88280

Історія української культури в особах біографічний довідник

Книга

История и СИД

Розробка «Історія української культури в особах. Біографічний довідник для студентів усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» є складовою частиною посібника з курсу «Історія української культури», який був підготовлений колективом викладачів кафедри історії України

Украинкский

2016-09-14

1.44 MB

0 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

І.Ю. СТАДНИК, О.О. ЯШАН, Ю.Ю. ІЛЛЯШЕНКО

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ОСОБАХ.

БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ОСВІТНЬО-КВАЛІФІКАЦІЙНОГО РІВНЯ «БАКАЛАВР»

Черкаси 2011

Історія української культури в особах. Біографічний довідник для студентів усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» / Авт.-укл. к.і.н. І.Ю. Стадник, к.і.н. О.О. Яшан, к.і.н. Ю.Ю. Ілляшенко,. – Черкаси: ЧДТУ, 2011. – 58 с.

Автори-укладачі

к.і.н., доцент І.Ю. Стадник, , к.і.н., доцент О.О. Яшан, к.і.н., доцент Ю.Ю. Ілляшенко

Рецензент

д.і.н., проф. М.І. Бушин

В С Т У П

Вивчення дисциплін суспільно-гуманітарного циклу є важливим чинником формування у студентів суспільно значимих компетенцій. Навчальній дисципліні «Історія української культури» належить важливе місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал працівників визначається не тільки глибокими спеціальними знаннями, а й високими культурними і національно-патріотичними якостями.

Сучасна вища школа вимагає корінного переосмислення парадигми освіти, модернізації змісту, форм і методів становлення особистості на основі гуманізації та гуманітаризації технічної освіти, створення сприятливих умов для її самореалізації. Це можливо, насамперед, через олюднення змісту історичної освіти. У центрі уваги має бути етнос, досягнення матеріальної й духовної культури, конкретні люди, що жили та творили в певну історичну епоху.Історія української культури, як це і має бути в цивілізованій країні, є частиною національного світогляду, складовою загальної культури суспільства і людини, тому курс «Історія української культури» належить до обов’язкових для вивчення студентами усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр».

Довідник подає анотовану бібліографію діячів української культури, зокрема, образотворчих мистецтв, скульптури, вжиткового мистецтва, музичної культури, освіти та науки в Україні. Біографічні статті подано за алфавітним принципом,що дозволить студентам орієнтуватися в пошуку та обробці матеріалу та укладено за джерелами, наведеними в списку літератури.

Розробка «Історія української культури в особах. Біографічний довідник для студентів усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» є складовою частиною посібника з курсу «Історія української культури», який був підготовлений колективом викладачів кафедри історії України. Вибір видатних особистостей для вивчення має суб’єктивний характер і залежить, як правило, від існуючих освітніх традицій та власної точки зору авторів довідника. Автори-укладачі пропонованої розробки користувалися принципом історизму, об’єктивності, визначаючи осіб, котрі впливали тією чи іншою мірою на культурний процес й через чиї особисті долі цей процес пройшов, починаючи від зачатків Київської Русі та завершуючи періодом сучасної доби української культури.

Інформація наведена у довіднику може бути використана під час самостійної роботи студентів: написанні рефератів, доповідей тощо. Крім того, подані матеріали допоможуть при підготовці до поточної та підсумкової атестації з Історії української культури.

Сподіваємося, що дані методичні вказівки не лише допоможуть студентам краще пізнати історію української культури, а й сприятимуть піднесенню національної свідомості у підростаючого покоління українців.

АРХИПЕНКО Олександр Порфирович (30.05.1887 – 25.02.1964) – український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об'єднання Митців Українців Америки (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури Можна впевнено стверджувати жоден з українських митців не зробив більш вагомого внеску у світову художню культуру, ніж О.Архипенко. Вплив цього майстра на увесь розвиток мистецтва ХХ ст. незаперечний. Саме він із кількома видатними художниками – П.Пікассо, Ж.Браком, В.Кандинським, М.Дюшаном – визначив мистецьку парадигму минулого століття. О.Архипенкові судилося започаткувати низку напрямків світового мистецтва та, що надзвичайно важливо, розширити межі сприйняття людиною навколишнього світу – напевне, це є головним завданням мистецтва у всі часи. Роботи Архіпенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко почав використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми – такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року. Більшості композицій Архипенка властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму. Його творчість мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва в Західній Європі та Америці. Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих портретів, портрети Володимира Святителя, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері. У 1927 р. Архипенко розробив та запатентував механізм, який створював ілюзію руху намальованих об’єктів з наперед заданою швидкістю та ритмом.

Народився в Києві у родині професора механіки. У 1902–1905 рр. навчався в Київському художньому училищі, 1906 р. – у Московському училищі живопису, 1908 р. – у Паризькій мистецькій школі. В Парижі Архипенко оселився в колонії художників «Вулик», де познайомився з А.Модільяні, А.Годьє-Бжеско та іншими. До 1921 р. митець жив у Франції, у 1921–1923 рр. мешкав у Берліні, влаштував там власну художню школу. Після виставкового туру містами Європи Олександр Архипенко 1923 р. переїхав до США, де відкрив мистецьку школу в Нью-Йорку, яку очолював у 1923–1964 рр., викладав в університеті і художніх школах. 1934 р. бере участь у оформленні українського павільйону на виставці у Чикаго, виставляє в ньому свої роботи.

Основні твори: «Адам і Єва» (1908), «Жінка з дитиною», «Жінка» (обидві – 1909), «Відпочинок», «Поцілунок» (обидві – 1910), «Мадонна скель» (1911), «Сидяча постать» (1912), «Блакитна танцівниця» (1913), «Гондольєр» (1914), «Жінка, яка зачісується» (1915), «Торс», «Білий торс» (обидві – 1916), «Натюрморт» (1918), «Жінка, яка сидить» (1919), «Анжеліка» (1921–1925), «Міс Мері Ейнштейн», «Доктор Вігерт», «Портрет Т. Шевченка» (усі три – 1923), «Диригент В. Менгельберг», «Портрет І. Франка» (обидва – 1925), «Портрет В. Фуртвенглера», «Портрет матері» (обидва – 1927), «Океанська мадонна» (1957), «Жінка» (1963) та ін. Створив пам’ятник Т. Шевченку в Нью-Йорку (1957). За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

Олександр Архипенко помер у Нью-Йорці 25 лютого 1964 року.

БЕРЕЗОВСЬКИЙМаксим Созонтович (27.10.1745 – 02.04.1777) – українськийкомпозитор, диригент, співак. Класик європейської музики.

М. Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом ізД. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.

Народився уГлухові наСумщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів. Вищу освіту здобув уКиєво-Могилянській академії, де почав писати власні твори.

У1758 р., через виняткові вокальні дані, був відряджений доПетербурга (Росія), де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. В1759-1760 рр. виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі.

У1769 р. відряджений доІталії на навчання у Болонській філармонічній академії, де брав уроки у відомого композитора та історика музики падкеДжованні Батіста Мартіні, у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р. на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'яЙозеф Мислівечек. Закінчив Академію з відзнакою. В ці ж роки у Болонській академії навчався ще юнийВ.А. Моцарт.

У1771 р. М. Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства.

До1773 р. єдина закінчена опера, що належить М. Березовському – «Демофонт», була поставлена уЛіворно1773 р. в карнавальні свята. На початку 1774 р. разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся вПетербург.

Повернувшись1774 р. до Російської імперії, М.Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проектові не судилося здійснитись. М. Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели.

Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервового захворювання. В1777 р. 32-літній композитор покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самогубство піддається сумніву біографами Березовського). Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.

У2005 р. на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну дошку на честь українського композитора Максима Березовського. ПісляВ.А. Моцарта, М. Березовський став другим композитором-чужинцем, пам'ять якого вшанована в такий спосіб у всесвітньо відомому центрі культури та мистецтва –Болонській академії. Пам'ятник Березовському споруджено уГлухові.

БОЙЧУК Михайло Львович (30.10.1882, с. Романівка Теребовлянського пов., нині Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 13.07.1937, м. Київ) – основоположник нового українського монументального мистецтва ХХ століття, послідовники якого в історії мистецтва відомі як «художники-бойчукісти»; професор Київського художнього інституту, член Наукового товариства ім. Шевченка та Українського наукового товариства. В дусі модерна з’єднав в своїй творчості «вічні теми» (материнство, праця, людина і земля) з гострим відчуттям навколишніх соціальних бурь. Самобутньо перетворив прийоми середньовічних і раннеренессансних, так само як і фольклорних настінних розписів. У своїй творчості розвивав традиції візантійського та давньоукраїнського іконопису, мистецтва італійського Проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини. Виробив концепцію монументального стилю, де органічно поєднувались фрескова орнаментальна площинність (властива візантійському мистецтву) і кольорова гармонія українського народного живопису.

Народився в селянській сім’ї. З юних літ виявив хист до малювання. За сприяння художника Ю. Панькевича переїхав до Львова, де розпочав самостійну малярську роботу за підтримки Наукового товариства ім. Т. Шевченка і «Товариства для розвою руської штуки». З 1899 р. навчався у Віденській академії мистецтв, пізніше – в Харківській і Мюнхенській (1906—1907 рр.) академіях. З 1907 р. працював у Франції, пізніше – в Італії, де заглибився у вивчення староукр. та укр. нар. мист-ва, створив мистецьку шк. (М.Касперович, С.Налепинська). Прагнув почати відродження новітнього українського мист-ва, спираючись на мистецьку спадщину Київської Русі. У

1910 р. повернувся до Львова, де працював у Національному музеї як реставратор; у цей період виконав розписи Дяківської бурси у Львові, церкви монастиря отців василіян у с. Словіта. На запрошення Росiйського археологiчного товариства провiв реставрацiйнi роботи в храмi в с. Лемешах Чернiгiвської губернiї (нині село Козелецького р-ну Черніг. обл.) (1912–1914).

1917 оселився в Києві. Один із професорів-фундаторів (1917) укр. держ. Акад. мист-в (з 1922 – Ін-т пластичного мист-ва, з 1924 – Київ. худож. ін-т). Працює реставратором ( Софійський собор, Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, Чернігівський Єлецький Свято-Успенський монастир). Відіграв видатну роль у заснуванні й розбудові вищої мистецької освіти в Україні. Після Жовтневої революції висувався в число найбільших місцевих художників, закликаючи до рішучого оновлення національної традиції і вважаючи монументальний живопис самим відповідним для цього видом мистецтва. Ставши чл. Акад. революц. мист-ва України (1925), виступив як худож.-новатор, піонер укр. монументального мист-ва, заклавши його основи й підготувавши плеяду учнів (Т.Бойчук, А.Іванова, С.Колос, І.Липківський, О.Павленко, І.Падалка, В.Седляр).

Керував виконанням розписів Луцьких казарм у Києві (1919 р.), працював на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi 1923 року, виконав близько двадцяти портретiв кооперативних i державних дiячiв на повний зрiст для Київського кооперативного iнституту, зробив розписи Селянського санаторію ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935).

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукiстiв.

1930–32 вів каф-ру композиції у ленінгр. Акад. мист-в.

Майстер і ряд його учнів стали жертвами сталінського «великого терору». У 1936 р. заарештований НКВС, звинувачений в «буржуазному націоналізмі» та у «контрреволюційній діяльності» і засуджений до вищої міри покарання. 13 липня 1937 р. розстріляний у Києві. Всі створені бойчукістами розписи були варварські знищені, а поняття «бойчукизм» довгий час вважалося офіційно-лайливим словом. Нині це мистецтво вивчається по старих фотознімках, а також по небагатьох станкових роботах майстра, що збереглися.

БОРТНЯНСЬКИЙ Дмитро Степанович (28.10.1751,Глухів,Україна – 10.10.1825,Петербург). Російськийспівак,композитор ідиригент,автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту.

Музична спадщина Бортнянського дуже вагома. Він написав 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершиною тогочасного мистецтва. Недаремно творами Бортнянського захоплювалисяБерліоз таЛ. ван Бетховен.

Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій». В них композитор, йдучи слідами своїх видатних вчителів – композиторів Галуппі, Сарті та інших, спирався на традиції української духовної музики, перейнятими в середовищі Глухівської школи та у колі вихованців з Глухова у Петербурзькій придворній співацькій капелі. Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Його опери і камерно-інструментальні твори, які нічим не поступалися, як тепер очевидно, його хоровим шедеврам, виконувалися в той час лише у вузькому колі придворних аматорів музики.

Російські музиканти і композитори першої половини XIX ст. закидали Бортнянському, як і пізніше Чайковському, його палкому прихильникові, «італьянщину», «м’якість і солодкавість». А Михайло Глінка іронічно називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Проте церковно-вокальна, хорова музика Бортнянського, в якій він послідовно і завжди проводив свій зв’язок з українською духовною музикою та хоровим літургійним співом українських православних церков, була дуже популярною ще за його життя.

Причина такої популярності крилася у класичній простоті й доступності мелодії. Бортнянський наповнював їх інтонаціями народних пісень, церковних кантів, мелодіями багатоголосного українського церковного співу та кобзарського мистецтва. Усе це, переплавлене з впливами західноєвропейськими, зокрема й італійськими, витворило неповторний стиль творів Бортнянського, інтерес до яких не згасає і в наш час.

Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії. Він створив у капелі чудовий хор, який володів бездоганними технічними і тембровими якостями, високою вокальною культурою.

Майже півстоліття життя Бортнянського було пов’язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії. Водночас Бортнянський своїми коренями належить українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторівМ. Лисенка,К. Стеценка,М. Вербицького,М. Леонтовича,М. Дремлюги,Л. Ревуцького, К. Домінчена,Б. Лятошинського та ін.

Ім'я Д.С. Бортнянського носитьучилище культури і мистецтв в Сумах, вулиця у Львові,камерний хор приЧернігівській філармонії.

Народився1751 р. вГлухові. Свій рід предки Дмитра Бортнянського вели з с. Бортного (заразЛемківщина у східній Польщі). Доля привела батька майбутнього композитора на Слобожанщину, де він став жителем «міста Глухова в числі тамтешніх глухівських міщан». Там же Степан Бортнянський одружився з вдовою-козачкою Мариною Дмитрівною Толстою.

Початкову музичну освіту здобув уГлухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнив з-поміж однолітківМарко Полторацький за сильний голос і музикальність і забрав доПетербурга в хорову капелу, де він навчався у керівника капели, італійського композитора, аранжувальникаБальдассаре Ґалуппі. Згодом Галуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, бере свого вихованця доІталії, де він навчається протягом десяти років уВенеції,Болоньї,Римі таНеаполі. В Італії було з успіхом поставлено опери Бортнянського на італійські лібретто «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто».

У 28-річному віці Бортнянський повертається в Петербург, де стає придворним капельмейстером, а з1796 р. – керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи.1782 р. в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 р. – триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Під час керівництва капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786) та ін.1793 р. в Петербурзі вийшли друком романси Д.Бортнянського. 1802 р. було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 р. композитора було призначено головним цензором видань духовних творів.

Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. Він написав гімн «Співець у стані руських воїнів» на слова поета М.Хераскова, присвячений подіям війни 1812 р.

В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д.Бортнянським».

Бортнянський помер 1825 р. в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 р. за редакцієюП.Чайковського.

БІЛОКУР Катерина Василівна (25.11.1900 с. Богданівка Пирятинського пов. Полтавської губ. (нині село Яготинського р-ну Київ. обл.) – 10.06.1961) – укр. живописець, представниця «наївного мистецтва». Народний художник УРСР (1956).

ЇЇ творчість належить до найкращих надбань української культури ХХ століття. Глибоко національний живопис Білокур – оригінальне явище у вітчизняному та світовому образотворчому мист-ві. Головна тема її полотен – невмируща краса і щедрі дари української природи. У них гармонійно взаємодіють художні принципи й прийоми професійного станкового і нар. декоративного живопису. Започаткувала в українському малярстві оригінальний жанр – живописні композиції з зображень рослин (пейзаж-натюрморт): квітів, колосся, листя, плодів, дерев тощо, виписаних (на відміну від усталених народно-декоративних традицій) з ювелірною точністю в передачі дрібних деталей, відтінків, світлотіней, дослідницьке знання натури поєднується з її поетичним відтворенням, точність і скрупульозність у зображенні квітів, овочів, фруктів – з декоративним трактуванням всієї композиції.

Народилася селянській родині. З дитячих років виявила хист до малювання. Загальну та художню освіту здобула самотужки. Не змогла отримати фахової освіти через відсутність документів про шкільну освіту.

У 1920-х – 1930-х рр. працювала в батьківському одноосібному господарстві, після 1945 р. – в колгоспі.

З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду – «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Квіти в тумані» (1940), «Портрет племінниць» (1940). У 1940 р. вперше експонувала власні твори на виставці (в Полтавському обласному будинку народної творчості). 1941 р. відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Майже всі твори, виконані в 1920–30-х рр., загинули під час Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 рр.

Після визволення села від фашистів К.Білокур створює одні з найкращих своїх творів - «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар колос» (1949). З 1949 р. – член Спілки радянських художників УРCР. 50-ті роки – найбільш плідний період творчості художниці. В 1954 р. в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», які високо оцінив Пабло Пікассо. Коли всесвітньо відомий маестро побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною і додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї».

У 1956 р. Катерині Білокур присвоєно звання народного художника України. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії», «Букет квітів», «Квіти і овочі» (1959), «Хліб» (1960), «Натюрморт» (1960). Залишила епістолярну спадщину, невелику поему в прозі.

Померла художниця 9 червня 1961 р. А в 1977 р. в селі Богданівці відкрито меморіальний музей Катерини Білокур, на території якого встановлено пам’ятник. Образ К.Білокур увічнено в скульптурі, живопису, літ. та муз. творах, худож. та документальних фільмах. Її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. У Яготинському історично-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко в 1983 р. створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). 1989 встановлено премію ім. К.Білокур Нац. спілки художників України за створення визначних творів народного мист-ва.

ВАГИЛЕВИЧІван Миколайович (2.09.1811 р., с. Ясенів Горішній (зараз в Рожнятівському районі) на Прикарпатті – 10.05.1866 р., Львів).

Навчався в Львівській семінарії. У двох своїх поетичних творах українською мовою та кількох польською виступив послідовним романтиком. Плідно займався етнографічним дослідженням бойків, гуцулів та лемків. І. Вагилевич писав як українською, так і польською мовами (наприклад, «Думи» – поезії в прозі, побудовані на ремінісценціях «Слова о полку Ігоревім» - написані саме польською мовою). Письменник досліджував «Слово...», переклав його українською та польською мовами. Крім того, працював над перекладами з чеської, редагував газету «Дневник руський». Написав «Граматику малоруського язика», видану в 1845 р.  І. Вагилевич збирав матеріали для словників, зокрема українсько-німецько-латинського.

Останні роки життя працював архівістом. На основі біографії Вагилевича Я. Захар'ясевич написав повість «Учений». Помер Іван Миколайович 10 травня 1866 р. у Львові.

ВЕДЕЛЬАртемій (1767 р., за іншими відомостями, 1770 р. Або 1772 р., Київ – 1808 р., за іншими відомостями, 1806 р. Або 1810 р., там же) – композитор, автор духовної музики, регент. Виходець із міщанського стану. Навчався в Київській духовній академії, керував її капелою. Твори А. Веделя – яскраві зразки українського мистецтва, що відрізняються ліризмом і щирістю, користувалися величезною популярністю і становили невід'ємну частину музичної духовної атмосфери московських храмів протягом усього XIX ст.

За життя твори А. Веделя не видавалися, але в списках розходилися по всій Росії, багато копії зберігаються в московських архівах. Автор 30 одночастинних церковних піснеспівів, 2 літургій, Всенощного пильнування, циклів ірмосів з канону Богородиці, на Різдво Христове, на Пасху. Особливу популярність мав спів (чоловіче тріо) «Покаяння отверзи ми двері», про яке сучасники писали, що його «співає вся Русь».

У XVIII ст., коли в російській мистецтві запанували світські мотиви, віра в Бога стала справою інтимною і особистою, а Господа стали розуміти як наймилосерднішу, найбільш люблячу душу на світі, до якої можна припасти  в хвилину душевної скорботи і поділитися сокровенним. Це нове трактування Віри і Бога стала головною темою творчості А.Веделя. Херувимська – жанр традиційний у православному побуті. Вона символізує єднання віруючого з Господом в найтяжчі моменти його шляху – під час ходи на Голгофу і під час поховання. Цей жанр гранично ліричний, і в ньому А.Ведель був більш ніж в інших жанрах сам собою. Мелодія його херувимської ледве помітно збивається з кроку, «спотикається», наче б то в пам'ять про сходження Господа до місця страти. Однак потім мелодія розливається широко і вільно, вона стає схожою на українську народну пісню, в ній з'являються ліричні, теплі інтонації. Так встановлюється близькість, органічний зв'язок між православним і світським, між мистецтвом церковним і мистецтвом камерним: цей зв'язок особливо характеризує російську культуру, де любов до ближнього і любов до Бога часом зливаються і стають нероздільними.

ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович (14(26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч.Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він — автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 рр.,). 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила». В. – автор численних публіцистичних, белетристичних і драм. творів. Серед них – п’єси «Щаблі щастя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Брехня» (1910), «Гріх», «Між двох сил» (1918) та багато ін.; романи «Записки кирпатого Мефістофеля» (1917), «Слово за тобою, Сталіне» (1950) та ін.

ГОЛОВАЦЬКИЙЯків Федорович (29.10.1814 р., с. Чепелі, тепер Бродовського р-ну – 13.05.1888 р., Вільно).

Одночасно з навчанням в семінарії Я. Головацький був слухачем філософського факультету Львівського університету. Він багато подорожував по Галичині, Закарпаттю та Буковині, збираючи фольклор та вивчаючи народний побут. У 1834-1835 рр. Я. Головацький навчався в духовній академії в Кошіці та в університеті в Пешті. У 1842-1848 рр. Був сільським священиком. З 1848 р. – викладач, а з 1863 р. – ректор Львівського університету. Після революційних подій 1848 р. приєднався до табору слов'янофілів. У 1867 р. переїхав до Вільна, де працював головою Археографічної комісії. Перу Я. Головацького належать статті про І. Котляревського та І. Квітку-Основ'яненка, розвідки про видатних літераторів давнини Лазаря Барановича та Феофана Прокоповича. У 1849 р. письменник видав свою «Граматику руського язика». Я. Головацький плідно займався історичними дослідженнями та бібліографією, склав «еографический словарь западнославянских и югославянских земельи прилежащих стран» (1847), видавав «Народне песни Галицкой и Угорской Руси» в трьох томах (1878); йому також належить ряд романтичних віршів.

Помер Я. Головацький 13 травня 1888 року у Вільно.

ГОНЧАР Олесь Терентійович (03.04.1918, с. Сухе Полтавської обл. – 14.07.1995, м. Київ) – письменник, літературний критик, громадський діяч перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962), лауреат майже всіх літературних премій СРСР, академік НАН України, Герой Соц. Праці (1978).

Як письменник, Олесь Гончар залишив величезний слід в історії української літератури. Він написав 11 романів, 8 повістей, 8 збірок розповідей і 7 книг нарисів. Творчість Гончара належить до загальновизнаних досягнень багатонаціональної радянської літератури. Його твори широко перекладаються у нашій країні, за кордоном, видані майже 40 мовами народів світу.

Олесь Гончар народився в селянській родині. Навчався в технікумі журналістики, працював у районній та обласні комсомольських газетах. 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. У червні 1941 року Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. У 1946-1948 роках написав трилогію «Прапороносці», яка принесла йому широку відомість. З 1959 до 1971 року Олесь Гончар – голова спілки письменників України. У 1964 році отримав Ленінську премію за роман «Тронка». Доля іншого роману Гончара «Собор» склалася драматично. Роман було опубліковано у 1968 році, але невдовзі його було вилучено з літературного процесу на 20 років. 1970-і роки він написав романи «Циклон», «Берег любові», повісті «Бригантина» та інші свої твори. У доробку Олеся Гончара – літературознавчі, літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книгах «Про наше письменство» 1972 року і «Письменницькі роздуми» 1980 року. З 1973 р. – голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України. Олесь Гончар брав участь у кампаніях направлених проти Б.Пастернака, О.Солженіцина, А. Сахарова. У 1982 році Олесь Гончар отримав Державну премію СРСР. Коли розпався СРСР і Україна отримала незалежність, Гончар став активістом в створенні Суспільства Української Мови і Народного Руху України. У 1990 році вийшов з КПРС, став депутатом Верховної Ради України I демократичного скликання (1990 – 1994).

Лауреат Сталінської премії і премії ім. Тараса Шевченка. Нагороджений орденами Слави і Червоної Зірки, трьома медалями «За відвагу» і медаллю «За взяття Берліна». У 2005 було привласнено звання «Героя України». 1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав О. Гончара «всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер Олесь Терентійович Гончар 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

ГРІНЧЕНКО Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав за захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙПетро Петрович(27.01.1790 – 13.10.1865) – українськийписьменник,вчений,перекладач,поет. Активний учасник літературного процесу нової української літератури. Перу П. Гулака-Артемовського належать написані українською та російською мовами байки та балади, прозові послання, переклади, критичні статті. П. Гулак-Артемовський уперше в українській літературі виступив у жанрі романтичної балади. Його балади були принципово новим явищем в історії української літератури: в писемну літературу входила народна мова з різноманітними ліричними народнопісенними мотивами. Кращі твори П. Гулака-Артемовського українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму.

Народився в сім'ї священика вГородище.Освіту здобув у семінарії, потім уКиївській духовній академії. Не закінчивши академію, у1813 р. почав викладати в приватних пансіонахБердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків. У1817 р. переїхав доХаркова і вступив доуніверситету вільним слухачем словесного факультету, і тоді ж, завдяки заступництву попечителя Харківського навчального округу графа Потоцького, затверджений Радою університету лектором польської мови. З1820 р. йому було доручено викладання також російської історії, географії та статистики. У 1821 р. П.Гулак-Артемовський склав кандидатський і магістерський іспити, захистив дисертацію на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» і отримав ступінь магістра. Через два роки був обраний ад'юнктом російської історії та статистики, у 1825 р. – екстраординарним, у 1828 р. – ординарним професором. У 1831 і 1833 рр. – секретар етико-політичного відділення, член училищного комітету при Харківському університеті. З 1841 р. до виходу у відставку в 1849 р. – ректорХарківського університету. У 1855 р. П. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників«Українського журналу». Був член Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки уВаршаві.

Літературні інтереси П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало «Налой» (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) – під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-Основ'яненком, виступає на сторінках «Украинского вестника» з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах. Серед літературних творів П. Гулака-Артемовського найбільш відомі: «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)», оригінальний вірш українською мовою (1817); байка «Пан та Собака» (1918), написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького «Pan і Pies» та окремих епізодів іншого його твору – сатири «Pan niewart slugi». Ця байка П. Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову. ЇЇ ідейний зміст співзвучний тогочасним прагненням проти кріпацтва, проти ставлення до кріпака як до робочої худоби. В основі байки – соціальний конфлікт між Паном і кріпаком (в алегоричному образі собаки Рябка).

У 1819 р. опублікував в «Украинском вестнике» ще дві байки – «казку» Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехеньку» «Тюхтій та Чванько». У 1820 р. написав цикл байок-«приказок»: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров'я» (першоджерело – приповідки І. Красіцького). У 1827 р. П.Гулак-Артемовський написав ще три байки – «Батько та Син», «Рибка», «Дві пташки в клітці». Цей, останній, цикл байок П. Гулака-Артемовського також пов'язаний з творчістю І. Красіцького.

Виступи письменника в «Украинском журнале» свідчать про пошуки нової естетики. Крім двох віршів «Чаяние души христианской» та перекладу уривка з поеми «Суд Любуши» –  «Царский стол (Древнєє чешское предание)», П.Гулак-Артемовський опублікував там перекладні статті «О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке» (продовження першої) і «О поэзии и красноречии в древних и в особенности у греков и римлян».

З кінця 20-х pp. П.Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідне, здебільшого у зв'язку з пам'ятними подіями в його службовому і родинному житті.

В останні роки П.Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася): «Не виглядай, матусенько, в віконечко», «До Любки» (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), «Текла річка невеличка».

Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов'янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов'янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним «Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы» (1839).

Продовжує цікавитись П. Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним життям, захоплюється творами Т. Шевченка, підтримує зв'язки з російськими, українськими, польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про виданая творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох науково-літературних товариств, зокрема «Московського товариства аматорів російської словесності», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві.

Помер 13 жовтня 1865 р. у Харкові.

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ Семен Степанович (16.021813, Городище – 17.04.1873, Москва) – український композитор, співак, драматичний артист, драматург, племінник письменника П.П.Гулака-Артемовського, автор першої української опери. Належав до шевченківського покоління суспільних і культурних діячів. Опера «Запорожець за Дунаєм» золотими літерами вписала ім’я її автора в історію української музичної культури. Якщо в музично-театральних творах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненко, М.Вербицького відбувалося становлення української національної опери, то опера Гулака-Артемовського була першою повноцінною народно-національною оперою, музичний матеріал якої повністю зберігся. Вона ставилась численними професійними і аматорськими театрами України протягом усієї історії свого існування, й до сьогодні «Запорожець за Дунаєм» залишається чи не найрепертуарнішою оперою на афішах українських театрів та найбільш відомою серед українських опер за кордоном.

Народився в Городище Черкаського пов. Київської губ., нині смт Черкаської обл. в сім’ї священика. Закінчив Черкаське повітове духовне училище (1830 р.) та Київську духовну семінарію (1838 р.). Співав у хорі київського вікарія в Софійському соборі та в хорі Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Долю С.Гулака-Артемовського вирішив його прекрасний голос. У 1837 р. разом з композитором М. Глінкою (який відбирав співаків до Придворної співацької капели) виїхав до Петербурга, де продовжував музичне навчання; у 1838 р. познайомився з Т. Шевченком. З 1839 р. на кошти, зібрані М. Глінкою та О. Даргомижським, виїхав до Франції та Італії, де вдосконалював вокальну майстерність. У 1841–1842 рр. співав у Флорентійському оперному театрі.

У 1842 С.Гулак-Артемовський повертається до Петербурга, де протягом 22 років, до 1864 року – є солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а в 1864–1865 – Великого театру у Москві.

Виконав понад 50 оперних партій: Мазетто («Дон Жуан» В. А. Моцарта), Антоніо, Астона («Лінда ді Шамуні», «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті), Руслан («Руслан і Людмила» М. Глінки) тощо. Грав також окремі ролі в драматичних творах – зокрема п’єсах І. Котляревського (Виборний – «Наталка Полтавка», Чупрун – «Москаль-чарівник»). Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 р., яка стала українською музичною класикою. Лібрето до опери написали С. Гулак-Артемовський та М. Костомаров на сюжет з історії України початку XIX ст., де вперше в оперному жанрі було використано українську мову та українську народну мелодику; у перших виставах опери (Санкт-Петербург, 1863; Москва, 1864) головну партію Івана Карася виконував автор. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького.

Створив також дивертисменти «Українське весілля», «Картини степового життя циган» (обидва — 1851), музичну комедію «Ніч на Івана Купала» (1852), музику до драми «Кораблеруйнівники» (1853).

Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться», «Ой, на горі та й женці жнуть» - рапсодія із збірки з семи пісень під загальною назвою «Українська свадба» - та ін. В Україні Гулак-Артемовський побував у 1843 р. з метою добору співаків та в 1850 р., коли гастролював з італійською оперною трупою.

Захоплювався також живописом, народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854), технікою (у 1858 р. розробив проект водогону для Санкт-Петербурга).

У 1865 р. залишив сценічну діяльність, присвячує себе літературній праці, а також суспільно-доброчинній діяльності. Помер у Москві, похований на Ваганьківському кладовищі.

ДОВЖЕНКО Олександр (10.09.1894–25.11.1956) – класик світового кінематографу. Режисер, сценарист, драматург, письменник, державний діяч, художник-графік, фундатор національного кінематографа, заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист РРФСР, двічі лауреат Сталінської премії (1941, 1949), лауреат Ленінської премії (1959, посмертно). Знятий ним в 1930 р. художній фільм «Земля» визнаний одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. У Венеції Довженка називали – «Гомером кіно».

Народився у багатодітній селянській сім'ї в с. В’юнище Сосницького пов. Чернігівської губ. (тепер у складі смт Сосниця Чернігівської обл.). Походив з козацького роду. Навчався у чотирикласній парафіяльній школі. У 1911 р. закінчив Сосницьке міське училище, у 1914 р. – Глухівський учительський інститут (тепер Сумська обл.). У 1914–1917 рр. працював учителем у Кутузовському вищому та 2-му Житомирському мішаному вищепочатковому училищах, згодом – завідувачем Житомирської партшколи, викладачем школи при штабі Щорса, секретарем губернського відділу народної освіти.

На межі 1917—1918 рр. був вояком куреня чорних гайдамаків, які брали участь у достопам’ятному штурмі київського заводу «Арсенал». Пішов добровольцем в армію УНР, потрапив у полон до карального загону Надзвичайної комісії (рос. — ЧК) і був засуджений до розстрілу. Від загибелі його врятував В. Еллан-Блакитний, підказавши вступити до партії есерів (боротьбистів), що пізніше об’єдналась із більшовицькою.

У 1918—1919 рр. навчався в Київському комерційному інституті та Українській академії мистецтв. По закінченні останньої призначений комісаром Першого театру УСРР ім. Т. Шевченка. У 1921–1923 рр. – на дипломатичній роботі у Варшаві й Берліні. Перебуваючи у Берліні, у 1922–1923 рр. навчався в приватному художньому училищі В. Єккеля. 1922 р. належать і перші публікації Довженка —художника. Деякі із його малюнків-карикатур були надруковані у журналі «Молот», що виходив у США. У липні 1923 р. повернувся в Україну. З цього ж року і до поч. 1926-го – художник-ілюстратор газет «Вісті ВУЦВК», «Комуніст» у Харкові та карикатурист, а також стає відомим як ілюстратор книг.

У цей час він тісно спілкується з літературним об'єднанням «Гарт», після розпаду якого стає одним з засновників ВАПЛІТЕ.

У кінематографі з середини 1926 р. У 1926–1928 рр. працював на Одеській кінофабриці, у 1929–1941 рр. – на кіностудії «Мосфільм». Перші фільми – «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Сумка дипкур’єра» (1926–27). Шедеврами світ. кінематографа визнано його картини «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930; 1958 на міжнар. кінофестивалі у м. Брюссель названий серед 12 найкращих фільмів всіх часів і народів). Перший звуковий фільм – «Іван» (1932). Впродовж 2-ї половини 1930-х рр. поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939).

З червня 1941 р. був військовим кореспондентом на Південно-Західному і Воронезькому фронтах. Публіцист, кінорежисер; полковник запасу (з 24 берез. 1943). У воєнні роки створив кіносценарії фільмів «Тарас Бульба» (1941), «Україна в огні» (1943), «Повість полум’яних літ» (1944; екранізований дружиною режисера Ю. Солнцевою, 1961) та документальні кінострічки «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944). У 1943 р., після різкої несправедливої критики офіційними органами влади (Й. Сталін, Л. Берія) та керівництвом Спілки письменників УРСР (О. Корнійчук, М. Бажан) його кіносценарію «Україна в огні», був позбавлений права повернутися до УРСР і працювати на Київській кіностудії; відтоді жив і працював у Москві. Новий фільм зміг поставити лише через 5 років («Мічурін», 1949). З 1949 р. до кінця життя викладав у Всесоюзному державному інституті кінематографії; з 1955 р. – його професор. У повоєнні роки поставив кольоровий фільм «Мічурін» (1949), створив кіносценарії фільмів «Прощавай, Америко!» (1949), «Антарктида» (1952), «Поема про море» (1956; екранізований Ю. Солнцевою, 1958). Видатні італійські неореалісти, які проголосили, що все їхнє мистецтво виросло на Довженковій «Землі», про закінчену кінорежисером Ю.Солнцевою «Поему про море» сказали, що вона височить над усією творчістю Довженка, як руїни Парфенона над усім античним Акрополем.

Як письменник відзначився насамперед циклом новел воєнного періоду, присвяченим героїзму радянських воїнів: «Ніч перед боєм», «Мати», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Незабутнє», «Перемога», «Тризна», «Хата» та ін. Справжнім шедевром української ліричної прози стала його автобіографічна повість «Зачарована Десна» (1957). О. Довженко яскраво виступав також як драматург: п’єси «Потомки запорожців» (1943—1953), «Життя в цвіту» (1948).

25-го листопада 1956 року Олександр Довженко помирає на дачі під Москвою. Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві.

Ім'я Довженка було присвоєне Київській студії художніх фільмів.

ЗАНЬКОВЕЦЬКА Марія (1854-1934) Видатна актриса, яка першою в Україні здобула звання Народної артистки республіки. Марія Заньковецька народилась в дворянській родині. У 1876 році в перший раз вийшла на сцену Ніжинського театру. Вперше на професійній сцені Марія Заньковецька виступила 27 жовтня 1882 року у міському театрі Єлісаветграду, нині Кіровоград. Вона виконувала роль Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка», у постановці М.Кропивницького. Згодом Марія працювала в українських театральних трупах М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого. В репертуарі Заньковецької було більше 30 ролей, серед них:  Харитини з «Наймички» І. К. Карпенка-Карого, Олени з «Глитай, або ж Павук» М. П. Кропивницького, Ази з «Циганка Аза» М.П. Старицького, Галі з «Назара Стодолі» Т.Шевченка, Аксюші з «Лісу» О. Островського та інші. Маючи чудовий голос, з успіхом виконувала у спектаклях українські народні пісні. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецької». Їй першій в Україні уряд присвоїв звання Народної артистки республіки.

КАРАЗІН (Каразин) Василь Назарович (30 січня (10 лютого) 1773, Кручик, тепер Харківська область — 4 (16) листопада 1842, Миколаїв) — український вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.

КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКОГригорій Федорович (18(29).11.1778 – 08.(20).08.1843) – українськийпрозаїк,драматург,журналіст,літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови. Брав участь у заснуванні професійного театру вХаркові (1812), у виданні першого в Україні журналу«Украинский Вестник» (1816-1817).

Народився у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Г. Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду. Родину Квіток часто відвідував Г. Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців.

У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817-1828), згодом – головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 – його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). Був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літературного і театрального мистецтва. Головним творчим принципом вважав «писання з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний в позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у журналі«Украинский Вестник», який видавав у 1816-1817 рр. разом з Р.Гонорським іЄ.Філоматським. Писав українською і російською мовами.

В 1820-х рр. виступив з комедіями – «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубл. 1840), «Дворянские выборы»,«Шельменко-денщик»та ін. Спираючись на літературну традицію, започатковану І. Котляревським, народну пісенність і гумор, Г. Квітка-Основ'яненко написав популярні і досі комедію «Сватання на Гончарівці» (1835) та п'єсу «Шельменко-денщик» (1835). Українські прозові твори Квітки-Основ'яненка поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість«Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов», 1839; «Добре роби – добре й буде», 1836; «Божі діти», 1840; «Перекотиполе», 1840). Серед кращих творів російською мовою – роман «Пан Халявский» (1840), повісті «Жизнь и приключения Столбикова» (1841), «Ганнуся», «Панна Сотниківна», історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 рік в провінції», так звані фізіологічні нариси – «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841).

Кращі твори Г. Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 р. в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Г. Квітки-Основ'яненка перекладено на польську, болгарську, чеську та інші мови. З Квіткою-Основ'яненком листувавсяТ.Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йомувірш «До Основ'яненка» («Б'ють пороги; місяць сходить»; 1839) та виконав ілюстрації«Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів Квітки-Основ'яненко. Квітка-Основ'яненко носить почесне ім'я «батька української прози». Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Квітки-Основ'яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так звані етнографічної школи.

У ХХ ст. за творами Г. Квітки-Основ'яненка знято фільми: «Сватання на Гончарівці» (1958), «Шельменко-денщик» (1910, 1911, 1957 і 1971), а за мотивами повісті «Конотопська відьма» – кінокартину «Відьма» (1990, 2 а). Йому присвячено документальні фільми «Григорій Квітка-Основ'яненко» (1979), «Квітка-Основ'яненко» (1988).

КРУШЕЛЬНИЦЬКА Соломія Амвросіївна (23.09.1872–16.09.1952) – оперна та камерна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1951).

Виконувала різнопланові сопранові партії (була неперевершеною у драматично насичених), зокрема з опер Р.Вагнера, Р.Штрауса, Дж. Пуччіні. Володіла дуже сильним, дзвінким голосом із специфічним «оксамитовим» тембром, широким діапазоном у 3 октави, чудовою дикцією, яскравим акторським хистом та артистизмом. Мала надзвичайну муз. пам’ять (могла вивчити оперну партію за 2-3 дні), визначну віртуозну техніку, чудову зовнішність, співала на 7-ми європ. мовах. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання "Вагнерівська примадонна" ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом "Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй". Успіхи С.Крушельницької на оперних сценах світу був успіхом і визнанням української музики й мистецтва.

Народилася в с. Білявинцях на Тернопільщині в сім’ї священика. Замолоду співала в хорах і виставах аматорських театральних колективів (у хорах с. Білявинців, товариства «Руська бесіда» в м. Тернополі). У 1888–1893 рр. навчалась у Львівській консерваторії (клас В. Висоцького); цього ж року дебютувала на оперній сцені у Львові (в опері Г. Доніцетті «Фаворитка»). У 1893–1894 рр. продовжувала навчання в Мілані (під керівництвом Ф. Креспі), 1895 р. – у Відні; водночас з успіхом виступала на оперній сцені в містах Італії, у Львові та Кракові. У 1896–1897 рр. вперше виступила в Наддніпрянській Україні (в м. Одесі), зокрема в партіях Дездемони («Отелло» Дж. Верді), Венери («Тангейзер» Р. Вагнера) та ін. У 1897 р. гастролювала в країнах Південної Америки (здобула славу своїм виконанням державного гімну в Аргентині). Протягом 1898–1902 рр. виступала на сцені Варшавської опери; щороку відвідувала Петербург, де відзначилася виконанням партій Тетяни і Лізи («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського), Гальки («Галька» C. Монюшка), Аїди («Аїда» Дж. Верді), Кармен («Кармен» Ж. Бізе), Ельзи і Брунгільди («Лоенгрін», «Кільце Нібелунга» Р. Вагнера) та ін. З 1902 р. гастролювала в численних країнах Європи, Америки та Африки (виступала в понад 60 операх; була однією з перших виконавиць головної партії в опері «Чіо-Чіо-Cан» Дж. Пуччіні). У 1910 році одружилася з відомим італійським адвокатом, мером міста Віареджо Чезаре Річчоні.

В 1920 році в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». У 1920-х – 1930-х рр. виступала головним чином як камерна співачка (з українськими народними піснями, творами М. Лисенка та інших українських композиторів) у містах Західної України (Львові, Тернополі, Чернівцях).

У 1929 році в Римі відбувся її останній гастрольний концерт. У серпні 1939 року відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися в Італію. Під час німецької окупації Львова С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу. У післявоєнний період викладала у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка (з 1946 р. – її професор).

І в своєму останньому концерті у Львівській опері 1947 року Крушельницька, якій було тоді сімдесят п’ять, чарувала слухачів глибиною свого яскравого голосу, немов повернувшись у далекі роки своєї блискучої молодості. Поховали велику артистку на Личаківському кладовищі поруч із могилами її великих друзів — Івана Франка та Михайла Павлика.

КУЛІШПантелеймон Олександрович (7.08.1819,містечкоВороніж, ниніШосткинського районуСумської області14.02.1897 хутірМотронівка, нині с. Оленівка,Борзнянського районуЧернігівської області) – українськийписьменник,поет,драматург,етнограф,фольклорист,перекладач,критик,редактор, видавець.

Псевдоніми – Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін. Проявив себе мало не в усіх сферах письменницької та гуманітарно-наукової діяльності. Творчу діяльність поєднував із державною службою та громадською роботою. Розробив упроваджену на наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану кулішівку (на західних землях трансформовану в желехівку).

Іван Франко називав П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури».

Найбільше відомий як автор першогоукраїномовногоісторичного роману«Чорна рада». Був надзвичайно освіченою людиною. Писав українською та російською мовами.

Народився в сім'ї досить заможного землевласника, який претендував на дворянство (лише не мав документів на підтвердження тих претензій), і дочки козацького сотника. Втім, самого Пантелеймона влада визнавала дворянином, про що, зокрема, свідчать матеріали у справі Кирило-Мефодіївського братства.

Навчався у Новгород-Сіверській гімназії, потім (1837-1839) на правах вільного слухача відвідував лекції в Київському університеті, хоча повного курсу навчання так і не пройшов. Вчителював у Луцьку (1842) та Києві (1843-1845), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом М. Максимовича. Тут він зазнав у релігійно-філософському плані впливу П. Авсенєва, зійшовся з М. Гулаком, М. Костомаровим і В. Білозерським, які стали засновниками унікального за ерудованістю і творчим потенціалом гуртка. Незабаром до них приєднався Т. Шевченко.

Та сама група молодих слов’яно– й українофільських київських інтелектуалів на межі 1845-1846 рр. утворила Кирило-Мефодіївське братство. Разом із друзями П. Куліш засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов'янських народів і майбутньої федерації, ґрунтованої на демократичних принципах. 

Під впливом М. Максимовича (якому він допомагав у дослідницькій роботі) Пантелеймон Олександрович захопивсь українською історією та етнографією. Як співробітник Київської археографічної комісії, він багато подорожує Правобережною Україною, вивчає історичні документи й пам'ятки минулих епох, знайомиться з фольклором і народним життям. До цього періоду належать його балади, повість «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» та епопея «Україна», видані 1843 р. в Києві.

У 1845 р. П. Куліша, який здобув досить велику популярність завдяки своїй літературній творчості й широкій філологічній ерудиції, було запрошено до Петербурзького університету на посаду викладача російської мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці, він бере шлюб з Олександрою Білозерською, сестрою свого київського товариша, одного з провідних кирило-мефодіївців, Василя Білозерського.

З переїздом до Петербурга інтерес Куліша до козацької України тільки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося в його «Повісті про український народ» (1846). Займаючись слов'янознавчими дослідженнями, за рекомендацією професора П. Плетньова, він одержав відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов'ян. Алє через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже 1847 р., його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство до Петербурга. У вироку йшлося про чотири місяці ув'язнення (в Петропавловській фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки клопотанню друзів покарання замінили поселенням (під наглядом поліції) в Тулі та забороною друкуватися. Оскільки ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, вже 1850 р. П. Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспільну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І. У 1856-1857 рр. П. Куліш видає «Записки о Южной Руси» у двох томах, потім – перший історичний роман українською мовою «Чорна Рада» (1859). Цей твір ознаменував його перехід від романтичного сприймання національного минулого до історико-етнографічного реалізму.

У середині 60-х років П. Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема «Руїну», присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення України після смерті Б. Хмельницького. Критичне висвітлення минулого, тим більше – співпраця з галицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але П. Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями й 1868 р. йде у відставку. Звільнившись від посадових обов'язків, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов'янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.

Наприкінці 60-х років ставлення П. Куліша до ролі козацтва в історії стає відверто негативним. Масові народні повстання XVI-XVII ст. він трактує тепер як руйнівну стихію, що протистоїть цивілізаторській місії Польщі на сході.

У цих працях автор рішуче виступає проти ідеалізації козацтва та гайдамаччини, представляє їх як деструктивні сили, позбавлені державницьких ідеалів.

Обурений Емським указом 1876 р., який забороняв друкування українською мовою в Російській імперії, він у 1881 р. знову переїжджає до Львова, де видає другу збірку віршів «Хуторна поезія», в якій уміщує «Зазивний лист до української інтелігенції» із закликом до культосвітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам.

Розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович на схилі літ повертається до рідних країв і оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі: пише драму «Байда, князь Вишневенький» і поему «Маруся Богуславка», видає в Женеві третю збірку віршів «Дзвін». Будучи поліглотом, він робить численні переклади українською мовою з Біблії, В. Шекспіра, Дж. Байрона, Й.В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гейне.

У ті ж роки П. Куліш зацікавився історією та культурою мусульманського світу. Ісламській тематиці присвячена пізня поема Куліша «Магомет і Хадиза». На першому плані в його творчості дедалі частіше постає тема жінки як носія добра і краси. Водночас у тритомній монографії «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890), а також у дослідженні «Українські козаки і пани в двадцятиліття перед бунтом Хмельницького» (1895) він і далі поглиблює ставлення до козацтва (зокрема й до визвольної війни під проводом Б. Хмельницького) як до деструктивного явища в українській історії.

Помер П. Куліш на хуторі Мотронівка (тепер у складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області) 2 (14) лютого 1897 р., на 78-му році життя, набагато переживши своїх товаришів по Кирило-Мефодіївському братству.

КУРБАС Лесь (повністю – Олександр-Зенон Степанович Курбас, справжнє прізвище Янович, 25.02.1887, Самбір – 3.11.1937, Сандармох, Карелія) – український режисер, актор, поліглот-перекладач, драматург, педагог, основоположник національного українського модерного театру ХХ ст., чиє ім'я стоїть поряд з іменами Станіславського і Мейєрхольда, Крега і Аппіа, Брехта і Арто. Лесь Курбас прославився як постановник-авангардист. Його мистецтво еволюціонувало від студійного театру з його умовностями до психологічного та філософського. Митець розробив методологію, в якій ставку робив на «систему образних перевтілень». Під його керівництвом працювали майбутні корифеї сцени — Амвросій Бучма, Іван Мар’яненко, Борис Тягно, Мар’ян Крушельницький, Олександр Сердюк.

Народився в родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою – Яновичі). Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Організував студію молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр – це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків), який став розвідником у світі нової театральної мови, Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені «Березолю», стала «Комуна у степах» (Київ). Його кращі вистави: «Макбет» Шекспіра, «Гайдамаки» за Шевченком, «Газ» Кайзера, «Джіммі Гіґґінс» за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури. Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962). 1925 р. – Лесь Курбас перший у радянському театрі отримав театральну медаль Парижа.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. 5 жовтня 1933 р. його було звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його вислали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору (Архангельська обл.). Пізніше за доносом О. Алексєєва його переводять у табір суворішого режиму на Вянь-Губі, потім – на Соловки.

У Курбасі був якийсь стальний стрижень, який годі було зламати навіть у табірних умовах. 1934 року він пише: «До біса гарно тут. Пробую щось організувати. Важко. Але, здається, початок зроблено». І ставить у 1936 році у таборі Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежій горі «Інтервенцію» Л. Славіна. З переведенням у табір суворішого режиму на Вянь-Губі – «Смерть Тарєлкіна» Сухово-Кобиліна, оперету-фарс «Адвокат Патлен». Пізніше разом із драматургом М. Ірчаном, чеським композитором Урбаником репетирує сатиричну оперету-вар’єте «Сон на Вянь-Губі», де Курбас грає міма-музиканта, якого постійно дратують, якому заважають грати, відбирають інструмент, заломлюють руки, але він вперто й настирливо продовжує. Звісно, виставу заборонили до показу. А Ірчана, Урбаника й Курбаса переводять на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно. Точне місце розстрілу і само тіло не встановлені. 1957 року посмертно реабілітовано.

Окрім театру, Курбас залишив помітний слід у кіно. Він автор кількох стрічок: «Вендетта», «Макдональд», «Арсенальці».

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР». 1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

ЛЕОНТОВИЧ Микола (1877 — 1921) – композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Місце народження: в селі Селевинцях Брацлавського повіту Подільської губернії. Народився в сім’ї сільського священика. Початкову музичну освіту здобув удома. 1901 року видав першу, а 1903 року - другу збірку пісень з Поділля. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського. В період між 1909-1916 роками створив багато обробок, зокрема - славнозвісний «Щедрик». Пізніше «Щедрик» був адаптований англійською Пітером Вільхуським і під назвою «Carol of the Bells» став класичною різдвяною композицією. В цей період Леонтович також створив обробки «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін.. Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович Микола переїздить до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Після приходу більшовиків працює у музичному комітеті при Наркомі освіти, викладає у Музично-драматичному інституті, у Народній консерваторії. Під час захоплення Києва у 1919 році денікінцями змушений втікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. У 1919—1920 роках працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка. У ніч з 22 на 23 січня 1921 року видатний композитор був убитий невідомим.

МАКСИМОВИЧМихайло Олександрович (3(15).09.1804 – 10.(22).11.1873) – український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректорКиївського університету ім. Т.Г.Шевченка.

М.Максимович – учений-енциклопедист надзвичайно широкого діапазону – від ботаніки до історії. Його наукові праці в галузі природознавства, опубліковані у 1820-х рр. – на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.

Як фольклорист М.Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. – «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч. 1 вийшла вже в Києві 1849 р.). Передмова Максимовича до видання 1827 р. була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д. Дорошенко). Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику. Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і П.Лавровським М. обстоював «старобытность» української мови. М. Максимович був автором етимологічного правопису«максимовчівки». Як літературознавець він вивчав«Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'ятокКиївської Русі – «Руської Правди»,«Повісті минулих літ». Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т. Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добою в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «О мнимом запустении Украины» (1857 р.) та «Письмах» до М. Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «Письма о Киеве к М.Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьманаП.Сагайдачного, «История письма о казаках приднепровских», 1863-1865), «Письма о Б. Хмельницком», 1859, «Бубновская сотня», 1848-1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для дальшого розвитку української історіографії. В 1830-1834 рр. видав три випуски альманаху «Денница». В 1840 і 1841 рр. у Києві та в 1850 р. у Москві видав історичний альманах «Киевлянин». У 1859 р. та у 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец».

М. Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827; «Основи ботаніки», тт. 1-2, 1828-1831; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

Народився на хуторі Тимківщина (тепер с. Богуславець Черкаської області). У 1819 р. закінчив Новгород-Сіверську гімназію. 1823 р. ЗакінчивМосковський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

1834 р. у відкритому тодіКиївському університеті Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.).

Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

М.Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки зТ. Шевченком,П. Гулаком-Артемовським,Є. Гребінкою,М. Костомаровим,М. Щепкіним, А. Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (М. Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентомРосійської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

МОГИЛА Петро (рум. Petru Movilă;31.12.1596 р.,Сучава1.01.1647 р.,Київ).

Молдавськийбоярин, політичний, церковний і освітній діячРечі Посполитої,архімандритКиєво-Печерського монастиря з1627 р.,Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з1633 р.,екзархКонстантинопольського патріарха. Канонізований Церквою1996 р.

За час архімандритства Петра МогилиКиєво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкареньУкраїни таБілорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В1628 р. в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів. У1629 р. на Київськомупомістному соборі був схвалений до видання«Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнямилітургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення. Крім цього у власноручних записах Могили зберігся рядканонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятоїБогородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.Всього він залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Ефхологіон» (1646) та ін.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени1631 р. на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велосялатинською тапольською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу –єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Лаврську школу, об'єднану в1632 р. з братською, згодом було перетворено наКиєво-Могилянську колеґію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Колеґія була організована за зразкамиєзуїтських навчальних закладів.Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврськіволості і подарував власне селоПозняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в1634 р. була відкрита філія колеґії уВінниці, яку пізніше перенесли доГощінаВолинь, де вона проіснувала до кінцяXVII ст., а1636 р. Могилою була заснована колеґія вКременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки,Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький.

Петро Могила був вихідцем з давньогомолдавськогобоярськогороду. Він народився  в сім'їваласького імолдавського господаряСимеона Могили тасемигородської княжни Маргарет. В1607 р. внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в1612 р.Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські земліРечі Посполитої, де їх прийняли родичі – князіСтефан Потоцький,Самуїл Корецький таМихайло Вишневецький.

Початкову освіту Петро Могила здобув уЛьвівській братській школі, організованій в1586 р. для захисту та збереженняправославної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві.Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь іЛьвівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.

Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах – спочатку в Польській академії в Замості, а згодом навчався у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі. Вільно володівгрецькою талатинською мовами і досить швидко опанувавбогословську науку. Після повернення до Речі Посполитої пішов на військову службу, брав участь уЦецорській битві1620 р. таХотинській битві1621 р.

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита.

Протягом 1622-1627 рр. Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, який знаходився на території сучасного селаМихайлівка-Рубежівка під Києвом.

У1625 р. Він прийнявчернечий постриг уКиєво-Печерському монастирі.

Після смерті21 березня1627 р.архімандритаПечерської лавриЗахарія Копистенського, у грудні 1627 р. на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Іова Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство.1628 р. польськийкорольСигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В1596 р. була підписанаБерестейська унія, в результаті якої більшість православнихєпископів визнала верховенствоПапи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність зРимо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних – тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви. У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми,Видубицький,Михайлівський,Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та храми. У1634 р. розпочалося відновленняСофійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишкиДесятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великогокнязя Володимира. Петро Могила за свої кошти відновив і старуЦеркву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників зКриту. Ними були відновлені такожТрьохсвятительська іМихайлівська церкви Видубицького монастиря.

Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки XVII ст. вимагали чіткого і сучасного викладу основ православної віри. З цією метою у1640 р. Петро Могила скликав у Києві собор, на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодм і Російської імперії. У Требнику були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів МогилиТарасієм Земкою. Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання інших богослужбових книг. Одна з найбільш відомих – це «Служебник» (1629,1639). На церковному соборі1642 р. вЯссах, у присутності представників Руської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри».

Під керівництвом Могили було складено перший православнийКатехізис. Для його затвердження у1643 р. в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже після смерті Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами.1696 р. його передрукували в Москві, коли він уже заслужив повагу всіх православних богословів західного світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль найповнішого викладу православної віри.

Помер Петро Могила 1 (11 січня)1647 р., коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3 (19) березня 1647 р. тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 р. Петро Могила був першим, когоканонізували у святі Українські Православні Церкви усіхконфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала цього як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван (1838 - 1918) – видатний український письменник. Місце народження – м. Стеблів Київської губернії, Канівського повіту (нині – Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район). Народився в сім’ї сільського священика. Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року), «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року). Йому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1888 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року). Виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868–1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо. До кінця життя жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року.

ОСТРОГРАДСЬКИЙМихайло Васильович12 (24)09.1801,ПашенівкаПолтавської губернії –01.01.1862,Полтава) – видатний українськийматематик, походив із козацько-старшинського родуОстроградських.ЮНЕСКО у2001 р. внесла М.Остроградського до переліку видатних математиків світу.

Професор вищих шкіл уПетербурзі. УченьЛапласа,Ампера. Викладач Колегії Анрі IV (Париж),професорПетербурзького університету та Морського кадетського корпусу, член Петербурзької АН (з1830 р., у віці 29 років),Паризької (з 1856 р.), Римської й Туринської Академій наук.

Автор 40 праць зматематичного аналізу (нескінченно-малих, інтеґрування раціональних функцій),математичної фізики (диференціальні рівняння поширення тепла у рідких твердих тілах),теоретичної механіки (принцип можливих переміщень, варіаційні принципи механіки,теорія удару,теорія пружності, поширення хвиль на поверхні рідини тощо), написаних переважнофранцузькою мовою, друкованих у «Мемуарах» і «Бюлетенях» Петербурзької АН. Остроградський встановив формулу перетворення інтеґрала по об'єму вінтеґрал по поверхні, названу його ім'ям (формула Остроградського,1828 р., опублікована1831 р.) Світ знає його дослідження зтеорії чисел,алгебри,теорії імовірностей таваріаційного числення.

Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний докторКиївського,Московського та багатьох інших університетів.

У 8 років почав навчання у Полтавській гімназії, проте особливою старанністю не відзначався. Мріяв прокар'єру військового. Після певних вагань батько везе сина до Харкова для підготовки і вступу до університету. І в 1816 р. юнак стає студентом.Викладач математики А. Павловський, помітив надзвичайні здібності юнака і зумів пробудити у ньому свідомий інтерес до науки. Поступово М. Остроградський починає вчитися з величезним захопленням і невдовзі вже дивує свого вчителя успіхами. Цьому значною мірою сприяло також його знайомство та зближення з ректором університету професором Т. Осиповським. З допомогою своїх старших наставників Михайло із справжньою пристрасністю починає осягати суть великих наукових ідей епохи.

Блискуче закінчивши у 1818 р. університет, М. Остроградський рік живе у батька. Та згодом, остаточно вирішивши присвятити себе математиці, знову повертається до Харкова для вдосконалення своїх знань у прикладній математиці та одержання ступеня кандидата. В цей час у країні посилюються переслідування прогресивних діячів, зокрема науковців. Активізується реакційне чиновництво і в Харківському університеті. Тому наміри Остроградського наштовхуються тут на опір. Йому закидають нехтування лекціями з філософії та богослов'я. І хоча в 1820 р. він добре склав усі необхідні екзамени і був відзначений серед найкращих, видачу йому кандидатського диплома затягували, пропонуючи складати все нові й нові іспити. Обурений таким ставленням до себе, юнак повертає до ректорату одержаний раніше атестат і просить викреслити назавжди його ім'я зі списків студентів.

Остроградський приймає рішення – їхати до Парижа, який був у той час центром наукових досліджень з тих проблем, що найбільше цікавили молодого математика. З1822 по1828 рр. Він вдосконалював свої студії уCollège de France уПарижі.

У 1826 р. Остроградський подає до Паризької Академії наук своє дослідження з поширення хвиль на поверхні рідини. Цими проблемами займалися і П.С. Лаплас, Ж.Д. Лагранж, С.Д. Пауссон, О.Л. Коші. Та Остроградський знайшов принципово новий підхід. Успіх молодого вченого став його значним внеском в гідродинаміку. Існує версія, нібито Остроградський виконав це дослідження, перебуваючи у борговій в'язниці (куди він потрапив через матеріальні нестатки – був неспроможний сплатити за житло). Там, спостерігаючи за хвилями Сени, він начебто і написав працю «Теорія хвиль у посудині циліндричної форми». Розповідали, що сам Коші сплатив борг свого молодого колеги і знайшов йому роботу у Колежі Генріха ІV.

У 1828 р. М. Остроградський повертається до Петербурга уже відомим вченим. Він подає Академії наук три праці, в одній з яких наводить оригінальне виведення центрального в теорії потенціала рівняння Пуассона. В іншій (з теорії теплоти) вчений вперше формулює метод розв'язання задач математичної фізики (так званий метод Фур'є, який сам Фур'є застосовував лише в окремих випадках), доводить відому формулу, що пов'язує об'ємний інтеграл з інтегралом по поверхні (тепер вона носить назву «формула Остроградського – Гаусса»), висуває ряд важливих проблем математичного аналізу, які стали об'єктом досліджень багатьох видатних математиків на ціле століття.

До Остроградського приходять слава і визнання. У 1831 р. його обирають академіком Петербурзької Академії наук, згодом він стає членом-кореспондентом Паризької Академії наук, дійсним членом ряду інших академій: Римської, Туринської, Американської, почесним членом Київського та Московського університетів та багатьох наукових товариств.

Значна частина наукових праць М. Остроградського стосується аналітичної механіки. Йому пощастило відкрити, незалежно від ірландського вченого У. Гамільтона, один з основоположних законів механіки – принцип найменшої дії, одержати узагальнене рівняння динаміки, яке знайшло численні застосування в сучасній фізиці при вивченні руху частинок, в астрономії тощо. Поряд з розв'язанням загальних проблем, він запропонував розв'язки багатьох важливих конкретних задач у галузі гідростатики, гідродинаміки, теорії пружності, теорії тяжіння, балістики, теорії удару, небесної механіки. Йому належать фундаментальні курси небесної та аналітичної механіки.

М. Остроградський вражав сучасників глибиною і строгістю думки, чіткістю аналізу і разом з тим витонченістю викладу. Великого значення надавав він підвищенню ролі фундаментальних знань в інженерній практиці. Навчальні заклади, в яких викладав Михайло Васильович, забезпечували студентам найкращу математичну підготовку. Головну мету освіти М. Остроградський вбачав у тому, щоб пробудити здатність до самостійного мислення.

Помер М. Остроградський раптово 20 грудня 1861 р. (1 січня 1862 р.) у Полтаві по дорозі з Пашенної до Харкова на лікування. Похований у сімейному склепі у Пашенній.

ОСТРОЗЬКИЙ Костянтин Василь (2 (12).1526 р. – 13 (23).02.1608 р.).

Князь (синОстрозького Костянтина Івановича), українськиймагнат,воєвода Київський, маршалок Волин- ський,політичний ікультурний діяч, один із найзаможніших і найвпливовіших магнатівРечі Посполитої.

Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесеннямукраїнської культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входилиГерасим Смотрицький,Василь Сурозький,Христофор Філарет (Мартин Броневський),Еммануїл Ахіллес,Лука Сербин,Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх),Никифор Парасхес-Кантакузен,Клірик Острозький,Зизаній Тустановський,Дем'ян Наливайко та інші.

За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше. В 1575 р. Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 р.

Близько 1578 р. при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозиченіЛьвівською,Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл уТурові в1572 р.,Володимирі-Волинському у1577 р.,Острозької школи у1576 р. і друкарні в Острозі близько1577 р. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозькихікон написаних в той час вважаються шедеврами православного іконописання.

Походив з родиниОстрозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду УкраїниXVI – поч. XVII ст. Серед його предків генеалогічна традиція кін. XVI – поч. XVII ст. називаєРуса і давньоруських князівРюрика,Володимира Великого,Ярослава Мудрого таДанила Галицького. Батько Констянтина-Василя –Костянтин Іванович Острозький – великий гетьман литовський. Молодий Острозький дістав хорощуосвіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого батька, Острозький отримав у володіння величезні маєтності наВолині, Київщині,Поділлі таГаличині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. Острозький володів також значними земельними маєтками вУгорщині таЧехії.

З середини 1540-х рр. в офіційних документах Острозький починає іменуватися батьковим ім'ям – Костянтин.

Політичну кар'єру Острозький почав в1550 р., отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського.

На початку 1550-х рр. Острозький одружується з Софією Тарновською, дочкоюЯна Тарновського, майбутнього великого коронного гетьмана.

В1559 р. Острозький стає воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини таБрацлавщини, засновуючи новіміста,замки таслободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

В 1560-х рр. Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворенняРечі Посполитої. У1569 р. він став сенатором. Він був фактичним провідником Русі-України під часЛюблінської унії1569 р.

Коли в1572 р. припинила своє існуваннядинастіяЯгеллонів, Острозький в1573-1574 рр. був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала іТуреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царяФедора Івановича, а1598 р. (Острозький був родичем московських Рюриковичів).

У1574 р. Острозький переніс князівську резиденцію зДубна доОстрога, де розпочалася перебудоваОстрозького замку під керівництвом італійського архітектораП'єтро Сперендіо. За його часів місто Острог, один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, стає центромправославної духовності. Загалом відзначаючись релігійною толерантністю, Острозький цікавився творамикатолицьких богословів, певний час знаходився під впливомпротестантизму. Характерним було ставлення Острозького до актуального на той час питання про об'єднаннякатоликів і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання, Острозький намагався тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594-1596 рр. частина духовенства здійснила спробу укласти церковну унію оминаючи князя, Острозький виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішенняБерестейського собору.

НаприкінціXVI ст. Констянтин-Василь Острозький був найбільшим після короля землевласникомРечі Посполитої: йому належало 80 містечок і 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих.

Останні роки життя старий князь поступово відійшов від участі в політичному і культурному житті країни.

Помер в1608 р. і був похований в крипті Богоявленської церкви вОстрозі.

ПАРАДЖАНОВ Сергій Йосипович (09.01.1924 – 21.07.1990) – видатний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно). Виступав за свободу слова, вів активну громадську діяльність. Ім'я Сергія Параджанова майже чотири десятиліття фігурує в списках кращих кінематографістів світу. Внесок С. Параджанова у світове кіно полягає насамперед тому, що він створив нову унікальну кінематографічний мову. Його поетичні стрічки були високо оцінені на міжнародних кінофестивалях в Мар-дель-Плата, Тель-Авіві, Мюнхені, Константинополі, Москві і т.д. Його фільми отримали більш ніж 30 нагород. Як режисер пластичного мистецтва він створив нову область у своїй творчості. У численних колажах, малюнках, ляльках, створених ним, поєднані різні культури Сходу і Заходу.

Сергій Параджанов (Саркіс Параджанян) народився у Тифлісі (Тбілісі). У 1949 році влаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію імені Довженка, де і пропрацював до 1960 року; потім був режисером на студіях «Арменфільм» і «Грузія-фільм». У 1952 році Сергій Параджанов закінчив режисерський факультет ВГіКа; його дипломною роботою став фільм «Молдавська казка». Дебютом режисера в кіно став фільм «Андрієш».

В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі – 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А.Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків» (16 призів на багатьох міжнародних кінофестивалях, зокрема - премія міжнародного кінофестивалю у Мар-дель-Платі (Аргентина, 1965); Кубок фестивалю фестивалів (Рим, 1965); Золота премія у Солоніках (Греція, 1966); премія Британської кіноакадемії (1966) та ін.). У 1965-68, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». Серед фільмів С. Параджанова: «Колір граната» (1969). 17 березня 1973 р. був заарештований і засуджений до тривалого ув'язнення. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту звільнений 30 грудня 1977 р.

Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, де у 1984 р. поставив за грузинською народною легендою фільм «Легенда про Сурамську фортецю», а в 1988 р. вийшла його остання картина – «Ашик-Керіб», знята за мотивами однойменної поеми М.Ю.Лермонтова.

Написав сценарій до фільмів «Етюди про Врубеля», «Лебедине озеро. Зона» (разом з Ю. Ільєнком; обидва – 1989).

У лютому 1988-го Параджанов був запрошений до Голландії, де його вшанували у складі двадцятьох кращих режисерів світу.

17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном і іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії. Оразу ж після смерті він був названий останнім генієм кіно ХХ століття.

1991 р. в Єревані відкрився музей великого режисера і художника. У Києві на будинку, де він жив, з'явилася меморіальна дошка. На кінос­тудії ім. Довженка відкрито пам'ятник Параджанову, на якому зображено персонажів його фільму «Тіні забутих предків». 2004 р. був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова. На честь Маестро названа зірка.

ПРИЙМАЧЕНКО Марія (19.01.1908 – 18.08.1997) – одна з найвідоміших українських художниць, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Людина простого походження, Марія Приймаченко, змогла синтезувати у своїй творчості досвід багатьох поколінь народних майстрів та ознайомила світ з традиціями українського народного мистецтва. Її виставки з великим успіхом експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, Росії, Німеччині та багатьох інших країнах світу. У 1937 р. на всесвітній виставці в Парижі Марія Приймаченко отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ. 2009 р. – за рішенням ЮНЕСКО – визнано роком Марії Приймаченко.

Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя. Марія Оксентіївни хворіла на поліомієліт. Навчалася вишивання в Іванківській районній артілі вишивальниць; самостійно опанувала техніку народного настінного розпису. У 1935—1937 рр. відвідувала експериментальну майстерню (з 1936 р. — Школа народних майстрів) при Київському музеї українського мистецтва. Відзначена дипломом першого ступеня на Першій Всеукраїнській виставці народного мистецтва (1936 р.); золотою медаллю на Всесвітній виставці в Парижі (де її твори дістали захоплену оцінку П. Пікассо). З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається М.Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. М.Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах – одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. Примаченківська «звірина серія» – явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко – при усій їхній самобутності – мають деяку спільність з народними картинками. Твори: «Чорна мавпа», «Зелений слон», «Звіриний суд», «Казкова птиця-павич», «Слон», «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання» тощо.

«РУСЬКА ТРІЙЦЯ»

(1832-1837 рр.) – галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (М. Шашкевич – Руслан, І. Вагилевич – Далібор, Я. Головацький – Ярослав, його брат Іван – Богдан і т.д.). Його девізом були слова, що їх М. Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Руської трійці»  користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павлов- ського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1835 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р., Будапешт), що запровадила в Галичині живу народну мову, започаткувавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

СЛІПИЙ Йосип – Верховний архієпископ (у світі Йосип Коберницький-Дичковський; 17.02.1892 – 7.09.1984) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Римо-Католицької Церкви; з 1 листопада 1944 р. Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 р. Верховний Архієпископ Львівський – предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Народився в селі Заздрість, Теребовельского повіту, що на Тернопільщині. Закінчив народну школу в селі та гімназію в Тернополі. Вивчав богослов’я у Львові, Інсбруці й Римі. З 1922 р. – професор догматики Греко-Католицької Духовної Семінарії у Львові, з 1926 р. – ректор. У 1929 р. за дорученням митрополита Андрія Шептицького розбудував Греко-Католицьку Богословську Академію. 1939 р. був висвячений на єпископство митрополитом Шептицьким. Після смерті митрополита Шептицького у 1944 р. Йосип Сліпий перебрав на себе керівництво галицької митрополії. Разом з іншими українськими католицькими владиками 1945 р. був ув'язнений радянською владою і засуджений на 8 років виправних робіт. Відкидаючи пропозиції переходу в православ'я, Сліпий був засуджений у 1953, 1957, згодом – у 1962 р. Всього у таборах провів 18 років. Унаслідок численних клопотань з боку міжнародних організацій, президента США Дж. Кеннеді та особисто папи Івана XXIII, митрополита Й.Сліпого звільнили. У 1963 р. він прибув до Риму та оселився у Ватикані. 1965 р. папа Павло VI іменував його кардиналом, верховним архієпископом. Перебуваючи на цій посаді, він у 1968–1976 рр. відвідав найбільші українські громади в 14 країнах Європи та Америки, що сприяло консолідації українства всього світу.

Й.Сліпий від самого приїзду до Риму намагався організувати самоуправу Помісної Української Католицької Церкви, очоленої патріархом, проте не знайшов підтримки Ватикану. У Римі він побудував собор Святої Софії, придбав і відновив храм Жировицької Матері Божої для українців-католиків. 1963-го організував Український Католицький Університет св. Климента і наукове видавництво при ньому. За наукові досягнення кардинал Сліпий став почесним членом НТШ, членом Тіберійської Академії в Римі, почесним доктором УВУ та трьох американських і одного канадського університетів.

Помер 1984 р. і був похований у збудованому ним соборі Св. Софії в Римі. У 1992 р. відповідно до його заповіту прах було перенесено на Батьківщину в собор Св. Юра у Львові.

СМОТРИЦЬКИЙМелетій (світське ім'я – Максим Герасимович;1577 р. –12.1633 р.) –письменник, церковний і освітній діячРечі Посполитої, українськиймовознавець, праці якого вплинули на розвитоксхіднослов'янських мов. Автор«Граматики слов'янської» (1619), що систематизувалацерковнослов'янську мову. Автор ідеї про відродженняправослав'я в слов'янському світі на базіМосковського царства.

Мелетій Смотрицький народився у сім'ї українського письменника-полемістаГерасима Смотрицького у містечкуСмотрич (тепер смт.Дунаєвецького районуХмельницької області), за іншими джерелами – у м. Кам'янець-Подільський цієї ж області.

Навчався вОстрозькій школі, потім – уВіленській академії (1594-1600); слухав лекції в Лейпцизькому, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Імовірно, за кордоном одержав учений ступінь доктора медицини.

Близько1608 р. прибув доВільна, де, ймовірно, викладав убратській школі. Під псевдонімом Теофіл Ортолог1610 р. надрукував свій видатний полемічний твір«Тренос» («Θринос»). Приблизно в1615-1618 рр. викладавцерковнослов'янську талатинську мови вКиївській братській школі, був одним з перших її ректорів.

У 1616 р. виходить його перекладстароукраїнською мовою «Євангелія учительного… Калиста».

У 1618 р. повернувся доВільна, де вСвятодухівському монастирі постригся в ченці під ім'ям Мелетій.

1619 р. у м. Єв'ї (Вевіс) біляВільна вийшла друком його славнозвісна праця «Грамматіки славєнския правилноє Сvнтаґма». Деякі біографи Смотрицького пишуть, що він у1617-1620 рр. склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), а ще раніше (1615) уКельні опублікував граматику грецької мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надрукованого1618 р. в Єв'ї.

У1620 р. висвячений на архієпископа полоцького, єпископа вітебського й мстиславського. Після цього видав низку антиуніатських творів, за що зазнав переслідувань польських властей.

На поч.1624 р. Смотрицький вирушив зКиєва у подорож на Схід (Константинополь,Палестина,Єгипет). Навесні1625 р. повернувся доКиєва. У1627 р. перейшов на бікунії, був архімандритомДерманського монастиря. ПапаУрбан VIII дав Смотрицькому титул ієрапольськогоархієпископа. Протягом1628-1629 рр. видав кілька книжок, у яких виправдовував свій вчинок, агітував заунію, за скликаннясобору для примиренняукраїнських церков.

Помер Смотрицький1633 р. у селіДермань (нині Здолбунівський р-н Рівненської обл.); похований уДерманському монастирі.

СТУПКА Богдан (народився 27.08.1941) – актор театру і кіно. Народний артист УРСР (1980). Народний артист СРСР (1991). Герой України (2011). Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1993). Богдан Ступка член-кореспондент Академії мистецтв України.

Місце народження: Куликів, Львівська область. У 1961 р. Б.Ступка закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької (тут він тривалий час працював), а в 1964 р. – заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Його наставником протягом усього творчого життя був Сергій Данченко, який у 1978 р. очолив київський театр імені І. Франка й переманив туди Б.Ступку. Після смерті Данченка Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка очолив його учень Богдан Ступка. 1999–2001 – міністр культури і мистецтв України. У кіно Богдан Сильвестрович вперше випробував свої сили у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою» (1971). У його послужному списку – ряд історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада») та Іван Мазепа («Молитва за гетьма на Мазепу»), Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Хмельницький («Ogniem i mieczem»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із життя Остапа Вишні»), Тарас Бульба («Тарас Бульба») та ін. Загалом у Ступки – понад 100 ролей у кіно та більш ніж 50 на сцені.

ТОБІЛЕВИЧІ –родина театральних діячів другої половини XIX—першої половини XXст. До родини Тобілевичів належали:

- Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім;— Карпенко-Карий; 17 (29 вересня) 1845;— 2 (15 вересня) 1907) p;— український драматург, актор, режисер;

- Садовська-Барілотті Марія Карпівна Марія Карпівна Тобілевич" (сценічний псевдонім — Садовська; за чоловіком -Садовська-Барілотті; квітень 1855— 27 березня 1891) — українська співачка та драматична артистка;

- Микола Карпович Тобілевич (сценічний псевдонім;— Садовський; 1 (13 грудня) 1856 — 7 лютого 1933)— український актор і режисер, один з основоположників українського професійного театру;

- Панас Карпович Тобілевич" (сценічний псевдонім;— Саксаганський; 3 (15 травня 1859— 17 вересня 1940)— український актор, режисер, театральний діяч;

- Софія Віталіївна Тобілевич (дівоче прізвище— Дітковська; 3 (15 жовтня) 1860— 7 жовтня 1953)— українська акторка, письменник письменниця;

-Тобілевич-Кресан Марія Іванівна (19 грудня 1883 — 1 жовтня 1957) — українська письменниця-перекладач і театральний діяч.

ХВИЛЬОВИЙМикола (1893 - 1933). Один з основоположників пореволюційної української прози. Справжнє ім'я - Микола Григорович Фітільов. Прозаїк, поет, публіцист. Місце народження – селище Тростянець, нині райцентр Сумської області. Батько, мати – вчителі. 1921 року — живе й працює в Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт», «ВАПЛІТЕ», «Пролітфронту». Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921). Відомі цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?», роман «Вальдшнепи», збірка прозових творів «Сині етюди» твори «Іван Іванович», «Кіт у чоботях», «Мати», «Солонський яр», «Я (романтика)». Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». І Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.

ЧУБИНСЬКИЙПавло Платонович ((15) 27 січня 1839, хутір Чубинський (тепер Чубинське, Київська область) — (17)29 січня 1884, Київ) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.

Вступив до Петербурзького університету, на юридичний факультет, де зблизився з Г.Семеновим – Тян-Шанським, який знайомить його з такими видатними географами як М.Пржевальський та М.Миклухо–Маклай. Саме Миклухо – Маклай вмовив його вступити до Російського Географічного Товариства і саме під впливом цього видатного географа-дослідника Чубинський почав серйозно захоплюватись економічною географією. Мріяв про експедицію на північ Росії, плідно збирав інформацію про етнографію та географію України.Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор та народні вірування.

За вступ до революційно-літературної організації, був висланий в Архангельську губернію, де працював секретарем у місцевому суді, не втрачаючи зв’язку з друзями та Батьківщиною. На чужині збирав цінні етнографічні матеріали. Через два роки за клопотанням М.Пржевальського, звільнений з заслання.

У своїх працях порушував питання використання природних багатств. Йому належить ідея розорення цілинних земель на півночі Росії для збільшення посівних площ і забезпечення хлібом держави, якого катастрофічно не вистачало. Зібрав величезний матеріал  про кліматичні умови Північно-Двінського басейну.

Завжди пам’ятав Україну і, перебуваючи в Печорську написав нарис про народно-правові звичаї в Україні. Брав участь в експедиціях по України та Бессарабії, відвідав більш ніж 84 повіта (1869-1870).

Один із організаторів Київського географічного товариства. Керував етнографічною експедицією в Україні.

Редактував найфундаментальніший збірник українського фольклору й етнографії – семитомну працю «Труды этнографической экспедиции в Западно-Русском крае» (1872-1878). За цю роботу дістав золоту медаль від Російського географічного товариства (1873) та Міжнародного конгресу етнографів у Парижі (1875), відРосійської академії наукУваровську премію(1879).

1871 р. видав збірку віршів «Сопілка» в Галичині, де був уміщений вірш «Ще не вмерла Україна», що нині виконується як національний гімн України.

Помер 26 січня 1884 року. Похований в Борисполі.

У 1990 р. в Україні було встановлено премію, названу іменем П.Чубинського. Премія присуджується збирачам фольклорно-етнографічних матеріалів та засновникам громадських етнографічних музеїв за багаторічну і плідну громадську роботу по охороні пам’яток.

ШАШКЕВИЧМаркіян Семенович (6.11.1811 – 7.06.1843) – талановитий поет, перекладач, патріот, гуманіст, людина високою культури й громадянської мужності. Провідний мотив Шашкевичевої творчості – заклик до національного єднання на демократичній основі, ідея захисту рідної мови, культури. М. Шашкевич справедливо вважався одним із основоположників громадянської лірики в українській літературі. Тема національного відродження органічно єдналася у нього із закликом до боротьби проти суспільної реакції.

Народився в с. Підлісся Золочівського повіту на Львівщині в сім’ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівські та Бережанській гімназіях.

З 1829 р. юнак навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. Але традиційна наука не цікавила його. У гімназійний період Маркіян почав писати вірші.

21 лютого 1831 р. М.Шашкевича було виключено з семінарії за порушення семінарського режиму й «вільнодумство». Розгніваний батько відмовився від сина. Тому Маркіян залишився у Львові в дядька по материнській лінії Захара Авдиковського. У ці роки М.Шашкевич активно займається самоосвітою. Читає все, що стосується слов'янських культур, знайомиться з «Енеїдою» І. Котляревського, граматикою О. Павловського, зі збіркою  народних пісень М. Максимовича.

1833 р. помер батько М. Шашкевича, треба було дбати про сім'ю. Він знову поступив у семінарію і потім (1838) став сільським священником.

На літературну ниву М. Шашкевич вступив 1835 р., надрукувавши у Львові оду до Цісаря Франца І «Голос галичан». Наступного року вийшла в Перемишлі польською мовою полемічна брошура М. Шашкевича «Азбука і абецадло». Це була відповідь патріота на намагання української шляхти ввести в українську мову польську абетку. Маркіяну Шашкевичу належать понад тридцять віршів, незавершена поема «Перекинчик бісурманський», казка «Олена», переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької. Дбаючи про розвиток народної освіти поводир «Руської трійці» склав 1836 р. першу «Читанку» українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 р. «Читанку» видав у Львові Яків Головацький і відтоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.

Матеріальні нестатки, постійне цькування властей вкрай погіршили здоров'я Шашкевича (з студентських років він хворів на сухоти). 1842 р. поет пербрався до Новосілок Новомилятинського р-ну й остаточно занедужав. Смерть молодшого сина спричинила в нього тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу. Втратив зір і слух, паралізований він ще кілька місяців страждав.

7 червня 1843 р. М. Шашкевич помер.

ШЕВЧЕНКОТарас Григорович,відомий також якКОБЗАР (09.03.1814 – 10.03.1861) – українськийпоет,письменник,художник,графік,громадський діяч,філософ,політик,фольклорист, з точки зору багатьох українців –духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості, тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.

ЧленКирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему зобразив боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.

Народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано лишився сиротою. Грамоти навчився у дяка. У 14 років узятий «козачком» до двору поміщика П. Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. В 1832 р. відданий у науку до художника В. Ширяєва.

Ночами, у вільний від роботи час, Т. Шевченко ходив доЛітнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писативірші. Улітку1836 р. він познайомився зі своїм земляком – художникомІ. Сошенком, а через нього  - зЄ. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим. Навесні1838 р. вони разом ізК. Брюлловим таВ. Жуковським викупили молодого поета з кріпацтва. Перед Шевченком відчинилися двері в широкий світ науки й мистецтва. Він скоро ставстудентомАкадемії мистецтв, а вже там – улюбленим учнем Брюллова. Бувши вже неабияким портретистом, він опанував також мистецтвогравюри й виявив нові видатні здібності якграфік та ілюстратор. Закінчив Академію у 1844 р.

Тарас Шевченко почав писати вірші у другій половині 30-х років. У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій «Кобзар».  До неї ввійшли 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844). Вірші Т. Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою». Улітку1842 р., використавши сюжет поеми «Катерина», Т. Шевченко намалюваволійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису.

У 1843 і 1845 рр. відвідав Україну, працював художником у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів.

У 1845 р. побачила світ героїчно-романтична поема «Гайдамаки». В 1843-1845 рр. Т. Шевченко написав цикл поезій «Три літа» (центральним твором якого є «Сон»), поему «Кавказ», послання «І мертвим і живим... », поезії «Чигирине, Чигирине», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові» та ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. В ув'язненні писав вірші, які згодом об'єднав у цикл «В казематі». У 1854-1858 рр. написав російською мовою повісті «Музикант», «Художник», «Нещасний», «Капітанша», «Близнята».

У лютому 1847 р. затверджений на посаді вчителя малювання в Київському університеті.

У березні1847 р., після доносу, почалися арешти членів Кирило-Мефодіївського братства. Т. Шевченка заарештували5 квітня1847 р., відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Т. Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Т. Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».

Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали всолдати доОренбурга. На вирокуМикола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». ВОрській фортеці всупереч суворій забороні, Т. Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847,1848,1849,1850). За того часу Т. Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець»,«Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життямказахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка зайшло навесні1848 р. унаслідок включення його до складуАральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків,сепій таакварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання1830-1831 рр., і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні1850 р. Т. Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострівМангишлак.

Тільки через 2 роки післясмерті Миколи І клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у1857 р. У 1858 р. він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили і зобов'язали виїхати до столиці.

Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинилися до передчасної смерті поета 10 березня 1861 р. Поховали його спочатку на Смоленському кладовищі Петербурга, а в травні 1861 р. прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору поблизу Канева.

Т. Шевченко був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він працював у галузях станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, досконало володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнка олівцем і пером. Він є автором понад тисячі мистецьких творів (не збереглося більше 160). У 1859-1860 рр. виконав офорти з творів зарубіжних та російських художників, за які отримав звання академіка гравірування.

Ім'я Т. Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам'ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста. Національна опера України, Київський національний університет, центральний бульвар міста Києва носять ім'я видатного сина українського народу – Тараса Шевченка.

ЮРА Гнат Петрович (08.01.1888 – 16.01.1966). Український радянський актор, режисер. Народний артист УРСР, Народний артист СРСР (1940). Двічі лауреат Державної премії СРСР.

Народився в селі Федвар, нині село Підлісне, Олександрівського району, Кіровоградської області. Професійну акторську діяльність почав у 1907 р. у трупі С.Максимовича, пізніше, у 1913-1914 рр. грав у Львові в театрі товариства «Руської бесіди». Був актором і режисером київського «Молодого театру» з 1917 р. до 1919 р. Разом з М. Крушельницьким Гнат Юра був співзасновником та співкерівником Нового театру у Вінниці в 1920 р.. Згодом Новий театр отримав нову назву Український театр ім. Івана Франка і у 1923 р. приїхав до Харкова, а 1926 р., урядовим розпорядження був направлений до Києва. Гнат Юра розвивав найкращі традицій українського сценічного мистецтва. Серед найбільших режисерських робіт: «97» Куліша, «Одруження Фігаро» Бомарше, «Ой не ходи Грицю…» Старицького, «Вкрадене щастя» за Франком. Знімався на Київські кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка та на Київській студії науково-популярних фільмів у стрічках «Прометей», «Кармелюк» (обидві – 1936), «Тарас Шевченко» (1951). З 1938 року викладав у Київському Театральному інституті ім. Карпенка-Карого, з 1946 року – професор інституту. Не полишав роботи і на літературній ниві. Зокрема, він є автором таких літературних праць з питань театрального мистецтва, як: «20 років» (1940), «Життя і сцена» (1962), «Режисер у театрі» (1962).

Помер 18 січня 1966 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі. У 1967 році на його честь в Києві було названо вулицю.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Антонович Д.В.  Українська культура. – К., 1993.
  2. Бобошко Ю. Гнат Юра. - К.: Мистецтво, 1980.
  3. Вознюк М. Історія української літератури. – У 2-х ч., Львів, 1992.
  4. Гнеденко Б.В. Михаил Васильевич Остроградский. М., 1984.
  5. Дмитриєва Н. Краткая история искусства. – М., 1992.
  6. Історія культури України: підручник / І. В. Довжук; Міністерство освітиі науки України, Східноукраїнський національний університетім. В. Даля. - Луганськ : СНУім. В. Даля, 2009. - 551 с.
  7. Історія світової культури. Культурні регіони. Навчальний посібник/ Керівник авторського колективу Л.Т.Левчук.– К.: Либідь, 2000.
  8. Історія світової культури. К., 1994.
  9. Історія української архітектури /Ред. В.І. Тимофієнко.–К.: Техніка, 2003.
  10. Історія української культури. Під ред. І.Крип’якевича., Львів, 1992.
  11. Історія української літератури XX ст.: У 2 кн.
  12. Історія Українського мистецтва. У 6-ти т. – К. – 1996.
  13. Клапчук С.М. Історія української культури. – К.: Знання – Прес, 2007. – 358 с.
  14. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. - К., 1988.
  15. Муха Антон. Композитори України та української діаспори. — К.: 2004.
  16. Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. — К.: Музична Україна, 2003.
  17. Полікарпов В. Лекції з історії світової культури. – К., 2000.
  18. Українська та зарубіжна культура: Навч. Посібник / за ред. М.Заковича. –  К., 2000.
  19. Українська та зарубіжна культура. // За ред. Л.Є.Дещинського. –Львів, 2002.
  20. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. – К., 2002.
  21. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К.: Знання, 2010. – 271 с.
  22. http://www.history.org.ua
  23. http://greatest.com.ua/
  24. http://greatukrainians.com.ua/

З М І С Т

Вступ 3

Архипенко О.П. 5

Березовський М.С. 6

Бойчук М.Л. 7

Бортнянський Д.С. 9

Білокур К.В. 11

Вагилевич І.М. 13

Ведель А. 13

Винниченко В.К. 14

Головацький Я.Ф. 14

Гончар О.Т. 15

Грінченко Б.Д. 16

Гулак-Артемовський П.П. 16

Гулак-Артемовський С.С. 19

Довженко О. 20

Заньковецька М. 22

Каразін В.Н. 23

Квітка-Основ'яненко Г.Ф. 23

Крушельницька С.А. 25

Куліш П.О. 26

Курбас Л. 30

Леонтович М. 32

Максимович М.О. 32

Могила П. 34

Нечуй-Левицький І. 38

Остроградський М.В. 39

Острозький К.В. 41

Параджанов С.Й. 43

Приймаченко М. 45

«Руська трійця» 46

Сліпий Й. 47

Смотрицький М. 48

Ступка Б. 49

Тобілевичі 50

Хвильовий М. 50

Чубинський П.П. 51

Шашкевич М.С. 52

Шевченко Т.Г. 53

Юра Г.П. 55

Література 57


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

19153. Внутренняя энергия. Первый закон термодинамики 61 KB
  2.2. Внутренняя энергия. Первый закон термодинамики Понятие энергии. Джоуль и калория. Первый закон термодинамики. Внутренняя энергия. Условность отсчета внутренней энергии. Изохорные процессы. Функции состояния и характеристические функции. Слово €œэнергия€
19154. Основные свойства криогенных жидкостей 175 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 1 Основные свойства криогенных жидкостей 1.1. Виды жидких хладагентов Для получения низких температур можно использовать различные криогенные жидкости которые прежде всего характеризуются температурой кипения...
19155. Теплоизоляция и принципы теплового расчета 67.5 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 2 Теплоизоляция и принципы теплового расчета Изза малой величины теплоты парообразования жидких хладагентов особенно жидкого гелия вопросы теплоизоляции рабочего объема играют ключевую роль при разработке р
19156. Теплопритоки к жидкому хладагенту 159 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 3 Теплопритоки к жидкому хладагенту. 1.Теплоподвод за счет теплопроводности твердых тел 1.1Общие закономерности Перенос тепла в твердых телах теплопроводностью при низких температурах подчиняется известным зак
19157. Теплопритоки к жидкому хладагенту. ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ 69 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 4 Теплопритоки к жидкому хладагенту. 1. Лучистый теплообмен Тепловое излучение является разновидностью электромагнитных волн. Перенос тепла излучением может происходить как в видимой 04  076 мкм так и в инфракра...
19158. Основные конструктивные схемы гелиевых криостатов 414.5 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 5 Основные конструктивные схемы гелиевых криостатов 1. Гелиевые криостаты с азотным объемом Основные конструктивные схемы гелиевых криостатов с азотным объемом. приведены на рис. 1.1. Схема криостата изображе
19159. Основные способы получения промежуточных температур 1.44 MB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 67 Основные способы получения промежуточных температур Весь диапазон промежуточных температур т.е. температур отличных от температуры кипения жидкого гелия при атмосферном давлении Т = 42 К по способу достиж...
19160. Низкотемпературные вставки в транспортные гелиевые и азотные сосуды дьюара 219 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 8 Низкотемпературные вставки в транспортные гелиевые и азотные сосуды дьюара Особую роль в низкотемпературных криогенных устройствах играют вставки в транспортные сосуды Дьюара. Несомненным преимуществом таки...
19161. Неразборные соединения конструкций 101 KB
  ОСНОВЫ КОНСТРУИРОВАНИЯ КРИОГЕННЫХ УСТРОЙСТВ Лекция 910 Неразборные соединения конструкций Конструкционные материалы Для правильного конструирования низкотемпературных устройств необходимо принимать во внимание свойства материалов которые применяются в криог...