88226

Аналіз техніки та методики навчання нижнім подачам

Курсовая

Педагогика и дидактика

За способами виконання подачі поділяють на: нижню пряму нижню бічну верхню пряму верхню бокову. Всі подачі виконуються відповідно до вимог вказаних в правилах змагань: гравець що подає стоячи за межами майданчика на місці подачі зобов’язаний підкинути м’яч і ударом однієї руки направляти його через сітку...

Украинкский

2015-04-27

295.5 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT2

«Аналіз техніки та методики навчання нижнім подачам»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ТЕХНІКИ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ …………………............

  1.  Тактика гри та визначення основних понять.………......................................
    1.  Класифікація тактики ігри ………………….……………….…………………
    2.  Техніка нападу………………………………..………………………………..
    3.  Засоби та методи навчання…………………..………………..………………

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ТА МЕТОДИ НАВЧАННЯ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ (ПОДАЧИ)…………………………………………………………………............

  1.  Специфіка волейболу та вимоги до методики навчання …………..………
  2.  Засоби навчання ………………………………………………………………
  3.  Техніка та методика навчання нижній подачі………………………............

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРЕТУРНИХ ДЖЕРЕЛ…………………

3

7

7

10

24

16

22

22

24

26

34

36

ВСТУП

Актуальність. Волейбол – популярна гра в багатьох країнах свiту. У нашій країні нею займається близько 6 млн. чоловік.

Вперше грати у волейбол почали В США 1895 р. Гру створив Вільям Морган – викладач фізичної культури в місті Гелiок (штат Массачусетс). Її назвали волейболом, що в перекладі означає «літаючий м’яч». У 1897 р. було розроблено спортивні правила цієї гри, які не раз змінювались та доповнювались.

Проста гра, що не потребує дорогого обладнання, швидко поширилася в Японії, Китаї, на Філіпiнах, а пiзнiше – в Європі. У нашій країні волейбол «народився» вдруге. Ця гра не тільки перетворилась на стрімку мужню атлетичну гру, а й набула небаченої, справді всенародної популярності.[5, 24]

У 1923 р. в Москвi було проведено змагання з волейболу, у 1925 р. Московська рада фiзкультури затвердила правила таких змагань, а з 1927 р. регулярно проводяться змагання на першiсть Москви з волейболу.

Важливою подiєю в розвитку волейболу в нашiй країні став чемпіонат, який проходив у Москвi пiд час першої Всесоюзної спартакіади в 1928 р. У першостi з волейболу, крім російських спортсменів, взяли участь команди України, далекого Сходу, Пiвнiчного Кавказу i Закавказзя. Серед жiнок сильнішими виявились волейболістки Москви. У чоловiкiв перемогу здобув дружний колектив України, який продемонстрував самовіддану гру в захистi.[17]

Велику роль у розвитку волейболу вiдiграла також Спартакiада школярiв i пiонерiв 1929 р. У нiй брала участь велика кiлькiсть юних волейболiстiв. Фiнальним змаганням у Москвi передували попереднi змаганвя в школах, районах, мiстах. Молодь внесла багато нового в гру i насамперед швидкий темп. Позитивнi результати дала навчально-тренувальна робота з дiтьми, що почала систематично проводилась.

Багато нових талановитих гравцiв було виявлено на всесоюзних змаганнях школярiв з волейболу в 1935 – 1936 рр. Серед юних волейболiстiв зявляються провiднi майстри Анатолiй Ейнгорн, Володимир Савiн. Багато iмен талановитих гравцiв передвоєнних рокiв назавжди залишилося в історії вiтчизняного волейболу. Так, Анатолiй Чинiлiн прославився сильними ударами, Олександр Русанов здобув популярнiсть у глядачiв подачами, неперевершеним майстром обманних ударiв був Микола Рубiн. «Мертвi» м’ячi приймав у захистi Олексiй Єсипенко.[21, 30]

Суддя мiжнародної категорiї Юрiй Багон протягом багатьох рокiв очолював республiканську колегiю суддiв. Вiн не раз входив до збiрної команди мiста Москви, одним з перших став суддею мiжнародноiї категорії.

У 1933 р. в Днiпропетровську вiдбувся перший чемпiонат країн з волейболу. А через два роки в Ташкенті радянськi волейболiсти провели першу мiжнародну зустрiч. Керiвники спортивних органiзацiй планували розширити мiжнароднi зв’язки. Мали вiдбутися зустрiчi iз збiрними командами Європейських країн. Але вони були вiдкладенi. Лише в 1949 р. Вiдбувся дебют радянських волейболiстiв на свiтовій аренi.

Пiсля цього ожили нашi стадiони, спортивнi зали, iгровi майданчики. Проводилися першості низових колективiв фiзкультури, турнiри за мiсцем проживания i в парках культури, змагання в пiонерських таборах.

На першому свiтовому чемпiонатi чоловiчих команд у 1949 р., що проводився в Празi, радянськi спортсмени стали першими в iсторiiї волейболу чемпiонами свiту. Особливо вiдзначився Констянтин Рева, визнаний кращим гравцем. Золотi медалi першого чемпiонату свiту з волейболу дiсталися радянським спортсменам i одна з них – киянину Михайлу Пiменову. У тому ж роцi в столицi Чехословаччини i наші дiвчата стали першими чемпiонками Європи. З тих пiр вітчизняні волейболiсти регулярно беруть участь у мiжнародних зустрiчах i входять до сильніших команд свiту.

3 1956 р. проводяться чемпiонати Європи для юніорів, на яких переможцями завжди виходять наші молодiжнi збiрнi команди.

У нашiй країні волейбол – один з масових i доступних видiв спорту. На Україні волейбол особливо розвинувся у повоєннi роки. Команди школярiв займають призовi мiсця на Міжнародних спартакіадах. Успiхи в розвитку волейболу в країні пов’язанi насамперед iз самовiдданою творчою працею провiдних тренерiв i педагогiв О.К. Дюжева, Е.Г. Горбачова, В.А. Титаря, В.С. Пономаренка, Г.I. Шелекетіна, Л.О. Небилицького, С.В. Великого, Ю.С. Курильського, Б.П. Терещука, Е.О. Северова, Л.П. Лiхно та багатьох iнших, якi виховали цiлу плеяду талановитих гравцiв.[9]

У олiмпiйськiй програмi волейбол – один з «наймолодших» видiв спорту: до Олiмпiйських iгор його включили тiльки в 1964 р. в Токiо. Першим в iсторії Олiмпiйських iгор чемпiоном з волейболу серед чоловiкiв стала радянська збiрна команда. У жіночому турнiрi тодi перемогли японки.

Волейбольний турнiр ХIХ Олiмпiйських iгор в Мехiко закiнчився трiумфом вітчизняних волейболiстiв. І чоловiча, i жiноча команди пiднялися на найвищу сходину п’єдесталу пошани.

Юрiй Поярков досягвув своєрiдних рекордiв. Протягом чотирнадцяти рокiв захищав спортивну честь нашої країни, двiчi добився звання олiмпiйського чемпiона i стiльки ж разiв чемпiона свiту та Європи, понад 350 раз виступав у складi збiрної команди країни, учасник чотирьох Спартакіад.

На ХХ Олiмпiадi в Мюнхенi жiноча збiрна нашої країни вдруге стала олiмпiйським чемпiоном волейболу, а чоловiки – бронзовими призерами. На ХХI Олiмпiйських iграх у Монреалi нашi волейбольнi команди здобули срiбнi медалi. На ХХII Олiмпiйських iграх змагання волейболістiв завершилися великим успiхом наших спортсменiв.

Сучасна гра у волейбол – складний вид спорту, який потребує вiд спортсмена атлетичної пiдготовки i досконалого володiння технiко-тактичними навичками гри.

Без наполегливої i систематичної навчально-тренувальної роботи досягти високих спортивних результатів у сучасному волейболi неможливо. Практика свiдчить, що вершин спортивної майстерностi, як правило, досягають спортсмени, якi почали займатися грою з дитячих рокiв.[11, 28]

Тому (або таким чином), правильна органiзацiя навчально-тренувальної роботи в низових колективах, i особливо в школах, є передумовою для поповнення збірних команд областей, країни молодими здібними волейболістами.

Обєктом даної роботи виступають діти шкільного віку.

Предметом роботи аналіз техніки та методики навчання дітей шкільного віку ніжним подачам у волейболі.

Мета роботи – розкрити суть та проаналізувати техніку та методику навчання дітей шкільного віку ніжнім подачам у грі – волейбол.

Відповідно до об’єкта, предмета та мети дослідження поставлено наступні завдання:

  1.  Проаналізувати техніку гри у волейбол
    1.  Вивчити тактику гри та визначення основних понять під час гри у волейбол
      1.  Ознайомитися класифікацією гри у волейбол
      2.  Дослідити засоби, які використовують під час навчання гри у волейбол
      3.  Проаналізувати техніку та методи навчання дітей шкільного віку під час нижньої подачи

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ТЕХНІКИ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ

Для послідовного вивчення та аналізу всього різноманіття техніки гри користуються класифікацією. Класифікація – це супідрядний розподіл прийомів і способів за розділами, групами на основі певних подібних ознак.

Техніка волейболу за характером дій гравців поділяється на два великі розділи: техніку нападу і техніку захисту. У кожному з цих розділів виділяються дві групи-техніка переміщень і техніка володіння м’ячем.

У кожній групі є прийоми і способи. Способи визначають, як виконуються прийоми, який характер руху при їх виконанні. Майже кожен спосіб має різновиди, які розкривають окремі зміни в деталях структури руху. На виконання прийому впливають умови, які уточнюють специфіку переміщень (на місці або в русі, в опорному чи безопорному положенні), напрямок, дистанцію і так далі.

1.1 Тактика гри та визначення основних понять

Тактика гри – це доцільне застосування індивідуальних, групових і командних дій у боротьбі з противником для досягнення перемоги.

Основне завдання тактики – визначити засоби, способи і форми ведення гри проти певного супротивника, в конкретних умовах. Доцільно використовувати їх можна тільки при правильному обліку факторів, характерних для даної зустрічі, а також конкретних умов, в яких протікає ця зустріч (розміри і висота залу, його освітленість, якість м’яча, його колір, глядачі і тому подібне). Щоб врахувати і правильно використовувати всі фактори, слід добре знати тактику гри і мати великий ігровий досвід.

Розвиток самої гри визначається розвитком її складових елементів. Так, тактична майстерність гравців залежить від їхнього росту, технічної майстерності і боротьби між нападом і захистом. Тактика гри безперервно вдосконалюється. Поява в грі нових ефективних засобів нападу викликає необхідність пошуків відповідних засобів або способів захисту і навпаки.

Життєздатність тактики залежить від її гнучкості та творчого виконання, від уміння не тільки пристосовуватися до особливостей конкретного супротивника, але і нав’язувати йому свою гру. Невміння змінити хід гри стосовно конкретної обстановці, відійти від заученого шаблону несумісне з правильним розумінням тактики гри.

Передова тактика вимагає постійного збагачення новими знаннями, засобами, способами і формами ведення гри.

Засоби ведення гри – це всі прийоми техніки та їх способи. Рівень тактичної майстерності залежить від технічної майстерності команди.

Якщо технічна підготовка спрямована на Вчення руху при виконанні того чи іншого технічного прийому то тактична підготовка озброює гравця необхідними знаннями та вміннями, які дозволять йому доцільно застосовувати вивчені прийоми в конкретній ігровій обстановці.

Впевнене володіння різними засобами техніки дозволить команді застосовувати гнучку тактику гри.

Способами ведення гри називаються раціональні індивідуальні групові та командні дії гравців, застосовувані ними в боротьбі з противником. Способи ведення гри висловлюють тактичний задум здійснення перемоги.

Індивідуальними називаються самостійні дії гравця здійснювані без партнерів, спрямовані на вирішення окремих тактичних завдань, поставлених перед командою.

Груповими діями, що представляють собою взаємодії двох або кількох гравців, вирішується частина командного завдання. Ці дії можуть бути активними (безпосередню участь) або сприяють розіграшу м’яча.

До командним діям відносяться взаємодії всіх гравців команди, спрямовані на виконання певних завдань у нападі та захисті. Вони здійснюються різними способами, що виражаються в різних системах і комбінаціях. Дії однієї групи гравців можуть бути активними, інший – допоміжними.

Система гри. Системою гри називається організація дій гравців команди, в якій обумовлені функції кожного гравця і залежно від функцій їх розстановка на майданчику по лініях. Кожна система гри має свою більш-менш постійну схему розстановки гравців або займаних ними позицій. Це створює сприятливі умови для оволодіння гравцями своїми функціями, для налагодження взаємодій між групами гравців і між усією командою.

Системи гри тісно пов’язані з принципами комплектування команди і стартовою шістки, і навпаки. Але принцип комплектування команди по функціях гравців не є система гри.

Комбінації. Комбінацією називаються заздалегідь розучені узгоджені дії гравців команди, спрямовані на створення умов одному з гравців для завершення атаки. Здійснення тактики комбінацій залежить від точності прийому та напрямки м’яча; від точності другої передачі, а також від її траєкторії і швидкості; від узгодженості дій пасуючого гравця з нападниками.

Комбінації застосовуються як при введенні м’яча в гру, так і в ході гри.

Форма ведення гри. Формами ведення гри називаються зовнішні прояви змісту дій команди, зумовлених вирішенням певних тактичних завдань. Вони виражаються в активних і пасивних діях гравців, в швидкому або повільному темпі гри, в умінні збивати темп гри супротивника і нав’язувати свій, в тактиці замін і перерв, у прояві ігрової дисципліни і умінні боротися до кінця.

Ігрова дисципліна – це культура ведення гри, прояв найвищої майстерності; підпорядкування дій кожного гравця командним діям і в той же час прояв ініціативи і творчості; вміння чітко виконувати поставлені завдання протягом всієї гри та турніру; прояв виключної зібраності. Ігрова дисципліна виявляється в умінні по необхідності швидко переключатися від систем гри в нападі на гру в захисті по ходу всього матчу або навіть в ході однієї партії.

Постійне дотримання ігрової дисципліни – запорука успіху в боротьбі з будь-яким супротивником.

1.2 Класифікація тактики ігри

Класифікація є основою для вивчення та вдосконалення тактики гри та підвищення якості навчально-тренувального процесу. До теперішнього часу немає чітко розробленої класифікації ігор, не існує також єдиних понять і термінології.

Тактику можна підрозділити на два розділи: тактику нападу і тактику захисту. Кожен з цих розділів у залежності від принципу організації дій гравця підрозділяється на групи, що включають індивідуальні дії, групові і командні.

У свою чергу, кожна з цих груп поділяється на види: наприклад, індивідуальні дії в нападі можуть бути двох видів – дії гравця без м’яча і дії гравця з м’ячем.

Види залежно від конкретного змісту ігрових дій поділяються на способи, або системи. Наприклад, система гри в нападі з другої передачі гравця передньої лінії або система гри в нападі з другої передачі виходить гравця задньої лінії.

Окремі способи, що мають різні особливості, поділяються на варіанти і комбінації. Наприклад, одним із способів нападу з другої передачі є система нападу через виходить гравця задньої лінії. Однак ця система; в залежності від зони виходу гравця підрозділяється на три варіанти: напад через гравця, що виходить із зони 1 (6,5):

  1.  зміни зони передачі (завдяки чому нападаючий приймає довгі, діагональні і стрімкі паси) і тренування в усіх зонах нападу;
  2.  застосування різних видів і варіантів удару при різній віддаленості від сітки і повному використанні її ширини;
  3.  запровадження маркування мети. Лише той, хто вміє пасувати м’яч, буде технічно добре виконувати точні нападаючі удари.

Виконувати ці вправи можна також під звуковий сигнал тренера або іншого гравця про вид і цілі удару (наприклад, «Фінт близько!»).

Проведення таких вправ, пов’язаних з відпрацюванням технічних умінь і навичок, має сенс, хоча і не повинно бути занадто інтенсивним (при 12 гравців кожен з них повинен виконувати на тренуванні максимум один удар в хвилину). Більш доцільними як для підвищення інтенсивності, так і для відпрацювання тактики є наступні комплексні вправи, спеціально розроблені для нападу.

Вправи з блоком:

  1.  блокують (одиночний або подвійний блок, дивлячись по чисельності гравців) безперервно підстрибують, намагаючись будь-яким способом перехитрити нападаючого гравця;
  2.  блокуючі підстрибують не при всякому на падаючому ударі. Нападаючий гравець повинен вдаватися до обманним діям, якщо блокуючі підстрибують, в іншому ж випадку виконувати нападаючий удар (блокуючі повинні при цьому підстрибувати повністю і дійсно прагнути до блокування м'яча, а не до обману будь-яку ціну на падаючого);
  3.  обидва блокуючих гравця ставлять (за взаємною домовленістю) одиночний або подвійний блок. Завдання нападаючого при одиночному блоці полягає в подоланні його найбільш доцільним видом удару, при подвійному блоці - у застосуванні обманних дій.

Вправи з гравцями майданчики:

  1.  приймає гравець розташовується в глибині центру ігрового майданчика. У той момент, коли нападник стрибає, приймаючий гравець перебігає вправо або вліво. Завдання нападника полягає в тому, щоб потрапити в незахищену половину глибини майданчика;
  2.  те ж, що і в положення «а», але захисник перебігає від центральної точки ігрового майданчика у зону 1 або в зону 5.

Вправи з гравцями блоку і майданчика. Якщо всі перераховані вище вправи посильні при необхідній концентрації гравцеві середнього класу, то за такої подвійної комбінації труднощі миттєво зростають удвічі. Тому рекомендується підвищувати вимоги поступово, починаючи, наприклад, з подвійного блоку і одного гравця майданчики, причому останній змінює свою позицію, як описано вище. У цьому випадку перед нападаючим могли б відкритися, зокрема, такі варіанти вирішення:

  1.  при відсутності блоку або при одиночному блоці нападаючий удар проводиться по незахищеній майданчику (в залежності від позиції, займаної блокуючим гравцем майданчика);
  2.  при подвійному блоці проводиться удар пензлем руки або обманний удар (у залежності від якості передачі для нападаючого удару і позиції блокуючого) по незахищеній частині майданчика.

Для подальшого ускладнення вправ вводять додаткових гравців майданчика (аж до повної комбінації захисту), поступово скорочуючи порожнечі на ігровому майданчику.

Техніку і тактику нападаючого удару вдосконалюють при виконанні всіх комплексних вправ, призначених для відпрацювання колективної тактики нападу.

Блокування Значення в грі. Після появи перших нападаючих ударів (у Європі на початку 20-х років) мимоволі сформувалося блокування, як найбільш ефективне захисний засіб. Воно розвивається від одиночного блоку (близько 1930 р.) до групового (кінець 30-х років).

Блокування складає ядро всього захисту і є орієнтиром для захисників майданчики при грі у волейбол. Якщо блокують не мають успіху, тобто дезорієнтовані, не стрибають або погано стрибають, якщо міць ударів не слабшає або нападаючий виявляє в захисті порожнечі, то вся команда позаду блокуючих справляє враження безпорадності.

З 1964 р., коли можливості блокуючих значно розширилися завдяки введенню «перенесення рук» і вирішенню подвійного торкання, блок почасти стає при зростаючому рівні гри навіть засобом нападу.

За частотою свого застосування блокування займає перше місце серед всіх технічних елементів. У середньому воно є кожним третім дією окремого гравця.

Через безпосереднього впливу блоку виникає близько 18 % усіх помилок у нападі противника (першість світу 1966 р.). Помилки при блокуванні ведуть до втрати близько 9 % (жінки – 11 %) всіх очок, а також є причиною значної частини невдалих дій з боку захисників.

Основною формою блокування є подвійний блок (72 %). Одиночний (23,5 %) і потрійний блок (4,5 %) застосовують рідше. Одиночний блок, як правило, не є для хорошого нападника серйозною перешкодою. Потрійний блок представляє собою насамперед, в зоні 3 «вимушене рішення» під тиском супротивника за рахунок захисту ігрового поля.

З технічного виконання в даний час розрізняють два основних варіанти:

  1.  блокування з «консервативним», пасивним становищем рук, причому руки переносяться мало або зовсім не переносяться;
  2.  так званий нападаючий блок з активним перехопленням.

Індивідуальна тактика. Індивідуальна тактика блокуючого гравця ґрунтується насамперед на досяжною висоті перехоплення, яка залежить від стрибучості і довжини тіла блокуючого. При цьому гравець насамперед обмірковує, яку техніку вибрати.

Найбільш ефективний нападаючий блок, при виконанні якого блокуючий гравець прагне до того, щоб не тільки прийняти м’яч на верхньому продовженні площині сітки, але і слідом за тим круто направити його активною дією рук і кистьових суглобів на ігровий майданчик супротивника. Передумовою до цього є положення передпліч гравця (лікті поблизу верхнього краю сітки), що забезпечує «свободу переміщення» рук над сіткою (не менше 50 см.). Слід, однак, зауважити, що висота, якої блокуючий гравець досягає обома руками при стрибку з стійки, на 35 – 40 см. нижче висоти, що досягається ним при стрибку в нападі. Тим самим, щоб забезпечити в стрибку зі стійки нападаючий блок, блокуючий повинен досягти максимальної висоти (при стрибку з розбігу) – не менше 3,30 м. (жінки – близько 3 м.). При блокуванні стрибок зі стійки тактично благоприятней, оскільки блокують гравці мають можливість довше спостерігати за нападаючим гравцем і можуть краще вибрати місце і час для виконання стрибка.

Однак більшість волейболістів поки ще не користуються цим методом для відпрацювання стрибків у висоту, достатню для нападника блоку. Дивлячись по ігровій манері нападаючого команди супротивника, ці гравці вирішують, чи не доцільно відмовитися від ефекту нападника блоку і обмежитися, виконавши стрибок зі стійки, при відносної надійності і гарної можливості огляду, так би мовити, пасивним, «легким» викидом рук над сіткою. Таким гравцям варто було б прагнути до нарощування висоти стрибка до рівня, достатнього для блокування, причому стрибок виконувати з розбігу, хоча спочатку буде утруднено спостереження за противником і взаємодію з партнерами по команді (це спостерігається в жіночих командах внаслідок низького рівня викиду рук над сіткою).

Якщо гравець віддасть перевагу перший з варіантів блокування, то його увага повинна концентруватися на зоні і поведінці гравця команди супротивника, що виконує передачу для нападаючого удару, щоб по можливості раніше досягти зони передбачуваного нападу. В останньому випадку увагу слід концентрувати в першу чергу на м’ячі. Далі потрібно подумати про момент стрибка. Якщо стрибок виконують зі стійки, то встановити цей момент відносно просто. Візуально оцінивши дії нападаючого при розбігу (напрямок розбігу).

1.3 Техніка нападу

Подача – технічний прийом, за допомогою якого м’яч вводиться в гру. Уміло виконана подача утрудняє дії команди супротивника і створює передумови для виграшу очка. За способами виконання подачі поділяють на: нижню пряму, нижню бічну, верхню пряму, верхню бокову. Всі подачі виконуються відповідно до вимог, вказаних в правилах змагань: гравець, що подає, стоячи за межами майданчика на місці подачі, зобов’язаний підкинути м’яч і ударом однієї руки направляти його через сітку на бік противника в межах обмежувальних стрічок. Техніка подач описана для гравців, що б’ють по м’ячу правою рукою.

Нижня пряма подача названа так тому, що удар по м’ячу наноситься знизу, а гравець стоїть обличчям (прямо) до сітки. Ноги його зігнуті в колінах, ліва попереду. Тулуб злегка нахилений вперед. М’яч лежить на лівій долоні руки, зігнутої в ліктьовому суглобі, проти  руки,  що  б’є  (рис. 1),  що  дозволяє

підкинути м’яч перпендикулярно (не більше 0,5 м.).

У становище замаху права рука відводиться заздалегідь або в момент підкидання м’яча (при навчанні краще відвести заздалегідь). При підкиданні м’яча центр ваги зміщується ближче до правої ноги. Одночасно з випрямленням правої ноги правою рукою робиться мах вперед, вага тіла переноситься на ліву ногу. Права рука завдає удару по м’ячу знизу-ззаду, спрямовуючи його вгору-вперед. Рука продовжує рух за м’ячем. Права нога робить крок уперед (рис. 2).

Рис. 2.

Удар по м’ячу наноситься «твердої» пензлем: з’єднані і напружені пальці кисті утворюють тверду поверхню. З моменту підкидання м’яча до удару погляд подає повинен бути спрямований на м’яч, щоб виконати удар точно.

Після удару по м’ячу права нога робить крок вперед.

Нижня бічна подача названа так тому, що удар виконується знизу, а гравець стоїть боком до сітки. Ступні ніг ставляться паралельно лицьової лінії, ноги зігнуті в колінах і розставлені на ширину плечей. М’яч знаходиться на зігнутій лівій руці перед гравцем, на рівні пояса. Права рука відводиться вниз-назад для замаху. Як тільки м’яч підкинутий, тулуб повертається направо і тяжкість тіла переноситься на праву ногу. Удар по м’ячу виконується напруженої пензлем знизу-ззаду, приблизно на рівні пояса, після чого рука продовжує рух за м’ячем. Одночасно з просуванням руки вперед вагу тіла переноситься на ліву ногу і тулуб гравця повертається убік напрямку польоту м’яча, права нога робить крок вперед. М’яч повинен бути підкинутий попереду гравця на відстань витягнутої руки (рис. 3).

Під час подачі гравець дивиться на м’яч.

Різновидом нижній бічній подачі є подача «свічкою», для виконання якої гравець стає правим боком до сітки, злегка зігнуті ноги на ширині плечей. М’яч підкидається лівою рукою. Удар наноситься знизу по лівій частині м’яча ребром долоні (з боку великого пальця правої руки) з одночасним випрямленням ніг (рис. 4).

 

Рис. 3.                                                                Рис.4.

1.4 Засоби та методи навчання

Основним засобом у навчанні волейболу є фізичні вправи. Їх велике різноманіття. Тому для того, щоб вибрати ті вправи, що у більшому ступені розподіляють на основі класифікації засобів. Відправним принципом класифікації служить змагальна діяльність волейболістів. У зв’язку з цим усі вправи діляться на дві великі групи: основні або змагальні і допоміжні або тренувальні.

Змагальні вправи являють собою власне волейбол, тобто то специфічне, що відрізняє його як вид спорту. Тут технічні прийоми і тактичні дії виконують так, як це має місце в ігровій обстановці на змаганнях (але поза ігровими умовами).[4]

Тренувальні вправи покликані полегшити і прискорити оволодіння основними навиками і сприяти підвищенню їх ефективності і надійності. Вони складаються зі спеціальних і загальнорозвиваючих.

Спеціальні розділяють на підготовчі, головне завдання яких полягає у розвитку спеціальних фізичних якостей, і підходящі, спрямовані безпосередньо на оволодіння структурою конкретних технічних прийомів.

До підводящих вправ також відносять і імітаційні вправи, які виконуються без м’яча.

Загальнорозвиваючи вправи, використовують для розвитку основних фізичних якостей і удосконалювання життєво важливих рухових умінь та навичок.

Усі вправи відповідно своєї спрямованості об’єднують у складові частини заняття (види підготовки): загальна фізична, спеціальна фізична, технічна, тактична, інтегральна (цілісна-ігрова). У кожному виді підготовки є свої головні засоби, за допомогою яких вирішують відповідні завдання. У той же час вправи одного виду підготовки тісно зв’язані з вправами інших видів. Наприклад, учень не може добре виконати вправу по техніці атакуючого удару при недостатньому рівні розвитку швидкісно-силових якостей. У цьому випадку опиняться більш корисними спеціальні (підготовчі) вправи, ніж збільшення кількості повторень нападаючого удару.[18]

Ефективність засобів у навчанні волейболу багато в чому залежить від методів їх застосування. Вибір методів здійснюється з обліком завдань, рівня підготовленості учнівських і конкретних умов роботи. У залежності від поставленого завдання ті самі засоби можна використовувати по-різному, застосувавши різні методи. Крім цього, варто враховувати те, що послідовність завдань у кожному виді підготовки і послідовність самих видів мають визначений логічний зв’язок: характер завдань в одному виді підготовки якісно змінюється, створюючи основу для іншого виду підготовки. Так, підготовчі вправи закінчують вправами, які відображають загалом структуру досліджуваного технічного прийому. Підходящі вправи служать своєрідним містком для переходу від спеціальної фізичної підготовки до технічної. Вправи по техніці, побудовані у визначеному порядку ускладнення, сприяють формуванню тактичних умінь. На цій основі надалі вивчають індивідуальні тактичні дії і так далі. У кінцевому рахунку одна складова частина підготовки, якісно змінюючись, як би переходить в іншу, наступну в методичному ряду.[29]

Методи, застосовувані в процесі навчання гри, зручніше розглядати стосовно до кожного етапу навчання.

Перший етап – ознайомлення з прийомом. Тут використовують розповідь, показ і пояснення. Особистий показ вчитель доповнює демонстрацією наочних приладь: кінограм, відеозаписів, схем, макетів майданчику і так далі. Показ необхідно чергувати з поясненнями. Перші спроби учнів формують перші рухові відчуття.

Другий етап – вивчення прийому у спрощених умовах. Успіх навчання на даному етапі багато в чому залежить від правильного підбору підходящих вправ: по своїй структурі вони повинні бути близькі до технічного прийому або тактичної дії.

При навчанні простих прийомів і дій їх виконують у цілому. При навчанні складних за структурою прийомів і дій (нападаючий удар) їх розділяють на складові частини, виділяючи основну ланку. По можливості, треба швидше підвести учнів до виконання прийому.

На цій стадії навчання використовуються методи керування (команди, розпорядження, зорові і слухові сигнали, зорові орієнтири, технічні засоби і так далі), рухової наочності (безпосередня допомога вчителя, застосування допоміжного обладнання), інформації (сила удару по м'ячу, точність влучення, світлова або звукова індикація).[10]

Третій етап – вивчення прийому або дії в ускладнених умовах. Тут застосовуються: повторний метод, метод ускладнень умов виконуваного прийому (дії), ігровий і змагальний методи, сполучений метод, кругове тренування.

Повторний метод на цьому етапі є основним. Тільки багатократне повторення забезпечує становлення і закріплення умінь і навиків. З метою формування гнучкого навику повторність припускає зміну умов (поступове ускладнення) виконання прийому (дії), включаючи виконання його на фоні стомлення. Сполучений й ігровий методи дозволяють одночасно вирішувати завдання по удосконалюванню техніки і розвитку спеціальних фізичних якостей, а також техніко-тактичної підготовки і комплексної.

Четвертий етап припускає закріплення прийому (дії) у грі. Тут використовується метод аналізу виконання рухів (графічні, умовно-кодовані, магнітофонні, відео), спеціальні завдання в грі по техніко-тактичній підготовці, ігровий і змагальний методи. Вивчення кожного прийому припускає обов’язкове закріплення його в умовах підготовчих і навчальних ігор. Вищим рівнем закріплення навику є змагання. Від простих завдань по техніці і тактиці окремим гравцям до складних установок у плані взаємодії в групах і в складі команди – такий шлях у формуванні техніко-тактичної майстерності.[2, 18]

Великі можливості закладені в застосуванні активних методів навчання.

Серед них – елементи проблемного навчання (постановка проблемних питань) і метод самооцінки успішності. Постановка проблемних питань веде до створення ситуації пошукового вирішення, а самооцінка – до активізації рухової діяльності, що в цілому сприяє значному підвищенню інтересу і творчої активності учнів. Стосовно до волейболу сказане грає особливу роль. З огляду на те, що процес освоєння гри повільний, істотне значення у формуванні інтересу учнів набувають тимчасові терміни досягнення кінцевої мети. Реально бачити їх, усвідомити і почувати наближення до них по об’єктивних ознаках – головна суть методу самооцінки. Його основу складають кількісні і якісні критерії, цілком доступні учням VII – XI класів для розуміння і самоконтролю.

Як же практично реалізуються активні методи? Після короткого повідомлення про сутність і значення визначеного прийому гри, скажемо передача зверху двома руками, демонструється техніка її виконання і представляється можливість учням виконати перші спроби. Потім ставлять проблемне питання: «Де відбувається зустріч рук (кистей) із м’ячем?» Із численних спроб відповіді навряд чи ми почуємо: угорі над обличчям. Ще разом демонструється передача, де спеціально акцентується увага на точці дотику рук із м’ячем. Далі випливають нові питання: «Чому руки при передачі повинні бути зігнуті в ліктях?», «Що обумовлює розмір кута їх згинання?».[7]

У ході активного пошуку відповіді направляємо творчі зусилля учнів по шляху пізнання біомеханічних закономірностей, відповідно до котрого відповідю на першу частину питання буде вибір найкоротшої відстані до мети (просторовий аспект), а другий – рівень швидкісно-силових можливостей передаючого м’яч. Ще разом пропонуємо виконати передачі з обліком вимог. Нехай нас не лякає втрата часу, тому що вона з лишком окупиться надалі.

Учні додають великі зусилля, щоб довести зворотнє – можливість виконувати прийом без необхідного рівня фізичної підготовки. Однак це приводить до збільшення згинання рук і, отже, до помилок. Демонструємо передачу, акцентуючи увагу учнів на активній роботі кистей, переконуємо їх у необхідності розвитку сили рук і пропонуємо спеціальні вправи з набивними м’ячами. Але щоб підсилити прагнення учнів до досягнення потрібного рівня фізичної підготовки, можна виділити три моменти.

Перший – освоєння умінь штовхнути та упіймати набивний м’яч у вихідному положенні рук над обличчям. Для цього домагаємося правильного виконання вправ: найменше опускання рук із м’ячем (наприклад, до рівня обличчя) – помилка!

Другий – передачі набивного м’яча на відстань 20 – 30 см. Акцентуючи увагу на необхідності уривчастих торкань (базисна динамічна структура).

Третій, самий тривалий – політ м’яча при передачі без обертання. Усі представлені критерії легко піддаються контролю учнів. Відводимо на кожному занятті по 3 – 5 хв. для повторення серії підготовчих або підходящих вправ.[23]

Для посилення процесу засвоєння матеріалу можна враховувати поточну успішність, темпи освоєння. Далі набирає сили наступний принцип: у міру розвитку спеціальних фізичних якостей збільшується час роботи з м’ячем. Краще, коли цей процес диференціюється індивідуально.

Аналогічно будується навчання по інших прийомах гри. Головні зусилля вчителя зводяться до консультативної діяльності, допомоги у вирішенні поточних утворювальних і виховних завдань (роз’яснення окремих положень, заохочення успішності і так далі). Нижче доводяться проблемні питання, якісні і кількісні критерії самооцінки по основних прийомах і поділам навчання.

Подача м’яча. Проблемні питання:

  1.  Від чого залежить швидкість польоту м’яча при подачі? (Від ступеня розвитку динамічної сили рук.);
  2.  Які чинники обумовлюють точність нижньої подачі? (Напрямок замахи руки при ударі по м’ячу, крапка удару по м’ячу стосовно підлоги — нижче рівня пояса.);
  3.  За рахунок чого досягається політ м’яча без обертання і різкі зміни траєкторії і напрямки польоту м’яча? (За рахунок зменшення висоти польоту м’яча й амплітуди замаху, що вимагає більш високого ступеня розвитку фізичних якостей, за рахунок удару в центр м’яча при деякому його супроводі рукою.).

Критерії самооцінки:

1. Кидки набивного м’яча прямою рукою знизу (зверху) нагору на відстань 6 – 8 м., не піднімаючи руку вище (і не опускаючи нижче при кидках зверху) рівня плечей.

2. Точність подач по зонах майданчика: чотири влучення із шести спроб.

3. Польот м’яча без обертання (при верхній прямій подачі).

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ТА МЕТОДИ НАВЧАННЯ ГРИ У ВОЛЕЙБОЛ (ПОДАЧИ)

2.1 Специфіка волейболу та вимоги до методики навчання

Основну роль у побудові процесу методики навчання навикам гри у волейбол грає структура змагальної діяльності і чинники, що визначають її ефективність у волейболі. Варто виділити такі основні положення.

Основу волейболу складає ігрова діяльність, що носить характер змагального протиборства, що регламентується спеціальним кодексом правил. Мова йде про змагальну ігрову діяльність волейболістів.[2]

Для ігрової діяльності характерні умови боротьби, що змінюються постійно, на майданчику в зв’язку з тим, що дії гравців і команди знаходяться під безупинним контролем суперника, що намагається зруйнувати захист, атаку і так далі, нав’язати свій план гри і цим завдати поразки. Цим пояснюється характерна для волейболу риса – складність і швидкість – вирішення рухових завдань в умовах, що безупинно змінюються. Волейболіст повинний враховувати розташування гравців на майданчику (своїх і команди противника) і положення м’яча, збагнути дії партнерів і розгадувати задум суперника, швидко реагувати на зміни в сформованій обстановці і приймати вирішення про найбільш доцільну дію, вчасно (як правило, дуже швидко) і ефективно його виконувати. При швидкісній грі ступінь і терміновість вирішення завдань, що залежить від швидкості дії гравців, значно підвищується.

Колективний характер дій гравців команд визначає вимоги до їх ігрової організації. Володіння технікою, індивідуальною тактикою і наявність достатньої фізичної підготовленості є умовами, лише необхідними для успішної гри команди, але далеко не достатніми. Крім цього, необхідні налагоджені взаємодії і відношення між окремими гравцями, між ланками й у команді в цілому.[19]

Особливість структури змагально – ігрової діяльності перебуває у великій кількості (арсеналі) змагальних дій – технічних прийомів і тактичних дій, а також у необхідності виконувати їх багаторазово в процесі змагання (в одній зустрічі, у серії зустрічей) для досягнення спортивного результату (виграшу зустрічі, змагання). У видах спорту з одиничними змагальними вправами (наприклад, стрибки, метання) оптимальне сполучення двох чинників – рухового потенціалу і раціональної структури руху в принципі навіть при однократній спробі приводить до фіксації спортивного результату (висота стрибка, дальність метання). У волейболі, крім цього, найважливіше значення мають тактичні дії як форма реалізації техніко-фізичного потенціалу спортсменів у специфічної – ігровий – змагальній діяльності. До цього треба додати, що змагання, як правило, перебуває з декількох ігор і триває декілька днів.

Специфіка волейболу укладена в самій назві гри: «волею» у перекладі з англійського означає «на літу», «бол» – «м’яч». Суть у тому, що всі технічні прийоми виконуються в умовах короткочасного торкання руками до м’яча. Цим обумовлена наявність у рухах волейболістів ударних дій.

З обліком структури змагальної ігрової діяльності можна визначити коло чинників, що впливають на ефективність змагальної ігрової діяльності. Найбільш істотними чинниками є:

  •  оснащеність спортсменів технічними прийомами і тактичними діями (арсенал техніки і тактики);
  •  «застосовність» техніко-тактичного арсеналу (уміння застосовувати в грі і змаганнях вивчені технічні прийоми і тактичні дії);
  •  ефективність (виграш, помилки) ігрових дій;
  •  майстерність виконання ігрової функції;
  •  активність («агресивність», творчість) у грі – з обліком обраного тактичного плану і дотримання ігрової дисципліни;
  •  рівень розвитку спеціальних якостей і здатностей;
  •  морфологічні ознаки (у першу чергу довжина тіла);
  •  морально-вольові якості

Таким чином, специфіка гри обумовлює наступні основні напрямки методики навчання волейболу:

  1.  Розвиток в навчаючих здатності погоджувати свої дії з обліком напрямку і швидкості польоту м’яча (диференціювання просторово-тимчасових відношень).
  2.  Розвиток спеціальних фізичних якостей, головним чином сили і швидкості скорочення м’язів, від яких залежить оволодіння умінням точно визначати момент впливу руками на м’яч.
  3.  Розвиток швидкості складних реакцій, зорового орієнтування, спостережливості й інших якостей, що лежать в основі тактичних здатностей.
  4.  Оволодіння широким арсеналом (набором) техніко-тактичних дій, необхідних для успішного ведення гри.

Таким чином, як бачимо, відзначені особливості гри пред’являють винятково високі вимоги до різнобічної підготовки навчаючих: рівню їх фізичних і інтелектуальних якостей, навичок гри

2.2 Засоби навчання

Основним засобом у навчанні волейболу є фізичні вправи. Їх велике різноманіття. Тому для того, щоб вибрати ті вправи, що у більшому ступені розподіляють на основі класифікації засобів. Відправним принципом класифікації служить змагальна діяльність волейболістів. У зв’язку з цим усі вправи діляться на дві великі групи: основні або змагальні і допоміжні або тренувальні.

Змагальні вправи являють собою власне волейбол, тобто то специфічне, що відрізняє його як вид спорту. Тут технічні прийоми і тактичні дії виконують так, як це має місце в ігровій обстановці на змаганнях (але поза ігровими умовами).[4]

Тренувальні вправи покликані полегшити і прискорити оволодіння основними навиками і сприяти підвищенню їх ефективності і надійності. Вони складаються зі спеціальних і загальнорозвиваючих.

Спеціальні розділяють на підготовчі, головне завдання яких полягає у розвитку спеціальних фізичних якостей, і підходящі, спрямовані безпосередньо на оволодіння структурою конкретних технічних прийомів.

До підходящих вправ також відносять і імітаційні вправи, які виконуються без м’яча.

Загальнорозвиваючи вправи, використовують для розвитку основних фізичних якостей і удосконалювання життєво важливих рухових умінь та навичок.

Усі вправи відповідно своєї спрямованості об’єднують у складові частини заняття (види підготовки): загальна фізична, спеціальна фізична, технічна, тактична, інтегральна (цілісна-ігрова). У кожному виді підготовки є свої головні засоби, за допомогою яких вирішують відповідні завдання. У той же час вправи одного виду підготовки тісно зв’язані з вправами інших видів. Наприклад, учень не може добре виконати вправу по техніці атакуючого удару при недостатньому рівні розвитку швидкісно-силових якостей. У цьому випадку опиняться більш корисними спеціальні (підготовчі) вправи, ніж збільшення кількості повторень нападаючого удару.

Ефективність засобів у навчанні волейболу багато в чому залежить від методів їх застосування. Вибір методів здійснюється з обліком завдань, рівня підготовленості учнівських і конкретних умов роботи. У залежності від поставленого завдання ті самі засоби можна використовувати по-різному, застосувавши різні методи. Крім цього, варто враховувати те, що послідовність завдань у кожному виді підготовки і послідовність самих видів мають визначений логічний зв’язок: характер завдань в одному виді підготовки якісно змінюється, створюючи основу для іншого виду підготовки. Так, підготовчі вправи закінчують вправами, які відображають загалом структуру досліджуваного технічного прийому. Підходящі вправи служать своєрідним містком для переходу від спеціальної фізичної підготовки до технічної. Вправи по техніці, побудовані у визначеному порядку ускладнення, сприяють формуванню тактичних умінь. На цій основі надалі вивчають індивідуальні тактичні дії і так далі. У кінцевому рахунку одна складова частина підготовки, якісно змінюючись, як би переходить в іншу, наступну в методичному ряду.

2.3 Техніка та методика навчання нижній подачі

Аналізуючи техніку подачі, С.Л. Фетисова доходить висновку, що координаційна складність рішення рухової завдання залежить від надання м’ячу певній швидкості і кута вильоту. Для успішного виконання подачі гравцю необхідно оволодіти:

  1.  Певними просторово-тимчасовими і динамічними характеристиками перед ударного руху руки;
    1.  Певними просторово-тимчасовими характеристиками перед ударного руху м’яча;
    2.  Узгодженням цих рухів у просторі й у часі;
    3.  Певними динамічними характеристиками ударного контакту руки з м’ячем.

Паралельно рекомендується розвивати провідні рухові якості, пов’язані з удосконаленням зорових і кінематичних диференціювань, сприяють придбання «почуття м’яча» і «почуття руки», характерних для висококласного волейболіста

Психологічний настрій перед подачею. Чимало авторів вважають, виконання подачі, вимагає найвищої концентрації уваги. Гравець повинен спокійно вирушити доречно подачі і поза час, поки переміщається, прийняти зважене рішення, як і куди послати м’яч. На місці подачі, як здійснити рух, ще раз оглядає поглядом протилежну половину ігрового майданчика, орієнтується в розстановці гравців противника, шукає гравця слабко володіє прийомом подачі чи розріз між зонами 1-6-5 і фіксує свою мету. Отже, звучить свисток судді, відкриває зустріч. Саме тоді все гравці, через багато років віддали волейболу, відчувають мимовільне занепокоєння та напружуються. Але напружений всіх у народних обранців почувається падаючий гравець, що стає головний противник для команди супротивників.

У деяких випадках можна використовувати метод аутотренінгу під назвою «фіксація об’єкта поглядом», тобто, щоб відволіктися, вибрати для фіксації погляду нерухомий об’єкт.

Потому, як подолано відчуття скутості, наступній завданням стає нанесення точного удару під час подачі. Помилка особливо неприпустима на першому подає. Тут слід проявити все, було освоєно на тренуваннях. Після свистка судді падаючий гравець, звісно, напружується, але щонайменше напружено почувається гравець, який має прийняти подачу. Коли цій ситуації відбувається помилка під час подачі, у суперників моментально спрацьовує рефлекс «везіння», пропадає скутість і відразу ж виявляються хвилі емоційного піднесення. Волейбол – це змагання, в якому надзвичайно важливо яка сторона першої «схопить» ритм ігри та зовсім зможе витримати його від самої початку впритул до кінця.

Отже, за словами різних авторів, подача є тією елементом гри, який поєднує у собі рішучість, необхідну виступи у «театрі одного актора», і ретельність, дає можливість лише одним м’ячем змінити хід гри На погляд, усе видається дуже простим, але завжди пам’ятати, що у насправді подача – це дуже складний елемент гри.

Методика навчання подачам:

  1.  Розповідь, показ;
    1.  Вихідний положень;
      1.  Підкидання м’яча (в кожній подачі на певну висоту);
      2.  Поєднання підкидання, замаху, удару й ловлі м’яча;
      3.  Подача в парах по ширині зала;
      4.  У парах. Подача м’яча через сітку із будь-якої відстані 3, 5, 7, 9 метрів;
      5.  Правила подачі з місця подачі;
      6.  Подача з місця подачі;
      7.  Подача по зонам;
      8.  Подача на точність і силу;
      9.  У парах. На одному боці гравці приймають м’яч із подачі, в інший подають м’яч із місця подачі. Зміна місць після 20 – 30 подач;
      10.  Подача двох команд як змагання.

Методичні вказівки: подачі подавати після свистка, через лицьової лінії з місця подачі, саме і правильно підібрати м’яч, вдаряти по м’ячу напруженої рукою, після удару зайняти своє місце на площадці.

У навчанні подачі розташування котрі займаються і напрям виконуваних подач визначаються залежність від стадії навчання, а чи не залежно від способів подачі.

Взагалі, під час навчання подачам частіше дотримується наступна послідовність: спочатку нижня пряма, потім нижня бічна, верхня пряма і верхня бокова.

Техніка виконання подач проста, вивчення її потрібно розчленовування деякі елементи, і тому вона вивчається загалом у вигляді. Але у своїй початкове навчання подачі необхідно здійснювати найпростіших умовах, із наближенням ігровим. У першому етапі методики навчання треба дати докладну інформацію про подачах, а як і обов’язково показати дію, у поєднані із розповіддю. Щоб сформувати перших рухових відчуттів треба дати учням виконати подачу. По словами деякими авторами, велике значення грають загально розвиваючі і підготовчі вправи, які сприятимуть розвитку певних якостей і здібностей навчаючих. Основними завданнями несамовитому крику являється:

  1.  зміцнення опорно-рухового аппарата:
  •  розвиток сили рук, ніг, тулуба;
  •  розвиток швидкості скорочення м’язів;
  1.  розвиток гнучкості.

Несамовитому крику виконуються без предметів, з набивними м'ячами, на гімнастичної лаві і стінці, зі скакалками й дуже далі.

З другого краю етапі розучується правильність руху без м'яча. І тому можна використовувати такі команди: «Прийняти початкове положення», «Прийняти становище замаху», «Виробити удар».

Після вивчення рухів без м’яча проводяться кидки різними м’ячами. Увага котрі займаються звертається на правильність вихідного становища, замаху, ударного руху, і додатково на правильний вибір моменту кидка і правильну траєкторію польоту м’яча після його.

Наступним етапом вивчення є виконання подачі з ударом по нерухомому м’ячу. У цьому основну увагу звертається на правильність дотику руки із м’ячем і наступне супроводження.

Перш ніж можливість перейти до навчання подачі по рушійному м’ячу, окремо вивчається підкидання м’яча.[9] І тому м’яч кілька разів підкидають вгору з певній висотою десь із наступним падінням на грішну землю. У цьому м'яч повинен падати щоразу за одне і те місце.

Після оволодіння підкиданням можна можливість перейти до ударам по м’ячу. І, нарешті, перейти вже безпосередньо до вивченню подач загалом вигляді з підкиданням м’яча.

Зразкові вправи для розучування подач.

Вправа 1.

Спочатку займаються розташовуються на бічних лініях майданчики про те, щоб виконувати подачу між партнерами впоперек майданчики. Це залученню уваги котрі займаються до виконання рухів у момент подачі. Якщо учнів відразу поставити цього разу місце подачі, всі вони у що би там не стало прагнуть перебити м’яч через сітку, найчастіше виконуючи це неправильним рухом, набуваючи неправильний навик і подовжуючи час освоєння подачі.[14]

Стоячи на бічних лініях майданчики займаються повинні освоїти правильність руху, вміння узгоджувати свої сили, підкидання м’яча, точність в напрямі польоту м’яча. Потім цю вправу самостійно біля стіни з різних відстаней. Висота удару повинна бути нижчий за рівень верхнього краю сітки.

Вправа 2.

І це вправу в парах, але вже настав через сітку, із збільшенням відстані отже одне із партнерів наближається до лицьової лінії майданчики. Тільки освоївши техніку подачі, навчившись розміряти свої зусилля удару по м’ячу з відстанню його польоту і домігшись деякою точності напрями подачі, деякі автори радять розмістити котрі займаються на лицевих лініях площадки.[1]

Під час виконання подач впоперек майданчики викладач визначає, хто з котрі займаються із переходом лицьові лінії розміщається за лінією, хто ж розташовується ближчі один до сітці, про те, щоб цим полегшити їх дії.

Вправа 3.

Виконання подач з лицьової лінії. При по черзі виконанні подач, зазначаючи помилки в котрі займаються. С.Л. Фетисова у роботі «Біомеханічне дослідження подач в волейболі й методику їх вдосконалення» (1974 р.) пропонує для вдосконалення техніки подач використовувати різні орієнтири. Наприклад, кільце, укріплене на підставці. Багаторазове виконання однієї й тієї ж способу подачі з потраплянням у кільце. Це закріплює правильне м’язове відчуття за певних кутках вильоту м’яча, що сприяє стабілізації подачі.

Також при вдосконаленні техніки треба вводити змагальне моменти (окуляри чи бали, залежно від точності влучення в орієнтири). Змагання можуть відбуватися як групами, і індивідуально. Наприклад, з кожної боці майданчики креслиться коло радіусом 0,5 метри, де знаходиться гравець тієї команди, яка виробляє подачу. Подача повинна перевірятися на цього гравця, гравець ловить м’яч, швидко передає м’яч під сіткою у своїй команді, і всі, виходячи з цього кола. На його місце встає інший гравець з цього команди. Виграє та команда, яка за певний час набере більше очок. При індивідуальному змаганні кожен гравець має подати безпомилково десять подач в швидкому темпі. Що дозволив помилку починає все спочатку. Переможець той, хто перший виконає десять подач.

У процесі навчання спочатку вивчається пряма верхня подача. Л.Н. Служский (1989 р.) пропонує методику навчання прямий верхньої подачі: ставши обличчям до партнеру, розташованому протилежному бічний лінії майданчики, займаються виконують підкидання м’яча. Потім, піднявши ударяючу руку у безвихідь замаху, виконують те підкидання, націлившись ударяючою рукою та визначаючи місце, у якому нанесений удар по м’ячу. Освоївши правильний напрямок підкидання м’яча з рухом ударяючої руки у безвихідь замаху, займається виконує удар, переслідуючи мета точно потрапити долонею по м’ячу у властивому за висотою і видалення від місці. Потім включається більш енергійна робота ніг і тулуба, навіщо в момент підкидання м’яча слід більше присісти на ззаду вартісну ногу і відхилити тулуб тому. Це дає можливість у момент удару зворотним рухом ніг і тулуба створити умови для енергійної його роботи. Разом з збільшенням амплітуди руху тулуба і ніг збільшується амплітуда руху ударяючої руки. Проте, щойно займається перестає точно потрапляти долонею по м’ячу у властивому становищі, амплітуду руху руки потрібно знову зменшити до мінімума.

З освоєнням основного механізму руху нині подачі займаються переходять за лицьові лінії продовжити роботи над влучністю і швидкістю польоту м’яча зі зниженням їх у межах площадки.

За словами окремих авторів, пряма верхня подача порівняно легко освоюється чоловіками навіть з слабкої фізичної підготовки. У той самий час жінками ця подача освоюється важче й потрібно понад тривале час його вивчення. Які навчаються, слабко що володіє узгодженими рухами руками і тулуба під час удару, можна рекомендувати допоміжні вправи: метання звичайного і набивного м’яча, дрібних камінчиків та інших. Це ж рекомендується всім які займаються для другий, менш вправною руки, бо за вивченні нападаючого удару цей недолік негайно виявиться.

У верхніх подачах удару м’ячу може здійснюватися як за його опусканні, а й за польоту вгору, тобто у той час, коли м’яч віддаляється від що підкидає його руки, а чи не тоді, що він повертається вниз. Це дає перевагу у часі, створюючи несподіванка у виконанні подачі. Проте, освоюючи такий спосіб подачі, слід боятися можливих кидків, тож підкидання потрібно виробляти він, а чи не від себе.[11]

При навчанні нижньої прямої подачі використовують – загальнорозвиваючі вправи,

Загальнорозвиваючі вправи.

  1.  Поперемінне пружиняче відведення прямих рук назад із вихідного положення – одна рука зверху.
    1.  Великі кола руками вперед-назад, те ж, але у вихідному положенні нахилу вперед – «млин».
      1.  З гумовим амортизатором. Амортизатор перекинути через нижню рейку гімнастичної драбини і, захвативши прямою рукою, повернутися до неї спиною. Піднімання прямої руки вперед-вгору. Те ж, але із-за голови.
      2.  Рухлива гра «Перестрілка». Команди з 6 – 10 чоловік розташовуються на майданчику. У кожній команді по одному-два баскетбольних чи футбольних м’яча. Завдання – використовуючи будь-який засіб кидання м’яча, перекинути його через сітку команді суперника. Перемагає команда, на майданчику якої не буде жодного м’яча.

Підготовчі вправи.

  1.  Кидки набивного м’яча масою 1 кг однією рукою знизу, зверху, зверху боком вперед-вгору. Увагу концентрують на русі прямою рукою.
    1.  Те ж, але поштовхи набивного м’яча з вихідного положення для того, чи іншого способу подачі, виконують однією рукою без попереднього замаху.
      1.  Кидки набивного м'яча через сітку на точність. Тренер вказує спосіб кидка і зони майданчика. Те ж, але вказується техніка кидка.

Підводящі вправи.

  1.  Імітація подачі м’яча. Увагу концентрують на узгоджених рухах тулуба і рук.
    1.  Навчання підкидання м’яча. Слід пам’ятати, що висота підкидання м’яча обумовлюється рівнем розвитку швидкісно-силових можливостей учнів.
      1.  Удар по м’ячу, який навісили. Удар наноситься основою долоні.
      2.  Подачі в стіну на відстані 6 – 7 м.
      3.  Подача на партнера, який розташовується на відстані 8 – 9 м.
      4.  Подачі через сітку з скороченої відстані. Партнер приймає м’яч знизу двома руками над собою.

Вправи з техніки.

  1.  Подачі із-за лицьової лінії. На цьому етапі навчання необхідно слідкувати за тим, щоб подача через сітку не викликали великих зусиль, які порушили б структуру техніки.
    1.  Подача зі зміною напрямку польоту м’яча: в праву та ліву частини майданчика.
      1.  Подачі зі зміною траєкторії польоту м’яча.
      2.  Подачі на точність по зонах майданчика. Зони слід позначити крейдою.
      3.  Змагання на велику кількість подач.
      4.  Подача на силу (в стрибку).
      5.  Змагання на велику кількість подач на силу, в стрибку.
      6.  Змагання на точність виконання серії ігрових прийомів.
      7.  Підготовчі ігри 3 х 3 і використання подач, прийому подач, передач на відбивання м’яча через сітку. Майданчик ділять на 2 – 3 частини вертикальними лініями.

При вивченні техніки подач поважно своєчасно виправити помилки. Помилки при нижніх прямих подачах і методика виправлення:

1. Нестійке вихідне положення і нечітке підкидання м’яча.

2. Недостатня амплітуда замаху і виконання ударного руху зігнутою рукою.

3. Неправильне зіткнення кисті з м’ячем і відсутність супроводжуючого руху.

У першому випадку добиваються більшої зосередженості і уваги при підготовці до подачі. Як методичний прийом можна рекомендувати виконувати подачі лише після словесних сигналів («можна», «подача») або після свистка, які подає тренер у міру готовності гравця. Друга помилка виникає у гравців із-за прагнення подавати сильну подачу лише рукою, порушуючи послідовність руху останніх ланок тіла, і особливо ніг і тулуба.

Вчителеві поважно знати, чи є помилка наслідком недостатньої фізичної підготовленості або неправильної техніки. Помилку виправляють, підбираючи спеціальні вправи. Спочатку слід усунути недоліки в замаху, добиваючись широкої амплітуди рухів у момент підкидання м’яча. Для виправлення помилки в ударному русі можна рекомендувати вправи, що підводять, з використанням спеціальної апаратури (підвісний м’яч, м’яч на амортизаторах, м’яч в тримачі і так далі).

ВИСНОВКИ:

Волейбол – один із найбільш захоплюючих і масових видів спорту, який одержав усенародне визнання.

Волейбол, як один із видів спортивних ігор, грає велику роль у системі фізичного виховання, сприяючи усебічному фізичному розвитку, моральному і естетичному вихованню підростаючого покоління. Його відрізняє багате і різноманітне рухове утримування, високий темп ігрової діяльності, миттєва зміна напрямку і швидкості руху, висока емоційність, оволодіння спритністю і витривалістю.

Сучасна гра у волейбол – складний вид спорту, який потребує вiд спортсмена атлетичної пiдготовки i досконалого володiння технiко-тактичними навичками гри.

Без наполегливої i систематичної навчально-тренувальної роботи досягти високих спортивних результатів у сучасному волейболi неможливо. Практика свiдчить, що вершин спортивної майстерностi, як правило, досягають спортсмени, якi почали займатися грою з дитячих рокiв.

Тому, правильна органiзацiя навчально-тренувальної роботи в низових колективах, i особливо в школах, є передумовою для поповнення збірних команд областей, країни молодими здібними волейболістами. Техніка волейболу за характером дій гравців поділяється на два великі розділи: техніку нападу і техніку захисту. У кожному з цих розділів виділяються дві групи-техніка переміщень і техніка володіння м’ячем.

У кожній групі є прийоми і способи. Способи визначають, як виконуються прийоми, який характер руху при їх виконанні. Майже кожен спосіб має різновиди, які розкривають окремі зміни в деталях структури руху. На виконання прийому впливають умови, які уточнюють специфіку переміщень (на місці або в русі, в опорному чи безопорному положенні), напрямок, дистанцію і так далі. Подача – технічний прийом, за допомогою якого м’яч вводиться в гру. Уміло виконана подача утрудняє дії команди супротивника і створює передумови для виграшу очка. За способами виконання подачі поділяють на: нижню пряму, нижню бічну, верхню пряму, верхню бокову. Аналізуючи техніку подачі, С.Л. Фетисова доходить висновку, що координаційна складність рішення рухової завдання залежить від надання м’ячу певній швидкості і кута вильоту. Для успішного виконання подачі гравцю необхідно оволодіти: певними просторово-тимчасовими і динамічними характеристиками перед ударного руху руки; певними просторово-тимчасовими характеристиками перед ударного руху м’яча; узгодженням цих рухів у просторі й у часі; певними динамічними характеристиками ударного контакту руки з м’ячем.

Отже, за словами різних авторів, подача є тією елементом гри, який поєднує у собі рішучість, необхідну виступи у «театрі одного актора», і ретельність, дає можливість лише одним м’ячем змінити хід гри На погляд, усе видається дуже простим, але завжди пам’ятати, що у насправді подача – це дуже складний елемент гри.

Методика навчання подачам – розповідь, показ; вихідний положень; підкидання м’яча (в кожній подачі на певну висоту); поєднання підкидання, замаху, удару й ловлі м’яча; подача в парах по ширині зала; у парах; подача м’яча через сітку із будь-якої відстані 3, 5, 7, 9 метрів; правила подачі з місця подачі; подача з місця подачі; подача по зонам; подача на точність і силу; у парах; на одному боці гравці приймають м’яч із подачі, в інший подають м’яч із місця подачі. Зміна місць після 20 – 30 подач; подача двох команд як змагання.

Техніка виконання подач проста, вивчення її потрібно розчленовування деякі елементи, і тому вона вивчається загалом у вигляді. Але у своїй початкове навчання подачі необхідно здійснювати найпростіших умовах, із наближенням ігровим. У першому етапі методики навчання треба дати докладну інформацію про подачах, а як і обов’язково показати дію, у поєднані із розповіддю. Щоб сформувати перших рухових відчуттів треба дати учням виконати подачу. По словами деякими авторами, велике значення грають загально розвиваючі і підготовчі вправи, які сприятимуть розвитку певних якостей і здібностей навчаючих.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРЕТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Айриянц А.Г. Волейбол. – М: ФиС, 1976. – 158 с.
  2.  Борисов О.О. Основи теорії методики викладання волейболу і футболу. – К.: вид-во ПП «Люскар», 2004. – 664 с.
  3.  Бриль М.С. Волейбол. – М.: ФиС, 1981. – 136 с.
  4.  Вайцеховский С.М. Книга тренера. – М.: ФиС, 1971. – 194 с.
  5.  Волейбол в школе/ Голомазов В.А. Ковалев В.Д. Мельников А.Г. – М.: ФиС, 1985. – 125 с.
  6.  Волейбол в школе/ Железняк Ю.Д, Слупский Л.Н. – М.: ФиС, 1989. – 76 с.
  7.  Волейбол для начинающих/ Ахметов Э.К. – Минск: Полымя, 1985. – 80с.
  8.  Волейбол. Специальные упражнения/ Пименов М.П. – К.: 1993. – 192 с.
  9.  Волейбол. Справочник. – М.: ФиС, 1984. – 124 с.
  10.  Волейбол/ Клещев Ю.Н., Айриянц А.Г. – М.: ФиС, 1983. – 270 с.
  11.  Волейбол: учебник для высших учебных завидений физической культуры/ Беляев А.А., Беляев А.В., Железняк Ю.Д., Карполь Н.В. – М. «СпортАкадемПресс». 2002. –368 с.
  12.  Голомазов В.А. Волейбол в школе. – М: 1976. – 110 с.
  13.  Демчишин А.Д. Волейбол – гра для всіх. – К.: «Здоров’я», 1986. – 83 с.
  14.  Должиков И.И. Учитель работает по своей системе // Физическая культура в школе. – М, 1993. – № 5. – С.10.
  15.  Ейнгорн А.Н. 500 упражнений волейболиста. – М.: ФиС, 1959. – 208 с.
  16.  Железняк Ю.Д. К мастерству в волейболе. – М.: ФиС, 1983. – 224 с.
  17.  Ивойлов А.В. Волейбол. – Минск: «Высшая школа», 1985. – 200 с.
  18.  Клещев Ю.Н. Волейбол/ Клещев Ю.Н. – М.: ФиС, 1983. – 94 с.
  19.  Лапутин А.Н. Обучение спортивным движениям. – К.: «Здоров’я», 1986. – 214 с.
  20.  Методические рекомендации по моделированию учебно- тренировочного процесса юных волейболистов /Затворнецкий Ю. Г., Федюшин В. П., Хапко В. Е. – М.: ФиС, 1978. – 68 с.
  21.  Оптимизация тренировочного процесса волейболистов: методические рекомендации/ Касаткин А.Н., Максименко Г.Н., Короп М.Ю. – М.: ФиС 1984. – 144 с.
  22.  Перельман М.П.. Специальная физподготовка волейболистов – М.: ФиС, 1969. – 134 с.
  23.  Пермяков Н.Н. Направленность тренировочных действий в волейболе – М.: «Высшая школа», 1989. – 116 с.
  24.  Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. – К.: Олимпийская литература, 1997. – 544 с.
  25.  Подготовка юных волейболистов /Железняк Ю.Д., Клещев Ю.Н., Чехов О.С. – М: ФиС, 1967. – 102 с.
  26.  Специальная физподготовка волейболистов /Демчишин А.Д., Мозола Р.С., Панишко Ю.М. – М.: «Радянська школа». 1992. – 83 с.
  27.  Спортивные игры: Совершенствование спортивного мастенства / Жележняк Ю.Д., Портнов Ю.Д., Савин В.П. – 2004. – 400 с.
  28.  Теория й методики физического воспитания / Под. ред. Ашмарина Б.А. – М., 1990.
  29.  Уроки волейбола /Опниума С. – М.: ФиС, 1995. – 43 с.
  30.  Фетисова С.Л. Біомеханічне дослідження подач в волейболі й методику їх вдосконалення. – 1974 р.
  31.  Фізична підготовка спортсмена/ Булатова М.М. – К.: Олімпійська література, 1995. – 342 с.
  32.  Шиян Б. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х частинах. – К., 1998.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

8239. Технология коллективной творческой деятельности 16.39 KB
  Технология коллективной творческой деятельности. Методика КТД. В каждом КТД проявляется коллективное начало, творческое начало. Представляет собой поиск лучших идей. Педагогическая технология - это совокупность и порядок сформирован...
8240. Задачи, функции, особенности организации работы классного руководителя на современном этапе развития школы 16.41 KB
  Задачи, функции, особенности организации работы классного руководителя на современном этапе развития школы. Современный классный руководитель выполняет 3 функции: 1) Организация разнообразной деятельности в классе. 2) Забота о развитии каждого ребён...
8241. Педагогическая диагностика в учебно-воспитательном процессе: цели, методы, обработка данных 19.99 KB
  Педагогическая диагностика в учебно-воспитательном процессе: цели, методы, обработка данных. Различают диагностирование облученности, т.е. последствий, достигнутых результатов, и обучаемости. В диагностику вкладывается более широкий и более глубокий...
8242. Гносеологічні та кримінально-процесуальні основи доказування 94 KB
  Гносеологічні та кримінально-процесуальні основи доказування Проголосивши людину, її життя та здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю, держава визнала основним своїм обов’язком утвердження та забез...
8243. Особливості консультування та особистості консультанта 71.5 KB
  Психолог-консультант має справу з найскладнішим та найважливішим обєктом людською психікою. І найдавніший закон цієї взаємодії такий, як і в медицині: Не нашкодь..
8244. Десятичные дроби. 5 класс 41.5 KB
  Десятичные дроби. 5 класс. Закрепление полученных знаний, умений и навыков работы с десятичными дробями. Развивать устойчивость внимания, наглядно - действенное мышление, познавательный интерес посредством игры. Воспитание инт...
8245. Військово-педагогічні процеси 84.5 KB
  Методичні вказівки. Прийняти рапорт чергового навчальної групи, перевірити наявність курсантів на занятті, їх зовнішній вигляд, готовність до занять. Послідовно викладати основний зміст навчальних питань лекції: основні визначення і формулювання, розкриття теми, висновки з окремих питань і лекції в цілому.
8246. Цивільна оборона в сучасних умовах. Конспект лекцій 1.89 MB
  Роль і завдання цивільної оборони в сучасних умовах Питання, які розглядаються на лекції: 1. Правові та організаційні основи ЦО. Женевські конвенції про захист цивільного населення і цивільних обєктів у НС. Закон і положення Про цивільн...
8247. Основи використання оптичного випромінювання в сільськогосподарському виробництві 86 KB
  Основи використання оптичного випромінювання в сільськогосподарському виробництві Природа оптичного випромінювання. Основні поняття та визначення. Фотобіологічна дія оптичного випромінювання. Основні оптичні величини і одиниці вимі...