88380

Національні традиції їх роль в естетичному вихованні

Курсовая

Педагогика и дидактика

Теоретичні засади формування естетичного виховання. Сутність та складові естетичного виховання. Роль і місце естетичного виховання у системі всебічного гармонійного розвитку. Народні традиції як аспект взаємодоповнення естетичного виховання молоді.

Украинкский

2015-04-29

91.72 KB

9 чел.

Національні традиції їх роль в естетичному вихованні.

План

Вступ…………………………………………………………………………….....3

I. Теоретичні засади формування естетичного виховання…………………..7

1. Сутність та складові естетичного виховання…………………….………7

2. Роль і місце естетичного виховання у системі всебічного гармонійного розвитку……………………………………………………………………………..10

II. Народні традиції, як аспект взаємодоповнення естетичного виховання молоді………………………………………………………………………….……16

1. Багатство і різновидність традицій українського народу………………16

2. Використання традицій українського народу у естетичному вихованні……………………………………………………………………………24

ІІІ. Шляхи взаєморозуміння до культурно-національних особливостей інших націй………………………………………………………………….…....33

Висновок………………………………………………………………………….38

Список використаної літератури.……………………………………………....42

Вступ

За нинішніх умов трансформації суспільства на нову парадигму виховання передусім визначають національні і загальнолюдські вартості, діалогічність культурних цінностей. У зв'язку з цим у педагогічній теорії і практиці яскраво виділяються дві тенденції: розвиток національної свідомості особистості й формування її планетарного світогляду. Визначальним фактором цих тенденцій виступають національно-культурні традиції, високоморальний зміст яких не допускає асиміляції національного чи його відгородження. Тому національно-культурні традиції є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності загальноосвітньої школи. Засвоєння традицій як повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду забезпечення виховання в школі, що потребує спеціального організованого, цілеспрямованого процесу без якого неможливо сформувати підростаюче покоління, яке покликане не лише правильно сприймати соціально-економічні перетворення в крані, а й стати соціально-активною силою.

Сьогодні школа, вчителі початкової ланки освіти покликані відповісти на запитання,як підготувати молодшого школяра до життя в майбутньому постіндустріальному чи інформаційному суспільстві,при цьому дбайливо оберігаючи і примножуючи систему норм і цінностей,що склалася в українського народу.

Тому виховання традиціях вкрай актуальне комплексне завдання. Воно потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється передусім у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує,що без знання своєї історії, культури,свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховувати підростаюче покоління країни.

Не випадково,що одним із пріоритетних напрямів реформування виховного процесу в державній національній програмі визначено утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, добра, краси, працелюбності, інших добро чинностей. Такі принципи завжди були притаманні українському народу, ними пронизана вся система його національно-культурних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А.Бойко, Р.Дзвінки, О.Дубасенюк, П.Ігнатенко, В.Кузя, Ю.Руденко, М.Стельмаховича, В.Струманського, В.Попружного, Г.Шевченко. Однак педагогічний потенціал національно-культурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті.

Зазначимо, що національно-культурні традиції є природним стимулюючим фактором шкільного навчально-виховного процесу. Можливості його важко переоцінити,якщо співвіднести із сучасними завданнями гармонійного розвитку молодших школярів в умовах гуманізації початкової освіти.

Актуальність і недостатній рівень визначеної проблеми в теорії та шкільній практиці зумовили вибір даної теми.

Об'єкт дослідження –  процес використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні учнів початкових класів.

Предмет дослідження – педагогічні умови використання національно-культурних традицій у вихованні молодших школярів.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та експериментально спробувати педагогічні умови та методику використання національно-культурних традицій українського народу у початковій ланці освіти.

Відповідно до мети даної роботи були встановлені такі завдання:

  1.  вивчити теоретичні засади формування естетичного виховання;
  2.  визначити роль і місце естетичного виховання у системі всебічного гармонійного розвитку;
  3.  розглянути багатство і різновидність традицій українського народу;
  4.  провести аналіз використанні традицій українського народу у естетичному вихованні;
  5.  визначити шляхи взаєморозуміння до культурно-національних особливостей інших націй.

Важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості є естетичне виховання. Естетичний розвиток пов'язаний з формуванням усіх граней особистості. Важливу роль в естетичному вихованні школярів відіграє народні традиції та сім'я.

Національні традиції – це святиш певного народу, те, чим він користується в своїй життєдіяльності. Таким чином, ритуали, звичаї, обряди, норми, свята, ідеали мають у своїй основі народні святиш, вони об'єднують минуле і майбутнє народу, утверджують в душах нинішнього покоління віковічні традиції рідного народу, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю: Через систему традицій кожний народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх дітях. Отже, в основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні. Тому прилучення школярів до національних традицій має не лише педагогічне, а й глибоке соціальне значення.

Дослідження показує, що педагогічний вплив народних традицій, особливо сімейних, на формування особистості неперевершений в зв’язку з чим належне естетичне оформлення квартири, наявність бібліотеки, мистецьких журналів, телевізора, сімейних традицій з обговорення телепередач, прочитаних книжок, сімейний відпочинок на природі, спільне відвідування театру – все це створює сприятливі умови для прищеплення естетичних смаків дітям.

  1.  Теоретичні засади формування естетичного виховання.

  1.  Сутність та складові естетичного виховання.

Всебічно розвинена особистість є надзвичайно чутливою до краси, гармонії, благородства. І своєю діяльністю вона прагне утверджувати їх. Саме на формуванні таких якостей особистості зосереджене естетичне виховання.

Естетичне виховання – це процес формування цілісного сприйняття і правильного розуміння прекрасного у мистецтві та дійсності; здатність до творчого самовиявлення притаманна людині.

Однак ця здатність вимагає свідомого, цілеспрямованого, планомірного і систематичного розвитку.

Основою, на якій здійснюється естетичне виховання є певний рівень художньо-естетичної культури особистості, її здатності до естетичного освоєння дійсності. Цей рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, оцінок, смаків, потреб та ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті людських взаєминах. Формування у школярів певної системи художніх уявлень, поглядів, які зможуть допомогти їм виробити в собі дійові критерії естетичних цінностей, готовність та уміння вносити елементи прекрасного у своє життя, починається із сприймання оточуючого.

Завданням естетичного виховання е не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих музичних творів, а й організація людських почуттів, духовного росту особистості, регуляція і корекція поведінки. [8].

Естетичне виховання проникає в усі сфери дитячого життя, воно забезпечується всіма ланками виховання і використовує багатство і різноманітність його засобів.

Усе це дає право вважати головним принципом естетичного виховання принцип все загальності естетичного виховання і художньої освіти.

Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності. Естетична культура – сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Її рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, смаків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті, людських взаєминах. Естетична свідомість – форма суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості.

Структуру естетичної свідомості складають:

1. Естетичні сприйняття. Виявляються у спостережливості, вмінні помітити найсуттєвіше, що відображає зовнішню і внутрішню красу предмета, явища, процесу, відчувати радість від побаченого, відкритого.

2. Естетичні почуття. Почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в оточуючій дійсності, творах мистецтва.

3. Естетичні судження. Передають ставлення особистості до певного об'єкта, явища. У педагогічній практиці недопустиме нав'язування учням вчителем своїх міркувань. Навпаки, він повинен допомагати їм виявляти самостійність при з'ясуванні естетичної вартості предметів.

4. Естетичні смаки. Постають як емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного. Мають вибірковий, суб'єктивний характер. Стандартних смаків не існує, вони пов'язані з індивідуальним баченням і сприйняттям.

5. Естетичний ідеал. Це своєрідний зразок, з позиції якого особистість оцінює явища, предмети дійсності. Відображає уявлення про красу, її критерії.

Найважливішим завданням естетичного виховання є формування і розвиток естетичного сприйняття, яке складає основу естетичного почуття.

Зміст естетичного виховання конкретизується у програмах з літератури, музики, образотворчого мистецтва, основ наук, у різних самодіяльних об'єднаннях учнів (хори, оркестри, ансамблі, літературні, драматичні, хореографічні гуртки, кіно і фотогуртки), у роботі студій (художніх, спортивних тощо), під час факультативних занять з етики, естетики, різних видів художньої творчості, історії мистецтва тощо. [2].

Джерелами естетичного виховання є художня література, музика, образотворче, театральне мистецтво, кіно, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учителів та учнів, взаємини між учнями і вчителями та ін. 

В естетичному вихованні учнів величезне значення має особистість педагога. Його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон – все це має бути взірцем для учнів. Показники естетичної вихованості учнів – це і їх зовнішній вигляд, манера поводитися, розмовляти, вигляд їхніх підручників, зошитів тощо. [15].

Естетичне виховання є багатогранним процесом, основу якого складають такі напрями:

1. Життя і діяльність дитини в сім'ї. Тут формуються основи естетичних смаків, почуттів, на що впливають організація побуту в оселі, одяг, взаємини в сім'ї, оцінювання старшими краси предметів, явищ, безпосередня участь в естетичній діяльності тощо.

2. Виховна діяльність дошкільних закладів. Здійснюється через естетику побуту, систему спеціальних занять (музика, образотворче мистецтво, танці, ігри тощо).

3. Навчально-виховна діяльність загальноосвітніх закладів. Передбачає залучення учнів до оволодіння змістом навчальних дисциплін (мови, літератури, історії, предметів природничого циклу, музики, образотворчого мистецтва), позакласної виховної роботи (танцювальні гуртки, хорові колективи, студії образотворчого мистецтва та ін.). У школах створюють спеціалізовані гуманітарно-естетичні класи, що сприяє естетичному розвитку учнів.

4. Навчально-виховна робота позашкільних дитячих виховних закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчості, студії, дитячі музичні та художні школи тощо). Діяльність спрямована на задоволення інтересів, розвиток здібностей дітей, залучення їх до активної естетичної діяльності.

5. Діяльність професійних навчально-виховних закладів. Навчаючись у них, майбутні фахівці отримують естетичні знання, беруть участь у діяльності мистецьких аматорських колективів, набувають вмінь естетичної діяльності.

6. Вплив засобів масової інформації. Діяльність їх поєднує елементи багатьох видів мистецтва. Проте засилля в них «масової культури» ускладнює процес формування здорових естетичних смаків, потребує копіткої роботи вихователів, батьків, випереджуючого формування високих естетичних потреб, смаків, не сприйняття потворного. [6].

Отже арсенал засобів естетичного виховання досить вагомий, але слід пам’ятати, що ефективність естетичного виховання забезпечується через єдність та взаємообумовленість національного і загальнолюдського. Естетична культура особистості має формуватися передусім на ґрунті національної культури із залученням до надбань культури світової.

2. Роль і місце естетичного виховання у системі всебічного гармонійного розвитку

Стрімка динаміка трансформації суспільства ставить перед системою освіти нові нетрадиційні завдання. Це зумовлено тим, що освіта покликана не тільки обслуговувати сьогоднішні соціально-економічні запити людини і держави, але й випереджати трансформаційні процеси, формувати їх сутність і кадрове забезпечення. Світові глобалізаційні, інтегративні, відцентрові і доцентрові процеси, нова філософія освіти наполегливо вимагають і нових підходів до виховання людини. І суспільні, і державні, і особисті інтереси в осяйному майбутньому зможе задовольнити лише людина нової формації, в якій дихотомічно розвинені інтелектуальна та почуттєва сфери, яка б легко і вільно почувала себе патріотом своєї країни і громадянином світу, знала та цінувала досягнення національної культури і володіла надбаннями світової культурної скарбниці.

Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без її естетичної вихованості. "Краса, – писав В.О. Сухомлинський, – могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса – це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі – вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса – це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе".

XX ст. було наповнене соціальними потрясіннями – революціями, війнами, голодом, терором, технічними катастрофами, економічними катаклізмами. Все це призводило до руйнування краси навколишнього світу і насамперед краси людського духу. Наміри будувати вільне демократичне суспільство можуть бути реальними лише за умов морально-духовної довершеності особистості, де чільне місце має зайняти духовна краса людини. І коли Ф.М. Достоєвський писав, що краса врятує світ, то мав на увазі насамперед красу моральну. Єдність естетичного і морального виховання, а також виховання громадянського і політичного, гармонія істини, добра та краси є передумовою ефективного естетичного виховання. [11].

Естетичне виховання тісно пов'язане з культурою народу. 3 одного боку, воно відображує надбання культури, а з другого – стимулює подальший розвиток культури конкретного народу, активно впливає на творення нових духовних цінностей, мистецьких витворів. Разом з тим естетичне виховання має бути спрямоване на формування свідомості людей у дусі поваги й приязні, товариськості та дружби.

Виховання – це складний і багатогранний процес формування людини в умовах створення оптимальних можливостей для фізичного, психічного, соціального і культурно-духовного розвитку. Найвища мета виховання – всебічний гармонійний розвиток вільної, самодостатньої особистості. У людині від природи (в генотипі) закладені величезні можливості. Адже людина – це істота і природна, і мисляча (духовна), і діяльнісна, і предметна, і соціальна (суспільна). Це вихідна біологічна база, на якій має вибудовуватися особистість. Тому ідея всебічного гармонійного виховання об'єктивно зумовлена передусім сутністю людини як найдосконалішого витвору природи. Варто зауважити, що кожна цивілізаційна епоха в межах перспектив свого поступального руху висуває конкретні завдання щодо виховання молодого покоління. Але, так чи інакше, ці завдання спрямовані на досягнення генеральної мети – всебічного гармонійного виховання. Сьогодні такий дискурс інколи сприймається скептично. Причиною тому – дискредитація ідеї в радянський період, коли метою комуністичного виховання було формування нової, всебічно і гармонійно розвиненої особистості, в якій би органічно поєднувались ідейна переконаність, моральна чистота і фізична досконалість. Насправді це все робилось для того, щоб виховати конформіста, слухняного й обмеженого прибічника режиму, сліпого виконавця вимог будівництва міфічно-утопічного комуністичного суспільства. Формула нібито проголошувалась нова, прогресивна, а фактично копіювалась стара монархічно-релігійна модель – виховання покірливості, смиренності, відданості богові, царю і вітчизні, в комуністичному аспекті – ідеї, партії та народові.

Варто відмітити, що в реалізації ідеї всебічності і гармонійності розвитку особистості є й об'єктивні труднощі. Вона приховує в собі великі складності з погляду засобів її втілення. Як наслідок, навряд ми можемо назвати нині суспільство, у якому б ця ідея була реалізована повністю. Можна говорити про її реалізацію лише стосовно окремих особистостей. Але сама ідея залишається привабливою і актуальною в умовах прагнення побудувати відкрите, громадянське, демократичне суспільство передовсім як інтенцію, як систему перспективних ліній. [16].

Всебічний розвиток особистості – це створення індивідуального людського багатства, яке поєднує в собі високі ідейні переконання, моральні якості, естетичні цінності, культуру матеріальних і духовних потреб. Міркувати про всебічний розвиток не можна без винятково важливого застереження: справжній всебічний розвиток – це гармонія того, що людина дає суспільству, і того, що вона одержує, споживає.

Процес виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості полягає в тому, що, дбаючи про досконалість кожної грані, сторони, риси людини, вихователь одночасно ніколи не випускає з поля зору ту обставину, що гармонія всіх людських граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основним. Жива людська плоть і кров всебічно розвиненої людини втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, в якій вихователь бачить такі сторони, риси, грані, як моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Провідним, визначальним компонентом у цій гармонії є моральність. 

Майстерність і мистецтво виховання всебічно розвиненої особистості полягає в умінні педагога відкрити буквально перед кожним, отже й перед найпосереднішим, найважчим вихованцем ті сфери розвитку його духу, де він може досягти вершин, виявити себе, заявити про своє «Я», черпати сили з джерел людської гідності, почувати себе не обділеним, а духовно багатим. Цією сферою є моральний розвиток. Тут жодній людині не закрита дорога до вершин, тут справжня і безмежна рівність, тут кожний може бути великим і неповторним. Перетворення у напрямі всебічного гармонійного виховання людей мають бути спрямовані на те, щоб робити їх щасливими. 

Процес виховання всебічно і гармонійно розвиненої особистості є досить складним і багатоаспектним. Для досягнення бажаних результатів необхідно залучити і задіяти всі ланки: сім'ю, навчально-виховні заклади, громадські формування, спеціальні інституції держави. І лише комплексний підхід може принести очікувані результати. Він передбачає забезпечення єдності вимог у системі всебічного гармонійного виховання, а також єдності й узгодженості форм, засобів і методів впливу на особистість.

Провідне місце в системі соціальних інститутів, які впливають на всебічний гармонійний розвиток особистості, поза всякими сумнівами займає сім'я. У сиву давнину, коли ще не було таких інституцій, як дитячі садки, школи, позашкільні виховні заклади, засоби масової інформації, в суспільстві домінував культ матері і батька, культ родини. Передусім родина брала на себе повну відповідальність за виховання дітей. Сім'я – найбільш геніальний витвір природи і суспільства. Коли б хтось запитав, де знаходиться духовний центр землі, без вагань можна було б відповісти – у родині. [1].

Важливе місце у справі розв'язання завдань всебічного гармонійного розвитку особистості займають освітньо-виховні заклади. Серед чинників, які впливають на розвиток і виховання особистості, все більшою стає частка засобів масової інформації. Вони стали доступними для всіх верств населення. Роздумуючи над особливостями їхнього впливу на молоде покоління з педагогічного погляду, доводиться констатувати, що вони нерідко (особливо телебачення) приносять більше шкоди в сенсі морально-духовного становлення молодого покоління, ніж користі. Частина працівників електронних засобів інформації, не маючи належної психолого-педагогічної підготовки, на перше місце висуває комерційні інтереси, матеріальну вигоду, не несе будь-якої відповідальності за руйнівний вплив своєї продукції на молодь. Та й не тільки на молодь. Засилля на телевізійних екранах картин жорстокості, аморальності, легковажного ставлення до життя, насильства, негативізму навіть в інформаційних програмах, пропагування безкінечного дозвілля без праці, низької загальної, душевної, мовної й етичної культури – все це аж ніяк не сприяє розв'язанню завдань всебічного гармонійного виховання молоді. [19].

Коли йде мова про комплексний підхід до виховання, всі соціальні інституції мають бути об'єднані спільною метою і відповідальністю в сенсі використання педагогічно вмотивованих і морально виправданих засобів, форм, методів впливу на людину, передусім на дітей і молодь. Без такого скоординованого, цілеспрямованого позитивного ставлення до проблем виховання марно сподіватися на позитивні результати у справі вдосконалення людини, а значить і суспільства.

  1.  Народні традиції, як аспект взаємодоповнення естетичного виховання молоді.

1. Багатство і різновидність традицій українського народу.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства.  Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд.

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.

Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно – образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термін «обряд» походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у процесі трудової діяльності. Урочисті відзначення важливих подій у житті роду, громади, сім'ї, окремої людини, що систематично повторюються, також стали обрядами, звичаями, традиціями. Вони визначаються особистісними і соціальними інтересами та потребами. [9].

Найширший поділ національних народних традицій можна визнати такий (табл. 1.1): родинні, регіональні, загальнолюдські, трудові, моральні, естетичні, культуротворчі, державотворчі, політичні, побутові, релігійні, місцеві, шкільнолюдські, національні, родинні (за приналежністю); ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні (за своєю спрямованістю); культуротворчі, релігійні, політичні, державотворчі, побутові (за метою і призначенням); сімейні, шкільні, місцеві, сільські, міські, регіональні, загальнонаціональні (за місцем виникнення і розвитку); віковічні, новаторські, відроджувальні, розвивальні (за часом появи і примноження); прогресивні, реакційні, шкідливі, корисні, віджилі (за значенням).

Таблиця 1.1. - Класифікація традицій

За приналежністю

За спрямованістю

За метою і призначенням

За місцем виникнення

За часом появи

За значенням

загально -

людські,

національні, родинні.

ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні

культуро-творчі, релігійні, державо-творчі,

політичні, побутові

загально-національні, регіональні, місцеві, шкільні, сімейні, сільські, міські

віковічні, новаторські, відроджу-вальні, розвивальні

прогресивні, реакційні, віджилі, шкідливі, корисні

Слід зауважити, що розроблена нами кваліфікація традицій, що мають виховне значення, досить умовна. За певних соціально-історичних обставин одні традиції можуть активізуватися у вихованні, інші – відходити на периферію педагогічного процесу.

В основі понять «народ», «нація» також лежать стійкі віковічні традиції як наближення до «загальнолюдського» ідеалу. Дотримання їх людьми відбувається свідомо, бо вважається життєво необхідною справою для кожного особливо для дітей і молоді.

Трудові моральні цінності завжди складали підґрунтя національної культури. Серед них національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо, до них ми сьогодні прагнемо їх сьогодні критично оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності. [10].

Найбільш поширеним є розуміння звичаїв як усталеного, загальноприйнятого порядку в суспільному, побутовому житті, певної послідовності дій, моральних норм, естетичних уподобань тощо.

Таким чином, під звичаями розуміють усталений загальноприйнятий порядок здійснення певних суспільних дій, дотримання прийнятих правил поведінки. Виконання вимог звичаїв не викликають у дітей сумніву, оскільки вони беззаперечно визнані батьками, родиною, громадськістю. Отже, народні звичаї знаходяться у нерозривній єдності із традиціями. Вони передаються, розвиваються в житті певного народу, а інколи набувають міжнародного визнання.

Звичай нерідко виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх обох, по суті, ідентичні: вони служать засобом збереження й передачі від покоління до покоління досвіду народу, зміцнення по рядку й форм життя, регламентації і контролю поведінки індивідів, посиленні їх зв'язку з тією соціальною групою (нацією, суспільною верствою, форма цією), до якої вони належать. Звичаї виконують ту ж роль, що і традиції, універсального регулятора поведінки людей, проявів їх емоційно-вольової сфери. Звичай підтримується і передається від старшого покоління до підростаючого, від дорослих до дітей. Національні звичаї такі сильні, що той, хто не бере участі у звичаєвому дійстві, привселюдно осуджується. Виховне значення звичаїв полягає в тому, що дотримання чи безпосереднє виконання її вимог суттєво впливає на формування морально-естетичних стосунків між людьми, є засобом прищеплення молоді певних моральних якостей.

Лише згодом, з усвідомленням зазначеної залежності, поряд із звичаями і на їх основі стали виникати народні традиції, суть яких у тому, що певні дія не тільки реалізує відповідні, вироблені віками стосунки, а й свідомо виконується як засіб формування духовних і фізичних якостей, необхідних для реалізації цих взаємин. [18].

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з «виконання» побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування.

У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-культурних традицій і звичаїв.

Свято – це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури заслуговують на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий психологічний на стрій, впливаючи на почуття. Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин у людей. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, зокрема (інструментальну музик) народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах і обрядах і святах, педагог організовує їх виховання на національно-культурних традиціях.

Трудове виховання – одна з найважливіших складових цілісної національної системи виховання молоді. Його мета сформульована нами на основ змісту національних традицій відповідного спрямування. Це - вихованні поваги і любові до праці, готовності і здатності працювати як в ім'я власник так і громадських національних інтересів, сумлінно і відповідально виконувати ту або іншу індивідуальну чи суспільно корисну роботу.

Виховання любові і поваги до праці означає виховання свідомого ставлення до неї, особистісного і громадянського обов'язку перед батьківщиною. Отже, трудове виховання тісно пов'язане з моральним. Трудове виховання старшокласників здійснюється у навчально-виховному процесі, а також у позаурочний час.

Традиційні риси українців – працьовитість, прив'язаність до землі, підвищене відчуття приватної власності, висока оцінка результатів своєї праці. Все це доступніше передається молоді на основі регіональних традицій максимально враховуючи всі складності й суперечності, що виникають на сучасному етапі трансформації суспільства. Підвищене відчуття приватної власності, що характеризує трудові традиції, забезпечує успішне формування підприємницьких навичок. Отже, педагогічна сутність регіональних традицій трудового виховання полягає у вивченні, узагальненні і розвиткові прийнятого в українському народі свідомого ставлення до праці, готовності жити і працювати в нових економічних умовах, виробляти вміння та навички трудової діяльності, досягати професійної майстерності.

Основними осередками трудового виховання були і є сім'я, школа, позакласні та позашкільні навчальні заклади, вся громада. Здійснюється воно насамперед шляхом залучення учнів до різних видів праці – домашньої, самообслуговуючої, сільськогосподарської, виробничої, продуктивної, в шкільних майстернях, суспільно корисної, народних ремесел та промислів.

Український народ незмінним своїм супутником має пісню, котра виховує душу й формує особливе почуття прекрасного. Тому, впроваджую в життя культурно-національні традиції регіону, ми маємо залучати шкільну молодь до художніх студій, самодіяльних колективів, різноманітних художні гуртків і об'єднань, учнівських клубів, пошукових експедиційних загонів. Отже, крім класичного мистецтва, важливим засобом естетичного виховане є традиційне мистецтво краю, що містить у своєму складі й народній фольклор (казки, приказки, колискові, іграшки, одяг). [13].

Трудові і морально-побутові традиції регіону не можна розглядати, не і враховуючи змісту народного календаря українців, який містить у собі історичні дати, події, свята, що пов'язані з природою рідного краю і природою самої людини. Вони відзначаються всім народом протягом року і самі стали обрядами і традиціями.

Народний календар – це енциклопедія знань про життя людей, їх трудову діяльність, моральні норми, культуру, побут і дозвілля. Все це – ефективний і гармонійний комплекс ідейно-моральних, трудових; емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Важливо підкреслити, що для вчителів навчально-виховних закладів народний календар виконує роль природо відповідної програми національного виховання на традиціях.

Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі – трудова діяльність людей, різноманітні види праці і морально-естетичні їх оцінки. У процесі цілеспрямованої підготовки та відзначення свят і дат народного календаря в старшокласників виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціатив – українського народу до молодшого і діють у суспільстві; наслідування кращих моральних зразків своєї родини, українського народу, національних і, загальнопланетарних моральних цінностей.

Отже, виховання учнів на морально-побутових традиціях народу передбачає формування навичок свідомої поведінки, віковічних народних понять про добро і зло, а також доброзичливого ставлення до людей, вироблення вмінь власноручно примножувати культурно-мистецькі і здобутки, засвоювати і розвивати гуманні норми, принципи, правила співжиття та інші надбання народу. Важливо, щоб старшокласники систематично отримували знання про національні зразки та ідеали, традиційні морально-етичні погляди, переконання і норми взаємин людей, перетворювали їх у і власні принципи, щоб бути активними і свідомими практичними учасниками відродження і розбудови правової держави – України.

Забезпеченню цілісного процесу виховання учнів сприяють художньо-естетичні традиції регіону. Для успішного виховання необхідно досконало знати риси національної психології українства. Серед них вирізняється така особливість, як високий рівень естетизації при сприйманні навколишнього середовища, тобто світле, тонке відчуття та розуміння краси, на чому наголошують педагоги, художники слова, митці. Завдяки наявності на Україні центрів гончарства, вишивки, кераміки, плетіння з лози, полтавської різьби по дереву.

Отже, естетична сприйнятливість значно поглиблюється при умові цілеспрямованого ознайомлення з культурними надбаннями свого народу в минулому. Кожне звернення до традиційного культурного досвіду надзвичайно потрібне. Воно збагачує, урізноманітнює, розширює і оновлює естетичність сприйняття навколишньої природи, всього життя, праці й відпочинку українського народу в минулому і теперішньому. [17].

Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки.

Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує.

Отже, у періоди переоцінки основних життєвих цінностей саме традиція, як деяка колективна символічна дія здатна певним чином оперувати з минулим, реактивуючи  життєві енергію та сили людини, унеможливлюючи проникнення почуттів, що знесилюють. Традиція задає єдність часових, просторових, фрагментарних умов реалізації духовного потенціалу людини, суспільства, народу і в  цілому історії. Різні епохи, культури, різні способи життя. Але вони поєднані тільки в тому випадку, коли перехід із одного життєвого простору в інший припускає збереження повноти культурної пам’яті.

2. Використання традицій українського народу у естетичному вихованні.

Естетичне виховання передбачає загальну ерудованість особистості в галузі національної культури, прилучення її до народного мистецтва, пісенного, танцювального, хореографічного, образотворчого, декоративно-прикладного мистцтва і таким чином даний аспект впливу на особистість є особливо актуальним у сучасній освіті. Актуальною стає проблема підвищення  ефективності впливу естетичного виховання  не тільки  на інтелект, а й  на почуття молоді, її духовний світ. З огляду на це,нагальною проблемою є формування в людині самостійного ставлення до  дійсності  та  мистецтва,  сприяння  розвитку  та  освіченості  особистості,  залучення  її  до  духовних, національних і загальнолюдських цінностей, а також до художньо-творчої діяльності. Отже, особливої актуальності саме сьогодні набуває теза  «Від людини освіченої – до людини культури», що визначає відродження національної інтелігенції, створення внутрішніх передумов для розвитку творчої індивідуальності.

У  кожному  суспільстві  традиційність  має  свою  міру,  в  морально-естетичному  відношенні  вона  визначається  потребою  у  встановленні гармонійних  відносин  між різними поколіннями людей.

Повага до традиції – необхідний  елемент  історичного  наслідування,  пам'яті  і  вдячності  предкам, але  ії  слід відрізняти від традиціоналізму, який дає установку на незмінність буття  і  намагається  вирішити  національні  проблеми  і  протиріччя  шляхом повернення до минулого, в якому цих проблем не було або вони об'єктивно не усвідомлювалися.

Традиційна святкова культура українців становить цілісну систему, яка

включає створювані протягом багатьох віків народне мистецтво, пісні, танці,

народні вірування для відвернення зла і забезпечення добробуту і щастя.

Важливою складовою, що забезпечує високий духовний розвиток особистості, є естетичне виховання. Естетичне  виховання – складова  частина   виховного  процесу,  безпосередньо спрямована  на  виховання  здатності сприймати  і  перетворювати  дійсність  за  законами  краси  в  усіх  сферах  діяльності  людини.  Як  зазначає О.В. Духнович  у  своїй  праці  «Народна  педагогіка»,  національне  мистецтво  допомагає  глибше  вивчити  рідну мову,  історію  свого  краю,  народний  побут,  національні  традиції,  звичаї,  обряди,  пісенний  фольклор,  а  також прислів'я, вірування тощо, що у комплексі сприятиме формуванню національно свідомого громадянина України, його естетичних смаків. [14].

Отже, як бачимо, естетичне виховання найдоцільніше здійснювати за допомогою засобів, прийомів та методів української етнопедагогіки, головне завдання якої – навчити відчувати і розуміти красу у різних її проявах, забезпечуючи єдність між естетичним розвитком людини та її моральним, фізичним вихованням та трудовою підготовкою, формуванням потягу до художньої творчості. Основна увага приділяється пошуку нових форм  в

естетичному вихованні молоді на основі етнографічно-краєзнавчої роботи, фольклорних клубів, малих академій народних  мистецтв,  творчих  об’єднань  дітей,  пов'язаних  з  відродженням  ремесел  і   декоративно-прикладної творчості тощо.

Виховання людини завжди орієнтоване на вікову групу, у відповідності з можливостями і особливостями, які можуть  висуватися конкретними виховними завданнями і обиратися визначеними засобами і методами вихованого впливу. Психологи пропонують вікову періодизацію: дошкільний вік, раннє дитинство – до трьох років (група раннього віку в дитячому садку), переддошкільний 4-й рік життя дітей (молодша група садочка), – дошкільний – 5-7 років (середня група – 5-й рік, старша – 6-й рік і підготовча 7-й рік життя).  Шкільний вік розділяють на молодший (І-ІІ-ІІІ класи), середній (від IV до VIIкласу) і старший (від VIII до ХІ класу). Для повного виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть мати великий доповнюючий вплив на виховання волі і характеру та патріотизму. Немале місце в житті підлітків особливо з VIIІ класу, коли вони повинні зробити вибір дороги, одержати повну середню освіту,має інтерес до різних професій, визначення своїх інтересів, до будь-якої шкільної дисципліни чи практичної діяльності, в яку вони потрапили. Робота із соціальної орієнтації

учнів починається звичайно зі старшого підліткового віку, хоча інтерес до окремих професій, закріплений потім спеціальною виховною роботою,може проявлятися і у молодших школярів, особливо під впливом сім'ї.

Більш  значно  виявляється  роль  виховання  в  період  ранньої  юності,  коли  завершується  етап  виховання  в умовах школи або іншого навчального закладу. В учнів з'являються життєві перспективи і плани, формуються основи світобачення, складаються свої погляди на життя і своє місце в житті, хоча і на цьому етапі цілеспрямованість виховання здійснюється вихователями, і є, без сумніву, визначним, тобто тут найбільш яскраво проявляється активність самої особистості, її вибіркове ставлення до сприймання різних дій, формуються уміння протистояти асоціальним впливом, знаходити правильний вихід зі складних ситуацій, в яких ставить їх життя і які хоч-не-хоч виникають в силу значного розширення їх соціальних контактів.

Головною функцією виховання на цьому етапі є допомога учням у виборі професії, підготовка їх до створення власної сім'ї, формування соціальної активності визначення громадянської позиції. Тут важливий індивідуальний підхід у вихованні, так як в цьому віці в кожному учневі дуже яскраво виявляється індивідуальність, відображення його духовних потреб особистого інтересу. Індивідуальний підхід дуже важливий, як для здійснення  кращих  умов  для  розвитку  індивідуальних  задатків  і  здібностей,  так  і  для  допомоги  тим, хто  відчуває труднощі у використанні навчальних програм або допускає відхилення від норм поведінки, порушення трудової і суспільної дисципліни. [22].

Психологи відмічають, що шлях розвитку кожної особистості своєрідний, хоча й існують загальні для тієї чи іншої вікової групи ознаки. Так, старшокласники поставлені в таку соціальну ситуацію, коли вони повинні визначити своє місце не лише у плані майбутньої професійної діяльності, але й життєвого шляху в цілому.

Старший шкільний вік – це період інтенсивного фізичного і морального розвитку, соціального визначення, включення людини до активного життя держави. На старшокласника впливає нове положення, яке він починає займати у суспільстві, колективі, у системі суспільних відносин. Змінюється характер його  навчальної та громадської діяльності: вона виходить за межі школи. У старших школярів особливо інтенсивно розвивається моральна свідомість, з'являється потреба аналізу особистої поведінки, внутрішнього почуття. Молода людина здатна встановити, що вона володіє рядом психологічних якостей і станів (приязність, взаєморозуміння, принциповість, почуття обов'язку, честь, гідність). Її ідеали більш усвідомлені та стійкі. Вже напередодні 9 класу учні виявляють глибокий інтерес до інших людей, до їх внутрішнього світу, переконань,  поведінки. У них з'являється  потреба порівняти себе з іншими, оцінити; вони бажають розібратися  у своїх думках, почуттях, поглядах; помітно зростає їх інтерес до проблеми самовиховання.

Молодь у порівнянні з дітьми та підлітками стриманіша в зовнішньому вираженні своїх переживань, вона в цьому відношенні менш безпосередня. Наприклад, зосереджене обличчя юнака не завжди говорить про дійсну концентрацію уваги, сміх не завжди свідчить про радість, веселий настрій тощо.

З розвитком особистості відношення між психічним процесом і його зовнішнім вираженням стає багато значнішим, що створює свої труднощі для розуміння психіки на основі показників міміки.

Старший шкільний вік у багатьох відношеннях є «рубіжним». До відмінних у цьому віці новоутворень, станів особистості належать: прагнення оновити існуючі форми життя, перегляд власних поглядів, збагачення свого духовного світу, системи знань, поглиблення суджень. І в той же час, для них характерна повільна перебудова поведінки, прояв агресивності, непослідовність, відсутність стійкого контролю над собою та своїми діями. У

школярів різко змінюється мотиваційна сторона їх морального та естетичного розвитку. Вони швидко засвоюють навчальний матеріал, зростає їх працездатність,швидкість мислення тощо. В цей час продовжують розвиватися пізнавальні мотиви, з'являється інтерес до нових галузей, переборення труднощів у процесі їх добування,  активізується  бажання  приймати  участь  у  громадсько-політичному  житті  тощо.

Старший шкільний вік сенситивний у фізіологічному, психологічному, соціальному планах щодо формування почуттів, переконань, дій. У цьому віці створюються сприятливі внутрішні та зовнішні передумови для формування наукового світогляду, пізнавальних можливостей, інтелекту, виявлення творчості у різних галузях науки, мистецтва, громадської діяльності тощо.

У цей період сприйняття характеризується цілеспрямованістю, тривалістю уваги, смисловою пам'яттю, зростає її об'єм, розвивається теоретичне мислення, уява. Для цього віку характерний розвиток пізнавальних інтересів та інтелекту. Більш яскраво намічаються здібності абстрагувати поняття від дійсності, робити предметом аналізу власну думку, знаходити і ставити проблеми,тобто, виробляється нестандартний підхід до вже відомих питань, розвивається здібність включати власні проблеми до спільних. Науковці відмічають тісний взаємозв'язок у цьому віці між розвитком інтелекту і творчими здібностями. [20].

У самосвідомості учня реалізується уява, яку він складає про себе як про індивідуальну цілісність, відмінну від інших. Виникає бажання бачити себе кращим, сучаснішим. Порівнюючи себе з ідеальним «Я», старшокласник виявляє неадекватність, яка, в свою чергу, викликає внутрішній дискомфорт.

Потреба у самопізнанні та самовизначенні характеризує ставлення молодої людини і до зовнішньої дійсності: у навколишньому вона неодмінно шукає матеріал для побудови своєї особистості. Одним з таких матеріалів

стає  мистецтво.  Його  твори  відповідають  на  досить  значні  для  старшокласника  запитання,  вони  дозволяють емоційно пережити той досвід, який реально поки що  не доступний учням, зважаючи на обмеженість їх віку та соціального статусу. При цьому вказане призначення виконує не лише сучасна культура, а й класичне мистецтво, у якому старшокласника цікавлять духовні пошуки героїв.

Свідомий чи інтуїтивний потяг отримати певну цілісну концепцію людини породжує нерідко пекучий, випереджаючий інтерес до життя дорослих людей. Здатність юнацького віку до глибокого, емоційного,  адекватного сприйняття зумовлена розвитком самосвідомості та збагаченням емоційного світу, які викликають у юнаків та дівчат безліч нових естетичних переживань, які неможливо ні виразити, ні осмислити без допомоги мистецтва. У цьому віці школярі прагнуть знайти і зрозуміти істину.

Як показують психолого-педагогічні дослідження, з настанням духовної зрілості учні звертаються до мистецтва за моральними питаннями. Але вони готові також і до засвоєння достатньо складних теоретичних знань. У цьому віці посилюється ціннісно-орієнтаційна діяльність свідомості, пошук смислу життя, самостійне визначення всіх моральних, політичних, естетичних ідеалів. У старшокласників проходить інтелектуалізація сприйнять. Сприйняття мистецтва у старших школярів набуває самостійного характеру. Вони прагнуть обґрунтувати свої пристрасті та ідеали у галузі мистецтва на основі теоретичних знань і шляхом логічних роздумів: свідомо мотивується мета, відмічається наполегливе прагнення досягти її, оцінити явище з позиції критерію, започаткованого естетичною закономірністю.

Саме у юнацькому віці проходить становлення естетичної свідомості учнів. Внаслідок цього, у старшокласників нерідко спостерігаються різкі зміни у поведінці, серйозні естетичні переорієнтації, що робить особливо важливим  момент  естетичного  виховання  та  освіти,  збагачення  учнів  широким  кругозором  історико-культурних знань про мистецтво, принципів загальнолюдської моралі. [3].

Так, розвинуту в естетичному плані особистість характеризує наявність гуманістичних якостей і почуттів, що складають естетичну свідомість: сталий інтерес до мистецтва, вихований художній смак, розвиненість творчих здібностей, грамотне судження про твори мистецтва, можливість самостійно і об'єктивно оцінювати його моральний зміст і, як результат, будувати своє життя адекватно вищим нормам людської моралі і естетичної

довершеності.

Вирішення соціальних завдань, формування всебічно розвиненої особистості, задоволення її естетичних потреб в умовах відродження її національної культури,народних традицій, звичаїв, обрядів, здійснюється  на основі таких принципів:

  1.  Первинність національної культури під час вивчення світової, пізнання перлин світового мистецтва через призму національних першоджерел. Залучення дітей до вивчення історії рідного краю, його легенд та повір’їв, пісенної творчості та художніх промислів, побуту; акумуляція художнього досвіду поколінь певного регіону, етнічної групи, народу в цілому;
  2.  Рідномовність в художньо-виховному процесі. Фольклор як джерело творчості митця об'єднує в собі витоки рідної мови, її діалекти, витоки, повір’я, традиції. Саме побутування в молодіжному середовищі і традицій народної творчості визначально впливає на процес формування національної свідомості, поваги до мови та культури свого народу, його мистецької скарбниці, а відтак і до  культурних  надбань  інших  народів;
  3.  Рівноправність  інонаціонального та  національного  компонентів у визначенні  форм  та  методів  естетичного  виховання  в  національній  освіті;  Врахування  етнопсихологічних особливостей національного художнього мислення та відповідність морально-етичним ідеалам народу;
  4.  Принцип регіональності. Кожному регіону України притаманні свої традиції та звичаї, обряди, народний побут, мистецтво, ремесла. Принцип регіональності передбачає наслідування художньо-естетичних надбань і вимагає в умовах національного самовизначення освіти залучення молоді до активної участі в збереженні пам'яток культури,  до  освоєння  традиційних  ремесел  і  народних  промислів;
  5.  Принцип  календарної  організації естетично-виховної роботи випливає з того, що весь устрій життя народу, свята, обряди пов'язуються з народним календарем, що об'єднує національну культуру, традиції, духовність та ін.

Слід  підкреслити,  що  українська  побутова  культура  завжди  була  максимально  естетизована,  що  свідчить про творчу обдарованість народу. Сфера побуту відіграє важливу роль у становленні особистості дитини, її духовного світу. Її вплив, сильний і непомітний, відбивається як на світогляді, так і на світовідчутті. Він впливає на  сприймання  особистості,  мислення,  установки,  ціннісні  орієнтації,  визначає  людські  взаємини,  впливає  на діяльність людини, її самопочуття, настрій, емоційний тонус, смаки та уподобання.

Побут являє собою універсальну сферу прояву естетичної культури особистості. Формуючи середовище (матеріальне й духовне), людина втілювала свої життєдайні сили (природні сили, здібності, потреби, творчість).

Специфіка формування естетичної культури молоді засобами української народної педагогіки в процесі підвищення рівня їх духовного розвитку визначається тим, що саме етнопедагогіка увібрала в себе усі ті чинники, що передають народну мудрість, накопичену протягом століть, не дозволяють розірвати зв’язок поколінь, втратити пам’ять про минуле, є важливим засобом формування як естетичної, так і духовної та трудової культури.

Життєвість та сила народних традицій в школі – в їх наступності та стабільності. Завдяки цьому у молодих людей  виховується  почуття  національної  гідності  за  наше  минуле,  збагачується  сьогодення,  формуються  стійкі естетичні  смаки,  моральні  цінності,  виховується  культура  поведінки.  Отже,  їх  використання  в  процесі  підвищення рівня духовності має надзвичайно велике, а іноді й вирішальне значення. [12].

Диференційований підхід до системи практичних завдань та вправ передбачає розширення знань молоді про народні свята, звичаї, обряди, фольклор, рідну мову, її виражальні можливості, формує стійкі естетичні смаки, ідеали, викликаючи естетичні  переживання, спонукає  до власної творчості, підвищує духовний та розумовий розвиток, впливаючи на формування їх світогляду та поведінку.

Формування естетичної культури молоді у процесі підвищення рівня духовності буде ефективнішим, якщо здійснюватиметься засобами  української народної педагогіки, викликаючи  естетичні  переживання,  роздуми;  побут  за  цих  умов  може  набувати  художньо-естетичного  забарвлення.

Отож, як бачимо, можливості для підвищення рівня духовності молодих людей в процесі естетичного виховання безмежні. Але результативність багато в чому залежить від того, якими засобами, методами та прийомами  воно  здійснюватиметься.  А  тому  однією  з  концептуальних  основ  нового  педагогічного  підходу має стати українська народна педагогіка.

ІІІ. Шляхи взаєморозуміння до культурно-національних особливостей інших націй

На теренах України люди живуть багато тисячоліть. Це представники різних народів, народностей і націй. Приналежність людини до нації або народності називають національністю.

Нашу країну називають багатонаціональною, оскільки віддавна в Україні мешкають українці, росіяни, білоруси, болгари, молдовани, румуни, угорці, німці, поляки, татари, кримські татари, караїми, греки, євреї, албанці, гагаузи, цигани – загалом представники близько 130 національностей. Тісні й тривалі політичні та господарські зв'язки, спільні інтереси сформували почуття приналежності до українського народу в представників різних народностей і націй, що проживають на її території.

Більшість населення України становлять українці, однак і представники інших народів є громадянами України і, відповідно, мають ті самі права і обов'язки, що й українці. Жоден громадянин держави не може мати менше або більше прав, ніж інші, внаслідок свого національного походження.

Багатонаціональна (про країну, державу) – яка складається з багатьох націй, створена різними націями. Народ – усе населення, усі жителі тієї чи іншої країни або частина жителів, пов'язаних спільною мовою, традиціями і культурою.

Національність – належність людини до якої-небудь нації.

Нація – історична форма спільності людей, об'єднаних єдиною мовою, територією, глибокими внутрішніми економічними зв'язками, певними рисами культури та характеру.

Працюючи в малих групах, наведіть приклади прав, які мають різні народи, що мешкають в нашій країні. Подумайте, які ще права слід забезпечити громадянам демократичної держави - представникам різних національностей.

Оскільки представники різних народів говорять різними мовами, сповідують різні релігії, мають притаманні їм особливі традиції та звичаї, демократична держава повинна забезпечити їм право на збереження їхньої культури. Наприклад, зрозуміло, що громадяни України повинні володіти державною мовою. З іншого боку, законними є й права різних народів і націй на навчання дітей, видання літератури, створення телебачення чи радіомовлення рідною мовою кожного народу. Не визнавати такі права кожної національності - значить створювати підґрунтя для конфліктів, а отже – загрози для єдності держави та миру в суспільстві. [21].

Для розв'язання питань відносин між народами, які живуть в Україні, недостатньо тільки державного врегулювання мовного питання – через закон.

У громадянському суспільстві одним з основних моральних правил у відносинах між народами і водночас запорукою суспільної злагоди має виступати терпимість, толерантність.

Як висловлювався Аристотель: «Хто рухається вперед у знанні, але відстає в моральності, той більше йде назад, аніж вперед». Ці слова відомого стародавнього вченого – гуманіста Аристотеля найбільш влучно відображають актуальну проблему сьогодення: проблему взаєморозуміння.

Саме взаєморозуміння, ненасильства, а не терпимості, як часто витлумачують поняття «толерантність». Воно передбачає лише нормальні цивілізовані стосунки між людьми, усвідомлення того, що світ і соціальне середовище багатомірні, а отже, і погляди на цей світ різні, вони не можуть і не повинні зводитися до одноманітності або бути на чиюсь користь.

Толерантність є основою демократії, а непорозуміння у поліетнічному, поліконфесійному, полікультурному суспільстві призводить до порушення прав людини, насильства та конфліктів. Втілення в життя гуманістичних ідей милосердя, прав людини, людської гідності й громадянської відповідальності є нині не тільки бажаним із суто етичних міркувань, а й необхідним для прогресу й самого виживання людства.

До основних функцій толерантності можна віднести:

1. Миротворча – визначає багатовимірюваність середовища та різноманітних поглядів;  забезпечує гармонійне співіснування представників, що відрізняються один від одного за різними ознаками; служить суспільним гарантом недоторканості та ненасильства стосовно різного роду меншин.

2. Регулююча – надає вихід із конфліктних ситуацій; орієнтує стосунки між людьми на дотримання рівноправності, поваги та свободи.

3. Психологічна – забезпечує етнічну та соціальну самоідентифікацію; служить основою для нормалізації психологічної атмосфери в групі, певному прошарку суспільства і суспільства в цілому.

4. Виховна – розвиває співпереживання, вміння правильно та лояльно оцінювати вчинки інших; є зразком організації життєдіяльності у соціумі.

5. Комунікативна – розвиває готовність до спілкування, співробітництва і взаєморозуміння, зокрема із представниками різних груп, іншого світогляду тощо.

6. Функція збереження культури – забезпечує збереження та збагачення культурного досвіду групи, етносу, прошарку суспільства.

7. Феліцитологічна – дозволяє отримати щастя від спілкування з іншими водночас із усвідомленням власної індивідуальності, від визнання групою і суспільством в цілому.

Говорячи про толерантну свідомість серед молоді, маємо на увазі, в першу чергу, толерантність соціальну, яка вже включає у себе релігійну, етнічну, мовну та інші види толерантності. [5].

Будь-якому суспільству властиве розшарування людей за професійними, економічними, мовними, етнічними ознаками, розподіл на «своїх» і «не своїх». Кожен суспільний прошарок має свої цінності, свій образ життя, свої переконання. Система освіти має великий вплив на виховання молоді. Основні її задачі – формування позиції громадянина, соціальної активності, емоційної стійкості, комунікабельності та толерантності.

Варто зазначити, що особливо важко формується толерантність до «іншого», коли мова йде про етнічні, національні та релігійні відмінності. У багатьох вишах навчаються студенти з різних кутків планети, або їхні сім'ї походять зі змішаних родин, і це знаходить прояв у їх зовнішності, міміці, кольорі шкіри, мові, віруваннях тощо. Толерантна людина ніколи не буде насміхатися, принижувати того, хто не такий як інші, або, на її думку, є негарним.

Погляд на взаємини, коли виявляється неповага до представників інших народів, зверхність та визнання своєї національності вищою за інших називається шовінізмом. Він не має нічого спільного з любов'ю громадянина до своєї Батьківщини – патріотизмом.

Найнебезпечнішим різновидом шовінізму є фашизм, або нацизм, пам'ятний людству з часів Другої світової війни. Напередодні цієї війни до влади в Німеччині прийшли нацисти, які вважали, що всі інші народи є неповноцінними, меншовартісними і повинні служити німцям як представникам «вищої раси». Основний план нацистів та їхнього вождя Гітлера полягав у тому, щоб встановити панування над усім світом, перетворивши населення інших країн на рабів. Для світу це стало трагедією й призвело до смерті десятків мільйонів людей.

Нацизм – течія фашизму, яка насаджувалася в гітлерівській Німеччині.

Патріотизм – любов до своєї країни, вірність їй.

Шовінізм – думки й ідеї, що проповідують зверхність, панування однієї нації за рахунок пригнічення інших, розпалюють національну ворожнечу.

Фашизм – суспільна течія, представники якої пропагували національну винятковість свого народу, ненависть до інших національностей, розпалювали ворожнечу між народами.

Кожен із нас повинен усвідомлювати, що слід шукати шляхів до взаєморозуміння з представниками будь-яких народів, що живуть в Україні незалежно від їхніх культурно-національних особливостей. Інакше можливі конфліктні ситуації. Наприклад, декілька років тривало кровопролиття в одній з багатонаціональних країн Європи – Югославії. Вона розпалася на низку незалежних держав, які вирішували свої суперечки на національному ґрунті та територіальні претензії один до одного шляхом війни. [4].

Пам'ятаймо: співіснування народів і націй в одній країні – це завжди шлях до їх взаємозбагачення, взаємовідкриття і створення спільної культури всього людства.

Культурний розвиток кожного народу проходить у процесі постійних взаємин різних народів між собою, у процесі культурних впливів одного народу на інший... такі культурні впливи є необхідною передумовою культурного розвитку й поступу кожного народу. І чим більше є різних впливів культурних, які народ сприймає, вбирає в себе, перетворює і розвиває, тим культура цього народу є багатшою.

Отже, правилами співжиття різних народів у багатонаціональній демократичній державі, необхідними для того, щоб наша держава розвивалась і квітла, є:

  1.  дотримуватися рівних прав і визнавати цінність культури всіх народів, що мешкають в Україні;
  2.  намагатися дізнаватися про культуру своїх сусідів;, співпрацювати, допомагати в інтересах розвитку країни;
  3.  обмінюватися поглядами, досвідом, ідеями з представниками інших народів;
  4.  досягати домовленостей, приймаючи спільні рішення. [7].

Треба пам’ятати, що окрім навчальних закладів, значний час молодь проводить разом із родиною. Приклад батьків та виховання в сім'ї є не менш важливим, аніж формування толерантності та взаєморозуміння до культурно-національних особливостей інших націй у школі чи вищих навчальних закладах.  Діти – це дзеркало стосунків і характерів їхніх батьків. Тому дуже важливо ставитися до дитини толерантно: не ображати, не принижувати, прислухатися до її думок, спілкуватися без сварок і конфліктів, вміти прощати самим і просити вибачення, якщо провинилися. Виховувати на власному прикладі найважче, проте найефективніше.

Висновок

Кожне покоління входить у життя через освіту, виховання, соціалізацію, самопізнання і самотворення індивідууму як особистості. Передусім, саме шляхом передачі соціального досвіду від старших до прийдешніх поколінь традиції забезпечують засвоєння найвищих національних, культурних і матеріальних, нагромаджених віками цінностей, норм, правил, ідеалів, відображають наступність соціального досвіду.

Традиції, спрямовані на розширення знань про свій народ, уможливлюють реальний особистий вибір у житті, праці, моралі, у сучасному естетично-творчому, побутовому відродженні національного менталітету. Отже, традиції поєднують способом передачі найцінніші моральні й матеріальні здобутки українського народу минулих епох і теперішнього часу.

Отже, як підкреслюється в етнографії, «традиції» – це процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей", соціальних і культурних явищ, що історично склалися. Таким чином, традиції складаються в суспільному житті певного народу, в сім'ї, школі, побуті, праці, моралі, мистецтві тощо.

Під національними традиціями розуміють своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті.

Національні традиції відображають наступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між людьми певної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної діяльності.

На активність виникнення і розвитку традицій значний вплив має конкретна історична епоха чи її період. Вони актуалізують свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства.

Отже, традиції, звичаї, обряди та свята – необхідний елемент соціального і особистого життя людини. Не можна не погодитися з тим, що зневажливе ставлення до національних надбань, характерне для недалекого минулого нашої історії, нехтування національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу, національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання, самовдосконалення.

У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного – до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького.

Оскільки виховання школярів здійснюється в певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення у змісті й засобах виховання.

При виділенні педагогічних умов ефективного використання національних традицій у естетичному вихованні молоді, необхідно зупинитися на характеристиці таких педагогічних умов:

  1.  Зв'язок виховання молоді засобами національних традицій із життям
  2.   Врахування вікових та індивідуальних особливостей у вихованні з використанням національних традицій.
  3.  Емоційність виховання.
  4.  Комплексний підхід до використання українських народних традицій у вихованні молоді.
  5.  Доступність національних традицій.

Діалектичні зв'язки між національним і загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету. Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку культури передусім корінного етносу певної території. Це ж, на наш погляд, стосується і регіону, розвиває значення регіональних традицій у загальноукраїнському контексті.

Отже, виховання на традиціях реалізує, по-перше, глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі – загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним школярем самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, і в той же час, по-третє,  як самобутньої індивідуальності, необхідності з цією метою самоучіння і самовиховання.

Завдання молодої української держави у зв'язку з цим полягає у створенні оптимальних умов оволодіння народними традиціями, в наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування високоморальних якостей громадянина.

Традиції – це широке філософсько-педагогічне поняття. Як педагогічний феномен вони являють собою основу і комплексний засіб виховання в умовах українського державотворення, центральний, структурний компонент

українського народознавства. Таким чином, традиції входять до складу українського народознавства або українознавства і визначають його основний зміст.

Педагогічна сутність національно-культурних традицій полягає у відтворенні в наступних поколінь того кращого, що вироблено українським народом упродовж усієї історії свого існування. Отже, виховання учнів початкових класів на національно-культурних традиціях українського народу забезпечує їх прилучення до високих духовних і матеріальних надбань свого народу, засвоєння і примноження кращих звичаїв, моральних норм, естетичних цінностей та інших елементів культурної спадщини, кращих психічних якостей українського народу, специфіки його емоційної та інтелектуальної сфери, що зберігаються нацією, розвиваються і передаються протягом століть.

Таким чином, традиції – це самобутнє культурно-історичне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність усіх поколінь українського народу, і навіть більше єдність усіх етносів, що населяють Україну. Традиції забезпечують формування вірності Вітчизні і національним вартостям, а через них  і вічним загальнолюдським цінностям.

Разом з цим, національно-культурні традиції нашого народу, його окремішність, здібності; здобутки – це вклад української нації в загальнолюдську скарбницю духовності, в світову культуру.

Отже, через національне ми зможемо наблизитися до загальнолюдського, завдяки збереженню своєї високоморальної національної самобутності увійдемо як рівноправні до європейської співдружності народів і країн.

Найбільш ефективним чинником виховання поваги і любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу. Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом.

Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної, правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний обов'язок. Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості, інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу.

Список використаної літератури

  1.  Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство в дошкільному закладі. — К., 2002.
  2.  Болтарович 3. Традиції сімейного виховання // Народна творчість та етнографія. — 1993. — № 2.
  3.  Балашкевич А. Виховне поле традицій минулого // Рідна школа. -997.-№2. – с. 21-24.
  4.  Богуш А. М., Лисенко Н. В. Уроки народознавства в дошкільних закладах. - К., 1994. - 398 с.
  5.  Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології. – К.: Школяр – Фада ЛТД, 2000. – 416 с.
  6.  Волкова Н. Педагогіка. – К.: Вид. центр «Академія»,2001. – 576 с.
  7.  Вишневський  О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Омелян Вишневський. – Дрогобич: Коло, 2006. – 608 с.
  8.  Арендт Х. Між минулим і майбутнім. / Ханна Аренд; Пер з англ. Вілен Черняк. – К. : Дух і Літера, 2002. – 321 с.
  9.  Балл Г. О. Орієнтири сучасного гуманізму (в суспільній, освітній, психологічній сферах) / Георгій Балл. — К.; Рів-не: Видавець Олег Зень, 2007. — 170, [1] с.
  10.  Богданова Н. Виховання як засіб управління естетичною свідомістю / Н. Богданова // Вища освіта України. — 2008. —  № 4. — 91–97 с.
  11.  Бех І. Д. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології / І. Д. Бех // Педагогіка і психологія. – № 3 (24) – 1999. – К. : Педагогічна думка, 1999. – 5 – 14 с.
  12.  Біленко Т. І. Мова, хронотоп і глобалізаційний процес // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. / Т. І. Біленко – Дрогобич: Науково-видавничий центр ДДПУ ім. І. Франка, 2008. – с. 78 – 89.
  13.  Бурлачук В. Ф. Традиція, ритуал, свято як система соціального відчування / В. Ф. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 2. – с. 147 – 159.
  14.  Гуменникова Т.Р. Українські національні традиції як засіб формування першооснов моральної культури // Початкова школа. -1996. -ІІ.-С.38-40.
  15.  Дорошенко О.А. Із джерел народної педагогіки // Радянська школа. -№ 11.-1990.
  16.  Дем'янюк Т.Д. Народознавство б школі: досвід, проблеми, пошуки. - К.: Інформ.-вид. центр "Київ", 1993. - 80 с 42. Дем'яненко Н. Н. Щоб рідною мовою озивалася до наших дітей наука // Вісник Полтавського педінституту. - Полтава, 1998. -С. 11-27.
  17.  Макарено А.С. Книга для батьків. Лекції про виховання  дітей. – К., 1972. – 427c.
  18.  Руденко Л.А. Естетичне виховання учнів засобами слова.// Початкова школа. –1996.-№ 3.- С.25-27.
  19.  Стельмахович В.Г. Виховний ідеал української народної педагогіки // Початкова школа. –1994.- №2
  20.  Омельченко Ж.О. Формування загальнолюдських цінностей у старшокласників: Автореферат дисертації / Харківський держ. пед. ін-т ім. Г.С.Сковороди. - Х 1992. -21 с
  21.  Яценко Т. О. Історичне коріння українського народного виховання // Українська література в загальноосвітній школі, 2001. – № 3, с.148-155.
  22.  Яценко Т. О. Родинне виховання на засадах народної педагогіки // Педагогіка і психологія, 1997. – № 2, с.88-94.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35466. Проектирование информационных систем 701 KB
  Суть: описание обработки потоков данных с определением их переходов от функции к функции хранения внешних обменов. Любая реализация накопления и хранения данных. Построение модели: 1 определение общих данных 2 построение контекстной диаграммы м. 4 Описание: составляются спецификации действий и данных.
35467. Основные параметры микропроцессоров. Типы микропроцессоров 130.5 KB
  Дополнительные инструкции в небольших количествах вводились во многих МП 286 486 Pentium Pro и т. Но существенное изменение состава инструкций произошло в МП 386 этот состав далее принят за базовый Pentium MMX Pentium III Pentium 4. отличающиеся от базовой модели разрядностью шин тактовой частотой надежностью работы габаритами потреблением энергии амплитудой напряжения и другими параметрами; микропроцессоры Pentium Pentium II Pentium III имеют много различных модификаций некоторые из них будут названы ниже; число...
35468. Разновидности системных плат 247 KB
  Системные платы Системная или материнская motherboard MB плата это важнейшая часть компьютера содержащая основные электронные компоненты машины. С помощью материнской платы осуществляется взаимодействие между большинством устройств машины. Существует две основные разновидности конструкции системной платы СП: на плате жестко закреплены все необходимые для работы микросхемы сейчас такие платы используются лишь в простейших домашних компьютерах называемых одноплатными; непосредственно на системной плате размещается лишь...
35469. Системы телеобработки данных 51 KB
  Под техническими средствами телеобработки понимается совокупность технических средств системы обеспечивающих ввод данных в систему передачу данных по каналам связи сопряжение каналов связи с компьютером обработку данных и выдачу результатных данных абоненту. Наряду с техническими средствами для осуществления режима телеобработки у компьютера должно иметься и достаточно сложное программное обеспечение выполняющее такие функции как: обеспечение работы компьютера в различных режимах телеобработки; управление сетью телеобработки данных;...
35470. Классификация и архитектура информационно-вычислительных сетей 30 KB
  Основное назначение информационновычислительных сетей ИВС обеспечение эффективного предоставления различных информационновычислительных услуг пользователям сети путем организации удобного и надежного доступа к ресурсам распределенным в этой сети. Эффективность решения указанных задач обеспечивается: распределенными в сети аппаратными программными и информационными ресурсами; дистанционным доступом пользователя к любым видам этих ресурсов; возможным наличием централизованной базы данных наряду с распределенными базами данных; ...
35471. ПРИНЦИПЫ ПОСТРОЕНИЯ ТЕЛЕКОММУНИКАЦИОННЫХ ВЫЧИСЛИТЕЛЬНЫХ СЕТЕЙ (ТВС) 199.5 KB
  Абонентская система AC это совокупность ЭВМ программного обеспечения периферийного оборудования средств связи с коммуникационной подсетью вычислительной сети выполняющих прикладные процессы. Для ТВС принципиальное значение имеют следующие обстоятельства: ЭВМ находящиеся в составе разных абонентских систем одной и той же сети или различных взаимодействующих сетей связываются между собой автоматически в этом заключается основная сущность протекающих в сети процессов; каждая ЭВМ сети должна быть приспособлена как для работы в...
35472. Модель взаимодействия открытых систем 113 KB
  Указанные задачи решаются с помощью системы протоколов и стандартов регламентирующих нормализованные процедуры взаимодействия элементов сети при установлении связи и передаче данных. Протокол это набор правил и методов взаимодействия объектов вычислительной сети охватывающий основные процедуры алгоритмы и форматы взаимодействия обеспечивающие корректность согласования преобразования и передачи данных в сети. Говоря на разных языках люди могут не понимать друг друга также и сети использующие разные протоколы.
35473. Техническое обеспечение информационно-вычислительных сетей 78 KB
  Последние выполняют эффективную обработку данных и дистанционно обеспечивают пользователей сети всевозможными информационновычислительными ресурсами. Рабочая станция work station подключенный к сети компьютер через который пользователь получает доступ к ее ресурсам. Часто рабочую станцию равнокак и пользователя сети и даже прикладную задачу выполняемую в сети называют клиентом сети.
35474. Безопасность информации в сетях 79.5 KB
  К основным умышленным угрозам безопасности относятся: раскрытие конфиденциальной информации главным образом путем несанкционированного доступа к базам данных или прослушивания каналов связи; компрометация информации реализуется как правило посредством внесения несанкционированных изменений в базы данных внесения и использования компьютерных вирусов; несанкционированное использование ресурсов сети является средством раскрытия или компрометации информации но имеет и самостоятельное значение; несанкционированный обмен...