88363

Інфляція сутність, причини та соціально-економічні наслідки

Курсовая

Макроэкономика

Головною формою прояву інфляції стало знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, серед яких опинилося і золото, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то поглиблюється розрив між рівнем цін на внутрішньому ринку країни...

Украинкский

2015-04-29

355.5 KB

1 чел.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра економічної теорії та регіональної економіки

КУРСОВА РОБОТА

Із дисципліни »Макроекономіка»

на тему:«Інфляція сутність, причини та соціально-економічні наслідки»

Студент 2 курсу

Денної форми навчання

Спеціальність: фінанси та кредит

(Литовченко Катерина Вікторівна)

Науковий керівник

Шевченко Олена Миколаївна

(вчений ступінь, учене звання)

_____________________

(Шевченко О.М.)

Полтава 2014

Вступ

Інфляція як економічне явище характеризує якісний стан грошового обігу в умовах, коли перестає діяти механізм автоматичного забезпечення сталості грошей. Невипадково термін “інфляція” почав вживатися в 70-ті роки ХІХ ст. стосовно до грошового обігу в Північній америці, переповненого паперовими знаками, які випускалися для ведення громадянської війни. З того часу він широко ввійшов у наукову літературу і практичний лексикон, особливо після краху золотого стандарту. Його часто вживають для характеристики грошового обігу і більш ранніх епох -- докапіталістичної і домонополістичного капіталізму, проте саме в періоди, коли встановлювався обіг нерозмінних банкнот чи просто паперових грошей (обіг асигнатів періода французької революції кінця XVIIIст. та наполеонівських війн, обіг асигнацій Росії кінця XVIII -- початку ХІХ ст. та ін.)

Форми прояву інфляції поступово змінювалися в міру розвитку грошового механізму та самих грошових форм. На початку виникнення паперових грошей, коли вони тільки відірвалися від розмінних на золото банкнот, а на руках у суб'єктів обігу були ще повноцінні монети, які нерідко оберталися, першою ознакою інфляції виступав лаж на золото, тобто підвищення ціни на золоті монети в паперових грошах порівняно з їх номінальною вартістю. Відповідно до зростання лажу посилювався процес зменшення реальної вартості грошової одиниці порівняно з її номінальним золотим вмістом, який називається дизажіо.

У сучасних умовах, коли в обігу немає золота і розірваний зв'язок грошових знаків з ним, втратили своє значення лаж і дизажіо як показники інфляційного процесу.

Головною формою прояву інфляції стало знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, серед яких опинилося і золото, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то поглиблюється розрив між рівнем цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому. Виникає знецінення національних грошей щодо іноземної валюти. Це призводить до зниження валютного курсу національних грошей, що теж є проявом інфляції.

Розділ 1. Інфляція як багатофакторний процес.

  1.  Теоритичні підходи пояснення інфляції

Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже кілька століть. Однак в економічній теорії досі не існує одного у погляду на суть цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній науці сформувалися дві основні концепції інфляції:

1) інфляція - знецінення нерозмінних на золото паперових грошей внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;

2) інфляція - загальне зростання цін на товари та послуги.

Представники першого напряму намагаються довести, що інфляція можлива лише за функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони вважають, що за так званого золотого стандарту інфляція неможлива. У даному разі ми маємо рецидив металістичної теорії грошей, відомої в Європі ще у добу раннього капіталізму.

Хід думок неометалістів такий: золото має високу власну вартість, а тому не знецінюється як його паперові символічні замінники. Переповнення каналів грошового обігу золотими грішми малоймовірна оскільки золото - втілення багатства і за таких умов воно переходить у сферу тезаврації. А за економічного буму, зростання потреб у компонентах суспільного вироб-ництва - заощаджене золото знову повертається у сферу обігу.

Таким чином, золотий стандарт підтримує товарно-грошову рівновагу. За такого підходу, проте, звужуються характер та історичні межі інфляції, поза ними залишаються періоди функціонування товарних грошей.

Представники другого напряму вирішальною ознакою інфляції вважають зростання цін незалежно від його причин та умов, за яких воно відбувається. Стабільність цін є для них головним показником відсутності інфляції. Тому вони визнають можливість інфляції за обігу дійсних грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за таких умов відбувається підвищення цін. Так, А. Пезенті називає інфляцією зростання цін внаслідок псування монет (золотих, срібних) або здешевлення благородного металу. Таких поглядів дотримується більшість економістів Заходу. П. Самуельсон, К. Макконнел, Е. Дж. Долан та інші вважають, Ідо інфляція сталася, наприклад, під час напливу американського золота і срібла в Європу в XVI ст., оскільки товарні ціни тоді підвищились у 4-5 разів. Отже, інфляція цілком можлива і за збереження розміну паперових грошей на золото. Відтак можна використовувати паперові гроші, проте необхідно вміло керувати їхньою масою.

Ця істина торує собі шлях методом спроб і помилок. Після першої світової війни в Європі розмін банкнот на золото було припинено, лютувала гіперінфляція. Проте тяжіння до золотого гегемону залишалось сильним, і не лише у народній свідомості. Фінансові інституції робили спроби вплинути на інфляцію, збільшуючи свої золоті запаси. Золото скуповували на вільному ринку за щойно віддруковані паперові гроші. Результат виявився, однак, протилежний очікуваному, оскільки в міру зменшення кількості золотих монет в обігу з'являється «лаж» на золото як перша ознака інфляції. Інфляційний тиск надлишку паперових грошей позначався передовсім на ціні золота, навіть коли ціни на інші товари залишалися стабільними. Діло владналося після зміни пріоритетів у грошовій політиці: переходу до розпродажу золота за ринковими цінами, тобто до «викачування» зайвих банкнот з обігу та їх знищення.

Зараз золото справляє лише побічний вплив на грошовий обіг. Продаж державою золота за цінами світового ринку дає змогу закупити то пари і збільшити їх пропозицію в країні, тобто частково зменшити товарний дефіцит. Але в цій операції роль золота принципово не відрізняється від ролі інших товарів, хоч воно і є товаром більш ліквідним.

Відтак можливості використання золотого потоку для оздоров-ляння грошового обігу невеликі, мають паліативний характер і неспроможні вирішити проблем інфляції.

Значні розбіжності в економічній теорії існують і щодо причин інфляції. Нині відомі такі теорії інфляції: надмірного попиту, грошових витрат виробництва та теорія інфляції як багатофакторного явища.

Теорія «інфляції попиту». Започаткував цю теорію Дж. Кейнс. Він розглядав інфляційні процеси як невід'ємну складову елементів макроекономічної системи. У кейнсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляційних процесів є надмірний відносно товарної пропозиції попит. Перевищення попиту над пропозицією Дж. Кейнс назвав «інфляційним розривом». При цьому чинники інфляції можуть залежати як від пропозиції, так і від попиту. Дж. Кейнс зазначав: «...якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшується, Має місце інфляція». Він доводив, що пропозиція грошей не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень процентної ставки (ціни за ліквідні кошти) спадає. Сукупний попит збільшуватиметься помірно, оскільки зниження процентної ставки приведе до збільшення інвестиційних витрат.

Теорія «інфляції витрат».Ця теорія виникла внаслідок дальшого розвитку кейнсіанської ідеї «негрошового» механізму інфляційного пронос:. У 60-ті роки в СІНА інфляція розвивалася за відсутності надмірного попиту і за повної зайнятості, тобто всупереч теорії «інфляційного розриву». Це дало підстави стверджувати, що за умов високої монополізації виробництва і важливої ролі профспілок на ринку праці підприємці можуть підвищувати ціни, а профспілки - заробітну плату з власної ініціативи, навіть за незмінного попиту. Така ініціатива стає рушієм інфляційного процесу. Уся відповідальність за інфляцію покладається на підприємців, котрі не хочуть поступатися своїми прибутками і підвищують ціни в міру зростання виробничих витрат особливо заробітної плати, оскільки вона найбільш тісно пов'язана з інфляцією, обслуговує особисте споживання і не сприяє розширенню виробництва.

Інфляція як багатофакторний процес.3 середини 60-х років XX ст. у економічній теорії формується новий напрям: інфляція досліджується як багатофакторний процес, що відбувається у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Представники сучасного монетаризму вважають, що найважливішою ознакою інфляційних процесів с тісне переплетення монетарних та загальноекономічних чинників зростання цін. Відтак незалежно від причини початкових імпульсів,

будь-яке підвищення цін призводить до необхідності збільшення обсягів грошової маси, і навпаки Інакше кажучи, збільшення! гро-шової маси часто буває не причиною зростання цін, а його наслід-ком. Так чи так, а інфляційне зростання цін завжди супроводжуєть-ся збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в актив-ному обігу за рахунок зменшення нагромаджень чи заощаджень, а потім загальна маса грошей в обігу зростає за рахунок надмірної емісії. Канали обігу переповнюються, а грошова одиниця знецінюється, що характеризує інфляцію в її класичному вигляді.

Антиінфляційні рекомендації представників цієї теорії мають, як правило, комплексний характер і спрямовані на всі сфери економічних відносин.

Усе це підтверджує, що джерел інфляції, особливо в її найвищих формах, треба шукати не тільки в суто грошовій сфері, а й у сфері виробництва, а отже, і заходи для її подолання мусять бути комплексними, охоплювати всі складові економічної системи.

  1.  Причини, суть та форми інфляції.

Економічною теорією доведено, що основними причинами інфляції, як ми вже казали, є перевищення товарного попиту над пропозицією - «інфляція попиту» та зростання грошових витрат виробництва - «інфляція витрат». Ці дві класичні причини спричиняються низкою монетарних та загальноекономічних чинників. До них належать: інфляція, породжена надлишком в обігу грошової маси внаслідок кредитної емісії; фіскальна інфляція, що пов'язана із дефіцитом бюджету: інфляція, спричинена зростан-ням виробничих витрат і доходів, імпортована інфляція тощо.

Хоч у теорії розмежування чинників інфляції є можливим, але насправді вони настільки глибоко взаємопов'язані, що намагатися виокремити їх - марна справа. Не наочно демонструє інфляційний процес в Україні, де переплелися структурна; фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат її її різноманітні різновиди. Тут спостерігаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один одного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та непередбаченості. Одне слово, проблеми, породжені інфляцією, виникають не тому, що цінність грошей падає, а тому що майбутню їхню цінність передбачити неможливо. (Див. Додаток Г)

Основний потік макроекономіки розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні.

Інфляція попиту може виникати внаслідок таких причин:

1) Надмірне зростання грошової маси - під зростанням грошової маси розуміють і зростання обсягу грошей, і/або зростання швидкості їх обігу.

2) Надмірні державні видатки - державні видатки зростають, збільшуючи дефіцит бюджету.

3) Зростання чистого експорту - збільшення попиту на продукцію національних виробників з боку іноземців підвищує сукупний попит.

4) Структурні зрушення - зростання попиту в одному з секторів економіки може не супроводжуватися зниженням цін у депресивному секторі.

5) Інфляційні очікування - очікування щодо зростання цін у майбутньому спонукають споживачів купувати товари про запас, а фірми - нагромаджувати фактори виробництва, провокуючи тим самим додаткові інфляційні імпульси.

6) Вибір між інфляцією та безробіттям і пов'язана з цим стимулююча політика уряду - уряд намагається за допомогою стимулюючої політики знизити рівень безробіття.

Інфляція пропозиції може мати такі причини:

1) Підвищення номінальної заробітної плати - підвищення зарплатні здорожує виробництво та переміщує криву сукупної пропозиції вліво та вгору.

2) Зростання процентних ставок - підвищення плати за кредит збільшує витрати виробництва.

3) Зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії - зростання цін на енергоносії збільшує витрати виробництва і переміщує криву сукупної пропозиції вліво і вгору.

4) Підвищення податків - податки пригнічують приватне виробництво, що знижує ефективність економіки, а отже збільшує витрати на одиницю продукції.

5) Мілітаризація економіки - військово-промисловий комплекс, поглинаючи матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, спотворює розподіл ресурсів у національній економіці, що згубно позначається на сукупній пропозиції.

6) Монополізм окремих галузей - у монополізованих секторах економіки виробники у відповідь на зростання попиту підвищують ціни замість нарощувати обсяги виробництва.

Інфляційні очікування - для зниження ризику втрати реальних доходів унаслідок інфляції виробники заздалегідь підвищують ціни на свою продукцію.

Суть інфляції заключається в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послугам та іноземним валютам, які зберігають стабільність своїй покупній спроможності.

Деякі вчені-економісти до цього переліку додають і золото, надаючи йому роль загального еквіваленту поряд із грошима.

Зріст цін може бути пов'язаний із перевищенням попиту над пропозицією товарів, однак така диспропорція між попитом і пропозицією в більшості випадків не є інфляцією.

Прикладом тому є енергетична криза 70-тих років у США, коли нафтодобувні країни підняли ціни на нафту в десятки разів, а на інші види товарів і послуг в цей же час ціни зросли на 7-9 %.

Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватись внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних або сезонних коливань, структурних здвигів в системі відтворення, монополізації ринку державного регулювання економікою, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, змін кон'юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв'язків, стихійних лих і ще можна привести безліч прикладів. З переліченого видно, що не всякий ріст цін -- інфляція, тому особливо важливо виділити саме дійсно інфляційний.

Так, ріст цін, що пов'язаний із циклічним коливанням кон'юнктури не можна вважати інфляційним. Ціни підвищуються у фазі бума і падають у фазі кризи, потім знову зростають у наступних фазах виходу із кризи.

Підвищення продуктивності праці за умои інших рівних умов призводить до зниження цін. Однак можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку -- інфляція витрат підвищення зарплати в якійсь галузі дійсно супроводжується підвищенням загального рівня цін.

Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якійсь території зруйновані будинки. Це призводить до підвищення попиту на будівельні матеріали, послуги будівельників, транспорт і т. д. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулом для виробників до збільшення обсягів виробництва і в міру насичення ринку ціни будуть знижуватися.

Таким чином до найважливіших інфляційних причин зросту цін можна відносити наступні:

Диспропорціональність -- незбалансованість державних витрат і доходів, а саме дефіцит держбюджету. Цей дефіцит покривається за рахунок використання “друкарського верстата”, що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок -- інфляція. У нашій державі це мало місце у період “ходіння” купоно-карбованців, майже аж до введення нової грошової одиниці -- гривні.

Інфляційно небезпечні інвестиції -- переважно мілітаризація економіки. Асигнування на військові потреби ведуть до створення додаткового платоспроможнього попиту, і як наслідок -- збільшення грошової маси. Надмірні воєнні асигнування, як правило є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші. На даний час для України це не актуально. Окрім питань пов'язаних із чорноморським флотом і повернення України до ядерної держави.

Відсутність чистого вільного ринку і конкуренції як його частки. Сучасний ринок у значній мірі огополістичний. Оскільки огополіс зацікавленний у скороченні виробництва і пропозиції товарів робиться дефіцит який він використовує для підтримання або підвищення ціни на товар.

Інфляція яка імпортується. Її роль зростає з ростом відкритості економіки і тягне її в світогосподарські зв'язки тої або іншої країни. Можливості у боротьби у державі доволі-таки обмежені. Метод ревальвації власної валюти, іноді застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідни, одночасно “тормозить” експорт.

Інфляційні очікування -- виникнення у інфляції характеру самопідтримки. Населення та суб'єкти господарювання звикають до постійного зростання цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасаються товарами очікуючи їх скоре подорожчення.Виробники боячись підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладаютьв ціну своїх товарів прогнозуємий ними ріст цін на комплектуючі вироби і тим самим розкручують маховик інфляції. В Україні це спостерігалось у 1993-1995 роках.

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, зниження матеріального стимулювання праці, до спаду виробництва, скорочення інвестиції, гальмування науково-технічного прогресу, послаблення зовнішньоекономічних позицій країни, зменшення конкурентних можливостей на світовому ринку.

Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:

v на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу;

v на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маги в обігу;

v на третьому етапі зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошових мас, то відстають від них. (Див.Додаток А).

У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він розвивається по-своєму.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв'язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово вилучає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обороту грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.

Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що приводить до розширення виробництва, товарообороту і збільшення пропозиції товарів і послуг. Отже, за умов неповної зайнятості (наявності незавантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому економіці більшості розвинутих країн нині притаманна повзуча інфляція, якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.

Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощування інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх «вибухом». За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на «інфляційне фінансування» за обмеженої пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну - MV = PQ. Виникає ситуація, за якої дальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а призводить до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція переходить на вищий щабель і перетворюється на гальмо економічного розвитку.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена, або галопуюча, інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція породжує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної рівноваги.

Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження чи заощадження переходять у сферу обігу. Виникають так звані «гарячі гроші» - гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбутися «гарячих грошей» прискорює їх оборот, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обороту грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізовувати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і переходять на бартерні операції або на продаж за іноземну валюту. Як бачимо, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію - засобу обігу.

За умов галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза - «грошовий голод». Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових і нових емісій, настають «емісійні шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопуючої - на гіперінфляцію.

Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають до 50% за місяць (у рамках гіперінфляції виокремлюють і вужче поняття - суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше процентів за рік).

Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в «інфляційний полон» і не відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секторах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводять до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.

У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що значно знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, а це призводить до дальшого зростанні цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежена кількість товарів. Агенти ринку намагаються якомога скоріше «отоварити» гроші, що. буквально на очах втрачають свою вартість. Відбувається «втеча» від грошей. Хоч як парадоксально, але не зникає і «голод» на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові купюри все вищих номіналів, тобто ще більше «розкручує» спіраль цін і грошей. Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона принципово змінює розподіл доходів і майна. Ті, хто має тверді заробітки, відчувають зменшення їхньої купівельної спроможності. Ті, хто має заощадження, також відчувають вплив інфляції - їхні заощадження постійно знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності), бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж інфляція. Високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки незахищеними, їло ті, хто може це собі дозволити, переключаються на «безпечні» об'єкти вкладання грошей.

Інфляція «роз'їдає» реальну вартість активів, бо знецінюються не тільки гроші, а й цінні папери, страхові поліси, депозити тощо За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами і дебіторами. Боржники, котрі раніше отримали позику, розплачуються за неї грішми, які в процесі інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства за рахунок кредиторів чи власників грошових активів на користь боржників, серед яких основним боржником є держава, пасиви котрої (гроші, державні облігації, скарбницькі векселі) втратили вартість. Отже, програють кредитори, а виграють позичальники (дебітори) передовсім держава, оскільки інфляція значно зменшує реальну величину державного боргу. Усе це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення. Інфляція також звужує внутрішній ринок, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, породжує «тіньовий бізнес».

Інфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів унаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень у державну скарбницю та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Через інфляцію реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то державі доводиться зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що додатково загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На останній стадії інфляції зростання емісії стає вже не тільки фінансове невигідним, а й соціальне небезпечним.

Узагалі на хвилях інфляції часто виринають украй небажані соціальні явища. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення перетворилися на ніщо. І це, на думку багатьох істориків, значно полегшило Гітлеру прихід до влади. У 80-х роках навіть такі економічно міцні країни, як Ізраїль, Югославія, не кажучи вже про більшість латиноамериканських країн, потрапили в полон глибокої інфляції. На жаль, на початку 90-х років це негативне явище не обминуло й Україну.

Залежно від зростання цін різних товарних груп прийнято виділяти збалансовану і незбалансовану інфляцію. Перша з них викликає пропорційну зміну цін на різні товари, а друга - викликає неоднакову пропорційність зміни цін різних товарів. Якщо інфляцію розглядати з позиції передбачення її розвитку, то розрізняють очікувану і неочікувану інфляції. Врахування просторових меж поширення інфляції дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє в рамках окремих країн, і світову інфляцію, якщо вона охоплює групу країн або цілі регіони. Для країн, які залежать від стану зовнішньої торгівлі існує загроза імпортної інфляції. Наприклад, зростання цін на паливо-енергетичні ресурси й матеріали робить загрозу імпортної інфляції в Україні реальністю.

Стан економіки країни, що характеризується загальним ;застоєм виробництва і високим рівнем безробіття та одночасним /підвищенням цін й інших ознак розвитку інфляційного процесу, І називають стагфляцією.

Інфляцію також поділяють на класичну та сучасну. Класична інфляція спостерігалася в минулому - від часу її виникнення із запровадженням грошей аж до середини 30-их років ХХ ст. Характерною рисою класичної інфляції було те, що вона була епізодичною - тривала кілька років і переходила у дефляцію - зниження загального рівня цін. Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції. Сучасна інфляції - це інфляція другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Характерною рисою такого виду інфляції є її хронічний характер. В останні часи практично не було дефляцій, а загальний рівень цін щорічно зростав у всіх без винятку країнах.

  1.  Показники вимірювання інфляції.

Рівень інтенсивності інфляційного процесу можна виміряти за допомогою індексу цін за певний період: рік, квартал, місяць. Найчастіше для вимірювання інфляції застосовується індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).

де p1 q0 - ринкова вартість фіксованого кошика товарів у поточному році; p0 q0 - ринкова вартість фіксованого кошика товарів у базовому році.

Цей показник характеризує зміни в часі загального рівня цін на товари, які купує населення для особистого споживання.

Зміни в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання, характеризуються показником індексу цін на засоби виробництва (ІВЦ). Він визначається за формулою агрегатного індексу Ласпейреса:

Індекс цін виробника використовується для характеристики інфляції витрат, особливо коли оптові ціни зростають першими, тобто до зростання роздрібних цін.

Загальний індекс інфляції визначається за формулою:

де Іінф - індекс інфляції; І1 - індекс зростання цін у досліджуваному році; І0 - індекс цін базового року.

Для прогнозного визначення кількості років, що за даного щорічного індексу інфляції здатні подвоїти ціни, застосовують так зване правило числа 70. Його розрахунок переважно використовують тоді, коли потрібно визначити скільки років потрібно, щоб реальний ВНП або особисті заощадження подвоїлися. Але й у розрахунках потужності інфляційного процесу число 70 поділяють на щорічний індекс інфляції і отримують число років, які за даної інфляції потрібні, щоб ціни подвоїлися. Наприклад, за умов інфляції у 12% показник цін подвоїться через 6 років (70:12 ~ 6).

Якщо щорічний індекс інфляції знизиться до 9% на рік, то ціни подвояться через близько (70:9) вісім років.

Розділ 2. Особливості інфляційного процесу в Україні.

2.1. Форми прояву та соціально-економічні наслідки інфляції в Україні 1990-1999рр.

Фінансова криза в Україні пов'язана з руйнівними інфляційними процесами, викликаними деформацією національної системи грошового й кредитного обігу. Найбільших темпів інфляція набула в 1992 році, коли вона становила 1440%, у 1993 році — 6288%, у 1994 році — 850%. Після грошової реформи у 1996 році вдавалося підтримувати стабільність національної грошової одиниці, однак дорогою ціною завдяки великій заборгованості з виплати з бюджету заробітної плати населенню, зменшенню різних видів допомоги і пенсій, а також у зв'язку зі зростанням заборгованості бюджетних установ за розрахунками за електроенергію та інші види послуг, завдяки постійному зростанню зовнішнього й внутрішнього державних боргів і витрат на його обслуговування. Адже саме це закладає підвалини щодо майбутніх кризових явищ у сфері фінансів. Фінансова криза пов'язана також із штучним звуженням місткості внутрішнього ринку з огляду на безпідставне обмеження доходів більшості юридичних і фізичних осіб. Це трапилося внаслідок випереджаючих темпів спаду національного товаровиробництва, слабких імпортних можливостей, недосконалості державної політики регулювання ринкової рівноваги й діяльності банківської, кредитної та фінансової систем. Звідси — криза платоспроможності, яка набула загрозливої для фінансової системи держави сили. Фінансова криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту. Так, якщо в 1991 році він становив близько 12 відсотків від загальної суми видатків державного бюджету, то в 1993 році — 27,4 відсотка, в 1994 році — 24,0 відсотка, в 1995 році — 23,2 відсотка, в 1996 році — 16,8 відсотка, в 1997 році — 27,3 відсотка, в 1998 році — 11,2 відсотка. Що стосується глибинних причин бюджетного дефіциту, то такими є спад виробництва й зростання витрат на виготовлення продукції, а також незважена політика бюджетних витрат щодо доходів бюджету. Що стосується конкретних особливостей розвитку економіки, які зумовлюють дефіцит бюджету, то можна виокремити: структурний дисбаланс народного господарства; збереження значної кількості нерентабельних державних підприємств, що одержують дотації; неефективний механізм оподаткування суб'єктів господарювання; великомасштабний оборот тіньового капіталу, необґрунтовано великі соціальні програми й значні державні непродуктивні витрати; приписки, крадіжки, втрата виробленої продукції. Під час фінансової кризи в Україні поширюються такі методи фінансування державних витрат, як грошова емісія й державні позики, а тому постійний дефіцит державного бюджету спричиняє збільшення державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього, а також процентів за ним. У 1999 році обсяг Державного боргу становив понад 50 відсотків від обсягів валового внутрішнього продукту. Зростання державної заборгованості створює напруження на ринку позичкових капіталів, зменшує можливості їх використання для фінансування народного господарства, уповільнює темпи розвитку економіки. Фінансова криза в Україні призводить до різкого зниження життєвого рівня населення. Нині він порівняно з 1991 роком зменшився в 6 разів. Фінансова криза впливає й на процеси соціального розшарування у суспільстві, призводить до зубожіння більшості населення, яке має низький рівень доходів. Отже, фінансова криза в Україні характеризується насамперед ослабленням (а часто й розривом) узгоджених зв'язків між найважливішими елементами фінансової системи держави, хронічною незбалансованістю бюджетних доходів і видатків, лавиноподібним зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів. Основними напрямками подолання фінансової кризи може бути зокрема: запровадження жорсткого режиму економії щодо витрачання бюджетних коштів, передусім на управління, оборону, фінансування збиткових і низькорентабельних виробництв, різні види дотацій; визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат; зменшення обсягів фінансових запозичень для покриття дефіциту державного бюджету; вдосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення; забезпечення фінансової підтримки малого бізнесу й посилення відповідальності суб'єктів господарювання за дотримання вимог податкового законодавства; оптимізація рівня податкових вилучень до бюджету.

1991 р.- І половина 1994 р.

Безсистемне утворення і нагромадження боргу. Залучалися прямі кредити НБУ, надавались урядові гарантії щодо іноземних кредитів українським підприємствам урегульовувалися боргові взаємовідносини з Російською Федерацією На початок 1994 р. державний борг України становив 4,8 млрд. дол. (у тому числі зовнішній — 75 %).

ІІ половина 1994 р. — І половина 1997.

Поряд з продовженням боргової політики попередніх років, активізувалися зв'язки з міжнародними фінансовими організаціями. За цей період зовнішній борг зріс на 56 %.Починаючи з 1995 р. внутрішній борг формується переважно шляхом розміщення облігацій внутрішньої державної позики.

З ІІ половини 1997На 1 січня 2000 загальна сума державного боргу становила 15,2 млрд. дол., у тому числі зовнішній — 12,4 млрд. дол. і внутрішній — 2,8 млрд. дол.

На кінець липня 2009 сукупний державний (прямий) і гарантований державою борг України становить 33,262 млрд. дол. (у гривневому еквіваленті — 256,05 млрд. грн)[1]З початку 2009 держборг у валютному вираженні збільшився на 35,2 %, або на 8,663 млрд. дол. Сукупний державний борг України за 2008 рік збільшився на 40 %, або на 7,03 млрд. дол. [16]

Динаміка державного боргу України(таблиця 2.1)

 

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

зовнішній борг (млрд. дол.)

0,4  

3,6  

4,8  

8,2  

8,8  

9,6

11,5

12,4

Внутрішній борг (млрд. дол.)

0,0  

0,0  

0,0  

5,3  

2,1  

5,4  

3,9  

2,8

Всього (млрд. дол.)

0,4

3,6  

4,8

13,5

10,9

15,0

15,4

15,2

Розмір державного боргу, млн. грн(таблиця 2.2)

 

Внутрішній

Зовнішній

2000 р.

20780,6

43435,0

2001 р.

21018,4

42273,9

2002 р.

21386,0

43082,7

2003 р.

20523,7

45609,5

2004 р.

20953,3

46729,0

2005 р.

19188,3

43956,3

2006 р.

16607,7

49506,0

2007 р.

17806,4

53487,9

2008 р.

44666,5

86023,1

2009 р.*

63781,4

121170,9

Як свідчать дані таблиці, у 1992—1994 рр. офіційно визнавався рівень безробіття (частка безробітних від загальної кількості економічно-активного населення) набагато менший від природного. Згодом ці показники, хоча й були вищими, але, за твердженнями багатьох учених, значно відхилялись від існуючих. Відхилення офіційних даних від фактичних спричинене особливостями використовуваної методики розрахунку кількості безробітних, а також існуванням значного прихованого безробіття. Застосування під час розрахунку рівня безробіття методології Міжнародної організації праці (МОП) і використання вибіркових опитувань населення дає інші показники. Вони відображені у табл.2.3.

Таблиця 2.3

Показники рівня безробіття в Україні (за результатами вибіркових опитувань)

Роки

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

Рівень безробіття (% )

5,6

7,6

8,9

11,3

11,9

11,7

11,7

10,1

9,1

Порівняння даних таблиць свідчить, що показники рівня безробіття за результатами вибіркових опитувань із застосуванням методології МОП у 1995—2003 рр. у середньому в 2—3 рази перевищували дані офіційної статистики. У той час безробіття існувало одночасно у формі фрикційного, структурного і циклічного. У майбутньому прогнозують прискорене зростання структурного безробіття на тлі збільшення як офіційного безробіття, так і безробіття, розрахованого за методологією МОП. Зростання структурного безробіття зумовлене невідповідністю між існуючою структурою пропозиції на ринку робочої сили, діючою системою освіти та структурою попиту на робочу силу сучасних інвесторів. [15, с. 256]

. У період найбільшого скорочення абсолютних обсягів виробництва (1992—1993) в Україні спостерігалась гіперінфляція (середньомісячний темп зростання цін перевищував 50 %), яка пізніше переросла у галопуючу інфляцію (середньомісячний темп зростання цін становив 10—50 %). Дані про річний відсоток зміни ІСЦ відображено у табл. 2.4

Таблиця 2.4Річний відсоток зміни ІСЦ

Роки

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

Річний % зміни ІСЦ

1990

10055

301

82

39,7

10,1

20,0

19,2

25,8

0,1

-0,6

8,2

. Як свідчать дані, пік інфляційного зростання цін в Україні припав на 1993 р., коли річний темп інфляції перевищив 10 000 %. Інфляція тоді була одночасно інфляцією попиту та інфляцією витрат. Причиною її був надмірний попит, оскільки у 1992 р. дефіцит бюджету становив 12,2 % ВВП, а в 1993 р. — 6,5 %. Як відомо, граничним є дефіцит в обсязі 3 % ВВП. Інфляція витрат виявлялася у тому, що обсяг реального ВВП лише за 1993 р. скоротився майже на 18 %.

У 1995—2000 рр. зі вступом економіки у затяжну депресію, інфляція набула значень галопуючої, а її найменші показники припадали на 1997 р. Зміна цін 2000 р. засвідчила, що тенденція деякої стабілізації цін у попередні роки не була стійкою. За оцінками спеціалістів, про інфляційними чинниками в цей період були зростання витрат на обслуговування зовнішнього державного боргу і відповідне збільшення грошової маси в обігу, відсутність конкурентного середовища і монополістичне становище багатьох виробників стратегічної продукції (наприклад зерна). Нестійка зовнішньоекономічна позиція. Як відомо, зовнішньоекономічна позиція країни втілює основні параметри зв'язку національної економіки зі світом. Вона охоплює сальдо торгового балансу, сальдо рахунку поточних операцій та іноземних інвестицій, обсяг резервних активів і зовнішнього боргу (табл.2.5).

Таблиця 2.5Основні характеристики зовнішньо-економічної позиції України

Роки

Баланс товарів і послуг (мли дол. США)

Рахунок поточних операцій (мли дол. США)

Чисті іноземні інвестиції (млн дол. США)

Зростання резервних активів (млн дол. США)

Обсяг зовнішнього боргу (млн дол. США)

Обсяг зовнішнього боргу в% до ВВП

1993

-1716

-

-

-

-

-

1994

-1366

-1163

151

-

7167

18,9

1995

-1190

-1152

257

488

8217

22,2

1996

-1122

-1185

526

873

8840

19,8

1997

-1536

-1335

581

383

9555

19,1

1998

-1207

-1296

747

-1324

11 483

27,4

1999

1821

1658

489

283

12 438

40,4

2000

1406

1481

594

398

10 350

32,2

Зафіксовані у таблиці дані свідчать, що до 1998 р. сальдо балансу товарів і послуг мало від'ємне значення, тобто Україна більше імпортувала, ніж експортувала. Узагальнюючим показником економічної ситуації в Україні впродовж 90-х років XX ст. є динаміка реального ВВП, відображена у табл. 2.6

Показники реального ВВП в Україні

Роки

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

Реальний ВВП(млрд.пост./ карб. 1990)

154,94

127,15

78,46

71,07

68,41

69,09

66,83

65,67

67,76

Дані таблиці, зображені на графіку (Таблиця 2.7), свідчать, що у 1992—1994 рр. спостерігався глибокий економічний спад, який проявився майже у дворазовому скороченні обсягів реального ВВП. У 1999 р. він сягнув найнижчої точки, а в 2000 р. розпочався перехід до позитивних приростів ВВП. Економічне зростання, що почалося у 2000 р., зумовлене передусім значним збільшенням експорту, 42 % якого становить продукція металургійної галузі.

Кризовий спад у 90-ті роки XX ст. в Україні був не циклічним ,оскільки він не був частиною циклу економічної кон'юнктури. Така ситуація спричинена зміною економічної та політичної структури суспільства, а саме переходом від економіки соціалістичного типу до ринкової. Тому за причиною виникнення його трактують як структурний спад, або як структурну кризу[1, с. 451].

Змінився він затяжною економічною депресією, яка тривала упродовж п'яти років. За оцінками експертів, вона стала наслідком надто повільних, порівняно з іншими постсоціалістичними країнами, перетворень, а в деяких випадках — їх гальмування. Економічна криза, яка переросла у затяжну депресію, крім спаду реального ВВП, була пов'язана зі скороченням зайнятості, нестабільністю цін, нестійкою зовнішньоекономічною позицією.

Причини економічної кризи в Україні успадковані від колишнього СРСР. Найважливішими ознаками економічної кризи в Україні у 90-х роках були: 1) різке зниження виробництва національного доходу, промислової продукції та продовольства; 2) різке зниження життєвого рівня населення; 3) зростаюча армія безробітних; 4) різка поляризація суспільства: з одного боку, швидко формується клас клановономенклатурної еліти, а з іншого —катастрофічне знижується життєвий рівень більшості населення. Щомісячні й річні доходи перших у тисячу і більше разів перевищують доходи останніх, а мінімальна заробітна плата покриває не більше 20% фізіологічного мінімуму, або бюджету виживання; 5) реальна загроза генетичному фонду української нації, її майбутньому[3, с. 233]

На відміну від класичної кризи, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. триває не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Причини економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи. До першої належать ті, що були успадковані нею від колишнього СРСР, до другої —ті, що постали з часу проголошення незалежності України; до третьої — причини, зумовлені необхідністю самої трансформації існуючої економічної системи, перехідним періодом такої трансформації, який, як засвідчує досвід інших країн, не може не відбуватися у формі певних кризових явищ. Ці три групи (або підсистеми) причин органічно пов'язані між собою [4. с. 401].

Головні причини першої групи:

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. В цих умовах 92% усіх засобів виробництва перебували в руках держави, ними розпоряджалися загальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці майже не існувало плюралізму форм власності (колгоспно-кооперативна форма була значною мірою також одержавлена) і відповідних форм господарювання, що унеможливлювало дію такої могутньої рушійної сили розвитку, як конкуренція між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача. Це в кінцевому підсумку спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках (лише до 12% продукції промисловості вважалися конкурентоспроможними), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%),існування затратної (самоїдської) економіки[8. с. 266].

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, частка групи «А»(галузей, в яких виробляються засоби виробництва) становила в 1990 р. 72,4%, групи «Б» (галузей, в яких виробляються предмети споживання) —27,6%, а в розвинутих країнах Заходу існує обернене співвідношення. Це означало існування економіки, орієнтованої не на людину, а на виробництво заради виробництва.

3. Антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами. Тобто панування командно-адміністративних важелів у народному господарстві за умов слабкого використання економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінансової політики тощо) важелів, надмірна централізація перших у руках загальносоюзних міністерств і відомств.

4. Зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на території нашої держави створювали «гнилі» моря, будували атомні станції поблизу великих міст, зосереджували надмірну кількість «брудних» виробництв тощо. Власність загальносоюзних міністерств і відомств колишнього СРСР переважно перейшла у власність Української держави, крім частки України в золотому, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства тощо). Отже, на перший погляд, цей фактор перестав бути в Україні руйнівним. Але насправді це не так, оскільки лише Чорнобильська катастрофа лежить важким тягарем на плечах України, а її негативні наслідки позначаться на житті багатьох поколінь.

5. Відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці. Тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки, відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження від нічийної власності виявлялося в масовому її розкраданні. Відчуження працівників від власності на засоби виробництва, результатів праці тощо — визначальна риса економічної системи в Україні на сучасному етапі, оскільки засоби виробництва узурповані новою клановономенклатурною елітою. Таке відчуження частково долається лише на підприємствах, викуплених трудовими колективами. Частково через те, що вони також значною мірою мають кредиторську заборгованість іншим підприємствам і банкам, існує надмірний податковий тягар, тож за таких умов бути повною мірою власниками результатів своєї праці неможливо[8. с. 267].

6. Значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже 250 млрд. крб. на рік. В Україні після розпаду колишнього Союзу залишилося до 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємств галузей машинобудування були залучені до виробництва зброї, вироблялося до 17% всієї оборонної продукції, майже 60% промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах ВПК, становила майже 40% працездатного населення країни.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. Так, з республік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через

механізм загальносоюзного фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означало зрівнялівку в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки колишнього СРСР. З часу проголошення державної незалежності надмірний централізм у перерозподілі національного доходу з боку Москви змінився централізмом, але вже щодо областей з боку Києва.

8. Політика пограбування села. Вона виявлялася в «перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через механізм «ножиць цін» і низький рівень продуктивності праці. Така політика продовжує існувати.

9. Значна монополізація економіки

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування промисловості становить майже 60%, моральне — до 90%. З часом деякі з названих причин не тільки не були усунені, а ще більше поглибилися. Так, зокрема, тривала ще жорсткіша політика пограбування села, ще більше зросло фізичне і моральне зношування основних фондів, енерговитрати за значного скорочення обсягів виробництва (витрати енергії, матеріалів в 1999 р. зросли втричі внаслідок передусім погіршення якості основних фондів), поглибилися диспропорції, посилилося відчуження (технологічне та соціально-економічне) працівників від засобів виробництва та ін. Названі вище причини (у колишньому СРСР) призвели до того, що в середині 80-х років відчутно знизилися темпи зростання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення тощо. Це добре усвідомлювало тодішнє керівництво Союзу. Тому й почало так звану «перебудову» Але це в жодному разі не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи спричинене суверенітетом України, здобуттям нею державної незалежності. Прагнення до незалежності й здобуття її — закон розвитку світової цивілізації.

Головні причини другої групи:

1. Розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР. Порушення цих зв'язків, насамперед з Росією, призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Адже лише 20% промислового виробництва в Україні мали завершений технологічний цикл. Слід зауважити при цьому, що далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення, великі транспортні витрати тощо). Але їх треба було замінювати ефективнішими поступово. [11, с. 391]

2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в розвинутішу і досконалішу економічну систему. Тобто невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціальне орієнтованої ринкової та змішаної економіки).

3. Руйнування державного управління економікою і запровадження недосконалих ринкових важелів.

4. Ухвалення численних непрацюючих або руйнівних за своїми наслідками законів. Тому в Україні не існує науково обґрунтованої правової бази для здійснення пакета економічних реформ.

5. Непродумане впровадження купона (без відповідної наукової концепції). Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона.

6. Шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень. Це звело до мінімуму норму заощаджень, підірвало купівельну спроможність більшості населення й відкинуло його за межу бідності.

7. Придушення національного виробництва, майже цілковита втрата внутрішнього ринку.

8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів.

9. Доларизація української економіки. Тобто вільне обертання американського долара та інших іноземних валют на території країни.

10. Прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника .Наприклад, непомірний податковий тягар.

11. Відсутність надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків. В діяльності банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю.

12. Тіньовий характер роздержавлення й приватизації. Масове оволодіння державною власністю клановими угрупованнями, частиною директорського корпусу та ін., відчуження від цього процесу переважної більшості населення.

13. Масовий відплив капіталу за кордон. Щорічно він становить до 5 млрд. дол.

14. Відсутність належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135-те місце у світі).

15. Значне зростання управлінського апарату.

16. Майже цілковита відсутність політики структурної перебудови господарства. Занепад галузей, що виробляють товари масового вжитку, і прискорений розвиток окремих енергозатратних галузей (наприклад, металургійної), які поглиблюють енергетичну та екологічну кризи, сприяють перетворенню України на сировинний придаток.

17. Стрімке подорожчання енергоносіїв. [11. с. 492]

18. Відсутність науково обґрунтованих наукової, промислової політики, політики ціноутворення.

19. Отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів та ін.). Внаслідок цього зростали зовнішній борг і виплата відсотків за ним, які не давали (або давали незначною мірою) можливості вдосконалювати систему продуктивних сил.

20. Надмірний податковий тягар. Вилучення в окремі роки амортизаційних відрахувань до державного бюджету разом з іншими факторами унеможливлювало навіть просте відтворення основних фондів.

21. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи. За період 1991—1999 рр. вони оцінюються в 5 млрд. дол.

22. Незадовільний стан освоєння власних енергоносіїв, зростання енергомісткості виробництва.

Сучасна економічна криза в Україні та світі.

Глобальна фінансова криза 2008 року — глибока фінансова криза, найгірша криза з часів великої депресії, яка перебуває в активній фазі станом на середину листопада 2008. Криза ясно проявилась у вересні 2008 року під час банкрутства, злиття або консервації декількох великих американських фінансових фірм. Причини, що викликали цю кризу, повідомлялись в ділових журналах за декілька місяців до вересня, разом із коментарями про фінансову стабільність провідних інвестиційних банків, страхових фірм та іпотечних банків США та Європи постраждалих від іпотечної кризи.. світова фінансова криза , що зародилась у США як криза ринку нерухомості і похідних фінансових інструментів, згідно з логікою глобалізації поширилася по всьому світу, вдаривши і по українському фінансовому ринку. Основними її причинами експерти називають надмірно експансивну грошову політику федеральної резервної системи(ФРС) США, наявність величезного дисбалансу у світовій економіці, зокрема, великий профіцит у зовнішній торгівлі Китаю, значний торговельний дифіцит США, недоліки системи управління ризиками в інвестиційних банках, недосконалість регулювання фінансових ринків на національному і міжнародному рівнях. Також причинами є: 1) США і деякі інші розвинуті країни перенесли свої промислові підприємства в інші країни- в основному до Азії, а самі по собі США, перетворилися на центр ємісіїї грошей і осередок споживання; 2) Видача у США та ЄС незабезпечених кредитів під заставу нерухомості допомагала західним елітам підтримувати високий рівень споживчих мас. Вона виступила замінником колишніх соціальних програм і високих зарплат «держави загального соціального забезпечення», якими система виблискувала у 70-ті роки 20-го століття, а потім стала нестримно руйнуватися з розпадом СРСР і перемогою «постіндустріально-ліберальної» глобалізації[13, с. 40].

Криза призвела до проблем ліквідності та дерегулювання фінансових установ в США та Європі, що далі посилило кризу ліквідності. Політичні лідери та міністри фінансів та директори центральних банків координували свої зусилля для пониження страху але криза все ще продовжується та продовжує змінюватись, перетворюючись в кінці жовтня у валютну кризу, викликану бажанням інвесторів перевести свої капітали в сильніші валюти, такі як єна, долар та швейцарський франк, спонукаючи багато національних економік шукати допомогу в Міжнародного валютного фонду. Криза була викликана іпотечною кризою та є гострою фазою фінансової кризи 2007—2008. Станом на початок 2004 року валовий зовнішній борг України становив $23 811 млн., станом на початок жовтня 2008 року — $105 429 млн. Починаючи з 2006 року Україна мала від'ємне сальдо зовнішнього торговельного балансу: в 2006 році — $3 068 млн., в 2007 — $8 152 млн., за перші 9 місяців 2008 року — $10 071 млн. В цілому за підсумками 2008 року тіньова економіка зросла на 3.1 процентного пункту, до 31% від ВВП, що стало максимальним показником з 2001 року. З метою стабілізації фінансового ринку та допомоги комерційним банкам, Національний банк України залучив 16.5 млрд. дол. США кредиту від Міжнародного валютного фонду. В листопаді 2008 року урядом було залучено кредит в розмірі 3 млрд. гривень для покриття бюджетного дефіциту Також рядом прийнято низку антикризових нормативних актів, зокрема в сфері будівництва та банківський сфері. За попередніми прогнозами Міністерства фінансів України, валовий внутрішній продукт знизиться на 5 %. Однак у варіанті бюджету, ухваленому Верховною Радою 26 грудня 2008 року, прогнозувалось зростання ВВП на 0.4 %.Урядом було заборонено оприлюднення оперативної статистичної інформації про макроекономічні показники України. Інформація про ВВП за перший квартал 2009 року було оприлюднена 30 червня. Так, за перший квартал ВВП знизився на 20.3 % (в постійних цінах 2007 року), дефлятор ВВП дорівнював 22.4 %. ВВП України за ІІІ квартал 2009 року (в постійних цінах 2007 року), у порівнянні з аналогічним періодом 2008 року, за попередніми даними знизився на 15,9%. Оприлюднення остаточних даних за ІІІ квартал очікується 30 грудня 2009 року. За даними Міністерства економіки, рівень тіньового сектору економіки України за підсумками ІІ кварталу 2009 року становить 36% від офіційного ВВП. За попередніми оцінками, державний бюджет України, в результаті збільшення тіньового сектору, у 2009 році може недоотримати понад 100 млрд. грн. У ІІІ кварталі 2009 року Держкомстат України зафіксував двократне — до $432 млн. — прискорення відтоку прямих іноземних інвестицій з України. В результаті відтоку та курсової переоцінки притік прямих іноземних інвестицій у ІІІ кварталі 2009 року скоротився до $614 млн. Опитування керівництва провідних іноземних інвестиційних компаній, яке було проведене у жовтні 2009 року дослідницьким центром компанії SEOLA Group, показало значне погіршення інвестиційного клімату в Україні[6, с. 230]

Так, за даними дослідження, 69% керівників іноземних інвестиційних компаній не збираються в найближчий час вивчати питання інвестування в економіку України. При цьому 34% іноземних інвестиційних компаній, які вже працюють в країні, збираються піти з України, а 26% — заморозити свої проекти. Уперше з початку року в Україні знизився показник середньої заробітної плати. За підсумками серпня він становив 1870 гривень. Це на 60 гривень менше, ніж у попередньому місяці. Протягом жовтня 2008 борги по зарплатах зросли ще на 2 відсотки і станом на листопад становили близько мільярда гривень. Найбільше заборгували працівникам машинобудівної, металургійної, транспортної і аграрної галузі. Про затримки зарплат повідомляють також ті, хто працює у бюджетній сфері. Вперше за кілька років невчасно виплачують пенсії. В порівнянні з серединою 2008 року, середня зарплата влітку 2009 року в доларовому еквівалентні зменшилась з $343 до менш ніж $240, хоча в гривнях вона номінально зросла від 1735 грн до 1845 грн на місяць Поширення інформації про конфлікт міноритарних акціонерів з керівництвом Промінвестбанку спричинило появу невпевненості серед вкладників банку. В грудні 2008 року російський Внешекономбанк повідомив про придбання Промінвестбанку. 11 жовтня 2008 року НБУ «з метою нейтралізації впливу зовнішньої фінансової кризи» постановою № 319 частково обмежив активні операції банків, заборонив дострокового виконання договорів по внесках і ввів 5-процентний коридор коливань курсу на готівковому ринку. Передбачалось, що обмеження діятимуть до стабілізації банківської системи України. Повідомлялось, що постановою № 413 від 5 грудня 2008 р. Нацбанк скасував дію своєї антикризової постанови № 319. Постановою № 319 зокрема вводилася заборона на дострокове розірвання договорів про депозити. Однак згодом банк відзначив, що вказаний пункт постанови № 319 залишається в силі. В першій половині червня 2009 урядом було націоналізовано три «проблемні» банки: «Укргазбанк», «Родовід Банк» та «Київ». Загалом було витрачено 9.57 млрд. гривен. Мінфін мав надрукувати ОВДП, ними уряд має сплатити за банки, а потім за ці державні облігації банки отримають «живі» кошти в НБУ. В Укргазбанку уряд отримає 84.21 % акцій за 3.2 мільярди гривень, в «Родовід Банку» — 99.97 % за 2.809 мільярди, і в банку «Київ» — 99.93 % за 3.563 мільярди. Є підстави вважати, що фінансова криза - це в першу чергу криза влади, це наслідок неадекватності і неефективності державного управління. Слід зазначити, що в Україні кризові явища розвиваються не так за рахунок зовнішніх, як внутрішніх причин. Таких як: 1) Значне зростання об’ємів зовнішньої заборгованості приватного сектора (до 100 млрд. доларів) в результаті високих темпів кредитування за рахунок залучення кредитних ресурсів за межами країни, яка є серйозною загрозою дестабілізації курсу гривні у зв′язку з необхідністю погашення великих об’ємів короткострокового боргу (29 млрдгривень) і у зв′язку із значним дефіцитом рахунку поточних операцій; 2) Невиправдано високий рівень долара і значні зобов′язання банків в іноземній валюті; 3) Виникнення дисбалансу між попитом і пропозицією іноземної валюти на міжбанківському ринку зумовило зниження курсу гривні; 4) Неадекватна і неефективна валютний-курсова політика, яка спирається виключно на жорсткі монетарні антиінфляційні заходи, слідством чого стало обмеження інвестиційних можливостей українських підприємств і втрата частини своїх коштів громадянами; 5) Неконтрольоване зростання імпорту до України, у зв’язку з чим негативне сальдо зовнішньої торгівлі досягло 12,5 млрд. Доларів; 6) Розгортання кризи ліквідності в банківській системі України, зокрема, пов’язаного з рейдерською атакою на Промінвестбанк і наростанням паніки вкладників; 7) Зростання недовір’я інвесторів до фінансової системи України, що зумовило вивіз капіталу і згортання інвестицій до України, відсутності сприятливих умов для зростання ділової активності і розвитку підприємництва[7, с. 261].

Висновки

Фінансово-економічна криза – глибокий розлад фінансової та економічної систем держави, зумовлений економічними й політичними чинниками. До числа економічних, тих, що зумовлюють кризу, належать становище та рівень матеріального виробництва у країні. Висока вартість виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, яка зумовлена великою матеріало- і енергомісткістю виробництва, високими трудовими затратами, зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибутку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави й відповідно купівельної спроможності населення. Фінансово-економічну кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв'язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентоспроможності економіки. Усі згадані вище явища врешті-решт негативно позначаються на обсягах виробництва валового внутрішнього продукту в державі й відповідно призводять до зменшення фінансових ресурсів, що обслуговують увесь відтворювальний процес. Вони потребують проведення жорсткої політики в обмеженні споживання й витрат як на державному, так і на рівні підприємницьких структур і населення. Фінансово-економічна криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це насамперед непомірні воєнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього. Фінансово-економічна криза може бути зумовлена зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Рівень впливу зовнішніх факторів залежить від наявності й розмірів активів держави, розміщених на світових фінансових ринках. Все вищесказане становить сукупність глибинних факторів. На поверхні явищ фінансова криза в кожній державі - характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету та стабільністю національної грошової одиниці. Дефіцит бюджету є причиною грошової емісії, яка викликає інфляційні процеси. Інфляція є причиною недовіри до національної валюти, бажання позбутися її шляхом обміну на стабільнішу іноземну валюту. За цих умов, якщо центральний банк держави не має достатньо резервів, аби задовольнити попит на іноземну валюту, відбувається знецінення національної грошової одиниці й відповідні втрати як на державному рівні, так і на рівні господарюючих суб'єктів і населення. Рівень інфляції насамперед характеризує масштаби зниження платоспроможності населення та підприємницьких структур. Для покриття дефіциту бюджету урядові структури часто вдаються до введення нових податків, що теж зменшує платоспроможність населення й посилює кризові явища в економіці.

Наука і практика антикризового управління знаходяться в стадії початкового розвитку. Мінливі умови функціонування компаній, а також деякі зміни, що відбуваються в мисленні і психіці людини, формують нові пріоритети і концепції АКУ. Антикризове управління як новий тип менеджменту, базується на передбаченні появи кризових ситуацій, пом'якшенні плину і наслідків криз у господарській діяльності підприємств. Проте, система АКУ не існує відособлено, вона заснована на класичній теорії менеджменту й існує разом з нею. Система АКУ тісно взаємозалежна з теорією і практикою стратегічного управління підприємством, інноваційним й інвестиційним менеджментом, маркетингом, теорією мотивації, виробничим (операційним) менеджментом. Вона нероздільна також із проблемами прогнозування, теорією ризиків, стійкості й інвестиційних процесів в економіці. Антикризове управління підприємством, відбиваючи професійні знання, уміння і навички менеджера АКУ, поступово перетворюється в самостійну галузь науки, що має власну структуру знань, практичний досвід і методологію. Однак таких знань і досвіду поки що недостатньо.

Список літератури:

1. Башнянин Г.І., Шевчук Є.С. та ін. Політична економія. Навч посібник. Львів „Новий світ - 2000", 2004.

2. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. - К.: Ніка -

Центр Ельга, 2005.

3. Воробйов. Є.М. Економічна теорія - Київ-Харків, 2001

4. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред.. В.Д.Базилевича. -

К.: Знання, 2006.

5. Економічна теорія: Підручник / За ред.. В.М.Тарасевича К: Центр

навчальної літератури, 2006.

6. Економічна енциклопедія: У 3-х томах (ред.. кол.:. С.В. Мочерний (відп. ред..) та ін. ) - К: Видавничий центр „Академія", 2000.

7. Збірник. Перехідна економіка./За ред.. В.М.Гейця. - К.: Вища школа. 2003

8. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. - К.: Видавничий центр „Академія", 2001

9. Мочерний С.В. Мочерна Я.С. Політична економія: навчальній посібник К: Знання, 2007.

10.Основи економічної теорії: Підручник /А.А.Чухно, П.С. Єщенко, Б. Н. Клинко та ін.: За ред.. А.А.Чухна. - К.. Вища школа, 2001.

11.Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. За ред. Ю.В. Ніколенка - К

Либідь, 1998

12.Політична економія: Навч. посібник/За ред.. К.Т.Кривенка. - К.: КНБУ, 2001

13.Політична економія: Навч. посібник/За ред.. К.Т.Кривенка, В.О. Савчук О.О.Белясв та ін. - К.: КНЕУ, 2006

14. Політична економія: Навчальний посібник / За ред. В.О.Рибалкіна

В.Г Бодрова. - К.:Академвидав, 2004.

15. Старостенко Г.Г. Економічна теорія: навч. посібник для дистанційного

навчання. - К.: Університет „Україна", 2004.

2.2 Аналіз факторів та перебігу фінансово-економічної кризи 2008-2010 рр. в Україні

Грошово-кредитна політика у 2008 році здійснювалася за складних макроекономічних умов. Якщо в світовій економіці кризові явища первісно зародились у фінансовій сфері і лише потім знайшли відображення в діяльності реального сектору економіки, то в Україні ситуація розвивалася за протилежним сценарієм.

Зволікання зі здійсненням необхідних структурних реформ в економіці, проведення впродовж останніх років економічної політики на засадах соціального популізму, нерозважлива бюджетна політика та прискорене зростання зовнішнього боргу зумовили накопичення макроекономічних ризиків до критичного рівня, які в умовах впливу світової фінансової кризи призвели до істотного погіршення динаміки економічного розвитку. Реалізація макроекономічних ризиків, у свою чергу, спричинила погіршення показників стану грошово-кредитного ринку, який є частиною економіки та опосередковує рух товарів і послуг у ній.

Таким чином, криза в Україні є передусім економічною і лише потім - фінансовою. Світова криза стала лише каталізатором загострення тих негативних процесів, які впродовж значного часу накопичувалися в економіці України [29].

В Україні офіційним початком кризи вважається рейдерська атака на Промівестбанк в вересні 2008 р.

Відомо, що на момент настання світової фінансової кризи економіка України була на підйомі. Із 2000 року до третього кварталу 2008 року економіка країни зростала в середньому на 7,5% на рік. Потужний зовнішній попит стимулював експорт, обсяги якого росли рекордними темпами - на 50% у річному обчисленні за перші три квартали 2008 року. З іншого боку, через значне збільшення імпорту, сальдо поточного рахунку платіжного балансу залишалося від'ємним з 2005 року (рис. 2.1).

Рисунок 2.1 - Динаміка основних показників зовнішньої торгівлі України за 2000-2009 рр.

Однак дефіцит рахунку поточних операцій повністю фінансувався за рахунок значних надходжень іноземного капіталу. У 2005-2008 роках чисті прямі іноземні інвестиції в Україну в середньому складали 8 млрд. дол. США на рік. Це дозволило Національному банку України накопичувати валютні резерви, які наприкінці вересня 2008 року сягнули 37 млрд. дол. США.

Восени 2008 року національна валюта знецінилась більш ніж на 50% відносно долара США, реальний ВВП знизився на 8% та 20,3% в річному обчисленні в останньому кварталі 2008 року та першому кварталі 2009 року відповідно (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 - Вплив міжнародної кризи ліквідності на окремі країни

Країна

ВВП, % у річному обчисленні, 1 кв. 2009 р.

Девальвація місцевої валюти відносно долара США, %

Україна

-20,3

58 (4 кв. 2008)

Латвія

-18

7,5 (1 кв. 2009)

Естонія

-15,1

3,4 (1 кв. 2009)

Литва

-13,6

6,8 (1 кв. 2009)

Тайвань

-10,2

3,2 (1 кв. 2009)

Сінгапур

-10,1

5,6 (1 кв. 2009)

Росія

-9,5

35 (жов. 08-бер. 09)

Мексика

-8,2

26 (4 кв. 2008)

Угорщина

-6,7

23 (жов. 08-бер. 09)

Румунія

-6,2

38 (жов. 08-бер.09)

Примітка 1. За даними The Economist, центральні банки відповідних країн, Міжнародний фонд Блейзера

Фондовий індекс ПФТС скоротився на більш ніж 70% за дев'ять місяців 2008 р. (рис. 2.3).

Рисунок 2.3 - Значення індексу ПФТС за період 08.01.08-02.09.08 рр. [30]

Восени 2008 відбулася девальвація національної валюти з 5 до 9 грн (рис. 2.4).

Рисунок 2.4 - Курс долара в Україні в період з 2006 до 2012 рр.

Найвагомішими чинниками, які спричинили дану ситуацію в Україні можна вважати наступні.

По-перше, частка експорту становить 50% ВВП. Експорт країни здебільшого обмежується невеликою кількістю товарів з низькою доданою вартістю, зокрема металургійною та хімічною продукцією. Частка цих товарів складає більше 50% у загальному обсязі експорту товарів, в той час, як світовий попит на ці товари має тенденцію до значних коливань. Ця мінливість зовнішнього попиту призводить до непередбачуваності та нестабільності доходів від експорту. Товари з високою доданою вартістю, такі як машини, устаткування та транспортні засоби, складають лише 16% всього українського експорту. Також експорт товарів України має вузьку географічну диверсифікацію. До торговельних партнерів України належать лише декілька країн СНД та ЄС. Зокрема Росія, Туреччина, Італія, Польща, Білорусія та Німеччина разом складають близько половини всього експорту товарів України (рис. 2.5).

Рисунок 2.5 - Структура експорту України за товарами (% до заг. обсягу) та основними країнами-партнерами (% до обсягу експорту відповідної товарної групи)

Примітка 2. Джерело - Міжнародний фонд Бдейзера

Міжнародна фінансова криза уповільнила світову економічну активність, суттєво знизивши світові ціни на товари (особливо сталь та хімічну продукцію). Все це викликало спад зовнішнього попиту на українські товари. Це означає, що залежність України від вузького кола товарів, що експортуються до невеликої кількості країн, помітно посилила негативні явища в реальному секторі, які й без того були загострені через падіння внутрішнього попиту.

По-друге, за 2006-2008 роки Україна залучила забагато зовнішніх позик для фінансування внутрішнього споживання та інвестицій. Загальний обсяг приватного зовнішнього боргу збільшився з $28 млрд. на початку 2006 р. до $85 млрд. на кінець червня 2008 р. Більше того, обсяг зовнішнього боргу, що підлягав виплаті протягом року, оцінювався приблизно в $40 млрд. Маючи лише $35 млрд. валютних резервів, Україні було необхідно забезпечити рефінансування та реструктуризацію значної частини приватного зовнішнього боргу. Однак таке рефінансування стало надскладним завданням на початкових етапах світової кризи, що збільшило девальваційний тиск на валютний курс (рис. 2.6).

По-третє нестабільна політична ситуація що склалася в Україні спричинила падіння кредитних рейтингів України на світовому ринку позичкових капіталів. У світовому рейтингу конкурентоспроможності Україна посіла 82-ге місце, за 2008 рік опустившись на 10 позицій. Це означає, що світова криза болючіше вдарила по Україні, ніж по інших країнах Східної Європи [31].

Погіршення ситуації на світових ринках внаслідок розгортання світової фінансово-економічної кризи значно погіршило динаміку економічного зростання в Україні.

Найбільшого удару від кризи зазнала українська промисловість, обсяги виробництва якої в 2008 р. скоротилися порівняно з 2007 р. на 3,1 % (в 2007 р. було зростання на 10,2 %), у т. ч. в металургії - на 10,6 %, хімічній промисловості - на 6,2 %, що пов'язується насамперед зі звуженням попиту на світових ринках. Зниження вартісних обсягів експорту в ІV кварталі 2008 року склало порівняно з ІV кварталом 2007 року 15 %. Сповільнення приросту виробництва почало фіксуватися ще в червні, а вже у вересні промисловість увійшла в стадію технічної рецесії. В ІV кварталі промислове виробництво скоротилося у порівнянні з аналогічним періодом попереднього року майже на 25 %. Піком падіння став листопад, коли промислове виробництво скоротилося порівняно з листопадом 2007 р. на 28,6 % (рис. 2.7). Повільне відновлення промисловості почало спостерігатися лише в грудні, що пов'язане з відновленням зростання експортних поставок металопродукції, які порівняно з листопадом збільшились на 22,4 %.

Поряд з промисловістю значний вплив на гальмування динаміки ВВП здійснювали будівництво та оптова торгівля. Будівництво, яке є галуззю досить чутливою до проблем з ліквідністю, опинилося у важкому стані ще з початку року, а за результатами 2008 р. обсяг робіт в даному виді економічної діяльності скоротився на 16 %. Девальвація національної валюти, зниження купівельної спроможності населення в останні місяці року, а також ускладнення з отримання кредитів, які для торгівлі відіграють роль обігових коштів, стали факторами падіння товарообороту підприємств оптової торгівлі на 6 % [32, c. 42-45].

Приріст реального ВВП у IІІ кварталі 2010 року порівняно з відповідним кварталом 2009 року в постійних цінах 2007 року становив 3,5%. Зростання індексу промислової продукції за січень - вересень 2010 року становило 10,8%, тоді як за аналогічний період 2009 року знизився на 28,3% (рис. 2.8). Поступове відновлення світової економіки стимулювало зростання обсягів виробництва експортоорієнтованих галузях, які за підсумками січня - вересня 2010 року зростали найвищими темпами. Так, обсяги виробництва в галузі машинобудування з 9 місяців збільшилися на 32,9%, у хімічній та нафтохімічній промисловості - на 20,2%, у металургії - на 12,7%.

Разом з цим у ІІІ кварталі продовжувалося уповільнення темпів зниження виробництва у будівництві, головним фактором чого стало нарощування обсягів робіт із розвитку інфраструктури. Хоча в галузі все ще спостерігається значне падіння обсягів виробництва, його темпи за 9 місяців 2010 року сповільнилися до 12,6% порівняно з відповідним періодом минулого року (52,4%).

В четвертому кварталі 2008 року відбулось суттєве зменшення припливу в Україну валютних ресурсів, пов'язане:

– зі зниженням в 2,7 разу чистого припливу прямих іноземних інвестицій ? до 1,2 млрд. доларів США (у середньому за три квартали 2008 року вони становили 3,2 млрд. доларів США);

– зі скороченням обсягу чистих залучень довгострокових кредитів і єврооблігацій майже утричі порівняно з ІІІ кварталом 2008 року ? до 2 млрд. доларів США;

– зі збільшенням у зв'язку з погіршенням експортної динаміки негативного сальдо зовнішньої торгівлі за підсумком року до 18,5 млрд. доларів США порівняно з 14,3 млрд доларів США за 9 місяців року;

– зі зменшенням обсягу зовнішньої заборгованості банківської системи на 2,3 млрд. доларів США (вперше за декілька років);

– зі значним зростанням попиту на долари на міжбанківському і готівковому валютному ринках внаслідок дій Нафтогазу, що готувався до дворазового підвищення цін на паливо з 2009 р., зростання потреби вітчизняних банків у доларових ресурсах для забезпечення виплат по валютних кредитах, розгортання тенденції до «втечі» населення від національної валюти.

Це обумовило різке зниження курсу гривні та динамічні курсові коливання. Внаслідок девальвації гривні обсяг сукупного державного і гарантованого державою боргу за 2008 рік зріс на 37,3 %, до 24,6 млрд. доларів США (75,4 % цієї суми - зовнішній борг). Стрімкі курсові «стрибки» гривні продовжили загальний процес погіршення очікувань та зниження довіри до вітчизняної фінансової системи, дезорієнтації виробничих процесів, стали потужним інфляційним чинником.

Варто зазначити, що девальвація гривні, попри завдані нею значні ризики, сформувала також певний саморегулівний ефект, який полягає у підвищенні цінової конкурентоспроможності українського експорту та, відповідно, послабленні конкурентоспроможності імпорту. Внаслідок цього ефекту в грудні обсяги імпорту скоротилися до 4,7 млрд доларів США - на 9,1 % порівняно з листопадом і на 34,4 % порівняно з середньомісячними обсягами імпорту за січень-листопад (7,2 млрд доларів США). Це сприяло зменшенню негативного сальдо товарного балансу в грудні 2008 року до -0,05 млрд доларів США, скороченню в грудні 2008 року (найбільше з 2006 року) кумулятивного дефіциту поточного рахунку [33].

Підвищення тарифів на природний газ для населення на 50 % відповідно до умов Меморандуму з Міжнародним валютним фондом у серпні та стрімке зростання цін на продовольчі товари у вересні були визначальними факторами припинення тенденції до зниження індексу споживчих цін (ІСЦ), яка тривала з другого півріччя 2008 року, та прискорення темпів його зростання, починаючи з серпня 2010 року. Не дивлячись на зростання споживчих цін у вересні на 2,9 % за місяць, що зумовило зростання у річному обрахунку до 10,5 %, їх рівень залишався нижчим порівняно з вереснем та груднем 2009 року (15,0 % та 12,3 % відповідно.

Інфляційна динаміка у 2008 р. була неоднорідною - її суттєве прискорення в січні - травні 2008 р. (до 31,1 % у річному вимірі) змінилося подальшим уповільненням (до 22,3%). Утім, у грудні тенденція до зменшення показника інфляції в річному вимірі призупинилася [32, c. 56-58].

У 2009 році спостерігалася стійка тенденція до уповільнення темпів інфляції - приріст індексу споживчих цін (ІСЦ) знизився до 12,3% у 2009 році порівняно з 22,3% у 2008 році.

Головними чинниками зниження інфляційного тиску за 2009 рік були:

– звуження сукупного попиту, спричиненого скороченням прибутковості підприємств і зменшенням доходів населення на основі низької кредитної активності банків, - зниження рівня інфляції за рахунок погіршення життєвого рівня населення не може розглядатися прийнятним результатом економічної політики та формує ризики для економічного розвитку на майбутнє;

– отримання позитивних результатів від проведення грошово-кредитної політики, зокрема в частині стабілізації ситуації на валютному ринку та припинення відпливу коштів населення з банків;

– високий урожай в Україні, завдяки чому вдалося забезпечити порівняно низькі темпи зростання ціни на сирі продовольчі товари (5,2% порівняно з 21,6% у 2008 році);

– постійне перенесення термінів підняття адміністративних цін в умовах зниження реальних доходів населення (незважаючи на зобов'язання взятих за Меморандумом в рамках програми «Стенд-бай»), що призвело до суттєво нижчих від їх економічно обґрунтованого рівня тарифів на житлово-комунальні послуги. Внесок адміністративних цін у зростання ІСЦ протягом 2009 року становив лише 2,2 в. п. [34].

Зниження впливу ефектів девальвації 2008 - 2009 років та невисокий попит, який залишався на низькому рівні протягом усього 2009 року та в першій половині 2010 року, сприяли продовженню уповільнення базової інфляції, рівень якої у вересні в річному вимірі знизився до 7,7% (її внесок у зростання ІСЦ становив 4,0 п.п).

Динаміка індексу цін виробників (ІЦВ) головним чином була обумовлена зовнішнім ринком. На відміну від ситуації в січні - травні 2010 року, коли в умовах висхідної динаміки світових цін ІЦВ зріс до 27,9% у річному вимірі, протягом червня - вересня цього року на фоні погіршення кон'юнктури зовнішніх ринків відбувалося його зниження до 19,2% у вересні в річному вимірі [33].

Структурні дисбаланси в економіці в частині невідповідності політики стимулювання внутрішнього попиту структурним змінам у внутрішньому виробництві негативно позначалися і на динаміці показників платіжного балансу, що, у свою чергу, чинило вплив на стан валютного ринку.

Якщо у 2004 р. сальдо поточного рахунку платіжного балансу було позитивним і становило плюс 6,9 млрд. дол. США, то в 2008 р. воно становило мінус 11,9 млрд. дол. США. (рис. 2.10).

Для фінансування такого дефіциту поточного рахунку платіжного балансу запозичувалися значні кошти на зовнішніх ринках, що давало змогу завдяки надходженню довгострокових ресурсів за фінансовим рахунком платіжного балансу впродовж тривалого часу мати позитивне зведене сальдо платіжного балансу. Зокрема в перші 9 місяців 2008 р. припливи капіталу давали можливість компенсувати від'ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу та накопичувати міжнародні резерви.

Утім, спостерігалося прискорене накопичення зовнішнього боргу України, обсяг якого вже перевищив 100 млрд. дол. США, що зробило Україну надзвичайно уразливою до будь-яких зовнішніх потрясінь. Ступінь цієї уразливості ще більше посилився внаслідок неефективного використання залучених ресурсів, значна частина яких спрямовувалася не на інвестиційні цілі, а на приватне споживання через механізми перезапозичення банками цих ресурсів фізичним особам [32, c. 82-83].

Виконання платіжного балансу України у 2009 році було здійснено з дефіцитом як поточного, так і фінансового рахунку.

Водночас за підсумками 2009 року зафіксовано стрімке скорочення від'ємного сальдо поточного рахунку - до 1,9 млрд. дол. США (близько 1,7% від ВВП) порівняно з 12,8 млрд. дол. США в 2008 році (7,0% від ВВП). Це було обумовлено різким зниженням дефіциту зовнішньоторговельного балансу (до 2,7 млрд. дол. США порівняно з 14,4 млрд. дол. США у 2008 році). До того ж у грудні, вперше в 2009 році, зафіксовано зростання кумулятивного (за останні 12 місяців) дефіциту поточного рахунку до 1,9 млрд. дол. США порівняно з 1,6 млрд. дол. США в листопаді за рахунок формування максимального за рік від'ємного сальдо торгівлі товарами.

Скорочення від'ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу зумовлено більш прискореними темпами зниження обсягів імпорту товарів (на 45,4%) порівняно з темпами зменшення експорту товарів (на 40,3%) за рахунок значного скорочення внутрішнього попиту та девальвації обмінного курсу гривні.

Основними чинниками формування дефіциту фінансового рахунку у 2009 році на рівні 11,8 млрд. дол. США (у 2008 році профіцит - 9,6 млрд. дол. США) було поглиблення світової рецесії та звуження глобальної ліквідності. Обсяги чистого припливу прямих іноземних інвестицій в Україну скоротилися в 2,2 раза - до 4,5 млрд. дол. США (9,9 млрд. дол. США у 2008 році). Від'ємне сальдо за операціями з кредитами та облігаціями приватного сектору становило 7,9 млрд. дол. США (порівняно з 12,4 млрд. дол. США чистих залучень за 2008 рік). Водночас на 25,5% - до 9,6 млрд. дол. США скоротилися порівняно з 2008 роком обсяги приросту готівкової валюти поза банками (12,9 млрд. дол. США у 2008 році).

Від'ємне сальдо зведеного платіжного балансу в 2009 році становило 13,7 млрд. дол. США (за 2008 рік - 3,2 млрд. дол. США) (рис. 2.11) [34].

За результатами січня - вересня 2010 року зведений платіжний баланс було виконано з профіцитом у розмірі 6,4 млрд. дол. США порівняно з дефіцитом 12,2 млрд. дол. США за аналогічний період минулого року. Водночас у вересні, як і в попередньому місяці, його виконання було забезпечено виключно притоком за рахунком операцій з капіталом та фінансових операцій.

Попри збереження тенденцій до утримання балансу торгівлі послугами на позитивному рівні (за результатами січня - вересня 2010 року позитивне сальдо становило 3,2 млрд. дол. США) у вересні четвертий місяць поспіль спостерігається погіршення стану рахунку поточних операцій, дефіцит якого за 9 місяців 2010 року становив 826 млн. дол. США. Зазначене зумовлено суттєвим зростанням (до 4,8 млрд. дол. США) дефіциту торгівлі товарами за рахунок певного відновлення внутрішнього попиту, укріплення реального курсу гривні, а також високими обсягами імпорту енергоносіїв. Різниця між темпами зростання до відповідного місяця попереднього року імпорту та експорту товарів зросла у вересні до 17,2 п. п.

Водночас приплив капіталу за борговими цінними паперами державного сектору та збереження достатньо високих обсягів надходжень прямих іноземних інвестицій у вересні виступили основними чинниками формування шостий місяць поспіль профіциту за рахунком операцій з капіталом і фінансових операцій, який з початку року досяг 7,3 млрд. дол. США, у той час як за 9 місяців 2009 року дефіцит становив 11,3 млрд. дол. США. Натомість сальдо за кредитами та облігаціями за результатами січня - вересня 2010 року залишається від'ємним (1,2 млрд. дол. США), що однак у 5,5 раза менше, ніж за січень - вересень 2009 року.

Незважаючи на певне посилення тенденції до накопичення готівкової валюти у вересні, у цілому за 9 місяців 2010 року зростання обсягів готівкової валюти поза банками становило 3,2 млрд. дол. США, що в 2,3 раза менше, ніж за відповідний період минулого року (рис. 2.12) [33].

Період 2008-2010 рр. для банківської системи супроводжується відсутністю довіри до банківських інституцій та відсутністю з боку Національного банку України адекватної оцінки ризиків та стратегії розвитку національної банківської системи, відсутністю моніторингу кризових явищ та оперативного реагування на них. Виникнення кризи у банківській системи було обумовлено багатьма чинниками. Як зазначено у монографії Коваленко В. В., Крухмаль О. В. основними з них є: значні темпи зростання споживчого кредитування; доларизація економіки; невідповідність обсягу довгострокових кредитів і довгострокових депозитів, постійне збільшення розривів між ними з урахуванням валютних дисбалансів [35, с.66-70].

До них можна додати надмірну зовнішню заборгованість корпоративного і банківського секторів, яка перевищила зовнішню заборгованість держави майже в два рази; штучне зміцнення курсу гривні до долару США влітку 2008 р.; велике негативне сальдо торгівельного балансу.

У цей час падіння ВВП у 2009 р.склало 15% і перевищило аналогічні показники Білорусі і Росії. Відтік коштів з банківської системи склав більше 110 млрд. грн. і був частково компенсований за рахунок операцій рефінансування, що проведені НБУ. Крім того, банки з іноземним капіталом своєю політикою у галузі споживчого кредитування на основі залучення іноземних запозичень значно ускладнили процес економічної кризи України (рис. 2.13).

Як видно із рис.4. кредитний портфель банків з іноземним капіталом за 2008 р. становив більше 400 млрд. грн., або 57% загальної кредитної заборгованості. Значна частина цих кредитів (понад 65%) була надана фізичним особам, переважно на споживчі цілі.

Для підтримки ліквідності і платоспроможності банків НБУ були надані кредити рефінансування (переважно великим банкам) на суму понад 120 млрд. грн. З метою відновлення діяльності банків Урядом України були виділені кошти на рекапіталізацію банків Укргазпром, банк «Київ», «Родовід банк», на суму 17 млрд. грн.

Однак зазначені інвестування коштів не призвело до відновлення діяльності банків, а стосовно банків «Родовід банк» і «Надра», то у них до цього часу діє тимчасова адміністрація. Таким чином, процес рефінансування і рекапіталізація банків був непрозорим, проводився за відсутності чітких методик оцінки стану банків та критеріїв відбору, що в свою чергу поглиблювало недовіру суспільства до державних органів влади.

Слід зазначити, що у кризовий період для банківської системи, НБУ було прийнято постанову №273 від 09.06.2010, якою внесені зміни до Інструкції про регулювання діяльності банків України, Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій та інших нормативно-правових актів НБУ. Зазначеними змінами були встановлені нові вимоги до банків, а саме: мінімальний розмір регулятивного капіталу збільшено до 120 млн. грн.; встановлені підвищені вимоги до розміру регулятивного капіталу для здійснення окремих операцій (120-180-240 млн. грн.).

Таким чином, можна констатувати, що розгортання фінансової кризи в Україні було значно посилено неконтрольованим зростанням частки іноземного капіталу у банківській системі та швидким зростанням обсягів валютних кредитів; банки використовували частину рефінансування НБУ на придбання валютних коштів для погашення зовнішніх зобов'язань, що поглибило кризові явища; малі та середні національні банки долали кризові явища переважно без державної підтримки, зокрема рефінансування НБУ.

34. Монетарний огляд [Електронний ресурс]. - 2009. - Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document;jsessionid= 5BA2011B1 722FC0A75BB714CCC6F4B80?id=6090

35. Коваленко, В. В. Антикризове управління в забезпеченні фінансової стійкості банківської системи : монографія / В.В. Коваленко, О.В. Крухмаль. - Суми : УАБС НБУ. - 2007. - 198 с.

29. Бураковський, І. В. Глобальна фінансова криза: уроки для світу та України [Текст] // І. В. Бураковський, О. В. Плотніков. - Х. : Фоліо, 2009. - 302с.

30. Грошові бульбашки: вплив світової фінансової кризи на Україну [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ukraineanalysis.wordpress.com/ 2008/11/05/грошові-бульбашки-вплив-світової-фін/

31. Монетарний огляд [Електронний ресурс]. - 2008. - Режим доступу:http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document;jsessionid=3A890EA800E26FCE40 A516D304668DB0?id=60903

32. Економічна криза в Україні: виміри, ризики, перспективи. - Жаліло Я. А., Бабанін О. С., Белінська Я. В. та ін. / за заг. ред. Я. А. Жаліло. - К.: НІСД, 2009. - 142 с.

33. Монетарний огляд [Електронний ресурс]. - 2010. - Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document;jsessionid=2410C90AD01A7BE24575C32EE3354240?id=69436

Розділ 3. Антиінфляційна політика держави в сучасних умовах.

3.1. Основні напрямки антиінфляційної політики.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою має два аспекти - дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.

Дефляційна політика включає методи обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізми. Вона проводиться за умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у каналах обігу. |

Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики с кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними і активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, банкрутством підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфляційні методи.

Другий напрям антиінфляційної політики - політика доходів - передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін - це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток «чорного ринку». Заморожування зарплати спричиняє незадоволення трудящих, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої дії на подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, запровадження гнучкої податкової політики, ідо стимулює підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у спою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Унаслідок нього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні «повзучої».

Нині особливості економічного розвитку знову поставили; на порядок денний кейнсіанські ідеї регульованої інфляції. Проте й досвід 80-х pp., що грунтувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися на нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика має тим більший ефект, чим менше вона втручається у виробництво, чим ліпші умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися тільки дефляційними заходами, а має бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.:

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційна політика держави, якщо вона недостатньо продумана та здійснюється непослідовно.

3.2. Ключові засоби боротьби з інфляцією на сучасному етапі.

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються  на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це-заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзустьєя шляхом змiн у системi оподаткування (як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий метод – це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiї та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має своi недолiки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цi методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом’якшити труднощi, припадаючi на долю економiки краiни.

Методи антиiнфляцiйного оподаткування.

В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.

У разi, якщо податкова система країни має труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцii до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна, оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у вигдядi вiтсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшусться з 5 до 10% й вiтсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальноi вiтсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiтсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiтсотки оподатковусться в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiтсоткового пункту (0,28 5%) з сукупних п’яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й є одним з негативних ефектiв iнфляцiї.

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP – це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми й зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Так, фiрмам повiдомлясться, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з’являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiї скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення – забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi темпiв зростання товарної i грошової мас, зниженнi iснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснує дуже тiсний взаємозв’язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податкової системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами. Прямi методи регулювання цiн, тобто встановлення максимумiв цiн, буде розглянуто далі.

2.2 Скорочення податкiв у свiтi “концепцiї пропозицiї”

Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз вiдносно кривої сукупної пропозицiї буде стримувати темпи iнфляцiї. Аналогiчного ефекту можна  було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчноi практики став вiдомим як “концепцiя пропозицiї”.

Малюнок 1 iлюструє, яким чином економiчна полiтика “концепцiї пропозицiї” мала б сприяти усуненню iнфляцiї. Економiчна система спочатку знаходиться у станi рiвноваги на довгостроковому iнтервалi в точцi E. Якщо не вiдбувається нiяких змiн з боку сил, формуючих пропозицiю в економiчнiй системi, то пересування кривої сукупного попиту з AD до AD’ перевело б економiчну систему в точку Е - в новий стан рiвноваги на короткостроковому iнтервалi. В економiчнiй системi виникла б iнфляцiя.

Однак припустимо, що в той момент, коли пересувається крива сукупного попиту, економiчна полiтика у рамках “концепцiї пропозицiї” досягає мети пiдвищення природного рiвня реального обсягу виробництва до Q’. Це вiдповiдало б перемiщенню кривої сукупної пропозицiї на довгостроковому iнтервалi iз положення n у положення n’. Якщо не вiдбувасться нiяких змiн в очiкуваному рiвнi цiн на фактори виробництва, то разом з нею зсунеться праворуч до AS’ й крива сукупної пропозицiї на короткостроковому iнтервалi. При умовi вказаних пересувань кривої пропозицiї, економiчна система досягне нової рiвноваги в точцi Е, запобiгши при цьому будь-якому пiдвищенню цiн.

                     P           n          n’                                      мал.1

 

  

                                                    AS’

 

                             AS          AD       AD’

                     0           Q         Q'       Q

Основне питання полягає в тому, яким чином здiйснити бажане збiльшення природного рiвня реального обсягу виробництва. Прибiчники “концепцiї пропозицiї” як один iз способiв досягнення цього результату розглядають змiнення у податковiй полiтицi. Вони звернули увагу на те, що на протязi 70-х рокiв вiдбулося припинення зростання природного рiвня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильникiв “концепцiї пропозицiї”, стала дiюча в США податкова система. Вона нiяким чином не сприяла розвитку процесiв накопичення та iнвестування, а також зацiкавленостi у високопродуктивнiй працi. Iнфляцiя ще бiльш посилила проблему. Не тiльки корпорацiї i дуже заможнi люди страждали вiд високих податкiв. Поєднана дiя iнфляцiї, прогресивного податку на доход вводила звичайних робiтникiв, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за бiльш високою ставкою. Основою економiчної програми прибiчникiв “концепцiї пропозицiї” стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд прирiсту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для пiдприсмств, що збiльшують обсяги виробництва)-це стимулювало б накопичення та iнвестицii. По-третє, практика iндексацiї мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались iнфляцiєю.

2.3 Регулювання цiн в умовах iнфляцiйноi нестабiльностi

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цiнами, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Пiд контролем над цiнами розумiють будь-яку послiдовнiсть цiлого ряду заходiв - вiд помiрних обмежень до примусового встановлення верхнiх границь зростання цiн, що проводяться у рамках економiчноi полiтики.

Одним з пiдходiв є перевiрений у свiтовiй практицi метод тимчасового заморожування цiн й надалi їх часткового перегляду. Вiн полягає у забороненнi пiдвищувати цiни вище визначеного рiвня, без спецiального на те дозволу. За граничний рiвень цiн може бути прийнятий той, що iснував на протязi базового перiоду перед “заморожуванням”. При цьому пiдвищення цiн вважасться допустимим, якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом цiн на iмпортнi вироби (тобто коли збiльшення витрат неможливо контролювати); недопустимим – якщо його причиною стало невиправдане пiдвищення зарплати, що стимулювало пiдприємцiв самим обмежувати зростання заробiтної плати.

Заморожування цiн дозволяє долати iнфляцiйнi очiкування населення, господарюючих суб’єктiв, кредитної cистеми, внести деяке заспокоєння в економiку.

В ролi альтернативи прямому державному регулюванню цiн iнодi розглядаються картельнi згоди про цiни, якi можуть зiграти позитивну роль, якщо однiєю з сторiн, що беруть в них участь буде Уряд, що забезпечує загальну узгодженiсть цiн.

Максимальний рівень ціни являє собою законодавчо встановлену  максимальну цiну, яку продавцю дозволяєтся запрошувати за свiй товар або послугу.

В широких маштабах максимальнi рiвнi цiн, або загальний контроль за цiнами, застосовуються для обмеження iнфляцiйних процесiв в економiцi.

Наприклад, економiчне процвiтання обумовлює пересування кривої попиту на даний вид товару праворуч, так що, як показано на мал. 2, рiвноважна, або ринкова цiна дорiвнює Р. З одного боку швидке зростання цiн на товари сприяє розвитку iнфляцiї, з iншого – виключає з числа покупцiв товару тих споживачiв, чиї грошовi доходи не встигають за швидким зростанням цiн.

             P                                    мал. 2

                          АS

                             

                        3

 

                        2     AD’

                   1

                            AD        

              0                  Q

                                         

Тому, щоб протистояти iнфляцiї й дозволити малозабеспеченим громадянам купувати необхiднi їм товари, уряд може встановити максимальний рiвень цiн. Причому, встановлення обмеження цiни має сенс тiльки при умовi, що нова цiна буде нижчою за рiвноважну.

Якi ж будуть наслiдки введення цього обмеження? Спроможнiсть вiльного ринку нормувати споживання буде паралiзована. Iснування обмеження цiн створює стiйкий дефiцит даних товарiв. Так, при цiнi Р’ обсяг попиту на товар буде дорiвнювати Q, а обсяг пропозицiї тiльки Q1. Отже, виникає стiйкий дефiцит, що дорiвнює рiзницi мiж Q i Q1.

             P                                     мал. 3

                            S

                   D    

            Р

               Р’

              

                0      Q1  Q  Q        Q

Оскiльки введення цiнового обмеження призводить до виникнення стiйкого дефiциту даної продукцiї, розмiр якого визначається вiдрiзком Q1(s) – Q(d), уряду приходиться приймати на себе пiклування про нормування її для споживачiв в iнтересах досягнення бiльш справедливого розподiлу.

Це здiйснюється, наприклад, шляхом введення карткової системи. Однак використання карткової системи не вирiшус iншоi проблеми. Дiйсно, крива попиту на мал. 2 свiдчить про наявнiсть великої кiлькостi покупцiв, що прагнуть купити товар по цiнi, що перевищує встановлений максимум.

I, звичайно, для продавцiв вигiднiше реалiзувати його по бiльш високiй цiнi. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, як правило, введення контролю за цiнами, нелегальнi “чорнi ринки” – ринки, на яких товари купуються й продаються по цiнах, вищих за встановленi межi – отримують широке поширення.

Проблеми у реалiзацiї полiтики контролю за цiнами можна також пояснити значними адмiнicтративними складнощами її проведення. До органiв контролю постiйно пред’являються вимоги зробити виключення для тих чи iнших видiв товарiв або який-небудь галузi. Поступово, по мipi подальшого вiдхилення цiн вiд стану рiвноваги й посилення дефiциту, тиск на контролюючи органи з вимогами надати пiльги зростає, й, в кiнцi-кiнцiв, це надзвичайно ускладнює контроль.

Iнша проблема полягає у тому, що уряд може спробувати зберегти цiновий контроль в силi вже пiсля завершення промiжного перiоду й початку нового пiдйому. В цей перiод контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погiршити ситуацiю.

Хоча полiтика державного регулювання цiн несе значний позитивний ефект i має особливе значення в кризовi перiоди, її реалiзацiя може призвести до дуже небажаних наслiдкiв.

У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме стабiлiзацiї нацiональної економiки. Так, у державi можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до гальмування iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться негативнi наслiдки централiзованої моделi регулювання. “Заморожування” цiн i заробiтної плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiловоi активностi, стримуватиме зростання доходiв.

Як приклад можна навести спроби уряду США ввести пряме регулювання внутрiшньоамериканських цiн на енергоносiї, якi, вiдбиваючи зростання iмпортних цiн на нафту, нафтопродукти та природний газ, зростали у 1974-1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручування iнфляцiйної спiралi в країнi.

“Заморожування” внутрiшнiх  оптових цiн на нафту, нафтопродукти й природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток iнфляцiйних тенденцiй, призвело до ряду негативних наслiдкiв в американськiй економiцi. Нестача iнвестицiй в енергетичне господарство, вiдсутнiсть зацiкавленостi у видобувних корпорацiй щодо розробки нових родовищ нафти й природного газу через контроль над рiвнем внутрiшнiх цiн призвели до того, що чистий iмпорт нафти до США, незважаючи на зростання свiтових цiн, продовжував аж до 1981 року збiльшуватися високими темпами.

Р. Рейган, якого пiдтримував великий бiзнес, ставши президентом, вiдразу ж вiдмiнив контроль над внутрiшнiми цiнами на нафту й нафтопродукти (у сiчнi 1981 р.). “Контроль над цiнами стримував  виробництво, стимулював споживання, пригнiчував технологiчнi досягнення й робив США бiльш залежними вiд енергетичного iмпорту”, - так коментував Р.Рейган своє рiшення. За оцiнками спецiалiстiв, тiльки в результатi вiдмiни контролю над цiнами чистий iмпорт нафти у США в 1983 р. скоротився на 54% порiвняно з 1980 р.

3. Антиiнфляцiйна полiтика України

Найбiльш iстотним негативним явищем в економiцi України на етапi її ринкового реформування виявилася iнфляцiя.

Перiод 1992-1994 рр. характерезується надзвичайно високим рiвнем iнфляцiї, навальним зростанням цiн, послабленням контролю за фiнансово-господарською дiяльнiстю пiдприємств.

За даними Свiтового банку, рiвень iнфляцiї в Українi в другiй   половинi 1993 р. був  найвищим у  свiтi. Якщо в 1992 р. її рiвень зрiс у  21 раз, то за 1993 р. - у 103 рази. I хоча в 1994 р. рiвень iнфляцiї дещо знизився, однак сталося це не в результатi проведення комплексних реформ i якiсних змiн у системi державних фiнансiв та запровадження цiнової лiбералiзацiї, а через вiдстрочення бюджетних виплат i небувале зростання заборгованостi бюджету.

У 1992-1994 рр. в Українi проводилася помилкова економiчна полiтика, що фактично мала не антиiнфляцiйний, а проiнфляцiйний вплив на економiчну систему країни.

Полiтика посилення державного контролю й регулювання (стримування цiн, завищенний обмiнний курс, дуже високi податки) призвела до формування потужного тiньового сектору економiки в Українi. За вiдсутностi ефективного контролю за формуванням доходiв, бiльшiсть зусиль держави були сконцентрованi на скорочуваному державному секторi. В результатi на фонi втрати державою значної частини доходiв, якi можна було б отримати шляхом проведення податкової розумної полiтики, основний тягар недофiнансування випав на сектор, який поки-що був основою iснування самої держави.

Через недосконалiсть нашої податкової системи спад валового продукту в Украiнi за 1996 рiк склав бiля 10%, а у галузях машинобудування й легкоi промисловостi досягас 20%. В подальші роки ця тенденція зберегалася. Хоча у 2000 році уряд веде розмови про збільшення валового продукту в Україні. Економісти обумовлюють це збільшення підйомом в міровой економіці – після спаду наступає підйом, а це явище відповідно відображається на економіці різних країн.

Отже, завдання подальшого реформування економiки, що стоять перед Україною, можуть бути вирiшенi тiльки за умов реалiзацiї послiдовної полiтики фiнансової стабiлiзацiї, та вiдновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стiйке економiчне зростання на базi вiдродження iнвестицiйної активностi й поступовий пiдйом життєвого рiвня с неможливим. Сучасний перiод є найважливiшою фазою реформ. Останнiм часом у цьому напрямi зроблено ряд крокiв i найважливiшим з них є введення у вереснi 1996 р. нацiональної валюти – гривнi. Це дало змогу в значнiй мiрi стабiлiзувати грошовий обiг в країнi. Також планується iстотно зменшити розмiр податкiв та взагалi скасувати  вiдрахування до деяких цiльових фондiв у складi бюджету на 2001 р.

Час показує позитивність наслiдків для економiки України антиiнфляцiйних заходів уряду та НБУ.

Висновки

Iнфляції та економічних криз не уникнула жодна країна. Навіть найважчі кризи закінчувалися, як правило, оновленням економіки і її підйомом. Тому більшість дослідників роздивляються кризи як переломний момент в науково-технічному, соціальному, політичному і економічному розвитку. Історичні ситуації не повторюються однозначно, і тому навіть власний досвід потребує переосмислення в умовах сьогодення. Методи, що допомогли іншим країнам вийти із кризи і подолати інфляцію, мабуть, повинні по-іншому використатися стосовно до конкретної ситуації.

Iнфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих країн свiту i є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнює доходи бюджету й супроводжується його дефiцитом. Крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжується нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв, гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням зростання цiн по районах держави й галузям.

У станi  iнфляцiйної нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з боку спiввiдношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з повiльним перiодом стабiлiзацii i оздоровлення економiки. Незважаючи  на дiю ринкових законiв, держава не вiдмовляється вiд впливу на цiни, суттево посилюючи його в кризовi для нацiональної економiки перiоди.

Вихiд з кризового стану для економiки будь-якої країни  мiстить два основних елементи. По-перше, приборкання iнфляцiї та, по-друге, припинення падiння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирiшення питання iнфляцiї, оскiльки це – нацважливiша умова для поновлення iнвестицiйної активностi, що, в свою чергу, має забезпечити вiдродження виробництва.

Мiж оподаткуванням та встановленням державного контролю за цiнами iснує функцiональний взаємозв’язок i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету припинити зростання внутрiшнiх цiн та поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’єктiв, якi планують пiдняти цiну на продукцiю. Адже державний контроль над цiнами грає надзвичайно важливу роль, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Наприкiнцi слiд додати, що iнфляцiя – це не лише свiдотство слабкостi економiки, а й свiдотство слабкостi державної влади або слабкостi полiтичної мудростi.

Список літератури

1. Макконнелл Р., Брю С. Л. Економікс: принципи, проблеми, політика. - М.: Республіка, 1998.

2. Самуельсон П., Нордгауз В. Економіка. - К.: Техніка, 1996.

3. Долан Е. Макроекономіка. - С.-Петербург: Індекс, 1999.

4. Курс економічної теорії. Під редакцією Чепурiна М. Н. - М.: Політіздат, 1998.

5. Політична економія. Підручник для вищих навчальних закладів. За редакцією Мєдвєдєва В.А. - М.: Полiтiздат, 1996.

6. Воронiн Д. "Інфляція - гірший з податків" //Діло №2, економічний додаток до газети "Російські вісті".

7. Давидов А. Ю. Інфляція в економіці: Світовий досвід та наші проблеми. - М.: Республіка, 1998.

8. Іларіонов А. "Фінансова стабілізація в республіках СНГ". // Питання економіки №2, 1994.

9. Крилов В. "Проблеми регулювання грошової маси". // "Російський економічний журнал", №11, 1997.

10.Кучукова Н. С. "Пошук стратегії забезпечення фінансової стабільності". // Гроші і кредит №5, 1998.

11.Лушин С. І. "Звідкіля взялась інфляція?" // Фінанси №9, 1998.

12.Маневич В. І., Перламутров В. Л. "Про iнфляційну політику" // Фінанси №8, 1995.

13.Нурієв Р. М. Гроші, банки та грошово-кредитна політика. - М.: Фінстатінформ, 1995.

14.Пінзеник В. "Макроекономічна стабілізація в Україні: Підсумки та проблеми першого року" // Питання економіки №2, 1996.

3.3. Світовий досвід регулювання інфляції.

З'ясування негативних наслідків для функціонування грошей в умовах інфляції формує усвідомлення у потребі її подоланні. Студенти мають знати, що інфляція в той чи інший період історії і стадії розвитку була властива кожній країні.

При цьому хоч і діяли певні національні відмінності та особливості у характері протікання інфляційних процесів, проте загальна схема переходу країн від стану дефіциту товарів і зростання цін до формування комплексу антиінфляційних заходів і витіснення та обмеження інфляції відображають наявність певних закономірностей. Тому вивчення досвіду подолання інфляції є важливим елементом побудови антиінфляційного механізму і забезпечення зростання економіки. Зокрема, у західній економічній ду-мці склалося кілька наукових течій, досвід яких можна об'єднати у два фундаментальні напрями: економічний, або кейнсіанський, та інституціональний, або монетаристський.

Думка, що інфляція є наслідком дії всієї сукупності певних економічних факторів породила кейнсіанський підхід до подолання інфляції за допомогою реалізації комплексу економічних важелів. В тому числі і активного втручання держави в обмеження надлишкового попиту, який ще називають ефективним попитом. А саме: попитом з боку держави, приватного бізнесу й населення. За умов граничної зайнятості усіх факторів виробництва (виробничих потужностей, використання матеріальних і сировинних ресурсів та робочої сили) зростання будь-якого компоненту сукупного попиту веде до інфляційного розриву між товарною і грошовою масою, який заповнюється інфляційним зростанням цін. Виходячи з надмірного попиту, кейнсіанці зосереджували антиінфляційні заходи на зменшенні ділової активності, насамперед, державного сектора економіки, скороченні державних замовлень, обмеженні кредиту шляхом підвищення банківського процента, підвищенні ставок оподаткування та ін. У політиці дефляції активна роль відводилась державі і в інших сферах регулювання, в тому числі у складанні стабілізаційних заходів щодо затрат, «заморожування» заробітної плати та зменшення інших елементів ефективного по-питу.

При цьому кейнсіанцям першим належить оцінка повзучої інфляції як позитивного явища. І лише на вищих стадіях вона набуває руйнівного характеру. Це підштовхнуло державу до збільшення контролю за її перебігом і до впровадження державного регулювання темпів інфляції з метою утримання в межах безпеки. Дж.Кейнс і його послідовники, пропагуючи ідею «державного дирижизму», вважали, що активним втручанням у економіку і грошово-кредитну політику держава здатна стимулювати розширення попиту, внаслідок чого зросте пропозиція і зайнятість без підвищення цін. Умовами ефективності такої політики мають бути:

а) вільна конкуренція на ринку і дія механізму ціни рівноваги;

б) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили;

в) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку.

Ідея регульованої інфляції практикувалася у 50-60 pp. в більшості країн ринкової економіки. На її принципах проводилась політика форсованих державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, практикувалася кредитна експансія, лібералізація цін і доходів тощо. Внаслідок комплексу цих заходів регульованої інфляції було досягнуте тривале (50-60 pp.) стримування інтенсивності інфляції на повзучому рівні. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років вже не піддавалося регулюванню, а тому кейнсіанські ідеї були відкинуті.

Інституційний напрям став ідеальною підставою монетаристського підходу до інфляції як наявності в обігу надлишкової маси грошей. Тому монетаристська антиінфляційна політика переважно зосереджується навколо монетарної політики національного (центрального) банку. В тому числі, пропонується інфляцію долати шляхом підвищення ставки дисконтного відсотка, збільшення обов'язкових резервів, здійснення операцій з цінними паперами на фондовому ринку. Монетаристське тлумачення інфляції як наслідку тиску з боку одержувачів прибутку, продавців, отримувачів заробітної плати, а також результату структурних змін в економіці стало підставою відповідної антиінфляційної політики провідними елементами якої стали:

а) ліквідація монополізованих структур підприємців і професійних спілок;

б) зменшення затрат виробництва і, насамперед, обмеження заробітної плати;

в) запровадження антитрестовського законодавства та ін.

В сукупності монетаристські заходи передбачають зменшення грошей в обігу. Центральний банк зобов'язується жорстко регулювати грошову масу відповідно до динаміки валового національного продукту.

Слід зазначити, що уряди багатьох країн світу в різні історичні епохи прагнули і прагнуть тепер використовувати початкову фазу інфляції, як додатковий стимулюючий каталізатор економічного зростання. Вихід же за цю межу, як свідчить досвід нашої країни, переходить у стадію негативного впливу на валютно-фінансову стабільність і загальноекономічне становище.

Саме я вважаю, що досвід боротьби з інфляцією в Україні показує, що більша частина заходів грунтується здебільшого на прикладах з “підручників”, тоді як успіх в боротьбі з цим злом можливий тільки в тому випадку, якщо брати до уваги всі тонкі особливості ситуації. Тонкість боротьби з інфляцією грунтується саме на тому, щоб правильно зловити і використати саме ті умови, зумовленні місцем і часом явища.

Як нам відомо, чітко визначити який із типів інфляції має місце неможливо тому, що вони сильно переплітаються між собою.У випадку інфляції витрат ціни зростають тому, що виробник хоче продати свою продукцію за більш високими цінами, а при інфляції попиту покупець продукції прагне потратити гроші якомога скоріше. Явно, всі ці два випадка мають місце в нашій дійсності. Більшість економістів вважають, що якшо використовувати тільки один важель -- регулятор грошової маси від інфляції врятуватись неможливо.

Методи боротьби з інфляцією можуть бути як прямими так і непрямими. Частіше за все проявляється наступна закономірність -- чим скрутніша ситуація, тим більш продуктивними є прямі методивпливу Уряду і Центрального банку на економіку і грошову масу.

Непрямі методи включають:

регулювання загальної маси грошей через управління “друкарським верстатом”

регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центробанком

обов'язкові грошові резерви комерційних банків

операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів

Непрямі методи не можуть працювати у нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої “ринковості”. Повноцінний ринок цінних паперів в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутьній і відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу через купівлю-продаж цінних паперів.

Пряме регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включає в себе такі методи:

пряме регулювання кредитів і їх розподіл державою

державне регулювання цін

державне регулювання обмежень заробітної плати

державне регулювання зовнішньої торгівлі і операцій з іноземним капіталом

державне регулювання валютного курсу

Практика регулювання грошової маси широко застосовується на заході. США неодноразово у 60-ті. роки запроваджували фіксовані ціни на деякі товари. Приблизно п'ятнадцять років після Другої світової війни країнам західної європи потрібно було для початку лібералізації цін, і то неповної. Франція повністю лібералізувала ціни на внутрішньому ринку лише у 1986 році. Франклін Рузвельт виводив США з глибокої кризи тридцятих років шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони обмежуючі прибутки від торгівлі та посередництва.

Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною умовою для припинення всіляких нееквівалентних міжнародних торгівельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенції центрального банку слід сказати наступне, щонадії на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс доллара зросте стрибкоподібно -- в деякий момент центробанк не має можливості утримувати курс і його як би “прориває”. Останнім часом центробанк навчився використовувати політичні моменти для таких стрибків. До тих пір , поки іноземна валюта не буде використовуватись лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів, політика “гри на пониження” приречена на поразку.

В цілому, потрібно зазначити, що реально у нашій країні на сьогоднішній день по-справжньому ефективним є лише прямі методи боротьби з інфляцією -- регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої політики.

Узагальнюючи вітчизняний та світовий досвід, важливо зосередитися на першочергових проблемах подолання диспропо-рцій у суспільному виробництві та проведенні активної матеріалозберігаючої і енергозберігаючої технічної політики.

Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати формування високоефективного народногосподарського комплексу, поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової економіки, органічне поєднання державного і приватного інтересів у розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов'язані з перспективами технологічного переозброєння галузей, розгортання конкурентоспроможних виробництв, формування експортного потенціалу, а також стимулювання виробників і оздоровлення довкілля.

11. Висновки

Писавши цю курсову роботу, я в деякій мірі набагато ближче познайомилася з таким поняттям, як інфляція

Інфляція - це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної валюти.

В аналітичній економії існують різні підходи до класифікації інфляції.

Так інфляція поділяється на помірну, галопуючу та гіперінфляцію, очікувану та неочікувану, збалансовану та незбалансовану, явну та приховану, сучасну та класичну, інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.

Основні причини виникнення інфляції: надмірне зростання грошової маси, надмірні державні видатки, зростання чистого експорту, інфляційні очікування, підвищення номінальної заробітної плати, зростання процентних ставок, зростання цін на матеріальні ресурси, зокрема на енергоносії, підвищення податків, мілітаризація економіки, монополізм окремих галузей.

Інфляція, а особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначаються на всіх аспектах життя країни.

Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, зменшення реальної вартості заощаджень, зниження ефективності функціонування національної економіки, як наслідок, падіння рівня життя народу.

Антиінфляційну політику держави можна поділити на активну та адаптивну.

Активна політика передбачає використання таких заходів монетарної та фіскальної політики як контроль за грошовою емісією, операції на відкритому ринку, резервна політика, проведення грошової реформи конфіскаційного типу, зменшення держвидатків, збільшення податків, зменшення бюджетного дефіциту, стабілізація валютного курсу шляхом його фіксування, контроль за цінами на стратегічні ресурси, боротьба з монополізмом.

Адаптивна антиінфляційна політика держави передбачає такі заходи як індексація, угоди з підприємцями, профсоюзами, трудовими спілками про темпи зростання цін і заробітної плати та інше.

12. Словник економічних термінів

1. Адаптивна антиінфляційна політика - політика держави, що має на меті пристосування до інфляції, пом'якшення її негативних наслідків.

2. Активна антиінфляційна політика - політика, що передбачає заходи, направлені на ліквідацію причин, що викликали інфляцію.

3. Інфлювання - коректування номінального ВВП в бік збільшення; виникає в тих випадках, коли величина індексу цін менше одиниці.[2;с.99]

4. Інфляційна спіраль - одне з визначень інфляційного процесу, згідно з яким причина інфляцій полягає у взаємозалежному зростанні заробітної плати і цін.[4;с.268]

5. Інфляційний податок - один з виявів інфляції, полягає у зумовленому нею перерозподілі національного доходу на користь держави.[4;с.268]

6. Інфляційні очікування - очікуваний рівень інфляції, який складається на основі уявлень про минулі інфляції.[1;с.52]

7. Інфляція - це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної валюти.

8. Інфляція попиту - інфляція, викликана перевищенням попиту над пропозицією.

9. Інфляція пропозиції - інфляція, що виникає внаслідок зростання витрат у періоди високого рівня безробіття і неповного використання виробничих ресурсів.

13.Додатки

Додаток А

Рис.1. Інфляційний процес

Додаток Б

Рис.2. Модель початкового циклу інфляції

Додаток В

Рис.3. Крива Лаффера

Додаток Г

Рис.4.

Додаток Д

Показники

1996

1997

1998

1999

1. Номінальний ВВП за рік, млн. грн.

80510,0

93365,0

102593,0

127126,0

2. Номінальна маса грошей на кінець року (М3), млн. грн.

9364,0

12541,0

15705,0

22070,0

3. Рівень монетизації ВВП, %

17,7

13,4

15,3

17,4

4. Рівень інфляції

140,0

110,0

120,0

119,2

Додаткові макроекономічні та монетарні показники до Програми уряду на 2002-2004 роки

Показник

2001

(факт)

2002

Прогноз

2003

2004

Довідково

1992

Рівень монетизації ВВП, %

18,9

21

24

27

27,4

Інвестиції до ВВП, %

13,2

14

15

17

18,0

Кредиторська заборгованість
до ВВП, %

120

100

85

68

38,4

Грошова маса поза банками, %

42,7

37

31

25

20

Рівень монетизації ВВП в Україні

Причини інфляції в Україні

(перша половина 90-х років)

Причини інфляції попиту:

· дефіцит держбюджету через надто великі видатки на утримання держсектору;

· інфляційні очікування споживачів;

Причини інфляції пропозиції:

· збільшення цін на енергоносії;

· необґрунтоване підвищення цін виробниками-монополістами;

· скорочення виробничих можливостей.


Інфляція в Україні

(зростання цін відносно попереднього періоду)

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2101%

10255%

501%

282%

40%

10%

20%

19%

26%

6%

14. Список використаної літератури

1. Бубенко С. Інфляція та експортна політика в Україні // Банківська справа. - 2000. - № 2. - С. 12.

2. Геєць В. Питання теорії і практики макроекономічної стабілізації в аспекті переходу від економічної кризи до зростання // Вісник НБУ. - 1997. - № 9.

3. Геєць В. Про політику економічного зростання в Україні // Банківська справа. - 1999. - № 2. - С. 12.

4. Гладких Д. Бюджетний дефіцит як фактор інфляції // Економіка України. - 1998. - № 11. - С. 37.

5. Гроші та кредит: Підручник / За ред. проф. Б.С. Івасіва. - К.: КНЕУ, 1999. - Гл. 6.

6. Долан Є.Дж. и др. Деньги, банки и денежно-кредитная политика - СПб., 1994. - С.313-323.

7. Дьялонова І. Удосконалення методів фінансування дефіциту державного бюджету // Економіка України. - 1998. - № 11. - С.84-87.

8. Кириченко В. Досвід реалізації програм економічної та валютно-фінансової стабілізації в Латинській Америці і висновки для України. - 2001. - № 8.

9. Клапрів М.С. Теорія оптимального фінансування антикризової діяльності // Економіка України. - 2000. - № 9. - С.35-38.

10. Кораблін С. Динаміка інфляції у постсоціалістичних країнах // Банківська справа. - 1999. - № 2. - С.12.

11. Лігоненко Л. Методологічні засади антикризового управління // Банківська справа. - 1999. - № 3. - С.15.

12. Малий І. Банки та їхня роль в інфляційному процесі // Банківська справа. - 1999. - № 5. - С.33.

13. Малий І.Й. Кредитна інфляція в умовах перехідної економіки // Фінанси України. - 1999. - № 6.

14. Верчканов Г.С., Верчканова Г.Р. Мікро- і макроекономіка. Енциклопедичний словник. - Санки - Петербург: ”Лань”, 2000. - 352с.

15. Кривцов О.С., Бережний В.М., Онегіна В.М. Макроекономіка у запитаннях і відповідях - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 200с.

16. Степан Панчишин Макроекономіка - Київ: Либідь, 2002. - 616с


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

65106. ГОРОДИЩЕ АК-САРАЙ 43.5 KB
  На восток охранная зона памятника включающая городище и мавзолеи протянулась на расстояние около 2250 метров от берега р. В природном отношении территория занимаемая городищем и комплексом мавзолеев представляет собой всхолмлённую слабозадернованную песчаную полупустыню.
65107. ИСЛАМ В ЗОЛОТОЙ ОРДЕ (ИСТОРИКО-АРХЕОЛОГИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ) 4.28 MB
  С течением времени уменьшается число как богатых так и бедных погребений с признаками всадничества. Однако при соблюдении ряда основных признаков мусульманской погребальной обрядности по остальным признакам данные захоронения часто мало...
65109. Кыпчаки и Кимакский каганат. Йемеки 47 KB
  Легендарные сведения подтверждают указанное направление движения кыпчаков: согласно легенде о предке уйгуров Огузкагане последний послал кыпчаков чтобы они поселились между страной итбараков предположительно киргизов. Повидимому более раннее или параллельное название кыпчаков сиры.
65110. КНЯЗЬЯ КАЗАНСКИЕ, КНЯЗЬЯ БОЛГАРСКИЕ 103 KB
  Осенью этого года великий князь суздальский и нижегородский Дмитрий Константинович послал рать на Болгарского князя Асана вариант написания: Блъгарского князя Осана 4. высказана следующим образом: на Болгарского князя Асана еже ныне глаголются Казанцы выделено нами.
65111. Модель Татарстана: «За» И «Против» 134.5 KB
  Обычно Модель Татарстана противопоставляется опыту других регионов суверенизация которых была сопряжена с острыми кризисами Абхазия Чеченская республика Ичкерия и др. Но сам опыт Татарстана при этом рассматривается весьма однобоко в основном с точки зрения мирного характера...
65112. Об основных этапах становления татарской нации 248.5 KB
  Проблему формирования татарской нации на сегодня трудно считать изученной сколько-нибудь исчерпывающе. Ее автор выделил три основных этапа становления татарской буржуазной нации: первый с конца ХVII до конца ХVIII вв.
65113. Проблема этнического единства татар 73.5 KB
  Самый свежий пример подобного рода относится к крымским татарам среди которых недавно происходила большая дискуссия по вопросу об идентичности быть ли им крымскими татарами къырым татарлары къырым татар халкы или принять название крымчан къырымлы къырым халкы.
65114. ТАТАРЫ (ПОПУЛЯРНЫЙ ОЧЕРК ЭТНИЧЕСКОЙ ИСТОРИИ И ДЕМОГРАФИИ) 92.5 KB
  Татары являются одним из крупных тюркоязычных этносов. Татарский народ прошел длительный путь исторического развития и имел в прошлом свою государственность древнетюркские каганаты Причерноморская Булгария Хазарский каганат Волжская Булгария Золотая Орда Казанское Крымское...