87913

СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ

Лекция

Бухгалтерский учет и финансовый аудит

У системі управління витратами важливе місце посідає обчислення собівартості окремих виробів — калькулювання. Воно потрібне для вирішення ряду управлінських питань, а саме: обґрунтування ціни на продукцію виробника та цінової політики підприємства взагалі;...

Украинкский

2015-04-25

250.06 KB

1 чел.

Тема  5. СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ

ЗМІСТ ТЕМИ

5.1 Сутність і загальні засади обчислення собівартості виробів

5.2 Методи калькулювання та сфери їх застосування

5.3 Розподіл непрямих під час калькулювання

5.4  Калькулювання у комплексному (сумісного) виробництві

5.5 Собівартість реалізованої продукції

5.1 Сутність і загальні засади обчислення собівартості виробів

У системі управління витратами важливе місце посідає обчислення собівартості окремих виробів — калькулювання. Воно потрібне для вирішення ряду управлінських питань, а саме: обґрунтування ціни на продукцію виробника та цінової політики підприємства взагалі; визначення рентабельності виробів і на цій основі оптимізації товарного асортименту; аналізу й оцінки роботи підрозділів підприємства (центрів відповідальності); обчислення економічної ефективності технічних та організаційних рішень і т. п.

Обчислюється як планова (нормативна), так і фактична собівартість виробів. Планова собівартість визначається в процесі розроблення планів підприємства і його підрозділів, обґрунтування бізнес-проектів та вирішення інших перспективних завдань. Планові калькуляції розробляються на основі встановлених норм витрат і чинних чи прогнозних цін і тарифів. Різновидом планової собівартості є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на нові вироби та стадії їх проектування і підготовки виробництва, разові замовлення. Особливість цих калькуляцій у тому, що вони є приблизними за браком належної нормативної бази. Фактична собівартість продукції обчислюється за даними бухгалтерського обліку згідно з певною методикою формування й розподілу витрат.

Незалежно від конкретних умов виробництва і особливостей продукції калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань: визначення об'єктів калькулювання і вибір калькуляційних одиниць; обґрунтування широти витрат, охоплених калькулюванням; визначення калькуляційних статей витрат та методики їх обчислення. Схематично сукупність і приблизна послідовність дій під час калькулювання показана на рис 5.1.

Об'єкт калькулювання — це та продукція чи послуги (роботи), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспор тування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання — готові вироби, що поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру, стосовно якої обчислюються витрати (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугілля — одна тонна, пиво — декалітр, електроенергія — одна кіловат-година і т. п. Величина калькуляційної одиниці принципового значення не має. Вона вибирається з огляду на зручність планування й обліку у виробництві та товарообігу.

За повнотою врахування витрат відрізняють калькулювання за повними і неповними витратами. Згідно з першим методом усі операційні витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі, повністю відносяться на собівартість продукції. Таке розуміння собівартості, як зазначалося (розд. 1), є принциповим, воно використовується в економічній теорії, ціновій політиці, у стратегічному управлінні. Проте в оперативній економічній роботі на підприємстві калькулювання за повними витратами не є необхідним і здебільшого недоцільне з огляду на такі його особливості: неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу всіх непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві; трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться застосовувати складні методи розподілу невиробничих витрат; неповне покриття виручкою невиробничих витрат у певному періоді, якщо не вся продукція продана і зростають її залишки на складі.

Визначення собівартості продукції за неповними витратами почало застосовуватися з першої половини XX ст. і полягає в тому, що не всі витрати включаються у калькуляції і, відповідно, у собівартість запасів незавершеного виробництва та готової продукції.

Які витрати включаються і які не включаються у собівартість продукції під час калькулювання — це окреме питання, що вирішується підприємством з урахуванням застосовуваних методів управління витратами, вимог стандартів бухгалтерського обліку і фінансової звітності. Граничним і, можна сказати, класичним, є варіант, коли змінні витрати (а вони переважно прямі) відносяться на продукцію, а постійні вважаються витратами періоду. Цей підхід до формування собівартості відомий у світовій практиці як метод «директ-костинг».

Метод «директ-костинг» має чітку логічну основу, полегшує кількісне моделювання залежності витрат від їх чинників, дозволяє оперативно застосовувати СУР-аналіз. Важливо й те, що цей метод передбачає активне використання такого важливого показника, як маржинальний прибуток. Разом з тим застосування методу «директ-костинг» пов'язане з певними труднощами та не-зручностями у виробничих системах складної структури, де постійні витрати мають декілька рівнів формування і часто поєднуються зі змінними непрямими витратами в одному кошторисі. Наприклад, загальновиробничі витрати центрів відповідальності охоплюють не лише постійні, а й непрямі змінні витрати (електроенергія і паливо технологічного призначення, зношення технологічного інструменту та ін.). Є й змінна складова у витратах на збут. Це все ускладнює застосування методу «директ-костинг» у чистому вигляді.

З практичних міркувань більш прийнятним є включення у собівартість продукції всіх витрат виробничих підрозділів, тобто калькулювання й оцінка запасів за виробничими витратами (метод «абсорпшен-костинг»). Тоді невиробничі витрати у складі адміністративних витрат, витрат на збут та інших невиробничих операційних витрат відносяться на період. Така система калькулювання й оцінки запасів діє і на підприємствах України згідно з чинними стандартами бухгалтерського обліку.

Склад калькуляційних статей витрат і методи їх обчислення на одиницю продукції визначаються підприємством залежно від конкретних умов виробництва і передусім широти номенклатури продукції, її складності, диференціації технологічних процесів та ін. При цьому дотримуються принципу ресурсної належності витрат (матеріали, зарплата і т. д.) та зв'язку з калькуляційною одиницею (носієм витрат). Насамперед виокремлюють прямі витрати, потім непрямі, які об'єднують переважно за місцем виникнення, призначенням та однаковою методикою розподілу.

Основні статті калькуляції, як зазначалось у табл. 1.1, охоплюють:

— прямі матеріальні витрати;

— прямі витрати на оплату праці;

— інші прямі витрати;

— загальновиробничі витрати.

Це мінімальна диференціація статей витрат, передбачена П(С)БО 16 «Витрати». На більшості підприємств промисловості кількість калькуляційних статей витрат розширюється, витрати в них конкретизуються з урахуванням їх значущості та методики обчислення. Так, наприклад, стаття «Прямі матеріальні витрати» за потреби може бути поділена на такі статті: «Сировина і матеріали», «Куповані вироби і напівфабрикати», «Виробничі послуги інших підприємств». Інші прямі витрати часто виражають окремими статтями: «Додаткова заробітна плата», «Відрахування на соціальні заходи».

Це саме стосується й загальновиробничих витрат. На підприємствах з дорогим устаткуванням і високими витратами на його утримання та експлуатацію (машино-, приладобудування та ін.) загальновиробничі витрати можуть поділятися на дві статті калькуляції: «Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування» і «Витрати на обслуговування та управління виробництвом». Можлива й інша диференціація витрат і виокремлення калькуляційних статей. При цьому загальний принцип комплектування калькуляційних статей витрат такий: максимальне виокремлення із загальної суми прямих витрат для їх безпосереднього обчислення на одиницю продукції і диференціація непрямих витрат відповідно до обґрунтованих баз розподілу.

Коли є потреба обчислити повну собівартість продукції, наприклад, для визначення ціни, до її виробничої собівартості додають ще такі статті, як адміністративні витрати та витрати на збут.


5.2 Методи калькулювання та сфери їх застосування

Як зазначалося, собівартість продукції обчислюється як планова (нормативна), так і фактична (звітна) за певними калькуляційними статтями. За методами віднесення на окремі вироби останні поділяються на прямі та непрямі витрати. Прямі витрати, як правило, є основною складовою собівартості продукції. Розглянемо їхній зміст та методи обчислення.

Прямі матеріальні витрати включають вартість сировини і основних матеріалів, що утворюють основу виготовленої продукції, куповані напівфабрикати, комплектуючі вироби. Сюди ж відносять витрати на допоміжні матеріали, які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, хімікати для гальванічного покриття, формувальні матеріали та ін.).

Планові (нормативні) витрати на матеріали обчислюються на основі встановлених норм і цін. Крім ціни придбання матеріалів враховують транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати торговельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). Від вартості матеріалів віднімаються відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Отже, у формалізованому вигляді прямі витрати на матеріали обчислюються так:

пробування двигунів, сушіння матеріалів та ін. Це доцільно робити передусім тоді, коли ці витрати становлять істотну частку у загальних витратах і є належна нормативна база та система обліку. В іншому випадку витрати на технологічну енергію включають у загальновиробничі витрати, розглядаючи їх, таким чином, як непрямі.

Прямі витрати на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати робітникам, що безпосередньо зайняті виготовленням продукції. Величина витрат на оплату праці обчислюється згідно з чинними на підприємстві формами та системами заробітної плати робітників, встановленими нормами і тарифами. За відрядної оплати праці зарплата на один виріб обчислюється як сума відрядних розцінок на його складові з урахуванням виплат за операції складання. Якщо оплата праці почасова, нормований час виготовлення виробу помножується на середню тарифну ставку.

До прямих витрат на оплату праці відносять також додаткові виплати робітникам за особливі умови праці, трудові успіхи (премії), виконання додаткових функцій та ін. Ці виплати плануються здебільшого у відсотках до основної (тарифної) заробітної плати.

Інші прямі витрати охоплюють широке коло операційних виробничих витрат, які можна безпосередньо віднести на конкретні види продукції. Це відрахування на соціальні заходи за встановленим нормативом (%) до прямих виплат на оплату праці, втрати від браку, витрати на підготовку і освоєння виробництва, виробничі консультації та ін.

Загальновиробничі витрати, що потребують специфічної методики розподілу при калькулюванні, розглядаються у параграфі 5.3.

Планові (нормативні) калькуляції відіграють важливу роль у системі управління і прийнятті господарських рішень. Але ці калькуляції є ймовірнісними. їх точність і надійність має підтверджуватися реальними результатами діяльності. Останні виявляються системою бухгалтерського обліку і розробленням фактичних (звітних) калькуляцій.

Є різні методи обліку й визначення фактичної собівартості продукції. Передусім до них належать позамовний і попроцесний методи. Особливе місце у системі бухгалтерського обліку посідає нормативний метод у різних його модифікаціях, включаючи відому систему «стандарт-костинг».

Калькулювання за замовленнями полягає в тому, що витрати відстежуються і акумулюються за окремими замовленнями покупців. Кожне замовлення виконується з урахуванням конкретних вимог замовника і тому є об'єктом індивідуального виробництва.

Отже, за цих умов собівартість виробів формується як індивідуальна. Калькулювання за замовленнями застосовується у будівництві, ракето- й суднобудуванні, поліграфії, виробництві меблів; під час виконання науково-дослідних, конструкторських робіт, наданні аудиторських і консультаційних послуг та в інших сферах, що потребують індивідуального підходу до виконання робіт чи надання послуг.

Замовлення як планово-облікова і калькуляційна одиниця може включати один або декілька виробів, певну технічну систему (автоматичну лінію, наприклад), комплекс робіт, послуг і т. п. Виробнича собівартість замовлення формується з прямих матеріальних витрат, прямих витрат на оплату праці та інших прямих витрат, що акумулюються на рахунку замовлення з моменту його відкриття до закінчення виробничого циклу. Загальновиробничі витрати відносяться на замовлення відповідно до чинної методики їх розподілу.

Після виконання замовлення його собівартість виключається із собівартості незавершеного виробництва і списується на собівартість готової, а після продажу — на собівартість реалізованої продукції.

Попроцесний метод калькулювання передбачає облік витрат за окремими процесами, як складовими загального технологічного процесу, з подальшим усередненим розподілом суми цих витрат між готовими виробами. На відміну від позамовного методу тут витрати формуються не як індивідуальні для кожного виробу, а як середні за формулою

                                                                                    (5.2)

CO собівартість одиниці продукції;

Cвитрати за певний період;

Nкількість виготовленої продукції у натуральному вимірі.

ІІопроцесне калькулювання застосовується передусім в одно-продуктових виробництвах, коли однакові вироби послідовно проходять через виокремлені технологічні процеси (хімічна, цементна, текстильна, нафтопереробна промисловість та ін.). Поширене таке калькулювання і в серійних виробництвах, де виробничий процес розподіляється на окремі частини з регулярною повторюваністю (машино-, приладобудування).

Витрати формуються за окремими процесами, на основі яких в більшості  випадків створюються організаційні  підрозділи,  що є  центрами відповідальності (дільниці, цехи, відділення та ін.). Під час виготовлення продукція послідовно передається від одного процесу до іншого, зростає ступінь її готовності й накопичуються виробничі витрати у складі прямих матеріальних витрат, прямих витрат на оплату праці та загальновиробничих. У кінці останнього процесу остаточно обчислюється собівартість готової продукції.

Попроцесне калькулювання є досить простим, якщо на кінець звітного періоду відсутні залишки незавершеного виробництва. Тоді всі витрати за звітний період відносяться на готову продукцію. Але таке буває рідко. Коли на кінець звітного періоду наявне незавершене виробництво, в його складі умовно обчислюють еквівалентну кількість готових виробів. Додавши цю умовну величину до кількості виготовленої продукції, визначають собівартість одного виробу за формулою (5.2). Пояснимо зазначене на простому прикладі, вважаючи, що незавершеного виробництва на початок періоду не було. У звітному місяці у механічному цеху запущено у виробництво 1500 машино-комплектів, виготовлено 1300. Виробничі витрати за місяць становлять 324 000 грн. Встановлено, що коефіцієнт готовності незавершеного виробництва 0,7. Треба обчислити собівартість одного машино-комплекта.

Еквівалентна кількість готових машино-комплектів:

NМ-К = 1 300 + 200 * 0,7 – 1 440 комплектів;

Собівартість одного комплекта:

СМ-К = 324 000 / 1 440 = 225 грн.

Собівартість незавершеного виробництва на кінець звітного періоду

СНЗВк = 140 * 225 – 31 500 грн.

Нормативний метод обліку і калькулювання передбачає визначення собівартості продукції на основі встановлених норм витрат і відхилень від них у процесі виробництва. На матеріальні витрат й оплату праці розробляються обґрунтовані норми, складаються нормативні калькуляції за прямими витратами. Ці нормативні витрати є орієнтиром у процесі використання ресурсів, відхилення від них документуються та аналізуються. Так створюється ефективна система контролю за рівнем витрат на всіх етапах виробничого процесу. Нормативний метод може застосовуватися за умов як позамовного, так і попроцесного формування витрат.

На зарубіжних підприємствах досить популярним є нормативний метод калькулювання під назвою «стандарт-костинг». Він прийнятний і ефективний для процесів, що повторюються, і для здійснення яких використовуються однакові ресурси. Це передусім процеси в масовому і великосерійному виробництві. Норми витрат на певний період є стабільними (стандартними) і за ними обчислюється собівартість.

Слід мати на увазі, що нормативний метод калькулювання, поширений на наших підприємствах, і метод «стандарт-костинг» хоча й мають спільну основу — норми (стандарти) витрат, облік та аналіз відхилень від них — все ж відрізняються. Основні відмінності у найбільш поширених варіантах цих методів схематично показано на рис. 5.2.

Як бачимо, за традиційним нормативним методом обчислюється фактична собівартість готової продукції і незавершеного виробництва як сума нормативних витрат і відхилень, що оперативно обліковуються й аналізуються. За застосування методу «директ-костинг» собівартість продукції на всіх етапах її виготовлення і зберігання вважається нормативною. Відхилення від норм у кінці звітного періоду списуються на реалізовану продукцію. Це суттєво спрощує нормативний метод визначення собівартості продукції. На практиці можуть бути й інші варіанти нормативного методу калькулювання.


5.3 Розподіл непрямих під час калькулювання

Непрямі виробничі витрати узагальнюються у статті калькуляції «Загальновиробничі витрати». Вони охоплюють широкий діапазон витрат виробничого підрозділу (центру відповідальності), які можна поділити на дві групи:

  1.  витрати на угримання та експлуатацію машин та устаткування;
  2.  витрати на обслуговування й управління виробництвом.

Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування включають як змінні, так і постійні. Змінні безпосередньо пов'язані з виробничим процесом. Це витрати на електроенергію для приведення в дію технологічного устаткування, технологічну енергію (якщо вона не виділяється в статтю прямих витрат); витрати на інструмент, охолоджуючі речовини при різанні металу, мастила для машин; внутрішньовиробниче переміщення об'єктів виробництва та деякі інші витрати залежно від специфіки технологічного процесу та організації обліку.

До постійних у цій групі належать такі витрати, як амортизація устаткування, лізингові платежі за устаткування, витрати на обслуговування устаткування, його ремонт та ін.

Витрати на обслуговування й управління виробництвом є, як правило, постійними. Це оплата праці з усіма відрахуваннями персоналу управління підрозділу, технічного і допоміжного персоналу; амортизація будівель, споруд, витрати на їх утримання і ремонт; плата за орендовані будівлі виробничого призначення; витрати на заходи з безпеки праці, спецодяг, спецхарчування і т. п.

На відміну від прямих витрат, об'єктом формування яких є продукція, планові й фактичні загальновиробничі витрати формуються по підрозділу в цілому за певний період, згідно із встановленими термінами планування і звітності. Під час калькулювання загальновиробничі витрати розподіляються між виробами за обраною базою розподілу. Такою базою може бути пряма заробітна плата, машино-години, людино-години, прямі витрати тощо.

На вітчизняних підприємствах поширений традиційний метод розподілу загальновиробничих витрат пропорційно прямій зарплаті виробничих робітників. У цьому разі

,

СОЗВ – загальновиробничі витрати на один виріб;

СЗПР – пряма заробітна плата;

РЗВ – відношення загальновиробничих витрат до прямої заробітної плати за певний період (%).

Якщо, наприклад, загальновиробничі витрати цеху за розрахунковий період становлять 2 700 тис. грн, а пряма заробітна плата робітників за цей же період часу 1 350 тис. грн, то

РЗВ = (2 700 / 1 350) * 100% = 200%

Припустимо. У цеху серед інших виготовляється виріб А, пряма заробітна плата у калькуляції якого становить 25 грн. Тоді загальновиробничі витрати на цей виріб становитимуть

СОЗВа = 25 * (200/100) = 75 грн.

Переваги цього методу в його простоті, але він має серйозні недоліки передусім щодо розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування у складі загальновиробничих витрат. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці адекватно не відображає витрат машинного часу; по-друге, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в бік контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися поопераційно, а отже, і бути базою розподілу інших витрат.

Значною мірою ці недоліки можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, у т. ч. і витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, пропорційно часу оброблення виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Наприклад, завантаження технологічного устаткування цеху в наведеному прикладі — 300 тис. машино-годин, а на виготовлення виробу А потрібно 7 машино-годин. У цьому випадку обчислення проводять за такою дещо спрощеною схемою:

1) визначають витрати на одну машино-годину по цеху:

В обчисленні витрат на одну машино-годину роботи устаткування важливе значення має календарний період, за який беруться розрахункові величини загальновиробничих витрат (чисельник) і машино-годин (знаменник). Якщо брати величини цих показників за короткі періоди часу (місяць, квартал), то витрати на одну машино-годину коливатимуться в межах року під впливом різних чинників (сезонні умови, коливання завантаження устаткування по місяцях та ін.). Отже, і собівартість однакових виробів, виготовлених у різні місяці року, буде необґрунтовано різною. Тому вважається, що загальновиробничі витрати на одну машино-годину доцільно розраховувати стабільними на рік. Але тоді виникає проблема із визначенням фактичних витрат на одну машино-годину і фактичної собівартості продукції упродовж року. На підприємстві потрібні оперативні дані про собівартість продукції для прийняття багатьох рішень, а фактичні загальновиробничі витрати відомі лише за періодичною звітністю.

Враховуючи складності із застосуванням фактичних витрат на одну машино-годину, в практиці калькулювання обмежуються їх нормативною величиною. Вона обчислюється на основі планових (нормативних) загальновиробничих витрат на рік у розрахунку на нормальну завантаженість виробничого устаткування (нормальну виробничу потужність). Розрахунок здійснюється за формулою:

Під час складання фактичних калькуляцій прямі витрати беруться за даними обліку, а загальновиробничі витрати обчислюються, виходячи із їх нормативної ставки і машиномісткості виробу. Це дозволяє визначати собівартість продукції досить оперативно, не чекаючи звітного періоду.

Застосування нормативних ставок загальновиробничих витрат в обчисленні фактичної собівартості продукції призводить до того, що розподілені загальновиробничі витрати не співпадають з фактичною їх величиною, коли змінюються умови діяльності і передусім її обсяг (у даному випадку в машино-годинах). Так, наприклад, якщо для обчислення нормативної ставки було взято нормальне завантаження 300 тис. машино-годин, а фактично воно склало 250 тис. машино-годин, то частина постійних загально-виробничих витрат не буде розподілена. її слід кудись спрямувати в кінці звітного періоду.

Можливі три методи списання нерозподілених постійних загально-виробничих витрат, а саме:

— корегування в кінці звітного періоду ставок загально виробничих витрат і перерахування собівартості продукції. Має сенс тоді, коли потрібна точна інформація про собівартість окремих замовлень. Процес досить складний і застосовується рідко;

— розподіл нерозподіленої частини загальновиробничих витрат пропорційно раніше визначеній собівартості. Дозволяє підвищити точність оцінки готової продукції і запасів;

— списання нерозподілених загальновиробничих витрат на собівартість реалізованої продукції як витрат звітного періоду.

Останній метод є найпростішим і найпоширенішим. Він застосовується і на вітчизняних підприємствах згідно із П(С)БО 16 «Витрати». Така практика списання не призводить до істотних похибок у калькулюванні, якщо сума нерозподілених витрат невелика. Визначення нерозподіленої частини загальновиробничих витрат і порядок їх списання розглянуто в параграфі 5.5.

Метод розподілу загальновиробничих витрат на основі такої бази, як машино-години, досить поширений у зарубіжній практиці, застосовується й на підприємствах України. Але він теж неточний. По-перше, витрати на обслуговування й управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, розподіл цієї частини витрат за такою базою можна вважати обґрунтованим, коли трудо- і машиномісткість різних видів продукції істотно не відрізняються. По-друге, цей метод не враховує, що експлуатаційні витрати на одиницю продукції на різних машинах різні.

За високих вимог до точності калькулювання, особливо у машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат можна здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою (наприклад, за собівартістю машино-години роботи конкретного устаткування), а решту витрат — за іншою (трудо-або машиномісткістю виробів). Але це істотно ускладнює калькулювання і підвищує його трудомісткість. Можуть застосовуватись й інші методи розподілу непрямих витрат і підвищення точності калькулювання. До них належить передусім розподіл витрат за видами діяльності — метод АВС, який розглядається у наступному розділі.

У процесі оперативного управління витратами, визначенні вартості запасів, під час обчислення прибутку, оформлення фінансової звітності обмежуються даними про виробничу собівартість продукції. Але в ряді випадків потрібно знати повну собівартість, наприклад, для визначення ціни замовлень. У цьому разі до виробничої собівартості продукції додають невиробничі витрати, а саме: адміністративні витрати та витрати на збут.

Адміністративні витрати охоплюють широкий спектр витрат на управління підприємством і його обслуговування в цілому. Це непрямі витрати. До них належать витрати на утримання апарату управління, його технічне та інформаційне забезпечення; витрати на утримання та обслуговування основних засобів загальногосподарського призначення; витрати на пожежну і сторожову охорону; витрати на природоохоронні заходи, охорону праці; витрати, пов'язані з професійною підготовкою та перекваліфікацією кадрів; податки, збори та інші обов'язкові платежі, окрім тих, що включаються у виробничу собівартість. Детальніше склад адміністративних витрат визначається відповідними методичними матеріалами.

Для включення у собівартість продукції адміністративні витрати розподіляються між виробами аналогічно загальновиробничим витратам. При цьому можливі два варіанти розподілу.

Перший варіант, більш поширений і простіший, передбачає безпосередній розподіл адміністративних витрат пропорційно встановленій базі розподілу (пряма заробітна плата, машино-години, людино-години) подібно до розподілу загальновиробничих витрат. Коефіцієнт (ставка) розподілу обчислюється як єдиний для всіх виробничих підрозділів (центрів відповідальності).

За другого варіанта адміністративні витрати розподіляються у два етапи. Спочатку — між виробничими підрозділами згідно з обґрунтованими базами розподілу різних груп адміністративних витрат (кількістю працівників, виробничою площею, сумарною потужністю двигунів і т. п.). Після цього адміністративні витрати розподіляються між виробами в межах підрозділу аналогічно загальновиробничим витратам.

Витрати на збут включають витрати на утримання підрозділів підприємства, що зайняті маркетингом і збутом продукції; на пакування, зберігання, транспортування, страхування продукції; фактичні витрати на гарантійне обслуговування і гарантійний ремонт виробів; на рекламу, стимулювання збуту та інші витрати, пов'язані зі збутом продукції.

Прямі витрати на збут відносяться безпосередньо на конкретні вироби, наприклад, вартість тари і пакування на складі. Інші розподіляються пропорційно встановленій базі розподілу. Залежно від конкретних умов і виду витрат такими базами розподілу можуть бути виробнича собівартість, маса, об'єм продукції та ін.


5.4  Калькулювання у комплексному (сумісного) виробництві

Уряді галузей промисловості виробництво є комплексним, або, як ще його називають, сумісним. Особливість комплексного виробництва в тому, що з однієї і тієї самої сировини та в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів. Це передусім виробництва з хімічними та біологічними способами переробки сировини (виробництво кислот, фарб, мінеральних добрив, олії, масла та ін.), деревообробка, переробка нафти і т. п.

Виробництва з комплексною переробкою сировини різноманітні. Щодо формування і розподілу витрат важливою особливістю комплексних виробництв є співвідношення спільної для всіх продуктів частини технологічного процесу і диференційованої за їх видами. Ряд комплексних виробництв обмежуються одним спільним для всіх продуктів технологічним процесом (рис. 5.3). Продукти утворюються одночасно або з певним інтервалом внаслідок одного технологічного процесу.

Досить поширені комплексні виробництва, в яких частина технологічного процесу є спільною, а інша частина диференціюється за продуктами на наступних стадіях оброблення (рис. 5.4).

Співвідношення спільної та відокремленої за видами продукції частин технологічного процесу в комплексному виробництві суттєво впливає на методи і точність калькулювання. У відокремлених спеціалізованих процесах витрати відносяться на продукти як прямі. Складніше із розподілом витрат на здійснення спільного технологічного процесу. Тут об'єктом планування й обліку витрат є виробництво в цілому. Щоб визначити собівартість окремих виробів, треба якимось чином розподілити між ними сукупні витрати. При цьому слід відрізняти основні та супутні продукти комплексного виробництва. Здебільшого об'єктом калькулювання є основні продукти. Вони визначають профіль і мету виробництва. Продукти, що утворюються паралельно з основними, вважаються супутніми. Наприклад, при виробництві олії — основного продукту — супутнім є жом.

Для визначення собівартості виробів у комплексних виробництвах застосовують методи вилучення витрат, розподілу витрат і комбінований метод.

Метод вилучення витрат застосовується тоді, коли результатом виробництва є один основний продукт і один або декілька супутніх. Вартість супутніх продуктів за цінами продажу віднімається від сукупних витрат і решта ділиться на кількість виготовленої продукції.

де, СО – собівартість одиниці основного продукту;

     С – сукупні виробничі витрати за певний (звітний) період, віднесені на готову продукцію;

      ВС – вартість (виручка від продажу) супутніх продуктів;

     СВ – собівартість товарних відходів (відходи, які можуть бути використані за певною оцінкою);

    N – кількість виготовленого основного продукту.

Метод досить простий, але його недолік в тому, що визначається собівартість лише основного продукту. Він є прийнятним у однопродуктових виробництвах, у яких частка супутньої продукції у загальному її обсязі невелика.

Метод розподілу витрат застосовується у виробництвах, у яких із однієї і тієї самої сировини одночасно виготовляється декілька основних продуктів, а супутні продукти відсутні або становлять суттєву частку загального обсягу виробництва і калькулюються як основні. Сутність методу полягає в тому, що сукупні  витрати розподіляються між продуктами за певними коефіцієнтами, які опосередковано характеризують витратомісткість виробів. Універсальним показником для обчислення таких коефіцієнтів є ціни на продукти, встановлені на ринку. Замість цін можна використовувати собівартість продуктів або їх аналогів в одно-продуктових виробництвах (якщо такі існують).

Коли за основу розподілу витрат беруть ціни на продукти, то обчислення спрощуються. В цьому випадку витрати розподіляються пропорційно вартості готової продукції. Порядок розрахунків такий:

— обчислюється коефіцієнт витрат на 1 грн випуску готової продукції

Проілюструємо цю схему обчислень умовним прикладом. У комплексному виробництві виготовляється два продукти — А і Б. Виробничі витрати за місяць становлять 94,25 тис. грн. За звітний період вироблено 2000 т продукту А і 100 тис. м3 продукту Б. Зазначені продукти продаються за цінами: продукт А — 50 грн за тонну, продукт Б — 450 грн за 1000 м3. Треба обчислити виробничу собівартість виробів.

Коефіцієнт витрат на одну гривню обсягу виготовленої продукції становить:

Цей метод визначення собівартості продуктів комплексного виробництва є досить умовним, за його застосування всі продукти мають однакову рентабельність. Але він привабливий своєю простотою і доступністю.

Комбінований метод визначення собівартості продуктів не є самостійним, а поєднує в собі два попередні методи. Він застосовується у тих випадках, коли із однієї сировини одержують декілька основних і супутніх продуктів. Під час калькулювання у таких виробництвах із загальної суми витрат вилучають вартість супутніх продуктів, а решту розподіляють між основними продуктами пропорційно встановленим коефіцієнтам.

Як бачимо із викладеного, калькулювання у комплексному виробництві є специфічним, що випливає із особливостей технологічного процесу. Про високу точність визначення собівартості окремих продуктів тут не йдеться.

5.5 Собівартість реалізованої продукції

У системі управління витратами важливими є такі показники, як собівартість готової та реалізованої продукції. Калькулювання і визначення цих показників тісно пов'язані, але вони мають самостійне значення. На їх основі обчислюється прибуток підприємства від операційної діяльності, визначається собівартість запасів продукції як важливої складової оборотних активів і деякі інші показники.

Собівартість готової (товарної) продукції — це виробничі витрати на виготовлену в певному періоді продукцію, виконані роботи та надані послуги, що є об'єктами реалізації (продажу).

Планова (прогнозна) собівартість готової продукції може обчислюватися різними методами залежно від планового горизонту, наявності нормативної бази, стадії планування та ін.

Досить простим і поширеним є обчислення планової собівартості готової продукції на основі функції витрат з розподілом останніх на змінні і постійні.

Формула (5.8) дає прийнятні результати, якщо структура продукції, ціни і тарифи стабільні, а постійні витрати у розрахунковому періоді не змінюються. Для врахування зміни цін, тарифів та рівня зарплати у плановому періоді базова собівартість продукції розподіляється на певні складові (витрати на матеріали, енергію, оплату праці і т. п.), які корегуються відповідними коефіцієнтами зміни витрат.

У вітчизняній практиці досить відомим є метод факторного обчислення планової собівартості продукції. Згідно з цим методом

До факторів впливу на собівартість продукції належить широке коло технічних і організаційних заходів, що передбачається впровадити на підприємстві, зміна економічних умов (цін, тарифів, обов'язкових платежів та ін.). Окремим фактором вважається зміна обсягу виробництва, оскільки за цією методикою розрахункова собівартість Ср обчислюються як пропорційна йому, незважаючи на наявність постійних витрат. Такий аналіз показує вплив постійних витрат на собівартість продукції за зміни її обсягу.

За наявності калькуляцій на всі вироби собівартість готової продукції може бути обчислена прямим методом, а саме:

У поточному плануванні та в системі бухгалтерського обліку застосовується більш деталізоване обчислення собівартості готової продукції з урахуванням виробничих витрат за певний період та зміни залишків незавершеного виробництва:

Собівартість незавершеного виробництва на початок періоду береться за звітними даними. Також звітними є показники Св і Снзв   ,

якщо визначається фактична величина собівартості. В процесі планування виробничі витрати обчислюються на основі планового обсягу виробництва, встановлених норм, чинних цін та іншої інформації, що стосується витрат. Нормативна величина незавершеного виробництва на кінець розрахункового періоду обчислюється різними методами залежно від особливостей виробництва і передусім від його типу. Детальніше це питання розглядається у спеціальній літературі з фінансів підприємств.

Собівартість реалізованої продукції— це виробничі витрати, які відносяться на продану в розрахунковому періоді продукцію. Основною складовою собівартості реалізованої продукції є собівартість виготовленої за певний період продукції, обчисленої за формулою (5.11). Крім цього, враховується зміна залишків не-проданої готової продукції за її собівартістю. Згідно з чинною системою бухгалтерського обліку на підприємствах України на фактичну собівартість реалізованої продукції відносяться нерозподілені загальновиробничі постійні витрати, а також наднормативні витрати. Останні виникають тоді, коли на підприємствах застосовується облік та калькулювання за методом «стандарт-костинг» у різних його модифікаціях. У цьому випадку наднормативні витрати не включаються у собівартість запасів продукції, а відносяться на період її реалізації. Таким чином, у загальному вигляді собівартість реалізованої продукції обчислюються за формулою:

Окремого пояснення потребує така складова собівартості реалізованої продукції, як нерозподілені загальновиробничі постійні витрати. Під час розгляду методики розподілу загальновиробничих витрат між окремими виробами при визначенні фактичної собівартості (параграф 5.4) зазначалося, що найбільш прийнятними є стабільні в межах певного періоду нормативні величини цих витрат на одиницю бази розподілу. Але в цьому випадку можливі відхилення розподілених загальновиробничих витрат від їх фактичної суми за звітний період. Якщо, наприклад, обсяг виробництва зменшується, меншою стає база розподілу, а отже, не всі постійні загальновиробничі витрати будуть розподілені на продукцію за нормативними ставками. Проілюструємо це на простому прикладі, взявши за базу розподілу машино-години роботи технологічного устаткування.

Аналіз і планові розрахунки показали, що за нормальної роботи технологічне устаткування підприємства (бізнес-одиниці) зайнято 200 000 машино-годин на рік. У П(С)БО 16 «Витрати» така величина називається нормальною потужністю.

Загальновиробничі витрати (за кошторисом) за цей період визначені в сумі 4000 тис. гри, у т. ч. змінні — 3000 тис. гри, постійні — 1000 тис. грн. Виходячи з цих даних обчислимо нормативи загальновиробничих витрат на одну машино-годину окремо для змінних (С3мзв) і постійних (Спзв) витрат:

Ці нормативи в подальшому використовуються для фактичного розподілу загальновиробничих витрат.

Наприклад, за звітний квартал поточного року загальновиробничі витрати становлять 1034 тис. грн, а кількість відпрацьованих машино-годин — 47 000. Змінні загальновиробничі витрати, які повністю відносяться на собівартість виготовленої продукції, становлять:

47 000- 15 = 705 000 гри.

Фактичні постійні витрати у складі загальновиробничих обчислюються як різниця:

1 034 000 - 705 000 = 329 000 грн. Із   загальної  суми   постійних   загальновиробничих   витрат 329 000 грн на виробництво продукції відносяться:

47 000 • 5 = 235 000 грн.

Решта, тобто 94 000 грн (329 000 - 235 000), вважаються постійними нерозподіленими витратами і додаються до собіваріос-' ті реалізованої продукції у звітному періоді. При цьому, згідно з П(С)БО 16, загальна сума розподілених і нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.


Питання для самоконтролю

1.  Для чого складають калькуляції на продукцію і яка їхня роль в управлінні витратами?

2.  Поясніть, що є об'єктами калькулювання на підприємстві.

3.  Що таке калькуляційна одиниця і як вона визначається?

4.  Які види калькуляцій розробляються на підприємстві та яке їхнє призначення?

5.  У чому полягають сутність, переваги і вади калькулювання за повними і неповними витратами?

6.  З'ясуйте склад і зміст калькуляційних статей при калькулюванні за виробничими витратами.

7.  Як обчислюються прямі витрати під час розроблення планових (нормативних) калькуляцій?

8.  У чому сутність калькулювання за замовленнями і яка сфера застосування цього методу?

9.  Поясніть попроцесний метод калькулювання.

10.  Схарактеризуйте особливості нормативного методу обліку і калькулювання та умови його застосування.

11.  Як розподілити загальновиробничі витрати пропорційно зарплаті робітників, у чому переваги і недоліки цієї методики?

12.  Поясніть методику розподілу загальновиробничих витрат пропорційно машиномісткості виробів і дайте оцінку цій методиці.

13.  Які можливі методи підвищення точності розподілу непрямих витрат при калькулюванні?

14.  Як можна розподілити адміністративні витрати і витрати на збут у разі калькулювання за повними витратами?

15.  З'ясуйте можливі методи визначення собівартості продукції у комплексному (сумісному) виробництві.

16.  Поясніть методику визначення собівартості готової (товарної") продукції.

17.  Як обчислюється собівартість реалізованої продукції?

18.  З'ясуйте метод обчислення і списання нерозподілених загальновиробничих витрат у звітному періоді.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

50449. ДАТЧИК ДАВЛЕHИЯ МТ100 1.08 MB
  УСТРОЙСТВО И РАБОТА ДАТЧИКОВ ПОДГОТОВКА К РАБОТЕ И ЭКСПЛУАТАЦИЯ ДАТЧИКОВ СХЕМА СОСТАВЛЕHИЯ УСЛОВHОГО ОБОЗHАЧЕHИЯ ДАТЧИКОВ ОБОЗHАЧЕHИЕ ИСПОЛHЕHИЙ ДАТЧИКОВ ПО МАТЕРИАЛАМКОHТАКТИРУЮЩИМ С ИЗМЕРЯЕМОЙ СРЕДОЙ
50450. Программирование на языке высокого уровня. Методические указания 105.5 KB
  Операторы языка Си управляют процессом выполнения программы. Набор операторов языка Си содержит все управляющие конструкции структурного программирования. В теле некоторых составных операторов языка Си могут содержаться другие операторы. Составной оператор ограничивается фигурными скобками все другие операторы заканчиваются точкой с запятой.
50451. Базовые инструменты программы Adobe Photoshop 159.5 KB
  Выбор цвета и заливка В блоке инструментов найдите инструмент Foreground color Bckground color Выберите основной цвет Выберите фоновый цвет; он выглядит так: При щелчке по верхнему квадрату раскрывается окно выбора цвета рисующих инструментов: кистей заливок фигур и др. Окна однотипны цвета в них можно выбрать несколькими способами. 2 Нажав кнопку Custom Библиотеки цветов выбрав одну из Библиотек Book а в ней – нужный образец цвета.
50452. Создание коллажа из текста и графики, удаление муара 1.08 MB
  В настоящей работе идейной проработки не требуется задача стоит проще: студентам предлагается создать коллаж объединив графические файлы из имеющегося набора и сделав текстовые вставки различного шрифтового начертания. Создайте холст для коллажа в окне File Файл → New Новый установив здесь необходимые параметры. Затем в соответствии с указаниями преподавателя откройте папку Коллаж не в Windows а в Photoshop в списке Тип файлов: поставьте JPEG в окне Вид – Эскизы страниц. Откройте файл отсюда надо перенести мяч в наш коллаж.
50453. Дополнительные возможности Adobe Photoshop 109.5 KB
  В этой работе описаны такие опции как создание Gifанимации и работа с векторными контурами. Создание Gifанимации Gifанимация – самый простой и исторически первый способ компьютерной анимации она появилась в 1989 году. Суть этого вида анимации в том что формат Gif позволяет помещать в одном файле последовательность отдельных кадров которые можно чередовать на экране через определенное время. Для создания Gifанимации имеется множество программ.
50454. Основные сведения об электрических машинах и аппаратах 1.1 MB
  Обмотка электромагнитного реле контактора магнитного пускателя. обмотка реле тока. обмотка реле напряжения. обмотка статорная обмотка двигателя постоянного тока ДПТ последовательного возбуждения.
50455. Исследование способов пуска асинхронного двигателя 144 KB
  Исследование способов пуска асинхронного двигателя. Цель работы: Исследовать особенности различных способов пуска и использования результатов для практических задач. Пуск асинхронного двигателя является кратковременным до 5 сек. Поэтому снижение токов нагрузки в период пуска при одновременном сохранении механических параметров электродвигателя является крайне желательно особенно для двигателей большей мощности свыше 50 кВТ.
50456. Объектно-ориентированное программирование. Методические указания 298.5 KB
  Возвращаемое значение - объект FormattedString который содержит копию nCount символов, начиная с индекса 0. Возвращаемый объект CString может быть пустым. Параметры nCount - количество символов, подлежащих копированию.