88382

Своєрідність автобіографічних творів Рея Бредбері. Автобіографічний роман «Кульбабове вино»

Курсовая

Литература и библиотековедение

Зарубіжна бібліографія присвячена автобіографічним творам Бредбері і зокрема роману Кульбабове вино досить велика. Дитина нездатна зрозуміти що дитинство – щаслива неповторна пора може найбільш щаслива в житті людиниІ це протиставлення дитинства світу дорослих певна ідеалізація дитинства додає повести Бредбері особливого значення...

Украинкский

2015-04-29

82.63 KB

16 чел.

37

                                                 ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………2

РОЗДІЛ І. Ред Бредбері – письменник і людина

  1.  Фантаст, який вірить у диво………………………………………5
  2.  Жанрова своєрідність творів Рея Бредбері……………………..10

РОЗДІЛ ІІ.  Автобіографічний роман «Кульбабове вино»

2.1. Ред Бредбері і його роман «Кульбабове вино»………………….17

2.2. Образ Дугласа Сполдінга – головний образ роману «Кульбабове вино»…………………………………………………………………………….20

2.3.Художні засоби роману………………………………………………29

ВИСНОВОК……………………………………………………………34

Список використаної літератури……………………………………37

                 

                                            ВСТУП

Актуальність проблеми дослідження. Зарубіжна бібліографія, присвячена автобіографічним творам Бредбері, і, зокрема, роману «Кульбабове вино», досить велика. Однак у вітчизняному літературознавстві серйозних робіт, присвячених проблематиці роману «Кульбабове вино» і образу головного героя, що ототожнюється із самим автором небагато. Що пояснюється в основному тим, що автобіографічні твори тривалий час знаходилися на узбіччі літературознавчих інтересів нашої країни.

Уже відзначалася передмова В. Бобрецова до роману «Кульбабове вино». Сюди ж відносяться інші короткі передмови (зокрема, В. Скурлатова, А. Оганяна, Є. Ванслової), стаття Е. Романова в книзі «Письменники США», окремі статті в пресі, в підручниках із зарубіжної літератури, сторінки в окремих монографіях (Ю.В. Покальчук), у журналі “Відродження” (1994, №5-6) тощо.  

Усюди про роман «Кульбабове вино» говориться небагато, загалом   Ю. Покальчук звертає увагу на те, що «повість написана дуже поетично. Власне, це і є поезія, чи, скоріше, поетизація дитинства. Саме поетизація, тому що дитина через цілісність сприйняття навколишнього, через безпосередність мислення і щирість емоцій, а також через відсутність досвіду і недосконалість логічного мислення не може сама оцінити і відчути всю красу такого спонтанного ставлення до життя. Дитина нездатна зрозуміти, що дитинство – щаслива неповторна пора, може, найбільш щаслива в житті людини…І це протиставлення дитинства світу дорослих, певна ідеалізація дитинства додає повести Бредбері особливого значення» [11,c.113-114].

Є.І. Бухарова відзначає, що «Ця книга – гімн чудесному світу дитинства, з яким зв'язані світлі поетичні і філософські миті буття…Для Бредбері це пора безпосередніх почуттів, яскравих фантазій і чудес, безлічі важливих відкриттів і одкровень. Поважне ставлення письменника до початкового етапу людського життя співвідносить твір «Кульбабове вино» з гуманістичною культурною традицією» [4,c.229].

В. Скурлатов, бачачи в дитинстві письменника корені усієї його творчості, пише: “У Лева Толстого залишилася від дитинства на все життя казка про зелену паличку, а в Рея Бредбері – ностальгія по “зеленому місту” (Грінтауну), що нею перейнята в якомусь ступені автобіографічна повість “Кульбабове вино” [14, c.644].

"Кульбабове вино" називають універсальною повістю про дитинство, у якій кожен читач незалежно від статі, віку і віросповідання знайде щось знайоме собі. Це твір, як написано в статті, присвяченої 80-річчю Бредбері в київських «Подробицях», «істотно корегує в наших очах традиційно

Образ головного героя в досліджуваному романі багато в чому автобіографічний. Уже тому аналіз його становить особливий інтерес для розуміння специфіки світогляду Бредбері, його становлення, оскільки корені й орієнтири творчості будь-якого письменника завжди сягають у дитинство. Лінію даного роману продовжує певною мірою детективний за жанром, але теж автобіографічний за своєю суттю роман «Смерть – діло самотнє» (1985).

«Кульбабове вино» – особливий роман Бредбері не тільки через свою фантастичність а й автобіографічність. Цей роман дуже світлий, поетичний, теплий. У ньому дуже відчутна магія реальності, магія дитинства і самого містечка Грінтаун з його чудакуватими мешканцями. А в самому Дугласі сконцентрована уся філософія, що сповідується американським фантастом, перекладена на дитяче поетичне сприйняття. Поетичність бачення і світорозуміння, глибока метафоричність мови складають додатковий підтекст роману. Образ Дугласа, незважаючи на зазначений вік у 12 років, дуже багатогранний, а філософія його світу досить самостійна і своєрідна. Перелічене робить актуальним дослідження цього образу в контексті інших літературних образів Рея Бредбері.

Предмет дослідження. Автобіографічна проза Рея Бредбері.

Об’єктом дослідження є автобіографічний роман «Кульбабове вино».

Мета дослідження:  з’ясувати своєрідність автобіографічних творів Рея Бредбері; проаналізувати автобіографічний роман  «Кульбабове вино» та співставити його з життям автора; охарактеризувати головного героя роману та порівняти його з Бредбері; опрацювати літературу з теми дослідження.

Для реалізації поставленої мети формуємо такі наукові завдання:

  1.  опрацювати наукову літературу з теми дослідження;
  2.  з’ясувати своєрідність автобіографічної прози Рея Бредбері;
  3.  зробити аналіз роману «Кульбабове вино»;
  4.  визначити його основні риси та спів ставити з життям письменника;

Теоретико-методологічна основа роботи. Творчість Р.Бредбері досліджувалася такими літературознавцями, як Юлія Біломлинська («Про старого і стареньку»), Ю.М. Анютин («Реальність фантастичного світу»), Аран Оганян («По слідах однієї людини»), Наталія Рисова («Дорогий містер Бредбері»), Павло Хмара («Ще одна остання розповідь»), Стівен Кінг (розділ з книги «Танець смерті»), Ясен Засурський («Про Рея Бредбері як людину і письменника»), Олена Госизіна («American Dream VS American Dreamers»). В зоді роботи був використаний описовий та аналітичний методи.

Практичне значення. Основні положення роботи можуть бути застосовані  у роботі викладів  вузів, середніх навчальних закладів, учителями шкіл у курсах історії світової літератури, у спецкурсах, на семінарах.

       Обсяг та структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел, що налічує 23 положення. Загальний обсяг роботи 37 сторінок, основного тексту 35.

РОЗДІЛ І.  РЕД БРЕДБЕРІ – ЛЮДИНА І ПИСЬМЕННИК

1.1 Фантаст, який вірить у диво

Ще у дитячому віці, мешкаючи з батьками в тихому провінційному містечку Вокігані, штат Іллінойс, яке згодом буде змальоване не в одному творі письменника як незабутній Ґрінтаун (Зелене місто), майбутній «фантаст №1» починає писати оповідання про далеку, загадкову планету Марс. В одному з інтерв’ю на запитання: «В якому віці ви почали писати?» - письменник відповів: «У 12 років я не міг купити продовження «Марсіанського воїна» Едгара Берроуза, адже ми були бідною сім’єю… І тоді я написав свою власну версію» [6, 218-219]. Так почалася літературна кар’єра одного з найвидатніших письменників ХХ століття…

Це попервах дитяче захоплення не згасло й після того, як його батько в пошуках заробітку переїхав із сім'єю до Каліфорнії, і там, на околиці величезного Лос-Анджелеса, неподалік від уславлених голлівудських «фабрик мрій», юний Бредбері закінчив середню школу, але й тоді, не маючи змоги продовжити навчання й мусячи заробляти на життя продажем газет, він ні на день не полишав своїх літературних спроб. Систематично відвідуючи бібліотеку, він жадібно всмоктував знання і в такий спосіб став енциклопедично освіченою людиною (сам письменник напівжартома називає себе «бібліотечним випускником»).

Наполеглива праця зрештою дала свої наслідки: на початку 40-х років поодинокі оповідання Бредбері почали з'являтися друком, спершу в невеликих місцевих журналах, а згодом у «престижних» виданнях, і в 1947 р. вийшла перша збірка «Темний карнавал», яка, проте, не принесла авторові ні успіху, ні статків. Справжній успіх приходить до Бредбері через три роки, коли з'являються «Марсіанські хроніки», цей, за його висловом, «негаданий роман», скомпонований з окремих оповідань про Марс і марсіан за порадою видавничого редактора, авторового однофамільця Волтера Бредбері (це йому письменник згодом присвятив «Кульбабове вино»). Звісно, назвати «Марсіанські хроніки» романом чи повістю можна лише умовно — строго кажучи, це все-таки розлогий цикл оповідань.

«Марсіанські хроніки» були першим виданням Рея Бредбері на теренах СРСР. Він і досі користується попитом і свого часу був високо оцінений у впливовому огляді знаменитого Крістофера Ішервуда.

Саме цей роман створив Бредбері репутацію наукового фантаста, водночас долучивши його до товариства високоталановитих Роберта Гайнлайна, Айзека Азімова і Артура Кларка, котрі намагалися впровадити в цей жанр фантазію і респектабельність.

Ім'я Бредбері стало відомим, і ось уже одна за одною виходять його нові книжки оповідань: «Ілюстрована людина» (1951), «Золоті яблука сонця» (1953), «Жовтневий край» (1956), «Ліки від меланхолії» (1959), «Машини радості» (1964), «Про тіло електричне я співаю» (1969), «Далеко за північ» (1976). А між ними, ще в 50-х роках, з'являються і твори «великої прози», що принесли авторові світове визнання: фантастична антиутопія «451° за Фаренгейтом» і автобіографічна повість «Кульбабове вино».

На думку багатьох літературних критиків, найцікавішим у творчому доробку Бредбері є роман « 451° за Фаренгейтом». Назва повязана з температурою, за якої горять книжки, а сам твір є нео-орвеллівською історією про тоталітарне суспільство, в якому книжки заборонені. Цей твір став своєчасним застереженням проти антикомуністичної істерії, яка охопила у повоєнний період США.

Загалом у творчому доробку письменника-фантаста є понад вісімсот творів. Це декілька романів та повістей, сотні оповідань, десятки п’єс, кіно-, радіо-, та телесценаріїв, ряд статей, нотатків, передмов, а також багато віршів.

Свою письменницьку діяльність Бредрері розпочав у час відкриття нових вимірів науково-технічної революції, художнього дослідження соціальних та психологічних перспектив, оволодіння атомною енергією, космічним простором, робототехнікою. Цей бурхливий процес технізації ХХ століття вплинув на створення аматорських об’єднань американських «фанатів фантастики», і це призвело до справжнього виверження нових ідей.

Рей Бредбері не зміг залишатися осторонь. У 1937 році він став членом «Ліги наукових фантастів», де віддано та наполегливо працював над удосконаленням свого власного стилю, в якому знайшло відтворення переживання письменником кожної ситуації, яку він досліджував. «Перенести на папір усе, що відчуваєш, – ось що означає стиль», — стверджував Бредбері [6, 212].

Популярність Бредбері різко зросла в час буму на наукову фантастику після пуску першого штучного супутника; а коли в 1976 році на Марс сів Вікінг, запущений НАСА, Бредбері проголосили пророком космічної ери.

Дивна річ: книги 90-річного патріарха фантастики, як і раніше, беруть за душу, він поетичний і точний у порівняннях. І навіть коли він пише про космічних чудовиськ, насправді герої Бредбері — це люди, темні та світлі сторони їхнього єства. І його «жахітливі» книги несуть у собі не менше світла, ніж «Фаренгейт» і «Золоті яблука Сонця». І, як завжди у Бредбері, світло це не позичене, відбите, а власне. Неяскраве світло чарівного ліхтаря, у якому оживає дитинство і стають можливими будь-які дива.

Талант Бредбері-письменника з найбільшою силою проявився в жанрі новели. Сотні написаних ним оповідань включені в збірники: «Людина в картинках», «Золоті яблука Сонця», «Ліки від меланхолії», «Р — значить ракета», «Машини щастя», «Найкраще у Бредбері», «К — значить космос», «Співаю тіло електричне», «За північ», «Духи назавжди», «Казки про динозаврів», «Тойнбі», «Класичні історії» та «Класичні історії 2».

Починаючи з першого оповідання «Дилема Холленборхена», Бредбері окреслює головну в своїй творчості проблему – проблему людського існування, яке письменник змальовує драматичним. Він наголошує на тому, що людина завжди приречена вибирати або Зло, або Добро. Засобами наукової фантастики Бредбері випробовує «людину розумну» несподіваними і парадоксальними іспитами, спонукаючи її до вибору: темрява-світло, війна-мир, любов-ненависть. Герой оповідань Бредбері — це людина мисляча, рефлектуюча, суперечлива і активна. Фантастичне обрамлення зазвичай стає лише фоном для розвитку суто людських драм.

Іншою провідною темою творчості американського фантаста є дегуманізація суспільства в епоху глобального наступу «машин». Це можна простежити в багатьох оповіданнях Бредбері «марсіанського циклу». Як зазначає В.Джанібеков, «людина в світі Рея Бредбері зіштовхується не стільки з природою, яка її породила, скільки зі своїм власним відчуженим Іншим. Зіткнення є настільки драматичним, що люди іноді цього не витримують. Підвладні страху та ілюзіям, вони капітулюють перед Іншим і крок за кроком втрачають економічну, політичну та духовну свободу, змінюючи своє первісне, безпосереднє («дитяче») ставлення до буття, до свого ближнього, до самого себе» [2 ,4].

Так, герой оповідання «Канікули на Марсі» говорить: «Наука розвивалася надто швидко, і люди заблукали в механічних джунглях. Вони, наче діти, створювали і переробляли всілякі хитророзумні іграшки:технічне устаткування, гелікоптери, ракети; вони зосередили всю свою увагу на удосконаленні машин, замість того, щоб подумати, як ними керувати. Війни розросталися і розросталися і врешті-решт убили Землю» [1, 160].

У багатьох оповіданнях Бредбері виглядає пристрасним «космістом», зоряним романтиком, який сприймає майбутню космічну експансію людства швидше як поетичний символ (біблійний Новий Прихід або перейнятий з американської історії Фронтир). Пафосом першопрохідництва проникнені оповідання «Ікар Монгольфе Райт», «Кінець початкової пори», «Космонавт», «Золоті яблука Сонця». Разом з тим, зазначає письменник, освоєння космосу може закінчитись драматично. Наприклад, звичайний метеорит перериває життя героїв оповідання «Калейдоскоп» . У новелі «Тут можуть водитися тигри» «жива» планета має оборонятись від апетитів землян; на далеких планетах їх також може підстерігати автоматичне «Мертве місто».

Безліч оповідань письменника присвячено дітям. Бредбері не ідеалізує їх, а намагається показати обидві їх сторони, добру і злу. Наприклад, у класичному оповіданні «Вельд» діти є маленькими потворами, які не зупиняються перед вбивством батьків заради можливості і далі дивитися у «телеящик» майбутього. Дитяча жорстокість проявляється також в оповіданнях «Дитячий майданчик» та «Все літо в один день», і навпаки, віра в дітей, любов і гуманізм пронизують оповідання «Канікули», «Берег на заході», «Привіт і прощавай», «Хлопчик-невидимка», «Ракета», «Подарунок», «Про тіло електричне я співаю». Наприклад, в оповіданнях «Мушля» і «Берег на заході сонця» країна дитинства протиставляється дорослому автоматизованому суспільству з його раціоналізмом і байдужістю. У Бредбері з’являється особлива цікавість до внутрішнього світу дитини. У «Канікулах» хлопчик, який залишився з батьками єдиними живими істотами на Землі, загадує бажання, щоб усе повернулося. Парадоксальній долі малюка зі світу інших вимірів присвячена новела «Дитина завтра».

В багатьох оповіданнях Бредбері лунають застереження, зверненні до людей, страх за їхнє майбутнє, біль і сум, і надзвичайно рідко — надія. З’являються картини спустошеної землі, висушених водойм, самотності тих, хто випадково залишився серед живих.

Письменника глибоко тривожить машинізація і породжене нею надзвичайне поширення бездуховності в сучасному суспільстві, реальна небезпека ядерного апокаліпсису, проте він сповнений віри в силу людського розуму, в силу любові й доброго начала в людині. «Я передаю людям свою любов до життя,— сказав Бредбері в одному з недавніх інтерв'ю. — Я навчаю їх бути свідомими — ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття» [6, 212]. Таке творче кредо видатного письменника-гуманіста.

1.2.  Жанрова різноманітність творів Рея Бредбері

Різні аспекти творчості Рея Бредбері досліджувались у працях зарубіжних, насамперед американських критиків (Ф. Дітц, Р. Кірк, У. Макнелі, У. Майєрс, Д. Моген, А.Дж. Стапл, Аніта Т. Саліван, Д. Вет, Гарі К. Вулф, Уейн Джонсон, Дж. Френк), а також українськими та російськими літературознавцями у статтях і монографіях (Н. Пальцев, В. Варжапетян, М. Кисельова, О. Романова, В. Гаков, Ю. Серенков, Ю. Каньков, М. Ковальова, Ю. Кораткевич, В. Новікова, О. Артемова). Переважна більшість досліджень здійснювались на матеріалі відомих творів Рея Бредбері «Марсіанські хроніки» (1950) (У. Макнелі, А.Дж. Стапл) і «451 º за Фаренгейтом» (1953) (М. І. Кисєльова, І. Шліонська, Ф. Дітц, У. Майєрс).

Ранні (в основному, «страшні») оповідання Бредбері склали збірник «Темний карнавал» (1947), частина їх увійшла в збірник «Жовтнева країна» (1955). Контрастом похмурим новелам, серед котрих виділяються: «Вітер», «Карлик», «Коса», «Маленький вбивця», «Вогненний стовп», «Урочна година», «Електростанція», служать світлі оповідання з циклу про чарівне сімейство: «Дядько Ейнар», «Квітневі чари», «Повернення додому». До теми інфернального Зла (зображується в поетичному образі «людей осені»), протистояти якому можуть лише знання і невинний дитячий сміх, Бредбері повернувся в одній з кращих своїх книг, похмурій «карнавальній» феєрії «Щось страшне насувається». Дія її розвивається в заштатному американському містечку, куди прибуває зловіщий власник «смертельних атракціонів» зі своєю свитою; ім’я власника – Dark (Темрява) – не залишає сумнівів в намірах останнього; а проти Зла виступають улюблені герої Бредбері – підлітки і батько одного з них, міський бібліотекар.

Всесвітня слава прийшла до Бредбері після публікації збірників, пов’язаних між собою новел про завоювання Марса, «Марсіанські хроніки». Умовна форма хронік ніяк не зв’язує фантазію автора (як і останні наукові дані про Марс), ведучого поетичну розповідь про руйнацію двох культур, яка почалася з ксенофобії та взаємного нерозуміння; про трагічну загибель мешканців Марса в результаті занесеної землянами епідемії; про «першопрохідну» діяльність зневажливих до чужої культури американців; про загибель в результаті атомної війни залишеної ними на Землі цивілізації; про новий старт цієї цивілізації на пустій планеті-сусідці. Велика кількість новел з циклу – наприклад, «Буде лагідний дощ», в якій лаконічно показаний ідіотизм технологічної цивілізації у відсутність тих, хто її створив, – стали класикою НФ. Особливий інтерес викликають новела «Ешер 2» і оповідання «Вигнанки»; в них автор встає на захист літератури, мистецтва, фантазії, дива, над якими занесений цензорський ніж раціоналіста. До «марсіанського» циклу відносяться також окремі оповідання: «Бетономішалка», «Були вони смуглі і золотоокі», «Суничне віконечко», «Синя пляшка», «Посмішка».

Однак талант Бредбері-письменника з найбільшою силою проявляється в жанрі новели; сотні написаних ним оповідань включені в такі збірки як: «Людина в картинках», «Золоті яблука Сонця», «Ліки від меланхолії», «Р – значить ракета», «Машини щастя», «Найкраще у Бредбері», «К – значить космос», «Я співаю тіло електричне», «Після півночі», «Духи назавжди», «Казки про динозаврів», «Тойнбі», «Класичні історії» та» Класичні історії 2».

Багато оповідань присвячені дітям; Бредбері не ідеалізує їх, а намагається показати обидві їх сторони, добру і злу. В класичному оповіданні «Вельд» діти є маленькими потворами, які не зупиняться перед вбивством батьків заради можливості і далі дивитися в «телекоробку» майбутнього. Дитяча жорстокість проявляється також в оповіданнях «Дитячий майданчик» та «Все літо в один день»; в останньому – як і в оповіданні «Нескінченний дощ» – події розгортаються на вічно дощовій Венері. Навпаки, віра в дітей, любов і гуманізм пронизують інші оповідання такі як: «Канікули», «Берег на заході, «Привіт і прощавай», «Хлопчик-невидимка», «Ракета», «Подарунок», «Про тіло електричне я співаю». Парадоксальній долі малюка зі світу інших вимірів присвячене оповідання «Дитина завтра». Дітям присвячені також ліричні мініатюри – «Озеро» і «Подарунок».

В багатьох оповіданнях Бредбері виглядає пристрасним «космістом», зоряним романтиком, який сприймає сущу космічну експансію людства швидше як поетичний символ (біблійний Новий Заповіт або перейнятий з американської історії Фронтир). Пафосом першопрохідництва проникнуті оповідання: «Ікар Монгольф’є Райт», «Кінець початкової пори», «Космонавт», «Золоті яблука Сонця». Разом з тим освоєння космосу може закінчитись драматично. Звичайний метеорит перериває життя героїв «Калейдоскопа»; в оповіданні «Тут можуть водитися тигри» «жива» планета має оборонятись від апетитів землян; на далеких планетах їх також можуть підстерігати автоматичне «Мертве місто» і чужа кривава історія, «Сплячий в Армагедоні».

В гострому памфлеті «Вітер з Геттісберга» вбивця здійснює замах на робота – копію Авраама Лінкольна; а в «Пішоході» людину арештовують тільки за те, що вона вирішила вночі прогулятися пішки. Подорожам в часі присвячені: класичне оповідання «І грянув грім» герой якого, роздушив метелика в доісторичному минулому, трагічно і невідворотно змінив власне теперішнє; «Про скитання вічні і про Землю»: американський письменник початку століття Томас Вулф за мить до смерті перенесений в майбутнє, де йому немає рівних. Неможливість торгувати чудом, «відкритість» його тільки для безсрібників розуміють герої «Диковинного дива». Одна з найбільш трагічних новел Бредбері – «Ревун», в якій останній хто залишився в океані викопний ящур пливе на поклик маяка, бачачи в ньому раптово знайденого родича…

Іншою значною книгою Бредбері став роман-антиутопія «451 º за Фаренгейтом». Тема захисту культури від американського прагматизму доведена в романі, побудованому на класичних прикладах Замятіна, О. Хакслі и Д. Оруелла, до логічного кошмару: в світі майбутнього пожежні-карателі спалюють книги, визнані шкідливими всі до одної і замінені в побуті «говорючими стінами». Фіналом світу, що спалює Книгу, стає ядерна війна, а вцілілі в лісах дисиденти-вигнанці («люди-книги») зберігають догораючу свічу знання, вивчивши всі заборонені книги напам’ять. Цій же темі присвячене оповідання «Фенікс».

Талант Рея Бредбері незвичайний і багатогранний. В кожному з його героїв він сам – немолода вже людина з душею дитини…

Є книги, з якими пов’язані найтепліші, «домашні» спогади. Книги дитинства — вони не обов’язково написані про дітей або для дітей, це ті твори, на яких ми всі колись виросли. У кожного, ясна річ, свій список таких книг. Та я навряд чи помилюся, припустивши, що серед згаданих у цьому списку авторів дуже у багатьох фігуруватиме Рей Дуглас Бредбері. «Марсіанські хроніки», «451° за Фаренгейтом», «Вино з кульбаб», «Золоті яблука Сонця»... Ми звикли вважати, що цей життєрадісний, усмішливий чарівник існував завжди — і водночас мимоволі забули: він досі живий і досі пише. Як завжди — блискуче.

Утім, коли говорити про те, яким уявляється Бредбері читачам, то виявиться, що він у чомусь подібний до слонихи зі східної притчі: один опише його як автора наукової фантастики, інший — як романтика та вигадника, котрий прославляє дитинство, третій згадає про його реалістичну прозу...

Тим часом існує ще один Бредбері — мало відомий більшості тих, хто виріс на «Марсіанських хроніках» і «Фаренгейті», оповіданнях «Вельд», «І гримнув грім» або «Суничне віконце». Цей Рей Дуглас — теж «родом із дитинства», більше того, даний аспект його творчості є цілком закономірним. Зрештою, це ж саме далеку родичку Бредбері 1692 року спалили на багатті під час Салемського процесу над відьмами!..

Не секрет, що Америка — країна, позбавлена давніх міфів і повір’їв, позбавлена тисячолітніх традицій: усі більш-менш вагомі «містичні» свята й легенди були експортовані туди самими переселенцями. Якісь із вірувань прижилися, інші — ні. Чи не найпопулярнішим виявився Хелловін — переддень Дня Усіх Святих, для сучасних американців — свято всілякої погані, остання ніч року, коли злі сили ще мають владу. Подібно до середньовічного карнавалу, що передує початку посту, Хелловін перевертає буденний світ із ніг на голову, точніше, випускає з голів і душ людей те темне, що встигло накопичитися за рік. Утім, сенс Хелловіна для пересічного американця полягає у можливості пожартувати та попустувати, полякати себе та рідних. Ну а вже для дітей Хелловін — найулюбленіше після Різдва свято. В цьому полягає ще один уявний парадокс, адже, власне, Хелловін і Різдво — дві сторони однієї монети, два часових пункти, у яких річний цикл робить поворот: спершу від рясних осінніх врожаїв, від свята життя до холодів і запустіння, далі — до народження нового року й нового життя.

Тож нічого дивного в такій любові немає — і чи варто дивуватися, що «жахіттячка» так полюбляють саме в сучасній Америці. Історії про перевертнів, відьом, вампірів, чудовиськ із одежної шафи та підвалу... Їх із захватом переказують один одному хлопчаки, їх із не меншим захватом вигадують письменники. Традиція літературного жахіттячка в Америці налічує трохи більш ніж сто років, але які автори вважаються її засновниками! Едгар По, Вашингтон Ірвін, Натаніель Готорн, а також Роберт Говард, Говард Ф. Лавкрафт, Стівен Кінг...

Хелловін, а разом із ним — світ примар і смерті завжди хвилювали Бредбері. Не як зручна з комерційного погляду тема, а як одна з ключових у житті кожної людини. Його повість для підлітків «Дерево Хелловіна» (1972) (у перекл. рос.— «Октябрьское дерево», «Канун Дня Всех Святых») — саме про дослідження історії Хелловіна і, ширше, історії поклоніння духам померлих предків. Смерть не страшна, стверджує Бредбері, а ті, кого ми боїмося, чіпляючи на них вискалені машкари, насправді — люди, завдяки яким ми нині живемо. Їхня мудрість, збережена у століттях, — найбільший дар.

«У Зла є лише одна сила, та, якою наділяємо його ми», — стверджує Бредбері у своєму романі «Насувається лихо» (1962). Книга ця була вперше перекладена російською у дев’яностих і, здається, трохи загубилася на тлі повноводої фантастичної ріки новинок, що ринула тоді з-за океану. Історія про Карнавал, який приїхав напередодні Хелловіна у глухе містечко і приніс із собою зло, написана легко, із властивою Бредбері поетичністю. Нині вона аж ніяк не виглядає застарілою, напевно тому, що присвячена тим самим вічним темам. Перефразуючи Достоєвського, добро і зло здатні набувати різних форм, але поле їхньої битви — душі людей, а не уявні Nеvеrlаnd’и. Піддатися спокусі легко: «Тільки почни, і вже не зупинишся. Ще коло і ще одне. А опісля почнеш друзям пропонувати покататися, і іншим теж...»

Нарешті найсвіжіший, 2001 року, роман «Із праху повсталі. Сімейні спогади» — знову повертає нас у світ привидів і містики. Постійним читачам Бредбері деякі розділи здадуться знайомими: справді, вони колись виходили як окремі оповідання. Але від початку — а початок цьому покладено було далекого 1945 року — Рей Дуглас уявляв собі їх як цільну книгу про дивну сім’ю в не менш дивному будинку. Перша розповідь, «Сімейна зустріч», була навіть ілюстрована Чарльзом Аддамсом — тим самим, котрий уславився коміксами про екзотичну сімейку Аддамсів (більш відому нам із фільмів). Примітно, що журнал Weird Tales для «Сімейної зустрічі» змушений був змінювати концепцію номера і замовляти матеріали відповідного змісту.

А самі «Повсталі з праху» збиралися по крупинках, оповідь за оповіддю. Напередодні Великої Ночі (так-так, звісно, ця ніч настане наприкінці жовтня) у Будинок злітаються і сповзаються дивні родичі: дядечка та тітоньки, племінники та племінниці — крилаті, восьмилапі, зовсім безногі й навіть невидимі. Світ людей відкидає їх, адже в чудовиськ із підвалу та вампірів перестали вірити. Ось що каже про це один із Сімейки: «Іудео-християнський світ лежить у руїнах. Неопалима купина більше не запалає. Христос більше не прийде, зі страху, що Хома невіруючий його не визнає. Тінь Аллаха тане під полуденним сонцем. [...] І все це, майте на увазі, вкрай важливо для нас, адже ми суть зворотна сторона монетки, підкинутої в повітря — орел чи решка? Що переможе — святість чи нечестивість? Та, бачте, головна проблема не в тому, що переможе, а в тому, чи переможе що-небудь — а чи ніщо. Не в тому, що Ісус самотній і Назарет лежить у руїнах, а в тому, що значна частина населення повірила в Ніщо. Що не залишилося місця ні для прекрасного, ні для страхітливого».

Ну а темною стороною цю частину творчості Рея Дугласа можна назвати лише тому, що донедавна вона залишалася для нас у тіні. Насправді ж — придивіться, вчитайтеся! — його «жахітливі» книги несуть у собі не менше світла, ніж «Фаренгейт» і «Золоті яблука Сонця». І, як завжди у Бредбері, світло це не позичене, відбите, а власне.

РОЗДІЛ ІІ.  АВТОБІОГРАФІЧНИЙ РОМАН «КУЛЬБАБОВЕ ВИНО»

2.1. Ред Бредбері і його роман «Кульбабове вино»

Сама назва твору Рея Бредбері – „Кульбабове вино” (Dandelion Wine) – нагадує про щось таке знайоме, казкове і недосяжне. Як дитинство, спогади про яке пронизані сонячними променями, незабутніми запахами та враженнями, зеленню літа та радістю буття.

Безперечно, ця повість про дитинство, про що свідчить і головний її герой Дуглас Сполдінг. Багато подій з твору ми бачимо саме його очима. Та й час, у який відбуваються події твору, – безтурботне літо – один з найкрасномовніших символів дитинства, що асоціюється з канікулами, свободою, пригодами та новими відкриттями. Чи не відкриття усвідомити, що тенісні туфлі – це щось більше ніж просто взуття, це спонукання не стояти на місці, рухатися вперед, діяти. Чи слід говорити, що розумінням того, що щось у житті постійно повторюється, а щось трапляється вперше – „відкриття й одкровення” – і є отими осяяннями, крапельками істини життя, що час від часу прослизають у нашу свідомість. Можливо, це і є дорослішання. І погодьтеся, не так просто прийняти на віру, що тато й дідусь знають не все на світі. Від цього твердження починає хитатися весь дитячий світ…

Однак якщо придивитися уважніше, дитинство – не основна тема твору. Головне – це пошуки сенсу, пошуки тої таємниці життя, що й робить його таким привабливим, жахливим і прекрасним водночас, неповторним та унікальним. І цю лінію автор непомітно, але чітко веде через увесь твір. Найперше – це сцена у лісі, коли Дуглас усвідомлює себе живим, не просто людською істотою, одним з багатьох собі подібних, але живою людиною, яка чує, як росте трава, як міниться світло крізь листя дерев, як дихає земля, як снують найдрібніші комашки, як в унісон з цим різнобарвним світом живе він сам. Після того йому й приходить думка вести записи, спостерігати, вбирати в себе світ. І тут, можливо, цілком закономірно загадується Вільям Блейк, який твердив, що весь світ – у краплинці, у піщинці

Однак „Кульбабове вино” – це повість не лише про Дугласа, а про ціле містечко Грінтаун з його старожитнім укладом і про мешканців. Не дарма оповідається про Лео Ауфмена, що взявся збудувати машину щастя. Йому це вдалося, дивовижно, але вдалося. Однак результат перевершив усі сподівання, оскільки ця машина дарувала лише ілюзію щастя, його прагнення, нездійсненність бажаного, а не саме щастя. І ключовим тут, мабуть, є слово машина – у сенсі, що штучний механізм ніколи не втішить людину, не зрозуміє її, не підтримає, словом, не принесе радості та щастя. Однак у творі Бредбері змальовує нам і зовсім іншу машину – машину часу, якою є людська пам’ять. Ця машина працює дивовижно, створюючи барвисті живі картини минулого, які невидимими нитками з’єднані з теперішнім. Ця машина працює безвідмовно і, безперечно, приносить багато втіхи: і хлопчакам, і старому полковнику Фрійлі.

Невеличкі епізоди (про прабабусю Дугласа, що буда душею їхньої сім’ї та будинку, про бабусю, яка в ідеальному порядку втратила весь свій куховарський хист та запал, про лахмітника містера Джонаса, який десь там полишив достаток та комфорт тільки з йому відомих причин, про останню подорож трамвая) непомітно вплітаються в основну сюжетну лінію, одначе забери їх, і повість втратить половину свого чару та сенсу

. Оскільки маленькі радощі і смутки, страхи та сподівання, незначні події та якісь передчуття, одним словом дрібниці і складають наше життя.

Кульмінацією твору „Кульбабове вино” варто назвати хворобу Дугласа. Всі думають, що виною тому спека, нестерпна спека. Однак містер Джонас, той самий лахмітник, розпізнав у хлопчикові людину, що надто рано впав у зажуру. Воно й не дивно, стільки прозрінь та осяянь звалилося йому на голову того літа, що й будь-хто інший на його місці відчув би себе безпомічним старцем у 10 років, особливо перед обличчям смерті, невідворотної як сам поступ часу. А лік цьому – пляшечка з „Зеленою сутінню”, відбірно чистим повітрям. А зелений – це ж колір надії, це колір природи, колір самого життя. І хоча повість на цьому не завершується, своєї головної мети автор досягнув. Мабуть він і хотів показати, що життя – надзвичайно різноманітне, сумне і радісне, страшне, жорстоке, дивовижне, ніколи до кінця не зрозуміле. І сенс життя у ньому самому. Людина сама творить сенс життя, коли відчуває себе його невід’ємною часткою, чарівником і творцем. І страх смерті, який переживає у певний період кожна людина, тут не перепона

У романі «Кульбабове вино» усі дитячі персонажі виконують позитивні ролі. По суті, за винятком Душогуба, там взагалі немає  по-справжньому негативних героїв: містер Морок – усього лише власник Галереї, незадоволений несправністю своїх автоматів; марновірна Ельміра наприкінці словесного двобою примиряється з міс Гудуотер; тітка Роуз усього лише намагається навести порядок у бабусиній кухні, керуючись добрими побажаннями і не бажаючи втрати смаку їжі; ніхто нікому не бажає зла, усі в містечку живуть злагодженим життям, що порушується лише смертю. Але і цього виявляється досить. Саме смерть виступає в романі найбільшим, єдино реальним злом.

2.2. Образ Дугласа Сполдінга – головний образ роману «Кульбабове вино»

Роман Бредбері «Кульбабове вино» (Dandelion Wine, 1957) з'єднав у собі риси автобіографічної прози і лірико-поетичної казки-притчі, у якій розставлені знакові вставні притчі: про Машину щастя – винахід Лео Ауфмана, про Машину часу – полковника Фрейлі, про Зелену машину трьох сестер, про старість місіс Бентлі, про газонокосарку дідуся Дугласа, про чаклунство – змагання між місіс Гудуотер і Ельмірою, про чаклунку Таро з гральних автоматів і її викраденні, про Нелюда, про лахмітника Джонаса, про запізнену в часі любов дев'яностолітньої міс Луміс і містера Форестера й ін.

Оповідь у романі ведеться в трьох планах. Перший – це веселі і смутні пригоди головного героя книги Дугласа влітку 1928 р., початкові враження підлітка від спілкування зі світом людей і природи. Хлопчик веде щоденник подій, виразно визначивши їх сутність для себе: «Звичайні справи і події», «Відкриття й одкровення».

Другий план – картини життя провінційного містечка Грінтаун, зеленого містечка Америки 20-х років ХХ ст. і її минулого, переданого в спогадах полковника Фрейлі, місіс Гелен Луміс, міс Бентлі й інших персонажів. Образ минулого зв'язаний з яскравими образами старих – хоронителів сімейної, родової і соціальної Пам'яті (насамперед це бабуся, прабаба, дідусь Дугласа).

Третій план – міркування оповідача-дорослого про героїв книги, про дитинство, про час і природу.  

Якщо говорити точніше, то письменник малює тут не стільки внутрішній світ дитини, скільки світ, побачений його очима, несхожий на світ дорослих, у якому все чітко зафіксовано й однозначне. Це світ яскравий, рухливий, часом незрозумілий, непередбачений, який переливається, колишеться, міняється разом зі зростаючою дитиною.

Незважаючи на цілком реальну, навіть автобіографічну основу оповіді, роман відноситься до фантастичного жанру в його романтичній концепції. Щоб пояснити це, згадаємо, що ще німецький романтик Жан-Поль Ріхтер у «Підготовчій школі естетики» (1804) показав два помилкових способи створення фантастичного. Перший – у тім, щоб «викрити» чудо, матеріалізувати його. Другий, навпаки, нанизувати чудеса одне на одне, не зважаючи на правдоподібність. Справжня фантастика, вважав Ріхтер, повинна не руйнувати чудесне, але змусити його стикнутися з нашим внутрішнім світом. Німецький романтик порівнював справжню фантастику з прекрасним «сутінковим метеликом» [9, c. 102]. Побачивши цього «сутінкового метелика», пробуджуються таємні бажання людини, ясніше стають сховані рухи душі... Втім, «таємні» не означає тільки невідомі. Вища таємниця – у самій світобудові, у його організації. Вона стає доступною, коли виникає свого роду «гармонія» чи розуміння, зіткнення між душею людини і Всесвітом. Для такого зіткнення потрібно, зрозуміло, особливе відношення до чуда як до чогось, що реально присутнє в нашому житті.

Фантастика – це не тільки пророкування завтрашнього дня науки і техніки, але і казка, і ще щось більше. Письменник С. Гансовський сказав про це так: «Фантастична література, оскільки вона фантастична, у деякий момент відносить читача в сферу нереального, але потім, так як вона література, повертає його на Землю, у наш час, збагачений новим розумінням того, що відбувається навколо» (цит. за [8, c.46]). Отже, фантастичне – це не обов'язково далекі планети, казкові монстри, а і саме реальне, сприймане так, що воно здається чудом, чимось реальним і нереальним водночас (прикладом може слугувати несподіване і казково виражене сприйняття Дугласом себе ЖИВИМ). Такий кут зору, трішки відсторонений погляд спостерігача допомагає повніше побачити життя і те, що в ній найсуттєвішим. У Бредбері такий кут зору стає можливим через споглядання якоїсь незначної на перший погляд життєвої деталі, яка розширює свідомість, органічно розростається до символу загальнолюдських цінностей. Під цю характеристику можна підвести будь-яку сцену чи сюжетний епізод роману, навіть тенісні туфлі Дугласа, газонокосарка діда, трамвай містера Тріддена, вуличний шум для вмираючого полковника Фрейлі з вікна далекого мексиканського міста, що чувся через слухавку, а також морозиво Гелен Луміс тощо – усе це тісно пов'язано з життєвими цінностями, що допомагають людині відшукати в собі людину, краще пізнати свій дух, світ, свої нереалізовані можливості. Головним же, що робить людину людиною, є, за твердим переконанням Бредбері, добро. Саме воно лежить в основі його роману «Кульбабове вино», складаючи одне з найбільших цінностей, найбільше в житті чудо, що додає сірої буденності трішечки казкового, роблячи його добріше і світліше, але про це докладніше скажемо трохи нижче.

Так, Дугласу постійно здається, що за зовнішньою плівкою дійсності прозрівають деякі примарні риси: наприклад, під зовнішньою оболонкою чаклунки Таро з магазина гральних автоматів ховається справжня чаклунка, за наказом Наполеона залита у віск; пляшки з кульбабовим вином справді таять у собі чари літа; лахмітник Джонас – чарівник-цілитель; Душогуб – невмираючий перевертень; Яр – форпост війни природи з Містом; полковник Фрейлі – Машина часу «з обличчям у вигляді годинникового циферблата» [2, с. 510] і т.д. і т.п.

Романтичне сприйняття дійсності виявляється й у негативному ставленні до Машини як такої, властивому усій творчості Бредбері.

Бредбері, як у свій час романтикам, у машині бачилося Зло, яку б споконвічно гуманну мету вона не переслідувала. Зло в романі «Кульбабове вино» приносить Машина щастя, винайдена Лео Ауфманом; Зелена машина сестер Ферн, що збиває людину; прагматичний «машинізм» тітки Роуз, що прагнула упорядкувати за всіма правилами кухонну діяльність дому, а замість цього спричинила втрату якості їжі і самого духу кухні; концентратом невизначеного зла виступає Галерея містера Мороку зі штучними автоматами.

Бредбері так описує його: «Кульбабове вино… піймане і закорковане в пляшках літо» [2, с. 336]; воно “жеврітиме м'яким сяйвом, наче квіти на світанку, і з-під ледь припорошеного скла зблисне сонце нинішнього червня. Поглянеш крізь це вино на холодний зимовий день - і враз розтане сніг, зазеленіє трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на вітерці, мов сила-силенна метеликів, листя і цвіт. А похмуре сіре небо заясніє блакиттю» [2, с. 337]. До цього опису більше походить визначення «поетичне», ніж «науково-фантастичне». Та й сама фантастика зустрічається в цьому романі лише у вигляді символічних знаків – Машина щастя, Машина часу. Боротьба добра зі злом, життя зі смертю, що складає основу проблематики роману, розкривається через сприйняття дитини, її поступове збагнення основних проблем людського існування. Сам стиль оповідання становить чергування зовнішніх описів подій (притч) і внутрішніх монологів героя. На самому початку Дуглас визначає цей стиль як "обряди і звичайності" і «Відкриття й одкровення».

Образ кульбабового вина досить складний. Це образ-символ. З одного боку, це справжнє вино, тобто предметна основа цього образа-символу цілком матеріальна. Але в подальшому своєму розвитку, як відзначають Т. Денисова і Г. Сиваченко, "цей образ ускладнюється тим, що поступово починає абстрагуватися, відсторонюватись, розростатись все далі і далі, відходячи від своєї первісної матеріальної основи, проте, не пориваючи з нею, а поглиблюючи її смислову перспективу… Смисли у їх висхідному порядку такі: по-перше, це символ літа, по-друге, - літа як пори канікул і дитячих радощів, по-третє – чогось такого, що завжди повинно бути світлим, незамутненим, по-четверте, це символ збереження пам'яті про минуле, по-п'яте, - символ самого життя і т. ін.» [6, c.45]. Можна додати, що воно ще і цілющі ліки, і сімейний ритуал, що поєднує членів роду. Є.І. Бухарова відносить до символіки вина ще і «єдність та гармонію одразу декількох протилежностей: природного і людського, буденного і священного, «мого» і «твого», радісного і смутного, локального і безкрайнього, миттєвого і вічного…» [4, c.230].  

Таким чином, роман «Кульбабове вино» – це спогад про минуле. “Саме ж кульбабове вино – не просто одна з найбільш пам'ятних речей дитинства, але й така, що символізує, узагальнює собою весь образ дитинства, яким його бачить письменник. Разом з цим Бредбері намагається дослідити для себе та показати читачеві, як дитячі враження, пов'язані насамперед з кульбабовим вином, цим маленьким епізодом із його життя, пробудили в ньому здатність бачити життя не тільки таким, чи не зовсім таким, яким воно є для всіх людей, а трішечки не таким, трішечки казковим, трішечки фантастичним” [6, c.45]. Адже кульбабове вино – це не тільки річ, але й уявлення, які приходять у голову Дугласа при виді вина.

Біографічні риси самого Бредбері найповніше відображені в образі 12-літнього Дугласа Сполдінга. Про це свідчать найрізноманітніші факти: по-перше, сам перекличка імен: Дуглас – друге ім'я письменника, дане йому на честь знаменитого актора німого кіно Дугласа Фербенкса; по-друге, йому автор приділяє більше уваги; по-третє, у нього більший потяг до фантазії і творчої уяви (так, саме він висуває ідею, що в автоматі, який за монету пропонує ворожильну карту, заточена жива чаклунка Таро); по-четверте, Дуглас більш тонко відчуває життя, його невловимі для “звичайного ока” сторони; по-п'яте, він занотовує враження про пережите. Ми довідаємося, що йому 12 років від роду, що в нього є брат Том, батько і мати, дідусь і бабуся – повноцінна кревна родина, а також саме містечко з його жителями, дітьми, природою. Оповідь ведеться від третьої особи, однак дуже часто через внутрішній монолог головного героя.

Ми бачимо Дугласа таким, яким він сам сприймає себе, але бачимо його й очима навколишніх, і через авторську оцінку-міркування.

Втім, автобіографічні в романі не тільки місто Грінтаун, сімейне коло, образ головного героя, окремі персонажі, але і легенди. Так, можна побачити в перейнятому теплотою описі чаклунки Таро і спробі порятунку її Дугласом від містера Мороку відгомони сімейного переказу, відповідно до якого прапрапрабабуся письменника, Мері Бредбері, була відьмою, спаленою на знаменитому процесі «салемських відьом» у 1692 р. [14, c.644]. Цю тему по своєму обіграє і дотепний епізод із двобоєм місіс Браун і Гудуотер, якого та обвинувачує в чаклунстві. Легендою містечка є і Душогуб, що живе, на думку хлопчиськ, у «Літньому льоді».

Образ Дугласа відрізняє поетичне мислення. З першої ж сторінки роману Бредбері зображує казкове сприйняття Дугласом першого дня літа, який він немов запускає  своїм «чарівництвом», чудодійною силою, виступаючи в ролі диригента: «Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув. Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки шоколадному торті до дня народження. Він дмухнув ще й ще раз, і в небі почали зникати зірки» [2, с. 326-327]. «Немов від помаху Дугласової руки, з дерев із щебетанням пурхнуло птаство. А він, диригуючи своїм оркестром, показав на східний небокрай. Із-за обрію показалося сонце. Дуглас склав руки на грудях і всміхнувся, мов справжній чудодій» [2, с. 327].  

Дуглас спостерігає за оточуючим його життям, і ті висновки, яких він дістає, часом дуже дорослі, філософськи-значимі. Наприклад, спостерігаючи за межею між містом і природою у вигляді яру, він робить висновок про “потаємне змагання, в якому людина уривала щось у природи, а природа знов і знов відвойовувала своє. І так з року в рік; одначе він знав, що місто ніколи не здобуває справжньої перемоги - воно живе в постійній прихованій небезпеці, озброївшись газонокосарками, обприскувачами, садовими ножицями, і вперто пливе вперед, поки його спонукає до цього цивілізація; але кожний будинок у ньому можуть одного дня захлюпнути й поховати навіки зелені хвилі, і тоді згине без сліду й останній городянин, а його газонокосарки, сапки й лопати, з’їдені іржею, розсиплються на порох» [2, с. 340].

Щирі, світлі відносини між рідними людьми, повага до сімейних духовних цінностей – важливі мотиви роману «Кульбабове вино». Поєднують же Сполдінгів, додають їм підтримки і багато сімейних ритуалів. Один з них – виготовлення вина з кульбаб, під час якого кожен відчуває себе часточкою родини, роду, Всесвіту, до інших відноситься вечеря, поїздки до лісу, вечірні посиденьки з іграми.  

Діти вільно перетинають границю між фантазією і реальністю. І це, як показує Бредбері, прекрасне. Тому що такі люди відкриті для добра. Набагато страшніше, якщо запитань більше немає, якщо таємниче і фантастичне знаходить звичні реальні форми, якщо світ тьмяніє і вицвітає, стає плоско-зрозумілим, отчого виникає ілюзія всезнання.

У відносинах між людьми, як затверджує Бредбері, існує закономірність – зло найчастіше породжує зло і йде по колу, інколи наростаючи, як сніжні грудки, а добро породжує добро і теж йде по колу, лавиноподібно. За отримане добро не слід чекати нагороди, а треба вчасно передати його далі, завдяки чому гуманний початок ніколи не вмре в душах людей. Світ же без добра страшний наче випалена пустеля. У романі наочною ілюстрацією цієї думки Бредбері слугує епізод з вилікуванням Дугласа лахмітником Джонасом, у зв'язку з чим він думає: “Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив?… Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому?… Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…” [2, с. 520]. А після відновлення ним кухонного ритуалу бабусі, порушеного тіткою Роуз, робить висновок: “містере Джонас, - подумки звернувся він до лахмітника, - хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав…” [2, с. 530].

Дуглас разом з іншими проблемами осягає і складне почуття часу на прикладі протистояння дорослих і дітей. Переступити тимчасову прірву для дітлахів – нелегка справа. Про це свідчать приголомшливі по силі епізоди з роману – зустріч дітей Еліс, Джейн і Тома Сполдінгів зі старою місіс Бентлі. Діти не можуть збагнути старості і смерті, життя для них – насамперед безмежне «сьогодні». Тому вони неспроможні повірити в те, що міс Бентлі теж колись була дівчинкою з золотими кучерями, грала в класи, і що вони коли-небудь стануть такими ж старими і зморщеними, як вона.

Осмислюючи різницю поколінь, Дуглас спочатку записує: «Дорослі і діти не можуть жити мирно тому, що це два різних народи. Вони не такі, як ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи – «і ніколи цим двом не зійтись» [2, с. 348]. Іншого разу, за допомогою Тома, дійде висновку, що: «старі люди ніколи не були дітьми» [2, с. 392], а потім уточнює: «Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п'ятого року» [2, с. 400]. Так поступово він осягає діалектику життя, поки не збагне того, що якщо «не можна покладатися на речі» і «не можна покладатися на людей, тому що вони кудись від’їздять, незнайомі вмирають, знайомі так само вмирають, друзі вмирають, одні вбивають інших, як то у книжках, і твої родичі теж можуть умерти... Отже...” [2, с. 486] «Я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти» [2, с. 489].

Містер Морок (зі своїм воїнством Людей Осені) потім з'явиться й у романі “Щось лихе до нас іде” (1962), назва якого узяте із шекспірівського «Макбета».

Смерть – найбільше потрясіння Дугласа.

«Він чекав, коли минеться нудота, й думав: “Скільки людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрійлі – помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?.. Прабабуся - теж померла. Справді-насправді. І важить не тільки це, але й… - Він затнувся на цій думці. – але й я!.. Ні, мене вони вбити не можуть!.. – “Ще й як можуть, - заперечив якийсь голос у ньому самому. – Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався, хоч би як кричав, тебе накривають величезним ручиськом – і все…” – “Я не хочу вмирати!” – безгучно заволав Дуглас. “Хочеш чи не хочеш, а доведеться, - не вгавав той голос, - усе одно доведеться” [2, с. 489].

Самого Рея смерть потрясла в 1926 році (тобто в шість років). Умирає дідусь, а потім однорічна сестричка Елізабет. Згодом Бредбері визнав: «Смерть – це мій постійний бій. Я вступаю з нею в сутичку в кожному новому оповіданні, повісті, п'єсі…Смерть! Я боротимусь з нею моїми творами, моїми книжками, моїми дітьми, що залишаться після мене» (цит. за [14, c.645]).

2.3. Художні засоби роману

Художній план роману представлений, як уже говорилося, трьома планами: дитячим (очима Дугласа), зовнішнім (картини життя містечка, притчі) і авторським (міркування). Відповідно зображуються ці плани різними художніми засобами. Дитячий план (пригодницький) зображується за допомогою: дитячих діалогів (у них автор прагне передати уривчасту дитячу мову; отут багато окличних і питальних речень, фрази будуються короткі, часто вживаються вигуки, жаргонні слівця, неправильні звороти, переривання-трикрапки). Зовнішній план виражений за допомогою притч, окремих історій. Мова цих вставних новел відповідає змісту кожної: новела про зустріч Луміс і Форестера схожа на поезію у прозі, вона виконана піднесеною лексикою; новела про Нелюда та його жертви написана в детективному стилі чекання, погоні і жаху, це типова «страшилка», отут багато експресії, ударних коротких речень, внутрішніх гарячих монологів; новела про чаклунку Таро і її крадіжку викладена в стилі містичних новел, але забарвлена м'яким гумором; новела про лайку місіс Гудуотер і марновірної Ельміри – чудовий зразок дотепної сатири і т.д. І, нарешті, третій план являє собою медитації, міркування, відповідно до цього його мова – це мова філософічних чи природних описів, тут переважають складні речення, насичені соковитими епітетами, різними метафорами й іншими художніми засобами.

Ми зупинимося на художніх засобах першого і третього планів, оскільки саме вони характеризують і розкривають нам героя.

До першого плану, як ми вже говорили, відносяться діалоги, щоденникові нотатки, сни. До третього – внутрішні монологи і зовнішні описи героя (очима інших персонажів). Опишемо коротенько ці компоненти.

Сни Дугласа виконують важливу функцію, фіксуючи метафоричність його мислення і закріплюючи побачене ним у фантастичних образах. Так, сни під час хвороби відрізняє абсурдність і в той же час яскрава барвистість, символіка, немов метафоричне і метафізичне (через призму смерті) осмислення баченого:

“Пропливли у своїй Зеленій машині дві старі жінки, зарявкав гумовий сигнал, вітально здійнялися білі руки, неначе замахали крилами голуби. Та ось машина вже поринула в зелену глибочінь лужка, і тільки білі руки ще махали Дугласові, аж поки над ними зімкнулася густа трава” [2, с. 510].

“І раптом з вікна в будинку навпроти висунувся полковник Фрійлі з обличчям у вигляді годинникового циферблата, і по вулиці завихорилась курява з-під копит буйволів. Полковник Фрійлі хитнувся, щось у ньому заторохтіло, нижня щелепа відвалилась, і замість язика з рота вигулькнула годинникова пружина й захиталася в повітрі. Він упав на підвіконня, мов ганчір’яна лялька, та одна рука все махала Дугласові…” [2, с. 511].

Ці сни – свого роду символи.

Внутрішні монологи Дугласа, залежно від їх причини, відрізняються або патетичністю – у цьому разі їх передає піднесена лексика з використанням різноманітних мовних фігур, зворотів, складних речень, багатих описів; або експресивністю, переривчастістю, переданих короткими ударними реченнями в стані сильної схвильованості, потрясіння:

«Було вже майже сталося, - думав Дуглас. – Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за отим кущем!.. і, десь позад мене!.. Та ні, воно тут… отут, зовсім поруч…” [2, с. 330-331].

Чи: “- Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його… І в яру я був, і тут був – скрізь, де все те діялося…” [2, с. 479].

А от приклад патетичного монологу:

«Хто б міг сказати, де кінчалося місто й починався той обшир чи навпаки? Хто б міг сказати, що до чого належить - місто до нього чи він до міста? Завжди існувала й існуватиме невизначена межа, де ці два суперники сходились у двобої і один з них на певний час брав гору, заволодіваючи то якоюсь стежиною, то видолинком, то галявиною, то деревом чи кущем. Неозоре суходільне море трав і квітів розливалося в далеких безлюдних полях, серед яких лише подекуди траплялися поодинокі ферми, і в пору літнього буяння наринало на місто. Кожної ночі зелений простір лук і далеких полів вливався яром до міста, несучи з собою вологий травяний дух, і місто немов порожніло, мертвіло і знов погрузало в землю2. І кожного ранку виявлялося, що яр трохи вклинився в місто, погрожуючи затягти в себе гаражі, так, наче то діряві, затоплені водою човни, і поглинути старезні автомобілі, залишені на поталу дощам та іржі” [2, с. 339].

В іншому уривку, із приводу усвідомлення себе ЖИВИМ, Дуглас (і автор разом з ним) посилено користаються порівняннями:

“Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й відчув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворухнулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в мушлях, зітхав вітерець. По блискучих опуклостях його очей перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки, розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ніби маленькі сонці й вогнисті клаптики неба. По неозорому, перекинутому догори дном озеру небесного склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи[2, с. 333-334].

При описі природи очима Дугласа широко застосовуються метафори та уособлення: “шепотіла трава”, “зітхав вітерець”, “квітки пломеніли”; а також соковиті барвисті епітети.

Замилування світом, захват перед ним Дуглас (з автором) передає багатою, квітчастою мовою, часом повною евфемізмів3:

«Дуглас поволі рушив стежкою, що вела за місто. Справді-бо, треба було прийти сюди, до яру, щоб побачити дві найважливіші в житті речі – як ведеться у світі людей і як ведеться у природі. Зрештою, місто являло собою лише великий корабель, повний люду, що видив у знегодах, і весь той люд без кінця метушився, очищаючи свою плавучу оселю від буряну та іржі. Час від часу якась шлюпка-халупа, рідна дитина того корабля, змита безгучною бурею часу, потопала в німотних хвилях термітників і мурашників, провалювалася в невситиму пащу яру, щоб відчути, як у гарячих бур’янах мигтять і шарудять, мов сухий папір, міріади коників; щоб геть заглухнути під пеленою пороху та павутиння і врешті розсипатись купою закіптюжених уламків, немов гробниця в нищівному вогні, запаленому блакитною блискавкою, що миттєвим фотоспалахом осяває цей тріумф природи” [2, с. 339-340].

Крім внутрішніх монологів ми бачимо Дугласа й очима інших персонажів: очима його брата Тома – під час його пошуків з матір'ю в яру і під час хвороби («І одразу запахло Дугласом. То був справді його дух – дух поту і трави, листя дерев і струмка” [2, с. 361]), іншими мешканцями містечка – мигцем, коли він пробігає по вулиці або знаходиться рядом:

«Вони [Лавінія і Франсіна – авт.] рушили кам'янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг. Він стояв білий, мов привід, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр”. “Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів” [2, с. 465].

Зовнішні описи дають нам уявлення про непосидючого живого хлопчиська, що опиняється в найрізноманітніших місцях, хлопчика досить сміливого (він не боїться гуляти в яру), але і чуйного (Дуглас часто показаний у стані переживання, ошелешення).

Діалоги дітей Бредбері передає уривчастими динамічними реченнями (еліпсисами), з використанням жаргонних слів: “Ти що, здурів?” “Бачиш, він увесь наче ошпарений» [2, с. 498]. “Та ти що, як же можна вбити це старе опудало?” [2, с. 479].

Серед риторичних фігур особливе місце займають метафори, порівняння, уособлення, оксюморони, паралелізми, гіперболи, евфемізми.  


                                   
ВИСНОВКИ 

Отже, як ми могли переконатися, що  роман «Кульбабове вино» є автобіографічним і містить у собі усі властиві творчому іміджу Бредбері риси. Він цілісний за вдачею, незважаючи на малий вік; його відрізняє доброта, працьовитість, духовність, потяг до пізнання й осмислення, єднання з природою і недовіра до механізмів, спрага боротьби зі Злом, відчуття повноцінності свого буття (Я – живий, і Я – у гущавині усього), поетичність бачення і магічність свідомості, що, власне, і ведуть до творчості, творення.

Дуглас тільки починає свідоме життя, осягаючи усі суперечливості буття і шукаючи від них альтернативний порятунок. Причому характерно, що письменник не зіштовхує своїх героїв з життям, зі справжньою реальністю в повну міру. Лише окремими штрихами сприймає світ 12-літній Дуглас. Кожне нове дізнавання приносить і смуток, хоча герою ще далеко до розчарування в житті, яке передчуває автор. Це створює певну суперечливу єдність оптимізму і суму.

Квінтесенція всіх одкровень і міркувань Дугласа в це літо, усього досвіду і діалектики усвідомлення передана в його монолозі, зверненому до Тома:

“Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку молодих християн чи там нашу школу, - а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо, - або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви, - і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде…” [2, с. 499].

Єдиний протест проти смерті, що його може поки що дозволити собі 12-літня дитина, - це спроба врятувати уявлювано живу мадам Таро, замуровану у вигляді ігрового автомата, від містера Чорні, “зняти з неї чари й визволити з воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському” [2, с. 499], а після її сеансу гадання, жити “вічно чи близько того» [2, с. 499]. Але і це вже чимало.

В образі Дугласа утілилися всі основні ланки проблематики роману: думка про перехідне по колу добро, про невіддільність від природи, сімейну ідилію і ритуали, здатність до сприйняття світу творчо, казково, про цінність життя, про самоцінність усіх її митей і деталей, про ворожість машинного світу і т.д.

Чарівний, сповнений добром і світлом, диваками і дивними машинами, овіяний магією мрій, легенд і лісу, світ дитинства в «зеленому містечку» уже проривається окремими наривами в неясний, тривожний світ, що оточує Грінтаун, із усіма його проблемами і протиріччями, з його хворобами, смертю, вбивствами, забобонами, із усією його бездушною технікою. У романі ці прояви зустрічаються у вигляді поки що епізодичних дисгармоній, але вони серйозно тривожать Дугласа. Яким він виросте, ми, на щастя, знаємо. Таким, яким став сам письменник Рей Дуглас Бредбері. Любов до життя, уміння по-справжньому його бачити, уміння цінувати добро і робити його самому, різнобічність відчуття зовнішнього світу, розбуджений і збагачений цим відчуттям внутрішній світ і бажання, роздумуючи над усім цим, трішки пофантазувати, - це той загальнолюдський і художній мінімум, з якого виріс Бредбері і який відображений у його романі «Кульбабове вино». Ностальгія по «зеленому місту» (Грінтауну), що нею проникнутий роман, залишиться в Бредбері на все життя.   

«Що значить для вас любов?» – запитали Бредбері в одному з останніх інтерв'ю. І він відповів так:

«Вона існує у різноманітті форм. По-перше, може бути любов до ідеї! До ідеї настільки великої, що ви прагнете повідати про неї іншим людям. Я знайомлю їх із подихом вітру, з запахом світанку, зі звуком листя... І коли люди в літню ніч бігають босоніж по траві, вони згадують про мене, приказуючи: «Ех, як би усе це сподобалось Бредбері!» Я передав їм свою любов до життя. Я навчив їх усвідомлювати себе – ось що значить любов. Ви починаєте з малого, а розбуджуєте в людях найвищі почуття» (цит. за [6, c.44]).

Подібного роду любов – до природи, мешканців містечка, дітлахів, літа і життя передана ним у романі «Кульбабове вино». Життя сприймається ним (і його героєм Дугласом) як фантастичний дарунок, якого варто берегти.


              Список використаної літератури

  1.  Бобрецов В. Предисловие // Брэдбери Р. Вино из одуванчиков. – М., 1999.
  2.  Бредбері Р. Кульбабове вино (пер. Вол. Митрофанова) // Бредбері Р. Марсіанські хроніки. – К.: Дніпро, 1988. – С.325-535.
  3.  Брэдбери Р. Сборник научно-фантастических произведений. – Кишинев: «Штиинца», 1985. – С.435-574.
  4.  Бухарова Е.И. Рэй Дуглас Брэдбери // Литература: Учеб. Ч.2. Зарубежная литература / Под ред. М.И. Борецкого. – К.: Освіта, 2001. – С.227-236.
  5.  Ванслова Е. Добро по кругу…// Брэдбери Р. Сборник фантастических рассказов. – М., 1996. - С.406-413.
  6.  Денисова Т., Сиваченко Г. Про фантастику // Денисова Т., Сиваченко Г. Зарубіжна література ХХ ст.: посібник. – К., 1998. – С.69-71.
  7.  Джанибеков В. Верить будущему // Брэдбери Р. О скитаньях вечных и о Земле. – М.: Правда, 1987. – С.3-4.
  8.  З любов’ю до життя. Урок-дослідження за повістю Рея Бредбері “Кульбабове вино” // Відродження. – 1994. - №5-6. – С.43-48.
  9.  История немецкой литературы: В 5 т. Т. 3. – М., 1966.
  10.  Оганян А. Остров невезения // Брэдбери Р. Зеленые тени, Белый кит. – М., 1992.
  11.  Покальчук Ю.В. Самотнє покоління. – К.: Наукова думка, 1972. – С.113-114.
  12.  Романова Е. Брэдбери // Писатели США. – М.: Радуга, 1990. – С. 73-74.
  13.  Рэю Брэдбери – 80 лет // Подробности. - 22/08/2001. 
  14.  Скурлатов В. О творчестве Рэя Брэдбери // Брэдбери Р. О скитаньях вечных и о Земле. – М.: Правда, 1987. – С.643-653.
  15.  Скурлатов В. Странник в пустыне звезд (послесловие) // Брэдбери Р. Сборник фантастических рассказов. – С.214-222.
  16.  Скурлатова В.І. Рей Брєдбери. Расскази. — М.: Правда, 1987, с.360-617.
  17.  Скурлатова В.І. Самоорганізація і культура. — К.: Вид. ім. Олени Теліги, 1999, с.71-86.
  18.  Смелков Ю.Р.Гуманізм технічної ери. — М., 1973, с.62-87.
  19.  Тамарченко Е.Г. Світ без дистанцій. — К., 1968, с.41-56.
  20.  Тарасов Г.С. О вопросах искусства. — М., 1992, с.105-111.
  21.   Тейяр де Шарден П.А. Феномен человека. — М.: Наука, 1981, с.149-157.
  22.  Чернишева Т.І. Людина і середовище в сучасній науково-фантастичній літературі. — М ., 1969, с.57-71.
  23.   Шнейдерман Бен. Человеческие ценности и будущее технологии . — М., 1992, с.66-75.
  24.  

  1.  

2 Цей уривок насичений метафорами й уособленнями: неозоре суходільне море трав і квітів, зелений простір... вливався яром до міста, місто... погрузало в землю, яр... угризається.

3 Тут підкреслено метафори, курсивом віділені порівняння.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10042. Функция Эйлера. Доказательство теорем Эйлера и Ферма 54.5 KB
  Пусть m>1 – целое число и а – вычет по модулю m. Порядок является наименьшим положительным числом для которого выполняется сравнение. Порядок числа по модулю обозначается. Функция Эйлера. Порядки чисел по модулю различны. Существуют числа являюще
10043. Цифровая подпись Ель Гамаля 37 KB
  Цифровая подпись Ель Гамаля основывается на односторонней функции дискретного возведения в степень обратной к которой является дискретный логарифм. Механизм цифровой подписи Эль Гамаля широко используется на практике для организации аналогичных схем цифровой подписи...
10044. Линейная двоичная рекуррентная последовательность 39 KB
  Линейная двоичная рекуррентная последовательность. В криптосхемах потоковых шифров широко применяются криптоузлы основанные на т.н. регистрах сдвига с обратной связью. Наиболее простым узлом является т.н. двоичный регистр сдвига с линейными обратными связями РСЛОС...
10045. Тестирование чисел на простоту, случайные и детерминированные тесты. Тест малой теоремы Ферма 46 KB
  Тестирование чисел на простоту случайные и детерминированные тесты. Тест малой теоремы Ферма При использовании асимметричных криптосистем возникает необходимость построения сверхбольших псевдослучайных простых чисел. Соответствующие вычислительные процедуры
10046. Тест Соловея-Штрассена проверки чисел на простоту 38.5 KB
  Тест Соловея-Штрассена проверки чисел на простоту. При тестировании чисел на простоту с помощью вероятностного теста основанного на малой теореме Ферма может возникнуть ситуация когда вероятность ошибки не снижается с количеством повторений теста. В этом случае ...
10047. Тест Рабина-Миллера проверки чисел на простоту 57 KB
  Тест Рабина-Миллера проверки чисел на простоту. При тестировании чисел на простоту с помощью вероятностного теста основанного на малой теореме Ферма может возникнуть ситуация когда вероятность ошибки не снижается с количеством повторений теста. В этом случае она...
10048. Общие сведения об иностранных криптосредствах 30.5 KB
  Общие сведения об иностранных криптосредствах Рынок иностранных криптосредств очень широк: от криптосистем индивидуального использования до криптосредств военного предназначения. Порядок приобретения и использования криптосредств регулируется национальным зако...
10049. Определение хэш-функции 46.5 KB
  Определение хэш-функции. Хэш-функция преобразование битовой строки произвольной длины в битовую строку блок фиксированной длины обычно 160512 битов обладающее следующими свойствами. Восстановление m по исходя из соотношения вычислительно нереализуем...
10050. Ключевые системы потоковых шифров. Жизненный цикл ключей 29.5 KB
  Ключевые системы потоковых шифров. Жизненный цикл ключем Совокупность всех действующих в системе ключей называется ключевой информацией. Ключевые системы потоковых шифров. Множество ключевых элементов порядок их использования и закон формирования ключей из клю...