8689

Гносеологія. Проблема пізнання. Чи можливо пізнати світ

Реферат

Логика и философия

Гносеологія. Проблема пізнання. Чи можливо пізнати світ. Теорія пізнання, її предмет і метод. Чуттєве і раціональне пізнання. Проблема розуміння в пізнанні. Наукове пізнання. Проблема істини. Істина, хиба, помилка...

Украинкский

2013-02-17

85 KB

6 чел.

Гносеологія. Проблема пізнання. Чи можливо пізнати світ?

  1.  Теорія  пізнання, її  предмет і метод.
  2.  Чуттєве і раціональне пізнання. Проблема розуміння в пізнанні.
  3.  Наукове пізнання.
  4.  Проблема істини. Істина, хиба, помилка.

Знання – це сила.

Ф.Бекон

Жодна уява не спроможна винайти

стільки суперечливих почуттів,

які постійно співіснують в одному

людському серці.

Франсуа де Ларошфуко

Истина всегда лежит на поверхности,

но, откапывая доказательства, ее

умудряются закопать.

ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА МЕТОД ПІЗНАННЯ

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що є. Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або тіщо дійсно існували) предмети, процеси і явища, але й усіх їх можливі модифікації. Інакше кажучи пізнання відображає загальне.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а "конструктивні схеми" речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки "здійснені" варіанти цих "схем" (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості. Щоб реалізуватись у практиці, можливості повинні бути зафіксовані у всьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного "чуттєвого", (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Завдяки "перевдяганню"можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу і вибору, зберігаючи разом з тим свій "можливісний" статус існування. І, пізнаючий суб'єкт (вчений, мислитель тощо) безпосередньо нає справу саме із специфічним світом.

Говорячи   про  минуле  (про  те,   чого  вже  немає  в   дійсності)   або  про майбутнє (про те, чого немає),  ми фактично безпосередньо маємо справу із знанням   про   минуле   чи   майбутнє,   яке   відчутно   існує   для   нас,   у   вигляді "мовної реальності". Та й про теперішнє ми говоримо значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти.

З характеристики пізнавального процесу, як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру - заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної ("дзеркальної") подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Метод в широкому розумінні слова - "шлях до чого-небуть", спосіб соціальної діяльності в любій її формі, а не лише в пізнавальній. "Поняття методології має два основні значення: 1) система визначених способів, прийомів і операцій, що застосовуються в тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці мистецтві і т. д.); 2) вчення про цю систему, теорія метода. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи інтерпретації його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Але не правильно повністю зводити методологічне до раціонального. "Все що існує не ділиться на розум без залишку", так як існують і нераціональні засоби і прийоми пізнання.

Проблема метода завжди була в центрі філософської та наукової думки, особливо починаючи з Нового часу, і обговорювалась в рамках багатообразних, в тому числі полярних підходів. Зараз методологічні питання широко   ставляться   і   розв'язуються   в  таких  напрямках   і  течіях  думки,   як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм постструктуралізм, остпозитивізм та ін. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпритації текстів і своєрідній філософській концепції (Г. Гадамер, П.Рікер, ін.).

Таким чином, метод (в тій або іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяння. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта при розв'язку конкретної задачі, досягнення результата в даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє з економити сили і час, рухатись до цілі найкоротшим шляхом.основна функція метода - регулювання пізнавальної і інших форм діяльності.

Але недопустимо впадати в крайності: 1) недооціювати або відкидати роль метода і методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати або апсолютизувати значення метода, перетворювати його в "універсальну відмичку" до всього, в простий і доступний інструмент наукового відкриття ("методологічна ейфорія"). В сучасних методологічних концепціях, як правило, стараються недопускати вказаних крайностей, хоча вони і зустрічаються.

Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного метода обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка "співіснує з методом". В свою чергу, метод розширяється в систему, тобто використовується для подальшого заглиблення і розгалудження знання, його матеріалізації в практиці.

В науковому пізнанні істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але і ведучі до нього шляхи, тобто метод, що досліджує і стверджує специфіку цього метода. Тому не можна "розводити" предмет і метод. Любий метод виникає із реального життєвого процесу і знову входить в нього. Метод ненав'язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з їх специфікою. Наукове дослідження здійснюється як рух у визначеному матеріалі, вивчення його особливостей, форм розвитку, зв'язку відношень. Одже, істинність метода завжди обумовлена насамперед змістом предмета (об'єкта) дослідження.

Розглядаючи співвідношення понять "метод", "предмет", "теорія", "суб'єкт-об'єкт", необхідно звертати увагу на дві обставини. По-перше, метод не є щось безсуб'єктне, що існує окремо без суб'єкта. Останній завжди включається в метод, невідривний від нього. Інакше акжучи, "людина - центр всієї методології" (Фейербах). По-друге, будь-який метод є так або інакше органом, тобто носить інструментальний характер, є системою регуляторів.

Метод існує, розвивається лиш в складній діалектиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому змісті кожний метод насамперед об'єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур, а як продовження і завершення об'єктивності, із якої він виростає.

Багатообразність методів людської діяльності обумовлює багатообразний спектр методів, які можуть бути класифіковані по самим різним критеріям. Насамперед слід виділити методи духовної, ідеальної (в тому числі наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності. В теперішній час стало очевидним, що методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі, і включати в свої орбіти і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісний зв'язок цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то основ їх поділу на групи може бути декілька.  Так,  в  залежності від  ролі  і  місця в  процесі наукового  пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, методи дослідження і викладення і т. д.. Виділяють також якісні і кількісні методи, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні і довільні.

В сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані всі методи наукового пізнання по степені загальності і сфері діяльності можуть бути розділені на п'ять основних груп:

1. Філософські методи, серед яких найбільш старшими являються
діалектичний і метафізичний. До їх числа також відносяться аналітичний
(характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний,
феноменолофічний, герменевтичний та інші.

2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, що отримали широкий
розвиток і примінення в науці
XX ст. Вони виступають в якості своєрідної
проміжкової методології між філософією і фундаментальним теоретико-
методологічним положенням спеціальних наук. До загальнонаукових частіше
всього відносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм,
структура, функція, система, елемент, оптимальність і т. д.

Характерними рисами загальнонаукових понять являються по-перше, злиття в їх змісті окремих властивостей, признаків, понять окремих наук і філософських категорій; по-друге, можливість (на відміну від останніх) формалізації, уточнені засобами математичної теорії.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології із спеціально-науковим злиттям і його методами. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання і формалізація та інші. Важлива роль названих підходів полягає в тому, що в силу свого проміжкового характеру забезпечують взаємоперехід філософського і спеціальнонаукового знання.

3. Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів
пізнання, досліджувальних прийомів і процедур, що застосовуються в тій або
іншій сфері науки, яка відповідає певній основній формі руху матерії. Це
методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних наук.

4. Дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, що приміняються в
тій або іншій дисципліні, що входить в яку-небуть галузь науки або виникає
на етиці наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс
дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої методи дослідження.

5. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду
синтетичних, інтегративних способів (що виникають як результат поєднання
елементів різних рівнів методології), що націленіголовним чином на стик
наукових дисциплін.

Таким чином, в наукому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатообразних методів різних рівнів, сфер діяльності, напрямленості, які завжди реалізуються із врахунком конкретних умов.

ПРОБЛЕМА МЕТОДУ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Методологія Френсіса Бекона

Френсіс Бекон (1561-1626) жив і творив в епоху яка являється періодом не лише потужного економічного, але й виключно культурного підйому і розвитку Англії.

Філософія Бекона виходить із об'єктивної потреби суспільства і виражає інтереси    прогресивних    сил    того    часу.    Бекон    відкидає    філософію    як споглядання і представляє її як науку про реальний світ, що застосовується на дослідному пізнанні . Своєю позицією він виражає нову вихідну точку і нову основу для всякого пізнання. Його творчість містить сліди компроміса. Цей компроміс визначальний був і для всього суспільного розвитку Англії того часу. Найбільше виражається цей компроміс у Бекона при його підтримці концепції "подвійної істини", тобто істини "віткровення", істини про бога (теологічної) і істини філософії, тобто істини пізнанної, споглядованної. Основну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знанню і пізнанню.

Смисл, призвання і задачі науки Бекон характеризує у вступі до праці "Велике відродження науки" : "накінець, я хотів би призвати всіх людей до того, щоб вони помнили істинні цілі науки, щоб вони не займались нею не для свого духа, не для деяких вчених спорів, не заради того, щоб досягти влади, не для деяких інших низьких замислів, але заради того, щоб мало від неї користь і успіх само життя". Він відкидає спекулятивні схоластичні диспути і орієнтується на пізнання дійсності, реально існуючого світу. Основними засобами цього пізнання являються, згідно Бекону, почуття, дослід, експеримент і те, що із них витікає. Він розсуждає, "що людский розум сам собі заважає працювати і що він не використовує певним чином необхідні допоміжні засоби (якими володіє людина), від чого і виходять більшість незнань речей, а із цього незнання витікають "нескінченні втрати". Виходячи із цього, він заключив, що потрібно із всіх сил прямувати до того, щоб обновився, або навіть хоч покращився зв'язок між думками і речами.

Основний метод, який повинен був забезпечити виконання цієї задачі був описаний в "Новому Органоні". Новий метод пізнання обумовлює і нову концепцію реальності. Хоч Бекон явно ніде і не формулює цей метод, але вже із того факта, що цей метод опирається на почуття, витікає, що предметом філософії являється пізнаюча почуттями (тобто матеріальна) дійсність.

Чуттєве сприйняття явища втому вигляді, як зним зіткнулася освідченна людина і про нього роздумовує, являється сутністю позиції Бекона. Творчість Бекона характеризується певним підходом до методу людського пізнання і мислення. Вихідним моментом любої пізнаючої діяльності являється для нього почуття. Тому його часто називають засновником емпіризма - напрямок, який будує свої гносеологічні позиції переважно на чуттєвому пізнанні і доліді. Основний принцип цієї філософії виражений в тезі: "Нема нічого в розумі, що раніше не пройшло через почуття". Чуттєве пізнання в вузькому розумінні слова Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досліда і експеримента. Тому точніше філософію Бекона визначити, як емпіричну. Емпірія - дослід що опирається на експеримент, - являється для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який він характеризує як "науку про краще і більш сучасне використання розуму при дослідженні речей і про істинний розум, який їх пізнає для того, щоб пізнаваючий розум возвисився. Далі він говорить, що ця властивість являється різновидністю логіки. Саму логіку він розуміє як збою пізнання - органон. Однак його "логіка" різко відрізняється від дедуктивної (арістотелівської) логіки, що опирається на теорію силлогізма.

Основним робочим методом своєї логіки Бекон рахує індукцію. Характеризує він її так: "Під індукцією я розумію форму доведення, яка придивляється до почуттів, хотіла б пізнати істинний характер речей, прямує до дій і майже з ними зливається". Він відкидає ту індукцію, яка як він говорить, здійснюється простим переліченням. Бекон підкреслює про необхідність переробити, а точніше розробити індуктивний метот "наукам потрібні, такі форми індукції, які проведуть аналіз досліду і відрізнять один від одного експеримент і лиш потім, коли відповідно виключать і відкинуть, прийдуть до кінцевого висновку". Бекон зрозумів, що недивлячись на бистрий розвиток природничого знання, научний прогрес незадовільняє потреби практики. Наука повинна заволодіти своїм предметом новим способом, і для цього вона потребує нового поняттєвого апарату, що адекватно відображає реальність.

Попри досить помітну у філософії Бекона гуманістичного-ренесансну лінію, саме тут починається панівне для філософії Нового часу тлумачення людини як частини природи, а її духу (який тлумачиться головним чином як розум) як своєрідного механізму споглядання реальності (образом якої виступає природа), призначенного відтворити природу, якою вона є, дзеркально і тому зрештою нетворчо.

Згідно з Беконом, "бог створив розум подібним до дзеркала, здатного відобразити увесь світ". Звідси - механічне по суті уявлення про істину , як "точне" відзеркалювання предметів і процесів природи, а заблудження як створення такої дзеркальної "копії" внаслідок діяння різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх ідолами або "привидами" (примарами). Таких ідолів Бекон вирізняє чотири групи:

  1.  "Привиди роду", пов'язані із недосконалістю самого людського розуму; при змалюванні цього роду привидів Беконом прямо вказується на механічний характер розуміння дійсності. "Розум людини, - читаємо у Бекона , - уподібнюється нерівному дзеркалу, але, домінуючи до природи речей , свою природу відображає речі у спотворенному і викривленному вигляді. "Привиди роду" виходять із недосконалості людського розуму, яка проявляється в тому, що "пропонує великий порядок і рівновагу в речах, ніж ті, які в них є". Шлях до подолання "ідолів роду " заключається в зрозумінні цієї властивості людського розуму і послідовному проведенні правил нової індукції в процесі пізнання (це необхідний, безумовний, основний і самий надійний засіб для подолання і наступних ідолів)
  2.  "Привиди печери" - спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів. Ці печери заломлюють і викривляють світ природи, з одного боку, тому, що кожному належить певна, власна природа, з другого боку, тому, що кожний дістає різне виховання і зустрічається з іншими людьми. Також тому, що кожний читав лиш певні книги, а також по іншим причинам такогож роду.

Інші два типи входять своїм корінням в соціальне життя.

3."Привиди площі" породжуються спілкуванням людей, процес якого нав'язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення. В характеристиці цього типу ідолів Бекон приходить до визначеної степені розуміння відношенням між словом і реальністю, яку воно означає. Тим самим він торкається проблематики, яка дискутується і в сучусній теоріїі методології науки. В свій час він неміг прийти до адекватного рішення цієї проблеми.

4. "Привиди театру" породжуються сліпою вірою людей у авторитети, старовинні традиції і гадки.

Після розгляду ідолів як основних перепон досягнення дійсного знання Бекон приступає до позитивного викладу свого методу. Цьому присвячена друга книга афоризмів "Нового органона".

Вихідним пунктом дослідження для Бекона являється в "достатньому і правильному описі природи і експериментів". Однак це описаня являється на його погляд таким різнобарвним, що розум не може сконденсуватись. Для цього все потрібно впорядковувати. Бекон складає три основних види таблиць. Перша із них - таблиця позитивних інстанцій. Бекон назвав її таблицею сутності і наявності. Таблиця дає відносно повний огляд основних проявів досліджувальних властивостей.

Друга таблиця в певному змісті протилежна першій. Це таблиця негативних інстанцій, яку Бекон визначає як таблицю відхилення і відсутності наявності. Таблиця сконструйована таким чином, що кожному визначеному достовірному випадку відповідає (по крайній мірі один) випадок негативний.

Третя із основних таблиць - таблиця степеней, або порівнянь. Методична цінність цієї таблиці в найбільшій степені залежить від рівня чуттєвого пізнання і експериментальних методів, тому тут міститься найбільше число неточностей.

Порівняння даних в цих трьох таблицях, згідно Бекону, може привести до певних знань, зокрема описаним випадком можуть підтверджуватись або не підтверджуватись гіпотези, що стосуються цієї властивості. Бекон свій метод ілюстрував на вивченні властивості тепла. Ця ілюстрація показала і недоліки цього метода. Не дивлячись на це, заслуга Бекона в тому, що його "Новий органон" представляє першу спробу в філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід до отримання наукового знання, який мав практичне примінення. Його заслуга в підкресленні значення емпірії, чуттєвого пізнання і експеримента, що повністю відкидався в більшості випадках схоластичною філософією.

Методологія Рене Декарта

"Очищення" філософії від гуманістичної орієннтації, прямування на "чисту" (без специфічного людського моменту), об'єктивну (безсуб'єктивну) природу, характерне для після ренесансівського етапу розвитку західноєвропейської філософії, було послідовно проведено французьким філософом Рене Декартом (1596-1650), що привело його на дуалістичні позиції.

Найбільш видатні із його філософських праць - це роботи, присвячені методологічній проблематиці. До них належать "Правила для керуванням розумом", написані в 1628-1629р., в яких Декарт описує методологію накового пізнання. В 1640-1641р. Декарт пише "Роздуми про першу філософію", в якій повертається до аспектів своєї нової методології і придає їй більш глибокі філософські обгрунтування. В 1643р. виходить його праця "Начала філософії", в якій повністю викладені його філософські погляди.

Філософія Декарта представляє собою новий, цільний і раціонально обгрунтований образ світу, не лише відповідаючий актуальному стану природознавства, але і повністю визначаючий напрямок його розвитку. Одночасно вона вносить і основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, яку Гегель характеризує словами: "Декарт направив філософію в сучасний новий напрямок, який починає новий період філософії ... Він виходить із міркувань, що думка повинна починатись із самої себе. Всі попередні філософствування, які виходили із авторитета церкви, були починаючи з цього часу відкинуті". Першу і вихідну визначенність всякої філософії Декарт бачить у визначеності свідомість-пізнання. Декартом був сформульований "метод сумніву". Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, або може й не бути, міркує Декарт, несе в собі момент суб'єктивності і тому має бути відкинуте. Строго об'єктивним (безсуб'єктивним) в такому разі може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. "Оскільки чуття нас інколи обманює - міркує Декарт, - то я готовий був припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вони нам її змальовують. І оскільки зутрічаються люди, які помиляються у міркуваннях стосовно навіть простіших предметів геометрії, припускаючись тут патологізмів, то, гадаючи, що і я здатний помилятися так само, як і усякий інший, я відкинув як помилкові всі настановки, що приймались мною раніше за доведення. І, зрештою, приймаючи до уваги, що ті ж думки, які у нас є, коли ми не спимо, можуть з'являтися у нас уві сні, причому жодна з них не є у той момент істинною, я вирішив уявити, що будь-що, що коли-небудь спадало мені на думку, є небільш істинним, ніж химерні совидіння. Але одразу потому я звернув увагу на те, що в той час як я готовий мислити все помилковим, необхідно, щоб я, який ще мислить був чимось, помітивши, що істина "я мислю, отже, я існую" настільки стійка і вирогідна що найхимерніші припущення скептиків нездатні її похитнути, я прийшлов до висновку, що можна без вагань прийняти її за шуканий мною перший принцип філософії".

Скептицизм Декарта, по своїй суті, являється скептицизмом методологічним. Він виступає як скептик, який рушить всякі (уявні) достовірності для того, щоб найти єдину первинну дійсність. "Первинна" дійсність може бути краєкутовим каменем, що покладений в основу всієї конструкції нашого пізнання. До цих висновків Декарт приходить на основі доліджень і власного досвіду. Декарт ставить питання про досягнення дійсності самою собою, дійсності, яка повинна бути вихідним початком і тому сама не може спиратися на інші початки. Тому реальність він находить в мисля чому Я - в свідомості, в його внутрішній свідомій очевидності.

Факт, що Декарт находить первинну достовірність в "е§о со§ііо" (мислячому Я) і що, із цьої достовірності, він видвигає свою першу філософію, пов'язаний з розвитком природознавства, або точніше сказати, з розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, в якій основою являється ідеальна конструкція, рахується наукою, що досягає своїх істин з високим степенем точності. Декарт вказував, що достовірність арифметики, геометрії і їм подібним наукам заключається в тому, що в порівнянні з іншими науками вони більше всього залежать від мислячого Я і менше всього від "зовнішніх реальностей". Декартово мисляче Я являється, як ми бачимо^ чимось що для свого існування непотрубує нічого, крім самого себе. Тому він визначає його як "гез со§ііаз" - як мислячу річ, духовну субстанцію. "Таким чином Я, тобто душа, завдяки якій я є те, що я є, цілком відмінна від тіла і набагато набагато легше пізнання, ніж тіло, і навіть якби тіла зовсім не було, душа не переставала бути тим, чим вона є". Такий висновок прямо суперечить тезі про людину як "машину із кісток і м'яса" і водночас є послідовним розвитком засновників "методу сумніву",так само як і "машинна модель людини" є цілком послідовним висновком з механічних установок на людину як "частину природи".

Обидва висновки є результатом "об'єктивістського" тлуначення реальності, яке неминуче "розриає" реальний світ на дві замкнені (принципово несполучні між собою) "зони" - духовну і матеріальну. І єдиний спосіб до якого вдається Декарт, щоб повернути світові втрачену цінність, - звертання до божественної могутності. В концепції Декарта функція бога заключається в гарантії істинності пізнання. Пізнання, яке людина рахує дійсним, можливо лиш здається дійсним, но не являється таким. І лише бог являється гарантом істинності дійсних фактів.

В області теорії пізнання Декарт (на відміну від Ф.Бекона) однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Декарт не відкидає чуттєве пізнання як таке. Але це пізнання слід піддати детальній (скептетичній) критиці. Також необхідно піддати критиці і міркування розуму, який як, показує досвід, багато раз приводив до помилок. Істинність пізнання, по Декарту, складається з дотовірності сумніваючоїся свідомості - сумніваючогося Я. Тим самим він приходить до "суб'єктивізації" в понятті істинного пізнання, але і в цей же час створює нове розуміння, яке відповідало розвитку тодішньої науки, природознавства. Основним видом пізнання, по Декарту, являється раціональне пізнання, інструментом якого служить розум.

В "Роздумах про метод" Декарт говорить, що він не може вчити методу, який повинен слідувати кожний, щоб правильно вести свій розум, а лише показати, яким способом він сам спрямував свій розум.

Правила, яких він дотримувався, які вважає на основі свого досвіду найважливішими, формулює слідуючи чином:

не приймати ніколи любу річ за істинну, якщо ти її не пізнав як істинну з наглядністю; не робити всякої поспішності і зацікавленості; не включати в свої судження нічого, крім того, що стало як ясне і видиме перед моїм духом, що не було ніякої можливості сумніватися в цьому.

розділяти кожне із питань, які потрібно вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання були краще розрішені.

свої ідеї розкладати в належній послідовності, починаючи з предметів найпростіших і що найлегше пізнаються, просуваючись помалі, як би із ступеньки на ступеньку, до знання найбільш складних, дотримуючись порядку навіть серед тих, що в дійсності не слідують одне за одним.

здійснювати повсюди такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим в тому, що ти нічого не проминув.

Перше із правил Декарта являється концентрованим виразом його методологічного скептецизма. Воно має яскраво виражений гносеологічний характер. Це правило можна рахувати головною передумовою для використання слідуючих правил. Якщо умови першого правила не виконуються то інші правила не можуть гарантувати розуму, що він прийде до істинного пізнання.

Наступне правило являється виразом потреби аналітичності. При цьому воно як і інші два, має в меншій або більшій степені методологічний характер.

Третє правило, відноситься до висновків із роздумів. Умови, які воно містить, являються в ході розвитку нової філософії і науки невідємною і ефективною складовою частиною основних методологічних принципів.

Заключне правило підкреслює необхідність певної систиматизації як пізнанного, так і того, що пізнається.

Правила Декарта, як і всі його "Роздуми про метод", мали виключне значення для розвитку філософії і науки Нового часу. Умови "очевидності" і "інтуїтивної наявності" вихідних положень наукової теорії являється одним із основних характеристик наукового пізнання в наше століття.

На відміну від Ф. Бекона, який в "Новому Органоні" рахує індукцію основним методом отримання істинних фактів, Декарт таким методом рахує раціональну дедукцію. Формулює він цей метод в прямій протилежності по відношенню до середньовічної схоластичної філософії.

Значення Декарта для розвитку сучасної науки і філософії величезне. Крім того, він затвердив "нові принципи філософії", він сприяв розвитку ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він являється засновником аналітичної геометрії. Його праці присвячені проблемам фізики, в тому числі оптики. Його ідеї, що відносяться до області природничих наук, вплинули на розвиток французського, філософського, і природничо- наукового мислення.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

29470. Необходимый признак сходимости(расходимости) гармонического ряда 23.45 KB
  Необходимый признак сходимостирасходимости гармонического ряда Необходимый признак сходимости ряда. Если то ряд расходится – это достаточный признак расходимости ряда. Также следует запомнить понятие обобщенного гармонического ряда:1 Данный ряд расходится при . Еще раз подчеркиваю что почти во всех практических заданиях нам совершенно не важно чему равна сумма например ряда важен сам факт что он сходится.
29471. Признак Даламбера в предельной и непредельной форме 168.98 KB
  При́знак д’Аламбе́ра или Признак Даламбера признак сходимости числовых рядов установлен Жаном д’Аламбером в1768 г. Если для числового ряда существует такое число что начиная с некоторого номера выполняется неравенство то данный ряд абсолютно сходится; если же начиная с некоторого номера то ряд расходится. Признак сходимости д’Аламбера в предельной форме[править] Если существует предел то рассматриваемый ряд абсолютно сходится если а если расходится. Если то признак д′Аламбера не даёт ответа на вопрос о сходимости ряда.
29472. Признак коши (радикальный) 15.45 KB
  Радикальный признак Коши: Рассмотрим положительный числовой ряд .в При признак не дает ответа. Нужно использовать другой признак.
29474. Накочередующиеся ряды, признак Лейбница 18.25 KB
  Теорема Лейбница о сходимости знакочередующихся рядов Признак Лейбница признак сходимости знакочередующегося ряда установлен Готфридом Лейбницем. Формулировка теоремы: Пусть для знакочередующегося ряда выполняются следующие условия: монотонное убывание. Тогда этот ряд сходится.
29476. ЧЕЛОВЕК ПРИСПОСОБЛЕННЫЙ 152.5 KB
  Проблема приспособления человека к изменившейся социальной среде становится предельно острой и общезначимой в условиях крутых общественных переломов когда практически все общественные слои и группы оказываются перед выбором вынужденного приспособления или самораспада. период перестройки общества и человека оказался более долгим располагал более массированными средствами включая тотальный террор и последствия двух мировых войн притом объектом воздействия оказывался расшатанный ранее тип социального человека. Ориентируясь на идеологию...