88187

Правове регулювання права власності в Україні

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування управомоченої особи, якою є власник, над належними їй речами у вигляді одноосібних повноважень володіння, користування та розпоряджання ними...

Украинкский

2015-04-26

109.47 KB

1 чел.

 Правове регулювання права власності в Україні

  1.  Право власності в системі речових прав: поняття та зміст.
  2.  Форми права власності (Право приватної власностіПраво державної власностіПраво комунальної власностіСпільна власність).
  3.  Набуття права власності (первинні та вторинні способи набуття).
  4.  Припинення права власності.

 

Право власності в системі речових прав: поняття та зміст.

Власність і право власності. Власність – запорука свободи. Ця теза стосується однаковою мірою і кожного громадянина і держави. Духовно та матеріально багата людина стає господарем своєї волі, а економічне здоров’я держави – запорукою її суверенітету. Багатство громадян і багатство держави – поняття взаємозумовлені. З одного боку, із надбань окремих громадян започатковується добробут держави, а з іншого – весь матеріальний і духовний потенціал держави скеровується на задоволення потреб тих же громадян [10, c. 53].

Власність традиційно розуміється головним регулятором економічних відносин [16, c. 301]. Тобто, основою власності є економічні відносини привласнення матеріальних благ (природні ресурси, засоби і продукти виробничої діяльності тощо). І це виражає ставлення одних осіб до благ як до «своїх», а інших – як до «чужих». Відтак перші набувають владу«господаря» щодо майна, другі – обов’язку утримуватись від посягань на нього та створення перешкод «господарю» у пануванні цим майном. Однак функціонування такого відношення і поведінка його учасників вимагають необхідної правової регламентації.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування управомоченої особи, якою є власник, над належними їй речами у вигляді одноосібних повноважень володіння, користування та розпоряджання ними [9, c. 529-530].

Власність пов’язується з такими категоріями як «майно» і «право» [16, c. 301]. Тому, власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному та в юридичному аспекті. Власність, в економічному аспекті, – це присвоєння матеріальних благ чи належність наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. У юридичному аспекті, власність – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого» [14, c. 277-279].     

Також поширене уявлення про власність як природне право людини: визначення особи як власника та сприйняття майна своїм. Є дві умови для права власності: 1) суб’єктивний характер – ставлення особи до речі як до своєї; 2) об’єктивний – можливість здійснення власником певних дії щодо свого майна (повноваження власника) [16, c. 301].

У цивільно-правовій доктрині право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам — власникам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них цього права щодо цих благ. Такі правові норми у сукупності утворюють відповідний інститут права власності.Необхідно враховувати, що норми цього інституту містяться не лише в Цивільному кодексі України чи інших актах цивільного законодавства, а й у Конституції України, господарському, земельному, сімейному законодавстві тощо. До інституту права власності мають належати ті норми, які, зокрема, встановлюють: а) належність матеріальних благ власнику; б) підстави й умови виникнення в особи права власності; в) обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпоряджання матеріальними благами; г) підстави й умовиприпинення права власності; д) правові засоби захисту прав власника.

Право власності в об’єктивному розумінні є комплексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, але також і інших галузей права (що регулюють та захищають приналежність матеріальних благ конкретним особам – конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного).

Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене й гарантоване законом право власника здійснювати володіння, користування та розпоряджання щодо належного йому майна на свій розсуд, якщо інше не передбачено законом, а також право захисту. Таким чином, суб'єктивне право власності означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Також є абсолютний характер суб'єктивного права власності, що означає, що власникові протистоїть необмежена й завідомо не визначена кількість осіб, яким заборонено порушувати (втручатись у) таке суб'єктивне право і створювати перешкоди в його здійсненні [9, c. 530; 16, c. 304-305].

Право власника на власні дії характеризується як: 1) пряме та безпосереднє панування над річчю; 2) виключне панування особи над річчю; 3) абсолютність влади над річчю надається власнику. Панування власника над річчю носить правовий характер (і не пов’язаний з обов'язковим фактичним володінням нею): річ залишається у власності навіть у тому разі,  коли вона викрадена, загублена.

Виділяють такі характерні ознаки права власності, як суб’єктивного права:

1)                його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володінняправо користування і право розпоряджання майном;

2)                суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права. Причому, слід зазначити, що стаття 13 Конституції України від 28 червня 1996 р. передбачає рівність усіх суб’єктів права власності перед законом;

3)                об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об’єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи і т.п.). Слід звернути увагу, що об’єктом може бути лише майно (не можуть бути у власності – дії, результати послуг тощо). Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Не може бути у власності і визначатися річчю тіло людини (живої чи мертвої), а також предмети недосяжні. Хоча товаром може стати об’єкти донорства і трансплантації;

4)                своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі [15, c. 418-419; 18, c. 214].

Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Врегульовані правовими нормами економічні відносини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії як право власності в сучасних державах. Право власності та її форми звичайно закріплюються у конституційному порядку [19, c. 492]. Тому Право власності можна визначити як певну систему правових норм, яка встановлюється державою з метою регулювання економічних відносин власності [14, c. 283]. 

Оскільки власність фігурує як в правовому, так і в економічному полі, то і її функції є пов’язаними між собою.

1)                економічна функція власності – полягає у наданні можливостей для її використання у виробництві та загалом у підприємницькій діяльності.

2)                соціальна функція – обумовлена зв’язками у соціумі стосовно власності. Права власника не можуть існувати самі по собі без соціального наповнення (між ким виникають відносини, стосовно чого і який їх зміст?) [16, c. 302-303].

ЦК України: Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ст. 316 Цивільного кодексу України) [2].

Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 318 ЦК України) [2].

Право власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, які мають місце за умов воєнного чи надзвичайного стану (ст. 321 ЦК України) [2].

Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК України) [2].

 

Зміст права власності у суб’єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника:

1)                 права володіння;

2)                 права користування;

3)                 права розпорядження.

Нерідко в літературі їх іменують «тріадою права власності». Ці правомочності виникають у власника водночас з виникненням права власності. Щодо права управляти майном і вчиняти з ним дії, то це не нова, самостійна від названої «тріади» правомочність власника, а лише уточнення (роз’яснення) права користування і розпорядження майном.

Окремо право володіння, право користуванняправо розпорядження може належати також іншим особам – орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежується лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб’єктивне право на шкоду іншим особам [17, c. 305-306]

На зміст права власності не впливають місце проживання власника і місцезнаходження майна [2, ст. 317].

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе.Однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом). Володіння – не тотожне присвоєнню, бо є передумовою присвоєння і виступає його результатом. Тобто: перше ніж присвоїти річ, потрібно нею володіти. Право володіння – це юридична можливість фактичного впливу на річ.

Слід розрізняти:

1)     право володіння як правомочність власника (Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної);

2)     як інше речове право (як речове право на чужу річ – гл. 30 ЦК України) ;

3)     право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю – тобто володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою (Прикладом є передача власником належного йому майна наймачеві (ст. 759 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається договором з власником (або надається за законом, заповітом, рішенням суду) набувачеві інших речових прав (глава 30 ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах);

4)     фактичне володіння, тобто володіння, не засноване на праві (особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

У літературі класифікують володіння на: законне (таким, що ґрунтується на законі) і незаконнеОднак «право володіння» завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже вираз «незаконне володіння» може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави.

Законне володіння річчю ще називають титульним володінням. Титульне володіння передусім належить самому власникові. Проте, як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам (наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову). Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу). Всі три правомочності водночас можуть належати тільки власникові, тому його титульне володіння власника є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника, на підставі договору або за інших правових підстав) – похідним.

Володіння без будь-яких правових підстав є незаконним (безтитульним):

1)            добросовісне незаконне володіння – якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність (коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника).

2)            недобросовісне незаконне володіння – якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається (якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено) [17, c. 306-307].

Право володіння захищається шляхом пред’явлення віндикаційного позову – позову про витребування майна з чужого незаконного володіння [22, c. 720-721].

Отже володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

 

Право користування це право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Як правило, з передачею правомочності користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана іншій особі і без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочностіволодіння, ані правомочності користування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право користування в об’єктивному значенні – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування у суб'єктивному значенні – це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Користування може здійснюватись шляхом: а) вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо), б) вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності відповідних прибутків). Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику [17, c. 306-307].

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її використання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено договором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК) [2].

Отже, користування річчю означає можливість використовувати властивості речі для своїх потреб чи потреб інших осіб, присвоювати плоди та доходи, що їх приносить річ. Правокористування річчю захищається позовом про усунення перешкод для користування річчю, який в теорії називають негаторним [22, c. 721].

 

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна)Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна). Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нормах праваможливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Визначення фактичної долі речі – це зміна її фізичної сутності (аж до повного знищення (наприклад, споживання). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ (продати, подарувати, викинути).

Розпорядження річчю передбачає можливість укладення щодо речі будь-яких правочинів в межах визначених законодавством.

Передаючи річ в найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише в тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі [17, c. 307-308].

Згідно ЦК України (ст.317) визнається незалежність змісту права власності від місця проживання власника та місцезнаходження майна, що означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження цим майном на однакових засадах, визначених Конституцією України та цивільним законодавством України [18, c. 215].

 

Обов'язки власникаЗміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК України) [2].

Здійснення права власності (ст..316, 319 ЦК України):

1)     відповідно до закону;

2)     за власною волею;

3)     незалежно від волі іншої особи;

4)     на власний розсуд;

5)     шляхом реалізації правомочностей власника (володіти, користуватись, розпоряджатись);

6)     вчиняючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (зокрема, використовуючи своє майно для підприємницької діяльності).

Здійснення права власності відбувається прямо (для приватних власників) або опосередковано (для публічних власників – здійснюють свої права через уповноважених осіб). Законом України «Про управління об’єктами державної власності» визначене коло державних органів, котрі уповноважені управляти державним майном: Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, Фонд державного майна України; інші державні органи.

Обмеження права власності. Є: а) тимчасове обмеження власника у правомочностях, б) а також загальні заборони та межі з позбавленням права власності, яке тягне його припинення як суб'єктивного права.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку – воно надає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства3. Зовнішня воля особи завжди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро4.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК України, тощо, є наступні: а) встановлення суспільного інтересу (винятково в інтересах загального блага); б) на підставі й у межах закону; в) межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання (рівність всіх власників передзаконом); г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а просто зменшують їх обсяг (стримують власника у здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб). Наприклад, заборона відчуження майна (переданого в заставу), арешт майна, недопустимість мати певні об’єкти на праві власності; використовувати майно лише за його цільовим призначенням. 

Наголос робиться на наступному:

1)  власність зобов'язує (ч. 4. ст. 319 ЦК України);

2) при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК України);

3) власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК України);

4) діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК України) [2].

5) Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК України передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в Постанові ВР України від 17.06.1992 року «Проправо власності на окремі види майна», якою встановлено, по-першеперелік видів майнащо не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України (зброя, боєприпаси, вибухові речовини, електрошокові пристрої, бойові отруйні речовини, бойова і спеціальна воєнна техніка тощо); по-другезапроваджується спеціальний порядок набуття права власності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогнепальна гладкоствольна зброя, може бути придбане за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна зброя - особами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету України по ядерній та радіаційній безпеці та ін. [5]

Ч.2 ст.374 ЦК припускає можливість встановлення для іноземців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних ділянок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділянка у власність. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК України) [2].

Для суб'єктів публічного права закон також передбачає певні обмеження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об'єктів, лише на які він має право як суб'єкт права власності (ст. 13 Конституції України, ст. 324 ЦК України): земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК України не встановлено. Іноземні держави, згідно зі ст. 85 Земельного кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, зокрема це стосується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК України); житлового фонду. Так, ст. 383 ЦК України передбачається, що власник житлового будинку, квартири не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України).

Підстави виникнення і види обмежень:

1) обмеження, що випливають із закону – є загальнообов'язковим для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне за собою правову відповідальність (право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб'єкта права власності).

2) обмеження, що виникають з договорів («самообмеження») – власник, укладаючи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі обмежує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, користуванню і розпоряджанню належним йому майном (зі встановленням емфітевзису (ст. 407 ЦК) власник земельної ділянки обмежується в користуванні нею).

3) обмеження, встановлені судовим рішенням – ч. З ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленості з цього питання між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.

 

 

2. Форми права власності.

У ЦК України форми власності не врегульовуються (хоча в укр.. законодавстві трапляється вживання цього терміна). Між поняттями типи та види права власності відсутнє чітке розмежування. Види власності у ЦК України не виокремлюються, хоча ч.1.ст.316 містить вираз про довірчу власність як особливий вид права власності, а ст.355 містить види спільної власності – сумісну і часткову. Але сама спільна власність не вважається видом або формою власності.

Найпоширенішою є точка зору про приватну, державну та комунальну власність як форми права власності.

Якщо узагальнити бачення, котрі є в літературі щодо типів, форм та видів права власності, то можна зазначити наступне:

Типи права власності – публічна і приватна;

Форми: в рамках публічного типу – власність Українського  народу, державна, комунальна; в рамках приватного типу – власність юридичних осіб та власність фізичних осіб.

Види – вже в рамках кожної з форм:

 - види державної власності – власність держави Україна, власність іноземних держав, власність державного утворення;

- види комунальної власності – власність територіальної громади, власність села, селища, міста, району в місті;

- види приватної власності фізичних осіб – громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства;

Види приватної власності юридичних осіб – товариств та установ. (Підвиди – власність товариств – підприємницьких (господарських товариств та виробничих кооперативів) та непідприємницьких).

Окремий вид власності становить довірча власність (ч.1. ст.316 ЦК України).

Наявність таких форм, типів та видів мала б свідчити про існування різних правових режимів права власності, а це не відповідає Конституції України, кА передбачає рівність всіх власників, що закладає шлях до розуміння єдиного інституту права власності безвідносно до правосуб’єктності їх носіїв. Тому варто позбутись поділу на типи, форми та види права власності.

Відмова ЦК України від врегулювання колективної власності, а й форм права власності взагалі є концептуальним і принциповим підходом [15, c. 412-415].

Окремий вид власності становить довірча власність (ч.1. ст.316 ЦК України). Цей вид права власності прийшов в Україну із англо-американської системи і фактично руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, а навпаки – привносить концепцію розщіпленої власності: на один і той самий об’єкт (майно) існує два права власності – номінального власника (засновника довірчої власності) і довірчого власника (особи, яка управляє майном засновника на його користь чи на користь іншого вигодонабувача). Право довірчої власності є визначальним для таких конструкцій як патронат, юридичні особи, майнові відносини подружжя. Зобов’язальні відносини з приводу володіння, користування та розпоряджання майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника – регулюються гл.70 ЦК України. Однак є і ч.2 ст. 1029 ЦК України, в якій передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно (фактично охоплюючи одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини) [15, c. 416].

 

2.1. Право публічної власності

Суб’єкти публічного права, які зазвичай розподіляються на публічно-правові утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи). Юридичні особи публічного права проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Господарський кодекс визначає для них інший правовий режим їх майна – право господарського відання абооперативного управління. Тому юридичних осіб публічного права слід виключити з кола суб’єктів права власності [15, c. 417-418].

Також суб’єктом є український народ.

 

2.1.1. Право власності Українського народу

Об’єкти: Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Суб’єкт – український народ. У зв'язку з тим, що в етнодержавознавстві іноді ставиться під сумнів існування самого явища "Український народ", виникає питання, чи можна взагалі вважати Український народ суб'єктом (учасником) цивільних відносин?

Ч. 2 ст. 2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Оскільки народ, хоча і з деякими застереженнями, може бути визнаним суб'єктом публічного права, то, очевидно, так само він має бути визнаним і суб'єктом цивільних відносин, а відтак, може бути і суб'єктом права власності.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України (ст. 324 Цивільного кодексу України). Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна зводяться лише до здійснення права управління зазначеним майном.

Реалізовувати це право можуть як органи влади чи місцевого самоврядування, так і безпосередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референдумі(про зміну кордонів держави, тобто передачу чи набуття частини її території - землі, яка належить Українському народу).

Особливістю набуття права власності Українським народом є те, що у кожному разі воно може відбуватися лише на підставі спеціального вольового рішення уповноваженого на те органу державної влади. Таке рішення за своєю суттю є актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (законУкраїни, постанова Верховної Ради тощо).

Отже, Право власності Українського народу може бути визначене як можливість народу через уповноважені державні органи або безпосередньо використовувати майно, котре йому належить відповідно до Конституції та законів України.

 

2.1.2. Право державної власності

Право державної власності – це влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майном, котре їй належить.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу. Державу Україна не слід змішувати з окремими державними органами — Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

-         Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності.

-         Верховна Рада України – затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням тощо.

-         Кабінет Міністрів України – здійснює управління державною власністю (ст. 116 Конституції) з певними обмеженнями.

-         Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи.

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники цього суб'єкта: вони діють не від власного імені і не в своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу безпосередньо (ст. 5 Конституції).

Об’єкти. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ст. 326 Цивільного кодексу України).

1) майно, яке забезпечує діяльність ВР України та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи, що мають загальнодержавне значення та забезпечують економічну стабільність та розвиток держави.

2) акції (пакети акцій) і права на частки у майні господарських товариств;

3) майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна.

Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Наприклад, Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а саме: а) закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідносинах, у тому числі цивільних, і б) майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою суверенітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Підставами набуття права державної власності є загальні для усіх видів права власності підстави: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189); 5) договір; 6) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК).

Крім того, спеціальними підставами набуття права державної власності (тобто, такими, що стосуються лише цього виду права власності) є: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) конфіскація (ст. 354 ЦК); 6) націоналізація.

Здійснення права державної власності відбувається за допомогою різних способів:

- безпосередньо у процесі здійснення управління державною власністю – Фонд державного майна – управляє майном, що приватизується;

- Шляхом створення певних організаційно-правових форм:

1) право господарського відання (ст. 136 Господарського кодексу України) – це речове право суб’єкта підприємництва на володіння, користуванні і розпорядження майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника (тобто держави) у випадках передбачених законом. Власник майна (держава) не втручається в оперативно-господарську діяльність підприємства, але право господарського відання не включає право продажу або відчуження майна без попередньої згоди держави. Тому право господарського відання завжди буде вужчим ніж право власності. Отже в цій ситуації держава завжди залишається власником, а право повного господарського відання і його обсяг завжди залежить від неї. Інститут господарського відання має вразливі сторони, оскільки передбачає в своїй основі штучність введення фіктивної особи «ніби-то власника» - державного підприємства, яке насправді власником не виступає і бути не може, а його правомочність розпорядження залежить від держави-власника. Право господарського відання у юридичній літературі часто розглядають я речове право на чуже майно [9, c. 326].  

2) право оперативного управління (ст.137 Господарського кодексу України) – речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законам, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Наприклад майно казенного підприємства закріплюється на праві оперативного управління. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 Господарського кодексу України).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

- казенне підприємство (основним споживачем їх продукції є держава (50 і більше %) або інший суб'єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в ч. 3 ст. 76 Господарського кодексу України, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

- як і при праві господарського відання, власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням [9, c. 327].

 

2.1.3. Право комунальної власності

Об’єкти. У комунальній власності є майноу тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді (ст. 327 Цивільного кодексу України). Зазначене майно є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування. Це обумовлено насамперед тим, що ефективне функціонування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного права.

а) майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів,

б) кошти місцевих бюджетів, житловий фонд,

в) об'єкти житлово-комунального господарства,

г) майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно;

д) різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації.

В комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виняткової власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно переходить відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності». Об’єктом передачі є цілісні майнові комплекси, нерухоме майно та індивідуально визначене майно.

Суб’єктом є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. (ст.ст. 142, 143 Конституції і ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"). Через введення нового суб’єкта права власності ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності (ст. 327). До речіКонституція України не передбачає як суб’єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад (сіл, селищ, міст, районів у містах) [15, c. 417].

Право комунальної власності може здійснюватись і через комунальні підприємства: комунальне унітарне комерційне підприємство (знаходиться у комунальній власності і перебуває у нього на праві господарського відання) і комунальне унітарне некомерційне підприємство (на праві оперативного управління). Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління [9, c. 327].

Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ (ч. 2 ст. 335 ЦК), знахідку (ч. 2 ст. 338 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ч. 2 ст. 341 ЦК), на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч. З ст. 1277 ЦК), передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо. Передача об’єктів із державної у комунальну власність здійснюється за рішеннями: а) Кабінету Міністрів України; б) органів, уповноважених управляти державним майном.

Територіальні громади набувають і здійснюють право власності через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Сільська, селищна, міська, районна в місті рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріальні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснювати контроль за їх виконанням (ст. 16 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").

 

2.2. Право приватної власності

Суб’єкти. У ст. 325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, котрі можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому слід врахувати, що юридичні особи є такими ж власниками як і фізичні особи (без поділу на суб’єктів права приватної та колективної власності). Суб’єктами права приватної власності є юридичні особи недержавної і не комунальної форми власності, незалежно від їх організаційно-правової форми [15, 417].

Конституція України від 28 червня 1996 р. у статті 41 передбачає загальні положення, що стосуються права приватної власності, зокрема:

1) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю;

2) право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом;

3) ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності;

4) Право приватної власності є непорушним;

5) примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості;

6) примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

7) конфіскація майна може бути застосована виключно за  рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом;

8) використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,  погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [1].

ЦК України закріплює рівність усіх суб’єктів права власності перед законом. Тут мається на увазі юридична, а не фактична рівність суб’єктів права власності, адже остання існує далеко не завжди. Це означає, що законодавство України не може надавати переваги тим чи іншим суб’єктам права власності у цивільних правовідносинах. Однак деякі обмеження можуть зазначатися в законодавстві України.

Об’єкти права власності громадян.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони [1].

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна» було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини - можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу(органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо) [5].

Не можуть перебувати у власності громадян чи юридичних осіб об’єкти права виключної власності народу України [9, c. 325]. 

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству,

Особливим об'єктом права є земля. Згідно із Земельним кодексом України підстави набуття суб'єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу громадян (громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства), а також від правового статусу юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи).  Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельну ділянку за наявності у них повної цивільної дієздатності.

Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневий шар у межах цієї ділянки, на шари грунту під нею, на водні, лісові, рослинні об’єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто грунтовий і повітряний), але не безмежний у глибину а висоту, а лише в межах, необхідних для здійснення забудови (ч.3 ст. 373 ЦК).

Порядок здійснення права власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375 ЦК України) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в нихВидами житла є житловий будинок, квартира та інші. Житловий будиноквизначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, скажімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тобто законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для постійного у ній проживання.

Садибавідповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий будинок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про відчуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. У багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення (допоміжні) - дахи, під'їзди, східці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир – всі означені об'єкти складають єдине не від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони належать на праві спільної власності власникам квартир. Допоміжні приміщення слід відрізняти від нежитлових приміщень (під крамниці, перукарні…), оскільки вони не обслуговують будинок і можуть перебувати на праві комунальної чи приватної власності.

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Проте законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути в їхній власності. Також можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, перешкоджання здійсненню діяльності, що не відповідає моральним засадам суспільства [15, c. 414, 422].

 

 

Спільна власність.

Право спільної власності. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Право спільної власності характеризується двома ознаками: 1) єдністю об’єкта; 2) множинністю суб’єкта. Об'єктом права спільної власності є майно. До майна відносять: окрему річ, сукупність речей, майнові права, майнові обов'язки. 

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. За загальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках передбачених законом або договором.

Право спільної часткової власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ст. 356 Цивільного кодексу України).

Частки є: ідеальними (частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно) і реальними (частка майна в натурі, частина безпосередньо в майні). Розподіл часток: 1) частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3); 2) частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено законом чи договором; 3) частка співвласника, який за згодою віх інших співвласників і з додержанням встановленого порядку використання спільного майна поліпшив його своїм коштом, при тому, що зроблені ним поліпшення не можна відокремити від майна, може бути відповідним чином збільшена.  Якщо поліпшення спільного майна можна відокремити, то частка співвласника у спільному майні не збільшується, а зроблені ним поліпшення вважаються власністю того із співвласників який їх зробив, якщо інше  не встановлено домовленістю співвласників.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи та юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 356 ЦК України).

Здійснення права спільної часткової власності – за спільною згодо, не порушуючи взаємні права. Кожен зі співвласників може вимагати надання йому у користування тієї частин спільного майна в натурі, яка відповідає його частці. При неможливості цього – право на відповідну матеріальну компенсацію. Згода співвласників щодо порядку володіння та користування майном може бути закріплена у нотаріально посвідченому договорі. Кожен із співвласників зобов’язаний відповідно до своєї частки у праві спільної власності брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів тощо.    

Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Тобто, у разі продажу продавець-співвласник повинен спочатку запропонувати свою частку купити іншим співвласникам, а тоді вже третім особам (письмово повідомити про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов).Правило про переважне право купівлі відчужуваної частки не діє у разі продажу частки у праві спільної власності з публічних торгів.

Співвласник може вийти з відносин спільної власності шляхом: 1) виділу частки співвласника (при збереженні права спільної власності інших співвласників); 2) припинення права на частку (при збереженні права спільної власності інших співвласників) – коли річ є неподільна; частка є незначною; спільне володіння майном є неможливе; 3) поділ майна, що є спільною частковою власністю при припиненні права спільної власності (ст. 364-367 ЦК України)

Право спільної сумісної власності. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Частки визначаються лише у випадку припинення спільної власності шляхом поділу майна, виділу з нього певної частки або трансформації спільної сумісної у спільну часткову власність. При цьому розмір часток може бути однаковим або неоднаковим.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 368 Цивільного кодексу України).

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, якщо такий правочин не підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Стосовно спільного майна подружжя: якщо дрібні побутові правочини – то наявність волі другого з подружжя передбачається наперед; якщо щодо цінного майна – то має бути письмова згода другого з подружжя (або навіть із нотаріальним посвідченням – залежно від правочину).

Допоміжні приміщення багатоквартирних будинків (підвали, сараї, кладові, горища…) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно із приватизацією нимиквартир. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій [9, c. 327; 11, c. 141-178; 15, с. 454-468].

 

3. Набуття права власності.

Правовідносини виникають, змінюються або припиняються на підставі певних юридичних фактів, які називають підставами набуття права власності (наприклад, договір купівлі-продажу, заповіт, рішення суду). Способами набуття права власності є передання речі, державна реєстрація правочину… Набуття права власності у однієї особи в переважній більшості пов’язане і припиненням права власності в іншої особи.

Перелік підстав набуття права власності є відкритим. Тому право власності може набуватись у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Існує презумпція законності набуттяправа власності (право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону чи не встановлено рішенням суду).

Право власності може набуватися на:

1)     Майно, якого раніше не існувало, і, відповідно, воно не мало власника (на новостворену річ, на плоди, на виготовлену продукцію);

2)     Майно, яке хоча й існувало, але права власності на нього ні в кого не було або власник невідомий (скарб, покинуте майно);

3)     Майно, яке перебуває у власності певної особи (реорганізація юридичної особи, смерть особи, правочини). 

Особливості: Суб’єкти права приватної власності не можуть набути майно шляхом реквізиції та конфіскації, а держава і територіальні громади – за набувальною давністю. Проте останні набувають у власність безхазяйне майно [15, c. 419-421].

Підстави набуття права власностіПраво власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинівПраво власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦКУ).: Право власності на нову річ, Право власності на новостворене нерухоме майно, Привласнення загальнодоступних дарів природи, Набуття права власності на безхазяйну річ, Набуття права власності на скарб. давність), якщо інше не встановлено законом.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК України).

Право власності, як і будь-яке інше суб’єктивне право, виникає за наявності певних юридичних фактів і конкретних життєвих обставин. Ці обставини нерідко розглядаються як «способи набуття права власності».

Н.С.Кузнєцової вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і набуття права власності і це має місце головним чином тоді, колиприпинення права власності не пов’язане з правонаступництвом (наприклад, споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях). Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права власності служать різні юридичні факти [17, c. 331-333].

У цивільному праві підстави набуття права власності поділяються на первісні та похідніКритерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати волю особи; інші —правонаступництво. Прихильники першої точки зору до первісних підстав відносять ті способи набуття права власності, за якими воно виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників: новостворене майно (ст. 331 ЦК), переробка речі (ст. 332 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333), безхазяйна річ (ст. 335 ЦК), набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК), знахідка (ст. 338 ЦК), бездоглядна домашня тварина (ст. 341 ЦК), скарб (ст. 343 ЦК), набувальна давність (ст. 344 ЦК), викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК), конфіскація (ст. 354 ЦК).

До похідних вони відносять ті підстави, за якими право власності на річ виникає за волею попереднього власника (цивільні правочини, спадкування за законом і за заповітом).

При похідних підставах виникнення права власності на річ завжди необхідно враховувати можливість існування прав на дану річ інших осіб-невласників (наприклад, орендаря, заставодержателя, суб'єкта іншого обмеженого речового права). Ці права не припиняються при зміні власника речі, яка переходить до нового володільця. У цьому випадку діє відомий ще з римського приватного права принцип: «Ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має».

Прихильники критерію правонаступництва до первісних підстав відносять способи, в основі яких правонаступництва немає (специфікація, привласнення загальнодоступних дарів природи, набуття права власності на новостворене майно), а до похідних — ті, що ґрунтуються на правонаступництві і засвідчують перехід права власності від одних осіб до інших, незалежно від наявності волі попереднього власника (конфіскаціяреквізиціяспадкування).

Зберігає свою практичну значимість також поділ підстав набуття права власності на загальні (правочини, спадкування та ін.), які можуть призвести до виникнення права власності у будь-якого суб'єкта, та спеціальні (конфіскація, реквізиція, скарб, що є пам’яткою історії і культури тощо), які можуть забезпечити виникнення права власності у певних суб'єктів, наприклад у держави чи фізичних осіб [9, c. 548-549].

Судове рішення само по собі є не підставою набуття права власності, а одним із елементів юридичного складу. Наявність судового рішення не позбавляє необхідності здійснювати державну реєстрацію права власності.

Первісні способи набуття права власності:

4.1. Заволодіння – універсальна первісна підстава набуття права власності. Тобто, право власності на річ набувається тією особою, в якої фактично знаходиться річ, якщо їїволодіння не оспорено іншою особою. Є безумовне заволодіння – факт привласнення загальнодоступних дарів природи (право на привласнення мають всі або певні суб’єкти) або набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (в тому що власник відмовився не має бути сумніву, і право власності виникає з моменту заволодіння річчю). Умовне заволодіння – потребує дотримання певних умов, щоб виникло право власності (при знайденні речі, відшуканні скарбу, виявленні безхазяйної речі, при набутті права власності на бездоглядну домашню тварину) [15, c. 433-436].

 

4.2.           Набуття права власності на знахідку.

Знахідка – це річ, загублена власником (володільцем) і знайдена іншою особою – річ вибула з володіння власника поза його волею, і ким-небудь була знайдена [8, c. 632; 12, c. 318].

Згідно Цивільного кодексу України 2003 року є вимоги щодо особи, яка знайшла загублену річ, оскільки така особа зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення,

Крім того, особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Після спливу шести місяців з моменту повідомлення про знахідку міліції
або органу місцевого самоврядування, 
при наявності фактів, передбачених Цивільним кодексом України у особи, яка знайшла загублену річ, виникає право власності на неї. Такими фактами будуть, 1) не виявлення власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення речі; 2) відсутність заяви власника або іншої особи, що знайшла річ, органу міліції або місцевого самоврядування про повернення загубленої речіОсоба, яка знайшла чужу річ, може відмовитися від набуття права власності на неї, подавши відповідну заяву органові місцевого самоврядування. Річ, у такому випадку, у подальшому переходить у власність територіальної громади.

Отже, умови набуття права власності на знахідку: 1) відкрите утримання речі; 2) сплив 6-місячного строку з моменту заявлення про знахідку; 3) не встановлення власника; 4) власник не заявив про своє право а річ особі, яка знайшла загублену річ, або міліції чи відповідному органу місцевого самоврядування.

Міліція має право реалізувати транспортний засіб, якщо протягом шести місяців від дня опублікування оголошення власник або особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб. Сума виторгу, отримана від реалізації транспортного засобу, має бути внесена на спеціальний рахунок у банку і зберігатися там протягом трьох років. Якщо протягом цього періоду колишній власник транспортного засобу не з'явиться і не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб [9, c. 558-560].

 

4.3.           Набуття права власності на скарб.

Скарб – це сховані цінності, власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право. Скарбом можна вважати лише навмисно сховані цінностіСкарбом є закопані в землю або іншим способом приховані лише гроші (золоті чи срібні монети, національна чи іноземна валюта) або цінні предмети (дорогоцінне каміння, перлини тощо), тобто це повинно бути майно, яке становить особливу цінність. Не можуть вважатися скарбом навмисно сховані цінності, якщо власник їх відомий і не втратив на них право.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. Між цими особами виникає право спільної часткової власності на скарб, причому їхні частки є рівними.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук
цінностей 
без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право
власності на 
скарб набуває власник цього майна.

У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарбі передала його їм [7, c. 497-498]. Правовий режим пам'яток історії та культури встановлено Законом України «Про охорону культурної спадщини». Відповідно до вказаного Законупам'яткою визнається об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. У разі виникнення спору щодо того, чи є скарб пам'яткою історії та культури, він підлягає розгляду в суді [9, c. 563-565].

 

4.4.           Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину

Здійснюється за умов:

1)     затримання особою домашньої бездоглядної тварини;

2)     негайне повідомлення власнику і повернення йому тварини. Якщо власник невідомий – повідомлення у 3-деннйи строк міліцію або органи місцевого самоврядування;

3)     сплив 6-міс (для робочої або великої рогатої худоби) чи 2 міс (для інших тварин);

Право власності може набути: 1) особа, яка її затримала (за умови додержання умов); 2) особа, у якої вона була на утриманні; 3) територіальна громада, на території якої було знайдено тварину (якщо особа, яка її утримувала відмовилась від неї).

 

4.5.           Набуття права власності за набувальною давністю

Це може відбутись на підставі договору, так і без нього. Це може бути будь-яке заволодіння – захоплення речі, залишення у себе речі, строк користування якою за договором закінчився.

Умови набуття права власності за цією підставою: 1) добросовісність заволодіння; 2) відкритість і безперервність володіння; 3) сплив визначеного законом строку безперервноговолодіння (при бездоговірному заволодінні - 10 р. для нерухомого майна і 5 р. – для рухомого; при договірному - 15 р. для нерухомого майна і 5 р. – для рухомого). Початком вирахування строку при без договірному заволодінні є момент заволодіння, при договірному – сплив строку позовної давності.

 

4.6.           Набуття права власності на безхазяйну річ

Для набуття права власності на безхазяйну річ вона має бути взята на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона перебуває. Право власності на безхазяйну нерухому річ може виникнути за умови спливу 1 року з дня взяття її на облік або винесення рішення суду. Суб’єктом набуття права власності за цією підставою є відповідна територіальна громада, на території якої її виявлено. Підставою може бути і відумерлість спадщини (територіальна громада набуває на це майно право власності за рішенням суду) [15, c. 437-439].

 

4.7.           Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права.

Визначає правову долю незаконно відчуженого майна. Так, суб'єктом відносин є добросовісний набувач. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не міг знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати. Стаття 388 Цивільного кодексу України встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача:власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише у разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, проти їх волі, та коли такий набувач набув майно за відплатним договоромВласник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.

У зазначених випадках власник має можливість захистити свої майнові права шляхом безпосереднього звернення з позовом до уповноваженої ним особи про відшкодування збитків, завданих неправомірним відчуженням довіреного майна третім особам. Такі позовні вимоги повинні ґрунтуватися на нормах, що регулюють відносини, що виникли між власником і уповноваженою особою (зберігання, оренда, доручення…) [9, c. 550-551].

Не власник зобов'язаний повернути майно, коли: 1) воно було загублене власником або особою, якій він передав у володіння; 2) викрадене у власника або у його володільця; 3) вибуло з їх володіння іншим шляхом всупереч їх волі.

У добросовісного набувача право власності на річ виникає не із договору, який він уклав і який був підставою для передачі речі, а із закону [15, c. 439-440].

 

4.8.           Набуття права власності на новостворене майно.

Відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речіПраво власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (прийняття нерухомого майна до експлуатації, з моменту державної реєстрації).До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати особу власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

Законодавець встановлює, що суб'єктом права власності на новостворене майно є особа. Особами визнаються фізичні, а також юридичні особи. Цивільний кодекс зазначає особу не тільки як суб'єкта, у якого виникає право власності, але й як творця.

За змістом статті 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ виникає у той момент, коли у процесі створення з'являється об'єкт, який може кваліфікуватися як нова річ. Є і обмеження, наприклад, Кримінальний кодекс України забороняє виготовляти фальшиві грошові знаки [9, c. 551-553].

Окремі правила пов’язані:

1) з договором будівельного підряду: власником об’єкта будівництва є замовник, якщо інше не передбачено договором;

2) щодо об'єктів самочинного будівництва. Умовами набуття права власності є: а) позитивне вирішення питань про право власності на земельну ділянку, на якій воно знаходиться, або отримання згоди власника земельної ділянки; б) винесення судом рішення про встановлення права власності. Суб'єктами права власності на самочинне будівництво може бути: а) особа, яка здійснила самочинне будівництво або власник земельної ділянки; б) держава або територіальна громада (якщо будівництво здійснене на земельній ділянці, що є державною або комунальною власністю) [15, c. 440-441].  

 

4.9.           Набуття права власності на перероблену річ.

Стаття 332 Цивільного кодексу України закріплює такий спосіб виникнення права власності на річ, як специфікація – охоплює переробку чужої речі, внаслідок чого створюється нова, а також виготовлення нової речі з чужих матеріалівСуб'єктами даних відносин виступають специфікатор (особа, яка переробляє річ) і власник матеріалу.

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

Митний кодекс України у главі 38, присвяченій переробці товарів на митній території України, містить ст. 231 «Операції щодо переробки товарів». До них віднесені: а) «власне переробка товарів»; б) «обробка товарів — монтаж, збирання, монтування та лагодження»; в) «ремонт товарів, у тому числі відновлення та регулювання». Не буде вважатися переробкою нанесення на поверхню об'єкта надписів чи малюнків тощо.

Об'єктом переробки є річ та матеріали:  матеріалом є будь-яка рухома річ, за винятком нерухомості.

За загальним правилом право власності на рухому річ, створену шляхом переробки чужих матеріалів, набувається власником матеріалів за його бажаннямДоговір може бути укладений ними до початку переробки, у процесі переробки чи після її здійсненняВласник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

За наявності певних умов специфікатор може стати власником нової речі. Такими умовами є по-першевартість переробки повинна істотно перевищувати вартість матеріалу, з якого виготовлено нову річ; по-друге, специфікатор має виявити бажання набути право власності на нову річ. Таким чином, специфікатор набуває право власності на нову річ тільки за наявності одночасно наступних умов: 1) добросовісність; 2) вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу; 3) бажання специфікатора щодо набуття права власності на нову річ [9, c. 553-554].

 

4.10.      Набуття права власності на плоди і доходи

Право на плоди і доходи належить власникові речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Відділення плодів – є наслідком права користування власністю.

 

У деяких випадках особи, які не є власниками мають право відчужувати чужі речі: 1) продаж заставлених речей; 2) продаж не витребуваних залізничних вантажів; 3) продаж органом міліції транспортного засобу через 6 місяців після його знайдення; 4) продаж речі, що швидко псується або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з їх вартістю, особою, яка її  знайшла. У цих випадках право власності у набувача виникає первісним способом.

 

Похідні підстави набуття права власності

Це такі підстави, за яких право власності певної особи ґрунтується на праві попереднього власника

1)     Набуття права власності за договором.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте у спеціальному законі чи укладеному між сторонами договорі може бути визначений інший порядок переходу права власності на майно від відчужувача до набувача (наприклад, отримання свідоцтва про право на спадщину, реєстрація договору).

При цьому слід розрізняти державну реєстрацію договору і реєстрацію самого майна (наприклад, реєстрацію будинків, квартир, реєстрацію зброї в органах внутрішніх справ, реєстрацію автомобілів), Так, відповідно до ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» державній реєстрації та обліку підлягають при значені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли усіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних засобів зобов'язані зареєструвати їх протягом десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах внутрішніх справ України. Реєстрація майна, на відміну від реєстрації договору, не має правовстановлюючого значення. З такою реєстрацієюзаконодавець не пов'язує виникнення у особи права власності [9, c. 555-557].

2)     Набуття права власності з односторонніх правочинів (заповіт);

3)     Набуття права власності з актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування (передача підприємств із державної у комунальну власність).

Як правило, перехід права власності здійснюється за волею власника. Винятки: 1) припинення права власності на майно, яке за законом не може їй належати; 2) викуп пам’яток історії та культури; 3) викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності; 4) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки з метою суспільної необхідності; 5) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника. У цих випадках власник примусово позбавляється своїх прав.

Отже, право приватної власності у громадян може виникати у різноманітних випадках, котрі передбачені чинним законодавством України.

Момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Набуття права власності пов'язано з: а) переданням майна; б) нотаріальним посвідченням договору; в) державною реєстрацією права на нерухоме майно.

Способами передання майна є: а) вручення майна як фізичний акт; б) вручення «замінника» майна – коносаменту або іншого товарно-розпорядчого документа на майно; в) здавання речей на пошту, організації зв'язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Право власності виникає з такого моменту:

1)                          за набувальною давністю: зі спливу встановленого строку або з моменту державної реєстрації на нерухоме майно;

2)                          при створенні нової речі: в момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об'єкта права власності до його створення;

3)                          на новостворене нерухоме майно – з моменту завершення будівництва (створення майна); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття до експлуатації; з моменту державної реєстрації (якщо це передбачено законом) [15, c. 440-446].

 

Згідно ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою для державної реєстрації прав є: 1) договори, укладені в порядку встановленому законом (купівлі-продажу…); 2) свідоцтво про право власності на нерухоме майно; 3) свідоцтво про право власності, видане органами приватизації при приватизації житла; 4) державні акти на право власності або на право постійного користування на земельну ділянку; 5) рішення суду (про право власності на об'єкт незавершеного будівництва…); 6) інші документи (свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів…) [3].

 Правовстановлюючими документами є ті, на підставі яких набуте право власності (договір, рішення суду…). У разі викупу квартири член житлово-будівельного кооперативу стає її власником, але квитанція про оплату не є правовстановлюючим документом; члену кооперативу слід звернутися до органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого об'єкта [15, c. 447].   

 

4. Припинення права власності.

Право власності припиняється зазвичай з одночасним виникненням цього права в іншої особи (при похідних підставах виникнення права власності, а також при реквізиції, конфіскації). Право власності може припинитись і без його виникнення в іншої особи – при споживанні речей, при знищенні її внаслідок стихійного лиха…

Припинення права власності може бути: а) за волею власника (договори, споживання); б) поза волею власника (конфіскаціяреквізиція – підставою є або законодавчий акт, або акт органу державної влади).

Чинне цивільне законодавство України, зокрема стаття 346 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року передбачає загальні підстави припинення права власності.

Вони можуть бути класифіковані за порядком припинення на такі, що передбачають:

а)        добровільне припинення права власності (за волею власника):

 - відчуження власником свого майна,

- знищення власником свого майна,

- відмова власника від свого майна.

б)        примусове припинення права власності, що відбувається проти волі власника (або без врахування її):

припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

викуп пам'яток історії та культури;

- викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

- викуп нерухомого майна у зв'язку із викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

- звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

реквізиція;

конфіскація.

в)        об'єктивні причини, що не залежать від волі осіб, на виникнення та перебіг яких власник не може впливати (знищення майна в результаті стихійного
лиха, смерть власника тощо
). Фізична особа може скласти заповідальне розпорядження, яке вступає в силу на випадок смерті, але внаслідок незворотності процесу (настання смерті) смерть власника є тією об'єктивною обставиною, яка також має бути визнана такою, на настання якої особа впливати не може [9, c. 569-571].

 

Отже, право власності припиняється у разі:

1.        відчуження власником свого майна охоплює випадки, коли:

а) власник за власною волею та за загальним правилом на підставі домовленості передає право власності на певне майно іншій особі (особам). Воля власника має формуватися вільно. Тобто підставою  є оплатні і безоплатні цивільно-правові договори. 

б) відчуження відбувається всупереч волі власника – якщо власник змушений здійснити відчуження майна (не можна мати на праві власності): конфіскаціяреквізиція (підставою є або законодавчий акт, або акт органу державної влади); банкрутство підприємця.

2.        відмови власника від права власності.

Слід врахувати: 1) однозначність у розумінні, що від майна власник відмовився, а не загубив його; 2) момент припинення права власності: якщо це майно підлягає державній реєстрації, то таким моментом є внесення змін до відповідного реєстру за заявою власника.

3.        припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі. Якщо особою порушено заборону про набуття права власності на певні речі, вона не набуває права власності на них. Такий правочин вважається нікчемним. Якщо ж отримання такої речі здійснено правомірно, то вона набуває право власності на неї, але зобов’язана це право припинити (заборона іноземцям мати у власності землі сільськогосподарського призначення).

4.        знищення майна.

У випадку випадкового або навмисного знищення майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Щодо нерухомих речей, які підлягають державній реєстрації, - є обов’язок власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, із заявою про внесення змін до відповідного реєстру. Загальні межі здійснення прав власності: власник не може завдати шкоди іншим особам, у тому числі тим, котрі мають інші речові права на його майно.

5.        викупу пам'яток історії та культури.

Застосовується за умов: 1) наявність у особи права власності на такий об’єкт; 2) безгосподарне ставлення до нього власника, що загрожує його пошкодженням або знищенням. Спочатку – орган влади дає попередження, що дії або бездіяльність власника загрожує пам'ятці. Якщо ж власник з різних причин не вживає заходів щодо її збереження, суд за позовом органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. При негайному реагуванні попередження не застосовується. Викупна ціна визначається за згодою сторін, а у разі спору – судом. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. 

6.        викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

        Необхідне обґрунтування суспільної необхідності викупу земельної ділянки у приватного власника і адресоване йому повідомлення відповідним органом державної влади (місцевого самоврядування) про необхідність викупу його земельної ділянки. До ціни має включатися ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, завдані власникові у зв’язку з таким викупом (у тому числі упущена вигода). Альтернативний спосіб вирішення проблеми – може бути надана інша земельна ділянка (лише за домовленістю між власником і органом влади). Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

7.        викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підстава нерозривно пов’язана із попередньою підставою.

8.        звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника.

9.        Реквізиції.

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Це здійснюється за рішенням органів державної влади або місцевого самоврядування. Примусовий характер застосування реквізиції.

10.              Конфіскації.

До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно (ст. 354 Цивільного кодексу України). Примусовий характер застосування конфіскації.

11.             припинення юридичної особи чи смерті власника. На речі, що були об’єктами права власності, як правило, виникає право власності в інших осіб-правонаступників.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом (ст. 346 Цивільного кодексу України). До інших підстав, встановлених законом, за якими право власності може бути припинено, відносяться наступні:

1) примусове припинення прав власності на земельну ділянку, передбачене ст. 143 Земельного кодексу України (у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України);

2) припинення права власності на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників на підставі ст. 365 Цивільного кодексу України;

3) припинення права власності на частку у праві спільної власності у разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника на вимогу кредитора про переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (ч. 2 ст. 366 Цивільного кодексу України);

4) припинення права власності на частку у спільному майні у разі порушення набувачем та (або) попереднім власником правил переважної купівлі іншими співвласниками частки у спільному майні (ч. 4 ст. 362 ЦК України);

5) поділ майна, що є у спільній частковій власності або у спільній сумісній власності, за рішенням суду у разі відсутності домовленості щодо поділу майна між співвласниками

Без згоди власника можуть бути продані речі, не витребувані ним за певними договорами, наприклад за договором зберігання майна в камерах схову [9, c. 569-571; 15, c. 448-453; 20,c. 110-127].


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

41052. Культура и цивилизация 407 KB
  История культуры может быть рассмотрена двояко, как процесс и как деятельность. Как процесс она носит объективный характер, подчиняется определенным законам и теснейшим образом связана с социальными структурами и обслуживающими их институтами.
41053. Поняття про речове забезпечення. Значення та завдання речового забезпечення 112 KB
  Природними потребами нормальної життєдіяльності людей є їжа, одяг, паливо, житло. Без відомого мінімуму предметів речового майна неможлива бойова діяльність людей, тому що вони задовольняють життєво важливі потреби особового складу військ і створюють необхідні умови для виконання різноманітних бойових задач.
41054. Номенклатура та класифікація речового майна 104.5 KB
  Найважливішими особливостями післявоєнного етапу розвитку Збройних Сил є якісні зміни в їхній організації і технічному оснащенні, що виникли на основі новітніх досягнень науки і техніки, неухильного розвитку вітчизняної економіки
41055. Організація та завдання речової служби військової частини 111 KB
  Речова служба має велику роль у справі укріплення внутрішнього порядку у частинах, підрозділах. Підтримання статутного внутрішнього порядку – службовий обов’язок всіх категорій посадових осіб, утому числі спеціалістів тилу.
41056. Порядок складання, оформлення та ведення облікових документів 122.5 KB
  Організація обліку матеріальних засобів речової служби у військовій частиніâ€. Для студентів спеціальності “Організація об’єднаного забезпечення в наземних військах та авіаціїâ€ Навчальна та виховна мета: Ознайомити студентів з організацією обліку речового майна у військовій частині. Успішне рішення задач будівництва держави вимагає повсюдного впровадження наукової організації обліку. У рішеннях уряду підкреслюється необхідність поліпшувати систему обліку і звітності...
41057. Порядок зарахування військової частини на речове забезпечення.Витребування речового майна 104 KB
  Речове забезпечення військової частини у мирний час Витребування і отримання речового майна військовою частиною†Для студентів спеціальності “Організація об’єднаного забезпечення в наземних військах та авіаціїâ€ Навчальна та виховна мета: Розширити та поглибити теоретичні знання студентів з питань зарахування військової частини на речове забезпечення витребування речового майна та отримання його зі складу оперативного...
41058. Вимоги щодо зберігання речового майна 131 KB
  Організація зберігання речового майна у військовій частині. Організація зберігання речового майна у військовій частині. Для студентів спеціальності “Організація об’єднаного забезпечення в наземних військах та авіаціїâ€ Навчальна та виховна мета:Ознайомити студентів з загальними вимогами щодо зберігання речового майна у військовій частині.
41059. Право та порядок зарахування військовослужбовців на речове забезпечення 93.5 KB
  Забезпечення речовим майном особового складу військової частини Забезпечення речовим майном військовослужбовців строкової служби та військовослужбовців які проходять службу за контрактом†Для студентів спеціальності €œОрганізація об’єднаного забезпечення в наземних військах та...
41060. Порядок забезпечення речовим майном офіцерів, прапорщиків та військовослужбовців жінок 208.5 KB
  €œОрганізація речового забезпечення Забезпечення речовим майном особового складу військової частини €œЗабезпечення речовим майном офіцерів прапорщиків та військовослужбовцівжінок†Для студентів спеціальності “Організація об’єднаного забезпечення в наземних військах та авіації