88910

СУЧАСНИЙ СТАН РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ ДИТИНСТВА

Курсовая

Социология, социальная работа и статистика

Актуальність даної теми полягає в тому, що феномен дитинства лише порівняно недавно (у другій половині ХХ ст.) став темою педагогічних, соціологічних, психологічних досліджень (К.-Г. Юнг, І.С. Кон, Д.Б. Ельконін, Е. Еріксон, Д.І. Фельдштейн та ін.).

Украинкский

2015-05-05

93.33 KB

3 чел.

37


ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………...3

Розділ 1. РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОГЛЯДІВ НАУКОВЦІВ МИНУЛОГО НА ПРОБЛЕМУ ДИТИНСТВА................................................7

  1.        Проблема дитинства у Давні часи………………………………….7
  2.        Проблема дитинства у період Середньовіччя та Відродження…17

Розділ 2. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ

ДИТИНСТВА………………………………………………………………...24

2.1.          Погляди на феномен дитинства у зарубіжних країнах……….….24

2.2.          Дослідження проблеми дитинства в Україні……………………..28

ВИСНОВКИ….……………………………………………………………….33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……….…………………………35

ВСТУП

Місце, яке займає дитинство в історії людства, визначається особливостями людського буття, розумінням специфіки людини. Цим питанням одвіку займаються філософи. Специфічність дитинства та його самоцільність були усвідомлені ними зовсім нещодавно. Впродовж тривалої історії людства дітей розглядали як недозрілих маленьких дорослих. Це наочно виявилось у живописі! І це не випадково, не тому, що давні люди або не вміли малювати малих дітей, або чогось не розуміли. Люди завжди підходили до проблем дитинства згідно з тим, як розуміли саму природу людини [21, 398].

Слід зазначити, що категорія «дитинство» як узагальнюючий термін використовується широко і багатозначно. Це зумовлено тим, що «дитинство» як абстракція має кілька визначень, які суттєво відрізняються одне від одного за змістом. Звернімося до «Словника української мови» (1974). У ньому дається чотири тлумачення концепту «дитинство»: 1) дитячий вік; 2) дитячі роки; 3) стан дитини до повноліття; 4) первісний стан. Велика енциклопедія Кирила і Мефодія розглядає «дитинство» як два взаємопов’язані явища: 1) ранній, до отроцтва вік та 2) період життя у такому віці. У педагогічних, психологічних, філософських словниках та енциклопедіях спеціального визначення поняття «дитинство» немає.

В педагогічній науці минулого дитинство розглядалося як унікальний, самобутній феномен, самостійний, неповторний світ. Такі просвітителі , як Ж.-Ж. Руссо та Л. М. Толстой, висловлювали гуманістичні погляди і відношення до дитинства. Ж.-Ж. Руссо вперше говорить про дитинство як самобутній етап людського життя.

Актуальність даної теми полягає в тому, що феномен дитинства лише порівняно недавно (у другій половині ХХ  ст.) став темою педагогічних, соціологічних, психологічних досліджень (К.-Г. Юнг, І.С. Кон, Д.Б. Ельконін, Е. Еріксон, Д.І. Фельдштейн та ін.). При цьому дитинство в них традиційно висвітлюється лише в одному аспекті: як процес зростання, розвитку, психологічний чи фізіологічний стан підростаючого покоління і т. ін. Але як цілісний феномен воно часто залишається за межами пізнавального інтересу і глибоко не осмислюється: у психологічному дискурсі феномен дитинства донедавна вважався другорядним; до дитини тривалий час ставилися як до “протолюдини”, своєрідної заготовки, яка, лише якщо їй поталанить вижити, стане людиною.

Нині потрібно змінити не тільки ставлення до дитини як власне людини, що перебуває на початку свого життєвого шляху, а й ракурс, у якому аналізується дитинство. Сьогодні все більше дослідників починають розуміти, що необхідна апологія дитинства, оскільки якщо в дитині не розвивати її якості (відкритість, допитливість, довіра, комунікабельність і т. ін.), то з часом вони будуть втрачені і відновити їх буде неможливо. Актуальність осмислення дитинства особливої гостроти набуває і у зв'язку з демократизацією нашого суспільства, необхідністю становлення гармонійно розвиненої особи, яка адекватно реагує на різноманітні події та має високий ступінь адаптивності.

Оскільки інтерес до дитинства виник порівняно недавно, фундаментальних праць, у яких  ця тема аналізувалася б усебічно та глибоко, немає. Свого часу до теми дитинства зверталися такі визначні мислителі,  як Платон, Аристотель, Еразм Роттердамський, М. Монтень, Ф. Бекон, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс та інші, але вивчення цієї проблеми в їхніх працях мало не систематичний, а фрагментарний характер. Наприкінці ХХ століття з'являються перші цілісні концепції, проте і в них дитинство найчастіше розглядається в якому-небудь одному аспекті – психологічному, соціологічному, історичному, культурологічному і т. ін. 

Феномен дитинства висвітлено в працях педагогічних (В.Зеньковський, В.О. Сухомлинський, К.Д. Ушинський, Ф. Гребель, С.Л. Соловейчик) психологічних, особливо тих, що тяжіють до психоаналізу (Л.С. Виготський, Д.Б. Ельконін, Е. Еріксон, Ж. Лакан), історико-етнографічних (М. Мід,       І.С. Кон, Ф. Арієс). Першим ученим-антропологом, об'єктом дослідження якого став світ дитинства, була М. Мід. Вона вивчала становище дитини в різних культурах.

Сучасна антропологія дитинства має кілька напрямів, що характеризуються різними методологічними підходами. На думку сучасних вчених, дитинство належить до найбільш складних систем і на сучасному етапі проблема дитинства потребує переосмислення з погляду сучасної методології (Ш. Амонашвілі, В. Лімонченко, С. Франк).

Метою дослідження є психологічний аналіз феномену дитинства як специфічного етапу становлення і розвитку дитини в контексті цивілізаційних змін; розкрити сутність та характерні ознаки дитинства.

Досягнення цієї мети передбачало виконання таких завдань:

  1.  Вивчити й проаналізувати стан розробленості проблеми у філософській, психологічній, педагогічній науковій літературі з метою узагальнення змістового навантаження категорії “дитинство” та особливостей сучасного філософсько-педагогічного знання про дитинство й дитину.
  2.  Визначити специфіку психологічного аналізу дитинства.
  3.  Виявити, уточнити і конкретизувати смислову наповненість понять “дитинство”, “дитина”, виявити їх кореляцію.
  4.  Проаналізувати зміст і тенденції розвитку дитинства в соціальних процесах з позиції історичних змін суспільного устрою.

Об’єктом дослідження є феномен дитинства в психологічній науці.

Предметом  дослідження є поняття «дитинство».

Методи дослідження. Методи дослідження зумовлені специфікою наукової роботи й потребами комплексного міждисциплінарного аналізу проблеми. Розкриття теми і вирішення поставлених завдань здійснюється на базі діалектичного методу, застосування якого базується на принципах об’єктивності, причинно-наслідковості, розвитку, системності, цілісності та аналітико-синтетичному й індуктивно-дедуктивному методах; принципі наукового сходження від абстрактного до конкретного та взаємозв’язку між теорією і практикою; єдності логічного та історичного тощо. Діалектичний метод дозволив розкрити багатогранну й суперечливу природу дитинства, охарактеризувати в історико-ретроспективному аспекті інваріантні й специфічні явища в розвитку ставлення до дитинства, проаналізувати дитинство як психологічний феномен в контексті сучасних тенденцій його функціонування.

Феноменологічний підхід дозволив проаналізувати дитинство як особливий життєвий світ серед інших життєвих світів, охарактеризувати дитинство як особливу складову людського соціуму в умовах взаємодії зі світом інших людей. Діахронічний підхід до аналізу дитинства дозволив реконструювати історію ставлення до дітей, цінності дитинства на різних етапах розвитку соціальної культури, виявити й проаналізувати "культурні стереотипи" (поведінкові взірці), які є сукупністю найбільш характерних елементів будь-якої культурно-історичної моделі дитинства.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел (30 найменувань). Основний зміст роботи викладений на 33 сторінках.

Розділ 1. 

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОГЛЯДІВ НАУКОВЦІВ МИНУЛОГО НА ПРОБЛЕМУ ДИТИНСТВА

1.1      Проблема дитинства у Давні часи

Зазвичай вважають, що наука про дитинство почала розвиватися лише в ХІХ ст., але деякі дослідники дотримуються думки, що ця проблема виникла значно раніше. Тому прослідкуємо хронологію її розвитку та процес виокремлення сутнісно-цільових ознак дитинства різними людинознавчими науками.

Так Е. Роттердамський у ХVI ст. відкрив таке явище, як світ дитини, світ дитинства. Найзначнішою роботою, що присвячена проблемі дитинства, можна вважати його педагогічний трактат «Про виховання дітей» (1529). А вже наприкінці ХVIII ст. з’являється спеціальний трактат про душу дитини – книга лікаря Тідемана «Спостереження над розвитком душевних здібностей у дітей» (1787). Великий вплив на розвиток інтересу до дитинства, і дитини зокрема, мав відомий педагог та філософ Ж.-Ж. Руссо [17, 18]. Він стверджував ідею формування внутрішньої природи особистості в період дитинства на основі вільного виховання. Педагог пише, що людина «на початку власного життя» є чистою душею, наповненою почуттями, природньою поведінкою, безпосереднім сприйняттям життя і гармонією з світом. Доросла ж людина виступає носієм розуму. Якщо педагогу вдасться відкрити світ почуттів дитини, то це вірний шлях до відкриття дитинства. На основі цього Ж.-Ж. Руссо створює сентиментальну концепцію дитинства  [24, 4]. Основні концептуальні положення викладені ним у романі «Еміль, або про виховання» (1762). Розвиток його ідей продовжили Й. Песталоцці і Ф.Фребель.

Значний внесок у вивчення дитинства зробив англійський вчений Ч.Дарвін, який зміг підняти інтерес природодослідників до цієї проблеми. Зокрема, до необхідності вивчення дитинства спонукав пошук вихідних пунктів еволюційних процесів. Ідея розвитку лягла в основу його праці «Виникнення видів шляхом природного відбору…» (1859).

Англійський ембріолог і психолог В. Прейєр почав нову епоху у вивченні душі дитини. Здійснені ним систематичні та різнобічні спостереження над сином знайшли втілення у його книзі «Душа дитини» (1912). У праці зроблений опис психологічного і біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. Книга В.  Прейєра зробила переворот у педагогіці, викликала зацікавленість проблемою душі маленької дитини. К.Грос висунув теорію біологічного розуміння дитинства. Особливе значення для вивчення дитинства мали щоденники, в яких записи спостережень за своїми дітьми вели батьки-вчені: Є. Конраді «Сповідь матері», А.Левоневський  «Моя дитина. Спостереження над психічним розвитком хлопчика протягом перших чотирьох років його життя» (1914); Є.Кричевська  «Моя Маруся: записки  матері» (1916) та ін.

Пошуками закономірностей фізичного і психічного розвитку дитини займалося багато вчених природничо-наукового напряму: В. Бєхтерєв, М.Лесгафт, І. Сєченов, а також видатні психологи і педагоги В.Зеньковський, П. Каптерєв, А. Нечаєв, І. Сікорський.

Короткий історичний екскурс дав можливість зробити висновок про те, що педагогіка завжди цікавилася дитиною як предметом  виховання. Знання про дитину, які фактично оформилися в другій половині ХІХ ст., ґрунтувалися на фізіології, психології, соціології. Як відзначає Л.Ваховський, ці знання «відрізнялися різноплановістю, не задовольняли педагогіку, тому що не дозволяли пізнати дитину як цілісність, а дитинство – як самоцінність». Відтак почала свій розвиток нова галузь науки – педагогічна антропологія, засновниками якої були К. Ушинський (фундаментальна праця «Людина як предмет виховання. Дослід педагогічної антропології.»), Б.Ананьєв («Людина як предмет пізнання»), пізніше В. Сухомлинський (машинописний варіант монографії «Виховання людини. Роки дитинства»). Педагогічна антропологія інтегрувала знання про дитину.

Неабияку роль у вивченні дитинства відіграли роботи австрійського психоаналітика З. Фрейда, який розвинув теорію психосексуального розвитку індивіда, у формуванні характеру і його патологій головну роль відводив переживанням раннього дитинства [18, 18].

Найбільший вплив на розвиток етнографії дитинства виявила Маргарет Мід. Вона довела, що дитинство розвивається за власними законами, створює власні традиції, які є його вмістом [24, 5]. Її цікавили, головним чином, перспективи розвитку дитинства. Пов’язуючи міжпоколінні стосунки з темпом  суспільного розвитку і пануючим типом сімейної організації, М. Мід виділяє в історії людства три типи культур: пост фігуративну (діти вчаться у своїх предків), кофігуративну (діти і дорослі вчаться у рівних собі, однолітків), префігуративну (дорослі вчаться також у своїх дітей).

Центром наукового інтересу американського неопсихоаналітика Еріка Хомберта Еріксона була проблема дитинства. Його погляди на проблеми юності і зрілості дали поштовх розвитку ідеї дитинства як перехідного періоду у житті людини, що дитинство – це період необоротного формування особистості. Е. Еріксон стверджував, «що встановлення особистості не закінчується у підлітковому віці, а розтягується на весь життєвий цикл» і, відповідно, «кожній стадії притаманні свої власні параметри розвитку, здатні приймати позитивні і негативні значення». Людина хоча і формується у дитинстві, але не назавжди. Еріксон творчо доповнив вчення З. Фрейда.

Новий підхід до дитинства пов'язаний з іменем французького дослідника Філіппа Арієса. Його книга «Дитина і сімейне життя при старому порядку» (1960) започаткувала розвиток такого наукового напрямку, як «історія дитинства». Аналізуючи різного роду літературу, витвори образотворчого мистецтва в період середньовіччя, він дійшов висновку, що в середньовіччі категорій дитинства не знали. Це не означало, що про дітей не піклувалися, але поняття «дитинство», зауважує він, не варто плутати з любов’ю до дітей. На його думку, поняття «дитинство» означає «усвідомлення специфічної природи дитинства, того, що відрізняє дитину від дорослого, навіть молодого віку». У середньовіччі дитину починали вважати дорослою, коли вона починала відвідувати школу.

Середина XVIII ст. принесла нові погляди на дитинство. «Тепер дитинство розглядалося як підготовчий період до дорослого життя, сприятливий для формування почуття відповідальності і гідності, а це неможливо досягти шляхом жорстокості і приниження». Ця концепція набула свого розвитку в ХІХ ст. Ф. Арієс розглядав дитину «як цінність для суспільства, для освітніх інститутів і для приватного життя».

Протилежне Ф. Арієсу спрямування має монографія під загальною редакцією Ллойда де Моза «Історія дитинства» (1974). Її концепція виходить із того, що діти стають жертвами агресивності і жорстокості, які є невід’ємною частиною людської натури взагалі. Об’єктами досліджень авторів стали явища анфантициду (вбивство новонароджених), факти відмови від новонароджених, жорстокого сповивання, використання дітей в сексуальних збоченнях, недокорму, жорстокості у процесі навчання і багато іншого.   

80-90 р.р. ХХ століття характеризуються появою критично налаштованих робіт до концепції Ф. Арієса [18, 19].

Як видно з широкого феноменологічного аналізу, дитинство певною мірою вивчалося з різних боків: філософського, педагогічного, психологічного, медичного, біологічного. Проаналізувавши ці підходи зазначимо, що проблема дитинства – складна й багатогранна, а отже вимагає комплексного підходу до її вирішення; сучасне розуміння дитинства є результатом тривалого розвитку людинознавчих наук [18, 20].

Фундамент Західної цивілізації закладався в античну епоху. Саме античність визнається колискою досягнень, що їх сучасний західний світ вважає основними для свого соціально-культурного розвитку. Тому         будь-який ретроспективний аналіз історії дитинства починають з епохи Стародавньої Греції й Риму, а точніше з характеристики давньогрецької моделі.

В період переходу від родоплемінного ладу до полісного сформувалися всі соціально-економічні передумови для бурхливого розвитку філософії, науки і літератури. У часи «культурного перевороту» змінюється ставлення до людини, до її місця в макрокосмі, закладаються основи античної антропології в цілому. У рамках цих процесів  формується грецьке бачення дитини, її вікових особливостей, зароджуються принципово нові оригінальні підходи до постановки й розв’язання виховально-освітніх проблем. Інакше кажучи, у VI-IV ст. відбувалося становлення античної концепції дитинства. «Греки першими розробили повноцінну концепцію батьківства й систему поглядів на розвиток дитини, заклавши тим самим теоретичний фундамент для виховної  системи, що домінувала в середземноморському світі протягом тисячоліття (з 600 р. до н.е. до 400 р. н. е.)».

Повний аналіз концепції дитинства можливий тільки в контексті характеристики особливостей античної родини в цілому. Дві її «базові» моделі – спартанська та афінська – становлять найбільший інтерес для історико-педагогічних досліджень [3, 42].

Наявність таких особливостей грецького світу, як античне рабство, брак пом’якшувального впливу релігії на моральну поведінку та розуміння особистості з її невід’ємними правами, що привнесе із собою християнське життєрозуміння, сприяло формуванню єдиної концепції дитинства, що стала основою як для афінської, так і для спартанської моделі грецького виховання.

Прихильники психоаналітичного напряму в історії дитинства, говорячи про особливості цієї концепції, стверджують, що в цілому ставлення до дитини в античну епоху було «абсолютно незначним». На підтвердження своєї основної тези вони насамперед наводять дані про загальнопоширену практику вбивства немовлят. Л. де Моз, основоположник психоаналітичного підходу, запропонував свою періодизацію історії дитинства, де весь античний світ визначає як «дітовбивчий». Слід сказати, що цього факту не заперечують і прихильники інших напрямів в історії дитинства. Так, В.Френч у своїй праці «Історія батьківства: світ стародавнього Середземномор’я» визнає, що «як би там не було, батьки сімейств удавалися до вбивства немовлят часто, й це рішення не було випадковим». «Дітовбивство не залежало від матеріального стану родини – убивали як багаті, так і бідні», - стверджує Л. Модзалевський.

Аналізуючи причини значного поширення дітовбивства, на нашу думку, варто, насамперед, звернути увагу на те, як самі греки пояснювали існуючий звичай. Наприклад, Плутарх у «Життєписах», згадуючи про прірву біля Тайгета, куди спартанці скидали слабких і потворних немовлят, писав: «У їхніх очах (спартанців) життя немовляти було так саме марне йому самому, як і державі, якщо воно було слабким, кволим тілом при самому народженні» [3, 43].

Сучасний дослідник Н. Деманд, розглядаючи причини дітовбивства, зазначає: «Слід пам’ятати, що немовля не розглядалося як «легальна персона», поки родина офіційно його не визнавала». Тобто дослідники підводять до думки, що акт народження сам по собі не давав дитині ніякого законного статусу. Також слід зазначити, що дітовбивство не мало ніякого відношення й до методів контролю за народжуваністю. Саме такого висновку дійшли деякі історики, в тому числі й Дж. М. Ридл, історик медицини. За даними проведеного ним дослідження античні родини мали уявлення про аборти й різні методи контрацепції, засновані на траволікуванні.

Послідовники психоаналітичної концепції Л. де Моза стверджують, що дівчаток позбувались значно частіше ніж хлопчиків (що легко пояснити все тими ж економічними умовами). На підтвердження історики наводять дані про гендерне співвідношення, що існувало в Стародавній Греції: на 400 хлопчиків припадало 100 дівчаток.

Особливо хотілося б зазначити, що дітовбивство не розглядалося як ганебна практика жодним із грецьких філософів. Тільки Арістотель вважав, що потрібно було б установити якісь обмеження проти цієї «огидної традиції». Закон, що забороняв убивство немовлят, був прийнятий наприкінці античної епохи в 374 р. н. е.

Водночас, визнаючи той факт, що дітовбивство було поширеним явищем, дослідники наводять цифри, які свідчать про те, що часто діти Стародавньої Аттики вмирали природньою смертю через побутові умови й стан медицини.

Як стверджують фахівці з античного дитинства, поряд з убивством значного поширення серед давньогрецьких батьків набула практика підкидання. У праці Л. Модзалевського можна знайти опис матеріалу, що здійснювався невдовзі після пологів: новонароджене дитя клали до ніг батька, а він був вільний підняти дитину чи ні. Взявши дитину на руки, чоловік визнавав свою відповідальність за неї. Якщо ж немовля залишалося лежати на підлозі, це означало, що його не визнавали, й дитину чекала доля підкидька. Підкидання не вважалося вбивством, тому що до немовляти більшою мірою ставилися як до «ненародженого плода», а не як до повноцінної людини. Як правило, при дитині залишали дані про її народження. Поклавши немовля на поріг храму, батьки ніби доручали його волі богів.

Училищний статут Солона демонструє існування ще однієї практики – продажу дитини в рабство або передавання її під заставу. Таке часто траплялося [3, 44]. Згідно із «Законами Солона» син мав право відмовити старому батькові у підтримці, якщо той у свій час не піклувався про нього [1,77].

Добре задокументовано і той факт, що діти античності жили в атмосфері сексуальних образ. Наприклад, про зґвалтування дівчаток із гумором згадується в багатьох сценах античних комедій. М. Вінкерс і Д. Бригс наводять дані грецьких докторів, що маленькі дівчатка рідко мали незайману плевру (точно так як в Індії чи Китаї). За твердженням Л. де Моза «дитячі публічні будинки», секс-раби, хлопчики на прокат – усі ці послуги пишно процвітали в кожному античному місті. Діти були настільки частим об’єктом сексуальної наруги, що, на думку деяких істориків, поява спеціальних рабів-педагогів, зобов’язаних проводжати хлопчика до школи й зі школи (у перекладі «педагог» - це той, хто веде за руку), була пов’язана з необхідністю захищати дитину від випадкових сексуальних атак.

Розглядаючи причини значного поширення наведених вище антигуманних, з позицій людини ХХІ ст., практик, хотілося б зазначити, що в Аттиці повноцінними людьми вважалися тільки дорослі, й тому все античне виховання виходило з образу дорослої людини. Немовля розглядалося не як людина, а як внутрішньоутробний плід, що з’явився на світ; дитину, яка вмерла до трьох років, навіть не ховали як повноцінну людську істоту. На цю особливість античної ментальності вказує Аристотель, формулюючи виховні завдання вчителя: «Завдання навчання й виховання полягає в тому, щоб із дітей як недосконалих істот, створити досконалих громадян…» [3, 45].

У зв’язку з особливостями античної ментальності значного поширення набули звичаї, які мають антипедоцентичну спрямованість. Саме на цій особливості античного світу роблять акцент Л. де Моз, Н. Ростман та ін. На нашу думку, для відтворення найповнішої картини античного дитинства слід звернути увагу на виклад фактів, запропонованих прихильниками іншої концепції. Відповідно до них у рамках античної епохи формувався гуманістичний ідеал як сімейного, так і дошкільного виховання.

Незважаючи на всі складності взаємин, дитина вважалася однією з головних складових домашнього життя стародавнього грека. Формальне прийняття її відбувалося приблизно через тиждень після народження. Дівчинці давали ім’я на восьмий, а хлопчикові – на дев’ятий день після народження.  Цей день урочисто святкувався, запрошувалися родичі й друзі дому, приносилися жертви домашнім богам і виконувалися різні релігійні церемонії, що мали на меті охороняти дитину від ворожих чарів. Офіційно дитина визнавалася членом батьківського клану на святі весни, у трирічному віці.

Джерела підтверджують, що діти в домі біли бажаними, хоча іноді батьківська мотивація могла мати меркантильний характер: син розглядався як продовжувач роду, дочка була потрібна для того, щоб з часом доглядати за старими батьками й тримати в належному стані поховання. Зробити ворога бездітним уважалося самою руйнівною помстою [3, 45].

На нашу думку, при розгляді античного дитинства не можна ігнорувати й  факти, які свідчать, що греки мали добре розвинуте уявлення про природу дитини і її вікові особливості.

Для грека дитина емоційно й фізично являла собою tabula rasa. Отже, основна теза грецької антропології про пластичність людської природи визначила особливості сприйняття дорослим сутності дитини – як її тіло, так і розум сприймалися недосконалими й такими, що перебували в процесі становлення, тобто пластичними. Греки щиро вірили, що тільки від педагогічного впливу залежить, якою дитина стане дорослою.

В. Френч  наголошує, що медичні трактати античності особливо звертали увагу на уразливість дитини до хвороб та інфекцій. Таким чином, греки виділяли дитинство як окремий період у розвитку людини, усвідомлювали, що в цей час дитина потребує особливої уваги.

Даючи аналіз античної концепції дитинства, треба кілька слів сказати про особливості римського сприйняття дитинства. За визнанням дослідників, багато в чому римський погляд на батьківство й дітей схожий на грецький [3,46].  

Завдяки римській батьківській владі чоловік мав право розпоряджатися життям і смертю всіх підлеглих йому осіб при відсутності будь-якого втручання з боку держави. Л. Модзалевський констатує: «Батько, не несучи ніякої відповідальності, міг кинути своє новонароджене дитя, привласнити собі все майно синів, тричі продавати їх у рабство й позбавляти життя».

У цілому, говорячи про римське усвідомлення дитинства, фахівці зазначають, що воно значно перевершило грецьке. Саме в стародавніх римлян уперше проявляється «ідея сорому», без якої не може існувати концепція дитинства.

Поряд із літературою часів Римської імперії про вищий рівень усвідомлення дитинства свідчить також мистецтво тієї епохи. Як визнає Н.Постман, «римські скульптори у своїх творах демонструють почуття віку, досить тонке усвідомлення дитини і її зростання».

Отже можна зробити висновок, що за загальним визнанням істориків, античний період – це «погано задокументована епоха», тому в підходах дослідників багато суперечностей і суб’єктивізму. Аналіз педагогічних феноменів у широкому культурно-антропологічному контексті свідчить, що античне суспільство мало уявлення про вікові особливості дитини та специфіку її потреб. Це сприяло розвитку дитячої іграшки й дитячої літератури.

У грецьких філософів ми знаходимо системний підхід у питаннях батьківської та шкільної педагогіки. Як у Греції, так і в Римі батьківство мало общинний характер, тобто біологічні батьки в питаннях виховання могли розраховувати на допомогу всіх дорослих. Багато батьків займалися зі своїми дітьми й виявляли про них турботу.

Водночас задокументовано факти різко негативного ставлення до дитини. Значного поширення в античному суспільстві набули такі явища, як дітовбивство, підкидання дітей і торгівля ними, сексуальні образи. Даних про те, що робилися спроби викорінити ці явища, у літературі не знайдено. Таким чином, масова практика античного батьківства була такою ж різноплановою і багато варіативною, як  і сучасна.

Говорячи про емоційну чутливість дорослих до світу дитинства, можна констатувати, що, визнаючи факт незрілості дитини, а також те, що дитинство має свої особливості, дорослі не усвідомлювали значущості цього періоду в людському житті, унікальності дитячого світосприймання. Почуття емпатії навряд чи було розвинуте в античних людей [3, 47].

1.2. Проблема дитинства у період Середньовіччя та Відродження

Середні віки в історії людської культури оцінювали по-різному: то як період глибокого занепаду цивілізації, то як період становлення доброчинностей. Гуманісти, які вивчали класичну культуру, негативно оцінювали епоху, що охоплює аж десять століть. Період із IV до XV ст. кваліфікувався як час варварства і темряви [13, 38].

В історії Західної цивілізації кожному із етапів притаманне своє особливе ставлення до дітей, до виховної практики, до дитинства та сімї взагалі. Що стосується середньовіччя, то багато років у наукових дослідженнях його характеризували, як період занепаду цивілізації, і тільки в другій половині ХХ ст. ця точка зору змінилася [2, 35].

Нині історики вважають, що перехід від античності до Середньовіччя був результатом тривалого процесу еволюції, у цілому – позитивного, хоча він і позначений рядом жорстких і кричущих фактів. Французький медієвіст Жак Ле Гофф у своїй праці «Народження Європи» стверджує: «Час            (IV-XV ст.) був ключовим для розвитку Європи, і з усіх складових європейської спадщини, яка сьогодні має значення і буде не менш важливою в майбутньому, середньовічна складова – найбільш значуща»  [13, 38].

Аналізуючи дитинство середньовіччя, насамперед слід зазначити, що для людини того часу особа, сімя і пов’язане з нею приватне життя мали другорядне значення, все існування набувало публічного характеру. Без усякого інтересу епоха середньовіччя сприймала невід’ємний атрибут сімейного життя – дітей.

Не випадково у цей час збереглось багато античних підходів, які мали антипедоцентичну спрямованість. Так, християнство спробувало боротися з практикою відкритого вбивства новонароджених, що було вельми популярним у Стародавній Греції і Римі. А ось звичай підкидати дітей поширювався і надалі, тільки форми його трохи видозмінилися: дітей продавали, посилали годувальницям (наприклад, у Франції навіть у 1900 р. близько 90% новонароджених відправляли в сільську місцевість), влаштовували підмайстрами і прикажчиками, пажами при дворі. Малюків виганяли із сімї, віддаючи в монастир, відправляючи в подорож і паломництво.

Звичайно ж, практикувалося і, так би мовити, традиційне підкидання. Наприклад, у Флоренції половину дітей після народження підкидали в сирітські будинки аж до ХІХ ст. При цьому, якщо немовляті щастило, і воно доживало до п’яти років, то сімя могла забрати його назад. Існувала також практика й сексуального насильства. Лише в ХІІІ ст. з’являються перші виступи церковних моралістів проти сексуальних домагань відносно дітей з боку батьків, нянь і сусідів.

Поаналізувавши велику кулькусть документів, Л. де Моз зробив висновок про вчинення наруги над дитиною в ті часи. Але, на нашу думку, для пояснення ситуації більш зрозумілою є точка зору інших дослідників, які стверджують,що для людей того часу типовою була проста байдужість, відсутність будь-яких емоційних реакцій у дорослих щодо дітей. Не стільки жорстокість, на якій наголошував Л. де Моз, скільки неуцтво, бідність призводили до масової наруги над дітьми [2, 36].

Відомий у Європі дослідник проблеми дитинства, автор праці «Історія дитинства у призмі століть: суспільна історія сімейного життя» Ф. Арє’с  вважає, що в середні віки між дорослим і дитиною не було особливих відмінностей. Не тільки трактування поняття дитинства в сучасному значенні, а й виявлення загального інтересу до цього періоду життя не були характерними для західноєвропейської культури аж до Нового часу. Формування сучасного образу дитини, стверджує він, належить до XVII-XVIII ст., коли світ дитинства і життя дорослих мали вже чіткі відмінності і перший почали визнавати як соціальну і психологічну цінність. «Тривалість дитинства була зведена до найбільш тендітного періоду, коли маленька дитина не може обходитися без сторонньої допомоги; дуже рано, тільки що фізично окріпнувши, дитина зливається з дорослим, розділяючи з ними працю та гру. З маленького дитяти вона зразу ж ставала молодим дорослим, минаючи різні етапи юності…».

За визначенням французького дослідника, у Середньовіччі не існувало окремого світу дитинства. Дитину  розглядали як «маленьку людину», тому тотожність була в усьому: вона мала доступ майже до всіх аспектів життя дорослих, жила їхнім життям [13, 38]. Діти носили одяг своїх батьків, грали в ті самі ігри, що і їхні батьки і точно таким самим способом, як і їхніх батьків, дітей середньовіччя судили, вішали. У суспільстві того періоду семирічний хлопчик розглядався як чоловік, здатний до всього, крім кохання та війни [2,36].

Отже, в загальній картині середньовіччя, як, утім, і в епоху античності, дитинство було абсолютно невидимим, непомітним і повністю німим [2, 37].

Надзвичайно цікавою та інформаційною для дослідників дитинства є праця А.Л. Ястребицької «Західна Європа ХІ-ХІІ століть. Епоха, побут, костюм». Як стверджує авторка, у науковій літературі проблемі середньовічного дитинства присвячено недостатню кількість праць, чого не можна сказати про художню літературу та образотворче мистецтво. Завдяки глибшій християнізації суспільної моралі в XVII ст. дитина посідає привілейовані місця на мистецьких полотнах у жанрових сценах. З’являється велика кількість загальноприйнятих дитячих сюжетів: уроки малювання чи читання, діти, що граються. Зображення дитини однієї з’являється на портретах лише в ХVII ст., прикладом є картини таких майстрів, як Рубене, Ван Дейк та інших.

У надгробних барельєфах дитина починає фігурувати досить пізно, у XVI ст. Цікавим є той факт, що зображення спершу з’являється не на дитячій могилі чи на могилі батьків, а на могилі вчителя. Дитина в певному значенні залишалась анонімною.

Автор монографії «Життя і смерть в середні віки» Ю.Л. Безсмертний стверджує, що успадковані традиції минулого відігравали важливу роль у формуванні стереотипів ставлення до дитини в той час. У вченнях авторитетних ранніх християнських ортодоксів – Августина, Григорія Великого, Ісидора Севільського часто наводиться суворе осудження дитячої природи. Дитина грішна від природи; її вередливість, непосидючість, непередбачуваність поведінки є наслідком і підтвердженням її гріховності, навіть перший крик новонародженого не що інше, як крик «визволеної злоби», відгук первородного гріха, що тяжіє над кожною людиною і дитиною [13, 39]. П’єр де Берулл, французький священик, з цього приводу писав: «Дитинство, після смерті, є наймерзеннішим і найбільш нещасним станом людини» [2, 37]. Такі погляди, вважає дослідник, пов’язані з трактуванням шлюбу, в якому рання церква насамперед бачила продовження первородного гріха. Не дивно, що і дитяча доля розглядалась під цим кутом зору. Вважалось, що в дитині присутня помста за гріхи батьків. Народження в шлюбі не хлопчика, а дівчинки трактувалась церквою як кара батьків за порушення сексуального табу чи інших церковних приписів. Поява на світ слабких, хворих чи калічних дітей сприймалась як відплата за гріховність пращурів, зокрема, не тільки в ранньому середньовіччі, а й значно пізніше. Відповідно до цього погляду дитина не сприймалась як самоцінність, а лише як засіб «нагороди» чи «покарання» її батьків. Тому не дивно, що прояви безпечності і навіть жорстокості батьків до дітей зафіксовано в багатьох ранньосередньовічних пам’ятках. У них констатуються зумисне вбивство новонароджених, недбалість, що призводила до нещасних випадків, відсутність необхідного догляду за дітьми, підкидання дітей [13, 39].

В одній із протестантських проповідей, датованих 1520 р., пастор повчав своїх прихожан: «Серця немовлят схильні до подружньої зради, хіті, брудних бажань, до сварок, убивства, пияцтва, обжерливості, вони наповнені гнівом, суперництвом і ненавистю». Таким чином, дитина розглядалася як свавільне створіння, яке в своїх устремліннях і вадах нічим не відрізняється від дорослого, вона грішна з моменту свого народження, вона грішна «a priori».

Визнаючи правильним і бажаним милостиве ставлення до всього, православна людина зокрема, а християнин взагалі, аналогічне ставлення до дітей вбачали в побоях, у дитячому страху, у позбавленні  дітей волі.

Таким чином, у контексті середньовічної традиції побої не були великим приниженням дитячої особистості. У них знаходило свій прояв ставлення до гріховної плоті як такої. Вважалося, що через її впокорення і катування відбувається зцілення душі. Більше того, в умовах життя того часу, необхідно було виховувати терпимість до болю і тілесних випробувань.

Додержуючись таких приписів, люди минулого щиро вірили, що єдиний спосіб упоратися із «цими впертими істотами – дітьми» – встановити ряд правил і суворо їх дотримуватися. Навіть крихітні немовлята, що порушили їх, ризикували дістати тяжку покару. Одна з матусь тієї епохи вважала: «Ближче до року дітей необхідно навчити страху перед різкою і тихому плачу!» [2, 39].

Разом із фізичними катуваннями дедалі частіше починають вдаватись до психологічного тиску, тобто починається цілеспрямована дія не тільки на тіло, але й на душу дитини. Так, щоб вигнати гріх із малюка, нарівні із батогом активно застосовуються такі засоби, як закриття його в темній комірці, позбавлення їжі на кілька днів. Прикладом є те, як на особливість свого будинку звертає увагу своєї матері 5-річний француз: «Він абсолютно нам не підходить – тут немає темної комірки! Куди ж ти будеш мене ховати, коли я завиню!». Таким чином, у дитячому сприйнятті світу утвердилися неминучість і законність покарання.

Для контролю дитячої поведінки використовувалися також всілякі зловісні фігури. Якщо ти неслухняне дитя, то тебе може проковтнути вовк нереальних розмірів або ти потрапиш до лап Синьої Бороди, сажотрус пролізе в димар і вночі тебе вкраде.

До всього цього треба додати картину Страшного Суду або Пекла, що постійно переслідувала дітей в усіх церковних книгах. Справедливості заради треба зазначити, що «цільовою аудиторією» таких страшилок були не тільки діти. Усе доросле населення того часу жило в постійному страху [2, 40].

Ці приклади є свідченням загальної нерозвиненості батьківських почуттів. Дитинство – це перехідний період, зосереджувати увагу на якому не було прийнято. Сприймання дитини було поверхневим, особливі в перші роки її життя. Якщо вона вмирала, що траплялось досить часто (адже дитяча смертність була великою), то невдовзі на її місці з’являлась інша. Дитинство було радше етичним (причому негативним) поняттям, а не часовим, тому, наприклад, слово «дитина» – kint у середньовічній Німеччині було синонімом поняття «дурень» [13, 40].

Отже, ми бачимо, що аж до XVII ст. виховним ідеалом Європи, а також Америки був ідеал старозавітний, суворий, такий, що вилучав самостійність і свободу дитячої особистості, повністю підпорядковував дітей волі батьківській і не хотів навіть знати і зважати на цілком природні потреби дітей у грі, сміхові, веселощах. Страх дитячої непокори проникає в усі педагогічні настанови.

Таке ставлення до дитини стало головним лейтмотивом епохи середньовіччя. Та для відтворення якнайповнішої картини середньовічного дитинства слід звернути увагу на виклад фактів протилежного характеру.

Ґрунтуючись на новозавітних закликах любові і милосердя, деякі церковники подавали голос «проти» масової практики покарань, час від часу в Середньовіччі лунали голоси, що проповідували чистоту дитячої душі і уважне до неї ставлення. Наприклад, той же Блаженний Августин, чия інтерпретація ідеї первородного гріха зіграла «злий жарт» із середньовічною дитиною, говорив про необхідність створення в школах сприятливої атмосфери для навчання, він же виступав проти звичаю, за яким дитину били батогом, якщо та умудрилася пробігти між двома мужами, що прогулюються.

У ХІ ст. викладач соборної школи в Льєжі Екберт доводив, що тілесні покарання не просто завдають шкоди здоров’ю дітей, а й ставлять під загрозу її життя. Побої, стверджував він, не сприяють розвитку розуму.

Більше того, уже в ХІІ ст. з’являються перші спроби якщо не спростувати, то пом’якшити ідею первородного гріха. Пьєр Абеляр у одному зі своїх трактатів висловлює думку про те, що навряд чи нехрещене немовля потрапляє в пекло [2, 41].

Таким чином, можна підсумувати, що до XVIII ст. панувала середньовічна концепція дитинства, яка коливалась між двома крайнощами: дитина як провідник диявольських сил, і вона ж, дитина, як провідник божественного. Поведінка вихователів, віруючих у гріховність, відрізняється від дорослих, які вірували у невинність свого дитяти. Для масової педагогічної основоположною стала ідея початкової гріховності дитячої душі. Звідки й така дуже поширена практика фізичних покарань і психологічного тиску на дитину [2, 42]. 

У часи середньовіччя та відродження суспільство не пов’язувало своє майбутнє з дітьми, воно підлягало зовсім іншим закономірностям. У суспільстві цього часу домінували тенденції прискореного дорослішання дітей, скорочення цього періоду їхнього життя й раннього включення дитини в доросле життя. Відповідно перед дитиною стояло завдання перемогти в собі дитину й стати дорослим [2, 40].  

Жак Ле Гофф вважає, що ця епоха, як і середньовічна  концепція дитинства «сповнена хитань і максималізму, теорій, які зосереджуються на одному аспекті, на одному підході до дитини…» [13, 41].

Розділ 2.

СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ ДИТИНСТВА

2.1. Погляди на феномен дитинства у зарубіжних країнах

У сучасній історико-педагогічній науці, незважаючи на розширення її проблематики і лавиноподібне зростання інформації, є значна кількість так званих білих плям. Мабуть, однією з найважливіших проблем, яку залишили поза увагою історики педагогіки, є дитинство. Дитина і дитинство як педагогічне явище мало цікавили дослідників.

Проте сьогодні вже не викликає сумніву, що «людське дитинство є не тільки фізіологічним, психологічним, педагогічним, а й складним соціокультурним явищем, яке має історичне походження і природу». Не випадково в другій половині ХХ ст. виникають наукові напрями, що досліджують такі питання, як культурно-історична психологія дитячого розвитку (В. В. Давидов, О. В. Запорожець, В. Т. Кудрявцев, О. М. Леонтьєв, Д. Б. Ельконін), етнографія дитинства (І. С. Кон, М. Мід) [5, 2].

Не лише представники психолого-педагогічних дисциплін, але і історики, антропологи, етнографи у більшості випадків обмежувались аналізом багатопланових впливів культури на формування «інституту» дитинства. В результаті конструювався особливий образ дитинства, хоча і маючий свої еквіваленти в реальності, але все таки заданий в абстрактному ракурсі, що склався по відношенню світу дорослих до світу дітей [19, 24].

Вважається, що першим розглянув безпосередню історію дитинства французький демограф, історик Філіп Ар’єс (1914-1984) у праці «Дитина і сімейне життя за Старого порядку» (1960), що сприяла розвитку самостійного напряму в західноєвропейській медієвістиці: еволюція поглядів на дитинство в різні історичні періоди. Заслуга французького вченого полягала в тому, що він першим виступив проти тогочасного уявлення про дитинство як таке, що є універсальним і має природну сутність. Ф. Арєс висунув тезу про те, що дитинство – це соціальний конструкт, який змінюється від епохи до епохи. Тобто, воно пов’язується не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов’язків, набором доступних для дитини видів і форм діяльності.

Зауважимо, що Ф. Арєс і його послідовники вивчали не стільки соціокультурну еволюцію дитинства, скільки еволюцію уявлень про дитинство та його сприйняття дорослими. Тому на сучасному етапі особливої актуальності набуває пошук нових методологічних орієнтирів для дослідження історії дитинства, які дали б змогу виявити невідомі сутнісні характеристики «образу дитинства» в історичному вимірі.

Корисною в цьому значенні може стати методологія, створена на стику історії та психології. Зазначимо, що психологічний метод почав застосовуватися в історичних дослідженнях у першій половині ХХ ст. і зумовив формування особливої наукової галузі – психоісторії. Основоположником психоісторії як самостійної наукової дисципліни є американський психолог Ерік Еріксон (1902-1994). Саме він у праці «Дитинство і суспільство» (1950) звернув увагу творців та інтерпретаторів історії на наявність певної «зони мовчання»: ігнорується важлива за своїм значенням функція дитинства в суспільному устрої. Е. Еріксон розробив основи застосування психоісторичних методів для дослідження історії дитинства, які ґрунтуються на психоаналізі.

У відомій праці «Психоісторія» Ллойд де Моз дає загальну характеристику історії дитинства. «Історія дитинства – це кошмар, – вважає учений, – від якого ми тільки тепер стали прокидатися. Чим глибше в історію, тим більше в дитини ймовірності бути вбитою, залишеною, побитою, тероризованою і сексуально скривдженою» [5, 2].

На вивчення дитинства як наукового феномену величезний вплив мав психоаналіз З. Фрейда, який виявив особливе значення дитячих вражень, що визначають подальшу долю і життя дорослої людини. Світ дитини, що формується в період дитинства, відображає його уявлення про власні потреби, правила соціальної поведінки, про образ людини, що визначає його рух в дорослий світ. Погоджуючись з З. Фрейдом, В. В. Зеньковський також робить акцент на враженнях і досвіді, отриманих в дитинстві, які вливають на подальше життя людини. Дитинство, пише вчений, є особливою фазою не лише в психологічному, але і в соціальному дозріванні людини. Дитинство, на думку І. С. Кона, належить до числа найстаріших, традиційних об’єктів дослідження. Сьогодні дитинство вивчається з позицій культурологічного, аксіологічного і антропологічного підходів, що стверджують найвищу цінність свободи і творчості особистості, які закладаються в дошкільному віці [24, 5].

На сучасному етапі закладаються нові ідеї, які визначають дитинство:

  1.  як початок, що визначає буття культурного цілого і потім долю окремого індивіда; дитинство виступає джерелом саморозвитку родової культури і культурно-історичною цінністю, воно вносить особливий вклад у становлення людської культури;
  2.  як форму становлення людської ментальності і формування нового кола універсальних здібностей; в період дитинства у дитини закладаються нові структури людської діяльності, її нормативні моделі, а власна діяльність дитини набуває риси самодіяльності (С. Л. Рубінштейн, А. В. Запорожець);
  3.   як сучасний засіб інтеграції дітей в доросле суспільство, де відтворюється ідеальна форма образа дорослого (Л. С. Виготський, Д. Б. Ельконін, І. С. Кон);
  4.  як певну стадію інтеграції нового покоління в світ культури, де творча діяльність дитини є елементом засвоєння культури [24, 6].

В дослідженнях В. Т. Кудрявцева стверджується теза про те, що сьогодні феномен дитинства розглядається не тільки з позицій історично ускладнюючої цілісності. На рубежі двох тисячоліть виникають нові, специфічні характеристики дитинства і дитячого розвитку. Це пов’язано, на його думку, з явищами глобалізації, змінами менталітету підростаючого покоління, методів і форм освіти і проблемами життя сім’ї в сучасному суспільстві.

Аналізуючи феномен дитинства, Е. М. Гашкова стверджує, що в цей період відбувається соціалізація внутрішнього існування людини, а з іншого боку – придушення її індивідуальності. Основна проблема, стверджує автор, полягає в тому, що вища цінність дитини – свобода – обмежується свободою інших, тобто дорослих. Свобода є критерієм культурності і цивілізованості. Це культурна потреба себе обмежувати [24, 7].

Кожне нове покоління людей присвоює досягнутий людством рівень, приймаючи його як належне. Наприклад, сьогодні дитина з раннього віку вільно користується телевізором, відеоплеєром тощо. Вона засвоює все це як уже вирішені задачі, вихідну позицію. Крім того для дорослих ці задачі ще знаходяться в процесі розробки, містять процес вирішення. Маючи справу з новими електронними, комп’ютерними та іншими іграшками, іграми тощо дитина в своїх відношеннях з ними ставить їм запитання, які потребують від дорослих осмислення [16, 72].

Як підсумок можна стверджувати, що сьогодні в нашому суспільстві, з одного боку, знято велику кількість табу; з іншого – відсутня довіра до підростаючих людей, тому числі в умовах «виведення» їх за межі вузько дитячих справ і турбот. Відмічається зростання цинізму, грубості, жорстокості, агресивності. А за цими зовнішніми проявами ховаються внутрішні переживання дитини – невпевненість, самотність, страх, егоїзм, тобто ті сучасні надбання дитинства, які є важкою втратою для нього [30,214].

2.2. Дослідження проблеми дитинства в Україні

У вітчизняній педагогіці дитинство розглядається як соціокультурний та історичний феномен, що відображає нові відношення між світом дітей і світом дорослих. Визначаються психологічні і педагогічні особливості формування і підтримання субкультури дитинства, де складається цілісна дитячо-доросла спільність. Ключовими концептуальними і ціннісними орієнтирами виступає поняття «дитинство як культуро творчий феномен», що визначає розвиток і саморозвиток дитини, і механізмом в цьому процесі є спільність дитини і дорослого. Вітчизняна концепція визначає людське дитинство не тільки як фізіологічне, психологічне і педагогічне, але і соціокультурне явище, що має історичне походження і природу. Позиції вітчизняних і зарубіжних психологів, педагогів співпадають в розумінні культурно-історичного контексту феномена дитинства і дитячого розвитку [24, 5].

Серед українських дослідників дитинства в історичному плані відома Н.Побірченко. У книзі «Образи дитинства в творчій спадщині українських громадівців (друга половина ХІХ ст.)» вона розглядає поняття образу дитинства як соціально-педагогічного феномена і особливого стану розвитку дитини, розкритого в творчій спадщині письменників-просвітителів, членів українських громад другої половини ХІХ століття.

Дитинство як філософський феномен ніщо за своєю суттю, воно ніяке, воно «не має раз і назавжди даної форми», – стверджує сучасний дослідник дитинства, кандидат філософських наук В. Лімонченко (1999). «Наявною формою його існування є те, що воно ще тільки може бути». Основними, характеристиками виступають: незвична гнучкість форм, можливостей, пластичність, «відкритість світові – бажання охопити все, бувати усім і завжди». Дитинство – це та основа, яка закладається в житті людини, формує її як особистість, а в подальшому лише розгортається. Смисл дитинства, вважає В. Лімонченко, полягає у виконанні ним певного завдання, тобто, завжди несе відповідний зміст, своєрідну «вимогу», яка адресується конкретній істоті у певний час. Кожний період життя людини наповнений своїм смислом і буде іншим для іншої людини. Отже, виходячи з цього, вона робить висновок, що «не можна говорити про життя взагалі, а слід мати на увазі смисл індивідуальності у визначений момент часу».

Для того, щоб дитинство мало сенс, необхідно, щоб подальше життя людини було соціально-прогресивним. Дитинство виступає «мірою, межею можливостей людини», тому що воно «формує й визначає наш дорослий стан». «Сила й повнота дитинства й дитячого почуття» закладена в першій зустрічі дитини «зі світом поза собою і зі світом у собі».

Оскільки дитина прагне до подорослішання (Ш. Амонашвілі, В.Лімонченко), то звідси закономірно випливає, що дитинство в «своїй конкретній повноті є вічно неготовим незавершеним виростанням, яке ще має змінитися». За законами логіки напрошується висновок, що воно прагне до свободи (Ш. Амонашвілі, В. Лімонченко, С. Франк). За висловом С.Франка, філософія дитинства закладена в його природі, бо воно є потенційність, можливість стати тим, чим воно ще не є і виражається через свободу. Тобто, свобода визначає смисл дитинства, виступає його критерієм. Свобода трактується як здатність людей до активної діяльності відповідно до їхніх намірів, бажань, інтересів, у процесі якої вони досягають поставлених цілей [18, 19].

На думку сучасних вчених, дитинство належить до найбільш складних систем. Це можна пояснити так:

По-перше, дитина складніша за дорослу людину. Ця складність обумовлена принаймні двома обставинами. З одного боку, розумовий, фізичний та соціальний розвиток дитини відбуваються пришвидшеними темпами порівняно з дорослими. Це, так би мовити, вибуховий розвиток, який згодом сповільнюється, певною мірою змінюється, але не спиняється.

По-друге, дитину, особливо маленьку, значно складніше зрозуміти, ніж дорослішу, яка може якось висловитися. Окрім того, внаслідок вибуховості розвитку і постійної змінюваності, притаманних дитині, розуміння і стратегії дій дорослих, що є адекватними для попередніх станів, дуже часто не спрацьовують для дій у реальному часі. Тобто дитину складно зрозуміти здебільшого тому, що важко або неможливо отримати адекватну інформацію про неї.

Саме дитинство як певний феномен є неоднозначним і по-різному сприймається представниками наукового світу [30, 3].

Особливого трактування і звучання набуває категорія дитинства у творчій спадщині відомого вітчизняного педагога В. Сухомлинського, який підкреслює, що дитинство –  «… найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя…» [26, 15].

Дійсно, дитинство – це не підготовка до життя, а саме життя, і дитина – не майбутня людина, а просто людина, яка «… володіє свободою «бути» і «стати», правом бути зрозумілою і прийнятою іншими, здатністю приймати і розуміти інших, здійснювати відповідальний вибір, будувати свої відносини з дорослими не як зі своїми «господарями» і «менторами», а як із рівноправними, хоча і не однаковими, партнерами по життю» [25, 74].

Ґрунтовне і всеохоплююче визначення категорії «дитинство» дає академік А. Богуш: «Дитинство – це період народження і становлення особистості з її майбутніми духовними і моральними цінностями, період пізнання соціуму і її величності Людини; відкриття дитиною царини життя на планеті Земля в усьому його розмаїтті, з усіма позитивними і негативними проявами; це перші кроки навчання; це жадоба знань, це перші радощі, перші розчарування і перші сльози… Це, нарешті, фундамент становлення громадянина і патріота своєї країни» [4, 92].

Л. Обухова, розглядаючи дитинство як предмет психологічного дослідження, трактує його як «період, що триває від новонародженості до повної соціальної й, відтак, психологічної зрілості; це період становлення дитини повноцінним членом людського суспільства».

У руслі нашого дослідження заслуговує на увагу нестандартний підхід до розуміння простору дитинства як «машини дитинства», висунутий у праці Є. Субботського «Дитина відкриває світ». Він тлумачить дитинство як «своєрідну машину, або організм, складний, розгалужений. Як і у всякого організму, у нього є свої «легені», «серце»… Він «дихає», «рухається», «хворіє». Словом, живе» [11, 61].

Розуміння цього феномену та його адекватне відбиття у сучасному науковому дискурсі, на нашу думку, ускладнені кількома обставинами, спричиненими помилковістю та ілюзіями, притаманними людському мисленню та пізнанню загалом. Саме тому постала проблема переосмислення феномену дитинства з позиції сучасної методології, що містить, зокрема, інше розуміння складності та зважає на постнекласичні практики. Назвемо основні ілюзії та хибні судження щодо феномену дитинства.

Першим є непрофесійне батьківське помилкове розуміння дитини та дитинства як прозорого та простого. У всіх нас (майже у всіх) так чи інакше є власні уявлення про дітей, дитинство, власний досвід очікування, виховання, спілкування з дитиною. Цей досвід у багатьох випадках затьмарює справжню складність дитинства, не дає можливість вийти за межі звичних уявлень. Тому дитина як індивідуальне, або дитинство як загальне явище багатьом людям уявляється відомим, прозорим. Тільки особливо проникливі люди з висоти прожитих років можуть зрозуміти складний характер цього явища та саркастичну неоднозначність відомого вислову: «Любіть ваших онуків, вони помстяться вашим дітям».

Таке спрощене сприйняття дитинства спонукає до такого ж спрощеного розуміння виховання як вироблення певної поведінки, манер, засвоєння необхідного обсягу інформації. Не заперечуючи важливості усього названого, зазначимо, що ці вимоги є вторинними щодо необхідності самопізнання, на що, зокрема, звернув увагу А. Курпатов: «Перше і найголовніше – це те, як ми навчаємо дитину ставитися до себе самої. Якщо дитина живе у середовищі, яке постійно оцінює її як нерозумну, некрасиву, безталанну, заздрісну, агресивну, плаксиву і таке інше – то, повірте, саме такою вона і стає».

Перехід людства до преформативної культури, що пов'язаний з наслідками розвитку інформаційного суспільства та можливостями саме дитячого мозку сприймати та застосовувати новітні досягнення технологій. «Нині раптом в усіх частинах, де усі народи об’єднані електронною комунікативною мережею, у молодих людей виникла спільність досвіду, того досвіду, якого ніколи не було і не має у старших. І, навпаки, старше покоління ніколи не побачить у життя молодих людей повторення свого безпрецедентного досвіду перетворень, що змінюють одне одного. Цей розрив між поколіннями абсолютно новий, він є глобальним та загальним». Виникає ситуація, коли діти починають вчити дорослих та демонструють значно вищі можливості, ніж дорослі. Ця ситуація ускладнює розуміння феномену дитинства.

Також в нашій країні неналежна увага до значення та цінності дитинства приділяється з боку керівних органів держави. З усіх структурних складників освіти саме проблемам раннього дитинства та дошкільного виховання приділяється найменша увага, про що свідчить хоча б той факт, що заробітна плата в дошкільних закладах найменша, порівняно з іншими закладами освіти. Окрім того, з огляду на особливу складність феномену дитинства, необхідно переосмислити весь процес підготовки фахівців дошкільної галузі. Це мають бути артистичні люди, яким притаманна особлива емпатія, обдаровані у багатьох напрямах мистецтва. Вони мають любити дітей та усі свої таланти спрямовувати на розуміння дитини та забезпечення умов для її становлення та розвитку [17, 40].

Суперечливі, різнобічні тенденції в розвитку цивілізації, нашої держави, українського суспільства, сім’ї як її важливої складової не можуть не позначитися на становленні дитини нового часу, коріння якого – в минулому, а потреби і мрії – в майбутньому.

Нормальний розвиток дитинства взагалі і індивідуальний розвиток кожної дитини окремо передбачає суб’єктний принцип побудови відносин не лише між окремими дорослими і дітьми, а й між світами дорослих і дітей як суб’єктами взаємодії.

Проте в сучасному суспільстві прослідковується якісно протилежна картина – картина деформованих взаємовідносин дорослих і дітей [16, 73].

Отже, перебудову цілісної системи дорослих потрібно починати з перебудови поглядів на дитинство. Парадоксальним у нашому сьогоденні є те, що держава не несе прямої відповідальності за кожну дитину зокрема хоча саме це нібито мають на увазі всі державні програми, що стосуються дитинства. Дитина оцінюється лише з позиції виконання завдань держави, яка має сприяти соціальному розвитку нових поколінь. Суспільство створило різні структури й передало їм свої виховні функції, власне все більшою мірою відмовляючись від дитинства як своєї частини [11, 67].

Отже можна зробити висновок, що дитина як одиничне явище та дитинство як соціально-культурний феномен є складними утвореннями, розвиток яких має вибуховий характер та є незворотнім. Складність дитинства характеризується також хибними судженнями щодо феномену дитинства та труднощами його пізнання, коли наявний досвід дорослих не встигає за змінами, які відбуваються з дитиною [17, 42].

ВИСНОВКИ

Як видно з широкого феноменологічного аналізу, дитинство певною мірою вивчалося з різних боків: філософського, педагогічного, етнопедагогічного, психологічного, соціально-культурного, етнографічного, медичного, біологічного. Проаналізувавши ці підходи зазначимо, що проблема дитинства – складна й багатогранна, а отже, вимагає комплексного підходу до її вирішення; поняття «дитинство» несе різне змістове навантаження й використовується широко і багатоаспектно; сучасне розуміння дитинства є результатом тривалого розвитку педагогіки, філософії, психології та інших людинознавчих наук, у ході якого вчені, зокрема, філософи, педагоги (теоретики і практики) крок за кроком наближалися до істини; історія філософсько-педагогічної думки дає широкий спектр поглядів на сутність дитинства, часом суперечливих. При розробці конкретної концепції дитинства важливо враховувати ці різнопланові підходи і водночас не допускати еклектичного розуміння природи дитинства.

Провівши наше дослідження, ми дійшли висновку, що еволюція поглядів на дитинство пройшла через такі етапи:

І-й – ранні ідеї не торкалися вчення про дитину, мова йшла лише про раннє виховання людини, бо предметом вивчення була людина як така.

ІІ-й (епоха середньовіччя) – вчені почали цікавитися дитиною як об’єктом вивчення та виховання. Однак знання про дитину здебільшого були фрагментарними.

ІІІ-й (XVII-XVIII ст.) – поява нових підходів до дитинства, нового розуміння його і відповідно нового образу. Цьому сприяло розуміння інтересу до дитини, більш чітке і строгіше хронологічне і змістове розмежування світу дорослих і світу дітей. І, що не менш важливо, визнання за дитинством автономії, самостійної цінності.

IV-й (ХІХ-ХХ ст.) – поряд із вивченням природи дитинства починає розвиватися ідея дитинства.

Здійснений ретроспективний аналіз показав, що дитинство залежить від ставлення дорослих до дитини; від місця, яке посідає дитина в житті дорослих; від того, як оцінюють люди даної епохи і культури, суспільного ладу; від вимог, що ставляться до дитини; від періодів, на які поділяється її життя; і, найголовніше, від того, як власне дитина розуміє і переживає те, що з нею роблять дорослі.

Огляд літератури дає можливість стверджувати, що новоутворення, які виникають у певні періоди дитинства, здатні забезпечити соціально і психологічно безболісний перехід дитини на наступну сходинку подорослішання, аж до включення її в суспільно-корисну діяльність.

Відомо, що існує два протилежних погляди на дитинство. На думку багатьох вчених, це ціла епоха, сутність якої полягає в тому, щоб служити підготовкою дитини до дорослого життя, самостійної праці. Ряд вчених дотримуються протилежної думки. Вони визнають самоцінність дитинства.

Дитинство – найважливіший перод у житті людини. Доля будь-якої нації, держави, спільноти в майбутньому залежатиме від того, якими виростуть ці діти. Тож інвестиції, вкладені в дитинство сьогодні, обов’язково повернуться суспільству сторицею: гуманізмом, демократією, громадянськістю, цивілізованістю. Отже, тільки міждисциплінарний синтез філософії, педагогіки і психології може привести до вироблення системного, комплексного, екологічного підходу до дитинства (і дитини як цінності) та відповідної організації навчально-виховного процесу на ранніх стадіях дитинства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Ашурко Ю. Проблема виховання дітей у стародавні часи / Ю. Ашурко, Л. Сердюк // Рідна школа. – 2002. – №2. – С.76–77.
  2.  Білецька С. Дитинство епохи середньовіччя: становлення християнського сприйняття / Світлана Білецька // Шлях освіти. – 2009. – №3. – С. 35–42.
  3.  Білецька С. Особливості античної концепції дитинства / С. Білецька // Шлях освіти. – 2008. – №1. – С.42–47.
  4.  Богуш А. М. Парадигма дитинства у контексті розвитку особистості дошкільника / А. М. Богуш // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Г. Сковороди: науково-теоретичний часопис. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – С. 92-99
  5.  Ваховський Л. Ц. Психоісторичний підхід до вивчення еволюції дитинства / Л. Ц. Ваховський // Шлях освіти. – 2012. – № 1. – С. 2–5.
  6.  Год Б. В. Виховання в епоху європейського Відродження (середина ХIY- початок ХYII століття) / Борис Васильович Год ; Полт. держ. пед. ун-т ім. В.Г. Короленка. – Полтава : АСМІ, 2004. – 464 с.
  7.  Гребинь С. Н. Мировоззренческо-онтологические основания детства в украинской культуре / С. Н. Гребинь // Вестник Бурятского государственного университета. – Улан-Удэ : Изд-во БГУ, 2013. – Выпуск 14 : "Философия. Социология. Политология. Культурология". – С. 168 – 171.
  8.  Гребінь С. М. Проблема дитинства в сучасному українському суспільстві / С. М. Гребінь // Збірник наукових праць студентів, аспірантів і молодих вчених "Молода наука – 2013" : у 5 т. / Запорізький національний університет. – Запоріжжя : ЗНУ, 2013. – Т. 1. – С. 275 – 277.
  9.  Гребінь С. М. Феномен дитинства: проблема онтогенезу / С. М. Гребінь // Культурологічний вісник : Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини.  – Запоріжжя : Просвіта, 2011. – Вип. 27. – С. 174 – 178.
  10.  Демоз Л. Психоистория (Эволюция детства) / Л. Демоз. – Ростов-на-Дону, 2000. – 510 с.
  11.  Діти і соціум: Особливості соціалізації дітей дошкільного та молодшого шкільного віку: Монографія / А. М. Богуш, Л. О. Варяниця, Н. В. Гавриш, С. М. Курінна, І. П. Печенко; Наук. Ред. А. М. Богуш; За заг. ред. Н. В. Гавриш. – Луганськ: Альма-матер, 2006. – 368 с.
  12.  Зеньковский В. В. Психология детства / В. В. Зеньковский. – М. : Academia, 1996. – 346 с.
  13.  Квас О. В. Світ дитинства епохи Середньовіччя / О. В. Квас // Шлях освіти. – 2011. – № 4. – С. 38–41.
  14.  Клыпа О. В. Психологический аспект воспитания детей у древних славян / О. В. Клыпа // Дошкольная педагогика. – 2008. – №2. – С.48–51.
  15.  Коляда Н. Дитинство – об’єктивна передумова зародження дитячого руху (кінець ХІХ- початок ХХ ст.): [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://library.udpu.org.ua/library_files/istoruk_ped_almanax/2012/2012_1_3.pdf
  16.  Корнилова В. В. Особое состояние развития – детство / В. В. Корнилова // Практична психологія та соціальна робота. – 2009. – № 12. – С. 71–73.
  17.  Кочубей Н. Сучасне сприйняття дитинства: складність vs простота / Н. Кочубей // Вища освіта України. – 2012. – № 2. – С. 37–42.
  18.  Кочубей Т. Дитинство: наукові підходи до його розуміння / Т. Кочубей // Рідна школа. – 2003. – № 12. – С.17–21.
  19.  Кудрявцев В. Культурно-исторический статус детства: эскиз нового понимания / Владимир Кудрявцев // Дошкільна освіта. – 2010. – № 2. – С. 23–42.
  20.  Куруленко Э. А. Историческая эволюция детства. Социокультурный аспект // Весник СамГУ. – Самара: СамГУ, 1988 - №1. – С. 51-57.
  21.  Лімонченко В. Феномен дитинства в світлі християнської антропології / В. Лімонченко // Філософська антропологія та сучасність (пам'яті В. Г. Табачковського) / упоряд. Є.І. Андрос ; НАН України, Ін-т філософії імені Г. С. Сковороди. – К., 2008. – С. 396–405. – (Філософ.-антропологічні студії ' 2008).
  22.  Носко І. В. Психологія розвитку та вікова психологія: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://medu.pp.ua/psihologiya-vozrastnaya/psihologiya-razvitiya-vozrastnaya.html 
  23.  Обухова Л. Ф. Дитяча (вікова) психологія: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.8ref.com/7/%D1%80%D0%B5%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82_77179.html 
  24.  Платохина Н. Детство как культурный феномен / Н. Платохина // Дошкільна освіта. – 2011. – № 1. – С. 4–10.
  25.  Рогальська І. П. Соціалізація особистості у дошкільному дитинстві: сутність, специфіка, супровід: монографія / І. П. Рогальська. – К.: Міленіум, 2008. – 400 с.
  26.  Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5-ти т. / В. О. Сухомлинський – К. : Рад. школа, 1977. – Т. 3. – 670 с.
  27.  Украинец Л.В. “Детство и/или Детскость” в контексте философии коммуникации // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. – № 708. – Харків, 2005. – С. 62–65.
  28.  Украинец Л.В. Концепт детскости в творчестве А. Платонова // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. – № 654. – Харків, 2005. – С. 191–196.
  29.  Украинец Л.В. Феномен детства в философской антропологии // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: теорія культури і філософія науки. – № 625-1.– Харків, 2004. – С. 137–139.
  30.  Фельдштейн Д. И. Проблемы Детства в современном мире / Д. И. Фельдштейн // Мир психологии. – 2009. – №1. – С. 211–218.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49507. Сравнении значения нормативного показателя эффективности капитальных вложений (0,16) с эффективностью данного проекта 645.5 KB
  В зарубежной практике используются такие методы для оценки риска реализации проекта как метод пороговых значений анализ чувствительности методика моделирования.В зарубежной практике для данных целей используется расчетно-конструктивный метод определения точки безубыточности объема производства. руб. руб.
49512. Разработка процесса разделения углеводородной смеси 92 KB
  Задание на курсовое проектирование Дисциплина: Основы проектирования и оборудование предприятий органического синтеза Студент: Торпов Сергей Петрович Тема: Разработка технологического процесса для разделения углеводородной смеси заданного состава Исходные данные: Состав углеводородной смеси Таблица 1 № п п НАИМЕНОВАНИЕ вес. а краткая характеристика способов разделения углеводородных смесей; б выбор и обоснование технологии проектируемого процесса. а Краткая характеристика способов разделения...