями били білі люди.

Всі рани світу — на твоїх руках, Весь біль і гнів — в моїх широких грудях.

То ж ми збудуємо останні барикади, Це ж ти останнього застрелиш короля. По всій землі великі встануть ради І ти умреш, подруженько моя.

«Літературний ярмарок», Харків, 1929, ч. 9, стор. 136.

* *

Верніться! Так голос пролунав з туману, Мов птиця, Схопилось серце, руки опустились в давнину, Трамвай прорізав тишу й увірвав. Я чув, як палав день, росла трава Гей вище від гаїв, від гаиворонків, так Що її люто рвали і клювали птиці.

Та знову: Верніться! Нижче

і нечутніше, ніж далекий гуд

столиці У незліченних тротуарах вмерло слово.

«Літературний ярмарок», жовтень 1929, книга одинадцята, стор. 196.

ВІКНО ЗИМОВОГО ВАГОНА

Лежать, лежать

сніги, пливуть ліси

у крайню Раїну, де над вітром

— дальня путь.

І гаснуть голоси

граків і вечір витре З усесвіту історію снігів.

З яруги викотивсь багряний ґалаґан І цапки став над падлими полями Подобень місяця. Туман

Топив в затонах пам'ять. Рами

Небес розчахли. Зорі забрели в нігич у чорний чад, І, звівши вгору темні руки, навзнаки, назад Упала ніч.

І все ж лежать, лежать сніги, Пливуть ліси у крайню Раїну, де над вітром вольна путь, Де гори з гір

Родяться, де у дальній

Похід веде вода і не дає заснуть, Доводить, що у день веде, у виноград, Цілує листя, спорить і свариться, Верзе, що встане, Устає

і падає назад... — Немов ізроду не було снігів, Немов весна в вагоні і рука Дівоча ніжно на вустах присниться Й чабан, що десь увечері гукав, Перетворивсь на теплу й сонну птицю.

«Літературний ярмарок», вересень 1929, ч. 10, стор. 250.

МИСЛИВСЬКА ЛЕҐЕНДА

Плесо спить. В очерет Тікають перелякані брижжі. Келіх, наповнений ніччю вщерть, Келіх ніччю по вінця — смерть, і от Над щетиною бору Появляється Мертвий Крижень.

Крила йому свистять залізні, Оливом повні потужні жили, Він летить, і пізні Птахи ховають голову під крила.

Трава тремтить у чорній воді.

Поволі він облітає озеро, Голову витяг вперед, вперед, вперед, Залізні крила січуть очерет, На коліна падають лози.

І от стрілець починає бить, Божевільними пальцями шукає набоїв, Б'є і б'є, а Мертвий Крижень свистить Усе ближче, все нижче над головою.

І коли ранок встає, змучений в смерть Борнею коло чорного бору, Човен, води повний вщерть, Качає тіло з пониклою головою, Тіло стрільця, убитого вчора З його останнього набою.

«Літературний ярмарок», жовтень 1929, книга одинадцята, стор. 197.

* * *

Ах, життя моє — кругле, як м'яч, Пружне й палюче — як любов. Падай. Злітай. Смійся. Плач. Цілуй дужче, знов, і знов.

До вогню цілуй. До зубів, До холодного цілуй поту. Так ніхто тебе не любив, Не пив слину з крепкого рота.

ЯСЕН. Харків, 1930; передрук із журналу «Пролітфронт», ч. З, червень 1930, стор. 304-305.

  1.  Володимир Сосюра

1898-1965

Ніхто з поетів — «двадцятидесятників» не міг і мріяти про таку міру популярности серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра — цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою. Немов якийсь майстерзінґер пізнього середньовіччя, мандрував він по всій Україні, читаючи на масових публічних вечорах, у тісніших приватних колах і просто на вулиці перед першим зустрічним незнайомим свої співучі вірші, повні незг-либної ліричної стихії, роззброюючої щирости, любовних пристрастей, революційного запалу, болючих суперечностей доби, незнищимого в ньому українського патріотизму, поєднання почуття козацької традиції і неповторного моменту дня, української радости і трагедії. Не тільки для дівчат було в його поезії і в ньому самому щось від невідразного Дон-Жуана, що любить і зраджує з однаковою всеобеззброюючою повнотою і швидкістю. За свої численні смертельні гріхи перед партією він так щиро і лірично каявся, що суворий ЦК кожного разу вважав можливим, а з огляду на популярність і потрібним давати йому відпущення гріхів. Помиляються одначе ті, хто вважає Сосюру за недалекого і безвідповідального лірика-співу-на, простачка. Поруч із найпотужнішим ліричним талантом був у нього гострий розум і інтуїція, які вражали часом своїм глибоким влучанням у серце явища чи проблеми.

А все ж чисто творчі успіхи Сосюри лишилися незмірно нижче можливостей його таланту. Чому? Через брак доброї освіти і високої літературної культури? Через постійні вправи над ним ЦК партії, що клала його раз у раз під свій прес і витискала з нього зайвину буйних почуттів і соків? Через загальну приреченість літератури Розстріляного відродження? Через брак самодисципліни? Може через усе те разом... Життьовий шлях Сосюри, бігши крізь усі перерізи і закрути надзвичайного українського п'ятнадцятиліття 1917—33, сприяв утворенню саме такого його профілю.

Народився б січня 1898 року в Донбасі, станція Дебальце-во. Батько й дід належали до селянської інтелігенції, обидва писали вірші російською і українською мовами; батько мав нижчу гірничу освіту, працював у Донбасі. В. Сосюра закінчив сільську школу та дві кляси сільськогосподарської школи. З дванадцяти років працював на різних роботах, здебільша на содовому заводі, близько року працював у шахті. За час революції брав участь у повстанні проти німецької окупації, був понад рік в армії Української Народної Республіки під командою Петлюри, потім перейшов до Червоної армії. Про своє перебування в армії УНР написав спомини: В. Сосюра. «З минулого. Спомини». («Червоний шлях», 1925, ч. 1—2, стор. 146—185). З 1920 року член КП(б)У.

Сосюра почав писати рано, але друкуватися пізно. У своїх спогадах він згадує, що в 1918 році Володимир Самійленко забракував був до друку вірш молодого козака армії УНР, тому першою надрукованою поезією Сосюри став хронологічно далеко не перший його вірш «Червона зима» (збірник НА СПОЛОХ, 1921).

Сосюра пережив чимало різних літературних впливів; зокрема сильні в нього сліди імажинізму. Але всі ті впливи тонуть у романтичній стихії його поезії, в його здібності дати тепло і романтичне піднесення та освітлення кожній навіть найбуденнішій речі.

Сосюру вважають одним із фундаторів української радянської літератури. Великий вплив на нього мали Блакитний і Хвильовий, яким він присвятив не одну свою поезію. Належав почергово до літературних організацій Плуг, Гарт, ВАПЛІТЕ. В часи кривавого розгрому України і її літератури (1928—33) Сосюра був безнастанно битий партійною критикою, викликуваний для грізних напучувань до ЦК партії. Багато його творів осталось в архівах цензури і ЦК партії, ніколи не побачивши світу (напр., прекрасна поема «Махно», яку авторові цих рядків довелося почути із уст поета 1925 чи 1926 року під великим дубом в Уманському парку «Софіївка»; збірка поезій СЕРЦЕ, конфіскована зразу після друку, тощо). Великий організований голод і терор 1932—33 років, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового розладнання. Після того, як він з балкону житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіяції до лермонтівського «Демона» — «Я чорний демон — дух вигнання...» — його взяли до психіят-ричної лікарні. Можливо, цим він урятувався від фізичного знищення.

Далі роки тяжкої «перебудови», тобто поетичного самогубства, і таким чином заслужена сталінська поетична премія 1948 року. Та в Сосюри на цьому не могло закінчитися. В часи війни Москва спонукала українських письменників писати в дусі Любови до України. Сосюра написав вірш «Любіть Україну», який показав, що десятиліття психічних тортур не знищили в Сосюрі ніжну душу лірика, ані вірного закоханого сина своєї трагічної вітчизни. В 1951 році з Москви прийшла розплата — геть аж до загрози виключення із літератури, не тільки з партії. Прийшло і нове каяття поета. Світова преса, в тому числі й такі газети, як «Нью-Йорк Тайме», порядком політичної сенсації подала на своїх сторінках переклад вірша «Любіть Україну» і повідомлення про погром та каяття за нього поета...

Книжки поезії Сосюри: ПОЕЗІЇ (Суми, Всеукр. Держ. В-во, 1921, 16 стор.); ЧЕРВОНА ЗИМА. Поезії (Харків, Всеукрлітком, 1922, 44 стор.); 1871 РІК (В-во «Гарт», 1923, 16 стор.); ЗАЛІЗНИЦЯ. Епопея (В-во «Червоний шлях», 1924, 48 стор.); МІСТО (В-во «Червоний шлях», 1924, 64 стор.); ОСІННІ ЗОРІ (В-во «Книгоспілка», 1924, 78 стор.); ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ. Роки 1921, 1922 і 1923 (Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.); СНІГИ (ДВУ, 1925, 64 стор.); СЬОГОДНІ (Харків, ДВУ, 1925, 116 стор.); ТАРАС ТРЯСИЛО. Роман (Харків, ДВУ, 1926, 80 стор.); ЗОЛОТІ ШУЛІКИ. Вибрані поезії (Харків, «Книгоспілка», 1927, 80 стор.); ЮНЬ. Поезії (Харків, ДВУ, 1927, 38 стор.); БАГРЯНІ ГОНИ (1927); ДЕ ШАХТИ НА ГОРІ (1928); ПОЕЗІЇ. Том перший (Харків, ДВУ, 1929, 218 стор.); ПОЕЗІЇ. Том другий (Харків, ДВУ, 1930); ПОЕЗІЇ. Том третій (Харків, ДВУ, 1930); ВІЙНА — ВІЙНІ (1930); МИНУЛЕ (1931); ВІДПОВІДЬ (1932); ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ (1932).

*

Уже зоря золоторога, де полинями зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило.

На тротуарах не лілеї й не лебединий в небі крик, дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить.

В поля з пахучої долоні червінці осінь просіва... А десь біжать залізні коні, і пахне холодом трава.

1922

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, ДВУ, 1929, стор. 86.

СТЕП

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій, синій жупан, За туманом — туман

і татарські загони...

Розсипається Степ синім дзвоном...

Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг

і поклав

на Чумацький, на зоряний Шлях...

бліді руки простяг...

Ходе Степ.

Замислений Степ.

А на ньому синій, синій жупан.

За туманом —

туман...

1922

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 93.

МАКИ

Л. В. Пилипенкові

Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте

на руках і слухати про любов до Беатріче...

Шелестіли жита, хвилювали жита, а між ними розкидано маки. Там, там

там, там козаки, козаки, козаки... Місто. Ніч. Огненні крики в повітрі... Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро?..

Голову я нахилю, — дивиться грізно хорунжий... Мамо, а може я сплю, може чого занедужав?..

Місто.

Ніч. Огненні крики в повітрі... Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро... Шелестіли жита, хвилювали жита, а між ними розкидано маки. Там, там

там, там, козаки, козаки, козаки... Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте

на руках і слухати про любов до Беатріче.

1923

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 97-98.

* *

Маґнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні ґранати, і мислі зоряно цвітуть...

О, моря гул! О, моря гул... І шарудіння хвиль на пляжі... А там панелі ще в снігу й морозу огневі масажі.

Ми хвилі любим, хвилі любим.

Самі народжені од хвиль.

О, притули вишневі губи

ти до моєї голови!

Хвилини бій, хвилини бій... Я чую, як біжать секунди, Я бачу космоси в траві, в твоїх очах заграви бунту.

Маґнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри... А в небі огненні ґранати, і мислі зоряно цвітуть...

1923

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 100.

ЗАЛІЗНИЦЯ

(Уривок з поеми)

Навів на мушку знак тризуба, нервово оддало в плече...

Як молитовно склались губи, і по щоці сльоза тече!..

Розкинув руки, — «Мамо, мамо!..»

О, брате, любий, ніжний мій!

Це ж я закляклими руками

поцілив в голову тобі.

Як темно нахилилось небо, і мчаться міліярди душ...

Ну що скажу тепер про тебе, коли додому я прийду?..

Лежить. А в небі — гайвороння, і залізниці дальній шум...

Цілую губи рідні, сині

і на огонь біжу, біжу...

А гриви хвилями на вітрі, доісторичний в небі крик.

Хай кулі виють темно й хитро, —

тепер я, хлопці, більшовик!..

ЗАЛІЗНИЦЯ. Епопея. Харків, в-во

«Червоний шлях», 1924.

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 156.

І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні! Ми не обернемо на бурі свої ридання і пісні.

Невже не згине доля клята, щоб не казали вже про нас, що ми наївні, як телята, у цей важкий грозовий час!?

Невже не можна, мій народе, усім сказать, що ти є ти, що страшно нам на тихі води через кістки твої іти...

ПОЕЗІЇ. Том III. Харків, ДВУ, 1930, стор. 68 (уривок).

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля! Навколо вітер непереможний реве й ґуля...

І хвилі моря далекі й близькі мені шумлять.

Там стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...

Криваві пальці тремтять... О, зоре, постій, не йди!

Але шумує далеке море

і мла... і дим...

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля! Навколо вітер непереможний реве й ґуля...

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 175.

З ВІКНА

І. Дніпровському

Кінь око скажене криваво примружив, — ударом трамваю хребет перебило... Трамвай — на хвилину... і знову за діло — він далі летить невблаганно байдужий.

Хто чув, як кричать і ридають колеса, коли переїздять горлянку чи ногу... Так кінь одинокий харчанням і плеском кричав невимовно до кінського бога.

В калюжі вишневій, густій од морозу, лягали, зникали граційно сніжинки... Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози... і от біля нього спинилася жінка.

Струнка і тривожна, в зеленім шоломі, — од жалю рукою — з кобури нагана: в заплакані очі — залізо і пломінь... А в небі сніжинки хиталися п'яно...

А в небі: зоря розліпила плякати: а мимо — з піснями колони з вокзалу... Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати, як теплу калюжу собака лизала.

ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 210.

МАЗЕПА

(Уривки з поеми)

— Учись, Іване... і любов, свою любов до України вмій влить у формули чіткі, умій спинить гарячу кров, рух нерозважливий руки, і стиснуть серце, коли треба.

Хай пада все, палає небо, а ти іди спокійним кроком

до точки, що намітив оком.

Учись війни у ворогів, вивчай і вдачу їх і зброю, і слава піде за тобою, немов за піснею мотив.

І хлопчик слухає, мов п'є

слова послушниці чудові, і наче серденько своє

він стиснуть хоче, хмурить брови, голівку чорну нахилив

перед лицем незнаних злив, мов приготовився до бою

з непереможною судьбою.

Він на війну зміняє мир, щоб у в огні згоріти щиро.

Неначе струни дивні ліри, далекий дзвонить монастир...

Там золоті Софії дзвони

пливуть над містом монотонно, Івана кличуть і гудуть: — Залізним будь, залізним будь! Умій боротись до загину, й свою нещасну Україну на чужині ти не забудь!

— Ні, не забуду! Я іду

до тебе, краю мій убогий!..

— Я так люблю твої дороги, моя Україно сумна!

Ти на груді моїй, мов рана...

О, як залізно вірю я, що час визволення настане, і шабля золота моя, Мазепи, гетьмана Івана, над трупом ката засія!

Скоріш коня мені, коня !..

...Ось по кімнаті

іде його старенька мати, благословля його хрестом: — Готовий будь! Збирайся сину!

Народ хвилюється кругом.

Будь оборонцем України, що на шаблюки точить рала.

Тебе народ і Бог обрали.

Надінь шолом і меч візьми, стань на чолі, здійми повстання, хоч і чека тебе за теє

страшна дорога Моїсея, доноси, зрада і вигнання...

Та доля страдників така.

По їх дорозі в бурі часу

колись прийдуть нестримні маси.

Хай не здригне твоя рука, будь смолоскипом днів нових!

Хай ти згориш, і вітру сміх

розвіє попелом надії, —

той не живе, хто жити вміє

з душею темною раба.

Життя ж — це вічна боротьба, і тільки сильними народи

куються в нації, ідуть

крізь бурі в радісні походи, торують для нащадків путь.

«Життя й революція», Київ, 1929, ч. 8, стор. 122.

Поема «Мазепа» В. Сосюри ніколи не була видрукувана повністю. Один уривок її

був видрукуваний в журналі «Життя й революція», — з нього ми взяли ці рядки. Ще один уривок із «Мазепи» Сосюри був видрукуваний в журналі * Літературний ярмарок». Липень, 1929, книга восьма, стор. 16-23.

САД

(Уривок)

В огні нестерпної навали рубали, різали наш сад... А ми дивилися назад і за минулим сумували... Руками власними тюрму творили ми собі одвічну... 0, будьте прокляті, кому назад повернуто обличчя! Брати нас брали на штики за слово, правдою повите... Ви ж розумієте, — віки не знали ми, чиї ми діти!.. Хтось застромив у серце шило, в чеканні марному весни... В саду розкішному лишились одні пеньки та бур'яни. Кати на струни наші жили тягли із рук, як сон, блідих... І з нас співців собі купили, щоб грати їм на струнах тих.

Харків, 1928

ПОЕЗІЇ. Том III. Харків, ДВУ, 1930, стор. 5-7.

ДВА ВОЛОДЬКИ

(Уривок)

...Вісім весен і зим, Вісім осен і літ, то тривога, то гніт, люті чорної дим налітали круками на мене, рвали образів листя зелене, потрясали кістки ці безумні круки, і за те, що з собою на герці я виснажував марно всі сили не первий, рвали нерви і жили і серце...

Скільки раз я хотів за нестриманий гнів, і за дум чорні лебеді й круки, — взявши мавзера темного в руки, — (щоб надворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе), — і поставить себе до

стінки.

Довго, довго я був із собою в бою... Обсипалось і знов зеленіло в гаю, пролітали хвилини, як роки... Рвали душу мою два Володьки в бою, і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невиданий хист, — рвали душу мою комунар і націоналіст.

Журнал «Гарт», червень 1930, ч. 6, стор. 8-10.

СЕРЦЕ

(Уривки)

Солодко й тоскно, ах!..

Це кохання нестримне лине, і розлука встає, як жах...

Срібло озер України

в твоїх очах, єдина!..

Під ногами

сніг

пломенистий.

Котяться гами

до ніг.

Над нами туманна блакить.

Це місто шумить і шумить, велике

північне

місто...

Обличчя в тумані... Чиє?..

І хто з ким на соняшнім герці?..

Я стримаю серце своє, українське

розхристане

серце...

........»»»...........

Місто, північне, велике, я в обіймах твоїх...

Хоч похмуро-міцним монолітом

на козацьких кістках ти стоїш...

Ось морями встають обличчя: чорнобриві, старі, молоді...

І все швидше і швидше, і швидше

серце б'ється й клекоче в груді...

Серце, козацьке серце!..

Не хили свого обличчя, не личить

тобі тепер це.

Я зроблю тебе робітничим, моє змучене серце!..

...Слухай...

Ось він іде

і бере Петра за в'язи...

Його руки — грозові маси, очі — повстання день...

Протинай же, думко, туман

електроном у морі стихії!

України старої нема, як немає

старої Росії.

Із південного, із туману, у польоті в невідані дні, мерехтить Україна багряна

золотими крилами мені.

Наді мною вся в димі блакить

і сніг, як сльози, чистий

лягає

покірно

до ніг.

А місто шумить і шумить...

Велике

північне

місто.

Ленінград, 1930

«Червоний шлях», березень 1930, ч. З, стор. 5-8.

  1.  Володимир Свідзінський

1885-1941

Поет, творчість і доля якого оповиті легендою, чекають свого розкриття. Рідко хто з його сучасників, маючи таке інтенсивне внутрішнє творче життя, так мало друкувався. В 1920—27 роках, коли в УРСР найбільше розквітали журнали, він лише тричі появився в пресі з своїми поезіями. Від 1912 року, коли поет дебютував у січневому числі «Української хати», і аж по 1940 Свідзінський опублікував лише дві книжки віршів: ЛІРИЧНІ ПОЕЗІЇ (Кам'янець, 1922, ДВУ, 34 стор.) та ВЕРЕСЕНЬ (Харків, видання автора, 1927, всього 69 поезій).

З нього був бездоганний перекладач із старогрецької (Гесі-од), латинської (Овідій) і німецької мов. У 1939 році вийшли окремим виданням його блискучі переклади Арістофанових п'єс — «Хмари», «Жаби», «Оси». А поза тим основна частина його доробку — лірика, баляди, чудові віршовані казки та інше — остались у рукописах, що, за винятком збірки МЕДОБІР, зникли із ним 1941 року.

Чи це було свідоме рішення Свідзінського — одного з більших поетів — остатися відсутнім у літературі свого часу, а чи його інтуїтивний відрух у трагічному переплеті різних факторів? Своїм сучасникам він пояснював мовчанку дипломатично: «Мою книгу ВЕРЕСЕНЬ критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг!» (Віктор Петров. «Українська інтелігенція жертва большевицького терору», розділ «Семидесятники», «Українська літературна газета» за червень 1956, стор. 5).

Його внутрішньої біографії не пізнати із скупих даних зовнішнього життєпису. Нам лише відомо, що Свідзінський народився 9 жовтня 1885 року в селі Маянів на Поділлі. Дитинство в родині священика пройшло теж на Поділлі в селі Мармо-линцях Летичівського повіту.

Він закінчив Подільську духовну семінарію в Кам'янці і Київський комерційний інститут. Працював у земстві, аж поки Перша світова війна не закинула його на два роки в Галичину. Під час революції він тримається рідного Поділля, працює у ви-давничому відділі Подільської Народної'Управи. З листопада 1925 року переїжджає на посаду редактора-стиліста в Державному Видавництві України.

Творчість Свідзінського позначена двома періодами: період відносного мовчання, включно з книжкою ВЕРЕСЕНЬ (1927); і період повного мовчання — після 1927 року. Офіційна критика рукою Якова Савченка підписала 1927 року вирок Свідзінському, як поетові, що «прийшов у літературу занадто пізно» і що всім своїм єством «цілковито поза нашою добою». Закиди ці для поета були такі ж небезпечні, як і нісенітні. Творчість поета від самого початку являла собою першорядну світлу духову силу молодого відродження, що формувало себе в умовах тяжкої самооборони від російського комуністичного тоталітаризму. Саме тоді Радянська Україна зводила гарячі бої за право вільного духового зв'язку з Европою, за право належати світові, а не Росії; Свідзінський брав участь у тих боях і всією своєю творчістю, і часом навіть більш безпосередньо. На слова із вірша Я. Савченка — «дивлюся на гибіль Европи під рев моїх строф» — Свідзінський відповів епіграмою: Зевс, покохавши Европу, безглуздим биком учинився, Владар богів і людей мукав, як та німина. Ти, бідолаха, не любиш Европи, з якої ж причини, Як поранений осел, в віршах поганих ревеш?

Перші дві збірки показали Свідзінського як поета наскрізь «ренесансового» і до того ж широкої та глибокої культури. У його поезіях бачимо типову для вершинних проявів 20-х років синтезу античної прозорости, гармонії та «радости» із модерною поетичною вимовою Заходу, із всеохопним лаконізмом китайської і японської лірики (він знав їх обидві) та з чисто українським генієм ліризму, сполученого з картинною пластичністю та епічною казковістю. Деякі його ліричні мініятюри і віршовані казки нагадують мініятюри із СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і казки Тичини. Але поетів модерністичних — типу Тичини наслідувати неможливо. Свідзінський і не наслідував — з дуже різних елементів він створив свою органічно-власну оригінальну поезію. Як майстер слова, знавець його природи і можливостей — Свідзінський заслуговує на окрему монографію.

Партійна критика взяла Свідзінському за фаталізм те, що як раз було демонстрацією духової сили — отієї здібности уйняти душею світло і темінь, ніч і день, життя і смерть, духове й ма-теріяльне начало, тобто якраз подолати фаталізм, не впадаю-чи в ілюзорне, самооманне, поверхневе. Для цього потрібна сила і свіжість, коли, мовляв Свідзінський, «так хочеться дохопи-тися рукою до гнізда, де блискавка лежить, як вовною обтулена змія». Потрібна також підготова до найгіршого.

Коли настав «страсний четвер» тотального терору над людиною і культурою України, Свідзінський зустрів його заздалегідь приготованим. Він не оддав свою «любов», «радість», «силу» і «мужність» тій зловорожій відьмі (із своєї казкової ба-ляди «Зрада»), що явилась в образі красуні і знищила тих, які їй помогли. В той час, як ціла генерація тою чи іншою мірою далася на фальшування чи провокацію себе російським «інтернаціональним комунізмом» чи пустилася в спізнене маскування, Свідзінський заздалегідь окопався мовчанкою, самотністю і вірою у власну духову перевагу. Він пише: «Тільки в самотності можна бути собою». Бути самим собою — це постійний внутрішній закон, категоричний імператив Свідзінського. «Зламайте себе, але будьте оригінальними», — казав він. Це було дійсно героїчне завдання перед лицем тоталітарного нівелювання людини в СРСР. Героїзм Свідзінського знову ж не зовнішній, не показний, а глибинний, він іде од якогось внутрішнього сонця і любови. В казці-баляді «Зрада» дівчинка рятує тата так, що кладе його спати на відкритому місці і навколо нього зводить з гілок і трави хатку. І коли дівчинка певна, що «все одно чаклунки горбаті не мають сили при моїй хаті» — то ми справді віримо в нездоланність цієї віри й любови.

Своєрідність духової ситуації Свідзінського була в тому, що він, ставши через мовчання шапкою-невидимкою, міг піти у духове підпілля і там розвинути велику творчу активність у повній ясності духу: Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання...

Цим і пояснюється випадок Свідзінського: тоді як, мабуть, ніхто не міг уже рухнути скованого катастрофою серця, — із страшною силою Шопенового «Marche funebre» звучать його поезії збірки МЕДОБІР 1932—34 років — років загибелі відродження і мільйонів людей України. Мабуть, загинув у ті роки і хтось із найближчих поетові (донька, для якої писав казки? дружина?) — таке дають відчути ті його поезії.

Стало тяжко нести мені час. І забув я творити казку. Так гостро дивлюсь, А бачу тільки видиме, Тільки можливе, ой ладо моє.

Він іде до самого сонця шукати живої води, але воно призналося йому, що жива вода пересохла скрізь по світу, і воно само старіється. До такої глибини доходив його відчай. Та крізь безмірність утрати і жах молодої смерти звучить до кінця в його творах якась найвища незрима сила, сила молодої смерти: «сама непорушна, ти всіх вела»: А над гробом твоїм, Над чорториями мороку, Над кучугурами тіні — Сіє-посіває чебрик, Щедрик

Творящого літа. Над гробом твоїм Високе полум'я дня.

Сильвета була б на цьому не повна. На початку Другої світової війни Свідзінського таки витягли були раз із духового підпілля, змусили написати вірш про Сталіна і видати саме у Львові збірку ПОЕЗІЇ (1940). Москва хотіла показати свіжоокупо-ваній Галичині, що нема серед зацілілих на Україні таких, що не люблять Сталіна й Росію. Вірш про Сталіна починався рядком: «Нищитель рабства, темряви гонитель...» Розповідають, що якось у Запоріжжі на святі річниці сталінської конституції одна дівчина вийшла на сцену деклямувати цей вірш, вигукнула перше слово «нищитель», збилась на ньому і втікла за лаштунки.

Ті, що знали Свідзінського останніх років його життя, залишили нам таке свідчення: наприкінці 1941 року, коли до Харкова насувався фронт Другої світової війни, Свідзінський був насильно евакуйований разом із іншими культурними кадрами. Недалеко від Харкова, біля Салтова, Свідзінський з групою кількох десятків людей, серед яких був також народний артист І. Юхименко та його дружина, були замкнені в клуню і разом з клунею спалені живцем (О. Веретенченко. «Спалений поет». «Наші дні», Львів, 1943, ч. 11, стор. 10). Згоріли з поетом нібито і рукописи його недрукованих творів. Винятком був великий рукопис збірки недрукованих поезій МЕДОБІР, що її вдалося молодому поетові О. Веретенченкові вивезти за кордон і тим хоч частково розкрити леґенду Свідзінського.

Ударив дощ, заколихав Полудня спокій величавий, З квітучого горошку галяв Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук Линувши потопила злива. Дивлюсь: з затуманілих лук Біжиш задумана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі. Блищать натягнені вервечки. Ти в легкій сукні, як яєчко, Між них білієш оддалі.

Добігла — проливень затих. Тепер цілуючи вдихаю З плечей оббризканих твоїх Тепло і запах неба маю.

АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ. Ред. В. Державин. Лондон, в-во СУМ, 1957, стор. 193-194.

Десь дощ іде —

Не мовкнуть голоси зозуль.

Чи хлопчик я?

Так хочу дохопитися рукою до гнізда, Де блискавка лежить, Як вовною обтулена змія.

Десь дощ іде.

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Сильвети. Детройт, в-во «Прометей», 1955, стор. 63.

З КНИГИ «ВЕРЕСЕНЬ»

Біла пушинка пливе над сіножаттю — легке суденце, Несене струменем вітру, куди забажає недбалий. Десять з одного гнізда промінясто розходиться щоглів; Отже нема ні стерна, ні весла. Та й навіщо їм бути? Чи на південь, чи на північ, чи в іншу країну летіти, Біла пушинка за те не турбує. Знялась куди-луча Сильному роду своєму землі добувати нової. Гордо пливе корабель, до завзятого бою готовий. Тільки ж війська на нім, що одно непомітне зеренце. Буде пливти і пливти, аж зронивши натомлені крила, Десь її вітер зневолить упасти в гущавину травну. Там і лежатиме нишком, підступний притаєний ворог. Сіверка осінь пройде над землею, волочучи важко Хмари, повні вологи холодної. Потім надовго Ляже зима непорушна. Та день неминучий настане, Кинеться сніг, загурчить, затуркоче. І кільчик

тоненький Вийде з малого зерна. На початку несміливий, кволий, Він до трави молодої тулитися боязко буде. Голову потім підвівши, упевнено гляне круг себе. «Буду владати цією країною. Чуєте, трави? Тут розцвіту, розхилюся, розсію потужний нащадок. Слово незламне моє. Зачувайте, готуйтесь до бою».

1926

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії. Нью-Йорк, 1955, стор. 93.

* *

Розхиляю колосся, іду. Устріч — арнаутка чорнява. Слава вам, рідні поля, У вечірній тихості слава! Уже видко верхівки топіль. Покажеться й хата затого. Коли голос: «На давнє гніздо? Еге! Ані сліду від нього».

Проста повість. Денікін — синів, Старого догризли сухоти, Ну, а люди поволі — садок, Та й тепер лиш бур'ян коло плоту.

Зашипіла коса, як змія. Арнаутка склоняється нижче. Померхли верхівки топіль, Розп'яте встає кладовище.

1929

З недрукованої книжки ME ДОБІР. Передрук із газети «Час» (Фюрт, 1947-48).

* *

Тільки в вечірньому мороці Та насурмився хати ріг — Розхрабрувався гриб у саду: — Плавлю, поплавлю

На мряці-тумані, Всіх пов'ялю!

Тих, що в цій хаті нещасній, На своїй шапочці красній Чорними цятками пороблю. .

Ходить коловертнем тут і там, Уприкряється деревам.

Коли так —

Засвітилася стріха — ага! Засіяв виноград — ага! Синьоворонка тріп-тріп крильми, Туман поповзом на долину: — Леле, гину, Привійте тьми!

Отоді ж бо то дівчинка з хати: — Грибку, це ти?

— Ой, я!

— А де ж твої очі ятряні?

— Мої очі посліпли в тумані.

— Чого в тебе ні?іСка похила?

— Ніч мою ніжку над'їла...

Подив, задума, тінь в очах... А сонця, сонця прилляло, Аж тече по руках.

1931

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із газети «Час» (Фюрт, 1947-48).

Одступається небо, Виводить поля з таїни. І от полувінком свіжим Встають коралеві горби, А в їх затоці, в мирному падолі, Яблуневі сади цвітуть, І сонце, як легкий птах, Перелітає з дерева на дерево, І скрізь, де стану, видний день.

А я хотів би глухо скритись, Як іноді зів'ялий вечір

Паде між брили хмарові, Де грім ламкий, в вогких ізворах, Розтрушує залізний торох.

Іти, іти. Осмеркти в домі, Що лютий морок, як собака, Заліг на дикому порозі, Ввійти, замкнутися у нім, Затьмити прахом незрушенним І образ мій і спомин мій.

1931

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із газети «Час» (Фюрт, 1947-48).

ЗРАДА

І

їду-поїду на бистрім коні

Крізь попіл ночі, крізь полум'я днів, Тільки пісня бринить за сідлом, А слідом —

Одинадцять друзів моїх, Одинадцять місяців молодих.

Велика скеля стоїть. Під скелею земля спить. А в тій землі теремок, Де ящірка проживає, Що була колись князівною.

— Нумо, хлопці, станьмо, Мечі з піхов добуваймо, Князів ну-полонянку

Із чарів визволяймо.

Хлопці стали, Мечі з піхов добували, Князівну-полонянку

Із чарів визволяли.

Вийшла вона, як квіточка біла, Тільки несміла, несміла.

— Ти мене любиш? — питає. — Люблю.

— Віддай мені радість свою. Я віддав.

— І тепер мене любиш? — Люблю.

— Віддай мені силу свою. Віддав.

— І ще мене любиш? — Люблю.

— Віддай мені мужність свою. Віддав.

Тоді очі звела, Повні спокою, Тоді повела Проти себе рукою.

Я дивлюсь, —

А моїх одинадцяти друзів нема, Тільки вечір та падає тьма, Та стоїть одинадцять стовпчиків, Одні порохняві, другі криві, На всіх шапочки снігові!

Дивна князівна тоді на коня: — Чого ж твої очі в журбі? Не нудно буде й тобі: День у день, Рік у рік, Повік, Біля стовпчиків походжати

Та співати жальливих пісень, Що зграбували тебе, Що ти не можеш забути, Що як же недобрим бути, Коли небо таке голубе!

Показала зуби, як ікла, Засміялася, свиснула, зникла.

II

Ти ляж та й засни собі, тату, А я біля тебе кластиму хату.

Стіни

Пороблю із сухої чатини, На покрівлю соснових гілок, А волотка трави — то над нею димок.

А як прийде яка горбата, —

Або інший лихий чоловік, —

Бо тут сьогодні багато

Проходжає калік, —

То я тебе закидаю

Соняшними шапочками маю

І скажу, затуливши собою хатинку: — Тут мого тата немає, Десь він інде тепер на спочинку, Бо він приїхав дуже трудний, То ви марно сюди не ходіте

І голосом не ячіте, Все одно чаклунки горбаті

Не мають сили при моїй хаті.

1931

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 102-104.

Нерозвіино нагусла над мокрим вікном

Осліплених днів каламуть.

Речі спокійно живуть, Не зринають гіркі слова, І сіріє печаль моя, Як під льодом трава.

Заростає дзеркало пилом, Пам'ять ніжної забуттям.

Нехай речі спокійно живуть Під глухою корою мовчання.

Ні вечірня зоря, ані рання, Ні з далеких, ні з близьких доріг На мій забутий поріг Милого голосу не приведуть.

1932

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із газети «Час» (Фюрт, 1947-48).

Маятник натомився.

День, ніч, Літо, зима —

Дебелу тишу гойдай, гойдай, Маятник дихає, як ранений.

А чом я не чув його брязку, Як моя дівчинка була зо мною? Бувало, вона лягає, А я приходжу прочитати їй казку.

День, ніч, Літо, зима, Час на часу не стоїть.

Пожовкли прочитані книги, По закутках снядіє чорне, Павук угортає старощі в павоть —

Не вгорне.

День, ніч, Лічена кожна мить.

Маятник хрипить.

1932

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із газети «Час» (Фюрт, 1947-48).

БАЛЯДА ТРЕТЯ

Темними ріками Ніч тече по долинах, Прудко біжить по зворах, Мутно піниться на косогорах. По зарослім болоті Клятий іде, На короткій оброті Золотого коня веде.

Злякано дуб кордубатий На нелюдське обличчя Настобурчив сухе патиччя, Як звір підіймає шерсть. Тяжко чалапає клятий, Аж погинається персть.

— Ступай, мій коню, На незайману оболоню. Три роси обіб'єш, Три криниці вип'єш, Здійсниться наша мрія — Станемо на вогненного змія!

Темними ріками

Ніч тече по ізворах, Сиво піниться на косогорах.

На синьому полі, В райдужному колі, Там-то паші ще й цвіту багатого!

Вітер має патлами клятого.

Раптом на сході

Немов хто косою — черк!

І вдруге — світліше — дзінь!

Золотий кінь

Померк.

Клятий вирячив очі, Вогнем до скелі та й здимів.

Ой зашуміло ж тоді!

На землі —

Струснувся кожен листок.

На воді —

Павуки в нестямний танок.

Заяснілися межі, вівса...

Стала краса.

1932

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із зб. ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 97-98.

Холодна тиша. Місяцю надламаний, Зо мною будь і освяти печаль мою. Вона, як сніг на вітах,' умирилася, Вона, як сніг на вітах, і осиплеться. Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання. Туги злобної Немає більше. Місяцю надламаний, Я виноград відновлення у ніч несу. На мертвім полі стану помолитися, І будуть зорі біля мене падати.

1932

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук з журналу «Арка» (Мюнхен, 1947, ч. 4, стор. 12).

Пам'яті 3. С-ської

Роздумано, важко ступали коні. Ти лежала високо й спокійно, Сама непорушна, ти всіх вела. Суворі люди ішли за тобою, І діти також тебе проводжали. Праворуч текло вечірнє сонце, Ліворуч липи сяяли цвітом. До звуків музики, тяжких, як залізо, Свій легкий голос іволга приєднала, І мої сльози падали на дорогу.

І так прийшли ми в дивне посілля, Дивне посілля, де жадного дому. Ніде не видно високих вікон, А тільки віти шумлять і віють. Музика змовкла. Завмерло світло. Тебе піднесли, тебе опустили, І я цілував твою тиху руку... Коли перестав мигтіти заступ, На горбик поклали вінок із клену, А в узголів'я вінок сосновий. Зідхнуло сонце. Повіяв подих Тиші великої.

1933

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із газети 4Час» (Фюрт, 1947-48).

Лице люстра мертвіє в тіні І задавнена тиша спить, Як налита в миску вода. Тільки руки мої живуть — Іноді чудно, якось окремо, Іноді рух моїх рук Вертає мене з задуми, Як шурхіт у легкому листі. Я встаю, іду до вікна.

Надбита колонка стоїть коло ґанку, Цвіль у її жолобках. Долітають сюди сніжечки, Долітають синиці ранками. Прихилюся чолом до скла, Довго на них дивлюсь.

Не люблю, як приходить ніч Завинена в темний платок З імшано-зеленим цвітом. Тиша стікає в великий «став. Сині синиці, де ви вночі?

Лице люстра трупіє в тіні, Завіси стають кам'яні, І, обчеркнений колом мовчання, Я глухіше, сумніше горю, Я горю, як китайський ліхтарик, Забутий на гілці, в старому саду.

1933

З недрукованої книжки МЕДОБІР. Передрук із газети «Час» (Фюрт, 1947—48).

І довго шукав я живущої води, Аж повістила мені дуплината верба: «Живої води нема на землі, А як, зугарний, дійти, поспитай у сонця».

І я знайшов неходжені дороги, Передався за гори з голубими верхами І вийшов на долину, де з кожної скелі, З кожного каменя журкотіло світло.

Там бавилися молоді веселки, Єднаючи семиполум'яним поясом

Праві руки, піднесені вгору.

Осторонь лежав кострубатий грім, Схожий на викорчуваний зглибока пень.

Мужні грози нахилялися, як женці, В'яжучи перевеслами жмутки блискавиць.

Із-за дерева випорснув побігущий дощ

І оббризкав мене з золотої лійки.

Сніг лежав, пухнатий, як росомаха, Ліниво витягши дебелі лапи.

Я пройшов недалеко — він не звів голови.

На придолинку, в саду, я побачив сонце.

В одежі, синішій від стиглої ожини, Сонце спочивало на білому камені, Серед заростів ласкавої сон-трави.

Я сказав несміливо: «Сонце, сонце!

Уділи мені живущої води, Бо моя подруга стала землею, І я не знаю, як її оживити».

Сонце подумало й відказало сумно: «Живої води нема на землі, Та нема ж її і в великому світі.

Я само посилаю дітей своїх

По живущу воду в глибокі неба, Вони розійшлись, і ніхто не вернувся, Тільки гроби їх світліють на темряві. Уже ж бо і я не в початку цвітіння, Уже й мені не великий час красувати. Тепер жовтію, далі зчервонію, А тоді умру, і стане тихо в світі. Вернися ж додому, не шукай пусто, Милої дружини не сподійся оживити». — Сонце замовкло — і все засмутилось. Мужні грози похилили голови, Веселцй дощ зронив свою лійку, Лінивий сніг зідхнув і зажмурив очі, А невідущі веселки збилися на галяві, Як рій наполоханих голубок.

1934

З нвдрукованої книжки ME ДОБІР. Передрук з журналу «Арка» (Мюнхен, 1947, ч. 4, стор. 12).

  1.  Павло Филипович

1891-1937

Видатний діяч доби Розстріляного відродження, із групи «неоклясиків», блискучий знавець літератур — української, західньоевропейської, російської, бездоганний перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик; дав свій непроминальний вклад в загальний процес модернізації української поезії і літературознавства. Заплатив за все своє добре своїм і своєї дружини життям у розквіті сил.

Народився 20 серпня (ст. стилю) 1891 року в селі Кайтанівці Звенигородського повіту на Київщині, де його батько Петро був священиком. Однаково обдарований, як і працьовитий — учився блискуче і здобув досконалу освіту: після чотирьох кляс гімназії в м. Златополі переміг у трудному конкурсі на вступ до елітарної Колегії Павла Ґалаґана, що провадилась за зразком ліпших англійських каледжів. Тут полюбив літературу і досконало опанував французьку мову. З таким самим успіхом закінчив 1915 року історично-філологічний факультет Київського університету, при якому був залишений як професорський стипендіят для підготовки до професури. З 1920 до дня арешту в серпні 1935 безперервно працював професором у Київському університеті, де викладав переважно історію новітньої української літератури; дав цінну працю — З НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА (Київ, 1929). Одночасно був першорядним співробітником Української Академії Наук, про що свідчать зокрема редаговані ним два збірники ШЕВЧЕНКО І ЙОГО ДОБА (Київ, 1925), що відкрили нову добу в шевченкознавстві, а також ряд передмов до блискуче редагованих ним творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, О. Олеся. У групі «неоклясиків» Филипович був другим після Зерова відважним полемістом у • літературній битві 1920-х років проти «пролет-культівських» і партійних вульгаризаторів і насильників над культурним процесом.

Писати вірші почав ще в Колегії Павла Галагана. З 1910 року друкується в петербурзьких і московських журналах («Вестник Европы», «Заветы», «Жатва») і київському «Куранты». В 1917 році, захоплений хвилею революційного відродження

України, переходить виключно на українську мову, друкуючи критичні статті в редагованому М. Зеровим «Книгарі». В 1919 році з'являються його перші поезії в альманаху українських символістів «Музагет» (ч. 1-3). Його друкований поетичний доробок нечисленний, але глибокий і рафінований — це дві збірки поезій: ЗЕМЛЯ І ВІТЕР (Київ, в-во «Слово», 1922, 46 стор.) та ПРОСТІР (Київ, в-во «Слово», 1925, 56 стор.). Ці книжки з додатком не включених до них поезій, друкованих того часу по журналах, були перевидані в одному томі на Заході під заголовком ПОЕЗІЇ (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1957, 153 стор.). З цього видання взяті і наші передруки.

Филипович був занадто змістовною, активною і глибокою людиною, щоб бути поетом лише одного готового «ізму». Лише в юності стартував він із сутінок почувань і настроїв символізму, таких типових для європейської і російської поезії по-чатку нашого століття, його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів» революції і його поезія набирала дедалі більше ясности і скристалізованости, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з клясичними і навіть пісенно-фолькльорними. Він наче кував у собі дух ґетівського активного пізнання, філософського збалянсування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерти, руїни і будови, минулого і майбутнього — у вічному світлі од-ности універсуму. Це не був легкий шлях, але героїчний прорив крізь озвіріння і механічне самовідчуження людини до пев-ности, що «врятує вроду і себе людина, життя зросте над попелом руїн». Все ж там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був без-похибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя.

Натурально, що такий будівничий і речник українського відродження в роки терору був заарештований (серпень 1935), засуджений закритим судом (весна 1936) на 10 років, висланий в концтабір на Соловки, де його мучила непосильна фізична праця, недоживлення, розлука із дружиною і Києвом. Наприкінці 1937 року його вивезли на материк, була чутка, що йому додали до його ще невідбутих 10 років нові десять років концтабору. То був час масових розстрілів у концтаборах, і в тому часі загубилася остання вістка про Филиповича. Його дружина після арешту Филиповича від горя збожеволіла, хотіла вимагати від НКВД, щоб вислали і її до чоловіка на Соловки. НКВД одначе задовольнило її бажання лише наполовину — заарештувало і вислало на 5 років до концтаборів у Караганду.

Дивись, дивись: безмежні перелоги І хмар насуплених погроза в далині. Приносить вітер виклики тривоги — Шалений вітер і криваві дні.

Не перший рік, як позникали боги, Остались люди та мерці одні. Жують і плачуть: дайте бо підмоги, Заснуть спокійно дайте у труні.

Я чую жаль. Мене турбує звада, Та марний біль перемогла відрада, Бо у минулім не кохаюсь я, Бо не розстанусь з мрією моєю: Став чоловік над чорною ріллею, Як небо, гордий, сильний, як земля.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, «Слово», 1922.

Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях, Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина, Життя зросте над попелом руїн, — Велика мрія, мудра і єдина, Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з'єднаються в просторі — Людина, звір, і квітка, і блакить.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

На поталу камінним кригам, На глуху наругу вітрам, На зневагу звірам, що плигом Проминуть і квітку, і храм.

Оддаю і тривожну душу, І холодний спокій думок, І вартую, надіюсь, мушу Виглядати, чи йде Пророк.

Над землею сонце червоне Залива промінням блакить, — Поруч серце чуже холодне, Умира, не може любить.

І на всій безмежній країні Ні один ще Лазар не встав. Тільки ночі чорні та сині Десь пливуть понад морем трав.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари — Заклинаю сонце сліпе.

Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх!

А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, — Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй!

Ясний світе, степе без краю, Срібна пісне роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви!..

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

/ на сторожі коло їх Поставлю слово...

Т. Шевченко

Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, — В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш.

Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, —

І сонце — золотий кобзар — Збудило гори і долини.

І трави ждуть отар, і жде Дніпро пташок — човнів веселих, Ще мить — у місті і у селах Життя розквітне, загуде, А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.

Надхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця.

З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні!

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Як страшно!.. Людське серце До краю обідніло.

П. Тичина

Коли летять, як сиві зграї, Такі скупі і сірі дні, Коли сама земля вмирає, І в небі не горять огні, —

Коли кругом старці й каліки, І обідніло серце вкрай, Забудь і ти, забудь навіки Мій біль і горе, і одчай, І те, що всі мої надії, Любов і пристрасть, і хвали Лиш тягарем чужої мрії Для тебе, ніжної, були.

Минеться все, уже минає. Змінився я, і ти не та. Над нами вічність пролітає Шляхи безкраї заміта.

І я уже не маю сили Тебе забути, відійти. Я чую тільки голос милий, Я бачу світ, бо в світі — ти.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Білявий день втомився і притих, Із глибини блакитного спокою

Прямує сонце тихою ходою

До роздоріжжя вечорів смутних.

Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих.

І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми;

Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги?

Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п'яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє.

Лише Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я.

1922

ПРОСТІР. Вірші. Київ, в-во «Слово», 1925.

*

Кому не мріялось, що є незнана Муза — Прекрасна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з'являтися уміла Поетам радости і вроди, і любови, І навіть дудочку приносила тоненьку, І награвала їм пісні сама.

Усім здавалося, що втіху безтурботну Вони знаходили, можливо — у гаю, А, може, іноді над струменем прозорим, Де сонце іскриться, і де сміється місяць, І очерет без вітру шепотить.

Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів, Тугою темною і буйними дощами Життя несеться над усіми нами І вимагає ладу і пісень.

І прокидається мелодія щаслива

На дні тривожної і тоскної душі, І сам здивуєшся, почувши власний витвір, —

І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш, Що це Незнана пестила тебе!

1922

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає.

Лиш ніжний келех нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунка квітів ясних і веселих.

Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любови, Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових.

І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння.

1922

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

Жовтих плям тривожне коло, Слів байдужих кайдани. Може, сонце прохололо, А як ні, то поверни

Не ясні дарунки травня, Не троянди, не вогонь — (Буйна радість — радість давня, — Мов пісок з сухих долонь)

Поверни оті прозорі Молодого серця дні, Спів і працю у просторі, Гук возів у далині, І у вирій перші шуми, І озер безхмару дань, Золоті човни задуми, Легкоплинний час розстань.

1923

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

МОНОМАХ

Дивився з вежі На темний бір. Там слід ведмежий І вовчий зір.

Там бродять тури

Удалині, А дуб похмурий

Ковтає дні.

Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз на плечі.

Бичача шия, Мов камінь, крик. Не Візантія, — До степу звик.

Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра не попаде. О Мономаше!

Ти не навчай, Що щастя наше — Покора й рай.

Зійдуть на попіл Бліді ченці, А спис і сокіл В твоїй руці!

Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки!

1923

«Червоний шлях», 1923, ч. 4-6, стор. 8. ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

* * *

Хилиться сумно і гнівно Соняшний день в далині. Там молода Бондарівна Мертва лежить у труні.

Сходяться хмари чубаті, Стогне юрба і гуде: Годі тобі панувати, Власнику темних людей!

Чорне шепочеться жито, Стукає вітер в вікно: Меду-вина ще не пито, Буде, ой буде вино!..

1924

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

*

* *

І десь надійшло наостанку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай.

Даремне змагання — схилиться, Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти.

Нікуди не може летіти Примара сліпої журби, — Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби.

1924

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

* * *

Місяця срібний дзюб Там, в далині, вгорі. Місто — камінний куб, Сум і сон — ліхтарі.

Зовсім звичайна річ, І не помітив я — Помандрувала ніч В чорні, німі поля.

Зовсім звичайне все — Стіл і папір, книжки.

Хвиля (чия?) несе Тихі мої думки.

Зникла стеля, стіни — Мов не було ніде. Десь ідуть чабани, Серце шляхів — тверде.

Чую твій перший крик, Пращуре, крик землі, — Ти у печерах звик Слухать намови злі.

Темним мовив: моє — Жінка, табун, стріла. Онде твій син встає, Бачить сонце й орла.

Перша думка летить У неозорий світ, Перша пісня дзвенить, В пісні — соняшний міт.

Всюди літа орел, Сонце горить для всіх, Із золотих джерел Ллється радість і сміх.

Може, й не син, а внук, Може, не внук, а всі, — Сходять зерна наук В гімнах ясній красі.

Слово росте, живе Квітка мала і дуб. Півень співа, й пливе Місяця срібний дзюб.

Думка росте, немов Башту дме Вавилон.

Пристрасть, ніжність, любов, Мрійника мудрий сон...

1924

ПРОСТІР. Київ, 1925; передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Мюнхен, 1957, crop. 77-78.

* * *

Візьмеш у жменю сонного насіння І не пізнаєш власної руки, — Най синій день, най у землі коріння, Жіночий сміх і соняшні книжки!

Я не люблю самотнього зідхання — Нащо давать далеким зорям звіт? Не долетить ні перша, ні остання З моїх думок у невідомий світ.

Це ти така і тепла, і принадна, І над тобою все гудуть дроти. Розстеле ніч свої похмурі рядна, І знову не одзеленієш ти.

Надії мрійні і смутне квиління Загублено у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.

1925

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

ЕПІТАФІЯ НЕОКЛЯСИКОВІ

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла Його сховає вічности ріка. Прощай — неоклясичну руку стисла Після Европ досвідчена рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем Дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК.

Дарма, що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працьовником з юнацьких літ, —

Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ.

16. IX. 1926

Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯ-СИКІВ. Мюнхен, 1947, стор. 23. Ця «епітафія» являє відгук на резолюції червневого пленуму ЦК КП(б)У, коли першим секретарем був Лазар Каганович. В резолюції говорилося про прагнення неоклясиків «спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою».

Слова «неоклясичну руку стисла після Европ досвідчена рука» — про О. Досвітнього, що відвідував тоді Західню Европу і що виступив у журналі «Вапліте» на захист неоклясиків. О. Дорошкевич — літературознавець і В. Десняк — марксист-критик виступали тоді проти неоклясиків за лінію партії, обидва були заарештовані і заслані в 30-х роках.

  1.  Тодосій Осьмачка

1895-1962

Осьмачці випало одно з найориґінальніших і глибших обдаровань літератури Розстріляного відродження, а разом із ним і дивовижно виключна доля. Він чи не єдиний із плеяди найвизначніших «двадцятників» не піддався ані ідеологічним приманкам, ані терористичному тискові чужого тоталітарного ладу-володаря і, пройшовши найбільші поліційні тортури, врятувався фізично, вийшов під час Другої світової війни на еміграцію і тут договорив те, що не міг — чи не встиг сказати дома, та дав великий поетичний звіт за трагедію молодого відродження народу.

Родився Осьмачка 3 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку відомого поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув собі фах і славу ліпшого в своїй окрузі лікаря тварин. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосію, який потім завершив її уже сам. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи салдата» був відданий під військово-політичний суд. Революція врятувала його, відкривши нові можливості. В 1920 році нарком освіти Гринько призначив його інструктором підготовки робітників освіти на Кременчуччині. Здається, з кінця того ж року і по 1923 Осьмачка учиться в Київському Інституті Народної Освіти (як тоді звався університет). Тут разом з студентськими роками почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом очолюваної Миколою Зеровим Асоціяції Письменників (АСПИС), а потім — організованої Валеріяном Підмогильним Ланки, до якої належали також Марія Галич, Григорій Косинка (найближчий товариш Осьмачки, що був розстріляний 15 грудня 1934), Євген Плужник та Борис Антоненко-Давидович. Всі вони, може за винятком Марії Галич, були репресовані в 30-х роках.

Осьмачка почав писати рано — друкуватися пізно. Перший його вірш був надрукований того самого року, що й його перша збірка — КРУЧА (Київ, в-во «Слово», 1922, 32 стор.). Де-бют зразу поставив Осьмачку в перший ряд тодішньої поезії, а дальші дві збірки поезій — СКИТСЬКІ ОГНІ (Харків, ДВУ, 1925, 96 стор.) та КЛЕКІТ (Київ, 1929) — остаточно закріпили за ним першорядну позицію. Стиль його поезії вражає цілковитою оригінальністю і незалежністю. Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а, навпаки, — він виходить із найглибших основ української поетичної тра-дицп — народної пісні і казки, «Слова о полку Ігоревім», козацьких ліро-епічних дум та з Шевченка, якого Осьмачка ставить вище всіх поетів світу. Якимсь незбагненним чином його гігантська метафора і многозначний символістичний образ, несамовита експресіоністична напруга внутрішніх сил, романтична туга за омісцевленням і воднораз за динамічним проривом в універсум — поєднуються з розлогістю епосу і прозорим замкненим у собі ліричним малюнком, Три Осьмаччині книжки справдили прогноз Сергія Ефремова, який писав 1923 року про автора КРУЧІ, як «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Але ж вони і відрізали поетові всякі надії на те, щоб жити і творити далі. Бо від першого свого друкованого рядка і до останнього він є одержимий трагедією затоплення українського відродження. Після Шевченка він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції і найбільшою жерт-вою московської тоталітарної контрреволюції. Цій трагедії він дав космічні виміри. Звертаючись до всесвіту, він повертається назад із страшною підозрою моральної порожнечі людства й універсуму. І тоді розгортає в його поезії свої чорні крила відчай забутої Богом в порожньому просторі країни і людини. У цьому ніби екзистенціялістичному мотиві самотности і зали-шености людини на її власні сили і рішення нема нічого спільного із значно пізнішою Сартровою «засудженістю на свободу». Осьмачка був «засуджений» не на свободу власного вибору, а на один-єдиний шлях безкомпромісового спроти-ву і погибелі задля правди відродження свого народу. Він добровільно прийняв цей присуд, як свою невідкличну долю.

1929 року на Україні почався масовий соціяльний і національний терор: примусова колективізація і ліквідація селянства, як стану, загальне нищення української культури. І в тому ж році Осьмачка друкує вірш «Деспотам», що кінчається словами: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя». Після цього він устигає видати лише свій переклад Шекспірового «Макбета» (ДВУ, 1930) — англійську мову він узявся вивчати ще

1927. Партійна критика обклеїла Осьмачку всіма ярликами і лайками, що були в її арсеналі. «Ворог народу», «бандит» — поет міг чекати тільки арешту і розстрілу. Десь у ті часи Ось-мачка написав поему, сюжетом якої послужив йому факт загибелі ватажка українських повстанців в 1917—21 pp. на його ж таки рідній Черкащині. Поклав її в пляшку і закопав у землю. Побачила вона — «Дума про Зінька Самгородського» — світ аж під час Другої світової війни в четвертій книжці його поезій СУЧАСНИКАМ (Краків-Львів, Українське видавництво, 1943). Арешти, депортація, розстріли доповнились організованим голодом.

Тим часом терор ріс лявиною, обертаючись в геноцид цілого народу. Жертви числились мільйонами. Гинула також тотально вся культурно-творча верхівка нації. Осьмачка пробирається на Поділля з наміром перейти нелегально кордон у Польщу. Його заарештували (1932?) і відправили під конвоєм аж у Свердловськ, але він по дорозі тікає назад на Поділля з тим самим наміром. Знову арешт і цим разом тюрма Бутирки в Москві та обвинувачення в шпигунстві на користь чужої держави. В чеканні цілком гарантованої кулі в потилицю Осьмачка робить своє «останнє рішення» — боротися далі, але не засобом сили, а засобом «слабости» — він симулює божевілля. Засіб «слабости» вимагає найбільшої сили. Чи вистачило її в Осьмачки? В усякім разі він переміг чекістів і його перевели в психіятричну лікарню в Київ, тоді як його товариша Косинку розстріляли, а інших домучили на каторзі. Усю моторошність тієї ситуації Осьмачка 25 літ пізніше змалював у незвичайній повісті РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ (видана в Канаді 1956, 365 стор.). Друга світова війна застала Осьмачку в Кирилівській психіятричній лікарні у Києві. Нова руїна Києва дала свободу Осьмачці, і 1943 року він уже у Львові видає свою четверту книжку СУЧАСНИКАМ. 1944 року в Криниці він пише повість СТАРШИЙ БОЯРИН (Новий Ульм, в-во «Прометей», 1946, 116 стор.) — перша його книга, де нема пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимсь Гоголя в його українських повістях. Але це був єдиний відпочинок, що його дозволив собі поет. 1945 року він уже закінчує велику поему ПОЕТ (видана в Німеччині, 1947, 154 стор.,^ включена в новій редакції в його збірку ІЗ-ПІД СВІТУ, Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук, 1954, 317 стор.). Осьмачка вертається назад у «прокляті роки», в пекло і відтворює в поемі гігантський круг української трагедії та велетенський образ самітньої в просторі людини. Далі йде в тому ж напрямі повість ПЛАН ДО ДВОРУ (Торонто, Канада, в-во

Українсько-Канадійського Легіону, 1951, 184 стор.), а потім уже згадана вище РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ. Трьома повістями своїми Осьмачка утвердив себе як найсильнішого українського белетриста нашого часу.

Це правда, що в поезії і прозі Осьмачки — відчувається темний і до хаосу розбурханий океан відчаю і ненависти. Але в основі її основ лежить любов, героїчне почуття вічної правди і краси народу. І хто уважно перечитує його твори, той не може не відчути, що цю творчість і її автора породила велика сила молодого відродження.

ПЛУГАТАР

(Уривок)

Стане до плуга народ-хлібороб, як море стояло в киреї із чорного мулу коло билець колиски його; угородить леміш іржавого плуга у ребра землі по граді л ь... розверне одвірки просторів півночі та півдня і, в пелену вічности зорями вдзвонену, землю світами в руках понесе за чепіги старі! і хай правда росте під залізом твоїм, як під серцем у неньки дитина!

КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; передрук із кн. Сергія Єфремова ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. Київ-Ляйпціґ, 1919 (1923), стор. 376.

КОЛІСНИЦЯ

(Уривки)

Церкви Божі

в кришталеві дні погожі, молоділи та біліли.

На майданах — роздоріжжі

любо святами пишались, людом радісним і ясним, мов колоссям наливались.

Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе, прошуміло по Вкраїні на незримій колісниці. Села небо засмалили пожарами і розхрістались риданням. Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо

плачуть, у долинах клюють очі, мертві очі парубочі... Од пожеж у видні ночі

люди тінями блукають, над руїнами ридають, їм лисиці та собаки із ярів одповідають.

КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922. Записано із уст автора, за його пам'яттю.

РЕГІТ

Море Середземне шумить, хвилями дзвонить в боки пірамід африканських, хлюпають ріки криваві в долинах віків

У круті костяні береги із людей...

І чую крізь гомін стихій над тілами рабів

свист батогів...

Берегами женуть кислооких, немитих і голих;

падають, гинуть, як мухи під зиму, в долинах Єгипту, Еллади та Риму

й середніх віків...

Свист батогів!..

З їх посвистом хижим єднаються в пісню

і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади, як брязкіт кадила та ладан у церкві...

Свистять батоги, кліпає сонце, і бризкає кров аж у стелю світів;

із крапель кривавих зростають зірки, а зорі на небі, як в полі волошки, зривають поети

і в'яжуть вінки

на білії чола коханкам своїм.

Філософи мудрі моря піднімають

у чашах ґранітних на гори під сонце

і ріки сплітають у косу землі, а правди не знайдуть...

Кров бризкає в небо і зорі цвітуть...

Гей, земле!

диявольський регіт твій чую

у шумі мільйонів плянет

в мільйонах віків, і хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле, мамо, щоб випекти пляму, пустелю, на спині твоїй, як вічне тавро арештантське, і димом пропасти в безодні часу!

КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; ІЗ-ПІД СВІТУ. Поетичні твори. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США, 1954, стор. 293-294.

НА ІГОРЕВІМ ПОЛІ

Ой у полі та стернистому, на старому Деревлянському, явори стоять, гойдаються, ще й вітрами умиваються.

Там Сварог схиливсь над стернями, вкутав голову туманами

і ворушить тихо віями, мов лісами в білім інеї.

Тихо віями він скочує

сльози, тугою розтоплені, що лишаються озерами

у долинах серед зелені

та й курять до сонця водами

в ранки білі, теплі, травневі.

Сварог каже тихим голосом, а садки скрізь задимилися

у цвіту густім, вишневому, і вишневим цвітом всипались, наче ріки, вуса богові: — «Явори тверді, кряжистії, ви сучками попробивані, мов стрільчастими перунами, прокажіте мені сурмами, хто голосить ото селами? Ваші сурми наготовлені, із ярів крутих змуровані, на степах моїх простягнені!» Явори мовчать, гойдаються, а стерня шепоче шелестом: Половецькі орди їхали степами, ловили списами зорі вечорами; половецькі орди їхали лісами, сонце повтикали злотними стрілками: Сонце покотилось з могил до криниці й заюшило кров'ю хустку молодиці... Не з відрами стала вона під вербою — дитину вмивала гострою водою: — «Погойдніться, верби, понад берегами, розетупіться села з білими хатами, я несу дитину на чорні майдани, хай зозулі сизі кують над дворами... На чотири бори насунули хмари, й ними блискавиці ножі сполоскали; брязнули зірниці і на сході в полі, а в диму, тумані, заіржали коні; блиснули носами круки на могилах, під крила сховавши знижені долини, й вилискує місяць у птахів на крилах і капає з крил їх на яр та на ниви...

А муж мій поїхав волочити, знаю, аж на Сян від коней копита лунають... І горе, горе серцю і людському зору, страшно мовить слово у світ, як у нору: вдарили гармати московські з-за Дону та й шлях перебили, в землю увалили, повбивали коні, дружину прибили, йому темні брови присипали пилом, а борона впала Богові докором, зубком учепившись в небосхил над бором, та й висить на небі на північ зубками, розгойдана люто сніжними вітрами, від яких аж зуби довгі розпеклися й на небі зірками рясно зайнялися...

А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати, іншії московські і в другую пору, то кинули мужа на простір проклятий, на зубки вогненні, височенно вгору, —

та й висить на небі ратай з бороною

над землею й морем, ранами роздертий, кров'ю заливає Північ з Колимою

і на чорний Захід тінь кладе від смерти...»

На голі майдани вийшла молодиця й, поставивши сина там у кривавиці, з мукою гукнула: «Ллє кров без упину, не покинь закляту, розп'яту Країну!..»

Тихий шепіт зник над стернями. а Сварог ворушить віями, мов лісами в білім інеї;

тими віями він скочує сльози, тугою розтоплені, стають сльози ті озерами у долинах серед зелені та й димлять до сонця водами в ранки білі, теплі, травневі...

А з голих майданів кричить молодиця, до віків Трояна, бо ще всім не досить!.. Від борони небо кров'ю червониться кров'ю Північ червоно заносить!..

СКИТСЬКІ ВОГНІ. Поезії. Харків, ДВУ, 1925; ІЗ-ПІД СВІТУ. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у СІЛА, 1954, стор. 284-286.

ГОЛОТА

(Уривки)

Моя голото, моя доле! Чого на тебе завше грім, Чого не квітне тобі поле Із теплих водами дощів? Збиваєш нігті об могили І заливаєш кров'ю степ...

У мисці борщ пісний, холодний

Жадібно діти дістають, Із ложок, звісно, як голодні, На дране пузо собі ллють.

А мати жовта, як із воску, Сидить на лаві та із соски

Годує сина на руках, Що хлипа в ґнотті, в ганчірках.

Два чоботи лежать для страху: На всю сім'ю вони одні — І всім приходиться тремтіть. Кутки посліпнули од цвілі І плачуть більмами сумні.

КЛЕКІТ. Київ, 1929. «Літературний ярмарок», 1929, ч. 10, стор. 239-240; ці уривки найдені в журналі у напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Т. Осьмачки КЛЕКІТ.

Ідуть селяни в темні далі босі...

...біліють коси матерів, — ридають неньки разом із вітрами і руки простягають над степами до брам високих городів.

Іде конвой, і стогне камінь, спиня трамваї голосні. Ідуть оточені селяни густими жалами заліз. Торби із хлібом за плечима, обличчя чорні од ріллі, а ворони ведуть над ними круг сонця кола вогняні.

Іде конвой, і гнеться камінь, мов крига рання на воді; ідуть похилені селяни, як гори чорні, до лісів.

КЛЕКІТ. Київ, 1929. «Літературний ярмарок», 1929, ч. 10, стор. 243; ці уривки наведені в журналі в напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Т. Осьмачки КЛЕКІТ.

ДЕСПОТАМ

(Уривки)

А працю ту, що виросла із поту

твого гарячого в жнива, що сипалося зерном через гору

у кіш дубовий до млина —

забрали в тебе ми не так, як таті, але розбоєм в білий день, коли кипіло сонце на загаті

і гукав півень до гостей.

І ти у городі, немов собака, глядиш добро своє для нас, —

вночі до каменю впадаєш плакать, кайдани гризти в тихий час.

Гризи, гризи! Даремна справа, впадеш під кригу ланцюгів, співаючи присмаглими вустами

чужих пісень із городів.

А твоє тіло, наче пса старого, ми витягнемо догнивать

із бруку геть, до духу степового, де ріллі трупами лежать.

Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя.

КЛЕКІТ. Київ, 1929. Записано із уст автора, за його пам'яттю.

  1.  Ґео Шкурупій

1903-1937

Уже переміна свого імени з Юрія на незвичного «Ґео» говорить про потяг Шкурупія до ориґінальности за всяку ціну. І треба визнати, що цей поет, прозаїк і журналіст, найвидатніший після Семенка творець українського футуризму, попри багато вибриків і пустопорожніх фраз, зумів створити собі зовсім окреме місце в літературі того періоду; «король футуропрерій», як він себе називав, прислужився також і до розвитку неоромантизму.

Народився Ґео 20 квітня 1903 року в Бендерах. Дитинство провів на Поділлі, де вчителювала його мати. Батько його, Данило, був залізничним машиністом. Ґео закінчив гімназію у Києві, а також учився в Київському інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці. Ще в 16 років почав займатися журналістикою, яка потім, поруч із літературою, і стала його основною заробітковою професією.

Друкуватися почав 1920 («Ґроно». Літературно-мистецький збірник. Київ). Як права рука Семенка, писав теоретичні статті про футуризм, брав жваву участь у літературних боях. Перші збірки його поезій — ПСИХОТЕЗИ. Вітрина третя. Київ, «Golf-strom», 1922, 32 стор.; БАРАБАН. Вітрина друга. Київ, 1923, — це маніфестація революційного розриву з усіма українськими літературними традиціями, радісна віра в цілковите оновлення життя і надмірна певність безмежності своїх сил. В своїй першій друкованій речі «Ми» (проза) в зб. «Ґроно» він писав: «Ах, який я радий! Яким сильним, непереможним я почуваю себе. Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ». Навал прозаїзмів у поезії, безоглядне ламання звичної строфіки, епатація читача всіма способами, зухвала задиркуватість... Так, але за всім цим почувається також і талант, що ловить нові звуки, нові теми та віддзеркалює світанок нового українського дня. Згодом футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного (ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.; поема «Море» в збірнику ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ, Київ, 1927;

ДЛЯ ДРУЗІВ ПОЕТІВ СУЧАСНИКІВ ВІЧНОСТИ. ДВУ, 1929). Напасник на неоклясиків і ВАПЛІТЕ у пляні партійної лінії і семен-ківського комункульту» та «ленінізму в культурі», Шкурупій в 1930 році їздить по селах з бригадами «колективізаторів», бачить там початок геноциду проти українського народу. Результатом тієї поїздки стає поема ЗИМА 1930 РОКУ (Харків, 1934), в якій просочились картини відпорности українського селянства масовій колективізації і сатира на голів колгоспів. Можливо, ця поема була одним із приводів для арешту і заслання Шкурупія 1935 року на Соловки.

Шкурупій більш відомий як прозаїк, автор гостросюжетних оповідань (ПЕРЕМОЖЕЦЬ ДРАКОНА. Книга оповідань. Харків, ДВУ, 1925, 246 стор.; ПРИГОДИ МАШИНІСТА ХОРНА. Харків, «Книгоспілка», 1925, 88 стор.) та романів (ЖАННА БАТАЛЬ-ЙОНЕРКА, 1930 і ДВЕРІ В ДЕНЬ, 1929). Теми їх переважно з часів революції 1917—20 pp. Олександер Білецький, блискучий літературознавець і вибагливий критик, писав про оповідання Шкурупія: «Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Европу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим і літературні, зробила його збірник надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади... але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія — цікаве явище в нашій молодій белетристиці... В літературі, яка по суті тільки тепер зіп'ялася на ноги й виходить у «великий світ», такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед».

Шкурупій у своїх писаннях виявляв себе, як лівий письменник і прихильник лінії партії, але водночас і як патріот Радянської України, у якого жила і гордість і біль за свою вітчизну. Жив у ньому непереможний гін модернізації і росту української літератури до рівня західньоевропейського і американського. Цього було досить, щоб у Москві його включили до списку приречених на знищення. 1935 року він потрапляє в концтабір на Соловецьких островах, а 1937 року, в час десяткування в'язнів, його вивозять нібито до «іншого табору». В 1957 році Шкурупія посмертно «реабілітували». У виданій 1957 в Києві АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ вміщено його три поезії з сухою приміткою: «Помер Ґео Шкурупій 1943 року». Про його арешт, заслання і виснаження на каторзі, звичайно, — ні слова.

СЕМАФОРИ

На всю Вкраїну

червона троянда...

Нащадкам не побачить краси руїн.

А в лісі банди.

Залізні шляхи

обійняли всю землю, мов спрут. Всі люди хворіють на чорну неміч і б'ються головами на камені

й питають: — Куди йти?.. А в спекулянта на спині борошна пуди.

У всі кінці гадюками розлізлися рельси... І стоїть залізна вулиця: не проїхати, не пройти! А вагони під откосами колесами фанатично моляться старому Богу... І семафори руки простягнули

до неба

з одчаю... Чекають гніву й перемог.

Не б'ють барабани, не сурмлять сурми, а кров розіллялася ріками, і плюскається в ній бандит, мов риба, і скрізь вогонь, і вибухи, вибухи...

По світу несамовито тюйюкає

І навіть невіри з страху на шию почепили хреста.

І тільки ми бадьорими ранками, зриваючи м'яту й руту

пісень, йдемо по залізних шляхах!

Тільки нам одкрито семафори в майбутнє!..

1921

Журнал «Семафор у майбутнє». Апарат панфутуристів. Київ, 1922, ч. 1, стор. 22.

ГОЛОД

Нагодуйте мене, зогрійте!..

Підійміть з очей моїх

перевесла побряклих вій!..

Ви налякаєте мене крихтою хліба, а я вас бліддю своїх повік.

Я північний, муругий вовк, владар безмежних, сухих степів.

Я підковою спеки весь хліб потовк

і вночі над мерцями вив.

Я завернувся в подерту ковдру, мов римський патрицій у тогу, і мені страшно зимно в ноги.

О, сонце!

Я хочу потертися спиною

об твоє гаряче обличчя, і мого подиху холод

дійде до самого серця і глибше.

Я завернувся в подерту ковдру, мов римський патрицій у тогу, я владар всесвітній: — Голод.

ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, «Книгоспілка», 1925.

ПІСНЯ ЗАРІЗАНОГО КАПІТАНА

Відвага пригод нас у море жене, відвага пригод нас турбує, пече вогнем...

Крізь ніч і туман іде наш фляґман, крізь ніч і туман.

Нема, нема нам спокою в шинках, парує кров на ножах.

Як вітер і море покличуть, цілуємо лезо навал, лишаємо перса Кончити, лишаємо п'яний підвал, підхоплює нас шквал.

Шугає вітер, і стогне туман.

Ший не жаль, не жаль нам для рей...

У бій, У бій, іде наш фляґман, Е-гей!

Вітер співає в щоглах, посвист

у линвах застряг, хвилює, розпалює погляд

чорний

корсарський стяг.

Крізь ніч і туман

іде наш фляґман, крізь ніч і туман.

Кров'ю заллято палубу вщерть, борт продірявив таран, очима лякає смерть зарізаний капітан.

Жаль, жаль нам високих рей...

Е-гей!

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, «Прометей», 1955, стор. 80.

  1.  Дмитро Фальківський

1898-1934

Після В. Сосюри і поруч із Олексою Влизьком — найбільш відважний щодо інтимної і громадської щирости лірик 20-х років. Це стало одною з головних причин його ранньої загибелі, якій передувало цькування в пресі, як «занепадника», «невіри», «песиміста», речника ворожого партії світу.

Трагічна біографія Фальківського відома тільки в загальних рисах. Народився 22 жовтня 1898 в селі Липеси колишнього Кобринського повіту на Поліссі. Сім'я була бідняцька — батько працював робітником на цегельні. Вчився в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську. Гімназію не скінчив, бо 1915 в ту місцевість насунув фронт Першої світової війни. З молодих років «брав участь у революційній роботі» — в якій саме і як — невідомо. Скорше всього, що юнак потрапив у засяг впливу РКП(б), бо відомо, що, перебуваючи в Червоній армії 1920—23, знаходиться там у відділі особливого призначення. Може й не випадково перший друкований твір Фальківського називається «Чекіст», поема («Глобус», 1924, ч. 25, стор. 1—4).

З 1924 по 1930 рік Фальківський багато друкується по журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Всесвіт», «Глобус» тощо. В ті ж роки виходять чотири книжки його поезій: ЧАБАН. Поема (Харків, ДВУ, 1925, 16 стор,); ОБРІЇ (Київ, в-во «Маса», 1927, 62 стор.); НА ПОЖАРИЩІ (Київ, 1928); ПОЛІССЯ (Харків-Київ, 1931).

Його гарна, пройнята теплом людської душі лірика — це суцільна сповідь молодої людини, яка, віддавши свою першу юнацьку віру і запал більшовизмові, побачила безглуздість жертв і навіки лишилась з комплексом провини та туги за чистою первісністю людини і природи. Клясова боротьба, якою освячувалися вбивства, встає перед ним, як образ безглуздої боротьби батька з сином, яких обох скошує кулемет справжнього ворога. Тоді й романтика революційних воєн набирає похмурого зловісного відтінку, позначеного більше фаталізмом, ніж чиєюсь там цілеспрямованістю. Тоді в уяві змальованого Фальків-ським чекіста встають його жертви в іншому світлі: І жах один, що жертви душу, — Подумать тільки — душу мають...

А так — усе до болю просте... Рука пером сім раз чирикне, І вийде слово просте: «Розстріл» (Папір німий... мовчить ... не крикне).

(З циклу «Минуле»)

Безглуздою здається недавньому червоноармійцю і солдатська служба в чужій армії задля чужої імперії: Пригадую чомусь я новобранців, Що з фронту не повернуться назад. Мов лист берез, укриють їхні кості Чужі піски чужих полів і лук, І тільки вітер, залетівши в гості, Над ними проспіва про біль розлук. Та що їм до пісень, до сліз матусі, До туги сіл, до нарікання міст: У золотій осінній завірюсі Спадає лист...

Ридає лист....

(«Осінь»)

Тікаючи від брудного бюрократизму і бездушного машиніз-му радянського міста, Фальківськии повертається до колиски свого життя, до села, природи, до рідного Полісся: Поклонюся я низько житам: — Ви простіть мене, блудного сина...

(«Та й піду ж я за місто в село»)

Упослідженому і прекрасному українському селу присвячує Фальківськии свою останню книжку ПОЛІССЯ, в якій пори року чергуються з настроями і картинами життя людини та природи. Потрапивши під жорстокий обстріл партії, Фальківськии на закиди про його «реакційність» і «відсталість» відповів 1929 року віршем, у якім висловив гордість свою тим, що в його поезії не було забріханости, а була любов і тепло для людини: Комусь дано діла творить великі, Що ниткою простягнуться в віки, А з мене досить, що не був дволикий, Що серця не міняв на мідяки;

А з мене досить, що маленькі вчинки, І пориви свої, й діла дрібні

Я не виносив продавать на ринки, Мов той крамар в базарні дні.

Я все ж радий, що кожну кому В своїх піснях я напоїв теплом: Я все ж радий, що вмів співати просто, Благословляючи людей і кожну мить, Що моє серце, виснажене доста, Учили прагнути, горіти і любить.

Фальківський не вніс в поезію свого часу якихсь нових поетичних засобів. Його «модернізм» полягав у тому, що він оберемком захопив і приніс у свою поезію всю суму своїх життьових переживань, і що він це зробив дійсно «просто» і без фальшивої інтонації.

Нема жодних остаточних підстав казати, що він працював у ЧК. Але він, мабуть, бачив роботу ЧК зблизька. Москва не могла простити поетові, що він витягнув свою власну науку і висновок із баченого та всією силою своєї скромної душі став на оборону людини. 13—15 грудня 1934 року виїзна сесія московської військової колегії найвищого суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова розглянула «справу» 28 українських громадян і засудила їх до розстрілу. Серед них був і Дмитро Фальківський та з півтора десятка інших письменників — Косинка, Буревій, Близько та інші. В акті обвинувачення говорилось, що більшість обвинувачених прибули в СРСР із бомбами та револьверами через Польщу і Румунію, маючи на меті здійснити ряд терористичних актів. Звичайно, Фальківський ніколи не мав щастя бути за кордоном. Але Москва розстріляла поета, показавши цим, що для неї щира непідкупна поезія страшніша за бомби.

ЧАС КОЛЕСАМИ ЧАВУННИМИ

...Срібна паморозь над скронями Заіскрилась...

зацвіла. На чолі від бур, від холоду Чорна-чорна борозна. Це від горя, що замолоду Довелось мені зазнать. І тепер...

З зимою сірою І пісні й думки сплелись. Не скажу, що й досі вірю я В те, що вірив я колись. Не скажу, що й досі вірю я У правдивість юних дум... Хто із вас, якою мірою Змірять може біль і сум? Хто із вас життя покручене Розмотає, розплете? Хто розкаже про засмучену Осінь...

листя золоте? Що на брук за тротуарами Упаде в холодний день І розтоптане, покаране Не співатиме пісень.

♦Життя й революція», 1925, ч. 10, стор. 4-5; тут подано лише уривок вірша.

Одна нога в стременах. Сніги. Вітри. Зима... Розрубані рамена, І голови нема.

А кінь стоїть і дремле: — Куди ж його іти? — До болю вгрузли в землю Залізні копити.

Поглянув скоса оком: — Хоч би уже сідав! — І знову дрібним кроком У далеч почвалав...

Іде, іде снігами На південь, північ, схід, — А вслід червоні плями, А вслід червоний лід.

Іде, іде і стане, До місяця ірже: Невже ж таки не встане?

Невже?

Одна нога в стременах. Сніги. Вітри. Зима... Розрубані рамена, І голови нема.

Ще вчора був веселий: Чи думав, що кінець? Сьогодні ж... Леле! Мрець.

♦Життя й революція», 1926, ч. 12, стор. 5.

Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — сину, з-під кашкета; В другого: — батьку, одійди. Зійшлись і стали на хвилину, Схрестили погляди на мить; Кашкет мовчить і жде на сина, А син осикою тремтить.

На перекошені обличчя —

Не біль, не втома: дикий сказ...

— Хоч би вже швидше... хоч би

швидше...

Хоч би за раз...

І довго ждали б два багнети, (В очах кривавий перелив), Та хтось іззаду з кулемета

Обох скосив.

«Вапліте», ч. 2, 1927, стор. 36.

  1.  Василь Бобринський

1898-1938

Західнього типу поет-інтелектуаліст-модерніст з типово характерною для лівої частини цієї групи ілюзією про московський комунізм, як вершину вікової гуманістичної традиції. Живучи в західньому кінці України під Польщею, дихаючи повітрям європейської культури, пильно та з симпатією стежачи за відродженням 20-х років у Радянській Україні, Бобинський не зумів помітити, що те відродження є не під опікою, а під залізною п'ятою московського більшовизму. Але українська доля є окрема від західньої і для лівого модерніста-комуніста. Поїхавши в 1930 році в УРСР будувати соціалізм в культурній ділянці, Бобинський через три роки був засланий на погибель в російську Північ, здається, в табір Біломорканал.

Народився Бобинський 1898 у Кристинополі, повіт Сокаль, у Галичині. Батько його Петро, залізничний сторож, старався дати освіту обдарованому синові, пославши його учитись в гімназію спершу у Львові, потім у Відні. Бобинський досконало знав західньоевропейські літератури, повністю опанував французьку, німецьку, польську і російську мови та дав чимало поетичних перекладів з них. 1916 він іде до Українських Січових Стрільців, складової частини австро-угорської армії, що під час революції стала зав'язком української армії в Галичині. Воює в рядах УСС до 1920, коли опиняється в Києві.

В Києві Бобинський знайомиться з українськими поетами-модерністами, зокрема з Я. Савченком та Д. Загулом. Повернувшись 1921 до Львова, редагує разом із Ю. Шкрумеляком, Р. Купчинським і О. Бабієм модерністичний журнал «Митуса» (вийшло четверо чисел). Захоплюється французькими поетами-модерністами. Бобинському належать найкращі переклади поезій Артюра Рембо. До цього першого періоду його творчости належать такі книжки його поезій: В ПРИТВОРІ ХРАМУ (Львів, 1919); вінок сонетів НІЧ КОХАННЯ (Львів, 1923); ТАЙНА ТАНЦЮ (Львів, 1924). У цих поезіях своєрідно сполучається філософічна і здебільша песимістична задума, контрастна коловоротна метафора темряви і світла, ясна здорова еротика, здебалянсоване світовідчування.

1925 появляється перший в радянській пресі вірш Бобин-ського «Стежка» (дніпропетровський журнал «Зоря», ч. 5, стор. 4). В той час поет уже співпрацював з західньоукраїнськи-ми комуністами, почав редагувати їхній двотижневик «Світло». 1 травня 1926 поліція закриває той журнал, а Бобинський опиняється на п'ять місяців у львівській тюрмі — в тій самій, де сидів колись Іван Франко. Тут Бобинський пише поему «Смерть Франка». З 1928 року Бобинський редагує комуністичний літературно-громадський журнал «Вікна», залучивши до співробітництва в ньому С. Тудора, Козланюка, Галана. Журнал цей був типовим твором Бобинського, сполучаючи літературно-мистецький модернізм і комуністичну ідеологію; завдяки останньому допускався також на Радянську Україну.

В червні 1930 Бобинський, переслідуваний польською поліцією, переїжджає в УРСР — до Харкова, повний віри у свій новий шлях, в соціалізм і в українське відродження в УРСР. Ця віра надавала тодішнім його поезіям самопевности і пристрасти. На невір і пасивних із своїх вужчих земляків-галичан він гукав: Я на вас, на ваших очей сліпоту Розпалю стотисячні блиски. Я з погорди болючих бичів наплету На гелотів рабів від колиски.

Одначе, цей витончений інтелектуаліст, войовничий гуманіст, естет і в персональному житті скромний джентльмен потрапив на Радянську Україну запізно — коли там уже шаліла московська поліційна машина і заносилось віко над домовиною молодого відродження. Пам'ятаю його виступ на семінарі в Інституті літератури ім. Шевченка, де Бобинський став аспірантом. Бобинський висловив своє щире здивування і обурення, що автора цих рядків за його літературно-теоретичну доповідь про «зміст і форму» назвали «контрреволюціонером», «нацдемів-цем»... Бобинський ані трохи не розумів нової дійсности на Україні.

В УРСР Бобинський видав три книжки своїх поезій: ПОЕЗІЇ, вибір за десятиліття 1920-30 (Харків, 1930); СЛОВА В СТІНІ (Харків, 1932); ПОЕМИ І ПАМФЛЕТИ (Харків, 1933). Всі вони своїми темами стосувалися національної і соціальної боротьби в Галичині, трактованої поетом в дусі раніших постанов Комінтерну і Комуністичної Партії Західньої України. Це було явне історичне спізнення, бо вже в 1934 році вся верхівка КПЗУ бу-ла викликана Москвою в СРСР і тут підступно кинута у в'язницю, як «буржуазні націоналісти».

В УРСР Бобинський входив до спілки письменників «Захід-ня Україна», що з 1925 року об'єднувала щирих патріотів Радянської України — вихідців із західноукраїнських земель і що була ліквідована в 30-х роках органами НКВД разом із більшістю її членів, в тому числі й таких видатних, як комуніст М. Ірчан, визначний прозаїк В. Ґжицький, Д. Загул та інші.

25 грудня 1933 автор цих рядків був заарештований і посаджений у камері ч. 12 в підвалі спецкорпусу тюрми НКВД на Чернишевській у Харкові. Одної ночі привели в нашу темну камеру і Василя Бобинського. Пам'ятаю, його ясні спокійні очі були позначені якимсь жахливим запитом. У тюрмі він читав мені свої переклади Артюра Рембо, а також вірші польських і французьких поетів. Був незабутнім товаришем у біді.

Його вивезли 1934 р. з ешельоном в'язнів у заґратованих телячих вагонах на російську Північ. За ним помандрувала шукати його молода крихітна мила дружина, з малятком на руках. Чутка про них пропала. Кажуть, Бобинський, людина слабого фізичного здоров'я, помер на каторзі від виснаження. Двадцять три роки його ім'я було заборонено згадувати навіть лайкою, але 1957 посмертно «реабілітовано». В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, том II (Київ, Академія Наук, 1957) докладно описано заслуги Бобинського, як комуністичного письменника-пропаґандиста. Ні словом не згадано, де, коли, за що, ким і як він був знищений. В АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ (Київ, Держ. в-во художньої літератури, 1957, том III), де вміщено кілька поезій Бобинського, «реабілітація» виглядає буквально так: «В 1930 приїхав до Радянського Союзу, жив у Харкові. Помер 1939 року».

ІЗ ПОЕМИ «СМЕРТЬ ФРАНКА»

Гадюкою звивається дорога... Куди, куди біжить дорога ця? Каміння, глід, жар, згага і знемога... Немає їй ні краю, ні кінця...

Усі квітки жорстокий хтось роздавив, З крилець надій райдужний пил обтряс... ...Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів, Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас.

Жахливе сам-на-сам в бруднім готелі, Вмирання з голоду три довгі дні, І — крик конаючого на пустелі — Апокаліпса-візія: на дні.

Голодний жар, беззуба змора смерти, І... сон в жару... чи й справді вірний друг?.. А там — чи ж може хлопський син умерти, Де стигне сад і терпко пахне луг?

«Червоний шлях», 1926, ч. 10, стор. 5-19.

ЧОРНОЗЕМ

(Уривок)

В чорні ночі виходиш в самотній простір: Б'ється серце в грудях неспокійне. Виє вітер, як бідний, стривожений звір, Що ворожить пожежі і війни.

Притулися грудьми до землі, припади І долоню вложи в її лоно: Чуєш? Дихає жар вікової груди, Тямиш? Кров багровіє червоно...

Припади. Наслухай. Чорнозем не замовк, Він шепоче несвітську поему. Вітре! Вітре! Що виєш, як ранений вовк, Ти мій брат, рідний брат чорнозему!

«Західня Україна», альманах. Харків, 1927, стор. 29-30.

  1.  Михайло Драй-Хмара

1889-1939

Один із «п'ятірного ґрона» київських неоклясиків, учений філолог і поет, людина відважно чіткого духового національно-політичного профілю. В «рік великого перелому» (1929), що повернув весь розвиток до колективізації, голоду і терору, Драй-Хмара звернув на себе загальну увагу сонетом «Лебеді». П'ять лебедів на замерзаючому озері — «гроно п'ятірне нездо-ланих співців» своїм «переможним співом» розбивають загальний «лід зневіри і одчаю». Як побачимо далі, заплатив страшну ціну за свої добірні поезії, активну культурну працю та громадянську відвагу.

Народився він, як Михайло Драй, у родині селянина 28 вересня 1889 р. у селі Малі Канівці, колишнього Золотоніського повіту. Обдарований селюк здобув великою працьовитістю блискучу освіту. Після трьох кляс гімназії в сусідніх Черкасах він здобуває перемогу на трудному конкурсовому іспиті до славетної елітарної Колегії Павла Галагана, що була заснована в Києві на зразок ліпших англійських каледжів. Тут (1906—10) в нього прокидається любов до літератури, тут опановує французьку і німецьку мови. 1910—15 Драй-Хмара з великим успіхом кінчає історико-філологічний факультет Київського університету. Київський відділ Слов'янського Товариства дає йому 1912 року відрядження за кордон: у Львові, Загребі, Белграді, Будапешті, Бухаресті Драй-Хмара збирає і вивчає матеріяли про давнішу хорватську літературу для так званої «медальної роботи». І, дійсно, він здобуває за свою роботу золоту медаль; його залишають при Київському університеті для підготовки до професури. Цю підготовку він одначе завершує в Петербурзі.

Українська революція і відродження притягають молодого ученого додому — Драй-Хмара стає професором славістики нового університету в Кам'янці-Подільському, що його заснував уряд української самостійної республіки (УНР). Тут же 1918—23 керує лінгвістичною секцією катедри історії та економіки Поділля.

1923—33 Драй-Хмара живе в Києві, працюючи як професор мови і літератури в Медичному інституті та як співробітник науково-дослідної катедри лінгвістики при ВУАН. Тут вийшла його монографія ЛЕСЯ УКРАЇНКА. Життя і творчість (Київ, ДВУ, 1926), а також його єдина друкована збірка поезій ПРОРОС-ТЕНЬ (Київ, «Слово», 1926, 43 стор.). Одночасно Драй-Хмара дає ряд цінних поетичних перекладів з Верлена, Маллярме, Ме-терлінка, з чеської (Махар) і білоруської поезії. Зокрема він зробив солідний вклад перекладача в підготовану неоклясика-ми антологію французької поезії, готовий манускрипт якої зник десь у архівах НКВД (В. Міяковський. «Золоті зернятка», «Наші дні», Львів, 1943, ч. 11; В. Порський. «Лебединий спів», «Київ», Філядельфія, 1951, ч. 1).

Найстарший віком серед неоклясиків Драй-Хмара виступив із власною книжкою поезії найпізніше, хоч перша його друкована поезія, датована 1919 роком, появилась ще 1920 в кам'я-нецькому журналі «Нова думка». Зате в своїй першій збірці перед нами виступив зрілий поет з власним естетичним обличчям і світоглядом. Поезія Драй-Хмари належить до найбагатших своєю мовою, з її запашними архаїзмами і сміливими життєздатними новотворами. З переконливою силою звучить у йото поезії «четверокруг» української революції і відродження — раз, як голос ніжности і добра, раз — як «гнів і ніж Кармелю-ка», раз — як легендарне видіння, прозірливе передчуття трагедії. В цілому Драй-Хмара репрезентує типовий для передових людей 20-х років волюнтарний гуманізм культури і високої етики, що вміє битися за своє. Як слушно зауважує Оксана Ашер, донька поета, що живе тепер в США, у Драй-Хмари поєднується мотив самотности з глибокою любов'ю до людини, природи та з героїчною поставою супроти ворожої дійсности. (Oksana Asher. «Dray-Khmara's poetical creativeness». The Ukrainian Quarterly, 1957, 4. 4).

Естетична природа поезії Драй-Хмари складна. Спершу вона зв'язана з символізмом (Верлен), потім із естетичним світом Тичини. Потім це начало доповнюється й обмежується нахилом до картинної пластичности, кольорової вимовности, класицистичним карбуванням форми і образу до ступеня прозорости й строгої гармонії. Ця синтеза двох стильових стихій могла б дати у Драй-Хмари та інших тодішніх поетів нове і значне літературне явище.

Але доля Драй-Хмари, як його сучасників, була долею великого насильно обірваного початку. Після політичного збурення навколо сонету «Лебеді» смертельне коло терористичної

московської петлі почало швидко звужуватись також навколо Драй-Хмари. Десь коло 1933 його позбавляють змоги жити із свого фаху науковця-філолога і педагога. Після двох років перебування у тортурній черзі до «кулі в потилицю» Драй-Хмара нарешті потрапляє 5 вересня 1935 у Лук'янівську в'язницю в Києві. Йому пришивають терористичну організацію (ст. 54-8, карн. кодексу УРСР). Через повну відсутність доказів та героїчний опір поета примусам чекістів штучно створити самому проти себе ті «докази» — його передають на «особое совещание» в Москву. 28 березня 1936 йому адміністративним порядком дають п'ять років у віддалених таборах примусової праці. 16 квітня 1936 Драй-Хмару у складі півторатисячного ешелону в'язнів вивозять із Києва до Владивостока, а 24 липня він уже пише з середньої Колими, де живе в наметі на голодному пайку і працює в шахті на добуванні золота.

Частина листів Драй-Хмари із Колими до дружини і доньки збереглась. Уривки з них опублікував Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), один із п'яти неоклясиків, що виїхав 1931 за кордон (СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ, Мюнхен, 1947, стор. 34—47). З тих листів виринає образ і остаточна доля дужої вольової людини, яка, горячи любов'ю до життя, творчости, родини і вітчизни, в нелюдській напрузі пробує подолати каторгу і смерть, працює 10—11 годин з великою напругою, щоб здобути потрібний для вижиття харчовий пайок, у вільні хвилини читає французькі і німецькі книжки, пробує писати поезії, а в мішку тримає п'ять книжок до розпочатої ще в Києві праці про Данте.

І можливо, що він переміг би, якби не новий тотальний удар по політичних в'язнях з Москви: буквальне десяткування політв'язнів, що без перерви тривало десь від літа 1937 до літа 1938 року по всіх далеких каторжних таборах СРСР і що жертвою його впало приблизно один або півтора мільйона політв'язнів. Цей факт був і досі остався незанотованим ні у сучасній історії, ні в свідомості людства. Автор цих рядків, будучи в'язнем Норильлагу (Норильськ на Таймирі), потрапив був до тої тисячі, яку відібрали з-поміж десяти тисяч в'язнів Норильлагу на розстріл. Тому мені легко зрозуміти, на що натякає Драй-Хмара у своїх листах за 2 і 16 червня 1938. З 17 квітня по ЗО травня 1938 Драй-Хмара опиняється в лагерному пункті Ортукан, де, очевидно, були зібрані в'язні, призначені для знищення. «Протягом того часу, — пише Драй-Хмара в листі за 2 червня 1938, — я нічого не міг написати вам, навіть телеграми послати не міг... Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і — не спав 3 тижні, бо

не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв. баланди), — тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших... страв»... Далі в цьому листі іде опис страв, що з'являлись голодному, — як галюцинації. Юрій Клен назвав його «одним із найгеніяльніших у світовій літературі описів страв».

В листі від 16 червня 1938 Драй-Хмара ще раз натякає, як він чекав вірного розстрілу в Ортукані: «З речей, що з дому, у мене не лишилося нічого: все розгубив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі».

В листі від 29 червня поет пише: «Не думай про те, що я постарішав — пора, моя люба. Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і я знов працюю... Працюю на бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі, — з 9 год. вечора до 7 ранку...»

Чотири останні листи Драй-Хмари давали відчути картину догоряння колись міцної людини, яку вирішили знищити не кулею, а виснаженням через голод, холод, працю, безнадію. Останній із тих листів містив такі рядки: «Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують ... Ноги опухли...»

Видимо скоро після цього, десь наприкінці 1938 чи початку 1939, життя Драй-Хмари згасло в тундрі Колими.

ІЗ ЦИКЛУ «МОЛОДА ВЕСНА»

Одцвітають півонії! Кров'ю Забагрилась навколо земля, — То владичиця смерть над любов'ю, Над красою тріюмф свій справля.

Переможная, спис твій і в мене У скривавлених грудях стримить, Але серце цвістиме огненне Як остання весна зашумить!

«Нова думка», журнал літератури й науки, І-ІІ, МСМХХ, Кам'янець-Поділь-ський; передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА. Підпис автора: М. Хмара.

Поки не вмру, не перестану Тебе шукати на землі І серце зоряного лану, Де Твої плинуть кораблі.

Засклеплена в глухій яскині Моя бунтується душа — О, де те небо, де те синє, Що смертний біль її втіша?

Дихни на неї, як в дитинстві, Що в землю з ненькою лягло, І не цурайсь мене — я син твій — І пригорни моє чоло.

«Нова думка», 1920, ч. З, стор. 1. Передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА.

МАТИ

І

На чолі вінчик паперовий і хрест вощаний у руках. Не усміхнуться чорні брови, хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута м'ята. Задумавсь ладан в синіх снах, і сумно-сумно пташенята квилять у неї в головах.

II

Убогий цвинтар і ворота, — та як побачить, як обнять? Встрягають ніжки у болото: весніє — журавлі летять. Не розлучила матір з сином і невблаганно люта смерть — і він розцвів над нею крином, любов'ю сповнений ущерть.

1921

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, в-во «Слово», 1926, стор. 30-31.

Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля...

Як в темряві усе завмерло! Хруский на серці стигне лід, і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд.

1921

Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 16. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 27.

І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення; я зорі сестрами нарік, а місяць — побратим у мене.

І всяку душу я живу

нарік, надхненний, по вподобі, —

а сам на самоті живу: моя душа — безводна Гобі.

В свічаді зоряного сна я бачу добрі й злі години... У кого серце віщуна, тому не обіймать людини.

1922

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 22.

•к -к -к

Під блакиттю весняною сушить березень поля, і співає підо мною очервонена земля.

Був там гроз кривавий подих, дощ топив людей, звірят, — та із нурт, із темноводих, вирнув новий Арарат.

І дзвенять стожарно дуги: Мир хатам убогим! мир! Вже ніхто не візьме вдруге вас в невольничий ясир!

Вітер, вітер з хмарних кубків. Став ковчег посеред гір, і, як Ной, я жду голубки: хочу вийти на простір!

1922

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1919-26, стор. 5.

•к -к

Розлютувався лютий надаремно: скоро з стріх закапає вода, вийде в поле віл під'яремний, і я помандрую, як Сковорода.

Передо мною відкриті всі дороги (не обмину й мишачої нори) —

понесу в саквах своїх убогих сіромахам на вихліб дари.

Бідний сам, я не йду на хитрі влови: з серця в серце наллю я пісень, — хай в них блакитніє новий, осяйний, безсмертний день!

1922

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор, 6.

Вона жива і нежива лежить у полі нерухомо. Не зранять соняшні слова передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси, замовкли коники в стерні, і ледве чуть, як в гущині тече червоноките просо.

І дві копи — плече в плече — над нею тужать злотомитрі, а літо бабине в повітрі комусь на смерть кошулю тче.

За магалою мріє млин, немов приколотий метелик. Не чути вітру з верховин: ласкава тиша сон свій стеле.

1922

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор.

Ще губи кам'яні

дахів високих пожадливо бузу татарську ссуть, ще безматень у вульні велетенськім

не зворухнувся: грузно спить, — а ВуКЄ набряклими повіками за містом

моргає хтось і пальцями нервово по ринві стукотить.

Бульвари.

Сніг таранкуватий —

як стародавній мармор, а коло прикорнів чорніє: провалились рани... І сльози (не мої — дубів померклих) моє обличчя й руки кроплять.

Чого ви плачете незрячі? Нехай брудною дергою

вкривається дорога, нехай замість блакиті

висне повсть, —

та вірте: скоро, скоро до нас веселик прилетить, і ще послухаєм музик, коли і в хаті найбіднішій, і в найубогішім кварталі, і в кожнім місці

і в кожнім серці заквітнуть соняшні троянди...

Ґринджолами

мовчазно кожух проїхав.

1923

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926. стор. 7-8.

ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ

Прощайте, товтри круглогруді, і ти, гніздо Кармелюка, де й досі бойові погуди — мов червениці чумака, і ви, яри крутоберегі, де стільки раз лилася кров... Прощайте, скомпії, береки: побачимось не скоро знов.

Минуть роки, і кров зашерхне, і висхне Збруч, мутна ріка — і тільки пісня не померкне, як гнів і ніж Кармелюка.

1923

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор

Серпневий прохолонув вар. Напрявши гарусної пряжі, мереже кучеряві мажі вечірнім золотом гаптар. Ще зелено в блідій поливі, як на осінніх косах верб, а вже кладе хтось тіні гливі на тонко викреслений серп.

Померкло горяне горно. Вдягає ніч жалобне рам'я. О, хто це ранить утлу пам'ять? День одгорів. Давно.

1923

«Життя й революція», 1925, ч. 12, стор. 6; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 26.

ШЕХЕРЕЗАДА

II

Стогнала ніч. Вже гострі глиці Проколювали більма дня, І синьо-золоті грімниці Дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада, А ти опалена в огні, Ти вся любов і вічна зрада, Летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра, Впинались очі в образи, А ти розпліскувала цебра Передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице, Ти пролила своє дання — І світом гомін і стрілиці Дзвінкокопитого коня.

1923

«Червоний шлях», 1923, ч. 9, стор. 40; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 17-18.

ШЕХЕРЕЗАДА

IV

Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж голуба й ясна, — тільки я, тільки я не розмаю снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю: — * Здрастуй! — про мене — хай верби цвітуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь».

Ожило в душі незабутнє... (Золотіє бань вінок) і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок.

1924

Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 15, стор. 2; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 20.

* *

Горять священні орифлями революційної весни. Ми ждем і вірим коло брами. Горять священні орифлями, і сонце в грудях і над нами, і сонцем заквітчались сни. Горять священні орифлями революційної весни.

1924

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 11.

* •к *

Я полюбив тебе на п'яту голодну весну... Всю до дна. Благословив і путь прокляту, залиту порпуром вина.

Орлицею на бій летіла

ти добросерда, а не зла.

Я бачив кров на юних крилах

і рану посеред чола...

І знов горбатіла Голгота там, де всміхалися лани, вилазив ворог на ворота, кричав: розпни її, розпни!

І гіркоту цієї муки пили ми з повного відра і, мовчки поєднавши руки, були як брат і як сестра.

1924

Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1925, ч. 7; передрук із збірки ПРОРОС-ТЕНЬ, 1926, стор. 9.

Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю, бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні, як мед, пахучі та п'янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки.

Епітет серед них — як напасть: уродиться, де й не чекав, і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав, Я славлю злотокосу осінь, де смуток мій — немов рубін, у перстень вправлений; ще й досі не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю: прозоро співає струмінь битія, і віриться, що скоро-скоро так само заспіваю я.

1925

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 15-16.

Долі своєї я не кляну бути луною, будить луну.

Віршником був я рунних полів — гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня — посестра, степ — побратим, — вольная воля трьом нам усім.

Двічі я зрадив ніжну сестру. Потім побачив: без неї умру...

Втретє ми стрілись на чужині, як запалали перші огні, і положив святий зарік — не розлучатись навік.

Брате мій, сестро, любі мої, вітер жене нас у дивні краї.

З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — хто цей розірве четверокруг?

Я і посестра, вітер і степ — ніжність і воля, сила і креп.

Бути луною, будить луну, — долі своєї я не кляну.

1925

«Червоний шлях», 1925, ч. 9, стор. 22; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 13-14.

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Чорносизе шатро напинають вітри і, як дика орда, вже летять на Дніпро, де реве чорторий, де бунтує вода...

Грає грім молодий: скоро буде гроза! Закипіли огні тут і там в далині... Грає грім молодий!

Суне темрява й жах, а в душі перу ни, наче поклик юрби... Наганяють, біжать і ревуть буруни: — Боротьби! боротьби!

«Життя й революція», 1926, ч. 8, стор. 6.

З МАХАРА

Немов оті курки старі, що тупо долі ждуть лихої, стоять халупки на горі в фаталістичному спокої.

Солома й глина — от і все, чим заліпили трухлу сошку, а вітер стінами трясе, й діряві хиляться потрошку.

Лиш соняшників юна січ, піднявши золоті забрала, зорить на сонце віч-у-віч, і в погляді — пиха зухвала.

А біля плоту схудлий пес протяжно виє просто в поле... Подумай: край такий увесь, кругом таке убозтво голе.

«Життя й революція», Київ, 1929, ч. 3. Йосиф Святополк Махар (нар. 1864) видатний чеський поет великої ерудиції і працездатности, автор коло 60 книг, послідовник і помічник проф. Масарика. Ця поезія, як також деякі інші твори Махара, присвячена Україні.

ЛЕБЕДІ

На тихім озері, де мріють верболози, давно приборкані, і влітку й восени то плюскоталися, то плавали вони, і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, — плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні були для них зими погрози.

О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, де пінить океан кипучого життя.

1928

«Літературний ярмарок», Харків, грудень 1928, ч. 1. На закиди радянської критики, що поет цим сонетом змалював «п'ятірне ґроно» неоклясиків (Рильський, Зеров, Филипович, Бурґгардт і сам Драй-Хмара) і їх опозицію до радянського режиму, Драй-Хмара виправдувався тим, що мав на увазі п'ятьох французьких поетів «Абатства» (Ромен, Дюамель, Вільдрак, Аркос, Мерсеро) і що образ «лебедів» йому навіяв «Сонет» про лебедя Маллярме. Див. лист до ред. і Драй-Хмарин переклад «Сонета» Маллярме в «Літературному ярмарку», 1929, ч. 4, стор. 172-173.

І знов обвугленими сірниками на сірих мурах сірі дні значу, і без кінця топчу тюремний камінь, і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори і доганяю молоді літа, лечу в далекі голубі простори, де розцвітала юність золота.

— Вернітеся, — благаю, — хоч у гості!

— Не вернемось, — гукнуло з далені. Я на калиновім заплакав мості...

І знов побачив мури ці сумні, і клаптик неба, розп'ятий на ґратах, і нездріманне око у вовчку... Ні, ні, на вороних уже не грати: я в кам'янім, у кам'янім мішку.

24. V. 1937

Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИ-KIB. Мюнхен, 1947, стор. 41. Вірш цей був складовою частиною листа М. Драй-Хмари із концтабору на Колимі до його родини на Україну. Можливо це останній вірш поета, писаний приблизно за рік до смерти в концтаборі.

  1.  Євген Плужник

1898-1936

Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність? Вона світилася негаснучим внутрішнім світлом і вірою відродження, що відкривало «прекрасний світ єдиний». І вона (індивідуальність) витворювала протиотруту спасенного скептицизму і тоскної нудьги видющого самотника проти мухоморного суспільно-духового розчину більшовицької нівеляції і «колективізації» людини, забріханости і самофальшування та спромоглася на протест проти тиранії поліцая і догми. Велика віра великого скептика!.. А жив же Плужник без найменших ілюзій і, між іншим, точно спророкував кінець своєї долі в снігах далекої російської Півночі. Хворий на невигойну спадкову туберкульозу поет виявив рішучість загубити все, крім свого кредо і своєї ін-дивідуальности.

Цей парадокс звертає нашу увагу на цілком своєрідну у Плужника здібність до інтроспекції — бачити самого себе на точно схопленому тлі речей і явищ, і доби. Еспанський філософ Ортеґа-і-Ґассет вважає здібність бачити самого себе рисою найвищих культурнотворчих можливостей людини. Може з цим зв'язаний і філософізм поезії Плужника, і його замкненість у собі, як у останній надійній фортеці.

Як і у випадку Свідзінського, зовнішня біографія Плужника бліда, майже відсутня, тоді як внутрішньо, духово його коротеньке життя було інтенсивне та багате. В цій замкненій немногословній душі перетоплювався на вогні невідомости і болю велетенський матеріял велетенської своїми зломами і наслідками доби. На 27 році життя Плужник міг певно сказати: Бачив життя до останнього дна Сотнями ран!

Народився Євген Плужник 1898 року наймолодшим у чималій селянській родині («Я — як і всі. І штани з полотна») в слободі Кантемирівській колишнього Богучарського повіту на Воронежчині. Гімназію закінчив 1918 року в м. Боброві. Українська національна революція потягла його до Києва, але по дорозі він мусив осісти вчителем у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині. Учачи дітвору, він ще більше учив сам себе. Але самоосвіта не задовольняє його. Він їде до Києва, учиться у Ветеринарному інституті, — кидає; учиться в Театральному інституті ім. Лисенка, — кидає. І надалі весь свій час, що лишався в нього після робочого дня в редакції чи як перекладача, віддає літературній і самоосвітній праці. 1923 року Зеров залучає Плужника до Асоціації письменників (АСПИС), що об'єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. В 1924 році Плужник стає членом письменницької групи Ланка, яка 1926 року перетворюється на МАРС (Майстерня революційного слова). На чолі МАРСу, як раніш Ланки, стояли такі «неупокорені», як Борис Антоненко-Давидович, Валеріян Підмогильнии, Григорій Косинка. МАРС вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ; обидві організації були і громлені та ліквідовані одночасно (1928).

Писати Плужник почав на 25 році життя, друкуватися — на 27. Його літературний шлях почався пізно. Він ішов повільно, але все вгору і вгору, з кожною своєю поезією і книжкою підносячись високо над більшістю своїх сучасників. Широкі щаблі лежать між його першою збіркою поезій ДНІ (Київ, в-во. «Глобус», 1926, 96 стор.), другою — РАННЯ ОСІНЬ (Київ, в-во. «Маса», 1927) і третьою та останньою — РІВНОВАГА (Авґсбурґ, 1948, 64 стор.). РІВНОВАГА писалася в дні московського геноциду на Україні (1928-35); завдяки дружині письменника рукопис РІВНОВАГА був вивезений за кордон та надрукований там 12 років після смерти поета.

Дебют Плужника не був «зелений». З першого ж свого кроку він з'являється як поет вершинний, великий. Уже в ДНЯХ видно його індивідуальність, як людини і як поета, з його вимовним лаконізмом і незбагненною мистецькою щирістю та логікою. Фахова критика не без підстав назвала Плужника «най-видатнішим майстром імпресіоністичної поезії 20 сторіччя» (Володимир Державин. «Лірика Євгена Плужника. До десятих роковин смерти, 1936—1946». «Літаври», ч. З, червень 1947, стор. 54). Справді, деякі риси імпресіонізму, як, наприклад, інтелектуальна гра на нюансах емоцій, уникання дієслів, пуантилізм тощо, зразу помітні в поезії Плужника; а сентенційно-афористичний жанр у нього розроблений не менш, ніж, наприклад, у такого німецького майстра імпресіоністичної прозової мінія-тюри, як Петер Альтенберґ.

Проте, є в Плужника і нетипові для імпресіонізму риси, як-от прагнення до мужнього ясного погляду на явища, підкреслене оречевлення чи конкретність образу, нахил до звичайної розмовної прози, рівновага ритмічних і змислових елементів.

Та всі ті засоби Плужник не запозичив як цілісні системи, а взяв їх, як окремі прийоми для власної оригінальної системи. Імпресіоністичний засіб в нього, наприклад, не раз дає експресіоністичний образ. Плужників поетичний лаконізм родиться із прагнення вилущити ядро, суть речі, дійти до найістотнішого, вирвати голу правду із лахміття масок і фальшу, здобути артистичну природність і підняти весь дійсний вантаж свого дня і своєї доби.

А вантажем його був і поточний день, і вічність; і цілий «світ єдиний», і приреченість глухої української провінції («сум світовий в масштабі повітовім»), і топтана власним безвихіддям тисячолітня страта українського селянства — «темного і босого» — що прагне вирости на модерну основу нації, і трагедія молодого українського відродження та людини, що прокинулася до життя в кам'яному мішку московського тоталітаризму. Поет-філософ, Плужник викриває протиріччя між метою і здобутком людини, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами: отим «музеєм дрібниць» і злочинів. У нього було рідкісне відчуття простору часу — нового виміру, відчуття таке гостре, що поет мусив говорити про «біль моїх хвилин».

Критики в СРСР і за кордоном любили говорити про скептицизм, зневіру, втому і нудьгу Плужника. І справді, їх не одняти від цього поета. Вони просто частина його долі. Тільки ж це не «занепадництво розбитої і гнилої буржуазії», як твердила більшовицька критика. Ані блискучий «сплін» джентльмена, що все бачив, усе пережив, усьому «знає ціну» і тому не має чого прагнути й любити. І вже зовсім нічого тут нема від «перекислої» слабої внутрішньо вичерпаної натури. Це в основі той великий «біль», та (мовляв Плужник) «мука свята» сково-родинської і шевченківської «духової людини», у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя. Пригадаймо Плужників «Отченаш» із поеми «Галі-лей» — цю молитву муки, віри і осанни «убієнним синам» українського відродження. Оце той ґрунт, на якому майстер лаконічного мистецького слова здобув духову перемогу та оту, слушно відзначену критикою, «небувалу в нашому письменстві ілюзію абсолютної природности», потрясаючу мистецьку щирість, визволення з-під тиранії забріханства, «фрази» і «літературщини». Тому віриться Плужникові також і тоді, коли в нього проривається скромне признання своєї готовости поділити долю замученої людини своєї нації: «Я такої смерти не боюсь!»

Остання збірка поезій Плужника РІВНОВАГА — це є документ перемоги «духової людини», що серед какофонії доби знайшла собі «тишу», душевну рівновагу, певність своєї правди, красу «світу єдиного», серед загального розпаду — «міцний зв'язок між днем біжучим і простором часу» (див. В. Пор-ський. «Євген Плужник і його РІВНОВАГА, передмова до згаданого вище авґсбурзького видання РІВНОВАГА 1948). В одній із своїх останніх і кращих поезій «Вона зійшла до моря...» Плужник несподівано вражає читача такою антично-прозорою і гармонійною лінією краси, якій позаздрив би і найбільший з неоклясиків. І такою палаючою повнотою «жаркої, важкої і повної квітки», повнотою сили — якій позаздрив би і найвищий майстер подібного типу образів Микола Бажан. Як могло статися таке чудо у поета, якого дожирали сухоти і на якого чигала смерть від руки варвара-окупанта, чудо — зроджене у трупній атмосфері тотального голоду і терору?..

Плужник не є винятком серед тих своїх колеґ-сучасників, що опинились у ролі казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і пробував відкупитися від вовка своєю грою. Є і в нього вірш про Леніна. Одкуплювався він більше в своїх (слабших за його поезії) прозових (роман НЕДУГА, Київ, 1928) і драматичних творах («Шкідники», «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті»). Але вовк боявся і був жадний знищити живу душу, серце, нчузу поета.

Зразу після розстрілу 28, серед яких були його друзі по Ланці і МАРСу, Плужник потрапляє в чергову пачку призначених до розстрілу. 25 березня 1935 року йому призначають кару смерти. В присуді йому закидають і... «терор», до якого він мав хіба тільки те відношення, що геніяльно затаврував його в своїх поезіях. Кара була замінена на найдовший у той час термін каторги — 10 років. В журналі «Наші дні» (Львів. 1943, ч. 11, стор. 8) був опублікований хвилюючий лист поета, написаний до його дружини в той день, коли він довідався про заміну смерти на далекий концтабір. Його, в останній стадії туберкольозу, вивезли в «телятниках» на Соловки у Білому морі.

Семен Підгайний у своїй книжці УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НА СОЛОВКАХ. Спогади 1933-1941 (Новий Ульм, вид.

«Прометей», 1947, стор. 80) пише: «На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до соловецького шпиталю. З того шпиталю на весні 1936 (точніше: 2 лютого. — Упор,), не зважаючи на всі спроби з боку української соло-вецької громади (в'язнів) йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках — відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках».

Я — як і всі. І штани з полотна... І серце моє наган... Бачив життя до останнього дна Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів! — За мовчанням вщерть зголоднів. Зійде колись велетенський посів Тишею вірних днів!

Ось і не треба газетних фраз! — Біль є постійно біль! Мовчки зросте десь новий Тарас Серед кривавих піль!

ДНІ. Київ, в-во «Глобус», 1926, стор. 9.

Для вас, історики майбутні, Наш біль — рядки холодних слів! О, золоті далекі будні Серед родючих вільних нив!

Забудь про надхненні свята, Що в них росила землю кров!

Мовчи, мовчи, душе підтята, — — Агов!

Якийсь дідок нудний напише, — Війна і робітничий рух...

О, тихше!

— Біль не вщух!

ДНІ. Київ, 1926, стор. 10.

Уночі його вели на розстріл. Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип. На неголенім обличчі гострі Волоски...

Віддалік, немов цілком байдуже, Офіцер димок цигарки плів. Тільки неба хмарний, темний кужіль Чув нудне і коротеньке — плі!

Відбулось. Мета моя далека, Я такої смерти не боюсь! — Зійде кров, немов всесвітня Мекка Для твоїх майбутніх синіх блюз!

ДНІ. Київ, 1926, стор. 11.

Притулив до стінки людину, Витяг нагана...

Придивляйтесь, дітлахи, з-за тину, — Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом, До синців тисли Мотрі груди... О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде!

ДНІ. Київ, 1926, стор. 15.

Зустрів кулю за лісом. Саме там, де посіяв жито! За яким бісом Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила... Невеличка дірка поміж ребер... Ну, звичайно, — краса і сила! Marche funebre!

ДНІ. Київ, 1926, стор. 20.

...І ось ляжу, — родючий гній, — На скривавлений переліг...

— Благословен єси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!

— А на кожному колосі — мука моя... О, воїстину час ратай! Славословлю його ім'я.

Благословен єси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові!

— Це нічого, що я мов гній — Під посіви твої нові!

— Бо ось вірю, зросту колись, — І до когось вітрами, — жни!.. Серце, серце моє! навчись Тишини...

ДНІ. Київ, 1926, стор. 45.

ІЗ ПОЕМИ «ГАЛІЛЕЙ»

— Нехай буде воля твоя, Часе мій, На землі натомленій цій! Комашинка маленька я На твоїй байдужій руці...

Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі — тихі поля... Мій народе!

Темний і босий! Хай святиться твоє ім'я!

Хай розквітнуть нові жита Пишним цвітом нової слави! Гей, ти, муко моя свята, — Часе кривавий!

Убієнним синам твоїм

І всім тим, Що будуть забиті, Щоб повстали в безсмертнім міті, Всім

їм

— Осанна!

ДНІ. Київ, 1926, стор. 51-52.

ІЗ ПОЕМИ «КАНІВ»

(Кінцеві рядки)

Бо не дозволять мрійникам робити Якихсь купюр історія і дні — Випереджає ранкові огні Світанок тихий, тінями повитий. Але закон — це не причина скніти, І не джерело розпачу, о, ні! Спокійно мудрий стане у багні, Бо прийде час, коли себе омити. Це тільки учні, хворі і піїти Завжди в сучасному такі смутні, Бо треба нервів дужих, щоб зуміти Відчути шовк в цупкому полотні, Щоб в смузі днів сіренькій і нудній Часів нових початок розпізнати — Коли в розлогах світових ланів Почне життя своє минуле жати! І, над колискою схилившись, мати Про час минулий творчости й руїн Візьме не раз таких пісень співати, Що, літ дійшовши, зрозуміє син І дні мої, і біль моїх хвилин — Усе, що ним колись земля боліла — І всю тебе, моя Вкраїно мила, Найнепомітніша з усіх країн — Мільйони сел серед німих долин... Десяток міст... Земля на хліб збідніла... Десь на горбку позаколишній млин І над Дніпром занедбана могила!

ДНІ. Київ, 1926, стор. 99.

* * *

Косивши дядько на узліссі жито, Об жовтий череп косу зазубив... Кого й за віщо тут було убито, Хто і для кого вік свій загубив, Йому байдуже...

Тут, на місці бою, Таке дорідне жито і густе, А що на гній хтось жертвував собою, — Пусте...

Косар схиливсь над річчю дорогою — Косою срібною, що череп пощербив, І, череп той відкинувши ногою: Порозкидало вас! — проговорив.

РАННЯ ОСІНЬ. Київ, в-во «МАСА», 1927.

Ніч... а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 3.

* -к

Тепер на півночі горять сніги... Стрункі на півночі біжать олені... І, знак північної снаги, Високі заграви студені Сліпучо міняться...

Повій В остиле серце, Аквілоне!— Я зрозумію голос твій, Бо кров, млявіючи, холоне;

Бо нижче й нижче никне голова, Як буйність барв байдужий зір зустріне;

І все частіш пустиня снігова

Мені ввижається...

Вітай, пустине!

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 12.

Що менше слів, то висловитись легше.

Горни, поете, їх замети цілі!

Гасай у колесі своєму, векше...

Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!

Що висловиш? Чужої голови

Про людське серце домисли готові?

Сум світовий

В масштабі повітовім?

Твори!

Твори!

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 23.

* *

Суди мене судом своїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 34.

* *

Подолано упертість Ізабелли, Довершено змагання многих літ, — І от Колюмб виводить каравели Здійснити мрію і створити міт.

Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі Незнаних вод то ясні, то мрякі... Невже ж брехня і мапа Тосканеллі І здогади бувалих моряків?

Невже шляхів до Індії немає? Невже ганьба їх подвигу й труду? І море це ніде не підіймає З безодень темних землю молоду?

Та проліта в смерковому міражі Землі близької вісник, голуб сиз! — І вже дзвенить в подертім такелажі Легенький, пряний, відбережний бриз.

Земля! Земля! Прочувані країни! Вони знайшлись! По слову! Румб у румб! Що то вагання, голод, глум і кпини, — Довершено! Колюмб!

Колюмб!

Колюмб!

І він виходить і салют приймає На честь відваги, мудрости й снаги... ...І, Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги...

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 40.

Мовчи! Я знаю. За всіма словами — Холодний смерк, спустошені сади... Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди.

Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий! Що розпач той?! Річ марна і пуста! ...Як пізно ми серця свої спинили! ...Як роз'єднали рано ми вуста!

О, друже мій! Останні трачу сили, В країні тій уявній живучи, Де образ твій, утрачений і милий, Де голос твій... Мовчи!

Мовчи!

Мовчи!

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 55.

Вона зійшла до моря. Хто вона — Навіть самій їй байдуже віднині...

...Хіба ж не всі ми — єдности луна В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух, — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її!

РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 60.

  1.  Леонід Чернов (Малошийченко)

1899-1933

Народився 1899 року в південноукраїнському місті Олександрії. Батько його — із старого козацького роду; дід по матері — був матрос і бурлака. Може це й визначило «мандрівницьку жилку» Леоніда Малошийченка, що дав одні із перших в українській літературі морські нариси й поезії.

Був виключений з Олександрійської гімназії за видання підпільного гумористичного журналу, закінчив гімназію в Кишиневі. Під час революції працював у пресовому агентстві Укрроста, грав у театрі ім. Франка (1921), писав п'єси, поеми, перекладав Мольєра. 1922 після невдалої спроби з власним театром «Ма-худрам» (Майстерня художньої драми) кинувся у вир пригод на Сибір і Далекий Схід, до берегів Китаю. У Владивостоці працює в газеті, журналах, кіно, стає секретарем китайського кон-суляту, видає збірку своїх імажиністичних поезій ПРОФСОЮЗ СУМАСШЕДШИХ, придумавши для неї тоді вперше псевдонім Чернов. Неспокійна вдача і доба несе його далі пароплавом до Індії, перебування в якій пізніше описав у першій своїй книжці українською мовою 125 ДНІВ ПІД ТРОПІКАМИ. Його шлях лежить далі через Бомбей, Каїр, Одесу... Деякий час живе в Ленінграді і, нарешті, хворий на туберкульоз, осідає в рідному лоні України. Та тут його знову опановує шал активности — в атмосфері тодішнього загального українського відродження. З 1927 року він починає друкувати в українських радянських журналах свої поезії й оповідання. Того ж 1927 року видає збірку оповідань СОНЦЕ ПІД ВЕСЛАМИ. В 1929 році часто друкується в «Літературному ярмарку», четверте число якого оформлене його інтермедіями (там же і шкіц його біографії, написаної Валеріяном Поліщуком). Друкується в органі літературної групи Валеріяна Поліщука «Авангард» (конструктивісти), а в 1930 році — в журналі «Пролітфронт» (ч. 7—8). Остання його книжка поезій — НА РОЗІ БУР — появилась вже після його смерти (23 січня 1933). Була вона вибором поезій різних періодів і готувалась до друку під заголовком «Кобзар на мотоциклі». Збірка НА РОЗІ БУР, оформлена славетним

майстром Анатолієм Петрицьким, появилась друком завдяки заходам Олекси Слісаренка наприкінці 1933 і була негайно сконфіскована і знищена цензурою. (Один примірник її одержав зразу по виході із друку Святослав Гординський у Львові — йому завдячуємо добірку тут поезій Малошийченка та деяких даних про нього).

Леонід Чернов-Малошийченко був ніби ідеологом нової України, вже не селянської. Був закоханий в індустріялізаційну добу України і це відбилося в його творчості: Епоха в'яже перевесла, Дюралюміній — льот і біг — Змінити прадідівські весла На гуд пропелерів твоїх...

Він думав і вірив, що цю нову Україну творить техніка і що Україна мусить її прийняти, якщо не хоче надалі залишитися у «трагічному, вічному сні малоросійських клоунад». У своїх писаннях був відважний понадміру, відверто писав проти «задо-лизів», про те, що «честь і гідність нині не в пошані»: Бо незалежністю своєї ліри був я гордий — Лиш іноді, під тиском розпачу губив слова — І несвідомо брав фальшивії акорди, Щоб завтра знову щиро заспівать...

ШЛЯХИ ПІД СОНЦЕМ

Я тинявся по джунґлях Бенґалії, Замерзав у північних морях — Бачу — місяць зелений і палевий Кам'яніє в небесних дверях.

На Цейлоні солоними бризками Сонце смажило нас, мов курчат — Танцював я там шіммі з метисками, А вночі мотоциклом дирчав.

І з матросами в доску одеськими — Там, де пальми у храм через став, Я катався автом з синґалезками І рибалкам Шевченка читав.

І шаманський бубон мінорний Нам нагадував Порт-Саїд. Сомалійку — аж синю та чорную — Частував я в каюті своїй.

А ночами — на пестощі ласими — Повні соком індійських пісень — Ми бананами й ананасами Увінчали тропічний день.

— Треба серце — твердіше за камінь! — Через шторми ревів капітан: — Коли хочеш шляхами де-Ґами Перерізати океан.

О, шляхи заповітні Колюмба! Грізна віро у землю нову І палючі думки біля румба: — Хай загину, а все ж допливу!

О, бенґальська тропічна годино! —

Коли місяць у реях ґуля, І далеку мою Україну

В нас вітає Індійська земля...

Цілу юність палав, мов у кратері, Нині мужність відстояну п'ю — Через те, що кохав на екваторі Синьоокую землю мою.

Передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.

ФІНАЛ ПОЕМИ «СОНЦЕ Й СЕРЦЕ»

— Любі друзі! Мистці! Артисти! Хай ваш спів в унісон бринить: Довго, довго мені ще гризти Наших днів голубий ґраніт.

Я зріс бур'яном, не на білім паркеті, Розпатланий вовк — не прилизаний барс. — Немає, немає такої трагедії, Яку б я не зміг повернути у фарс.

Мені це не вперше в далекому плаванні Скажені тайфуни трощать пароплав. Я — двісті-розбитий, і двісті-роз ламаний — Ще дужчий від гарту вертаюсь до лав.

А ти, Україно! — Яке тобі діло, Що люди сивіють від цього жаху?

Нехай це дівоче сплюндроване тіло — Перша жертва твоя на морському шляху.

Ба за тілом дівочим, що в вирі порине, До фіялкових меж золотої землі — Арґонавти моєї Країни — Ріжуть хвилі твої кораблі.

Хвилі в берег. Вхопіте і киньте їх Мільйоном сріблястих блях. До Туреччини, Персії, Індії Розіслався блакитний шлях.

Зойком-криком простори роздерши, Будить сонних наш третій гудок. Ми, кохана, пливемо перші, Розтинаючи води проток.

А за нами з тієї безодні, Розпаливши легені котлів, — Одиниці, десятки, сотні Навантажених кораблів.

Капітани — наші месії — Три століття хропли на печі. Нашим трупом наш край засіє Неозору морську далечінь.

І коли я ту смерть і руїну

Оточу будівничим табором, —

Підійми ти мене, Україно, Над віками скривавленим прапором.

Передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942. ч. 8.

* * *

...Ти робиш нині сам свою історію, Народе мій.

Віки, віки вона знущалась з тебе —

Хазяїна плодючої землі.

За батоги у тебе вимагали «хлеба»

Пани і підпанки, царі і королі.

Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі

І стогоном гатив хахлацькі сни. —

І кров'ю харкали ген-ген за синім Збручем

Твої сини.

А тут — в московський гній

Родючий край поринув, Ховавши пісню в темряву дібров, —

І колисав повію Катерину

Старий Дніпро...

Збірка поезій НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.

З ПОЕМИ «ХАРКІВ»

А по безмежних просторах В темряві спить Україна, Скиглить осінній вітер Над кістяками дерев. Виють бездомні собаки, Вогники в мокрих хатинах, — Страшно осінньої ночі Думать про чорні степи. ...Сорок мільйонів мого народу. Тягне потужні працьовиті руки К серцю моєї Країни: ...Галичина і Канада, Тиха Кубань і Карпати, Знойний Зелений Клин — Може якраз в цю хвилину, До болю напруживши очі, З любов'ю, надією, трепетом Дивляться ось сюди: В Харків, де біля Держдрами «Цвіт історичної нації» Скиглить пісні про любов. Лає шовкові панчішки. Клацає на більярді. Люто гризеться за славу. Бавиться й грає в вождів. Заздрить спритним підлипалам. Сором хай стисне нам скроні!

НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.

  1.  Степан Бен

1900-1937

Якщо правда, що оригінальну духову культуру (не цивілізацію!) здебільша творила сільська місцевість, хліборобський світ, а не космополітична імперська метрополія, яка вміє застосовувать і поширювать, то Степан Бен і його маленька Лозо-ватка на Звенигородщині (недалеко від Шевченкової Кирилів-ки) дали цьому хоч і маленький, але світючий приклад. Московська метрополія терпіти не може, щоб на нічних просторах її володінь світились десь вогники оригінального місцевого духового життя. Тому Степан Бен разом з мільйонами селян потрапив в «українські націоналісти» та «вороги народу» і був викинений у північний Сибір.

Народився він 29 жовтня 1900 року, а коло 1930 вже був поліційно зісланий з України і літератури. Революція 1917 кинула 17-літнього здорового парубка у вир національно-державного і культурного відродження, яке, зокрема на Звенигородщині, з казковою швидкістю творило новий соціальний лад, місцеві українські органи самоуправи, нижчі і середні українські школи, культурно-освітні товариства, бібліотеки... та ще й поставило сторожем коло «молодого саду» місцеві збройні відділи «Вільного козацтва», що берегли від внутрішньої анархії і зовнішнього напасника. С. Бен, син бідного селянина Федора Бендюженка, здобув собі вищу освіту й культуру, не по-кидаючи села Лозоватки і її околиць! Навіть новозасновану в Кирилівці українську учительську семінарію він мусив покинути на другому році, бо треба було щоденною працею плугом і косою здобувати хліб для сім'ї. Поразка Української Республіки і російсько-большевицька окупація спричиняються до мобілізації Бена в Червону армію (1920—22), з якої він знову повертається до своєї Лозоватки.

1923 року Бен вперше відвідує Київ. Тут на літературному вечорі Української Академії Наук Зеров читає кілька поезій Бена. Селюк, із його велетенською дозою скромности, не захотів сам виступити перед столичною авдиторією (О. Филипович. «Степан Бен». «Київ», ч. 1, 1954. стор. 10—11). Того ж 1923 ро-ку вперше появилися у київських журналах поезії Бена. Група «неоклясиків» вітає його як свій блискучий «доріст».

Як міг оформитись такий культурний оригінальний поет у глибоких і, здавалось, глухих нетрях України, у Лозоватці, не бачивши міста й університету? У Лозоватці був осідок батьківської родини Павла Филиповича, людини європейської культури. Тут у роки революції і пізніше проживав довшими періодами сам Павло Филипович. Тут утворилась добірна бібліотека і добірна місцева культурна сільська верхівка. Бен досконало вивчив французьку мову і читав французьких найновіших поетів в оригіналах. Перекладав їх. В Лозоватці було чимало культурних селюків. Автор цих рядків знав одного з них, Онопрія Тургана, Бенового товариша; Турган читав напам'ять цілі оповідання Мопассана, Чехова, «Брати Карамазови» Достоєвського, всю модерну українську і російську поезію. (Турган — поет і прозаїк — був безслідно засланий за часів «єжовщини»; він міг щодня оповідати десятки все нових і все дуже дотепних анекдотів, які, мабуть, його і погубили).

1924 року Бен блискуче склав іспити до Київського університету, але на політичній перевірці якийсь політком єхидно запитав його: «Скажіть, як ви відбивали революцію у своїй творчості?» — «Як відчував — так і відбивав», — відповів Бен, і з тим мусив вернутися назад до Лозоватки кінчати університет самотужки під селянською стріхою. Багато читав, писав поезії, використовуючи кожну хвилину, вільну від праці хлібороба. В цей час його поезії друкуються в ліпших журналах Києва і Харкова. В 1929 році виходить у Харкові збірка його поезій СОЛОДКИЙ СВІТ.

С. Бен опанував модерну поетику різних шкіл, але, здається, найближче йому був імпресіонізм. За короткий час він зумів виробити власне поетичне обличчя. Його поезія позначена ясністю, прозорістю, кольористою пластичністю та філософічною і психологічною «підтекстовкою». Велике здоров'я природи віє з його поезій, здоров'я людини, яка глибоко розуміє і любить свій світ («Хороше бути ліриком степу, молодим косарем і поетом»; або: «Слухай, як ніжно кругліє зерно»; або: «0, хутори ... хто вип'є сон і сум ваш давній...»). Знав він також і ворога та вмів алярмувати про його появу. Місяцеві найбільшого московського свята (більшовицька революція 7 листопада) він присвячує спе-ціяльну поезію «Листопад»: 0 море днів, розбурхане вітрами! Де хмурий листопад

Під дзенькіт чоток і лопат Бреде в село розгаслими шляхами. Не відчиняйте, люди, хат, Замкніть на засуви всі брами!

Сільський духовий виднокруг Бена ані трохи не хворіє на провінціяльну обмеженість і включає в себе безконечність «білого світу», універсальність людської особистости, в якій опосередковується і живе велика збірна всеохопна Людина всіх часів і рас («Ода»).

Приблизно десь в 1931 році, в масовій руйнації села, того села, що так недавно і так імпозантно прокинулось до нового життя в результаті української революції, впала і на Лозоватку масова колективізація, арешти, депортації. Сільська інтелігенція Лозоватки пішла з першими ешельонами селян на заслання. Степан Бен опиняється на три роки аж біля Ігарки недалеко від впадіння Єнісею у Північний Крижаний океан.

Пам'ятаю одну строфу вірша з його листа, писаного не без гумору в ритмі тунгузького бубона: Привіт од тюленів

І білих ведмедів, І від жовтих тунгузьких дівчат, Що рядом зо мною сидять...

Відбувши трирічний термін заслання, Бен кидається на Україну; вжахнений картиною тотального фізичного і духового нищення нації, він забирає свою родину і зникає назад у нетрі Сибіру. З того часу чутка про нього пропала.

Дзвенять хрущі, цвітуть черешні, Дівчата водять журавля. А вечір ловить на гнуздечку Золотогривого коня.

Стою у присмерку діброви, І думи вечора таю. Весна кує комусь дороги, Чи скоро викує мою?

Які слова я там зустріну, Кому зародять ці поля? Останні птиці долетіли... Цвіте туманами земля.

«Нова громада», 1923, ч. 7-8; передрук із журналу «Київ» (Філадельфія), 1954, ч. 1, стор. 13.

ПОЛЬОВА ЗУСТРІЧ

Глянула...

Таким гарячим золотим рум'янцем

Заблищав серп коло пояса.

Пригадую: На його блискучій поверхні

Коливались дві сині веселі волошки.

«Червоний шлях», 1924, ч. 8-9, стор. 35.

О, хутори, Пронизані полинною печаллю, У згустках золотих і синіх вечорів, Хто вип'є сон і сум ваш давній

І вийде сам із цих задимлених дворів.

О, хутори!

«Життя й революція», 1926, ч. 2-3, стор. 3; передрук з пам'яті упорядника.

ода

Я мов мембрана: в шелесті, в шумах, в згучанні...

Я чую, як згуки проходять крізь мене, від мене, і далі...

— Згуки людей, що родились раніше, і тих, що народяться після, і тих, що живуть і працюють зо мною...

Людино, я завжди з тобою!

Ось ти повертаєш додому;

Галуззя пройдених літ

шумить за тобою.

Галуззя літ, що колись розцвітали й давали плоди.

— Людино, це ж ти!

Шумиш надо мною, крізь мене

і далі

руки свої простягаєш

в прийдешнє, за обрії наших орбіт.

— У новий золотіючий світ.

«Червоний шлях», 1930, ч. 7-8, стор. 29.

  1.  Микола Бажан

1904-1983

З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до «дванадцятої» (1928—31) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора СИНІХ ЕТЮДІВ і КАМО ГРЯДЕШИ. Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21-річний Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, «рубати ланцюги причалів»; «в часи смертельного авралу і компасу і серцю метнутись не даси убік». (НІЧНИЙ РЕЙС, 1927). І дійсно наступних кількох аварійних років Бажан (подібно, як Микола Куліш п'єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — БУДІВЛІ, ГЕТТО В ГУМАНІ, РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ, СЛІПЦІ... Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити.

І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, ґрат чи колючого дроту на Соловках, а й, так би мовити, остатися «при владі», «ходити в білих сенаторських штанах».' Його свіжа могутня суверенна українська сила була врахована і «пошанована» остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до коляборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного прапора, орден Червоного трудового прапора, роблять його членом президії верховних рад СРСР і УРСР, членом Академії Наук, речником радянської делегації в Об'єднаних Націях, віце-прем'єром України, нарешті членом ЦК партії. В лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі КЛЯТВА (1941), ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1942) і СТАЛІНГРАД-СЬКИЙ ЗОШИТ (1943). А друга — за антианглійські АНГЛІЙСЬКІ ВРАЖЕННЯ (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви («Людина стоїть в зореноснім Кремлі» — 1932, «Клич вождя» — 1939, «Ранок у Горі» та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об'єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. «Радянська Україна» за 6 і 7 лютого 1946) чи стаття «До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України» («Радянська Україна», 17 листопада 1946). Чи мусив поет платити ще якусь «дань» за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ чи РОЗМОВИ СЕРДЕЦЬ і СЛІПЦІВ, той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духового єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Ста-лінові, Москва ясно грозила поетові: «Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості» («Червоний шлях», ч. 1, 1934, стор. 186).

Народився Бажан 9 жовтня 1904 р. в Кам'янці-Подільсько-му, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Ґонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917—21 pp. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом, як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919—20).

Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Ба-жана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» у «Жовтневому збірнику панфутуристів», Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в «Березолі», а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ, 1930, 32 стор.).

Листи Хвильового до літературної «молодої молоді» та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 «вільних академіків», що утворили Вапліте. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і «романтиками вітаїзму» під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.

Перша книжка поезій Бажана 17-Й ПАТРУЛЬ (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльоно-вих колій попередньої української поезії. У другій книжці РІЗЬБЛЕНА ТІНЬ. Лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.) Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: БУДІВЛІ (1929), ДОРОГА (1930), підсумкова збірка ПОЕЗІЇ (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема СЛІПЦІ (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революції», 1930, чч. 7 і 8—9 та 1931, чч. 1—2 і 3—4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «ґетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» (ҐЕТТО В ГУМАНІ, 1928).

1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім ҐЕТТО В ГУМАНІ в тому році він написав монументальні БУДІВЛІ — трилогію Готичного собору, барокової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтезу Готичного сп і ритуального пориву вгору із всеохопною земною силою бароко.

Того ж 1928 року є і поема РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претенсії того месі-янства, з його комплексом «язви, як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліціиних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи ДНЕВНИКА і коли програмовим виданням Москва випускає ДВЕНАДЦАТЬ і СКИФЫ Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну, хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема реторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.

«Гофманова ніч» (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.

Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може й вартістю, творі Бажана СЛІПЦІ. В цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірни-ків-прошаків 18 сторіччя. Колорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Ко-нашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і все-охопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову поди-вугідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. СЛІПЦІ були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості — уже позначені компромісом із переможним ворогом.

Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівняний переклад клясики грузинського середньовіччя — «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу та розглядав Схід, як «шкурну» проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.

Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Бароко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Бароко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.

Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917—33 pp., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курба-са-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колеґ-літераторів у клюбі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.

Безумовно, бароко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки бароко. Цікаво, що майже одночасно українське бароко і «барокову людину» 17—18 сторіч відкрив Бажан в УРСР (його «Брама» з БУДІВЕЛЬ — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне бароко. У зміні і пов-торах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм бароко. Якою мірою, доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і «Малоросійської Колегії» подібна до доби Української Революції і держави 1917—19 pp. та УРСР, такою мірою і дух «барокової людини» присутній у стилі Бажана. Якою мірою доба прусського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. На Україні, яку Сталін 1918 року назвав «світовим узлом» суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріального світу, принципу здиференційованої єдности і принципу тотального моноліту. Може тому і в стилі Бажана не грає ролі «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірносте сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистости. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життьової фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного па-тосу мову, він опановує бароково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і плян: О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій!

Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю

В єдиній складності твоїй.

Тебе до пня, до дна тебе й до краю

Всю вичерпать і розітнути суть!

Тебе, немов мету і жертву, розкриваю

Й не можу до кінця збагнуть, Бо мудрости й буття неісходима путь.

Тут діє фавстівський активістичний дух проникнення і всеохоп-лення. І може й ґетівська «філістерська» теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших «партійних» творах, що мають вони сліди його «музи» і богатирської поетичної сили? Може він і Сталіна, і сталінську добу і себе в їх складі брав лише, як матеріял? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.

КРОВ ПОЛОНЯНОК

Б'є космогрудий кінь копитом на припоні.

Кипить на дні подовбаних барил

Солодке молоко розпалених кобил.

Пахілля пахнуть, дикі та солоні.

Войовники так сплять, що смерти не почули б, І нерухомо на землі лежить

Узор карбований могутніх верховіть, Мов левня мускулястий тулуб.

Додолу хиляться рясні кущі багаття, І дим струною в небозвід зіперсь.

Рвучи нитки ялозеного шмаття, Немов квічена брость, так гнеться повна персь.

У добру вільгість, в плідний піт Зарошено тіла ясних вкраїнських бранок, І рот розтерзано, і проросте на ранок В дівочих черевах їдкий монгольський плід.

Ростуть роки, одвічний цвіт отав, І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок, Та кров стару століттями нащадок

У гудзуватих жилах схороняв.

І любимо слова, важкі, мов чорний дим

Зловіщих ватр, що сяяли татарину, Викохуємо кров тугу і міцно зварену, І просторінь — безмежну царину

Вітаєм серцем круглим і простим.

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ЗАЛІЗНЯКОВА НІЧ

До яру підійшли, і одностальні тіні

Погнулися від їхніх тіл назад.

Риплять вози, ладнаючись у ряд, Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.

Поволі родяться слова нічних нарад, Що рознесуть їх по Вкраїні

З холодноярської святині

Козак і гречкосій, ченець і конокрад.

Скотилася луна по згорнутих шляхах. Козак, і хлоп, і злодій, і монах Почули зойк пророчих півнів третіх.

Хитнувся ґвалт стривожених церков. Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов На темний степ бунтарських тіней кетяг.

1925

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ДОРОГА

Ретельно тіні складено в штахети, І над пустелищем степів, Як хвіст скаженої комети, — Огонь рахманних вечорів.

Упали тіні гострі осторонь! Чіткіш лягли риски гілок, Перехилились в темну просторінь Кущі здичавілих зірок.

Іду, й дороги переламані, Гнучись, плазують із-під ніг. Так важко на жорстокім камені Класть лінії твердих доріг.

Так важко на жорстокім камені Шляхів вирізблювати грань. Невже і справді заважка мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань?

Дорого зустрічей і тиха путь прощань. Людська дорого, — просто стелься, Відбивши на холодних рельсах Огні ночей і дотики світань.

І кожному іти тобою, Людська дорого меж і мір, І тягнуться над головою Сліди скривавлених су зір.

І знатиму, куди іти, І терени, що проходитиму. Людському захвату неситому Невже не вистача мети?

Не всі серця дадуться хробаку, Не всі шляхи у круг закуто, І проросте зелена рута На жовтому піску.

1927

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

НІЧНИЙ РЕЙС

ю

Підноситься зневажливо рука, І щерблене перо, неначе шпага, гнеться, І пада, зломлений, в покресленій чернетці

Рядок, мов щогла неструнка.

Та напина вітрила плавні строф, Скрипить холодним тросом літер

Вітер

Вишуканих катастроф.

Шукання катастроф, і мандрів, і надхнень —

Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад.

Хай спинається твій патетичний фреґат, Фреґат патетичних пісень, Що чує крізь шторми, і ночі, і тьму, Стенувшись од керми до носа, Що судились йому, Простяглися йому

Мужні мандрівки матроса.

Рівні та прості

Лягли на морях

Дороги матроські, Як шрами од шпаг.

Тінь неспокійна й крилата

Корсарського злого фреґата

Морями облудними буде пливти, Струмітиме хмуро повз чорні борти

Вітер одвертий солдата, Що кричить альбатросом між рей, Тугий, як дуга арбалета, Прямий, як удар стилета, Шаршавий, як іржа

Корсарського ножа.

Рубай же ланцюги, Зривайся із причалу, Бо не в чорнильницях фреґат шукає шквалу, Бо ти, як муж і войовник, В часи смертельного авралу

І компасу, І серцю

Метнутись не даси убік.

1927

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ҐЕТТО В ГУМАНІ

Жахтить земля, жахтить іржа і пил, Як жар фурункула чи виразка трахоми, І сонце над усім — як вибух плям і стріл, Як вибух мовчазний і тяжко нерухомий, Цей маньякальний круг, що виплива в зеніт, Це коло, зроджене в огні ґалюцинацій, І осьмисвічники розлючених акацій Підносять перед ним свічки убогих віт. При корені дерев вирує й пломеніє Плескатих одблисків рябий калейдоскоп, І вкручуються так маленькі чорториї У монотонний соняшний потоп.

Самум небесного страшного Ханаану, Безодні жару, хлані мовчазні, Що перекинулись, мов мідні казани, На землю спалену, розпадену та пряну.

І в пил проллято, втоптано й прибито •

Мозаїку з движких червоно-жовтих кіл —

Плямистий тиф розпачливого літа.

То жовч живу калюжками у пил

Проллято витворно.

І звився над землею, Як вихор, ореол палаючих корон, Що коронують ветху Іудею, Цей одногорбий, цей старий Сіон.

Сіон у полум'ї — і так стоїть віки

Над ним огонь без трепету й пощади, Чи то огонь кривого Торквемади, Чи райських огнищ гострі язики, Чи віхола пожеж, розхристана й крута, Залізнякової порвистої ватаги...

О, пагорбе жалю, і розпачу, і згаги, Голгото нації, Жорстоким полум'ям Сіон себе вінча —

В'язниця й царство, ватра і химера

Оскаженілого у мандрах Агасвера, Безумця, мрійника, раба і шукача.

На лобі пагорба, як віра прирекла, Вчепивсь обшарпаний, обсмалений і строгий Ковчег квадратної рудої синагоги, — Ковчежець з торою, прип'ятий до чола. Зачумлений мокрець — огидний сірий мох, Що тхне гниллям і склизею на трупах, Повзе по каменях, по ребрах і по слупах Худих і лютих синагог.

Стовп сонця вковано чи вкопано стовма У жовтий щовб плюндрованого ґетта... Не спи, Ізраїлю!

О, шма Ісроель шма! Ізраїль твердо спить, — і серць, і сонця летарг Сліпучий свій туман над ґеттом підійма, Не спи, Ізраїлю!

Не спи і проклинай Туман огню і погар синагоги! Твої, Ізраїлю, не всі ідуть дороги На зганьблений Сіон, на страту і одчай! Не спи, Ізраїлю!

Не спи і проклени, Як чорну неміч, молитов судому, Тих молитов хасидського Содому, Що спалюють роти, що рвуть серця і сни! В ротах розпечених, шаршавих і кривих Горить язик безумного хасида. О, рот роззявлений — благань глухий барліг, Де віра — як ганьба, де плач — як зненавида!

Діра розбещена, —

і бовтається в ній

Та шарудить язик, скрегочуть чорні зуби.

Правець релігії, трясущий та жахний, Хижацтво віри, радість самозгуби, Оргазм безумства, апогеи і шал, Шал тріюмфальної надсади Гримить, немов органні колонади, Що з циклопічних нот споруджують хорал. О, темні сховища на людському шляху — Святебні урвища, оргазму пишні ями! Всіх рас і натовпів розкриті навстіж храми Ревуть тим голосом хотливости й жаху.

0, душе людська, зморена й жива! Ще не закрилася, мов язва, під тобою Оргазму віри яма трупова, Смердюче й пишне лігво супокою. Прадавні молитви, знесилені жалі, Тисячолітні привиди одчаю, — Вас, лементуючи, ще часто зустрічають, Немов володарів недужої землі.

1, впавши ниць, з печер порожніх душ Виводять, як мерця, зламавши кустодії, Сповиту у сувій, завжди одну і ту ж Молитву-плач сліпого Єремії. її ведуть, як речника скорбот, її ведуть, як воїна й пророка, — Кричить юрба сторота і стоока, Немов один епілептичний рот. На згарищах Каббал і на руїнах біблій, Між трощених колон, повержених метоп Своїй могилі й вірі вже загиблій Вклоняється скажений гробокоп. І, щоб в останній раз покласти в землю сів, Рука стареча, хижа й ненажерна, Збирає слів тверді і чорні зерна З рядків Талмудових, як з лущених стрючків. На землю ятрену, на рани і на близни Впаде зерно зловіщої сівби, І родять висохлі Сіонові горби Іржаві трави розпачу й гнилизни. Та жнець уважний нивами не ходе — Проклятий урожай на корені гниє. На інших нивах родиться твоє Прийдешнє, мучений, знеславлений народе! Сіон у полум'ї —

огню важкі корони. Сіон у полум'ї —

огонь, і тлін, і твань. Сіон у полум'ї —

нехай горять Сіони, Катівні нації і плахи мордувань!

1929

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

БУДІВЛІ

І. Собор

У тіні пагорбків процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої ґотики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрільчасті вежі —

пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почерку її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом, полум'ям, єлеєм, кров'ю

куто Зловіщу повість про собор. Як в захваті баданних юрм, У скреготі зубів

і скреготі ґраніту, Мов смертний спів, мов клик одчайних сурм, Щоб пломеніти і гриміти, Вставав собор на славу феодалу, Яскиня віри, кішло прощ, І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі, І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл, Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння.

І, як худа стріла, злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Надхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать

На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо уставав собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон, Й ґотичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт, мов псальма і мов сон.

II. Б р а м а

У грі нелюдській, в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м'яз, Обняв краї

спокійної безодні. Підніс, як пожаданий келех, Широку браму в вишину, Широку браму, грішну і земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості — квіт, на брості квіт, мов око

Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого бароко, Що плинула з віків старого лябіринту, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінту. І той акант — не лавр

на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить

з подоланих держав, Бо шлях побід крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть.

Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки, бундючий гетьманат, Тоді, немов тремкий вінець, На кошлане волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець, Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад

Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят, Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більшеє за їхнє!

III. Будинок

Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом вія дук, Але ще юрбами навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні.

Стовпи громохкі. Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати. Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В'їдається у степ

цупка робота та, Як смерч, поставлений донизу головою, Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта.

І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг.

Тут

Буяє труд, І пруг

ляга на пруг, І кут

ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд.

Ідуть потужні голоси, Як лави невгамовні, І відгукаються баси Тяжкої електровні, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку лямп, Він п'є свою спіраль Від паль

До дамб, Від дамб

До паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп

Піску й рудої ржі, Де на твердий, упертий шруб

Наґвинчуються етажі.

Колонки електричних гроз

В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос, Як лопаються жили.

І смерчі звуків випряда

Оскаженіла хуґа, То крутиться мерщій труда

Велична центрофуґа.

Обертається мерщій, Луну на гони й гони

По рельсах гомінких колій, Як вагонетки, гонить.

Копають степ, свердлять масив, І закладають тут же

Не арки брам, а дула димарів

І кратери споруджень.

Зубами чорними зубил

Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури;

І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл

З залізної клявіятури.

Залізо б'ють і гнуть прекрасну мідь

В горбатих м'язах руки чоловіка.

Як марш нечуваних століть, Над землею гримить, Над старою землею гримить

Будування висока музика.

I стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій вікових. І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день, — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енерґій, Салют, і сальва сурм, і виклик

і алярм.

1928

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ГОФМАНОВА НІЧ

По рубаних щаблях —

в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнілих, І по обвислих, висклизаних схилах — В брухатий льох, в забрьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного надхнення.

Роззявилась вона, закопана в землі, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій

На стіл дубовий і дебелі кухлі.

Мов кулаки бубняві й круглі, Мов яблука важкі, плоди добра і зла, Лежать на випнутих, на кремезних столах

Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.

Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином закаляні і пальцями залапані. Смердючий лій шкварчить в окапинах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд Бенкетів виспренних, замислених пиятик, Де кожен із п'яниць — філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей

Регоче й п'є яхидний Амедей, Поет злих слів і вигадок свавільних, Король нічних, врочисто-божевільних

І похоронних асамблей.

Ось він сидить, цей куций Мефістофель, Недобрих учт похмурий бенкетар.

Ах, що йому до жінчиних пантофель, Врядовницьких чинів і орденів, і чвар!

Ковтає* мовчки дим, вино слизьке і слину, Мовчить і дивиться, і гне свою жизу, Загострену, мов голий нерв, брову, Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.

То ж він, — гігантський кіт, улесливо солодкий, То ж він, — замучений уявою маньяк, В гурті розпутників, поетів і кривляк

Сидить з лицем диявола й девотки.

То ж він, — гігантський кіт, добрячий котик Мур, То ж він гне спину й випускає кігті

І тут в сліпій корчмі, й в нуднім камерґерихті, У веремії кішл, у млі магістратур.

Театр потвор, театр п'яних калік —

Він одкривається для мрійника й фантаста, И презирливо брова згинається зубчаста, І в ясна б'є розбещений язик.

— «Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий!

Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!

Хазяїне, вина! Нам цукру, спірту й цедри...

Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!

Підпалюй спірт! Святе автодафе, Де спірт пала, мов християнські душі...

Кричіть, захоплені клікуші, В берлінському блюзнірському кафе!»

Шумує зграйний пунш, і майорять огні, Блакитні язички підплигують угору

В лункім, як черево, й блискучім казані.

— «Панове, пуншу Теодору! Надхнення й істина в вині...»

І наче ватра тайних інквізицій — Холодна заграва гарячого вина.

— «Так що ж, черпаймо з казана, З товстого казана пекельної водиці!»

Парують і шумлять отруйні пугарі, І вогники стоять, як пальці сяйні й сині, А над людьми кружляють угорі

І діри в тьмі, і дим, і тіні.

Розплившися, пливуть в його уяві хворій

Червоні ліхтарі зашарених облич;

Підносяться шляхетні шпаги свіч;

Рушає карнавал нічних фантасмагорій, Лютують блискавки страшної тишини, Роти провалюють, розтявши губи лезом, І котячи слова по кручах фрази в безум, Неначе в прірву круглі валуни.

Встає огонь, як стовп, встає, як стовп, гармидер, Як стовп і стогін, — над старим столом.

— «Яв смерти ще раз хитро видер Кипучу ніч з надхненням і вином. Кладу на плечі ніч кипучу, Як хрест ганьби, як чорний с луп.

І труп, свій власний, бідний труп, Мов некрофіл, ґвалтую й мучу.

В ганьбі, огиді, шалі й трясці

Наказую я привидам-словам: —

Із прірв свідомости, з найглибших людських ям

Ви павуками тихими вилазьте!

Мов павуки пухкі й ослизлі, У тільці несучи отрут скупий пухир, Повзіть з шпарин проламаної мислі, Щоб я, поет, святоха і блюзнір, Поклав вас трупами на зляканий папір, Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір, Потворні мрії вистромляли ссальця.

Тоді перо, як крик, наки дується в пальцях

На плеканий, заплаканий папір...

Так хорони ж, скрипучий манускрипте, Пекучу порохню з сандалів сатани!..

Брати! Вина! Вина мені насипте!

Нехай киплять ізнов бурхливі казани!

Хай гугонять ключі напружено і густо, Прозористі бурштинові ключі...

Приходь! Чекаю уночі

На тебе, творча зганьблена розпусто!

Сердите серце рве на ланцюгу, —

На ланцюгу, проклятий волоцюго!..»

І келеха бере із рук старого друга, Щоб загасить суху свою жагу.

Кричать розмовники. А він стоїть і слуха, Стоїть і дивиться скажений Амедей.

Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха

У голе горло втомлених людей.

Наважившись бенкету край покласти, Знесилівши від слів і від вина, Просмолений, тягучий, чорний квастер

Уважно в жмені мокрій розмина.

Ще в казані хвилюється заграва, Та тиха тьма росте й шепоче круг стола.

Служниця заспана недбало принесла

У картузах тютюн масний і кучерявий.

Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок, І довгі чубуки гарчать, уже захрипши.

Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші, Хвилини млявих мрій, поплутаних думок.

Приклавши до ротів люльки, немов клярнети, Струю із чубуків висмоктують смачну

Утихомирені, замислені поети.

О, музико люльок, кантати тютюну, Злетівших вгору струй блакитні піруети!

— «Ax, ax! Доволі слів, надхнень, верзінь і смерти! Він не страшний — німецький добрий чорт!

Де ноти, Гофмане? Де Ґлкжові концерти? Музикусе, на нас чекає клявікорд...»

Акорд би стиснути оцим рукам блідим, Щоб наливався звук й стенався композитор!

І він підводиться, і стеле вірний вітер

Йому під ноги, наче стяги, дим.

Кладе свою правицю волохату

На білі щелепи приборканих клявіш.

Та б'є дванадцять раз. Стискаються щільніш

Два чорних пальці цифербляту, Мов діючи нічну посвяту

Серапіоновому брату, Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.

— «Панове, час іти. Подайте но плащі! Не будьмо, друзі, надто романтичні...»

— «Надворі дощ...»

Скриплять ізнов дощі, Мов над папером пера педантичні. Старий Берлін розписують дощі Ґотичним почерком, рясою крапель гострих... І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі, Хто продереться, подолавши острах? То радник Гофман по калюжах човга, Підплигуючи, йде і марить у півсні, А вулиця за ним, як гама рівна й довга, Пливе, кружляючи, притихши в далині. Плискаті площі заросли дощем, Струмким кущем дощів глухих і нерухомих, І над п'яницею, безумцем та митцем, Хитається, як звук, їх виміряний помах. Ах, колонади тонкостеблих струй, Ах, дощ химерний — в прорізах і стрілках, Хитайся і злітай, хитайся і лютуй, Трощи в трикутничок знайомого причілка! Знайомий дім, де жінка й тепла грілка, Знайомий дім з шухлядками кімнат, Ковпак нічний, бавовняний халат, Огрядна пічка, і приємний чад Із мідного прокислого кадилка...

— «Амеліє, ти спиш? Амеліє, — та де ж ти? Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось...»

— «Це, Амедею, ти? Приплентався нарешті? Скидай но туфлі, бруду не нанось...»

І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли, Сміється Амедей замислено собі, І посміхаються з полив'яної кахлі Рожеволиці лицарі й дівиці голубі, І черевань, розцвічений у блейвас та цинобру (Полив'яна ідилія голляндських мулярів), До себе пригортаючи свою коханку добру, Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів. Флямандська піч розпарена, в квітках, пташках та бантах, Мов дівка угодована, паруючи, стоїть. Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти, Червець на них вилискує, зелінка і блакить. Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері, І Гофман — у притулкові своїх буденних чар, Де на пузатому старому секретері — Перо крилате й ситий каламар...

1929

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ

І

Труський, як лихоманка, дощ. Осіння ніч, їдка та чорна. І б'ється на квадратах площ Людина й тінь її потворна. Ідуть вони. Спокійні. Вдвох.

Плекають впевненість глибоку, Що десь дано їм аркушик підлог, Де вільно ставити

крапки сухого кроку І не боятися

крапок над власним «і», Писать собі, читать собі свій вирок, В брудний конверт

брудних кватирок Сховавши свідчення свої. В смердючому, в плескатому конверті Заховано слова дрібних тремтінь та мук, І пані Вічності, шановній пані Смерті Заадресовано до їхніх власних рук. І так лежать листи, життя малі цидулки, І труситься над площами сльота, І розбігаються в усі кінці провулки, Немов рядки предсмертного листа. Я теж іду.

І ось уже я вдома: Хрещатик, № 50. Я зупинився. Постать невідома Заходить теж сюди

і не верта назад.

На сходах пахне цвіль і сеча, І купи тьми гниють в кутку.

А я несу на утлих плечах, Як чадну лямпу, голову важку, І серця виссаний кавалок, І тіло втомлене своє, —

І наді мною дім встає, Мов божевільний катафалок.

На нього мовчки і без руху

Кладеться поверхів труна, І гостро колеться на скалки тишина, Струмком тонким снується біля вуха.

Всі двері замкнено.

Опущено фіранки.

У скриню запхнуто злигодну тишу й мир. І на шнурку метляється пухир Налитої ріденьким світлом склянки.

По сходах щойно хтось пройшов, Бо чую судорожний подих, І шамотню широких підошов, І як шуршить об стінку одяг. Якийсь підпилий шалапут, Бо для відвідин пізно доста! І раптом зворухнувсь, Ожив холодний кут, І вийшла звідти темна постать. І бачу я туманний обрис тільця, Що з закутка ступило наперед, І через тільце — чорні бильця, Іржавий сходів парапет.

II

Стоїть, зіпершися на трость, В старенькім синім віцмундирі...

— Чого вам треба, ваша мосць, В моїй неприбраній квартирі?

І поповзли дві п'явки брів, І два шматки м'якого м'яса Проплямкали пробачливу ґримасу, Нужденну посмішку й привітних пару слів. І то не сни химерні сняться, — Вони відснилися сливе, — І вир яких ґалюцинацій Сухі клітинки мозку рве? Я запитав: — Ви хто такий, Що стурбували супокій? Чи то не вас на вулиці я стрів? Чому ви не спите

і хто вас пробудив?

— Ночі сухі. Сни сухі.

В петлях вулиць заплутався крок, За які гріхи, за чиї гріхи Мені серця дано шматок? Воно задихнулось, воно звиса, І слина тече з язика. Так кров'яна дешева ковбаса Шкварчить на блюді кабака. Великий, величний

російський каЄ І розжоване серце моє! Синя габа, від петлі габа На серці у кожного є. Кожен серце кричуще своє розіп'яв На столах кабаків, на хрестах перехресть, І ніхто не закрив

і ніхто не сховав Язви велику честь. Язва віків, язва століть, Благословенна язва та На тому ж небі процвіта, Де й п'ятикутний знак горить... — Ти брешеш, тінь, ти брешеш, тінь! І гниль із слів твоїх тече! Наш день, що знявсь у височінь, Не на твоє зіперсь плече. І язв твоїх беркі герби З сердець здирали ми. Віддали кабаків доми На самосуд юрби. Ішла юрба, моя юрба, Не бруком — по серцях!

Розбито впень, ущент, упрах Великий твій кабак. І марно намагався ти

Ховать свої герби.

Ламали людям ми горби, Щоб вирівнять хребти.

Коли ж зламався, то впади

І серце з рук роняй.

Ми звикли з'єднувать ряди, Бійців лічить щодня, І нести серце, як трофей, Порубаний в боях, Як славний стяг, почесний стяг, Цей знак живих людей, Знак вітру, бурі й зненавид, Вогню й заліза гордий слід...

III

— Б'єте в громохкий барабан, У барабан із людських шкір! В людей замало в серці ран, Зате багато дір.

І то не вітер — протяг то В грудях людей свистить. Не змиє і не змив ніхто Клейна з людських лахміть...

— Клену і рву твоє клейно!

— Не рви, бо я — то ти, Бо ти і я — завжди одно, І нам у парі йти.

І тінь моя країною бреде, Столика тінь оця, І не зустріла ще ніде

Зачинені серця...

Я на бенкет безумства й глупства

Несу в кишені серце й карт

Колоду повну.

Милий жарт, Дотепніший за самогубство! І в кабаках землі веду одчайну гру, Як божевільно п'яний банкомет.

І трьох партнерів я собі беру: То вбивця, шлюха і поет.

І карти кидаю з руки

На лишаї процвілі столика, І ніч розлазиться в боки, Мов чорні вени в серці алкоголіка.

І вбивця перший робить знак, —

Стиснув у руку похололу, Мов круглу рану, мідяний п'ятак, І ми згинаємось до столу.

Повія в банк для гри дарунок, Мов перстень, здерши з губ, дає, —

Дання невитворне своє: Смердючий шлюхи поцілунок.

Поет блідий сидить між нами, За столиком, на самому краю, —

І частку сплачує свою

Дешевими й фальшивими словами.

Зім'явши серце в довгих пальцях, Найбагатіший я між них...

О, серце, серце, не печалься; На ешафот столів брудних Кладу тебе, нічну офіру, Серед вселюдського трактиру, І граю партію свою, І програю, і завше програю... Лишаю серце на столі, Нехай лежить у бруді плазма. Усі вітри землі, всі подихи землі, Немов надхнень надлюдських спазма, Стискають горло, в груди б'ють, І ніч кінчається, й мені лисніє путь... Але не знаю я, куди тепер іти, Коли у грудях цупко — тиша, І бідне серце — бідна миша Не прогриза тупі кути... Й не треба знати!

Я пройшов Багато кабаків, і більше ще церков І цвинтарів країн. Ніде нічого не знайшов, Крім серць пощерблених, і звихнутих голов, І зігнутих колін. А я шукав (чи то верзеться?) І слів, і женщин, і уяв, Лише одного не шукав: — Загубленого серця. І під сльоту нічних хвилинок, Серед брудного кабака, Не простягав, як руку жебрака, Незґрабний серця втинок. Благословенна кішл імла І сухоребрих стін осуга! Худа печаль і довга туга, Мов потопельник, попливла. Але приходять рівні ранки, Часи уважности, години самоти, І потрясаєш тіло ти, Машинко лихоманки! І подаєш до герцю знак ти, І марширують по мені Упевнені, нахабні і нудні Твої прокляті такти. І я тебе не переможу Ніяк, ніколи і ніде... І серце в путь мене веде, І я не йти — не можу...

IV

Він замовчав, і губи труться білі, І очі розкрива, мов вікна зачапілі, І чоловічок, наче чоловік, Зіперся на лутки запалених повік, Як гострий орден в грудь худу, Вчепилась лямпа в тьму. Я в очі зазирну йому І одійду.

І зникне час, і буде тиша Шукати, де лягти...

— То тінь твоя

за тінь хреста святіша? А що нам хрест, і що нам ти? На смітниках чужих

твоя сконала Русь Собакою голодною й худою. Твій юродивий пристав Іісус В вінку з шипшин

не стане наді мною. Святий городовик

і пристав ницих душ, Цей лицемірний бог

Распутіна й Малюти, Мене не подола, за ним я не піду В його нудний участок для покути.

І я знущаюся, глузую і сміюсь Із цього сторожа смиренности й моралі, З наглядача тюрми, що ви її назвали Струнким і ясним словом — Русь. Мені не храм —

бордель твій і трактир, Запльовані столи —

мені не сповідальні, Ненависні мені

акафісти печальні, Надсадні молитви

твоїх холопських вір. Тримай же серця випнуту ґилу

Безсилими і хтивими руками, Як синій жмут кишок, тягай попід ногами Потворну тінь свою, Потворну і гнилу. І всі слова твої —

то шорох тих інерцій, Що зсовують серця людей набік, Тому влютовуєм ми в ребра кожне серце, — Так цвях вганя в будівлю будівник. Ти кажеш, що я твій, а я клянусь —

готовий Дволике серце розламать навпіл І дати псам напитися із жил, Коли є крапля там

твоєї злої крови. Я знаю — ти живий, я знаю — ти не здох; Кричу, кричу тобі я: доки Ще шкутильгатимуть лякливо кривобокі Серця людські по трьох сажнях підлог, В тинькованій труні, в коробочці труни, Ковтаючи слова горлянками вузькими? І дикі, як одчай, припадки тишини, Ці діри в вічність, ломляться під ними. І клоччям котиться із уст і піт, і слизь, Із уст, що випнулись глибоким, чорним

колом... І зашморгом шляхи всі заплелись Оцим христосикам, хлистам і богомолам. Столоначальники, убивці, сутенерики, Раби раба і служники слуги, Сини російської великої гістерики І всеросійської великої нудьги, Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, Здихайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь...

І ЩО, і що тепер мені Твій зойк, твій біль і зненавида? І мево лямпи, як сновида, Пройшло повз мене в тишині. І було чути, як парує вільгіть, І випар тьми, мов тінь густа, застиг, Тлетворна тінь, де сіпається тільки Скажений живчик на кістках сухих. Не заховає хижа тьма Відблиска глухої муки, І Достоєвський сухорукий Горбатий лоб, як брилу, підійма. І мружаться, мов ласі звіри, вилиці І рот слова несказані жує... Серце, тихе серце моє, —

Той помиливсь, хто не милиться. Тож хай сьогодні швидше буде вчора, І в двері хай твої не стука гість нічний... Як штопор, в горло коридора Вкрутився протяг довгий і в'юнкий. Шарпнувшись, тіні стали строго В чіткі і правильні ряди, І темний кут...

Вдивившися туди, Я не побачив там нікого, Лиш пліснява полізла по стіні, Де звикла з року в рік тулитись. Спинялись, — не могли спинитись Дрібненькі хвилі маячні. Але все стало просте й звичне: Пошарпана підлога, і стіна, І лямпа на стіні, й простора тишина, І водогону стукання ритмічне. І кожен стук — життя міцного знак, Життя земного, простого, як подих. І серце так мені сказало: «Так», І вітер шелестів по сходах...

Післяслово

Читальнику! Вельмишановний мій!

Невже ж насправді це лише цинічна містика, Розхристана, без фігового листика, Симптом моїх психостеній?

0, ні, бо я не гірш од Вас

Сам знаю твердо, аж на диво, Що бачить привиди в наш час —

Невитримано і шкідливо.

Тому — це так собі, чи вправа, чи прийом, Бо вчити тут когось я не бажаю зовсім;

Адже ж не йти ж на тебе напролом.

1928

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

СЛОВО О ПОЛКУ

Масивні коні, п'яні коні Мотуззя рвали, пруги шлей... Тягли в проклятім перегоні Тупі потвори батарей. Услід подоланій колоні Тьма волочила мокрий шлейф.

Квадратний крок і коней і людей Котився в строгім ескадроні. Бійці замислились — ачей Іржатимуть ще їхні коні Перед атакою на лоні Бездонних галицьких ночей.

Ніч одступу. В арієрґарді

Йде смерть, схиляючись до тих, Що зранені при окраях доріг

Лежать у варті, марній варті Шляху, що значився на карті, Як шлях походів вікових!

Полки проходили повз них

І вивертали солдатські очі з корнем, Мов білі пні з крутих орбіт, Щоб подивитися услід

Колонам кінним — чотам чорним, Що йшли на схід, що йшли на схід...

І хлинувши у хлані літ, Лягли, як на струну, на шлях стрункий

зі сходу Знов тупоти підтоптаних коней І туркоти голодного походу — Шоломом із Збруча черпали чорну воду, Змиваючи з лиця кров, пил і піт...

Проходили віки, приходили онуки На ті поля, де вмер достойно дід, І жовті черепи побожно брали в руки І клали їх очицями на схід. 0 жовті черепи, камені межові На скорбних перехрестях війн!

Знаки потужного маршруту

Ці жовті черепи очицями на схід.

Повз мертву голову забуту

Йдуть люди в радісний похід, О, жовті черепи, очицями на схід!

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

СЛІПЦІ

Поема історична (Уривок із розділу другого)

— Я не товариш вам, діду, й не недруг, Хоч і приблуда сліпий між людей, Ні датку собі ні дівчат товстобедрих Я не шукаю...

Ви, діду, ачей Не перший десяток вакуєте з лірою І знаєте добре сліпецькі путі, Що я їх ніколи не взнаю, не зміряю...

Діду! Скажи — чи дороги оті, Замучивши згагою душі, виводять Співців та їх вірних в ясний вертоград? Чи певність та звагу, чи просто байстрят. Блукаючи світом, бандурники родять? Чи всохла остання краплина води В бандурній лункій та сухій шкаралущі? Чи, може, вже води могутніші й дужчі Гримлять об пороги мужицьких твердинь?! Ти ходиш по світі не перший десяток, Не на першому стовквищі ницьма лежиш, І ліра стара та посвячений ніж, Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок... Запльований, зганьблений більш над усіх, Це ж ти —

найнещасніший з відданих лірі, І розпач холоне на більмах твоїх, Одчай, що зневажливу зроджує щирість... А лірник мовчить, і пливуть, і пливуть, Нерухомо спливають два ока підласі, Несучи білий мул і гнилу каламуть З продавлених ям в зашкарублому м'ясі. А лірник мовчить, наче він не зловив Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди. Навколо сліпців порозходились люди, Не добравши в тій бесіді глузду і слів. А лірник мовчить, і видзвонює муха, Принаджена соком м'ясистих повік. Він спить?

Десь ширяє думками?

Чи слуха? І, поруч, присівши, веде чоловік Все далі своєї: — Я вчився три роки І очі склепились зогнивши.

Отак Пішов придивлятись до світу, безокий Мандрований лірник, незрячий жебрак. Я бачив багато, й питаю не вперше, Востаннє?

Не знаю.

Знаю — не вперш. Ти відаєш, діду, —

є всякі тверджі, А сумнів, певне, найбільша з твердж. Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену, Розкопую, б'ю, вивертаю її. У кожну шпарину, у кожну прогалину Вставляю заюшені пальці свої. Ти думаєш — так, засурмивши у сурми, Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови? Ні!

Треба в страшні і розпачливі штурми Кидати чорне ядро голови. Маячня повсякденна, шугання думок, наче струменів, Що дзвонять у скроні

та геть відлітають у мить.

Легко зломити голову —

важко зломити сумнів, Здолати його і на горло йому наступить. Порожнеча вирує так боляче й глухо.

Шалій ти! Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ! Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик...

Чуєш?

Як муж! Відповідай, перехожий!..

Невже безсоромно й довічно По торжищу людському сумнів тягтиму я свій? І чоло скривавлено біле, —

тільки око кричить дихавично, Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.

«Життя й революція», 1931, січень-лютий, ч. 1-2, стор. 116-118.

  1.  Марко Вороний

1904-1937

Син Миколи Вороного. Уже своїми першими поезіями виявив талант, що здався вищим за талант його славетного бать-ка-поета. Народився 1904 року в Чернігові. Мати його була дочка поета М. Вербицького. Друкуватися почав під псевдонімом Марко Антіох 1925 року в львівських журналах, надсилаючи вірші своєму батькові, що жив тоді на еміграції.

З поворотом Миколи Вороного в Радянську Україну Марко з 1926 року друкується виключно під своїм ім'ям і тільки в радянських журналах («Глобус» — з 1926, «Життя й революція» — з 1927, «Червоний шлях» — з 1926). Всупереч своїм обіцянкам повної свободи Москва незабаром вислала Миколу Вороного з України. Син Марко пробував рятуватися еміграцією з України в Москву. Але 1935 року Москва запроторює на Соло-вецьку каторгу і батька й сина, де по них пропав слід.

Поезії Марка Вороного (Антіоха) ніколи не були зібрані і видані окремою збіркою. Друкуючи пучок сонетів Марка Вороного, один львівський журнал писав: «Молодий поет-неороман-тик, співець трагічности нашої епохи. У його віршах відчувається невичерпна потенціяльна сила, що шукає свого виходу. Серед сучасних поетів Радянської України його талант помітно визначається глибшим змістом і досконалою формою». («Світло», Львів, 1926, ч. 6, стор. 11).

Одна з болючих ранніх молодих втрат поезії двадцятих років.

ОТЧИЗНА

Моя отчизно! Знаю я, тобі Судилась крізь війну в віках дорога. Ти Бога бачила, такого Бога, Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби Лишилися і з полум'я грізного Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його, Поглянь, горить на степовім горбі.

Так, од могил земля наша горбата...

О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!

На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.

То крови з хмар напухнув хрест гігантський: Не вийти з бід країні цій селянській.

ВІЗІЯ

Я раз лежав. Спокійна течія Несла вгорі золотосяйні хмари... Коли здалось — мов у глухім ударі, Блакить розкрилась і стряслась земля!

Як божевільна мрія палія, Палала сфера. Огняні примари Розходились і сходились у пари... І в спеці шкіра тріскалась моя.

І я побачив: неслась земна куля Серед пекельного того розгулля У хорі незчисленному плянет.

Зотліло все в страшнім огні свободи: Гляділо сонце липі в холодні води І диски місяців, як мідь монет.

БОНДАРІВНА

Ой, не вітер то гуде над дахом, Поринає в сиву далину — Зграя гайвороння, птах за птахом, Обминає Бондарівнину труну.

Ти лежи, лежи в труні сосновій, Бондарівно, дівко молода; Потемніла, помутніла з крови У Дніпрі широкому уся вода.

Гей, на коні, і шаблі в долоні, Тільки вітер шляхом заміта. У небесній грозовій опоні Проступила тінь вогненного хреста.

СЛОВО

Настали ночі темні і глибокі, і в тиші вогкій туляться сади. Спадають німо в течію води і листя, і зірки мільйони років.