88661

М.С. Грушевський і західноукраїнські землі

Доклад

История и СИД

Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов’янському світі вони зробили спробу створити й нав’язати українцям язичіє суміш з російської української польської та церковнослов’янської мов як подавали як руську чи панруську мову. уклали з намісником у Галичині угоду згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті відкриття трьох українських гімназій збільшення кількості українських кафедр у Львівському...

Украинкский

2015-05-02

30.68 KB

1 чел.

М.С.Грушевський і західноукраїнські землі

З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів.

У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок — москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов’янському світі вони зробили спробу створити й нав’язати українцям «язичіє» — суміш з російської, української, польської та церковнослов’янської мов, як подавали як «руську» чи «панруську» мову.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша — на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов’язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено «нову еру» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував «нову еру». М. Грушевський — український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.

Інша частина народовців у 1899 р. об’єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше — К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб «цілий український народ з’єднався в одно-цільний національний організм». Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як «народовців», так і «москвофілів». За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга — народові від того жодної користі.

Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення «вільної Української держави, Української республіки».

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з «новоерівцями». Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) — український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Галичині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.

Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу «Життя і слово» статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 р.), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомляли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).

У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності — 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.