88166

Психіка. Свідомість

Реферат

Психология и эзотерика

В усі часи призначення психології виражається у двох напрямках: відображенні історичного шляху народу і впливові на розвиток його культури. Крім цього не треба забувати про вплив минулого на майбутнє. В даному конкретному випадку не треба забувати і всі джерела впливу на розвиток науки взагалі, і психології зокрема.

Украинкский

2015-04-26

617 KB

0 чел.

PAGE  19

ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. Виникнення та розвиток психології в XVII столітті:

  1.  К. Сокович;
  2.  І Гізель;
  3.  С. Яворський.

ІІІ. Подальший розвиток психології (XVIIІ століття).

  1.  Г. Кониський;
  2.  Г. Сковорода;
  3.  Ф. Прокопович;
  4.  М. Колачинський;
  5.  С. Калиновський.

ІV. Розвиток психології в ХІХ – І половині ХХ століття.

1) О. Потебня;

2) В. Вітвицький;

3) Г. Костельник;

4) В. Горбачовський;

5) І. Сік орський;

6) М. Максимович;

7) П. Юркевич;

8) Ю. Охорович;

9) П. Ковалевський;

10) В. Вернадський;

11) Г. Костюк.

V. Висновок. Внесок у розвиток світової психології

І. Вступ.

Взагалі психологія має давню історію, але як самостійна наука вона досить молода, її вік приблизно становить лише сто років. 1 за цей час вітчизняна психологічна наука сформувала свою історію і традиції, які не віддаляються від світових. Протягом останніх сімдесяти років вона зазнавала дуже великого негативного тиску з боку державних інститутів. Але це призвело не стільки до занепаду психологічного знання, скільки до деякого специфічного відгалуження від основних напрямків світової психологічної науки.

Враховуючи те, що історія України в цей період нерозривно пов'язана з історією російської імперії, можна зазначити, що і розвиток української психологічної науки, як і взагалі наукового пізнання, пов'язаний з російською наукою.

З гуманістичних позицій досліджували особистість українські просвітники Василь Суразький (середина 50-х років XVI ст. – 1604/1608), Клірик Острозький (XVI ст.), Демян Наливайко (середина 50-х років XVI ст. – 1627), Симон Пекалід (1567 – після 1601).

Згідно з поглядами Василя Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, зважаючи на зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Святому Письмі, можна зрозуміти Божественну Істину. Для розвитку гуманізму обов’язкова орієнтація на вищу досконалість – Бога.

Становлення духовності, за Кліриком Острозьким, є реалізацією в людині «подоби Божої». Духовне перетворення починається з докорінної зміни її самосвідомості. Вирішальним моментом в усвідомленні людиною своєї природи є покаяння, яке полягає у зміні способу життя. Для боротьби з пристрастями потрібні досконале знання про них і вміння розпізнавати їх у собі. Тому само творення передбачає самоспостереження, аналіз власних учинків, думок, психічних станів, само оцінювання, тобто самопізнання. Орієнтирами особі стисного та суспільного в людині є моральні цінності, що діють як внутрішні мотиви поведінки. Передумовою морального життя , духовного становлення людини є свобода – можливість здійснювати трансцендентацію (виходити за межі свого Я), бути собою, відповідати за свій вибір перед собою.

Так, Дем’ян Наливайко вважав, що розвиток гуманізму передбачає активне земне самоутвердження особистості в різних сферах діяльності, повноцінне використання свого життєвого часу. Системотвірним чинником у становленні моральної свідомості особистості він вважав сумління.

Симон Пекалід у формуванні гуманізму особливу увагу приділяв внутрішньому, морально – психологічному фактору – толерантності, добровільному самообмеженню, співчуттю, відповідальності. Вони – внутрішня інтенція (прагнення) свідомості, а їх основою є досвід переживання страждань, співчуття, особисті переконання. Внутрішня толерантність уможливлює екзистенцій ний діалог «Я – Ти», створює передумови для  розвитку гуманізму.

ІІ. Виникнення та розвиток психології в XVII столітті.

Самий початок зародження психологічної думки в Україні відноситься до XVII ст.

В усі часи призначення психології виражається у двох напрямках: відображенні історичного шляху народу і впливові на розвиток його культури. Крім цього не треба забувати про вплив минулого на майбутнє. В даному конкретному випадку не треба забувати і всі джерела впливу на розвиток науки взагалі, і психології зокрема. Це, передусім, народна, життєва психологія, а також вплив античної психології, психології епохи Відродження і, нарешті, психології Нового часу. Всі ці часи були представлені, в основному, вченими-універсалами - носіями знань.

В Україні того часу велику просвітницьку роботу вели братські школи. Вони розповсюджували грамотність і знання стосовно людської природи, культури, в тому числі і філософські і, звичайно ж, психологічні. Студенти навчали народ і книжкової мудрості, і різним мистецтвам. Підручники вищої школи також виносили на огляд широкої публіки.

Важливою є роль і значення релігії (в даному випадку - православ'я) та її вплив на передових людей того часу.

Психологія, що виникає в цю епоху, відображає психіку людини, об'єктом її досліджень та творчості є різні аспекти діяльності людини. Все, що створено людиною, повертається в систему її психологічних знань. Проте в цих наукових творах неповно втілені ідеальні мрії людини.

К. СОКОВИЧ (1578-1647). Філософ, культурно-освітній діяч, письменник. Народився в с. Потелич (нині Нестерівський район Львівської області).

Душа, за твердженням Соковича, є дзеркалом Всесвіту. В поведінці Сокович пропонує дотримуватись "розумних поміркованостей".

Відмічаючи багатство людських особистостей, Сокович будує типологію людей на основі особливостей їх самопізнання: якою мірою вони охоплюють загальнолюдське в собі та співвідносять його зі своїми індивідуальними якостями.

Підсумковим для всієї його психології є питання: "Як я повинен вчинити?".  Психологія людини, за Соковичем, виникає у живої істоти через її приналежність до сім'ї, до суспільства, до Всесвіту. Психологія людини знаходить своє втілення і в злодіяннях, і у високоморальних вчинках. В своїх філософсько-психологічних промовах і зверненнях вчений проголошує сенс людського буття як буття моральне.

І. ГІЗЕЛЬ (1600-1683 pp.). Просвітник, філософ, церковний діяч та історик. Гізель зробив дуже великий внесок в розвиток психологічної думки в Україні. Сучасники називали його Арістотелем. Курс психології він читав в 1645-47 роках. В основу своєї психології вчений поклав знаменитий афоризм: "Нічого немає в інтелекті, чого б не було у відчуттях", однак він далекий від думки вважати психологічні якості відчуттями.

Він поступово розкриває своєрідність психічних здібностей. Стверджує, що їх не можна зводити до вихідного чуттєвого досвіду. Мислення розглядається як якість особистості. Він аналізує співвідношення емоції і волі як ефектів розумної душі, розкриває зв'язок схильностей людини з індивідуальними проявами темпераментів. В своїх творах вчений вказує на необхідність розуміння внутрішнього розуму і волі у людських вчинках. Тоді воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.

ЯВОРСЬКИЙ С.І. (1658-1722 pp.).  Яворському належить одна з видатних розробок психологічної системи академічного ґатунку, яка дотримується Арістотелевої традиції. Це була психологія, яку викладали саме як систему психологічних знань не тільки в Європі, а й в арабському світі. Вчення Яворського про душу, як і інших видатних вчених - представників Києво-Могилянської колегії, розширювалось до меж антропології.

Єдність душі Яворський доводить через ідею функціональної взаємодії. Одна життєва функція може сприяти або заважати іншій. Напружена дія інтелекту заважає травленню, надмірне відчування призводить до розладнання інтелектуальної дії - ознака того, що всі ці здатності походять з однієї душі.

Якби душа була подільна, одна частина її грішила б, інша - каялась; одна б ненавиділа іншу. Душа перебуває у всьому тілі, і разом з тим, вона незалежна від тіла. Відокремлені частини тіла душі не мають. Ці думки Яворський пов'язує з ідеєю локалізації психічних функцій. Саме мозок має "диспозицію" (схильність) бути субстратом душі.

Відбиваючи провідні тенденції в психології XVII ст., Яворський не тільки пов'язує всі рівні душі з тілесними актами, а й акцентує увагу на рефлекторному механізмі цих актів.

Рефлекторну дію Яворський називає "необхідною відчуттєвою дією", яка уможливлюється цілісністю нервової системи, мозком. Цілісність душевних проявів він бачить в ряді механізмів пам'яті, що постають в онтогенезі. Старіючи, тварини менше пригадують речі, про які знали в молодості.

У своїх психологічних дослідженнях Яворський виходить з положення про два протилежні боки мотивації людської поведінки і людського буття в цілому. Він називає їх діями іманенції та залежності від зовнішніх причин. Живій істоті властиві іманентні дії, середовище лише їх стимулює. Інші риси іманенції в актах бажання, пізнання Яворський пов'язує з божественною благістю. Пізнання виводиться з інтелекту як його іманентна властивість.

При розгляді психічних здібностей Яворський встановлює їхні внутрішні зв'язки: пізнавання поєднує з прагненням, інтелект - з пам'яттю. Він шукає зв'язки, переходи між інтелектом, волею і почуттям.

Воля - вища розумова здатність. Воля виявляється у самовизначенні особи, її самостворенні, тому є актом вільним. Від людини залежить, робити певну справу чи не робити.

Об'єктом волі у Яворського являються такі моральні риси поведінки людини, як чесність, прихильність до добра або їм протилежні риси - нечесність, зло. Воля, керована пильною увагою, має можливість більш упевнено прямувати до добра та уникати зла. Яворський вказує на залежність актів волі від пізнання.

ІІІ.  Подальший розвиток психології (XVIIІ століття).

Психологія у XVIII ст. розвивалася завдяки вченим Києво – Могилянської академії, де викладали проблеми пізнання, емоцій, волі і здібностей.

Києво-Могилянська академія була значним науковим, культурним та просвітницьким центром України. Академія створена у 1632 р. у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Серед її випускників були такі відомі вчені, як основоположник наукового акушерства у Росії Н. Амбодик, директор Петербурзької медико-хірургічної академії С. Андрієвський. екстраординарний професор кафедри фізіології та дієтики Московського університету Ф. Барсук-Моісеєв (Мойза), доктор медицини, член Російської академії наук, почесний член Римської академії А. Італійський та ін. Наявність значної частини випускників Києво-Могилянської академії серед вчених-медиків пояснюється тим, що одним із завдань цього навчального закладу була підготовка слухачів для Медико-хірургічної академії, тобто майбутні лікарі отримували загальноосвітню підготовку у Києво-Могилянській академії.

 У психологічних працях, які підготували викладачі Києво-Могилянської академії (більшість із них збереглася в рукописах), знайшли свій синтез античні ідеї (найбільш Аристотелівські), ідеї патристики та просвітництва. Розроблялись концепції щодо сутності душі взагалі, ролі росту і розмноження та чутливості тіла в формуванні душевних якостей, виявлялась сутність розуму та свободи волі. Особлива увага приділялась проблемі спонукання до людських дій та вчинків.

Яскравим представником української психологічної науки вважається відомий філософ, психолог, професор, викладач цього визначного вузу - Г. Кониський (1717-1795).

Прогресивна позиція Кониського характеризується історичним оглядом вивчення душі та її поділом на вегетативну, чуттєву і раціональну.

Кониський визнавав активний характер відображення предметного світу органами чуття. Він вважав, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя, визнаючи необхідність "згоди" між душею і тілом. Визначаючи, що передусім відрізняє одухотворене тіло від неживого, вчений вдається до кількісного (численні дії душі) та якісного (тіло саме не може бути причиною дій, нею виступає душа) критеріїв.

Над сутністю духовно розвиненої особистості багато розмірковував філософ, письменник Григорій Сковорода (1722 -  1794), який відстоював ідеї гармонії тілесного та духовного в людині, зв’язку між самопізнанням і формуванням сенсу життя. Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає себе), за його переконаннями, завершується з’ясуванням сенсу буття макро- і мікрокосмосу, і цей сенс є головною мотиваційною основою дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею своєї гідності. Залежно від розуміння сенсу буття людина вибудовує спосіб свого життя у світі. Сенс буття вступає в усвідомлювану суперечність із реальною поведінкою людини, що змушує її коригувати свої вчинки. Г. Сковорода вбачав його у самопізнанні, розкритті людиною себе. Завдяки цьому реалізується стратегія людського життя, стимулюються «сердечні веселощі», породжується «душевна міць». Воно є підставою для спокою думки, формування справжнього серця, оживотворення душі.

Головною метою життя Г. Сковорода вважав пізнання Бога, який через людину бачить себе самого. Однак людина в цій справі зупиняється на півдорозі, тому й перебуває у напівтемряві  («Мудрого очі – в його голові, а безтямний у пітьмі ходить»). Життєве призначення людини, сенс її життя полягають, на його думку, у переході від зовнішнього (неістинного) до внутрішнього (істинного), що є справою всього життєвого шляху. Долаючи його, людина зі «сліпої» стає «зрячою».

Перехід людини від буденного до розуміння вищого буття, душевної безодні відбувається завдяки особистісній рефлексії (сповненим сумнівів, суперечностей роздумам), необхідність якої вона відчуває, уявивши себе серед дзеркал: «Стань на рівному місці і накажи поставити навколо себе сотню дзеркал вінцем. Тоді побачиш, що єдиний твій тілесний болван володіє сотнею видів (образів), від нього єдиного залежних. А як тільки відняти дзеркала, раптом усі копії ховаються у своїй одвічності, або оригінали, як гілля у своєму зерні. Але тілесний болван сам є тільки тінню істинної людини».

На відміну від Аристотеля, який здійснив логічний поділ душі на рослинну, почуттєву і розумну, Г. Сковорода тлумачив розумну душу як справді людську, як душу прозріння, завдяки якій людина відрізняється від тварин. Ідею спасіння він пов’язував із Преображенням (другим народженням), яке заперечує тваринну природу в людині. Давнє вчення про душу Г. Сковорода тлумачив як сходинку до прозріння, а світ Біблії – як міст у цьому переході.

Щоб розкрити сутність світу, спершу слід пізнати себе, угледіти приховану в своєму тілі вічність. Почуття, завдяки яким починається пізнавальний процес, є сліпими і повинні доповнюватися розумом. Істини можна досягти лише на основі функціонування думки, що спирається на ці почуття.  

Вихідною позицією в тлумаченні психіки Г. Сковороди була феноменологія самопізнання як пізнання найглибшого в бутті. Він розглядав психіку людини як мікрокосмос, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу. 

Отже, Г. Сковорода обстоював ідею гармонії тілесного і духовного  в людині, необхідність самопізнання й осмислення сенсу життя, можливість переходити завдяки мудрості та особистісній рефлексії від буденного до вищого буття.

ПРОКОПОВИЧ Ф. (1681-1736 pp.).  Прокопович вважав, що продуктивно наслідувати можна лише один взірець, це вбереже від безхарактерності, від плинного, нестійкого, суперечливого стилю.

Різнобічно розглядаючи природу почуттів та їх психологічні властивості, Прокопович досліджує їх суть, походження та види, правила збудження їх. Встановлюючи відмінності між почуттями любові, прагнення, турботи, тривоги, надій, впевненості, ревнощів, радості, ненависті, гніву та обурення, смутку, співчуття та втіхи, страху, жаху, розпачу, заздрощів, сорому.

Оскільки почуття зачіпають усі сторони людської душі, Прокопович подає загальну теорію психіки. Він покладається на звичну традицію у тлумаченні терміну "душа". Життя має три властивості: вегетативність, що дає життя кожній речі; чуттєвість - через органи зору, слуху, дотику та ін,; мислення, завдяки якому жива істота може мати судження, робити висновки. Виходячи з цього славнозвісного Арістотелевого поділу душі на види, Прокопович насамперед пов'язує почуття зі збудженнями чуттєвої душі.

Великий інтерес становить трактування Прокоповичем вчинку, що розглядається у зв'язку зі злочином. Щоб зрозуміти злочин, треба уважно дослідити особу і причину вчинку. Проте в дослідженні злочину як такого навіть злочин є своєрідно спрямований вчинок; та й сама кваліфікація злочину досить умовна; а сам злочин може бути витлумачений в інший час як героїчний вчинок.

Прокопович досліджує співвідношення головних способів існування мотивації: свідомого і несвідомого. А це не просто співвідношення, воно виражає головну суперечність людської мотивації подібно до того, як головною суперечливістю ситуації є залежність і незалежність її від тих чи інших обставин.

"Етика" Прокоповича є осередком для психологічної думки, адже вона говорить про людський вчинок. Звичай породжує вчинок всупереч своєму єству, тому що вчинок, виходячи зі звичаю, протиставляє себе йому і цим, у кропіткій і тривалій роботі, вже змінює звичай. Саме у звичаї криється "здоровий глузд".

КОЗАЧИНСЬКИЙ М. (1699-1755 pp.). Як і решта викладачів Києво-Могилянської академії, Козачинський пов'язує мораль із навичками, котрі схиляють людину до почесних або ганебних дій. Головне, за твердим переконанням Козачинського, що той, хто вчиться якійсь науці і звичайно підтверджує свої принципи на ділі, не доказує абсолютну безхарактерність, роздвоєність.

Цільові причини людських дій визначаються як мотиви, заради яких виконуються (на внутрішньому та зовнішньому рівнях) дії.

Свої психологічні міркування Козачинський відносить до моральної філософії взагалі, або до монастики, в якій, на його думку, людина має гостру потребу, адже моральна філософія та її практичне вираження являють собою істину, кінцеву мету людини, тобто Бога.

КАЛИНОВСЬКИЙ С. (1700-1753 pp.)  Центральним осередком етичних і психологічних досліджень Калиновського був вчинок. У побудові теорії вчинку Калиновський виходить з ідеї моральності, розуміючи її зміст як навички жити доброчесно або ні.

Навички інтелекту переходять у навички волі, що створює можливість переходу від мотиву до дії. Вчений приділяє увагу питанню про втілення образу в дію за допомогою "диспозиції органа рухової здатності". Разом з цим Калиновський показує певну відповідність мотиву та дії, розкриває це, а також смисл їхньої тотожності за змістом.

Центральною проблемою мотивації Калиновський вважав "чуттєве бажання" як риси волі:  про "хвилювання руху" він говорить як про чуттєве бажання, народжене уявою, відчуттям добра і зла.

ІV. Розвиток психології в ХІХ – І половині ХХ століття.

Розвиток психологічної думки в Україні в XIX - на початку XX століть має дві очевидні особливості: перша - що даний період співпадає з оформленням психології як самостійної науки, її становленням; друге - всі вчені, про яких буде мова, одночасно є і українськими і російськими вченими.

Досліджуючи мову як засіб спілкування людей, мовознавець Олександр Потебня (1835 – 1891) у праці «Думка і мова» розглядає її зв'язок із думкою, який реалізується у звуковій частині, внутрішній формі та значенні. У думці головну роль відіграє внутрішня форма слова – означення та усвідомлене уявлення про конкретний предмет, обставину чи явище. На перших етапах розвитку мислення слово є засобом виникнення чуттєвого уявлення шляхом поєднання з образом. Поява поняття як узагальненого уявлення зумовлена ускладненням внутрішньої форми слова. За міфологічного мислення у слові нерозчленовані образний та поняттєвий аспекти, у художньо – поетичному переважає образ, у науковому – поняття.

Науковим здобутком представника психологічного напряму Львівсько – Варшавської філософської школи Владислава Вітвицького (1878 – 1948) стала теорія кратизму (грец. kratos – сила), вибудована на ідеї про властиве людині інстинктивне прагнення до міцності, яке є основою розвитку чотирьох головних емоційних станів і форм компенсації: схильності до підвищення чи зниження, схильності, спрямованої на інших або на себе.

Психологічні та соціально – психологічні чинники, що зумовлюють особливості релігійної свідомості, її структуру і функції, вивчав філософ – богослов, психолог, письменник Гавриїл Костельник (1886 – 1948), який аналізував розвиток людської психіки, особливо психіки людей, які прийшли до релігії.

Феномен віри аналізував Валеріан Горбачовський (1891 – 1957). У 30-ті роки ХХ ст. у праці «Ідеократизм» він стверджував, що «віра в Бога стає для мислячої людини категоричним імперативом, бо дає людському духові обпертя». Розуму вона дає синтетичну ідею, що допомагає раціонально охопити повноцінність буття; для серця є джерелом, що цілющою водою скріплює почуття людської гідності; для волі – імпульсом до творчої праці та самовдосконалення. Проблеми характерології досліджував українсько – російський психолог Олександр Лазурський (1874 – 1917).

У 1862 році в Київській духовній академії відкривається кафедра психології, а згодом, завдяки зусиллям М. Троїцького, і психологічна лабораторія (прийнято вважати, що психологія як самостійна наука існує з часів організації В. Вундтом у 1979 році лабораторії експериментальної психології у Лейпцигу).

Згодом Троїцький був запрошений на роботу до Петербурга. До Московського університету від'їздить Юркевич; розвиток психології дещо уповільнився. Представниками нової хвилі української психології були професори Сікорський та Челпанов.

І. А. Сікорський є автором унікальної праці з фізіогноміки. Ця робота є підсумком діяльності вченого. Починав же він з експериментального вивчення психічних процесів. Результати цих досліджень були узагальнені у праці "Про явища втоми при розумовій праці у дітей шкільного віку". Сікорський приділяв виняткову увагу психологічній культурі психіатричної служби в країні. Він сприяв успішному поширенню ідей про необхідність знання психіатрами також і нормальної психології, що дає нам право вважати його одним із засновників вітчизняної патопсихології. Сікорський проводив психологічний та патопсихологічний аналіз творів літератури і мистецтва, особистостей видатних мислителів та художників, що поклало початок з'ясуванню сутності проблеми психічних відхилень і таланту.

І. А. Сікорський був добре відомий за кордоном. Так, його книги "Душа дитини", "Про заїкання", "Про явища втоми" були перекладені та видані у Бельгії, Франції, Англії та Німеччині.

Більшість психологів-дослідників після певних наукових досягнень на батьківщині перебиралися у Москву та Петербург (С. Л. Франк, М. О. Бердяєв, П. Д. Юркевич, М. М. Троїцький, І. А. Сікорський). Це зрозуміло, адже обладнання наукових лабораторій, багатство бібліотек, концентрація видатних вітчизняних науковців у цих містах приваблювали вчених. Сікорський також від'їздить з Києва до Петербурга, але, відчувши відрив від рідної землі, повертається назад.

Значний внесок у розуміння сутності співвідношення психіки та мозку зробив Г. І. Челпанов. Згодом він за фінансової підтримки Щукіна відкриває психологічний інститут у Москві (нинішній Інститут загальної та педагогічної психології").

МАКСИМОВИЧ М.О. (1804-1873 pp.). Вчений, педагог, просвітник. Вчений говорив, що людину піднесено над усіма земними істотами завдяки її безсмертній душі, нею вона відрізняється і тому далека від тварин, як небо від землі. Адже у тварин душа тільки жива - чуттєва й земноводна; в людині ж самим Богом натхненна, вона є сам образ Божий.

Маючи таке високе походження і подібність, душа наша успадкувала й вільну, творчу діяльність. Тому душа з необхідністю потребує виражати себе, виявляти своє внутрішнє життя. Адже і будь-яке життя в світі (за певних умов) прагне виявити себе.

Людська душа наділяється трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя.

По-перше, вона виражає себе в образах, що мають просторове визначення. Образи ці двох видів: або вони тілесні (пластичні), що наповнюють простір речовиною своєю (за подобою буття тілесно-земного), що визначаються опуклостями і западинами, відчутними для зору та дотику; такими є твори мистецтва, що називаються різьбярство (скульптура), будівництво (архітектура); або ж образи бувають безтілесні (оптичні), тільки видимі в просторі, в яких (за подобою ефірного буття) замість речовинної маси - світло, тіні та кольори, це є картинні твори живопису.

Другий спосіб виражати душу більш таємничий, відбувається в просторі і часі тільки невидимим рухом повітря і відчувається слухом - це звуки, якими володіє музика.

Слово є третій - найповніший, власний і найближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому обидва злиті в досконалі природні єдність і цілісність.

ЮРКЕВИЧ П.Д. (1826-1874 pp.). Юркевича цікавили проблеми, пов'язані з душею. Він стверджував, що людська душа відкривається суб'єкту в інтроспекції (тобто "внутрішнім зором"). Ще в середині XIX ст. вчений розумів, що знання повинні проходити через сферу почуттів - тільки тоді вони міцні та надійні.

Юркевич глибоко усвідомлював, що для подальшого розвитку психології важливі як мозок, так і серце - все це разом складає душевно-духовну та інтелектуальну сфери людини. Співвідношення фізичного та психічного (психологічного) - це для психології питання майбутнього - дуже цікаві та неосяжні.

ОХОРОВИЧ Ю. Л. (1850-1917 pp.). Український і польський вчений, дійсний член російського психологічного товариства. Ініціатор  Міжнародного психологічного конгресу, один із засновників Міжнародного інституту психології в Парижі в 1900 році, приват-доцент Львівського університету, учитель Івана Франка.

Свою наукову діяльність Охорович почав ще  студентом Варшавського університету. В 1868 році він прийняв участь в університетському конкурсі і зайняв перше місце за роботу "Про методи психологічних досліджень", яка поклала початок циклу робіт "Психологічні питання XIX століття". Завдяки цій праці молодий вчений став одним з піонерів експериментальної психології.

Закінчивши університет, Охорович продовжив наукову працю під керівництвом Г.Т.Фехнера та М.В. Дробиша в Лейпцизькому університеті, де в 1873 році блискуче захистив дисертацію з фізіолого-психологічного дослідження "Свідомість людини: її умови і закони". За цю працю був удостоєний наукового ступеня доктора філософії. Слідом за цим вийшла його монографія " Умови виникнення свідомості". Яка одержала дуже високу оцінку у відомих вчених багатьох країн.

В 1875 р. у Львівському університеті, куди запросили молодого вченого, була створена кафедра філософії та психології природи. Тут, у віці 25 років, він став одним з перших у Європі доцентом психології, чиї блискучі лекції викликали величезний інтерес. Програма його лекцій включала теоретичну, індуктивну, прикладну та кримінальну психологію, патогноміку, психологію творчості, психологію історії та цивілізації" етнопсихологію (і це задовго до появи роботи В.Вундта "Психологія народів").

Вже у ранніх роботах Охоровича були викладені основні погляди вченого на наукову психологію та експеримент і, крім того, показана необхідність тісного взаємозв'язку психологів з представниками інших наук, які займаються вивченням людини, а також реалізації в науковій роботі принципу єдності теорії та практики.

Охорович вважав необхідним створити науку про виникнення і розвиток духовної влади, яку він назвав психо-ембріологією. Тобто більше 100 років тому Охорович передбачав те, що зараз зветься генною психологією.

Міжнародне визнання принесли Охоровичу його праці з питань гіпнотизму: "Уявне навіювання", "Гіпнотизм та месмедіум". В 1916 році вийшла двотомна робота Охоровича "Психологія і медицина", в якій він обґрунтував необхідність читати курс психології студентам медицини. Вчений вніс в медичну психологію багато цінного. .

Саме Охорович першим висунув ідею про створення Міжнародного інституту психології, який, на його думку, повинен стати центром психологічної думки всього світу. В 1900 році такий інститут було створено і в 1901 році Охорович очолив в ньому експериментальну лабораторію. В інститут записалися близько 1000 вчених різних країн. В 1906 році Охорович став його Генеральним секретарем.

Вчений вважав, що психологія, і тільки вона, повинна бути основою для філософії, естетики, педагогіки, етики, криміналістики і багатьох інших наук.

КОВАЛЕВСЬКИЙ П. І. (1849-1923 pp.).  В своїх наукових дослідженнях Ковалевський, спираючись на анатомо-фізіологічні знання того часу, зокрема на рефлекторну теорію І.М. Сєченова, розвивав матеріалістичні уявлення про суть психічних явищ в нормі та патології. Він створив оригінальну концепцію про роль кровообігу та нервової системи. Вважав, що в основі всякого нервового захворювання (і психічного також) лежить порушення живлення нервових елементів і що від тривалості цього порушення залежить ступінь їх анатомічного руйнування.

Ковалевський дуже детально змальовує тип неврастеніка з нестійкою нервовою системою. Вона може стати основою для виникнення та розвитку первинного порушення здорового глузду, параної або іншого нервового або психічного захворювання.

ВЕРНАДСЬКИЙ В. В. (1863-1945 pp.). Видатний український та російський вчений-універсал. Він намітив нове відношення в напрямку розуміння зв'язку між психікою та зовнішнім світом. Вчений заперечував минулі погляди на співвідношення організму і середовища. Організм і середовище, організм і природа - це неподільне ціле, жива істота - біосфера. Те, що робиться в природі, не може не відображатися в організмі і, навпаки, організми так чи інакше впливають на середовище свого життя.

В історії наукового пізнання особливий інтерес викликало у Вернадського питання про суб'єкт рушійної сили наукової творчості, про значення особистості і рівня суспільства для розвитку науки, про самі засоби відкриття наукових істин.

Вернадський був засновником антропокосмізму, теорії, в якій природно-історична, природна (у широкому смислі - космічна), і соціально-гуманістична, людська, тенденція розвитку науки гармонійно зливаються в єдине ціле.

В Україні психологія розвивається як інтегральна частина світової психологічної науки. На початок XX ст. сформувалися відомі наукові школи: Київська (Г. І. Челпанов, І. А. Сікорський, С. А. Ананьїн), Одеська (І. М. Сєченов, 1.1. Мечніков, М. М. Ланге, С. Л. Рубінштейн). Уже на той час психологія розвивалась не лише як академічна наука, що ставила питання про сутність душі, але й як практична галузь суспільного життя: психологами розв'язувались проблеми, пов'язані з науковим забезпеченням умов оптимального розвитку особистості. Так, у 1884 році в Києві було відкрито інститут для навчання сліпих дітей, одним з піонерів освіти на Україні був А. Щербина. У своїй практиці він широко використовував психологічні знання.

Одним із найбільших центрів розвитку експериментальної психології у 20-30-х роках був Харків, де проводив перші дослідження видатний психолог Л. С. Виготський. Теоретичні положення Л. С. Виготського про розвиток психіки, мовлення, мислення стали вагомим внеском у клінічну психологію.

У 30-ті роки в Україні сформувалася група талановитих психологів-дослідників (О. М. Леонтьєв, О. В. Запорожець, О. Р. Лурія, І. А. Соколянський, В. П. Протопопов, Л. С. Залужний, П. І. Зінченко, Л. І. Божович, П. Я. Гальперін та ін.). Більшість названих учених працювала в Харкові, що певний час був столицею Радянської України. Вони планували перетворити Харківський університет у свій інтелектуальний центр. Отже, умови наукової праці в той час кращими були в Україні, але в подальшому, у зв'язку з централізацією керівництва країною, матеріальна база науки та видатні науковці концентрувалися в Москві. Відбувалося штучне "перекачування" їх із периферії до центру.

У 30-х роках XX ст. із Л. С. Виготським працюють О. М. Леонтьєв та О. Р. Лурія; у цей час в Харкові організувався Психоневрологічний інститут, на базі якого пізніше створюється Всеукраїнська психоневрологічна академія і при ній - сектор психології. Завідувачем сектора призначили О. Р. Лурія, завідувачем відділу дитячої і генетичної психології став О.М. Леонтьєв.

В академії працювали Олександр Запорожець (1905 – 1981), Лідія Божович (1908 – 1981), Петро Гальперін (1902 – 1988) та інші вчені, які досліджували психологію практичної діяльності, образу, свідомості й діяльності, пам’яті, сприймання, мислення.

З ініціативи українського психолога Григорія Костюка (1899 – 1982) було створено Український інститут психології, який він тривалий час очолював. Досліджуючи проблеми особистості, доводив, що вроджені безумовно – рефлекторні структури є основою розвитку психічних функцій і властивостей, але не визначають його змісту.

В 1937 році вчений публікує статтю "Про індивідуальний підхід до учнів в навчальній роботі", де підкреслює необхідність ретельного врахування індивідуальної своєрідності кожної підростаючої особистості, дає вчителям рекомендації, які не втратили своєї значущості і зараз.

Найбільш важливий напрямок - вивчення закономірностей психічного розвитку, генезису здібностей, становлення особливостей, характеристики рушійних сил, детермінант і статей цих процесів; впливи, які стимулюють творчу активність.

Г.С.Костюк постійно відстоював самостійність психології як науки і одночасно необхідність її тісних зв'язків із суміжними дисциплінами.

V. Висновок. Внесок у розвиток світової психології

Українська психологія зробила вагомий внесок у розвиток світової психології. Однак, починаючи з 30-х років, в українській психології відбувалися процеси, які негативно впливали на діяльність  психологів. Проходило згортання важливих напрямків психології, накладання на багатьох з них табу. У зв'язку з цим інтелектуальний потенціал української психологічної науки не зміг бути належним чином виявлений.

Вітчизняні вчені зосередились на різноманітних аспектах сприймання (Е. Рибалко), пам’яті (П. Зінченко, А. Смирнов), уяви, мислення, мовлення (М. Жинкін, І. Синиця та ін.), уваги (М. Добринін, І. Страхов), емоцій (П. Якобсон), вольових процесів (В. Селіванов). Помітними є напрацювання з проблем особистості – спонукальної сфери, свідомості та самосвідомості (Б. Ананьєв, Г. Костюк, П. Чамата, Л. Божович, О. Ковальов, М. Левітов, В. М’ясищев, М. Боришевський та ін.).

Окремі питання особистості досліджують у лабораторіях Інституту психології імені Григорія Костюка АПН України, на кафедрах психології класичних і педагогічних університетів. Систематично розглядають їх на з’їздах, наукових конференціях психологів.

Теоретико – методологічні проблеми психології порушують у своїх працях сучасні науковці: О. Ткаченко (методологічні принципи психології); Г. Балл (гуманістична парадигма психології); М. Боришевський, О. Татенко, Т. Титаренко (психологія суб’єкта); с. Максименко (принципи генетичної психології), В. Романець (історія психології, телеологічна парадигма психології, психологія вчинку); Л. Бурлачук (методи психології); В.Рибалко (історія психології особистості, окремі питання методології психології); М. Савчин (духовна парадигма психології).

ЛІТЕРАТУРА

  1.  Варій М.Й. Психологія.: Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2007.

2.  Загальна психологія / За ред. акад. Максименка С. Д. - Вінниця: Нова Книга, 2004.

3. Савчин М.В. Загальна психологія. – К.: «Академвидав», 2012.

4. Жуков С.М., Жукова Т.В. Історія психології: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.

    http://pidruchniki.ws/16280414/psihologiya/rozvitok_psihologiyi_ukrayini

5. Світова мережа Інтернет

Історія розвитку психіки

Проблема розвитку психіки має три аспекти вивчення:

1) виникнення і розвиток психіки в тваринному світі;

2) виникнення і розвиток людської свідомості;

3) розвиток психіки в онтогенезі людини, тобто починаючи з народження і до кінця життя.

Розвиток - це рух від простих форм і структур до вищих, більш складних. Розвиток життя, наприклад, це не коловорот подій, а послідовний процес, рух від найпростіших до дедалі складніших форм життя.

Вчені матеріалістичного напряму розглядають психіку як властивість високоорганізованої матерії, яка є продуктом тривалого (мільйони років) розвитку. Виникнення і розвиток психіки пов'язані з виникненням і розвитком органічної природи.

Історія розвитку психіки людини мала передісторію, яка пов'язана з біологічною еволюцією живих організмів. В цьому велику роль відіграло вчення Ч. Дарвіна (еволюційна теорія), який розкрив основні шляхи розвитку природи, її закономірності.

Для розуміння того, як виникла психіки людини, її свідомість, необхідно розглянути, як вона утворилася в процесі еволюції живих форм, як протягом багатьох мільйонів років розвиток психіки відбувався від найпростіших, елементарних форм до вищих, до появи найвищої форми психіки людини - її свідомості.

Досліджуючи природу матерії, вчені-матеріалісти вивчають різні форми руху матерії. Всім її видам, починаючи з неживої, неорганічної і закінчуючи найвищою складною матерією - людським мозком, властива якість відображення, тобто здатність реагувати на впливи. Форми відображення залежать від форм існування матерії.

Рушійною силою будь-якого розвитку є боротьба внутрішніх протиріч, боротьба між старим і новим, між тим, що відживає і тим, що народжується. Саме в цьому джерело розвитку психіки

Вищою формою відображення є психічне відображення, а вищою формою психічного відображення - свідомість

У неживій природі відображення може проявитися у вигляді механічної, фізичної чи хімічної взаємодії тіл або речовин (сонячний промінь і поверхня води, хвиля і камінь тощо).

З появою життя на Землі жива матерія набуває особливих властивостей. Загальною особливістю всіх живих організмів є подразливість.

Подразливість - здатність живого організму реагувати на зовнішні впливи середовища певними біологічними процесами

Біологічна форма відображення проявляється в активності (зовнішньої і внутрішньої) на прямі впливи, які самі по собі позитивно чи негативно впливають на організм.

Отже, з виникненням життя відображення стає якісно іншим. У неживій природі об'єкт залишається пасивним щодо впливів, а в живій природі живі істоти проявляють активність.

Подразливість є основою появи більш високого рівня відображення - психічного відображення, що проявляється у формі здатності відчувати.

Здатність відчувати - це чутливість. Чутливість проявляється в реагуванні на такі впливи середовища, від яких безпосередньо життя організму не залежить, але які сигналізують про біологічно значущі впливи середовища.

Поява і розвиток чутливості - нового рівня відображувальної діяльності - перебували в нерозривному зв'язку з ускладненням способу життя тварин і розвитком у них нервової системи; органів чуття та органів слуху.

Чим більшого розвитку досягає нервова система і мозок тварини, тим вищий рівень її психіки.

Стадії та рівні розвитку психіки тварин (О. М. Леонтьєв)

Рис. 1.3.1. Стадії розвитку психіки тварин

Найбільш організовані тварини знаходяться на найвищому рівні розвитку психіки. По суті дану стадію розвитку називають стадією інтелекту, яка характеризується складними формами відображення дійсності.

Інтелектуальна поведінка тварин характеризується такими основними ознаками:

1) за складних умов тварини після багаторазових "спроб і помилок" знаходять рішення;

2) якщо поставити тварину в аналогічні умови - відразу знаходить рішення;

3) якщо умови видозмінити - знаходить рішення, і це означає, що їй властиве перенесення.

Разом з тим у нестандартних ситуаціях проявляється обмеження інтелектуальної поведінки тварин.

На різних стадіях розвитку психіки у тварин спостерігаються певні механізми відображувальної діяльності. Так, тварини проявляють такі рівні поведінки:

Спостерігається у примітивних ссавців, збільшується на ступені вищих приматів, досягає максимуму у людини (Рис. 1.3.5, 1.3.6).

Процес і результат набуття індивідуального досвіду. Спостерігається у черв'яків, в середній мірі у риб, рептилій, досягає максимуму у приматів і людини.

Сукупність вроджених компонентів поведінки й психіки тварин і людини. Досягає максимуму у комах, середньої міри - у птахів, нижчих ссавців, майже нулю дорівнює - у людини (Рис. 1.3.2, 1.3.3, 1.3.4).

Опосередкована нервовою системою закономірна реакція-відповідь організму на подразник. Притаманна черв'якам, примітивним ссавцям.

Спрямовані дії організмів (найпростіші тварини, рослини), окремих клітин під впливом однобічно діючого стимулу (світла, температури, хімічних речовин).

Рис. 1.3.2. Вроджена реакція пташенят на наближення руки людини

Рис. 1.3.3. "Гагарка" висиджує камінь замість яйця, перекладеного під час її відсутності в нове місце

Рис. 1.3.4. Заєць "грає" на барабані

Рис. 1.3.5. Мавпа за допомогою палиці дістає яблуко

Рис. 1.3.6. Шимпанзе перебирається на інший пліт, щоб набрати води з баку і загасити вогонь, який заважає дістати приманку. Зачерпнути води з озера мавпа не здогадується

Всі форми відображення (інстинкти, навички, інтелектуальні дії) різко не розмежовуються. Існує єдина безперервна лінія розвитку у тваринному світі (інстинкти обростають навичками, навички переходять в інстинкти).

Однак конкретні прояви демонструють перервність: в одних видів тварин переважають інстинкти, в інших-утворені в особистому досвіді асоціації.

Відмінність психіки людини від психіки тварин

1. Тварина може діяти лиже в межах ситуації, що сприймається безпосередньо, а всі здійснювані нею акти обмежені біологічними потребами. Людина може передбачати події, чинити відповідно пізнаної необхідності.

2. Тварини здатні використовувати предмети як знаряддя, але жодна тварина не може створити знаряддя праці й виконувати колективні знаряддєві дії.

3. Тварини здатні переживати емоції, але тільки людина може переживати почуття.

4. Різні умови розвитку психіки тварин і людини. Розвиток психіки у тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінується суспільно-історичними умовами.

Свідомість

Поняття про свідомість, її особливості та функції

Людина як істота, що володіє найскладнішими проявами психіки, є носієм свідомості. Свідомість - це особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, є формою цілеспрямованого психічного відображення.

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість як категорія філософії та психології традиційно розглядається науковцями. Зародження цих ідей почалося ще в античності, коли сформувались два філософські напрямки - ідеалізм та матеріалізм. З точки зору першого - ідеалізму - свідомість трактується як власне людська форма психіки, початок і умова буття, матеріалісти розглядають свідомість як результат відображення людиною дійсності, продукт пристосування та активного ставлення до буття. Однак щодо більш точної інтерпретації цього поняття виникає величезна кількість невирішених питань, тому вивчення та трактування поняття свідомості і по сьогодні залишається відкритою науковою проблемою. Свідомість характеризується певними особливостями.

Рис. 1.4.1. Ознаки свідомості

Свідомість поза людським буттям неможлива: свідомість народжується в бутті, створює буття, відображає буття. Таким чином, свідомість виконує такі функції:

Рис. 1.4.2. Функції свідомості

Так, пізнавальна функція свідомості проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності; регулятивна-в контролі поведінкових та емоційних проявів; прогностична - в побудові образів майбутнього, плануванні подальшого життя; рефлексивна - в пізнанні людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності; комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

Структура свідомості

Попри те, що прояви свідомості мають системний та інтегрований характер, вчені для зручності вивчення цього феномену виробили структуру, що має такі компоненти:

Рис. 1.4.3. Структура свідомості

Цілком очевидно, що структура свідомості взаємопов'язана з її функціями, майже кожний компонент відповідає за певну функцію, наприклад, знання - за пізнавальну і прогностичну, рефлексивна функція забезпечується роботою самосвідомості тощо.

Рівні вияву психіки людини

Психіка - це складний комплекс, який працює за певними закономірностями. Як складові цього комплексу виокремлюють несвідомий, підсвідомий, свідомий і над свідомий рівні, які взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Кожен рівень виконує свої необхідні функції у цілісному функціонуванні всієї психіки. Усі вони надзвичайно важливі під час життєдіяльності людини.

Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

Рис. 1.4.4. Рівні психіки

Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні.

Підсвідомість - це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити

З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого

Проникнути в підсвідомість можна за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій і снів людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо.

Явища людської психіки дуже різноманітні. Психічна діяльність може виходити за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень.

Несвідомість - це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність

Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так.

Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів.

Надсвідомість утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії

До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо.

Наприклад, різка зміна погоди, пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їхній настрій.

Оскільки людина має справу з комплексним використанням фактів свідомості та поведінки, вона може заглиблюватися в сфери неусвідомлюваного психічного.

Філогенетичні та онтогенетичні фактори формування свідомості

Філогенез - процес становлення психічних структур в ході біологічної еволюції виду або соціокультурної історії людства в цілому

Людина народжується без сформованої свідомості, маючи лише потенціал для її становлення. Також ця психологічна категорія виникала і вдосконалювалась поступово з розвитком людства тобто є продуктом його суспільно-історичного розвитку. Згідно теорії О. М. Леонтьєва, найважливішою детермінантою формування свідомості стала специфічна трудова діяльність, що підпорядкована суспільним зв'язкам і відносинам. Саме завдяки праці людей у їх психіці виникає специфічна форма відображення дійсності - свідомість. По ходу її становлення ускладнюється мислення людини, сприяючи розвиткові мовлення та відповідно складних форм інтелектуальної діяльності. Мова-необхідна умова виникнення свідомості. Усвідомлювати - означає відображати об'єктивну дійсність за допомогою об'єктивованих в слові суспільно вироблених узагальнених значень.

Свідомість також не дається людині від народження; з'явившись на світ, дитина ще не здатна відразу відокремлювати образ світу від само сприймання. Однак мозок має потенціал для цього, тому біологічний фактор виступає основою для формування свідомості.

Онтогенез - процес індивідуального розвитку людини

Рис. 1.4.5. Онтогенетичні фактори формування свідомості

Потрапляючи до суспільних умов існування, дитина починає засвоювати цивілізаційний досвід, і таким чином соціальне середовище як наступний фактор є джерелом формування свідомості, що забезпечує її зміст. Паралельно спрацьовує й активність самої особистості, що виражається в діяльності.

Тільки вияви та взаємодія всіх трьох факторів забезпечують формування свідомості, а відтак і особистості.

Література до розділу

1. Айсмонтас Б. Б. Общая психология. Схемы. - М.: Владос пресс, 2003. - 288 с.

2. Бондарчук Е. И., Бондарчук Л. И. Основы психологии и педагогики: Курс лекций. - К.: МАУП, 2002.- 168 с.

3. Варій М.Й. Психологія.: Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 288 с.

4. Гамезо М.В., ДомашенкоИ. А. Атлас по психологии. - М., 1986.

5. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. Курс лекций. - М.: ЧеРо, при участии издательства Юрайт, 2002.-

336.

6. Дубровина И. В., Данилова Е. Е., Прихожан А. М. Психология.- М.: Изд.центр Академия, 1999. - 464 с.

7. Журавська Л. М. Соціально-психологічний тренінг: розвиток якостей особистості працівників сфери туризму. - К.: Видавничий Дім Слово, 2006. - 312 с.

8. Загальна психологія / За ред. акад. Максименка С. Д. - Вінниця: Нова Книга, 2004.

9. Загальна психологія / За ред. М'ясоїда П.А. - К.: Вища школа, 2001.

10. Загальна психологія./Скрипченко О., Долинська Л., Ого-роднійчук З. та ін. - К.: АПН, 2002-464 с.

11. Зинченко В. П. Миры сознания и структура сознания//Вопросы психологии. - 1991. - № 4.

12. Коломинский Я. Л. Человек: психология. - М.: Просвещение, 1986.

13. КрутецкийВ. А. Психология. - М.: Просвещение, 1986.

14. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М.,

1977.

15. Маклаков А. Г. Общая психология. - СПб.: Питер, 2001. -

592 с.

16. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія. -

К., 2000.

17. М'ясоїд П. А. Задачі з курсу загальної психології: Навч. посіб. - К.: Вища школа, 2000.- 183 с.

18. Немов Р. С. Психология.В трех книгах. Книга 1. - М.: Вла-дос, 1999.

19. Психология. Словар./Под ред. Петровского А. В., Ярошевского М. Г. - М.: Политиздат, 1990. - 494 с.

20. Психологія. За ред. Трофімова Ю. Л.- К.: Либідь, 2000.

21. Фрейд З. Психология бессознательного. - М., 1989.

22. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности. - СПб.: Питер, 1999.

23. Чуприкова Н. И. Психика и сознание как функции мозга. - М.: Просвещение, 1985.

Історія психології - Жуков С.М.

http://pidruchniki.ws/16280414/psihologiya/rozvitok_psihologiyi_ukrayini

Міністерство науки та освіти України

Миколаївський національний університет імені

В.О. Сухомлинського

Інститут психології

Кафедра теоретичної та

прикладної психології

РЕФЕРАТ

з теми: «Психіка. Свідомість»

                                                                                     Виконала:

                                                                студентка 137 групи

                                                            Компанієць Юлія

                                                 Перевірив:

         кандидат психологічних

                                                  наук, доцент

                                                                   Грушевський Валерій

                                                      Олександрович   

м. Миколаїв

2013 рік


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25473. Сущность, функции и структура социальной работы 16.56 KB
  Сущность функции и структура социальной работы Социальная работа Холостова – это разновидность человеческой деятельности цель которой оптимизировать осуществление субъективной роли людей во всех сферах жизни общества в процессе жизнеобеспечения и деятельности существования личности семьи социальных и др. специалисты стала затем особой профессией получившей название социальной работы. Данная функция ассоциируется с пониманием социальной работы как в узком так и в широком смысле слова; 4.Социальномедицинская функция организация...
25474. Структура социальной работы. Направлении уровни формы и методы социальной работы 13.46 KB
  Направлении уровни формы и методы социальной работы субъект содержание из вытекающих функций средства управление объект цельОбъект и предмет основополагающие категории развития теории социальной работы. Так в словаресправочнике по социальной работе отмечено: Объектом исследования социальной работы является процесс связей взаимодействий способов и средств регуляции поведения социальных групп и личностей в обществе. Представлен в современной России подсистемами социальной защиты дополнительного образования молодежной...
25475. Современные записки 11.08 KB
  И как теперь видно именно литературный отдел Современных записок создал им известность если не сказать славу обеспечил жизнеспособность всему изданию когда в 1940 году после немецкого вторжения во Францию продолжать его выпуск стало невозможно в НьюЙорке с января 1942 года стал выходить Новый Журнал основанный романистом Марком Алдановым и поэтом Михаилом Цетлиным где был сохранён круг авторов Современных записок. Семьдесят номеров Современных записок журнал задумывался как ежемесячник но по многим причинам связанным...
25476. Принципы профессиональной социальной работы. Значение принципов для практик социальной работы 11.37 KB
  принципы профессиональной социальной работы. Значение принципов для практик социальной работы Принцип универсальности исключение дискриминации при оказании социальной помощи по расовым национальным религиозным политическим и иным признакам Принцип охраны социальных прав оказание помощи клиенту не может быть обусловлено требованием к нему отказаться от своих социальных прав или от части из них Принцип социального реагирования осознание необходимости принимать меры по выявленным социальным проблемам действовать в соответствии с...
25477. Российское телеграфное агентство (РОСТА) — центральный информационный орган советского государства (РСФСР, с 1924 СССР) в 1918—1925 годах. 11.67 KB
  Новое агентство было названо Российским Телеграфным агентством при Всероссийском Центральном Исполнительном Комитете сокращенно РОСТА. Техническую базу РОСТА составили структуры Петроградского телеграфного агентства и частных информационных агентств. СНК всем средствам массовой информации вменялось в обязанность перепечатывать полученные по каналам РОСТА декреты Советского правительства и последние новости.
25478. ГАЗЕТА ИЗВЕСТИЯ ПЕТРОГРАДСКОГО СОВЕТА РАБОЧИХ, КРЕСТЬЯНСКИХ И КРАСНОАРМЕЙСКИХ ДЕПУТАТОВ (1917-1921) 10.78 KB
  Москвы и Московской области 16 апреля 1921 г. Переписка с Обкомом ВКПб ОГПУ прокурором Ленинградской области о работе газеты; о письмах крестьян с критикой коллективизации сельского хозяйства принудительного труда крестьян на лесозаготовках состоянии сельского хозяйства в деревнях Ленинградской области и другим вопросам. ЛЕНИНСКИЙ ПУТЬ ОРГАН ВОЗНЕСЕНСКОГО РАЙКОМА ВКПб И ВОЗНЕСЕНСКОГО ИСПОЛКОМА РАЙОННОГО СОВЕТА ДЕПУТАТОВ ТРУДЯЩИХСЯ ЛЕНИНГРАДСКОЙ ОБЛАСТИ 19381941 Приказы по редакции и типографии газеты.
25479. Методы соц.работы 13.88 KB
  работы давала Хотемова на лекциях в ПЛ № 34 – способы совокупность приемов и операций в соц. по направлениям и формам соц.работы: ● организационные; ● соц.
25481. Эффективность социальной работы- понятие, критерии и показатели 22.57 KB
  Эффективность социальной работы понятие критерии и показатели Существует два определения понятия эффективность социальной работы ЭСР:1 ЭСР это соотношение между достигнутыми результатами эффектами и затратами связанными с обеспечением результатов. На практике приходится считаться с так называемыми предельными результатами когда их количественные и качественные характеристик возрастают изза лимитации целого ряда факторов в данном учреждении социальной защиты; 2 ЭСР это фактически достигнутые и необходимые результаты...