8897

Банківський менеджмент. Управління банківськими ризиками

Контрольная

Банковское дело и рынок ценных бумаг

Банківський менеджмент 1. Основи менеджменту в банку 2. Функції та елементи фінансового менеджменту в банку 3. Методи управління активами та пасивами банку 4. Управління банківськими ризиками 1. Основи менеджменту в банку Розглядаючи суть поняття б...

Украинкский

2013-02-19

151.78 KB

13 чел.

Банківський менеджмент

1. Основи менеджменту в банку

2. Функції та елементи фінансового менеджменту в банку

3. Методи управління активами та пасивами банку

4. Управління банківськими ризиками

1. Основи менеджменту в банку

Розглядаючи суть поняття "банківський менеджмент", важливо уточнити деякі положення, що входять до його складу.

Банківський менеджмент як самостійний вид банківської діяльності передбачає, що менеджер є незалежний від власності на капітал банку, в якому він працює. Він може володіти акціями банку, а може і не мати їх, працюючи за наймом на посаді менеджера. Робота менеджера — це продуктивна робота, що виникає в умовах комбінування високотехнологічного банківського процесу з високим рівнем спеціалізації працівників і забезпечує зв'язок та єдність усього процесу банківської діяльності на рівні банку загалом, філії або відділення.

Зростання вимог до менеджменту зумовлене збільшенням розмірів банків, складністю банківських технологій, необхідністю професійного володіння управлінськими навиками. У сучасних умовах усі рішення щодо фінансових, організаційних та економічних питань готують і приймають професіонали у сфері організації управління, які здійснюють також нагляд і контроль за виконанням прийнятих рішень.

З точки зору банківського менеджменту під банківською діяльністю мається на увазі діяльність банку з метою одержання прибутку. Зміст банківської діяльності зводиться до забезпечення банківського процесу всіма необхідними ресурсами та організації технологічного циклу загалом, як-от: розробки й удосконалення банківських технологій, забезпечення необхідного рівня банківських продуктів і послуг" виконання всіх видів банківських операцій, матеріально-технічного оснащення для здійснення банківської діяльності, забезпечення персоналом, підтримання ліквідності та прибутковості банку.

Нині банківська сфера потребує такого стилю роботи, в основі якого постійний пошук нових можливостей, уміння залучати й використовувати для вирішення поставлених завдань ресурси з найрізноманітніших джерел, домагаючись підвищення ефективності та одержання максимально можливого результату за мінімальних витрат.

Основним завданням менеджменту є визначення мети діяльності банку на найближчу і віддалену перспективи з урахуванням оцінки потенційних можливостей банку та забезпечення їх відповідними ресурсами.

Розрізняють завальні та специфічні цілі діяльності банку. Загальні, або стратегічні, цілі відображають концепцію розвитку банку загалом, специфічні розробляються в рамках загальних цілей з основних видів банківської діяльності.

Раціональне використання матеріальних і трудових ресурсів передбачає досягнення цілей за мінімуму витрат і максимуму ефективності, що здійснюється в процесі управління, за умови, що група співробітників спрямовує свої зусилля на досягнення загальних цілей на підставі відповідної мотивації їхньої праці.

Банківський менеджмент має власний економічний механізм. Його механізм охоплює такі елементи:

— внутрішньобанківське управління;

— управління банківськими операціями.

Використання механізму банківського менеджменту спрямоване на реалізацію соціально-економічних, технологічних, організаційно-правових завдань, що виникають у процесі банківської діяльності. Механізм менеджменту об'єктивно обумовлений здійсненням банківської діяльності в ринкових умовах, коли результати управлінської та господарської діяльності одержують оцінку на ринку в процесі обміну.

Кінцева мета банківського менеджменту — забезпечення прибутковості діяльності банку шляхом раціональної організації операційного процесу, розвитку техніко-технологічної бази, ефективного використання кадрового потенціалу при одночасному підвищенні кваліфікації тощо.

Менеджмент покликаний створювати умови для успішного функціонування банку, виходячи з того, що прибуток — це не причина існування банку, а результат його діяльності. Прибуток створює гарантії для подальшого функціонування банку, оскільки лише прибуток та його накопичення у вигляді різноманітних фондів дає змогу обмежувати і переборювати ризики, пов'язані з функціонуванням банку.

Ситуація на ринку постійно змінюється, відбуваються зміни становища конкурентів на ринку, умов і форм фінансування, стану кон'юнктури ринків, умов міжнародних економічних відносин, що зумовлює наявність ризику. За таких умов метою банківського менеджменту е постійне подолання ризику. Для цього необхідні певні резервні кошти і вміння менеджерів швидко реагувати та адаптуватися до умов, що змінюються.

Банк має специфічний характер діяльності, виступає як грошово-кредитна установа, тому його структура відповідає завданням здійснення цієї діяльності.

Банки, зазвичай, організовані за функціональною ознакою, тобто їх структура прив'язана до тієї конкретної діяльності, якою вони займаються. Оскільки банк є великим кредитним інститутом, до його структури входять кредитні підрозділи, з огляду на те, що банк одночасно проводить розрахунки, в його структурі вирізняють відділи або управління, які організують розрахункові операції. Оскільки банк приймає і видає готівку, в його структурі повинна бути каса. Отже, ті функції та операції, які виконує банк, неминуче зумовлюють особливості побудови його структури, привносять до неї такі підрозділи, які не трапляються ні у виробничого, ні у торговельного підприємства.

До принципів організації банку належить не тільки функціональний принцип. Банкам властивий принцип відповідності задекларованій місії та меті. Як відомо, метою банку є одержання прибутку. Це означає, що банк повинен мати структури, що заробляють гроші (шукають покупців банківського продукту, продають його за ціною, вищою від власних витрат). Для управління прибутком створюються відділи, які планують доходи і видатки, складають бюджет загалом за банком та його підрозділами, забезпечують економію витрат.

Серед принципів організації банку можна виокремити принцип ієрархи владних повноважень його окремих підрозділів. Існують два ешелони управління: вища ланка та інші підрозділи банку.

До вищої ланки належать: Рада банку, Правління банку, ревізійна комісія, різного роду комітети, що об'єднують найбільш кваліфіковану частину банківського персоналу та вирішують найбільш принципові питання банківської системи.

До другого ешелону в системі підпорядкування підрозділів банку належить решта управлінь (відділів), зайнятих обслуговуванням клієнтів, виконанням інших банківських технологій.

Не менш важливим принципом організаційної структури в банку є забезпечення спільних та координованих дій, оскільки структура означає набір елементів та їх взаємодію. Якщо та чи інша установа має статус банку, то вона неминуче повинна мати у своєму складі такі підрозділи, які, з одного боку, ніби зсередини забезпечують виконання належних їм операцій, а з іншого — забезпечують відповідність її діяльності умовам зовнішнього середовища. Якщо, приміром, банк видає кредити, то це означає, що поряд із кредитними підрозділами як допоміжні мають функціонувати відділи (групи) з питань обліку, видачі та погашення позичок, юридичні служби, які забезпечують відповідність системи кредитування чинним законодавчим нормам, спеціальні групи співробітників з перевірки кредитоспроможності клієнтів, якості застави і гарантій. Деякі банки з метою реалізації цього принципу створюють спеціальний адміністративний комітет, який забезпечує координацію і взаємодію різних підрозділів банку.

У принципах організації банку вирізняється також принцип раціоналізації управління. Відповідно до нього робота банку має бути організована таким чином, щоб забезпечити розвиток банку шляхом упровадження нових послуг, скорочення витрат, підвищення продуктивності праці, дослідження ринку тощо. Деякі банки створюють спеціальні підрозділи, організовують роботу експертної ради, яка складається з представників різноманітних галузей знань, — відомих економістів, юристів, учених. Завданням такої ради є консультування з найважливіших питань розвитку економіки, політики країни і банку, сприяння розробці концепції його розвитку, підготовка від імені банку різноманітних іміджевих заходів, допомога в організації підвищення кваліфікації персоналу тощо.

З позиції організації банку важливого значення набуває забезпечення цілісності та відповідності умовам зовнішнього середовища. Це означає, що в рамках єдиної стратегії розвитку, прийнятої банком, між його підрозділами встановлюється тісна взаємодія, кожен підрозділ удосконалює свою діяльність відповідно до зміни умов зовнішнього середовища.

Система організації банку має відповідати також принципу забезпечення контролю. Обов'язковим елементом при цьому є внутрішній і зовнішній аудит. Підрозділи внутрішнього та зовнішнього аудиту покликані контролювати законність операцій, що виконуються, їх відповідність нормам та інструкціям Національного банку України. Аудиторські перевірки організовуються як у межах головного банку, так і у його філіях (внутрішній аудит). Зовнішній аудит забезпечується спеціальними аудиторськими фірмами, які мають ліцензію на перевірку діяльності банків.

Внутрішня упорядкованість, погоджені дії внутрішніх підрозділів забезпечуються також за допомогою певної регламентації діяльності в банківській установі. З цією метою банки розробляють статути, положення про окремі відділи і служби, технологічні карти операцій, кваліфікаційні характеристики, посадові інструкції. Кожний співробітник банку повинен знати свої посадові обов'язки, мати певні знання і вміння, виконувати правила, відображені в цих та інших нормативних документах.

Важливе значення має забезпечення банку оперативною і достатньою інформацією, новими методами її опрацювання, щоб своєчасно вживати необхідних організаційних та економічних заходів щодо забезпечення стабільності, надійності кредитної установи. Інформаційне забезпечення, будучи системним елементом банківської інфраструктури, в організаційному відношенні реалізується шляхом створення в банку особливих підрозділів, що займаються збиранням і опрацюванням відповідної інформації.

Отже, основні принципи організаційного процесу діяльності банку такі:

— функціональна побудова;

— відповідність меті банку;

— ієрархія владних повноважень та рівнів організації;

— спільні й координовані дії;

— раціоналізація управління;

— цілісність та відповідність умовам зовнішнього середовища;

— забезпечення контролю;

— регламентація діяльності персоналу;

— забезпечення операційною і достатньою інформацією.

Кінцевою метою формування структури банку є доцільність і раціональність управління всім комплексом банківської діяльності, підвищення якості послуг, що надаються клієнтам банку, продуктивності банківських працівників, забезпечення прибутковості банку.

Водночас банківська структура не може бути застиглою, навпаки, вона мусить видозмінюватися, бути динамічною, пристосовуватися до стратегії розвитку банку, зміни поточних завдань, нових напрямів діяльності банку тощо.

Загалом на структуру банку впливає декілька чинників, серед яких — розмір банку та чисельність його персоналу. Великий банк об'єднує значну кількість працівників, що забезпечують діяльність досить великої кількості відділів та управлінь. У малому банку може не бути спеціальних відділів і тим більше управлінь, характерних для великого банку. У ньому працює обмежена група людей, які можуть бути об'єднані в основні відділи (наприклад, кредитний, операційний і бухгалтерія).

На структуру банку впливає якість персоналу. У низці випадків вітчизняні банки не можуть розширюватися і створювати повноправні структурні підрозділи через недостатність кваліфікованих кадрів, які мають навики ведення відповідних операцій. Сучасна структура деяких українських банків не набула ще закінченого вигляду, оскільки спеціальні відділи неповністю укомплектовані висококваліфікованими спеціалістами, що, поряд з іншими чинниками, стримує розвиток певних видів банківської діяльності.

Серед чинників, які впливають на структуру банку, визначальним є рівень його універсалізації або спеціалізації. Якщо банк проголошує себе універсальним, то він неминуче (рано чи пізно) мусить створювати у своїй структурі низку спеціальних підрозділів (відділів, секторів, груп), що організують різноманітні види банківських послуг. Навпаки, спеціалізація банку на певному виді діяльності позбавляє його необхідності формування окремих підрозділів для виконання низки операцій. З іншого боку, спеціалізація банку на виконанні певного виду діяльності вимагає від нього розширення тих відділів і управлінь, що покликані регулювати ще ширше коло операцій, які відповідають його роду діяльності.

Структура банку зумовлюється також завданнями економії витрат, необхідністю завантаження банківського персоналу, оскільки банк — це комерційна установа, і працює він в інтересах одержання прибутку. Кількість співробітників, що працюють у банку, має бути достатньою для виконання відповідного обсягу робіт за необхідного завантаження кожного працівника. Надлишок персоналу призведе до збільшення витрат на оплату праці банківських працівників.

У загальній організаційній структурі банку можна вирізнити два типи підрозділів: відділи, що виконують лінійні функції, та відділи, що виконують штабні функції.

Лінійні підрозділи безпосередньо зайняті виконанням операційної роботи, наприклад, прийманням вкладів, видачею кредитів, купівлею цінних паперів тощо. Термін "лінійний" характеризує характер зв'язків цих відділів із вищими ешелонами банку. Лінійні функції делегуються з вищих поверхів ієрархії на нижчі, що створює неперервний "ланцюг команд", або "лінію команд" по вертикалі, які зв'язують один рівень з іншим.

Штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних відділів, допомагають їм у підвищенні ефективності їхньої діяльності. Прикладом можуть бути відділи планування, кадрів, юридичний, статистики та ін.

Керівники і штабних, і лінійних служб можуть давати суперечливі вказівки та рекомендації рядовим працівникам банку. Теорія менеджменту рекомендує чітко розмежовувати функції відділів різних типів і завжди мати на увазі, що штабні відділи мають право лише допомагати і надавати консультації. Як правило, штабні відділи завжди виокремлюються у спеціальний блок.

Відомо декілька принципових схем побудови банку. Кожна з них адекватна певному типу фінансового ринку. В умовах локального ринку, обмеженого контингенту клієнтів, відсутності активного суперництва конкуруючих установ, нерозвинутої або повністю відсутньої філійної мережі найбільш поширеною є так звана пірамідальна схема побудови банку. Для неї характерна гранична простота вертикальних зв'язків, пряме й безпосереднє підпорядкування відділів вищому керівництву банку.

У банку такого типу функціонують, як правило, 6—8 відділів, що охоплюють основне коло операцій: позичкових, інвестиційних, касових, депозитних, трастовий відділ, відділ маркетингу, адміністративний та ревізійний відділи.

З поглибленням спеціалізації окремих операційних ланок, переходом від оптових операцій з вибраною клієнтурою до роздрібного обслуговування масового контингенту споживачів фінансових послуг, розширенням району банківської діяльності неминуче змінюється організаційна структура банку. Тут можливі декілька варіантів. Усі вони, проте, мають загальну рису: все більше повноважень переходить від центральних органів управління до керівників нижчого рангу, виникають проміжні ланки між вищим керівництвом банку і низовими структурами.

Ще один можливий підхід до організації роботи банку на великій території називається функціональним, за якого управління операціями ґрунтується на чіткому розмежуванні функцій, акумуляції ресурсів і засобів їх використання. Можливі й інші варіанти побудови банку за вказаним принципом.

У міру розширення діяльності банку на регіональних і загальнонаціональних ринках відбувається подальше ускладнення і спеціалізація окремих його оперативних ланок, що потребує залучення спеціалістів, експертів, використання нових технологій тощо. У таких умовах стає доцільним створення всередині банку системи спеціалізованих центрів, що надають клієнтам набір певних фінансових операцій і послуг. Вони мають свої служби, апарат управління, свій кошторис, калькуляцію витрат та одержаного прибутку. Це вища форма організації порівняно з вже розглянутими.

Ще вищий ступінь спеціалізації досягається в банківському холдингу. Ця форма організації дуже подібна до попередньої моделі, тому що дочірні філії холдингу теж мають велику самостійність, але є розбіжності в методах контролю, зумовлені різноманітністю форм власності. Схема центрів використовується в межах єдиного банку. В холдингу дочірні філії мають статус самостійних юридичних осіб.

Банківський холдинг може контролювати небанківські установи, тісно пов'язані з банківською діяльністю, — фінансові, іпотечні, лізингові, факторингові компанії, трастові та інвестиційні фірми, компанії з випуску дорожніх чеків і кредитних карток, обчислювальні центри з обробки інформації, аудиторські фірми тощо. Холдингова форма передбачає високий ступінь самостійності дочірніх компаній та філій.

Можлива ще одна форма зв'язку — мережна. Вона багато в чому аналогічна холдингу. Там теж є центральна координуюча організація, але зв'язки між нею та іншими учасниками регулюються за допомогою контрактних угод. Наприклад, банк, будучи центром групи (мережі), може мати складну систему договорів із брокерськими фірмами, які виконують його доручення з купівлі цінних паперів на фондовій біржі, лізинговими та фінансовими компаніями тощо. Проте банк не має у своєму портфелі акцій зазначених ділових партнерів.

Банки діють у різних ринкових умовах, спеціалізуються на наданні різних видів послуг, ставлять перед собою різні цілі, а, отже, їхні організаційні структури можуть варіюватися. Кожен з існуючих видів організаційних структур має свої переваги й недоліки, які потрібно обов'язково враховувати в процесі вибору придатного способу організації. Обраний спосіб повинен сприяти найбільшій відповідності банківської організації ринковим умовам, у яких вона діє, раціональній організації роботи банківських працівників усіх ланок, успішному налагодженню і виконанню всіх функцій управління, максимальному задоволенню потреб клієнтів і, зрештою, досягненню мети, що стоїть перед банком.

Наведемо стислі характеристики основних груп організаційних структур:

1. Структури, орієнтовані на надання різних видів банківської продукції.

2. Структури, орієнтовані на різні групи споживачів.

3. Регіональні організаційні структури.

Зупинимося на кожному з видів докладніше.

Структури, орієнтовані на надання різних видів банківської продукції. Структури такого типу досить часто зустрічаються в банках, які надають своїм клієнтам великі обсяги окремих видів послуг.

Причому ці обсяги настільки збільшуються, що з метою ефективного управління стає доцільним здійснювати керівництво окремо наданням кожного продукту. Вказаний принцип покладено в основу організаційних структур, побудованих за продуктовою ознакою.

Структури, орієнтовані на надання різних видів банківської продукції, дають можливість зосередити функції управління наданням окремих послуг у руках фахівців із конкретних продуктів. Це створює таким банкам додаткові переваги при доведенні якості послуг до міжнародних стандартів, а також у розвитку нових видів банківських продуктів.

Керівник, відповідальний за конкретний вид банківських послуг, має у своєму підпорядкуванні достатню кількість кваліфікованих працівників із великим практичним досвідом у цій сфері, завдяки чому з таким банківським підрозділом важко конкурувати іншим банкам, організованим не за продуктовим принципом. Крім того, орієнтація структури на окремі види послуг дає змогу щонайкраще координувати весь процес від створення нової послуги до доведення її до кінцевого споживача.

Структури, орієнтовані на різні групи споживачів. Цей спосіб побудови банку передбачає орієнтацію на потреби цільових споживачів послуг. Організуючись таким чином, банк зосереджує свою основну увагу на певних групах клієнтів. Донедавна американські банки, що будуються відповідно до такого принципу, обслуговували в основному корпоративних клієнтів. Проте поступово таке становище ще змінювалося, і на внутрішніх ринках акценти зміщувалися в бік роздрібної клієнтури.

Усі банківські послуги концентруються в окремих підрозділах, що обслуговують конкретні групи споживачів. Послуги роздрібним клієнтам можуть надаватися управліннями персональних банківських послуг та інвестиційного менеджменту, а послуги клієнтам гуртового ринку — управліннями операцій на ринку капіталів та обслуговування корпорацій. Така структура дає змогу з максимальною ефективністю задовольняти запити цільових споживачів.

Регіональні організаційні структури. Коли діяльність банку охоплює велику географічну територію, то в основу його організації може бути покладено принцип регіональної організаційної структури, що передбачає побудову діяльності через мережу відділень, які пропонують послуги в різних регіонах.

Банки, організовані за регіональною ознакою, не відчувають особливих труднощів у налагодженні відносин зі своєю клієнтурою. Перед ними відкриваються великі можливості всебічного вивчення діяльності користувачів своїх послуг, особливо тих, надання яких має певний ризик для банку. Крім того, детально продумане створення мережі відділень дає змогу налагодити взаємодію між ними і забезпечити максимальне врахування потреб споживачів усіх регіонів, які обслуговує банк.

2. Функції та елементи фінансового менеджменту в банку

Основні ланки фінансового менеджменту можна зобразити у вигляді такої організаційної схеми (рис. 1). У ній відображені всі необхідні елементи з урахуванням взаємозв'язку та взаємозалежності між ними:

— об'єкти фінансового менеджменту;

— суб'єкти фінансового менеджменту;

— функції фінансового менеджменту та основні блоки цих функцій;

— інформаційна база фінансового менеджменту.

Об'єктами фінансового менеджменту в банку є:

1. Операції банку: формування капіталу банку, активні та пасивні операції, комісійно-посередницькі операції.

2. Ліквідність та фінансові ризики — процентний, валютний, кредитний, ризик ліквідності, ризик країни тощо.

8. Фінансові результати — доходи, видатки, прибуток.

4. Оподаткування тощо.

Суб'єктом фінансового менеджменту є комплекс підрозділів, які за допомогою різноманітних форм управлінського впливу забезпечують ефективне управління фінансами в банку. До них належать: аналітичні служби, служби планування, казначейство, служби контролю. Очолює ці служби в банку, як правило, головний фінансовий менеджер.

Рис. 1. Модель фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент є однією з підсистем менеджменту банку й об'єднує в собі низку взаємопов'язаних функцій: фінансового планування, фінансового аналізу, регулювання, фінансового контролю, які розглядаються стосовно управління фінансами.

Основні функції фінансового менеджменту накладають відбиток на його організаційну структуру, яка повинна сприяти послідовній реалізації функції фінансового планування, фінансового аналізу, регулювання та фінансового контролю в банку. Крім того, організаційна структура фінансового менеджменту має враховувати особливості об'єкта управління: необхідність управління ліквідністю, ризиками та прибутковістю.

Загалом функціональну модель фінансового менеджменту можна зобразити у вигляді три-рівневої схеми (рис. 2), в якій у кожній з функцій фінансового менеджменту вирізняються окремі блоки, необхідні для успішного управління фінансами в банку.

Функціонування фінансового механізму управління в комерційному банку передбачає постійну взаємодію функцій планування, аналізу, регулювання і контролю в процесі прийняття оптимальних управлінських рішень керівництвом та структурними підрозділами банку для досягнення мети і виконання поставлених завдань.

Фінансове планування ґрунтується на стратегічному плані розвитку банку щодо визначення концепції його розвитку, формування стратегічних цілей банку і на тактичному плані (бізнес-плані) на майбутній період (як правило, рік) щодо визначення заходів та встановлення конкретних завдань з досягнення стратегічних цілей, розроблення тактики виконання поставлених завдань (стратегії розвитку бізнесу) тощо. Фінансовий план містить:

— розробку та узгодження фінансової моделі банку;

— формування прогнозного балансу ресурсів і вкладень, розрахунок прогнозних фінансових результатів, складання плану руху капіталу, плану банківських операцій, плану розробки і впровадження нових банківських продуктів та послуг;

— формування бюджету банку на рік у його дохідній та витратній частинах;

— встановлення лімітів видатків на утримання банку, визначення мінімальної, достатньої маржі та дохідної частини бюджету, розрахунок податкових платежів та обов'язкових відрахувань;

— розрахунок прогнозних показників і нормативів.

Рис. 2. Фінансовий механізм управління в комерційному банку

Фінансовий аналіз у банку містить:

— визначення значень показників і нормативів діяльності банку, встановлених зовнішніми регулятивними органами;

— визначення й аналіз показників, що характеризують процес управління активами та зобов'язаннями банку загалом та управління окремими видами його активних операцій з урахуванням забезпечення ліквідності вкладених у них коштів;

— визначення й аналіз показників, що характеризують процес управління комісійними і торговельними операціями банку;

— визначення значень внутрішніх показників і нормативів, що регулюють рівень ризику (в тому числі ризику ліквідності) банківських операцій;

— визначення й аналіз показників прибутковості діяльності банку та ефективності процесу управління капіталом (власними коштами) банку;

— визначення й аналіз показників ефективності окремих підрозділів банку та окремих видів операцій, аналіз чинників, що впливають на показники ефективності.

Особливістю фінансового аналізу діяльності банку є те, що його дані використовуються як база для всіх інших функцій.

Результати попереднього аналізу — оцінні показники — використовуються в процесі фінансового планування, результати оперативного аналізу — в процесі прийняття рішень при виконанні регулятивних функцій, результати подальшого і перспективного аналізу використовуються при виконанні контрольних функцій, а також у процесі прийняття рішень щодо майбутнього розвитку банку.

Регулювання як функція управління містить:

— оперативне управління прибутковістю банку;

— оперативне управління фінансовими ризиками банку;

— оперативне управління коштами з метою підтримання необхідної ліквідності банку.

Управління прибутковістю банку є кінцевою метою управління фінансами банку. Під управлінням прибутковістю розуміється як ефективність роботи банку загалом, так і ефективність окремих видів операцій. При цьому потрібно враховувати, що фінансові операції банку практично завжди пов'язані з ризиком. Отже, заходи, вжиті для зменшення або повного виключення ризику при проведенні тієї чи іншої операції, будуть сприяти збільшенню можливого прибутку.

У структурі коштів банку основну частину становлять залучені кошти (зобов'язання), депозити на вимогу, строкові депозити юридичних та фізичних осіб, позикові кошти, взяті в інших банках або інвесторів (у тому числі шляхом випуску боргових зобов'язань). Ця обставина при управлінні фінансами банку зумовлює важливість проблеми ліквідності вкладених у банк коштів або, інакше кажучи, здатність банку вчасно виконувати зобов'язання щодо повернення вкладених у нього коштів і виплати відповідного доходу. Таким чином, невід'ємною частиною управління фінансовими операціями з метою забезпечення їх прибутковості є вжиття заходів, що знижують ступінь пов'язаного з ними ризику, і заходів щодо забезпечення ліквідності банку.

Фінансовий контроль зводиться до перевірки відповідності результатів діяльності банку заданим параметрам і містить:

— контроль за дотриманням нормативів ліквідності банку;

— контроль за дотриманням лімітів і показників, установлених з урахуванням різних фінансових ризиків;

— контроль за виконанням планових завдань, що відображають необхідні обсяги та ефективність операцій банку.

Інформаційною базою фінансового менеджменту є внутрішня і зовнішня інформація, необхідна для прийняття фінансових рішень у банку. До інформаційної бази належать:

1) внутрішня інформація бухгалтерського обліку (фінансового, управлінського, статистичного характеру); внутрішньобанківські правова та нормативна бази;

2) зовнішня економічна інформація (фінансового, макроекономічного, статистичного характеру); правова та нормативна бази законодавчих і регулятивних органів.

З'ясування всіх складників системи фінансового менеджменту дає можливість розкрити його сутність і дати таке визначення: фінансовий менеджмент у банку — це система менеджменту, яка передбачає цілеспрямований вплив на банківські операції шляхом використання таких інструментів, як аналіз, планування, регулювання і контроль. Під цілеспрямованим впливом розуміють вплив у рамках визначених, заздалегідь передбачених параметрів ліквідності, ризику та прибутковості.

Звідси роль фінансового менеджменту полягає у науковому обґрунтуванні процесу управління фінансовими потоками в банку. Наукова основа дає можливість систематизувати потоки фінансової інформації в банку в єдиний Інформаційно-аналітичний простір, опрацювати її за допомогою економіко-математичних та інших методів, розробити шляхи прийняття оптимальних управлінських рішень у сфері фінансів.

В організаційній моделі фінансового менеджменту подані основні фінансові служби та взаємозв'язок між ними.

Такі підрозділи, як аналітична служба, служба планування, казначейство та відділ контролю покликані охопити повною мірою всі функції фінансового менеджменту. Завданням фінансових служб е організація скоординованого процесу ефективного управління банківськими операціями за допомогою планових завдань, лімітів, пропорцій, меж і параметрів для окремих видів операцій, виконання яких для всіх підрозділів є обов'язковим. Очолює ці служби фінансовий директор. Концентрація всіх фінансових служб банку в одних руках дає можливість налагодити як вертикальний, так і горизонтальний зв'язок між співробітниками цих служб, що значно підвищує ефективність їхньої роботи.

До діяльності фінансових служб висувають такі вимоги:

— охоплення всіх банківських операцій;

— охоплення питань ліквідності, фінансових ризиків, прибутковості;

— охоплення питань оподаткування.

Роботу цих служб побудовано таким чином.

Аналітична служба. Діяльність аналітичної служби в комерційному банку через специфіку його діяльності зосереджена на фінансовому аналізі. Аналітичну службу зображено на схемі дещо відособлено, оскільки вона виконує двояке завдання. З одного боку, аналітична служба як самостійний підрозділ забезпечує керівництво банку необхідною аналітичною інформацією. З іншого боку, результати її діяльності забезпечують нормальну роботу всіх інших фінансових служб. На стадії планування аналітична інформація необхідна для проходження оцінної фази, суть якої полягає у комплексній оцінці діяльності банку та його потенційних можливостей. На стадії регулювання оперативна аналітична інформація необхідна для оцінки поточної ситуації в процесі прийняття рішень. На стадії контролю необхідною є оцінка діяльності банку за минулий період. Саме тому організація фінансового менеджменту в банках починається зі створення відділу аналізу.

Особливість роботи служби планування полягає в тому, що її діяльність виходить далеко за межі фінансового менеджменту. Ця служба бере участь у розробці стратегічного плану розвитку банку, а до її безпосередніх функцій належить створення тактичного плану. На основі стратегічного і тактичного планів служба планування формує фінансовий план. Фінансове планування — це частина фінансового менеджменту. Показники фінансового плану є критерієм для виконання функцій регулювання та фінансового контролю. При виконанні регулятивних функцій казначейство відштовхується від тих орієнтирів на майбутній період, які містить фінансовий план банку. При виконанні контрольних функцій відділ контролю тільки зіставляє фактичні дані з плановими показниками фінансового плану.

Діяльність казначейства сконцентрована виключно на функціях фінансового менеджменту в банку. Ця служба встановлює такі внутрішні нормативи, ліміти, пропорції та межі, які забезпечують досягнення запланованих результатів діяльності за підтримки нормальної ліквідності банку та мінімізації ризиків і втрат.

У великих банках зі значним обсягом операцій виникає необхідність у створенні колегіального органу — комітету з питань управління активами і пасивами, тому що активи і пасиви, насамперед, пов'язані з ліквідністю та фінансовими ризиками. До повноважень комітету входить прийняття рішень у сфері управління активами і пасивами банку на найближче майбутнє. У такому випадку казначейство висуває пропозицію щодо лімітів на всі види фінансових ризиків, пов'язаних із виконанням активно-пасивних операцій. Після прийняття рішень комітетом з питань управління активами і пасивами казначейство виконує відповідно до них свої щоденні функції з управління потоками коштів.

Функції відділу фінансового контролю сконцентровані на контролюванні фінансів банку. Крім того, в кожному банку їх конкретний перелік залежить від наданих відділу повноважень. Діяльність відділу може бути звужена тільки до функцій контролю за поточною ліквідністю на всіх кореспондентських рахунках банку і функцій контролю за дотриманням нормативів НБУ та інших регулятивних органів. Якщо відділу надані великі повноваження, то його функціями є контроль:

— за поточною ліквідністю на всіх кореспондентських рахунках банку;

— за дотриманням нормативів зовнішніх органів;

— за дотриманням показників фінансового плану банку;

— за дотриманням лімітів, меж і параметрів, встановлених казначейством та комітетом з управління активами і пасивами банку (якщо такий є);

— правильності ведення фінансового, управлінського і податкового обліків;

— достовірності, повноти і своєчасності фінансової інформації, яка використовується для прийняття рішень, тощо.

3. Методи управління активами та пасивами банку

За сучасних умов розвитку банківської діяльності головне завдання полягає у пошуку реальних шляхів мінімізації ризиків та отримання достатніх прибутків для збереження коштів вкладників та підтримання життєдіяльності банку. Успішне вирішення цієї складної проблеми потребує використання багатьох методів, прийомів, способів, систем та розробки нових підходів до управління активами і пасивами банку.

В усьому світі рівень ефективності управління активами і пасивами розглядається як один із найважливіших чинників підвищення стабільності, надійності, ліквідності та прибутковості діяльності. В умовах жорсткої конкуренції, що супроводжує розвиток ринкової економіки, необхідно постійно вдосконалювати системи та форми управління активами і пасивами, швидко оволодівати нагромадженими в теорії та практиці знаннями, знаходити нові неординарні рішення в динамічній ситуації. Лише такий підхід до управління забезпечує виграш у конкретному середовищі або принаймні нормальні умови розвитку організації. Банківська діяльність у сучасному світі — одна з найбільш конкурентних, тому успіх та життєдіяльність банку істотно визначаються рівнем управління.

Діяльність щодо управління активами і пасивами належить до стратегічних планів банку. При цьому визначають довгострокові завдання, шляхи розвитку банку, а також комплекс заходів щодо їх реалізації.

Завдання визначають вихідні підходи до розвитку банку. Як комерційна структура банк повинен орієнтуватися на таку діяльність, яка приносить йому прибуток. А величина прибутку залежить від обсягу та структури активів і пасивів, обсягу прибутків та витрат, ефективності діяльності банку.

Завдання банку щодо управління активами і пасивами, зазвичай, пов'язують також із стабільною базою доходів, а це передбачає акцент на розвиток традиційних послуг банку, на довгострокове та комплексне обслуговування клієнтів.

Довгострокові завдання управління банком включають орієнтацію на забезпечення його надійності та стабільності як умов довіри вкладників до банку.

Надійність банку є глибинною якісною характеристикою його діяльності, що формується протягом усього періоду функціонування. Критеріями надійності є достатній обсяг власного капіталу, якість активів, ліквідність, прибутковість і якість управління банком, тобто ефективність управління активами і пасивами банку.

Завдання щодо досягнення надійності банку передбачають урахування всіх факторів, що забезпечують дотримання вказаних критеріїв.

Поряд з економічними завданнями, що стоять перед управлінням банком, важливе значення має місце певного банку в розв'язанні загальногосподарських завдань. Банк об'єктивно необхідний для розвитку економіки і є важливим її складником. Тільки за умови активної участі в економічних процесах банк може розвиватися зовнішньо та внутрішньо.

Управління активами й пасивами та його результати мають відповідати певним вимогам. Ці вимоги накладають відбиток на саме управління і повинні обов'язково виконуватися на кожному етапі. Визначимо найважливіші принципи управління активами й пасивами:

1. Управління активами і пасивами має базуватися на державному підході при оцінюванні економічних процесів, явищ, результатів діяльності. Інакше кажучи, при управлінні активами і пасивами необхідно враховувати відповідність державній економічній, соціальній, екологічній, міжнародній політиці та законодавству.

2. Управління повинно мати науковий характер, тобто ґрунтуватися на положеннях теорії пізнання, враховувати вимоги економічних законів розвитку, використовувати досягнення НТП і провідного досвіду, новітні методи економічних досліджень.

3. Управління має бути комплексним. Комплексність управління вимагає охоплення всіх ланок і сторін діяльності, всебічного вивчення причинних залежностей у діяльності банку.

4. Управління повинно базуватися на системному підході, коли кожний об'єкт, який досліджується, розглядається як складна динамічна система, що включає низку певним чином пов'язаних між собою елементів із зовнішнім оточенням. Вивчення кожного об'єкта має здійснюватися з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх зв'язків, взаємозалежності та взаємопідпорядкованості його окремих елементів.

5. Управління активами і пасивами має бути об'єктивним, конкретним і точним. Воно має будуватися на достовірній, перевіреній інформації, що реально відображає об'єктивну дійсність, а висновки мають бути обґрунтовані точними аналітичними розрахунками. З цієї вимоги випливає необхідність постійного вдосконалення процесу збору та обробки інформації з метою підвищення точності та достовірності розрахунків.

6. Управління покликане бути дієвим, активно впливати на процес діяльності банку та його результати, своєчасно виявляючи недоліки, прорахунки, помилки в роботі.

7. Управління активами і пасивами має провадитися за планом, систематично, а не час від часу. З цієї вимоги випливає необхідність планування управлінської роботи в банку, розподіл обов'язків щодо її виконання між виконавцями і контроль за її виконанням.

8. Єдність стратегічного (перспективного) і тактичного (поточного) планування означає відповідність тактичних планів стратегічним цілям із метою забезпечення безперервності відповідного процесу.

9. Управління має бути оперативним. Оперативність означає вміння швидко й чітко оцінювати ситуації, приймати управлінські рішення і втілювати їх у життя.

10. Моральне та матеріальне стимулювання творчої активності, успіхів і досягнень усього колективу та кожного його члена зокрема — умова досягнення високих результатів діяльності банку,

11. Один із принципів управління — демократизм. Передбачає участь у процесі управління широкого кола співробітників банку, що забезпечує більш повне виявлення провідного досвіду і використання ресурсного потенціалу банку.

12. Управління має бути ефективним, тобто витрати на утримання управлінського персоналу мають давати багаторазовий ефект.

Таким чином, основними принципами управління активами і пасивами є науковість, комплексність, системність, об'єктивність, точність, достовірність, дієвість, єдність планів, оперативність, зацікавленість, демократизм, ефективність. Ними необхідно керуватися при управлінні активами і пасивами на будь-якому рівні.

Активи банку відрізняються за ступенем ліквідності, прибутковості та ризикованості. Вони, як і будь-які види вкладення коштів, відрізняються різним рівнем ліквідності, тобто можливістю трансформації в кошти у готівковій та безготівковій формах, придатні для негайного виконання банком зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами, а також швидкістю, з якою може бути проведена ця трансформація. Так, банкноти і монети в касі банку можуть бути негайно використані для видачі депозитів приватним вкладникам, довгостроковий кредит, наданий для будівництва офіс-центру, не може бути швидко трансформований у кошти на кореспондентському рахунку банку або готівкові кошти в його касі.

Різні активи банку характеризуються різним рівнем прибутку, який вони забезпечують. При цьому чим вищий рівень ліквідності активу, тим меншою мірою він є прибутковим. Найбільший прибуток банкам дають активи у формі довгострокових кредитів та інвестицій у цінні папери. Такі активи, як правило, відрізняються високим ступенем ризику.

Залежно від характеру джерел коштів усі пасиви банку розрізняються за строками залучення і вартістю. Від вартості й строків залучення коштів залежить спроможність банку забезпечити їхнє раціональне розміщення і врешті-решт прийнятний дохід акціонерам банку. Основним джерелом коштів банку є депозити фізичних та юридичних осіб, а крім того, кошти центральних (національних) банків, кредити, залучені в інших комерційних банків, розміщені на ринку облігаційні позики.

Особливістю пасивів банку порівняно з іншими компаніями є висока частка коштів, залучених на різних умовах, що значно перевищує власні кошти банку. У різних країнах центральні (національні) банки, інші контролюючі органи встановлюють нормативи співвідношення власних та залучених коштів, що коливаються від 1 : 10 до 1 : 100.

Відповідно особливостями активів банку порівняно з виробничими компаніями є незначна питома вага матеріальних активів — основних засобів тощо — і висока частка активів у грошовій формі. Більшу частину активів банку формують фінансові вимоги — різноманітні види позичок, вкладення в цінні папери тощо, тоді як в активах виробничої компанії фінансові вимоги представлені дебіторською заборгованістю, скорочення частки якої прагне кожна компанія, і готівкою, необхідною для виплати заробітної плати.

Сутність активів та пасивів банків обумовлюється їхньою роллю в економіці як фінансових посередників, що акумулюють тимчасово вільні кошти суб'єктів господарської діяльності і розміщують їх на умовах повернення, строковості і платності в тих суб'єктів економіки, які потребують цього для забезпечення виробничого процесу. Основними завданнями сучасного банку є надання різноманітних видів позик своїм клієнтам, для чого є необхідним залучення коштів із різних джерел на відповідні строки; здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів і проведення платежів; здійснення операцій з купівлі та продажу валютних коштів як за дорученням клієнтів, так і за власний рахунок.

Для виконання цих завдань банку необхідно забезпечити залучення достатньої кількості коштів із різних джерел на різні строки, домогтися оптимального поєднання строків залучення коштів та їхньої вартості, а також раціонального розміщення коштів у різні види активів з метою одержання прибутку, водночас підтримуючи необхідний рівень ліквідності та оптимізації ризиків, які виникають при цьому.

Такі цілі досягаються банком шляхом проведення різноманітних активних і пасивних операцій, при цьому формуються активи і пасиви банку, характеристика яких подана у темі 6.

Процес управління активами і пасивами — це формування стратегії та проведення заходів, які приводять структуру банківського балансу відповідно до його стратегічних цілей. Він пов'язаний із балансуванням багато в чому протилежних інтересів акціонерів банку та його клієнтів. Перші зацікавлені в максимізації прибутку на вкладений у банк капітал, який одержують у формі дивідендів, тому вимагають від керівництва банку збільшення частки дохідних активів та зниження процентних ставок за депозитами. Клієнти банку, своєю чергою, хотіли б одержувати вищий дохід на кошти, розміщені на поточних, депозитних та інших рахунках у банку, а позичати кошти на різні строки під якомога нижчий процент. Керівництво банку, з одного боку, повинне забезпечити акціонерам прийнятний рівень дивідендів, що співвідноситься із доходами на капітал, вкладений в інші кредитно-фінансові установи, та із середнім доходом, який одержують акціонери підприємств інших видів діяльності. Якщо це завдання не буде вирішене, то можливий відплив акціонерного капіталу з певної фінансової установи. З іншого боку, основний прибуток у різних формах — й у вигляді процентного доходу, й у вигляді комісійного доходу — банки одержують від операцій з клієнтами, а не від раціонального розміщення власних коштів, частка яких у пасивах банку незначна. Тому необхідно запропонувати клієнтам конкурентоспроможні процентні ставки на депозити і комісійні тарифи. Крім того, необхідно враховувати, що кожен вкладник є потенційним позичальником, а позичальник — вкладником. Тому банк має бути спроможним задовольнити потреби клієнтів у кредитних коштах. Нездатність або небажання банку задовольнити ці потреби призводить до відпливу клієнтури і, як наслідок, до скорочення пасивів банку, які можуть бути джерелом активів, що дають прибуток. Проте найбільш ліквідні активи або взагалі не дають доходу, або дають незначний. Прибуткові активи, як правило, мають низьку ліквідність.

Таким чином, основне протиріччя, яке має бути розв'язане в процесі управління активами й пасивами банку, — це протиріччя між прибутковістю та ліквідністю.

Звідси основним завданням управління активами і пасивами банку є забезпечення такої їхньої структури, яка дає змогу одержувати прибуток, не виходячи за межі ліквідності.

Під управлінням активами розуміють шляхи, методи й порядок розміщення залучених банком коштів з метою забезпечення рентабельної роботи банку та підтримання його ліквідності.

Залежно від стратегічних завдань банку та обраного ним кола клієнтури керівництво банку визначає оптимальну для нього структуру активів і пасивів. Процесу управління активами і пасивами передує упорядкування стратегічного плану банку, в якому визначаються основні сектори фінансового ринку, де буде працювати банк, а також основні показники його діяльності у планованому періоді. Стратегія банку визначається його акціонерами. На її основі будується фінансова модель банку, тобто оптимальний для досягнення стратегічних цілей плановий баланс, який затверджується Правлінням банку. При організації управління активами і пасивами їхня структура приводиться у відповідність до запланованої.

Для здійснення управління активами і пасивами та впровадження методик управління в банку створюється спеціальний орган — Комітет з питань управління активами і пасивами (КУАП). Його завданнями є розробка методик та регламентів, що реалізують функцію управління активами і пасивами, а також здійснення моніторингу і контролю за реалізацією зазначеної функції. До складу Комітету, як правило, входять керівники структурних підрозділів банку, безпосередньо відповідальні за проведення активних і пасивних операцій: начальник кредитного управління, начальник управління цінних паперів, начальник управління дилінгу, скарбник або начальник економічного управління, головний бухгалтер, керівники найбільших філій.

Комітет з питань управління активами і пасивами розробляє методики і регламенти, що стосуються управління ризиками, провадить моніторинг та аналіз ефективності роботи банку; встановлює процентні ставки на депозити і кредити; стежить за дотриманням нормативів, установлених НБУ; провадить аналіз короткострокових прогнозів за джерелами і напрямами використання коштів; розглядає та аналізує звітність про відповідність фактично встановлених процентних ставок, установлює ліміти на окремі види активів і стежить за їхнім дотриманням.

4. Управління банківськими ризиками

Управління банківськими ризиками складається з низки послідовних етапів, а саме:

1) якісного аналізу: на цьому етапі визначають сутність кожного з банківських ризиків, їхню структуру та виявляють чинники впливу;

2) кількісного аналізу: на цьому етапі обирають систему кількісних показників кожного з банківських ризиків та визначають методи їхньої оцінки;

3) способів зниження ризиків: на цьому етапі обирають той чи інший спосіб зниження банківських ризиків або їхню суперпозицію, що дасть змогу привести рівень ризику до прийнятного (допустимого);

4) прийняття рішень: це заключний етап управління банківськими ризиками, який передбачає прийняття відповідних фінансових рішень з урахуванням ризику.

Банківські ризики поділяють на три категорії:

1) фінансові;

2) функціональні;

3) інші відносно банку зовнішні ризики.

Фінансові ризики пов'язані з непередбаченими змінами в обсягах, прибутковості, вартості та структурі активів і пасивів.

Функціональні ризики мають відношення до процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги і з ними пов'язана діяльність кожного банку. Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно й у повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати та аналізувати відповідну інформацію. Вони не менш небезпечні, аніж фінансові ризики, але їх важче ідентифікувати та визначити кількісно. Функціональні ризики призводять до фінансових втрат.

Наведемо характеристику основних видів фінансових банківських ризиків.

Кредитний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів.

Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни:

— кредитний ризик щодо кредитної угоди — ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами договору (угоди) і при цьому банку не вдасться своєчасно і в повному обсязі скористатись забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

— портфельний кредитний ризик — середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами виступають частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку, а й інвестиційні (формування портфеля цінних паперів), гарантійні послуги, операції з деривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику банку здійснюється з використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з погляду на стан його ліквідності, рентабельності та фінансової стійкості, та порівнянні їх з нормативними (критеріальними) значеннями. Водночас при наявності переваг цей метод має певні недоліки. Зокрема, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших — ні.

Однак, використання згаданих моделей у вітчизняній банківській практиці є необґрунтованим, тому варто побудувати аналогічні класифікаційні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки.

За останні роки набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику. Перша категорія — структурні моделі (structural models), що ґрунтуються на дослідженнях Р. Мертона. Кредиторська заборгованість і капітал у рамках цього підходу розглядаються як вимоги, що можуть бути звернені на вартість фірми. При цьому для визначення справедливої ціни застосовують теорію ціноутворення опціонів. Друга категорія моделей — моделі скорочених форм (reduced form models) — широко використовується у фінансовій інженерії.

Серед статистичних методів оцінок кредитного ризику доцільно виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найбільш відомими з таких моделей є Z-модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера.

Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують наявності значного масиву даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи відсутність інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.

Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події в процесі банківської діяльності. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, які є досить поширеними у вітчизняній банківській практиці.

Сукупний кредитний ризик банку може бути обчислений за формулою:

де l — сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем; ka — поправочний коефіцієнт (квантіль), що показує положення значення випадкової величини (симетрично в обох хвостах розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень; ƥ — коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту і-го та у-го позичальника.

Що стосується методів зниження кредитного ризику банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

Зовнішні методи зниження кредитного ризику свідчать про те, що банк прагне до перерозподілу ризику шляхом перекладання частини ризику на інші суб'єкті та/чи об'єкти.

Найпоширенішими зовнішніми методами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування, суть яких детально розглянуто у темі 12.

Суть внутрішніх методів зниження кредитного ризику банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат.

Основними внутрішніми методами зниження кредитного ризику є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування — це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. За приклад можна навести нормативи кредитного ризику, що встановлені Національним банком України для банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив "великих" кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація є найпростішим і найдешевшим методом зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає:

1) диверсифікацію позичальників за галузями;

2) диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами процентних ставок;

3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.

Ще одним внутрішнім методом зниження кредитного ризику банку є створення резервів на покриття можливих втрат при здійсненні кредитної діяльності.

Депозитний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення поточного рахунку до іншого банку або дострокового зняття вкладу.

За рівень депозитного ризику можна прийняти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів:

Що стосується методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.

Валютний ризик комерційного банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через коливання валютних курсів. Цей ризик е наслідком незбалансованості активів та пасивів банку щодо кожної з валют за строками і сумами.

Один з основних методів вимірювання валютного ризику, відомий як Value at risk (VAR), став особливо широко застосовуватися останні кілька років і нині використовується як основний міжнародними банківськими організаціями (наприклад, BIS) при встановленні нормативів величини капіталу банку щодо ризику його активів.

В основі розрахунку VAR лежить визначення одноденної мінливості (волатильності) валютних курсів, тобто того, наскільки за день можуть змінюватися валютні курси. Найчастіше за міру одноденної мінливості обирається середньоквадратичне відхилення у процентах, яке може бути розраховане на основі історичних даних. Для часових горизонтів, що перевищують один день, припускають, що волатильність валютних курсів пропорційна тривалості часового горизонту прогнозування, що дає змогу отримати оцінку валютного ризику на необхідну перспективу шляхом масштабування одноденної величини VAR. VAR з часовим горизонтом Т днів та довірчим інтервалом х % за умови припущення відсутності хаосу може бути розрахований за законом дисперсії фрактального броунівського руху:

де kx — поправочний коефіцієнт (квантіль), що показує положення значення випадкової величини (симетрично в обох хвостах розподілу) щодо середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень. Так, для значень довірчого інтервалу в 95 та 99 %, які використовуються найчастіше, відповідні квантілі будуть дорівнювати 1,66 і 2,33 середньоквадратичних відхилень; σ — середньоквадратичне відхилення (одноденна волатильність) валютного курсу у процентах.

Варто зазначити, що оцінка VAR за формулою є прийнятною лише для порівняно невеликих інтервалів часу, при цьому її точність зменшується зі збільшенням часового горизонту.

Оцінка валютного ризику банку зі застосуванням VAR технології здійснюється в декілька кроків:

— визначення розміру відкритої позиції, що піддається ризику, за кожною іноземною валютою. Ці позиції мають бути перераховані в національну валюту за офіційними валютними курсами на момент оцінки ризику (цей процес називається mark-to-market, або розрахунок ринкової вартості позиції);

- визначення мінливості (волатильності) валютних курсів, тобто того, наскільки сильно можуть змінитися валютні курси, за міру якої обирається середньоквадратичне відхилення у процентах;

— розрахунок VAR кожної з відкритих позицій, виражених у національній валюті. Він дорівнює добутку ринкової ціни позиції на мінливість валютного курсу;

— визначення валютного ризику комерційного банку, який не дорівнює сумі FAR кожної з відкритих валютних позицій, тому що коефіцієнт кореляції між курсами валют, як правило, не дорівнює 1 або -1.

Валютний ризик щодо загальної відкритої валютної позиції банку VARn може бути визначений за такою формулою:

де S — загальна сума відкритої валютної позиції банку в гривневому еквіваленті на момент видачі кредиту; VARi(j) — максимально можлива зміна курсу і-ї (j-ї) іноземної валюти відносно національної за період дії кредитного договору (у процентах); х — частка (питома вага) і-ї (j-ї) іноземної валюти в гривневому еквіваленті на момент видачі кредиту в загальній сумі відкритої валютної позиції банку в гривневому еквіваленті на той же момент; ƥ — коефіцієнт кореляції між курсами і-ї та j-ї іноземних валют відносно національної валюти.

При цьому варто зазначити, що при зайнятті банком довгої валютної позиції за певною іноземною валютою (активи банку в цій валюті перевищують його пасиви в цій валюті) у формулі максимально можлива зміна курсу певної іноземної валюти відносно національної підставляється із знаком "+", а при зайнятті короткої валютної позиції (пасиви банку в цій валюті перевищують активи в цій валюті) — зі знаком "-".

Для зниження валютного ризику банк може використовувати такі прийоми:

1. Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти кредиту.

2. Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ю-черсів, опціонів).

3. Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з декількома валютами, які не корелюються.

4. Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії.

Процентний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат унаслідок непередбачених змін процентних ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів та пасивів з плаваючою процентною ставкою.

Основним методом оцінки процентного ризику банку є аналіз гепу.

Геп — це поняття, яке характеризує різницю між величиною активів та пасивів, чутливих до зміни ставок процента, й які мають бути переоцінені або погашені до певного строку.

До чутливих до змін процентної ставки активів належать придбані банком облігації, доходи майбутніх періодів тощо.

Чутливі до зміни процентної ставки пасиви — це кошти на поточних рахунках, депозити та отримані міжбанківські кредити. Нечутливі пасиви — це капітал банку (статутний, резервний та ін.).

Принципи управління гепом можна сформулювати таким чином:

1. Зміна процентного прибутку, який отримується при заданому співвідношенні активів та пасивів, у результаті зміни процентної ставки, залежить від величини гепа.

2. У разі негативного гепа при зростанні ставки процента процентний прибуток зменшиться, а при її зниженні — зросте. Навпаки, при позитивному гепі, при зростанні ставки процента процентний прибуток збільшується, а при її зниженні — зменшується.

3. Поняття гепа нерозривно пов'язано зі строками погашення або переоцінки пасивів та активів. Якщо ці строки суттєво різняться, то виникає так званий ефект Стігума-Бренча, згідно з яким, якщо пасиви (активи) багаторазово переоцінюються до того, як здійснюється переоцінка активів (пасивів), то це й буде визначати позицію гепа, що розраховується на момент переоцінки.

4. Позиція гепа визначається характером діяльності банку.

Аналіз дюрації становить суть класичного підходу до оцінювання процентного ризику.

Дюрація являє собою середньозважений (з вагами) час до погашення певного фінансового інструмента. Вона обчислюється за формулою:

де Ct — величина грошового потоку в момент часу і; Р — теперішня (приведена) вартість фінансового інструмента; г — ставка дисконтування; Т — строк фінансового інструмента.

Дюрація дає можливість порівнювати альтернативні потоки платежів шляхом аналізу їхньої чутливості до зміни процентних ставок. У тому разі, якщо зайнято в борг під зобов'язання виплатити 1000 грн через рік (дюрація заборгованості дорівнює 1), то було б розумно з метою захисту від зміни процентних ставок купити, наприклад, безкупонну облігацію з номіналом 1000 грн, що погашається через рік.

У такому разі зобов'язання будуть приведені відповідно до активів (що ілюструє результат теореми Самуельсона про імунітет).

Модифікована дюрація обчислюється за формулою:

Курсова зміна ціни фінансового інструмента (у процентах) приблизно дорівнює добутку AD на зміну дохідності (ставки дисконтування).

Застосування показника AD вимагає певної обережності, тому що він перебільшує розмах падіння цін при великому зростанні процентних ставок і занижує масштаби зростання цін при їхньому значному падінні — так звана властивість опуклості (convexity), обумовлена другою похідною. Цей ефект істотно нелінійний. Труднощі також виникають при розрахунках AD для облігацій з правом дострокового викупу емітентом.

Процентний ризик комерційного банку, VARn, може бути визначений за такою формулою:

де А — чутливі активи банку; L — чутливі пасиви банку; DA — середньозважена модифікована дюрація активів банку; Dп — середньозважена модифікована дюрація пасивів банку; VАRд — максимально можлива зміна процентної (дисконтної) ставки за певний період.

Одним з основних методів зменшення процентного ризику банку є похідні інструменти. Кожен із них використовується з метою зниження специфічним чином процентного ризику, зафіксувавши процентну ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень та вкладень за фіксованою та плаваючою процентними ставками в портфелі банку. Крім того, процентний ризик банку можна зменшувати за допомогою такого методу страхування, що передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Інвестиційний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості знецінення цінних паперів, придбаних банком.

Для оцінки ступеня ризиковості інвестиційного портфеля банку (сукупності всіх придбаних банком цінних паперів) може бути використане середньоквадратичне відхилення, яке обчислюється за формулою:

де С — загальна величина інвестиційного портфеля банку; VARi(j) — максимально можлива із заданою надійністю зміна курсу і (j)-ro цінного папера (у процентах); Xi(j) — частка (питома вага) і-то (j-го) цінного паперу в загальній сумі інвестиційного портфеля; ƥ — коефіцієнт кореляції між змінами курсів i-го та j-го цінних паперів.

Основним методом зниження ризиковості інвестиційного портфеля банку є диверсифікація вкладень, тобто розподіл коштів між різними видами цінних паперів (акціями, облігаціями різних емітентів з різними строками погашення).

Ризик ліквідності комерційного банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо здатності банку забезпечити своєчасне виконання зобов'язань перед клієнтами шляхом перетворення активів на кошти.

Цей ризик є похідним від ризиків щодо активних та пасивних операцій банку.

Основним методом зниження ризику ліквідності банку є збалансування активів та пасивів банку. Характер активних статей комерційного банку, їх строковість мають відповідати характеру та строковості пасивних статей.

Ризик капітальної стійкості банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо того, що втрати перевищать резерви на їх покриття.

Цей ризик є похідним від ризиків щодо активних операцій комерційного банку.

Ризик неплатоспроможності (банкрутства) банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо того, що банк виявиться неспроможним відповідати за своїми зобов'язаннями.

Це ризик того, що банк виявиться одночасно неліквідним, збитковим і з від'ємним капіталом. Ризик неплатоспроможності (банкрутства) банку є похідним від усіх розглянутих вище фінансових ризиків.

Важливе місце у діяльності банку займають функціональні ризики.

Стратегічний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості неправильного формування цілей банку, ресурсного забезпечення їх реалізації і неправильного підходу до управління ризиком у банківській діяльності загалом.

Технологічний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат через витрати на усунення поломок та несправностей у роботі банківського обладнання.

Операційний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат через шахрайство або неуважність службовців банку.

Ризик неефективності банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості невідповідності між витратами банку (накладними) на здійснення своїх операцій та їхньою прибутковістю.

Ризик впровадження банком нових продуктів і технологій — це міра (ступінь) невизначеності щодо досягнення запланованої окупності нових банківських продуктів, послуг, операцій, підрозділів або технологій.

Функціональні ризики банку складніше ідентифікувати й оцінити порівняно з фінансовими ризиками. Для їх оцінки використовують в основному експертні методи.

Що стосується методів зниження функціональних ризиків банку, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обґрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

До групи інших зовнішніх ризиків банку належать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми відносно банку.

Репутаційний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості втрат банком довіри до себе з боку клієнтів унаслідок виникнення випадків невиконання банком своїх зобов'язань, поширення чуток про участь банку в різноманітних аферах тощо. Значення цього ризику не варто применшувати, адже, як свідчить практика банківської діяльності, його наслідки можуть бути навіть важчими, аніж від фінансових ризиків.

Політичний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо того, що політична ситуація в державі негативно вплине на діяльність банку. Цей ризик пов'язаний з ускладненням політичної ситуації в Україні, до чого може виявитись причетним колишнє або нинішнє керівництво банку.

Соціально-економічний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості погіршення економічної ситуації в державі, падіння життєвого рівня населення, що може негативно відобразитися на діяльності банку.

Форс-мажорний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості виникнення стихійних лих, катастроф, які можуть призвести до фінансових втрат банку.

Питання для самоперевірки

1. Яка роль банківського менеджменту в діяльності банку?

2. Визначте основні завдання менеджменту банку,

3. Які цілі діяльності банку розглядаються як загальні?

4. Наведіть специфічні цілі банківської діяльності.

5. Які елементи охоплює механізм банківського менеджменту?

6. Назвіть функції фінансового менеджменту банку,

7. Які принципи управління сучасним банком?

8. Які чинники впливають на організаційну структуру банку і на структуру управління банком?

9. Наведіть характеристики основних груп організаційних структур банку.

10. Які основні функції фінансового менеджменту банну?

11. Охарактеризуйте інструментарій фінансового менеджменту банку. 12.3 яких елементів складається фінансовий механізм управління в банку?

12. Які існують моделі фінансового менеджменту банку?

13. У чому полягає суть фінансового планування в банку?

14. Що означає регулювання як функція управління в банку?

15. Розкрийте зміст фінансового контролю в банку.

16. Яка структура фінансової служби банку?

17. Які основні складові управління активами банку?

18. У чому полягає комплексне управління активами І пасивами банку?

19. Які основні напрями управління фінансами банку?

20. Які використовують методи управління банківськими ризиками?

21. Що таке " геп-менеджмент"?

22. Розкрийте механізм управління прибутковістю банку.

23. У чому полягає суть управління інвестиційним горизонтом банку? 26. Що називають "стратегією управління діяльністю банку"?

Теми рефератів

1. Інструментарій фінансового менеджменту банку.

2. Управління інвестиційним горизонтом банку,

3. Стратегія управління діяльністю банку.

4. Методи управління проблемними кредитами.

5. Менеджмент капіталу банку.

6. Стратегія формування портфеля цінних паперів банку.

Список рекомендованої літератури

1. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

2. Закон України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. № 679-XIV (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29. — Ст. 238.

3. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом? — М.: Финансы и статистика, 1995. — 382 с.

4. Бор М. З., Пятенко В. В. Менеджмент банков: организация, стратегия, планирование. — М.: ДИС, 1997. — 288 с.

5. Епіфанов А. О., Маслак Н. Г., Сало І. В. Операції комерційних банків: Навч. посіб. — Суми: Університетська книга, 2007. — 523 с.

6. Заруба О. Д. Фінансовий менеджмент у банках: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання"; КОО, 1997. — 172 с.

7. Капран В. 7., Кривченко М, С, Коваленко О. К. та ін. Банківські операції: Навч. посіб. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 208 с.

8. Кириченко О., Гіленко І., Ятченко А. Банківський менеджмент: Навч. посіб. для ВНЗ. — К.: Основи, 1999. — 671 с.

9. Примастка Л. О. Фінансовий менеджмент у банку: Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2004. — 468 с.

10. Прокопенко 7. Ф., Гопін В. І., Соляр В. В. та ін. Основи банківської справи: Навч. посіб. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 410 с

11. Рауз Питер С. Банковский менеджмент: Пер. со 2-го англ. изд. — М.: Дело, 1997. — 768 с.

12. Романова М. /., Устюгова М. В. Основи банківської справи: Навч. посіб. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 168 с.

13. Сало I. В., Криклій О. А. Фінансовий менеджмент банку: Навч. посіб. — Суми: Університетська книга, 2007. — 314 с.

14. Снігурська Л. 77. Банківські операції і послуги: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2006. — 456 с.

15. Тиркало Р. ЯГ., Щибоволок 3.7. Фінансовий аналіз комерційного банку: основи теорії. Експрес-діагностика, рейтинг: Навч. посіб. — К.: Слобожанщина, 1999. — 286 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

5053. Переходные процессы в цепях с одним реактивным элементом 740 KB
  Переходные процессы в цепях с одним реактивным элементом Цель работы Изучение и компьютерное моделирование переходных процессов, возникающих при коммутациях в цепях первого порядка, содержащих сопротивление и емкость либо сопротивление и индуктив...
5054. Расчет привода механизма подъема-спуска нормального мостового крана 436.5 KB
  Техническое совершенство производственного механизма и осуществляемого им технологического процесса в значительной мере определяется совершенством соответствующего электропривода и степенью его автоматизации. Автоматизированный представляет...
5055. Маркетинг как вид экономической деятельности 212.5 KB
  Французский экономист Д. Сэй еще в эпоху промышленной революции так сформулировал основное правило в управлении производством: Нужно снижать издержки производства, с тем чтобы увеличить прибыль. Совет этот действительно является мудрым в ...
5056. Особенности действия инфляции в различных рыночных системах. Инфляция и безработица. Инфляция и социальные конфликты 147 KB
  В современном мире все большее внимание начинает уделяется экономике, причём глобальной, макроэкономике. Это связано прежде всего с интернациональным развитием не только экономических, но и культурных, политических и общественных связ...
5057. Особенности и причины развития кейнсианской и неокейнсианской теории экономического роста 838.5 KB
  Многогранность экономической жизни порождает множество экономических наук. Изучая экономику, человек обнаруживает взаимосвязи между её различными гранями соответственно и науки, изучающие элементы экономической жизни, сложились в систему ...
5058. Теория экономического роста 1.02 MB
  Параметры экономического роста, их динамика широко используются для характеристики развития национальных хозяйств, в государственном регулировании экономики. Население оценивает деятельность высших хозяйственных и политических органов той ил...
5059. Каток трехвальцовый 108.41 KB
  Среди дорожно-строительной техники,применяемой на строительстве дорог,важное значение имеют машины для уплотнения оснований и покрытий. Уплотнение является обязательной частью технологического процесса возведения земляного полот...
5060. Расчет параметров механизма шнека-смесителя 449.5 KB
  КИНЕМАТИЧЕСКИЙ РАСЧЕТ ПРИВОДА Тяговая сила цепи F4 = 2,2 кН Скорость перемещения смеси V4 = 1,5 м/сек Наружный диаметр шнека D=500 мм Срок службы привода – 6 лет Рисунок 1 – расчетная схема привода к шнеку-смесителю Общий КПД привода...
5061. Технологический процесс изготовления шестерни 394 KB
  Одним из путей повышения производительности труда и снижения себестоимости изготовления изделий является совершенствование действующих технологических процессов и их замена более прогрессивными. Эта работа проводится на основе к...