87389

Основи наукових досліджень і організація науки

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У курсі лекцій стисло логічно і послідовно викладені питання теорії та практики науково-дослідної діяльності та основні організаційні та методологічні засади проведення наукових досліджень в юридичній сфері. Організаційноправові засади науково-дослідної роботи.

Украинкский

2015-04-19

281.93 KB

3 чел.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра теорії і історії держави і права

Укладач

ВОЛИНКА К.Г.

Основи наукових досліджень і організація науки

Курс лекцій

КИЇВ – 2014


   УДК
                                                                               Рекомендовано до друку

   ББК                  Вченою радою Київського університету права НАН України,

протокол____ від _________ 2014 р.

Рецензенти:

к.ю.н., доцент Чехович С.Б.

к.і.н., доцент Іванов В.М.

Курс лекцій «Основи наукових досліджень і організація науки » підготовлений відповідно до галузевого стандарту вищої освіти підготовки магістрів за напрямком підготовки “Правознавство”. У курсі лекцій стисло, логічно і послідовно викладені питання теорії та практики науково-дослідної діяльності та основні організаційні та методологічні засади проведення наукових досліджень в юридичній сфері. Курс лекцій підготовлено з метою забезпечення самостійного вивчення дисципліни “Основи наукових досліджень і організація науки” студентами Київського університету права НАН України спеціальності “Правознавство”.


ЗМІСТ

Тема 1. Введення до дисципліни: основи наукознавства.

Тема 2. Загальна характеристика юридичної науки.

 Тема 3. Методологія наукових досліджень.

Тема 4. Організаційно-правові засади науково-дослідної роботи.

Тема 5. Підготовка наукових кадрів та підвищення їх кваліфікації.

Тема 6. Міжнародне співробітництво в науковій сфері.

Тема 7. Науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Тема 8. Інформаційне забезпечення науково-дослідної роботи.

Тема 9. Роль аргументації в науковому дослідженні.

Тема 10. Магістерська робота як різновид кваліфікаційної наукової роботи.

Тема 11. Дисертація на здобуття наукового ступеня: організація підготовки та захисту.

ТЕМА 1. ВВЕДЕННЯ ДО ДИСЦИПЛІНИ: ОСНОВИ НАУКОЗНАВСТВА.

План:

1. Поняття, сутність і призначення науки.

2. Поняття і структура наукової діяльності, її напрями.

3. Основні етапи розвитку науки

4. Класифікація наук

1. Поняття, сутність і призначення науки.

Наука — сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і систематизація об'єктивних знань про дійсність; це одна з форм суспільної свідомості.

Поняття "наука" має декілька аспектів:

1) з одного боку, наука - це система достовірних, найбільш суттєвих знань про об´єктивні закони розвитку природи, суспільства та мислення.

Знання виступають продуктом науки і в той же час її матеріалом, який знову залучається до наукової діяльності для отримання нових знань. При цьому знання про навколишній світ можуть бути повсякденними і науковими. Наукові знання відрізняються від звичайних повсякденних послідовністю, систематичністю, а також тим, що створюють нові поняття, закони і теорії. Наукові знання не тільки розкривають і пояснюють нові явища в природі, суспільстві чи господарський практиці, а й дозволяють вдосконалювати людську діяльність, передбачати її результати і наслідки.)

2) З іншого боку, наука являє собою спеціально організовану діяльність людей. Як галузь людської діяльності, наука є складним соціальним інститутом, який сформувався у процесі розподілу праці, поступового відмежування розумової праці від фізичної і перетворення пізнавальної діяльності в специфічний вид занять окремих осіб, колективів та установ. Першими матеріалізованими продуктами наукової діяльності були стародавні рукописи і книги, пізніше почалося листування між дослідниками, яке призвело до появи у другій половині XVII століття наукових журналів. Але остаточне становлення науки як сфери діяльності відбулося тоді, коли почали створюватися спеціальні наукові установи, частину з яких фінансувала держава.

Ознаки науки

1. У процесі історичного розвитку наука перетворилася на продуктивну силу і важливий соціальний інститут. Вона впливає на державне, соціальне і громадське життя.

2. Суспільно-історична обумовленість. Наука завжди розвивається у конкретних історичних умовах, які зумовлюються передусім рівнем розвитку суспільства. Властиві йому засоби виробництва і технології ставлять перед наукою конкретні завдання, створюють можливості реалізації її досягнень. Історії відомо чимало прикладів, коли суспільні відносини гальмували розвиток науки, перешкоджали використанню її відкриттів. У свою чергу, досягнення науки, технічний прогрес сприяють розвитку суспільства.

3. Наука передбачає процес отримання нового знання і результат цього процесу (систему об'єктивних знань, що адекватно відображають реальність). Вона наділена суттєвими ознаками, що принципово відрізняють її від інших можливостей пізнання світу.

4. Об»єктивність. На відміну від міфології та релігії наука є об'єктивною, має апарат дослідження та певні схеми доведень, здатна відрізняти істинне знання від помилкового або суб'єктивного. Наука прагне до пізнання внутрішньої сутності явищ і до побудови системи знань, на противагу об'єктивному емпіричному знанню, отриманому на основі практичного досвіду, яке описує лише зовнішні аспекти явища.

5. Системність (системність і цілеспрямованість як самої діяльності, так і отриманих в результаті цієї діяльності знань).

Науці властиві багато важливих функцій, що розкривають її сутність і призначення в суспільстві, основними з яких є пізнавальна, критична, пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пізнавальна функція науки відбиває велике прагнення людського розуму до пізнання і виправдовує саме існування людини на землі. Пізнавальна функція науки - це вияв найбільш суттєвих знань про закони розвитку природи, суспільства і мислення та їх взаємозв´язок.

Критична функція науки полягає в оцінці виявлених закономірностей, властивостей, тенденцій з метою підсилення позитивних сторін явищ, процесів і усунення негативних. З цими функціями пов´язана і практична, яка полягає у вдосконаленні оточуючого світу, особливо системи матеріального виробництва і суспільних відносин.

Пояснювальна функція. Пояснення — з'ясування особливостей ситуації, розкриття мотивів, причин певних процесів, явищ, подій.

Наукове пояснення полягає в розкритті зв'язків між ще не з'ясованими фактами, явищами, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об'єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх. Усе це дає змогу усвідомити місце об'єктів пояснення у системі природних, суспільних взаємозв'язків і законів.

Передбачувальна функція. Сутність передбачувальної функції теорії полягає в тому, що наукова теорія дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснюваних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має велике значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання.

Передбачувальна функція науки є продовженням і розвитком пояснювальної, вони тісно пов'язані між собою, оскільки кожне пояснення тією чи іншою мірою містить і передбачення, а передбачення неможливе без пояснення і вибудовується на його основі.

Синтезуюча функція. Наука впорядковує нагромаджений у конкретній сфері знань обсяговий емпіричний матеріал, узагальнює його, постає як синтез інформації за єдиним принципом.

Методологічна функція. Наукова теорія спроможна не тільки синтезувати, організовувати, інтегрувати в єдину логічно струнку систему знання людей про навколишню дійсність, а й розвивати, удосконалювати їх, поповнювати теоретичний арсенал науки новими відомостями, що досконаліше і глибше розкривають матеріальні й духовні явища, їх найважливіші закономірності. Ці особливості наукової теорії реалізуються в методологічній функції.

Практична функція. У науці формуються дослідження, які обслуговують не лише існуючу практику, а й такі, результати яких можуть бути застосовані в практиці майбутнього. Ці дослідницькі програми зумовлені пізнавальними інтересами, через які виявляються потреби суспільства в прогнозуванні способів і форм практичного освоєння світу.

Культурно-виховна — розвиток культури, гуманізація виховання і формування інтелекту людини.

2. Поняття і структура наукової діяльності, її напрями.

Науковою діяльністю вважається інтелектуальна творча праця, спрямована на здобуття і використання нових знань.

Результат наукової діяльності - нові знання, здобуті в процесі фундаментальних досліджень та зафіксовані на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, можуть бути оформленні у вигляді: наукових рефератів; наукових доповідей на конференціях, нарадах, семінарах, симпозіумах; курсових (дипломних, магістерських) робіт; наукових перекладів; дисертацій (кандидатських або докторських); авторефератів дисертацій; монографій; наукових статей; аналітичних оглядів; авторських свідоцтв; бібліографічних покажчиків; підручників, навчальних посібників та ін.

Структура наукової діяльності:

Центральна мета і результат наукової діяльності – знання.

Усвідомлення людиною незнання в будь-якій галузі буття викликає об´єктивну необхідність здобуття та трансформації нових знань про нескінченну загальну гармонію з природою.

Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об´єктивної реальності. Це взаємодія суб´єкта й об´єкта, результатом якого є нове знання про світ, відображення об´єктивної дійсності в свідомості людини в процесі її практичної діяльності (виробничої, розумової, наукової).

Вся наука спрямована на досягнення достовірних знань, що відображають дійсність. Ці знання існують у формі законів науки, теоретичних положень, висновків, вчень, підтверджених практикою і існуючих об´єктивно, незалежно від праці та відкриття вчених. Але разом з тим наукові знання можуть бути відносні, абсолютні та апріорні.

Відносні знання відзначаються неповнотою відповідності образу і об´єкту.

Абсолютні знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об´єкт, що забезпечує абсолютну відповідність образу і об´єкту в певний період пізнання.

Апріорні знання - ті, що не ґрунтуються на досвіді, а передують йому і вказують шлях здобуття наукових знань.

Пізнання може бути чуттєвим і раціональним

Чуттєве пізнання є наслідком безпосереднього зв’язку людини з оточуючим середовищем і реалізується через елементи чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, представлення та уявлення.

Відчуття - це відображення в мозку людини властивостей предметів чи явищ об´єктивного світу, які сприймаються його органами чуття.

Сприйняття - це відображення в мозку людини властивостей предметів чи явищ, які сприймаються його органами чуття в якийсь відрізок часу і формують первинний чуттєвий образ предмету, явища.

Представлення - це вторинний образ предмету, явища, які в даний момент часу не діють на чуттєві органи людини, але обов´язково діяли раніше.

Уявлення - це систематизація різних представлень в мозку людини, об´єднання їх у цілісну картину образів.

Раціональне пізнання - це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відносин і закономірних зв´язків між об’єктами та явищами. Воно сприяє усвідомленню сутності процесу, виявляє закономірності їх розвитку. Формою раціонального пізнання є абстрактне мислення, різні міркування людини, структурними елементами яких є поняття, судження, умовивід.

ІДЕЯ -> ГІПОТЕЗА -> (докази, судження, умовиводи, закони) -> ТЕОРІЯ.

1. Первинним поняттям при формуванні наукових знань є наукова ідея - форма відображення у мисленні нового розуміння об´єктивної реальності. Вони виступають і як передумови створення теорій, і як елементи, що об´єднують окремі теорії у певну галузь знань. Ідея є основою творчого процесу, продуктом людської думки, формою відображення дійсності. Вона базується на наявних знаннях, виявляє раніше не помічені закономірності. Ідеї народжуються з практики, спостереження навколишнього світу і потреб життя.

2. Матеріалізованим вираженням наукової ідеї є гіпотеза - це наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ, процесів або причин, які зумовлюють даний наслідок. Гіпотези як і ідеї мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

 - накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

- формулювання та обґрунтування гіпотези;

- перевірка отриманих результатів на їх практиці і на основі уточнення гіпотези.

3. Якщо отриманий практичний результат відповідає припущенням, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію, тобто стає достовірним знанням. Теорія (грец. theoria — розгляд, міркування, вчення) — система достовірних знань про дійсність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі.

Вона дає знання, істинність якого перевірена практикою, забезпечує вивчення об'єкта пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність існуючих фактів і може передбачити існування нових, ще невідомих.

У практиці може формулюватись декілька гіпотез з одного і того самого невідомого явища, бо будь-яке явище багатогранне і пов’язане з іншими. Наявність різних гіпотез забезпечує той різнобічний аналіз, без якого неможливе суворе наукове узагальнення.

4. Процедури, за допомогою яких установлюється істинність будь-якого твердження, називають доказами. Докази використовують як у науці, так і в практичній діяльності людей. Доказами гіпотез у досліджуваних об´єктах можуть бути цитати, запозичені в інших авторів, оприлюднені аксіоматизовані знання, сформовані теорії (наприклад: таблиця Менделєєва - у хімії, закон Бойля-Маріотта - у фізиці) тощо. У доказах застосовують два способи встановлення істини: безпосередній і опосередкований.

При безпосередньому способі істина встановлюється в процесі практичних дій - це може бути спостереження, демонстрація, вимірювання, розрахунок, облік тощо.

При опосередкованому способі, доказ є логічною процедурою встановлення істинності будь-якого твердження за допомогою інших тверджень, істинність яких уже доведена, у структурі доказів можуть бути такі елементи: теза, аргумент і демонстрація.

Теза - це систематизований виклад основних положень, думок, спостережень, в ній відсутні деталі, пояснення, ілюстрації тощо.

 Аргумент - це підстава, доказ, які використовуються для обґрунтування, підтвердження чогось.

Демонстрація (ілюстрація) - це форма зв´язку між аргументами та тезою (макети, таблиці, схеми).

Внутрішній суттєвий стійкий взаємозв´язок явищ в природі і суспільстві, що зумовлює їх закономірний розвиток, визначає закон. Це філософська категорія, що відображає істотні, загальні, стійкі повторювані об´єктивні внутрішні зв´язки в природі, суспільстві і мисленні. Закон здійснюється через сукупність одиничних, випадкових, мінливих, неповторюваних відношень та функціонування речей. Закон фіксує спільність явищ. Винайдений через здогадку, він потребує логічного доведення і лише в такому разі він визнається наукою.

Для доведення закону наука використовує судження. Це форма мислення, яка шляхом порівняння кількох понять дозволяє стверджувати або заперечувати наявність в об´єктах дослідження певних властивостей, якостей. Інакше, це будь-яке висловлювання, думка про певний предмет чи явище. Його можна отримати при безпосередньому спостереженні будь-якого факту, або опосередковано за допомогою умовиводу

Умовивід - це розумова операція, в процесі якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов´язане з вихідним.

Одним із результатів наукової діяльності є формування теорій - найбільш високої форми узагальнення і систематизації знань, що дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв´язки дійсності. Під теорією розуміється вчення про узагальнений практичний досвід, тобто теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. Ці результати впорядковуються, вписуються у струнку систему, об´єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракцій, ідеалізацій, принципів, які дають можливість узагальнити і пізнати існуючі процеси і явища, проаналізувати вплив різних факторів і запропонувати використати їх у практичній роботі.

Структуру теорій формують факти, поняття і судження, положення, закони, аксіоми і постулати, принципи.

Первинною ланкою в процесі пізнання є накопичення наукових фактів - знань про об´єкт чи явище, аргументованість яких доведена, які стають складовою наукових знань лише після їх систематизації та узагальнення за допомогою понять, абстракцій, визначень.

Поняття є відображенням найбільш суттєвих і властивих предмету чи явищу ознак. Вони можуть бути загальними, частковими, збірними, абстрактними, конкретними, абсолютними і відносними.

Зміст поняття - це сукупність об´єднаних у ньому ознак та властивостей. Розкриття змісту поняття називається визначенням. У процесі розвитку наукових знань визначення можуть уточнюватись, доповнюватись у змісті новими ознаками. Визначенням, як правило, завершується процес дослідження. Найбільш узагальнені й фундаментальні поняття називаються категоріями. Це форми логічного мислення, в яких розкриваються внутрішні суттєві сторони і відносини досліджуваного предмету. Найбільш загальні абстракції: поняття про форму і зміст явищу-філософії; товарна вартість - у політекономії тощо.

Аксіома - це положення, яке сприймається без доказів у зв´язку з їх очевидністю.

Постулат - це твердження, яке сприймається в межах певної наукової теорії, як істина без доказовості і виступає в ролі аксіоми. Основою великих теоретичних узагальнень є принципи.

Принцип - це головне вихідне положення будь-якої наукової теорії, вчення, науки чи світогляду, виступає як перше і найабстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань. Під принципом в науковій теорії розуміють саме абстрактне визначення ідеї, що виникла в результаті суб´єктивного вимірювання і аналізу досвіду людей.

 У процесі пізнання наукові працівники користуються певною методологією наукового пізнання, яка передбачає відповідні засоби і способи здійснення наукової діяльності.

Основними напрямами наукової діяльності є:

- науково-дослідницька;

- науково-організаційна;

- науково-інформаційна;

- науково-педагогічна та інші.

3. Основні етапи розвитку науки

Історично наука пройшла довгий і складний шлях розвитку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення. Еволюція науки – це безперервний процес накопичення і ускладення фактів, понять, теорій, методів та ін..

Перші елементи науки з´явилися ще у стародавньому світі у зв´язку з потребами суспільної практики і носили суто практичний характер. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і деякого перетворювання оточуючого його світу. Століттями і тисячоліттями досвід накопичувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм наслідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався за рахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім - і писемності.

Так виникла історично перша форма науки (наука античного світу), предмет вивчення якої становила вся природа в цілому, яка на перщих етапах не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії. У V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поділялася на арифметику і геометрію. В середині IV ст. до н.е. відособлюється астрономія.

У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику і метафізику (філософську онтологію). Далі всередині цієї системи починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика і політика. Отже, розпочався процес диференціації науки і виділення самостійних за своїм предметом і методами окремих галузей знань.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починається період значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. - середина XVI ст.) характеризується накопиченням великого фактичного матеріалу про природу, отриманого експериментальними методами. У цей час відбувається подальша диференціація науки; в університетах починається викладання основ фундаментальних наукових дисциплін - математики, фізики, хімії.

Другий період у розвитку природознавства, що може бути охарактеризований як революційний у науці, посідає час від середини XVI ст. до кінця XIX ст. Саме в цей період було зроблено видатні відкриття в фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Геоцентрична система побудови світу, яка створена Птоломеєм у II ст., замінюється геліоцентричною (М.Коперник, Г.Галілей - XVI-XVH ст.); були відкриті закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон - кінець XVII ст.), збереження маси в її хімічних перетвореннях (М.Ломоносов, А. Лавуазьє - друга половина XVIII ст.), виявлені основні закони спадковості (Г. Мендель - кінець XVIII ст.). У другій половині XIX ст. Д.Менделєєвим було відкрито періодичний закон у хімії. Справжній переворот у природознавстві відбувся в результаті таких великих відкриттів: створення еволюційної теорії (Ч. Дарвін) і закону збереження і перетворення енергії.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. революція природознавства вступила в нову, специфічну стадію. Фізика переступила поріг мікросвіту, було відкрито електрон (Дж. Дж. Томсон, 1897 p.), закладено основи квантової механіки (М. Планк, 1990 p.), виявлено дискретний характер радіоактивного випромінювання.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується виключно високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук отримали розвиток молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетика та ін.

У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослідження, підхід до вивчення явищ природи. На місце попередньої ізоляції окремих дисциплін приходить їх взаємодія, проникнення одна в одну. Тепер який-небудь об´єкт природи або явище вивчається у комплексі взаємопов´язаних наук.

Швидкі темпи розвитку науки в XX ст. стимулювали створення наукознавства, яке вивчає закономірності функціонування і розвиток науки, структуру і динаміку наукової діяльності, економіку та організацію наукових досліджень, форми взаємодії її з іншими сферами матеріального і духовного життя нашого суспільства. У витоків наукознавства стояв видатний вітчизняний вчений В.І.Вернадський.

Протягом усієї історії науки взаємодіяли дві тенденції, які доповнювали одна одну — до поглиблення спеціалізації й посилення прагнення до інтеграції. Одночасно з диференціацією науки, її поділом на нерідко дуже спеціалізовані дисципліни відбувається і її поступова інтеграція, яка ґрунтується на поєднанні наукових методів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єдиної точки зору розглянути зовні різнорідні явища.

Інтеграційні тенденції в науці активно виявляються у постіндустріальну (інформаційну) епоху, що значною мірою пов'язано з розвитком комп'ютерно-комунікаційної технології і виникненням світової інформаційної мережі — Інтернету. Відчутнішим є прагнення до формулювання нових завдань вищого рівня узагальненості, навіть універсальних, які часто об'єднують віддалені галузі знань.

На підставі аналізу минулого, сучасна наука ХХІ століття обирає шлях антропосферного, біосферного чи ноосферного розвитку. Адже суспільство, сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, створило реальну загрозу своєму існуванню. Економічне зростання має здійснюватись на основі нових технологій, відбувається перехід від товаропродукуючої до обслуговуючої економіки, переважає виробництво послуг, інформації. Наука стає безпосередньою продуктивною силою, прямим і нерозривним став її зв'язок із виробництвом, у взаємодії з яким вона перебрала на себе провідну роль, продовжуючи відкривати, відроджуючи новітні та високі технології, нові джерела енергії, матеріали.

Сама наука теж зазнала глибоких змін. Передусім ускладнилися елементи процесу пізнання — суб'єкт, що пізнає, засоби і об'єкт пізнання, змінилося їх співвідношення. Суб'єктом пізнавального процесу рідко є один учений, що самотужки досліджує якийсь об'єкт. Найчастіше його утворює колектив, група, чисельність яких залишається невизначеною.

4. Класифікація наук

Багатогранність форм наукових досліджень зумовлює необхідність їх класифікації із врахуванням предмета, характеру, взаємозв'язку різних видів досліджень. При цьому досягають не тільки теоретичної, а й практичної мети розвитку науки.

У межах різних дослідницьких позицій існують відмінні підходи до проблеми диференціації наукових знань. Найвідомішими і найбільш визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

об'єкта і предмета дослідження (механіка, фізика, хімія, біологія, фізіологія, географія тощо, а також науки, що утворилися внаслідок їх синтезу — біофізика, біохімія, фізична хімія та ін.);

сфери дослідження (природничі, суспільні і технічні);

способу і методів одержання нового знання (теоретичні й емпіричні науки);

— зв'язків із предметною діяльністю (теоретичні і практичні науки).

У найбільш загальному вигляді всі галузі наукових знань об´єднують у три групи:

  1.  знання про природу (математика, фізика, хімія, біологія, географія та ін.);
  2.  знання про суспільство (економічні науки, історичні, правові та ін.);
  3.  знання про мислення (філософія, логіка, психологія та ін.).

Якщо мова йде саме про науки, цю класифікацію можна видозмінити і поділити всі науки на наступні укрупнені групи:

  1.  природничі науки (математика, фізика, хімія, біологія та ін.);
  2.  технічні науки - система знань про цілеспрямоване перетворення природних сил і процесів у технічні об´єкти;
  3.  медичні науки;
  4.  суспільні науки (економіка, соціологія, політологія, правові науки, демографія та ін.);
  5.  гуманітарні науки (історія держави, історія мистецтва, церкви, теологія, мовознавство і літературознавство, філософія, логіка, психологія та ін.).

Кожна з названих наук має свої "парості" знань, які весь час розгалужуються. Процес розгалуження, народження нових "гілок" на "дереві науки" називається диверсифікацією наук.

В Україні прийнято виділяти наступні основні галузі наук.

1. Фізико-математичні науки. 2. Хімічні науки.3. Біологічні науки.4. Геологічні науки.5. Технічні науки.6. Сільськогосподарські науки.7. Історичні науки.8. Економічні науки.9. Філософські науки.10. Філологічні науки.11. Географічні науки.12. Юридичні науки.13. Педагогічні науки.14. Медичні науки.15. Фармацевтичні науки.16. Ветеринарні науки.17. Мистецтвознавство.18. Архітектура.19. Психологічні науки.20. Військові науки.21. Національна безпека.22. Соціологічні науки.23. Політичні науки.24. Фізичні виховання і спорт.25. Державне управління.

За характером своєї спрямованості і відношенням до суспільної практики науки поділяються на фундаментальні і прикладні.

Фундаментальні науки направлені на пізнання основ і об´єктивних законів розвитку природи, суспільства та мислення взагалі. їх основна мета - пошук істини, яку потім можна застосовувати у різного роду дослідженнях як у самих фундаментальних науках, так і у прикладних. До фундаментальних наук належать математика, окремі розділи фізики, хімії, філософія, економічна теорія, мовознавство та інші.

Прикладні науки, розвиваючись на базі фундаментальних, розробляють шляхи і методи застосування та впровадження у практику результатів фундаментальних досліджень. Показником ефективності дослідження в області прикладних наук виступає не стільки отримання істинного знання, скільки безпосереднє практичне значення. До прикладних наук належать всі технічні науки, більша частина медичних, економічних наук та ін. В теперішній час майже кожна укрупнена галузь науки поєднує в собі фундаментальні і прикладні науки.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Проаналізувати етапи становлення і розвитку науки.
  2.  Охарактеризувати предмет, завдання і структуру наукознавства.
  3.  Як Ви розумієте поняття «наука»?
  4.  У чому полягає суть наукового дослідження?
  5.  Визначте одне з основних завдань наукознавства.
  6.  Що таке індекс цитування і яким чином він пов’язаний з науковим рейтингом?
  7.  Визначте критерії науковості знань.
  8.  Назвіть основні поняття науки.
  9.  У яких формах виявляється науковий результат?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  3.

ТЕМА 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

1. Предмет, завдання і функції юридичної науки

2. Структура юридичної науки та її система

3. Співвідношення юридичної науки з юридичною практикою

4. Проблеми і перспективи розвитку сучасної юридичної науки в Україні

1. ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І ФУНКЦІЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

У зв’язку із різними підходами до трактування поняття науки загалом поняття юридична наука в літературі розглядається неоднозначно. Проте з огляду на загальне поняття науки юридичну науку слід розглядати як процес дослідницької інтелектуальної людської діяльності, спрямованої на виробництво нових знань, і як наслідок цього процесу – суму набутих, теоретично систематизованих знань.

Юридична наука як система знань – це наука про закономірності процесу розвитку держави та права і, що найголовніше, сутність держави та права. Вона досліджує їх місце і роль у суспільному житті. Ці два суспільні явища, феномени (державу і право) юридична наука завжди розглядає у сукупності та взаємозв’язку. А відтак можна твердити, що юридична наука, це: а) шлях здобуття нових знань про державу і право; б) система знань про закономірності розвитку та сутності держави і права.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійсність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв'язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв'язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою.

Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення. Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця конкретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характеристиках держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих юридичних наук.

Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності. Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний елемент юридичної дійсності.

Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються. Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності).

Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридично опосередковує: а) соціальну детермінованість; б) структуру функціонування і розвиток; в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ. Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільнознавства.

Історично як самостійна галузь суспільствознавства юриспруденція виникла в Стародавньому Римі: наприкінці IV - початку III ст. до н.е. з'явився термін "юриспруденція", а до початку I століття до н.е. відбулося її оформлення як системи володіння навичками професійно-юридичної майстерності. Наприкінці середніх віків юриспруденція розвивається вже в якості зведеної наукової дисципліни.

У складі правознавства історично першими виникли галузеві науки. Теоретико-історичні науки стали результатом вивчення закономірностей правової дійсності, теоретичним узагальненням державно-правових знань, здобутих протягом історії.

Загальна теорія держави і права не зразу оформилася з такою назвою та змістом. Теорія права являється німецьким поняттям, котре використовується в континентально-європейському правовому регіоні. В західній Європі і Росії теорія держави і права зложилася в 18-19 вв. на основі таких наук і навчальних дисциплін, як енциклопедія права, філософія права.

На початку ХХ ст. при вивченні теорії права перейшли від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до дослідження структури, функцій правових норм і правових систем. У той час теорія держави і права стала фундаментальною юридичною наукою.

У розвитку теорії держави і права в континентальній Європі була перерва, пов'язана із відродженням після другої світової війни філософії права, зверненої не до досвіду, а до ідеї. В СРСР такої перерви в розвитку теорії держави і права не було.
На початку 60-х років 20
ст. почалося відродженння теорії держави і права на базі розвитку нових галузей - інформатики, кібернетики, деонтичної логіки, соціології права та ін. Тепер теорія держави і права є міждисциплінарною наукою. Вона використовує досягнення, як галузевих юридичних наук, так і інших суспільних наук. При цьому виконує інтегрируючу функцію: по-перше, забеспечує взаємодію різних наук у дослідженні права; по-друге, об'єднує результати їх досліджень з елементами філософії права.

Основним завданням юридичної науки є об’єктивне відображення дійсності, законів її розвитку з метою “озброєння” людини новими знаннями. Для досягнення цієї мети наука виконує різноманітні функції, в яких виявляється суть і призначення її в суспільстві.

Функції юридичної науки – це “основні напрями її впливу на соціальні явища, насамперед на право і державу, на суспільні відносини, на формування і розвиток особи.

Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань про державно-правові явища, їхні характерні риси, сутність, форми, специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань про право, і державу.

Евристична функція націлена на встановлення нових закономірностей розвитку і функціонування держави і права.

Функція наукового передбачення (прогностична) полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку.

Практично-прикладна) пов'язана з тим, що її положення та висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною практикою.

Ідеологічна функція. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є свобода, рівність, гуманізм, справедливість тощо. Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і загальнонаціональної ідеології.

методологічна — дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;

виховна (ідеологічна)вплив на розвиток правової культури суспільства і людини, ;

політична — допомога у формуванні державно-правової політики, роз'ясненні політичних і законодавчих рішень.

2. СТРУКТУРА ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ ТА ЇЇ СИСТЕМА

В юридичній науці, як закономірній послідовності певних її складників, елементів, виділяють два рівні: емпіричний (наукові факти – джерела знань про властивості явищ та предметів державно-правової дійсності, що спостерігаються емпірично; емпіричні закони – знання про визначені тенденції їх розвитку тощо) і теоретичний (на теоретичному рівні юридичної науки висуваються наукові гіпотези, формулюються поняття, категорії й закони, створюються теорії та концепції державно-правових явищ, формуються рекомендації та пропозиції щодо їх удосконалення).

У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є держава і право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юридичних наук, яка за сферами прояву може бути диференційована на:

1. Загально-теоретичні або теоретико-історичними.

Предметом їх вивчення, дослідження є державно-правові явища з погляду принципу історизму і, водночас, вони є фундаментальними, загальними для всіх інших юридичних наук, бо досліджують загальні риси, закономірності держави і права. До цієї групи наук належить загальна теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних та правових учень.

До першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і права, яка є найзагальнішою юридичною наукою, а також історія держави і права та історія вчення про державу і право. Якщо теорія держави і права абстрагується від вивчення особливостей державно-правового розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх досвід, то історичні юридичні науки — історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн та історія вчення про державу і право — досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють загальнотеоретичні положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї системи юридичних наук.

2. Галузеві юридичні науки. Об’єктивним фактором, що зумовлює диференціацію юридичної науки, виділення у її системі галузевих наук є насамперед система права, її внутрішня структура, тобто поділ права на галузі, підгалузі, інститути та міжгалузеві комплекси. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки становить система знань про відповідну галузь права — про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо.

В системі юридичної науки можна виділити окремі галузеві юридичні науки, що в основному відповідають існуючим галузям права: наука конституційного (державного) права, адміністративного права, цивільного права, кримінального права, адміністративно-процесуального права, цивільно-процесуального права, кримінально-процесуального права, а також наука фінансового права, земельного права, трудового права, сімейного права, виправно-трудового права та ін.

3. Комплексні юридичні науки. До групи галузевих наук прилягають і такі, які виникають на стикові різних галузей права і мають комплексний характер, їхній зміст пов'язаний з дослідженням тих правовідносин, які регулюються нормами різних галузей права, в їхньому взаємозв'язку і взаємодії. Саме тому їх називають міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного, фінансового тощо.

Сьогодні можна виділити такі комплексні юридичні науки: наука господарського права, наука аграрного права, наука екологічного права (тобто науки, що сформувалися на базі комплексних інтегрованих галузей законодавства).

4. Прикладні юридичні науки, тобто науки, спрямовані на теоретичне освоєння техніки юриспруденції (криміналістика, судова статистика, судова психологія, судова медицина та ін.). Вони відіграють роль орієнтиру в діяльності посадових осіб, у реалізації вимог права. Характерним для ряду наук, що належать до цієї групи, є використання ними даних не тільки юридичних, але й інших наук — хімії, біології, психології, балістики, мовознавства.

5. Наступна група юридичних наук — це науки, що вивчають зарубіжні державу і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов'язані наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у питаннях правової розбудови. Так, в Україні знання принципів діяльності і особливостей окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн певною мірою було використаної процесі розробки проекту Конституції України, яку прийняли в 1996 році.

6. Науки, що досліджують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного права, міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку набувають дослідження європейського права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи. В окрему групу юридичних наук виділяють також міжнародно-правові науки (науку міжнародного публічного права та науку міжнародного приватного права).

Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення. Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної науки в цілому — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і виразу, то предмет кожної окремої юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому — це один з аспектів поняття права, якась певна сторона юридичної дійсності. Відтак, юридична наука (правознавство) — єдина і водночас диференційована наука.

3. СПІВВІДНОШЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ З ЮРИДИЧНОЮ ПРАКТИКОЮ

Державно-правова дійсність, політико-правові процеси, що досліджуються юридичною наукою, належать до найскладніших та найважливіших суспільних сфер, від яких багато у чому залежить життєдіяльність суспільства. Їх наукове осмислення — об'єктивна потреба українського соціуму на сучасному етапі його існування та розвитку, адже теорія держави і права як фундаментальна наука є вагомим джерелом правового прогресу, справляє величезний вплив на розвиток суспільного юридичного мислення та зростання юридичної активності як всього суспільства, так і кожної особи у ньому.

Зв'язком з юридичною практикою, здатністю задовольняти запити останньої багато у чому визначаються життєвість і соціальна значущість юридичної науки. Юридична практика, досвід функціонування держави, численні факти державно-правової діяльності слугують джерелом розвитку юриспруденції.

Практика обумовлює мету та цілі дослідження держави і права, тобто теоретичне й практичне пізнання державно-правових явищ здійснюється також для того, щоб сама практика розвивалася на науковій основі. Ігнорування здобутків науки в процесі державно-правового будівництва спричиняє у наш час чимало негативних наслідків.

Значення юридичної науки розкривається через її завдання та зв’язок з практикою державно-правового життя. У сучасних умовах юридична наука повинна глибоко розробляти для державно-правової практики конкретні наукові пропозиції і рекомендації, що торкаються усіх найважливіших сфер суспільного життя.

Можна без перебільшення стверджувати, що в наш час, коли створюється правова держава, соціальна практика не може не вивчати і, найголовніше – не враховувати теоретичних висновків, які випливають із узагальнення її досвіду, а також не брати до уваги науково обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на вдосконалення практичної діяльності. Взаємозв’язок науки і практики, їх взаємопроникнення і взаємозумовленість ніколи не були такими органічними, нерозривними, як тепер, в умовах докорінних змін у сфері державно-правового життя України.

Юридична наука має розробляти сучасні методологічні підходи до аналізу державно-правових явищ, їх оцінки та прогнозування, моделі оптимального урегулювання суспільних відносин за умов перехідного періоду, становлення українського суспільства на засадах демократії та правової державності. Вона повинна відштовхуватись від реалій суспільної практики, вона повинна об»єктивно відображати державно-правову. В цьому заключається проблема істинності теорії в будь-якій науці. Саме практика є критерієм істинності теорії. В перевірці істинності юридичної теорії повинні брати активну участь практикуючі юристи. В процесі практичної діяльності вони не повинні пасивно пристосовуватись до теоретичних положень, а ставитись до них свідомо, критично і вимогливо.

Іноді між теорією і практикою виникають певні протиріччя, коли теорія значно випереджає практику, або практика випереджає теорію і остання застаріває. Ця проблема вирішується шляхом оновлення теорії та здійснення прогресивних змін в державно-правовій сфері. Орієнтація теорії на практику надає теорії соціально дієвого характеру.

Теоретичні положення широко використовуються спеціалістами в правотворчості, при вирішенні питань вдосконалення державного апарату, в правореалізації, правовому вихованні тощо. Вони сприяють практичному вдосконаленню держави і права, дозволяють використовувати державу і право з метою прогресивного перетворення і реформування суспільства.

4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

У визначенні шляхів становлення і розвитку України як суверенної демократичної, соціальної правової та держави, а також у формуванні громадянського суспільства, велика роль належить юридичній науці, головне призначення якої полягає у здійсненні досліджень державно- правових проблем і виробленні пропозицій по вдосконаленню правового регулювання суспільних відносин.

Сучасна українська юридична наука є продуктом тривалого та неоднозначного процесу становлення і розвитку, що обумовлено складним характером державно-правового будівництва в Україні і особливостями суспільно-політичного устрою на тому чи іншому етапі. Якісно новий етап у розвитку юридичної науки настав з проголошенням незалежності України. Зменшився ідеологічний тиск на неї, відкрилися сприятливі умови для і"ї розвитку як самостійної системи. Нині вона є важливим засобом науково обгрунтованого прогресивного розвитку української держави і суспільства.

Юридична наука зазнала суттєвих змін через перехід від тоталітарної ідеології до принципу пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над внутрішньою системою законодавства. Міжнародне право набуло вельми високого авторитету, коли жодна країна в світі вже не може відкрито нехтувати його принципами, й стало загально-універсальним інструментом міждержавного співробітництва. З іншого боку, можна сказати, що правнича наука здійснила суттєвий позитивний вплив на процес складання практики діяльності інститутів міжнародно-правового захисту прав людини, контролю за функціонуванням демократичних інститутів, утворення механізмів та процедури управління міжнародними відносинами.

Перед юридичною наукою і освітою постає виконання таких основних завдань:

1. Розвивати і поглиблювати розуміння державно-правових явищ і на цій основі прогнозувати їх майбутнє;

2. Розробляти рекомендації для державної влади щодо створення і застосування нових законів та взагалі проведення раціональної юридичної політики в державі;

3. Підвищувати правову культуру населення через проведення довгострокових термінових заходів освітнього, інформаційного, аналітичного, організаційного характеру.

Провідний український правознавець Ю. Шемшученко, визначаючи характер сучасної юридичної науки, інтелектуальний потенціал якої справляє позитивний вплив на практику державно-правового будівництва в країні, акцентує увагу на таких її примітних рисах: усунення в новітніх працях ідеологічних штампів і стереотипів радянського періоду, їх зорієнтованість на пошук об’єктивної істини, перенесення акценту в правових дослідженнях на суспільні гуманітарні цінності, вдосконалення понятійно-категоріального апарату та методологічного інструментарію української юридичної науки, розширення її інституційної бази та посилення теоретичного і прикладного потенціалу.

Водночас відомий учений-правознавець відверто вказує й на певні недоліки сучасної вітчизняної української юридичної науки. Так, на його авторитетну думку, широкий спектр актуальних державознавчих і правових проблем іще не дістав глибокого, всебічного висвітлення на сторінках фахових видань, недостатньо використовуються прогностичні функції юридичної науки, а сама вона ще не стала ефективним засобом системних демократичних перетворень в Україні. Варто, на наш погляд, прислухатися й до застереження академіка Ю. Шемшученка стосовно того, що системному та результативному проведенню реформ в Україні, належному забезпеченню демократичних принципів управління державними процесами заважають нехтування науково обґрунтованими пропозиціями й рекомендаціями вчених з боку державних структур, правовий нігілізм значної частини українського суспільства.

Загальні об'єкт, методологія юридичних та інших наук, потреби комплексного дослідження соціальних процесів припускають подальшу інтеграцію і диференціацію наукового знання, причому, у першу чергу, саме по лінії дослідження "стикових", суміжних наукових проблем. У цьому плані можна виділити декілька шляхів удосконалення юридичної наукової діяльності:

1. Інтеграція, взаємопроникнення, взаємоузгодженість, взаємна перевірка істинності отриманих результатів на міждисциплінарному рівні, що спрямовано на створення цілісної наукової картини правової сфери світу.

2. Прагматична орієнтованість наукових досліджень, що спрямовуються, у першу чергу, на комплексне вивчення актуальних соціально-правових проблем. Принциповою для багатьох юридичних наук, особливо нормативних (галузевих), є переорієнтування з теоретизування, вивчення і тлумачення нормативно-правових актів, на проведення емпіричних досліджень, зокрема, конкретно-соціологічних, соціально-психологічних і психологічних, на основі використання методів математичної статистики, математичного моделювання і т.д.

3. Прогностичний характер наукових юридичних досліджень, що не тільки пояснюють і описують сформований порядок речей, а й виявляють імовірні варіанти подальшого розвитку подій, здійснюють їх оцінку. Причому такий прогноз не повинен мати тільки короткочасний, "тактичний" характер, а бути розрахованим на довгострокову перспективу, відбивати "стратегію" і альтернативність правового розвитку.

4. Прагматичність наукових досліджень не повинна затьмарювати розвиток фундаментальних юридичних досліджень, без результатів яких неможливо осягнути стратегію розвитку.

5. Розуміння варіативності й альтернативності перспектив правового розвитку обумовлює необхідність докорінної перебудови методологічної бази юриспруденції, наявних парадигм, методологічних підходів, методів, дослідницьких програм і методик. У першу чергу, за рахунок їх комплексного застосування з використанням можливостей комп'ютерних технологій, математичного і соціального моделювання.

6. Потребує суттєвого розширення емпірична база досліджень, яка не може бути обмежена вітчизняним досвідом соціального розвитку, а повинна охоплювати досвід інших країн, різних цивілізацій. У цьому плані важко переоцінити роль і значення порівняльних досліджень, що дозволяють не тільки виявити різноманітні способи вирішення соціальних проблем, але й оцінити їх ефективність, розробити механізми і процедури рецепції цього досвіду для забезпечення внутрішнього розвитку. Порівняльний аналіз спрямований і на виявлення глобальних проблем, закономірностей, тенденцій розвитку, на забезпечення ефективного прояву їх позитивних сторін у внутрішньому розвитку і, навпаки, створення ефективних механізмів попередження негативних впливів;

7. На особливу увагу заслуговують розвиток критичності наукових досліджень, які покликані виявляти не тільки позитивне в соціальному і правовому розвитку, але і його негативні сторони, що потребує прояву вченими певної громадянської сміливості, а також забезпечення їх соціальної захищеності, підвищення соціальної відповідальності за істинність і обгрунтованість результатів досліджень, забезпечення об'єктивності їх оцінки. Вирішення цих завдань потребує зміни форм організації юридичної науки і підготовки юридичних наукових кадрів, стимулювання праці вчених, її технічного і фінансового забезпечення.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Об»єкт і предмет юридичної науки
  2.  Функції юридичної науки
  3.  Структура юридичної науки та її система
  4.  Співвідношення юридичної науки з юридичною практикою
  5.  Проблеми і перспективи розвитку сучасної юридичної науки в Україні

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 8

ДОДАТКОВА: 5, 15, 30, 37.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА: -

ТЕМА 3. МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.

1. Поняття і призначення наукової методології.

2. Структура методології наукових досліджень.

3. Загальнонаукові методи, їх характеристика.

4. Спеціально-наукові методи.

1. . Поняття і призначення наукової методології.

Як і кожна інша галузь знань, юридична наука має не лише свій об»єкт і предмет, але й метод. Предмет дає відповідь на питання, яку галузь суспільного життя досліджує ця наука. В той же час метод вказує на те, яким чином вона це здійснює.

Слово “метод” має грецьке походження і означає шлях дослідження або пізнання, вчення, теорія. Стародавні грецькі філософи підкреслювали важливість способів, якими досліджується об’єктивна реальність. Філософ Нового часу Фр.Бекон порівнював науковий метод із ліхтарем, який у темряві освітлює шлях дослідника.

В філософії метод означає способи побудови і обгрунтування системи наукового знання; сукупність прийомів теоретичного осягання дійсності.

Методи юридичної науки – це шляхи і способи пізнання права і держави, способи одержання нових об»активних і достовірних знань про них. Крім того, методами також є способи логічного впорядкування наявного матеріалу з метою його більш глибокого і різнобічного вивчення.

Як і кожна наука, що виробила власні методи пізнання тієї сфери дійсності, яка складає її предмет, теорія держави і права має свої особливі методи. Але окрім специфічних, властивих кожній окремій науці, існує сукупність універсальних методів, які використовуються всіма науками в цілому. Система загальних (універсальних) та специфічних методів складають методологію науки.

Питання методології відносяться до ключових філософських проблем. Складність методологічної проблематики визначається насамперед її комплексністю, різнобічністю. Методологія може розглядатись з різних сторін. З одного боку, методологія (буквально: метод і логос – вчення) може розглядатися як філософське вчення про методи пізнання об’єктивної дійсності. З іншого боку, методологія також трактується як сукупність методів і правил їх застосування; система принципів і способів побудови теоретичної діяльності.

Методологія юридичної науки – це система методів, прийомів, принципів і підходів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об’єктивність, повноту і всебічність цих досліджень.

Значення методології в пізнанні права і держави важко переоцінити. Методологія виступає тією важливою умовою, без якої ефективне неможливе пізнання державно-правових явищ і процесів. Застосовуючи всю сукупність методів, юридична наука наближується до своєї кінцевої мети – слугувати державно-правовій практиці, сприяти активному і творчому використанню суспільством державних і правових інститутів. Від рівня розвитку методології юридичної науки в першу чергу залежить її ефективність. Але методологію можна розглядати в той же час і як процес вдосконалення, модернізації методів пізнання.

В методології знаходить своє відображення практика, весь накопичений в процесі функціонування державно-правових явищ досвід. Аналіз практики дає можливість всебічно розробити і поглибити основні положення теорії держави і права, вдосконалити методи цієї науки, виходячи з реальних потреб суспільства.

В цілому, теорію держави і права по відношенню до інших юридичних наук можна з впевненістю назвати методологічною наукою, адже вона розробляє такі положення, які мають значення не лише в процесі загальнотеоретичного вивчення державно-правових явищ, але й виробляє методологічні прийоми для галузевих та інших юридичних наук.

2. Структура методології наукових досліджень.

Структура методології являє собою її внутрішню будову, яка відображає стійкі взаємозв’язки між елементами, які входять до неї. Слід зазначити, що питання структури методології теорії держави і права різними вченими вирішуються по різному. Основна відмінність в точках зору стосується класифікації методів юридичної науки, а також в інших складових методології. Слід зазначити, що структура методології, представлена в даному матеріалі, може відрізнятись від матеріалів різних підручників і наукових праць, що свідчить про складність цієї проблеми. Але незважаючи на таку багатоманітність у поглядах, в сучасній науці майже всі вчені розділяють погляди на основні підходи, принципи і сутність методів теорії держави і права.

Пропонована структура методології юридичної науки включає в себе такі складові елементи, як: 1. філософські підходи; 2. методологічні принципи; 3. логічні прийоми; 4. методи.

2.1. Основні філософські підходи до вивчення держави і права.

Історичний світовий досвід державно-правового розвитку та наукових досліджень державно-правових явищ і процесів різноманітними науковими течіями породили широку різноманітність підходів у вивченні права і держави. При всій їх багатоманітності можна виділити декілька основних напрямків.

Розглянемо основні загальні (філософські, наукові і проміжні між ними) підходи, що застосовуються в юридичній науці:

- матеріалістичний - ґрунтується на категорії економічного базису, якою пояснюється розвиток держави і права як його надбудови (К. Маркс, Ф. Енгельс);

- метафізичний - полягає у вивченні праводержавних явищ і процесів у статиці і "зсередини", в усуненні будь-якого впливу на них (Г. Кельзен);

- системний - передбачає пізнання права, держави, праводержавних явищ як складних, різнобічних, багато якісних систем, що складаються з взаємозв'язаних елементів, компонентів, підсистем (зі своїми функціями і цілями), які утворюють їх незмінну структуру і забезпечують її цілісність.

- синергетичний - трактує розвиток складних соціальних систем (право, громадянське суспільство, правова система і т.п.) не як плавний перехід із одного упорядкованого стану до іншого, а як постійну зміну хаосу і порядку, у ході якої відбувається самоорганізація систем; разом із закономірними причинно-наслідковими зв'язками враховує випадкові зв'язки, що виникають у процесі самоорганізації різних систем, їх взаємодії з "навколишнім середовищем".

- аксіологічний - спирається на ідеї, цінності і дає можливість з'ясувати якості та властивості праводержавних явищ і процесів, здатних задовольнити потреби окремої особи і певного суспільства, а також ідеї та спонукання у вигляді норми й ідеалу; створює такі ідеї і цінності, які можуть наказати перейти до дій.

- інституціональний - передбачає пізнання правової реальності через інститути права і держави, їх структури, правила, процедури; є результативним при сполученні з аксіологічним підходом ("новий інституціоналізм"), який орієнтований на визначення права і держави через набір певних цінностей, на основі яких суб'єкти права приймають рішення і будують свою поведінку;

- герменевтичний - ґрунтується на вченні про способи тлумачення правових текстів, первинний смисл яких є неясним через їх давність або багатозначність; полягає в інтерпретації глибинної семантики (змістового боку мови, окремих слів), тобто символізму на рівні тексту.

- антропологічний - забезпечує пізнання праводержавних явищ і процесів у їх людино-центристському вимірі.

- комунікативний - ґрунтується на розумінні права і держави (її органів) як засобів взаємодії (комунікації) суспільства.

- культурологічний (соціокультурний) - полягає в розгляді права і держави одночасно як соціальних і культурних феноменів.

- цивілізаційний (різновид культурологічного підходу) - аналізує право і державу через призму цивілізації як найбільш високого ступеня культурної ідентичності людей, що виражається в наявності об'єктивних рис: мова, історія, релігія, звичаї, культура, суспільні інститути, самоідентифікація особистості і суспільства.

- діяльнісний (праксіологічний) - бере за основу категорію предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому), де діяльність - форма правової активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у праводержавному бутті.

Зазвичай застосовують різні підходи, якщо вони не заперечують один одного.

2.2. Методологічні принципи

В методології юридичного пізнання особливе місце займають методологічні принципи. Вони являють собою оціночні (аксіологічні) методи, що мають пізнавально-установчий характер. Принцип в механізмі пізнання являє собою постановку, вибір позиції, її з’ясування.

З метою отримання об’єктивних знань, повноцінної наукової інформації необхідно використовувати ряд наукових принципів. Ці принципи є загальними для всіх наук. Серед них слід виділити принцип всебічності дослідження права і держави; принцип історизму; принцип комплексності.

Основне значення принципу всебічності полягає в тому, що державно-правові явища повинні досліджуватись не самі по собі, окремо від всього іншого, а в їх взаємозв’язках і взаємодії з іншими суспільними явищами і процесами. Повнота і всебічність досліджень передбачає також розгляд держави і права ні в якомусь єдиному, окремо взятому аспекті, а усіх аспектах, які так чи інакше впливають на їх існування і функціонування.

Принцип історизму в дослідженнях держави і права означає розгляд існуючих нині державно-правових явищ не лише з точки зору їх нинішнього стану, а й з позицій їх минулого і передбачення їх майбутнього. Важливим при цьому є необхідність дати відповіді на питання про причини і умови виникнення держави і права, основних факторів їх становлення і розвитку, основних перспектив і тенденцій їх еволюції в майбутньому з метою використання історичного досвіду для їх подальшого розвитку і вдосконалення.

Принцип комплексності полягає в тому, щоб досліджувати їх не лише з юридичної точки зору (хоча вона в юридичних дослідженнях має переважати над усіма іншими), але й з позицій інших суспільних наук – філософії, соціології, політології, економічної теорії. По-друге, комплексність дослідження передбачає вивчення державно-правових явищ в їх динаміці – як вона виникли, розвивались і якими є нині.

Комплексний підхід у вивченні держави і права передбачає їх розгляд як цілісних утворень, а не як просту сукупність елементів, які входять до їх складу. Цей підхід допомагає більш чітко встановити специфіку, місце і роль держави і права в житті суспільства, а також визначити їх завдання і функції. Комплексний підхід дає можливість охопити всю історію розвитку держави і права, прослідкувати процес їх розвитку, зміну типів і форм, провести їх більш чітку класифікацію.

2.3. Логічні прийоми в структурі методології мають особливе місце. Вони являють собою певні операції, засновані на законах формальної логіки, які застосовуються для всестороннього теоретичного пізнання державно-правових явищ. Формальна логіка – це галузь знання, яка досліджує правила мислення, метою яких є зв’язність, послідовність, переконливість і точність думок. Завдання юриста, незалежно від його конкретної сфери діяльності, полягає не тільки в реєстрації юридичних фактів, але й у виявленні того, що їх породжує, не тільки в констатації наслідків, але й причин, які їх викликали. В цьому зв’язку однією з основних проблем юридичної освіти є залучення майбутніх спеціалістів юридичного профілю до вмінь і навиків логічної обробки інформації, логічного мислення. Серед основних прийомів логічного мислення, які вкрай необхідні в професії юриста, є: аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення; класифікація та деякі інші.

Аналіз і синтез являють собою процеси уявного або фактичного розкладу цілого на складові частини і відновлення цілого з його складових частин. Розклад цілого на його складові в процесі аналізу дозволяє виявити будову, структуру об’єкта що вивчається, наприклад, будову механізму держави, системи права. Досліджуючи всю сукупність прав, свобод і обов’язків, їх синтезують у правовий статус людини і громадянина.

Індукція (інтерпретація фактів, що дозволяє передбачити певні явища суспільного життя з певним ступенем ймовірності, узагальнення: від окремого до загального, приклад – судові прецеденти в країнах англосаксонської правової системи, формування науки) і дедукція (перехід від загального до одиничного, часткового, в праві застосування загального положення закону до окремого випадку здійснюється методом дедукції).

Узагальнення – уявний перехід від одних, окремих думок до інших, більш загальних. Процес узагальнення пов’язаний з процесами абстрагування, аналізу, синтезу і порівняння. Узагальнювати можна як окремі твердження, так і теорії.

Класифікація – розбиття множини об’єктів на певні підкласи на основі певних ознак. Наприклад, нормативно-правові акти, а їх існує величезна кількість і всі вони дуже різні, можуть класифікуватись за такою ознакою, як суб’єкт нормотворчості (закони Верховної Ради, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів та ін.)

2.4. Методи юридичного пізнання та їх класифікація.

Методи юридичного пізнання являють собою дуже складну систему. Питання їх класифікації належить до одних з найбільш складних в державно-правовій теорії і є дискусійними. В підручниках з теорії держави і права можна знайти різні точки зору.

(Напр., Сурілов виділяє філософські і спеціальні; Лазарєв: загальні, міждисциплінарні (часткові), спеціальні (специфічні); Керімов: всезагальний метод матеріалістичної діалектики, загальні, спеціальні).

Запропонована класифікація має на меті відобразити існуючі тенденції і внести певну ясність в різноманіття думок і точок зору з цього приводу.

Згідно з даною класифікацією методи теорії держави і права можна поділити на загальні (загальнонаукові та частково-наукові або міждисциплінарні) та спеціальні (спеціально-науковоі та спеціально-юридичні).

3. Загальнонаукові методи, їх характеристика.

Методологічною основою сучасної юриспруденції залишається діалектичний метод, який, не дивлячись на окремі спроби його переосмислення, і досі зберігає свій потужний науковий потенціал. Діалектичний метод в сучасному його розумінні, за умови його звільнення від радянської догматизації, може ефективно доповнюватись сучасними науковими методам, які активно запозичуються з сучасної філософії та інших наук (наприклад, методи герменевтики, синергетики, критичного раціоналізму, прагматизму, системно–структурного аналізу і т.д.).

На підтвердження цієї думки сучасний російський дослідник методології права А.Черненко пише, що діалектичний метод включає новітні методи науки у загальну систему діалектичного пізнання, зберігаючи і розвиваючи при цьому специфічну природу цих методів на основі загальної діалектичної природи пізнання. Діалектичний метод відкритий для всіх інших методологічних концепцій і шкіл.

Діалектика – це вчення про найбільш загальні закономірні зв’язки становлення і розвитку буття і свідомості і заснований на цьому вченні метод мислення. Цей метод розповсюджується на всі без виключення науки і на всі етапи і стадії наукового пізнання. За Гегелем діалектика – загальний метод пізнання і духовної діяльності.

Незважаючи на критичне ставлення до панування протягом довгого часу в нашій країні єдиного світогляду – марксистського, діалектика як метод наукового пізнання себе не вичерпав. Слід відмежовувати діалектичну методологію, засновану на принципах історизму та спрямовану на об’єктивне пізнання світу, від ідей ортодоксального більшовизму.

Основою матеріалістичної діалектики є визнання первинності матеріального базису суспільного життя (економіки) відносно надбудови – політики, права, культури. Ідеалістична діалектика – це діалектика ідей, їх розвиток.

Матеріалістичний підхід до держави і права дозволяє прослідкувати зв’язок держави і права з реальними суспільними процесами, виявити і дослідити їх можливості для зміцнення матеріальних основ і економічного потенціалу суспільства. Особливо гостро ця проблема постає в сучасних умовах розвитку ринкових відносин, що зумовлює необхідність реформування держави і створення адекватної правової системи. Але в свою чергу держава і право також впливають на економічні відносини, сприяють їх розвитку або уповільнюють його.

До загальних законів діалектики відносяться:

закон переходу кількісних змін в якісні (проявом дії цього закону в державно-правовій сфері є збільшення кількості норм, які регулюють відносини приватної власності, що призвело до поділу права на приватне і публічне; збільшення випадків правопорушень в сфері комп’ютерних технологій викликало необхідність прийняття відповідних нормативно-правових актів);

закон єдності і боротьби протилежностей (єдність і протилежність прав і обов’язків, централізація і децентралізація державної влади);

закон заперечення заперечення (в нашій державно-правовій системі існують як елементи старої системи, так і елементи нового устрою).

Частково-наукові (міждисциплінарні) методи наукового пізнання, що використовуються всіма науками, включаючи юридичну, конкретизують загальний метод пізнання. До них належать: системно-структурний, функціональний, метод кількісного і якісного аналізу, порівняльний, експериментальний методи, метод моделювання.

Системно-структурний метод обумовлений тим, що будь-яка система являє собою цілісну, впорядковану множину елементів, взаємодія яких породжує нові, не притаманні кожному з них окремо, якості. Держава і право є складними системними утвореннями, отже необхідність застосування даного методу в теорії держави і права продиктована саме системним характером цих явищ. Основними елементами держави є органи державної влади, а права – правові норми.

Системний і структурний методи нерозривно пов’язані між собою. Застосування системного методу надає можливість досліджувати державу і право як складні системні утворення, комплексно підійти до розгляду їх основних складових елементів, які нерозривно пов’язані між собою. Застосування структурного методу надає можливість виявити стійкі взаємозв’язки між складовими елементами певної системи (держави, права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами і процесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічними, культурними та іншими факторами).

Зв’язки між державно-правовими явищами носять суттєве для них значення, виступають як притаманні їм якості. Вони носять різноманітний характер: це можуть бути прямі і зворотні зв’язки, багатоаспектні зв’язки. Важливою їх особливістю є те, що вони як правило мають двосторонній характер, виступають як взаємозв’язки.

Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне призначення, роль, зміст функцій держави і права та взаємозв’язок між ними, сприяє більш глибокому опануванню їх сутності, допомагає зрозуміти їх місце в суспільстві, сприяє пошуку шляхів удосконалення і підвищення їх ефективності. Необхідність використання даного методу пов’язана з функціональним характером держави, права, їх елементів, їх впливом на суспільні відносини з метою їх впорядкування, стабілізації.

Метод кількісного і якісного аналізу є одним з найпоширеніших в теорії права. Цей метод дозволяє отримати кількісно визначене знання про ступінь обумовленості і ефективності державно-правового регулювання. Кількісний аналіз є необхідним тому що будь-яке державно-правове явище має свою кількісну і якісну визначеність, врахування якої є обов’язковим для об’єктивного пізнання. Кількісний і якісний аналіз правових явищ доповнюють один одне. Якісний аналіз сприяє проникненню в саму суть державно-правових явищ, а кількісний аналіз дозволяє конкретизувати їх суть.

Але вивчення права, ефективності його норм не можна зводити лише до кількісних показників. Головне – прослідкувати якісні зрушення в державно-правовому житті суспільства. А це потребує історичних досліджень того, чим це явище було і чим воно стало. Без цього статистичні дані не можуть дати об’єктивних результатів.

Порівняльний метод має надзвичайно важливу роль в системі методів юридичної науки і практики. Під порівнянням в філософії розуміють пізнавальну операцію, за допомогою якої на основі певної ознаки – підстави порівняння встановлюється тотожність або відмінність об’єктів, що порівнюються. Порівняння як метод юридичного дослідження має на меті встановлювати одиничне, особливе і загальне в державно-правових явищах. При цьому встановлення загальних рис явищ, що досліджуються, пізнання притаманних їм сталих властивостей і ознак, є суттєвою передумовою для розкриття їх закономірностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їх історичну послідовність, їх взаємозв’язки. Порівняння може здійснюватись шляхом співставлення (пошук східних рис) або протиставлення (пошук відмінностей).

Метод моделювання - це метод дослідження об’єктів на їх моделях; побудова і вивчення моделей реально існуючих предметів і явищ для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізації управління ними. З методом моделювання тісно пов’язаний метод експерименту.

Експериментальний метод передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованих і керованих умовах. Експеримент здійснюється на основі теорії, яка визначає постановку завдань і інтерпретацію його результатів. Експеримент як одна з форм практики виконує функцію критерію істинності теорії. Соціальні експерименти мають на меті пошуки оптимізації управління суспільством.

4. Спеціально-наукові методи.

Спеціально-наукові методи розроблені певними суспільними і технічними науками і використовуються юридичною наукою.

Психологічний метод дає можливість вивчати правову свідомість (суб’єктивне ставлення людей до права і державно-правових явищ) та її роль у правовому вихованні населення з метою формування у людей позитивного свідомого ставлення до правового регулювання.

Конкретно-соціологічний метод застосовується з метою вивчення різних сфер дії правових і державно-правових інститутів, результативності рішень, що ними приймаються, а також ефективності правового регулювання.

Одним з різновидів методу кількісного аналізу є статистичний метод, суть якого в дослідженні кількісних змін в державно-правовому житті і в обробці результатів відповідних спостережень для наукових і практичних цілей.

Крім спеціальних методів, які розроблені суспільними науками, теорія держави і права користується методами технічних наук – кібернетичним, математичним та іншими методами.

Спеціально-юридичні методи відносяться саме до юридичної науки.

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє простежити взаємозв’язок між внутрішнім змістом і формою державно-правових явищ та інститутів.

Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-наукового порівняльного методу заснований на співставленні різних державних і правових систем, окремих державно-правових інститутів з метою виявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно-правовий метод застосовується при дослідженні типології держави і права; співставленні елементів, що відносяться до однієї державної а бо правової системи (напр., України) або їх порівнянні з елементами інших систем; при співставленні основних правових систем сучасності; при вивченні законодавства, що діє в різних державах, при порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законодавства.

Метод державно-правового моделювання є логічним продовженням методу моделювання. Цей метод дозволяє досліджувати державно-правові явища, процеси та інститути на їх моделях, тобто шляхом уявного, ідеального відтворення об’єктів, що досліджуються.

Серед інших спеціально-юридичних методів можна назвати і такі методи, як метод судової статистики, метод державно-правового експерименту, методи вироблення державно-правових рішень, методи тлумачення правових норм та інші.

Розглянувши методологію юридичної науки, можна зробити висновок про те, що вона має системний і комплексний характер, всі її компоненти є тісно взаємопов’язаними між собою. Сутність загального методу діалектики розкривається і деталізується в часткових і спеціальних методах, в свою чергу підходи і принципи є методологічними орієнтирами, а завдяки прийомам досягається логічна узгодженість.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Поняття і функції методології. Співвідношення  наукової методології та методів наукового пізнання.
  2.  Методологія юридичної науки та її роль у пізнанні державно-правових явищ.
  3.  Структура методології юридичних досліджень.
  4.  Основні філософські підходи до вивчення держави і права.
  5.  Методологічні принципи.
  6.  Логічні прийоми як складова наукового дослідження.
  7.  Методи наукового пізнання та їх класифікація (загальнонаукові, частково-наукові, спеціально-наукові та спеціально-юридичні).
  8.  Методологія юридичної науки і методологія юридичної практики: їх співвідношення.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 2, 6, 8, 15

ДОДАТКОВА: 1, 15, 16, 18, 19, 27, 31.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА: -

ТЕМА 4. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ.

1. Суб»єкти державного регулювання наукової діяльності в Україні та їх повноваження.

2. Нормативно-правові основи наукової діяльності в Україні.

3. Система наукових установ в Україні.

1. Суб»єкти державного регулювання наукової діяльності в Україні та їх повноваження.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.

Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід´ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Відповідно до чинного законодавства, держава бере на себе обов»язок забезпечувати: соціально-економічні, організаційні, правові умови для формування та ефективного використання наукового та науково-технічного потенціалу, включаючи державну підтримку суб'єктів наукової і науково-технічної діяльності; створення сучасної інфраструктури науки і системи інформаційного забезпечення наукової і науково-технічної діяльності, інтеграцію освіти, науки і виробництва; підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку наукових кадрів; підвищення престижу наукової і науково-технічної діяльності, підтримку та заохочення наукової молоді; фінансування та матеріальне забезпечення фундаментальних досліджень; підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, державних наукових і науково-технічних програм та концентрацію ресурсів для їх реалізації; створення ринку наукової і науково-технічної продукції та впровадження досягнень науки і техніки в усі сфери суспільного життя; правову охорону інтелектуальної власності та створення умов для її ефективного використання; організацію статистики в науковій діяльності; проведення наукової і науково-технічної експертизи виробництва, нових технологій, техніки, результатів досліджень, науково-технічних програм і проектів тощо; стимулювання наукової та науково-технічної творчості, винахідництва та інноваційної діяльності; пропагування наукових та науково-технічних досягнень, винаходів, нових сучасних технологій, внеску України у розвиток світової науки і техніки; встановлення взаємовигідних зв'язків з іншими державами для інтеграції вітчизняної та світової науки.

При здійсненні державного управління та регулювання науковою діяльністю держава керується принципами: органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального та духовного розвитку суспільства; поєднання централізації та децентралізації управління у науковій діяльності; додержання вимог екологічної безпеки; визнання свободи творчої, наукової і науково-технічної діяльності; збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; використання досягнень світової науки, можливостей міжнародного наукового співробітництва; свободи поширення наукової та науково-технічної інформації; відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва, забезпечення інтеграції української науки в світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки.

З метою  постійного  поновлення  інтелектуального  потенціалу суспільства,  розвитку та поширення наукової і технічної культури, розвитку новаторства,  сприяння творчості працівників наукової  та науково-технічної діяльності держава: забезпечує підвищення престижу наукової праці; організує підготовку  та  підвищення  кваліфікації наукових і
науково-педагогічних кадрів  у  державних  наукових  установах   і навчальних закладах;
    забезпечує пошук  і  відбір  талановитої  молоді,  сприяє  її стажуванню; сприяє підготовці    та     перепідготовці     наукових     і науково-педагогічних кадрів за межами України;     запроваджує систему   атестації   кадрів,   сприяє   визнанню дипломів про вищу освіту,  наукових ступенів та  вчених  звань  на міждержавному рівні; встановлює в освітніх програмах обов'язковий мінімум наукових та науково-технічних знань для кожного рівня освіти.

Регулювання науково-технічної діяльності є достатньо складним завданням, оскільки багатоаспектним є об’єкт регулювання. За 20 років система державного управління науково-технічною та інноваційною діяльністю неодноразово змінювалась. Так, сучасне Міністерство освіти і науки України починаючи з проголошення незалежності країни неодноразово змінювалось.

У 1991 році було створено Комітет з питань науково-технічного прогресу, який мав забезпечувати державну науково-технічну політику в усіх галузях економіки України та був наділений більш широкими повноваженнями, ніж галузеві міністерства і відомства.

У 1992 році Комітет з питань науково-технічного прогресу було реорганізовано в Державний комітет з питань науки і технологій, а у 1995 році – в Державний комітет з питань науки, техніки і промислової політики. У зв’язку з тим, що статус державного комітету в Україні суттєво нижчий за статус міністерства, а його рішення менш впливові, в 1996 році було прийнято рішення створити Міністерство у справах науки і технологій, яке при сприятливих макроекономічних умовах та виваженої системі пріоритетів могло стати підгрунтям для інноваційного розвитку країни.

Проте у 1998 році воно було реорганізовано у Міністерство освіти і науки України. 9 грудня 2010 року було створено Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, до основних завдань якого відносилося вже не тільки розв’язання проблем наукового-технічного розвитку та забезпечення економіки кваліфікованими кадрами, але і формування політики у сфері соціального розвитку.

При збільшенні кількості сфер підпорядкованих Міністерству освіти і науки, молоді та спорту, обсяг завдань у сфері науки не змінився та включає:

- участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної діяльності та інтелектуальної власності;

- забезпечення розвитку науково-технічного потенціалу України;

- визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері наукової, науково-технічної діяльності та інтелектуальної власності;

- забезпечення інтеграції вітчизняної науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів та багато ін. Крім того, з грудня 2010 року на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України перекладено функції Вищої атестаційної комісії, а саме:

- формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

- участь у формуванні та реалізації державної політики щодо перспектив розвитку кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня науково-технічного прогресу;

- забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника;

- керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника та ін.

Проведена наприкінці 2010 року адміністративна реформа змінила систему центральних органів виконавчої влади, у тому числі у сфері науки та інновацій. В результаті на початку 2011 року сформувалась система центральних державних органів регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності:

1. Виконавчо-розпорядчі органи регулювання наукової та інноваційної сфери включають:

- державні органи, повноваження яких визначено в Конституції України (Верховна Рада, Кабінет міністрів та Президент України), здійснюють адміністративно-правове регулювання наукової та інноваційної діяльності за рахунок втілення у життя базових норм Конституції;

- державні органи, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах, включають: Міністерство освіти і науки України та підпорядковані йому служби, Національну академію наук України.

2. Консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері науки включають: Координаційні ради з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, Міжвідомчу раду з координації фундаментальних досліджень та Експертну раду при НАН України.

По-перше, відсутня системність, тобто цілісний комплекс інститутів державного управління ефективним інноваційним розвитком, що є значною перепоною створення повноцінної та ефективно діючої інноваційної системи країни, яка відрізнялась би структурною повнотою і здатністю належним чином використовувати науково-технічний потенціал країни.

По-друге, проведена адміністративна реформа охопила тільки центральні органи виконавчої влади. Проте як показав аналіз, в Україні існує значна диференціація науково-технічного та інноваційного розвитку за регіонами. Тому саме проблемам стимулювання та регулювання інноваційного розвитку регіонів потрібно приділяти особливу увагу. Забезпечення координації і узгодженості дій усіх органів влади на державному, регіональному та місцевому рівнях дасть можливість раціонально використовувати ресурси, концентруючи їх на пріоритетних напрямках науково-технічної та інноваційної політики.

Верховна Рада України: здійснює державне регулювання у сфері наукової і науково-технічної діяльності; визначає основні засади і напрями державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності; затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та загальнодержавні (національні) програми науково-технічного розвитку України; здійснює інші повноваження.

Президент України визначає систему органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності в Україні; забезпечує здійснення контролю за формуванням та функціонуванням системи державного управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності; для здійснення своїх повноважень у науковій і науково-технічній сфері створює консультативно-дорадчу раду з питань науки і науково-технічної політики, яка сприяє формуванню державної політики щодо розвитку науки, визначенню пріоритетних науково-технічних напрямів, виробленню стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, розглядає пропозиції щодо ефективного використання коштів Державного бюджету України, які спрямовуються на розвиток науки, технологій та інновацій, щодо удосконалення структури управління наукою, системи підготовки і атестації кадрів.

Кабінет Міністрів України здійснює науково-технічну політику держави; подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та їх матеріально-технічного забезпечення; забезпечує реалізацію загальнодержавних науково-технічних програм; затверджує державні (міжвідомчі) науково-технічні програми відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки

Загальне керівництво науковими дослідженнями здійснює Кабінет Міністрів України, який розглядає і затверджує на Верховній Раді основні напрями розвитку науки та наукових досліджень; організує розробку національних та державних науково-технічних програм; визначає порядок їх фінансування; координує заходи щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності.

Міністе́рство осві́ти і нау́ки Украї́ни (МОН України) — центральний орган виконавчої влади України. Утворений 28 лютого 2013 року шляхом реорганізації міністерства освіти і науки, молоді та спорту України в Міністерство освіти і науки України та Міністерство молоді та спорту України. МОН України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах освіти і науки, інтелектуальної власності, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, інформатизації, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, створення умов для розвитку інформаційного суспільства, а також у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

Ви́ща атестаці́йна комі́сія Украї́ни (ВАК України) — колишній центральний орган виконавчої влади України, підвідомчий Кабінету Міністрів України. ВАК займався атестацією наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. 9 грудня 2010 Вищу атестаційну комісію України ліквідовано, поклавши її функції на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Згідно з указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», 16 вересня 2011 р. ВАК України ліквідовано. Відповідно до п. 2 згаданого Указу від 9 грудня 2010 року, планувалося «Ліквідувати: …Вищу атестаційну комісію України, поклавши її функції на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України».

До МОН України були віднесені такі функції ВАК: формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; участь у формуванні та реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади державної політики щодо перспектив розвитку науки і техніки, кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня науково-технічного прогресу; забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника; координація діяльності органів виконавчої влади і керівництво роботою науково-дослідних (науково-технічних) установ та вищих навчальних закладів у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника; розвиток міжнародного співробітництва у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України (Держінформнауки України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра освіти і науки України. Основними завданнями Держінформнауки України є: реалізація державної політики у сфері наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності, інформатизації, формування, використання і захисту державних електронних інформаційних ресурсів та створення умов для розвитку інформаційного суспільства; внесення на розгляд Міністра пропозицій щодо формування державної політики у зазначених сферах.

2. Нормативно-правові основи наукової діяльності в Україні.

На початку 1990-х рр. Україна першою серед країн СНД прийняла Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. №1977-XII. У Законі проголошувалося, що держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти. Даний Закон заклав основи державної науково-технологічної політики, визначив основні механізми її формування та реалізації.

Однак невідповідність Закону реальній політиці виконавчої влади щодо науки та поступове скасування низки його важливих норм призвели до помітної деградації науково-технічного потенціалу країни загалом. Тому згодом у 1998 р. даний законодавчий акт був замінений Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Нова редакція Закону була спрямована на врегулювання відносин, пов’язаних з науковою й науково-технічною діяльністю, та створення умов для підвищення ефективності наукових досліджень і використання їх результатів для забезпечення розвитку всіх сфер суспільного життя.

У 1999 р. Верховна Рада України схвалює Концепцію науково-технологічного й інноваційного розвитку України. Ця Концепція спирається на визнання того, що науково-технологічний та інноваційний розвиток є невід’ємною складовою задоволення широкого комплексу національних інтересів держави, що реальну незалежність і безпеку мають лише країни, здатні забезпечувати оволодіння новими знаннями та ефективне їх використання. Тому однією з основ Концепції стає віднесення збереження та підвищення якості науково-технологічного потенціалу до пріоритетних національних інтересів України.

Дана Концепція визначає, що вироблення і реалізація ефективної державної науково-технічної й інноваційної політики потребують певного удосконалення управління у сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та реалізації інновацій.

Основні заходи мають бути спрямовані на реформування центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом, забезпечення структурної повноти їх повноважень, більш чітке визначення завдань і прав, механізму координації їх взаємодії між собою та з іншими органами виконавчої влади.

З цією метою головними завданнями галузевих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади з проблем науково-технологічного й інноваційного розвитку визначаються:

  1.  розробка та реалізація єдиної науково-технологічної політики відповідної галузі;
  2.  здійснення функцій державного замовника в частині використання коштів державного бюджету, що надаються на підтримку науково-технічного розвитку галузей, і функцій розпорядника галузевих фондів;
  3.  проведення експертизи наукових результатів;
  4.  організація і проведення моніторингу інноваційної діяльності підприємств та установ своєї галузі незалежно від їх підпорядкованості.

Протягом становлення української науки приймається низка інших ключових законів у сфері науково-дослідних робіт. Одним з перших стає Закон «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. №3322-XII, який визначив основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного та соціального прогресу країни. Метою Закону стало створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

В 1995 р. приймається Закон «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. №51/95-ВР. Він визначив правові, організаційні та фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації й проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм та проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу й оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

До основоположних законодавчих актів у сфері наукової та науково-технічної діяльності можна віднести Закон «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р. №2623-III, який регулює правові, фінансові й організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні.

Закон «Про інноваційну діяльність» від 04 липня 2002 р. №40-IV визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Модернізація законодавчих актів у сфері науково-технологічної діяльності має полягати в гармонізації правових засад з європейськими стандартами, створенні нормативних підстав розбудови сучасної національної наукової системи. Стратегічним завданням трансформації державного управління в цій галузі повинна стати побудова нової моделі взаємовідносин між науковцем та суспільством, за якої дотримуватиметься рівність інтересів держави і вченого. Для цього держава має формувати свою наукову політику і створювати такі інституційні форми, які сприяли б збільшенню попиту на інтелектуальний продукт. З боку науковця це означає взяття зобов’язань щодо розкриття власного творчого потенціалу, задля чого держава створюватиме максимально сприятливі умови, у тому числі через формування належного законодавчого простору, спрямованого на реалізацію прагнень та можливостей кожного вченого.

3. Система наукових установ в Україні.

Науково-дослідна (науково-технічна) установа - юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова
або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.

Наукова установа діє на підставі статуту (положення), що затверджується в установленому порядку. Управління науковою установою здійснює її керівник. Керівник наукової установи, як правило, обирається таємним голосуванням на зборах колективу наукових працівників на визначений статутом (положенням) наукової установи термін і затверджується власником наукової установи або уповноваженим ним органом, якщо інше не передбачено статутом (положенням) наукової установи.

Керівники структурних підрозділів наукової установи обираються на посади на конкурсних засадах у порядку, встановленому статутом (положенням) цих установ.

 Державними науковими установами є наукові установи, засновані на державній власності. Державні наукові установи створюються, реорганізуються та ліквідуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Державним науковим установам передаються в постійне користування земельні ділянки згідно із законодавством України.

Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи є колегіальним дорадчим органом управління науковою і науково-технічною діяльністю наукової установи. Кількісний склад членів вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи визначається статутом (положенням) наукової установи. Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи визначає перспективні напрями наукової і науково-технічної діяльності; здійснює наукову і науково-технічну оцінку тематики та результатів науково-дослідних робіт; розглядає та затверджує поточні плани наукових досліджень; затверджує теми дисертацій здобувачів та аспірантів, їх наукових керівників (консультантів); затверджує результати атестації наукових працівників; обирає за конкурсом на вакантні посади наукових працівників; в межах своєї компетенції розглядає питання про присвоєння вчених звань.

Національна академія наук України - вища наукова організація України, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук, а також координує здійснення фундаментальних досліджень в наукових установах та організаціях незалежно від форм власності. При Національній академії наук України створюється міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень в Україні. Національна академія наук України здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та свого статуту, який затверджується загальними зборами Національної академії наук України та реєструється Міністерством юстиції України.

Відповідно до Статуту Національної академії наук України, Національна академія наук України (далі НАН України) є вищою державною науковою організацією України, що заснована на державній власності та користується правами самоврядності. НАН України діє у відповідності із чинним законодавством України та своїм Статутом.

НАН України організовує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних і соціогуманітарних наук, а також координує здійснення фундаментальних досліджень у наукових установах та організаціях

Статус НАН України як державної організації грунтується на всебічній підтримці її статутної діяльності з боку держави, безстроковій та безоплатній передачі їй у користування (без права зміни форми власності) державного майна, наданні їй у постійне користування відповідно до земельного законодавства України земельних ділянок, визначенні у Державному бюджеті України окремим рядком коштів на забезпечення її діяльності. НАН України, здійснюючи повноваження з управління об'єктами майнового комплексу Національної академії наук України, забезпечує реалізацію прав держави як власника цих об'єктів, пов'язаних з ефективним їх використанням та розпорядженням у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Найвищим органом НАН України є Загальні збори, що складаються з дійсних членів та членів-кореспондентів НАН України. У період між сесіями Загальних зборів НАН України керівництво роботою НАН здійснює Президія НАН України. Президент, віце-президенти та головний учений секретар НАН України обираються Загальними зборами НАН України з числа дійсних членів НАН України таємним голосуванням простою більшістю голосів.

Національна Академія наук організаційно включає п´ять наукових центрів: Південний, Донецький, Придніпровський, Західний, Північно-Східний. Кожний центр має відділи, які відповідають основним галузям досліджень у певному регіоні. Так, Придніпровський науковий центр розробляє проблеми екології; Західний - концепцію здійснення земельної реформи, створення комп´ютеризованого інформаційного банку земельних ресурсів; Донецький комплексну програму економічного і соціального розвитку Донбасу; Південний проблеми раціонального водокористування, еколого-економічне обґрунтування будівництва другої черги Дунайсько-Дністровської зрошували геми; Північно-Східний - виконує значний обсяг експертних робіт по технічному переозброєнню підприємств та інше. Кожний науковий центр має у своєму складі науково-дослідні інститути або їх відділення.

Галузевий науковий розподіл є другою організаційною сферою науки в Україні. Вона включає самостійні наукові організації, підпорядковані органам державного і галузевого управління (міністерствам і відомствам) та самостійні науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, науково-виробничі об´єднання. Крім НАН в Україні функціонують галузеві академії, наприклад: Академія педагогічних наук України, Українська академія аграрних наук, у складі якої є НДІ з економіки; Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України. У галузевих НДІ окремі підрозділи здійснюють наукові дослідження за темами профілю, переважно прикладного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони входять.

Академія правових наук України є самоврядною організацією, що діє на основі Статуту, може мати у своєму складі науково-дослідні інститути, науково-практичні центри, навчальні заклади, лабораторії, інші установи для організації та проведення досліджень у галузі держави та права.

Основними завданнями Академії правових наук України є: комплексний розвиток правової науки, проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі держави та права; наукове забезпечення правотворчої діяльності державних органів, вивчення та узагальнення механізмів реалізації актів законодавства; визначення пріоритетних напрямів розбудови правової держави, наукове забезпечення здійснюваних реформ, підготовка практичних рекомендацій щодо вдосконалення діяльності органів державної влади; сприяння поширенню правової інформації, формуванню правосвідомості громадян, розвитку юридичної освіти в Україні; узагальнення світового досвіду правового регулювання суспільних відносин; інтеграція академічної, вузівської та галузевої правової науки з метою вироблення єдиної політики у цій сфері; підтримка талановитих учених, сприяння науковій творчості молоді в галузі права.

У своєму складі академія має такі відділення:

  1.  Теорії та історії держави і права;
  2.  Державно-правових наук і міжнародного права;
  3.  Цивільно-правових наук;
  4.  Екологічного, господарського та аграрного права;
  5.  Кримінально-правових наук.

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України є провідною науково-дослідною установою юридичного профілю в Україні.

Згідно із своїм Статутом Інститут здійснює фундаментальні теоретико-методологічні та прикладні дослідження актуальних проблем державно-правового будівництва в Україні; координує фундаментальні наукові розробки відповідних проблем; готує кадри вищої кваліфікації – докторів і кандидатів юридичних наук; проводить наукові і науково-практичні конференції; видає юридичну літературу; надає експертну та науково-консультативну допомогу Верховній Раді України, Секретаріату Президента України, Кабінету Міністрів України, судовим органам, Генеральній прокуратурі України, іншим органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

Пріоритетними напрямами фундаментальних досліджень Інституту є:

  1.  проблеми державотворення і правотворення в Україні: теорія, історія, практика;
  2.  правові проблеми демократизації суспільних відносин і формування громадянського суспільства та утвердження і реалізація прав та свобод людини;
  3.  теоретичні і прикладні проблеми розвитку правової системи України;
  4.  теоретичні і практичні проблеми реалізації Конституції та законодавства України;
  5.  Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку та Європейської інтеграції: теорія і практика
  6.  проблеми енциклопедичних юридичних досліджень, філософії і соціології права.

Станом на 01.01.2010 р. в Інституті працює 20 докторів наук і 62 кандидати наук. Серед учених Інституту один академік та 2 члени-кореспонденти Національної академії наук України; 15 академіків та членів-кореспондентів Академії правових наук України; 10 Заслужених діячів науки і техніки України, 10 Заслужених юристів України, 9 Лауреатів державної премії України. Значна частина працівників Інституту відзначена державними нагородами, відзнаками Президента України, преміями НАН України імені видатних вчених.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 1999 р. № 803 за активну участь у законотворчій роботі, забезпечення розвитку юридичної науки в Україні, підготовки наукових кадрів колектив Інституту держави і права імені В.М.Корецького Національної академії наук України нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України з врученням пам'ятного знака.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Система державної організації наукових досліджень
  2.  Нормативно-правові акти з питань науково-дослідної діяльності
  3.  Наукова діяльність в Київському інституті права
  4.  Система наукових установ в Україні
  5.  Інститут держави  і права ім. Корецького НАН України як провідна наукова установа в юридичній сфері».
  6.  Юридичний статус Академії правових наук України.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  1-6.

ТЕМА 5. ПІДГОТОВКА НАУКОВИХ КАДРІВ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЇХ КВАЛІФІКАЦІЇ

1. Суб»єкти наукової діяльності.

2. Основні форми підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів.

3. Соціально-правові гарантії наукових працівників.

4. Державне замовлення на підготовку наукових кадрів.

  1.  Суб»єкти наукової діяльності.

Відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», суб'єктами наукової і науково-технічної діяльності є: вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності (далі - громадські наукові організації).

Вчений є основним суб'єктом наукової і науково-технічної діяльності.

Вчений має право:

обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських цінностей;

об'єднуватися з іншими вченими в постійні або тимчасові наукові колективи для проведення спільної наукової і науково-технічної діяльності;

брати участь у конкурсах на виконання наукових досліджень, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел відповідно до законодавства України;

здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності;

публікувати результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у порядку, встановленому законодавством України;

брати участь у конкурсах на заміщення вакантних посад наукових і науково-педагогічних працівників;

отримувати, передавати та поширювати наукову інформацію;

здобувати державне і громадське визнання через присудження наукових ступенів, вчених звань, премій, почесних звань за внесок у розвиток науки, технологій, впровадження наукових, науково-технічних результатів у виробництво та за підготовку наукових кадрів.

Вчений при здійсненні наукової, науково-технічної та науково-педагогічної діяльності зобов'язаний:

не завдавати шкоди здоров'ю людини, її життю та довкіллю;

додержуватися етичних норм наукового співтовариства, поважати право на інтелектуальну власність.

вчений - фізична особа (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), яка має вищу освіту та проводить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження і отримує наукові та (або) науково-технічні результати;

молодий вчений - вчений віком до 35 років;

науковий працівник - вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації;

науково-педагогічний працівник - вчений, який за основним місцем роботи займається професійно педагогічною та науковою або науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації;

Науково-педагогічні працівники у вищих навчальних закладах можуть займати посади: асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, зав. кафедрою. Співробітникам НДІ присвоюються звання молодшого наукового співробітника, наукового співробітника, старшого наукового співробітника, провідного наукового співробітника, головного наукового співробітника, зав. науковим відділом, зав. лабораторією. Найвидатніші вчені обираються зборами НАН України, галузевими і громадськими академіями - членами-кореспондентами і дійсними членами-академіками.

  1.  Основні форми підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів.

Аспірантура і докторантура є формами підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації. Аспірантура і докторантура відкривається при вищих навчальних закладах третього або четвертого рівнів акредитації і прирівняних до них закладах післядипломної освіти (далі - вищі навчальні
заклади), у наукових установах, які мають висококваліфіковані
науково-педагогічні та наукові кадри, сучасну науково-дослідну,
експериментальну та матеріальну базу.

Відкриття і закриття аспірантури і докторантури у вищих
навчальних закладах, у наукових установах (за винятком наукових
установ Національної академії наук) здійснює МОН, а в наукових
установах Національної академії наук - її Президія.
Аспірантура відкривається з відривом від виробництва та без відриву від виробництва, а докторантура - з відривом від
виробництва.

Науково-методичне керівництво та контроль за діяльністю
аспірантури і докторантури у вищих навчальних закладах і наукових
установах здійснює МОН, а в наукових установах Національної
академії наук - її Президія.

Підготовка в аспірантурі і докторантурі здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (за державним замовленням для роботи у державному секторі народного господарства); коштів юридичних та фізичних осіб - на умовах контракту - для
роботи у державному і недержавному секторах народного
господарства;
для іноземців та осіб без громадянства на підставі міжнародних договорів України; загальнодержавних програм; договорів, укладених вищими навчальними закладами, науковими установами з юридичними та фізичними особами.

Вступники до аспірантури або докторантури подають на ім'я
керівника вищого навчального закладу, наукової установи такі
документи:
заяву; особовий листок з обліку кадрів; список опублікованих наукових праць і винаходів (аспіранти, які не мають опублікованих наукових праць і винаходів,
подають наукові доповіді (реферати) з обраної ними наукової
спеціальності);
медичну довідку про стан здоров'я за формою N 286-у; копію диплома про закінчення вищого навчального закладу із
зазначенням одержаної кваліфікації спеціаліста або магістра;
посвідчення про складання кандидатських іспитів (за наявності складених кандидатських іспитів). Паспорт та диплом про вищу освіту подаються вступником особисто.

При вступі до докторантури, крім того, подаються: розгорнутий план дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук; копія диплома про присудження наукового ступеня кандидата наук (подається особисто).

Тема дисертації, індивідуальний план роботи аспіранта або
докторанта після обговорення кафедрою, відділом, лабораторією
затверджуються вченою радою вищого навчального закладу, наукової
установи не пізніше тримісячного терміну після зарахування його до
аспірантури або докторантури.

Аспіранти і докторанти мають право на:

1) користування навчально-виробничою, науковою, культурно-спортивною, оздоровчою базою вищих навчальних закладів,наукових установ;

2) отримання всіх видів відкритої наукової інформації і наукового консультування;

3) участь у науковій діяльності кафедри, відділу, лабораторії;

4) отримання державної стипендії встановленого розміру у разі
зарахування на навчання з відривом від виробництва за державним
замовленням;

5) переривання навчання з поважних причин з подальшим його
продовженням. Тривалість і кількість переривань навчання, а також
поважність причин визначаються вченою радою вищого навчального
закладу, наукової установи;

6) щорічні канікули тривалістю до двох календарних місяців,
які включаються до загального терміну навчання у разі зарахування
на навчання з відривом від виробництва;

7) участь у виборах до органів самоврядування вищого
навчального закладу, наукової установи;

8) роботу за сумісництвом відповідно до законодавства України;

9) безпечні і нешкідливі умови навчання і праці;
та ін..

Термін навчання в аспірантурі і перебування в докторантурі
включається до науково-педагогічного стажу.

Аспіранти і докторанти зобов'язані:

1) дотримуватися вимог законодавства, моральних, етичних норм поведінки;

2) глибоко оволодівати знаннями, практичними навичками,
професійною майстерністю, підвищувати загальний культурний рівень;

3) опанувати методологію проведення наукових досліджень;

4) виконувати індивідуальний план роботи над дисертацією.
Індивідуальний план роботи аспіранта передбачає складання
кандидатських іспитів із спеціальності, іноземної мови та
філософії, а у разі необхідності - додаткового іспиту, визначеного
рішенням спеціалізованої вченої ради закладу, установи, де
передбачається захист дисертації, і заліків з дисциплін,
визначених рішенням вченої ради вищого навчального закладу,
наукової установи;

5) звітувати про хід виконання дисертації на засіданні
кафедри, відділу, лабораторії, вченої ради вищого навчального
закладу, наукової установи;

6) у встановлений термін захистити дисертацію або подати її
спеціалізованій вченій раді;

7) дотримуватися статуту і правил внутрішнього розпорядку
вищого навчального закладу, наукової установи.

Аспірант або докторант, який успішно захистив дисертацію
до закінчення терміну навчання в аспірантурі або перебування в
докторантурі, вважається таким, що повністю виконав індивідуальний
план роботи, і відраховується з аспірантури або докторантури з дня
захисту дисертації.

До докторантури приймаються особи, які мають науковий
ступінь кандидата наук, наукові здобутки та опубліковані праці з
обраної наукової спеціальності і які в змозі на високому науковому
рівні проводити фундаментальні, пошукові і прикладні наукові
дослідження.
Термін перебування в докторантурі на загальних умовах не
перевищує трьох років.

Для надання допомоги докторанту в написанні дисертації за
місцем його підготовки може призначатися з числа
висококваліфікованих науково-педагогічних і наукових кадрів -
докторів наук - науковий консультант, який несе особисту
відповідальність за якісне і своєчасне виконання докторантом
дисертації.

До аспірантури на конкурсній основі приймаються особи,
які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра. Термін навчання в аспірантурі з відривом від виробництва не перевищує трьох років, а без відриву від виробництва - чотирьох років. Для проведення прийому до аспірантури створюється
приймальна комісія під головуванням керівника (заступника
керівника) вищого навчального закладу, наукової установи. Вступники до аспірантури складають вступні іспити із спеціальності (в обсязі навчальної програми для спеціаліста або
магістра, яка відповідає обраній ними науковій спеціальності, із
філософії та однієї із іноземних мов на вибір (англійської,
німецької, іспанської, італійської, французької) в обсязі
навчальних програм для вищих навчальних закладів IV рівня
акредитації, затверджених МОН. Результати вступних іспитів до аспірантури дійсні протягом
календарного року.

  Зарахування до аспірантури проводиться наказом керівника
вищого навчального закладу, наукової установи
Кожному аспіранту одночасно з його зарахуванням відповідним наказом керівника вищого навчального закладу, наукової
установи призначається науковий керівник, як правило, доктор наук
або за рішенням вченої ради, як виняток, кандидат наук.

Аспірант працює за індивідуальним планом роботи, не менше
ніж два рази на рік звітує про його виконання на засіданні
кафедри, відділу, лабораторії і щорічно атестується науковим
керівником. За результатами атестації відповідним наказом
керівника вищого навчального закладу, наукової установи аспірант
переводиться на наступний рік навчання або відраховується з
аспірантури.

Самостійна робота над дисертацією на здобуття наукового
ступеня кандидата наук є однією з форм підготовки
науково-педагогічних і наукових кадрів.
Здобувачами наукового ступеня кандидата наук, які
працюють над дисертаціями поза аспірантурою (далі - здобувачі),
можуть бути особи, які мають вищу освіту і кваліфікацію
спеціаліста або магістра.

Здобувачі прикріплюються до вищих навчальних закладів,
наукових установ, що мають аспірантуру з відповідних
спеціальностей, з метою підготовки і захисту кандидатської
дисертації, а також для поглибленого теоретичного вивчення
спеціальних дисциплін, вивчення іноземної мови та філософії,
складання кандидатських іспитів на термін до 5 років.

3. Соціально-правові гарантії наукових працівників.

Розділ ІІІ Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» “Державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників” визначає систему наукових степенів та вчених звань, підготовки наукових кадрів та підвищення їх кваліфікації, атестації наукових працівників, оплати та стимулювання їх праці, пенсійного забезпечення та соціального захисту.

    Вчені мають  право  на здобуття наукового ступеня кандидата і
доктора  наук  та  присвоєння  вчених  звань  старшого   наукового
співробітника, доцента і професора.
 Присудження наукових  ступенів  та  присвоєння вчених звань є державним   визнанням   рівня   кваліфікації   вченого.    Наявність відповідного наукового ступеня або вченого звання є кваліфікаційною   вимогою   для   зайняття   науковим  працівником відповідної посади.

Оплата праці наукового працівника повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для ефективної самостійної творчої діяльності, підвищення престижу професії наукового працівника, стимулювати залучення талановитої молоді в науку та підвищення кваліфікації наукових працівників.

Заробітна плата наукових працівників складається з посадових ставок (окладів), премій, доплати за наукові ступені, вчені звання, надбавки за стаж наукової, науково-технічної, науково-організаційної та науково-педагогічної роботи та інших надбавок, передбачених законодавством України.

Пенсійне забезпечення та соціальний захист наукового працівника

Держава встановлює для наукових (науково-педагогічних) працівників, які мають необхідний стаж наукової, науково-технічної, науково-педагогічної, науково-організаційної роботи (далі - стаж наукової роботи) на державних підприємствах, в установах, організаціях пенсії на рівні, який забезпечує престижність наукової праці та стимулює систематичне оновлення наукових кадрів.

Особливості призначення та виплати пенсії науковим, науково-педагогічним працівникам у зв’язку із введенням в дію з 01.10.2011 року Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи»

Норми, що вводяться  з 1 жовтня 2011 року:

Підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років.

Підвищення пенсійного віку для чоловіків до 62 років для виходу на наукову пенсію.
До досягнення 62 – річного віку,
на пенсію за віком мають право чоловіки - наукові (науково-педагогічні) працівники 1955 року народження і старші після досягнення ними такого віку:
- 60 років - які народилися до 31 грудня 1952 року;
- 60 років 6 місяців  - які народилися з 1 січня 1953 року до 31 грудня 1953 року;
- 61 рік - які народилися з 1 січня 1954 року до 31 грудня 1954 року;
- 61 рік 6 місяців - які народилися з 1 січня 1955 року до 31 грудня 1955 року.

Збільшення на 10 років тривалості страхового стажу для призначення мінімальної пенсії за віком:
для жінок –
30 років;
для чоловіків – 
35 років.

Встановлення наукової пенсії в розмірі 80% від заробітної плати.

Для обчислення пенсії враховується заробітна плата за основним місцем роботи за весь період страхового стажу на             посадах наукового (науково-педагогічного) працівника, починаючи з 1 липня 2000 року.
За бажанням пенсіонера для обчислення пенсії також враховується заробітна плата за основним місцем роботи за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу на посадах наукового (науково-педагогічного) працівника підряд до 1 липня 2000 року незалежно від перерв. Це положення застосовується за умови підтвердження довідки про заробітну плату первинними  документами у період до 1 січня 2016 року або в разі якщо період страхового стажу на посадах наукового (науково-педагогічного) працівника, починаючи з 1 липня 2000 року, становить менш як 60 календарних  місяців,

Для обчислення заробітку під час   призначення пенсії науковому (науково-педагогічному) працівнику застосовується середня заробітна плата працівників,  зайнятих у галузях економіки України, у тому числі в сільському господарстві, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії.

Пенсія, призначена відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", у період роботи на посадах, які дають право на цю пенсію, виплачується за Законом України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування". Таким чином, у період роботи на посаді наукового, науково-педагогічного працівника йому виплачується пенсія за віком і лише після звільнення – наукова пенсія.

4. Державне замовлення на підготовку наукових кадрів.

Законом України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» від  20 листопада 2012 року № 5499-VI визначено організаційо-правові засади державного замовлення в науково-дослідній сфері.

Цей Закон регулює особливості відносин, що виникають у зв’язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів.

Державне замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (далі - державне замовлення) - засіб державного регулювання задоволення потреб економіки та суспільства у кваліфікованих кадрах, підвищення освітнього та наукового потенціалу нації, забезпечення конституційного права громадян на здобуття освіти відповідно до їх покликань, інтересів та здібностей;

Державний замовник - міністерство, інший центральний орган виконавчої влади, Національна академія наук України, галузеві національні академії наук, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, інший визначений Кабінетом Міністрів України державний орган - головний розпорядник бюджетних коштів;

Виконавець державного замовлення - вищий, професійно-технічний навчальний заклад, заклад післядипломної освіти, наукова установа державної та комунальної форми власності, які пройшли конкурсний відбір та з якими укладено державний контракт на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів за державним замовленням.

Державне замовлення формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державного замовлення, за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти, та інших державних замовників з урахуванням середньострокового прогнозу потреби у фахівцях та робітничих кадрах на ринку праці та обсягів видатків Державного бюджету України на зазначені цілі.

Координація діяльності державних замовників щодо розміщення та виконання державного замовлення здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державного замовлення.

Орієнтовна середня вартість підготовки одного кваліфікованого робітника, фахівця, аспіранта, докторанта розраховується відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Розміщення державного замовлення здійснюється державними замовниками на конкурсних засадах (крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті) у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти.

Державний замовник укладає з виконавцем державного замовлення державний контракт, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін та регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Які державні структури здійснюють підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів.
  2.  Які існують форми підготовки наукових кадрів?
  3.  Охарактеризуйте нормативно-правову базу підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів.
  4.  У яких формах виявляється науково-дослідницька робота студентів у межах навчального процесу?
  5.  Розкрийте основні напрямки науково-дослідницької діяльності студентів ВНЗ.
  6.  Назвіть основні ідентифікатори наукової школи.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  1-6.

ТЕМА 6. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В НАУКОВІЙ СФЕРІ.

1. Державні гарантії міжнародного співробітництва в науковій сфері.

2. Міжнародно-правове регулювання наукового співробітництва.

3. Досвід зарубіжних країн в сфері науки та інновацій.

4. Україна як суб»єкт міжнародного наукового співробітництва.

1. Державні гарантії міжнародного співробітництва в науковій сфері.

Вироблення ефективної державної політики у сфері науки, стимулювання її інноваційного розвитку, пошук дієвих механізмів потребує творчого врахування досвіду європейських країн і можливостей його впровадження в українську практику. Держава створює необхідні правові  та  економічні  умови  для здійснення  суб'єктами  наукової  і  науково-технічної  діяльності вільних та рівноправних відносин з науковими та науково-технічними організаціями,   іноземними   юридичними   особами,   міжнародними
науковими  організаціями,  іноземними  та  міжнародними  науковими товариствами  і  об'єднаннями,  якщо  ці  відносини  не суперечать законодавству України.

Суб'єкти наукової і науково-технічної діяльності можуть брати участь   у   виконанні  міжнародних  науково-технічних  програм  і проектів   та   укладати   угоди   з  іноземними  організаціями  і юридичними   особами,  брати  участь  у  діяльності  іноземних  та
міжнародних  наукових  товариств,  асоціацій і союзів на правах їх членів,   укладати   контракти   з   іноземними  організаціями  та юридичними  особами,  брати  участь  в  міжнародних симпозіумах та інших заходах відповідно до законодавства України.

Форми наукового   та   науково-технічного    співробітництва:

    провадження спільних   наукових   досліджень,   технічних   і технологічних   розробок   на    основі    кооперації,    спільних науково-технічних програм;

    провадження досліджень     та     розробок    за    спільними координаційними угодами;

    виконання робіт, передбачених угодою, однією зі сторін якої є організація іноземної держави або міжнародна організація;

    спільні дослідження  та  розробки  у  міжнародних  колективах спеціалістів,  міжнародних інститутах та  спільних  підприємствах, використання  власності на науковий та науково-технічний результат на основі договорів між суб'єктами наукової  та  науково-технічної діяльності;

    взаємний обмін  науковою  та  науково-технічною  інформацією, використання об'єднаних міжнародних інформаційних  фондів,  банків даних;

    проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів;

    взаємний обмін науковими,  науково-технічними й викладацькими кадрами,  студентами й аспірантами,  а  також  спільну  підготовку спеціалістів.

При Міністерстві освіти і науки України діє Управління міжнародного співробітництва Міністерства освіти і науки України. Його цілі та завдання:

сприяння широкій співпраці з навчальними закладами, науковими установами, громадськими організаціями, приватними фондами інших країн;

представлення в установленому порядку інтересів України з питань освіти і науки в міжнародних відносинах;

укладення та забезпечення реалізації міжнародних угод з питань співробітництва в галузі освіти і науки, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації іноземних громадян у навчальних закладах України;

координація роботи міністерств, відомств і навчальних закладів з питань підготовки фахівців для зарубіжних країн;

створення умов для правового і економічного захисту всіх форм зовнішньо-економічної діяльності навчальних закладів, сприяння їм у встановленні прямих зв’язків із зарубіжними партнерами.

Для виконання покладених завдань здійснює наступні заходи:

напрацьовує на основі документів державних законодавчих та виконавчих органів рекомендації, які визначають загальну політику міжнародних зв’язків в галузі освіти і науки;

розробляє пропозиції щодо заключення міжнародних договорів (угод) України та Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України;

координує виконання програм міжнародного співробітництва, договорів (угод) в галузі середньої, професійно-технічної, вищої, післядипломної, а також наукової діяльності;

інформує зацікавлені підрозділи Міністерства освіти і науки України про результати з метою аналізу і використання у практичній роботі;

встановлює зв′язки з іноземними установами з питань організації курсів української мови, семінарів для іноземних слухачів, підготовки та перепідготовки кадрів на компенсаційній основі;

здійснює заходи щодо направлення за кордон студентів, аспірантів, науково-педагогічних працівників відповідно до міжнародних угод України та Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України;

організує протокольні заходи, пов′язані з прийомом в Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України делегацій, працівників посольств i представництв, окремих громадян зарубіжних країн;

бере участь у створенні механізмів фінансово-економічного забезпечення міжнародної освітньої і наукової діяльності;

координує діяльність міністерств і відомств, підрозділів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, навчальних закладів, де здобувають освіту іноземці, з питань подальшого удосконалення організації та змісту навчально-виховного процесу;

здійснює упорядкування мережі навчальних закладів, їх спеціалізації, за напрямками підготовки, групами спеціальностей, країн i регіонів та розміщенню контингенту іноземних студентів;

організовує розробку та видання навчально-методичної літератури для забезпечення процесу підготовки фахівців для зарубіжних країн;

проводить роботу по забезпеченню постійних ділових стосунків з випускниками – іноземними громадянами, створенню для них ефективної діючої системи підвищення кваліфікації з усіма формами навчання і оплати, в тому числі на комерційній основі;

Функції

Беручи до уваги розширення прав і повноважень місцевих органів управління навчальних та науково-дослідних закладів, Управління зберігає за собою функції, що носять загальнодержавний характер:

визначає загальну політику міжнародних зв’язків в галузі освіти і науки;

забезпечує виконання програм обмінів фахівцями, студентами і учнями на навчання і підвищення кваліфікації, вивчення передового зарубіжного досвіду, участі в міжнародних програмах з питань освіти і науки;

організує роботу навчальних закладів, наукових установ, окремих вчених і фахівців щодо виконання проектів, що здійснюються під егідою міжнародних організацій, програм і фондів;

удосконалює організаційно-економічні механізми міжнародного співробітництва;

здійснює міжнародне співробітництво, загальне планування і керівництво ним.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України в особі Управління репрезентує галузь у зносинах із зарубіжними країнами, забезпечує виконання прийнятих на себе зобов’язань, дає оцінку їх ефективності.

2. Міжнародно-правове регулювання наукового співробітництва.

В останні роки значний розвиток спостерігається в міжнародному науково-технічному співробітництві. Основними напрямами такого співробітництва є координація науково-технічних досліджень, здійснення спільних науково-дослідних робіт, обмін технічною документацією, використання промислових зразків, купівля-продаж ліцензій, «ноу-хау», обмін технологічними процесами, взаємне консультування та проведення експертиз тощо. Форми співробітництва: Це співробітництво здійснюється на основі міжнародних програм ООН у галузі науки і техніки і промислового співробітництва, а також регіональних програм у галузі використання науково-технічних досягнень. Значна кількість програм і угод у цій галузі реалізується на основі двосторонніх договорів.

Важливу роль у розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва відіграла резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1996 р.) «Досягнення науки і техніки та їх вплив на міжнародну безпеку». У ній рекомендується державам — членам ООН вивчити шляхи вдосконалення міжнародних правових норм, що стосуються передання високих технологій і мають військове застосування.

Аналіз діяльності різних організацій та спеціалізованих закладів ООН дає можливість виділити в галузі науки і техніки такі їх функції: розроблення політики у галузі науки і техніки; прогнозування напрямів науково-технічного прогресу; здійснення програм наукових досліджень; організація регіональних міжнародних зв’язків; забезпечення діяльності науково-технічних працівників; інформаційна діяльність та ін.

Міжнародне співробітництво у галузі науки і техніки потребує відповідної організаційної роботи. Саме виходячи з цього, у Женеві в 1963 р. була проведена Конференція ООН з питань застосування досягнень науки і техніки в інтересах менш розвинутих країн.

Це підтвердила й Друга конференція ООН з питань науки і техніки з метою розвитку (Відень, 1979 р.). Вона прийняла Програму дій щодо використання досягнень науки і техніки для економічного розвитку всіх країн, особливо для тих, які розвиваються. Програма передбачала не лише зміцнення існуючих міжнародних відносин у галузі науки і техніки, а й перегляд їх структури, підвищення ролі ООН у цьому важливому напрямі міжнародного співробітництва.

Конференція також заснувала в рамках Секретаріату ООН центр з науки та техніки. В 1981 р. у рамках ООН були вжиті заходи щодо створення Системи фінансування науки і техніки з метою розвитку, а в 1984 р. була створена Система оповіщення про нові технологічні досягнення.

У 1992 р. відповідно до рекомендацій Генеральної Асамблеї ООН була створена функціональна комісія з науки і техніки з метою розвитку.

Відповідно до рекомендацій Конференції Генеральна Асамблея на своїй 34-й сесії (грудень 1979 р.) заснувала для всіх держав відкритий Міжурядовий комітет з науки і техніки з метою розвитку. До його функцій входить: надання допомоги Генеральній Асамблеї в розробленні директивних принципів для погодження політики органів, організацій і підрозділів ООН щодо науково-технічної діяльності, виявлення першочергових завдань з оперативного планування розвитку науки і техніки на національному, субрегіональному, регіональному, міжрегіональному і міжнародному рівнях і підготовки оперативного плану здійснення Віденської Програми; вжиття заходів щодо виявлення й оцінки нових науково-технічних досягнень, які можуть у той чи інший спосіб вплинути на науково-технічний потенціал країн, що розвиваються; сприяння оптимальній мобілізації ресурсів і здійснення керівництва системою фінансування науки і техніки ООН.

Допоміжним органом Міжурядового комітету з науки й техніки з метою розвитку став Консультативний комітет з науки і техніки з метою розвитку, заснований Економічною і соціальною радою ООН (ЕКОСОР) у липні 1980 р. Головним завданням цього комітету є надання Міжурядовому комітету консультативних послуг у галузі науки й техніки. Крім того, його послугами користуються Генеральна Асамблея, ЕКОСОР й інші міжурядові організації.

Генеральною Асамблеєю у межах Секретаріату ООН був створений Центр з питань науки і техніки з метою розвитку. На нього покладено вивчення питань, пов’язаних з досягненнями науки і техніки і вибором альтернативних шляхів розвитку країн; наданням їм допомоги у використанні можливостей, що виникають у зв’язку з новими напрямами науки та техніки; зі створенням внутрішнього науково-технічного потенціалу країн, які розвиваються, та ін.

Значну роботу щодо вивчення проблем науково-технічного прогресу проводять регіональні міжнародні економічні організації, міжнародні організації системи ООН (Конференція ООН з торгівлі і розвитку, Організація ООН з питань освіти, науки і культури, Організація ООН з промислового розвитку, Всесвітня організація з питань захисту інтелектуальної власності та ін.). Однією з важливих, наприклад, міжнародних організацій системи ООН є Міжурядова організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Членами цієї організації є понад 160 країн світу. Основними цілями її є сприяння справі миру і безпеки у світі через надання допомоги країнам у міжнародному співробітництві у галузі освіти, науки, культури, інформації. З цією метою ЮНЕСКО розширює й орієнтує освіту, з тим щоб надати можливість народу кожної країни ефективно використовувати свій розвиток; надає допомогу у створенні науково-технічної бази, завдяки якій кожна країна могла б краще використовувати свої ресурси; розвиває обмін інформацією тощо.

ЮНЕСКО розробляє спеціальні наукові програми. У галузі природничих наук, наприклад, ці програми включають: програму Міжурядової океанографічної комісії, програму Міжнародної гідрологічної і Міжнародної геологічної кореляції та ін.

Постійний розвиток міжнародних відносин у сфері науково-технічного прогресу обумовив необхідність удосконалення їх правового регулювання. Одним із напрямів такого вдосконалення є укладення багатосторонніх договорів, використання при цьому існуючих механізмів міжнародних організацій. На сесіях Генеральної Асамблеї ООН дедалі більше приймається багатосторонніх договорів універсального значення.

  1.  Досвід зарубіжних країн в сфері науки та інновацій.

В сучасному світі формування стимулів для підтримки й активізації науково-технічної та інноваційної діяльності відноситься до найважливіших напрямів державного регулювання. Це зумовлено тим, що розвиток науки й техніки є визначальним чинником прогресу суспільства та підвищення добробуту його членів.

В інноваційно-розвинених країнах світу  управління науково-технічною політикою є важливим чинником оптимального розвитку науково-технічного потенціалу

Типи моделей науково-інноваційного розвитку розвинутих країн:

1. Країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії науково-виробничого циклу. Як правило, такі країни мають значну частку інноваційного потенціалу в оборонному секторі (США, Англія, Франція).

2. Країни, орієнтовані на розповсюдження нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія).

3. Країни, що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйняття до досягнень науково-технічного прогресу, координація дій різноманітних  секторів у галузі науки і технологій (Японія, Південна Корея).

Для розбудови динамічної економіки ЄС у 2000 році були об’єднані національні інноваційні системи країн ЄС в єдину мережу. Одночасно з цим проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі з метою об’єднання зусиль вчених різних країн.

Німеччина, Англія, Франція є провідними країнами у складі Євросоюзу. Євросоюз велику увагу приділяє активізації інноваційної діяльності.

Основні напрямки інноваційної політики  ЄС:

вироблення єдиного антимонопольного законодавства;

використання системи прискореної амортизації обладнання;

пільгове оподаткування науково-дослідних робіт;

пряме фінансування підприємств для стимулювання інновацій в галузі новітніх технологій;

стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виробляють наукомістку продукцію.

Європейська комісія проаналізувала, як у різних державах заохочують мобільність молоді, й отримала такі результати: 60 відсотків студентів Європи направляються до трьох країн – Великої Британії, Німеччини та Франції. У цьому контексті наш уряд має розробити низку заходів, спрямованих на підтримку молодих учених і всіляко запобігати відпливу до країн Європи наукових кадрів, де на їхні послуги завжди є неабиякий попит.

Політика міжнародного співробітництва в інноваційно-технологічній сфері має сприяти створенню механізмів і забезпеченню умов для міжнародної комерціалізації результатів науково-технічної діяльності. Останні відповідають інтересам українських та іноземних партнерів, адаптації української нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності до світової практики.

Пріоритетним має стати сприяння формуванню спільних науково-дослідних програм інститутів. Варто також підтримувати позитивні тенденції розширення й поглиблення співробітництва України з європейськими державами в галузі науки і технологій, що спостерігаються останнім часом. Такі напрями співпраці сприяють поступовому підвищенню міжнародного авторитету нашої держави, а це, своєю чергою, може позитивно впливати на залучення іноземних інвестицій у розвиток національної науки й наукоємних технологій.

В період переходу до ринкової економіки великого значення набуває процес активізації інноваційної діяльності. Як свідчить статистика багато підприємств не використовує інноваційні розробки через низку факторів, які стримують інноваційну діяльність, особливо під час фінансової кризи. Країни з ринковою економікою нашли вихід з кризового стану. Вони впровадили зміни в законодавстві, організаційній та фінансовій сфері підприємств, що стимулюють активізацію інноваційної діяльності. Аналіз такого зарубіжного досвіду та його подальше врахування українськими підприємствами дозволить випускати їм конкурентоспроможну продукцію на світовий ринок.

Можна виділити декілька груп факторів впливу на інноваційну діяльність, що сприяють активізації інноваційної діяльності: економічні, організаційні, законодавчі та соціальні фактори. До першої групи факторів відносять: наявність резерву фінансових, матеріально-технічних засобів, прогресивних технологій, наявність необхідної господарської і науково-технічної інфраструктури, матеріальне заохочення за інноваційну діяльність.

 До організаційних факторів активізації інноваційної діяльності можна віднести: гнучкість оргструктури, демократичний стиль керування, перевага горизонтальних потоків інформації, самопланування, допущення коректувань, децентралізація, автономія, формування цільових проблемних груп.

 До законодавчих факторів можна віднести: законодавчі міри (особливо пільги), що заохочують інноваційну діяльність, державна підтримка інновацій.

 До соціальних факторів впливу на інноваційну діяльність можна віднести: моральне заохочення, суспільне визнання, забезпечення можливостей самореалізації, звільнення творчої праці, нормальний психологічний клімат у трудовому колективі.

 В різних країнах світу використовують різноманітні фактори впливу на інноваційну діяльність. Так лідерами у виробництві високо конкурентної наукової продукції є такі країни, як США і Японія. На думку експертів приблизно 80 % усіх інноваційних продуктів світі створюється саме в США. Це пояснюється тим, що витрати на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи є дуже значними і становлять понад половину витрат на НДДКР розвинених країн.

 Німеччина, Англія і Франція разом із США і Японією складають технологічне ядро світового розвитку. Ці країни займають відповідно місця лідерів у світі з абсолютного розміру витрат на НДДКР. У зарубіжних країнах податкові пільги орієнтовані на сприяння реалізації досягнень науково – технічного прогресу. У зарубіжній практиці накопичений достатньо великий досвід із застосування податкових стимулів. Так у США, Німеччині, Італії, Японії, Бразилії здійснювалось пільгове оподаткування. В США для виходу з кризи було скасовано оподаткування юридичної форми ризикового капіталу.

Ситуація, яка склалася в Україні свідчить про те, що підприємства які займаються впровадженням інновацій несуть однакове податкове навантаження з тими підприємствами, які не займаються впровадженням інновацій. Тому перетворення у податковій системі, які сприятимуть зниженню податкового навантаження на інвесторів, будуть сприяти прискоренню оновлення техніки і технологій.

В Україні на сучасному етапі склалась ситуація хронічного недофінансування науки. Сьогодні В Україні наука фінансується на рівні 0,29% ВВП при мінімально необхідних 0,9% ВВП.

4. Україна як суб»єкт міжнародного наукового співробітництва.

Науково-технічне співробітництво між Україною та ЄС здійснюється на підставі Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і технологічне співробітництво від 4 липня 2002. Ця Угода потребує постійного поновлення на наступні п'ятирічні періоди. Відповідальним за поновлення Угоди є МОН України.

Інструментом співробітництва у науково-технічній сфері служить Підкомітет 7 «Наука та технології, дослідження та розробки, освіта, культура, громадське здоров'я, інформаційне суспільство та медіа» Комітету з питань співробітництва Україна ЄС. Відповідальним за роботу за цим напрямком також є Міністерство освіти та науки, молоді і спорту України.

Державним агентством з питань науки інновацій та інформатизації України разом із генеральним директоратом Європейської комісії «Дослідження та Інновації» на виконання Угоди створено Спільний Комітет Україна-ЄС зі співробітництва в галузі науки та технологій. Перше засідання Комітету відбулось 23 листопада 2011 у м. Брюссель. Під час згаданого засідання були розглянуті питання співробітництва між Україною та ЄС у сфері науки, технологій та інноваційної діяльності, співробітництва в рамках Сьомої рамкової програми ЄС з розвитку наукових досліджень і технологій та двосторонньої діяльності з країнами — членами Європейського Союзу.

Сьома Рамкова Програма Європейського Союзу.

Відповідно до Європейської практики інформаційно-консульційної підтримки науковців щодо участі в Рамкових програмах ЄС, важливості розвитку партнерських відносин між Україною і ЄС та перспектив приєднання України до Рамкової програми у статусі асоційованого члена в 2011 році спільними наказами Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України, Національної академії наук України, Національного космічного агентства та наказом Міністерства освіти, науки, молоді та спорту України було офіційно засновано мережу контактних пунктів РП7 в Україні.

З метою підвищення обізнаності стосовно можливостей, які доступні за допомогою робочих програм Сьомої рамкової програми на 2012 та 2013 та активізації участі науково-дослідних установ України в програмах з науково-технічного співробітництва, зокрема в конкурсах РП7, Національним інформаційним центром зі співробітництва з ЄС у сфері науки та технологій за підтримки Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України на постійній основі проводяться інформаційні і тренінгові заходи з РП7 у Києві та регіонах України та консультації за участю експертів країн ЄС.

За результатами конкурсів РП7, за кількістю підтриманих пропозицій Україна посідає дев'яту позицію серед всіх країн, які не є членами ЄС чи асоційованими країнами та другу серед країн Східної Європи та Центральної Азії. За участю наукових установ України було подано 985 пропозицій та підтримано 194 проекти.

У квітні 2012 Міністерством освіти та науки, молоді і спорту України було підготовлено та підписано Президентом України Указ № 259 «Про делегацію України у переговорах з Європейською Комісією щодо участі України у Сьомій рамковій програмі ЄС з досліджень і технологічного розвитку».

Україна продовжує співробітництво не тільки із Європейським союзом загалом, а із окремими його країнами-членами. На сьогоднішній день Україною укладено 18 двосторонніх науково-технічних угод з країнами-членами ЄС та асоційованими державами.

У 2012 році здійснювались науково-дослідні проекти з Австрією, Болгарією, Литвою, Німеччиною, Словенією та Францією загальною кількістю 93, в т.ч.

Назва країни

2012 рік (кількість проектів)

Австрія

16

Болгарія

9

Литва

12

Німеччина

26

Словенія

9

Франція

21

На різних стадіях переговорного процесу знаходяться ініціативи щодо започаткування або продовження спільних проектів з Латвією, Польщею та Румунією.

Міжнародні угоди про співробітництво в галузі освіти і науки укладено з цілою низкою держав, серед яких Австрія, Аргентина, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Бразилія, Вірменія, Велика Британія, В'єтнам, Гвінея, Греція, Грузія, Естонія, Єгипет, Ізраїль, Індія, Іран, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Киргизія, Китай, Корея, Куба, Латвія, Литва, Люксембург, Македонія, Мексика, Молдова, Монголія, Німеччина, Південно-Афиканська республіка, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Туркменистан, Угорщина, Узбекистан, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія та ін..

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Міжнародне співробітництво в науковій сфері
  2.  Інтелектуальна власність та її гарантії.
  3.  Правове регулювання наукової діяльності: міжнародний досвід.
  4.  Основи міжнародного співробітництва в сфері охорони інтелектуальної власності.
  5.  Визначити основні напрямки міжнародного співробітництва Київського університету права НАН України в науковій сфері.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  3.

ТЕМА 7. НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ ІІІ-ІV РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ.

1. Науково-дослідна робота як засіб інтеграції освіти і науки.

2. Основні цілі і завдання науково-дослідної роботи у ВНЗ.

3. Основні форми організації науково-дослідної роботи студентів.

4. Наукова школа , її роль і місце в структурі науки.

  1.  Науково-дослідна робота як засіб інтеграції освіти і науки.

Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті визначено, що основними чинниками подальшого розвитку освіти є:

- єдність освіти і науки як умови модернізації освітньої системи;

- достатній обсяг фінансування науки та підтримка вітчизняних наукових шкіл;

- фундаменталізація освіти, інтенсифікація наукових досліджень у вищих навчальних закладах;

- формування змісту освіти на основі новітніх наукових і технологічних досягнень;

- інноваційна освітня діяльність у навчальних закладах усіх типів, рівні акредитації та форми власності;

- правовий захист освітніх інновацій та результати науково-педагогічної діяльності як інтелектуальної власності;

- залучення до наукової діяльності учнівської та студентської обдарованої молоді, педагогічних працівників;

- поглиблення співпраці і кооперації навчальних закладів і наукових установ, широке залучення вчених НАН України та галузевих академій до навчально-виховного процесу та дослідницької роботи в навчальних закладах;

- створення науково-інформаційного простору для дітей, молоді і всього активного населення, використання для цього можливостей нових комунікаційно-інформаційних засобів;

- запровадження цільових програм, що сприяють інтеграції освіти і науки;

- випереджальний розвиток педагогіки і психології, внесення цих наук до переліку пріоритетних напрямів розвитку науки в Україні.

Відповідно до Статті 16 Закону України «Про наукову  і  науково-технічну діяльність» наукова і науково-технічна діяльність є невід'ємною складовою
частиною  навчального  процесу  вищих  навчальних  закладів III-IV
рівнів акредитації.
Наукова і науково-технічна діяльність у системі вищої  освіти здійснюється   відповідно   до   законів   України   "Про  освіту",  "Про  вищу  освіту"  та цього Закону. На вищі   навчальні   заклади   III-IV   рівнів   акредитації поширюються права, передбачені цим Законом для наукових установ.

Становлення і розвиток студентської науково-дослідної роботи має допомогти молодим дослідникам оволодіти методикою наукових досліджень, розвинути навички самостійної пошукової роботи, розвинути творчу ініціативу та здібності до теоретичного аналізу.

У вищому навчальному закладі має бути створене наукове середовище, яке б залучало студентів до активної самостійної наукової діяльності. Слід підходити до вирішення цієї проблеми системно, тобто організувати проведення науково-дослідницької роботи студентів упродовж усіх років навчання у внз. Система науково-дослідницької роботи студентів повинна здійснюватися органічно, поєднуючи два напрями: науково-дослідну роботу студентів у навчальному процесі та науково-дослідну роботу студентів у вільний від навчання час.

2. Основні цілі і завдання науково-дослідної роботи у ВНЗ.

Згідно з Положеннями про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах України, за студентами закріплено багаточисельні права, у тому числі і право брати участь у всіх видах науково-дослідних робіт, конференціях, симпозіумах, а також представляти свої роботи для публікації, зокрема у виданнях вищого учбового закладу. Тут же записано, що студенти ВНЗ зобов’язані оволодіти знаннями, виконувати у встановлені терміни всі види завдань, передбачених учбовим планом і освітніми програмами вищої професійної освіти.

Сучасний спеціаліст повинен володіти не тільки необхідною сумою практичних знань, але і певними уміннями творчого рішення практичних завдань. Всі ці уміння отримуються у ВНЗ шляхом активної участі студентів в науково-дослідній роботі.

Поняття «науково-дослідна робота студентів» (НДРС) містить два елементи: 1) навчання студентів елементам дослідницької праці, прищеплення ним навиків цього; 2) власне наукові дослідження, що проводяться студентами під керівництвом професорів і викладачів.

НДРС є продовженням і поглибленням учбового процесу, одним з важливих і ефективних засобів підвищення якості підготовки філологів з вищою освітою.

Цілями наукової роботи студентів виступають перехід від засвоєння готових знань до оволодіння методами отримання нових знань, надбання навичок самостійного аналізу соціально-правових явищ з використанням наукових методик.

Основні задачі наукової роботи студентів:

а) розвиток творчого і аналітичного мислення, розширення наукового кругозору;

б) прищеплення стійких навичок самостійної науково-дослідницької роботи;

в) підвищення якості засвоєння дисциплін, що вивчаються;

г) вироблення уміння застосовувати теоретичні знання і сучасні методи наукових досліджень в юридичній діяльності.

3. Основні форми організації науково-дослідної роботи студентів.

Науково-дослідна робота студентів складається із науково-дослідної роботи, яка   є складовою частиною навчального процесу і науково-дослідної роботи, що виконується в позаурочний час.

Науково-дослідна робота студентів, яка включається в навчальний процес , передбачає:

виконання завдань, лабораторних робіт, курсових і дипломних проектів (робіт), які містять в собі елементи наукових досліджень;

виконання конкретних нетипових завдань науково-дослідного характеру під час виробничої або навчальної практики;

вивчення теоретичних основ, методики, постановки, організації і виконання наукових досліджень, планування і організації наукового експерименту, обробки наукових даних.

Науково-дослідна робота студентів, яка виконується в позаурочний час, організується у таких формах, як:

робота в студентських наукових гуртках;

участь студентів у виконанні держбюджетної та госпдоговірної наукової  тематики у наукових підрозділах університету, в роботах, які виконуються на контрактній основі, та в роботах передбачених індивідуальними планами науково-педагогічних працівників, які виконуються на кафедрах і в наукових підрозділах університету;

робота в студентських конструкторських, проектних, технологічних, науково-інформаційних, технічного перекладу, економічних і інших бюро (далі СКБ);

індивідуальна робота  або робота у складі творчих колективів при виконанні наукових досліджень в рамках вітчизняних або міжнародних проектів, грантів тощо.

Студентські наукові гуртки можуть бути організовані при кафедрах університету. В них студенти складають анотації та реферати з прочитаної вітчизняної і іноземної наукової та спеціальної літератури, набувають навички проведення експерименту і обробки одержаних результатів, проектують і виготовляють наочні приладдя, лабораторні установки, технічні засоби навчання, готують повідомлення і роблять доповіді на засіданнях гуртків, наукових семінарах кафедри, конференціях.

Студентів включають в число виконавців НДР, які виконуються кафедрами і галузевими науково-дослідними лабораторіями. Доручення студентам, залученим  до  виконання робіт, повинні передбачати елементи творчості.

Студентські бюро, які організуються у ВНЗ, спрямовують свою діяльність на набуття  студентами навиків колективної творчої і організаторської роботи, а також надають практичну допомогу кафедрам і лабораторіям університету, підприємствам, науковим організаціям у виконанні дослідницьких, проектно-конструкторських та інших робіт.

Тими, що беруть участь в науково-дослідній роботі, вважаються  студенти, які виконують елементи самостійної наукової роботи в галузі суспільних, гуманітарних, природничих і технічних наук. Науково-дослідна робота студентів завершується обов’язковим подання звіту, повідомленням на засіданні гуртка чи на студентському науковому семінарі кафедри.

Науково-дослідна робота студентів включається в загальні плани навчально-виховної і наукової роботи ВНЗ, факультету, кафедри. Результати науково-дослідної роботи студентів висвітлюються в річному звіті університету, факультету, кафедри в розділі “Науково-дослідна робота студентів».

Дослідницька робота студентів у позанавчальний час. Позанавчальні форми науково-дослідної роботи, до яких залучаються студенти – це гуртки, проблемні групи, конкурси, конференції, олімпіади тощо. Але розпочинати позанавчальну науково-дослідну роботи зі студентами потрібно з найпростішого – це  предметні, або науково-дослідні гуртки, які передбачають вивчення принципів,  методів, прийомів ведення наукової роботи. Такі гуртки можуть бути започатковані в кожній студентській групі за допомогою кураторів, за умов наявності у останніх необхідного рівня наукової та педагогічної підготовки.

Позанавчальна науково-дослідна форма проведення роботи зі студентами є об’єктивним засобом виявлення та відбору обдарованої студентської молоді, реалізації творчих здібностей майбутніх соціальних працівників. Участь у конкурсах, конференціях, олімпіадах та визнання наукових результатів є гарним стимулом для подальшого зростання.

4. Наукова школа , її роль і місце в структурі науки.

 Як свідчить наукова практика, в сучасних умовах, не дивлячись на широкий доступ наукової інформації й значні можливості набуття освіти, становлення відомого вченого рідко відбувається поза межами наукової школи. Фактичний потік інформації настільки великий, що одній людині не під силу опанувати нею. Це завдання виконує наукова школа – неформальна творча співдружність у межах будь-якого наукового напряму висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю підходів до розв’язання проблеми, стилю роботи, спільного мислення, ідей і методів їх реалізації.

В ідеалі наукова школа – це колективний ієрархічний організований розум, що концентрує досвід декількох поколінь. На практиці вона уособлює найяскравіший прояв колективної форми творчості під безпосереднім ідейним і практичним керівництвом визнаного ученого й вчителя, який живить цей колектив науковими ідеями і визначає зміст і методи наукових досліджень.

Головними ознаками наукової школи є:

-         значущість одержаних результатів;

-         високий авторитет у певній галузі науки;

-         оригінальність методики досліджень, спільні наукові погляди;

-         наявність наукових лідерів;

-         висока кваліфікація дослідників, згуртованих навколо провідного вченого.

Наукова школа концентрує величезну творчу енергію вчених, координує їхню діяльність в процесі наукового пошуку, максимально сприяє розкриттю творчих здібностей молодих науковців, їх вихованню і перетворенню в зрілих дослідників, ініціює нові напрями наукових пошуків.

Зазначимо, що поняття «наукова школа» є історичним. Елементи колективної форми творчості і наукової новизни типу відносин «учитель-учні чи послідовники» виникли ще в античну епоху. Прикладами стародавніх філософських шкіл можуть бути мілетська, піфагорійська, школа Платона та ін. В цьому ж контексті можна говорити про школу Г.Галілея (XVII ст.).

Наукові школи в сучасному розумінні виникли в XIX ст., коли набули поширення лабораторії, почали створюватися науково-дослідні інститути й наукові товариства, ввійшли в практику колоквіуми, з’явилися спеціальні наукові журнали.

Такі зміни в організації наукових досліджень, які є закономірним наслідком дії соціально-економічних факторів, зближення науки з виробництвом, привели до того, що форма колективної творчості виявилася домінуючою й необхідною для подальшого прогресу науки. Тільки за цих умов виникає можливість існування чотириланкового ланцюга: «науковий лідер – учбовий заклад (кафедра) – науковий інститут (лабораторія) – колоквіум (семінар), у якому продуктивно функціонує колектив дослідників на чолі з науковим лідером.

Однак, не дивлячись на те, що розвиток наукового знання прямо пропорційно залежить від колективних досліджень, роль особистості керівника в них неоціненна. Народження наукової школи неможливе без появи видатного ученого з новою науковою програмою й методологією її реалізації, людини, яка поєднує в собі талант дослідника і вчителя. В процесі еволюції наукової школи запропоновані програми можуть розвиватись, розширюватись, об’єднуватись, накопичуватись. Це , в свою чергу, призводить до появи нових видатних учених зі своїми особистими, спеціалізованими науковими програмами і методологією наукового пошуку, створення нових наукових колективів.

Такий підхід до функціонального навантаження  діяльності наукової школи дає підстави говорити про її біфункціональність: з одного боку – це здійснення досліджень під керівництвом лідера, науковий пошук; з іншого – добір, підготовка і виховання нового покоління учених.

Становлення і розвиток наукової школи, завдяки її біфункціональності, носить експоненційний характер, втілення якого припиняється з розпадом школи. Тому значення наукової школи, як у плані наукових результатів, так і навчання молоді, оновлення і розвитку навчальних й наукових підрозділів, перебуває в залежності від повноцінного терміну її існування.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації.
  2.   Науково-дослідна робота як засіб інтеграції освіти і науки.
  3.   Основні цілі і завдання науково-дослідної роботи у ВНЗ.
  4.   Основні форми організації науково-дослідної роботи студентів.
  5.  Єдність освіти і науки як провідна засада Болонського процесу
  6.  Наукова школа , її роль і місце в структурі науки.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  1-6.

ТЕМА 8. ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ.

1. Поняття і структура інформаційного забезпечення наукових досліджень.

2. Види та джерела наукової інформації.  

3. Система науково-технічної інформації України.

4. Пошук, накопичення та обробка наукової інформації.

5. Особливості роботи з науковими джерелами.

  1.  Поняття і структура інформаційного забезпечення наукових досліджень.

Законом України «Про інформацію» визначено головні принципи інформаційних відносин:

-   гарантованість права на інформацію;

-   доступність інформації та свобода обміну нею;

-   об´єктивність, вірогідність інформації;

-   повнота і точність інформації;

-   законність отримання, використання, поширення і зберігання інформації.

Право на інформацію мають усі громадяни України, юридичні особи і державні органи. З метою задоволення інформаційних потреб, органи державної влади та місцевого самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних.

 Будь-яка сфера людської діяльності потребує інформаційного забезпечення, оскільки жодне виважене рішення чи то в політиці, економіці чи комерційній діяльності, не можна приймати без знання щодо стану об’єкта, відносно якого приймається це рішення, тобто без належного інформаційного супроводу. Особливо це стосується науки, адже йдеться про високий ступінь точності та об’єктивності наукового результату.

Наукове дослідження не може відбуватися без ознайомлення з джерелами інформації, що так чи інакше характеризують його об’єктну галузь, висвітлюють об’єкт та предмет. Тому досліднику надто необхідно мати повне уявлення про систему інформаційного забезпечення дослідницької діяльності в цілому та коло джерел, що розкривають тему його власного дослідження зокрема.

Пошук та добір джерел інформації в процесі наукового дослідження має бути цілеспрямованим, послідовним та системним. Лише у цьому випадку дослідник може розраховувати на можливість об’єктивної оцінки ступеня наукової розробленості проблеми, що постала в якості об’єкта його дослідження. 

Значення і роль інформації в тому, що, по-перше, без неї не може бути проведене те чи інше наукове дослідження, по-друге, інформація досить швидко старіє, і потрібне постійне поновлення матеріалів. Осмислюючи та опрацьовуючи потрібну інформацію, дослідник видає специфічний продукт: - якісно нову інформацію. При цьому підраховано, що біля 50% свого часу дослідник витрачає на пошук інформації. Тому досить відповідальним етапом наукового дослідження є вміння оперативно знаходити і опрацьовувати потрібну інформацію з теми дослідження.

У процесі наукових досліджень зустрічається таке поняття, як галузі інформації. Це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності.

Розрізняють галузі інформації:

-   політична;

-   духовна;

-   науково-технічна;

-   соціальна;

-   економічна;

-   міжнародна.

Чітке знання термінів та їх сутності, а також галузей інформації дозволяє науковому досліднику оперативно їх знаходити, переробляти, узагальнювати та ефективно застосовувати для виконання відповідних завдань.

Щоб забезпечити конкретне наукове дослідження інформацією, досліднику необхідно, передусім, на змістовно-теоретичному рівні чітко визначити необхідний обсяг і структуру інформації, встановити її джерела, знайти доступ до наявних інформаційних ресурсів.

Інформаційні ресурси – це сукупність інформаційних матеріалів – документів і масивів інформації у формі публікацій, наукових звітів, електронних записів, баз даних і т. п., а також різноманітні пошукові системи, що забезпечують доступ до них.

Структурною одиницею інформаційного ресурсу є науковий документ, тобто матеріальний об’єкт, який містить науково-технічну інформацію і призначений для її збереження і використання. Сукупність інформаційних ресурсів, пов’язаних між собою темою становить систему інформаційного забезпечення наукового дослідження у будь-якій галузі.

Така система включає три основні компоненти:

– інформацію як сукупність відомостей, їх види та джерела, форми представлення;

– органи інформаційного забезпечення, які відповідають за збереження та

поширення інформації;

– інструменти, що забезпечують доступ до інформації

Лише чітко усвідомивши роль кожної з означених складових у дослідницькому

процесі в цілому та розв’язанні конкретної наукової проблеми, зокрема дослідник може

розраховувати на повноту та об’єктивність висвітлення об’єкта свого дослідження.

2. Види та джерела наукової інформації.  

Документи, що є джерелами інформації у науковому дослідженні, поділяються на первинні і вторинні. Первинні чи фактографічні, як їх називають документознавці, містять безпосередньо результати наукової, виробничої, творчої діяльності, відображають факти, що їх отримано в процесі проведених досліджень. Первинні документи створюють автори – науковці, письменники, журналісти, педагоги, композитори, художники і т. д. Результати своєї діяльності вони представляють у формі монографій, статей, підручників, літературних, музичних та інших творів. Носіями первинної інформації є книги (підручники, посібники, монографії), періодичні друковані видання (журнали, наукові збірки, бюлетені), оптичні компакт-диски (СD-RОМ), а також неопубліковані матеріали: депоновані рукописи, дисертації, наукові звіти, матеріали нарад, доповіді з різних напрямів наукових досліджень та ін.

Поряд з ними існують бібліографічні, реферативні, оглядово-аналітичні документи, які називають вторинними або – інформаційними. Вторинний документ – це результат аналітико-синтетичної та логічної обробки одного чи кількох первинних документів з метою пристосування інформації до інформаційних потреб споживача.

Вторинні (інформаційні) документи містять систематизовані відомості про первинні документи (опубліковані чи неопубліковані) або результат аналізу і синтезу даних, що містяться у першоджерелах. У вторинних документах інформацію, що мала місце в одному чи кількох первинних документах, подають скорочено у відомостях про них. Підготовка вторинних документів – сфера професійної діяльності інформаційних посередників: бібліографів, каталогізаторів, референтів, аналітиків та інших спеціалістів інформаційної галузі.

Протягом усього періоду розвитку науки і культури триває процес накопичення інформації та знань, які фіксуються в документах. Людство винайшло чимало засобів: створило книгосховища, бібліотеки, архіви, органи інформації, автоматизовані інформаційні мережі й багато іншого з метою накопичення, упорядкування, збереження та поширення інформації, що виробляє суспільство. Але виявляється, що накопичити інформацію замало, важливо надати її користувачу в оптимально потрібному обсязі й у потрібний час.

Уже в давнину з появою порівняно великих документних зібрань з’ясувалося, що неможливо швидко знайти потрібну інформацію шляхом перегляду всіх наявних документів. Оперативно ознайомитися з великою кількістю їх можна, якщо коротко навести основні відомості про кожний документ у своєрідній довідці, тобто подати інформацію у стислому «згорнутому» вигляді.

Саме за таким принципом будуються різноманітні інформаційно-пошукові системи (ІПС) – бібліотечні каталоги, картотеки, автоматизовані банки бібліографічних даних, бібліографічні покажчики й т. ін. Це значно прискорює і полегшує процесс пошуку. Причому чим коротше охарактеризовано документ, тим більшої економії часу та праці досягається в процесі пошуку. Але, з іншого боку, чим лаконічніше подано ознаки документа, тим більша ймовірність помилки при його ідентифікації.

Завдяки виконанню вторинними документами інформаційної функції, тобто інформування користувача про наявність та зміст первинних документів, вони отримали назву інформаційних документів. Інформаційний документ (ІД) – це документ, що містить систематизовані або узагальнені відомості про опубліковані чи неопубліковані дані з першоджерел та виготовлений організаціями, які здійснюють науково-інформаційну діяльність. Інформаційні документи містять систематизовані знання про первинні документи у формі описів, анотацій, рефератів на окремі документи або у формі оглядів групи документів певної тематики чи виду (статті, книги, нормативно-технічна документація, звіти про наукові дослідження, депоновані рукописи, дисертації, ресурси Інтернет тощо).

Серед великої кількості й розмаїтті вторинних документів найбільшу популярність сьогодні серед науковців набули такі їх види, як бібліографічний список, бібліографічний покажчик, реферат, анотація, бібліографічний або аналітичний огляд, аналітична довідка, експрес-інформація, сигнальна інформація, бази і банки даних та ін. Розподіл їх на означені види пояснюється ступенем (глибиною) аналітико-синтетичної переробки, або згортання первинної інформації. Приміром, бібліографічний список являє собою лише сукупність бібліографічних даних, що ідентифікують документ. Це конкретні відомості про назву, автора твору, місце та рік видання, кількість сторінок та інші.

Користуючись бібліографічним описом, дослідник не має можливості знати, наскільки представлений документ є релевантним, тобто таким, що відповідає його інформаційному запиту, адже не завжди назва документа повно відображає його зміст. На допомогу досліднику приходить анотація чи реферат – вторинні документи, які, окрім бібліографічного опису документа передають у стислому вигляді його зміст, наводять відомості про автора, час, умови створення документу та ін.

3. Система науково-технічної інформації України.

Створенням, накопиченням, упорядкуванням, поширенням та забезпеченням доступу до вторинних документів займаються органи інформаційного забезпечення, до яких в Україні належать органи науково-технічної інформації, бібліотеки, видавництва, спеціальні інформаційні центри, науково-дослідні інститути і т. п. Усі вони разом, забезпечуючи користувачів документною інформацією універсального, галузевого, проблемно-тематичного змісту, утворюють систему науково-технічної інформації (НТІ).

Національна система науково-технічної інформації – це організаційно-правова структура, за допомогою якої формується державна інформаційна політика, а також здійснюється координація робіт зі створення, користування, зберігання та поширення національних ресурсів науково-технічної інформації.

Основною метою національної системи науково-технічної інформації є задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави в науково-технічній інформації. Основними завданнями національної системи науково-технічної інформації є:

– формування на основі вітчизняних і зарубіжних джерел довідково-інформаційних фондів, включаючи бази і банки даних, та інформаційне забезпечення юридичних та фізичних осіб;

– одержання, обробка, зберігання, поширення і використання інформації, одержаної в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності юридичних та фізичних осіб;

– організація надходження до України, обробка, зберігання і поширення зарубіжної науково-технічної інформації на основі вивчення світового інформаційного ринку;

– підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами, рганами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічного, економічного і соціального розвитку країни;

– аналітично-синтетична обробка першоджерел, реферування опублікованих і не опублікованих на території України джерел науково-технічної та економічної інформації, створення на цій основі і поширення інформаційної продукції та послуг;

– розроблення і впровадження сучасних технологій у науково-інформаційну діяльність;

– організація пропаганди і сприяння широкому використанню досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду;

– створення загальнодоступної мережі бібліотек, інформаційних центрів громадськогокористування як бази для освіти, виробництва та наукових досліджень, системи реалізації прав громадян на культурний та фаховий розвиток.

Національна система науково-технічної інформації України складається з:

– спеціалізованих державних підприємств, установ, організацій, державних органів науково-технічної інформації, наукових і науково-технічних бібліотек, об’єднаних загальносистемними зв’язками та обов’язками;

– підприємств будь-яких організаційно-правових форм, заснованих на приватній чи колективній власності, предметом діяльності яких є інформаційне забезпечення народного господарства і громадян України. Діяльність складових частин національної системи науково-технічної інформації здійснюється на основі договірно-обумовленого поділу праці в її збиранні, накопичуванні, переробці, зберіганні, поширенні та використанні.

Українська система НТІ сформувалася на початку 70-х років XX ст. Нині вона підпорядкована Міністерству освіти і науки України і включає в себе: Український інститут науково-технічної та економічної інформації МОН України (УкрІНТЕІ), 13 регіональних центрів науково-технічної і економічної інформації (ЦНТЕІ), чотири підрозділи з питань науково-технічної інформації у складі вищих навчальних закладів (на базі колишніх ЦНТЕІ Вінниці, Луганська, Кіровограда та Херсона). Функції регіональних центрів НТІ виконують дві установи недержавної форми власності: Одеський інноваційно-інформаційний центр «ІНВАЦ» та ЗАТ «Харківський ЦНТЕІ».

Повноправними учасниками системи науково-технічної інформації виступають провідні універсальні та спеціальні бібліотеки України: Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна історична бібліотека України, Державна наукова медична бібліотека України, Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В.О. Сухомлинського, Державна науково-технічна бібліотека України,  та цілий ряд інших бібліотек.

Український інститут науково-технічної і економічної інформації є головною організацією системи НТІ України. Сьогодні УкрІНТЕІ є головним науково-дослідним інститутом України з питань:

– науково-технічної і економічної інформації, координації та науково-методичної

діяльності організацій системи науково-технічної інформації;

– формування електронних інформаційних ресурсів із науково-технічної діяльності;

– прогнозно-аналітичних та інформаційних досліджень із науково-технологічного

та інноваційного розвитку;

– інформаційного забезпечення науково-технічної, інноваційної діяльності, трансферу

технологій, організації виставкової роботи та проблем інтелектуальної власності;

– підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інформаційної та інноваційної

діяльності в Україні;

– міжнародного співробітництва у сфері науково-технічної інформації.

Основними напрямами його діяльності є:

– формування електронних інформаційних ресурсів і баз даних у сфері НТД

України;

– державна реєстрація та облік НДР, ДКР, технологій, захищених дисертацій,

наукових  заходів України;

– науково-методичне забезпечення діяльності у сфері НТІ;

– інформаційно-аналітичне забезпечення користувачів НТІ;

– організація міжнародного співробітництва у сфері НТІ.

Формуванням системи національних електронних інформаційних ресурсів в Україні займається Інститут проблем реєстрації інформації НАН України (ІПРІ НАН України). Інститут є провідною науковою установою НАН України зі створення системи інформаційного забезпечення Ради національної безпеки і оборони України, Урядової інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій, формування і видання Українського реферативного журналу «Джерело» (спільно з Національною бібліотекою України ім. В.І. Вернадського).

Особливу роль у системі інформаційного забезпечення розвитку наукового потенціалу українського суспільства відіграють бібліотеки України. 

Очолює систему бібліотек України Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського (НБУВ). На сьогодні це найбільша бібліотека України, головний науково-інформаційний центр держави. НБУВ входить до числа десяти найбільших національних бібліотек світу.

Бібліотека має найповніше в державі зібрання пам’яток слов’янської писемності та рукописних книг, архіви та книжкові колекції видатних діячів української й світової науки та культури. Складові фондів – бібліотечно-архівна колекція «Фонд Президентів України», архівний примірник творів друку України з 1917 р., архівний фонд Національної академії наук України. У локальних інформаційних мережах Бібліотеки знаходиться 450 комп’ютерів; на Інтернет-порталі – 3,5 млн бібліографічних і 260 тис. Реферативних записів, а також 55 тис. повних текстів документів; у Інтранет-середовищі – 700 тис. публікацій.

Національна парламентська бібліотека України. Бібліотека безкоштовно надає своїм користувачам вільний доступ до повних текстів дисертацій з віртуальних робочих місць читачів, обладнаних персональними комп’ютерам, які мають доступ до мережі Інтернет і встановлені виключно на території бібліотеки.

Бібліотека Верховної Ради України (БВРУ). Бібліотека Верховної Ради України – спеціальна бібліотека, яка забезпечує формування, зберігання та ефективне використання бібліотечного фонду як упорядкованого зібрання документів із питань права та парламентаризму, політики та економіки, науки, освіти, культури та інших питань функціонування та розвитку українського суспільства та інших країн світу. 

Книжкова палата України (КПУ ім. Івана Федорова) – державна наукова установа у сфері видавничої справи та інформаційної діяльності, що здійснює: комплектування і збереження повного і недоторканного фонду Державного архіву друку – головного сховища всіх видів видань, випущених в Україні. Вона є центром національної бібліографії України, інформаційним центром, головною організацією зі статистичного обліку видань, головною організацією зі стандартизації в галузі видавничої справи.

Книжкова палата України одержує безоплатні та платні обов’язкові примірники всіх видань, випуск яких здійснюється суб’єктами видавничої справи в Україні, і надає узагальнену інформацію про це через засоби масової інформації та надсилає її в управління преси та інформації обласних державних адміністрацій. Книжкова палата України є Національним агентством України Міжнародної стандартної нумерації книг (ISBN) та Міжнародної стандартної нумерації нотних видань (ISMN).

4. Пошук, накопичення та обробка наукової інформації.

Ознайомлення з опублікованими за темою дослідження науковими працями починається відразу після розробки ідеї, тобто задуму наукового дослідження, який знаходить своє відображення в темі й робочому плані наукової роботи. Така постановка справи дає змогу цілеспрямованіше шукати літературні джерела за обраною темою і краще опрацювати матеріал, опублікований у працях інших учених, адже витоки основних питань проблеми майже завжди закладені в попередніх дослідженнях.

Основа бібліографічного інформаційного пошуку – бібліотечні каталоги та картотеки (основні й допоміжні). В основних каталогах опис літературних джерел формується за галузями знань (так звані систематичні каталоги) та за алфавітом прізвищ авторів або назв книг – алфавітні каталоги). Допоміжні каталоги – це каталоги періодичних видань, назв творів художньої літератури та ін. Окрім каталогів, значний обсяг інформації містять різноманітні картотеки, головною серед яких є систематична картотека статей. У нагоді дослідникові можуть також бути й інші картотеки, такі, як картотека рецензій, краєзнавча картотека, різноманітні тематичні картотеки.

Поряд з інформаційними виданнями для пошуку літературних джерел можна використовувати інформаційно-пошукові системи, бази і банки даних, Інтернет.

Здійснюючи пошук необхідної літератури у бібліотеці, варто починати його з перегляду систематичного каталогу (СК), у будь-якій його формі – чи традиційній (на паперових картках), чи – електронній. Необхідно взяти до уваги, що не завжди є доцільним обмеження пошуку лише електронним каталогом, хоча користуватися ним у порівнянні з традиційним набагато легше. Справа в тому, що нижньою хронологічною межею багатьох електронних бібліотечних каталогів є кінець 90-х років. Одже, в разі, якщо досліднику необхідно виявити літературу, видану до цього часу, краще зробити це за допомогою традиційного довідково-бібліографічного апарату. З метою оптимізації пошукового процесу необхідно на початок звернутися до алфавітно-предметного покажчика (АПП), що додається до систематичного каталогу, який зорієнтує дослідника у системі індексів його предметної галузі. Сформулювавши предмет свого пошуку через систему ключових термінів і понять та відшукавши в АПП картки з їх позначенням, дослідник отримає необхідні відомості щодо індексів УДК (або іншої класифікації, на підставі якої упорядковано фонд даної бібліотеки), за якими здійснюватиме подальший пошук.

Традиційним засобом упорядкування документальних фондів є бібліотечно-бібліографічні класифікації. Пошук інформації здійснюється за допомогою інформаційно-пошукової мови – будь-якої системи класифікації знань (інформації). Сьогодні у наукових бібліотеках використовується Універсальна десяткова класифікація (УДК), яка охоплює увесь універсум знань. УДК є міжнародною системою класифікації творів друку і документальних матеріалів. ЇЇ ієрархічна структура дозволяє детально подати зміст документальних фондів і забезпечує оперативний пошук інформації.

В основі структури індексів УДК знаходиться принцип десяткових дробів, за яким усі галузі знань поділені на 10 основних класів, кожний клас – на 10 розділів, а розділ – на 10 підрозділів. Кількість етапів поділу залежить від необхідного ступеня деталізації. Кожна нова цифра уточнює попереднє значення індексу. Після кожного третього знака ставиться крапка. З метою подальшої деталізації до основного індексу приєднуються нові цифри за допомогою таких символів, як: крапки, дужки, дефіс, лапки тощо. Нові цифри уточнюють, звужують пошук інформації для будь-якої вузькоспеціалізованої теми.

Перша цифра індексу УДК – клас галузі знань, наприклад: 0 – загальний відділ, 1 – філософія, психологія, 3 – суспільні науки; 5 – математика та природничі науки; 6 – прикладні науки, медицина, техніка і т. Робота з каталогом дозволить дослідникові виявити усі книжкові видання та брошури, що містяться у фондах даної бібліотеки.

Щоб відшукати статті з часописів та газет, наукових збірок, альманахів, «вісників», «наукових записок» і т. ін., необхідно звернутися до систематичної картотеки статей (СКС). Технологія пошуку у СКС – ідентична пошуку у СК.

Дуже часто досліднику необхідна інформація регіонального характеру, що відбиває особливості стану та розвитку досліджуваного ним об’єкта на певній території, у певній місцевості. В цьому разі обов’язковими для виявлення необхідної інформації має бути краєзнавчий каталог чи краєзнавча картотека (КК), що є невід’ємною складовою довідково-бібліографічного апарату будь-якої обласної чи центральної міської бібліотеки. Неабияку допомогу досліднику можуть надати різноманітні тематичні картотеки та картотека нових надходжень, а також виставки літератури, присвячені різноманітним подіям, персоналіям, проблемам тощо.

Особливу частину довідково-бібліографічного апарату бібліотеки утворюють вторинні інформаційні документи, до яких належать бібліографічні й реферативні видання, їх метою є оперативна інформація як про самі публікації, так і про їх зміст. Такі документи у друкованому чи електронному вигляді видають інститути, служби науково-технічної інформації (НТІ), центри інформації, бібліотеки.

На бібліографічні видання покладається сигнальна функція. Бібліографічні покажчики сповіщають про появу інформаційного документа і дають традиційний бібліографічний його опис згідно з діючими стандартами. Реферативні видання (журнали, збірники, експрес-інформація, інформаційні листки), окрім бібліографічних описів, містять реферати опублікованих і неопублікованих документів, що значно полегшує ідентифікацію і пошук необхідних джерел інформації.

Розвиток сучасних технологій істотно впливає на процес наукового дослідження на всіх його етапах. Використання комп’ютерних технологій та електронних баз даних стає невід’ємною частиною процесу наукового пізнання. Інтерналізація, свого роду «глобалізація» науки, яка спостерігається на теперішньому етапі її розвитку, була б неможливою без активного використання сучасних засобів електронного зв’язку, електронних баз даних (які роблять доступними джерела, літературу, результати досліджень тощо для широкого загалу в найвіддаленіших куточках світу), інтернет-конференцій, круглих столів тощо. Вчені нашої країни також починають активно залучатися до цього процесу. Вже не є новинкою електронні наукові часописи українською мовою, з’являються регулярні звіти про наукові конференції, виставки, створено чудові електронні бази даних з різних галузей наук, в режимі он-лайн доступними є автореферати дисертаційних досліджень вітчизняних вчених, каталоги деяких українських бібліотек та література, яка в них зберігається.

Працюючи з каталогами та картотеками бібліотек, необхідно скласти власну робочу картотеку, до якої увійдуть картки з описом усіх видань, що містять інформацію з теми дослідження. Форма картотеки, на відміну від записів у зошиті, є набагато зручнішою.

По-перше, її (картотеку) завжди можна поповнювати новими матеріалами та розташовувати їх у необхідній послідовності, по-друге – контролювати повноту добору літератури з кожного розділу дослідницької роботи та своєчасно звертати увагу на можливо недостатню кількість матеріалу з того чи іншого питання, розділу, підрозділу.

Картки у картотеці можна групувати у будь-якому порядку залежно від мети або періоду роботи над дослідженням. На початковому етапі роботи над темою найзручнішою є розстановка карток в єдиному алфавіті прізвищ авторів та назв видань. Можна також розташовувати картки за основними питаннями, що висвітлюють тему роботи, за розділами та підрозділами, що розкривають її зміст. У цьому разі варто на картках – роздільниках олівцем написати назви основних структурних частин роботи: вступ, розділ (його назва), висновки, додатки і т. ін.

5. Особливості роботи з науковими джерелами.

Після узгодження з науковим керівником змісту робочої картотеки можна приступати до вивчення джерел, що її складають. Послідовність ознайомлення з ними варто також обговорити з науковим керівником. У будь-якому випадку вивчення виявлених та відібраних джерел необхідно починати з фундаментальних робіт і рухатися від загального до частинного, від базових положень до більш конкретних. Іншими словами вивчення літератури треба починати з праць, де проблема відображається в цілому, а потім переходити до більш вузьких досліджень. Щодо хронології видань, то спочатку вивчають останні публікації, а потім – більш віддалені у часі. Для того, щоб оперативно знайти необхідну інформацію з будь-якого джерела, вивчення його доцільно здійснювати поетапно.

Починати ознайомлення з виданням треба з титульного аркуша, з’ясувавши де, ким, коли воно було видано. Переглянувши зміст і ознайомившись із структурою видання слід перейти до читання та конспектування необхідної інформації. На початок слід ознайомитися з документом у цілому: вивчити його зміст та вступ (передмову).

Далі слід вибірково переглянути матеріали тих розділів, які представляють інтерес, скажімо, ілюстративні матеріали, перші речення абзаців, висновки. У разі, коли переглянуті матеріали стосуються теми дослідження, розділ необхідно уважно прочитати, критично оцінити прочитане і занотувати найцікавіші положення як фрагменти майбутньої роботи. На останньому етапі з таких фрагментів формується конспект роботи – зв’язне і стисле викладення своїми словами опрацьованого матеріалу. За наявності дискусійних питань необхідно висвітлити позиції авторів, дати критичну оцінку різних точок зору і висловити власну думку.

Велике значення має обробка зроблених записів у міру їх накопичення. Тут досліднику потрібно виявити максимальну організованість, яка межує з педантизмом. За систему зберігання записів можна взяти початковий план дослідження, а потім – план наукової роботи. Корисно для кожного її розділу завести окрему папку, куди складати всі виписки стосовно цього розділу в послідовності, що відповідає викладенню матеріалу.

Потім увесь матеріал треба систематизувати, тобто розмістити відповідно до плану, вилучити зайве (дублі, матеріали, що перетинаються, і т. ін.). Подальша обробка матеріалу повинна дати відповідь на питання щодо повноти зібраної інформації, чи достатньо її для роботи.

Найважливіші книги та статті треба обов’язково прочитати в оригіналі. Вивчивши літературне джерело, відразу зробіть його повний бібліографічний опис. Ніколи не покладайтеся на свою пам’ять, занотуйте на картках потрібне та зауваження до кожного джерела.

Вивчаючи літературу, не намагайтеся тільки запозичити матеріал. Паралельно обдумуйте знайдену інформацію. Цей процес має тривати протягом усієї роботи над темою, тоді власні думки, які виникли в ході знайомства із «чужими» працями, стануть основою для отримання нового знання. Звичайно, використовується не вся інформація, що міститься у певному джерелі, а тільки та, яка безпосередньо стосується предмета вашої наукової роботи і тому найбільш цінна і корисна. Вивчаючи літературні джерела, треба стежити за оформленням виписок, щоб надалі ними було легко користуватися. Працюючи над якимось частковим питанням або розділом, слід постійно бачити його зв’язок із проблемою загалом, а розроблюючи широку проблему – вміти розділяти її на частини, кожну з яких продумувати в деталях. Можливо, частина отриманих даних виявиться непотрібною; дуже рідко вони використовуються повністю. Тому потрібні ретельний відбір і оцінювання їх. Відбір наукових фактів – не проста справа, це не механічний, а творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці. Значну увагу дослідник повинен приділити оформленню списку використаних джерел.

Список використаних джерел – елемент бібліографічного апарата, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків. Такий список – одна із суттєвих частин наукової роботи, що віддзеркалює самостійну творчу працю її автора і демонструє ступінь фундаментальності проведеного дослідження. Джерела у списку можна розміщувати одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті (найбільш зручний для використання і рекомендований при написанні дисертацій), в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, у хронологічному порядку.

Відомості про джерела, включені до списку, треба давати відповідно до вимог чинного на час написання роботи державного стандарту (ДСТУ). Станом на 01 січня 2009 року чинним в Україні є ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання».

Нововведений стандарт визначає загальні вимоги і правила складання бібліографічного опису документа, його частини чи групи документів: набір областей та елементів бібліографічного опису, послідовність їхнього розміщення, наповнення і спосіб подання елементів, застосування приписаної пунктуації та скорочень.

Бібліографічне посилання – сукупність бібліографічних відомостей про цитований, розглядуваний або згадуваний у тексті документа інший документ, необхідних і достатніх для його загальної характеристики, ідентифікації та пошуку.

Новий стандарт вміщує тільки універсальні правила, спільні для всіх видів документів, але правила складання бібліографічного запису ілюструються фрагментами опису різних видів документів. Більшість нововведень пояснюється прагненням розробників максимально точно слідувати базовому принципу Міжнародного стандартного бібліографічного опису (ISBD) – подавати інформацію в бібліографічному описі в тому вигляді, в якому вона представлена в об’єкті опису.

У ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 наведені приклади бібліографічних описів різних документів, з усіма областями опису й розділовими знаками. Головні відмінності в описі стосуються областей «Відомості про відповідальність», «Загальне позначення матеріалу», «Область специфічних відомостей і інших областей опису». Змінено правила вживання маленьких і великих букв. Уведено поняття приписаної пунктуації (умовні розділові знаки). Уперше підкреслено, що для розрізнення приписаної й граматичної пунктуації застосовують пробіли в один друкований знак до й після запропонованого знака. Виключення становлять крапка й кома – пробіли залишають тільки після них.

Необхідно відзначити, що в новому стандарті змінені правила вживання великої та малої літер. Їхнє вживання продиктоване тепер не тільки нормами мови, а й розділенням областей бібліографічного опису. Перші слова відомостей, що відносяться до назви та відомостей про відповідальність записуються з малої літери, якщо вони не є власними назвами, першими словами назви чи цитатами. Винятком є загальне позначення матеріалу та будь-які назви у всіх областях опису, наприклад:

Кам’янець на Поділлі [Текст]: турист. путівник / [авт.-упоряд. О. Расщупкін, С. Трубчанінов]. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2006. – [16] с.: іл.

Особливу увагу необхідно приділити змінам, що стосуються відомостей про відповідальність. У відповідності до основних принципів ISBD, відомості у бібліографічному описі слід наводити в тому вигляді, в якому вони зазначені в документі. За старими нормами авторів твору, що зазначені у заголовку бібліографічного запису, не наводили у відомостях про відповідальність, тому в описі були відсутні перші відомості про відповідальність у тій формі та обсязі, як вони були зазначені в документі.

Якщо опис доповнюється заголовком бібліографічного запису, ім’я особи в заголовку наводять у формалізованому вигляді: спочатку прізвище, потім ім’я (можливо ім’я та по батькові) або псевдонім. Тільки у відомостях про відповідальність є можливість зазначити, в якому вигляді особа, що несе інтелектуальну чи іншу відповідальність за документ, представлена в документі. Заголовок запису – факультативний елемент, відомості про відповідальність – обов’язковий елемент опису, у відповідності до положень ISBD. У прийнятій системі координат логічно запропонована така модель запису, в якій відомості про відповідальність обов’язково зазначають, навіть якщо вони збігаються із заголовком, наприклад:

Мосіяшенко В.А. Українська етнопедагогіка [Текст]: навч. посіб. / В.А. Мосіяшенко. – Суми: Унів. кн., 2005. – 174 с.: табл.

Необхідність приведення перших відомостей про відповідальність дає можливість адекватніше представляти документ у бібліографічному записі, ніж це було раніше. Зміни, що стосуються області видання, полягають в тому, що відомості про видання наводять у формулюваннях та в послідовності, зазначеній у джерелі інформації: порядковий номер видання не виноситься на перше місце, як це було раніше.

Додаткові відомості про видання (виправлене, доповнене, стереотипне, перероблене тощо) та перші відомості про відповідальність, що відносяться до конкретного зміненого видання твору, є обов’язковими елементами, наприклад: Вид. 5-те, доповн.

Новий національний ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 покликаний забезпечити впровадження сучасних автоматизованих технологій опрацювання документів, ведення інформаційних баз даних; ефективність пошуку та використання документів усіх видів і типів; результативний обмін бібліографічною інформацією між інформаційними службами, бібліотеками, видавцями і книготорговельними організаціями як усередині України, так і за її межами. Дотримання нових норм при створенні бібліографічної інформації дасть змогу адекватно подати документ у бібліографічному записі й створити якісний інформаційний продукт.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Охарактеризуйте різновиди інформації про об’єкт дослідження.
  2.  Які існують методи доказу достовірності результатів наукового пізнання?
  3.  Яким чином здійснюється пошук вторинної документної інформації з теми?
  4.  Охарактеризуйте принципи роботи з науковою літературою.
  5.  На якому етапі науково-дослідної роботи відбувається деталізація попереднього плану дослідження?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  1-5.

ТЕМА 9. РОЛЬ АРГУМЕНТАЦІЇ В НАУКОВОМУ ДОСЛІДЖЕННІ.

1. Поняття і призначення наукової аргументації.

2. Складові елементи і структура аргументації наукового дослідження.

3. Роль наукової аргументації в захисті і оцінюванні наукової кваліфікаційної роботи.

1. Поняття і призначення наукової аргументації.

Аргументація (лат. argumentatio) – поняття, яке означає логіко-комунікативний процес, спрямований на обґрунтування певної точки зору з метою її сприйняття і розуміння адресатами.

 Як видно з визначення, аргументація ґрунтується на логіці та комунікації. Логіка –  складова аргументації, її завдання полягає в тому, щоб обґрунтувати істинність того чи іншого положення, за допомогою інших положень, істинність яких вже доведена. Центральне місце в логіці наукового дослідження займають прийоми, за допомогою яких встановлюється істинність або хибність будь-якого ствердження. Ці прийоми в логіці називають доводами і спростуваннями.

За рівнем аргументованості оцінюється якість вашої наукової роботи, тобто від того, наскільки якісно будуть підібрані структурні елементи аргументації, настільки якісно вийде наукова робота.

У практиці написання і підготовки студентських наукових робіт, як правило, використовують доведення істинності двома способами:

а) опосередкованим – коли істинність ствердження доводиться за допомогою раніше здобутих знань, які зафіксовані у вигляді законів, принципів, положень, аксіом;

б) безпосереднім – сутність якого полягає у співставленні положення, яке доводиться, з відповідними фактами.

Аргументацію можна визначити і як спосіб міркування, який складається із доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора так і у опонентів.

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різноманітних галузях людської діяльності. Але лише у логіці розкривається природа доведення і спростування, описується їх структура, визначаються спеціальні правила.

2. Складові елементи і структура аргументації наукового дослідження.

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.

Доведення - це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза - це судження, істинність якого потребує доведення. Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки - втрати або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези - цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.

Аргументи (докази) - це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обфунтовують істинність тези. Наприклад, довести, що 1992р. був високосним, можна на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чотири. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

Спростування - це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допомоги якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, з реалізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спростуванням тези через доведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що встановлюються помилки у формі самого доведення.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися тотожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не суперечити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно віл тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедуктивних висновках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов'язково закінчується цифрою "0") по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних відношень (висловлювання "після того" не означає, що це здійснюється "з причини того"); по-третє, паралогізми, софізми і парадокси.

Паралогізм - це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай призводить до хибних висновків. Софізм - навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс - це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у дискусію - широке публічне обговорення якого-небудь спірного питання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб'єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens - той, хто щось стверджує, доводить) - учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат. орропеs - той, що протиставляє, заперечує) -особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її.

Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом: незгода у формі сумніву (в пасивній формі висловлюється певний сумнів щодо тези пропонента); деструктивна незгода (руйнується теза пропонента); конструктивна незгода (не тільки руйнується теза пропонента, а й висувається і доводиться інша, власна, теза).

Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.

Аудиторія - це третій, колективний суб'єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх присутніх на свою сторону.

Досягнення певної мети суттєво полегшується, якщо ретельно продумати і майстерно застосувати адекватні цій меті засоби її досягнення.

Мовленнєва стратегія - це комплекс мовленнєвих лій, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов'язані з прогнозуванням ситуації.

Мовленнєва тактика - конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети. Основні тактики аргументаційної стратегії

o Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

o Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення і передбачуваний результат.

o Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

3. Роль наукової аргументації в захисті і оцінюванні наукової кваліфікаційної роботи.

У процесі роботи над науковою проблемою та захисту наукової роботи ми обговорюємо нашу проблему з багатьма людьми, погляди яких на наші доводи і факти можуть бути діаметрально протилежні. Такі люди можуть наводити власні доводи і факти, а також інтерпретувати ваші факти по своєму і робити з них інші висновки.

Вони можуть відкидати наші доводи, або сприймати їх, але вважати, що вони не відповідають нашому ствердженню, а отже, не можуть підтримувати його. Вони можуть висунути альтернативне твердження. Іншими словами, у ваших експертів, читачів, опонентів можуть виникнути запитання до будь-якої частини вашої аргументації.

Тому готуючись до захисту наукової роботи, ви маєте передбачити, можливі запитання і підготуватися, щоб відповісти на них. Для того, щоб передбачити можливі альтернативи. До яких ви маєте заздалегідь підготуватись, ми радимо зробити наступне:

– бути присутнім на захисті дисертаційних досліджень і звертати увагу на ті запитання, які задають члени комісії до того, хто виступає, а потім означені питання інтерпретувати до власного дослідження викладачів;

– на лекціях викладачів фахових дисциплін звертати увагу на альтернативні ідеї і на те, як викладачі відповідають на них;

– звернути увагу в наукових журналах на статті дискусійного характеру і зокрема, на альтернативні підходи до вирішення проблеми.

Вибудовуючи аргументацію, ми маємо бути готові до альтернативних поглядів на проблему. Буде доцільніше визнати існування інших причин, але пояснити, чому ви віддали перевагу саме цій причині

Одним із ключових моментів у процесі написання наукової роботи є обрання необхідної термінології. Адже часто буває, що науковець надає власне визначення явищу, яке не збігається із традиційним. Зрозуміло, що його визначення працює на його рішення, тому щоб відстояти це рішення науковець має побудувати аргументацію, яка надавала б серйозну підтримку вашому визначенню

Відповідаючи на альтернативні ідеї, ви можете як відхилити їх (але при цьому обґрунтувавши чому вами не сприймається нова пропозиція), так і розглянути її. Відхиляючи альтернативну думку, слід використовувати слова: не зважаючи на ..., всупереч, не зважаючи на, поки, тоді як:

Основою аргументації можуть виступати закономірності або принципові положення певної наукової галузі. Непоодинокі випадки, коли опоненти не сприймають Ваших стверджень тому, що переконані у власній правоті. У такому випадку, необхідно розпочинати з тієї основи, яку вони визнають, перш ніж подавати ті ствердження, які на Вашу думку, викличуть з їх боку несприйняття, тобто логіка побудови доведення має бути від того, що сприймається через доводи і факти до спірного положення.

Краще сприймаються надійні факти, які не потребують перевірки. Повідомляти факт можна за допомогою слів, цифр, таблиць, фотокарток, аудіозаписів, малюнків тощо. Науковець має потурбуватися про те, щоб читачі могли легко зрозуміти факти, які він надає на підтримку власного ствердження. Не завжди, словесна форма подачі фактів здатна сприяти максимальному сприйняттю і розумінню інформації. Особливо це відчувається, коли факти подаються у цифровому варіанті, тому, якщо ви у своєму експерименті спирається на значний обсяг кількісних даних, слід приділити увагу чіткому і зрозумілому поданню фактів у вигляді таблиць та малюнків.

Поставивши перед собою мету, найкращим чином вплинути за допомогою здобутих фактів на читачів, Ви маєте обрати між таблицями, діаграмами та графіками. Якщо Ви вирішили подавати факти у вигляді таблиці, то формуючи її маєте дотримуватися наступних положень: перед поданням таблиці має бути ввідне речення, в якому потрібно вказати, що Ви хочете, щоб побачив Ваш читач у наведеній таблиці; посильте ввідне речення заголовком (дайте назву таблиці) і якщо зумієте, виділіть ключові дані, які підтримують Ваше ствердження.

Маючи на меті створити графік чи діаграму, яка має чітко і зрозуміло передавати наявний фактичний матеріал, ми маємо зрозуміти перш за все, з яких обов’язкових елементів складаються ці малюнки, і яким чином вони «працюють». Першим обов’язковим елементом графіків та діаграм є горизонтальна вісь Х та вертикальна вісь Y. Наступне питання, яке слід вирішити науковцю, якій формі подання фактів (таблиці, графіку чи діаграмі) слід надати перевагу. Діаграма краще сприймається, коли потрібно подати статичну ситуацію, тобто коли залежні змінні дають кінцевий (проміжний) результат. Графік обирається, коли потрібно показати явище у динаміці (рух у часі, або зв’язки між змінними перемінними такими як зріст і маса, швидкість та відстань та ін.).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Роль аргументації в юридичній науці і юридичній практиці
  2.  Поняття і призначення наукової аргументації.
  3.  Складові елементи і структура аргументації наукового дослідження.
  4.  Роль наукової аргументації в захисті і оцінюванні наукової кваліфікаційної роботи.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  -.

ТЕМА 10. МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА ЯК РІЗНОВИД КВАЛІФІКАЦІЙНОЇ НАУКОВОЇ РОБОТИ.

1. Поняття та значення магістерської роботи 

2. Вимоги до магістерської роботи.

3. Технологія підготовки магістерської роботи.

4. Відзив наукового керівника та рецензія.

5. Захист магістерської роботи.

1. Поняття та значення магістерської роботи 

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про вищу освіту» (№ 2984-ІІІ від 17 січня 2002 року), магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Слід також зазначити, що підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися і на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста. Ще одним важливим аспектом, на який слід звернути увагу, є те, що особи, які навчаються за освітньо-кваліфікаційною програмою «магістр», є студентами, і на них розповсюджуються права та обов’язки, зазначені законодавством України для студентів відповідної форми навчання. Але хоча магістри і вважаються студентами, все-таки слід наголосити, що магістратура – це новий, більш високий рівень підготовки фахівця, про що свідчать як програма підготовки магістрів, так і кадрове забезпечення реалізації цієї програми.

Акцентування уваги на науково-дослідному напрямі пов’язано з тим обсягом і складністю завдань, які мають вирішувати на виробництві ті, хто отримає звання магістра, а саме, вони мають вміти:

– аналізувати, оцінювати і порівнювати альтернативи, генерувати оригінальні

ідеї у відповідній галузі знань;

– вирішувати складні завдання в умовах неповної інформації з урахуванням

соціальної та етичної відповідальності за прийняті рішення;

– володіти методами проведення сучасних експериментів і давати науково

обґрунтовану інтерпретацію отриманим результатам;

– аргументовано доводити до аудиторії фахівців наукову інформацію та свої висновки.

Наукова та науково-дослідна складова – це фундамент магістерської програми, який спрямований на забезпечення майбутнього фахівця інструментарієм для ефективної професійної діяльності.

Однією з основних цілей написання магістерської роботи є формування у студентів стійкого інтересу до наукових досліджень, поглиблення та розширення теоретичних знань за рахунок роботи з першоджерелами, набуття вмінь творчого застосування отриманих знань.

Обов’язковою умовою підготовки магістерської дисертації є глибокі знання автора про сучасний рівень наукових досягнень теорії та практики соціальної роботи і перспективи розвитку напряму соціального забезпечення. Лише, маючи ґрунтовні фахові знання, магістрант на цій основі може сформулювати власні підходи до вирішення проблеми. Вірність теоретичних знань можна перевірити у процесі дослідно-експериментальної діяльності, яка розгортається у процесі проходження науково-дослідної практики.

Магістерська робота має бути представлена у вигляді текстового матеріалу, в якому упорядковано науково-дослідну інформацію відповідно до її структури з урахуванням усіх компонентів. У роботі мають бути відображені як загальнофілософські, загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання, пов’язані з дослідженням. Зміст магістерської роботи повинен характеризуватися оригінальним підходом у вирішенні поставленої мети, включаючи обґрунтування положень, гіпотез, наукових фактів, явищ та закономірностей, та класифікацій раніше відомих позицій. Магістерська дисертація – це підсумок підготовки молодого фахівця, у зв’язку з чим зміст роботи та рівень її захисту вважаються одним із основних критеріїв при оцінці якості реалізації відповідної освітньо-професійної програми. Але ми маємо розуміти, що магістерська дисертація, як форма наукового дослідження, відноситься до навчально-дослідницької роботи, якій притаманно моделювання вже відомих наукових проблем з їх оригінальним вирішенням, розглядом у новому аспекті, але які не потребують окреслення кардинально нових рішень.

Метою магістерської роботи є застосування набутих у процесі навчання теоретичних знань і практичних навичок для  самостійного розв’язання конкретної актуальної проблеми юридичної теорії та практики на підставі критичного аналізу та узагальнення існуючої інформації з обраної проблеми, проведення власних досліджень, виконання розробок та формування прикладних адресних рекомендацій для розв’язання  проблеми.  

Отже, основними завданнями магістерської роботи є:

  1.  використання вмінь і навичок формулювання, опису і розв’язання проблем теорії та  практики юриспруденції;
  2.  вироблення системного підходу до розгляду проблем, виявлення закономірностей і тенденцій у розвитку держави та права, застосування та розвиток умінь наукового дослідження, категоріального й теоретичного відображення подій, що відбуваються в державі;
  3.  використання вмінь роботи з літературою, нагромадження і перероблення інформації з проблеми, аналізу різноманітної емпіричної інформації, її статистичної і комп'ютерної обробки;
  4.  вироблення вмінь обґрунтування напрямків практичного вдосконалювання юридичної практики, використання нагромадженого в Україні та за кордоном передового досвіду;
  5.  презентація вмінь роботи над текстом, його редагування, літературної обробки, дотримання норм оформлення текстів відповідно до існуючих стандартів.

Із зазначених завдань випливає, що магістерська робота характеризується всіма ознаками наукової праці. Науковий аспект магістерської роботи визначає її зміст, відрізняє магістерську роботу від звичайного реферату або курсової роботи, у яких також викладаються (з посиланнями на авторів) думки інших науковців. На відміну від них магістерська робота повинна обгрунтовувати нові чи відносно нові ідеї, в ній має бути поглиблений аналіз причинно-наслідкових зв’язків різних фактів державно-правової дійсності, повинні бути запропоновані оригінальні шляхи розв’язання проблемних ситуацій.

2. Вимоги до магістерської роботи.

Магістерська робота як специфічна форма наукової роботи. Відповідно до концептуальних положень реформування вищої освіти в Україні та необхідності переходу до європейської моделі вищої освіти, сформульованих в нормативних документах Міністерства освіти і науки України, висуваються наступні вимоги до підготовки та оформлення магістерської роботи, які є обов’язковими до виконання.

Магістерська робота являє собою випускну кваліфікаційну роботу наукового змісту, що має внутрішню єдність і відбиває хід і результати розробки обраної теми, повинна відповідати сучасному рівню розвитку науки, а її тема — бути актуальною. Сукупність отриманих у такій роботі результатів повинна свідчити про наявність у її автора навичок наукової праці в обраній області професійної діяльності. Магістерська робота повинна адекватно відображати як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання, правомірність використання яких всебічно обґрунтовується в кожному конкретному випадку.

Зміст магістерської роботи характеризують оригінальність, унікальність і неповторність даних, що в ній приводяться. Основою змісту є принципово новий матеріал, що включає опис нових факторів, явищ і закономірностей, або узагальнення раніше відомих положень з інших наукових позицій або у зовсім іншому аспекті. В магістерській роботі в найбільш систематизованому і послідовному вигляді фіксуються як вихідні передумови наукового дослідження, так і весь його хід і отримані при цьому результати. Причому тут не просто описуються наукові факти, а проводиться їх всебічний аналіз. Зміст роботи також характеризується наявністю в ній дискусійного і полемічного матеріалу. Специфічні не тільки зміст роботи, але і форма його викладу, що характеризується високим ступенем наукового абстрагування, аргументованістю суджень і точність даних, що приводиться.

У положенні про освітньо-кваліфікаційний рівень, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1998 р. № 65, визначено, що магістр – це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який він одержує на основі кваліфікації бакалавра чи спеціаліста шляхом поглиблення спеціальних знань і вмінь інноваційного характеру, має деякий досвід використання і виробництва нових знань для вирішення проблемних професійних завдань у певній сфері теорії або практики. Написання магістерської роботи є обов'язковим завершальним етапом підготовки. Вона має бути концентрованим вираженням здобутих слухачем у процесі навчання знань, умінь та навичок і повинна довести опанування слухачем теорії та практики.

3. Технологія підготовки магістерської роботи.

Основні етапи магістерської роботи. Весь хід наукового дослідження, що відбувається в ході підготовки і написання магістерської роботи,  можна представити у виді наступної логічної схеми:

Виявлення і обґрунтування актуальності обраної теми. Теми магістерських дисертацій уточнюються до початку другого семестру навчання, після чого затверджуються на засіданні випускової кафедри і подаються на затвердження ректором університету.

  1.  Постановка мети і конкретних завдань дослідження.
  2.  Визначення об'єкта і предмета дослідження.
  3.  Вибір методу (методології) проведення дослідження.
  4.  Пошук джерельної бази дослідження і робота з нею
  5.  Оформлення результатів дослідження в письмовій формі.
  6.  Формулювання висновків і оцінка отриманих результатів.
  7.  Захист магістерської роботи.

Обґрунтування актуальності обраної теми — початковий етап будь-якого дослідження. Магістерська робота, як уже вказувалося, є кваліфікаційною роботою, і те, як її автор уміє вибрати тему і наскільки правильно він цю тему розуміє й оцінює з погляду своєчасності і соціальної значимості, характеризує його наукову зрілість і професійну підготовленість. Висвітлення актуальності повинно бути не багатослівним. Досить у межах однієї машинописної сторінки показати головне — суть проблемної ситуації, що визначає  актуальність обраної теми.

Від доказу актуальності обраної теми слід логічно перейти до формулювання мети дослідження, а також указати на конкретні завдання, що має бути вирішені відповідно до цієї мети. Це звичайно робиться у формі перерахування (вивчити.., описати.., установити.., з'ясувати.. і т.п.).  Формулювання цих завдань необхідно робити як можна більш ретельно, оскільки опис їхнього рішення повинний скласти зміст глав магістерської роботи. Це важливо також і тому, що заголовки таких глав народжуються саме з формулювань задач дослідження, що починається.

Далі формулюються об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт — це  процес чи явище, що породжує проблемну ситуацію й обраний для вивчення. Предмет — це те, що знаходиться в границях об'єкта. Об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і частка. Дуже важливим етапом наукового дослідження є вибір методів дослідження, що служать інструментом у добуванні фактичного матеріалу, будучи необхідною умовою досягнення поставленої в такій роботі мети. Опис процесу дослідження — основна частина магістерської роботи, у якій висвітлюються методика і техніка дослідження з використанням логічних законів і правил. Дуже важливий етап наукового дослідження — викладення його результатів. Заключним етапом наукового дослідження є висновки, що містять те нове й істотне, що складає наукові і практичні результати проведеної магістерської роботи.

Обґрунтування вибору теми роботи та порядок проведення
досліджень.
Своєчасний і обґрунтований вибір теми магістерської роботи значною мірою підпорядкує собі весь процес засвоєння знань і набуття умінь у процесі навчання. Від цього залежать і успішний захист роботи, й ефективність майбутньої діяльності. Як правило, тема  роботи може бути пов’язана з попередньою чи майбутньою сферою діяльності студента. Щорічно кафедрами Інституту права розробляється (оновлюється) рекомендований перелік тематики магістерських робіт, який відображає актуальні питання і проблеми державно-правового розвитку. Слід звернути увагу, що в переліку наводяться лише напрями робіт, а конкретна тема має бути адаптована слухачем і керівником роботи до об’єкта та предмета дослідження.

Істотну допомогу у виборі теми роблять ознайомлення з аналітичними оглядами і статтями в спеціальній періодиці, а також бесіди і консультації з фахівцями-практиками, у процесі яких можна виявити важливі питання, ще мало вивчені в науці. Вибравши тему, студент повинний усвідомити, у чому полягають мета, конкретні завдання й аспект її розробки. Для цього треба визначити, у чому полягають сутність пропонованої ідеї, новизна й актуальність теми, її теоретична новизна і практична цінність. Це значно полегшить оцінку й остаточне рішення вибору саме даної теми.

Бібліографічний пошук літературних джерел. Знайомство з опублікованої по темі роботи літературою починається з розробки ідеї, тобто задуму передбачуваного наукового дослідження, що, як уже вказувалося раніше, знаходить своє вираження в темі і робочому плані роботи. Така постановка справи дозволяє більш цілеспрямовано шукати літературні джерела по обраній темі і глибше осмислювати той матеріал, що міститься в опублікованих у печатці роботах інших учених, тому що основні питання проблеми майже завжди закладені в більш ранніх дослідженнях.

Варто продумати порядок пошуку і приступити, до складання картотеки (чи списку) літературних джерел по темі. Перегляду повинні бути піддані усі види джерел, зміст яких зв'язане з темою дослідження. Стан вивченості теми доцільніше всего почати зі знайомства з інформаційними виданнями, ціль випуску яких — оперативна інформація як про самі публікації, так і про найбільш істотні сторони їхнього змісту. В даний час випуском інформаційних видань займаються інститути, центри і служби науково-технічної інформації (НТІ), що охоплюють усі галузі народного господарства.

У зв'язку з розвитком науково-дослідних робіт і необхідністю детально аналізувати літературу, випущений у попередні роки, усе більше значення для дослідників здобуває бібліографія, яка представлена широким колом посібників. Серед них — тематичні покажчики й огляди, списки літератури в книжках та наукових статтях, каталоги галузевих науково-технічних видавництв тощо.

Вивчення літератури і відбір фактичного матеріалу. Вивчення літератури по обраній темі потрібно починати із основних робіт, щоб одержати загальне уявлення про основні питання, а потім уже вести пошук нового матеріалу. Вивчення наукової літератури — серйозна робота, статтю або книгу варто читати з олівцем у руках, роблячи виписки. Вивчення наукових публікацій бажано проводити по етапах: загальне ознайомлення з роботою в цілому відповідно до її змісту; швидкий перегляд усього змісту; читання в порядку послідовності розташування матеріалу; вибіркове читання певної частини роботи; виписка найважливіших матеріалів; включення фрагменту тексту до майбутньої магістерської роботи.

При вивченні літератури не потрібно прагнути тільки до запозичення матеріалу. Паралельно варто обміркувати знайдену інформацію. Цей процес повинний відбуватися протягом усієї роботи над темою, тоді власні думки, що виникли в ході знайомства з чужими роботами, послужать основою для одержання нового знання. Критерієм оцінки прочитаного є можливість його практичного використання в роботи. Вивчаючи літературні джерела, потрібно дуже ретельно стежити за оформленням посилань, щоб надалі було легко ними користуватися.

В науковій роботі часто використувуються цитати, для того, щоб без перекручувань передати думку автора першоджерела, для ідентифікації поглядів при зіставленні різних точок зору і т.д. Поряд із прямим цитуванням часто застосовують переказ тексту першоджерела, який слід ретельно звіряти з першоджерелом.

Аналіз літератури з проблеми повинен бути не описовим і констатуючим, а критичним, орієнтованим на ознайомлення з існуючим досвідом та з’ясування невирішених питань, на пошук оригінальних шляхів розв’язання проблеми і повинен презентувати власну позицію автора стосовно позиції інших дослідників. Обов’язковим є посилання на використану літературу згідно з існуючими правилами для запобігання плагіату. У разі виявлення випадків плагіату робота не допускається до захисту.

Загальна структура магістерської роботи. Оскільки магістерська робота є кваліфікаційною працею, її оцінюють не тільки за теоретичною цінністю, актуальністю теми і значенням отриманих результатів, але і за рівнем загальнометодичної підготовки, що насамперед знаходить висвітлення в її композиції. Композиція роботи — це послідовність розташування її основних частин, до яких відносять основний текст (тобто розділи та підрозділи), а також частини її довідково-супровідного апарата.

Титульний лист є першою сторінкою магістерської роботи і заповнюється по строго визначених правилах. Після титульного листа йде зміст, у якому приводяться всі заголовки розділів та підрозділів магістерської роботи і вказуються сторінки, з яких вони починаються. Заголовки змісту повинні точно повторюватись у заголовках в тексті. Усі заголовки починають із прописної букви без крапки на кінці.

Вступ до роботи містить актуальність обраної теми, мету і зміст поставлених завдінь, формулюються об'єкт і предмет дослідження, вказується обраний метод (чи методи) дослідження, повідомляється, у чому полягають теоретична значимість і прикладна цінність отриманих результатів, а також відзначаються положення, що виносяться на захист. Наприкінці вступної частини бажано розкрити структуру магістерської роботи, тобто дати перелік її структурних елементів і обґрунтувати послідовність їхнього розташування.

У главах основної частини магістерської роботи докладно розглядаються методика і техніка дослідження й узагальнюються його результати. Зміст розділів основної частини повинний точно відповідати темі магістерської роботи і цілком її розкривати, показати уміння стиснуто, логічно й аргументовано викладати матеріал.

Магістерська робота закінчується висновками, які обумовлені логікою проведення дослідження, мають характер синтезу накопиченої в основній частині наукової інформації, це виклад отриманих підсумків і їх співвідношення з загальною метою і конкретними завданнями, поставленими і сформульованими у вступі.

Після висновку прийнято поміщати бібліографічний список використаної літератури. Цей список складає одну з істотних частин роботи і відбиває самостійну роботу студента з першоджерелами. Кожне включене у такий список літературне джерело повинне мати відображення в рукописі роботи. Не слід включати в бібліографічний список ті роботи, на які немає посилань у тексті роботи і які фактично не були використані.

За необхідності в додатки до магістерської роботи доцільно включати допоміжний матеріал, корисний для повного сприйняття роботи: матеріали анкетувань чи опитувань, таблиці допоміжних цифрових даних, схеми, інструкції та методики, ілюстрації допоміжного характеру тощо.

Правила оформлення магістерської роботи. Магістерську роботу друкують за допомогою комп’ютера з одного боку аркуша білого паперу формату А4 (210x297 мм) через полуторний міжрядковий інтервал до тридцяти рядків на сторінці з використанням шрифту текстового редактору Word Times New Roman 14 розміру. Обсяг роботи повинен приблизно 120 - 130 сторінок комп’ютерного набору.

Назва структурної частини

Рекомендований обсяг, сторінок

Титульна сторінка

1

Зміст

1

Вступ

3-4

Основна частина роботи, поділена на розділи, підрозділи та пункти

110-120

Висновки

4-5

Список використаних джерел

не менше 100 назв

Додатки (за необхідністю)

не більше 5

Береги в тексті роботи таких розмірів: лівий – 30 мм, правий –20 мм, верхній – 25 мм, нижній – 25 мм. Шрифт друку повинен бути чітким, стрічка – чорного кольору середньої жирності. Щільність тексту роботи повинна бути однаковою. Вписувати в текст роботи окремі іншомовні слова, формули, умовні позначки можна чорнилом тільки чорного кольору.

Друкарські помилки можна виправляти підчищенням або зафарбуванням коректором, наносячи на ці місця правильний текст або фрагмент рисунка. Можливе не більше ніж два виправлення на одній сторінці. Не допускається виділення тексту роботи чи окремих його фрагментів курсивом або жирним. Текст основної частини роботи поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти.

Заголовки структурних частин роботи: “ЗМІСТ”, “ВСТУП”, “РОЗДІЛ”, “ВИСНОВКИ”, “СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ”, “ДОДАТКИ” – друкують великими літерами симетрично до тексту жирним шрифтом. Заголовки структурної частини “РОЗДІЛ” також друкують великими літерами симетрично до тексту жирним шрифтом. Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацу жирним шрифтом. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацу в розрядку в підбір до тексту. В кінці заголовка ставиться крапка. Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) і текстом повинна дорівнювати 2 відступи. Кожну структурну частину магістерської роботи треба починати з нової сторінки.

До загального обсягу магістерської роботи не входять додатки, список використаних джерел, таблиці та рисунки, які повністю займають площу сторінки. Але всі сторінки зазначених елементів роботи підлягають нумерації.

Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, рисунків, таблиць, формул подають арабськими цифрами без знака №. Першою сторінкою роботи є титульний аркуш, який включають до загальної нумерації сторінок роботи. На титульному аркуші номер сторінки не ставлять, на наступних сторінках номер ставлять у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці.

Зміст, вступ, висновки, список використаних джерел не нумерують. Номер розділу ставлять після слова “РОЗДІЛ”, після номера крапку не ставлять, потім з нового рядка друкують заголовок розділу. Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку, наприклад: “2.3.” (третій підрозділ другого розділу). Потім у тому ж рядку йде заголовок підрозділу. Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, наприклад: “1.3.2.”

Ілюстрації (креслення, схеми, графіки, карти) і таблиці необхідно подавати безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше або на наступній сторінці. Ілюстрації і таблиці, які розміщені на окремих сторінках, включають до загальної нумерації сторінок. Ілюстрації позначають словом “Рис.” і нумерують послідовно в межах розділу, за винятком ілюстрацій, поданих у додатках. Номер ілюстрації повинен складатися з номера розділу і порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка, наприклад: Рис. 1.2. Номер ілюстрації, її назва і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією.

Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) в межах розділу. У правому верхньому куті над заголовком таблиці розміщують напис “Таблиця” із зазначенням її номера. Номер таблиці повинен складатися з номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: “Таблиця 1.2” (друга таблиця першого розділу). При переносі частини таблиці на інший аркуш (сторінку) слово “Таблиця” і номер її вказують один раз справа над першою частиною таблиці, над іншими частинами пишуть слова “Продовження табл.” і вказують номер таблиці, наприклад: “Продовження табл. 1.2”.

Правила цитування та посилання на використані джерела. В магістерській роботі необхідно давати посилання на кожну цитату, запозичену думку, цифру, приклад з досвіду роботи тощо. Наявність в роботі цитування чужих думок без посилання на них неприпустиме і як наслідок спричиняє відмову у прийнятті роботи до захисту. Посилатися слід на останні видання публікацій. Якщо використовують відомості, матеріали з монографій, оглядових статей, інших джерел з великою кількістю сторінок, тоді в посиланні необхідно точно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул з джерела, на яке дано посилання в роботі.

Посилання в тексті на джерела слід зазначати порядковим номером за переліком посилань, виділеним двома квадратними дужками, наприклад, “...у працях [1–7]...”. Посилання оформляються в основному тексті із зазначенням номера джерела зі списку літератури і сторінки, з якої наводиться цитата, які поміщують у квадратні дужки, наприклад: [3, с. 42]; [12, с. 33].

Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого тексту слід наводити цитати. Цитата має бути точною, жодні виправлення в запозичених словах та реченнях не допускаються.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він наданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні позначається трьома крапками. Вони ставляться в будь-якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці);

в) кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;

г) при непрямому цитуванні слід бути абсолютно точним у викладенні думок автора і також давати відповідні посилання на джерело.

Оформлення списку використаних джерел. Список використаних джерел розміщується після висновків. Список літератури має самостійну нумерацією.

Відомості про джерела, які включені до списку, необхідно давати згідно з вимогами державного стандарту. Зокрема потрібну інформацію щодо згаданих вимог можна одержати із таких стандартів: ГОСТ 7.1-84 “Библиографическое описание документа. Общие требования и правила составления”, ДСТУ 3582-97 “Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові в бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила”, ГОСТ 7.12-93 “Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила”.

Джерела можна розміщувати в списку одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті, в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, у хронологічному порядку.

Складаючи список використаних джерел в алфавітному порядку необхідно врахувати такі умови:

  1.  На перше місце у списку виносяться: Конституція України, закони України, укази Президента України; постанови Верховної Ради України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.
  2.  Решта літератури розміщується в алфавітному порядку прізвищ авторів чи перших слів назв.

Авторів-однофамільців розміщують за алфавітом їх ініціалів, а праці одного автора – за алфавітом заголовків його видань чи згідно з хронологією написання робіт.

У випадку, коли список використаних джерел оформлюється відповідно до порядку появи посилань у тексті, інформація про джерело наводиться лише один раз, незалежно від того, скільки разів з’являється посилання на це джерело у тексті.

Назви використаних робіт перекладу не підлягають і подаються мовою оригіналу.

Необхідно мати на увазі, що в списку використаних джерел обов’язково вказуються джерела, на які автор посилався в роботі, а також ті, на які немає посилань, але їх опрацювання допомогло авторові більш змістовно написати ті чи інші розділи.

Оформлення додатків. Додатки оформляють як продовження роботи на наступних її сторінках, розміщуючи їх у порядку появи посилань у тексті магістерської роботи.

Якщо додатки оформлюють на наступних сторінках роботи, кожний такий додаток повинен починатися з нової сторінки. Додаток повинен мати заголовок, надрукований угорі малими літерами з першої великої симетрично відносно тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкується слово „Додаток ___” і велика літера, що позначає додаток. Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Ґ, Є, І, Ї, Й, О, Ч, Ь, наприклад: додаток А, додаток Б і т. д. Один додаток позначається як додаток А.

Текст кожного додатка за необхідності може бути поділений на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка. У цьому разі перед кожним номером ставлять позначення додатка (літеру) і крапку, наприклад: В.3.1 – підрозділ 3.1 додатка В.

Ілюстрації, таблиці і формули, які розміщені в додатках, нумерують у межах кожного додатка, наприклад: рис. Д.1.2. – другий рисунок першого розділу додатка Д; формула (А.1) – перша формула додатка А.  

4. Відзив наукового керівника та рецензія.

Надрукована магістерська робота з підписом керівника у непереплетеному вигляді подається науковому керівникові для написання відгуку і допуску роботи на попередній захист.

У відгуку науковий керівник повинен розкрити актуальність теми дослідження, дати загальну характеристику роботи, включаючи відповідність структури роботи її меті і поставленим завданням, окреслити наукову і практичну значимість роботи, дати загальну оцінку роботи і рекомендувати її до захисту.

Після успішного проходження попереднього захисту та виправлення зауважень робота подається на зовнішнє рецензування для забезпечення об»єктивності оцінювання. Рецензент повинен мати високий рівень компетенції в тому напрямі наукової або практичної діяльності, за яким написана магістерська робота, мати науковий ступінь і вчене звання. Рецензент не повинен працювати в навчальному закладі, в якому навчається магістрант. Після отримання рецензії робота може бути переплетена.

Відгук керівника і рецензія не підшиваються, не підклеюються до роботи, а подаються секретарю державної екзаменаційної комісії разом з оправленою роботою за 2 дні до захисту роботи в ДЕК.

5. Захист магістерської роботи.

Виступ на захисті магістерської роботи є надзвичайно важливим завершальним етапом роботи, від якого значною мірою залежить її успіх. Для успішного захисту необхідно заздалегідь підготувати виступ (доповідь), що містить ґрунтовно опрацьовані висновки роботи. У доповіді головна увага повинна приділятися власним дослідженням і розробкам та отриманим результатам.

Рекомендована тривалість доповіді – 15-20 хвилин.

Успішна доповідь на захисті зумовлюється дотриманням певних правил, зокрема:

  1.  упевнено й системно розповідати про свою роботу, користуючись текстом виступу за необхідністю, а не просто читати його, що передбачає належну підготовку до виступу та його репетицію;
  2.  не використовувати під час виступу довгі складні фрази й словосполучення, а намагатися застосовувати короткі речення;
  3.  не перевантажувати виступ цифрами і фактами;
  4.  надавати чіткі та по суті справи відповіді на питання та зауваження;
  5.  суворо дотримуватися регламенту.

Захист магістерської роботи проводиться на відкритому засіданні державної екзаменаційної комісії, тобто процедура захисту є максимально публічною із можливістю присутності всіх бажаючих. Дата захисту визначається згідно з графіком засідань, що затверджується директором інституту і доводиться до відома голів і членів ДЕК і магістрантів. Процедура захисту містить:

  1.  представлення магістранта і його роботи головою ДЕК;
  2.  виступ автора магістерської роботи;
  3.  питання членів ДЕК і присутніх до магістранта;
  4.  відповідь на питання членів ДЕК і присутніх;
  5.  оголошення відгуку наукового керівника та рецензії на магістерську роботу;
  6.  відповіді магістранта на зауваження наукового керівника і рецензента;
  7.  виступ наукового керівника (факультативно);
  8.  загальна дискусія (факультативно);
  9.  завершальний виступ магістранта (факультативно);
  10.  підведення підсумків захисту магістерської роботи на закритому засіданні ДЕК;
  11.  публічне оголошення результатів захисту (здійснюється в день захисту після оформлення протоколу засідання ДЕК).

Оцінювання магістерської роботи здійснюється з урахуванням таких вимог до неї:

  1.  Логічна обґрунтованість структури (плану) роботи з урахуванням викладених у вступі мети й завдань, коректна послідовність викладу матеріалу.
  2.  Широта охоплення, глибина й коректність використання літератури. У магістерській роботі повинні використовуватися основні державні документи, законодавчі й нормативні акти, присвячені проблемі дослідження, основна монографічна література, публікації в наукових і публіцистичних виданнях. Перевагою роботи є наявність аналізу, узагальнення вітчизняного і закордонного досвіду розв’язання відповідної проблеми, обґрунтування  доречності й правомірності його використання в конкретних умовах. Найважливішою вимогою є дотримання правил посилання на використану літературу, запобігання плагіату.
  3.  Самостійність проведених досліджень, наявність очевидного власного внеску в розв’язання досліджуваної проблеми.
  4.  Обґрунтованість пропозицій і рекомендацій, висновків з роботи, їх зв'язок з проведеними дослідженнями і викладеним матеріалом, конкретність практичних рекомендацій. Слід уникати безадресних порад загального характеру (таких як  «поліпшити», «поглибити», «удосконалити» і т. ін.). У роботі треба запропонувати конкретні міри правового, організаційного, ідеологічного характеру щодо поліпшення досліджуваної ситуації та розв’язання проблеми.
  5.  Коректна мова і стиль викладу матеріалу. Робота повинна бути написана українською мовою без помилок, ретельно відредагована.
  6.  Якість оформлення роботи  відповідно до рекомендованих норм і стандартів.
  7.  Якість презентації роботи під час її захисту із застосуванням ілюстративних чи роздаткових матеріалів, переконливість відповідей на додаткові питання.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Магістерська робота як різновид кваліфікаційної наукової роботи.
  2.  Поняття та значення магістерської роботи
  3.  Вимоги до магістерської роботи.
  4.  Технологія підготовки магістерської роботи.
  5.  Відзив наукового керівника та рецензія.
  6.  Захист магістерської роботи.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 4, 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  2-3.

ТЕМА 11. ДИСЕРТАЦІЯ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ: ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДГОТОВКИ ТА ЗАХИСТУ.

1. Поняття та призначення дисертації на здобуття наукового ступеня.  

2. Вимоги до дисертаційної роботи на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.

3.  Структура та зміст дисертації.

4. Організація роботи над дисертацією.

5. Підготовка автореферату дисертації.

6. Захист дисертації.

1. Поняття та призначення дисертації на здобуття наукового ступеня.  

    Вчений є  основним  суб'єктом  наукової  і  науково-технічної
діяльності.
Вчений має право здобувати державне і громадське  визнання  через  присудження наукових ступенів,  вчених звань.

Питання присудження наукових ступенів доктора і кандидата наук та присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника регулюються відповідно до Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р. № 567.

Наукові ступені доктора і кандидата наук присуджуються, а вчене звання старшого наукового співробітника присвоюється особам, які мають повну вищу освіту, глибокі фахові знання і значні досягнення в певній галузі науки.

Розгляд і вирішення питань атестації наукових кадрів здійснює МОН за участю атестаційної колегії, яка діє відповідно до затвердженого ним положення.

Документами, що засвідчують присудження наукового ступеня чи присвоєння вченого звання, є відповідно диплом доктора і кандидата наук та атестат старшого наукового співробітника, зразки яких затверджені Кабінетом Міністрів України.

Дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто здобувачем у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої монографії. Підготовлена до захисту дисертація повинна містити висунуті здобувачем науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризуватися єдністю змісту і свідчити про особистий внесок здобувача в науку.

До дисертації, що містить науково-прикладні результати, повинні додаватися документи, що підтверджують практичне використання отриманих здобувачем результатів - впровадження у виробництво, достатню дослідно-виробничу перевірку, отримання нових кількісних і якісних показників, суттєві переваги запропонованих технологій, зразків продукції, матеріалів тощо, а до дисертації, що містить теоретичні наукові результати, - рекомендації щодо їх використання.

Дисертація виконується з галузі науки та за науковою спеціальністю відповідно до переліку, який затверджує МОН, і повинна відповідати паспорту наукової спеціальності, затвердженому МОН.

Теми дисертацій пов’язуються, як правило, з основними науково-дослідними роботами, що виконуються вищими навчальними закладами або науковими установами і затверджуються вченими (науково-технічними) радами для кожного здобувача окремо з одночасним призначенням наукового консультанта в разі підготовки докторської чи наукового керівника в разі підготовки кандидатської дисертації.

2. Вимоги до дисертаційної роботи на здобуття наукового ступеня.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук повинна мати обсяг основного тексту 11-13, а для суспільних і гуманітарних наук - 15-17 авторських аркушів, оформлених відповідно до державного стандарту.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора, кандидата наук готується у вигляді спеціально підготовленої наукової праці на правах рукопису у твердому переплетенні. Якщо захищається дисертація у вигляді опублікованої монографії, то ця монографія повинна відповідати вимогам до дисертації. 

Назва дисертації повинна бути лаконічною, без скорочень, відповідати обраній науковій спеціальності та суті вирішеної наукової проблеми (завдання), вказувати на мету і предмет дисертаційного дослідження та його завершеність.

У дисертації необхідно стисло, логічно й аргументовано викладати зміст і результати досліджень, уникати бездоказових тверджень і тавтології.
При написанні дисертації здобувач повинен обов'язково робити посилання на публікації інших авторів.

Докторська дисертація:

може бути подана до захисту у вигляді опублікованої монографії;

повинна містити наукові положення та науково обґрунтовані результати у певній галузі науки, що розв’язують важливу наукову або науково-прикладну проблему і щодо яких здобувач є суб’єктом авторського права;

може бути подана до захисту за однією або двома спеціальностями однієї галузі науки і повинна відповідати за кожною спеціальністю вимогам, зазначеним в абзаці четвертому цього пункту.

Інформація про отримані результати у кандидатській дисертації здобувача наукового ступеня доктора наук може бути наведена лише в оглядовій частині докторської дисертації.

Докторська дисертація може бути подана до спеціалізованої вченої ради для проведення захисту не раніше ніж через п’ять років після здобуття особою наукового ступеня кандидата наук. Допускається за рішенням МОН подання до спеціалізованої вченої ради докторської дисертації раніше п’ятирічного строку після здобуття наукового ступеня кандидата наук у разі вагомого особистого внеску здобувача у забезпечення розвитку відповідної галузі науки.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук повинна мати обсяг основного тексту 4,5-7, а для суспільних і гуманітарних наук - 6,5-9 авторських аркушів, оформлених відповідно до державного стандарту.

Кандидатська дисертація:

може бути подана до захисту у вигляді опублікованої монографії;

повинна містити нові науково обґрунтовані результати проведених здобувачем досліджень, які розв’язують конкретне наукове завдання, що має істотне значення для певної галузі науки;

подається до захисту лише за однією спеціальністю.

3.  Структура та зміст дисертації.

Структура дисертації повинна мати такі структурні елементи:

- титульний аркуш;

- зміст;

- перелік умовних позначень (за необхідності);

- основну частину, вступ, розділи, висновки;

- висновки;

- список використаних джерел;

-додатки (за необхідності).

Кожний структурний елемент починається з нової сторінки.

Титульний аркуш дисертації оформляється за встановленою формою. Зміст повинен містити назви структурних елементів, заголовки (за їх наявності) із зазначенням нумерації та номери їх початкових сторінок. Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів подається (за необхідності) у вигляді окремого списку.

Основна частина. У вступі подається загальна характеристика дисертації в такій послідовності: актуальність теми; зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами;  мета і задачі дослідження; методи дослідження; наукова новизна одержаних результатів;  практичне значення одержаних результатів; особистий внесок здобувача; апробація результатів дисертації; публікації.

Актуальність теми та доцільність дисертаційного дослідження для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва обґрунтовують шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими розв'язаннями проблеми. Висвітлення актуальності повинно бути небагатослівним, визначати сутність наукової проблеми (завдання).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вказується, в рамках яких програм, тематичних планів і наукових тематик, зокрема галузевих та/або державних, виконувалося дисертаційне дослідження, із зазначенням номерів державної реєстрації науково-дослідних робіт і найменування організації, де виконувалася робота.

Мета і задачі дослідження. Формулюється мета роботи і задачі, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети. Мета повинна бути сформульована таким чином, щоб указувати на об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт дослідження — це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію й обране для дослідження.
Предмет дослідження міститься в межах об'єкта. Об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага дисертанта, оскільки предмет дослідження змістовно визначає тему (назву) дисертаційної роботи.

Методи дослідження. Перераховують використані наукові методи та змістовно визначають, що саме досліджувалось кожним методом. Вибір методів дослідження повинен забезпечити достовірність отриманих результатів і висновків.

Наукова новизна одержаних результатів. Викладаються аргументовано, коротко та чітко наукові положення, які виносяться на захист, зазначаючи відмінність одержаних результатів від відомих раніше та ступінь новизни одержаних результатів (вперше одержано, удосконалено, дістало подальший розвиток).

Практичне значення одержаних результатів. Надаються відомості про використання результатів досліджень або рекомендації щодо їх використання. Відзначаючи практичну цінність одержаних результатів, необхідно подати інформацію про ступінь їх готовності до використання або масштабів використання.
Відомості про впровадження результатів досліджень необхідно подавати із зазначенням найменувань організацій, в яких здійснено впровадження, форм реалізації та реквізитів відповідних документів

.Особистий внесок здобувача. Зазначається конкретний особистий внесок здобувача в опубліковані зі співавторами наукові праці, в яких наведені ідеї та результати розробок, що використанні в дисертації із зазначенням найменувань організацій, в яких вони проводилися.

Апробація результатів дисертації. Зазначається, на яких наукових конференціях, конгресах, симпозіумах, школах оприлюднено результати досліджень, викладені у дисертації. Публікації. Вказується кількість наукових праць, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації, а також кількість праць, які додатково відображають наукові результати дисертації.

Розділи дисертації. Розділи дисертації, як правило, містять у себе підрозділи (нумерація складається з двох чисел, відокремлених крапкою), пункти (нумерація – з трьох чисел), підпункти (нумерація – з чотирьох чисел). У кінці кожного розділу формулюються висновки зі стислим викладенням наведених у розділі наукових і практичних результатів.

У першому розділі здобувач окреслює основні етапи наукової думки за розв'язуваною проблемою (завданням). Стисло, критично висвітлюючи роботи попередників, здобувач окреслює основні етапи розвитку наукової думки за своєю проблемою. Стисло, критично висвітлюючи роботи попередників, здобувач повинен вирізнити ті питання, що залишились невирішеними і, отже, визначити своє місце у розв'язанні проблеми (завдання). Загальний обсяг огляду літератури не повинен перевищувати 20 % обсягу основної частини дисертації.
У другому розділі обґрунтовується вибір напряму досліджень, викладається загальна методика проведення дисертаційного дослідження, наводяться методи вирішення задач та їх порівняльні оцінки. Описуються основні тенденції, закономірності, методи розрахунків, гіпотези, що розглядаються, принципи дії і характеристики використаних програм та/або апаратних засобів, лабораторних та/або інструментальних методів і методик, оцінки похибок вимірювань та ін.

У наступних розділах описується хід дослідження, умови та основні етапи експериментів, з вичерпною повнотою викладаються результати власних досліджень здобувача, як вони одержані, та в чому полягає їх новизна. Здобувач повинен дати оцінку повноти вирішення поставлених задач, оцінку достовірності одержаних результатів (характеристик, параметрів) та порівняти одержані результати з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних дослідників, обґрунтувати необхідність додаткових досліджень.

Висновки. У висновках викладаються здобуті у дисертації найбільш важливі наукові та практичні результати, які сприяли розв'язанню наукової проблеми (завдання). У висновках необхідно наголосити на кількісних показниках одержаних результатів та обґрунтуванні достовірності результатів. Далі формулюються рекомендації щодо наукового та практичного використання одержаних результатів

.Список використаних джерел. Список використаних джерел формується одним із таких способів: 

- у порядку появи посилань у тексті;

- в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків;

- у хронологічному порядку.

Додатки. До додатків включається допоміжний матеріал, необхідний для повноти сприйняття дисертації. Додатки можуть бути надані у вигляді окремої частини (том, книга). Обсяг додатків не повинен перевищувати обсягу дисертації.

Дисертація на правах рукопису оформляється відповідно до державних стандартів України ДСТУ 3008-95 «Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення», ДСТУ 3582-97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила», ГОСТ 7.12-93 «Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу. Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила», ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання», ДСТУ 6095:2009 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Правила скорочення заголовків і слів у заголовках публікації» (ГОСТ 7.88-2003, MOD), ДСТУ 7093:2009 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Скорочення слів і словосполук, поданих іноземними європейськими мовами».

Тексти основної частини дисертації є основним текстом дисертації. До основного тексту не входять таблиці та ілюстрації, які повністю займають площу сторінки.
Обсяг основного тексту дисертації вираховується авторськими аркушами.
Авторський аркуш – умовна одиниця виміру обсягу текстового та ілюстративного видан¬ня. Один авторський аркуш дорівнює 40 тис. друкованих знаків, враховуючи цифри, розділові знаки, проміжки між словами, що складає близько 22 сторінок друкованого тексту при оформленні дисертації за допомогою комп'ютерної техніки з використанням текстового редактора Word: шрифт – Times New Roman, розмір шрифту – 14 pt, міжрядковий інтервал – 1,5.

Дисертація у вигляді опублікованої монографії повинна відповідати вимогам державних стандартів з бібліотечної та видавничої справи.

Опублікована монографія, що подається на здобуття наукового ступеня доктора наук, повинна:

бути надрукованою без співавторів;

містити узагальнені результати наукових досліджень автора, опубліковані раніше в наукових фахових виданнях України або інших держав;

мати обсяг основного тексту для здобуття наукового ступеня доктора наук у галузі гуманітарних та суспільних наук не менше 15 авторських аркушів, а в галузі природничих та технічних наук - не менше 10 авторських аркушів;

містити відомості про рецензентів - не менше двох докторів наук, фахівців за спеціальністю дисертації;

містити інформацію про рекомендацію до друку вченої ради наукової установи або вищого навчального закладу III-IV рівнів акредитації;

випускатися тиражем не менше 300 примірників;

мати міжнародний стандартний номер книги ISBN;

надсилатися до фондів бібліотек України відповідно до переліку, затвердженому МОН;

бути оформленою з дотриманням вимог державних стандартів України.

Опублікована монографія, що подається на здобуття наукового ступеня кандидата наук, повинна:

бути надрукованою без співавторів;

містити узагальнені результати наукових досліджень автора, опубліковані раніше в наукових фахових виданнях України та інших держав, у кількості 12 публікацій;

мати обсяг основного тексту для здобуття наукового ступеня кандидата наук у галузі гуманітарних та суспільних наук не менше 8 авторських аркушів, а в галузі природничих та технічних наук - не менше 6 авторських аркушів;

містити відомості про рецензентів - фахівців за спеціальністю дисертації, один з яких повинен бути доктором наук.

 

4. Організація роботи над дисертацією.

Обовязковою умовою підготовки і захисту дисертації є наявність відповідних публікацій. До опублікованих праць, які відображають основні наукові результати дисертації, з відповідної галузі науки належать:

монографії;

посібники (для дисертацій з педагогічних наук);

статті у наукових, зокрема електронних, фахових виданнях України;

статті у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію.

Перелік наукових фахових видань України затверджується в установленому МОН порядку.

Повноту викладу матеріалів дисертації в опублікованих працях здобувача визначає спеціалізована вчена рада.

Мінімальну кількість та обсяг публікацій, які розкривають основний зміст дисертацій, визначає МОН.

За темою дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук необхідна наявність не менше 20 публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України та інших держав, з яких:

не менше чотирьох публікацій у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію. До таких публікацій можуть прирівнюватися публікації у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз;

не більше п’яти публікацій в електронних наукових фахових виданнях;

у галузях природничих і технічних наук замість трьох статей можуть бути долучені три патенти на винахід (авторські свідоцтва про винахід), які пройшли кваліфікаційну експертизу і безпосередньо стосуються наукових результатів дисертації (за наявності);

За темою дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук необхідна наявність не менше п’яти публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України та інших держав, з яких:

не менше однієї статті у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію. До такої публікації може прирівнюватися публікація у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз;

одна із статей може бути опублікована в електронному науковому фаховому виданні;

у галузях природничих і технічних наук замість однієї статті може бути долучений один патент на винахід (авторське свідоцтво про винахід), який пройшов кваліфікаційну експертизу і безпосередньо стосується наукових результатів дисертації (за наявності);

У разі підготовки дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук на правах рукопису необхідна наявність (для гуманітарних і суспільних наук) опублікованої без співавторів монографії обсягом не менше 10 обліково-видавничих аркушів, яка містить власні результати наукових досліджень здобувача і відповідає Вимогам до опублікованої монографії, що подається на здобуття наукового ступеня доктора наук. Апробація матеріалів дисертації на наукових конференціях, конгресах, симпозіумах, семінарах, школах тощо обов’язкова.

5. Підготовка автореферату дисертації.

Докторська і кандидатська дисертації супроводжуються окремими авторефератами обсягом відповідно 1,3-1,9 і 0,7-0,9 авторського аркуша, які подаються державною мовою. Вимоги до оформлення автореферату встановлює МОН.

Автореферат дисертації видається друкарським способом з обов’язковим зазначенням вихідних відомостей видання у кількості, визначеній спеціалізованою вченою радою, і надсилається членам спеціалізованої вченої ради та заінтересованим організаціям не пізніше ніж за місяць до захисту дисертації. Список адресатів визначає спеціалізована вчена рада, яка прийняла дисертацію до захисту. Перелік установ та організацій, яким обов’язково надсилається автореферат, визначає МОН.

Призначення автореферату – ознайомлення наукових працівників з основними ідеями та висновками дисертації, внеском здобувача у розробку та вирішення наукової проблеми (завдання), з результатами досліджень та структурою дисертаційного дослідження.

Автореферат має ґрунтовно розкривати зміст дисертації, в ньому не повинно бути надмірних подробиць, а також інформації, якої немає в дисертації.

Структурно автореферат складається із загальної характеристики роботи, основного змісту роботи, висновків, списку опублікованих праць за темою дисертації та анотацій.
Загальна характеристика роботи повинна містити елементи вступу дисертації, а також інформацію щодо структури дисертації (наявність вступу, певної кількості розділів, додатків), повного обсягу дисертації в сторінках, а також обсягу, що займають ілюстрації, таблиці, додатки (із зазначенням їх кількості), список використаних джерел (із зазначенням кількості найменувань).

Основний зміст автореферату повинен містити стисло викладений зміст дисертації за розділами. Висновки повинні співпадати із загальними висновками дисертації.
Список опублікованих праць за темою дисертації подається відповідно до вимог державного стандарту з обов'язковим наведенням прізвищ усіх співавторів.

Автореферат дисертації видається друкарським способом у вигляді брошури тиражем не менше 100 примірників. Текст друкується на обох сторонах аркуша формату А5 (148x210 мм).

6. Захист дисертації.

Здобувач наукового ступеня кандидата наук допускається до захисту дисертації після складення кандидатських іспитів, перелік яких визначає МОН.

Здобувач наукового ступеня кандидата наук, який не має повної вищої освіти в галузі науки, з якої підготовлено дисертацію, складає додатковий кандидатський іспит, що визначається спеціалізованою вченою радою відповідно до переліку наукових спеціальностей за програмами, затвердженими МОН.

Вищий навчальний заклад або наукова установа, в якій виконувалася дисертація або до якої був прикріплений здобувач, проводить попередню експертизу дисертації та робить висновок про  наукову та практичну цінність її результатів. Висновок видається здобувачеві не пізніше ніж через два місяці після надходження для попередньої експертизи кандидатської та не пізніше ніж через три місяці - докторської дисертації і включається до переліку документів, які подаються здобувачем до спеціалізованої вченої ради. Керівник вищого навчального закладу або наукової установи несе персональну відповідальність за якість, об’єктивність і своєчасність підготовки висновку.

У разі відмови вищого навчального закладу або наукової установи підготувати обґрунтований висновок здобувач має право звернутися до МОН для визначення подальшої процедури захисту дисертації.

Наукові ступені доктора і кандидата наук присуджують спеціалізовані вчені ради за результатами прилюдного захисту дисертацій.

МОН затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів і видає дипломи доктора та кандидата наук.

Спеціалізовані вчені ради (докторські, кандидатські) утворюються за рішенням МОН у вищих навчальних закладах III-IV рівня акредитації, науково-дослідних, науково-технічних установах, що проводять фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження (далі - вищі навчальні заклади, наукові установи), за клопотанням центральних органів виконавчої влади, у сфері управління яких є вищі навчальні заклади та наукові установи, Національної академії наук та національних галузевих академій наук, а також вищих навчальних закладів та наукових установ, що належать до сфери управління МОН.

Порядок утворення, функціонування і діяльності спеціалізованих вчених рад визначається положенням про раду, яке затверджує МОН.

Спеціалізована вчена рада несе відповідальність за обґрунтованість прийнятих нею рішень і забезпечує високий рівень вимогливості під час розгляду дисертацій та проведення їх захисту.

Головою ради призначається доктор наук із спеціальності відповідно до профілю ради, що є штатним працівником вищого навчального закладу або наукової установи, в якій утворено раду.

Керівники вищих навчальних закладів, наукових установ, в яких утворені ради, забезпечують їх ефективне функціонування.

Спеціалізована вчена рада:

приймає для попереднього розгляду дисертацію за наявності супровідних документів за переліком, який визначає МОН. Процедура попереднього розгляду дисертації регулюється положенням про спеціалізовану вчену раду;

має право приймати до розгляду докторську дисертацію не раніше ніж через два місяці, а кандидатську - не раніше ніж через місяць з дня розсилання виготовлювачем обов’язкових примірників видань, в яких опубліковано праці здобувача, що відображають основні результати дисертації;

приймає до захисту докторську дисертацію не пізніше ніж через три місяці після подання здобувачем усіх документів, а кандидатську - не пізніше ніж через два місяці.

Ректорам і проректорам вищих навчальних закладів, керівникам наукових установ та їх заступникам не дозволяється захищати дисертації у спеціалізованих вчених радах, утворених за місцем основної роботи зазначених осіб.

Забороняється усувати недоліки, виявлені у дисертації спеціалізованою вченою радою після прийняття її до захисту, та в авторефераті - після його розсилання.

З метою забезпечення незалежності експертизи для захисту дисертації спеціалізованою вченою радою призначаються офіційні опоненти з числа компетентних учених із спеціальності, за якою подано дисертацію.

Для розгляду докторської дисертації призначаються три офіційних опоненти - доктори наук, причому тільки один з них може бути членом спеціалізованої вченої ради, де проводитиметься захист, чи штатним працівником вищого навчального закладу або наукової установи, в якій утворено спеціалізовану вчену раду.

Для розгляду кандидатської дисертації призначаються два офіційних опоненти, з яких один - доктор наук, а другий - доктор або кандидат наук, причому тільки один з них може бути членом спеціалізованої вченої ради, де проводитиметься захист, чи співробітником вищого навчального закладу або наукової установи, в якій утворено спеціалізовану вчену раду.

Офіційними опонентами не можуть бути:

голови, заступники голів і вчені секретарі спеціалізованих вчених рад, в яких проводитиметься захист;

наукові керівники;

співавтори опублікованих праць здобувача;

керівники вищих навчальних закладів або наукових установ та їх заступники за основним місцем роботи здобувача або за місцем виконання дисертації, або за місцем прикріплення здобувача для підготовки дисертації, або за місцем її захисту;

співробітники кафедр, лабораторій, секторів, відділів, де виконувалася дисертація, де працює здобувач, де він прикріплений або де проводилися науково-дослідні роботи, щодо яких здобувач є замовником або виконавцем (співвиконавцем);

члени атестаційної колегії МОН;

члени експертних рад з питань проведення експертизи дисертацій.

Офіційні опоненти та науковий керівник (консультант) не можуть бути співробітниками однієї і тієї самої організації. Члени експертних рад з питань проведення експертизи дисертацій МОН можуть бути призначені офіційними опонентами за виняткових обставин за погодженням з МОН.

Протягом року особа може бути призначена офіційним опонентом для захисту не більш як п’яти дисертацій.

Офіційний опонент на основі вивчення дисертації та праць, опублікованих за темою дисертації, подає спеціалізованій вченій раді відгук, оформлений відповідно до вимог МОН. Копії письмових відгуків офіційних опонентів спеціалізована вчена рада видає здобувачеві не пізніше ніж за 10 календарних днів до захисту дисертації.

Про прийняття дисертації до захисту і призначення офіційних опонентів спеціалізована вчена рада надсилає МОН повідомлення у порядку, встановленому МОН. Повідомлення про прийняття дисертації до захисту публікуються в офіційному друкованому виданні та на офіційному веб-сайті МОН.

Для ознайомлення наукової громадськості з доробком здобувача один примірник дисертації та два примірники автореферату не пізніше ніж за місяць до захисту передаються у бібліотеку того вищого навчального закладу або наукової установи, де спеціалізованою вченою радою прийнято дисертацію до захисту.

Прилюдний захист дисертації проводиться на засіданні спеціалізованої вченої ради, яке вважається правоможним у разі, коли в його проведенні взяло участь не менш як дві третини складу, а також не менш як чотири доктори наук з кожної спеціальності докторської і не менш як три доктори наук із спеціальності кандидатської дисертації.

Рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня вважається позитивним, якщо за нього проголосувало не менш як три чверті членів ради, які брали участь у засіданні.

Захист дисертації повинен мати характер наукової дискусії, в якій зобов’язані взяти участь більше половини присутніх на засіданні членів спеціалізованої вченої ради - доктори наук з кожної спеціальності, за якою виконано дисертацію.

Офіційні опоненти зобов’язані бути присутні на засіданні ради під час захисту дисертації. Якщо з поважної причини відсутній один з офіційних опонентів, то захист дисертації може проводитися за наявності позитивного відгуку відсутнього опонента. У такому разі на засіданні ради оголошується відгук відсутнього офіційного опонента і заслуховується виступ офіційного опонента, призначеного додатково керівництвом ради не пізніше ніж за три календарних дні до засідання. Захист дисертації не проводиться, якщо таке призначення відбулося пізніше встановленого строку.

Здобувач може ознайомитися з копією письмового відгуку призначеного додатково офіційного опонента за день до захисту або перед захистом дисертації.

Захист дисертації не може проводитися у разі відсутності двох офіційних опонентів або офіційного опонента, який подав негативний відгук про дисертацію.

Після закінчення захисту дисертації спеціалізована вчена рада проводить таємне голосування щодо присудження наукового ступеня. Протокол лічильної комісії затверджується відкритим голосуванням простою більшістю голосів членів ради, які брали участь у засіданні.

Спеціалізована вчена рада у місячний строк після захисту дисертації надсилає:

адміністратору (розпоряднику) Єдиної державної електронної бази з питань освіти електронний примірник заповненої облікової картки дисертації за встановленою формою та електронний примірник дисертації;

МОН паперовий примірник дисертації разом з атестаційною справою здобувача наукового ступеня, що оформляється згідно з вимогами, встановленими МОН.

Другий примірник атестаційної справи здобувача наукового ступеня зберігається у спеціалізованій вченій раді протягом десяти років.

Після прийняття МОН рішення про видачу диплома доктора, кандидата наук:

паперовий примірник дисертації передається для зберігання до Національної бібліотеки України імені  В.І. Вернадського Національної академії наук;

електронний примірник облікової картки дисертації за встановленою формою адміністратором (розпорядником) Єдиної державної електронної бази з питань освіти надсилається Українському інституту науково-технічної та економічної інформації.

У МОН розглядаються документи атестаційних справ здобувачів наукових ступенів та проводиться експертиза дисертацій з метою здійснення контролю за дотриманням спеціалізованими вченими радами вимог нормативно-правових актів з питань атестації наукових кадрів, про що готується висновок, який подається на розгляд атестаційної колегії МОН.

МОН може надсилати дисертацію та атестаційну справу здобувача для додаткового розгляду (колективного рецензування):

до іншої спеціалізованої вченої ради в установленому МОН порядку;

до вищого навчального закладу або наукової установи.

Додатковому розгляду (колективному рецензуванню) обов’язково підлягає докторська дисертація, яка за рішенням МОН подана спеціалізованій вченій раді раніше п’ятирічного строку після здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Якщо під час проведення експертизи дисертації встановлено порушення спеціалізованою вченою радою вимог нормативно-правових актів з питань атестації наукових кадрів, то МОН скасовує рішення ради про присудження наукового ступеня, вживає заходів, зокрема:

вказує на недоліки під час розгляду дисертації та проведення її захисту;

звужує профіль ради;

пропонує керівнику вищого навчального закладу або наукової установи, в якій утворено раду, подати інші кандидатури для призначення голови ради, його заступника або вченого секретаря;

позбавляє офіційних опонентів, членів комісії ради з попереднього розгляду права участі в атестації наукових кадрів;

припиняє діяльність ради з визначенням строку, протягом якого нове клопотання про утворення ради не подається.

Атестаційна справа здобувача наукового ступеня та дисертація, які розглядаються МОН, не можуть бути зняті з розгляду здобувачем чи відкликані радою, у якій відбувся захист дисертації.

Здобувач має право ознайомитися з висновком після прийняття рішення МОН про видачу (відмову у видачі) відповідного диплома. Копія висновку видається МОН у місячний строк на прохання здобувача.

Якщо рішення ради про присудження наукового ступеня скасовано МОН, то дисертація може бути подана до захисту повторно до іншої спеціалізованої вченої ради після доопрацювання не раніше ніж через рік з дня прийняття такого рішення МОН. Захист такої дисертації відбувається за погодженням з МОН.

Контроль за науковим рівнем дисертацій, роботою спеціалізованих вчених рад МОН здійснює за участю експертних рад з питань проведення експертизи дисертацій.

Строк розгляду у МОН дисертації та атестаційної справи здобувача наукового ступеня доктора наук не повинен перевищувати шести місяців, а наукового ступеня кандидата наук - чотирьох місяців.

Будь-які пропозиції і заяви щодо додаткової оцінки дисертацій та атестаційних справ розглядаються МОН до прийняття рішення.

Рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукових ступенів доктора або кандидата наук набирає чинності з дати набрання чинності наказом МОН про затвердження рішення спеціалізованої вченої ради та видачу відповідного диплома на підставі рішення атестаційної колегії.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.  Дисертація на здобуття наукового ступеня: організація підготовки та захисту.
  2.  Поняття та призначення дисертації на здобуття наукового ступеня.  
  3.  Вимоги до дисертаційної роботи на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.
  4.  Структура та зміст дисертації.
  5.  Організація роботи над дисертацією.
  6.  Підготовка автореферату дисертації.
  7.  Порядок захисту дисертації.
  8.  Присудження наукових ступенів.
  9.  Присвоєння вчених звань.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

БАЗОВА: 1, 6, 8, 10, 14, 15.

ДОДАТКОВА: 4, 5, 7, 54.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА:  8-9.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

БАЗОВА

  1.  Білецький Б.Ф. Основи наукових досліджень: категорії, поняття, терміни, нормативні документи [Текст] : навч. посіб.-довід. / Б. Білецький, О. Добржанський. - Чернівці : Технодрук, 2010. - 380 с.
  2.  Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов). Учебное пособие. – К.: Аттика, 2001.
  3.  Зарішняк І.М. Методика та організація наукових досліджень [Текст] : навч. посіб. / Зарішняк І. М. - Вінниця ; Т. : Крок, 2012. - 224 с.
  4.  Кислий В.М. Організація наукових досліджень [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. М. Кислий. - Суми : Університетська книга, 2011. - 223 с.
  5.  Основи наукових досліджень [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / О. В. Колесников. - 2-ге вид., випр. та допов. - К. : Центр учб. л-ри, 2011. - 143 с.
  6.  Крушельницька О. В. Методологія і організація наукових досліджень: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003. – 192 с.
  7.  Методика та організація наукових досліджень [Текст] : навч. посіб. / [О. П. Кириленко та ін.] ; за ред. д-ра екон. наук, проф. О. П. Кириленка ; Терноп. нац. екон. ун-т. - Т. : Екон. думка, 2012. - 195 с.
  8.  Основи методології та організації наукових досліджень. - Навч. посіб. для студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнтів / за ред. А. Є. Конверського. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 352 с.
  9.  Основи наукових досліджень [Текст] : навч.-метод. посіб. для студ., бакалаврів, магістрів всіх напрямків підготов. / С. М. Злепко [та ін.] ; Луц. біотехн. ін-т ЗАТ "Міжнар. наук.-техн. ун-т ім. Ю. Бугая" [та ін.]. - Луцьк : ЛБІ МНТУ ; Вінниця : ВНТУ, 2011. - 185 с.
  10.  Палеха Ю. І., Леміш Н. О.- Основи науково-дослідної роботи. - К.: "Ліра-К", 2013.
  11.  Пащенко В.М. Методологія та методи наукових досліджень [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. М. Пащенко ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. - 2-ге вид., переробл. та допов. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2010. - 232 с.
  12.  Радіонова І.Ф. Методологія наукових досліджень: прикладний аспект [Текст] : навч. посіб. / І. Ф. Радіонова ; ДВНЗ "Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана". - К. : КНЕУ, 2010. - 106 с.
  13.  Ткаченко О.К. Методика наукових досліджень [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / О. К. Ткаченко, В. Л. Рудніцький, А. В. Зіновчук ; Житомир. держ. ун-т ім. Івана Франка. - Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2012. - 151 с.
  14.  Цехмістрова Г. С. Методологія наукових досліджень. – К.: Слово, 2008. - 280 с.
  15.  Шейко В. М. Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – 3-тє вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. – 295 с.
  16.  Шишка Р.Б. Організація наукових досліджень та підготовки магістерських і дисертаційних робіт: навчальний посібник. – Харків: Еспада, 2007. – 368 с.

ДОДАТКОВА

  1.  Азаркин Н.М. Всеобщая история юриспруденции. М., 2003.
  2.  Алексеев С.С. Право. Опыт комплексного исследования. М, 1999.
  3.  Аннерс Э. История европейского права. М., 1994.
  4.  Ануфриев А.Ф. Научное исследование. Курсовые, дипломные и диссертационные работы. М., 2002.
  5.  Баскаков А. Я., Туленков Н. В. Методология научного исследования: Учеб. пособие. - К.: МАУП, 2004. - 216 с.
  6.  Безклубий І. Modus vivendi universitatis // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права. Число ІV / За ред. проф. І. Безклубого. — К.: Грамота, 2009. — 384 с.
  7.  Білуха М.Т. Методологія наукових досліджень: Підручник. – К.: АБУ, 2002. – 480 с.
  8.  Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода.– М., 1973.
  9.  Васильев А.М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. М., 1976.
  10.  Васьковский Е.В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. М., 2003.
  11.  Венгеров А.Б. Синергетика, юридическая наука, право // Советское государство и право. -1986. - № 10
  12.  Власова К. П. (под ред.) Методы исследований и организация экспериментов. Х.: 2002.
  13.  Голоскоков Л.В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной эпохи. М., 2003.
  14.  Горский Д.П. Применение диалектической логики к изучению процессов мышления / Диалектика и логика. – М. Изд-во АН СССР, 1962.
  15.  Гусарєв С.Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти. – Киев, 2005.
  16.  Гусарєв С.Д., Калюжний К.Р. Плюрализм методологии и характеристика содержания категории «юриспруденция»//Вестник ЛДУВС. –  2009. –  №1.
  17.  Денисов Ю.А. Абстрактное и конкретное в советском правоведении. Л. 1987.
  18.  Джужа О. М., Орлов Ю.Ю., Калюжний Р.А. Щодо можливості вивчення правових явищ з позиції синергетики//Право і суспільство. – 2009. – №2.
  19.  Дудар С. Методологічні засади системного підходу у сучасній теорії права // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права. Число ІV / За ред. проф. І. Безклубого. — К.: Грамота, 2009. — 384 с.
  20.  Жеребкин В.Е. Логический анализ понятия права. Киев, 1976.
  21.  Єріна А. М., Захожай В. Б., Єрін Д. Л. Методологія наукових досліджень: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 212 с.
  22.  Казимирчук В.П. Право и методы его изучения. М., 1965.
  23.  Карташов В.Н. Методика изучения и обобщения юридической практики. Ярославль 1991.
  24.  Каск Л.И. Системный подход в познании государства и права // Правоведение. – 1977. – № 4.
  25.  Катренко А. В. Системний аналіз об’єктів та процесів комп’ютеризації: Навч. посібник. - Львів: Новий світ-2000, 2003. - 424 с
  26.  Кельман М.С. Аспекти методологічних проблем правознавства у контексті сучасних соціальних процесів //Вісник ЛДУВС. –  2009. – №1.
  27.  Керимов Д.А. Методология права. М., 2000.
  28.  Ковальчук В. В., Моїсєєв Л. М. Основи наукових досліджень: Навч. посібник. - Вид. 2-е, доп. і перероб. – К.: Видавничий дім „Професіонал”, 2004. - 208 с.
  29.  Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.
  30.  Козюбра М. Переосмислення предметного поля вітчизняної загальнотеоретичної юриспруденції як одна з умов її включення в євроінтеграційні процеси в галузі науки та освіти // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права. Число ІV / За ред. проф. І. Безклубого. — К.: Грамота, 2009.
  31.  Козюбра Н. И. Понятие и структура методологии юридической науки // Методологические проблемы юридической науки. – К.: Ин-т государства и права., 1990.
  32.  Козюбра М.І. Проблеми методології теорії держави і права в умовах політичного та ідеологічного плюралізму // Проблеми правознавства. – № 53. – К., 1992.
  33.  Коломієць В. О. Як виконувати курсову роботу: Метод. посібник для студентів вищих педагог. навч. закладів. – К,: Вища школа, 2003. – 69 с.
  34.  Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права. М., 1995.
  35.  Кузин В.А. Диссертация: методика написания. Практическое пособие для докторантов, аспирантов и магистрантов. М., 2001.
  36.  Кустовська О. В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с.
  37.  Костенко О.М. Основне питання правознавства: пошуки сучасного рішення // Ерліхівський збірник. Юридичний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича. – Вип.3. – Чернівці: Рута, 2002.
  38.  Кохановский В.П. Философия и методология науки. М.,1999.
  39.  Леванский В.А. Моделирование в социально-правовых исследованиях. – М.: “Наука”, 1986.
  40.  Лукич Р. Методология права. М., 1981.
  41.  Лутай В.С. Методологія комплексних досліджень у сучасній науці. К.: 1980.
  42.  Машков А., Дубов Г. Перші кроки становлення методології права у вітчизняній юридичній науці // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права. Число ІV / За ред. проф. І. Безклубого. — К.: Грамота, 2009.
  43.  Методика навчання і наукових досліджень у вищій школі : Навч. посіб. / С.У. Гончаренко, П.М. Олійник, В.К. Федорченко та ін.; За ред. С.У. Гончаренко, П.М. Олійника.- К. : Вища школа, 2003.- 323 с.іл.
  44.  Методичні вказівки до написання та захисту творчих дипломних робіт з економічної проблематики преси / Укл. Гутиря І. І. – К., 1997. – 23 с.
  45.  Методологические проблемы правоведения. Под ред. М.Н. Марченко. М., 1994.
  46.  П’ятницька-Позднякова І. С Основи наукових досліджень у вищій школі: Навч. посібник. - К., 2003. — 116 с
  47.  Рабінович П. Трансформація методології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми. // Юридична Україна — 2003. - №1.
  48.  Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія: Навч. посібник для студентів „Видавнича справа та редагування”. – 2-е вид. – Львів: Світ, 2003. - 96 с.  
  49.  Рузавин Г. И. Логика и методология научного поиска. - М.: Наука, 1996. - 278 с.
  50.  Селіванов В. Правова реформа і методологія дослідження фундаментальних проблем юридичної науки // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - № 4.
  51.  Скакун О. Методологічний підхід та метод у порівняльному правознавстві: їхнє співвідношення // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права. Число ІV / За ред. проф. І. Безклубого. — К.: Грамота, 2009.
  52.  Солдатов В.І. Методологія наукового пізнання: Про методологічне значення матеріалістичної діалектики. – К.: Політвидав України, 1975.
  53.  Тарасов Н.Н. Метод и методологический подход в правоведении (попытка проблемного анализа) // Правоведение. – 2001. – № 1.
  54.  Тормоса Ю.Г.   Основи наукових досліджень : Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисціпліни / Ю.Г. Тормоса ; Київський національний економічний університет.- К. : КНЕУ, 2003.- 76 с.
  55.  Фаренік С. А. Логіка і методологія наукового дослідження. - К., 2000.
  56.  Шарапов О. Д., Дербенцев В. Д., Семьонов Д. Є. Системний аналіз: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисциплін. - К.: КНЕУ, 2003. - 154 с.

НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА

  1.  Закон України "Про освіту" 
  2.  Закон України "Про вищу освіту" 
  3.  Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" 
  4.  Закон України "Про науково-технічну інформацію" 
  5.  Проект Закону України "Про вищу освіту" №1187 від 28 грудня 2012 р.
  6.  Проект Закону "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту".
    Порівняльна таблиця (2008 р.)
  7.  Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку освіти»
  1.  Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника» від 24 липня 2013 р. № 567.
  2.  Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 1112 від 17.10.2012 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук».


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59641. Для всіх одна: Сценарій святкування Дня незалежності України 37 KB
  У кожній думі КобзаряЖиве могутня Україна. По всій землі святій землі Гриміла славна Україна. І слава Хортиці гучна І Берестечка кров невинна –То все вона для всіх одна То наша вільна Україна.
59643. Знай свій рід, своє слово, свою пісню: Сценарій для молодших школярів 37 KB
  Добрий день, наші юні друзі! Сьогодні ми зібралися з вами, щоб відсвяткувати Міжнародний день захисту дітей. В усьому світі діти завжди були і є радістю для дорослих. Вони про них піклуються, опікають, намагаються віддати все краще.
59645. Можна все на світі вибиpати, сину, вибpати не можна тільки Батьківщину 35 KB
  Але це пpо ту загальну Батьківщину: Батьківщину-кpаїну Батьківщину-наpод. Це пpо неї якийсь дотепник сказав: Моя Батьківщина там де мені добpе. За неї вмиpають її пpославляють пpацею оспівують в поезіях і піснях.
59646. На Великдень: Святкове дійство 46 KB
  Діти в кошику відкривають очі похитують голівками ніби від подиху вітерця ожили: ПАСКА: Чому в мене голова Ще в мене поклали: Яйця масло молоко Цукор і сметану Дріжджі борошно і сіль Ще й для запаху ваніль.
59647. Народні символи України 36.5 KB
  У канадців наприклад клен у росіян берізка а в нас калина верба і тополя. Не було хати біля якої б не пишалась червона калина. Бувало як зацвіте калина пишним цвітом дівчата ними коси прикрашають. Калина була потрібна і в численних обрядах.
59648. Оживає дух козацький: Театралізований вечір-конкурс 37 KB
  Отаман: За дніпровськими порогами за південними дорогами за степами за широкими Наші прадіди жили Мали Січ козацьку сильную Цінували волю вільную Україну свою рідну Як зіницю берегли. Отаман: Дякую тобі лицарю добрі були слова твої...
59649. Ой, завю вінки... Сценарій народного свята на Троїцю 51.5 KB
  На сцену у справжньому народному одязі виходить ведуча. ВЕДУЧА: Добридень люди добрі Вітаємо з святою Троїцею Саме сьогодні весна передала літу своє зелене вбрання. 1 ДІВЧИНА: Молодець Катруся А зараз понесімо радість усім людям нашого селаВедуча дає дітям крашанки та цукерки.