87859

Власність та типи економічних систем

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Різні економічні школи демонструють неоднакові підходи до проблем власності. Докладний аналіз власності та пов’язаних з нею соціальноекономічних відносин проводився в рамках марксистської школи ця категорія по суті була центральною в економічних дослідженнях; при цьому приватна власність...

Украинкский

2015-04-23

81 KB

0 чел.

PAGE  10

лекція 3.

Власність та типи економічних систем

1. Поняття про власність. Форми власності. Регулювання прав власності

2. Періодизація суспільного розвитку.

3 Основні проблеми економічної організації суспільства та типи економічних систем.

1. Поняття про власність

Економічні ресурси та створені за їх участю економічні блага і послуги належать деяким суб’єктам, тобто мають власників. Власниками виступають практично всі економічні суб’єкти: держава, фірми, домогосподарства. Власність відіграє значну роль в економічній структурі, зокрема, визначає становище людини в суспільстві, впливає на координацію економічної діяльності суб’єктів, сприяє ефективному використанню рідкісних ресурсів або обмежує його.

Різні економічні школи демонструють неоднакові підходи до проблем власності. Докладний аналіз власності та пов’язаних з нею соціально-економічних відносин проводився в рамках марксистської школи, ця категорія по суті була центральною в економічних дослідженнях; при цьому приватна власність проголошувалася такою, що сходить з історичної арени, а суспільна власність визнавалася прогресивною. Представники неокласицизму, кейнсіанства, інституціоналізму, як правило, виходять з того, що приватна власність складає основу сучасних економічних систем, переважає у розвинутих країнах; представники цих шкіл більшу увагу приділяють так званому праву власності, тобто її реалізації в правових формах.

Правові форми власності визначають відношення суб’єктів власності (власників) до об’єктів власності і включають правові норми, що визначають і захищають права власника та його майнову відповідальність. Правовідносини власності включають володіння, користування та розпорядження майном. Так, володіння (фактичне перебування об’єкта у власності того чи іншого суб’єкта) становить основу правовідносин власності, без володіння неможливе користування (отримання корисних властивостей об’єкта власності) та розпорядження (дії пов’язані з визначенням долі майна: його продажем, даруванням, обміном, передачею в користування іншим суб’єктам тощо).

В основу визначення форми власності покладено тип власника. В світовій практиці виділяють дві форми власності – приватну і державну, які мають різновиди (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Структура форм власності

ФОРМИ ВЛАСНОСТІ

ПРИВАТНА

Індивідуальна

Пайова неакціонерна

Акціонерна

Громадських організацій

ДЕРЖАВНА

Загальнодержавна

Комунальна

Приватна власність означає закріплення права контролю за економічними ресурсами і життєвими благами за окремими людьми або їх групами. Індивідуальна приватна власність означає, що право такого контролю знаходиться в окремої особи або сім’ї. Пайова неакціонерна власність – об’єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю належить групі суб’єктів, які домовляються про спосіб управління нею. Вони називаються співвласниками або пайовиками (кожному з них належить певна частка капіталу). Акціонерна власність створюється шляхом випуску та продажу акцій – цінних паперів, які є свідченням того, що їх власник (акціонер) вніс певну суму і має право на отримання доходу у вигляді дивіденду. Акціонерна власність не може бути фізично розділена. Власність громадських організацій поширюється на майно, яке належить партіям, громадським фондам, релігійним організаціям тощо. Державна власність означає закріплення права контролю об’єктів за державою. Відчуження державної власності на користь інших суб’єктів називається приватизацією.

Власник контролює об’єкт власності, визначає напрямок, характер використання об’єктів, розпорядження ними. Одночасно права власника завжди певним чином обмежуються, з одного боку існують суспільні обмеження, з іншого – самообмеження. Суспільні обмеження пов’язані із суспільним характером економічної діяльності. Ці обмеження встановлює держава у вигляді встановлення норм, заборони певних видів діяльності, ліцензування. З іншого боку власник сам може встановлювати так звані самообмеження прав власності. Самообмеження набуває таких форм, як передача в користування іншій особі (оренда); передача, делегування частини повноважень менеджерам; об’єднання об’єкта власності з об’єктами інших людей і виконання при цьому певних умов.

2. Періодизація суспільного розвитку

Сучасний світ є результатом природного історичного розвитку суспільства. Розуміння історичного процесу в окремих учених-економістів сучасності різне і пояснюється це застосуванням різних критеріїв для характеристики даного процесу. Найбільше відомий формаційний підхід аналізу явищ і процесів суспільного життя, застосований К. Марксом. Він виділяв три великі формації:

  1.  первинна (архаїчна), до якої належить первіснообщинний і азіатський способи виробництва;
  2.  вторинна, основана на приватній власності (рабство, кріпосництво, капіталізм);
  3.  комуністична суспільна формація. За К. Марксом комунізм це історична епоха, що включає ряд способів виробництва, основним змістом якої є знищення приватної власності.

Формаційний підхід дозволив К. Марксу виявити закономірні ступені в історичному розвиткові суспільства і виділити п’ять способів матеріального виробництва (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний) на основі твердження про те, що вирішальна роль у суспільному виробництві належить безпосередньому процесу виробництва або способу виробництва.

На сьогодні класичне виділення п’яти способів виробництва викликає сумнів з ряду причин, у тому числі й через те, що воно не має всезагального значення і може бути застосоване лише до Західної Європи. Тому розгляд процесів світового розвитку на рівні формацій, способу матеріального виробництва не може охопити всієї складної гами подій, які відбуваються у світі. Звідси очевидна певна обмеженість такого підходу.

В економічній літературі робляться спроби застосування інших критеріїв для аналізу явищ і процесів суспільного життя. Відомий американський вчений У. Ростоу поділяє історію на п’ять стадій: традиційне суспільство (примітивна техніка, сільське господарство, влада великих землевласників), перехідне суспільство (централізована держава, підприємництво), стадія “зрушення” (промислова революція та її наслідки), стадія “зрілості” (НТР, урбанізація), стадія “масового споживання” (визначальна роль сфери послуг і виробництва споживчих товарів). У такій концепції основа розвитку – продуктивні сили, і вона за послідовністю нагадує вчення К. Маркса, незважаючи на деякі нововведення.

Сучасна зарубіжна економічна думка на основі використання критерію “ступінь індустріального розвитку суспільства” виділяє: доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне (неоіндустріальне, інформаційне) суспільство (Дж. Гелбрейт, Р.Р.Арон, Д. Белл), або першу, другу та третю хвилі цивілізації (О.Тоффлер), а також передмодерністський, модерністський та постмодерністський стан (П. Дракер, А. Тойнбі).

У постіндустріальній теорії виділяють характерні риси кожного етапу розвитку суспільства.

У доіндустріальному суспільстві організація виробництва відбувається таким чином:

  •  робоча сила зайнята в безпосередньому виробництві предметів споживання, в основному продовольства, в сільському та лісовому господарстві, рибальстві;
  •  обмін нерозвинутий;
  •  у житті людей домінує взаємодія з природою,
  •  використовуються природні джерела енергії: мускульна сила людини та тварин, а також енергія сонця, вітру і води;
  •  люди діють на основі традицій – успадкованих від попередніх поколінь методів;
  •  основний економічний та виробничий ресурс – сировина.

Слід зазначити, що епоха доіндустріального суспільства на сьогодні не закінчилася, навпаки, в подібних умовах і на основі такої організації суспільного життя на сьогодні існує більша частина населення планети.

У індустріальному суспільстві можна виділити такі характерні риси:

  •  робоча сила зайнята в безпосередньому виробництві;
  •  розвинутий обмін;
  •  широко використовуються джерела енергії, які створені людиною,
  •  основний економічний та виробничий ресурс – енергія;

Постіндустріальне суспільство має такі характеристики:

  •  в якості основного ресурсу виступають інформація та знання, які використовуються для продукування нових знань та отримання нової інформації;
  •  відбувається зниження ролі матеріального виробництва, зменшення його частки в сукупному суспільному продукті;
  •  розвивається сектор послуг та інформації;
  •  змінюються мотиви і характер людської діяльності;
  •  з’являються нові типи ресурсів виробництва.

Одне з найрозгорнутіших визначень постіндустріального суспільства дає Д. Белл. Він, зокрема. зазначає, що постіндустріальне суспільство – це суспільство, в економіці якого пріоритет переходить від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти та підвищення якості життя. В такому суспільстві клас технічних спеціалістів стає основною професійною групою, а впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнень теоретичного знання.

Аналізуючи етапи суспільного розвитку, прибічники доктрини постіндустріоналізму дійшли висновку, що постіндустріальний стан приходить на зміну індустріальному суспільству так само, як останнє прийшло на зміну аграрному. Однак це не означає припинення виробництва матеріальних благ, постіндустріальне суспільство не заміщає індустріальне і навіть аграрне, а додає нові аспекти, зокрема, у сфері використання даних та інформації, які є необхідним компонентом суспільства, що ускладнюється.

У 70-ті рр. ХХ ст. паралельно з розвитком ідей постіндустріалізму формується його специфічна складова, яка зосереджує увагу на технічних та інформаційних сторонах організації сучасного суспільства – теорія інформаційного суспільства. Її виникнення пов’язане з тривалою дискусією щодо продуктивної та непродуктивної праці. Якщо радянська економічна наука в той час послідовно відстоювала тезу про продуктивну (її результат – виготовлення товару) і непродуктивну працю (її наслідки нематеріальні, зокрема, послуги, які споживаються в момент їх надання) та про поділ суспільного виробництва на матеріальну та нематеріальну сферу, то західні теоретики застосували інший підхід. Їхня концепція продуктивної і непродуктивної праці розвивалася в напрямку визнання продуктивними все більшого кола видів діяльності. Цей підхід був закладений ще в роботах Т. Мальтуса, Дж. Ст. Мілля, а пізніше розвинутий У. Джевонсом, А. Маршалом.

Найбільше розповсюдження у світовій економічній літературі отримала класифікація господарських систем за двома ознаками: за формою власності на засоби виробництва, за способом координації та управління економічної діяльності. На основі цих ознак розрізняють традиційну, командну, ринкову, змішану економіки.

3. Основні проблеми економічної організації суспільства та типи економічних систем

Економічна система вирішує три головних питання:

  •  Що виробляти, який набір і яку кількість продуктів та послуг можливо і потрібно виробити?
  •  Як виробляти, тобто, за допомогою яких матеріальних і людських ресурсів та із застосуванням яких технологій?
  •  Для кого виробляти, яким чином будуть розподілятися продукти та послуги?

Вказані проблеми в економічній науці називають головними проблемами організації виробництва. Залежно від того, як вирішуються три головні проблеми економічної організації суспільства, та який тип власності при цьому домінує чи переважає розрізняють різні типи економічних систем: традиційну, ринкову, командну, змішану економіку.

Однією з найважливіших ознак класифікації економічних систем є форма власності (приватна, суспільна) і засіб координації економічної діяльності (ринковий, плановий). У якості класичного прикладу приватного капіталізму наводять Англію XIX ст. і сучасний Гонконг; капіталістичної "планової" економіки – фашистську Німеччину; соціалістичної "ринкової" економіки – Югославію; соціалістичної планової економіки – СРСР.

Віднесення економічної системи до того чи іншого типу – завдання досить складне. Звичайно, в якості основи береться ступінь розвитку державної власності і частка державних витрат у валовому національному продукті. Остання в більшості розвинутих країн у ХХ ст. мала тенденцію до росту. Приміром, у ФРН з 1972 по 1990 р. вона виросла з 24,2 % до 29,4 %, у Великобританії з 32,0 % до 34,8%, у Франції з 32,3 % до 43,0 %, у Швеції з 27,7 % до 42,3 %. Загальні державні витрати складають нині значну частину валового внутрішнього продукту: від 1/3 у США до 2/3 у Швеції. Основними статтями витрат є витрати на оборону, освіту й охорону здоров'я. Працівники державного сектора складають значну частину зайнятих: від 5,9 % у Японії до 32,2 % у Швеції.

Відповідно до міри участі держави в економіці можна було б розташувати всі країни на прямій, одним полюсом якої є ринкова економіка, а іншим – командна. Більшість країн розмістилася б між цими полюсами. Їх і відносять до змішаної економіки. У таких країнах, як Китай, Росія, Швеція, Нідерланди держава відіграє більшу роль, ніж у Англії, Японії і США.

Традиційна економіка

Економічна система виникає у вигляді так званої традиційної економіки, де визначальним чинником економічної поведінки виступають традиції та звички, що передаються з покоління у покоління. Основу традиційної економіки складає натуральне господарство.

Основні ознаки:

  1.  Виробництво, розподіл, обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.
  2.  Спадковість і кастовість визначають економічну роль індивіда.
  3.  Соціально-економічний застій. Економічний прогрес простежується лише на протязі 10 років.
  4.  Технічний прогрес різко обмежений, оскільки несе загрозу основам традиційного суспільства.
  5.  Релігійні, кастові і культурні цінності є первинними по відношенню до економічних.
  6.  Неосвіченість населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.
  7.  Значна зовнішня заборгованість.
  8.  Внаслідок вище сказаного значна роль держави і силових структур.

Ринкова економіка

Ринкова економіка – тип економічної системи, який характеризується вільною грою ринкових сил, дією проголошеного А. Смітом принципу “laissez faire” (у перекладі з французької – надати подіям природного ходу або “нехай все йде, як іде”). В такій економіці держава здійснює мінімальне регулювання економічних процесів, а основу розвитку складають сили вільної конкуренції, ринкового саморегулювання.

Характерними рисами такої ринкової економіки виступають:

  •  приватна власність – значна частина матеріальних ресурсів перебуває не у державній, а приватній власності;
  •  вільне підприємництво та особистий інтерес – організація економічних процесів відбувається не на основі примусу чи команд, а на основі особистої ініціативи та особистого інтересу вільних підприємців, які прагнучи максимізувати свій доход, мобілізують ресурси, організують виробництво і збут товарів, приймають на себе різного розу ризики: економічні, господарські;
  •  невидима рука ринку”, яка веде підприємців – запропоноване А. Смітом образне визначення ринкового механізму; суть дії якого в тому, що він підштовхує підприємців, які прагнуть задовольнити свої інтереси і досягти своєї власної мети, до роботи на суспільство, задоволення інтересів інших суб’єктів та суспільства в цілому; інструментами цього механізму виступають ринкові попит, пропозиція, ціна;
  •  вільна (або досконала) конкуренція, яка характеризується наявністю на ринку великої кількості незалежних суб’єктів, кожен з яких не в змозі вплинути на ціну, тому її встановлення – справа дії ринкового механізму, взаємоузгодження попиту і пропозиції, а не якихось окремих економічних чи політичних суб’єктів, тобто економіка працює у режимі саморегулювання;
  •  мінімальне державне втручання в економічні процеси, яке зводиться в основному до формування правового середовища: встановлення правил гри для учасників ринкового процесу та захисту прав приватної власності.
  •  Панування споживача над виробником: виробляється лише те, що купляється.

Зрозуміло, що описана економічна система дещо ідеалізована, подібний устрій був характерний для досить короткого історичного періоду – XVІІІ-XIX ст., при збереженні деяких елементів і до сьогодні.

Командна економіка

У деяких країнах під впливом політичних процесів економічний розвиток відбувався таким чином, що замість ринкового саморегулювання економіки вводилося її свідоме регулювання з боку держави. В числі цих країн перебував і СРСР, де командна економіка була сформована в одному з найжорсткіших варіантів і здійснення її принципів відбувалося протягом семи десятиліть – з 20-х по 90-ті рр. ХХ ст. Командну економіку інакше називають централізовано-плановою економічною системою. В ній основним економічним суб’єктом виступає держава, яка визначає: які потреби є найважливішими і підлягають першочерговому задоволенню.

На противагу ринковій командна економіка описується як система, в якій домінує суспільна (державна) власність на засоби виробництва, колективне прийняття економічних рішень, централізоване керівництво економікою за допомогою державного планування.

Перехід до соціалізму в СРСР на практиці вилився в повне одержавлення економіки. У період форсованої індустріалізації і суцільної колективізації (20–30-ті рр. ХХ ст.) відбувається формування адміністративно-командної системи. Адміністративно-командна система – це своєрідна, ідеологізована форма бюрократизму. Для неї характерно зрощування законодавчої і виконавчої, військової і цивільної, адміністративної і судової влади, злиття партійного і державного апарата. Авторитарна влада знаходить опору в жорсткому централізмі і дріб'язковому адмініструванні. З часом планове господарство стає надзвичайно громіздким і неповоротким.

Характерною рисою командної економіки є монополізм виробництва, який гальмує науково-технічний прогрес. Державне регулювання цін, монополізм виробництва, гальмування технічного прогресу закономірно породжують економіку дефіциту. При цьому дефіцит виникає в умовах загальної зайнятості і майже повного завантаження виробничих потужностей.

В умовах командної економіки панує редистрибутивний принцип розподілу продукції. Причетність до влади означає і причетність до розподілу; торгівля з'єднується з розподілом, стає не формою обміну, а формою редистрибуції (спецмагазини, спецбуфети, спецїдальні і т.д.). Доходи членів суспільства залежать насамперед від статусу, чину і посади. У цих умовах загальна рівність, що проголошується, все більше перетворюється у фікцію.

До основних рис централізовано-планової системи належать:

  •  переважання державної власності – держава виступає власником суспільного багатства, тому може реально розпоряджатися ним відповідно до намічених цілей;
  •  недопущення приватного підприємництва,
  •  жорстка централізація розподілу ресурсів та результатів виробництва;
  •  відомчий монополізм;
  •  директивне планування, „від досягнутого”
  •  консервативність і несприйняття НТП.
  •  Адміністративне ціноутворення
  •  Вертикальна система управління
  •  Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників

Змішана економіка

Під змішаною економікою розуміють тип суспільства, який синтезує елементи ринкової і командної систем, тобто механізм ринку доповнюється активною діяльністю держави. В змішаній економіці економічна влада розподіляється між державою, підприємствами і профспілками. При цьому демократичним чином обраний парламент виконує роль арбітра, спираючись на чіткі конституційні норми. Змішана економіка базується на конкурентних ринкових відносинах і активному державному регулюванні, в ній рівноправно співіснують і взаємодіють різні форми власності.

Змішана економіка класичного типу сформувалася у багатьох країнах Західної Європи, у США. Так, наприклад, в економіці Швеції взаємодіють три основні форми власності: державна, кооперативна, приватна. Кожна з них займає власну нішу і виконує певні функції. Більшість (85%) усіх шведських компаній з числом зайнятих більше 50 чоловік, належить приватному капіталу. Державний сектор найширше представлений у сфері послуг: частка держави в охороні здоров’я – 92 %, в освіті – 88 %. Кооперативний рух виступає в якості третьої сили і користується широкою підтримкою населення.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45366. Познавательный интерес. Его формирование и развитие. Активизация познавательного интереса при обучении информатике 37.5 KB
  Познавательный интерес. Активизация познавательного интереса при обучении информатике. Понятие познавательного интереса Формирование познавательных интересов в обучении.
45367. Методы обучения. Их многообразие и классификация. Специфичность методов обучения информатике 62 KB
  Методы обучения. Методы по логике передачи и восприятия учебной информации индуктивные дедуктивные 3. Методы стимулирования интереса 3. Методы стимулирования и активации долга и ответственности 3.
45368. Индивидуализация и дифференциация обучения. Формы и методы индивидуализации и дифференциации 24 KB
  Модели дифференциации: Модель потоков. Продвинутые средние низкие потоки Модель гибкого состава класса. Некоторые пары вместе Модель разнородных классов. Всё время разные дети на один предмет Интерактивная модель.
45369. Воспитательная система. Многообразие воспитательных систем 60.5 KB
  Многообразие воспитательных систем План Сущность воспитательной системы. Структура воспитательной системы. Этап становления Отработка содержания деятельности и структуры системы Завершающий Обновление и совершенствование системы Разнообразие воспитательных систем 4. Сущность воспитательной системы Воспитательная система – это упорядоченная совокупность компонентов взаимодействие и интеграция которых определяет наличие у школы способностей целенаправленно и эффективно содействовать развитию личности ребенка.
45370. Системы развивающего обучения 47.5 KB
  Системы развивающего обучения План Понятие и сущность развивающего обучения ЗАР ЗБР принципы структура Дидактическая система Л. Зонкова цель принципы методы формы результат Теория содержательного обучения и дидактическая система Эльконина и Давыдова цели требования к процессу обучения. Формы уроков методы результат Теория поэтапного формирования умственных действий Гальперина Талызиной цели 6 этапов Понятие и сущность развивающего обучения С 30г. В России начинается разработка дидактических систем развивающего...
45371. Сущность процесса обучения: его противоречия, функции, этапы 53.5 KB
  Сущность процесса обучения: его противоречия функции этапы. План Сущность обучения Особенности процесса обучения Закономерности процесса обучения Принципы процесса обучения общие спеуифические Противоречия процесса обучения перечисление противоречий задачи для их преодоления Функции обучения Образовательная Воспитательная Развивающая Этапы процесса обучения Живое созерцание Абстрактное мышление Практика Двусторонний характер обучения Процесс преподавания Процесс учения 1. Сущность обучения – то что...
45372. Многообразие форм организации обучения в школе. Психолого-педагогические требования к современному уроку 52.5 KB
  Многообразие форм организации обучения в школе. План Формы организации обучения. Критерии выбора форм организации обучения. Общие формы обучения Фронтальная форма Групповая Парная Индивидуальная.
45373. Педагогическая деятельность и педагогические взгляды В.А.Сухомлинского 38.5 KB
  Нравственное воспитание 6. Воспитание потребностей культура желаний 7. Трудовое воспитание 8. Другие идеи воспитание без наказаний зубрежка основа на эмоциональночувственной сфере 3 составные части воспитательного процесса.
45374. Место и роль государства в политической системе общества 47.01 KB
  Такая ситуация не может не влиять на природу действующих законов и подза конных актов которые порой могут между собой находиться в противоречии. Отсюда систематизация – это упорядочение нормативных актов приведение их в определённую систему. Выделяют такие виды систематизации как: 1 инкорпорация – форма систематизации путём объединения нормативных актов без изменения их со держания в сборник где каждый из актов сохраняет своё самостоятельное юридическое значение. На неофициальные инкорпоративные материалы нельзя ссылаться в процессе...