88281

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОГЛЯДІВ Є.М.ТРУБЕЦЬКОГО ПРО ПРАВО І МОРАЛЬНІСТЬ В СУЧАСНЕ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Напрямок і суть державотворчих процесів, які відбуваються у сучасній Україні свідчать про невідворотність її європейського вибору. Це ставить на порядок денний вирішення цілої низки проблем, що були успадковані нашою молодою державою від тоталітарного минулого.

Украинкский

2015-04-28

88 KB

0 чел.

Право/1. Історія держави і права

 

Кафанова Ольга Володимирівна

Східноукраїнський національний університет імені В.Даля

 

Кафанова О.В.

здобувач кафедри

теорії та історії держави і права

Луганського Державного університету ім. Е.О. Дідоренка

 

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОГЛЯДІВ Є.М.ТРУБЕЦЬКОГО ПРО ПРАВО І МОРАЛЬНІСТЬ В СУЧАСНЕ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ

Напрямок і суть державотворчих процесів, які відбуваються у сучасній Україні свідчать про невідворотність її європейського вибору. Це ставить на порядок денний вирішення цілої низки проблем, що були успадковані нашою молодою державою від тоталітарного минулого.  Не останнє місце серед них займає й розв’язання доволі складного завдання, яке полягає у формуванні нового типу правового й політичного мислення, адже від нього багато в чому залежить ефективність розбудови демократичної і правової держави в Україні. У цьому контексті особливої актуальності набуває відновлення історичного діалогу різних поколінь філософів і правознавців, звернення, перш за все до ідей дореволюційної вітчизняної філософсько-правової думки, які містять у собі потужний теоретичний і методологічний потенціал, що допоможе уникнути чисельних помилок та убезпечить від некритичного ставлення до досягнень і цінностей інших народів й культур.

Все сказане в рівній мірі відноситься й до наукової спадщини Євгена Миколайовича Трубецького. Його різнобічний талант знайшов вираження в галузі історії, культурології, філософії релігії та права. В своїх працях Є. М. Трубецький прагнув органічно поєднати кращі досягнення західноєвропейської філософської думки з вітчизняною, перш за все російською, що дозволило йому усебічно й ґрунтовно дослідити особливості національних правових й політичних явищ та визначити основні тенденції їхнього розвитку.

Виступаючи прибічником інтегрального підходу в дослідженні права, Є. М. Трубецький проаналізував концептуальні положення різних шкіл і напрямів, які займалися вивченням зазначеної проблеми. У своїх працях вчений послідовно доводить, що право складне явище, яке не можливо всебічно дослідити в рамках тільки одного підходу. Адже, вузькість і однобічність, що притаманні більшості наукових шкіл відкривають двері для суб’єктивізму, який не має нічого спільного з науковим пізнанням світу. У свою чергу, Є. М. Трубецький, враховуючи згадану вище багатоаспектність права, у своїх працях розглядає його через призму таких філософських категорій як свобода людини, справедливість, моральність тощо. Ці та інші аспекти знайшли своє втілення в його теорії природного права.

Починаючи з середини XIX століття природне право починає піддаватися критиці з боку представників позитивізму: А. Мюллер, Дж. Остін, Р. Ієрінг, Дж. Ст. Мілль, Н.М. Коркунов, Г.Ф. Шершеневіч та ін., які відстоювали тезу про раціональний, доцільний характер права, а тому для його характеристики не можна використовувати такі категорії як свобода, справедливість, моральність. На думку згаданих вище науковців необхідно досліджувати не ідею права й принципи на яких вона ґрунтується, а реально діючи нормативні приписи та форми їх закріплення створені законодавцем. Внаслідок чого цілий комплекс питань, пов’язаних з визначенням суті права, його призначення і ролі в суспільстві залишався за межами наукового пізнання. Разом з тим те, «що правова думка стала реалістичною, звернулася до матеріальних проблем суспільства, - мало на думку професора Г. М. Манова певний позитивний характер, але незабаром право пішло в служіння могутнім, реальним силам в суспільстві – політичній і економічній еліті. До цього його підштовхувала філософія і логіка юридичного позитивізму» [1, с.76]. За таких умов більше не обов'язково було служити Богові, розуму, вищім духовним цінностям. Опорою для права стають: індивідуалізм, егоїстичний розрахунок, успіх, вигода та влада над іншими людьми» [2, с. 12]. Тобто концепція позитивістів йшла у руслі загальної парадигми розвитку буржуазного суспільства, тому з початком нового ХХ ст. спостерігається поступове зростання впливу згаданого вище наукового напряму на теорію держави і права. Це призвело до відділення права від його соціального контексту, потреб суспільства і людини. Саме відрив права від дійсності за глибоким переконанням Г. В. Мальцева і є тією основною вадою, яка «логічно веде до спіритуалізації і фетишизації правової норми; прочитавши багато наших підручників з теорії держави і права, гадаєш, що юридичні норми вирощуються як штучний кристал в лабораторних умовах, а потім привносяться в життя через особливий механізм правової регуляції» [3, с. 17]  . З цією думкою погоджується і сучасна українська дослідниця проблем права Г. Б. Сокових: «переважання вузькопрофільного юридичного підходу до багатого феномену права, і відриву його від всього комплексу наук про людину, про його дух, зрештою веде «До відриву правової науки від реальної дійсності...»  [4,с. 183-184]. Про такий розвиток подій попереджав ще на початку ХХ ст. Є. М. Трубецький. Розуміючи, усю небезпеку прагматичного раціоналізму в праві у своїх працях він доводить необхідність повернення юридичної практики «обличчям до людини» тільки за таких умов можна сподіватися на реальний прогрес суспільства. Для цього розробляючи свою теорію природного права як етично належного в праві Трубецький звертається до аналізу його базових положень – права, моральності, особистої свободи. Людський розум, на його думку, володіє природною здатністю до формування та моральної оцінки правил поведінки. Така якість, що уособлює глибинну суть людської природи виступає головним чинником й водночас критерієм правотворення. Разом з тим, філософ зазначав, що «суть усякого права виражається, з одного боку, в наданні особі відомої сфери зовнішньої свободи, а з іншого боку – в обмеженні цієї сфери» [5,с. 322]. Тобто, право він розглядав і як умову, і як результат реалізації цього невід’ємного права кожної людини. У зв’язку з цим сучасний дослідник творчої спадщини видатного вченого В. М. Сирих аналізуючи концептуальні засади його поглядів на право зазначає: «привертає увагу спроба визначити право через свободу поведінки особистості. Саме такий підхід у даний час визнається перспективним при розв’язанні кризи, в якій знаходиться російське, та й зарубіжне правознавство…» [6, с. 379]. Адже тільки «через ідею свободи можна осмислити практично всі правові проблеми, –  переконує у свою чергу Г. В. Мальцев, – не перетворивши право на дійсний і дієвий інструмент свободи і вільної творчості людей, не зробивши його чинником захисту самоврядування, індивідуальної і колективної самодіяльності, важко розраховувати на успішне виконання завдань по демократизації суспільства і держави» [3, с. 17]. Разом з тим необхідно враховувати, що свобода людини визначається рядом умов: «Перш за все вона виникає з можливості вибору, яку їй надає об'єктивна дійсність. Там, де немає вибору, свобода зникає». [8, с.97].

Розробляючи власну концепцію свободи Є. М. Трубецький вважав, що саме процес її розкриття складає глибинну суть права. Зрозуміло, що у суспільстві можуть існувати й інші цінності, обумовлені ступенем розвитку людської цивілізації та кожного окремого народу. Однак, свобода займає серед них особливе місце. Адже вона, на думку Є. М. Трубецького  виступає у якості найважливішої цінності і тому, суспільство повинно забезпечити її людині у першу чергу. Головну роль у цьому процесі повинно відігравати природне право. Причому, стабільність бінарної системі «право-свобода» тримається на їх взаємообумовленості: поза поняттям свободи, стверджує учений, взагалі немає ніякого права. Разом з тим, Є. М. Трубецький підкреслює, що таке піклування про свободу кожного окремого індивіда не повинно суперечити свободі інших людей та вести до розпаду самого суспільства. Право якраз і виступає тим універсальним інструментом обмеження особистої свободи, який покликаний вирішувати виникаючі протиріччя між людьми. В цьому полягає, на думку ученого, необхідність і величезне значення його як для суспільства, так і для його членів. Тобто, філософське осмислення права повинно бути повністю орієнтовано на людину, на реалізацію і захист її основних прав і свобод. Торкаючись цього та інших питань у теоретико-філософському аспекті  Є. М. Трубецький, разом з тим не забував і про практичне втілення своїх ідей. Розроблені ним концептуальні засади їх правової реалізації у суспільне життя не втратили своєї актуальності і сьогодні: усі люди вільні й наділені рівними природними правами від народження; головним обов’язком і метою держави є забезпечення та захист природних прав кожної особистості, надання усім рівних можливостей; міра свободи визначається державою виходячи з прав і свобод людини перелік яких не є вичерпним; дії людини, які базуються на її особистій свободі не повинні переходити меж встановлених законом та порушувати свободу інших, у зв’язку з цим допускається обмеження прав і свобод людини, але виключно в інтересах загального блага та інші. Все це обумовлює стійкий інтерес до творчості Є. М. Трубецького з боку сучасних дослідників права. Враховуючи національну специфіку, в нових історичних умовах вони прагнуть не тільки вивчити, а й роблять спроби подальшого розвитку головних ідей філософа і правознавця. Поєднані з практикою державно-правового будівництва в Україні вони сприяють якнайповнішому розкриттю величезного потенціалу нашої держави у цій сфері.

Створити таке добре, людяне право, яке б поєднало усі згадані вище компоненти доволі складне завдання. За його вирішення узялися після здобуття Україною незалежності вітчизняні правознавці. Незабутні події серпня 1991 р. поставили на порядок денний питання розбудови суспільства на якісно нових засадах, основою для яких стало б гармонічне поєднання права і моралі. Помітним кроком на цьому шляху, шляху побудови держави, яка б повернулася обличчям до людини стало прийняття у 1996 році нової Конституції України. Проголошуючи у статті 1 Основного Закону Україну  суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, законодавець прагнув створити юридичні умови для реалізації поставлених цілей. Її логічним продовженням є стаття 3, яка органічно поєднуючи основні моральні принципи зазначає, що «Людина,  її  життя  і здоров'я,  честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та  їх  гарантії  визначають  зміст  і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.  Утвердження  і  забезпечення  прав  і  свобод людини є головним обов'язком держави».

Зрозуміло, що згаданою вище статтею не вичерпується законодавче закріплення норм і принципів моралі. Так, ст. 21, засвідчуючи за кожною людиною визнання її природних прав проголошує: «Усі люди є вільні і  рівні  у  своїй  гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Певні паралелі з ідеями Є. М. Трубецького щодо особистої свободи індивіда можна побачити і в наступній 23 статті Конституції:    «Кожна людина має право на вільний  розвиток  своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і  свободи  інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». І далі: ч. І  ст.  24: «Громадяни  мають  рівні  конституційні   права  і свободи та є рівними перед законом»; ст. 27: «Кожна людина має невід'ємне право на життя.

    Ніхто не може бути  свавільно  позбавлений  життя.  Обов'язок держави - захищати життя людини.

    Кожен має право захищати  своє  життя  і  здоров'я,  життя  і здоров'я інших людей від протиправних посягань»; ч. І ст. 28:  «Кожен має право на повагу до його гідності»; ч. І ст. 29: «Кожна людина має  право  на  свободу  та  особисту недоторканність»; ч. І ст. 30: «Кожному  гарантується  недоторканність  житла»; ч. І ст. 34. «Кожному гарантується  право  на  свободу  думки  і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань»; ч. І ст. 35:  «Кожен  має  право  на  свободу   світогляду  і  віросповідання. Це  право  включає  свободу  сповідувати  будь-яку релігію  або  не  сповідувати  ніякої,  безперешкодно  відправляти одноособово чи колективно релігійні  культи  і  ритуальні  обряди, вести релігійну діяльність» тощо. Гарантуючи таким чином основні права і свободи людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів, діюча Конституція в ст. 5 закріпила й інше не менш важливе положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом  влади  в  Україні є народ.

Згадані цінності є, вони знайшли втілення в численних міжнародних договорах. Так, в «Програмі розвитку ООН (UNDP, ПРООН)» [9] серед переліку основних принципів «справедливого управління» зафіксовані:

1. Участь (Participation) – усі чоловіки та жінки мають право голосу в прийнятті рішень (прямо або через інститути, що представляють їхні інтереси). Така широка участь ґрунтується на свободі асоціацій і слова.

2. Влада закону (Rule of law) – правова система повинна бути справедливою та діяти однаково для всіх, особливо відносно прав людини.

3. Прозорість (Transparency) – полягає у вільному потоці інформації. Процеси, установи та інформація є рівно доступними кожному.

4. Відповідальність (Responsiveness) – інститути та процеси служать усім членам суспільства.

5. Орієнтація на консенсус (Consensus orientation) – справедливе управління виступає посередником між різними інтересами задля досягнення широкого суспільного консенсусу з локальних і загально вагомих питань та процедур (policies and procedures).

6. Справедливість (Equity) – усі чоловіки та жінки мають рівні можливості в поліпшенні умов їхнього життя.

Справа лише у подальшій їх імплементації у вітчизняне законодавство.

Разом з тим, для України актуальною залишається й інша проблема, пов’язана з розробкою і реалізацією національної концепції прав людини. Механічне, а часом і не критичне запозичення іноземного досвіду, перенесення його на український ґрунт, дає неочікувані, іноді, прямо протилежні результати. І однин з них – не сприйняття її суспільною свідомістю. На думку Р. Коханчука причини цього явища необхідно шукати у характері її положень, які здебільшого відірвані від реального життя. «Вона абстрактна, образно кажучи, без кольору, без запаху, вона практично нікого не надихає» [10, с.17] - зазначає дослідник. На нашу думку, справа тут не стільки у відсутності політичної волі правлячої еліти, скільки у недостатньому рівні наукового, у тому числі й філософського обґрунтування. Теоретичні засади концепції прав людини повинні гармонічно увібрати в себе не тільки абсолютні цінності добра й справедливості, а й містити конкретні шляхи і способи політико-правового перетворення країни. При цьому, враховуючи існуючи у суспільстві протиріччя, особливий акцент необхідно зробити на легальних шляхах досягнення поставлених цілей за допомогою реформ. Неодмінною складовою цього процесу є гуманізація права, яка полягає у збагаченні його нормами моралі. Зрозуміло, що таке проникнення не повинно бути «однобічним рухом»: подальший прогресивний розвиток суспільства вимагає розумної взаємності між ними.  Саме такі підходи обстоював і Є. М. Трубецький, говорячи про служіння правових інститутів етичним цілям, про необхідність підпорядкування права меті добра, в якій воно «може знайти своє виправдання» [5,с..306].

Філософ вважав, що саме мораль повинна бути рушійною силою розвитку як держави так і суспільства в цілому. Разом з тим, суспільний ідеал можна реалізувати тільки за допомогою його юридичного закріплення. За таких умов - прагнення до встановлення справедливості, загального блага і викорінення зла, на думку Є. М. Трубецького, здійснюється реальний прогрес і самого права.

Нажаль, ситуація в Україні далека від ідеалу, якого так прагнув досягти Трубецький. За даними соціологічних опитувань, що оприлюднені в дослідженні В.І. Поклада і Є.А. Гнатенко 85 % респондентів характеризують ситуацію в країні як «правове беззаконня», при чому 65 % з опитаних вважають винною у цьому владу [11, с.18].

Наведені факти свідчать про формальний характер існування права. Звідси його низька ефективність як регулятора суспільних відносин. Зрозуміло, що причини цього явища слід шукати не тільки в історичній площині. Деструктивні процеси, які відбувалися в суспільстві протягом останніх десятиліть призвели до суттєвих зрушень у свідомості людей, помінявши їх життєві орієнтири. Так, згадане вище дослідження показало, що пріоритет серед базових цінностей 65% українців віддають матеріальному достатку. У той час, як виконання обов’язків, совість, інші моральні якості на перше місце ставлять лише 4% опитаних [11, с. 18]. Це свідчить про заміщення правової свідомості іншою, прямо протилежною. Такі зміни відбуваються на ґрунті незадоволеності людини  своїм соціальним положенням. Водночас, індивід, розуміючи неможливість досягнення цілей за допомогою законних засобів звертається до протиправної діяльності. Остання додатково стимулюється переконаннями оточуючих, які, у переважній більшості, не бачать в цьому нічого поганого. Складається парадоксальна ситуація: існують санкціоновані державою правові заборони, але в наслідок їх ігнорування суспільством вони стають все менш дієвими. Тому й не дивно, що деякі форми злочинної поведінки оцінюються як нормальна ділова активність[12, с 113]. Така кричуща невідповідність фактичної реалізації норм права їх суті та ідеалам моральності призвела до того, що «домінантою масової свідомості українського суспільства в даний час став негативізм» [13, с. 18].  Все це тільки ускладнює і без того не просте становище в якому опинився вітчизняний соціум. Тому, в сучасній Україні одним з негайних завдань є забезпечення всебічного захисту моралі. Причому, не тільки з боку держави, а й всього суспільства. На цьому, наголошувалося починаючи з перших років незалежності нашої країни, зокрема, в Національній програмі патріотичного виховання громадян,  формування здорового способу життя,  розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 року № 1697, «розбудова суверенної, демократичної, правової  держави потребує від органів виконавчої влади,  громадських та релігійних організацій вжиття заходів для розвитку в громадян духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини Українського народу,  впровадження у суспільну свідомість співвітчизників загальнолюдських моральних цінностей,  виховання оптимізму та впевненості кожної людини у своєму майбутньому, формування здорового способу життя» [14].

Нажаль, зазначені проблеми стосуються не тільки права і суспільної моралі, а й української держави в цілому.

Як відомо «…держава є особливою достатньо стійкою політичною одиницею, що являє собою відокремлену від населення організацію влади і адміністрування…» [15, с. 20]. Тому, вона, як ніхто інший потребує освячення мораллю своїх дій. Найбільш рельєфно це питання виявляється у діяльності судової влади в Україні. Так, стаття 55 Конституції України надає кожному право звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод. Частина перша згаданої вище статті гарантує людини можливість оскарження в суді  рішень, дій чи  бездіяльності  органів  державної  влади,  органів   місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Суд виступає тією владною інстанцією, до якої особа звертається для відновлення справедливості. Власне кажучи, вона повинна бути головною метою правосуддя. Нажаль, далеко не завжди судовий розгляд справ досягає згаданої вище суспільно значущої мети. Так, сьогодні ні для кого не є секретом факти зловживань владою, протиправних дій, зокрема, корупції серед службовців різного рівня у тому числі і суддів. Це призводить не тільки до розчарування громадян в об’єктивності винесених судами рішень, а й втрати авторитету та довіри до неї суспільства. О. В. Ануфрієва аналізуючи у зв’язку з цим діяльність судів, звертає увагу на дефіцит моральності, який спостерігається у поведінці як суддів, так і сторін.  Приєднуючись до висновків іншого вітчизняного дослідника С. Подкопаєва, вона виділяє наступні причини цього ганебного явища: «1) зниження рівня морального потенціалу у стосунках між людьми в умовах економічних перетворень та соціальної нестабільності; 2) недостатня забезпеченість статусу судді гарантіями його незалежності (особливо неналежний рівень матеріального забезпечення); 3) недостатня «якість» законодавства, що набуває чинності та функціонує у період його реформування» [16, с. 63].

Досліджуючи сучасний стан української державності не можна не погодитися й з іншою думкою Є. М. Трубецького, який у своїх роботах вказував на необхідність підтримки взаємозв'язку теорії і практики. Зокрема, філософ зазначав на необхідності дбати про постійне розширення знань про сутність тих процесів, які відбуваються у суспільстві та послідовно втілювати їх у життя. Проте, тільки засновані на моральних цінностях, вони сприятимуть дійсному прогресивному розвитку держави, соціуму і людини.

Право орієнтується на досягнення певної цілі. Основним мірилом її успішного здобуття виступає конкретна користь. Нажаль, процес її досягнення та й сам результат не завжди містять моральну та етичну складову. Головне - формальна відповідність юридичним нормам. Тому й не дивно, що у наш час основні критерії, які визначають ступінь розвитку тієї чи іншої країни лежать в матеріальній площині. Це особливо важливо для України, яку можна віднести до держав, що мають обмежені можливості у сфері вирішення соціальних питань [17, р.9]. У зв’язку з цим пропонуються різні підходи, щодо виходу з цього вкрай скрутного становища, яке, до речі, властиве не тільки для нашої держави. Один з них, запропонований відомим зарубіжним дослідником проблем демократії Дж. Койманом полягав в обов’язковому залученні громадськості через громадянське суспільство до процесу управління державою. Це не тільки допоможе краще з'ясовувати та захищати інтереси громадян, а й здійснювати ефективний контроль за процесом державного управління. Що дуже важливо для досягнення суспільного консенсусу та зміцнення державної влади [18].  Зазначений процес повинен базуватися на пріоритеті гуманістичних цінностей; надійному законодавчому захисті основних прав і свобод людини, що унеможливлює будь-яку дискримінацію; ефективній та незалежній судовій владі тощо. Крім цього, для «сучасного рівня розвитку української держави та її інститутів позитивні зрушення можуть бути отримані шляхом активізації координації як форми, так і функції та засобу управління, що має оптимально інтегрувати різноманітні напрями взаємодії державно-управлінських відносин та узгодити їх діяльність відповідно до заданих пріоритетів ‹…› Координація є невіддільною складовою всіх процесів управління. Вона охоплює всю діяльність з реалізації цілей державного менеджменту. Разом з тим координація – це самостійний засіб організації управління, який сприяє забезпеченню, узгодженню та функціонуванню автономних цілеспрямованих систем» [19, с. 29-31]. Разом з тим, розвиток української державності у зазначеному напрямі не можливий і без відповідного морального виховання населення, яке як відомо «являє собою сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, соціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, які поряд з самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і звичок поведінки, що відповідають ідеалам і принципам моралі» [20, с. 117]. При цьому, підводячи теоретичне підґрунтя під відповідну державну програму  необхідно враховувати, що природа «самої моральної свідомості, її властивості та внутрішня структура не можуть бути зрозумілими поза зв'язком з поведінкою, її структурою і змінами як у процесі індивідуального розвитку особистості, так і в перспективі історичного розвитку суспільства» [20, с. 118]. Тобто, критерії моральності повинні знаходити відгук у серцях людей, мати реальну основу у самому суспільстві, про що ми вже не раз казали. Це можуть бути національні традиції, культура, ментальність народу. Зрозуміло, що виховання громадян у відповідності до моральних настанов повинно йти разом з формуванням у населення відповідної правової свідомості. Вона допомагає особистості з визначенням ціннісних орієнтацій, які сприяють формуванню у індивіда відповідних морально-правових якостей, активної позиції в правовій сфері. На велику практичну значимість вирішення цієї проблеми як для держави, так і для суспільства ще на початку перебудови вказував О. Г. Ципріс:  «Компетентна участь фахівців і керівників у вирішенні питань економічної політики, управлінні справами держави, вирішенні господарських спорів, попередженні порушень законів у господарській і всякій іншій діяльності багато в чому залежить від того, наскільки міцні їхні правові знання» [21, с.43]. Разом з тим, мораль, моральність, правосвідомість неможливі без свободи особистості. Безглуздо говорити про кожну з цих категорій поза цим зв’язком. Їх повноцінна реалізація не можлива за відсутності свободи вибору форми поведінки. Тільки за таких умов підвищиться і рівень реалізації законів, і дієвість покарань, які будуть органічно поєднувати як юридичну, так і моральну складову.

Таким  чином, не пересічність і великий практичний потенціал висновків Є. М. Трубецького, що міститься в його роботах мають неабияке значення і в сучасних  умовах, коли в ході здійснюваних перетворень в державно-правовій сфері вітчизняні законодавці зіткнулися з проблемою їхньої адаптації та інтеграції в національний правовий та соціальний простір. Крім цього, інтерес до інтегрального праворозуміння запропонованого Трубецьким обумовлений й кризовим станом сучасної теорії держави та права, що потребує оновлення теоретичних і методологічних засад, які у кінцевому рахунку повинні бути результатом поєднання висновків представників різних наукових шкіл і напрямів. Аналогічну, інтегруючу (об’єднуючу) роль повинні відігравати й виявлені вченим особливості національної правової та політичної культури.

Мало у кого з сучасних вчених викликає заперечення і твердження, що право будується на «трьох китах»: моральності, державі, економіці [22, с. 236]. Серед яких саме моральності віддається першість (про що, власне і говорив свого часу Є. М. Трубецький). Знаходить своїх прихильників й інша думка філософа, про безособовість за загальнообов’язковість моральних настанов, які на відміну від норм права забезпечується впливом громадської думки.  Є. М. Трубецький наполягав на комплексному вирішенні головної проблеми права - його моральності, яка повинна розглядатися  у поєднанні з іншими явищами, які мають суттєвий вплив на правову дійсність – релігії та свободи особистості. Разом з тим, для того, щоб право було справедливим регулятором суспільних відносин однієї відповідності його нормам моралі недостатньо. Потрібна належна практична реалізація законодавства під час якої необхідно звести до мінімуму вплив численних негативних об’єктивних і суб’єктивних чинників, що спотворюють його суть.

Усі зазначені концептуальні підходи, сформульовані ще на початку ХХ ст. Є. М. Трубецьким знаходять своє втілення не тільки в теорії, а й в практиці державного будівництва сучасної України. Охоплюючи все різноманіття аспектів буття права вони допомагають знайти адекватну відповідь нашій державі на виклики часу вже у ХХІ ст.

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.      Теория государства и права : [учебник для вузов] / под ред. проф. Г. Н. Манова. – М. : БЕК, 1995. – 336 с.

2.      Тихонравов, Ю. В. Основы философии права : [учебное пособие] / Ю. В. Тихонравов. – М. : Вестник, 1997. – 608 с..

3.        Право, свобода, демократия (Материалы «круглого стола») // Вопросы философии. – 1990. – № 5. – С. 3–32..

4.      Соковых А.Б. Усиление роли естественного права в контексте развития украинского законодательства // Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України: Спецвипуск вісник ЛІВС МВС ім. 10-річчя незалежності України: У 2 ч. – Луганськ.: РІО ЛІВС, 2002. – Ч. 2. – С. 183 – 184.

5.      Трубецкой Е. Н. Лекции по энциклопедии права / Трубецкой Е. Н. – М. : Изд - во Бр. Башмаковых, 1913. – 226 с. .

6.      Сырых В.М. Евгений Николаевич Трубецкой. Жизнь и творчество // История русской правовой мысли. Биографии, документы, публикации // Сост. Жуков Д.В. М., 1998. - С. 379.

7.      Лукашева Е. А. Право, мораль, личность / Лукашева Е. А. – М. : Наука, 1986. – 264 с. .

8.      Governance for sustainable human development: A UNDP policy document / United Nations Development Programme. – January 1997 //http://magnet.undp.org/policy/ default.htm

9.        Коханчук Р. Духовна основа права // Людина і світ. – 2004. – № 1. – С. 17.

10. Поклад В. Некоторые проблемы права и правоохранительной деятельности в массовом сознаниии жителей г. Луганска /  Поклад В., Гнатенко Е.  – Луганск: РИО ЛИВД, 2002. – 46 с. – (Препринт / МВД Украины, Луганск, ин-т. внутр. дел им. 10-летия независимости Украины; ЛИВД, 2002)..

11. Филонов В. П. Причины преступности / Филонов В. П. – Днепропетровск: 1996. – Січ, 1996. – 197 с..

12. Ворона В.М. Україна прямує до ринкового суспільства та демократії: не розгубити б дорогою народ // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття: Колективна монографія / Під ред. М.О. Шульги. – К., 1999. – С. 18.

13. Ануфрієва О. В. Інститут самовідводу судді у кримінальнопроцесуальному праві України (психологічноморальний аспект) / О. В. Ануфрієва // Вісник Вищої ради юстиції. – 2012. - № 1 (9). – С. 63-72.

14. Hyden Goran, Court Julius. Governance and Development // World Governance Survey Discussion. Paper 1. – United Nations University. – August 2002. – 34 р.

15. Kooiman, J., ed. Modern Governance: New Government – Society Interactions. – London: Sage, 1993 – 288 р.

16. Белоус В. Координация в государственном управлении Украины // Персонал. – 2000. – № 6. – С. 29-31

17. Агешин Ю.А. Политика, право, мораль. М.: Юрид. лит.,  1982. – 160 с.  

18. Циприс А. Г. Правовое воспитание и обучение студентов неюридических вузов: На материалах Ленинграда / А. Г. Циприс // Правоведение. – 1987. –  № 4. –  С. 43–47. .

19. Теория государства и права : [учебник для юридич. вузов и факульт.] / под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. – М. : ИГ Инфра-М – НОРМА, 1997 – 570 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38282. Нематериальные активы 38 KB
  Нематериальные активы – это немонетарный актив, который не имеет материальной формы, может быть идентифицирован (обособлен от предприятия) и содержится предприятием с целью исполнения более одного года или операционного цикла, если он превышает, для производства, торговли, административных целей, сдачи в аренду.
38283. Формы безналичных расчетов 40.5 KB
  Предприятие – продавец, получив от покупателя чек в оплату за товары, работы, услуги должен в течении трех банковских дней предъявить его вместе с реестром чеков на специальном бланке (в банке), после чего указанная сумма в чеке будет зачислена на текущий счет продавца.
38284. Экспортное возмещение НДС 122 KB
  Экспортное возмещение НДС – это часть суммы превышения налогового кредита над налоговыми обязательствами отчетного месяца, которая зачисляется на текущий счет предприятия в течении 30 календарных дней после предоставления «Расчета экспортного возмещения».