8684

Філософська думка України. Українська філософія діаспори

Реферат

Логика и философия

Філософська думка України Філософія київського кола. Філософська думка під час культурно-історичного підйому 20-х років. Філософське обґрунтування національного радикалізму. Філософія українських шестидесятників...

Украинкский

2013-02-17

207.5 KB

34 чел.

Філософська думка України

  1.  Філософія київського кола.
  2.  Філософська думка під час культурно-історичного підйому 20-х років.
  3.  Філософське обґрунтування національного радикалізму.
  4.  Філософія українських “шестидесятників”.
  5.  Українська філософія діаспори.

Філософія київського кола

Аналізуючи погляди В. Зеньковського, Г. Флоровського, А. Шестова, слід зазначити, що вони не акцентували своєї належності до української культури, хоча як представники післяжовтневого зарубіжжя підтримували стосунки з багатьма представниками української діаспори, а звертаючись до історії філософії, не обходили видатних мислителів-українців в межах загальноросійської культури того часу. Вираження повної національної ідентифікації як філософів, вчених, звернення до духовної культури свого народу чітко простежується в поглядах Д. Чижевського, В. Петрова, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, а тим більше в соціально-політичних творах В. Винниченка, Д. Донцова, В. Липинського та ін.

Твердження офіційної марксистсько-ленінської історіографії про те, що на рубежі XIX—XX ст. в Російській імперії, а тим більше в Україні, на загальному фоні бурхливого розвитку марксистської філософії відбувається занепад філософської думки — далеке, як ми бачили з попередніх лекцій, від істини. Вивчаючи історію філософської думки цього періоду, а не «відношення до неї», неважко встановити, що в усі передреволюційні роки до 1922 р. філософія в Росії розвивалася надзвичайно активно і досягала небувалого рівня. В ці роки вперше було створено самобутню метафізику, що спиралася на аналіз історичного, культурного та релігійного досвіду російського буття, отримавши назву філософії російського духовного Ренесансу. Значна частина її фундаторів (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Трубецькой, Л. Шестов, Г. Шпет та ін.) жили і працювали в Україні, зокрема в Київському університеті, який став на цей час значним центром гуманітарної освіти.

Отримали розвиток і інші філософські школи, течії, формувалися й функціонували філософські товариства не тільки в Петербурзі, Москві, Києві, айв інших містах Росії та України, зростав випуск філософських часописів, масив перекладних праць із доробку західноєвропейських мислителів. Такого творчого філософського життя, такого кола видатних філософів в Російській імперії не було ніколи. І це закономірно. Сама епоха змушувала задуматись над складними питаннями людського буття, долі людства, шукати на них адекватну відповідь. Зрозуміло, що відповідь на ці питання, поставлені реальним життям, не збігалася з офіційними ідеологічними настановами того часу, навпаки, передбачались ті соціальні та духовні деформації, з якими доводиться зустрічатися і сьогодні.

На противагу райдужним перспективам ортодоксального марксизму з обґрунтуванням можливості появи цих деформацій виступили мислителі немарксистської орієнтації. Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, радянський уряд оголосив їхні погляди «ворожими справі побудови соціалізму», вислав у 1922 р. в адміністративному порядку велику групу вчених, творчої інтелігенції, серед яких було немало філософів із світовим іменем. Вислані за кордон, вони зуміли створити ряд нових філософських течій, висловити цінні філософські та соціально-політичні ідеї, які сьогодні отримують своє осмислення.

Стосовно України, то наступ на українську творчу інтелігенцію розпочався задовго до 1922 р. У роки громадянської війни «невідомими» були вбиті видатний український композитор М. Леонтович, перший міністр освіти в українській державі І. Стешенко, в одеській ЧК був розстріляний П. Дорошенко. Встановлення радянської влади, падіння незалежної Української держави продовжили список вигнанців і жертв тоталітарного режиму. У вигнанні опинилися кращі представники української нації: Д. Антонович (син українського історика В. Антоновича), І. Біднов, В. Винниченко, І. Горбачевський, М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Колеса, В. Липинський, О. Лотоцький, І. Мірчук, С. Наріжний, І. Огієнко, М. Шаповал, А. Яковлєв. Доля тих, хто залишився в країні, була більш трагічною.

Тоталітарний режим зламав другого президента Академії наук України М. Василенка, був заарештований і розстріляний «рицар духу» С. Єфремов, в таборах ГУЛАГу загинув А. Кримський та ряд інших українських вчених, митців, представників творчої інтелігенції. Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової творчості, постійні наладки й цькування примушували виїздити за кордон українських філософів раніше, ніж це відбувалося в примусовому адміністративному порядку «гуманної акції» радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський (1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921), які пізніше плідно працювали на ниві вітчизняної та західноєвропейської філософи.

Л.Шестов

На розвиток вітчизняної і світової філософської думки значно вплинули погляди вихідця з України Лева Шестова (Лева Ісаковича Шварцмана), одного з фундаторів впливової філософської течії екзистенціалізму.

Народився Л. Шестов 13 лютого 1866 р. у Києві в родині відомого єврейського фабриканта-мільйонера. З 1873 р. почав навчатися у 3-й Київській гімназії, з якої, будучи замішаним у політичній справі, перевівся до Москви. По закінченні гімназії він вступив на фізико-математичний факультет Московського університету, з якого незабаром перевівся на юридичний. Один семестр навчався в Берліні. Навчання завершив на юридичному факультеті Київського університету в 1889 р. Захопившись марксизмом, брав участь в організації марксистських гуртків у Києві. Написав дисертацію по законодавству в Росії, проте її публікація була заборонена цензурою. В 1890— 1891 рр. служив в армії, а потім деякий час працював помічником присяжного повіреного. Повернувшись до Києва в 1892 р., працював разом з батьком, відійшовши в 1894 р. від марксизму. В 1895 р. з'явилася перша його публікація на літературно-філософську тематику. Переживши важку нервову депресію, Л. Шестов виїхав за кордон. З 1895 по 1914 р. жив у Фрейбурзі, на о. Лемон. В 1914 р. повернувся до Москви, займаючись літературно-філософською діяльністю. Тут він зблизився з М. Бердяєвим, С. Булгаковим, В'яч. Івановим, Г. Шпетом, Г. Челпановим, М. Гершензоном.

У 1918 р. переїхав до Києва, читав курс давньої філософії в Народному університеті. Через рік переїхав до Ялти, став приват-доцентом Таврійського університету (Сімферополь). У січні 1920 р. разом із сім'єю проживав у Константинополі, Генуї, Парижі, Женеві. З 1921 р. осів у Парижі. Тут він читав доповіді з творчості Достоєвського в Релігійно-філософському товаристві та Народному університеті, став викладачем російського історико-філологічного факультету Паризького університету, де протягом 15 років читав курс філософії. В 1923—1925 рр. читав курс «Філософські ідеї Достоєвського і Паскаля», а пізніше такі курси: «Російська філософська думка», «Володимир Соловйов і релігійна філософія», «Російська і європейська філософська думка», «Достоєвський і Керкегор».

Л. Шестов ґрунтовно вивчав індійську філософію. В квітні 1928 р. в Амстердамі познайомився з Е. Гуссерлем. Часто виїздив до Німеччини, де зустрічався з М. Шеллером, М. Гайдеггером, Е. Гуссерлем. Помер 20 грудня 1938 р.

Автор праць: «Достоевский й Ницше. Философия трагедии»; «Добро й учение графа Толстого й Ницше (Философия и проповедь)»; «Апофеоз беспочвенности (Опыт догматического мыпления)»; «Великие кануны»; «Откровение смерти»; «На весах Иова»; «Киркегард й зкзистенциалистическая философия»; «Афина Иерусалимская»; «Умозрение й откровение».

Оригінальний мислитель світового масштабу, Л. Шестов сформувався під впливом поглядів Ніцше, Достоєвського, Толстого. Сприйняв ряд ідей Платона, Плотіна, Канта, Паскаля, проте ніколи не належав ні до однієї філософської течії, критично ставлячись до традиційних раціоналістичних спекуляцій і побудов здорового глузду, не прагнув до побудови власної філософської системи. Противник будь-якого системотворення, він наголошував на тому, що філософ не повинен посилатись на право звичайної людини, а «зобов'язаний сумніватися, сумніватися і сумніватися і саме тоді запитувати, коли ніхто не запитує, ризикуючи стати посміховиськом для юрби» (Шестов Л. Апофеоз беспочвенности). Назване, як синтез декартівського сумніву та тертуліанівського кредо мудрості, зумовлювало і його ставлення до авторитетів, поглядів своїх попередників і сучасників: праці великих філософів треба читати, однак жити потрібно своїм розумом; всі судження мають право на існування, і якщо вже говорити про привілеї, то потрібно віддавати перевагу тим, які тепер більш за все в загоні.

Блискучий полеміст, що філософствував всією своєю істотою, він вважав завзятість істотнішим, первіснішим, ніж адекватність. Вона для нього була головною ознакою справжньої думки, а не випадковим гріхом мислення, її вищою правдою. Тому Л. Шестов ніколи не доводив, а показував, демонстрував усією своєю творчістю. Особливо сильним він був у запереченнях, оскільки, з його точки зору, «переконувати людей і скучно, і важко, і, в кінці кінців, навіть непотрібно».

Філософію Л. Шестов розглядав не як спосіб розумового функціонування, а як виявлення першооснов людського життя, спрямовуючи основну увагу на розгляд долі особи, однієї, неповторної і єдиної в принципі, який вона сповідує. В ім'я цієї єдиної особи він боровся із загальним, універсальним, із загальнообов'язковою мораллю та логікою, що протистояли добру і злу «дробного» життя. Обстоюючи свободу думки, яка може бути тільки думкою власною, хоче цього чи не хоче людина, проте рано чи пізно їй доведеться визнати непридатність всілякого роду шаблонів і почати творити самій, Л. Шестов не сприймав шаблонів ні здорового глузду, ні логічних сурогатів. Для нього судити за абстрактними мірками справжню живу думку означало грати наосліп, оскільки кілок і хрест «здорового глузду» є не більше, ніж блеф розсудку, малодушність і самообман розуму, який вважає за краще не бачити нічого, ніж відвернутися від самоочевидного, однак при цьому не жертвуючи нічим з такою легкістю, як очевидними речами, якщо вони вибиваються з ланки загальновизнаних істин.

Звертаючись до самості, індивідуальності, Л. Шестов різко виступав проти Гегеля як «злого генія людського духу ж за його апологію всезагального, прославлення необхідності на противагу єдиному, свободі, спроби затиснути все в залізну голу схему логічних суджень. «Звичка логічно мислити, — зазначав він, — вбиває фантазію. Людина переконується, що є тільки один шлях до істини через логіку і звернути з нього означає йти прямо до заблудження. ... Філософія з логікою не повинна мати нічого спільного; філософія є мистецтво, прагнення прорватися через логічний ланцюг умовисновків, що виносить людину в безкрайнє море фантазії, фантастичного, де все однаково можливо і неможливо» (Там же). Тому, кому потрібно насправді що-небудь знати, а не тільки мати «світогляд», той на логіку не розраховує і не захоплюється звабливими думками. Йому все життя доводиться перебиратись з вершини на вершину, а коли потрібно, зимувати і в долині, бо широкий горизонт правдивий і корисний. Для повного ознайомлення з предметом треба підійти ближче, доторкнутися до нього, обдивитись зверху, знизу, з усіх боків. Сам процес пізнання є творчістю життєвого світу ніяк не меншою мірою, як його споглядання. Зняти з себе відповідальність в процесі пізнання об'єктивного світу за його буття означає втратити власну людську гідність, отримати натомість сурогат, статус «трансцендентного», потойбічного істоті суб'єкта. Це робить людину в буквальному розумінні «нічим», позбавляє її будь-якої індивідуальності, неповторності, важливості, перетворює її в «ніщо», яке пізнає світ, в одномірне абстрактне «Я», що нездатне викликати до себе ні любові, ні ненависті, ніякого ставлення загалом. У свою чергу, цей трансцендентний суб'єкт і сам байдужий до чужої гідності, йому абсолютно однаково, яке у людей обличчя і що у них на серці. Він незмінно, мов зачарований, повертається до низе спиною і дивиться вдалину — на горизонт істини, де є лише доведення і висновки, які нікому не належать, самостійного, міфічного Розуму, що обмежує наше життя благодаттю порядку.

Аналізуючи погляди Л. Шестова, варто звернути увагу ще на один момент його роздумів про характер пізнання. З його точки зору, прагнення розуміти людей, життя і світ перешкоджає нам взнати все це, тому що «пізнати» і «зрозуміти» — два поняття, які не тільки не однакові, а й прямо протилежні, хоча їх часто використовують як рівнозначні. Ми вважаємо, що зрозуміли будь-яке явище, коли включили його у зв'язок причин, що раніше відомі. Проте оскільки все наше розумове прагнення зводиться до того, щоб зрозуміти світ, ми відмовляємося пізнавати багато з того, що не вкладається на площину нашого світогляду. Наприклад, лейбніцівське питання, поставлене Кантом в основу критики розуму: як ми можемо пізнати річ, яка знаходиться поза нами, якщо вона не входить в нас? Це незрозуміле, тобто не відповідає нашим уявленням про розуміння, а отже, його потрібно витіснити з поля зору, що і спробував зробити Кант. Однак здавалось би, що в інтересах знання потрібно було б жертвувати розумінням, оскільки розуміння є другорядна річ.

Загалом для Л. Шестова істина як універсальний атрибут знання і є та брехня, яка загороджує шлях до істини живого субстанційного одкровення — дійсно вільного, особистого, єдино сутнього мислення. Тому слід вивільнити думку з ярма небуття перед «лицем знання», відродити божий дар, чудо мислення як творчого, неможливого. «Любов до ближнього і співчуття, — зазначав Л. Шестов, — вбивають в людині віру і роблять її у філософських поглядах позитивістом чи матеріалістом. Коли вона бачить чуже горе, то перестає роздумувати, бо хоче діяти. Думати, справжнім чином думати людина починає тільки тоді, коли вона переконується, що їй нічого робити, що у неї руки зв'язані. Звідси, вірогідно, всяка глибока думка повинна з'являтися з відчаю». Виносячи на суд розум і науку, вчений прагнув пов'язати все з совістю людини, її долею, у відірваності від яких вони перетворюються в культ і, проповідуючи влади наукової істини «в собі і для себе», приводять до зла.

Такою мірою як не сприймав Л. Шестов загальновизнаних істин, так і не сприймав він загальнообов'язкових принципів моралі через їх всезагальність. «Моральні люди, — писав він, — самі мстиві люди, і свою моральність вони використовують як краще і найбільш витончене знаряддя помсти. Вони не задовольняються тим, що просто ставляться з презирством і засуджують своїх ближніх, вони хочуть, щоб їх осудження було всезагальним і обов'язковим, тобто щоб навіть власна совість засудженого була на їхньому боці».

Зупинимось ще на одному спостереженні Л. Шестова, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні. Він підмічав, що в Росії (і, як бачимо, в Україні) замість того, щоб працювати (будувати залізниці, організовувати господарство), є лише ідея. Звідси презирливе ставлення до будь-якої науки і знання. Якщо інші народи спираються на них, росіяни нічого не знають і знати нічого не хочуть, сподіваючись на «віру в себе». «Пошкребіть росіянина, — писав Л. Шестов, — і знайдете татарина. Культура — спадковий дар і відразу привити її собі майже ніколи не вдавалося. До нас в Росію цивілізація з'явилася відразу, коли ми були ще дикунами, і відразу стала в позицію приборкувача, діючи спершу приманками, а потім, коли відчула свою владу, і погрозами. Ми піддались, швидко і за короткий час великими дозами проковтнули те, що європейці приймали впродовж століть, поступово, звикаючи до всілякого роду отрути, навіть найсильнішої. Завдяки цьому пересадка культури в Росії виявилась зовсім не невинною справою. Варто російським людям хоч трішки подихати повітрям Європи, і в них починає крутитись голова від тлумачення по-своєму, як і годиться дикуну, все, що йому доводилось чути і слухати про успіхи західної культури».

Як бачимо, на рубежі двох століть Л. Шестов передбачив майбутні колізії, заявив про ті суперечності і проблеми, які стоятимуть перед європейською філософською думкою в 20-ті роки і ввійдуть в канони екзистенціальної філософії: відчуження людини, появу її раціоналістичного і механічного типу, пов'язаного з наступом науки і техніки, штучної, позбавленої душі людської істоти. Засуджуючи будь-який ідеологічний утопізм, вчений закликав до тверезості і конкретності дії, цінування життя на землі, обстоював новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи людського індивіда перед культом необхідності, вимагав особистого вдосконалення людини, де свобода та індивідуальність не придавлюються ніякою необхідністю і всезагальністю. Спасіння людини від соціального та духовного рабства Л. Шестов вбачав у вірі, протиставляючи її бездуховному знанню, пошукам «свого Бога» і надії на власне «божество». Він вважав, що тільки це відкриє перед людиною можливості її самореалізації; незважаючи ні на страх буття, ні на норми всезагальної моралі, вона зможе стати по той бік добра і зла.

В.В.Зеньковський

Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 р. в м. Проскурові (нині м. Хмельницький) у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Г. Челпанова. Доцент, а після стажування за кордоном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 р. — професор кафедри філософії університету. Читав курс психології та логіки.

У 1918 р. В. Зеньковський ввійшов до складу уряду Скоропадського, обійнявши в ньому посаду міністра віросповідань. У 1919 р. виїхав за кордон, спочатку до Югославії, де викладав філософію у Белградському університеті, а з 1926 р. працював у Парижі на посаді професора філософії Богословського православного інституту. В 1942 р. прийняв сан священика. Помер 5 серпня 1962 р.

В. Зеньковський автор таких праць: «Современное состояние психофизической проблемы»; «Проблема психической причинности»; «Психология детства; «Проблема воспитания в свете христианской антропологии»; «Русские мыслители и Европа»; «История русской философии»; «Н. В. Гоголь»; «Основи христианской философии».

На початку своєї педагогічної та наукової діяльності В. Зеньковський виступав послідовником неокантіанства Г. Челпанова і його основним репрезентатором у Київському університеті. Пізніше сприйняв ряд психологічних ідей 3. Фрейда та логічних Е. Гуссерля, за працями яких після повернення з-за кордону читав курс психології та логіки, дотримуючись ідеалістичних позицій, постійно підкреслюючи їх. У центрі наукових інтересів В. Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Звідси питання детермінації психічних актів, у постановці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля. Таємницю причинності він пов'язував з таємницями часу і становлення, виходячи з визнання апріорності та ірраціональності, наголошуючи, що в ідеальній сфері взагалі немає місця становленню, немає місця часові. Логічні зв'язки за своєю суттю позачасові і не мають потреби в часі для того, щоб за підставою з'явився наслідок. Останнє особливо проявляється при незворотності часу, хоча, будучи ірраціональним, час може вбирати в «собі» ідеальні зв'язки або може вбиратися цими ідеальними зв'язками. Тут проходить остання межа нашого пізнання, оскільки феноменологічна подвоєність буття, наявність в бутті ідеального начала і реального часу ні до чого далі не зводиться.

Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В. Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості;

Її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії. Момент необхідності, який є незалежним від досвіду за своїм гносеологічним походженням, знаходить в досвіді свою межу у його застосуванні до причинності. Проте він не має органічного зв'язку із сутністю причинності, а раз немає апріорної необхідності мислити причинний зв'язок необхідного, раз, з іншого боку, об'єм охоплення причинністю необхідності не має визначених меж, то це означає, що питання про походження необхідності зводиться виключно до психологічної, а не до гносеологічної проблеми. Застосовуючи категорію причинності, ми творимо досвід, а постулювання загальної причинності має суто релігійну свідомість тільки в самопричинності, реальність якої знаходиться в релігійному досвіді.

Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття. Однак якщо реальний потік буття натягував на ідеальний «скелет» живу плоть матерії, то це могло бути зведено до ідеальної сили, до Логосу, тому що ніщо не може підпорядковувати собі реальне буття без Вищої реальності. Не може бути застосованою до органічного світу і механічна причинність, оскільки органічний світ має амеханічний чинник — психіку.

Крім того, механічна причинність мас сліпий характер прояву, тоді як органічний світ пов'язаний з доцільністю, тобто містить у собі дію кінцевої причини. Щоправда, і те, й інше має теологічний чинник, проте у механічному світі теологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові. Тому, робить висновок В. Зеньковський, психічна причинність є причинністю суб'єктивною і лише в ідеальному своєму змісті вона набуває структурного характеру, приводить до феноменологічної багатоманітності. Отже, причинність не є зовнішнім наслідком буття, де повинна пояснювати факт змінності, навпаки, вона в собі не містить нічого іншого, крім іманентного чинника змінення, а свій істинний смисл поняття причинності знаходить в твореннях і переходах сили. Психічне буття не може виникнути з інших форм буття, воно завжди індивідуальне. Останнє постає як немеркнучий прояв Абсолюту, а причинність як така виникає із справжньої саusа dei — Божества такою мірою, як і свобода вибору людини лежить у ньому.

У період еміграції В. Зеньковський основну увагу приділяв питанням історії філософії, зокрема історії російської філософської думки, звертаючи велику увагу на дослідження філософських поглядів В. Соловйова, М. Гоголя, Л. Толстого, сам формуючись як історик філософи під їх впливом.

Філософська думка під час культурно-історичного підйому 20-х років

С.Семковський

При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософи та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Асмус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософи і соціології були тісні зв'язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м'який, податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.

Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет, брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК. В. Ленін знав праці С. Семковського, часто критикував їх за поступки ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшовицькій інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р. завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1934 до 1936 р. С. Семковський очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН. Необґрунтоване репресований і розстріляний 18 березня

1937 р. Реабілітований посмертно.

Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, філософські питання природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обмеженість механістів — у невизнанні діалектики. На противагу механістам обстоював внутрішню активність матерії І як об'єктивної реальності, незалежної від свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовхають її до переходу в іншу. Однак закон заперечення заперечення він ототожнював з тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти індетермінізму, обстоював діалектичний зв'язок причини й наслідку, об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та людському мисленні. Порушуючи питання про природу зведення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову правомірність самого зведення.

В.Юринець

Як і С. Семковський, В. Юринець отримав ґрунтовну філософську освіту.

 Народився він 1891 р. в с. Олеськи Бузького району Львівської області. По закінченні Львівської гімназії вступив до Львівського університету, з якого в 1910 р. після масових сутичок львівських студентів з владою і польськими студентами переїхав до Відня. У Віденському університеті вивчав математику, фізику, філософію, пізніше продовжував навчання в Берліні і Парижі. Слухав лекції Е. Маха, 3. Фрейда, знав десять іноземних мов. Під час першої світової війни здався в російський полон. Під впливом більшовицької агітації в 1920 р. В. Юринець вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. В тому ж 1920 р. вступив до КП(б)У, працював у Галицькому освітньому комітеті під керівництвом Ф. Кона. В 1921 р. переїхав до Москви, де закінчив Московський інститут червоної професури. Уже на перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором філософи Першого Московського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інституті марксизму-ленінізму кафедру соціологи. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У "Більшовик України", "Прапор марксизму", письменницького журналу "Червоний шлях". Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937 р. До цього часу нереабілітований.

Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого і найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцкова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.

В. Асмус

Народився 30 грудня 1894 р. в м. Києві. Дитячі та юнацькі роки філософа пройшли в Константиновці й Києві. Після закінчення Катерининського приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету (1914). Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О. Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету (1919) вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на кафедрі філософії філософсько-соціологічного відділу Українського інституту марксизму-ленінізму, де підготував і видав працю "Диалектический материализм й логика". Наприкінці 20-х років переїхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого життя (1975). Професор кафедри філософії Московського університету (1939—1956), старший  науковий співробітник сектора естетики Інституту світової літератури ім. О. М. Горького (1956—1975) В. Асмус написав ряд фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії Нового часу, проблем діалектики в них, творчості Декарта, Канта, В. Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в філософи Й математиці. На його працях "Очерк диалектики в новой истории философии" (1930), "Диалектика Канта" (1930), "Маркс й буржуазний историзм" (1933), "Логика" (1947), "Учение логики о доказательстве й опровержении" (1954), "Декарт" (1956), "Философия Иммануила Канта" (1957), "История античной философии" (1965), "Проблемы интуиции в философии й математико..." (1965) виховувалося не одне покоління радянських філософів. Прихильник діалектичного матеріалізму В. Асмус ніколи не був простим епігоном ортодоксальної марксистської традиції; він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповідно до розвитку наукового знання, знайти оригінальний поворот думки у постановці й розв'язанні складних філософських проблем. Йому завжди були притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова чесність, глибина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не поступався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.

Українізація.

 Значна частина українських філософів 20 — початку 30-х років сприймали і підтримували ідею українізації, яку обстоювали М. Скрипник та О. Шумський. Справа в тому, що тогочасне піднесення українського духу, розбурханого революційними подіями, було настільки сильним, що навіть більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на короткий час "українізацію" на рівень державної політики. Ця видимість самостійності, про яку ще в 1927 р. писав секретар ЦК КП(б)У П. Любченко в листах до В. Винниченка, поєднавшись з романтичною вірою, дала поштовх до нового спалаху національно-культурного процесу, неповторної атмосфери творчого співробітництва української мистецької і філософської інтелігенції. Феномен національно-культурного злету 20-х років, репрезентований плеядою таких талановитих митців, як В. Блакитний, М. Вороний, О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, А. Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Яловий, М. Хвильовий та ін., отримав назву українського відродження. Вони ставили за мету через перегук епох античного світу, Відродження, Нового часу, мислителів і митців великих еллінів, титанів європейських народів після середньовічної доби, видатних мислителів Нового часу з українською культурою здійснити її Великий синтез, підняти на нову висоту національну культуру завдяки синтезу азійського Сходу та європейського Заходу. При всьому романтичному вітаїзмі своїх поглядів, переконаності в справедливості ідеалів соціалізму його представники не могли відбивати й реальну дійсність того часу. Розходження між цією дійсністю та їх ідеалами стало трагедією власного життя цих митців, обірваного або добровільно, або рукою ката в застінках та таборах сталінського тоталітарного режиму в 30-х роках, коли репресивна машина найбільш жорстоко прокотилася по діячах української культури, що дійсно дає підставу називати З відродження як розстріляне Відродження України 9 жовтня 1937 р.

Стосовно розстрілу української філософії, то він почався значно раніше, з січня 1931 р. із продовженням сталінського "повороту на філософському фронті" дискусією в УІМЛ за московським сценарієм. З Москви зі своєю командою приїхав М. Мітін для того, щоб і на Україні розгромити механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособленням яких стали Є. Семковський та В. Юринець. Підсумки дискусії про поворот на філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК ВКП(б) про журнал "Под знаменом марксизма" в резолюції бюро партосередку філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 березня 1931 р. В ній зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і природознавства, дискусія "розбила легенду про виключність шляху філософської роботи на Україні", закликала йти українській філософії магістральним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих умов, борючись проти соціології Грушевського, Єфремова, схеми Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика Семковського та ідеаліста Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця. Оскільки в Україні не знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з Москви прислали О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова. Українська радянська філософія була обезглавлена разом зі смертю М. Скрипника в травні—липні 1933 р., а в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До кінця 1937 р. були заарештовані майже всі українські філософи: П. Демчук, М. Яловий — 1933; П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік — 1934; Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н. Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада, М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, Є. Лавров — 1935; Г. Лозовик, Г. Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол, Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936; А. Сараджев, М. Юшманов — 1937 р. Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в Україні. По відношенню до них важко не погодитися з твердженням В. Табачковського про те, що за передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів з періодичністю кожні два-три роки, і ті, хто пройшов через ці страхітливо-криваві "сита", зрозуміло, практично були уже нездатні на прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати "глибокі думки геніального керманича" (Історія філософії України. — С. 402).

Роки сталінського тоталітарного режиму з їх орієнтацією на державну "класику марксизму-ленінізму-сталінізму" нанесли значного удару філософській думці в Україні, але не вбили її. В 1944 р. відкривається філософський факультет Київського університету. Своє функціонування він розпочав у складі трьох кафедр: діалектичного та історичного матеріалізму (проф. Ф. Ф. Єневич), педагогіки (проф. С. X. Чавдаров), психології (проф. О. М. Раєвський). Першим деканом філософського факультету став проф. М. С. Шлєпаков, який через рік заснував нову кафедру історії філософії. В 1946 р. на факультеті діяло п'ять кафедр: історії філософії, логіки, діалектичного та історичного матеріалізму, педагогіки та психології, забезпечуючи підготовку фахівців за спеціальностями філософія, психологія і логіка. В такому складі факультет проіснував до 1955 р., коли він був об'єднаний з історичним факультетом в історико-філософський факультет (декан доц. П. М. Овчаренко) з відділеннями історії та філософії, кожне з яких мало свої вчену та видавничу ради.

За десять років існування філософського відділення було створено кафедри історії і теорії атеїзму, естетики, етики і логіки, новітньої філософії, філософії гуманітарних і природничих факультетів, наукового комунізму, організована лабораторія конкретних соціологічних досліджень. Саме вони склали організаційну структуру відновленого в 1965 р. філософського факультету, деканом якого став проф. В. І. Шинкарук. В різні часи деканами факультету були професори В. К. Танчер, П. С. Дишлевий, І. Ф. Надольний, М. Ф. Тарасенко. Зазнавши певних реорганізацій (виділення окремого факультету соціологи і психології — декан проф. В. І. Волович), на момент видання книги філософський факультет набув усталену структуру з десяти кафедр: історії філософії (проф. В. І. Ярошовець), філософії філософського факультету (проф. А. М. Лой), етики, естетики та культурології (проф. Л. Т. Левчук), логіки (проф. А. Є. Конверський), філософії гуманітарних факультетів (член-кор. НАН України Л. В. Губерський), філософії та методології науки (проф. І. С. Добронравова), релігієзнавства (проф. В. І. Лубський), політичних наук (проф. П. П. Шляхтун), політології (проф. Ф. М. Кирилюк), першої в історії України кафедри української філософії та культури (доц. М. Ю. Русин). Деканом факультету в 1995 р. було обрано доктора філософських наук професора А. Є. Конверського.

Професорсько-викладацький склад цих кафедр, серед яких 25 професорів, докторів наук, забезпечує читання широкого спектра нормативних та спеціальних курсів, що відповідають міжнародній класифікації філософських дисциплін: філософська пропедевтика, теоретична філософія, практична філософія, соціальна філософія, філософська антропологія, філософія історії, філософія права, феноменологія, філософія культури, філософія і методологія наукового пізнання, історія зарубіжної філософії, сучасна зарубіжна філософія, історія філософи України, логіка, риторика, герменевтика, релігієзнавство та ін. Крім основної функції підготовки викладачів для вузів України (за роки існування факультету було підготовлено 60 докторів і 400 кандидатів наук) філософський факультет є важливим центром наукових досліджень з наведених вище галузей філософського знання. Значний доробок тут належить М. С. Шлєпакову, П. В. Копніну, Д. X. Острянину, В. О. Кудіну, Ю. В. Осичнюку, А. М. Петрусенку, І. М. Карнаухову, В. К. Танчеру, П. С. Дишловому, В. С. Дмитриченку, М. А. Злотими, І. В. Бичку, А. К. Бичко, А. О. Пашковій, П. О. Загороднюку, А. І. Горак, А. М. Алексюку, А. Т. Нелепу, В. О. Босенко, Н. Т. Костюк, В. Т. Павлову, М. В. Дученку, В. Г. Антоненку, О. Я. Лисенку, К. П. Руденко, І. Ф. Надольному, А. С. Канарському, В. Є. Лутаю, О. І. Кедровському, Ю. В. Кушакову, Б. А. Гаєвському, Л. Т. Левчук, Ю. А. Калініну, А. М. Лою, Т. І. Ящук, І. С. Добронравовій, Т. Д Пікашовій, Л. А Сидоренко, Л. А. Соловею, В. І. Гусєву, А. І. Трубенку, В. І. Лубському, Л. В. Конотоп, В. І. Ярошовцю, П. П. Шляхтуну, М. Ф. Кирилюку, М. Ю. Русину, В. І. Панченко, О. Ф. Александровій та ін.

У 1946 р. було організовано Інститут філософи АН УРСР. З часу його відкриття він став центром науково-дослідницької роботи, підготовки фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософи були відомі як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д. X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут філософії з 1968 р. після від'їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України, який в 1996 р. отримав ім'я Г. С. Сковороди. В Інституті філософії сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович, С. Б. Кримський, І. П. Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куцен-ко, В. С. Горський, В. М. Нічик, П. С. Дишлевий, В. І. Колодяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В. П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г. Табачковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М. Храмова, В. І. Кузнєцов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. Є. Лісовий, В. С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мороз, Д. А. Микитенко, Я. М. Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О. Васильєв, М. М. Мокляк, А. О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П. Загороднюк, Є. І. Головаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І. Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П. С. Дишлевий, Є.Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в московських вузах.

Філософське обґрунтування національного радикалізму

Д.Донцов

Український публіцист, суспільно-політичний письменник, теоретик ідеології інтегрального націоналізму як крайньої форми українського радикалізму Д. Донцов народився 17 серпня 1883 р. в Таврії поблизу м. Мелітополя. В 1900 р. вступив до Царськосельського ліцею, вивчаючи потім право в Петербурзькому університеті.

  Встановивши зв'язки з українською громадою в Петербурзі, він брав активну участь у революційному русі, а в 1905 р. став членом УСДРП. За участь у мітингу, проведеному українською студентською громадою, Д. Донцов 12 жовтня був заарештований і кинутий до в'язниці. Після звільнення навчався в Петербурзькому університеті, який закінчив у 1907 р. Переїхав до Києва, продовжуючи революційну діяльність. Другий арешт примусив Донцова в 1908 р. нелегально виїхати до Галичини. Вивчав право у Віденському університеті, друкувався в «Літературно-науковому віснику» М. Грушевського, «Українському житті С. Петлюри. В 1912 р. на Другому українському з'їзді студентів у Львові засудив поширення в Галичині москвофільських тенденцій, відійшов від соціалізму, порвав усі відносини з УСДРП. З 1914 по 1916 р. жив у Відні, а з 1916 р. в Швейцарії.

У березні 1917 р. Д Донцов повернувся до Львова, а через рік переїхав до Києва, разом з М. Міхновським організував Партію хліборобів-демократів, керував в уряді Скоропадського Бюро преси та Українським телеграфним агентством. Після заяви українського уряду про союз з Росією 13 січня 1919 р. повернувся до Швейцарії, працював в Українській дипломатичній місії. З падінням УНР переїхав до Львова, видавав журнал «Літературно-науковий вісник», написав і видав у 1926 р. свою книгу «Націоналізм».

У Львові Д. Донцов прожив до 1939 р. На початку другої світової війни польською владою він був інтернований до концтабору, після виходу з якого в 1939 р. переїхав до Бухаресту, а потім до Праги, окупованої гітлерівськими військами.

На той час Прага втратила своє значення загальновизнаного центру української наукової еміграції. Загалом зв'язків з нею Д. Донцов практично не мав, та й вона не особливо сприймала автора «Націоналізму», тим більше після його контактів з Гітлером. В 1943—1944 рр. останній раз побував в Україні.

Розгром фашизму, наближення радянських військ до Праги змусили Д. Донцова перейти спочатку до американської зони, а потім перебратися до Парижу, Лондону, пізніше США.

Відчуваючи відчуження в емігрантських колах США (багато українських організацій відмовилися допомагати йому через нерозбірливість у виборі політичного партнерства, нездатності зжитися з ними), в 1947 р. Д. Донцов переїхав до Канади (Монреаля), де прожив до кінця свого життя. Помер 30 березня 1973 р., похований на українському цвинтарі в Баундбруді (США).

Головні праці Д. Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Московська отрута», «Дух нашої давнини», «Олена Теліга», «Кардинал Мерсіє», «Хрестом і мечем», «Ключ доби».

Отримавши юридичну освіту, Д. Донцов добре знав філософію античності, європейського Середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, вільно орієнтувався в сучасних новітніх течіях філософської думки, в тому числі і марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки: давньоруської доби, письменників-полемістів XVI— XVII ст., професорів Києво-Могилянської академії, Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Костомарова, П. Куліша, особливо Т. Шевченка. Знав сучасну українську, російську, західноєвропейську літературу.

Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею — національну, яка стала альфою і омегою його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і «за Богом, і за Мамоною», еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом «все або нічого», зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів; приписування іншим своїх думок і побажань; обґрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.

Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повернулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що не існує положення, яке було б непідвладним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситуації з її реальними труднощами та граничним загостренням проблеми як засобу її розв'язання.

Щоправда, як зауважував В. Липинський, Д Донцов ніколи не прикладав рук до реалізації ідей, які проголошував, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тільки кидав лозунги, створював враження.

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократи. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, «гермафродитського світогляду» та капітулянтства.

Драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Маркса—Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації — «нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльним — негація соціалізму».

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д Донцов уявляв як боротьбу (а не «порозуміння» чи «еволюцію»), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським серцем».

Відповідно до наведеного Д. Донцов «роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках» протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду; літеплово — сентиментальній любові до ж рідної неньки», любові спокою та ідилії — патос шевченкової, не роздвоєної «одної любові» до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задавленій в «обставини», тобто в ту чужу силу, яка їх створила, — безкомпромісний дух, примат його сили над силою матерії; євнухському реалізмові — ту містику, без якої всяка політика мертва, і містику, яка є джерелом життя нації та її сили (див.: Там же. — С. 4—5). Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилежні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект», двох темпераментів: «чин — і контепляпія, інтуїція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — знання» (Там же. — С. 17).

Особливо різко Д. Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, допроводив її зречення власного національного ідеалу до свого роду «універсалізму», в якім гинуло всяке національне почуття, тому що все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігнорацією, неуцтвом, браком культури.

Шляхом ліквідації такого ненормального стану, образливого для «нашого культурного віку», вбачалося лише наукове обґрунтування «ідеалу людяності», відчинення очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність. Тобто треба лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв'яжуться «умвліч». Приваблюючи простотою розв'язання національної проблеми, подібне розуміння в дійсності поверталося пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактично притупленням національної свідомості, запереченням спонтанної волі до життя нації, яка розглядалася як щось підрядне.

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю «провансальцями» й протиставляючи провансальству націоналізм, Д. Донцов виходив з того, що в основі взаємин між націями і народностями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував Д. Донцов, — означив я як першу підставу націоналізму».

Саме з них виростає національна ідея, наступними підставами якої є фанатизм великих ідей та аморальність. Перший виростає з віри як бачення своєї правди для всіх обов'язкової, загальної, яка має бути прийнята іншими, що зумовлює його агресивність і нетерпимість до інших поглядів; друга є підпорядкуванням особистого загальному, жорстоким моральним приписом.

Оскільки історія, як і природа, не знає рівності, то той, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того, а історія показує, що панувати могли раси, натхненні великим безінтересовим патосом («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що «глядить в будиччину». Знову-таки раси й ідеї, які «хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей — пхнути історію наперед, працювати для поступу». Поступ Д. Донцов розуміє як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації, що фактично неможливо без насильства.

Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути жертвеними, відмовлятися від свого добробуту в ім'я суспільності.

Нація — не однорідна. Вона структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинна перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації постає не народ (маса), а активна, відважна, спрагнена влади меншість, тобто правляча верства, еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності і територію, і будучи своєрідним Орденом «суворо карає всякі відсередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої «людяности», не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти...». До основних чеснот цієї еліти Донцов відносив героїзм, не потурання злу, віру в своє високе «післанництво», відданість справі, поняття честі, фанатизм у службі ідеї, відвагу стояти і впасти при своєму ідеалі, в цілому ж зводячи їх до трьох головних: благородності, мудрості та мужності.

На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціонованими.

При цьому він не виключає можливості одиничних переходів з нижчої касти у вищу, навіть зазначає, що такий перехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов «сродности», оскільки перескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й на невинних, на цілім тлі нації.

В цілому ж, кожний в суспільстві, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і «сродности» повинна зайняти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується, знищується, зникає або через «захланність і розперезаність низів», або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі.

Без провідної касти, кермуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачається морфогенетична функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої сили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, що на противагу представникам субстрату, розлізливих, млявих, сентиментально-сльозливих і оспалих є сухими й вогненної душі формотворцями, палимі невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складають вищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої суспільності і до сил зовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади, здатної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві.

Провідна верхівка — це голова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не було свободи — було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси і привело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де «влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратять віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади — там купно ця влада гине під руїнами суспільства, зваленого цими відсередніми партикулярними безпардонними егоїзмами частин».

З позиції ставлення до національного питання, національної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінок діяльності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів. Він високо цінував полемістів XVI—XVII ст. І. Вишенського, Г.Сковороду, а особливо Л.Українку, О.Телігу, Є.Маланюка, О.Ольжича.

Різко, досить часто незаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського. Діставалось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; це викликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що стосується впливу Д. Донцова на національний рух, то саме його погляди стали ідеологічною основою світоглядну та практики керівників Організації українських революціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх потягом до авторитаризму. Радянський уряд вніс Д.Донцова до списку «міжнародних військових злочинців».

В.Липинський

Національне питання також перебувало в центрі   уваги українського історика, соціолога, публіциста, ідеолога консервативно-монархічного »  напрямку української соціально-політичної думки В’ячеслава Липинського. Його творчість привертає особливу  увагу як з погляду практичної реалізації ідей державотворення, так і в контексті сучасного західноєвропейського  неоконсерватизму.

Народився В. Липинський 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в її польській шляхетській сім'ї. Під впливом духовно-політичного клімату того часу ще учнем київської гімназії ввійшов до складу української середньої шкільної громади, усвідомив себе українцем, став на шлях хлопоманства. Після закінчення Краківського (історія) та Женевського (агрономія) університетів поселився під Уманню в своєму родовому маєтку, працюючи над поверненням до українства спольщеної шляхти. Обстоюючи ідеї хлопоманства, все ж таки прагнув до того, щоб шляхта, ставши в своїй політичній свідомості українською, залишилась недекласованою і не втратила свого корпоративного стану.

Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Українська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії.

Після Лютневої революції 1917 р. В. Липинський організував у Полтаві свою українську військову частину, однак ця діяльність не знайшла підтримки в боку Генерального секретаріату військових справ. Розчарувавшись в діяльності українських революційних демократів, вважаючи їх незрілими до державного будівництва, в 1917 р. став одним з організаторів Української Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Під час Гетьманщини — посол України у Відні, залишаючись на цій посаді до липня 1919 р. Після падіння УНР до 1926 р. жив в Австрії, де очолив створену ним політичну організацію орденського типу Український Союз хліборобів-державників, її політичний орган «Хліборобська Україна». В 1926—1927 рр. був завідуючим кафедрою історії української державності Українського наукового інституту в Берліні. Повернувшись в 1927 р. до Австрії, продовжував науковопубліцистичну та політичну діяльність. У 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським проголосив розпуск УСХД, створив нову організацію — Братство українських клясократів-монархістів. Помер в санаторії біля Відня 14 червня 1931 р., похований в рідних Затурцях. Автор праць: «Україна на переломі 1657—1659...» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1919—1926), «Релігія і церква в історії України» (1925) та ін.

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.                                           

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де «не-соціаліст» — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. «Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політичної — а не навпаки». Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством—колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, «без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не поможуть.

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами недержавності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я»; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин недержавності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де «замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза».

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона «хоче» правити і має «гін» до влади. «Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу».

Територія, Земля, Батьківщина — невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. «Громадянство, — наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть» (Том же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія — організація природної потреби оборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас — організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. «Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В. Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала» (Там же). Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вонг не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, «бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних». Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу — гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно творчим і державно руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державотворчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і полонофілів.

На відміну від державотворчого державно руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом лавочників (єврейське гасло «свій до свого») і живучих од вівтарів «національної віри інтелігентів», він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть. В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, «щоб бути Українцем», а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці»; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін.. Він попереджував, що такий «націоналізм» призведе тільки до «руїни» України.

В обґрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, ґрунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи ідеї.

Як справедливо зазначає Д. Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує «нації загалом», «традиції загалом», а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття «реакційність» і «революційність», які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Філософія українських “шестидесятників”

П.Копнін

Народився 27 січня 1922 р. в с. Гжель   Раменського району Московської обл. в сім’ї селянина. В 1939 р. після закінчення середньої школи вступив на філософський факультет Московського інституту філософії, літератури та історії (знаменитий МІФЛІ). З 1941 до 1944 р. перебував в армії. Філософську освіту завершив в аспірантурі Московського міського педагогічного інституту (1947). Після захисту кандидатської дисертації "Боротьба матеріалізму та ідеалізму в розвитку вчення про сутність судження" був співробітником кафедри філософії Академії суспільних наук, завідуючим кафедрою філософії Томського університету. За період 1947—1953 рр. підготував і опублікував ряд праць з проблем логіки і теорії пізнання: "Формально-логическая й диалектическая подготовка вопроса", "О некоторнх вопросах теории суждения", "О логических воззрениях Н. А. Васильєва", "О классификации суждений", "Элементарные законы логики и их значение". В 1951 р. в співавторстві з проф. І. М. Осиповим П. В. Копнін підготував оригінальну працю "Основные вопроси теории диагноза". 1955 р. захистив докторську дисертацію "Формы мышления й их роль в познании", деякий час працював завідуючим кафедрою філософії АН СРСР, завідуючим сектором діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН СРСР. 1958 р. переїхав до Києва, очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, а потім — кафедру філософії Київського університету. У 1962—1968 рр. — директор Інституту філософи АН України. У 1968 р. переїхав до Москви, очолив Інститут філософії АН СРСР. Академік АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР. Помер 27 червня 1971 р. в Москві, похований на Новодівичому кладовищі.

Київський період життя й діяльності П. В. Копніна був найпліднішим у його творчості. Талановитий педагог, він знайшов тут прекрасну аудиторію для пропаганди й розвитку своїх ідей, створив свою світоглядно-гносеологічну школу, належністю до якої може гордитися кожний український філософ. Його лекції з теорії пізнання на філософському відділенні історико-філософського факультету в університеті приваблювали не тільки студентів-філософів, а й студентів інших факультетів. Читав образно, захоплював слухачів силою своєї логіки, аргументованості, а головне — неординарністю думки, новизною в трактуванні складних проблем гносеології. Саме на цих лекціях були апробовані "Діалектика як логіка", "Вступ в марксистсько-ленінську гносеологію" — праці, що принесли заслужену славу П. В. Копніну як оригінальному мислителю, для якого головним була наукова істина, а не кон'юнктурна ідеологічна підпорядкованість філософії. Саме творчий підхід П. Копніна до автентичного осмислення марксизму зумовив основну спрямованість київської школи філософів, орієнтованої на розкриття світоглядних, методологічних і гносеологічних аспектів розвитку наукового пізнання, проблем діалектичної логіки, розвиток діалектики як теорії пізнання діалектичного матеріалізму, з'ясування взаємозв'язку філософії з іншими науками, соціальної функції світогляду, обґрунтування творчої активності суб'єкта пізнання. Це коло наукових інтересів ученого спричинило безпосередній вихід у 70-х роках його учнів і послідовників на проблему людини, близьку до неомарксистських інтерпретацій західноєвропейської філософи. Праці П. В. Копніна неодноразово видавалися за рубежем. 1973—1974 рр. вони були оформлені в трьохтомному виданні "Диалектика как логика й теория познания", "Диалектика, логика, наука", "Гносеологические й логические основи науки".

Українська філософія діаспори

Д.Чижевський

Український філософ, історик філософії, філолог, вчений з світовим іменем Д. Чижевський народився 23 березня 1894 р. в м. Олександрії на Херсонщині в родині нового українського дрібномаєткового дворянства з козаків. Початкову освіту він отримав удома і в місцевій початковій школі, а потім в Олександрійській класичній гімназії. Після закінчення гімназії в 1911 р. вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де вивчав математику та астрономію, відвідував філософські диспути між неокантіанцями на чолі з О. Введенським та інтуїтивістами на чолі з М. Лосським. Прослуханий університетський курс філософії М. Лосського визначив подальший напрям наукових інтересів Д. Чижевського. Провчившись два роки в Петербурзі, він переїхав до Києва, де на історико-філологічному факультеті університету вивчав філософію, російську філологію, індоєвропейську лінгвістику та слов'янську філологію.

Особливу роль у формуванні поглядів Д. Чижевського в Київському університеті відіграли В. Зеньковський, який відкрив йому творчість Г. Сковороди і М. Юркевича, М. Гоголя і Т. Шевченка, а також Г. Челпанов та О. Гіляров. Студентом університету він брав активну участь в революційному русі, став марксистом. За участь у РСДРП (меншовики) в 1916 р. його було заарештовано і тільки лютнева революція врятувала його від в'язниці. В 1917 р. був обраний до Центральної Ради від фракції російських меншовиків, проголосувавши 22 січня 1918 р. проти незалежності Української Народної Республіки.

Політичну діяльність Д. Чижевський поєднував з навчанням в університеті, який закінчив восени 1919 р., отримавши диплом першого ступеня. Його дипломна робота, присвячена філософії Шіллера, була визнана однією з кращих, і її автора залишили для підготовки до професорського звання на кафедрі філософії. В 1920 р. Д. Чижевський став доцентом загального мовознавства Вищих жіночих курсів, а в 1921 р. доцентом кафедри філософи Київського університету, який був на цей час Київським інститутом народної освіти. Влітку 1921 р. разом з дружиною через Польщу емігрував до Німеччини. Тут разом з відомим російським філософом Ф. Степуном слухав в Гейдельберзькому університеті лекції К. Ясперса, потім у Фрейбурзі — лекції М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, а також Г. Когена, Р. Корнера, Г. Ріккерта. З 1924 р. викладач, а потім доцент і професор Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, 1929 р. — Празького українського інституту, а з 1930 р. — Українського наукового інституту в Берліні. За кордоном підтримував зв'язки з російськими еміграційними товариствами та закладами, з С. Булгаковим, П. Струве, С. Франком, Ф. Степуном, німецькими науковими закладами та товариствами, виступаючи там з лекціями і доповідями. Був членом Гегелівського союзу, Кантівського товариства.

У 1932 р. Д. Чижевський переїхав до Галле, почав викладати в університеті, паралельно у 1935—1938 рр. викладаючи слов'янські мови в Йєнському університеті. З приходом до влади фашизму Д. Чижевському заборонялося виїздити з міста без спеціального дозволу гестапо. До нацизму і фашизму він ставився вороже. Після війни 1945 р. переїхав до Марбурга, викладав тут курс слов'янської філології та керував новоствореним слов'янським семінаром при Марбурзькому університеті. В 1949 р. на запрошення Гарвардського університету виїхав до США, однак переконавшись, що в науковому відношенні Америка не дає нічого, в 1956 р. повернувся до Німеччини, обійнявши кафедру славістики в Гейдельберзькому університеті. Тут він очолив Слов'янський інститут, зробивши за короткий час його кращим славістичним центром Європи.

У 1968 р. Д. Чижевський змушений був вийти у відставку без пенсії, заробляючи на життя читанням лекцій в різних університетах Німеччини (Гейдельберзькому, Кельнському), науковим редагуванням Мюнхенського видавництва Вільгельма Фінка. Відновивши після війни зв'язки з науковими та освітніми закладами української діаспори, Д. Чижевський став одним із організаторів Української вільної академії наук в Аусбурзі, П активним співробітником, був професором філософії Українського вільного університету (1945—1949, 1956—1963), професором філософії і логіки педагогічної академії Української автокефальної церкви (1946—1949).

У 1962 р. Д. Чижевського було обрано дійсним членом Гейдельберзької академії наук, а згодом Хорватської академії наук у Загребі. Постать колоритна і легендарна, Д. Чижевський попри показовості та екстравагантності свого характеру залишався людиною великої чутливості, користувався славою видатного вченого та талановитого лектора. Водночас болюче реагував на посередність у науці, був нещадним до обмежених людей, які «примазувалися» до неї, хоча, за свідченнями сучасників, «ворогами науки» часто називав і тих, хто думав інакше, ніж він сам. Автор понад 900 наукових праць з різних галузей наукового знання. Помер 18 квітня 1977 р. у Гейдельберзі, похований на кладовищі Бергфрідгоф.

Д. Чижевський, пройшовши школу західноєвропейської філософи, не потрапив під вплив жодної з її течій, не захопився модними на той час окремими її школами. Хоча з усіх філософських систем він виділяв і високо цінував феноменологію Е. Гуссерля, проте завжди тяжів до синтетичних узагальнень, свого власного осмислення тих чи інших проблем. Як філософ відзначався шириною наукових інтересів, глибокою енциклопедичністю. Він вільно почував себе не тільки в різних галузях знання, а й в різних епохах, працюючи над тим, що поставало завжди актуальним, неперехідним. Про коло наукових інтересів Д. Чижевського може засвідчити перелік тих лекцій та доповідей, з якими він виступав у різних наукових товариствах впродовж 1925—1930 рр. Це «Завдання історії української філософи», «Нове в історії української філософії», «Шевченко і Давид Штраус», «філософський метод Г. Сковороди», «До джерел символіки Сковороди», прочитані в Українському історико-філологічному товаристві; «Объем философского чтения в Киевской академии XVII—XVIII веков», «Шиллер й Братья Карамазовы» — в Російському історичному товаристві; «Знак, понятие, символ»,  «Платон в древней Руси», «Язык Лескова», «Из истории мистики в России» — Російський народний університет в Празі; «Советская философия», «Феноменология как наука», «Национальная политика й национальное образование в СССР» — в Російському філософському товаристві. За цей час він видав курс лекцій з логіки (1924), перший том хрестоматії з історії філософи (1926), книгу «філософія в Україні (Спроба історіографії)» (1926, 1928), «Нариси з історії філософії України» (1931), підготував працю «Гегель в России», ряд розвідок по творчості І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Ніцше, Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Серед творчого доробку вченого репенаД на праці Г. Шпета, Е. Радлова, Ф. Степуна, В. Асмуса і навіть яа деякі роботи В. Леніна і Л. Троцького.

Загальне розуміння суті філософії Д. Чижевський виводив з її традиційного визначення як «любові до мудрості», що первісне поставало у значенні «наука», «знання». З появою окремих наук змінюється слово «філософія» і мислиться як сфера поза межами окремих конкретних наук, те, що стоїть над ними. Завданням філософії стає передвідкриття і з'ясування того шляху, яким окремі науки шукають правду (істину). У цьому значенні вона називається теорією пізнання, гносеологією, логікою, методологією. Однак і в цьому випадку філософія не втрачає своєї власної сфери — людської діяльності поза межами наук, пошуку єства або сенсу людського життя в цілому та світу в цілому, тобто постає як метафізика. Якщо вона виходить з одного принципу, то називається моністичною, двох — дуалістичною, багатьох — плюралістичною. Філософія може поставати як матеріалізм, якщо за основу світу визнається матерія, або як спіритуалізм, коли розглядає душу як основу світу. Залежно від того, що мислиться формою життя людини — розум чи емоції, філософські вчення Д. Чижевський поділяв на раціоналізм та емоціоналізм.

Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». «Ідеалізм, ідеаліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе («непрактична людина»). В філософи слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або Й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє». Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зокрема, до історії філософії України, що, власне, стало центром наукових інтересів вченого.

  При зверненнях до історії філософії Чижевський відкидав уявлення про неї як історії помилок людського духу. Так само, як і Гегель, він вважав, що кожне окреме філософічне твердження, яке ми маємо в історії розвитку людської думки, є лише часткова правда, фрагмент, уривок абсолютної правди, неповний і недосконалий відблиск Абсолютного. «Ця «неповнота», — підкреслював вчений, — є причиною змін і боротьби ідей в історії думки. Одна неповна правда бореться з іншою теж неповною та частковою. Але і усяке сполучення таких «неповних, «часткових» правд в єдність, усяка їх «синтеза», яка може бути досягнена обмеженим людським розумом, є необхідно теж неповна, теж часткова і тому вимагає знов доповнення.

Тому ані на одній синтезі історичний розвиток філософії не кінчається, тому постають усе нові й нові противенства між світоглядами та пунктами погляду, що сполучуються та з'єднуються в усе нових і нових синтезах — кроках до безмежної повноти, абсолютної правди». Перебіг цього розвитку може бути безплідним хитанням між однобічностями, обмеженими правдами, підняттям над тими однобічностями, що в певний історичний момент репрезентовані уданого народу, в даній культурі, злиттям цих «однобічностей» у єдність, до «синтези» їх та завжди розвиток філософії є дійсно рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу, проявляючись специфічно в межах кожної національної філософії.

Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національності:

1. форму вияву філософічних думок,

2. метод філософічного дослідження,

3. будову системи філософії, «архітектоніку», зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей».

Стосовно тих чи інших початків нових духовних течій, то, на думку філософа, вони можуть виникати немовби раптово, з одного мисленника, одного твору, що має характер маніфесту; так поступово, що ми не можемо знайти початків (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь старшої традиції, що в деяких випадках була репрезентована в минулому не один раз (ренесанс, відродження. Основною рисою культурного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій.

Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох. Відповідно до його точки зору історичний процес — це не сукупність випадкових рухів у різних напрямах окремих сфер культури, а цілісність, системність рухів та змін, які усі мають якийсь спільний напрям: кожна епоха має своє обличчя, свій власний характер, свій «стиль». При цьому зміст часу є значно ширший за хронологічний час. Вивчення історико-філософського матеріалу тут неможливе без вивчення і розуміння усієї культури періоду, до якої належить матеріал. Отже, щоб бути дійсною історією, а не збирачем матеріалу, історія філософії повинна подавати картину розвитку філософських течій у їх зв'язку та у зв'язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу.

Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної самобутності стало для Д. Чижевського основою для дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософської думки було тісно пов'язане з європейськими процесами, де інтелектуальний розвиток України і Російської імперії загалом відбувався під впливом німецького містицизму і пієтизму XVI—XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII — початку XIX ст. Щодо французького раціоналізму та просвітництва, західного картезіанства, то вони хоча і відіграли певну роль у формуванні української філософської думки, однак ця роль була другорядною. На думку Д. Чижевського, аж до XIX ст. єдино видатним представником східнослов'янської філософи був Г. Сковорода, під впливом якого через Україну формувалася філософська думка в Російській імперії. Специфіку української філософії він виводив з головних рис українського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; нахил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддавалось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, Д. Чижевський відкрив філософію українського бароко, дав культурно-історичну періодизацію розвитку філософської думки в Україні, де виділяв: Х—XVIII ст. — формування перед філософії, XVIII ст. — барокова доба в Україні, перша половина XIX ст. —доба німецького ідеалізму, друга половина XIX ст. — доба романтизму. В своїх розвідках історії філософи України вчений значну увагу приділяв тим українським мислителям, які жили за межами України, однак вважав, що Україна ще не подарувала світові свого великого філософа, оскільки за всю свою історію вона жодного разу не ставала ареною появи нового напряму, який би поширився в інших країнах і мав вплив на розвиток їх національної культури.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

55242. Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил 25.58 KB
  Розробляють цільові комплексні програми, у тому числі територіальні. Проекти будівництва підприємств, схеми та проекти районних планів розробляють на проектній стадії обгрунтування розміщення виробництва і його територіального розвитку.
55243. Турнір правознавців 82.5 KB
  Мета: виховувати у школярів інтерес до правових знань популяризувати правові закони розвивати пізнавальний інтерес до предмета з’ясувати як учні знають основні поняття з правознавства навчити дітей користуватися своїми правами в різних ситуаціях виховувати почуття відповідальності за свої вчинки...
55244. Сценарий «Праздник бабушек» 34.5 KB
  Ведущий: Наш праздник мы сегодня посвящаем самым Ученик: любимым Ученик: добрым Ученик: ласковым Ученик: терпеливым Ученик: мудрым Ученик: красивым Ученик: умелым Ученик: милым Ученик: обаятельным Ученик: и очень привлекательным Все вместе: Нашим бабушкам...
55245. В некотором царстве, в музыкальном государстве. Инсценированный праздник 48 KB
  Праздник является итогом Недели музыки. Действующие лица: Учитель Скрипичный ключ Ведущая нотки Королева музыки Учитель. Встречайте королеву музыки.Чайковского входит королева музыки.
55246. Неразлучные друзья – взрослые и дети 51.5 KB
  По ступенькам мы идём Мой город. У каждого человека должен быть свой дом своя семья. А что такое семья Как появилось слово семья Учитель. Все: Так на земле появилась семья Учитель.
55247. ПРАЗДНИК «ПОСВЯЩЕНИЕ В ЧИТАТЕЛИ» 79 KB
  Ты из какой сказки сбежала Баба-Яга: А почему вы решили что я сбежала Мне Кащей Бессмертный на ушко шепнул что сегодня у ребятишек здесь праздник. Королева: Ну раз ты уж здесь Баба-Яга помоги нам праздник интересно провести.
55248. Путешествие в страну правильной и красивой речи 182 KB
  Всех нас зовет она Надо всем детям научиться 2 раза Правильно говорить В эту страну мы все умчимся Будем всегда там жить Сцена 2 Под музыку выбегает звукомор Звукомор: Ага так вот где находится страна правильной и красивой речи Ничего ничего после моей работы здесь не останется ни одного слова ни одной буквы и даже звука Под музыку выходит Фея Фея: Это кто...
55249. Посвящение в юные читатели. Праздник для первоклассников 48 KB
  Как зовется эта книжка Как зовется сам мальчишка Буратино Буратино: Кто тут меня вспоминает Как здесь много мальчиков и девочек Шел в театр и услышал что меня ктото зовет. Учитель: Ребята давайте попробуем объяснить Буратино зачем нужно учиться.Ответы учеников Буратино: Ну и оставайтесь здесь учиться а я лучше пойду а театр. Учитель: Покажи Буратино свой билет.