87285

Основи теорії держави та права

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Конституції зазначено що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальними принципами і нормами міжнародного права.

Украинкский

2015-04-18

96.96 KB

0 чел.

Змістовний модуль 1. Основи теорії держави та права.

Завдання:

1.Опрацювати лекційний матеріал

2.Письмово підготуватись до семінару

3.Прочитати ст.6-78(підручник С.Б.Гавриш Правознавство 10 кл)

4.Виконати тестові завдання для самоперевірки

Лекція 1 (2 год.)

  1. Поняття держави та її ознаки.
  2. Закономірності та основні теорії походження держави.
  3. Характеристика функцій держави.
  4. Форми держави.
  5. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

Семінар 1 (2 год.)

Тема: Основи теорії права

  1. Право – особливий вид соціальних норм.
  2. Поняття права та його ознаки. Функції права.
  3. Джерела (форми) права.
  4. Система права.
  5. Нормативно-правові акти та їх види.
  6. Систематизація правових актів.
  7.  Правовідносини: поняття, суб'єкти, об'єкти, зміст.

Поняття та ознаки держави

Поняття „держава” сучасному значенні з’явилося на початку XVII ст.

Держава - це універсальна політична форма організації людського суспільства, що характеризується політичним і публічним характером суверенної влади, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади й реалізації загальносоціальних повноважень.

Держава має такі ознаки:

1. Особливий апарат публічної влади: держава виступає від імені всього населення, панівного класу чи соціальної групи. Апарат публічної влади складається з апарату управління й апарату примусу. До апарату управління належать законодавча і виконавча влади: парламент, президент і його апарат, уряд, міністерства й відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу належать: армія, міліція (поліція), суди, прокуратура, виправні установи тощо. Наявність у суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави, яка тісно пов’язана з іншими.

2. Політичний характер влади: носії влади організаційно відокремлені від суспільства, захищаючи інтереси певних правлячих верств. Але в громадянському суспільстві задовольняються інтереси всього населення.

3. Територіальна ознака: територія держави визначається її кордонами. До території держави належать суша, внутрішні моря, озера. ріки, зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20км) – територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військово-морські й повітряні судна, літаки та космічні апарати. Територія є власністю держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

4. Суверенітет держави означає, що державна влада – єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. Політична влада держави та її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

5. Здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки: тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій її території. Закони спрямовані на регулювання й охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада – єдиний суб’єкт, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи.

6. Здатність збирати податки, робити позики, давати кредити: держава стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що перебувають на її території. Крім того, держава бере позики і кредити. Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і на розвиток загальнонародних соціально – економічних та політичних програм.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші; державну мову; державні символи – герб, прапор, гімн. Кожна держава має також свої звичаї, традиції і культуру.

Поняття функцій держави. Внутрішні та зовнішні функції держави.

Функції держави – це напрямки її діяльності, які відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

Різноманітність суспільних відносин і форм діяльності держави щодо їх регулювання визначає різноманітність функцій держави.

Функції держави класифікують за різними ознаками:

1)   залежно від поділу влади – законодавчі, виконавчо – розпорядчі, судові і контрольно – наглядові; вони забезпечують управління суспільством і державою;

2)   залежно від ролі, яку вони відіграють в суспільстві – основні і другорядні;

3)   залежно від сфери суспільного життя – економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, ідеологічні, економічні;

4)   залежно від строків виконання – постійні і тимчасові;

5)   залежно від сфери впливу і здійснення – внутрішні і зовнішні;

6)   залежно від форм і методів державної діяльності – правотворча, правореалізаційна, правоохоронна.

За сферами суспільних відносин внутрішні функції класифікуються:

-     в економічній сфері – господарсько–організаторська; господарсько–стимулююча (забезпечення стабільності ринкових відносин, стимулювання конкуренції), науково–організаторська (організація системи наукових установ, забезпечення обороноздатності держави), регулювання міри праці і міри споживання.

-     у політичній сфері – функції соціального компромісу; охорони конституційного ладу, законності і правопорядку, забезпечення громадянського миру.

-     у гуманітарній сфері держава виконує такі функції:

Ø гуманістичну – забезпечення, охорона і захист основних прав і свобод людини і громадянина;

Ø екологічну – охорона навколишнього середовища;

Ø соціальну – охорона здоров’я населення, соціальний захист і соціальне забезпечення;

Ø культурно-виховну – розвиток освіти, культури, виховання особи.

Держава здійснює організаційну і управлінську функції.

Зовнішні функції. До зовнішніх функцій відносяться: участь у міжнародному економічному співробітництві; участь  у розв’язанні глобальних економічних  і наукових проблем по енергетиці, в космічному просторі, використання морів і океанів; оборона країни від зовнішнього нападу і анексії ймовірними противниками; участь у забезпеченні миру; участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку і невтручання у внутрішні справи інших держав. У ст. 17 Конституції України проголошено, що захист суверенітету  і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. У ст. 18 Конституції зазначено, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальними принципами і нормами міжнародного права.

Теорії походження держави і права.

Держава і право існували не завжди. Про їх походження існує немало теорій, всі вони по – різному трактують причини виникнення держави і права.

Основні теорії походження держави і права:

Теологічна (релігійна) теорія (Августин Блаженний і Фома Аквінський). Пояснює походження держави та права божественною волею, спираючись на Біблію. Вони обґрунтовують її вічність і непорушність, будь-яке посягання на державу приречене на невдачу.

Сакральна(харизматична) (Дж. Фрезер). Логічно продовжує теологічну теорію. Вона пояснює виникнення держави і права вірою людей у божественну силу носіїв влади – вождів, князів, царів, їх так звану харизму.

Патріархальна теорія (Аристотель, Фільмер, М.Драгоманов). Пов’язують виникнення держави з історичним процесом росту сім’ї, об’єднання родів у племена, племен у державу. Державна влада є продовженням батьківської (патріархальної) влади, яку здійснює у державі монарх.

Договірна теорія (ЖЖ.Руссо, Д. Локк, Спіноза). Держава – результат згоди, досягнутої між правителями і населенням певної території, з метою забезпечення порядку і організації суспільного життя.

Теорія завоювання (насильницька) (К. Каутський, Гумплович, Дюрінг). Держава виникає внаслідок завоювання одних народів іншими; держава утворюється завойовниками для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення своєї влади.

Органічна теорія (Г. Спенсер) Держава, подібно біологічному організму, народжується, розвивається, старіє, вмирає і має своє політичне тіло – руки, ноги, голову, внутрішні та зовнішні органи, що виконують певні функції.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Г.Тард). Походження держави й права пояснюється властивостями людської психіки, необхідністю одних владарювати, а інших підкорятися. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, а тому потребує постійного керівництва.

Технократична теорія (Л. Михайловський) Держава є результат розвитку науки: обумовлена необхідністю регулювання відносин між людьми і технікою.

Космічна теорія Державні інститути занесені з космосу, створені при участі позаземних істот.

Теорія географічного детермінізму (А. Мечніков, Е.Хантінктон). Вирішальними факторами у виникненні держав є клімат, ландшафт природних ресурсів.

Демографічна теорія (Т.Мальтус) Полягає в тому, що практично всі суспільні процеси, в тому числі і утворення держави, обумовлені зростом народонаселення.

У XX ст. найбільшого поширення набула класово – економічна теорія походження держави (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін). Згідно із нею держава та право є важливим, об’єктивно закономірним надбанням людської цивілізації. Вони виникли внаслідок економічного розвитку суспільства у лоні первіснообщинного ладу, його норм моралі, звичаїв та традицій.

Тривалий час історія не знала інституту держави. Основними формами суспільної організації були рід, община, плем’я, об’єднання (союз) племен. Не існувало також і права: стосунки між індивідуумами регулювалися на основі звичаїв, забобонів, фізичної сили тощо. Суспільний поділ праці, розвиток людини та знарядь праці (продуктивних сил) зумовили появу умов для створення надлишкового продукту, його обміну, а отже, і виникнення приватної власності. В результаті з’являються групи людей, які наділені можливостями не працювати, а привласнювати продукцію, створену іншими групами людей. Суспільство розмежовується на класи, які відрізняються між собою за роллю і місцем у суспільному виробництві, розподілі матеріальних благ, за соціальним і майновим станом, способом життя тощо. Між цими групами виникають різноманітні суперечності, які з часом стають все гострішими, антагоністичними, тобто такими, що характеризуються непримиренною боротьбою.

Загроза втратити не лише продукти своєї праці, а й життя, змусила  людей до такої організації співжиття, яка б не тільки захистила їх фізично, але сприяла узгодженню, захисту різноманітних їхніх інтересів, які з плином часу постійно розширювалися.

Це зумовило виникнення інституту держави, яка взяла на себе функції узгодження інтересів різних груп населення, організації внутрішнього життя за допомогою загальнообов’язкових норм та правил поведінки (законів), механізмів їхнього впровадження, забезпечила єдність і цілісність суспільства, а також захист своїх громадян від зовнішніх сил. Держава стала єдиною формою організації суспільного життя. Виникнення держави закріпило певний етап розвитку суспільства на шляху прогресу. Водночас і право постає основним фактором (нормою) організації співжиття в державі, потіснивши, але не ліквідувавши інших норм: звичаїв, традицій, моралі, релігійних канонів. Цінним у соціально – економічній теорії є те, що держава розглядається як наслідок об’єктивних економічних процесів у суспільстві

Класифікація держав за їхньою формою.

Основними елементами, що визначають порядок організації та здійснення державної влади (тобто форму держави) є: форма правління, форма державного устрою та форма політичного режиму.

Форма державного правління – це організація верховної влади в державі, яка вказує на структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення, розподіл повноважень, принципи взаємодії з іншими органами влади, з політичними партіями, класами та іншими верствами населення. Основні форми правління держави:

1. Республіка – форма правління, при якій вища державна влада здійснюється колегіальним органом, що обирається населенням країни на певний строк. Республіки бувають:

Парламентські – проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія).

Президентські, де Президент обирається загальнонародним голосуванням, очолює уряд, але не може розпустити парламент. Обраний парламент тільки приймає закони, але має право накладати вето на президентські укази (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Росія).

Президентсько–парламентські чи парламентсько–президентські (змішані) – присутні ознаки парламентської і президентської республіки (Україна, Франція).

2. Монархія (від гр. єдиновладдя) – вища державна влада, повністю або частково зосереджена в руках одноособового глави держави (короля, царя, імператора), влада якого передається, як правило, по спадковості.

 Розрізняють такі види монархій:

Абсолютна монархія – це історичний тип монархії, коли монарху належить необмежена влада (Російська імперія часів Петра I).

Парламентська (або конституційна) монархія – влада монарха обмежена конституцією, за якою обирається парламент (Англія, Данія).

Виборна монархія – глава держави одержує владу не престолонаслідуванням, а обирається не певний строк (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати).

Теократична монархія – значну роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, коли релігійний лідер є одночасно главою держави (Катар, Оман, Бахрейн, Ватикан).

Внутрішній поділ держави на певні частини (штати, землі, адміністративно – територіальні одиниці, автономні утворення, суб’єкти федерації) складає державний устрій, він визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влад.

За формою державного устрою держави бувають:

Прості (унітарні, єдині) – держава, яка характеризується цілковитою політичною єдністю. Держава має єдині вищі органи державної влади і державного управління, єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи, немає самостійних державних утворень на місцях (Польща, Литва). Деякі унітарні держави (Іспанія. Португалія, Україна) включають автономні утворення.

До складних держав належать:

Федерація – союзна держава, що складається із територій суб’єктів (складових держави), які мають обмежений суверенітет. (Наприклад. США, Німеччина, Австрія, Канада, Мексика, Росія, Бразилія).

Конфедерація – союз суверенних держав, утворений для реалізації певних цілей (економічних, військових, дипломатичних тощо). Цей союз недовготривалий, він перетворюється на федерацію або розпадається (Наприклад, початковий етап створення США).

Імперія – це складна держава, яка включає суверенну державу – метрополію і підвладні їй не суверенні держави – колонії (Британська імперія).

Політичний режим – це елемент форми держави, що визначає методи та прийоми здійснення політичної влади. Типи (форми) політичного режиму визначаються конкретною розстановкою політичних сил, рівнем політичної зрілості громадян та цивілізованістю країни:

Демократичний політичний режим характеризується реальною участю населення в здійсненні державної влади, заснований на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, конституційному закріпленні та гарантуванні прав і свобод громадян. Різновиди демократичного режиму: демократично – ліберальний; демократично – консервативний; демократично – радикальний.

Антидемократичний (авторитарний, тоталітарний, тиранія) політичний режим характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади, недодержанням основних прав людини, верховенством держави над правом; підконтрольністю всіх сфер суспільства державі та мілітаризацією держави.

Загальне поняття про громадянське суспільство.

Громадянське суспільство бере початок з античних часів, коли з’явились республіки та інститут громадянства.

Громадянське суспільство – це соціально неоднорідне суспільство, яке досягло певного рівня соціального розвитку й у своїй життєдіяльності є відносно незалежним від держави. Це спільнота вільних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, брати активну участь в політичному житті.

Ознаки громадянського суспільства:

1.   Головна цінність суспільства – людина, її інтереси, права і свободи.

2.   Рівноправність і захищеність усіх форм власності.

3.   Економічна свобода громадян та їх об’єднань, інших суб’єктів виробничих відносин у виборі форм і здійснення трудової діяльності.

4.   Надійна та ефективна система соціального захисту.

5.   Гарантії реалізації політичних свобод – наявність інститутів і розвиненість механізмів впливу громадян на державну політику.

Умови створення громадянського суспільства:

1.   Невідчужуваність від людини наслідків її праці.

2.   Забезпечення виборчою системою вільного й адекватного волевиявлення.

3.   Об’єктивне представництво суспільства у законодавчому органі.

4.   Переважна більшість дорослого населення – трудящі-власники; недопустимість перевантаження платників податків посередницькими, наглядовими та управлінськими установами.

Громадянське суспільство – суспільство з розвиненими економічними, політичними та іншими відносинами, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Його побудова є метою суспільного розвитку, воно є засобом всебічного забезпечення прав і свобод, інтересів людини і громадянина.

Поняття та основні ознаки правової держави.

Правова держава розуміється як офіційний владний аналог громадянського суспільства. Це ідеал держави, яка створює необхідні умови для панування права в суспільстві, повновладдя народу, рівності особи та держави та створює всебічні матеріальні, правові й духовні засади і функції.

Правовій державі притаманні риси, властиві будь–якій державі. Однак вони мають доповнюватися такими суттєвими ознаками:

ü Принцип верховенства права, який означає, що право визнається вищою владою в державі; неухильне виконання правових норм усіма посадовими особами, усіма громадянами, установами, організаціями; забезпечення взаємної відповідальності держави і громадянина.

ü Визнання непорушності й невід’ємності прав і свобод людини. Кожна людина має права і свободи від народження. Вони не надаються державою або законом. Права і свободи людини - пріоритетні порівняно з державними інтересами.

ü Державна влада функціонально поділена між трьома гілками влади (законодавчою, виконавчою, судовою), кожна з яких має певне коло своїх повноважень, може контролюватися іншими гілками влади і, в свою чергу, має право контролювати їхню діяльність. Це правовий принцип, сутність якого полягає у неприпустимості зосередження всієї повноти державної влади в одній із її гілок. створенні механізму „стримувань і противаг”. Для забезпечення такого поділу в конституціях сучасних держав передбачено: відмінний порядок формування гілок влади, різне коло і терміни повноважень, надання різних форм імунітету (недоторканності) посадовцям на час виконання ними службових обов’язків.

ü Визнання за громадянами права робити все, що не заборонено законом. Правова держава створює умови для реалізації людиною власних здібностей, інтересів та прагнень, тому якщо дії людини не обмежують прав інших людей, не суперечать інтересам суспільства та держави, вони не підлягають контролю з боку останньої.

ü Принцип верховенства Конституції стосовно інших законів. В Основному Законі визначено головні принципи правової держави, тому інші закони мають конкретизувати основні положення Конституції й відповідати її засадовим принципам.

ü Незалежність засобів масової інформації – телебачення, радіо тощо. Якщо ЗМІ будуть підпорядковані винятково державі, людина виявиться обмеженою в праві мати власну думку й одержувати правдиву інформацію про події у суспільстві. За умов демократії ЗМІ виконують функцію „четвертої гілки влади”, якщо вони незалежні. В такому разі завдяки різним джерелам інформації, що висвітлюють різні позиції, людина має змогу сформувати власне ставлення і власну позицію.

Таким чином, правова держава – це така демократична держава, в якій забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед незалежним судом, де забезпечуються і гарантуються права і свободи людини, а підґрунтя організації влади становить принцип поділу її між гілками.

Правова держава – це ідеал, якого ще не досягнуто навіть у найрозвинених державах. Проте конституційне закріплення цього ідеалу забезпечує державну владу до законних, справедливих дій заради загального добробуту.

. Принципи єдності і розподілу державної влади.

Поділ влади – один з основних принципів конституціоналізму, який ґрунтується на політико – правовій доктрині поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову та інші види влади.

Ідея поділу влади висловлювалася ще в античні часи (Аристотель) та в епоху Середньовіччя (Марсилій Падуанський). Але, як теорія, вперше висунута Дж. Локком і розвинута в працях Ш. Монтеск‛є. Уперше принцип поділу влади було послідовно втілено в Конституції США 1787 р. В ній законодавча, виконавча і судова гілки влади не тільки відокремлені одна від одної, а й наділені можливостями взаємного контролю через відповідну систему стримань і противаг.

Суть поділу влади визначається такими положеннями:

1)   поділ влади закріплюється Конституцією;

2)   законодавча, виконавча і судова влада надаються різним людям і органам;

3)   всі гілки влади  рівні й автономні, жодна з них не може бути усунена будь – якою іншою владою;

4)   жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі;

5)   судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо він суперечить конституції.

Мета поділу полягає в тому, щоб не припустити зосередження влади в руках однієї особи або невеликої групи осіб і тим самим запобігти можливості зловживання владою.

Поділ державної влади не означає „китайської стіни” між різними її гілками. У реальному житті кожна з гілок влади взаємодіє та переплітається з іншими. Наприклад, повноваження створювати норми права належить не тільки законодавчій владі, а й органам виконавчої влади, зокрема, уряду, який видає підзаконні акти.

Державна влада в Україні теж здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції України).

Разом з тим, принцип єдності державної влади зовсім не означає, що вся державна влада повинна бути сконцентрована в одних руках. Повноваження або компетенція органів державної влади можуть бути різними. В тому числі залежно від функцій держави і державної влади їх поділяють на законодавчі, виконавчо – розпорядчі, судові, контрольно – наглядові, главу держави – президента або монарха. Оскільки теорія розподілу державної влади суперечить розподілу принципу єдності державної влади, то її розуміють як принцип розподілу функцій між вищими органами державної влади.

Цей принцип стосується в першу чергу, підкреслюють окремі спеціалісти, розподілу державних повноважень (функцій) у сфері управління державою і суспільством. У такому аспекті цей принцип може існувати. Що стосується верховної влади народу, то її поділити не можна, оскільки держава і суспільство розколються на декілька частин, що призведе до розпаду держави.

Усі гілки державної влади тісно і нерозривно взаємопов’язані між собою, вони відносно залежні одна від одної і в цілому залежні від верховної влади народу, але в здійсненні своїх повноважень, завдань і функцій вони відносно самостійні, підконтрольні, підзвітні і відповідальні перед законом. Проблема полягає в тому, в яких формах і методах здійснюється народний контроль за діяльністю вищих, центральних і місцевих органів державної влади і управління. Щоб зберегти єдність державної влади і народу, необхідно різним гілкам державної влади навчитися правильно приймати політичні рішення, застосовувати методи кооперації, консолідації, консенсусу тощо. У першу чергу, необхідно усвідомити і сформулювати національні потреби та інтереси, виразити їх у формі державної політики, основних завдань і функцій державної влади.

Змістовний модуль 2. Конституційне право України.

1.Опрацювати лекційний матеріал

2.Письмово підготуватись до семінару

3.Прочитати ст.148-162 (підручник С.Б.Гавриш Правознавство 10 кл)

4.Виконати тестові завдання для самоперевірки

Лекція 2 ( 2год.)

  1. Конституційне право, його особливості та   місце в системі законодавства.
  2. Загальні засади конституційного ладу України.
  3. Народовладдя в Україні та форми його здійснення.
  4. Громадянство України як один з інститутів конституційного права.
  5. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України.

Семінар 2 (2 год.)

Тема: Конституційні правовідносини.

  1. Виборна система та виборчий процес в Україні.
  2. Порядок обрання та повноваження Президента України.
  3. Порядок формування та повноваження Верховної Ради України.
  4. Порядок формування та повноваження Кабінету Міністрів України.
  5.  Конституційний статус державної мови і мов національних меншин в Україні.

1.У правовій системі України конституційне право посідає чільне місце і як галузь права регулює особливу сферу суспільних відносин, яка охоплює: загальні засади конституційного ладу України, основи правового статусу особи, державний і територіальний устрій, систему, порядок формування і принципи організації органів Української держави.

  Провідна роль конституційного права України зумовлена такими чинниками:

  1. Предметом конституційного права є особливе коло суспільних відносин, що мають важливе значення для суспільства, держави і особи. Ці відносини стосуються всіх найважливіших сфер суспільного життя: економіки, політики, ідеології, соціальних відносин.

  2. Конституційне право дістало назву від латинського слова “constitutio” — конституція, яке означає “встановлення”, “устрій”.

  У сучасному розумінні конституція — це Основний Закон держави, що визначає найважливіші засади організації суспільства, є основою правової системи держави. Норми Конституції є вихідними для всіх інших галузей права.

  3. Конституційне право закріплює основоположні принципи конституційного ладу, визначає основні права і свободи людини і громадянина, встановлює принципи державно-територіального устрою, засновує систему органів державної влади і місцевого самоврядування та наділяє їх відповідною компетенцією.

  4. Конституційне право регулює сам процес утворення права, визначає види правових актів і становить правову базу національного законодавства України.

  5. Конституційне право, базуючись на Конституції України, закріплює принцип верховенства права, який означає: Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

  З огляду на це можна дати визначення конституційного права України. Конституційне право України — це провідна галузь права, яка становить сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють основу соціально-економічної структури суспільства, його політичну систему, правовий статус особи з метою забезпечення умов для здійснення державної влади в країні. Отже, предметом конституційного права є конституційно-правові відносини, що регулюються нормами конституційного права. До них належать два види суспільних відносин, які виникають: 1) з приводу устрою держави й організації державної влади в країні; 2) між людиною і державою і стосуються основоположних принципів правового статусу особи, зокрема наділення громадян конституційними правами й обов’язками та реалізації ними прав і демократичних свобод.

  Слід зазначити, що конституційно-правові відносини складаються із суб’єктів, між якими виникають зазначені правові відносини, об’єкта і змісту, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

  Суб’єктами конституційно-правових відносин є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства); спільноти людей (народ, який є джерелом влади в Україні); держава та її складові частини (наприклад, Автономна Республіка Крим); органи державної влади та місцевого самоврядування, депутати, політичні партії та масові громадські організації.

  Об’єктом цих правовідносин є політична влада, державна територія, майнові цінності (об’єкти власності), дії (голосування під час виборів), особисті немайнові блага (недоторканність особи, таємниця листування).

  Конституційно-правові відносини дуже різноманітні за своїм змістом і виникають між різними суб’єктами (між органами державної влади, між громадянами та органами влади і місцевого самоврядування тощо).

  Конституційне право України — це сукупність конституційно-правових норм, що регулюють визначену сферу суспільних відносин (конституційно-правові відносини). Конституційно-правові норми — це встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, які регулюють конституційно-правові відносини та становлять предмет галузі конституційного права. Норми конституційного права мають такі особливості: 1) вони здебільшого складаються тільки з диспозиції; 2) характеризуються відсутністю санкцій, що передбачені в інших галузях права; 3) гіпотеза в цих нормах рідко має словесне вираження.

  Норми конституційного права за своїм змістом об’єднуються в певні групи. Одна група норм регулює питання громадянства, інша — організацію і порядок проведення виборів, третя — порядок організації, внутрішню структуру і компетенцію Верховної Ради України. Така сукупність норм близьких за характером називається інститутами права, а в даному разі — інститутами конституційного права.

  Інститут конституційного права — це система норм, що регулює однорідні й органічно пов’язані між собою конституційно-правові відносини в межах даної галузі права. У конституційному праві України розрізняють такі правові інститути: основ соціально-економічної системи, правового статусу особи, форми держави, виборчого права, парламенту, президентства, місцевого самоврядування та ін.

  Поділ конституційного права на окремі інститути визначає систему курсу конституційного права України. Під системою конституційного права розуміється науково обґрунтоване об’єднання норм конституційного права в окремі групи відповідно до їх змісту і врегульованих ними суспільних відносин.

  Важливу роль у правовому регулюванні здійснення державної влади відіграють джерела конституційного права. Джерела конституційного права — це нормативні акти, в яких містяться норми конституційного права, що торкаються невизначеного кола осіб. Основним джерелом конституційного права є Конституція України. Вона містить у собі найважливіші конституційні норми, які регулюють основні сфери суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення державної влади. До джерел конституційного права України також належать: Декларація про державний суверенітет України, Закони України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, Конституція та нормативні акти Автономної Республіки Крим, рішення органів місцевого самоврядування, які містять певні норми конституційного права, регламенти Рад. До джерел конституційного права слід віднести рішення Конституційного Суду України, який дає офіційні тлумачення Конституції України та законів України, визнає ті чи інші акти невідповідними Конституції України. Ст. 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, а отже, належать до джерел конституційного права України

2. Поняття “конституційний лад” являє собою широку, багатогранну категорію, що має різні аспекти — від закріплення основ соціально-економічного і політичного устрою держави, вибору напряму її державно-правового розвитку до визначення юридичних норм і методів вирішення поставлених

завдань.

  Конституційний лад характеризує устрій суспільства в усій багатоманітності пануючих у ньому суспільних відносин, які охоплюють, зокрема, організацію і функціонування форм економічної, політичної, соціальної і духовної сфер суспільного життя.

  Отже, конституційний лад України — це закріплена в Конституції форма організації держави і система суспільних відносин, яка охоплює багатогранні аспекти її соціально-економічного, духовного, політичного розвитку.

  Важливе значення в плані конституційного закріплення має положення про те, що Україна є демократичною, правовою і соціальною державою з республіканською формою правління. З одного боку, це означає, що для правової держави характерний високий рівень організації влади, який виявляється в народному представництві, у підзаконності влади, обмеженої створеними нею законами, у суворому контролі за всіма діями влади і повній свободі критики, у принципі розподілу влади. А з іншого боку, визнання держави не тільки правовою, а й соціальною, свідчить про соціальні обов’язки держави щодо суспільства, передбачає захист прав і свобод людини, забезпечує кожному члену суспільства належні умови життя на засадах свободи і справедливості.

  Конституційний лад України базується на таких принципах:

  1. Народовладдя. У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені всього народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України через дві форми прояву: представницьку і безпосередню демократію.

  Представницька демократія — це така форма, при якій державна влада здійснюється через представницькі органи — систему Рад народних депутатів.

  Безпосередня (пряма) демократія — це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів. Ці форми прояву повновладдя тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну.

  2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення має зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Важливо не тільки забезпечити чітке розмежування компетенції між органами держави, а й створити механізм їх взаємодії, систему взаємних стримувань і противаг.

  Законодавча влада в Україні належить Верховній Раді України, яка має право видавати закони і виступати як представник народного суверенітету.

  Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою. Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.

  Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних прав і інтересів від будь-яких порушень.

  3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошення державного суверенітету України пов’язується з недоторканністю і цілісністю території України, самостійним визначенням і здійсненням зовнішньої і внутрішньої політики, верховенством Конституції та законів України на всій її території.

  4. Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Її норми — прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України. Діяльність органів державної влади завжди пов’язана із законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом”. Пріоритет закону в регулюванні найважливіших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.

  5. Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності. Громадянам і громадським об’єднанням гарантується рівне право на участь у державних справах і політичному житті. Економічну організацію суспільства становить багатоукладна економіка з різноманітними формами власності, з регульованими ринковими відносинами. Чинне законодавство гарантує рівний захист усіх форм власності і видів господарювання, соціальну спрямованість економіки.

  У суспільстві створені умови для існування різних світоглядних позицій, переконань і поглядів. Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок і не може визнаватися державою як обов’язкова.

  6. Пріоритет прав людини. У Конституції України закріплено правовий статус людини і громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою. Причому Основний Закон не тільки фіксує права і свободи громадян, питання забезпечення їх соціальної захищеності та особистої безпеки, а й гарантує їм громадянські, політичні, соціальні права і свободи, належні умови існування. Важливою гарантією є рівний захист прав громадян України законом і судовий захист усіх прав і свобод людини і громадянина. Тепер права людини мають вищу цінність і відіграють важливішу роль у суспільстві порівняно з державним механізмом. Наша держава є основним гарантом непорушності прав людини і створює необхідні умови для формування та вільного розвитку особи, розкриття її здібностей та обдарувань.

  7. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед державою. Важливе значення в Основному Законі мають питання взаємовідносин держави і громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльності громадянського суспільства. Це проблеми власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім’ї, діяльності громадських об’єднань, свободи інформації тощо.

  Громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання. Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Правове регулювання в громадянському суспільстві здійснюється у визначених Конституцією України межах і спрямоване на забезпечення інтересів людини. З огляду на похідний характер державної влади від громадянського суспільства, допоміжну роль держави, наголошується на пріоритеті громадянського суспільства, встановлюються межі здійснення державної влади і гарантується демократичний розвиток суспільства і його структур.

  8. Пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права. Серед норм конституційного регулювання важливим є положення про те, що Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей і дотримується загальновизнаних принципів міжнародних документів. Саме цінності, вироблені в процесі розвитку цивілізації, досвід країн з розвинутими демократичними інститутами спроможні інтегрувати наше суспільство у світове співтовариство і спрямувати активність його різних соціальних, політичних структур на досягнення загальних цілей соціально-історичного прогресу. Конституція України визначає місце Української держави в міжнародному співтоваристві, закріплює основні цілі та принципи зовнішньої політики України, які мають бути вільними від ідеологічних стереотипів минулого і базуватися на загальновизнаних і загальнообов’язкових засадах міжнародного спілкування. Зовнішня політика України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом розвитку взаємовигідного співробітництва із членами міжнародного співтовариства на основі неухильного додержання принципів поваги до державного суверенітету і суверенної рівності; незастосування сили чи погрози силою; непорушності кордонів і територіальної цілісності держави; невтручання у внутрішні справи; поваги до прав і основних свобод людини; сумлінного виконання міжнародних зобов’язань; мирного врегулювання спорів.

  Для забезпечення дотримання Україною міжнародних стандартів необхідно, щоб належним чином ратифіковані або схвалені й офіційно опубліковані міжнародні договори України становили частину її законодавства і були обов’язковими для виконання.

  У розд. 1 Конституції України також закріплено вихідні положення щодо забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Ст. 17 Конституції України містить важливі положення про захист суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України.

  Невід’ємним елементом суверенної держави є державні символи. Державні символи — це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які відображають її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту. Ст. 20 Конституції України присвячена державним символам нашої держави. Вивчаючи державні символи, потрібно з’ясувати їх поняття і значення, організаційно-правовий механізм їхнього застосування.

  Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

  Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

  Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

  Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються спеціальним законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

  Столиця України — місто Київ, який є адміністративно-політичним центром та місцем перебування вищих органів державної влади України. Статус міста Києва визначено Законом України від 15 січня 1999 р. “Про столицю України — місто-герой Київ”.

4. Під громадянством України розуміють постійний політико-правовий зв'язок особи з державою, який зумовлює наявність у них взаємних прав, свобод та обов'язків, як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати у об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство - це система нормативно-правових актів у яких викладаються конституційно-правові норми та принципи, що регламентують взаємовідносин держави і людини у громадянстві1. У суб'єктивному розумінні - це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, політико-правовий зв'язок з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі і межах, передбачених Конституцією і законами держави2. Отже, поняття "громадянин" політико-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. У відповідності з українським законодавством громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, яке держава зобов'язана визнавати, поважати і забезпечувати.

Конституція та закони України увібрали в себе міжнародно-правові норми з питань громадянства, які зафіксовані у міжнародних актах універсального і спеціального характеру. До них можна віднести: а) Статут ООН; б) Загальну декларацію прав людини; в)

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року; г) Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року; д) Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 року; е) Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 року;

е) Гаазьку конвенцію щодо врегулювання окремих питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство від 12 травня 1930 року;

ж) Конвенцію Ради Європи про скорочення випадків множинного громадянства і про військовий обов'язок у випадках множинного громадянства від 6 травня 1963 року; з) Європейську конвенцію про громадянство від 7 листопада 1997 року та ін.'.

Правове регулювання громадянства в Україні на сьогодні здійснюється Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року із змінами внесеними Законами України станом на 11 травня 2007 року. Цей Закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України,

У подальшому Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року деталізує ці підстави. Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства України за народженням передбачається, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, с громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України, Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, е громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена па території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Регламентуючи процедуру прийняття до громадянства України встановлюється, що іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є;

1) визнання і дотримання Конституції та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту в'їзду в Україну; 4) отримання дозволу на імміграцію;

б) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

б) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде із громадянства України. Вихід дітей віком від 14 до 18 років із громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід із громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Підставами для втрати громадянства України є:

1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.

2) набуття особою громадянства України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного указу Президента

5. Основні права, свободи і обов'язки громадян України

В Конституції України (переважно в розділі П) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права — можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ.

Соціальні права — можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.

Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сімї (харчування, одяг, житло)

Екологічні права — права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто, це право, на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди та ін.

Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах.

Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сімї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний, обов'язок громадянина — встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конституційними принципами й гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України відзначається не лише його правами, а й тими обов'язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя — це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України — необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття Конституції — це надзвичайно важлива, але лише часткова, справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених нею прав, свобод та обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, — це категорія, надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Змістовний модуль 3. Адміністративне право.

1.Опрацювати лекційний матеріал

2.Прочитати ст.236-251 (підручник С.Б.Гавриш Правознавство 10 кл)

3.Виконати тестові завдання для самоперевірки

Лекція 3 (2 год.)

  1. Адміністративне право та його особливості.
  2. Адміністративні правопорушення та адміністративна відповідальність.

Поняття, предмет і метод адміністративного права.

Адміністративне право – це галузь права, що регулює суспільні відносини управлінського характеру, які виникають у процесі організації і здійснення органами держави виконавчої і розпорядчої діяльності, тобто в процесі державного управління.

Предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносини, які виникають в процесі і здійснення управлінської діяльності в державі.

Державне управляння в Україні – це підзаконна, юридично-владна, організуюча діяльність державних органів виконавчої влади, яка полягає в практичному виконанні законів у процесі повсякденного управління господарським, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом.

До специфічних ознак, які визначають сутність державного управління, належать:

загальнодержавний характер;

виконавча діяльність, що здійснюється на основі закону;

об’єктом виконавчої діяльності є економіка, соціально-культурне й адміністративно-політичне будівництво;

організуючий зміст державного управління;

безперервність і постійність;

розпорядчий характер.

Основні методи державного управління:

1)   метод переконання – це система виховних, роз’яснювальних та заохочувальних заходів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання владних приписів.

2)   метод примусу – це психологічний, фізичний або матеріальний вплив на певні особи з метою змусити їх виконувати владні приписи.

В Україні, яка йде шляхом створення громадянського суспільства та будівництва демократичної держави, пріоритет в державному управлінні надається методу переконання.

Систему джерел адміністративного права складають:

· Конституція України;

· Кодекс України про адміністративні правопорушення;

· Закони України “Про об’єднання громадян”, “Про державну службу”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та ін.;

· Постанови Верховної ради України;

· Укази і розпорядження Президента України;

· Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

· Нормативні акти виконавчих органів влади та органів місцевого самоврядування.

Адміністративно-правові відносини можна визначити як відносини:

· між вищими і підпорядкованими їм органами державного управління;

· між органами державного управління і відомчими державними підприємствами, установами і організаціями;

· між органами державного управління і недержавними підприємствами, організаціями;

· між органами державного управління і громадянами.

Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Кодекс України про адміністративні правопорушення затверджений 7.12.1984 р., введений в дію з 1.06.1985р.; охоплює 5 розділів. 33 глави, 330 статей.

Основні завдання Кодексу України про адміністративні правопорушення:

1)   охорона суспільно-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб;

2)   охорона суспільного (конституційного) ладу України;

3)   охорона всіх форм власності;

4)   охорона встановленого порядку управління, державного і громадського порядку;

5)   зміцнення законності;

6)   запобігання протиправним діям;

7)   виховання громадян нашої держави у дусі точного і неухильного додержання Конституції та законів України, поваги до прав, честі і гідності громадян інших держав, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством.

Суспільні відносини, що склалися в Україні за час її незалежності потребують прийняття нового адміністративного кодексу.

Поняття і види адміністративних проступків

Адміністративне правопорушення (проступок) – протиправна, суспільно-небезпечна винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Ознаки адміністративного правопорушення:

протиправність дії або бездіяльності (тобто діяння, заборонене законом, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожувати небезпекою);

винна дія або бездіяльність (є адміністративним правопорушенням тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також доведено причинний зв'язок між такими діяннями (дією або бездіяльністю) і шкідливими наслідками, якщо такі настали;

караність дії або бездіяльності (за вчинення адміністративного правопорушення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу;

суспільна небезпечність дії або бездіяльності (не є універсальною ознакою всіх без винятку адміністративних правопорушень, багатьом із них вона не властива).

Перелік видів адміністративних проступків містить Особлива частина кодексу про адміністративні правопорушення.

До них належать:

v гл.5 В галузі охорони праці і здоров’я населення;

v гл.6 Посягання на власність;

v гл.7 В галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури;

v гл.8 В промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії;

v    гл.9 У сільському господарстві; порушення ветеринарно-санітарних правил;

v    гл.10 На транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку;

v    гл.11 В галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;

v    гл.12 В галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності;

v    гл.13 В галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації;

v гл.14 Посягання на громадський порядок і громадську безпеку;

v    гл.15 Посягання на встановлений порядок управління.

Адміністративне правопорушення переростає у злочин, якщо:

1)   адміністративний проступок набув ознак складу злочину;

2)   адміністративне правопорушення вчинене вдруге.

Склад адміністративного правопорушення.

Адміністративне правопорушення має свою юридичну модель (склад) – передбачені у законі об’єктивні і суб’єктивні ознаки, які у своїй сукупності характеризують певне діяння як адміністративне правопорушення.

Склад адміністративного правопорушення становлять:

суб’єкт (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли 16 років, осудні особи; посадові особи);

об’єкт (суспільні відносини. які складаються у сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління; людина, її здоров’я, честь і гідність; власність; права і свободи громадян).

суб’єктивна сторона (вина у формі умислу або необережності);

об’єктивна сторона (причинно-наслідковий зв'язок між дією і шкідливими наслідками).

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа. яка його вчинила:

-     усвідомлювала протиправний характер, шкідливі наслідки своєї дії чи бездіяльності;

-     передбачала її;

-     бажала її шкідливих наслідків;

-     свідомо допускала настання шкідливих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності. коли особа, яка його вчинила:

    передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення;

-     не передбачала можливості настання шкідливих наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачати.

Поняття і види адміністративної відповідальності.

Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, заходів державного примусу.

Адміністративній відповідальності підлягають:

§ особи, які досягли 16-річного віку (застосовуються заходи впливу);

§ посадові особи (несуть відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку, управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких призводить до їх посадових обов’язків;

§ військовослужбовці, а також особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ (несуть відповідальність за адміністративні правопорушення відповідно до дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну. До цих осіб не може бути застосовано штраф, виправні роботи і адміністративний арешт;

§ іноземні громадяни і особи без громадянства (підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України.

 Не підлягають адміністративній відповідальності особи, які діяли:

у стані крайньої необхідності;

у стані необхідної оборони;

у стані неосудності.

До підстав адміністративної відповідальності належать:

1)   склад адміністративного правопорушення;

2)   наявність актів адміністративного законодавства;

3)   набрання чинності актом застосування норм адміністративного права (наприклад, прийняття судом постанови в адміністративній справі).

До органів адміністративної юрисдикції належать:

-     адміністративні суди;

-     органи внутрішніх справ;

-     транспорту;

-     рибоохорони;

-     лісового господарства;

-     адміністративні комісії місцевих державних адміністрацій;

-     виконавчі комітети селищних і сільських рад.

Види адміністративних стягнень.

Адміністративне стягнення – необхідний правовий наслідок порушення (невиконання) адміністративних заборон, що полягає в осуді поведінки порушника і обмеженні його особистих благ, матеріальних та інших правових інтересів, в чому виражається оцінка вчиненого діяння.

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:

попередження – письмове офіційне застереження громадянина про скоєне ним правопорушення. Постанова виконується органом (посадовою особою), який її виніс, шляхом оголошення постанови порушнику;

штраф – це грошове стягнення на користь держави, що накладається судом згідно із чинним законодавством. розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого правопорушення з врахуванням майнового стану винного. Штраф має бути сплачений порушником не пізніше, як через 15 днів з дня вручення йому постанови про накладання штрафу, а в разі оскарження або опротестування такої постанови – не пізніше, як через 15 днів із дня повідомлення про залишення скарги або протесту без змін.

У разі несплати порушником штрафу у строк, постанова про накладення штрафу надсилається для відрахування суми штрафу в примусовому порядку з його заробітної плати чи іншого заробітку, пенсії або стипендії.

У разі відсутності самостійного заробітку осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративне правопорушення, штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють.

При стягненні штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення порушникові видається квитанція встановленого зразка, яка є документом суворої фінансової звітності.

Оплатне вилучення предмета (предмет, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення вилучається у правопорушника. а йому повертається матеріальна компенсація).

Конфіскація предмета, або грошей (конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення).

Позбавлення спеціального права – позбавлення спеціального права, наданого конкретному громадянинові (право керування транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до 3-х років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Виправні роботи – застосовуються на строк до 2-х місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20 % її заробітку в дохід держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею).

Арешт – застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Призначається районним (міським) судом (суддею), виконуються негайно після винесення постанови.

Адміністративний арешт (не застосовується  до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років, до інвалідів I і II груп).

Адміністративна відповідальність неповнолітніх.

Щодо неповнолітніх, які вчинили адміністративне правопорушення, можуть застосовуватися заходи адміністративного впливу, а саме:

зобов’язання публічно, або в іншій формі, попросити вибачення у потерпілого;

застереження;

догана, або сувора догана;

передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

в ряді випадків неповнолітні від 16 до 18 років підлягають адміністративній відповідальності на загальних засадах.

Законом передбачені також заходи адміністративного примусу, а саме:

попереджувальні (перевірка документів, заборона випуску на лінію несправного автотранспорту);

заходи адміністративного припинення (затримання правопорушника, огляд і вилучення речей);

примусове лікування;

безпосередній фізичний вплив (застосування спеціальних засобів, зброї);

заходи адміністративного стягнення.

Закон визначає органи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. До них належать:

адміністративні комісії при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів;

районні суди;

органи внутрішніх справ, державні інспекції тощо.

Юридичний практикум(виконати письмово):

1.Двоє юнаків – Олександр (19 р.) та Ігор (17 р.) вчинили серйозне адміністративне правопорушення, за що законом у виняткових випадках застосовується такий вид покарання, як адміністративний арешт на  термін до 15 діб, і таке рішення приймає лише суд або суддя. Ви суддя і розглядаєте цю справу. Ваше рішення?

2.   Біля двору громадянина Зайцева тривалий час зберігалася цегла, шлакоблок, інший будівельний матеріал. Після неодноразових попереджень цю людину рішенням адміністративної комісії при міськвиконкомі було оштрафовано. Зайцев вважає це покарання незаконним, бо будматеріали йому потрібні для будівництва гаража, але в даний час для найму спеціалістів він не має коштів. Ваш коментар?

3.   Працівники ДАІ зупинили водія, який був без шолома і керував мотоциклом у нетверезому стані. Визначте склад адміністративного проступку. Які стягнення можуть бути застосовані до водія?

4..   Громадянина Василя Орлова та його сина Вадима (13 років) було затримано на надувному човні посередині озера рибінспектором, коли вони із сітки витягали рибу. Вкажіть склад адміністративного правопорушення. Які адміністративні стягнення можуть бути застосовані?

Модуль 2. Правове регулювання майнових та немайнових правовідносин

1.Опрацювати лекційний матеріал

2.Письмово підготуватись до семінару

3.Прочитати 222-236(підручник С.Б.Гавриш Правознавство 10 кл)

4.Виконати тестові завдання для самоперевірки

Змістовний модуль 4. Фінансове право.

Лекція 4 (2 год.)

  1. Фінансове право України: поняття і предмет правового регулювання
  2. Бюджет і бюджетна система
  3. Податкова політика в Україні: загальна характеристика
  4. Система оподаткування та її значення

Семінар 3 (2 год.)

Тема:Фінансова система в Україні.

  1. Поняття "податок"
  2. Види податків
  3. Платники податків та об'єкти оподаткування
  4. Відповідальність за порушення законодавства про податки

Фінансове право — це галузь права, що регулює суспільні відносини в галузі мобілізації, розподілу і використання державних фінансових коштів.

Фінансове право регулює виключно відносини, що виникають у фінансовій діяльності держави: складання, затвердження, виконання бюджету, збір платежів і податків, державне фінансування і кредитування, регулювання грошової і валютної систем та ін.

Фінансове законодавство України — це сукупність нормативно-правових актів, що містять норми фінансового права. До їх числа належать Бюджетний кодекс України (22 червня 2001 р.), Закон України «Про систему оподаткування» (18 лютого 1997 р.), Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» (26 грудня 1992 р., з подальшими змінами), Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» (1993 р.) та інші нормативно-правові акти.

Фінансова система України включає:

1)   загальнодержавний централізований фонд (Державний бюджет України). За рахунок цих коштів фінансуються Збройні Сили, правоохоронні органи, освіта, охорона здоров'я, культура, соціальний захист населення, охорона природи та інші загально-соціальні справи;

2)   централізовані фонди для окремих територій (місцеві бюджети);

3)   позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд для вживання заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальному захисту населення та інші фонди);

4)   децентралізовані фонди (фінанси галузей народного господарства, підприємств різних форм власності, установ і організацій);

5)   різні форми кредиту (банківського і державного). Державний внутрішній кредит становить залучення державою вільних коштів населення (шляхом випуску облігацій та інших цінних паперів) з наступним поверненням цих коштів. Державний зовнішній кредит становить запозичення коштів інших держав і міжнародних організацій. Обслуговування зовнішнього кредиту здійснюється в першу чергу. Банківський кредит надається з вільних коштів Національним банком України комерційним банкам;

6)   страхування (наприклад, державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві й професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності).

Суб’єктами фінансового права є юридичні та фізичні особи, наділені фінансового правосуб’єктивністю (правоздатність і дієздатність).

Виникнення, зміна чи припинення фінансових правовідносин не відбувається лише за волевиявленням сторін, а зумовлені фінансово-правовим актом.

Бюджет і бюджетна система

Бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів, необхідних для функціонування держави протягом бюджетного періоду.

За своєю суттю бюджет - це розпис доходів і видатків держави на один бюджетний період. Він затверджується Верховною Радою і набуває сили закону, який у грошовій формі покладає на державні органи обов'язки по мобілізації коштів та надає повноваження на їх витрачання. Бюджетні відносини в Україні регламентовані Бюджетним кодексом України від 21 червня 2001 р. Цей кодекс дає визначення основних термінів, які використовуються у сфері бюджетних відносин, визначає структуру бюджетної системи та її принципи, склад доходів і видатків бюджету, стадії і процедуру бюджетного процесу, його учасників, суб'єктів контролю за додержанням бюджетного законодавства та їхні повноваження, відповідальність за бюджетні правопорушення тощо.

Бюджетна система України складається з Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування, якими є бюджети територіальних громад сіл, селищ та їх об'єднань.

Державний бюджет України затверджується Верховною Радою, а місцеві бюджети - місцевими радами, які й контролюють їх виконання.

Сукупність фінансових ресурсів, яка зосереджена у бюджетах усіх рівнів, утворює бюджетні ресурси України.

Джерелами бюджетних ресурсів є платежі господарських організацій та податки з фізичних і юридичних осіб тощо.

Державний і місцевий бюджети можуть складатися з загального і спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає:

1)   всі доходи бюджету, крім призначених для зарахування у спеціальний фонд. До доходів бюджету належать податкові надходження, доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, надходження від штрафів і фінансових санкцій та ін.;

2)   всі витрати бюджету за рахунок надходжень у загальний фонд бюджету. Бюджетні кошти витрачаються на виконання функцій держави, завдань місцевого самоврядування;

3)   фінансування загального фонду бюджету. Цей розділ загального фонду бюджету визначає джерела покриття дефіциту бюджету, а також витрати фінансів, що утворилися внаслідок перевищення доходів бюджету над його витратами.

Спеціальний фонд бюджету включає:

1)   бюджетні призначення на витрати за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;

2)   гранти або подарунки, отримані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

3)   різницю між доходами і витратами спеціального фонду бюджету.

Передача коштів між загальним і спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки через зміну в Законі про Державний бюджет України або шляхом ухвалення рішення відповідної ради.

Проект закону про Державний бюджет України розробляє Кабінет Міністрів України. Він має бути поданий до Верховної Ради України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому.

Верховна Рада України розглядає проект закону в трьох читаннях і приймає Закон про Державний бюджет до 1 грудня року, що передує плановому.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати і стягувати обов'язкові платежі в бюджет відповідно до Закону про Державний бюджет за попередній бюджетний період.

Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Державного бюджету України. Обслуговування бюджетних операцій здійснюється Державним казначейством України.

Контроль за виконанням Державного бюджету покладено на Верховну Раду України. Зокрема, Рахункова палата від імені Верховної Ради України здійснює контроль за ви­користанням коштів Державного бюджету України. У випадках, визначених Бюджетним кодексом (наприклад, зміна структури витрат), Верховна Рада має право внести зміни до закону про Державний бюджет. Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту Кабінету Міністрів України про виконання Державного бюджету України.

Система оподаткування в Україні

Принципи податкової політики України визначені Конституцією, згідно з якою всі види податків встановлюються виключно уповноваженими на те державними органами. Референдум щодо законопроектів з питань податків не допускається. Згідно зі ст. 67 Конституції кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, визначених законом. Громадяни зобов'язані щорічно подавати до податкових адміністрацій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.

Відносини, що пов'язані з оподаткуванням, регламентовані Законом "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 р. (в редакції від 18 лютого 1997 р.) та іншими нормативними актами, прийнятими на його основі. Цей закон визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників.

Податки - це обов'язкові відрахування від прибутків фізичних і юридичних осіб до бюджету держави.

Система оподаткування - це сукупність податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, що справляються у визначеному законом порядку.

Під податком і збором (обов'язковим платежем) слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законодавством про оподаткування.

Ознаками податку є: обов'язковість та примусовість; безоплатність; нецільовий характер, тобто відсутність вказівок щодо мети використання надходжень від певного податку; розподіл надходжень коштів від податків між бюджетами різних рівнів і державними цільовими фондами; безповоротність, тобто кошти, сплачені у вигляді податків, платникам не повертаються.

Встановлення і скасування видів податків і зборів та пільг їх платникам здійснюється Верховною Радою України. Ставки загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлюються Верховною Радою України, а ставки місцевих податків і зборів встановлюються Верховною Радою АРК та місцевими радами і не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Платниками податків і зборів є фізичні та юридичні особи, на яких покладено обов'язок сплачувати податки і збори.

За правовим статусом платники податків поділяються на національних платників (резидентів) та іноземних платників (нерезидентів).

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт послуг), спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб тощо.

Всі податки і збори поділяються на:

Загальнодержавні податки і збори:

1.   Податки на прибуток підприємства

2.   Акційний збір

3.   Мито

4.   Державне мито

5.   Податок на промисел

6.   Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів

7.   Податок на додану вартість

8.   Податок на доходи фізичних осіб

9.   Податок на нерухоме майно

10. Податок на землю

11. Збір на спеціальне використання природного середовища

12. Збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та спеціального захисту населення

13. Збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету

14. Збір за забруднення навколишнього природного середовища

15. Плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності

16. Збір на розвиток виноградарства, садівництва, хмелярства

17. Збір на обов’язкове соціальне страхування

18. Збір на обов’язкове державне соціальне страхування

19. Єдиний збір, що справляється в пунктах пропуску через державний кордон України

20. Збір за використання радіочастотного ресурсу України

Місцеві податки і збори:

1. Податок з реклами

2.   Готельний збір

3.   Збір за паркування автотранспорту

4.   Ринковий збір

5.   Курортний збір

6.   Збір с осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі, на іподромі

7.   Збір з власників собак

8.   Збір за видачу ордера на квартиру

9.   Збір за право використання місцевої символіки

10. Збір за виграш у бігах на іподромі

11. Збір за право проведення кіно- та телезйомок

12. Збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розподілу та лотерей

13. Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг

Змістовний модуль 5. Банківське право.

1.Опрацювати лекційний матеріал

2.Підготувати реферат

Лекція 5 (2 год.)

  1. Банківська система України.  Національний банк України (НБУ).
  2. Порядок створення банків в Україні.
  3. Обмеження щодо діяльності банків. Банківська таємниця.
  4. Заходи впливу, що застосовуються до банків у разі порушення ними законодавства. Ліквідація банку.

1.Банківська система України. Правовий статус Національного банку України

Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (верхній рівень) і банків різних видів і форм власності (нижній рівень).

Кожен елемент банківської системи України має визначені чинним законодавством України функції та повноваження. В цілому банківська система України покликана забезпечити грошовий обіг країни. З юридичного погляду правовий статус НБУ формулюється на кількох рівнях: конституційному, законодавчому і підзаконному. На конституційному рівні це — відповідні статті Конституції України, на законодавчому рівні — Закон України «Про Національний банк України», на підзаконному — акти НБУ, які закріплюють правове положення окремих підрозділів і служб центрального банку.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичною особою, неприбутковою організацією. Відповідно до ст. 99 Конституції України забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні — є основною функцією НБУ.

Окрім того, НБУ виконує такі функції: 1) відповідно до розроблених Радою НБУ Основних засад грошово-кредитної політики визначає і проводить грошово-кредитну політику; 2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її облік; 3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування; 4) встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; 5) організує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу; 6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами; 7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації; 8) здійснює банківське регулювання та нагляд; 9) веде Реєстр банків, їх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках; 10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування; 11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків; 12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валют­ний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями; 13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами; 14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин; 15) організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей; 16) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі НБУ; 17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України; 18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Для забезпечення виконання покладених на нього функцій НБУ здійснює такі операції: 1) надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ; 2) здійснює дисконтні операції з векселями і чеками; 3) купує та продає на вторинному ринку цінні папери; 4) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів; 5) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання; 6) зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінне каміння та інші коштовності, пам’ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензій; 7) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, виконує операції із золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам, що вису­ваються до першокласних банків не нижче категорії «А»; 8) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності; 9) видає гарантії і поруки; 10) веде рахунок Держказначейства України без оплати і нарахування процентів; 11) виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними; 12) веде особисті рахунки працівників НБУ; 13) веде рахунки міжнародних організацій; 14) здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства за рішенням суду.

Національний банк України має право: 1) здійснювати всі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності); 2) вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначати питання, за якими мають бути прийняті рішення; 3) брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банків та інших фінансово-кредитних установ з правом дорадчого голосу; 4) отримувати висновки незалежних аудиторів; 5) вживати заходи впливу.

Відповідно до ст. 71 Закону України «Про Національний банк України» Національному банку України забороняється: 1) бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ; 2) здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов’язані із забезпеченням діяльності НБУ та його установ; 3) здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям НБУ.

НБУ також забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат держбюджету.

Керівними органами НБУ є Рада НБУ та Правління НБУ.

Рада НБУ складається з 14 осіб, сім з яких призначає Президент України, сім Верховна Рада України. До складу Ради НБУ входить голова НБУ за посадою. Строк повноважень членів Ради НБУ становить 7 років, крім Голови НБУ, який входить до Ради НБУ на строк здійснення ним повноважень за посадою. Члени Ради НБУ здійснюють свої функції на громадських засадах.

Голова Ради НБУ та його заступник обираються Радою НБУ строком на три роки. Повноваження призначеного складу Ради НБУ достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою України у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України.

За законом Раді НБУ належить широке коло повноважень, серед яких:

1) розробка основних засад грошово-кредитної політики; 2) затвердження кошторису доходів та витрат НБУ; 3) прийняття рішення про збільшення статутного капіталу НБУ; 4) право застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління НБУ; 5) затвердження рішень Правління НБУ про участь у міжнародних фінансових організаціях; 6) внесення деяких рекомендацій Правлінню НБУ та Кабінету Міністрів України.

Рада НБУ не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад голови НБУ, членів Правління НБУ. Члени Правління НБУ можуть брати участь у роботі Ради НБУ з правом дорадчого голосу.

Керівним органом НБУ є також Правління. Очолює Правління голова НБУ. Його Заступники входять до складу Правління за посадою. Голова НБУ призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 5 років. Він керує діяльністю НБУ, головує на засіданнях Правління, одноосібно несе відповідальність за діяльність НБУ. Директори департаментів НБУ призначаються та звільняються з посади головою НБУ.

Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Нацбанку входять: центральний апарат; філії (територіальні управління); розрахункові палати; Банкнотно-монетний двір; фабрика банкнотного паперу; Державна скарбниця України; Центральне сховище; спеціалізовані підприємства; банківські навчальні заклади.

Працівниками Національного банку є службовці та обслуговуючий персонал. Службовці НБУ є державними службовцями. Крім обмежень, встановлених Законом України «Про державну службу», службовцям НБУ забороняється: входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ; отримувати позички від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національного банку України; розголошувати службову і комерційну таємницю, в тому числі після припинення роботи в Національному банку.

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про Національний банк України» не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень органів управління НБУ інакше, як у межах, визначених цим Законом.

Національний банк України підзвітний Президенту України і Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Підзвітність означає: 1) призначення на посаду та звільнення з посади голови НБУ, членів Ради НБУ; 2) доповідь Голови НБУ Верховній Раді України про діяльність НБУ; 3) надання Президентові України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

НБУ підтримує економічну політику Кабінету Міністрів країни, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. НБУ та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку.

Національний банк України є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису.

Національний банк має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

2. Порядок та умови створення банків

Відповідно до вимог Базельських принципів ефективного банківського нагляду системою банківського нагляду в країні повинні передбачатися правові норми щодо створення, реєстрації та ліцензування банків (принципи 2—5):

— дозволені види діяльності установ, які підлягають ліцензуванню і нагляду як банки, мають бути чітко визначені, а вживання слова "банк" у назвах має контролюватися якомога ширше;

— орган, що здійснює ліцензування, повинен мати повноваження встановлювати критерії і відхиляти заяви від установ, які не відповідають встановленим стандартам. Процес ліцензування, як мінімум, має складатися з оцінки структури власності і управління банку та його розширеної групи, включаючи придатність і відповідність директорів і вищого керівництва, оцінки стратегічного та операційного плану банку, внутрішнього контролю і управління ризиками, а також прогнозованого фінансового стану, у тому числі капітальної бази. У разі, якщо пропонованим власником або материнською організацією є іноземний банк, необхідно отримати попередню згоду від органу нагляду країни походження банку;

— орган нагляду має повноваження розглядати і відхиляти будь-які пропозиції щодо передачі іншим сторонам часток істотної участі або контрольних пакетів акцій у наявних банках, які знаходяться в прямому або опосередкованому володінні;

— орган нагляду повинен мати повноваження перевіряти за встановленими критеріями основні придбання чи вкладення банку, у тому числі організацію транскордонних операцій, підтверджуючи, що корпоративні утворення чи структури не наражають банки на небажані ризики або не перешкоджають ефективному нагляду.

В Україні відносини, що виникають під час заснування банків, регулює Закон України "Про банки і банківську діяльність". Порядок та умови створення банків в Україні визначаються "Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень".

Згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 4 в ред. Закону № 358-У від 16 листопада 2006 р.) банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані (рис. 2.1).

Універсальні банки здійснюють увесь перелік банківських операцій, що підлягають ліцензуванню. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк набуває статусу спеціалізованого (інвестиційного, іпотечного, розрахункового (клірингового)) банку у разі, якщо більше 50 % його активів є активами одного типу:

— для інвестиційного банку — емісія та розміщення цінних паперів, що здійснюються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів;

— для іпотечного банку — активи розміщені під заставу землі чи нерухомого майна;

— для розрахункового (клірингового) банку — активи, що розміщуються на клірингових рахунках.

Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 % його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 6 в ред. Закону № 133-У від 14 вересня 2006 р.) банки в Україні створювалися у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку. Банки, створені у формі закритого акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю, були зобов'язані протягом трьох років привести свою організаційно-правову форму у відповідність до вимог Закону. В той же час Закон України "Про акціонерні товариства" № 514-VI від 17 вересня 2008 р. І (ст. 5) передбачав функціонування акціонерних товариств двох типів — публічних і приватних. Цей Закон зобов'язує акціонерні товариства, у тому числі і банки, протягом двох років привести організаційно-правову форму у відповідність з його нормами.

Отже, згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 6 в ред. Закону № 133-У від 14 вересня 2006 р. зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1617-VІ від 24 липня 2009 р. та Законом України "Про акціонерні товариства" № 514-VI від 17 вересня 2008 р. (ст. 5) банки в Україні створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.

Державний банк — це банк, 100 % статутного капіталу якого належить державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України після отримання позитивного висновку Національного банку України про намір заснування державного банку. Національний банк України надає позитивний висновок на підставі отриманої інформації про: розмір статутного капіталу державного банку на час його реєстрації, строки та джерела формування, що підтверджуються у тому числі законом про Державний бюджет України на відповідний рік статтею витрат; перелік банківських та інших операцій; бізнес-план, що визначає види діяльності, які державний банк планує здійснювати на поточний рік, з обґрунтуванням їх економічного ефекту; стратегію банку на наступні три роки.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Центральний кооперативний банк виконує функції централізації та перерозподілу ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснює контроль за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки. Місцевий кооперативний банк створюється юридичними та фізичними особами. Мінімальна кількість учасників місцевого кооперативного банку має бути не менше 50 осіб.

Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку про організаційно-правову форму банку. Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, що повторює вже наявну назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк.

Уживання в найменуванні банку слів "Україна", "державний", "центральний", "національний" та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку. Згода на використання у своєму найменуванні слів "Україна", "державний", "національний" та похідних від них може бути надана лише державним банкам. Згода на використання у своєму найменуванні слова "центральний" та похідних від нього може бути надана лише центральному кооперативному банку та материнському банку банківської холдингової групи.

Підрозділ банку використовує найменування лише того банку, підрозділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може додаватися назва місцезнаходження цього підрозділу.

Учасниками банків можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації. Також учасниками банку не можуть бути юридичні особи, щодо яких неможливо встановити їх власників і джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи здійснюють внески до статутного капіталу або купують акції банків.

Згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 31 у ред. законів України № 133-V від 14 вересня 2006 р.; № 1533-VI від 23 червня 2009 р.) мінімальний розмір статутного капіталу на день реєстрації банку не може бути менше 75 млн грн.

Водночас Національний банк України має право встановити для окремих банків залежно від їх спеціалізації диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче розміру, передбаченого Законом.

Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків учасників. Кошти можуть перераховуватися з власних поточних рахунків юридичними особами та фізичними особами у безготівковій формі та вноситися фізичними особами в готівковій формі.

Грошові внески для формування та збільшення статутного капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти — в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях. Перерахування розміру статутного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України на день укладення установчого договору.

Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, банківські метали, а також кошти, одержані в кредит та під заставу.

З метою збільшення статутного капіталу може здійснюватися розподіл прибутку шляхом нарахування дивідендів учасникам банку та прийняття ними рішення про їх направлення до статутного капіталу.

Банк має право збільшувати статутний капітал після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов'язання щодо оплати паїв або акцій попередньої підписки і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено та зареєстровано.

Кошти для формування статутного капіталу новоствореного банку акумулюються учасниками банку (резидентами) на накопичувальному рахунку, що відкривається в Національному банку (або територіальному управлінні Національного банку за місцем створення банку). До часу внесення коштів для формування статутного капіталу на накопичувальний рахунок, відкритий в Національному банку (або територіальному управлінні Національного банку за місцем створення банку), ці кошти можуть акумулюватися на поточному рахунку в будь-якому банку-резиденті на території України на підставі відповідного рішення установчих зборів.

Під час формування статутного капіталу банку з іноземним капіталом кошти в іноземній валюті акумулюються іноземним учасником банку на накопичувальному рахунку, який відкривається в Національному банку.

3. Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на:

1.  приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій;

2.            майно,   яке   перейшло   банку   у   власність   на   підставі   реалізації   прав

заставо держателя відповідно до умов договору застави;

З. майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів.

Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

Банки мають право здійснювати інвестиції. Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників.

Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства, установи  не  повинна перевищувати   15  відсотків  капіталу  банку.   Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку. Це обмеження не застосовується у разі, якщо:

1.  акції та інші цінні папери, придбані банком у зв'язку з реалізацією права

заставодержателя і банк не утримує їх більше одного року;

2.            банком з метою створення фінансової холдингової групи придбані акції,

емітентом яких є інший банк;

3.            цінні папери знаходяться у власності банку не більше одного року, який

отримав їх у результаті андеррайтингу.

4.            акції та інші цінні папери придбані банком за рахунок та від імені своїх

клієнтів.

Угоди, що здійснюються з пов'язаними з банком особами , не можуть передбачати більш сприятливі умови, ніж угоди, укладені з іншими особами. Такі угоди визнаються судом недійсними з моменту їх укладення.

Пов'язаними особами є:

1.  керівники банку;

2.            власники істотної участі в банку;

3.            близькі родичі, чоловік, жінка, діти, батьки будь-якої особи, що зазначені в

пунктах 1 і 2;

4.            афілійовані особи банку, керівники і власники істотної участі в афілійованих

особах, а також їх близькі родичі.

Більш сприятливими умовами визначаються:

1.  прийняття меншого забезпечення виконання зобов'язань, ніж вимагається

від інших клієнтів;

2.            придбання у пов'язаної особи майна низької якості чи за завищеною ціною;

3.            здійснення інвестиції в цінні папери пов'язаної особи, яку банк не здійснив

би в інше підприємство;

4. оплата товарів та послуг пов'язаної особи за цінами вищими, ніж звичайні або за таких обставин, коли такі самі товарні послуги іншої особи взагалі не були б придбані.

Банк може укладати угоди з пов'язаними особами, які передбачають нарахування відсотків та комісійних на здійснення банківських операцій, які менші звичайних, та нарахування відсотків за вкладами і депозитами, які більші звичайних, у разі, якщо прибуток банку дозволяє здійснювати це без шкоди для фінансового розвитку банку.

Банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для :

-         погашення   цією   особою   будь-яких   зобов'язань   перед   пов'язаною

особою банку;

-         придбання активів пов'язаної особи банку;

-         придбання  цінних  паперів,  розміщених чи  підписаних  пов'язаною

особою банку, за винятком продукції, що виробляється цією особою.

БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦЯ  – інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" до б. т. відносять відомості та інформацію: 1) про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; 2) про операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта, та здійснені ним угоди; 3) про фінансово-економічний стан клієнтів; 4) про системи охорони банку та клієнтів; 5) про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності; 6) стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; 7) щодо звітності банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 8) про коди банків для захисту інформації.

Банк має право надавати інформацію, що становить Б. т., іншим банкам і Національному банку України в обсягах, необхідних при наданні кредитів і банківських гарантій.

Правовий режим банківської таємниці

Згідно ст. 1076 ЦК банк гарантує таємницю банківського рахунку. Всім особам, крім клієнтів банків і їхніх представників, така інформація може бути надана тільки в порядку встановленому Законом № 2121 "Про банки й банківську діяльність" (далі Закон № 2121).

Банківська таємниця - це інформація щодо діяльності й фінансового стану клієнта, відома банку в процесі обслуговування клієнта й взаємин з ним або із третім особам при наданні послуг банку й розголошення якої може заподіяти матеріальний або моральний збиток клієнтові (ст. 60 Закону № 2121). До банківської таємниці також відносяться:

- інформація, що залишилася після смерті особи, що випливає з норм ч. 3 ст. 62 Закону № 2121;

- інформація про клієнтів іншого банку (згідно ч. 4 ст. 62 Закону № 2121 банкам заборонено розголошувати таку інформацію);

- персональні дані про діючих клієнтів банку;

- відомості про майно, що перебуває на зберіганні в банку;

- інформація про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, але через певні причини не стали;

- інформація про клієнтів, що припинили відносини з банком.

Суб'єктами права на банківську таємницю є: власник банківської таємниці - клієнт банку, тобто  особа, що надала банку відомості, які містять банківську таємницю; утримувач банківської таємниці - особа, яка, виконуючи службові обов'язки, одержує банківську таємницю (НБУ, банки, органи влади, визначені у вичерпному переліку пунктами 2 - 6 ч. 1 ст. 62 Закону № 2121).

Розкриття банківської таємниці може здійснюватися адміністративним способом, коли на вимогу компетентних осіб без звернення до суду розкривається банківська таємниця, а також судовим способом, при розгляді різного роду справ (господарських, кримінальних, цивільних, адміністративних).

Що стосується доступу до банківської таємниці за рішенням суду, то таке право надається тільки внаслідок розгляду цивільних справ за правилами глави 12 розділу ІV ЦПК. Це вид непозовного цивільного судочинства, де немає позивача й відповідача (а є заявник і зацікавлені особи) і розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів (а не спір про право), при відсутності змагальності сторін (далі – окреме провадження).

4. Національний банк застосовує до банків заходи впливу, до яких належать:

а) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

б) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку;

в) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

г) розпорядження щодо зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

ґ) розпорядження щодо встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

д) розпорядження щодо підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами.

е) розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

є) розпорядження щодо заборони надавати бланкові кредити;

ж) розпорядження щодо накладання штрафів на:

керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

з) розпорядження щодо тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку, використовувати право голосу придбаних акцій (часток/паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним законодавства або нормативно-правових актів Національного банку;

и) розпорядження щодо тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог законодавства або нормативно-правових актів Національного банку;

і) розпорядження щодо примусової реорганізації банку; ї) розпорядження щодо призначення тимчасової адміністрації; й) відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.

До філій іноземних банків вимоги підпунктів "б", "г", "з", "і" не застосовуються. Про застосування заходів впливу до філій іноземних банків Національний банк повідомляє іноземний банк та наглядовий орган іноземної держави.

Національний банк надсилає територіальному управлінню за місцезнаходженням філії іноземного банку копії прийнятих рішень про застосування заходів впливу до цієї філії.

Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:

результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій;

результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;

результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення;

пропозицій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі порушення банком норм Закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб";

результатів перевірок дотримання банками валютного законодавства, здійснених уповноваженими працівниками Національного банку, що містять виявлені порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися лише з такою метою: для перевіряння ліцензії установи на право ведення діяльності; для перевіряння права на здійснення банківської діяльності.

У разі розгляду Національним банком питань щодо застосування до конкретного банку заходів впливу для надання пояснень може бути запрошено голову правління (ради директорів) або голову спостережної ради банку. Якщо розглядається питання про призначення тимчасового адміністратора або відкликання ліцензії банку, то ці особи для надання пояснень не запрошуються. Запрошення надсилається в письмовій формі (або електронною поштою) не раніше ніж за три дні до дати проведення зустрічі. Ділова зустріч у вигляді наради оформляється протоколом, до якого додаються письмові пояснення запрошеної особи за її підписом.

Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені.

У разі виконання банком прийнятих зобов'язань та покращення показників діяльності банку Національний банк може достроково відмінити застосовані заходи впливу на визначений строк (частково або зовсім). Рішення про відміну застосованих заходів впливу має прийматися Комісією Національного банку (Комісією Національного банку при територіальному управлінні) або Правлінням Національного банку, або особою, яка прийняла рішення про застосування заходу впливу.

Рішення про застосування заходів впливу можуть бути оскаржені в судовому порядку. До прийняття відповідного рішення судом дія застосованих заходів впливу не зупиняється.

Для введення щоденного контролю за діяльністю банків і виконанням ними вимог Національного банку щодо усунення допущених порушень може встановлюватися особливий режим контролю за їх діяльністю, який передбачає:

запровадження проведення всіх початкових платежів від банку через відповідальних виконавців підрозділу банківського нагляду центрального апарату або територіального управління Національного банку з використанням спеціального програмного забезпечення АРМ юридичної особи" (АРМ-Ю);

обмеження щодо діяльності банку шляхом призначення куратора банку.

Особливий режим контролю є додатковим інструментом банківського нагляду, що використовується, як правило, одночасно із заходами впливу, що встановлені статтею 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у разі наявності хоча б однієї з таких ознак:

невиконання керівниками банку вимог Національного банку щодо усунення виявлених порушень;

відсторонення керівників банків від посади;

виявлення за результатами безвиїзного нагляду або інспекційної перевірки фактів проведення банком операцій з високим рівнем ризику, порушень банківського законодавства, а також одержання доходів із порушенням вимог законодавства України, навіть якщо ці порушення не призвели до погіршення фінансового стану банку;

виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами;

потреби в посиленому контролі за діяльністю банку з метою уникнення можливості невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами та кредиторами до часу прийняття Національним банком рішення про призначення тимчасової адміністрації або про відкликання ліцензії та ініціювання процедури ліквідації.

Рішення про встановлення особливого режиму контролю приймається Комісією Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків або заступником Голови Національного банку (куратором служби банківського нагляду), або Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку.

Рішення про обмеження щодо діяльності банку шляхом призначення куратора банку приймається Правлінням Національного банку за поданням виконавчого директора Дирекції з банківського регулювання та нагляду. Строк повноважень куратора банку не може перевищувати одного року з дня його призначення.

У такому самому порядку приймається рішення про продовження дії особливого режиму контролю.

Процедура ліквідації банків є дуже суворо регламентованою. Ліквідація банку може проводитись як з ініціативи власників банку, так і з ініціативи Національного банку України (у тому числі за заявою кредиторів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність" за згодою Національного банку України, якщо достатньо ліквідаційної маси для задоволення вимог усіх кредиторів, а кандидатура голови ліквідаційної комісії та її членів відповідає вимогам, визначеним у ст. 90 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Ліквідація банку з ініціативи Національного банку України здійснюється відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" та нормативно-правових актів Національного банку України.

Для процедури ліквідації та розгляду справи в суді обов'язково повинен бути висновок Національного банку України щодо доцільності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

Відкликання банківської ліцензії призводить до неможливості банком проведення банківських операцій, передусім — залучення вкладів, надання кредитів, ведення розрахунково-касового обслуговування третіх осіб та інших. Також автоматично закінчується дія письмового дозволу Національного банку України на проведення окремих операцій, оскільки він дійсний тільки при наявності банківської ліцензії, відповідно до Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій.

Національний банк України зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку, якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання, відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і якщо за цей час не досягнуто домовленостей щодо реструктуризації визначеного боргу.

Ліквідатора призначає орган, який ініціював рішення про ліквідацію. Ліквідатор приступає до виконання своїх обов'язків негайно після відкликання банківської ліцензії.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

41743. ИССЛЕДОВАНИЕ ПОСЛЕДОВАТЕЛЬНОГО, ПАРАЛЛЕЛЬНОГО И СВЯЗАННЫХ КОЛЕБАТЕЛЬНЫХ КОНТУРОВ 303.45 KB
  Исследовать явление резонанса в последовательном и параллельном электрических колебательных контурах. Ее называют полосой пропускания контура и условно определяют по резонансной кривой на уровне 07 от максимального значения тока или напряжения соответствующего резонансной частоте. Исследование последовательного колебательного контура Рис.END Исследование последовательного контура в среде PSpice: Рис.
41744. Лицензионные и свободно распространяемые программные продукты. Организация обновления программного обеспечения с использованием сети Интернет 154.25 KB
  Теоретические сведения к лабораторной работе Классификация программ по их правовому статусу Программы по их правовому статусу можно разделить на три большие группы: лицензионные условно бесплатные и свободно распространяемые. Лицензионные программы. В соответствии с лицензионным соглашением разработчики программы гарантируют её нормальное функционирование в определенной операционной системе и несут за это ответственность. Лицензионные программы разработчики обычно продают в коробочных дистрибутивов.
41745. ИССЛЕДОВАНИЕ РЕЖИМА ВНЕЗАПНОГО ТРЕХФАЗНОГО КОРОТКОГО ЗАМЫКАНИЯ НА ШИНАХ СИНХРОННОГО ГЕНЕРАТОРА 473.1 KB
  угла 0 между плоскостью фазной обмотки статора и продольной осью ротора в начальный момент КЗ t=0 на величину тока в этой фазе и характер его изменения. После чего необходимо сохранить или перерисовать осциллограмму переходного процесса тока в фазе “а†i=ft. Поясните письменно какое влияние оказывает положение ротора по отношению к фазе “а†в начальный момент КЗ на характер переходного процесса и величину тока в данной фазе для ответа пользуйтесь теоретическим материалом. Определение величины ударного тока и...
41747. Приемы работы с большими документами в Word 130.18 KB
  Логическая структура основной памяти Статический тип памяти обладает существенно более высоким быстродействием но значительно дороже динамического Для регистровой памяти МПП и КЭШ память используются SRM а ОЗУ основной памяти строится на базе DRMмикросхем. Найти фразу ЭВМ имеют четыре иерархических уровня памяти и организовать в конце абзаца сноску на текст: Быстродействие МПП КЭШпамяти и ОП измеряется временем обращения tобр к ним сумма времени поиска считывания и записи информации. Регистры КЭШпамяти недоступны для...
41748. Рекурсия. Вычислить сумму N членов рекуррентной последовательности 65.54 KB
  Вычислить функцию Бесселя 8го порядка с аргументом x: Вычислить биномиальные коэффициенты для b вводятся пользователем. Определить Nый член рекуррентной последовательности: Дана функция Вычислить корень уравнения на отрезке 1 3 методом деления отрезка пополам с погрешностью Дана последовательность Определить сумму элементов данного массива. Вычислить S1S2 где S1 – сумма нечетных целых чисел от до b S2 – сумма четных чисел от c до d.
41749. Определение скорости полета пули по методу Поля 49.49 KB
  Определить угловую скорость вращения вала с бумажными дисками.1 с двумя бумажными дисками закрепленными на общем валу на расстоянии l друг от друга. Расстояние между дисками l. Если произвести выстрел вдоль оси вращения бумажных дисков то считая движение пули между дисками равномерным и прямолинейным ее скорость можно определить по формуле: 1 где l – расстояние между бумажными дисками время пролета пули между дисками...
41750. Дискретное (цифровое) представление текстовой, графической, звуковой информации и видеоинформации 24.99 KB
  Способы кодирования и декодирования информации в компьютере, в первую очередь, зависит от вида информации, а именно, что должно кодироваться: числа, текст, графические изображения или звук. Дискретное представление информации: кодирование цветного изображения в компьютере (растровый подход). Представление и обработка звука и видеоизображения.
41751. Исследование транзистора по схеме с общим эмиттером 118.56 KB
  Цель работы: Снятие характеристик биполярного транзистора. Снять входные характеристики транзистора для двух значений выходного напряжения: Uкэ=0; Uкэ= 5В. Снять выходные характеристики транзистора.