88887

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДIВ ТА ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Мета дослідження полягає в комплексному науковому аналізі проблемних питань господарської судової практики, в формулюванні теоретичних висновків та розробці пропозицій, спрямованих на розвиток теорії господарського процесуального права, вдосконалення інституту господарського судочинства й усунення колізій законодавства з досліджуваних питань.

Украинкский

2015-05-05

101.71 KB

2 чел.

1

План

ВСТУП

1 РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

1.1 Історія виникнення,розвитку господарського судочинства в Україні

1.2 Система господарських судів України

1.3 Поняття,роль господарського процессу та  господарського процессуального права в системі права

РОЗДІЛ ІІ СУД ЯК УЧАСНИК СУДОВОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ.
2.1. Повноваження господарського суду на стадії провадження першої інстанції

2.2. Господарський суд як суд апеляційної 
інстанції,його повноваження
2.3. Повноваження господарського суду при касаційному оскарженні рішень
2.4. Господарський суд,його повноваження, при перегляді судового рішення за наявності нових обставин
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДIВ ТА ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ
3.1. Проблема визначення господарської юрисдикції

3.2. Реформування системи господарських судiв в України та їх преспективи
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

ВСТУП

     Актуальність теми. Ринковий механізм, як і будь-яке складне явище, не може розвиватись без зіткнень та конфліктів.
Суперечності, які виникають між суб'єктами господарювання, називаються господарськими спорами. Саме дані спори і є предметом розгляду та вирішення господарського судочинства.
      Слід зазначити, що дана тема розглядається науковцями у різних аспектах, враховуючи складність цього інституту. Саме цим зумовлено написання роботи за даною тематикою.

     Висвітленню питання суду як учасника господарського судового процесу присвячені роботи таких правників та науковців як Васильєва С.В., Ушинського К.Д., Бондаренко І.Р.,   Бялопольської Л.Д., Чернадчука В.Д., Подцерковного О.О.,. та інших.
     Об’єкт дослідження складає система наукових знань, які сформувалися при вивченні господарського судочинства, а також відносини, які виникають при здійсненні участі суду в господарському процесі.
     Предметом дослідження роботи є саме судова діяльність, що здійснюється відповідними особами, її характер та зміст повноважень судді,   а також нормативно-правова база, прямо чи опосередковано пов’язана з регулюванням відносин, що виникають при здійсненні діяльності суду в господарському процесі.
     Мета дослідження полягає в комплексному науковому аналізі проблемних питань господарської судової практики, в формулюванні теоретичних висновків та розробці пропозицій, спрямованих на розвиток теорії господарського процесуального права, вдосконалення інституту господарського судочинства й усунення колізій законодавства з досліджуваних питань. 
     Завдання роботи: 
  * дослідити   історичний шлях становлення та розвитку інституту господарського судочинства в Україні;
  * виявити характерні ознаки й цілі господарського процесу та визначити поняття правового становища суду; 
  * провести аналіз правового становища суду на різних стадіях господарського процесу; 
  * розкрити особливості повноважень господарських судів; 
  * виявити проблеми правового регулювання суду в господарському судочинстві;
  * розробити конкретні пропозиції по вдосконаленню чинного господарського процесуального законодавства з питань, що стосуються господарської судової практики.
     Методологічною основою курсової роботи є сукупність прийомів та методів наукового пізнання. При написанні роботи використовуються наступні методи дослідження: спеціально-юридичний метод містить опис правової науки, юридичних
норм, які безпосередньо застосовуються на практиці, тобто зводиться до аналізу чинного законодавства і можливості практичного застосування теоретичних норм (використовується в 1 розділі при розгляді питань, пов’язаних зі здійсненням господарського судочинства вцілому); порівняльний метод, який дає змогу виявити тотожності і відмінності при вивченні і співставленні тих чи інших аспектів   (використовується в 2 розділі при порівнянні повноважень господарського суду на різних стадіях господарського процесу); метод аналізу – забезпечує класифікацію правового явища, дає можливість порівняти його з іншими явищами суспільного життя ( використовується при розгляді конкретних повноважень господарських судів); системно-функціональний метод, полягає у вивченні функцій правового явища та можливості скласти певну систему (використовується зокрема у перших двох розділах).
     Наукова новизна.   Ця робота містить в собі систематизовані та узагальнені поняття про господарський процес та господарське процесуальне право. Зроблено   історико-порівняльний аналіз розвитку господарського судочинства на підставі існуючих в літературі підходів до визначення етапів розвитку цього інституту. Надано пропозиції щодо необхідності внесення змін до чинного законодавства на підставі узагальнення існуючих літературних джерел, Господарського процесуального кодексу України і законів України.
     Структура даної роботи включає в себе вступ, три основних розділи, вiсім підрозділів, висновки та список використаних джерел.

 РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

1.1 Історія виникнення,розвитку господарського судочинства в Україні

     Тривалий час Україна не була самостійною, незалежною державою, а входила до складу певних держав, тому історія становлення господарських судів України не існує окремо від історії становлення аналогічних судів цих держав. Попередником сучасних господарських судів у Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, були комерційні суди, які розглядали торговельні й вексельні справи, справи про торговельну неспроможність.

     Перший комерційний суд був заснований у 1808 р. губернатором Новоросії герцогом Рішел’є в м. Одесі за аналогією з подібними судовими установами, що існували у Франції в ту епоху. До початку XX в. комерційних судів було чотири — у Москві, Петербурзі, Харкові й Одесі. Досвід їхньої роботи показав, що торговельні справи можуть бути цілком розглядатися і загальними судами. В перші роки після жовтневої революції, за умов відсутності або незначного розвитку товарно-грошових відносин, судові спори між казенними установами не дозволялись. Розбіжності між підприємствами та організаціями вирішувалися в адміністративному порядку вищестоящими органами управління.

     Господарською реформою, що розпочалася в 1921 р., впроваджуються комерційні розрахунки, підприємствам надається певна оперативна й майнова самостійність, взаємовідносини між підприємствами та іншими господарськими організаціями починають базуватися на договірних засадах. У 1924 р. були створені арбітражні комісії. За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Подальший розвиток арбітражу пов’язаний із запровадженням госпрозрахункових відносин і оформленням господарських зв’язків на договірних засадах. Упродовж існування державного арбітражу з 1931-го по 1991 р. радянською державою постійно робилися спроби модернізувати його структуру та діяльність, пристосувати до економічних умов, які змінювались, підвищити його роль у народному господарстві. З.Шкундін вважав арбітраж того часу особливим органом у системі держави, не відносячи його ані до судів, ані до адміністративних органів державного і громадського управління.

     Після обрання Україною незалежності у зв’язку з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про арбітражний суд» і Арбітражного процесуального кодексу України система держарбітражів була скасована з її одночасним перетворенням в арбітражні суди. В Україні починають діяти Вищій арбітражний суд України, арбітражний суд Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, що складають єдину систему арбітражних судів.

     Прийнята Верховною України 28 червня 1996 р. Конституція України створила фундаментальну правову базу, покликану забезпечити подальший розвиток судово-правової реформи в Україні.

     У 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державний арбітраж». Цим Законом до компетенції арбітражного суду був віднесений зокрема розгляд справ про банкрутство. Зазнала змін і доповнень ст. 4 Закону України «Про арбітражний суд», яка містила принципи організації та діяльності арбітражного суду. Ця стаття була доповнена дуже важливою для діяльності цього суду вказівкою, що арбітражний суд здійснює правосуддя і на такому принципі, як «змагальності сторін та свободи в наданні ними арбітражному   суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості».

     Крім того, були замінені слова «арбітр», «арбітражна колегія» на слова «суддя», «судова колегія», що ще більше підкреслювало правову природу арбітражних судів як спеціалізованих судових установ для здійснення правосуддя з господарських спорів.

     Отже, в особі арбітражних судів судова влада одержала спеціалізовані судові органи, що мали прерогативи вирішувати господарські спори, які раніше розглядалися загальними судами, а також органами виконавчої влади.

     Подальше реформування судової влади відбулося 21 червня 2001 р., коли Верховною Радою України були прийняті закони про внесення змін у Закон України «Про судоустрій України», у Закон України «Про арбітражний суд», в Арбітражний процесуальний кодекс України. У відповідності зі ст. 19 Закону України «Про судоустрій України» у системі судів загальної юрисдикції утворяться загальні і спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Отже, правосуддя в господарських відносинах з того часу здійснюється спеціалізованим судом — господарським судом. У зв’язку зі змінами у господарському судоустрої були внесені зміни і до Арбітражного процесуального кодексу України. Зокрема, була змінена його назва на «Господарський процесуальний кодекс України».

Останнім на сьогодні етапом історичного становлення господарських судів та господарського судочинства в Україні є прийняття у 2010 році Закону України «Про судоустрій та статус суддів», який визначає правові засади організації судової влади, в тому числі й господарського судочинства, та здійснення правосуддя в Україні, в тому числі господарського, з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів. (817)

1.2 Система господарських судів України

     Систему господарських судів в Україні складають місцеві господарські суди, апеляційні господарські суди та Вищий господарський суд України.

     Основним завданням системи господарського судочинства є захист законних прав та інтересів суб’єктів господарювання. Це завдання вирішується за допомогою функції розгляду конкретних справ в судових засіданнях. Розглядаючи справи та встановлюючи невиконання зобов’язання або виконання його неналежним чином по відношенню до кількісних, якісних показників, строків і тому подібне, суд відшкодовує збитки стороні, яка постраждала, стягує штрафні санкції з порушника.

     Місцеві господарські суди розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці Автономної республіки Крим та містах республіканського значення Києві та Севастополі. Юрисдикція місцевих господарських судів поширюється у межах свого регіону. Загальна кількість — 27. Звернення до господарського суду з метою вирішення того чи іншого спору відбувається шляхом подання позовної заяви. Для звернення до місцевого господарського суду за захистом встановлюється загальна позовна давність у 3 роки. У деяких випадках встановлюється спеціальна позовна давність у 1 рік, зокрема у справах про: стягнення неустойки (штрафу, пені); спростування недостовірної інформації, поміщеної у ЗМІ; переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності; у зв’язку з недоліками проданого товару; у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти. Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Перебіг позовної давності починається з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна  заява  подається  до господарського суду в письмовій формі  і  підписується  повноважною  посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.

     Апеляційні господарські суди переглядають рішення та ухвали господарських судів першої інстанції. Загальна їх кількість — 8. Юрисдикція апеляційних господарських судів є особливою і не збігається з адміністративно-територіальним устроєм. Апеляційна скарга подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Апеляційна скарга подається на рішення     місцевого господарського  суду  протягом десяти днів,  а на ухвалу місцевого господарського суду – протягом п’яти  днів  з  дня  їх  оголошення місцевим  господарським  судом.

     Вищий господарський суд України є вищим судовим органом у системі спеціалізованих господарських судів України та касаційною інстанцією у господарських справах. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно на таких підставах: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів подається протягом одного місяця з дня ухвалення судового рішення господарського суду, щодо якого подано заяву про перегляд судових рішень господарських судів, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання, на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.

     Підвідомчість господарських справ визначається в багатьох випадках нормативними актами господарського законодавства, які часто містять посилання загального характеру на те, що спори, які виникають з того чи іншого приводу, вирішуються “судом або господарським судом”. У цьому разі слід звертатись до спеціальних норм господарського процесуального законодавства, що визначають підвідомчість справ господарським судам.

Відповідно до ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі:

  1.  справи у спорах, що виникають при укладанні, змінні, розірванні та виконанні господарських договорів, в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
  2.  спорів про приватизацію державного житлового фонду;
  3.  спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
  4.  спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
  5.  спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
  6.  інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
  7.  справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження,
    передбаченого ГПК, з урахуванням особливостей встановлених Законом України від 30 червня  1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а стосовно банкрутства банків – також Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року;
  8.  справи за заявами органів Антимонопольного комітету, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
  9.  справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який був, і також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

     Згідно ч. 4 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

     Одним із видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 р. та Закону Ук р а ї н и “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.

     На вирішення міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися:

  1.  спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;
  2.  спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

     Арбітражне рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’язковим, і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням вимог законодавства.

1.3 Поняття,роль господарського процессу та  господарського процессуального права   в системі права

     Господарський процес - це порядок, який опосередковує захист майнових прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, порядок, за допомогою якого реалізуються норми матеріального (господарського) права. Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники господарського судочинства у зв'язку з підготовкою до розгляду, розглядом і вирішенням конкретної господарської справи, кінцевою метою якого є відновлення порушеного права суб'єкта господарювання або учасника господарських відносин.

    Розкриваючи поняття «господарський процес», слід зазначити, що термін «процес» у перекладі з латинської означає хід, рух уперед. Визначаючи поняття господарського процесу, необхідно зауважити, по-перше, що це встановлений нормами господарського процесуального права постійний рух справи, який виник у сфері господарської діяльності між особами, визначеними Господарським процесуальним кодексом, а по-друге, це встановлена нормами господарського процесуального права форма діяльності господарських судів, спрямована на захист оспорюваних чи порушених прав організацій та громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

     Предметом господарського процесу є господарські та інші спори, які розглядають господарські суди в межах установленої для них підвідомчості та підсудності. Установлені нормами господарського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду називається господарською процесуальною формою. її значення полягає в тому, що вона забезпечує захист прав суб'єктів господарської діяльності та гарантує прийняття законних і мотивованих рішень. Процесуальна форма є інструментарієм, за допомогою якого досягається законність у діяльності господарських судів.

     Господарська процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, якій притаманні такі ознаки: нормативність, яка полягає в тому, що процесуальна форма встановлюється законодавством, а це забезпечує єдність нормативного регулювання господарського процесу і неможливість регулювання вказаної сфери підзаконними нормативно-правовими актами; безперечність, що означає обов'язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників господарського процесу; системність, яка відображає необхідність структурувати господарський процесуальний регламент в єдине ціле; універсальність, що відображає застосування господарської процесуальної правової форми до вирішення різних справ, підвідомчих господарським судам без будь-якої істотної диференціації.

     Для забезпечення форми процесуальної діяльності ГПК України визначає коло суб'єктів, які мають право звертатися до господарського суду за захистом (ст. 1 ГПК України), встановлює коло справ, підвідомчих господарським судам (ст. 12 ГПК України), правила підсудності справ у системі господарських судів (ст. 13,15,16 ГПК України), склад учасників господарського процесу (розділ IV ГПК України), розкриває поняття й види доказів, правила їх оцінки тощо.

     Господарський процес являє собою послідовний, поступовий рух, який складається зі стадій. Стадія господарського процесу - це сукупність процесуальних дій щодо конкретної справи, об'єднаних однією спільною метою або спрямованих до однієї певної мети. Кожна стадія має свій зміст і мету: вирішення спору по суті, перевірка правильності прийнятого рішення, приведення його до виконання тощо.

     Таким чином, господарське процесуальне право - це сукупність правових норм, що регулюють діяльність господарського суду та інших заінтересованих суб'єктів, пов'язану із здійсненням правосуддя у справах, віднесених до відання господарських судів. Іншими словами, господарське процесуальне право є сукупністю правових норм, що регулюють порядок здійснення господарського судочинства

     Метою даної роботи є визначення місця господарського процесу в системі права, а також значення при вирішені господарських спорів.
В господарському процесі суд, сторони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами. Формалізація господарського процесу не є випадковою. Роль і значення процесуальній форми полягає в тому, щоби забезпечити захист дійсно існуючих прав суб’єктів господарювання та гарантувати винесення законних і обґрунтованих рішень. Господарський процес являє собою єдність процесуальних прав і обов’язків господарського суду, сторін та інших учасників процесу.
     Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники судочинства у зв’язку з розглядом і вирішенням конкретної справи. Кінцева мета процесу — відновлення порушеного права (2, С.56).
Перш ніж перейти до розгляду питання суті та місця Господарського процесу у системі права, необхідно з’ясувати, що собою являє Господарський суд, його місце в системі судоустрою України та призначення.
Так, Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство.
     Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя.
Господарські суди сприяють економічним перетворенням у державі, формують конкурентноспроможне середовище для суб’єктів господарювання усіх форм власності шляхом реалізації конституційного принципу їх захисту. Господарські суди є також важливим інституційним засобом реалізації державної політики, їх діяльність невід’ємна від дій законодавчої та виконавчої гілок влади, приймаючи рішення у кожній конкретній господарській справі, вони здійснюють державну оцінку законності чи протиправності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямування їх у правове русло.
     Здійснюючи правосуддя, господарські суди безпосередньо сприяють позитивним економічним перетворенням у державі, формуванню конкурентного середовища для суб’єктів господарювання всіх форм власності.
     Особливістю господарських процесуальних правовідносин є те, що вони можуть бути лише у правовій формі та не існують як фактичні відносини, тобто вони існують, оскільки існує господарський процес, урегульований нормами права. В господарському процесі суддя господарського суду, інші учасники здійснюють лише ті процесуальні дії, які передбачені нормами господарського процесуального права.
     Господарські процесуальні відносини виникають на підставі процесуальних норм, і в той самий час норми процесуального права реалізуються у цих відносинах. Як і будь-які інші правовідносини, господарські процесуальні відносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Специфікою господарських процесуальних відносин є те, що як юридичні факти виступають, як правило, процесуальні дії, що відбуваються у строки, встановлені законом або призначені господарським судом (2, С.58).
     Об’єктом господарських процесуальних відносин є господарські спори підприємств та інших осіб господарювання між собою та спори у галузі управління господарською діяльністю. Суб’єктний склад процесуальних відносин складається із судді (одноособово або колегіально), сторін, третіх осіб, прокурора, державних органів та інших учасників.
     Господарський процес – це установлений нормами господарського процесуального права порядок досудового врегулювання та судового розгляду господарських спорів. Основним завданням господарського процесу являється – примирення сторін, а у разі неможливості його досягнення – швидке вирішення спору. Керівним принципом даного процесу є змагальність сторін.
     Стадії господарського процесу:
- досудове врегулювання розбіжностей;
- подання позову;
- підготовка справи до розгляду;
- порушення провадження по справі;
- винесення рішення;
- провадження справи в апеляційній та касаційній інстанціях;
- провадження за ново виявленими обставинами (1).
     Щоб зрозуміти більш конкретно, що собою являє господарський процес та усвідомити його значення у врегулюванні господарських відносин – необхідно в повній мірі розкрити (з’ясувати) сутність усіх його стадій. Так як кожна з них має свої особливості, та потребує наявності професійних знань для участі в них.
     Беручи до уваги вище викладене, неможливо недооцінити місце господарського процесу в системі судового врегулювання правовідносин. Так як являється правовим регулятором, щодо встановлення справедливості, захисту прав та інтересів господарюючих суб’єктів.
Підсумовуючи викладене, ще раз звернемо увагу на те, що український господарський процес розвивається еволюційним шляхом. На цьому шляху норми старого радянського арбітражного процесу змінюються і пристосовуються до нових суспільних реалій. У цьому прогресивному процесі важливу роль відіграють галузеві принципи господарського процесу, які вже сформувалися і знайшли своє закріплення в новому Господарському процесуальному кодексі України.

РОЗДІЛ ІІ СУД ЯК УЧАСНИК СУДОВОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ.

    2.1. Повноваження господарського суду на стадії провадження першої інстанції

     Порушення справи в суді першої інстанції є першим етапом відповідного провадження, який має свої специфічні задачі і цілі. Її загальною метою слід вважати реалізацію права на звернення за судовим захистом, оскільки на це спрямовані норми даного інституту, дії суб'єктів процесу та відношення між ними.

     Важливим процесуальним засобом захисту порушеного або оспорюваного права учасників господарського процесу є подання позову. Для того щоб позов ефективно виконував свою роль, необхідно при зверненні до господарського суду суворо дотримуватися певного процесуального порядку, тобто правил подання позовної заяви, які визначаються ст. 54 - 60 ГПК України.

     Позовне провадження має певні специфічні ознаки, у яких виражається його природа і сутність. Для нього характерні:

1) наявність матеріально-правової вимоги, яка виникає внаслідок порушення або оспорювання прав та інтересів суб’єктів господарювання;

2) розгляд і вирішення позовних вимог у встановленому законом процесуальному порядку;

3) наявність спору про право;

4) наявність двох наділених законом рівними процесуальними правами сторін з протилежними матеріально-правовими інтересами[2].

2.Після прийняття позовної заяви до провадження господарського суду процес переходить у стадію підготовки справи до судового розгляду. Підготовка будь-якої справи до розгляду є обов’язковим самостійним етапом господарського процесу, під час якого закладаються засади для виконання господарським судом головних задач судочинства.

     Мета цього етапу господарського процесу – створення умов, спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного вирішення спору.

     Задачами підготовки справи до судового розгляду в господарському суді є:

1) уточнення позовних вимог і обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги;

2) визначення характеру правовідносин сторін і, відповідно, потенційного кола нормативних актів, які повинні будуть застосовуватися при вирішенні спору;

3) визначення можливого кола осіб, які братимуть участь у справі;

4) визначення кола доказів, необхідних для розгляду справи, і забезпечення їх наявності на момент судового розгляду;

5) сповіщення зацікавлених осіб про час і місце розгляду справи[3].

     Відповідно до ст. 65 ГПК України, з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії з підготовки справи до розгляду:

1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про усунення чи заміну неналежного відповідача;

2) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;

3) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

4) вирішує питання про призначення судової експертизи;

5) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;

6) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;

7) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;

8) вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;

9) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;

10) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

     Судовий розгляд  є один із головних етапів господарського процесу, під час якого відбувається розгляд і вирішення справи по суті, тобто перевіряється законність і обґрунтованість взаємних вимог сторін і третіх осіб на основі дослідження представлених доказів.

     Судовий розгляд відбувається в засіданні господарського суду. Упродовж нього суд безпосередньо досліджує докази і встановлює фактичні обставини, на підставі яких виносить законне й обґрунтоване рішення. Під час судового розгляду найбільш повно виявляються основні принципи господарського процесу: законності, незалежності господарського суду, рівності сторін, змагальності, гласності та інші.

     Строк вирішення господарського спору встановлено ст. 69 ГПК України. Так, спір повинен бути вирішений господарським судом у строк не більше двох місяців з дня отримання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості по опротестованому векселю повинен бути вирішений господарським судом у строк не більше одного місяця з дня отримання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більше як на п'ятнадцять днів.

     Господарський процесуальний кодекс України не встановлює жорсткого порядку розгляду справ. Утім, у ньому визначена певна спрямованість процесуальних дій суду та інших учасників процесу.

     Підготовча частина судового розгляду є системою процесуальних дій, спрямованих на виявлення можливості розгляду справи по суті. Вона містить дві самостійні процесуальні задачі:

1) з'ясування наявності або відсутності умов, необхідних для забезпечення правильного розгляду справи в даному судовому засіданні;

2) створення необхідних умов для всебічного, повного й об'єктивного дослідження доказів по справі в конкретному судовому засіданні, для здійснення судочинства на основі змагальності та рівноправності сторін.

     Невиконання будь-якої з цих задач може призвести до порушення прав і законних інтересів суб'єктів процесу, вплинути на результат розгляду справи, відстрочити винесення законного й обґрунтованого рішення. Таким чином, виконання основних процесуальних задач цього етапу судового провадження необхідне для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

У стадії розгляду справи по суті велике значення має дослідження фактичних обставин справи, перевірка й оцінка зібраних доказів.

     При розгляді справи по суті суд виконує три основні задачі:

1) визначення обсягу й меж дослідження обставин справи в судовому засіданні (суд з'ясовує обсяг позовних вимог позивача, чи не бажає позивач скористатися правом на зміну позову і чи визнає відповідач вимоги позивача);

2) виявлення наявності або відсутності підстав для припинення провадження по справі, пов'язаних з диспозитивними розпорядчими діями суб'єктів спірних правовідносин (наприклад, головуючий з'ясовує, чи не має наміру позивач відмовитися від своїх вимог і чи не бажають сторони врегулювати справу мирним шляхом);

3) дослідження доказів по справі (окрім цього, до структури процесуального доказування також включаються дії із визначення предмета доказування, збирання, пред’явлення та оцінки доказів).

     Усі названі елементи знаходяться в тісному взаємозв'язку і спрямовані на досягнення однієї процесуальної мети – встановлення фактичних обставин справи.

     Прийняття рішення виокремлюється в самостійну частину судового засідання. Відповідно до ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи.

     Рішенням господарського судузазвичай називають постанову суду першої інстанції, якою вирішується матеріально-правова вимога позивача до відповідача, спір сторін по суті. Отже, рішення є актом захисту порушеного права інтересів сторін господарського процесу. Значення рішення полягає в тому, що воно припиняє спір про право. Оскільки спір, розглянутий по суті, закінчує судочинство по справі, рішення суду відновлює законність, порушену однією зі сторін, впорядковує господарсько-правові правовідносини.

2.2. Господарський суд як суд апеляційної 
інстанції,його повноваження

     Встановлено, що поява апеляційних господарських судів в системі господарських судів була цілком закономірною. Дослідження повноважень апеляційної інстанції на різних етапах розвитку апеляційного перегляду свідчить, що намітилася тенденція до розширення кола цих повноважень у зв’язку з потребами учасників судового процесу в належному судовому захисті. Згодом суд апеляційної інстанції отримав право не лише встановлювати, чи правильним є рішення нижчого суду, але й безпосередньо впливати на матеріальні правовідносини шляхом повторного розгляду справи по суті. Зроблено висновок про наявність певної модернізації у змісті та обсязі повноважень суду апеляційної інстанції. Ці зміни пов’язані із закріпленням чіткої інстанційності органів судової влади в межах тієї чи іншої системи судочинства та формулюванням його кінцевої мети.

     Містить аналіз правової природи апеляційного перегляду та визначається її вплив на повноваження апеляційних господарських судів.

     Повноваження апеляційної інстанції визнані основою апеляційного процесу, який не може відбуватися без взаємодії його елементів. Апеляція складає зміст цих прав та обов’язків і є комплексним правовим явищем. Запропоновано розглядати апеляцію у широкому розумінні як форму оскарження судових актів суду першої інстанції; процедуру перегляду судових актів суду першої інстанції; стадію господарського процесу; судову інстанцію.

     Обґрунтовано вплив особливостей апеляційних процесуальних відносин на зміст повноважень суду з апеляційного перегляду господарських справ. Визначено, що апеляційним процесуальним відносинам властиві такі ознаки: 1) ці відносини мають виключно правовий характер; 2) основним методом їх регулювання є імперативність; 3) обов’язковим суб’єктом цих відносин є суд; 4) передумовою їх виникнення є наявність рішення суду першої інстанції; 5) характеризуються визначеним коло суб’єктів, що мають право на апеляційне оскарження; 6) специфічний об’єкт апеляційних процесуальних відносин. Тому запропоновано визначати апеляційні процесуальні відносини як самостійну динамічну систему господарських процесуальних відносин, що виникають на основі фактичного складу між господарським судом апеляційної інстанції та особами, які беруть участь у справі, а також особами, які не брали участі у справі, але господарський суд вирішив питання про їх права та обов’язки, з приводу перевірки законності і обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції шляхом повторного розгляду справи по суті.

     З’ясування сутності апеляції, апеляційного провадження, апеляційних процесуальних відносин дозволило визначити основні властивості, що характеризують повноваження суду апеляційної інстанції у господарському процесі. Так, ці повноваження: реалізуються в межах правової форми і в процесі їх правового регулювання; ними наділяється окрема ланка господарських судів; пов’язані із суб’єктним складом та предметом апеляційного перегляду; використовуються на підставі процесуальної юридичної форми.

      Апеляційний господарський суд є особливим учасником апеляційних процесуальних відносин, оскільки він виступає носієм державної влади у сфері правосуддя, і наділяється при цьому правами та обов’язками. Для визначення повноважень апеляційної інстанції слід спочатку з’ясувати такі категорії як компетенція, юрисдикція. Поняття компетенції судового органу слід вважати більш загальним щодо його повноважень (суд здійснює свою діяльність, реалізуючи свої повноваження, а компетенція є предметом цієї діяльності). Компетенцією господарського суду апеляційної інстанції є сукупність його прав та обов’язків щодо перегляду рішень місцевого господарського суду, що не набрали законної сили, та ухвал у порядку апеляції, які реалізуються в його повноваженнях шляхом вчинення різноманітних процесуальних дій. Повноваження господарського суду апеляційної інстанції пов’язані ще з таким поняттям як юрисдикція, що є компетенцією апеляційного господарського суду щодо здійснення визначених законом процесуальних дій з перегляду рішення господарського суду першої інстанції, що не набрало законної сили, та його ухвал в апеляційному порядку, для чого він і наділяється відповідними повноваженнями. Пропонується під повноваженнями господарського суду апеляційної інстанції розуміти сукупність прав та обов’язків, спрямованих на здійснення певних процесуальних дій у межах закону щодо поданої апеляційної скарги на рішення господарського суду першої інстанції, що не набрало законної сили, чи його ухвалу.

     Зміст предметних повноважень апеляційного господарського суду залежить від норм процесуального законодавства, що визначають об’єкт, суб’єкт апеляційного оскарження та дотримання строків і порядку подачі апеляційної скарги.

     Обґрунтовано, що отримання кінцевого результату по справі не може бути безмежно довгим, тому пропонується передбачити, що поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги є можливим протягом шести місяців з дня прийняття судового акту місцевим господарським судом, а для скарг, поданих в інтересах осіб, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов’язки – протягом шести місяців з моменту, коли ці особи дізналися або не могли не дізнатися про прийнятий судовий акт.

     Запропоновано розширити предметні повноваження апеляційного господарського суду щодо залишення апеляційної скарги без руху та у частині внесення до існуючих підстав повернення апеляційної скарги ще й таких, як апеляційна скарга подана на ухвалу місцевого господарського суду, яку не може бути оскаржено в апеляційному порядку відповідно до статті 106 ГПК; апеляційна скарга подана після ухвалення апеляційною інстанцією рішення зі справи.

     Встановлено, що функціональні повноваження апеляційного господарського суду не зв’язані межами перегляду. Обґрунтована позиція, що господарський суд апеляційної інстанції не повинен виходити за межі доводів апеляційної скарги, крім випадків незаконності оскаржуваного судового акту з метою належного захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання згідно з приписами закону. При перевірці правильності встановлення фактичних обставин справи повноваження апеляційної інстанції щодо виходу за межі доводів такої скарги слід обмежити.

     Визначено, які дії має провести апеляційний господарський суд з метою перевірки оскаржуваного судового акту на його відповідність принципам законності та обґрунтованості. З’ясовано, що в ГПК не проводиться розмежування понять «додатково подані докази» і «матеріали подані додатково», хоча не всі матеріали відносяться до числа доказів.

     Виявлено, оскільки апеляційна інстанція в господарському процесі наділена правом встановлювати нові обставини на підставі наявних та додатково поданих доказів, може скластися ситуація, коли неправильно було б  визнати рішення місцевого господарського суду необґрунтованим, за умови що цей суд виносив рішення на підставі тих доказів, що були в матеріалах справи. Тому запропоновано серед підстав для скасування та зміни рішення місцевого господарського суду визначити й таку підставу, як невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, встановлених апеляційним господарським судом на підставі наявних і додатково поданих доказів та матеріалів.

     Провадження в апеляційній інстанції, що розглядає апеляційну скаргу по суті, не закінчується без застосування повноважень, які можна поділити на дві групи: які пов’язані зі скасуванням оскаржуваного судового акту, і які не пов’язані з його скасуванням. Господарський суд апеляційної інстанції застосовує те чи інше повноваження з названих груп у залежності від того, чи зроблена судом першої інстанції помилка, пов’язана з правовою чи з фактичною стороною підстав рішення.

     Підставами для скасування рішення господарського суду першої інстанції є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, що свідчить про незаконність рішення. Визначено, що в ГПК відсутні указівки про форми неправильного застосування норм матеріального права. Пропонується порушення норм матеріального права вбачати в неправильному його тлумаченні, а неправильне застосування – у незастосуванні належної або застосуванні неналежної норми закону та застосування закону до неіснуючих між сторонами правовідносин.

     Визначається, що оскаржуваний судовий акт господарського суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку з припиненням провадження у справі або із залишенням позову без розгляду з підстав, передбачених ст.ст. 80, 81 ГПК, у зв’язку з чим апеляційний господарський суд реалізує функціонально-предметні повноваження.

     Підстави скасування судових актів із припиненням провадження у справі доцільно об’єднати у дві групи: до першої групи слід віднести підстави у зв’язку з відсутністю у позивача права на судовий захист у конкретному спірному правовідношенні у господарському суді, до другої – підстави у зв’язку з відсутністю волевиявлення сторін. Друга група зазначених повноважень безпосередньо пов’язана з диспозитивним характером матеріальних прав сторін у господарському процесу, оскільки сторони мають право самостійно розпоряджатися предметом спору, за умови дотримання ч. 6 ст. 22 ГПК.

     З’ясовано, що на відміну від Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) та Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС) ГПК не визначає повноважень апеляційного господарського суду щодо затвердження мирової угоди і прийняття відмови від позову. Автором відстоюється позиція про необхідність наділення апеляційного господарського суду правом застосовувати засоби примирення у господарському процесі.

     Аргументується доречність доповнення положень ГПК в частині надання господарським судам повноважень щодо залишення позову без розгляду з підстав, коли позивач подав заяву про залишення позову без розгляду та якщо провадження у справі порушено за позовною заявою, поданою без додержання вимог щодо надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів, сплати судового збору у встановленому порядку й розмірі.

     Встановлено, що господарський суд апеляційної інстанції уповноважений застосовувати й інші повноваження, які не належать ні до предметних, ні до функціональних чи змішаних повноважень, зокрема: повноваження щодо забезпечення позову, повноваження щодо відкладення розгляду справи та оголошення перерви в засіданні, винесення окремої ухвали та інші. При цьому існує ще одна група повноважень, закріплена Законом України «Про судоустрій і статус суддів», які доречно об’єднати під назвою позапроцесуальні (аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики та надання місцевим судам методичної допомоги в застосуванні законодавства).

     Господарським процесуальним законодавством передбачено спеціальні стадії оскарження рішень, ухвал, постанов господарських судів:

  1.  провадження в апеляційній інстанції за скаргами на рішення місцевих господарських судів, яке не набрало законної сили;
  2.  провадження в суді касаційної інстанції за скаргами на рішення місцевих господарських судів, що набрало законної сили, та постанову апеляційного господарського суду;
  3.  перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України.

     Перегляд судом апеляційної інстанції рішень, які не набрали законної сили — найбільш доступний та швидкий спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових актів.

     Головна мета апеляційної інстанції — перевірити законність та обґрунтованість рішень, які не набрали законної сили і були винесені господарським судом першої інстанції, тим самим не допустити набрання законної сили та виконання помилкових рішень. Господарський суд апеляційної інстанції повинен перевірити правильність судових актів як з фактичної, так і з правової сторони, за наявними у справі і додатково поданими доказами. Він не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі (ст. 101 ГПК).

     Право на подання апеляційної скарги на рішення, яке не набрало законної сили, мають сторони (позивач, відповідач), треті особи з самостійними вимогами на предмет спору. Крім того, прокурор має право внести апеляційне подання на рішення, яке не набрало законної сили.

     В силу ст. 93 ГПК апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься, протягом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а у разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК. Апеляційна скарга або подання подається через місцевий господарський суд, що розглянув справу, який у 5-денний термін надсилає їх разом із справою відповідному апеляційному господарському суду. Перегляд за апеляційною скаргою або поданням здійснює апеляційний господарський суд, повноваження якого поширюється на територію знаходження відповідного місцевого господарського суду.

     Порядок розгляду справи господарським судом апеляційної інстанції закріплено в ст. 99 ГПК, згідно з якою справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції, з урахуванням особливостей, передбачених у розд. 7 ГПК “Перегляд судових рішень в апеляційному порядку”. Згідно зі ст. 101 ГПК додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються нові вимоги, які не були пред’явлені при розгляді справи в першій інстанції (ч. 3 ст. 101 ГПК).

     Апеляційна скарга (подання), яка надійшла в суд другої інстанції, має бути розглянута у 2-х місячний строк з дня надходження (ст. 102 ГПК).

     Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

  1.  залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) без задоволення;
  2.  скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;
  3.  скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;
  4.  змінити рішення.

     За результатами розгляду апеляційної скарги приймається постанова, яка підписується всіма суддями, і в якій мають бути зазначені відомості, передбачені ст. 105 ГПК.

     Окремо від рішення може бути оскаржено ухвалу господарського суду першої інстанції (ч. 1 ст. 106 ГПК) у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Зокрема, ГПК передбачає оскарження окремо від рішення ухвали про відмову у прийняття позовної заяви (ст. 62), про повернення позовної заяви (ст. 63), про забезпечення позову (ст. 67), про зупинення провадження у справі (ст. 79), про припинення провадження у справі (ст. 80) тощо.

     Провадження в касаційній інстанції призначено для перевірки законності судових актів господарських судів України, які набрали законної сили з метою більш надійного захисту прав учасників процесу, забезпечення єдності правозастосовчої практики та зміцнення законності в господарській сфері. Перевірку законності судових актів, які набрали законної сили, здійснює Вищий господарський суд України.

     Право касаційного оскарження мають особи, які брали участь у справі, а також особи, яких не було залучено до участі у справі, але щодо прав та обов’язків яких господарський суд прийняв рішення чи постанову (ст. 107 ГПК).

     Згідно зі ст. 109 ГПК касаційна скарга (подання) подається до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Місцевий чи апеляційний господарський суд зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у 5-денний строк з дня її надходження. Згідно ст. 110 ГПК касаційну скаргу (подання) може бути подано протягом одного місяця з дня набрання законної сили рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду.

     Касаційна скарга на рішення господарського суду чи постанову апеляційної інстанції розглядається в 2-місячний строк з дня надходження справи разом зі касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України. Згідно зі ст. 1115 в касаційній інстанції скарга (подання) розглядаються за правилами розгляду справи в суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов’язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

2.3Повноваження господарського суду при касаційному оскарженні рішень

     Провадження в касаційній інстанції призначено для перевірки законності судових актів господарських судів України, які набрали законної сили з метою більш надійного захисту прав учасників процесу, забезпечення єдності правозастосовчої практики та зміцнення законності в господарській сфері. Перевірку законності судових актів, які набрали законної сили, здійснює Вищий господарський суд України.

     Право касаційного оскарження мають особи, які брали участь у справі, а також особи, яких не було залучено до участі у справі, але щодо прав та обов’язків яких господарський суд прийняв рішення чи постанову (ст. 107 ГПК).

     Згідно зі ст. 109 ГПК касаційна скарга (подання) подається до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Місцевий чи апеляційний господарський суд зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у 5-денний строк з дня її надходження. Згідно ст. 110 ГПК касаційну скаргу (подання) може бути подано протягом одного місяця з дня набрання законної сили рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду.

     Касаційна скарга на рішення господарського суду чи постанову апеляційної інстанції розглядається в 2-місячний строк з дня надходження справи разом зі касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України. Згідно зі ст. 1115 в касаційній інстанції скарга (подання) розглядаються за правилами розгляду справи в суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов’язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

     Повноваження суду касаційної інстанції відносно рішення або постанови, яке перевіряється за касаційною скаргою (поданням), передбачені в ст. 1119 ГПК. Згідно з цією статтею касаційна інстанція має право:

залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд припустився порушень, передбачених ч. 2 ст. 11110 ГПК;

скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;

змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;

залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

     За наслідками розгляду скарги (подання) приймається постанова, яка повинна бути підписана всіма суддями і містити визначені законодавством реквізити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

     Крім того, ст. 11113 ГПК передбачає, що ухвали місцевого або апеляційного господарського суду також можуть бути оскаржені у касаційному порядку у випадках, передбачених ГПК та Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

     Згідно зі ст. 11114 сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного господарського суду, а також ухвалу Вищого господарського суду України про повернення касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України.

     Скарга (подання) вноситься тільки на постанову Вищого господарського суду України за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду чи постанови апеляційного господарського суду.

     Згідно зі ст. 11115 Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені:

з мотивів застосування Вищим господарським судом закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;

у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;

у зв’язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акту в аналогічних справах;

з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;               

на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

     Касаційна скарга (подання) на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України подається не пізніше одного місяця з дня їх прийняття. Касаційна скарга  (подання) подається через Вищий господарський суд України, який протягом 10 днів з дня надходження скарги (подання) надсилає її разом зі справою до Верховного Суду України.

      Постанови Вищого господарського суду України переглядаються у касаційному порядку за правилами розгляду справи у господарському суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов’язаних з встановленням обставин справи та їх доказуванням. У провадженні Верховного Суду України, як і провадженні суду касаційної інстанції, додатково не встановлюються обставини справи та не приймаються додатково надані докази. Верховний Суд України лише перевіряє правильність застосування норм матеріального та процесуального права.

     Питання про порушення Верховним Судом України провадження з перегляду постанови чи ухвали Вищого господарського суду України вирішується позитивно при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Судової палати у господарських справах, і розглядається протягом 1 місяця з дня надходження касаційної скарги чи подання. Постанова чи ухвала Вищого господарського суду України переглядається на засіданні суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України.

     Верховний Суд України, розглянувши справу в касаційному порядку, за результатами цього розгляду має право:

залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України;

скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

     Підставами для скасування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України, згідно ст. 11119 є їх невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, чи інше неправильне застосування норм матеріального права.

     За результатами розгляду скарги (подання) ухвалюється постанова Верховного Суду України більшістю голосів суддів, які брали участь у перегляді постанови чи ухвали Вищого господарського суду України. Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, вона надсилається сторонам у справі в 5-денний строк з дня її ухвалення. Судді, які не погоджуються з рішенням, можуть висловити окрему думку, яка додається до постанови.

     Перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за нововиявленими обставинами є окремою стадією господарського процесу. Його здійснює той самий суд, що прийняв рішення, ухвалу, постанову.

     Особливістю перегляду за нововиявленими обставинами є те, що питання про незаконність або необґрунтованість судового акту виникає у зв’язку з виявленням обставин, які господарський суд не міг врахувати при розгляді справи, оскільки вони не були і не могли бути відомі ані господарському суду, ані особам, які брали участь у справі, і про існування цих обставин стало відомо вже після прийняття рішення, ухвали, постанови.

     Сутність перегляду судових актів за нововиявленими обставинами як інституту господарського процесуального права — нагляд за законністю та обґрунтованістю судових актів при отриманні господарським судом, який їх виніс, відомостей про наявність нововиявлених обставин. Нововиявлені обставини — це фактичні обставини, які існували, але не були та не могли бути відомими заявнику або господарському суду на момент винесення судового акту, але їх наявність має суттєве значення для справи або ставить під сумнів законність та обґрунтованість судового акту.

     Рішення, ухвала, постанова можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами за заявою сторони, поданням прокурора чи його заступника не пізніше 2 місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення. Встановлений строк, якщо його пропущено з поважних причин, може бути відновлено на підставах та в порядку, передбаченому ст. 53 ГПК.

     Господарський суд, який прийняв заяву про перегляд за нововиявленими обставинами має розглянути її у місячний строк з дня надходження, керуючись загальними правилами проведення судового розгляду, передбаченими ГПК.

     Перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами не означає обов’язкового скасування чи зміни судового акту, що переглядається. За результатами перегляду рішення, ухвали, постанови, згідно зі ст 114 ГПК приймається:

рішення — при зміні або скасування рішення;

постанова — при зміні або скасуванні постанови;

ухвала — у разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення, ухвали, постанови без змін.

Рішення, ухвала, постанова надсилається сторонам у 5-денний строк з дня прийняття. Законність рішення, ухвали, постанови, прийнятих за результатами перегляду за нововиявленими обставинами, може бути переглянуто в загальному порядку.

     Виконання судових рішень — це самостійний, особливий інститут процесуального права. На підставі Закону “Про судоустрій України” та ГПК судовий акт господарського суду, що набрав законної сили, є обов’язковим для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування та інших органів, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України. Невиконання судових актів господарського суду тягне за собою відповідальність, передбачену ГПК та іншими законодавчими актами України.

     Сторони є головними учасниками виконавчого провадження, оскільки від їх юридичних дій залежить розвиток цієї стадії господарського процесу.

     Стягувач — це сторона, на користь якої провадиться стягнення. Як правило, стягувачем стає позивач, але ним може стати і відповідач, якщо позивачу у позові відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відповідача. Стягувачем може стати і третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені.

     Боржник — це особа, яка зобов’язана виконати на користь стягувача дії, підтверджені рішенням суду.

     Набрання рішенням, ухвалою, постановою господарського суду законної сили означає, що наявність чи відсутність прав і фактів, які лежать в їх основі, встановлено судом остаточно, і ці встановлені судом права підлягають безперечному виконанню за вимогою уповноважених осіб. Рішення, ухвала, постанова господарського суду, що набрали законної сили, набувають таких наслідків, як виключність, неспростовність, обов’язковість для всіх підприємств, організацій, установ, посадових осіб та громадян.

    На виконання рішення (ухвали, постанови) господарського суду видається наказ, який є основним виконавчим документом.

     Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду здійснюється, як правило, за участю сторони, на користь якої вони винесені. Накази про стягнення грошових сум разом з рішенням, ухвалою, постановою видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом для наступного пред’явлення установам банку, а про стягнення сум у дохід держави — місцевим органам податкової служби, і виконуються у встановленому порядку через установи банку.

     Законодавством, а саме ст. 117 ГПК, визначено перелік відомостей, які повинні бути зазначені у наказі:

найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, дата видачі наказу та строк його дії;

резолютивна частина рішення;

найменування стягувача і боржника, їх адреси, найменування і номери рахунків у банках.

     У разі видання наказу про стягнення грошових сум ці суми мають бути вказані не тільки цифрами, але й прописом. Якщо рішенням господарського суду під час розгляду справи встановлюється відстрочка або розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається перебіг строку його дії.

     Згідно з Інструкцією з діловодства в господарських судах, затвердженою наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. № 75 наказ підписується одним із суддів, який розглядав справу, а у разі його відсутності — іншим суддею відповідного господарського суду, і засвідчується печаткою суду.

     Законодавством встановлено виконавчу давність. Обов’язковість примусового виконання рішення господарського суду обмежена річним строком від дня прийняття рішення, ухвали, постанови, або закінчення строку, встановленого при відстрочці виконання рішення, або після винесення ухвали про відновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання. До цього строку не зараховується час, на який виконання рішення було зупиненою.

     У разі пропуску строку для пред’явлення наказу до виконання з причин, визнаних   господарським   судом   поважними,   пропущений   строк   може   бути відновлено (ст. 119 ГПК). Заява про відновлення пропущеного строку подається до господарського суду, який прийняв судове рішення, розглядається у судовому засіданні, за результатами розгляду якого виноситься ухвала, що надсилається стягувачеві і боржнику.

     Пред’явлення стягувачем наказу у належному порядку відповідному органу до виконання перериває перебіг встановленого строку примусового виконання рішення.

     Під час виконання рішення строки давності не збігають. Після повернення виконавцем стягувачеві наказу без виконання перебіг процесуальних строків продовжується. Підстави для повернення стягувачеві державним виконавцем наказу господарського суду без виконання передбачені Законом України “Про виконавче провадження” (ст. 40) та ЦПК (ст. 371). Такими обставинами є заява стягувача про повернення наказу;відсутність у боржника майна, на яке може бути звернене стягнення тощо.

     Наказ господарського суду є одним із основних процесуальних документів, тому законодавством передбачено особливий порядок його відновлення у разі втрати. Господарський суд може видати дублікат наказу, якщо стягувач або державний виконавець звернувся з заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання. У разі пропущення з поважних причин передбаченого строку, він може бути відновлений

     До заяви про видачу дублікату наказу мають бути додані:

довідка установи банку, судового виконавця чи органу зв’язку про втрату наказу;

при втраті наказу стягувачем — довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред’явлено.

     Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала.

2.4. Господарський суд,його повноваження, при перегляді судового рішення за наявності нових обставин

     Вперше форми скасування судових рішень, подібні до нинішніх і, говорячи сучасною юридичною мовою, спрямовані на скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставина- ми, з'явилися в період Римської Республіки. Підставами для такого скасування вважалися погроза і насильство, під впли- вом яких суддя вирішував справу; обман, підробка, підкуп судді; нез'явлення до суду без поважних причин тощо. У всіх цих випадках за скасуванням рішення міг розпочатися новий процес [2, с. 187-192.]. Але вказана процедура перегляду ще не була чітко сформованим порядком – апеляційним або касацій- ним чи перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими обстави- нами, оскільки мала спільні риси всіх трьох видів проваджен- ня (апеляційного та касаційного – можливість нового розгляду справи після скасування рішення, перегляду за нововиявлени- ми обставинами – підставами для скасування рішень (обман, підробка, підкуп судді та ін.)). В Європі у ході історичного розвитку інституту перегляду судових рішень у другій половині ХІХ століття була встанов- лена чітка система переглядів, до якої входять основні види – апеляційний і касаційний.        У Франції, Німеччині, Російській Імперії мав місце також перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вперше на законодавчому рівні досліджуваний інститут був детально закріплений у кримінальному процесі. Так, Статут кримінального судочинства 1864 р. передбачав не тіль- ки апеляційну та касаційну форми перегляду судових рішень, але й поновлення кримінальних справ (глава 5, ст. ст. 934-939), вироки з яких набули законної сили [3]. Цей перегляд істотно відрізнявся від сучасної процесуальної форми перегляду судо- вих рішень за нововиявленими обставинами, проте, наприклад, відповідно до п. 3 ст. 935 Статуту однією з підстав для понов- лення справи була підробка документів або неправдивість 5показань, на яких ґрунтується вирок [3, c. 118], що відповідає змісту п. 2 частини другої ст. 112 ГПК України. Відповідно до п. 4 ст. 935 Статуту підставою для понов- лення справи також була доведена судом корислива чи інша особиста заінтересованість суддів по справі [3, c. 118], що від- повідає змісту п. 3 частини другої ст. 112 ГПК України. Порядок провадження по відновленню кримінальних справ за СКС полягав у попередньому дослідженні Сенатом підставності прохання чи подання про відновлення криміналь- ної справи, відміні Сенатом рішення нижчестоящого суду, направлення справи в суд першої інстанції для нового її судо- вого розгляду (ст. 936 СКС) [3, c. 118]. У 1873 р. був затверджений новий Кримінально- процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії (Die österreichische Strafprozessordnung), який також передбачав звичайні (апеляційне та ревізійне провадження) та надзвичай- ний («взнов», тобто відновлення провадження за нововиявле- ними обставинами) способи перевірки судових рішень. Внесення (клопотання) про відновлення справи подавало- ся до того суду першої інстанції, який розглядав справу по суті і виніс по ній рішення.            Після дозволу цього суду на відновлен- ня справи вона поверталася на попереднє слідство (§ 357, 359) [4, c. 614-615]. Цікавим був досвід за часів діяльності Директорії, якою був прийнятий Закон «Про поступування в Штабних судах», глава 10 (статті 254-257) якого мала назву «Про поновлення справ, у яких присуди набули законної сили» та встановлюва- ла, що справа могла бути відновлена з дозволу Найвищого суду, коли стали відомі нові обставини, що свідчать про вину виправданого або фальшивість доказів, на яких базувався вирок, що набрав законної сили. Скарги про перегляд справи подавалися через Штабний суд до Найвищого суду, він в свою чергу всі матеріали справи разом із скаргою надсилав до того Штабного суду, котрий постановляв вирок, який, перевіривши обставини, викладені у скарзі, разом зі своїм висновком надси- лав справу до Найвищого суду. За радянських часів та у незалежній Україні інститут перегляду судових актів за нововиявленими обставинами було збережено та вдосконалено. 6Перегляд судових актів за нововиявленими обставинами є одним з видів перегляду процесуальних актів господарських судів. Проте      його сутність виявляється в перевірці можливої помилки суду в дослідженні матеріалів по справі у разі спотво- рення доказів або їх замовчування при первинному розгляді справи, що виявилося пізніше. Перегляд судового акта у зв’язку з нововиявленими об- ставинами є особливим видом оскарження, відмінним від апе- ляційного та касаційного, що має свої характерні відмінності і в порядку порушення даної процедури (суб’єктів, підстав звер- нення), і в процесі перегляду безпосередньо. Його особливості будуть проаналізовані далі. Відповідно до статті 112 Господарського процесуального кодексу України господарський суд може переглянути прийня- те ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововия- вленими обставинами. Перегляд судового рішення за нововиявленими обстави- нами є окремою процесуальною формою судового процесу, особливості якої визначаються юридичною природою цих обставин. Якщо нововиявлені обставини пов’язані із виявленням фактів подання експертом завідомо неправильного висновку, який було покладено в основу судового рішення, або завідомо неправильного перекладу документів чи пояснень учасників процесу, або подання фальшивих документів тощо, такі факти мають бути підтверджені у встановленому порядку. Днем виникнення названих обставин слід вважати день, коли вони стали або повинні були стати відомі заявникові. Якщо нововиявлена обставина пов’язана з вироком чи рішен- ням суду, днем виникнення такої обставини вважається день набрання законної сили вироком чи рішенням суду, які покла- дено в основу відповідного судового акта, або день, коли заяв- никові стало чи повинно було стати відомо про набрання рішенням сили. Легальне визначення поняття нововиявлених обставин в чинному законодавстві потребує вдосконалення. Немає єдиної думки про зміст даного поняття і в російській і українській юридичній літературі. 7Виходячи з аналізу статті 112 ГПК України, поняття нововиявлених обставин формується з трьох основних харак- теристик: — вони існували на момент розгляду справи; — мають істотне значення для даної справи; — не були і не могли бути відомими заявникові під час розгляду справи. В той же час у радянській та сучасній російській і україн- ській правовій доктрині є низка визначень поняття «нововияв- лених обставин». Так, К.І. Коміссаров стверджує, що нововиявлені обста- вини – це факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі, тому їх треба чітко відрізняти від доказів, цільове призначення яких обмежується встановленням таких юридичних фактів [5, c. 235]. Але це визначення досить широке і дуже подібне до понять «юридичний факт» та «договір» [6, c. 9-10] (частина пе- рша статті 626 Цивільного кодексу України [7]), що не можна визнати вірним. На думку Л.С. Морозової, термін «нововиявлені обстави- ни» слід розуміти як юридичні факти, що мають для справи істотне значення, які існували в момент винесення рішення, але не були і не могли бути відомі ні заявникові, ні суду, що виконав всі вимоги закону по збиранню доказів і встановленню об’єктивної істини» [8, c. 41]. Не можна погодитись з думкою Л.С. Морозової, що суддя повинен виконувати вимоги закону по збиранню доказів. На нашу думку достатньо перевірити, що докази відсутні в мате- ріалах справи. О.М. Ломоносова вважає, що «нововиявлені обставини – це завжди істотні для справи факти об’єктивної дійсності, що існували в період первинного провадження у справі і прийнят- тя судового акту, які не були враховані в ньому через невідо- мість їх суду і заявникові за незалежних від них підстав, а не в результаті помилки суду. Це факти, що відкриваються після вступу акту правосуддя у законну силу і можуть вплинути на його законність і обґрунтованість, істинність, на можливість захисту і здійснення передбачених прав та охоронюваних інте- ресів» [9, c. 12]. 8Аналогічна позиція і в Л.М. Ніколенко, новововиявлені обставини - це юридичні факти, що існували у момент розгля- ду справи і які мають істотне значення для його вирішення, які не були і не могли бути відомі ні заявникові, ні суду, що розглядає спір. [10, c. 1]. Слід визнати вказану дефініцію більш розгорнутою порівняно з позицією Л.С. Морозової. Всі ці думки вказують на важливу характеристику, яку не містить стаття 112 ГПК України – ці факти повинні бути невідомі не тільки заявникові, але також і суду (судді). І це представляється вірним. О.М. Резуненко розуміє нововиявлені обставини як «фак- ти об’єктивної дійсності, що залишилися невідомими суду і заявникові при розгляді справи, що мають істотне значення для його правильного розгляду, достовірно встановлені особливим способом і такі, що вказують на неправосудність судових актів, що набрали законної сили» [11, c. 13-14]. Остання частина характеристики викликає зауваження. Насамперед, перегляд за нововиявленими обставинами вказує на те, що на момент прийняття рішення по справі була відсут- ня судова помилка, неправосудність або необґрунтованість. Суд вирішував справу, виходячи з наданих фактів та не маючи інформації про їх спотвореність, недостовірність. На підставі доказів, що містилися у справі, суд вмотивовано виніс відпові- дний судовий акт. Тому невірним представляється визнання такого акту «неправосудним», «незаконним і необґрунтова- ним», оскільки у разі наявності у справі таких фактів суд ймовірно прийняв би інше рішення. Так, В. Резепов також вважає, що «вирок або рішення, скасовані за нововиявленою обставиною, у момент їх винесен- ня встановлювали матеріальну істину, оскільки обставини, що послужили підставою для скасування вироку або рішення, хоча і існували насправді, але не були і не могли бути відомі суду. Очевидно, в даному випадку слід визнати, що саме на даний момент, в даних конкретних умовах, коли суд не міг знати про нововиявлені обставини, ухвалений, але згодом скасований з цієї причини вирок, встановлював матеріальну істину» [12, c. 54-55]. На думку В. Резепова, судовий акт, що став унаслідок відкриття нових обставин незаконним і необґрунтованим, тим 9не менше на момент його винесення (тобто до відкриття нових обставин) був законним і обґрунтованим, відображав об'єктив- ну істину. Б.С. Тетерин вважає, що з цим положенням погодитися не можна, оскільки істина, що встановлюється вироком, – це пов- на відповідність висновків суду про обставини справи фактич- ним обставинам, що мали місце насправді [13, c. 20-21]. Проте не можна погодитися з останньою позицією, оскі- льки у випадку, коли суд прийняв всі заходи для об'єктивного, повного та всебічного розгляду та вирішення справи, з точки зору законності у винесенні рішення немає жодних підстав вважати будь-які дії судді або рішення незаконними. Слід зазначити, що законодавець також погоджується з даною пози- цією, оскільки відповідно до статті 112 ГПК України надає право перегляду суду, що прийняв раніше вказане судове рі- шення («Господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення…» – виділено мною. – С.С.). В.Е. Беляневич відносить до нововиявлених обставин матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і запе- речення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення спору або розгляду справи про банк- рутство. Деякі вчені необхідними ознаками нововиявлених об- ставин вважають, по-перше, їх наявність на час розгляду спра- ви, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявни- кові на час розгляду справи [14, c. 608]. Б.С. Тетерин вважає нововиявлені обставини за своїм характером різнорідними: з одного боку, під нововиявленими обставинами він розуміє факти злочинної діяльності певних осіб, тобто злочинні зловживання суддів, лжесвідчення, дачу помилкового висновку експертом і т.і., з іншого – факти, що підлягали встановленню в даній справі, але залишилися неві- домими суду при прийнятті рішення, які разом з тим доводять неправильність винесеного рішення. Перша частина характеристики є лише частковим перелі- ком таких обставин, а друга визначає важливу характерну рису нововиявлених обставин – оскільки ці обставини не відобра- жені в матеріалах справи, після вступу судового акту в законну силу вони можуть бути встановлені тільки іншим розглядом справи. Отримуючи відображення в актах додаткового 10розгляду, такі обставини створюють можливість виявити і виправити судові помилки і всебічно перевірити судовий акт, що набрав чинності, з точки зору його законності і обґрунтова- ності [13, c. 26-27]. Крім того, Б.С. Тетерин вказує на невідомість цих фактів лише суду, але представляється логічним, що такі факти не визнаються нововиявленими у разі, якщо заявник мав відпові- дну інформацію, але приховав її в ході первинного розгляду справи. Слід зауважити, що згідно частини першої статті 112 ГПК України в редакції, що діяла до внесення змін 7 липня 2010 року, нововиявленими обставинами вважалися ті обста- вини, що «мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові» [15]. Це не відображало презумпції добро- совісності господарського суду при прийнятті судового акта. Тому автором пропонувалося вдосконалити вказану частину першу статті 112 ГПК України шляхом доповнення її словами «та господарському суду». Нажаль, після проведення судової реформи влітку 2010 року та внесення суттєвих змін до розділу ХІІІ Господарського процесуального кодексу України, законо- давець істотно змінив зміст частини першої статті 112, проте за аналізом другої частини даної статті можна дійти висновку, що він залишився на старій позиції: «Підставами для перегляду… за нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обста- вини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертаєть- ся із заявою, на час розгляду справи…» [16] (виділено мною. – С.С.). Тому прийнята в новій редакції стаття 112 ГПК України не вирішила вищевказану проблему, оскільки залишила поло- ження вказаної статті у цій частині практично незмінним. Для порушення провадження з перегляду за нововиявле- ними обставинами ці обставини повинні доводитися певними вмотивованими доказами, судовими актами інших судів (виро- ками), що набрали законної сили. Проте, вищевказані дефініції В.Е. Беляневича та Б.С. Тетерина не враховують ознаки істотної значущості таких обставин. Проте, навіть в судовій практиці на це звертається особлива увага: «Нововиявлені обставини за своєю юридич- ною сутністю є фактичними даними, які в установленому порядку спростовують факти, що були покладені в основу 11судового рішення. Господарський суд має право змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцін- ку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що перегля- дається. Разом з тим нововиявленими можуть бути визнані ли- ше особливо значущі, істотні обставини, тобто такі обставини, обізнаність суду щодо яких при розгляді справи забезпечила б ухвалення цим судом іншого рішення» [17] – вказана цитата з мотивувальної частини постанови Верховного Суду України від 23 жовтня 2007 року по справі № 6/168 враховує основні характерні ознаки нововиявлених обставин та вказує на розу- міння практичними працівниками (суддями системи господар- ських судів) суті даного інституту. Важливість ознаки істотності обставин підтверджує також постанова Верховного Суду України від 23.10.2007 року № 2-8/2388.1-05 (2-8/1410-2003) по справі № 2-8/2388.1-2005 за позовом прокурора міста Ялти Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі Державної податкової інспекції у місті Ялта Автономної Республіки Крим та Управління спра- вами апарату Верховної Ради України до компанії «Самнер Інвестментс Лімітед», ЗАТ «Дюльбер-2», санаторного компле- ксу «Дюльбер» Управління справами апарату Верховної Ради України та ЗАТ «Міжнародна агропромислова корпорація» про визнання частково недійсними установчих документів закри- того акціонерного товариства «Дюльбер-2», визнання недійс- ними договору, акта приймання-передачі та витребування майна [18]. Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 18 червня 2003 року позови прокурора міста Ялти Автономної Республіки Крим та Управління справами апарату Верховної Ради України було задоволено. У жовтні 2004 року компанія «Самнер Інвестментс Лімі- тед» звернулася до того самого господарського суду із заявою про перегляд прийнятого у даній справі рішення за нововияв- леними обставинами. В якості нововиявлених обставин заявник послався на численні листи Управління справами апарату Верховної Ради України та Фонду державного майна України, дані звіту оцінки ринкової вартості майна, яке передавалося санаторним 12комплексом «Дюльбер» до статутного фонду ЗАТ «Лаванда К», лист-погодження Управління оцінки майна та фінансово- господарського аналізу Фонду державного майна України від 17 травня 2002 року та деякі інші документи. Разом із цим під час розгляду за новоявленими обстави- нами місцевим та апеляційним господарськими судами було встановлено, що вищезазначені документи не містять нових істотних відомостей (виділено мною. – С.С.), які спростову- ють факти, покладені в основу рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 18 червня 2003 року, а відтак суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що викладені у цих документах обставини не є нововиявленими [18]. Більшість дослідників у дефініції нововиявлених обста- вин оперують поняттям «факт» (В.Е. Беляневич, О.М. Ломоносова, Л.С. Морозова, Б.С. Тетерин). Зокрема, В.Е. Беляневич до нововиявлених обставин від- носить матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимо- ги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значен- ня для правильного вирішення спору або розгляду справи про банкрутство [14, c. 608]. Не зосереджуючись на думці, що вказана дефініція більш характерна для доказів або засобів до- казування, звернемо увагу на інше: необхідно розрізняти кате- горії «факт» і «відомості про факт». Факт – це явище об’єктивної дійсності, оскільки факти існують незалежно від того, пізнали ми їх чи ні. Відомості про факт – інформація, за допомогою якої ми можемо пізнавати факт. Інформація може бути помилковою або дійсною. Істинна інформація призводить до того, що можливість пізнання факту стає дійсністю, а помилкова – перешкоджає реалізації вказаної можливості. Факти існують в будь-якому виді провадження (при розг- ляді у суді першої інстанції, при оскарженні в апеляційному, касаційному порядку та навіть при перегляді судового акта за нововивиявленими обставинами). Але на стадії провадження за нововивиявленими обставинами існування факту неважливе, а важливим є доказ спотворення цього факту (тобто, відомості про факт). Так, фактом є висновок експерту, відомостями про факт – вирок суду про встановлення зацікавленості експерта та винесення ним завідомо неправдивого висновку. 13У вузькому сенсі факт – це будь-який існуючий доказ у справі, відомості про факт – це підтвердження неправильності чи спотворення існуючого доказу. Таким чином, нововиявленою обставиною слід визнавати не факт, як це вказує більшість дослідників, а відомості про факт. У зв'язку з цим уявляє інтерес розмежування питання про співвідношення понять «нововиявлені обставини» і «нові докази». З одного боку, слід зазначити, що нові докази у справі, виявлені після вступу в законну силу рішення, постанови або ухвали – це нові відомості про вже досліджені судом факти (додаткові відомості про них, про їх зв’язок з іншими фактами або про окремі властивості і ознаки цих фактів). Але, з іншого боку, нововиявлені обставини є дійсно новими доказами, але відомостями про факти, події, що відбулися до прийняття рішення по справі, проте не були відомі заявникові та госпо- дарського суду. Деякі автори вказують на таку ознаку, як «органічна єдність з елементами предмету доказування у справі» [19, c. 480]. Встановлена судовим актом господарського суду, що набрав законної сили, фальсифікація певного доказу може бути підставою для перегляду судового рішення за нововияв- леними обставинами лише в тому разі, коли це судове рішення ґрунтується на цьому доказі. Оскільки оцінка доказів базується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обста- вин справи в їх сукупності, то фальсифікація хоча б одного доказу іноді може вплинути на висновки суду та призвести до винесення неправосудного судового рішення [19, c. 480]. Проте, на нашу думку, ознака істотності значення ново- виявленої обставини включає необхідність зв'язку даного фак- ту з елементами предмету доказування у справі, тому не по- винна виводитися як окрема ознака. Законодавець та більшість дослідників стоять на позиції, що оскаржуваний за нововиявленими обставинами судовий акт повинен набрати законної сили. Наприклад, В.М. Беднарська серед ознак нововиявлених обставин називає невідомість цих обставин суду на момент винесення рішення (фактор невідо- мості), виявлення їх після набуття рішенням законної сили, 14зв'язок «інших обставин» із предметом доказування, істотний вплив цих обставин на правильність винесеного рішення, необхідність спеціальної перевірки [20, c. 94]. М.О. Абрамов також звертає увагу на термін «нововияв- лені обставини» і перекладає цей термін російською не як «вновь открывшиеся», а «вновь выявленные». Так, незважаючи на широке використання на російській мові прикметника «вы- явленные» на побутовому та офіційному рівнях мовлення, його вживають не завжди правильно. На думку М.О. Абрамова, прикметник «выявленные» означає, що вони існували на момент судового розгляду, але були виявлені після судового рішення, тому вдаліше розкриває суть цього явища [21, c. 189]. Тому доречно при перекладі цього терміну на російську мову в ГПК України використовувати слово «выявленные» за- мість «открывшиеся». На підставі вищевикладеного після аналізу визначення поняття нововиявлених обставин вважаємо за необхідне дати комплексне формулювання поняття нововиявлених обставин, яке б повністю відповідало та розкривало його сутність. Нововиявлені обставини у господарському судочинстві – це відомості про факти об’єктивної дійсності, що існували в період первинного провадження у справі, мають істотне зна- чення для правильного вирішення справи, але були виявлені та достовірно встановлені після прийняття по справі відповідного акту правосуддя у зв‘язку з невідомістю про них господарсь- кому суду та заявникові. Підсумовуючи проаналізоване вище, нововиявлені обста- вини мають такі ознаки (риси): 1) мають бути не лише новими – вони повинні мати таке значення, що якби вони були надані суду, який розглядав спра- ву по суті, то суд, вірогідно, виніс би інше рішення; 2) наявність цих обставин на час первинного розгляду справи; 3) мають бути достовірно встановленими, тобто мати під собою реальні докази, а частіше за все – рішення (вироки) інших судів, що підтверджують ці обставини; 4) мають істотне значення для справи, тобто спотворений факт при прийнятті первинного рішення по господарській справі став вирішальним або одним з вирішальних; 155) на час первинного розгляду справи ці обставини (фак- ти) були невідомі та не могли бути відомі заявникові та госпо- дарському суду. На підставі вищевказаного стає зрозумілою складність проблеми перегляду за нововиявленими обставинами та амор- фне, неконкретне вирішення даного питання в чинному україн- ському законодавстві, на відміну від наших країн-сусідів Ро- сійської Федерації та Республіки Білорусь, де законом встано- влюється конкретний перелік обставин, правила відновлення та особливості перегляду арбітражних (господарських) справ за нововиявленими обставинами, що дозволяє більш конструк- тивно та багатогранно дослідити і виявити правову природу даного явища. Тому доречно придивитися до досвіду вирішен- ня порушеного питання в першу чергу цими країнами, перей- няти позитивні моменти, які нададуть практикам та господар- ському суду можливість більш оптимально використовувати даний вид перегляду

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДIВ ТА ЇХ ДІЯЛЬНОСТІ

3.1 Проблема визначення господарської юрисдикції

     Ще однією категорією справ, у яких часто виникають проблеми з визначенням юрисдикції господарських судів, є так звані корпоративні спори. Раніше, що кінця 2006 року, юрисдикція судів у цій категорії справ визначалася в залежності від загальних критеріїв судової юрисдикції і, перш за все, суб'єктного, відповідно до якого, якщо хоча б одним з учасників спору була фізична особа, спір розглядався в порядку цивільного судочинства, якщо ж обидві сторони були юридичними особами - в порядку господарського. Такий підхід породжував немало проблем на практиці, адже, наприклад, оскаржуючи одне й теж рішення загальних зборів товариства, фізичні і юридичні особи отримували подекуди суперечливі за змістом судові рішення, перші - загального суду, другі - господарського, які неможливо було виконати через втрату ними таких властивостей судового рішення як виключність і неспростовність. З метою усунення цих недоліків Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних прав" від 15.12.2006 р. було внесено зміни до ПІК, відповідно до яких до юрисдикції господарських судів було віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів (п. 4 ч. 1 ст. 12 ГИК). Таким чином, законодавець змінив критерії визначення юрисдикції суду щодо зазначеної категорії справ із загальних (суб'єктний і предметний) на спеціальний (пряма вказівка в законі).

     Разом з тим слід враховувати, що певна частина спорів, які мають ознаки корпоративних, все ж таки знаходяться за межами юрисдикції господарських судів. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, розглядаються загальними судами в порядку цивільного судочинства.

     Говорячи про корпоративні спори, слід також мати на увазі, що не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами, якщо стороною у справі є фізична особа. Мова, зокрема, йде про такі суб'єкти господарювання як кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо. Адже, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 13 від 24.10.2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", норма п. 4 ч. 1 ст. 12 ПІК в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов'язаних із діяльністю інших суб'єктів господарювання.

     Ще одну проблему юрисдикції у корпоративних спорах породив виняток, вказаний у п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, про те, що господарськими судами розглядаються "4) справи, що виникають з корпоративних відносин..., крім трудових спорів". У даному випадку корпоративними слід вважати спори про оскарження рішень загальних зборів господарського товариства, які грунтуються таких підставах незаконності, як порушення порядку їх скликання і проведення. Навпаки, трудовими будуть спори, у яких підставою позову зазначено порушення рішенням загальних зборів товариства трудових прав відповідних працівників товариства, обраних загальними зборами, в тому числі коли вони є учасниками (акціонерами) цього товариства.

     Аналогічно до корпоративних спорів за прямою вказівкою в законі до юрисдикції господарських судів віднесено справи про банкрутство незалежно від суб'єктного складу ініціюючих чи конкурсних кредиторів (п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК).

     Останнім часом у судовій практиці нерідко зустрічаються справи за позовами банків до юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, поручителем у якому виступає одна чи більше фізичних осіб, чи навпаки, до фізичних осіб як боржників за кредитним договором, поручителем у якому виступає юридична особа чи фізична особа - підприємець. За приписами ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Керуючись цією нормою, банки часто подають позови, у яких за логікою речей об'єднують вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором як до позичальника, так і до поручителя. У цьому випадку постає питання, в порядку якого судочинства подавати позов, адже, з одного боку, однією із сторін спору виступає фізична особа, а тому за загальними критеріями судової юрисдикції справа має розглядатися загальними судами в порядку ЦПК. З іншого - сторонами основного чи додаткового зобов'язання виступають саме суб'єкти господарювання, спори між якими вирішуються господарськими судами в порядку ГПК. Як свідчить практика Верховного Суду України, правильним у такому випадку буде роз'єднувати такі вимоги і пред'являти в суд за загальними критеріями розмежування юрисдикції, зокрема, суб'єктним критерієм. Така ж позиція висловлена Верховним Судом України в узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин від 07.10.2010 р. (розділ "Складні процесуальні питання, що виникають при вирішенні справ з кредитних правовідносин"). Іншої точки зору з цього питання зайняв Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Як зазначено у його постанові Пленуму "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" № 5 від 30.03.2012 р., "оскільки у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи та з урахуванням вимог ст. 15-16, ч. 2 ст. 118 ЦПК при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, оскільки пред'явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов'язком банку чи іншої фінансової установи (ч. 1ст. 543 ЦК), у разі пред'явлення позову до кожного з них окремо суди мають враховувати визначену ЦПК компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. Зокрема, позов банку (іншої фінансової установи) до юридичної особи - поручителя із залученням фізичної особи - позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (п. 2 постанови Пленуму).

     Доволі часто у практиці господарських судів зустрічаються випадки залучення в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності. У такому випадку варто наголоси на хибності думки про те, що участь такої категорії осіб виключає юрисдикцію господарського суду.

     У судовій практиці мають місце й інші спірні питання визначення юрисдикції господарських судів.

     

3.2. Реформування системи господарських судiв в Україні та їх преспективи

     Пропозиції реорганізувати судову систему лунають в Україні вже декілька років. У квітні 2014 року Пленум Верховного Суду України виступив з ініціативою внести низку змін до Конституції України в частині діяльності судової влади. З-поміж запропонованих новацій, які підтримав Пленум Верховного Суду, найбільш обговорюваними в суспільстві стали положення щодо повернення до триланкової судової системи, в якій передбачено ліквідацію спеціалізованих судів, якими є, зокрема, суди господарські.

     Наразі достеменно невідомо, коли зміни до Конституції буде втілено у життя. Лишається відкритим питання щодо порядку розгляду господарських спорів у разі ліквідації господарських судів. Проте, деякі експерти висловлюють думку про можливість створення відповідних палат у загальних судах, що нібито має сприяти вирішенню одразу декількох проблем: ліквідувати складність та заплутаність судової системи, забезпечити єдність судової практики й полегшити громадянам доступ до правосуддя.

     Певна річ, потреба в реформуванні судової системи є досить актуальною для сучасної України. Та чи справді запровадження нової моделі судоустрою подолає окреслені вище проблеми? І чи не призведе до появи нових?..

     Як відомо, поки що саме господарським судам підвідомчі спори, що виникають із правовідносин, природу яких закріплено в Господарському кодексі України. На нашу думку, ці суди мають великий досвід у питаннях, що належать до економічної сфери діяльності. Протягом десятиліть існування господарського (арбітражного) судочинства накопичено велику судову практику, спрямовану на ефективний захист юридичними особами порушених прав і законних інтересів через господарський суд.

     Існування господарських судів є відображенням реального фактичного стану в господарській діяльності, яка, на жаль, зазнала впливу складної соціально-економічної ситуації в державі. Наявне зменшення робочого навантаження в господарських судах є прямим наслідком глибокої економічної кризи у країні.

     Однак, будь-яка криза — явище тимчасове, а спори в економічній сфері існують перманентно й заслуговують на глибокий професійний підхід для їх вирішення. Отже, найголовнішим аргументом на захист господарських судів є специфіка спорів, підвідомчих цим органам судової влади. Особливо ретельного розгляду потребують справи про банкрутство підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки країни, адже правильність судових актів у цьому випадку може впливати на економічну стабільність та інвестиційні процеси у державі.  

     Чимало суддів, що мають великий досвід роботи, погоджуються з тим, що принцип спеціалізації судів (і суддів у цих судах) позитивно впливає на якість розгляду спорів та забезпечення єдності судової практики. Глибоке знання господарського права й зосередження на вирішенні певного виду господарських спорів забезпечує правильний розгляд найскладніших справ.  

     Іншим аргументом на захист існування системи господарських судів є вирішення проблеми дотримання процесуальних строків. Так, загальновідомо, що відсоток справ, які розглядаються в загальних судах, лишається досить високим. У господарському судочинстві розгляд справ відбувається набагато швидше. Як правило, неможливість розгляду спору в загальних судах у строки, встановлені процесуальним законом, зумовлена перенавантаженістю загальних судів справами і не гарантує право особи на доступне правосуддя. Цілком очевидно, що в разі віднесення господарських спорів до компетенції відповідних палат загальних судів проблема із затягуванням розгляду справи, скоріше за все, поглибиться.

     До того ж, не важко уявити, що ліквідація нинішньої моделі господарських судів потребуватиме значних фінансових ресурсів, що в умовах дефіциту бюджету є досить проблемним.

     На нашу думку, реформування судової системи передусім потребує вирішення таких нагальних питань, як підвищення кваліфікації суддів, дотримання процесуальних строків у судах всіх юрисдикцій, забезпечення права кожної особи на судовий захист, однакове застосування приписів чинного законодавства та усунення в останньому колізій тощо. Щодо особливостей господарського судочинства, давно назрілим питанням є прийняття нового Господарського процесуального кодексу або, принаймні, усунення суперечностей у сучасній його редакції. Доцільними будуть зміни й до низки інших законів.

     Маємо надію, що в сьогоднішніх складних українських реаліях законодавці особливо виважено поставляться до реформування судової системи, передбачивши у ній всі можливості для забезпечення прав юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців на справедливе правосуддя під час вирішення господарських спорів.

ВИСНОВКИ

     Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Отже, джерелами господарського процесуального права України є нормативно-правові акти, в яких містяться норми, що регулюють порядок здійснення правосуддя у господарських відносинах.

     Основоположним джерелом господарського процесуального права, як і інших правових наук, слід вважати Конституцію України, зважаючи на те, що Конституція має найвищу юридичну значимість серед інших правових джерел. Як зазначалося, на основі Конституції приймаються усі нормативно-правові акти України, що повинні відповідати їй.

     Господарський процесуальний кодекс є кодифікованим правовим актом, що регулює господарське судочинство. Він в свою чергу прийнятий на основі Конституції і являється другим по значимості правовим актом, що регулює відносини у сфері господарського процесу.  

     До джерел господарського процесуального права також відносять низку законів: ЗУ «Про судоустрій», ЗУ «Про статус суддів», ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ЗУ «Про виконавче провадження», інші. Ці джерела таклж містять закріплені норми регулювання здійснення господарського судочинства.

     Порівняно новим видом джерел господарсько-процесуального права є укази та розпорядження Президента України, які мають підзаконний характер. Важливе місце у системі джерел господарського процесу належить декретам та постановам Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади.

     Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Отже, джерелами господарського процесуального права України є нормативно-правові акти, в яких містяться норми, що регулюють порядок здійснення правосуддя у господарських відносинах.

     Господарськи судовій процес має склад учасників судового господарського процесу.

     Учасники судового господарського процесу – це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії. Учасників процесу можна визначити також як таких осіб, які мають юридичну зацікавленість у справі і в силу такої зацікавленості наділені правом впливати на рух господарського процесу.

     Їхній інтерес у процесі може бути спрямований на захист своїх прав чи охоронюваних законом інтересів або на захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб у передбачених законом випадках. За цим критерієм виділяють матеріально-правовий інтерес та суспільний інтерес (державний, службовий, функціональний).

     Інтерес кожного учасника в справі є юридичним, тобто таким, що є підставою для участі в справі і в той же час відрізняється від інтересу інших учасників, що передбачає наділення особи специфічним комплексом процесуальних прав і обов язків. Цю обставину необхідно враховувати при вирішенні питання про місце в процесі тієї чи іншої особи.

     Матеріально-правовий інтерес до процесу існує об єктивно і означає можливість впливу судового рішення на права, обов язки учасників. Відсутність можливості такого впливу свідчить про те, що особа не має юридичного інтересу до процесу і, відповідно, не може брати в ньому участь.

     Склад учасників судового господарського процесу визначено розділом IV ГПК України. Залежно від виконуваних у судовому процесі функцій і мети вступу або залучення до процесу учасників можна поділити на три групи:

1) особи, які вступають у процес із метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи);

2) особи, які вступають у процес із метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи);

3) особи, які залучаються до процесу для давання пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, судовий експерт).

     Сучасне господарсько-процесуальне законодавства має непогодженості та інші неточності та упущення. Однією з найбільш значиміших упущень є можливість сторонами в своїх корисних цілях затягувати розгляд справи у суді. Виходом з даної ситуації може стати прийняття нового законодавства, з наданням судам повноважень щодо повернення апеляційних (касаційних) скарг на ухвали, які оскарженню за законом не підлягають. Отже, прийняття нового Господарського процесуального кодексу вирішить велику кількість проблем, пов'язаних з законодавчим врегулюванням господарсько-процесуальних правовідносин.

     Підводячи підсумок по виконанню курсової роботи слід зазначити, що  система джерел господарського процесуального права є великою, але не досконало дослідженою. При написанні даної курсової роботи я зіткнувся з тим, що грань між господарськи і цивільним правом дуже не чітка і тому   важко визначити де закінчується повноваження цивільного права и починається дія господарського права. Вважаю, що дана ситуація повинна бути виправлена шляхом досконалого вивчення даної проблеми: дослідження існуючих норм, за потребою – ініціювання внесення змін до них, дослідження важливості та необхідності прийняття нового процесуального кодексу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, №30, ст.141.

2. Господарський процесуальний кодекс України від 6.11.1991 р. (зі змінами і доповненнями). // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №18, №19-20, №21-22, ст.144.

3. Цивільний процесуальний кодекс України від 1.01.2005 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, №№40-41, 42, ст.492.

4. Господарський кодекс України від 1.012004 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20,N 21-22, ст.144

5. Закон України «Про судоустрій України» від 7.02.2002 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 27-28, ст.180

6. Закон України «Про господарські суди» ( Закон втратив чинність на підставі Закону N 3018-III ( 3018-14 ) від 07.02.2002,  ВВР, 2002, N 27-28, ст.180 )

7. Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. (зі змінами і доповненнями). // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 8, ст.56.

8. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. (зі змінами і доповненнями). // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 31, ст.440

9. Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. (зі змінами і доповненнями). // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 24, ст.207

10. Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України. Указ Президента України від 11.07.2001

11. Про державне мито. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. (зі змінами і доповненнями). // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 13, ст.113

12. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Постанова Пленуму Верховного суду України від 1.11.1996р.

13. Абрамов Н. А. Хозяйственно-процессуальное право Украины. — Х.: Одиссей, 2003.

14. Балюк І. А. Господарське процесуальне право. — К.: КНЕУ, 2002.

15. Білоус В. Т. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. — К.: Юрінком Інтер, 2004

16. Бойко В. Ф. Право людини на правосуддя (Судове право України). — К.: Варта, 2003

17. Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. - Арбітражний процес:Навчальний посібник.- Харків: Кожум, 1999.

18. Олександр Оніщенко “ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДИВЕРСІЇ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ БОРОТЬБИ” // «Вісник Асоціації правників України», №11(11), листопад 2006 р.

19. Тополевський Р.Б. Співвідношення справедливості і юридичних джерел права. // Ідея справедливості на схилі XX сто-ліття: Матеріали VI Харківських міжнародних Сковородинівських читань. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1999

20. Амельченко М. В. Защита прав субъектов хозяйствования в судебном процессе и в исполнительном производстве. — Донецк: Дельта, 2003.

21. «ВИДИ ДЖЕРЕЛ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ» - Доценко Сергій здобувач Інституту економіки і права Харківського національного педагогічного університету

ім. Г.С.Сковороди - www.socium.sitecity.ru

22. Проект Господарського процесуального кодексу України


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

15955. Административный ресурс как специфическая форма политической коррупции 464 KB
  50 Министерство образования и науки Российской Федерации ГОУ ВПО Саратовская государственная академия права Центр по изучению транснациональной преступности и коррупции при Американском университете г. Вашингтон США Саратовский Центр по исс...
15956. Государственное управление и и государственная служба за рубежом 981.5 KB
  В процессе становления российской демократической государственности и формирования отвечающей современным требованиям государственной службы важное место принадлежит изучению, анализу и использованию зарубежного опыта. Этот опыт может оказать немалую помощь в поисках оптимальных вариантов политических, правовых и организационных решений, способствующих созданию в России подлинно демократического общества.
15957. Основы государственной власти 598 KB
  В.Е. ЧИРКИН ОСНОВЫ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ Учебное пособие юристь МОСКВА 1996 ББК67 464 Чиркин В.Е. Ч64 Основы государственной власти. М.: Юристъ 1996. 112с. ISBN 5735700782 Пособие посвящено вопросам законности и моральной социальнопсихологической о
15958. Интеллектуальная собственность 453.5 KB
  ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНАЯ СОБСТВЕННОСТЬ в 2 книгах Книга 1 АВТОРСКОЕ ПРАВО И СМЕЖНЫЕ ПРАВА Минск Составление и комментарий И.В. Попова. Под редакцией заслуженного юриста Республики Беларусь доктора юриди
15959. Художественное творчество и закон 526 KB
  БЕСЕДЫ О СОВЕТСКОМ ЗАКОНЕ С. Чернышева ХУДОЖЕСТВЕННОЕ ТВОРЧЕСТВО И ЗАКОН МОСКОВСКИЙ РАБОЧИЙ 1980 Под общей редакцией кандидата юридических наук М. М. Славина Чернышева С. А. Ч 49 Художественное творчество и закон.М.; Моск. рабочий 198096 с. Изда
15961. Переклад англомовної громадсько-політичної літератури 2.92 MB
  DICTUM FACTUM ПЕРЕКЛАД АНГЛОМОВНОЇ ГРОМАДСЬКОПОЛІТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ МІЖНАРОДНІ КОНВЕНЦІЇ В ГАЛУЗІ ПРАВ ЛЮДИНИ Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти що навчаються за спец...
15962. Всеобщая история государства и права 3.01 MB
  Черниловский З.М. ВСЕОБЩАЯ ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА ПРЕДИСЛОВИЕ 1. Наука истории возникает на самой заре цивилизации чтобы сделаться неизменным спутником человека его учителем воспитателем вдохновителем. Уже самые древние авторы стремились не ...
15963. Назначение наказания при множественности преступлений 702.5 KB
  В пособии на основе действующего уголовного законодательства анализируются правила назначения наказания при рецидиве преступлений, совокупности преступлений и приговоров и некоторые вопросы освобождения от наказания при наличии множественности преступлений.