8686

Діалектика. Антиподи діалектики: софістика, метафізика

Реферат

Логика и философия

Діалектика Діалектика як вчення про розвиток і універсальні зв’язки. Принципи діалектики. Категорії діалектики. Закони діалектики, їхнє методологічне та світоглядне значення. Антиподи діалектики: софістика, метафізика.  ...

Украинкский

2013-02-17

177 KB

127 чел.

Діалектика

  1.  Діалектика як вчення про розвиток і універсальні зв’язки.
  2.  Принципи діалектики. Категорії діалектики.
  3.  Закони діалектики, їхнє методологічне та світоглядне значення.
  4.  Антиподи діалектики: софістика, метафізика.

    

Діалектика є осягнення

суперечностей у їх єдності.

Г.-Ф.-В.Гегель

Діалектика як вчення про розвиток і універсальні зв’язки.

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку "абсолютної ідеї", як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії? Розвиток — це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. У результаті розвитку виникає нова якість. Це — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна — це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, "принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ...тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю". Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв'язків. І будь-яка наукова теорія грунтується на з'ясуванні суттєвих зв'язків. Поняття зв'язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв'язків об'єктивної дійсності. Що таке зв'язок?

Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв'язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв'язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв'язки можуть бути також об'єктивними і суб'єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв'язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв'язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття "взаємодія", що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного, зміну їхнього стану,  взаємоперехід, а також породження одних об'єктів іншими.

Взаємодія носить об'єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинністю" взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв'язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

Принципи діалектики. Категорії діалектики.

Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів", тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна справа. Людина має п'ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях, є "вигадкою". І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з'ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнанні загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять — це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. "Поняття, — писав він, — є істинно першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм . поняття". Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх "жуками", що риються в купі гною.

Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), на природу понять, категорій.

Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від чуттєвого ступеня пізнання до раціонального?

Процес відчуття являє собою безпосередній зв'язок предмета і того образу, котрий він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у різних речах і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях. Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово, поняття як матеріальний носій цього загального.

Таку діалектику зв'язку між виділенням загального і поняттям про нього показав К.Маркс у "Капіталі". "Візьмемо, — писав К.Маркс, — два товари, наприклад, пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення, його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість пшениці прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці = а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних речах — 1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне. Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є ні першим, ні другим з них . Таким чином, те спільне, що виражається в міновому відношенні, є їхня вартість". Тобто слово "вартість" потрібне тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється в процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і залізо, мають чуттєву осягненість, то «вартість» носить загальний, абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.

Мислення і мова нерозривно зв'язані між собою. Перше є вищою формою відображення дійсності; друге — матеріальною формою, в якій здійснюється, закріплюється, об'єктивізується розумова діяльність. Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.) Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.

Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про свого знайомого, то нам досить назвати його ім'я, щоб мати уявлення про нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова "лев" ми не маємо потреби ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його, оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо через опосередкованість імен.

Мислення — це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу.

Що являють собою категорії? Категорії — це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.

Абстрагування — це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення. Найпростіший акт пізнання — розрізнення двох речей — вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як матерія, відображається найбільш загальна властивість навколишньої дійсності, а саме те, що вона є об'єктивною реальністю незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється така найзагальніша властивість категорії, як "матерія". Ось приблизний шлях такого абстрагування: "ця троянда" (має конкретну визначеність — "ця"); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення "ця"). Слово "троянда" фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні "ця троянда". Далі долучаємо слово "квітка". Воно охоплює всі квіти, що є в дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово "рослина" включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття "живе", яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття "живе" має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття "матерія" фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому зібрано все те, що існує об'єктивно, тобто поняття "матерія" має найвищий рівень відхилення від конкретного і тому має статус категорії.

Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як "продуктивні сили", "вартість", "прибуток", "товар", "госпрозрахунок", "ціна" і т.д. Вони застосовуються при з'ясуванні суті економічних проблем суспільного життя, однак не можуть бути застосовані для з'ясування проблем діалектики, теорії пізнання, бо вони мають інший, відмінний від діалектики рівень абстрагування, узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до з'ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Стосовно ж категорій діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності. З цього випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у процесі пізнання різних сфер дійсності, предметно-практичної діяльності людини.

Оскільки категорії діалектики — це всезагальні форми мислення, форми абстрагування, то вони не даються у відчуттях — їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони — продукт "чистої думки", "вигадка".3а своїм джерелом категорії діалектики об'єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб'єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб'єкта, людини. Категорії "простір", "час", "якість" і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом — об'єктивні, а за формою — суб'єктивні. Об'єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.

У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення зв'язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях. Скажімо, було помічено, що коли терти дерев'яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв'язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об'єктивно існуючі зв'язки між речами.

Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення про категорію "матерія" від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об'єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється, насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв'язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв'язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі як ''структура", "система", "інформація", "відображення", "ймовірність", ''зворотний зв'язок" та інші.

Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії "буття", "матерія", "рух", "зміна", "простір", "час" і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики — це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.

Життя — змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі — річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то по відношенню до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв'язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ — це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ — відобразити цей рух, зміну в мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне уявлення про такий рух.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього такі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.

Вивчення речей, предметів об'єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого — кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об'єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.

Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне — це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: "Іван є людина". Вже тут є діалектика одиничного і загального. "Іван" — одиничне. "Людина" — загальне. "Іван" має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об'єктивно пов'язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково — в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття "особливе", яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного.

Особливе — це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова рослина — особливе; рослина взагалі — загальне. Поняття "злакова рослина" є загальним у відношенні до поняття "пшениця". В свою чергу поняття "злакова рослина" є одиничним стосовно поняття "рослина взагалі".

Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні, індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. "Івану" як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але "Іван" може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.

Як взаємопов'язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідуума, особу, формує їх — загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна свідомість — це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками, ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається зворотний процес — індивідуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.

Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця — це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця — результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

У живій природі такий взаємозв'язок можна простежити на прикладі взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (індивідуальний розвиток). І навпаки, онтогенез (індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості, котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку, передаються ним у спадок всьому роду.

Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об'єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб'єктивізму, до помилковості.

Методами вивчення, з'ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення ґрунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв'язок і єдність, то такий зв'язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, — результат індукції.

У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного — наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з'ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання — загально абстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що "той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове".

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом "дурної нескінченності" — скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ — до суб'єктивізму. Інколи особливе, що об'єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах — онтологічному, гносеологічному і логічному.

Зробимо загальний висновок: категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок з практикою, історичність, рухливість.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії "матерія", то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її "міри", "стрибків" тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.

Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.

Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.

Закони діалектики, їхнє методологічне та світоглядне значення.

Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість узагальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.

Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним;

2) необхідним;

3) загальним;

4) внутрішнім;

5) суттєвим;

6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів:

1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв'язку.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні — із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов'язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. З цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.

З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Закон переходу кількісних змін у якісні.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відповідає на питання «Який характер розвитку?». Цей закон конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку.

Гегель стверджував, що якість — це «сутнісна визначеність». Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу. Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Єдність, взаємозв'язок якості і кількості виражаються в понятті міра. Міра — це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає.

Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого.

Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якістьце тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуття, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж, вважав Л.Фейєрбах.

Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність".

Кількістьфілософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Регеля, кількість — це "визначеність у межах даної якості". Спочатку кількісні зміни не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує.

У гегелівській філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає в тому, що він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. "Зміна буття, — писав Гегель, — суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки".

Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв'язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент — коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період — коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.

Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Є дві найбільш загальні форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови.

Форми якісних змін залежать від:

1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку;

2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і поступово.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.

Закон єдності і боротьби протилежностей.

Закон єдності і боротьби протилежностей відповідає на питання «Що є джерелом розвитку?». У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Регель, є суперечністю. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) — до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є джерелом будь-якого руху і розвитку.

Ще Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей, їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність. Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). У реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням.

Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі — рушійними силами.

Суперечності не є стабільними, їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.

Соціальний конфлікт — це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Соціальні антагонізму в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми — явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Альтернативи діалектики

Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика?

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (1 ст. до н.е,), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про ідо вже йшла мова вище.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першо-поштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або—або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесеням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, — діалектичний як "зняття", тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у підручниках про "революційно-критичний" бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) "в позитивне розуміння існуючого . включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна".

Не згадували про це передусім тому, що під таку "критичну і революційну" зміну повинна була підпадати і сама радянська система, "реальний соціалізм".

Радянська філософія в цілому, як правило, "теоретично" обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала "історичні" рішення з'їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.

На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики,

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно (1903-1969) — німецький філософ, соціолог, представник так званої "франкфуртської" школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як "Негативна діалектика" (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля "в руках" Адорно перетворюється в анти-системну, "заперечливу діалектику" всього сутнього.

Жан-Поль Сартр (1905-1980) — французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця. "Критика діалектичного розуму" (I960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах — "критичній" і "догматичній". Першою є "негативна" діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга — "консервативна", "догматична", "недостатньо революційна" марксистська діалектика.

Перейдемо до більш конкретного з'ясування основних положень і принципів "негативної діалектики" Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як "негативна" діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, "негативній" діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. "Негативна" діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як "неприязнь", "відсутність", "жаль", "стурбованість", "розгубленість", "жах", "тривога", "неуважність" і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику — об'єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, "реалізатором" заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. "Я" — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, "людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість". Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, "для-себе-буття". Таким чином, суб'єктивність заперечення в "негативній" діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.

"Негативна" діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції "негативної" діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. "Негативна" діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про "заперечення заперечення", котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній "революційності", "консерватизмі", оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації — ось характерна риса "негативної" діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що "ця річ неякісна", то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.

Не згадували про це передусім тому, що під таку "критичну і революційну" зміну повинна була підпадати і сама радянська система, "реальний соціалізм".

Радянська філософія в цілому, як правило, "теоретично" обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала "історичні" рішення з'їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.

На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики.

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалекти були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно (1903-1969) — німецький філософ, соціолог, представник так званої "франкфуртської" школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як "Негативна діалектика" (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля "в руках" Адорно перетворюється в анти-системну, "заперечливу діалектику" всього сутнього.

Жан-Поль Сартр (1905-1980) — французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця. "Критика діалектичного розуму" (1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах — "критичній" і "догматичній". Першою є "негативна" діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга — "консервативна", "догматична", "недостатньо революційна" марксистська діалектика.

Перейдемо до більш конкретного з'ясування основних положень і принципів "негативної діалектики" Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як "негативна" діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, "негативній" діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. "Негативна" діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як "неприязнь", "відсутність", "жаль", "стурбованість", "розгубленість", "жах", "тривога", "неуважність" і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику — об'єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, "реалізатором" заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. "Я" — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, "людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість". Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, "для-себе-буття". Таким чином, суб'єктивність заперечення в "негативній" діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.

"Негативна" діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції "негативної" діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. "Негативна" діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про "заперечення заперечення", котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній "революційності", "консерватизмі", оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації — ось характерна риса "негативної" діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що "ця річ неякісна", то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.

Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії пізнання.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької — релятивний, відносний) — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Висновки 

Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.

1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи. оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об'єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.

2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв'язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, "негативна" діалектика.

3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об'єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з'ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.

4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об'єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т. ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.

5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст об'єктивної діалектики яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст суб'єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.

6. Не всі філософські течії, школи визнають діалектику. Окремі з них відкидають її як схоластику. Це означає, що вона вимагає по дальшого осмислення і дослідження

Список використаної літератури:

1. Філософія. Курс лекцій /За ред. Бичко І.В. – К., 1994.

2. Філософія: Підручник / За ред Г.А.Заїченка та ін. – К., 1995.

3. Філософія. Підручник/За ред. Горбача Н.Я. – Львів, 1997.

4. Філософія: Навч.посібник /За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997.

5. Філософія. Підручник/За заг.ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалко В.К. – Харків, 2000.

6. Філософія: Курс лекцій / Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.М., Чекаль А.Л. – К., 2001.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80655. Формирование команды в международной корпорации 31.5 KB
  Хорошо проявляется в критических ситуациях в которых не теряется а быстро ориентируется и принимает грамотные здравые решения. Доводчик решения Это человек у которого внутренняя тревога за дело занимает все его мысли; и его беспокоит все что может получиться не правильно. Оформитель решения Это лидер в выполнении конкретных задач. Он дает много оригинальных мыслей идей и постоянно ищет нестандартные решения для возникающих проблем но при этом детали решения его не интересуют.
80656. Проблемы и эффективность международного менеджмента 27 KB
  По мере роста уровня деловой активности компания открывает торговые представительства в стране где ведется большая часть операций или в том регионе мирав который экспортирует продукцию. Факт производства своей прдукции в целевой стране США не имеет производственных мощностей по производству автомобилей в Японии а Япония создала в США производственные мощности по производствупродажеи ремонту своих автомобилей. Политические условия в стране диктатура демократия. Если страна слишком националистическая она может не желать закупки...
80657. Конкурентоспособность глобальных предприятий в международном менеджменте 31 KB
  Послепродажное обслуживание Снижение сложности предлагаемых услуг Единые нормы качества Эффективность учебного процесса Пути достижения глобальной конкурентоспособности базируются на следующих четырех компонентах : Компоненты глобальной конкурентоспособности предприятия...
80658. Время как фактор стратегии конкуренции 41.5 KB
  Соблюдение этого принципа позволяет предвидеть такие явления как: Быстрые изменения на рынках сбыта Уменьшение жизненного цикла товара Общее увеличение сроков разработки новой продукции Расширение ассортимента Сокращение сроков поставки Повышение требований к договорам Ужесточение конкуренции Перенасыщение рынков Решение этих вопросов зависит от фактора времени что означает: В отношении внешней среды – точное соблюдение сроков договоров более быстрое удовлетворение традиционных потребностей клиентов их специальных запросов ...
80659. Существует только один способ ничего не делать и множество способов сделать что-нибудь 697.5 KB
  Приоритет экономических методов в рыночных условиях объясняется тем, что отношения управления определяются в первую очередь экономическими отношениями и в конечном итоге сводятся к управлению интересами через интересы и посредством интересов. Отличительная черта современного этапа развития экономических методов менеджмента — их направленность на поощрение деятельности предприятия в зависимости от его эффективности, экономии ресурсов.
80660. Организационные формы управления предприятием в рыночной экономике 130 KB
  Понятие организационной структуры управления ее элементы. Принципы проектирования организационных структур управления. Требования к структуре управления.
80661. Технология принятия решений в менеджменте 93.5 KB
  Всеобщий закон менеджмента Сущность управленческих решений их характеристика. Виды управленческих решений. Алгоритм принятия и реализации управленческих решений.
80663. Менеджмент и производственный потенциал предприятия 71 KB
  Для выбора эффективной стратегии действий менеджер должен дать оценку экономическому потенциалу предприятия - совокупности трудовых, материальных, финансовых и других ресурсов, имеющихся в распоряжении предприятия, а также способности работников к использованию ресурсов с целью создания товаров, услуг и получения максимальной прибыли.