8683

Філософська думка України

Реферат

Логика и философия

Філософська думка України. Філософська думка у давніх словян і в Київській Русі. Середньовічна українська філософія. Києво-Могилянська філософська школа. Українські просвітники. Філософія - явище загальнолюдське. Вона д...

Украинкский

2013-02-17

116 KB

12 чел.

Філософська думка України.

  1.  Філософська думка у давніх слов’ян і в Київській Русі.
  2.  Середньовічна українська філософія.
  3.  Києво-Могилянська філософська школа.
  4.  Українські просвітники.

Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань. Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані  І хоча вона набуває, певних конкретно-культурних рис та прагнень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.

Д. Чижевський казав про те, що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважає, що підставами для такої оцінки реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Сковороди, деякі ідеї О.Потебні та В.Вернадського), в цілому із цим твердженням не можна не погодитись. Але, з іншого боку, не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України не існує таких періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська думка. Тобто, в цілому філософія супроводжує усю цивілізовану історію України. Звідси можна зробити виправданий висновок про те, що українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.

В наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі  численних досліджень та осмислень,  можна  стверджувати  про  існування  таких основних особливостей українського національного характеру:

  •  емоційність,
  •  естетизм,
  •  сентиментальність,
  •  психічна рухливість,
  •  вшанування індивідуальної свободи
  •  релігійність та своєрідний культ Землі
  •  відчуття близькості із природою.

Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу.

Філософська думка у давніх слов’ян і в Київській Русі.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входила у склад Римської імперії із 146 р. до н.е. під назвою "провінція Ахайя"). На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі.

В Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість, набули особливого соціального статусу.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні джерела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні. Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями.

Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел культури Київської Русі. Одним з найглибших джерел філософських ідей є народна культура слов'ян. Свідомість стародавніх русичів дофеодального періоду пройшла шлях від відокремлення ідеальних моментів у вигляді тотемів, інших елементів міфологічного первісного світогляду до чітко сформульованих у билинному епосі світоглядно-етичних та естетичних поглядів. Другим джерелом філософського мислення є писемні пам'ятки, що сягають першої половини X ст. У пам'ятках стародавньоруської культури чітко виражено філософські проблеми - «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, творіння Діонісія Ареопагіта. Безпосередньо наближені до філософської літератури і містять роздуми про світ та людину - «Слово про Закон та Благодать», «Молитви Данила Заточника», «Повість врем’яних літ», тексти ділової писемності, юридичні акти. Грамоти на бересті містять глибокодумні сентенції тощо. Трете джерело - вчення раннього християнства, що внесло у Київську Русь історіософські проблеми і надало культурі новизни. Шанобливе ставлення до Слова, прагнення розгадати таємничий зміст Слова обумовили книжковий характер культури Київської Русі, а тлумачників книжкової мудрості стали називати книжниками. Четверте джерело філософських ідей - творіння архітектури та мистецтва, створені з позицій певного світогляду. З запровадженням християнства Київська Русь приєдналася до світової культури: античної, візантійської філософської культури. Основою світогляду східних слов'ян світова культура стала переплавлятися на самобутню києворуську культуру, зокрема філософську культуру. Сформувалася традиція філософської думки в Україні, що визначає специфіку філософського мислення українського народу.

Взаємодія різних культур, християнського та народного світорозуміння стала основою плюралізму світогляду вітчизняної філософії, її поліфонічного звучання, розмаїття підходів до реалізації проблем. У філософії Київської Русі відповідно з українською духовною традицією склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не стали характерними для філософствування в Україні. Суб'єкт пізнання мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і пізнає світ через пізнання власного сенсу життя. Звідси -екзистенціально-антропологічний характер українського філософствування. Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті. Філософія мала практичне, моральне спрямування.

У філософії Київської Русі широко застосовується сократівський (морально-практичний) метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний метод не знайшов поширення.

Важливіші онтологічні і гносеологічні проблеми відображені у творчості філософів Київської Русі. Уявлення про людину, її місце у світі, сенс її буття, життя та смерті, тема врятування людини і людства, побудови досконалого світу - свободи і благодаті, що протиставляється світу закону, необхідності, поневолення, - це основні проблеми, що йдуть від «Слова о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона. Проблеми етизовані: до чого б не звертався стародавньоруський мислитель, розглядав його крізь призму світового конфлікту Добра і Зла. Київський митрополит Іларіон - один з перших стародавньоруських мислителів, що чітко передає своє розуміння історії: по-перше, історія країни - результат діяння княжої влади, що йде від Бога; по-друге, історія кожного князівства включається в історію Землі Руської; по-третє, русичі репрезентують єдину спільність слов'ян, яку необхідно зміцнювати; по-четверте, історія слов'ян - частина загальної історії християнства. Патріот своєї землі Іларіон утверджує ідею рівноправності і політичної самостійності держави і народу серед цивілізованих народів, зазначає, що сенс світової історії полягає в переході іудейської релігії, обмеженої життям одного народу, до християнської релігії — всесвітнього світогляду; відкидає ідею богообраності іудейського народу і проголошує рівноправність усіх народів у християнській вірі, закликає пізнати божественну істину - тайну людського буття. Коли Володимир замислив ввести християнство на Русі, в його серці «засяяв Розум». Це - кордоцентризм. Але в філософії Київської Русі спостерігається пошук не тільки трансцендентних істин. У «Повчанні» Володимира Мономаха дітям осмислюється духовний світ людини. Володимир Мономах закликає дітей творити Добро, не забувати вбогих, допомагати бідним. І головне - закликає князів руських помиритися в ім'я єдиної землі Руської. Людина схильна до Добра.

Для розуміння київо-руської мудрості важливо враховувати те, як русичі визначали філософію. Візантійський мислитель Іоанн Дамаскін (VII-VIII ст.) дає шість визначень філософії:

  •  Філософія є пізнання сущого і його природи.
  •  Філософія — пізнання видимих і невидимих речей.
  •  Філософія є міркування про смерть природну і довільну (свідомий аскетизм).
  •  Філософія є порівняння з Богом (вічності, безкінечності, абсолютному буттю).
  •  Філософія є мистецтво мистецтв, цариця знання, початок всякого мистецтва.
  •  Філософія є любов до мудрості, а оскільки істинною мудрістю є Бог, тому любов до Бога і є справжньою філософією.

В історії української філософської культури любомудріє, софійне розуміння знання стає домінуючим, полісемантичне. Носій софійного знання виявляє екзистенціальну ментальність київо-руської філософії. Митрополит із русичів Климент Смолятич відзначає в Іпатіївському літописі: філософ здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину. Проблема істини - головна в «Посланні пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, який вважає, що істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанні. До того ж у Київській Русі християнський світогляд досить зміцнів. І можна, не боячись, звертатися  до  еллінської  і  культурної  спадщини.  Розглянувши  морально-онтологічну проблему відносин Людина-Бог, Климентій Смолятич викладає свою гносеологію: весь світ - це книга, що містить у собі премудрість Божу. І людина покликана прочитати її для здобуття істини праведного життя.

У творі «Притча про людську душу і тіло» Кирило Туровський захищає ідею єдності Київської Русі і, як філософ, осмислює пізнання як тлумачення тексту (герменевтика, екзогенеза), що містить божественну істину. Текстом стає весь світ. Людина і світ - це мікро-та макрокосмос. Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про Божу службу Людині, про Боже людинолюбство. Кирило Туровський - оригінальний мислитель, глибокий філософ-гуманіст, який поставив у центр філософського світогляду Людину, ідею єдності її душі і тіла.

Проблема Людини, особистості - найважливіша у судженнях великого мислителя Данила Заточника. Його «Моління» - видатний твір, натхненний гімн Розуму і Мудрості. Вперше у філософській думці Данило Заточник утверджує цінність мислячої особи не за її належність до вищого стану, а за її особисті якості. «Моління» - глибоко оригінальний твір, що розриває типовий середньовічний горизонт знеосібленості і демонструє високий рівень самосвідомості особи. «Моління» - це сміх крізь сльози. Данило Заточник дозволяє сміятися багато над чим, але тільки не над Мудрістю і не над Розумом - справжнім багатством людини. І все-таки вбачає головне надбання людини не в розумі, а в Серці. Серце - центр фізичного, душевного і духовного життя людини. А опора серцю - Мудрість і Краса. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя. «Моління» розкриває мудрість як життєвий досвід і практичний розум. «Моління» - одне з вищих досягнень філософської культури Київської Русі.

Особливе місце в історії філософської думки України належить «Слову про Ігорів похід» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох культур - язичницької та візантійсько-християнської, які взаємопронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів, що лежать в основі тієї або іншої теорії -східноєвропейської. Згодом сукупність основних положень і принципів змінить панівну візантійську – східно-римською системою. Східноєвропейська (київо-руська) слов'янська культура, як гілка середньовікової філософсько-споглядальної думки, веде безпосередній культурний діалог з західною (західноєвропейською) філософією. Філософське осмислення «Слова про Ігорів похід» розкриває існування слов'янського (язичницького) світогляду і тюркської, скандинавської міфології, а також християнської (східно-візантійської) і північно-східної ідеології (з центром У Володимиро-Суздальській землі), що почала тоді формуватися. Історія Київської Русі - це історія її князівств. Червоною ниткою у «Слові» проходить думка про єдність Київської Русі. Порушення єдності згубно для Русі. «Слово» дорікає Великому князю Володимиро-Суздальському Всеволоду - Велике Гніздо за сепаратизм. Та все ж Київська Русь розпалась на дві гілки, де поступово сформувалася й ментальна відмінність: в центральній залишився поляно-руський (український) менталітет, а на периферійній Володимиро-Суздальській землі - інший, північно-східнослов'янський, на основі якого сформувався російський, а потім – велико-російський менталітет. Внутрішні чвари послабили державу Київська Русь і стали однією з причин її падіння під ударами татаро-монгольських завойовників.

У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування, надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку філософської думки.

Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними пошуками християнства. У ХІVV ст. в Україні набули поширення домашні школи, в яких діти заможних громадян отримували ґрунтовні на той час знання. Тоді охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ до навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи від XI ст. У європейських університетах велику увагу приділяли вивченню філософії. Початкове у межах навчальної дисципліни викладали діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура філософської освіти істотно змінилась. У якості філософських дисциплін стали вивчати логіку, онтологію, психологію, теологію, космологію, етику, право, історію філософії, поетику, естетику.

Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих "ожидовілих", котрий значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як "Логіка Авіасаіра", "Промова Моїсея Єгиптянина", "Аристотелеві врата". Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. Напевне, є підстави стверджувати, що зацікавлення у цих творах було не випадкове: тут містилися міркування онтологічного, гносеологічного та етичного планів, а загальне спрямування творів визначалось духовними заглибленнями. На думку Д. Чижевського, "ожидовілі" були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту. Завдяки цьому вітчизняна інтелігенція ознайомлювалася з творами, що мали безперечну вартість для поглиблення філософської культури. (До речі: деякі з цих творів були перекладені й стали відомими у Західній Європі лише через 20 років).

Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме так іменували Україну в середньовічній Європі). Відомий найдавніший запис про українських студентів датований 6 квітня 1353 р. і засвідчує навчання в Сорбонні Петра Кардована та його товариша. Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з'явилися ступені доктора богослов'я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись на Батьківщину, українці - вихованці європейських університетів, приносили на рідну землю не лише знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.

Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Котермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич) (1450-1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р. - доктора медицини Болонського університету. У 1478 р. став професором цього закладу, викладав астрономію, філософію, медицину, а у 1481 р. він був обраний ректором. Юрій Дрогобич - перший доктор медицини серед українців. Автор праці "Прогностична оцінка поточного 1483 року" (видана того ж року у Римі) - першої друкованої праці українського автора. Вона є великою бібліографічною рідкістю (збереглося тільки два примірники - у Кракові й Тюбінгені). Збереглося сім рукописів Котермака; у цих працях розглядалися природничо-наукові проблеми й робилися спроби їх осмислення (у тому числі й філософського). Ім'я Ю.Котермака занесене в Італії до списку найславетніших учених. 1488 року він переїхав до Кракова і став професором Ягеллонського університету, в якому працював до кінця свого життя.

Ю.Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами. По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського Передвідродження, ставши (фактично) його провісником. По-друге, його творче "кредо" відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі, у книзі "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не прагнення до слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання пізнати істину й прислужитися людям.

Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красна (? - 1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем у обох цих навчальних закладах. Свої світоглядні позиції він викладав у поетичній формі, славлячи людський розум й висловлюючи віру у його великі можливості. У "Похвалі поезії" він писав: "Вчених книг не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе". Такі настанови знаходили прихильний відгук і торували шлях розвитку освіти в Україні.

Юрій Дрогобич та Павло Русин вже були носіями якщо й не прямих ідей гуманізму, то їхніх настроїв: зв'язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні. Від тої пори розумною і тямущою людиною почала у нас вважатися людина "книжна", тобто така, яка має науково-літературну освіту, і самою глибокою рисою в характері цього книжника стала смиренномудрість особиста і національна.

Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність, спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, була втрачена можливість цілеспрямованого автентичного духовного розвитку.

У XIV - XVI ст. з'явились перші твори, написані не книжною (тобто - церковнослов'янською, як раніше), а староукраїнською мово»: грамоти XIV ст., "Кам'янко-Струмплівське євангеліє" (1411), "Четьї-Мінеї (1489). "Пересопницьке євангеліє" (1561), "Крехівський апостол" (1560), пісня "Дунаю, Дунаю" (1571). Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були видрукувані "Осьмигласник", "Часословець", "Тріодь пісна", "Тріодь цвітна". У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження). Відродження мало й відповідні соціальні підстави: розвиток міст та своєрідної міської культури, поява та зміцнення ремісничих цехів та відповідних братств, розширення мережі університетів, пожвавлення торгівлі, початки формування своєрідних етнічних утворень - націй та національної свідомості.

Яскравою постаттю українського Відродження був С. Оріховський-Роксолан (1513-1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі. Кракові, Відні, Віттенберзі, Падуї, Болоньї, Венеції, Римі, Лейпцигу) і познайомившись з видатними діячами європейського Відродження та Реформації (у тому числі й з М.Лютером), мислитель написав протягом свого загалом не дуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо відомими в Україні та Центральній Європі, і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя. Найвизначніші його твори написані латиною, а саме: "Про турецьку загрозу слово перше" (1543), "Про турецьку загрозу слово друге" (1544), "Про целібат" (1547), "Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу" (1548), "Хроніки" (1548). Йому ж належить значна кількість листів, діалогів, памфлетів та промов. Властиві авторові блискуча манера викладу, чіткість аргументації, спостережливість, дотепність, жвавість думки - все це поставило Оріховського на один рівень із видатними мислителями того часу.

С.Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику: обґрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва. Як свідчать спеціальні дослідження, С.Оріховський-Роксолан був одним із перших фундаторів так званої "теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає унаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом "теорії природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон. Досить цікавими є думки С.Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили: як на взірець такого об'єднання він посилався на історичний приклад виховання Аристотелем Олександра Македонського. Монарх не зможе належним чином виконати свою місію, коли не матиме "перед собою зразків і філософських настанов, які наповнюють і вдосконалюють розум". Усе, "що дбайливо вибране з надр, може і повинно стати основою для подолання суспільних негараздів".

Наприкінці XV - ХVІ ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення впливів католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на своє управління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя та освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до Берестейської церковної унії (об'єднання): церковний собор 1596 р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо або ж дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу. Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. - церкви Св. Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Степан Зизаній (бл. 1570-1600), який був схильний до раціоналістичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церковної влади. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К. Транквіліон-Ставровецький (? - 1646 р). Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.

Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г.Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі письменники-полемісти Х.Філалет, С.Зизаній, В.Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М.Смотрицький, першодрукар І.Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав І.Вишенський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також   відомості    про    філософську    діяльність    Клірика    Острозького,    В.Малюшицького, М.Броневського.

В останній третині XVI ст. в Україні розгорнулась гостра полемічна боротьба щодо подальшої історичної долі України, її ініціатором став дуже відомий державний і релігійний діяч, член ордену єзуїтів Петро Скарга (1596-1612) - безперечно один із найталановитіших письменників свого часу; він енергійно обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватись на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Саме це, на його думку, відкриє українцям великі можливості в усіх сферах духовного та матеріального життя.

У полеміку із зазначеними ідеями вступили члени Острозького гуртка.

На духовну ситуацію в Україні справили вплив  праці  візантійських  філософів-

богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Потами, Й.Лествичника, І.Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазму (від грецького слова ісихія - тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ духовних явищ. На цьому шляху виділяється 2 етапи: практичні діяння (праксис) та розумове діяння (теорія).

Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (4550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні - святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд соціальне буття внутрішній світ та система моральних орієнтирів.

Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Боже прийшло на Русь словенською мовою: "Сказую вам таїну великую: как диявол великую зависть імєєть на словенський язик, що ледве живий од гніву; і што некоториї наші на словенський язик хулять й не люблять, то тому, што знають, од якого мастера дійствують і творять. Ато для того диявол на словенський язик борбу тую має, зане ж єсть плодоноснійший одо всіх язиков й Богу любимейший ".

Отже, наприкінці XVI - на початку XVII ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції і процеси; за цих обставин підсилюється інтерес до людської життєвої реальності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл виникає професійна філософія, а згодом - виші навчальні заклади.

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У  1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. У 1634 р. завдяки зусиллям П.Могили був відкритий колегіум у Вінниці, а 1636 р. - у Кременці. Перу митрополита належать наступні твори: "Служебник" (1629 і 1639), "Требник" (1646), "Літос альбо камінь'" (1644). За загальним визнанням істориків та культурологів П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем.

Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Аристотеля. Навчання велося на основі праць античного. мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку,  фізику та метафізику.

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте не копіювали їх повністю, включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Аристотеля, посилались на новітню науку.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Аристотеля, Августина, Дунса Скота, Фоми Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніца, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському ґрунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: П.Могила, І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, Г.Щербацький, Я. Ковельський та ін.

Інокентій Гізель (1600-1683) початкову освіту здобув у тій-таки Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській академії (Польща) та аристократичному Кембріджському університеті (Англія), куди був скерований П.Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646-1656). І.Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М.Коперніка. Основою процесу пізнання І.Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв'язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об'єкти.

У праці "Мир з Богом людині" філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього - совістю та розумом У праці "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів", яка витримала три видання за життя автора (1674,  1678,  1680), І.Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування. Автор високо оцінював "самодержавницьку" діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов'ян в організації опору турецькій агресії.

Іоаникій Галятовський (1620-1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний.  Бог – це вольова й розумна підстава світу, він - детермінанта усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, наділена душею, яка й сполучає її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочував дослідження природи в усіх її виявах.

Стефан Яворський (1658-1722) - одна із центральних постатей в українській культурі початку XVII ст. Навчався у Львові, Києві, Любліні, Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).

Філософські позиції С.Яворського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує "зовнішні відчуття" (зір, слух, нюх, дотик, смак) та "внутрішні відчуття" (уявлення, фантазію, оцінку, пам'ять тощо). На цій основі він розвивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософських курсах С.Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Аристотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, незнищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей визначений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.

Феофан Прокопович (1681-1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У 1705-1716 рр. викладав у Академії філософію, богослов'я, риторику, поетику. З 1711р. по 1717 р. був ректором Академії. Філософські погляди просвітника викладені у працях: "Логіка", "Натурфілософія або фізика", "Математика ", "Про риторичне мистецтво", "Слова, промови повчальні", "Про папський вирок Галілеєві" та багатьох інших творах. Наріжним каменем позиції вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф.Прокопович популяризував вчення Ф.Бекона. Р.Декарта, Дж.Локка, М.Коперніка, Г.Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об'єктами природи та їх аналітичного опрацювання. Ф.Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації. Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму та сутність.

У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.

Георгій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (1717-1795) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, значна увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об'єктів. З другої половини XVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії створювати оригінальні лекційні курси і зобов'язав викладати філософію тільки за підручником німецького філософа Ф.Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої полягала у власному осмисленні філософських набутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного контексту Східної Європи.

Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик" уклав Ф.Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету уклав професор Академії Митрофан Довгалевський. Його праця витримана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору: "Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова... для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині..." Вчений розкриває природу мистецтва, поезії, творчої фантазії та багатьох інших проблем, котрі традиційно належать до компетенції філософської дисципліни естетики. Засадничим визначенням для нього стала така дефініція: "Поезія - це мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично з правдоподібним вимислом".


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49599. ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 178.5 KB
  Спочатку вказуються офіційні матеріали якщо вони використовувалися в роботі Конституція України Закони України Постанови Верховної Ради Укази Президента України Постанови Уряду а потім усі інші джерела в абетковому порядку дотримуючись мови якою видано те чи інше джерело українською російською. Робота виконується українською мовою та оформлюється згідно з державним стандартом України ДСТУ 300895 Документація. ДОДАТКИ Додаток А РЕКОМЕНДОВАНА ТЕМАТИКА КУРСОВИХ РОБІТ Регіональні аспекти економічного розвитку України...
49600. МОДЕЛЮВАННЯ РОБОТИ ВІДДІЛУ ЗБУТУ ХЛІБ ЗАВОДУ 403 KB
  Метою курсової роботи є закріплення навичок моделювання систем на прикладі роботи відділу збуту хліб заводу. Даний проект розглядається з врахуванням точки зору керівника відділу збуту. Обєкт дослідження – моделювання роботи відділу збуту хліб заводу. Метод дослідження – дослідження, вивчення та моделювання основних задач та функцій, що виконує відділу збуту хліб заводу.
49604. Усилитель звуковой частоты на биполярных транзисторах отечественного производства 667.5 KB
  Выбор обоснование и расчет структурной схемы усилителя. Расчет АЧХ усилителя. На их основе можно сконструировать отдельные каскады и структурные блоки усилителя мощности. Выбор того или иного варианта реализации усилителя зависит от поставленной перед инженером задачи простоты исполнения и экономических соображений.
49606. ПРОЕКТИРОВАНИЕ АНАЛОГО-ЦИФРОВОГО ПРЕОБРАЗОВАТЕЛЯ С USB - ВЫХОДОМ 1.03 MB
  ПРОЕКТИРОВАНИЕ АНАЛОГОЦИФРОВОГО ПРЕОБРАЗОВАТЕЛЯ С USB ВЫХОДОМ Пояснительная записка к курсовому проекту по дисциплине Схемотехника ЭВМ ИНМВ. Омск 2013 Задание Проектирование аналогоцифрового преобразователя с USB выходом. Объектом исследования является аналогоцифровой преобразователь с USB выходом. Цель работы – разработать функциональную и принципиальную схему АЦП рассчитать входные усилители и фильтры нижних частот выбрать микросхему АЦП выбрать тип конвертора USB рассчитать и выбрать преобразователи DCDC и микросхемы...