89006

Проектне фінансування: навчально-методичний посібник

Книга

Финансы и кредитные отношения

При цьому оцінка діяльності отримувача кредиту визначається у складі загальної оцінки інвестиційного проекту. Складність організації фінансування таких проектів передбачає тривалий термін їх реалізації залучення широкого спектра технічних економічних фінансових та юридичних послуг різних...

Украинкский

2015-05-07

2.17 MB

7 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

ПРОЕКТНЕ ФІНАНСУВАННЯ

Навчально-методичний посібник

для студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем “магістр”

галузі знань  0305 - Економіка та підприємництво

спеціальності  8.03050802 - Банківська справа

Дніпропетровськ - 2014

   ББК 65.26


В27

Проектне фінансування: навчально-методичний посібник для студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем “магістр” галузі знань 0305 Економіка та підприємництво спеціальності  8.03050802 - Банківська справа. – Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2014. –  215  с.

Навчально-методичний посібник містить програму навчальної дисципліни,  методичні рекомендації до самостійної та практичної роботи, виконання індивідуальних завдань, перелік питань до іспиту, список рекомендованої літератури.

Призначено для студентів економічних спеціальностей, викладачів.

     Автор(укладач):     

В.О. Величкін

- кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри фінансів підприємств та банківської справи Дніпропетровської державної фінансової академії

    Рецензенти:                        Т.О.Дулік    -  

кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри податків Дніпропетровської державної фінансової академії

                                         І.І.Туболець  -. -   

Відповідальний           В.Є.Власюк    -

за випуск:                   

кандидат економічних наук, доцент

кафедри фінансів підприємств та банківської справи Дніпропетровської державної фінансової академії

завідувач кафедри фінансів підприємств та банківської справи Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено  

                                                                                                  науково-методичною комісією

                                                                      фінансового факультету

Протокол № 6  від  19.06. 2014р.

 

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри фінансів  

підприємств та банківської  справи

Протокол № 11  від 16.06. 2014р.


ЗМІСТ

        Передмова   …………………………..………………………………  …4

  1.  Програма навчальної дисципліни ………………………….……….…  6
  2.   Завдання та методичні рекомендації до самостійної  роботи………..11
  3.   Плани та методичні рекомендації до семінарських занять ………   166
  4.  Завдання та методичні рекомендації до практичних занять ………  185
  5.   Індивідуальні завдання та методичні рекомендації їх виконання ….200
  6.  Контрольні заходи            ………………………….…        ….……     209
  7.  Література                                           ...…………………………….   ..212

 


Передмова

Проектне фінансування – це частина фінансової науки та система фінансових технологій, що  мають відношення до  фінансування великих проектів, для яких характерні обсяги  починаючи з сотень мільйонів доларів США  та включаючи мільярди доларів США. Так, на відміну від комерційного, чи інвестиційного, кредитування, де об’єктом кредиту виступає фінансово-господарська діяльність отримувача кредиту, для проектного фінансування об’єктом дослідження є конкретний задум, тобто бізнес-ідея, проект (інвестиційний, інноваційний, лізинговий, концесійний, тощо). При цьому оцінка діяльності отримувача кредиту визначається у складі загальної оцінки інвестиційного проекту. Виходячи з цього, джерелом відшкодування боргу в межах структури його фінансування є виключно доходи, що генерує сам проект, тоді як в інвестиційному кредитуванні джерелом виступають результати діяльності отримувача кредиту.

Складність організації фінансування таких проектів передбачає тривалий термін їх реалізації, залучення широкого спектра технічних, економічних, фінансових та юридичних послуг різних суб’єктів, що беруть участь у підготовці та реалізації проекту. Все це робить навчальну дисципліну «Проектне фінансування» окремим важливим предметом вивчення в фінансово-економічних ВНЗ зі своїми характерними особливостями і методами.

Навчально-методичний посібник підготовлено відповідно до програми нормативної навчальної дисципліни “Проектне фінансування ” для студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем “магістр”  галузі знань  0305 - Економіка та підприємництво  за спеціальністю - 8.03050802 - Банківська справа.

    Навчально-методичний посібник «Проектне фінансування» призначений допомогти у вивченні дисципліни, розкрити зміст основних категорій і термінів,  проектного фінансування, допомогти засвоїти основи   методів і методології проектного фінансування.

    Навчальна дисципліна «Проектне фінансування» входить до циклу дисциплін професійної підготовки спеціалістів з банківської справи та є необхідною в діяльності фінансистів та банкірів.

    Навчально-методичний посібник складається з: програми навчальної дисципліни, методичних рекомендацій до самостійної роботи, до практичних занять, семінарів, модульного контролю, виконання індивідуальних завдань,  списку рекомендованої літератури.

  Дисципліна “Проектне фінансування” базується на вивченні таких дисциплін: “Фінанси”, “Стратегічне управління”, “Інвестування”, “Корпоративні фінанси”, “Інвестиційний аналіз”, “Фінансовий аналіз”, “Банківська система”.

Матеріали посібника систематизовано у  11 темах:

Теми 1, 2 розкривають суспільну потребу у проектному фінансуванні, встановлюють теоретичні засади, дають опис організації процесу проектного фінансування. Теми 3-7 роз» ясніють сам процес проектного фінансування, його складови, необхідні розрахунки. Теми 8,9  дають опис установам та суб’єктам проектного фінансування. Теми 10,11 розкривають особливості різних напрямків проектного фінансування.

Лаконічність і доступність наведеного матеріалу дозволить без будь-яких зусиль усвідомити проблемний характер окремих положень.

Матеріал, викладений у посібнику, дозволить активізувати пізнавальну діяльність при вивченні дисципліни, вивільнити час для практичної підготовки.

  1.  
    ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Програма вивчення нормативної навчальної дисципліни “Проектне фінансування” складена відповідно до освітньо-професійної програми підготовки магістра  галузі знань 0305 - Економіка та підприємництво спеціальності  8.03050802 – Банківська справа.

Метою викладання навчальної дисципліни “Проектне фінансування” є формування у студентів  знань з методології та інструментарію організації проектного фінансування на основі законодавства України з урахуванням вітчизняних та іноземних наукових досліджень.

Основними завданнями вивчення дисципліни “Проектне фінансування є сформувати у студентів теоретичну та методологічну базу, необхідну для оволодіння практикою проектного фінансування.

Предметом вивчення  навчальної дисципліни є методологічні положення та інструментарій системи фінансово-економічних, організаційних і правових відносин у процесі мобілізації ресурсів для фінансового забезпечення інвестиційних проектів.

     Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні

володіти наступними компетенціями, а саме:

інструментальними: знання базової термінології проектного менеджменту англійською та українською мовами; здатність приймати інвестиційні та організаційні рішення з питань бізнес-планування та проектного фінансування; продуктами для потреб проектного фінансування; володіти навички в пошуку, обробці, систематизації та використанні інформації з питань проектного фінансування; мати професійно профільовані знання й уміння в галузі теоретичних основ інформатики й практичного використання комп'ютерних технологій; здатність володіти навичками роботи з комп'ютером на рівні;

міжособистісними: здатність до критики і самокритики; здатність працювати в команді; здатність сприймати різноманітність та міжкультурні відмінності; здатність працювати в міжнародному контексті; прихильність до етичних цінностей; креативність, здатність учитися; здатність до критики й самокритики; здатність до системного мислення; адаптивність і комунікабельність; наполегливість у досягненні мети; турбота про якість виконуваної роботи; толерантність; екологічна грамотність.

системними:  здатність застосовувати знання з проектного фінансування  на  практиці; здібність до навчання; здібність адаптуватись до нових ситуацій; здатність до творчості (генерування нових ідей); здатність до лідерства; розуміння культур та звичаїв інших країн; здатність працювати автономно; здатність до розробки проектів та керування ними; здатність до ініціативи і підприємництва; відповідальність за якість; прагнення до успіху;

спеціальними: аналізувати інвестиційний ринок, бізнес-плани інвестиційних проектів, портфель цінних паперів та реальних інвестиційних проектів, порядок організації проектного фінансування; планувати оптимальну структуру портфеля  цінних паперів, механізм бюджетування інвестиційного проекту, організацію управління проектами; визначати об’єкти проектного фінансування, оптимальну структуру джерел  фінансування інвестиційних проектів, метоли і форми фінансування проектів; координувати діяльність структурних підрозділів щодо формування портфелі цінних паперів, фінансування  інвестиційних, оцінювання об’єктів  бізнесу; оцінювати можливості участі банку у фінансуванні  інвестиційних проектів, фінансові інструменти, інвестиційні проекти, інвестиційну кредитоспроможність позичальників, майно та майнові права, ризики проектного фінансування там інструменти управління ними; розробляти бізнес-план  і бюджет інвестиційного проекту, інвестиційну політику банку.

Інформаційний обсяг навчальної дисципліни

МОДУЛЬ І.

ТЕОРЕТИЧНІ  ЗАСАДИ  ТА   РЕАЛІЗАЦІЯ  ПРОЕКТНОГО  ФІНАНСУВАННЯ

Змістовий модуль 1.Теоретичні засади та організація проектного

фінансування

       ТЕМА 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Зміст та характеристика проектною фінансування.

Види проектного фінансування.

Світовий досвід розвитку проектного фінансування.

Передумови розвитку проектного фінансування в Україні.

ТЕМА 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЕКТНОГО  ФІНАНСУВАННЯ 

Зміст та складові системи проектного фінансування. Суб'єкти проектного фінансування.

Порядок розроблення інвесторської проектно-кошторисної документації.

Критерії відбору інвестиційних проектів фінансово-кредитними установами.

Правове регулювання договірних відносин щодо проектного фінансування

Змістовий модуль 2. Процес  проектного фінансування

Тема 3. ПЕРЕДІНВЕСТИЦІЙНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЕКТІВ

Зміст та характеристика інвестиційних проектів. Техніко-економічне обґрунтування інвестиційних проектів.

Бюджетування інвестиційних проектів.

Методи оцінки інвестиційних рішень.

Тема 4. ЗАХОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ

ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Характеристика ризиків проектного фінансування Оцінка та управління

проектними ризиками.

Специфіка управління кредиторами (банками) проектними ризиками.  

Основні інструменти та методи, які використовують банки в управлінні

ризиками проектного фінансування.

Управління банками кредитними ризиками у схемах проектного

фінансування.

ТЕМА 5. УПРАВЛІННЯ РЕАЛІЗАЦІЄЮ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Зміст управління проектами.

Організаційні структури управління проектами.  Забезпечення проектів

матеріально-технічними ресурсами.

Моніторинг упровадження інвестиційних проектів.

ТЕМА 6. ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ   ПРОЕКТІВ

Розроблення стратегії формування інвестиційних ресурсів.

Характеристика та порядок формування інвестиційних ресурсів на підприємстві.

Оцінка вартості інвестиційних ресурсів.

Методи оптимізації структури джерел інвестиційних ресурсів.

Визначення потреби у фінансових ресурсах для інвестування.

ТЕМА 7. МЕТОДИ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Самофінансування інвестиційних проектів.

Акціонування як метод фінансування інвестиційних проектів.

Кредитування інвестиційних проектів.

Лізинг та його різновиди при фінансуванні інвестиційних проектів. Державне фінансування інвестиційних проектів.

МОДУЛЬ ІІ.

СУБ’ЕКТИ  ТА  СПЕЦІАЛЬНІ  ВИДИ  ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Змістовий модуль3. Фінансові установи  та  суб’єкти проектного

фінансування

ТЕМА 8. УЧАСТЬ  ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ У ПРОЕКТНОМУ ФІНАНСУВАННІ

Фінансові установи як учасники проектного фінансування.

Роль комерційних банків у проектному фінансуванні. Консорціумне фінансування інвестиційних проектів.

Реалізація інвестиційних проектів промислово-фінансовими угрупованнями.

Особливості реалізації концесійних проектів.

Тема 9. ОЦІНКА МАЙНА СУБ'ЄКТІВ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

 Стандарти оцінки бізнесу в Україні.

Організація процесу оцінки вартості майна та майнових прав  підприємств. Методи оцінки вартості майна підприємств - учасників проектного фінансування.

Аналіз фінансового стану підприємства як основа оцінки його бізнесу.

Змістовий модуль 4. Спеціальні  напрями проектного фінансування

ТЕМА 10. ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Сутність інновацій та інноваційного процесу.

Інноваційний проект та його основні складові. Обґрунтування доцільності фінансування інноваційних проектів. Особливості фінансування інноваційних проектів за участю венчурного капіталу.

Роль банків у фінансовому забезпеченні інноваційних проектів. Фінансово-кредитні важелі стимулювання залучення капіталу в інноваційну сферу.

        

ТЕМА 11. ФІНАНСУВАННЯ ПРОЕКТІВ ЗА УЧАСТЮ  ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ

Проекти під егідою міжнародних фінансових організацій. Проекти із залученням іноземних інвестицій.

МОДУЛЬ ІІІ

                Індивідуальне науково-дослідне завдання (ІНДЗ)

2. ЗАВДАННЯ  ТА  МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Самостійна робота студентів забезпечується законодавчими матеріалами, підручниками, навчальними посібниками, конспектом лекцій, періодичними виданнями.

Самостійна робота студентів над засвоєнням навчального матеріалу може виконуватися в бібліотеці, навчальному кабінеті, а також у домашніх умовах.

Дидактичними цілями самостійної роботи студентів є:

  1.  Первинне оволодіння знаннями (засвоєння нового матеріалу). Постановка такої мети доцільна в тому випадку, якщо студенти самостійно, без допомоги викладача, вивчають новий навчальний матеріал. Постановка зазначеної мети доцільна й у тому випадку, якщо навчальний матеріал цілком винесений на самостійне вивчення.

  1.  Закріплення, поглиблення, розширення й систематизація знань, отриманих під час аудиторних занять.

Самостійна робота спрямована на те, щоб студенти краще засвоїли окремі теоретичні положення навчальної дисципліни та сформували вміння і навички їх, практичного застосування шляхом виконання індивідуального завдання.

Згідно з тематичним планом дисципліни окремі теми і питання програми викладаються на лекційних заняттях, інші – виносяться на самостійне вивчення. Самостійна робота є логічним продовженням аудиторних занять і повинна проводитися у двох напрямках:

  •  із питань тем, основні положення яких розглядалися під час аудиторних занять, увагу слід зосередити на більш детальному вивченні окремих положень законодавчих і нормативних актів;
  •  з питань тем, які повністю передбачені для самостійного вивчення, необхідно опрацювати та засвоїти матеріал у відповідності з програмою.

Самостійна робота проводиться під керівництвом і контролем викладача. Час на виконання самостійної роботи встановлюється учбовим планом і програмою учбової дисципліни

Витрати часу на самостійну роботу не регламентуються розкладом. Студент самостійно вибирає режим і тривалість роботи над програмним матеріалом у залежності від своїх здібностей і конкретних умов.

Цілі самостійної  роботи:

  1.  Закріплення, поглиблення, розширення й систематизація знань, отриманих під час аудиторних занять; самостійне оволодіння новим навчальним матеріалом.
  2.  Формування умінь і навичок самостійної розумової праці.
  3.  Розвиток самостійності мислення.

Види самостійної   позаудиторної   роботи

Мета

Вид самостійної   позаудиторної   роботи

Первинне оволодіння знаннями (засвоєння нового матеріалу)

Читання підручників, першоджерела, додаткової літератури, опорного конспекту.

Складання плану тексту лекцій.

Виписки з тексту. Робота зі словником і довідниками.

Закріплення й систематизація знань

Робота з конспектом лекцій, повторна робота над матеріалом підручників, першоджерела, додаткової літератури, опорного конспекту лекцій.

Складання плану відповіді на спеціально підготовлені питання.

Складання таблиць, графіків, схем. Відповіді на контрольні питання.

.

Зміст видів самостійної роботи пов’язаний із змістом і цілями навчальної дисципліни. Ця форма навчання поєднується з іншими формами організації учбового процесу з дисципліни «Проектне фінансування», такими як лекції та практичні заняття.

Для закріплення й систематизація знань по кожній темі учбової програми студентам треба ознайомитися з рекомендованою літературою та відповісти на контрольні запитання.

Разом із загальними для всіх студентів завданнями, викладачем можуть використовуватися індивідуальні завдання, які дозволяють студентам працювати відповідно до рівня своєї підготовки і сприяють розвитку їхніх індивідуальних творчих здібностей.

Міра засвоєння студентами навчального матеріалу, винесеного для самостійної роботи, підлягає контролю у формі  іспиту.

При вивченні дисципліни студентам необхідно керуватися бібліографічним списком рекомендованої літератури.

МОДУЛЬ І.

ТЕОРЕТИЧНІ  ЗАСАДИ  ТА   РЕАЛІЗАЦІЯ  ПРОЕКТНОГО  ФІНАНСУВАННЯ

Змістовий модуль 1.Теоретичні засади та організація проектного

фінансування

       ТЕМА 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

План вивчення теми

1.Зміст та характеристика проектною фінансування.

2.Види проектного фінансування.

3. Передумови розвитку проектного фінансування в Україні.

4.Світовий досвід розвитку проектного фінансування.

Навчальні цілі: засвоєння студентами базової ідеї, принципів, видів, змісту та характеристики проектного фінансування. Вивчення передумов розвитку проектного фінансування в Україні.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

В країнах з розвиненою економікою в практиці фінансування інвестиційних проектів поширеною формою фінансування є проектне фінансування. При цьому сам проект, а вірніше ті доходи, які отримає підприємство в результаті його реалізації, є способом обслуговування зобов’язань за наданий банківський кредит. Термін „проектне фінансування” є відносно новим поняттям для фінансової науки, проте це не вадить українським банкірам, інвесторам та промисловцям ввести в свій лексикон цей модний нині термін. Разом з тим, слід зазначити, що розуміння його сутності досить приблизне, а іноді і зовсім не відповідає дійсності. Історія проектного фінансування налічує дещо більше чверті віку і пов’язана з нафтовим бумом, який мав місце на початку 70-х років ХХ століття, коли ціни на нафту та інші енергоносії зростали в геометричній прогресії. Відповідно прибутковість інвестиційних проектів по добутку нафти і газу знаходилась в діапазоні від 100 до 1000 і більше відсотків за рік. Це значною мірою вплинуло на поведінку банків. Їх традиційно пасивна вичікувальна поведінка, коли позичальники самі звертаються в банк з просьбою про надання кредиту під реалізацію певного інвестиційного проекту, змінилась на активно-агресивну, при якій банківські установи почали пошук високоприбуткових проектів для фінансування(в першу чергу в нафтодобувній та газодобувній промисловості).

Падіння цін на нафту і газ у 80-х роках зумовило знецінення банківського портфеля проектного фінансування. В цьому зв’язку виникла проблема його диверсифікації шляхом відбору високоякісних інвестиційних проектів в інших галузях економіки. Банки, що спеціалізувались на проектному фінансуванні, стали проникати в сферу телекомунікацій, гірничовидобувну промисловість, інфраструктуру (дороги, електростанції та електропостачання, водопостачання та ін.), туристичний бізнес та індустрію розваг і т.п.

На початковому етапі розвитку проектного фінансування в ньому домінували американські та канадські банки. З розвитком нафтодобування в Північному морі до проектного фінансування підключились банки Великої Британії. За останні 10 років на ринку проектного фінансування суттєву роль почали відігравати великі банки Японії, Німеччини, Франції. Крім того, в якості джерел проектного фінансування потрібно також розглядати кошти міжнародних фінансових інститутів (МБРР, ЄББР та ін.). При цьому слід пам’ятати, що в чистому вигляді кредити цих фінансових інституцій не можна віднести до проектного фінансування. Таким кредитам і позикам притаманні тільки певні ознаки проектного фінансування. Значним наднаціональним джерелом проектного фінансування є єврокредити, які надаються на ролловерній основі міжнародними консорціумами (синдикатами) банків. Роль банківських синдикатів і консорціумів, що діють на ринку єврокредитів, в сфері проектного фінансування має тенденцію до зростання.

Останнім часом проектне фінансування стало сферою інтересів державних агентств експортних кредитів: Експортно-імпортний банк (США); Експортно-імпортний банк, Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості (Японія); Корпорація розвитку експорту (Канада); Департамент гарантій по експортних кредитах (Великобританія) і т.д. Специфікою кредитів і гарантій цих агентств є те, що їх умовою є обов’язкові закупки обладнання відповідної країни при реалізації інвестиційних проектів.

Класичним прикладом використання проектного фінансування для фінансування крупномасштабного інвестиційного проекту є проект „Євротунель”, для реалізації якого була створена спеціально проектна компанія, основу акціонерного капіталу якої склали кошти, одержані від емісії франко-британських цінних паперів. Проектній компанії був наданий міжнародний кредит в сумі 50 млрд. франц. франків. Гарантами по кредиту були 50 міжнародних банків. Кредит надав банківський синдикат з 198 банків, до яких згодом приєдналось ще 11 банків. Очолювали синдикат банк Credit Lyonnais та ще чотири французьких і англійських банки. Кредит на даний на умовах обмеженої відповідальності позичальника, і погашення його передбачалось тільки за рахунок находжень від проекту. За ризики по основному боргу (термін погашення основної суми 18 років) передбачалась виплата маржі в розмірі 1,25% річних понад базову ставку на період до завершення будівництва, 1% річних після введення об’єкта в експлуатацію, 1,25% річних після 3 років функціонування об’єкта в тому випадку, якщо не будуть виконані умови кредитної угоди по показниках окупності проекту. Крім того, банки поставили наступні умови:

-право участі в прибутках компанії-оператора;

- на початкових стадіях будівництва для реалізації проекту, в основному, повинен використовуватись акціонерний капітал проектної компанії, а використання кредитів передбачалось на наступних стадіях будівництва.

Кредитна угода набрала чинності лише після підписання на прийнятних для банківського консорціуму умовах основних угод (концесія, підряд на будівництво, про банківські гарантії, з питань введення в експлуатацію тощо). Частина зобов’язань по ризиках була покладена на компанію-отримувача кредиту (по строках введення об’єкта, по забезпеченню додатковим фінансуванням з інших джерел на випадок перевищення кошторису і т.д.). Фінансування реалізації проекту „Євротунель” представляє собою приклад проектного фінансування з обмеженим регресом.

Загальний підхід щодо фінансування нових проектів передбачає, що їх реалізація повинна здійснюватись здебільшого за рахунок власних коштів. Така практика фінансування означає, що витрати і ризики переважно лягають на ініціаторів (засновників) проекту, які можуть отримувати певні доходи від проекту. В той час кредитори можуть розраховувати тільки на своєчасне повернення кредиту і відсотків.

Досить часто фінансові терміни трактуються неоднозначно. Повною мірою це стосується і терміну “проектне фінансування”. В економічній літературі зустрічаються, наприклад, такі трактування сутності проектного фінансування:

  •  Фінансування, що базується на життєздатності самого проекту без врахування платоспроможності його учасників, їх гарантій і гарантій погашення кредиту третіми особами;
  •  Фінансування інвестицій, при якому джерелом погашення заборгованості є потоки коштів, генеровані в результаті реалізації самого інвестиційного проекту;
  •  Фінансування, забезпечене економічною і технічною життєздатністю підприємства, яка дозволяє генерувати потоки готівки, достатні для обслуговування свого боргу.

Таким чином, з наведених визначень можна зробити наступний висновок: проектне фінансування характеризується особливим способом забезпечення, основою якого є підтвердження реальності одержання запланованих потоків готівки шляхом виявлення і розподілу всього комплексу ризиків, пов’язаних з проектом, між сторонами, що беруть участь в реалізації проекту (підрядні організації, фінансові установи, державні орган, постачальники сировини, споживачі кінцевої продукції).

Основною особливістю проектного фінансування, на відміну від акціонерного та державного, є виявлення та управління ризиками, розподіл ризиків між учасниками проекту, оцінка затрат і доходів з врахуванням ризиків та їх розподілу.

Порівняно з традиційним банківським кредитуванням проектне фінансування має такі особливості:

1.В схемах проектного фінансування в ролі фінансових учасників реалізації інвестиційного проекту можуть виступати не тільки комерційні банки, але й інвестиційні банки, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди та інші інституціональні інвестори, лізингові компанії та інші фінансові, кредитні та інвестиційні інститути.

2.Переважаючою тенденцією розвитку проектного фінансування в промислово розвинених країнах є використання всієї гами джерел і методів фінансування інвестиційних проектів: банківських кредитів, емісій акцій, пайових внесків, фірмових кредитів, облігаційних позик, фінансового лізингу, власних коштів компаній (амортизаційних фондів та нерозподіленого прибутку). В окремих випадках можуть використовуватись також державні кошти (іноді у вигляді державних кредитів і субсидій, але частіше в завуальованій формі – у вигляді гарантій і податкових пільг).

3. Проектне фінансування є інструментом активного зрощування банківської і промислової сфер.

   4. В схемах проектного фінансування без регресу і з обмеженим регресом на отримувача кредиту особлива увага приділяється питанням виявлення, оцінки та зниження ризиків при реалізації інвестиційних проектів.

 Переваги проектного фінансування порівняно з іншими формами фінансування полягають в тому, що така форма фінансування інвестування дозволяє:

  •  більш достовірно оцінити платоспроможність отримувача кредиту,
  •  розглянути весь інвестиційний проект з точки зору його життєздатності, ефективності, можливостей реалізації, забезпеченості ресурсами, ризиків,
  •  прогнозувати результат реалізації інвестиційного проекту.

Згідно з визначенням Базельського комітету з банківського нагляду, «проектне фінансування є методом фінансування, при якому кредитор розглядає в першу чергу доходи, принесені одним і тим же проектом, як у плані джерела погашення, так і в плані забезпечення ризику».

Питання для самоконтролю

   1.У чому полягають сутність та особливості проектного фінансування?

2.Охарактеризуйте об’єкти проектного фінансування.

         3.За якими ознаками проектне фінансування відрізняється від кредитування?

4.Які принципи притаманні проектному фінансуванню?

5.Назвіть основні види проектного фінансування.

6.Як розрізняють проектне фінансування за формами участі банків?

         7.Як проектне фінансування поділяється за джерелами мобілізації фінансових ресурсів?

 8.Визначте особливості проектного фінансування залежно від ступеня ризику.

9.Охарактеризуйте типи проектного фінансування.

     10.Поясніть, що стримує розвиток проектного фінансування в Україні.

     11.Які законодавчі акти покладені в основу розвитку проектного фінансування в Україні?

     12.Окресліть перспективи розвитку проектного фінансування в Україні.

     13.Назвіть країни — світові лідери розвитку проектного фінансування.

        14.Охарактеризуйте світовий досвід поширення проектного.

Завдання до самостійної  роботи

  1.  Підготувати  огляд джерел з дисципліни “Проектне  фінансування ”.
  2.  Проаналізувати  законодавчі  та  нормативні  акти  України  з  питань  

реалізації проектів.

  1.  Окресліть перспективи розвитку проектного фінансування в Україні

4.Тести.

Виберіть одну правильну відповідь із запропонованих варіантів.

4.1.Поява проектного фінансування зумовлена:

а) необхідністю розширення банківських операцій;

б) необхідністю розподілу ризику кредитування між користувачем

кредитом і кредитором;

в) правильна відповідь відсутня.

4.2.Попередній варіант схеми фінансування інвестиційного проекту визначається:

а) за результатами проведеного аналізу особливостей проекту,

ризиків, пов’язаних з його реалізацією;

б) після переговорів з інвесторами;

в)  обидві відповіді правильні.

4.3.Відбір схем фінансування інвестиційних проектів доцільно проводити за такими критеріями:

а) ймовірність реалізації схеми фінансування, надійність надходження

коштів від інвестора;

б) ризикованість;

в) вплив схеми фінансування на комерційну ефективність проекту;

г) всі відповіді правильні;

д) правильна відповідь а) і в).

4.4.За мірою ризику, яку приймає на себе банк - кредитор розрізняють:

а) проектне фінансування без регресу на отримувача кредиту;

б) проектне фінансування з обмеженим регресом на отримувача

кредиту;

в) проектне фінансування з повним регресом на отримувача кредиту;

г) всі відповіді правильні.

4.5.При корпоративному проектному фінансуванні основним джерелом фінансування інвестиційного проекту є:

а) надходження від емісії цінних паперів;

б) власні кошти промислового підприємства (у першу чергу

амортизаційний фонд і нерозподілений прибуток);

в) правильна відповідь відсутня.

4.6.Для паралельного проектного фінансування характерним є таке:

а) кожен банк укладає з отримувачем кредиту окрему кредитну угоду,

виділяється один банк, який виконує функції координації

фінансування проекту;

б) кожен банк укладає з отримувачем кредиту окрему кредитну угоду

і фінансує свою частину інвестиційного проекту;

в) кожен банк укладає з банком - агентом окрему угоду щодо фінансування проекту,  виділяється один банк, який виконує функції кредитора.

4.7.Комісійна винагорода банку - організатора при проектному фінансуванні складається з:

а) відсотків за користування наданими кредитними ресурсами;

б) винагороди за проведені розрахункові операції та здійснення

контролю за спільною кредитною угодою;

в) оплати за оцінювання інвестиційного проекту та розроблення

кредитного договору.

4.8.Метод сек’юритизації передбачає:

а) незалежне паралельне фінансування частини інвестиційного

проекту окремим банком;

б) розміщення кредиту серед інвесторів шляхом випуску цінних

паперів під дебіторські рахунки банку - організатора;

в) правильна відповідь відсутня.

4.9.Емісія проектних облігацій без права регресу призначена, в основному,для:

а) початкового фінансування інвестиційних проектів;

б)рефінансування боргу по вже отриманих банківських проектних

кредитах;

в) обидві відповіді правильні.

4.10. Провідні банки промислово розвинених країн можуть бути:

а) тільки організаторами фінансування проекту;

б)учасниками банківських консорціумів і синдикатів по декількох

проектах;

в) організаторами фінансування одного проекту та учасниками

банківських  консорціумів і синдикатів по інших проектах.

Термінологічний словник ключових  понять

Проект (від лат. Рrojectus - кинутий вперед, виступаючий, видатний вперед) - задум, ідея, образ, втілені у форму опису, обгрунтування, розрахунків, креслень, які розкривають сутність задуму і можливість його практичної реалізації. Проект - це роботи, плани, заходи та інші завдання, спрямовані на створення нового продукту (пристрою, роботи, послуги); обмежений часовими рамками процес, що має визначений початок та кінець, зазвичай обмежений датою, але також може обмежуватися фінансуванням або досягненням результатів, який здійснюється для реалізації унікальних цілей та завдань, зазвичай, щоб призвести до вигідних змін або створення доданої вартості. Тимчасова природа проектів контрастує з бізнесом (процесами), які є повторюваною, постійною або частково постійною діяльністю з виробництва продуктів або послуг.

Проектне фінансування являє собою комплекс фінансових послуг, яке по суті є різновидом банківського кредитування великих проектів і яке може охоплювати різноманітні види кредитів, емісійні послуги, лізингові послуги, страхування, надання гарантій, управління ризиками, консалтингові послуги тощо. Проектне фінансування — це фінансування інвестиційних проектів, при якому банк здебільшого бере до уваги майбутній грошовий потік, що генеруватиме безпосередньо проектом, як джерело погашення кредитної заборгованості.

Стратегічне  рішення - визначення основних напрямків діяльності та тенденцій розвитку проектної діяльності на довшу перспективу, що приводить до необхідності врахування майбутніх ризиків, що мають більший горизонт планування, а тому й є більшою мірою невизначеними. Основна інформація в цьому випадку отримується від експертів і є в основному якісною.

Управління проектом — область знань з планування, організації та управління ресурсами з метою успішного досягнення цілей та завершення завдань проекту. Іноді ототожнюється з управлінням програмами, але програма — це фактично більш високий рівень: група пов'язаних та взаємозалежних проектів.

Література:

основна - [1-11, 22], додаткова – [1-5].

ТЕМА 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЕКТНОГО  ФІНАНСУВАННЯ

План вивчення теми

1.Зміст та складові системи проектного фінансування Суб'єкти проектного фінансування.

2.Порядок розроблення інвесторської проектно-кошторисної документації.

3.Критерії відбору інвестиційних проектів фінансово-         кредитними установами.

4. Правове регулювання договірних відносин щодо проектного

фінансування.

Навчальні цілі: вивчення студентами основних засад проектного фінансування, порядку розроблення проектно-кошторисної документації, критеріїв відбору проектів банками, правових засад договорів.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Розглянемо основні принципи, на яких здійснюється проектне фінансування.

З урахуванням сутності проектного фінансування його принципи є
сукупність принципів кредитування (повернення, платність, цільове використання) і принципів часткового фінансування. Крім того, існують специфічні принципи проектного фінансування, обумовлені технологією його організації.

Принцип диференційованості означає, що інвестори і кредитори не
повинні однозначно підходити до питання про фінансування проекту, проект
може бути профінансований в разі, якщо він є фінансово спроможним
і ефективним.

Фінансова спроможність проекту підтверджує здатність проектної
компанії, що є отримувачем кредиту, повернути кредит у визначений термін.
Ефективність проекту підтверджує окупність проекту в прийнятні для
інвестора, який здійснив часткове фінансування проекту, терміни.

Принцип прибутковості. Для кредитора принцип прибутковості є принципом платності і означає, що користувач кредитом повинен заплатити кредитору за використання грошовими коштами фіксовану суму, що визначається виходячи з процентної ставки за кредитом. Економічна суть плати за кредит відбивається у фактичному розподілі додатково отриманої за рахунок його використання прибутку між користувачем кредитом  і кредитором, платність кредиту стимулює користувача кредитом до його найбільш продуктивного використання з метою збільшення прибутковості часткового фінансування.

Отже, для інвестора (власника проекту) принцип прибутковості
означає можливість досягнень прийнятного рівня прибутку на вкладені
кошти.

Принцип цільового використання. Проектне фінансування передбачає
здійснення капітальних вкладень з метою створення нового бізнесу. для
інвестора надзвичайно важливо контролювати цільове використання вкладень ,
так як у випадку нераціонального використання коштів можливості проектної
компанії обслуговувати свої зобов'язання і підвищувати свою капіталізацію (як у сенсі ринкової капіталізації в разі наявності ринкових котирувань, так і в
сенсі збільшення власного капіталу за рахунок прибутку) знижуються.

Принцип відособленості проекту . Це специфічний принцип проектного
фінансування , що виявляється в реалізації інвестиційного проекту на базі
проектної компанії. Для здійснення проектного фінансування необхідно,
щоб його об'єкт (проект) був юридично і економічно відокремлений.
Юридична відокремленість проявляється у створенні проектної компанії.
Економічна відособленість має на увазі погашення заборгованості за рахунок
грошових потоків, що генеруються проектом. У свою чергу, це передбачає
наступне:

- джерелом відшкодування коштів інвесторів та погашення кредитів
є тільки грошові потоки, генеровані проектом, або реалізація активів проекту,

- відсутність регресу на власника проекту (або обмежений регрес)
при кредитуванні,

- основним видом забезпечення за наданими кредитами є
активи проекту (включаючи нематеріальні активи, майнові права).

Відособленість дає можливість чіткої ідентифікації ризиків проекту та
формування відповідної їм структури фінансування.

Принцип розподілу ризиків. Проектне фінансування схильне вплив різноманітних ризиків як на інвестиційній, так і на експлуатаційній
фазах реалізації проекту. Принцип розподілу ризиків означає, що ризики
проектного фінансування розподіляються відповідно з тим, які
учасники повинні нести відповідальність за реалізацію того чи іншого ризику та відповідно можуть найбільш ефективно управляти тим чи іншим ризиком.

Наприклад, будівельні ризики (перевищення термінів будівництва, неналежна якість) несе підрядник; ризик недофінансування проекту внаслідок

збільшення кошторису несе ініціатор (власник) проекту  тощо.

Принцип пріоритету грошового потоку над активами. Даний принцип також є специфічним і означає, що проектне фінансування є
орієнтованим на грошові потоки, генеровані проектом, а не активи
компанії, які, як правило, служать забезпеченням.

Суб'єкти проектного фінансування залежно від ступеня необхідності поділяються на основних і потенційних.

Основні учасники - це ті учасники проектного фінансування, без яких реалізація проекту буде неможлива. До них відносяться ініціатори проекту, інвестори і кредитори, проектна компанія.

Потенційні учасники можуть брати участь в угоді або не брати участі в залежності від ступеня їх зацікавленості. До них відносяться держава , страхові та лізингові компанії, різні консультанти тощо.

Розглянемо докладніше кожного учасника і його роль.

Ініціатор проекту - автор самої ідеї проекту, який її обгрунтував і висунув пропозицію щодо її реалізації. Обов'язковою умовою забезпечення угоди з кредитування на принципах проектного фінансування є вкладення власних коштів ініціаторами проекту в розмірі не менше 25-30 %. Дана умова необхідно для того, щоб ініціатори, розпоряджаючись власними засобами і ресурсами, взятими в кредит, боялися їх втратити.

Інвестор надає власні кошти або забезпечує їх отримання від третіх осіб. Метою інвестора є отримання прибутку та його максимізація на здійснені інвестиції. Кредиторами можуть виступити різні організації. Це як комерційні банки, національні банки розвитку, інвестиційні фонди, так і міжнародні організації (наприклад, Міжнародний валютний фонд, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародний банк реконструкції та розвитку).

Як правило, для великих кредитів залучаються кілька банків. Це пов'язано з наявністю у кожного банку нормативу максимального розміру ризику на одного отримувача кредиту або групу пов'язаних отримувачів кредитів (Н7), який він не може перевищити . Зазвичай банки розподіляють відповідальність з різних аспектів діяльності, таким як документація, фінансове моделювання, страхування, інжиніринг тощо.

У процесі управління ризиками банки прагнуть до диверсифікованості ризиків, використовуючи при цьому різні схеми, при використанні яких досягається зниження ризиків за рахунок їх розподілу між банками. Так виділяється паралельне і послідовне фінансування.

Паралельне фінансування може здійснюватися двома способами:

- коли кожен банк укладає з отримувачів кредиту кредитний договір і фінансує встановлену договором частку ;

- коли банки створюють консорціум чи синдикат. У цьому випадку консорціумом призначається головний менеджер, який здійснює підготовку і підписання кредитного договору, розрахункові операції, за реалізацію яких він отримує комісійну винагороду.

При послідовному фінансуванні великий банк оцінює проект, становить кредитну угоду і надає кредит. Після цього він передає вимоги по кредиту іншому банку або банкам, тим самим знімаючи дебіторську заборгованість зі свого балансу. Це робиться з причини того, що навіть великий банк з високою репутацією і великим кредитним потенціалом не в змозі профінансувати ряд капіталомістких проектів, що не погіршивши стан свого балансу. За здійснену роботу банк отримує комісійну винагороду.

Є інший спосіб передачі вимог банкам - сек'юритизація. Великий банк продає дебіторську заборгованість трастовим компаніям, які займаються випуском під неї цінних паперів і подальшим розміщенням їх серед інвесторів не без допомоги інвестиційних банків. Кошти, що надходять від користувача кредитом в рахунок погашення своєї заборгованості, зараховуються до фонду викупу цінних паперів.

При організації проектного фінансування основні та оборотні фонди, грошові потоки відображаються на балансі створеної під проект компанії. Тим самим реалізується проект не обмежує можливості ініціатора з узяття нових кредитів для здійснення своєї поточної діяльності.

Сама проектна компанія є основним учасником проектного фінансування. Вона складається з керівника проекту і команди проекту. Команда проекту виконує функції управління. Керівник проекту здійснює контроль за обсягами і термінами робіт, які передбачені за планом, визначає терміни початку робіт, підбирає фахівців і координує їх діяльність .

Проектна компанія діє на основі установчого угоди, яка відображає такі питання:

- розподіл часток власного капіталу проекту,

- процедури для наступних підписок,

- порядок голосування на щорічних загальних зборах,

- правила прийняття рішень, розгляду та вирішення конфліктів,

- призначення і повноваження менеджменту компанії,

- розподіл прибутку,

- продаж часток спонсорами.

Державні органи можуть виступити учасниками проектного фінансування. Вони набувають частку в статутному капіталі новостворюваного товариства, виступають гарантом , надають пільговий кредит або пільгове оподаткування або забезпечують команду проекту необхідними ліцензіями та дозволами.

Так як проектне фінансування передбачає реалізацію проектів з довгостроковою передпроектної та інвестиційної фазою, кредитори при вивченні проекту приділяють велику увагу укладеними контрактами та договорами проектної компанії. Таким чином, істотне значення можуть мати як потенційні споживачі і замовники продукції, так і постачальники.

Споживачі продукції є її кінцевими користувачами, які визначають вимоги до продукту, формують попит на неї. За рахунок споживачів відшкодовуються проектні витрати і формується прибуток усіх суб'єктів проекту. Постачальники обладнання, сировини і матеріалів грають не менш важливу роль. Укладення довгострокових контрактів як з покупцями, так і постачальниками є основою проектного фінансування, так як ціни на продукцію і сировину можуть сильно видозмінитися в довгостроковій перспективі, що може згодом призвести до великих втрат і зривів робіт.

У процесі підготовки проекту часто запрошуються різні консультанти , які є фахівцями в різних галузях :

- юриспруденція - допомога у вирішенні правових питань, складанні договорів і угод, кредитного договору, розробки контрактів та оформленні документів, ;
       - інжиніринг - допомога у відповіді на наступні питання: зручність місцезнаходження проекту, технологічність і дизайн проекту, терміни створення, наявність дозволів на будівництво, прогнозування таких характеристик проекту, як продуктивність, потужність, варіанти застосування, витрати;

- маркетинг - допомога у вивченні ринку продукції, планованої до випуску, попиту на неї, рівень існуючої конкуренції та концентрації ринку, складання прогнозів за обсягом продажів;

- страхування - складання страхових договорів, які передбачають страхове відшкодування ;

- фінансові консультанти надають допомогу в складанні економічних моделей , фінансового плану , оптимізації фінансової структури, проводять порівняльний аналіз і допомагають вибрати спосіб фінансування і джерело кредиту.

Таким чином, суб'єкти при проектному фінансуванні залежать від конкретного проекту, від його характеристик, прогнозів. Чіткого переліку немає і бути не може. Так як за проектом зазвичай відсутні гарантії та забезпечення, кредитори і інвестори при прийнятті рішень повинні враховувати великі терміни проектів, складність інвестиційної фази і неможливість гарантування її успішного завершення. Для цього інвесторам, кредиторам необхідно створювати команду фахівців з опрацювання даного проекту, що володіє всіма необхідними знаннями в різних областях.

Так як коло учасників реалізації інвестиційного проекту досить широкий, і у кожного свій погляд на нього, успіх багато в чому залежить від відносин між партнерами та інвесторами, координації роботи з урахуванням основних цілей і логіки здійснення проекту, прозорості в організації інформаційних і фінансових потоків.

В процесі проектування менеджер проекту виконує наступні функції:

            1)контролює об’єми та строки виконання робіт;

           2) здійснює підбір та координацію діяльності провідних спеціалістів;

   3) визначає строки початку робіт;

   4) коригує чисельність зайнятих робітників;

   5) контролює внесення змін до проекту;

   6) контролює фактори, які можуть змінити вартість робіт;

   7) перевіряє дотримання послідовності виконання запланованих робіт;

   8) контролює підготовку контрактів;

   9)спільно з замовником контролює розробку завдання на проектування.

Проектні роботи зазвичай виконуються в наступній послідовності:

--·вибір проектувальників та укладання (за результатами конкурсу) контрактів;

--  планування проектно-кошторисних робіт та послуг;

--·власне проектування та узгодження проектно-кошторисної документації.

Контракт – це юридичний та операційний документ, що фіксує домовленості між сторонами та умови їх виконання.

Контракти повинні враховувати національні правові норми що стосуються права власності на землю, планування будівельних робіт, забезпечення норм безпеки, страхування.

В залежності від характеру взаємовідносин між учасниками проекту та розподілу відповідальності між ними розрізняють наступні види контрактів.

ВИДИ КОНТРАКТІВ

  •  традиційні – угода між замовником та генеральним (головним) підрядником про будівництво об’єкту у відповідності до проекту. Як правило, це контракти з твердою ціною;
  •  проектно - будівельні – контракт, що передбачає відповідальність підрядника за проектування та будівництво. Ці проекти, як правило, укладаються за принципом відшкодування витрат за фактичною собівартістю плюс гарантований прибуток;
  •   контракти “під ключ” з повною відповідальністю підрядника за введення об’єкту в експлуатацію. Ці контракти укладаються за схемою: фактична вартість плюс прибуток, але можливі і контракти з твердою ціною;
  •   управлінсько-будівельні контракти, пов’язані з участю менеджера проекту або керівника будівництва, які беруть на себе функції управління такими стадіями як проектування та будівництво, а за замовником залишаються функції пошуку та укладання угод з підрядниками.


               
ТИПИ КОНТРАКТІВ      

За способом встановлення ціни виділяють 2 типа контрактів:

1. Контракти з відшкодуванням витрат;

2. Контракти з твердою (паушальною) ціною.

Контракти з відшкодуванням витрат передбачають відшкодування підряднику тієї частки витрат, які згідно до контракту, підлягають відшкодуванню. Контракти з відшкодуванням витрат застосовуються в наступних випадках:

- проект недостатньо детально розроблений для того, щоб визначити його тверду ціну;

- в разі необхідності контролю за реалізацією крупного проекту;

- якщо замовник бажає здійснювати більш жорсткий контроль за відбором       постачальників та субпідрядників;

- особливості проекту, в тому числі його ціна, не надають підряднику     зацікавленості в прийнятті на себе додаткового ризику.

Переваги контракту з відшкодуванням витрат:

для замовника:
- можливість впливати на процес виконання контракту;
- прибуток підрядника обмежений рівнем, що визначається конкуренцією;
- результати в значній мірі прогнозовані.


для підрядника:
- відсутність ризику грошових збитків;
- помірні витрати на участь в тендерних торгах.

Недоліки контракту з відшкодуванням витрат:
        для замовника:

- ризик перевитрати коштів;

- більш високі витрати на утримання контролюючого апарату;

- у підрядника немає стимулів зменшувати накладні витрати

-

       для підрядника:

- обмежений рівень прибутковості;

- наявність жорсткого оперативного контролю з боку замовника.

Контракти з твердою (паушальною) ціною передбачають сплату підряднику визначеної ціни незалежно від обсягу витрат на виконання проекту. Цей тип контрактів застосовується в тому разі, якщо проект ретельно розроблений, роботи по ньому виконуються в чіткій послідовності, підрядник може сам здійснювати контроль за виконанням робіт і готовий брати на себе відповідний ризик. Більшість будівельних контрактів, що пропонуються на тендерних торгах являють собою саме цей тип контрактів. Більшість судових справ, пов’язаних з внесенням змін до проектів, стосується саме контрактів з паушальною ціною. Тому що будь-які зміни в проекті означають для підрядника додаткові витрати і вони вимагають компенсації цих витрат.

         Переваги контрактів з твердою ціною:

        для замовника

- менша вартість проекту;

- визначеність бюджету фірми;

- менше потреба у власному персоналі, що здійснює контроль за виконанням проекту;
- вибір підрядником кваліфікованих виконавців.

для підрядника:

- потенційна можливість отримання більшого прибутку;

      Недоліки контрактів з твердою ціною:

      для замовника:

- менше можливості контролю за реалізацією проекту;

- витратам приділяється більше уваги ніж якості;
- необхідність ретельної попередньої розробки проекту, що потребує

 додаткового часу та витрат.

     для підрядника:
- висока вартість участі в торгах;
- потенційна можливість значних збитків;
- відволікання ресурсів на підготовку пропозицій для укладання контрактів.

 Важливішим етапом початку інвестиційного   проекту є організація конкурсних торгів (Рис.3.1-3.4, Таб.3.1).

Конкурсні торги (Tender) — різновид торгів, в тому числі міжнародних, об’єктом яких є підряди на будівництво окремих проектів; виконання комплексу або окремих видів будівельно-монтажних робіт; виконання пусконалагоджувальних робіт; поставка обладнання; концесії на розробку корисних копалин.

Основними видами торгів є відкриті за закриті. Переваги та недоліки кожного виду вказані на рис.3.2. Схема організації торгів, типи та види контрактів представлені на рис.3.3 – 3.5.

Рисунок 3.1 - Напрямки здійснення закупівель в розрізі реалізації мети торгів


Таблиця 3.1

Класифікація підрядних торгів

Класифікаційна ознака

Види торгів

відкриті

закриті

з попередньою кваліфікацією учасників

без попередньої кваліфікації учасників

без участі іноземного оферента

за участю іноземного оферента

гласні

негласні

Рисунок 3.2 - Переваги і недоліки різних видів процедур закупівлі.


Рисунок 3.3 - Схема організації підрядних торгів.

Рисунок 3.4 - Типи контрактів в торгах за способом їх оплати.

                                    

                          Рисунок 3.5 -  Види контрактів.


Експертиза проектів здійснюється інвестором на різних фазах життєвого циклу проекту і переслідує при цьому різні цілі. На передінвестиційній фазі життєвого циклу проекту експертиза переслідує ціль відбору та аналізу інвестиційних пропозицій з метою прийняття рішення про фінансування проекту.

Процес обробки та аналізу інвестиційних пропозицій побудований на багаторівневій схемі, яка включає наступні етапи:
     1) попередня експертиза;

   2)незалежна експертиза;

   3)прийняття рішення про фінансування.

       Попередня експертиза. Проводиться аналітичним відділом компанії – потенційного інвестора. Цей етап проведення експертизи повинен відповідати наступним вимогам:

- багатокритеріальність;

- мінімальна трудомісткість;

- мінімальні витрати часу на проведення експертизи;

- можливість залучення декількох незалежних експертів;

- можливість отримання інтегрального показника ефективності проектів за результатами аналізу, проведеного різними експертами, що дозволить порівнювати проекти між собою.

    Як правило, аналітична служба розробляє типові форми представлення проектів, які містять перелік питань, що характеризують основні значимі критерії. Кожному з критеріїв призначається питомий коефіцієнт, в залежності від його ваги.

        Аналіз проектів завжди починається з найбільш вузького місця, а саме – з аналізу реалізації продукції та послуг на ринку. Традиційно попередня експертиза промислових проектів відбувається за наступною схемою:
         1. Аналіз аспектів, що характеризують продукт, повинен оцінити:

         - концепцію продукту;

         - функціональні та споживчі властивості продукту, його дизайн у

           порівнянні з продукцією конкурентів;

         - сумісність продукту з найбільш розповсюдженими міжнародними

          стандартами;
           - ступінь залежності продукту від реалізації інших, супутніх товарів.
        2.Аналіз аспектів, що характеризують ринок, повинен оцінити:
         - потенціал та масштаб ринку: міжнародний, державний, регіональний,  

         локальний;
         - конкурентоспроможність ціни;

       - рівень конкуренції на ринку;

       - канали розподілу продукції;

       - тенденцію попиту;

     - потребу в рекламі;

     - час, що потрібен для досягнення запланованих обсягів збуту;

    - тривалість життєвого циклу продукту.

  3.Аналіз аспектів, що характеризують виробництво, повинен оцінити:
        - технологічність продукту;

      - складність підготовки виробництва;

      - технологічне обладнання;

      - наявність сировини, матеріалів, електроенергії для початку серійного

        виробництва;
        - наявність виробничої кооперації;

      - відповідність кваліфікації персоналу вимогам проекту;

      - необхідність сервісного обслуговування.

4. Аналіз юридичних аспектів, повинен відповісти на такі запитання:
       - чи відповідає продукт та технологія поточному та перспективному

       законодавству?
       - рівень патентно-ліцензійного захисту;

       - відповідність нормам безпеки та екології.

 5. Аналіз фінансових аспектів включає:

      - оцінку потреби в інвестиціях;

      - оцінку прибутку від проекту;

      - оцінку строку окупності проекту.


       В результаті попередньої експертизи розраховується інтегральний показник ефективності пропозиції і, на його підставі, робиться висновок про прийняття або відмову від проекту. Попередня експертиза дозволяє відмовитись від 80 до 90% пропозицій, що дає можливість сконцентрувати увагу на декількох проектах, які передаються до наступного етапу експертизи – незалежній експертизі.

       Незалежна експертиза також проводиться аналітичним відділом інвестора, вона включає проведення наступних видів робіт:

1)фінансово-економічного аналізу проекту (експертизі підлягає фінансова  

   частина інвестиційного проекту);

2) технологічної експертизи (аналіз ТЕО проекту);

3) оцінку соціально-економічної ефективності проекту;

4) оцінку комерційної ефективності проекту;

        Фінансово-економічний аналіз проекту передбачає оцінку:
- перевірки правильності використаних даних;

- потрібного обсягу інвестування з точки зору можливостей бюджету;

- вкладу в фінансування організації, що представляє проект;

- можливості залучення до фінансування вітчизняних інвесторів;

- гарантій інвесторам.

Технологічна експертиза передбачає аналіз структури та рівня постійних та змінних витрат у співставленні з аналогічними підприємствами, оцінку ефективності формування виробничих запасів, оцінку раціональності використання технологічного потенціалу підприємства, оцінку контролю якості.

Оцінка соціально-економічної ефективності проекту включає аналіз впливу проекту на:

- вирішення проблеми зайнятості в регіоні;

- розвиток галузі;

- розвиток нових ринків збуту продукції;

- розвиток виробництв, які не прямо пов’язані з проектом;
         - розвиток соціальної інфраструктури регіону;

- раціональне використання ресурсів;

- екологічну ситуацію в регіоні;

- розмір податкових надходжень в місцевий та державний бюджети.

Оцінка комерційної ефективності проекту включає оцінку:

- критеріїв ефективності проекту (PI,IRR, NPV, PBP, DPBP);

- оцінку показників ліквідності та платоспроможності підприємства в

   процесі реалізації проекту.

- оцінку ризику проекту.

Результати незалежної експертизи передаються керівництву компанії для прийняття остаточного рішення про фінансування.

Проектне фінансування як система в Україні використовується доволі недостатньо. Для його становлення і розвитку необхідні певні передумови і відповідний рівень розвитку ринкової інфраструктури.

Основною законодавчою передумовою для здійснення проектного фінансування є наявність законодавства про розподіл продукції та врахування його вимог у стандартах бухгалтерського обліку та порядку оподаткування. Його наявність визначається необхідністю відокремлення власне результатів проекту від сукупних підсумків фінансової діяльності організації, у рамках якої здійснюється проект. Вони не завжди рівнозначні, і навіть можуть мати різну якість. Природно, що в цих умовах втрачається прозорість результатів проекту, а отже, впевненість інвестора у справедливій компенсації свого ризику при здійсненні проектного фінансування.

В Україні хоч і прийнято такий закон, однак він є недосконалим і суперечить іншим нормативним актам. Особливо яскраво це можна побачити при зіставленні зі стандартами бухгалтерського обліку і податковим законодавством. У результаті інвестор не може бути впевненим у тому, що результат від рівня досягнення якого і визначаються його прибутки, розрахований правильно.

Ці побоювання цілком справедливі, тому що відсутність нормативних актів щодо виділення продукту проекту з поточної діяльності фірми може призвести:

до завищення собівартості продукту проекту внаслідок перенесення на нього частки постійних операційних витрат підприємства, на якому впроваджується проект;

списання на проект збитків основної діяльності;

неможливості точного розподілення точного обліку доходів з основної діяльності та таких, які виникли внаслідок реалізації проекту;

труднощів у забезпеченні прав інвестора на проект у разі його невдачі.

Серйозною перешкодою для широкого використання схем проектного фінансування є нерозвиненість банківського сектору України. Чинні нині норми регулювання активних банківських операцій, формування резервів, участі банківського капіталу в реальному секторі економіки практично не залишають шансів для успішного освоєння цієї перспективної схеми фінансової підтримки здійснення проектів.

Проектне фінансування не може виявити всіх своїх позитивних сторін без розвинутої мережі фінансових посередників: інвестиційних банків, універсальних банків, інвестиційних фондів, довірчих товариств тощо. Сьогодні в Україні реально забезпечити організацію проектного фінансування спроможні тільки універсальні банки з причини фактичної відсутності інших.

Це, крім іншого, стримує конкуренцію на ринку грошей, що, як доводилось вище, є одним із чинників розвитку форм ризикового фінансування.

Проектне фінансування для України є відносно новим банківським продуктом. У чистому вигляді його пропонує обмежене коло банків.

Взагалі інвестиційне кредитування в Україні здійснюється з кінця 1990-х років, однак якщо раніше воно здійснювалося по спрощеній схемі і роль банків зводилася лише до кредитування дорогого обладнання для підприємств, то сьогодні воно має дещо інший вигляд. Розвиток світових фінансових ринків, прихід зарубіжних гравців, що спеціалізуються на проектному фінансуванні (ОТП Банк, BNP Paribas) на вітчизняний ринок банківських послуг, а також загальне зростання капіталізації української банківської системи призвели до появи нової банківської послуги – проектного фінансування. Даний вид банківських послуг в Україні впроваджується за класичними методиками міжнародних банків, відповідно до яких реалізація даного виду фінансування потребує створення в кредитних установах окремого спеціалізованого департаменту, який займається виключно проектним фінансуванням.

Одним з основних чинників, що гальмують розвиток проектного фінансування є недосконалість вітчизняної нормативно-правової бази. На сьогодні, реалізація програм проектного фінансування в Україні практично не регулюється законодавством, переважна більшість законодавчих актів лише опосередковано здійснює вплив на реалізацію механізмів проектного фінансування. Так, законодавчо-нормативним підґрунтям проектного фінансування в Україні є Закон України «Про банки та банківську діяльність». Ряд інших рамкових законів, містить окремі норми, що так чи інакше регулюють проектне фінансування. Перш за все, це Господарський кодекс України, ряд законодавчих актів, які регулюють інвестиційну діяльність, а саме: закони України “Про режим іноземного інвестування”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, “Про інноваційну діяльність”, “Про захист іноземних інвестицій на Україні”, а також Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

Важливим правовим важелем регулювання іноземних інвестицій є міжнародні договори, укладені Україною з багатьма країнами - двосторонні угоди про заохочення і захист інвестицій (капіталовкладень), про усунення подвійного оподаткування. Поки що частка багатосторонніх договорів за участю України залишається відносно невисокою. При цьому слід мати на увазі, що договори, укладені колишньою Українською РСР і СРСР, продовжують діяти у зв’язку з правонаступництвом України.

Однак, слід зазначити, що вітчизняним законодавством не передбачено терміну «проектне фінансування», яке міститься у документах Базельського комітету. В той же час відповідно  до Положення “Про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями” присутен термін «кредитування під інвестиційний проект». У даному Положенні зміст цього терміну викладено у наступній редакції: “кредитування під інвестиційний проект – це довгострокове кредитування інвестиційних проектів під майбутні доходи (що має одержати створюване/реконструйоване підприємство та за рахунок яких забезпечуватиметься повернення кредиту), яке передбачає як оцінку банком інвестиційного проекту щодо його фінансової самоокупності, так і практичну реалізацію цього проекту (оцінку бізнес-плану реалізації проекту)”.

Згідно з Законом України “Про банки та банківську діяльність” банки можуть бути учасниками проектного фінансування шляхом створення об’єднань у вигляді банківських корпорацій, банківських або фінансових холдингових груп. У Законі чітко визначено умови створення банківських об’єднань, їх типи, функції, умови участі, а також особливості ліквідації або реорганізації.

У статтях 386, 388 Господарського кодексу України  містяться вимоги до компаній - отримувачів кредитів, у засновницькому фонді яких є державний пакет акцій. Згідно з цими вимогами, відтепер компанія - отримувач кредитів у обов’язковому порядку має отримати дозвіл на зовнішнє фінансування від Фонду державного майна України, в тому числі дозвіл на відкриття рахунку за кордоном. Крім того, важливе значення для регулювання діяльності іноземних інвесторів, як учасників проектного фінансування, має Закон України “Про інвестиційну діяльність”, який визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України, зміст прав, інтересів і відповідальності суб’єктів інвестиційної діяльності. Поряд з поняттям і видами іноземних інвестицій, а також суб’єктів і об’єктів інвестиційної діяльності, визначено порядок здійснення та загальні засади державного регулювання цієї діяльності в Україні.

Закон України “Про режим іноземного інвестування”  визначає види і форми іноземного інвестування в Україні, загальний порядок реєстрації та контролю за здійсненням іноземних інвестицій, загальні засади функціонування підприємств з іноземними інвестиціями, здійснення іноземних інвестицій на основі концесійних договорів, договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності.

Питання для самоконтролю

1.Що включає в себе проектна документація?

2.Що таке кошторисна вартість будівництва?

3.Яка є підстава для визначення кошторисної вартості будівництва?

4.Розкрийте особливості локальних, об’єктних та зведених кошторисів.

5.Що визначається за результатами зведеного кошторисного розрахунку?

6.Опишіть схему організації державної експертизи будівельних      проектів.

7.Чим відрізняється експертиза проектів від експертизи програм.

8.Підрядні тендери та контракти.

9.Угоди про управління об’єктом та його функціональну  підтримку.

10.Угоди про управлінню проектом та об’єктом.

11.Типи контрактів на постачання та збут.

12.Контракти на постачання сировини.

13.Порядок проведення підрядних торгів.

13.Тендерна документація.

14.Тендерний комітет.

15.Приймання та реєстрація тендерних оферт.

16.Процедура торгів.

17.Розподіл функцій учасників проекту.

18.Страхування контрактів та проекту в цілому.

Завдання до самостійної  роботи

1.Вивчити кошторисну документацію, зокрема:

- локальні кошториси,

- розрахунки на окремі види витрат,

- зведений кошторисний розрахунок вартості будівництва,

- відомість кошторисної вартості будівництва об’єктів,

  відомість кошторисної вартості будівництва об’єктів та робіт з охорони

2.Тести.

Виберіть правильну відповідь із запропонованих варіантів.

2.1.Розробка проектної документації на будівництво об’єктів здійснюється на основі:

а) рішення загальних зборів засновників бізнесу;

б) затверджених Обґрунтувань інвестицій у будівництво підприємств,

будинків і споруд;

в) обидві відповіді правильні.

2.2.Угода (контракт), що укладається замовником з залучуваними ним для розробки проектної документації проектними, проектно-будівельними організаціями, іншими юридичними і фізичними особами:

а) регулює правові та фінансові взаємовідносини;

б) регулює взаємні зобов’язання і відповідальність сторін;

в) є підставою для оплати виконаних робіт.

2.3.Найважливішим інструментом проектної діяльності є:

а) кошторис;

б) бюджет;

в) план фінансування інвестиційного проекту.

2.4.Підготовка проектної (а також передпроєктної) документації регламентується:

а) рішенням загальних зборів засновників бізнесу;

б) відповідними нормативними актами;

в) державними будівельними нормами.

2.5.ДБН є обов’язковими для інвестицій, які фінансуються за рахунок:

а) державного бюджету;

б) державного кредиту для державних підприємств і бюджетів усіх

рівнів;

в) коштів приватних інвесторів.

2.6.Кошторис проекту це:

а) документ, що визначає майбутні витрати по реалізації проекту;

б) документ по розрахунку майбутніх витрат і доходів;

в) обидві відповіді правильні.

2.7.Найважливішими функціями кошторису проекту є:

а) визначення потреби у фінансових ресурсах для реалізації проекту;

б) підготовка розрахунків, на базі яких готуються інші важливі

документи і робляться розрахунки за проектом;

в) контроль за витратами на реалізацію проекту.

2.8.Якщо головною метою складання кошторису є визначення фінансових потреб замовника проекту, то до розрахунку приймаються:

а) витрати на поповнення оборотного капіталу на інвестиційній фазі

проектного циклу;

б) капітальні витрати, що виникають на передінвестиційній фазі

проектного циклу;

в) капітальні витрати в грошовій формі.

2.9.У кошторисі як офіційному документі за проектом:

а) дисконтування не проводиться;

б) дисконтування проводиться;

в) дисконтування проводиться у випадку необхідності.

2.10. Кошторис проекту, розподілений у часі на основі календарного плану провадження робіт – це:

а) загальна потреба у фінансуванні;

б) бюджет проекту;

в) обидві відповіді правильні.

Термінологічний словник ключових  понять

Контракт – це юридичний та операційний документ, що фіксує домовленості між сторонами та умови їх виконання.

Інвестиція – ( від латинського слова “invest”, що значить “вкладати”). В найбільш широкому понятті інвестиції представляють собою вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення.

Інновація - 1) вкладення коштів в економіку, що забезпечує зміну техніки та технології; 2) нова техніка, технологія, що є результатом досягнень науково-технічного прогресу.

Замовник - фізична чи юридична особа, розпорядник грошових коштів, який замовляє певні товари, роботи чи послуги, або подає заявку про придбання чи замовлення товарів, робіт чи послуг у майбутньому.

Підрядник сторона договору проектного фінансування, яка зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника). Права та обов'язки підрядника визначаються Цивільним кодексом України.

Фірма-девелопер — фірма, яка бере на себе відповідальність реалізувати  інвестиційний проект.  Її  обов’язки:  пошук  найбільш  вигідного об’єкта  вкладення  коштів  інвестора,  розробка  проекту,  його фінансування і введення в експлуатацію.

Експертиза - (від лат. еxpertus — досвідчений, знавець) — розгляд, дослідження експертом-фахівцем якихось справ, питань, що потребують спеціальних знань. У найбільш загальному вигляді експертиза — це спосіб аналізу причинно-наслідкових зв'язків не тільки стосовно того, що вже відбулося, але й того, що очікується, має або може відбутися; це спосіб пізнання певної реальності у тих випадках, коли ця реальність не піддається прямому вимірюванню, обрахуванню і взагалі якому завгодно “об'єктивному дослідженню”.

Конкурсні торги (Tender)- здійснення конкурентного відбору учасників з метою визначення переможця торгів (конкурсних торгів) згідно з процедурами, встановленими Законом України "Про здійснення державних закупівель" (крім процедури закупівлі в одного учасника).

Інжиніринг - зручність місцезнаходження проекту, технологічність і дизайн проекту, терміни створення, прогнозування таких характеристик проекту, як продуктивність, потужність, варіанти застосування, витрати.

Рекомендована література:

основна - [1-10, 22, 23]; додаткова – [1-3, 5, 10].

Змістовий модуль 2. Процес  проектного фінансування

Тема 3. ПЕРЕДІНВЕСТИЦІЙНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЕКТІВ

План вивчення теми

1.Визначення інвестиційного проекту, інвестиційної програми.

2.Типи класифікації інвестиційних проектів.

3.Стадії життєвого циклу проекту.

4.Значення передінвестиційної фази життєвого циклу проекту.

5.Етапи стадій передінвестиційної фази, цілі кожного етапу.

Навчальні цілі : засвоєння базових понять та методів техніко-економічного обґрунтування великих інвестиційних проектів, методів аналізу проектів на можливість їхньої реалізації.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Структура інформації, що опрацьовується в ході досліджень, згідно з рекомендаціями ЮНІДО, виглядає таким чином:

  1.  цілі проекту, його орієнтація і економічне оточення, юридичне забезпечення (податки, державна підтримка і тому подібне);
  2.  маркетингова інформація (можливості збуту, конкурентне середовище, перспективна програма продажів і номенклатура продукції, цінова політика);
  3.  матеріальні витрати (потреби, ціни і умови постачання сировини, допоміжних матеріалів і енергоносіїв);
  4.  місце розміщення, з врахуванням технологічних, кліматичних, соціальних і інших чинників;
  5.  проектно-конструкторська частина (вибір технології, специфікація устаткування і умови його постачання, обсяги будівництва, конструкторська документація і тому подібне);
  6.  організація підприємства і накладні витрати (управління, збут і розподіл продукції, умови оренди, графіки амортизації устаткування і тому подібне);
  7.  кадри (потреба, забезпеченість, графік роботи, умови оплати, необхідність навчання);
  8.  графік здійснення проекту (терміни будівництва, монтажу і пусконалагоджувальних робіт, період функціонування);
  9.  комерційна (фінансова і економічна) оцінка проекту.

Початковим етапом передінвестиційних досліджень є загальноекономічний або макроекономічний аналіз для визначення інвестиційного клімату країни. Стан економіки аналітик оцінює з урахуванням статистичних даних стосовно темпів зростання валового національного продукту, доходів на душу населення, рівня зайнятості, темпів інфляції, рівня відсоткових ставок, валютного курсу тощо. Додатково він визначає фіскальну й монетарну політику уряду, її вплив на функціонування ринку цінних паперів. На підставі цих досліджень надається загальна оцінка інвестиційного клімату країни.

На другому етапі здійснюється індустріальний аналіз, який передбачає комплексний підхід до аналізу функціонування певних галузей. На підставі дослідження ділового циклу в економіці здійснюють відповідний розподіл галузей за рівнем ділової активності, а також за стадіями розвитку з метою з’ясування їхньої інвестиційної привабливості.

 Наступний етап — аналіз конкретного емітента — підприємства, фірми, корпорації, передбачає встановлення стадії життєвого циклу й аналіз фінансового стану компанії (підприємства) на підставі визначення фінансових коефіцієнтів, оцінювання платоспроможності й фінансової стійкості, визначення ціни фірми тощо, а також дослідження перспектив розвитку менеджменту, організаційних і комерційних умов функціонування. Підсумковим етапом є прогнозування (моделювання) ринкової ціни цінних паперів з метою прийняття інвестиційного рішення.

 Макроекономічний аналіз передбачає, зокрема, дослідження ринку цінних паперів на основі попиту і пропозиції. Ціна фінансових інструментів передусім залежить від сукупного капіталу, що інвестується в цінні папери (попит), і від обсягів цінних паперів для продажу (пропозиція). Співвідношення попиту і пропозиції визначає кон’юнктуру ринку цінних паперів.

              На стадії високої кон’юнктури відбувається приплив грошової маси до ринку цінних паперів, що супроводжується підвищенням курсів фінансових інструментів. За умови низької кон’юнктури обсяг цінних паперів на продаж перевищує платоспроможний попит, що призводить до відпливу капіталу з ринку. Власники цінних паперів не здатні реалізувати їх або реалізують за нижчими цінами, зі значними втратами коштів. Макроекономічний аналіз досліджує вплив різних чинників на цей ринковий процес.

             Переважну частку інвестицій на ринок цінних паперів постачають приватні інвестори (населення), якщо вони мають доходи, які перевищують витрати на споживання, тому такі важливі чинники, як зростання доходів на душу населення, збільшення рівня зайнятості, зниження податків сприяють припливу заощаджень населення на ринок цінних паперів. Гальмує процес інвестування чинник інфляції, який може призвести до того, що переважну частину доходів приватні інвестори використовуватимуть з метою споживання.

           Фахівці ринку цінних паперів, які займаються макроекономічними дослідженнями, вивчають також умови, за яких різні групи інвесторів надають перевагу інвестуванню в цінні папери порівняно з іншими видами використання заощаджень. Конкуренція може спостерігатися не лише між реальним і фінансовим інвестуванням, а й між окремими сегментами фінансового ринку. Наприклад, існує альтернатива вкладання коштів у валюту, на банківські депозити, а також у коштовності. Тому вивчають зміни відсоткових ставок і динаміку валютного курсу порівняно з мінливістю показників дохідності ринку.

Інвестиційний рейтинг країни узагальнює оцінку її інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат визначається як сукупність політичних, правових, економічних і соціальних умов (передумов), що забезпечують і сприяють (або перешкоджають) інвестиційній діяльності вітчизняних і закордонних інвесторів. Інвестиційний клімат характеризується, зокрема, сукупністю інвестиційних ризиків (тобто непередбачуваних фінансових втрат капіталу і доходів).

         Чинники, що забезпечують подолання або зниження інвестиційних ризиків, формують сприятливий інвестиційний клімат. Розглянемо класифікацію таких чинників. Насамперед, це — надійність законодавства з інвестиційної й зовнішньоекономічної діяльності (правове регулювання), а також сталість політичної системи і національної валюти, сприятливі умови припливу іноземних інвестицій, валютне регулювання та інші політичні чинники.

          Для закордонного інвестора особливу роль відіграють сприятливий режим іноземного інвестування й реєстрації іноземних інвестицій, позитивні умови створення спільних підприємств і вільних економічних (офшорних) зон (статус іноземного інвестора). Сприятливі передумови портфельного інвестування формують також достатня активність фондових бірж і позабіржового сектору, наявність досконалої інфраструктури тендерів (стан інвестиційного ринку); достатній рівень інвестиційної активності комерційних банків і фінансових компаній (стан фінансово-кредитної системи): наявність альтернативних форм власності, господарських товариств, особливо відкритих акціонерних товариств (інвестиційна активність населення); достатній розвиток і раціональна структура виробничого потенціалу, інвестиційна активність суб’єктів підприємницької діяльності (рівень розвитку продуктивних сил), а також достатній рівень розвитку й структура інвестиційного (будівельного) комплексу та системи матеріально-технічного забезпечення, сприятливі умови забезпечення вітчизняним та імпортним устаткуванням (рівень розвитку інвестиційної сфери).

Найважливішими світовими авторитетними системами оцінювання інвестиційного клімату країн є такі рейтингові агенції, як Institutional Investor, Euromoney та Business Environment Risk Indeх (BERI).

З метою визначення загальних пріоритетів інвестування здійснюють також галузевий (індустріальний) аналіз, безпосередньо пов’язаний із власно макроекономічним аналізом. Ціни на більшість фінансових інструментів змінюються відповідно до ринкової кон’юнктури. Слід зважати на те, що в разі загального зниження ринкових цін найбільше падає курс акцій тих галузей (підгалузей, виробництв), які мають слабку виробничу базу або потужні конкурентні виробництва. Галузевий (індустріальний) аналіз виявляє внутрішні галузеві тенденції й прогнозує відповідні відхилення від змін загальної ринкової кон’юнктури. Саме ця частина аналізу надає інформативну базу для класифікації галузей стосовно рівня ділової активності й за стадіями життєвого циклу.

Галузевий аналіз передбачає детальне дослідження дохідності галузі та її перспектив. Він починається з розгляду галузі як найагрегованішої системи, вивчення якої дає змогу в загальному вигляді визначити перспективи галузі, зокрема передбачувані доходи та необхідні інвестиції для підтримування або підвищення дохідності. Відбір галузей для портфельного інвестування здійснюють з огляду на мету інвестора щодо отримання доходу за цінними паперами і/або примноження капіталу.

Якщо інвестор зацікавлений у стабільних високих дивідендах, пріоритет надаватиметься галузям, підприємства яких виплачують такі дивіденди постійно. Схема такого відбору полягає у виявленні найбільш дивідендоємних галузей, а в межах таких галузей — компаній-лідерів, які тривало стабільно виплачують високі дивіденди. За такого підходу всі галузі класифікують за типами: галузі, що тільки формуються; галузі, що зростають (характеризуються постійним і випереджувальним порівняно з іншими галузями зростанням темпів обсягів продажу і прибутку); стабільні галузі (обсяги продажу й прибутку відносно стабільні); циклічні галузі (з особливою чутливістю до фаз ділового циклу); спекулятивні галузі (про їхню активність відсутня достовірна інформація); галузі, що відмирають (із застарілою технологією й неконкурентною продукцією). Оцінювання циклічності розвитку галузі ґрунтується на зіставленні її динаміки із загальноекономічними тенденціями. Вирізняють, зокрема, галузі, що зростають, але їхня активність затьмарюється загальноекономічним спадом; захищені галузі, незалежні від загальноекономічного стану (виробництво продуктів харчування); циклічні галузі, які за показниками обсягів виробництва і цін розвиваються синхронно до загальноекономічних циклів; контрциклічні, які найінтенсивніше розвиваються саме під час відносно нетривалих і неглибоких спадів (видобуток мінеральної сировини, особливо нафти, золота); а також чутливі до зміни доходів галузі (до змін ставок відсотка).

Галузевий аналіз передбачає специфічні дослідження, щоб з’ясувати, на якій стадії розвитку перебуває галузь. Виокремлюють п’ять стадій розвитку галузі (рис.1):

                          Рис.1. Стадії розвитку галузі

Перша стадія символізує початковий розвиток. Вона характеризується розробкою і впровадженням на ринок принципово нових видів продукції. Потреба в них викликає створення нових виробництв, що формують підгалузь (виробництво), а згодом — уведення нових спеціалізованих підприємств, які відокремлюються у самостійну галузь. Нова галузь привертає до себе і поглинає значні інвестиції. На цій стадії від підприємницької діяльності зазвичай ще немає прибутку.

       На другій стадії швидкого зростання продукція нової галузі широко схвалюється споживачами на ринку, спостерігається зростання попиту на цю продукцію і збільшення кількості виробників, триває різке зростання припливу інвестицій у галузь. Прибуток реінвестується, дивіденди на цій стадії виплачують переважно у вигляді додаткових акцій.

        Третя стадія — поступове зростання. Це період між високими темпами зростання продукції за рахунок збільшення кількості (зростання потужностей) підприємств і поступовим уповільненням зростання (стабілізація). Ще трапляються випадки введення нових підприємств, але головним напрямом інвестування стає розширення діючих підприємств. Дивіденди виплачують у вигляді додаткових акцій, частішають випадки сплати готівкою.

       Четверта стадія — це період найвищого рівня попиту на продукцію, схвалення її якості, технічного переозброєння виробничої бази. Високими є виплати дивідендів готівкою. Для товарів постійного вжитку (сільськогосподарська продукція, переробка сільськогосподарської сировини, сировинні галузі) ця стадія — завершальна.

         П’ята стадія — гальмування зростання й падіння. Спостерігається різке зменшення, а потім і припинення попиту на продукцію галузі через появу нової конкурентоспроможної взаємозамінної продукції. Дивіденди падають. Частішають випадки банкрутства підприємств.

        Додатково до такого аналізу враховують можливості структурної перебудови в галузі, оцінюють показники дохідності й ризику, експортний потенціал продукції, інфляційну захищеність продукції та послуг, рівень цінової захищеності їх від імпорту. Дослідження доповнюється вивченням динаміки обсягів виробництва й реалізації продукції. Найвищі темпи приросту цих показників характерні для стадій зростання — другої, третьої й четвертої стадій циклу, які вважають найпривабливішими як для стратегічних, так і для портфельних інвесторів.

         Утім, слід пам’ятати, що на четвертій стадії вибір для фінансового інвестування успішно працюючої упродовж тривалого часу галузі може виявитися помилковим. Напрям, який напередодні був дуже ефективним, невдовзі може виявитися безнадійно застарілим через появу нових ефективних конкурентних виробництв. Тому не завжди вважають за доцільне інвестування в галузі, які в минулому гарантовано забезпечували високу дохідність. Інвестиції доцільно насамперед спрямовувати у перспективні галузі.

            Результативність фінансових інвестицій пов’язана також зі стадіями життєвого циклу компанії-емітента. Дослідженнями темпів приросту економічних показників визначено п’ять таких стадій.

         Перша стадія: передпроектні дослідження, проектування й освоєння інвестицій (народження фірми). Стадія характеризується великими витратами власних коштів або залучених чи отриманих у борг. На цій стадії фірмі загрожують різноманітні ризики. Прибуток відсутній.

        Друга стадія: початок експлуатації фірми. На цій стадії великими є потреби у банківських позиках або венчурному капіталі. Зазвичай фірма не сплачує дивідендів. Якщо прибуток присутній, він реінвестується. Починають даватися взнаки ризики, пов’язані з конкуренцією на ринку.

        Третя стадія: швидке зростання. Фірма починає диктувати власні ціни на продукцію, проте конкуренція посилюється. Рівень продажу зростає і значно покриває витрати виробництва. Характерним є високий рівень прибутку, але існує потреба у великих витратах на маркетинг і в інвестиціях. Компанія може здійснювати додаткову емісію акцій, але сплачує невеликі дивіденди. Банк якщо й надає кредит, то під високі відсотки.

         Четверта стадія: стабільне функціонування фірми. На цій стадії компанія відшкодовує власні борги. Високий рівень конкуренції не дає змоги диктувати ціни, але невисокі витрати вможливлюють отримання середніх за галуззю прибутків. Це вже добре відома компанія з надійною репутацією. Вона має великі можливості щодо отримання кредитів і реалізації акцій. У неї великий широкодиверсифікований інвестиційний портфель, сплачуються солідні дивіденди, хоча немає потреби у великих інвестиціях. На цій стадії компанія має розробляти стратегію запобігання занепаду. Ці заходи, як правило, зумовлені суттєвим підвищенням інвестиційної активності. Стратегія «другого народження» передбачає різноманітні шляхи: придбання інших компаній галузі, придбання компаній інших галузей, інвестування нових проектів тощо.

         П’ята стадія: занепад або друге народження. На цій стадії продукція не користується попитом. Дуже високою є конкуренція. Банки не зацікавлені у співпраці, якщо й надають кредит, то під високі відсотки. Акції компанії вже не користуються попитом. Через поступове зниження доходів доводиться зменшувати дивіденди. Якщо на попередній стадії не було вироблено стратегії відродження й не здійснено солідних інвестицій, на компанію очікують занепад і банкрутство.

         Найвищі темпи приросту показників динаміки випуску продукції (надання послуг) і прибутку спостерігаються на третій стадії. Ця стадія вважається найпривабливішою для стратегічних і портфельних інвесторів. На четвертій стадії інвестиції доцільні, якщо емітент має сприятливі маркетингові перспективи.

Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте стратегічні та/або тактичні цілі підприємства на

    ринку.

2.Назвіть та обґрунтуйте основну мету функціонування підприємства.

3.Дайте визначення інвестиційного проекту, інвестиційної програми.

4.Виділіть типи класифікації інвестиційних проектів.

5.Охарактеризуйте стадії життєвого циклу проекту.

6.Яке значення має передінвестиційна фаза життєвого циклу проекту?

7.Назвіть етапи стадій передінвестиційної фази із кожного етапу.

8.Які питання вирішуються в процесі передінвестиційних досліджень?

Завдання до самостійної  роботи

Тести

Виберіть правильну відповідь із запропонованих варіантів.

1.Програма  передінвестиційних досліджень повинна включати:

а) прогноз економічного і соціального розвитку України, галузеві

прогнози;

б) прогноз ділової активності іноземних і вітчизняних компаній

регіоні;

в) документи державного регулювання інвестиційної діяльності в

регіоні здійснення проекту;

г) все вище перелічене.

2.Під час передінвестиційної фази проводяться:

а) дослідження щодо визначення інвестиційних можливостей проекту;

б) аналіз альтернативних варіантів проекту;

в) попереднє обґрунтування й розробка проекту;

г) придбання та передача технології.

3.Передінвестиційна фаза включає такі стадії:

а) предідентифікація, ідентифікація;

б) підготовка, розробка та експертиза;

в) детальне проектування;

г) підготовка і проведення тендерів;

д) навчання персоналу.

4.Оцінка здійснюваності проекту проводиться:

а) для всіх запропонованих інвестиційних проектів;

б) для всіх інвестиційних проектів, які не відхилені під час відбору

ідей проекту;

в)для інвестиційного проекту, який передбачає найменшу суму

фінансування;

г) все вище перелічене.

5.Підготовка проекту дає інформацію щодо таких напрямів дослідження, як:

а) стратегія проекту або корпоративні стратегії, межі проекту;

б) ринок продукту проекту і концепція маркетингу;

в) графік здійснення проекту і складання бюджету;
        г) трудові ресурси, витрати на оплату робочої сили, потреба в  

професійному навчанні та витрати на його проведення.

6.У випадку відхилення проекту:

а) необхідно ретельно описати причини відхилення;

б) констатувати факт відхилення;

в) зробити проект більш зрозумілим для інвесторів;

г) все вище перелічене.

7.Дослідження життєздатності проекту проводяться :

а) шляхом підбору оптимальних характеристик;

б) з урахуванням зворотних і взаємних зв’язків;

в) враховуючи всі фактори ризику і невизначеності;

г) встановлення правової, організаційної і фінансової бази проекту.

8.Пакет технічних рішень щодо проекту залежить від:

а) терміну здачі в експлуатацію й пуску об’єкта інвестування;

б) адміністративних можливостей організації, яка реалізує проект;

в) попиту на продукцію здійснюваного проекту;

г) правильна відповідь відсутня.

9.При відборі ідей проектів кількість варіантів, які заслуговують детального вивчення скорочується до:

а) двох, трьох;

б) одного;

в) не менше п’яти;

г) не менше десяти.

10. Розробка обґрунтування інвестицій проводиться:

а) після попереднього узгодження Декларації про наміри;

б) до попереднього узгодження Декларації про наміри;

в) одночасно з підготовкою Декларації про наміри.

Термінологічний словник ключових  понять

Макроекономічний аналіз  - стан економіки держави з урахуванням статистичних даних стосовно темпів зростання валового національного продукту, доходів на душу населення, рівня зайнятості, темпів інфляції, рівня відсоткових ставок, валютного курсу тощо. Додатково він визначає фіскальну й монетарну політику уряду, її вплив на функціонування ринку цінних паперів.

Галузевий (індустріальний) аналіз виявляє внутрішні галузеві тенденції й прогнозує відповідні відхилення від змін загальної ринкової кон’юнктури.

Передінвестиційні дослідження - на цьому етапі проводиться ряд досліджень і ведеться підготовка для початку здійснення проекту. Подробиці досліджень, в світовій практиці званих «передінвестиційними» [pre-investment studies], можуть варіюватися залежно від вимог інвестора, можливості їх фінансування і часу, відведеного на їх проведення.

Інвестиційний рейтинг країни визначається як сукупність політичних, правових, економічних і соціальних умов, що забезпечують і сприяють (або перешкоджають) інвестиційній діяльності вітчизняних і закордонних інвесторів. Інвестиційний клімат характеризується, зокрема, сукупністю інвестиційних ризиків.

Життєвий цикл проекту - це період часу від задуму проекту до його закінчення, який може характеризуватися моментом здійснення перших витрат за проектом (поява проекту) й отриманням останньої вигоди (ліквідація проекту).

Концепція проекту - це попередній план впровадження бізнес-ідеї проекту, який надається керівнику підприємства або потенційному інвестору з метою оцінки перспективності цієї бізнес-пропозиції. Метою оцінки є відбір з декількох альтернативних проектів найбільш перспективних.

Декларації про наміри - замисел (ідея) проекту реалізується у формі , а також завдання на розробку передпроектних обгрунтувань інвестицій у будівництво.

Техніко-економічне обґрунтування - це інструмент, що забезпечує потенційних інвесторів, проектоорганізаторів і фінансистів інформацією, необхідної для прийняття рішення про інвестування та способи фінансування.

Рекомендована література:

основна - [8, 9, 10, 11], додаткова – [4-9,10].

Тема 4. ЗАХОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ

ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

План вивчення теми

1.Характеристика ризиків проектного фінансування.

2.Специфіка управління банками проектними ризиками.

       3.Основні інструменти та методи, які використовують банки в  

          управлінні  ризиками проектного фінансування.

Навчальні цілі: вивчення студентами можливих ризиків проектного фінансування, ризиків інвестування, методов управління ризиками, основних інструментів та методів ризик – менеджменту.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Невід'ємними супутниками сучасних ринкових економічних відносин на сьогодні є ризики. Жодна економічна діяльність не може уникнути їхніх наслідків та можливих збитків, що, часом, досягають великих масштабів. Особливо, якщо мова стосується інвестиційних проектів, де обсяги фінансування значні, і, відповідно, можливі негативні наслідки від ризиків теж сягають колосальних сум. На кожному етапі реалізації проекти зазнають ризиків, які необхідно вміти правильно виявити, оцінити, та правильно управляти ними.

Адже саме правильне управління ризиками – це запорука ефективної реалізації проекту.

Управління ризиками є це доволі складною справою, для якої необхідно провести теоретичне обґрунтування, оскільки, щоб прийняти рішення щодо управління ризиками потрібно їх зважити й оцінити.

Для того, щоб мінімізувати вплив ризиків на реалізацію проекту необхідно структурувати можливі ризики, виділити основні фактори, що їх спричинюють та визначити можливі напрями їх усунення чи зменшення.

Актуальність проблеми виникнення ризиків та їх мінімізації у проектній діяльності особливо загострилася в кризових умовах. Інвестори детально зважують усю сукупність ризиків і приймають рішення щодо доцільності вкладення коштів. Для вчасного виявлення небажаного ризику потрібно бути знати способи управління ризиком, а в разі негативного впливу ризику – шляхи мінімізації його наслідків.

Ризик – це складна для розуміння категорія. На сьогодні, немає єдиного й чіткого визначення ризику, універсальної кількісної міри його оцінювання.

До визначення поняття ризику підходять двояко:

- з позицій термінів втрат і збитків;

- з позицій непевності.

З позицій термінів втрат ризик – це імовірність перевищення збитками певного значення. Також ризик визначають як математичне очікування втрат чи збитків.

В контексті інвестиційного та фінансового менеджменту найчастіше ризик визначають як міру непевності в отриманні очікуваних доходів від здійснених інвестицій. Тому, для виявлення суті ризику необхідно відштовхуватись від того, при яких умовах він виникає.

Ризик визначається як відхилення сподіваних результатів від середньої або сподіваної величини. Його також можна розглядати як шанс мати збитки або одержати дохід від інвестування у певний проект.

Найпростіше аналізувати ризик, якщо поділити його на дві категорії: рівень ризику та ризик часу.

Рівень ризику можна визначити шляхом порівняння ризикованості тих чи інших вкладів. Наприклад, ризик мати справу з корпорацією «ІВМ» значно менший, ніж з невеликою компанією, що виробляє комп’ютери. Таким чином, є фірми більш та менш ризиковані. Це важливо, бо менш ризиковані компанії можуть позичати гроші під нижчий відсоток, ніж високоризиковані. Для них ставка дисконту нижча, отже доходи, які одержує менш ризикована фірма, ціняться більше, ніж такі ж доходи високоризикованої компанії.

З фінансової точки зору ризик називають зростаючою функцією часу. Тобто, чим довший термін вкладу, тим більший ризик. Інвестиції, які гарантовано не принесуть збитків і вкладаються на дуже короткий період, є безпечними інвестиціями. Якщо гроші вкладаються на довший період, кредитор повинен одержати винагороду за те, що взяв на себе ризик часу. Отже, ризик поділяється на безпечну ставку та премію за ризик, пов’язаний з елементом часу.

Проектний ризикце сукупність ризиків, які передбачають загрозу економічній ефективності проекту, що виражається в негативному впливі на потоки грошових коштів. Комерційні банки, які кредитують інвестиційні проекти, повинні бути зацікавленими в тому, щоб виключити можливість провалу проекту і таким чином уникнути збитків для себе. Сьогодні в Україні в умовах нестабільної політичної та економічної ситуації банкам необхідно врахувати ймовірність раптового впливу на інвестиційний проект певних факторів, під впливом яких може виникнути відхилення результату від запланованої величини.

Процедура визначення та оцінки проектних ризиків має включати в себе: визначення проектних ризиків; формалізований опис невизначеності проектного інвестування; розрахунок показників ризику вкладення інвестицій; оцінку проектів за допомогою методів аналізу ризику інвестицій. Далі більш детально зупинимося на кожному з положень.

Серед основних причини виникнення ризиків можна виділити наступні:

- зовнішньоекономічні;

- відсутність сприятливого політичного клімату в країні та у регіоні;

- відсутність повної і точної інформації, необхідної для впровадження проекту;

- коливання ринкової кон’юнктури;

- можливість виникнення виробничо-технологічних ризиків;

- непередбачуваність поведінки учасників.

В аналізі проектів важливо класифікувати ризики, адже категорія ризику дає можливість спрогнозувати непередбачені події та в певній мірі проконтролювати ризикову ситуацію. Усе це й пояснює актуальність та необхідність дослідження категорій ризику. Існують численні класифікації ризиків в проектній діяльності, що схожі між собою, містять певні відмінності чи залежать від специфіки проектів.

Сучасна класифікація  ризиків для проектного фінансування.

1.За причинами виникнення:

- ризики нестабільності законодавства та наявної економічної ситуації;

- ризик політичної ситуації;

- ризики непередбачуваності природних умов;

- ризики неповноти та неточності ситуації;

- ризики непередбачуваності поведінки учасників проекту.

Проектні ризики також класифікують на зовнішні (їх поділяють на групи передбачуваних та непередбачуваних ризиків) та внутрішні (серед яких: будівельні, експлуатаційні та фінансові).

Найбільш характерними для проекту є внутрішні ризики. Здійснимо їх детальний огляд у табл.3.2.

Окремо доцільно виділити форс-мажорний ризик, що виникає на стадії будівництва, та експлуатації підприємства. До цього ризику призводять об'єктивні події, наслідком яких є часткова чи повна втрата майна.

2. За джерелами виникнення ризики поділяються на:

- ризики політичного характеру;

- ризики господарської діяльності;

- непередбачувані або форс-мажорні ризики.

3.Залежно від причини виникнення виділяють наступні ризики:

- зовнішні ризики;

- внутрішні ризики;

- інші ризики.

Серед цих виділяють 2 види ризиків, що виникають під час підготовки та реалізації проекту: систематичний і несистематичний (рис.3.6).

4.За тривалістю дії розрізняють короткострокові ризики (пов’язані з фінансовими інвестиціями, що впливають на ліквідність фірми) або довгострокові (ті, що виникають під час вибору напряму інвестування).

5.За ступенем впливу на фінансовий стан фірми розрізняють допустимі ризики (загроза втрати певної частини прибутку), критичні (загроза втрати очікуваної виручки) та катастрофічні (загроза втрати всього капіталу фірми, як наслідок - банкрутство).

6.За можливістю усунення виділяють ризики недиверсифіковані (ризики, які неможливо усунути) і диверсифіковані (ризики, які можна подолати).


Таблиця 2.2 Склад та характеристика внутрішніх ризиків проекту    

            Група ризиків

             Види ризиків

1.Фінансові ризики

сукупність взаемопов»язаник ризиків, що виникають  у разі  невиконання  фінансових зобов»язань  сторонами  та у разі  зміни кон»юнктури  фінансових ринків.

Цих ризиків можуть зазнавати  усі учасники: інвестори, кредитори та дебітори.

1.Кредитний ризик – ризик невиконання боргових зобов»язань.

2.Відсотковий ризик, пов»язаний із непередбачуваністю зміни відсоткових ставок у майбутньому.

3. Ризик ліквідності.

4.Валютний ризик.

Зазнають усі суб»єкти інвестиційної діяльності, які провадять фінансові операції у іноземній валюті.

2.Будівельні ризики-

ризики, які з»являються  під час реалізації  проекту. Ці ризики розподіляють між учасниками проекту  чи приймаються  на себе  однією з сторін залежно віл типу  фінансування  проекту.

1.Ризик перевершення кошторису.

2.Ризик несвоєчасного завершення  строків освоєння інвестицій.

3.Ризик порушення умов договору.

4.Ризик падіння попиту.

3.Експлуатаційні ризики –

ризики, які виникають  після введення  об»єкта в експлуатацію та виходу на проектну потужність

1.Ризик реалізації работ, продукції, послуг.

2.Ризик зменшення прибутковості.

3.Ризик невиконання поставок матеріально-технічних ресурсів для виробництва.

4.Ризик менеджменту.

7.За мірою впливу на зміну реальних активів фірми можна виділять: динамічні ризики - ризики непередбаченої зміни вартості основного капіталу, що спричинено прийняттям відповідних управлінських рішень, ринковими або політичними обставинами, які можуть принести втрати, так і збільшення прибутку; статичні ризики – ризики, пов'язані із втратами реальних активів шляхом завдання збитків власності, спричинені некомпетентністю керівництва.

Управління ризиками доцільно здійснювати на всіх етапах життєвого циклу проекту. Адже своєчасне реагування на виявлення ризику іноді дозволяє уникнути його. В разі, якщо уникнення ризику є неможливим, доцільним є пошук шляхів щодо його мінімізації.


Рисунок 3.5 – Систематичні  та  несистематичні ризики та їх складові

Налічують велику кількість методів мінімізації (оптимізації, зниження) ризику, які також поділяють на зовнішні та внутрішні.

Найбільш розповсюдженими методами мінімізації ризику є:

- диверсифікація;

- нейтралізація часткових ризиків;

- резервування коштів на покриття непередбачених витрат;

- розподіл ризику між учасниками проекту;

- страхування;

- хеджування.

Диверсифікація - це процес розподілу інвестицій між різними видами діяльності, безпосередньо не пов’язаними між собою. Зазнавши збитків від одного виду діяльності, підприємство може одержати прибуток від іншого. Диверсифікація дає можливість підвищити стійкість підприємства до несприятливих змін підприємницького середовища.

Частковими називаються ризики - це ризики, що виникають під час реалізації окремих етапів (робіт) проекту та безпосередньо не впливають на проект у цілому. Нейтралізацію часткових ризиків здійснюють у декілька етапів, а саме:

1) розгляд найбільш важливого для проекту ризику;

2) визначення перевитрат коштів з врахуванням можливості виникнення несприятливих подій;

3) визначення можливих заходів, спрямованих на мінімізацію ризиків;

4) визначення додаткових витрат на реалізацію наведених заходів;

5) порівняння витрат на реалізацію заходів та величини збитків від ризиків;

6) прийняття рішення щодо застосування визначених заходів;

7) повторення процесу до наступного за важливістю ризику.

Створення резервів ресурсів на покриття непередбачених витрат дозволяє покрити втрати від ризику, що з'являється під час реалізації проекту, та забезпечити виконання проекту без збоїв та порушень. Це є способом боротьби з ризиком, який потребує визначення співвідношення між можливими ризиками, що впливають на вартість проекту, та розміром витрат для усунення збоїв виконання проектів. Частину резерву завжди необхідно зберігати менеджеру, а іншу частину - іншим учасникам відповідно до контракту.

Розподіл ризику здійснюють під час підготовки плану проекту та контрактної документації. Для кількісного розподілу ризику проекту доцільно використати модель, побудовану на основі "дерева рішень", згідно якої кожен учасник виконує обсяг робіт, визначений проектом, та, у випадку невиконання проекту, несе відповідну частку ризику. Проте найбільший ризик несе інвестор. Тому, із збільшенням ступеня ризику, що несе інвестор, збільшуються труднощі у його пошуку.

Страхування ризику – це своєрідна система відшкодування втрат страхувальниками в разі виникнення страхових випадків із спеціальних страхових фондів, сформованих за рахунок страхових внесків, виплачених страхувальниками. В основному, в рамках страхування ризиків виділяють майнове страхування та страхування від нещасних випадків.

Крім страхування, також застосовують перестрахування та співстрахування. Перестрахування - це страхування, що полягає у передачі страховиком частини відповідальності за ризики іншим страховикам. Перестрахування здійснюють з метою формування стійкого та збалансованого "страхового портфеля", щоб забезпечити стабільну та рентабельну роботу страховим компаніям. Співстрахування - страхування великих ризиків кількома страховиками одночасно. При цьому кожен страховик укладає із страхувальником окрему угоду. Проте, може існувати і страховик-лідер, що виступає організатором.

Хеджування - це метод мінімізації ризику господарської діяльності шляхом передачі ризику зміни ціни на іншу особу. Хеджування може здійснюватись шляхом укладення термінових контрактів, зокрема довгострокової угоди на поставку продукції між постачальником і споживачем. Наприклад, укладення контракту на поставку зерна під урожай наступного року. За цим контрактом споживач набуває право отримати зафіксовану кількість зерна за обумовленою ціною в наступному році, захищаючи себе тим самим від втрат у разі неврожаю. У свою чергу, постачальник гарантує собі відповідну ціну на зерно, навіть у разі її зменшення в наступному році.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення ризику та рівню ризику.

2. Що таке проектний ризик?

3. Що включає в себе процедура вивчення та оцінки проектних ризиків?

4. За якими ознаками класифікують проектні ризики?

5. Що  включає  в себе розрахунок  показників  ризику  вкладення інвестицій?

6. Що таке вартість невизначеності?

7.  Які моделі використовуються під час аналізу проектних ризиків?

8.  Визначте основні складові аналізу сценаріїв розвитку проекту.

9. Дайте визначення кредитному ризику.

10.Визначте  причини  виникнення  ризиків  при  проектному фінансуванні.

11. Що  включає  в  себе  процедура  управління  кредитними ризиками при проектному фінансуванні?

12. За якими критеріями проводиться оцінка кредитних ризиків?

13. Охарактеризуйте  основні  складові  моделі  управління кредитним ризиком.

14. Що таке відсотковий ризик і які фактори впливають на нього?

15. Охарактеризуйте заходи для зниження ризиків при проектному фінансуванні.

16. Як використовується страхування при проектному фінансуванні?

Завдання до самостійної  роботи

1.Тести

Виберіть одну правильну відповідь із запропонованих варіантів.

1.1. Аналіз сценаріїв розвитку проекту — це:

а) аналіз впливу різних факторів інвестиційного проекту на ключові

показники ефективності проекту, наприклад: IRR, NPV;

б) концепція, за допомогою якої визначається максимальна сума  грошей,

 виплачених  за  інформацію,  використання  якої знизить ступінь

невизначеності щодо проекту;

в) метод оцінки ризику, за якого використовується послідовність

збирання даних для побудови дерева рішень  проекту;

г) аналіз, який дозволяє оцінити вплив на проект можливої  одночасної

зміни декількох змінних через можливість  кожного сценарію;  
д) процедура, за допомогою якої математична модель визначення будь-якого фінансового показника (найчастіше NPV) піддається ряду імітаційних аналізів на комп’ютері.

1.2. Кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, — це:

а) невпевненість кредитора в спроможності боржника  у  процесі  

інвестиційного  кредитування  виконати свої зобов’язання за умовами

кредитної угоди;

б) сукупність ризиків, які передбачають загрозу економічній

ефективності  проекту,  що  виражається  в  негативному впливі факторів

на потоки грошових коштів;

в) ризик, який  зумовлений  тим, що середня вартість залучених коштів

банку (депозитів та взятих у борг грошей) може протягом дії строку

кредиту перевищити середню відсоткову ставку за кредит.

1.3. Проектний ризик — це:

а) невпевненість кредитора в спроможності боржника у процесі інвестиційного кредитування виконати свої зобов’язання за умовами

       кредитної угоди;

б) сукупність ризиків, які передбачають загрозу економічній  ефективності  проекту,  що  виражається  в  негативному впливі факторів на потоки грошових коштів;

в) ризик, який зумовлений тим, що середня вартість залучених коштів банку (депозитів та взятих у борг грошей) може протягом  дії  строку  кредиту  перевищити  середню  відсоткову ставку за кредит.

1.4. Відсотковий ризик — це:

а) невпевненість  кредитора  в  спроможності  боржника  у процесі  інвестиційного  кредитування  виконати  свої  зобов’язання за умовами кредитної угоди;

б) сукупність ризиків, які передбачають загрозу економічній  ефективності  

проекту,  що  виражається  в  негативному впливі факторів на потоки грошових коштів;

в) ризик, який зумовлений тим, що середня вартість залучених коштів банку

(депозитів та взятих у борг грошей) може протягом дії строку кредиту перевищити середню відсоткову ставку за кредит

2.Теми для самостійних  творчих досліджень

2.1. Якісний аналіз, джерела та принципи класифікації ризиків  банку при  проектному фінансуванні.

2.2. Моніторинг кредитного ризику  банку при кредитуванні  проектів.

2.3. Оптимізація  управління кредитним ризиком  банку.

2.4. Основні методи та методичні підходи до зниження ступеня  ризику при  кредитуванні    проектів.

Термінологічний словник ключових  понять

Ризик визначається як відхилення сподіваних результатів від середньої або сподіваної величини. Його також можна розглядати як шанс мати збитки або одержати дохід від інвестування у певний проект.

Проектний ризикце сукупність ризиків, які передбачають загрозу економічній ефективності проекту, що виражається в негативному впливі на потоки грошових коштів.

Диверсифікація - це процес розподілу інвестицій між різними видами діяльності, безпосередньо не пов’язаними між собою.

Страхування ризику – це своєрідна система відшкодування втрат страхувальниками в разі виникнення страхових випадків із спеціальних страхових фондів, сформованих за рахунок страхових внесків, виплачених страхувальниками.

Хеджування - це метод мінімізації ризику господарської діяльності отримувача  кредиту  шляхом передачі ризику зміни ціни на іншу особу.

Розподіл ризику - модель, побудована на основі "дерева рішень", згідно якої кожен учасник виконує обсяг робіт, визначений проектом, та, у випадку невиконання проекту, несе відповідну частку ризику.

Рекомендована література:

основна - [19-23], додаткова – [1-7].

ТЕМА 5. УПРАВЛІННЯ РЕАЛІЗАЦІЄЮ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

План вивчення теми

1.Зміст управління проектами.

2. Організаційні структури управління проектами.

3. Забезпечення проектів матеріально-технічними ресурсами.

4. Моніторинг упровадження інвестиційних проектів.

Навчальні цілі: опанування студентами принципів побудови ефективної системи контролю за реалізацією інвестиційних проектів.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Управління проектами — область знань з планування, організації та управління ресурсами з метою успішного досягнення цілей та завершення завдань проекту. Іноді ототожнюється з управлінням програмами, але програма — це фактично більший високий рівень: група пов'язаних та взаємозалежних проектів.

 Проект — це обмежений часовими рамками процес, що має визначений початок та кінець, зазвичай обмежений датою, але також може обмежуватися фінансуванням або досягненням результатів, який здійснюється для реалізації унікальних цілей та завдань, зазвичай, щоб призвести до вигідних змін або створення доданої вартості. Тимчасова природа проектів контрастує з бізнесом (процесами), які є повторюваною, постійною або частково постійною діяльністю з виробництва продуктів або послуг. На практиці, управління вищезазначеними двома системами часто різниться і таким чином вимагає розвитку окремих технічних навичок та використання розподіленого управління ними.

Головним завданням проектного управління є досягнення всіх цілей та виконання завдань проекту, одночасно виконуючи зобов'язання щодо наперед визначених обмежень проекту. Типовими обмеженнями є межі та зміст проекту, час, бюджет. Другорядним завданням, але більш амбіційним, є оптимізація, розподілення та інтеграція завдань, необхідних для досягнення наперед визначених цілей.

Управління проектами практикувалося з початку виникнення цивілізації. До 1900 року творчі архітектори та інженери управляли інженерними проектами самотужки. Наприклад, Вітрувій (1 століття до н.е.), Кристофер Рен (1632—1723), Томас Телфорд (1757— 1834) та Ісамбард Кінгдом Брюнель (1806 −1859). З 1950 організації почали систематично використовувати інструменти та техніки проектного управління для керування складними проектами.

Як наука, управління проектами виникло з декількох прикладних наук, таких як будівництво, інженерія та оборонна діяльність. Засновником проектного управління вважають Генрі Ганта, якого називають батьком технік планування та контролю. Він відомий завдяки використанню діаграми Ганта, як інструменту управління проектами. Також засновником проектного управління вважають Анрі Файоль, завдяки створенню ним 5 функцій управління, що формують засади знань управління проектами та програмами. Гант та Файоль були прихильниками теорій з наукового управління Фредеріка Уінслоу Тейлора. Його робота — це попередник сучасних інструментів управління проектами, включаючи декомпозицію робіт та розподілення ресурсів. 1950-ті розпочали епоху сучасного проектного управління. Управління проектами почали визнавати, як окремий напрям, що виник з науки про управління. В Сполучених Штатах до 1950-их проектами управляли ad hoc, використовуючи діаграми Ганта, неформальні техніки та інструменти. В той час, було розроблено дві математичні моделі проектного управління. Метод критичного шляху (англ. Critical Path Method - CPM ) був розроблений, як спільний проект між корпораціями Дю Понт (англ. DuPont Corporation ) та Ремінгтон Ренд (англ. Remington Rand Corporation ) для управління та підтримки проектів. Програма оцінки та контролю (англ. Program Evaluation and Review Technique - PERT ) була розроблена Буз-Ален та Гамільтон (англ. Booz-Allen & Hamilton ) разом з Корпорацією Локхід (англ. Lockheed Corporation), як частина програми військово-морського флоту Сполучених Штатів для підводних човнів (рис.3.6).

Ці математичні техніки швидко поширилися між багатьма приватними підприємствами.

Рисунок 3.6 - Мережева діаграма PERT для семимісячного проекту з п'ятьма ключовими подіями

В той час, коли розроблялися моделі планування, техніки для оцінки вартості проектів, завдяки проривним роботам Ганса Ланге та інших виникло Управління вартістю та Інженерна економіка. В 1956р. першими практиками проектного управління та суміжними спеціалістами з календарного планування (проектного контролю), оцінки вартості та її контролю була створена Американська асоціація інженерів з управління вартістю (англ. American Association of Cost Engineers ) зараз, дослівно, Міжнародна асоціація з просування управлінням вартістю (англ. Association for the Advancement of Cost Engineering - AACE International). AACE продовжувала дослідницькі роботи і в 2006р. випустила перший інтегрований процес для портфельного, програмного та проектного управління: Система повного управління вартістю (англ. Total Cost Management Framework). Міжнародна асоціація проектного управління (англ. International Project Management Association - ІPMA) була заснована в Європі в 1967 р., як об'єднання декількох національних асоціацій проектного управління. IPMA й сьогодні зберігає федеральну структуру і зараз складається з членів-асоціацій на кожному континенті за виключенням Антарктиди. IPMA пропонує програму сертифікації, що складається з чотирьох рівнів, яка базується на основних компетенціях IPMA (англ. IPMA Competence Baseline - ICB). Компетенції ICB включають технічні компетенції, контекстуальні компетенції та поведінкові компетенції. В 1969р. в Сполучених Штатах був створений Інститут проектного управління (англ. Project management institute - PMI). PMI опублікував Довідник з управління проектами (англ. A Guide to the Project Management Body of Knowledge - PMBOK Guide), який описує практики управління проектами, що є однаковими для «більшості проектів у більшості випадків». PMI також пропонує різноманітну сертифікацію.

Методи управління проектами

Існує певна кількість методів управління проектними активностями, включаючи Еджайл (англ. Agile), інтерактивні, послідовні та методи розподілу на етапи.

Незважаючи на метод, що використовується, необхідно дуже уважно розглядати загальні цілі проекту, календарний план, вартість (витрати), одночасно з ролями та відповідальністю усіх виконавців та зацікавлених сторін.

Традиційний метод

Традиційний метод поділу на етапи передбачає визначення послідовності дій, що мають бути завершені. В «традиційному методі» можливо визначити 5 складових проекту (4 етапи та контроль) розвитку проекту ( Рис.3.7):

Рисунок 3.7 - Типові етапи виконання проекту при «традиційному методу».

  1.  Ініціювання.
  2.  Планування та розробка.

3. Виконання та впровадження.

    4. Моніторинг та контроль.

    5. Завершення.

Не всі проекти проходять кожен з етапів, так як проект може бути припинений до того як буде завершений. Деякі проекти не мають етапів структурованого планування та/або моніторингу. Деякі проекти проходять стадії 2, 3 і 4 декілька разів.

Багато галузей використовують варіації зазначених етапів. Наприклад, будівельні проекти зазвичай проходять через приблизно такі етапи:

попереднє планування,

концептуальне проектування,

схематичне проектування,

розробка проекту,

будівельні креслення (або Договірні документи)

управління будівництвом.

В розробці програмного забезпечення цей підхід відомий під назвою, дослівно, «модель водоспаду», (англ. waterfall model), наприклад, друга група завдань виконується після першої в лінійній послідовності. Для «моделі водоспаду» використовуватимемо назву «послідовна модель». З метою адаптації послідовної моделі при розробці програмного забезпечення багато організацій використовують методологію Раціональних уніфікованих процесів (англ. Rational Unified Process - RUP). RUP не вимагає та однозначно не вказує на необхідність використання послідовної моделі.

Використання послідовної моделі управління проектами ефективне для невеликих, визначених проектів, але для більш великих, невизначених та нових проектів зазначена модель часто призводить до негативних результатів. «Конус невизначеності» (англ. Cone of Uncertainty) пояснює таке явище тим, що планування, яке виконується на початкових етапах проекту є не ефективним через значний ступінь невизначеності. Це особливо актуально для розробки програмного забезпечення, оскільки така розробка часто є новим продуктом. В проектах, де вимоги не були завершені і можуть змінюватися, використовується управління вимогами з метою розробки точного і повного визначення поведінки програмного забезпечення, що може бути базисом для його розробки. Тоді як визначення можуть змінюватися в залежності від галузі, фактичні етапи зазвичай відповідають загальним крокам вирішення проблем (англ. problem solving) — «ідентифікація проблеми, оцінювання варіантів вирішення, вибір шляху вирішення, впровадження та оцінювання».

Критичний шлях управління проектом

Критичний шлях управління проектом (англ. Critical Chain Project Management - CCPM) — це метод планування та управління проектами, який на перше місце ставить управління ресурсами (фізичними та людськими), необхідними для виконання завдань проекту. Фактично це доповнення Теорії обмежень (англ. Theory of Constraints - TOC) для проектів. Головним завданням є підвищення продуктивності (або збільшення відсотку завершених завдань) проектів в організації. Застосовуючи перші три з п'яти основних кроків TOC, системні обмеження для всіх проектів визначаються як ресурси. Щоб використовувати обмеження, завдання на критичному шляху отримують пріоритет вищий ніж інші активності. Загалом, проекти плануються та управляються таким чином, щоб ресурси були доступні, коли завдання критичного шляху мають розпочатися, підпорядковуючи усі інші ресурси завданням критичного шляху.

Незважаючи на тип проекту, план проекту має визначати розподілення ресурсів на рівні (англ. Resource Leveling)-рис.3.8. Найдовша послідовність ресурсно-обмежених завдань має бути визначена, як критичний шлях. В середовищах, що мають декілька проектів, розподілення ресурсів на рівні використовується в усіх проектах. Часто, досить визначити (чи просто обрати) один наскрізний ресурс — ресурс, що виступає як обмеження в усіх проектах та послідовно розташувати проекти відповідно до доступності цього ресурсу.

Рисунок 3.8 - Цикли планування та зворотного зв'язку в Екстремальному програмуванні (анг. Extreme Programming — XP) з часовими межами повторюваних циклів.

Екстремальне управління проектами

В критичних оглядах Управління проектами зазначалося, що декілька методів управління проектами, які базуються на методиці Програми оцінки та контролю (англ. Program Evaluation and Review Technique – PERT), не в повній мірі відповідають мульти-проектному середовищу сучасних компаній. Більшість з таких компаній орієнтовані на масштабні, єдино разові, не повторювані проекти, в яких усі види управління використовують інструменти проектного управління.

Використання проектної моделі для «проектів», чи скоріше «завдань», що тривають декілька тижнів, на практиці призводить до непотрібних витрат та слабкої гнучкості. Замість використання класичного управління проектами, фахівці з управління проектами намагаються знайти різні «полегшені» методи (моделі), такі як методологія управління проектами Еджайл (англ. Agile Project Management — дослівно «швидке, рухливе» управління проектами), включаючи Екстремальне програмування (англ. Extreme programming) для розробки програмного забезпечення, а також техніки Скрам (англ. Scrum — дослівно, натовп, скупчення).

Узагальнення Екстремального програмування для застосування в інших видах проектів отримало назву Екстремальне проектне управління, що може бути використане разом з Побудовою процесів (англ. Process modeling) та принципами управління взаємодією людьми (англ. Human interaction management).

Управління послідовністю подій

Управління послідовністю подій (англ. Event chain methodology) — це ще один метод, який доповнює методи критичного шляху (англ. Critical Path Method - CPM) та метод управління критичним шляхом (англ. Critical Chain Project Management - СCPM).

Метод управління послідовністю подій — це техніка управління невизначеністю та аналізу структури і плану виконання робіт (завдань), що сфокусована на визначенні та управлінні подіями та послідовностями подій, які впливають на план реалізації проекту. Управління послідовністю подій допомагає зменшувати негативний вплив досвіду взаємодії та особистих якостей, одночасно допомагаючи моделювати невизначеності в планах виконання проектів. Управління послідовністю подій базується на наступних принципах:

  •  Ймовірний момент ризику: Активність (завдання) в більшості реальних процесів не є тривалим безперервним процесом. На завдання впливають зовнішні події, які можуть виникнути на одному з етапів посередині виконання завдання.
  •  Послідовність подій: Події можуть викликати інші події, що будуть створювати послідовності подій. Такі послідовності подій можуть суттєво впливати на шлях проекту. Кількісний аналіз використовується для визначення кумулятивного ефекту таких послідовностей подій на план виконання проекту.
  •  Критичні події або послідовності подій: Одиночні події або послідовності подій, що найбільш ймовірно зможуть вплинути на проект вважаються «критичними подіями» або «критичними послідовностями подій». Вони можуть бути визначені шляхом аналізу.
  •  Письмове відображення проекту разом з подіями: Навіть якщо проект частково завершений і тривалість проекту, вартість, а також інформація про події, що сталися, вже відомі, існує можливість уточнення інформації про майбутні можливі події, що дозволяє спрогнозувати ефективність майбутнього виконання проекту.
  •  Відображення послідовності подій: Події та послідовності подій можуть бути відображені, використовуючи діаграми послідовності подій на діаграмі Гранта.

Проекти в контрольованому середовищі

Проекти в контрольованому середовищі (англ. Projects in controlled enviroments - PRINCE) — це структурований підхід до управління проектами, який був створений в 1996 році, як типовий метод управління проектами. Фактично це комбінація методології PROMPT (що еволюціонувала в методологію PRINCE) з методологію IBM MITP (англ. Managing the implementation of the total project - MITP) — Управління впровадженням усього проекту). PRINCE2 пропонує метод управління проектами в рамках чітко визначеної структури організації. (рис.2.11).

                     

                                                                                    

                                                                                                                

                                                       

                    

                 Рисунок  2.11 - Модель процесів PRINCE2

Кожен процес визначено з ключовими вхідними та вихідними даними, а також цілями та активностями, які необхідно виконати для досягнення таких цілей. Це дозволяє автоматично контролювати будь-яке відхилення від плану. Розподілення на етапи, якими можливо управляти, забезпечує ефективний контроль ресурсів. Впровадження проекту відбувається структуровано та контрольовано, завдяки інтегрованому контролю за виконанням.

Процесне управління

Подальший розвиток концепції контролю в проектному управлінні призводить до об'єднання методик процесного управління (англ. Proces-based management). Ця сфера розвивається завдяки використанню Моделей зрілості (англ. Maturity models), таких як CMMI (англ. Capability Maturity Model Integration) — дослівно, Інтеграція моделі можливостей зрілості) та ISO/IEC15504 (англ. Software Process Improvment and Capability Estimation – SPICE, дослівно, Покращення процесу розробки програмного забезпеченя та оцінки можливостей). Підходи управління проектами Еджайл (англ. Agile project management) базуються на принципах управління взаємодією людей (англ. Human interaction management), що засновані на процесному підході до співпраці людей. Цей підхід дуже сильно відрізняється від традиційного. Розробка програмного забезпечення Едажайл чи Гнучка розробка продукту (англ. Flexible product development ) розглядають проект, як послідовність невеликих завдань, які виникають та виконуються ситуативно, відповідно до вимог обставин. Ініціація та виконання є скоріше адаптивними до зовнішніх обставин, ніж завчасно повністю спланованим процесом.

Групи процесів управління проектами

                              

                                 Рисунок  2.11 - Етапи виконання проектів.


Традиційно, управління проектами включає наступний перелік елементів: чотири групи процесів та систему контролю. Незалежно від методології чи термінології, що застосовується, використовуються одні й ті самі базові процеси управління проектами (рис.2.11).

Групи процесів зазвичай включають:

  •  Ініціювання,
  •  планування чи розробка,
  •  експлуатація чи виконання,
  •  моніторинг і контроль,
  •  завершення.

У проектному середовищі з дослідницьким нахилом (наприклад, Дослідження та проектування - англ. Researsh and Development)) зазначені етапи можуть доповнюватися точками прийняття рішень, де вирішується чи потрібно продовжувати чи припинити впровадження проекту.

Ініціювання

                                                                        Зміст та межі         

Рисунок  2.12 - Група процесів ініціювання.

          Процес ініціювання визначає зміст та межі проекту. Якщо зазначений етап виконується не в повній мірі, то здебільшого проект не буде відповідати вимогам бізнесу. Ключовими контрольними індикаторами для зазначеного етапу є розуміння бізнес середовища та включення усіх необхідних контрольних індикаторів в проект. Усі невідповідності, проблемні питання мають бути розглянуті та рішення щодо таких питань мають бути прийняті з метою їх усунення (Рис. 2.12).

         Етап ініціювання має містити план, що висвітлює такі питання:

  •  аналіз бізнес-потреб / вимог в вимірюваних показниках,
  •  огляд існуючих процесів,
  •  фінансовий аналіз витрат і доходів, включаючи бюджет,
  •  аналіз зацікавленими сторонами, включаючи користувачів, працівників підтримки проекту,
  •  устав проекту, включаючи витрати, завдання, результати та календарний план впровадження.

Планування та розробка

Після етапу ініціювання, проект планується з необхідним рівнем деталізації. Головне завдання спланувати час, витрати та ресурси з метою адекватної оцінки роботи, яку необхідно виконати, та ефективного управління ризиками протягом впровадження проекту. Аналогічно групі процесів ініціювання, недостатньо розроблений план значно знижує шанси проекту успішно завершити поставлені перед ним завдання.

           Планування проекту загалом складається з:

  •  визначення «як планувати?» (наприклад, за рівнем деталізації чи етапами впровадження),
  •  розробка документу, що визначає зміст та межі проекту,
  •  визначення групи відповідальних, що плануватимуть проект,
  •  визначення результатів проекту та створення структури декомпозиції робіт,
  •  визначення завдань, які необхідно виконати для досягнення цілей проекту, та логічне послідовне об'єднання таких завдань,
  •  оцінка вимог до ресурсів для забезпечення виконання завдань,
  •  оцінка часу та витрат на виконання завдань,
  •  розробка календарного плану-графіку,
  •  розробка бюджету,
  •  планування ризиків,
  •  отримання формального погодження початку роботи.

Додаткові процеси, такі як планування комунікацій, визначення ролей та рівня відповідальності, закупівель в рамках проекту, а також проведення попередньої зустрічі учасників проекту (англ. Kick-off meeting) загалом є рекомендованими. Для проектів з розробки нових продуктів, концептуальна розробка продукту може проводитися одночасно з активностями з планування, які можуть допомогти групі з планування, шляхом інформування про визначені результати проекту та заплановані завдання.

Виконання

Виконання складається з процесів, необхідних для завершення робіт, визначених в плані проекту, з метою виконання вимог проекту. Процес виконання включає координування людей та ресурсів, одночасно з інтеграцією та виконанням завдань проекту відповідно до плану управління проектом. Результати проекту є результатами виконання завдань проекту відповідно до плану проекту.

Моніторинг та контроль

Моніторинг та контроль складається з процесів, що виконуються з метою огляду стану виконання проекту, щоб потенційні проблеми були визначені вчасно і коригуючи дії можливо було виконати, з метою контролю виконання проекту (рис.3.11). Головним здобутком є регулярний огляд та оцінювання процесу виконання проекту з метою визначення відхилень від плану управління проектом.

Моніторин та контроль включає:

  •  вимірювання поточного виконання завдань проекту (де ми є зараз?),
  •  моніторинг змінних складових проекту (зміст та межі проекту, витрати, тощо) в порівнянні до плану управління проекту та базового плану виконання проекту (де ми маємо бути?),
  •  визначення коригуючих дій, з метою правильного вирішення відкритих питань та ризиків (Як ми можемо привести фактичний стан виконання до планового виконання?),
  •  вплив на фактори, що можуть призвести до порушення інтегрованого контролю змін, для того щоб лише погоджені зміни впроваджувалися.

В багатоетапних проектах процеси моніторингу та контролю забезпечують зворотній зв'язок між етапами проекту, задля забезпечення коригуючих чи превентивних дій з метою приведення проекту у відповідність з планом управління проектом.

Підтримка проекту — це постійний процес, що включає:

  •  постійну підтримку кінцевих користувачів,
  •  виправлення помилок,
  •  оновлення програмного забезпечення.

На цьому етапі, аудитори мають звертати увагу на ефективність та швидкість вирішення проблем користувачів.

Наприклад, протягом впровадження будь-якого будівельного проекту зміст та межі проекту можуть змінюватися. Зміни — це нормальна та очікувана частина процесу будівництва. Зміни можуть бути результатом необхідних модифікацій конструкції, відмінностях будівельного майданчика, доступності матеріалів, змін за вимогою підрядної організації, впливом третіх сторін  тощо.  

                                          

                                              

                                                                               

                                  Рисунок  2.13 - Цикл моніторингу та контролю.

Окрім впровадження змін, вони мають бути закріплені в документах, щоб відобразити кінцевий результат. Описаний процес отримав назву Управління змінами (англ. Change management ). Зазвичай власник вимагає остаточне документування змін, щоб зафіксувати усі зміни, а іноді, будь-яку зміну, що змінює матеріальні пакети завершеної роботи. Документування здійснюється за допомогою договірних документів, зазвичай, але не обов'язково, обмежуючись кресленнями. Кінцевий продукт такого процесу отримав назву, дослівно, «креслення, як побудовано» (англ. As-built drawing), чи більш спрощено, «Як побудовано» (англ. As built). Вимога щодо надання таких креслень є нормою будівельних договорів. Коли зміни внесені до проекту, життєздатність проекту має бути оцінена ще раз. Важливо не втратити початкових цілей та завдань проекту. Коли усі зміни зібрані, прогнозований результат може не виправдати інвестиції у проект.

    Завершення

    Завершення включає формальне прийняття проекту та відповідно його закриття. Проводяться адміністративні активності, включаючи передачу до архіву робочої документації та документування здобутого досвіду. Цей етап складається з (рис.2.14):

                                                         Закупівлі                    Комунікація

       

             Рисунок  2.14 - Група процесів завершення проекту.

  •  закриття проекту: завершення усіх активностей у всіх групах процесів з метою формального закриття проекту або етапу проекту,
  •  закриття договору (контракту): завершення та оплата кожного договору, включаючи вирішення будь-яких відкритих питань, та закриття кожного договору, що відноситься до проекту в цілому або до певного етапу проекту.

Системи контролю проектів

Контроль проекту — це елемент, який забезпечує відповідність проекту графіку виконання та бюджету. Контроль проекту починається з планування та закінчується звітом з виконання проекту, пронизуючи кожен елемент процесу управління проектом. Кожен проект має бути оцінений щодо рівня необхідного контролю: забагато контролю означає втрату часу, замало контролю означає збільшення ризиків. Якщо контроль проекту впроваджений не вірно, вартість для бізнесу пояснюється у термінах помилок, виправлень та додаткових витрат на аудит. Системи контролю необхідні для витрат, ризиків, якості, комунікацій, часу, змін, закупівель та людських ресурсів. До того ж аудитори мають визначити наскільки проекти впливають на фінансову звітність, наскільки достовірну інформацію отримують замовники і скільки точок контролю існує. Аудитори мають розглянути процес розробки та процедури на предмет способу впровадження. Процес виробництва та якість кінцевого продукту також може бути оцінений, якщо така потреба виникає. Бізнес може забажати від аудиторської фірми фіксування проблем на ранніх етапах з метою зменшення зусиль необхідних на виправлення. Аудитор може виступати як консультант з контролю, частина проектної команди або як окремий аудитор, частина аудиту. Бізнес іноді використовує формалізовані процеси розробки систем. Це допомагає підтвердити успішність розробки. Формальний процес більш ефективний у створенні сильних точок контролю. Аудитори мають перевірити такий процес та підтвердити його якісну організацію та відповідність практиці.

Гарний формальний план впровадження системи характеризує:

  •  стратегія, задля приведення розробки до більш загальних цілей організації,
  •  стандарти для нових систем,
  •  політики управління проектом щодо часу та бюджету,
  •  процедури, що описують процес,
  •  оцінка якості змін.

Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте зміст управління проектами.

2.Назвіть завдання та напрями, за якими здійснюється управління    інвестиційними проектами.

3.Охарактеризуйте основні складові організаційної структури    управління інвестиційними проектами.

4.Визначте основні цілі організації управління інвестиційним       проектом.

5.Визначте роль різних рівнів організаційної структури  проекту в прийнятті рішень на різних стадіях проектного циклу.

6.Охарактеризуйте основні схеми управління інвестиційним проектом.

7.Охарактеризуйте основні підходи до організації інвестиційного проекту.

8.Визначте роль матеріально-технічного забезпечення для реалізації інвестиційного проекту.

9.Охарактеризуйте процес визначення потреби в матеріально-технічних  ресурсах для реалізації інвестиційного проекту.

10.Визначте особливості забезпечення проекту технологічним обладнанням.

11.Розкрийте, як пов’язані управлінські дії, спрямовані на створення продукту проекту та загальні рішення з проекту.

12.Доведіть, що загальні рішення з проекту слід вважати стратегічними.

13.Поясніть, коли впродовж життєвого циклу проекту приймають загальні рішення з проекту.

14.Розкрийте сутність зв’язку між управлінськими діями, спрямованими на виконання проекту, та операційними рішеннями з проекту.

15.В чому полягає принципова схожість між процесами прийняття загальних та операційних рішень з проекту?

16.В чому полягає принципова відмінність між процесами прийняття загальних та операційних рішень з проекту?

17.Вкажіть основні документи, які є продуктом виконання діяльності з управління виконанням проекту протягом його життєвого циклу.

18.Поясніть, як зміст цих основних документів пов’язаний з переліком робіт з управління виконанням проекту протягом його життєвого циклу.

19.Поясніть, чому для планування проекту застосовують певні специфічні інструменти в певній послідовності.

20.Поясніть, чому для моніторингу проекту застосовують певні специфічні інструменти в певній послідовності.

21.В чому полягає загальна мета та результат стратегічних управлінських рішень з проекту.

22.Доведіть, що дотримання загальних принципів управління проектами не завжди забезпечує успішність проекту.

23.В чому полягає сутність помилок в управлінні проектами?

24.Назвіть хто і які саме помилки робить під час виконання дій з управління проектом.

25.Поясніть, чому з помилками в управлінні проектами не варто «боротись», а навпаки – правильно працювати з ними.

26.Прокоментуйте одну з аксіом управління проектами: «управляють лише тією частиною проекту, яка залишилась».

27.В чому полягає сутність загальної проблеми виконання управлінських дій з проекту в рамках управлінського трикутника

28.Назвіть загальні критерії, якими слід керуватись особам, що приймають стратегічні управлінські рішення з проекту.

29.Обґрунтуйте складники поетапного прийняття управлінських рішень з проекту, а також їхню закономірну послідовність

Завдання до самостійної  роботи

Тести.

Виберіть одну правильну відповідь із запропонованих варіантів.

1.Твердження, що кожен проект можна розглядати як унікальний соціокультурний організм, який «живе» за власними внутрішніми закономірностями:

a) правильне;

b) неправильне.

2.Процес прийняття компетентних рішень стосовно результативної та ефективної координації дій як цілісної системи для отримання продукту з унікальними властивостями – це означення:

a)управління створенням продукту проекту;

b) управління виконанням проекту;

c) управління проектом;

d) управління взаємодією в проекті.

3.Розроблення плану проекту належить до:

a) управлінських дій, спрямованих на створення продукту проекту;

b) управлінських дій, спрямованих на виконання проекту;

c) загального управління та управління трудовими ресурсами в проекті;

d) до управлінських дій з проекту не належить.

4.Найсуттєвішою причиною інтенсивного розвитку управління проектами на сучасному етапі є:

a)перехід людства до економіки знань;

b) зростання розмірів організацій;

c) обмеженість наявних фінансових та інших ресурсів;

d) диверсифікація бізнесу.

5.Протягом реалізації проекту відбувається координація взаємозалежних дій між:

a) менеджерами в проекті;

b) виконавцями проекту;

c) менеджерами та виконавцями проекту.

6.З давніх часів до теперішнього часу:

a) кількість проектів значно зменшилась, а їхня тривалість значно

збільшилась;

b) кількість проектів значно зменшилась, та їхня тривалість

зменшилась;

c) кількість проектів значно збільшилась, а їхня тривалість значно

зменшилась;

d) кількість проектів значно збільшилась, та їхня тривалість

значно збільшилась

7.Визначте, яким чином означення відповідають наведеним термінам:

Терміни:

a)мета проекту;

b)продукт проекту;

c)результат проекту;

d)мета управління проектом;

e)продукт управління проектом;

f)результат управління проектом.

Означення:

1)прийняття управлінських рішень по проекту;

2)створення матеріального об’єкта (послуги);

3)цінності для всіх зацікавлених сторін;

4)результативне та ефективне отримання продукту проекту;

5)передані для реалізації управлінські рішення з проекту;

6)створений матеріальний об’єкт (послуга).

8.Визначте послідовність взаємопов’язаних етапів формулювання мети проекту

Етапи:

a)визначити альтернативний матеріальний об’єкт, який виступатиме як

продукт проекту;

b)описати реально доступні ресурсні можливості та обмеження проекту;

c)виявити проблему, яка буде вирішена завдяки застосуванню продукту

проекту;

d)визначити глобальну дію, яку необхідно виконати для отримання

майбутнього продукту проекту;

e)виявити зв’язки між розв’язуваною проблемою та стратегічними цілями

розвитку соціально-економічного суб’єкта;

f)визначити обґрунтовані терміни досягнення мети проекту;

g)виявити та описати специфічність як проекту, так і продукту проекту з

указанням переваг порівняно з іншими альтернативами.

Порядковий номер етапу:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

9.При формулюванні мети, пов’язаної з управлінськими діями, спрямованими на створення продукту проекту, необхідно вказати:

a) найневизначеніші фази та етапи життєвого циклу проекту;

b) процеси управління в проекті, які мають найменш достовірну та

неповну інформацію;

c)найтурбулентніші зони зовнішнього та внутрішнього оточення проекту;

d) не потрібно вказувати жодної додаткової інформації.

10.Твердження, що дії з управління проектом не розподілені за фазами та етапами життєвого циклу проекту:

a) правильне;

b) неправильне.

11.Управлінське рішення про доцільність та можливість переходу до наступного етапу життєвого циклу проекту є:

a)стратегічним;

b)тактичним;

c)операційним;

d)управлінням взаємодією в проекті.

12.Готуючи прийняття стратегічних рішень на фазі ініціалізації, дуже бажано залучати зовнішніх експертів для:

a)розроблення концепції проекту та проведення ТЕД, бізнес-планування;

b)проведення ТЕД, бізнес-планування та підготування оцінного висновку;

c)підготування оцінного висновку;

d)розроблення статуту проекту.

13.Який документ дає найчіткіше і найповніше уявлення про зв’язок продукту та результату проекту зі стратегією розвитку?

a)концепція проекту;

b)ТЕО, бізнес-план;

c)статут проекту;

d)логічна матриця проекту.

14.Одержати остаточно сформований директивний план проекту можливо:

a)на фазі розроблення до проведення тендерних торгів;

b) на фазі розроблення до укладання контрактів;

c)на фазі розроблення після проведення тендерних торгів та укладання

контрактів;

d)на фазі реалізації після формування організаційної структури проекту.

15.На основі якої інформації готують такі управлінські рішення з проекту?

Рішення:

a)стратегічні;

b)тактичні;

c) операційні.

Вхідна інформація:

1.інформація про зовнішнє та внутрішнє середовище проекту;

2.нормативно-правова база, яка відбиває галузеву специфіку продукту

проекту;

3.результати порівняння фактичного та запланованого станів проекту.

16.Які критерії, ресурси та вхідні документи відповідають стратегічним рішенням, пов’язаним з переходом до наведених етапів:

Рішення про перехід до етапу:

а) розроблення концепції проекту,

в) етапу моніторингу проекту,

с) здачі в експлуатацію продукту проекту.

Критерії:

1)з точністю 100% стан готовності системи управління проектом до

можливості термінової і стабільної реалізації робіт з проекту в рамках

запланованих обмежень та можливих не врахованих при плануванні

подій, які можуть вплинути на хід проекту;

2)з точністю  50%  уявлення про впровадження інновації для розв’язання

конкретної проблеми;

3)з точністю 100% готовність продукту проекту до представлення для

підтвердження відповідності його фактичних показників запланованим з

урахуванням узгоджених в ході реалізації проекту змін.

Ресурси:

a)замовник, інвестор, менеджер проекту, інші зацікавлені сторони;

b)ініціатор, замовник;

c)замовник, інвестор, менеджер проекту.

Вхідний документ:

І) бізнес-ідея проекту;

ІІ) план проекту (доповнений);

ІІІ) звітність з проекту та запити на зміни, протоколи нарад, план проекту

зі змінами.

17.Вкажіть послідовність запитань, яка визначає послідовність дій з планування проекту:

Запитання:

a)як виконувати роботи проекту?

b)коли виконувати роботи проекту?

c)які роботи з проекту виконувати?

д)скільки коштуватиме виконання робіт проекту?

e)хто виконуватиме роботи проекту?

Порядковий номер запитання:

1.

2.

3.

4.

5.

18.Яка послідовність взаємопов’язаних управлінських дій, спрямованих на виконання проекту, на етапі моніторингу проекту:

Запитання:

a)аналіз інформації про прогрес проекту;

b)запити на зміни;

c)прогнозування показників успіху проекту;

d)прийняття операційних управлінських рішень щодо змін плану проекту;

e)збір інформації про прогрес проекту;

f)реалізація продуктно-технологічної діяльності проекту;

g)перепланування частини проекту, яка залишилась;

h)прийняття стратегічних управлінських рішень щодо змін плану

проекту.

Порядковий номер дії:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8

Термінологічний словник ключових  понять

Управління проектом – це процес прийняття компетентних рішень командою управління проектом стосовно результативної та ефективної координації дій як цілісної системи для отримання продукту проекту з унікальними властивостями за показниками цінності, якості, часу, вартості та задоволеності зацікавлених сторін.

Моніторинг (рос. мониторинг, англ. monitoring, нім. Monitoring) — комплекс наукових, технічних, технологічних, організаційних та інших засобів, які забезпечують систематичний контроль (стеження) за станом та тенденціями розвитку природних, техногенних та суспільних процесів. Методологічно моніторинг — це проведення низки однотипних замірів досліджуваного об'єкта і подальший аналіз, оцінка, порівняння отриманих результатів для виявлення певних закономірностей, тенденцій, змінних і їх динаміки.

Контроль (фр. contrôle, от contrerôle — подвійний список) — одна з основних функцій системи управління, яка здійснюється на основі спостереження за поведінкою керованої системи з метою забезпечення оптимального її функціювання (вимірювання досягнутих результатів і співвіднесення їх із очікуваними результатами).

Контроль проекту — це елемент, який забезпечує відповідність проекту графіку виконання та бюджету. Контроль проекту починається з планування та закінчується звітом з виконання проекту, пронизуючи кожен елемент процесу управління проектом.

Декомпозиція - науковий метод, що використовує структуру завдання і дозволяє замінити вирішення однієї великої завдання рішенням серії менших завдань, нехай і взаємопов'язаних, але більш простих. Декомпозиція, як процес розчленування, дозволяє розглядати будь-яку досліджувану систему як складну, що складається з окремих взаємопов'язаних підсистем, які, в свою чергу, також можуть бути розчленовані на частини. 

Виконання складається з процесів, необхідних для завершення робіт, визначених в плані проекту, з метою виконання вимог проекту. Процес виконання включає координування людей та ресурсів, одночасно з інтеграцією та виконанням завдань проекту відповідно до плану управління проектом.

Проекти в контрольованому середовищі (англ. Projects in controlled enviroments - PRINCE) — це структурований підхід до управління проектами, який був створений в 1996 році, як типовий метод управління проектами.

PRINCE2 - метод управління проектами в рамках чітко визначеної структури організації. PRINCE2 описує процедури координації людей та активностей в проекті, як розробляти та контролювати проект та що робити, якщо необхідно внести зміни до проекту у зв'язку з відхиленням від плану впровадження.

Критичний шлях управління проектом (англ. Critical Chain Project Management - CCPM) — це метод планування та управління проектами, який на перше місце ставить управління ресурсами (фізичними та людськими), необхідними для виконання завдань проекту.

Програма оцінки та контролю (англ. Program Evaluation and Review Technique - PERT ).

Управління послідовністю подій (англ. Event chain methodology) - це техніка управління невизначеністю та аналізу структури і плану виконання робіт (завдань), що сфокусована на визначенні та управлінні подіями та послідовностями подій, які впливають на план реалізації проекту.

Рекомендована література:

основна - [19-22], додаткова – [7-10].

ТЕМА 6. ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ   ПРОЕКТІВ

План вивчення теми

1.Інвестиційні ресурси: характеристика та порядок формування, стратегії

формування.

2. Оцінка вартості інвестиційних ресурсів.

 3.Визначення потреби у фінансових ресурсах для інвестування.

 4. Методи оптимізації структури джерел інвестиційних ресурсів.

 

Навчальні цілі: вивчення основних  методів розрахунку загального обсягу інвестиційних ресурсів, освоєння  основних методів оцінки фінансових потреб проекту та засвоєння методів оптимізації структури інвестиційних ресурсів.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Інвестиційні ресурси – це грошові, матеріальні  та нематеріальні цінності, які використовує суб‘єкт господарювання (інвестором) у процесі їх вкладання в об‘єкти  інвестування з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту.

Джерела фінансування інвестиційної діяльності:

- власні    фінансові    ресурси,

- залучені фінансові кошти інвестора,

- бюджетні інвестиційні асигнування,

- безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян.

Характеристика джерел інвестиційних ресурсів для проектного фінансування

Інвестиційна діяльність є процесом вкладення інвестицій (інвестування) і сукупністю практичних дій з їх реалізації. Інвестиційна діяльність підприємства в усіх її формах здійснюється за рахунок усіх можливих джерел. Інвестиційні ресурси — це всі види фінансових та інших активів, які залучаються з метою здійснення вкладень в об'єкти інвестування. Джерела формування інвестиційних ресурсів у ринковій економіці різнобічні. Перелік усіх можливих джерел інвестування за каналами надходження інвестиційних коштів наведено в Законі України "Про інвестиційну діяльність": власні фінансові ресурси інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, повернення збитків щодо аварій, стихійного лиха, грошових накопичень та заощаджень фізичних та юридичних осіб та ін.); займані (позикові) фінансові кошти інвестора (облігаційні займи, банківські та бюджетні кредити); залучені фінансові кошти інвестора (кошти від продажу акцій, пайові та інші вклади фізичних та юридичних осіб); бюджетні інвестиційні асигнування; безоплатні та благодійні вклади, пожертвування організацій, підприємств, громадян.

Джерела формування інвестиційних ресурсів поділяються на дві основні групи: власні та залучені.

Власні інвестиційні джерела інвестора є основними. До них належать:

— прибуток, що залишається у розпорядженні інвестора після сплати податків та інших обов'язкових платежів;

— раніше виконані довгострокові фінансові вкладення, строк сплати яких закінчується в поточному періоді;

— реінвестований прибуток шляхом продажу частини основних фондів;

— страхова сума відшкодування збитків, викликаних втратою майна;

— гранти.

Прибуток — головна форма чистого доходу інвестора-банку, що відображає вартість додаткового продукту.

Власні джерела інвестицій інвестора порівняно із характеризуються простотою і швидкістю консолідації, високою віддачею за критерієм норми прибутковості капіталу (не вимагають сплати  в будь-яких його формах). Разом з тим власні джерела обмежені, не дають змоги істотно розширити інвестиційну діяльність за сприятливої кон'юнктури ринку. Недостатність зовнішнього контролю за ефективністю використанню власних інвестиційних ресурсів при некваліфікованому управлінні ними може призвести до складних фінансових наслідків для інвестора.

Разом із власними джерелами інвестицій використовуються залучені кошти: емісія акцій інвестора-банку; емісія інвестиційних сертифікатів (інвестиційних фондів і компаній); внесок сторонніх вітчизняних та зарубіжних інвесторів у статутний фонд; безкоштовне цільове інвестування, що надається державними органами та комерційними структурами.

Переваги фінансування інвестора за допомогою акцій полягають у відсутності необхідності постійних обов'язкових виплат із прибутку: розмір дивіденду за звичайними акціями може змінюватися від нуля (якщо справи йдуть погано та вимагають утримання від сплати дивідендів, можна спрямувати вільний прибуток на розвиток акціонерного товариства) до значних розмірів за успішної діяльності.

Негативні моменти при акціонерному фінансуванні полягають у тому, що, по-перше, витрати акцій здебільшого вищі, ніж при випуску облігацій, бо в облігації, як правило, закладається більш висока номінальна вартість. По-друге, е потенційна можливість втрати контролю над акціонерним товариством з боку його засновників унаслідок зростання обсягу акціонерного капіталу. Випуск акцій не може бути постійним джерелом фінансових ресурсів, бо зростання акціонерного капіталу веде до збільшення пропозиції цінних паперів цього підприємства і, як наслідок, до падіння їх ціни.

Однією з форм додаткового залучення капіталу є розширення статутного фонду за рахунок додаткових внесків  вітчизняних та закордонних інвесторів.

Серед залучених коштів розглядається також безоплатне цільове інвестування, що надається державними органами та комерційними структурами.

Важливими джерелами інвестицій є такі можливі залучені кошти: довгострокове кредитування; цільовий державний кредит; інвестиційний податковий кредит; інвестиційний лізинг; інвестиційний селенг.

Джерелом фінансових коштів для реалізації довгострокових інвестиційних проектів може бути випуск довгострокових облігацій. На відміну від акціонерного фінансування, при фінансуванні за допомогою облігацій інвестор-банк  зв'язує себе зобов'язаннями щодо сплати основної суми боргу та відсотків у домовлені строки. Усі власники облігацій є кредиторами банку.

Інвестиційний селенг є однією з нових форм залучення інвестиційних ресурсів. Це специфічна форма зобов'язання, що складається з передачі власником (юридичними або фізичними особами) прав з користування та розпорядження його майном за відповідну плату. Таким майном можуть бути будинки, споруди, сировина й матеріали, цінні папери, а також продукти інтелектуальної та творчої праці. У зарубіжній практиці селенг — один з найважливіших інструментів фінансування інвестицій у різноманітних сферах бізнесу.

Лізинг — це довгострокова оренда машин, устаткування, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру. Лізинг значно відрізняється від оренди. На відміну від орендаря, лізингоодержувач бере об'єкт у довгострокове користування та виконує традиційні обов'язки покупця, пов'язані з правом власності: сплата за майно, відшкодування збитків від випадкової втрати майна, його страхування й технічне обслуговування, ремонт. Однак власником майна в цьому випадку залишається лізингодавець.

Лізинг та селенг використовуються при нестачі власних фінансових коштів для реального інвестування, а також при інвестиціях у реальні проекти з невеликим періодом експлуатації чи з високим ступенем зміни технології.

Найбільш досконалий розподіл фінансових ресурсів інвестиційної діяльності на думку фахівців — це виділення двох груп джерел: зовнішні та внутрішні джерела інвестування.

Внутрішні джерела інвестування — це національні джерела: власні кошти підприємств, ресурси фінансового ринку, заощадження населення, бюджетні інвестиційні асигнування.

 Зовнішні джерела — це іноземні інвестиції, кредити, позики.

Ця класифікація відображає структуру фінансових джерел щодо їх формування та використання на рівні національної економіки в цілому, тобто на макроекономічному рівні.

Формування структури джерел фінансування інвестиційної діяльності — дуже складний процес, який залежить від суб'єктивних та об'єктивних факторів (потужність джерела в певний період, фінансове становище, перспективи розвитку, кон'юнктура ринку, актуальність інвестиційного проекту та ін.). Структура джерел фінансування інвестиційної діяльності змінюється залежно від фази ділового циклу: частка внутрішніх джерел знижується у період оживлення та підйому (підвищується інвестиційна активність). Частка внутрішніх джерел збільшується у період економічного спаду, і це пов'язано зі зменшенням масштабів інвестування та пропозицією грошей і відповідно подорожчанням кредиту.

Оцінка вартості інвестиційних ресурсів

У прийнятті рішення про залучення джерел для фінансування інвестиційних проектів важливу роль відіграє визначення вартості інвестиційних ресурсів, або капіталу, що інвестується.

Вартість інвестиційних ресурсів (капіталу) - це необхідна ставка доходу, яку повинна мати фірма, щоб покривати витрати для залучення капіталів на ринку. Основними факторами, що визначають вартість капіталу є: ризикованість одержаних доходів, питома вага заборгованості в його структурі, фінансова стійкість компанії та інші фактори. Наприклад, якщо сподівані надходження та грошовий потік мінливі, заборгованість висока, а підприємство немає міцної фінансової репутації, інвестори купуватимуть його акції тільки тоді, коли їх ризик буде компенсований високими доходами. І навпаки, постійно зростаючі доходи, низька заборгованість і гарна фінансова репутація дають змогу фірмі випустити облігації та акції з низькими витратами.

Крім рівня дохідності та ризику, на вартість інвестиційного капіталу впливає і те, які джерела фінансування залучаються для реалізації інвестицій, бо ціна власних (прибутку), боргових (банківські позички, емісія облігацій) та залучених (емісія привілейованих та звичайних акцій) ресурсів різна.

Далі розглянемо механізми формування ціни на кожен вид інвестиційних ресурсів окремо.

Вартість залучення боргових ресурсів. Вартість цих ресурсів  визначається на ринку з урахуванням: терміну користування коштами, заходу, що кредитується; забезпечення своєчасності розрахунків користувача кредитом за раніше одержаними кредитами та міри ризику.

Крім того, на вартість боргових  коштів впливають такі фактори, як:

◊ зміна процентів за депозитами:

◊ офіційно оголошений індекс інфляції;

◊ можливості розміщення в інших фінансово-кредитних установах на

  більш вигідних умовах;

◊ урахування кредитором характеру партнерських взаємовідносин із банком (фінансового стану, тривалості та міцності зв'язків), альтернативних варіантів вкладення (інвестування) коштів в інші активи з метою одержання максимального доходу; можливого ризику кредитування, особливо інноваційних проектів.

Розрахунок значення реальної процентної ставки залучення коштів здійснюється з використанням такої формули:

                                                                 (1)

де ЧСК – чиста ціна залучених коштів,

d - реальна ринкова процента ставка,

і - порядковий номер періоду залучення ресурсів (місяць або день),

n - загальна залишкова кількість періодів дії  договору (місяців або днів)

     на дату розрахунку;

К сума коштів, яку банк сплачує  кредитору.

1. Визначення вартості облігацій.

Вартість капіталу, залученого від емісії облігацій, розраховується за такою формулою:

                                    ,                                                  (2)

де Kb — вартість капіталу від облігацій,

Cb — річний купон на випуск нових облігацій,

F — номінальна вартість облігацій,

V — витрати на випуск облігацій, питома вага у коефіцієнтах до номінальної вартості облігацій.

Формула розрахунку вартості облігацій з урахуванням оподаткування  має вигляд:

                                Kbtax = Kb  (1 – tax),                                    (3)

де tax — ставка податку.

2. Розрахунок вартості капіталу від емісії привілейованих акцій здійснюється за  формулою:

                            ,                                                              (4)

де Kр — вартість капіталу від випуску привілейованих акцій,

Р — привілейований дивіденд,

Ps — ринкова вартість привілейованих акцій,

V — витрати на випуск привілейованих акцій ( питома вага у коефіцієнтах).

3. Прості акції. Вартість капіталу від емісії простих акцій складається з трьох факторів: ціни простих акцій; дивідендів, що сплачуються фірмою, та темпу приросту дивідендів. Формула розрахунку вартості капіталу від простих акцій матиме такий вигляд:

                     ,                                                (5)

де Ks — вартість капіталу від випуску простих акцій,

Р — дивіденди; Ps — ринкова вартість простих акцій,

V — витрати на випуск простих акцій, питома вага у коефіцієнтах,

G — постійний темп приросту дивідендів.

4. Вартість капіталу від випуску простих акцій можна також підрахувати з допомогою моделі оцінки капітальних активів МОКА або CAPM. Модель використовує показник ризику конкретної фірми, який формалізується введенням показника β. Цей показник працює таким чином:

β = 0, якщо активи компанії без ризикові,

β = 1, якщо ризик активів компанії на рівні середньому по ринку всіх підприємств країни,

0 < β < 1, якщо активи підприємства менш ризикові відносно інших підприємств на ринку;

β > 1, якщо активи підприємства мають великий ступінь ризику.

Таким чином, формула розрахунку вартості капіталу від випуску простих акцій матиме такий вигляд:

                  ,                                                 (6)

де Ks — вартість капіталу від емісії простих акцій,

i — показник дохідності для безризикових вкладень капіталу,

Rm — середній по ринку рівень дохідності,

βs — фактор ризику активів.

5. Модель вартості капіталу за рахунок нерозподілених прибутків.

Нерозподілені прибутки — це джерело внутрішнього походження.

Формула розрахунку вартості капіталу за рахунок нерозподілених прибутків матиме такий вигляд:

                              ,                                                           (7)

де:

Ks — вартість капіталу за рахунок нерозподілених прибутків,

Р — дивіденди на просту акцію,

Ps — ринкова вартість простих акцій,

G — постійний темп приросту дивідендів.

6. Модель середньозваженої вартості капіталу.

Вирахування середньозваженої вартості капіталу (WACC), яка може бути визначена як рівень дохідності, який повинен приносити інвестиційний проект. Цей рівень має бути не нижчим за дохід від інвестування в інші об’єкти з подібним ступенем ризику.

Середньозважена вартість капіталу є відносною величиною, тому вона виражена у відсотках та розраховується як середня величина з необхідної прибутковості за різними джерелами фінансування, а питомими вагами є частки кожного джерела фінансування інвестицій:

 

                                                   (8)

де B — обсяг облігацій;

P — обсяг привілейованих акцій,

S — обсяг простих акцій,

Kb — вартість капіталу від облігацій,

Kp — вартість капіталу від привілейованих акцій,

Ks — вартість капіталу від простих акцій,

tax — ставка оподаткування.

7. Модель зваженої граничної вартості капіталу.

Ціна капіталу, яка визначається на основі прогнозних величин фінансових витрат, пов’язаних із забезпеченням необхідної структури джерел фінансування, і може базуватися на поточній інформації про стан фінансового ринку або на передбачуваних оцінках майбутніх змін умов надання капіталу, називається зваженою (маржинальною) граничною вартістю капіталу (МСС).

Найбільш простий випадок, пов’язаний з використанням додаткових коштів, характеризується змінами в структурі капіталу і постійною ціною окремих його джерел. У цій ситуації МСС визначається за такою формулою:

,                    ( 9)

де: kb, ke, kp, ks — відповідно ціна боргових коштів (b); прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (e); привілейованих акцій (p); простих акцій (s),

коефіцієнт; Ib, Ie, Ip, Is — обсяг фінансування, одержаний з відповідних джерел, у старій структурі капіталу, грн.;

∆Ib, ∆Ie, ∆Ip, ∆Is — збільшення капіталу, який залучається з відповідних джерел, грн.

Якщо в результаті використання додаткових коштів фінансування змінюється не тільки структура капіталу, а й ціна окремих джерел, тоді варто визначати граничну ціну для кожного джерела фінансування. Наприклад, гранична ціна боргових коштів (МСВ) визначатиметься за  формулою:

                  ,                                        (10)

де kbn, kb0 — ціна боргових коштів відповідно в новій та старій структурі капіталу, коефіцієнт;

Ibn, Ib0 — величина боргу після і до залучення додаткових коштів, грн.

Гранична ціна інших джерел фінансування визначається аналогічно. Завершальним етапом є розрахунок узагальнюючого показника граничної ціни капіталу, який визначатиметься як сума всіх граничних цін джерел фінансування інвестованого капіталу:

,               (11)

де den , ddn, dpn , dsn — частка відповідних джерел у новій структурі інвестиційного капіталу, коефіцієнт;

MCC — гранична ціна інвестованого капіталу;

MCP — гранична ціна привілейованих акцій компанії;

MCS — гранична ціна реінвестованого прибутку;

МСЕ — гранична ціна власного капіталу;

МСD — гранична ціна боргового капіталу;

Ресурси  інвестиційної стратегії підприємства

В умовах зміни зовнішнього середовища діяльності підприємств з'явилася необхідність оперативного реагування на ці зміни та розробки моделі розвитку підприємства з урахуванням очікуваних змін. Інвестиційна стратегія передбачає формування системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності та вибір найбільш ефективних шляхів їх досягнення.

Визначальною характеристикою будь-якої стратегії є її багатоваріантність та необхідність здійснення вибору варіанта стратегічного розвитку з певного набору альтернатив в умовах невизначеності. Оскільки формування стратегії завжди здійснюється в умовах суттєвого інформаційного дефіциту, то базовим критерієм стратегічного вибору має бути максимізація інформаційної забезпеченості. Перевагу слід віддати такому варіанту інвестиційної стратегії, для розробки якого була використана найбільша кількість якісної релевантної інформації.

Оптимальна інвестиційна стратегія має відповідати таким критеріям:

— інвестиційна привабливість запропонованих стратегією регіонів, галузей та ринків;

— взаємоузгодженість та взаємозв'язок стратегічних цілей, завдань і програм;

— низька чутливість стратегії до змін у зовнішньому середовищі (можливість максимально визначити чутливість до змін);

— прийнятний часовий діапазон реалізації стратегії;

— відсутність суттєвих перешкод на шляху до реалізації стратегії;

— прийнятний рівень інвестиційних і фінансових ризиків;

— адекватне ресурсне та організаційне забезпечення стратегії.

Найперспективніша стратегія не може бути втілена в життя без відповідної ресурсної бази — фінансового забезпечення інвестиційної стратегії. Тому необхідним етапом розробки стратегії є узгодження потреб фінансових ресурсів для її реалізації з фінансовими можливостями інвестора-банку.

Усі напрямки та форми проектного фінансування  інвестора здійснюються за рахунок інвестиційних ресурсів, які ним формуються самостійно. Інвестиційні ресурси — це всі види грошових чи інших активів банку, залучених для здійснення вкладень в об'єкти інвестування. Стратегія формування інвестиційних ресурсів є важливим елементом не тільки інвестиційної стратегії, а й фінансової стратегії банку.

Розробка стратегії покликана забезпечити: безперервну інвестиційну діяльність у передбачених обсягах; найбільш ефективне використання власних і залучених коштів; фінансову стійкість підприємства-одержувача кредиту в довгостроковій перспективі. Інвестиційна стратегія банку потребує певних фінансових ресурсів та ефективного їх використання незалежно від джерел формування інвестиційних ресурсів. Етапи формування інвестиційних ресурсів банку та їх взаємозалежність і взаємозв'язок подані на рис. 3.13. Для більш чіткого уявлення необхідно всі етапи розглянути більш детально.

Загальний обсяг інвестиційних ресурсів (ІРр) враховує потребу фінансових коштів щодо реального та фінансового інвестування підприємства (рис. 3.14).

Етап 1. Визначення необхідного обсягу фінансових коштів для реального інвестування (ΣІРр ). Згідно з інвестиційною стратегією галузей обираються об'єкти-аналоги, за якими розраховують вартість будівництва (Кзп = Квб + Уоб) чи його придбання (З). Розмір резерву (Рез) розраховується таким чином:

                                                                   (12),

де

КЗБ— потреба в капіталовкладеннях для нового будівництва,

М — проектна виробнича потужність об'єкта (т, м, тис. од. тощо),

УКВ — середня сума будівельних витрат на одиницю потужності об'єктів певного профілю,

В — інші витрати, пов'язані з будівництвом об'єкта.

Рисунок  2.15 - Формування інвестиційних ресурсів

Рисунок   2.16 - Визначення обсягу інвестиційних ресурсів


Розраховуються вкладення в оборотні активи (Уоб) нового підприємства з урахуванням частки основних фондів у загальній сумі активів аналогічних підприємств цієї галузі (Уоф):

                                                                              (13)

Вартість придбання (З) діючого підприємства визначається таким чином:

— на основі чистої балансової вартості (Сб) об'єктів за формулою:

                                                (14)

де ОФ — залишкова вартість проіндексованих основних засобів,

НА — вартість нематеріальних активів,

Зоб — запаси матеріальних оборотних коштів за залишковою вартістю,

Ф — сума усіх видів фінансових ресурсів підприємства, за винятком заборгованості,

KB — вартість капіталовкладень,

НБ — незавершене будівництво,

Кі — коефіцієнт індексації основних фондів;

— на основі прибутку (Сп) при визначенні реальної суми середньорічного прибутку за кілька років або очікуваної суми на майбутній період за формулою (14)

                                                                                            (15)

де Пс — середньорічна сума реального прибутку за кілька років,

Нін — середня норма прибутковості інвестицій (у десятковому вимірі),

— на основі ринкової вартості (Сб) з використанням даних про продаж аналогічних підприємств чи за конкурсом на аукціонах у процесі приватизації за формулою

                                                      (16).

Якщо необхідно, то до загальної суми реального інвестування додається потреба в ресурсах для розширення, переоснащення, технічного переозброєння чи реконструкції та ін.

Загальна потреба в ресурсах для реального інвестування диференціюється за окремими періодами реалізації інвестиційної стратегії.

Прогнозування потреби в необхідному обсязі інвестиційних ресурсів для фінансових інвестицій (ΣІРф) ґрунтується на встановлених раніше співвідношеннях різних форм інвестування, що прогнозується. За кожним з цих періодів потреба (ΣІРпоч) в інвестиційних ресурсах визначається таким чином:

                                                                                            (17)

де Уф —частка очікуваних фінансових інвестицій у періоді, який прогнозується;

Ур — частка реальних інвестицій у відповідному періоді, що прогнозується.

Загальна потреба в інвестиційних ресурсах (ΣІРф) для фінансових інвестицій визначається сумою потреби в них у першому періоді та розміром приросту цих ресурсів у кожному наступному періоді () за формулою:

                                                                               (18)

Загальний обсяг необхідних інвестиційних ресурсів (ΣІРп) розраховується підсумовуванням потреб в інвестиційних ресурсах для реального інвестування (ΣІРр). Для фінансового інвестування (ΣІРф) та суми резервного капіталу:

                                                                           (19)

                                                                        (20)

Для розрахунку суми резерву може бути використана 10—16 % непередбачуваних витрат (0,1—0,16).

Етап 2. Визначення обсягів інвестиційних ресурсів передбачає можливості формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел. Насамперед розглядаються можливі джерела (власні, залучені, позикові) формування інвестиційних ресурсів з урахуванням специфіки діяльності підприємства, форми власності та організаційно-правової форми господарювання тощо.

Етап 3. Визначення методів фінансування інвестиційної діяльності (програм чи проектів) потребує особливої уваги. При формуванні інвестиційних ресурсів звичайно розглядаються п'ять основних методів фінансування окремих інвестиційних програм та інвестиційних проектів (рис. 2.17).

Етап 4. Оптимізація структури джерел формування інвестиційних ресурсів. У процесі необхідно враховувати основні особливості кожної з груп джерел фінансування.

Рисунок  2.17 -  Методи фінансування інвестиційної діяльності.

Усі методи фінансування мають певні переваги та недоліки, що необхідно враховувати та які мають рекомендований характер. Головні критерії оптимізації співвідношення власних, залучених та займаних джерел фінансування інвестиційної діяльності підприємства такі:

— необхідність забезпечення високої фінансової стійкості;

—максимальна сума прибутку від інвестиційної діяльності, що залишається в розпорядженні інвестора-банку при різних співвідношеннях джерел;

— показники використання інвестиційних ресурсів інвестором за останні роки (чим більше період аналізується, тим краще).

 Методи оптимізації структури інвестиційних ресурсів

         Викладення матеріалу цього розділу плану здійснено  з позиції  підприємства – одержувача  кредитних інвестиційних ресурсів від банку.

Важливою складовою стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства є побудова оптимальної структури джерел фінансування.

Найчастіше для вирішення проблем оптимізації структури капіталу використовують ефект фінансового важеля (левериджу).

Структура капіталу, що інвестується пов'язана з співвідношенням боргу та власного капіталу.

Чим більшу заборгованість, порівняно до власного капіталу, має фірма, тим вищий її фінансовий леверидж.

Крім того, у тих випадках, коли ставка щорічних фінансових вигод від інвестицій, що здійснюються із залученням позичкових коштів, перевищує процент за кредит, леверидж є позитивним.

Якщо дохідність з інвестицій не перевищує процент за

позичковими коштами, леверидж є негативним. У випадках, коли, інвестиції приносять дохід, що дорівнює проценту за кредит, леверидж є нейтральним.

Властивість фінансового левериджу (важелю) полягає у тому, що виникає можливість використовувати капітал, взятий у борг під фіксований відсоток, для інвестицій, які приносять прибуток більший за відсоток за кредит.

Фінансовий леверидж має вплив на використання боргових цінних паперів для фінансування інвестицій. Він визначається співвідношенням між доходом до вирахування процентів за кредит та податків (ДВКП) та доходом па акцію (ДНА):

                  (21)

Коли фірма бере кредит, вона зобов'язується сплатити проценти і у майбутньому погасити основну суму боргу. Ці проценті вираховуються з оподатковуваного доходу, отже інвестори отримують більше доходу.

Таким чином, чим більше боргів має фірма у структурі свого капіталу, тим виший фінансовий ризик. Це означає, що, незалежно від рівня доходу від своїх операцій, фірма повинна продовжувати сплату фіксованих процентних платежів і основної суми боргу, коли настає термін погашення. Отож, чим більше фірма бере у борг, тим більше у неї фіксованих фінансових витрат і тим вища небезпека неспроможності покрити ні періодичні фіксовані платежі. У випадку, коли борги зростають, зростають і відсоткові платежі. Та попри те, що вони забезпечують фінансовий леверидж. однак зростає ризик, що проценти за позички стануть дуже високими щодо ДВКІ1.

Якщо у період запільного спаду економічної активності підприємство скорочує свої операції, її ДВКП теж знижується, що збільшує можливість несплати відсотків за рахунок прибутків підприємства.

Таким чином, варто запам'ятати, що фінансовий леверидж може бути вигідний у період загального підйому інвестиційної активності, але в період спаду може принести втрати через зростання ризиків.

Зростаюча заборгованість може спричинити підвищення мінливості ДНА. Отже, переваги фінансового левериджу слід порівнювати зі зростаючим фінансовим ризиком неплатоспроможності. Настає момент, коли приріст витрат па відсотки за кредит з урахуванням поправок на оподаткування ! перевищує виграш фірми від фінансового левериджу.

Враховуючи зазначене вище, підприємству слід вміти правильно обирати потрібну структуру капіталу для ефективної реалізації інвестиційного проекту.

Оскільки структура капіталу впливає на ризик, дохід на акцію (ДНА) та фінансовий стан фірми, тому менеджери повинні повсякденно враховувати вплив змін у структурі капіталу.

Фінансування за рахунок кредитів - це добре, але до певної межі. Переваги фінансового левериджу зникають у фірм, які мають у структурі капіталу занадто високу частку боргів. Забагато боргів посилює ризик і підвищує потенціальну загрозу неплатоспроможності. Надмірне фінансування за рахунок випуску акцій - теж не краща політика. Вона повністю позбавляє фірму переваг, які дає фінансовий леверидж, а середньозважена вартість капіталу (WACC) стає занадто високою.

Більше того, у деяких випадках випуск надмірної кількості простих акцій може призвести до втрати контролю під час голосування акціонерів. Як наслідок - незбалансованість у структурі капіталу (або дуже багато боргів, або дуже багато акцій) може зашкодити позиції фірми на ринку.

Таким чином, головна мета фінансових менеджерів - обрати таку структуру капіталу, яка за найнижчої вартості капіталу допомагатиме підтримувати стабільні дивіденди та доходи, збагачуватиме акціонерів. Іншими словами, оптимальна структура капіталу має зводити до мінімуму WАСС та, водночас, підтримувати кредитну репутацію фірми на рівні, що дозволяє залучати нові капітали для реалізації нових інвестиційних проектів на прийнятних умовах.

Вартість фірми визначається сумою боргів, а також чистого доходу, який капіталізується або дисконтується за необхідною ставкою доходу. Виходячи з цього, таблиця 3.3 показує, як змінюється вартість фірми, коли змінюється співвідношення (заборгованість фірми)/(загальний капітал фірми) (В/К), що має 300 000 грн. загального капіталу фірми (борг плюс власний капітал) і ДВПП

100 000 грн.

Таблиця  3.3

Зміни вартості фірми за різних співвідношень (В/К), гри.

Структура капіталу 

Співвідношення (В/К)

30%

50%

67%

1. Заборгованість (В)

90 000

150 000

200 000

2. Власний капітал (Е)

210 000

150 000

100 000

3. Загальний капітал фірми

300 000

300 000

300 000

4. Доходи до виплати процентів за кредит та податків (ДВКП)

100 000

100 000

100 000

5. Відсотки за борі н, 10%

9 000

15 000

20 000

6. Доходи

91 000

85 000

80 000

7. Доходи, капіталізовані під 12 % власного капіталу (ст. 6/0,12)

758 330

708 330

666 670

Вартість фірми (ст. 1 + ст. 7)

848330

858330

866670

Якщо змінювати співвідношення боргу та власного капіталу без зміни загальних доходів фірми (ДВПП), то стане очевидним, що вартість фірми підвищується зі зростанням показника В/К. За боргу 67 % та акційного капіталу 33 %, вартість фірми становить 866 670 грн. проти 848330 грн. при співвідношенні 30/70.

Загалом, коли заборгованість фірми стрімко зростає, порівняно з власним капіталом фірми, інвестори схильні пов'язувати не із підвищеним фінансовим ризиком. Л тому з майбутнім очікуваним доходом вони пов'язують виїду ставку дисконту. Своєю чергою, дисконтування будь-яких певних доходів сприятиме швидше зниженню вартості фірми. Це пов'язано з тим, що зростаючий ризик сплати порівняно вищих відсотків призводить до підвищення ставки капіталізації доходів від випуску простих акцій. Менеджери намагаються проводити фінансування так, щоб досягти оптимальної структури капіталу. Це зменшує WАСС до найнижчого рівня і забезпечує фірмі максимальну вигоду від фінансового левериджу.

До певної межі, зростання заборгованості, порівняно з власним капіталом, може призвести і до підвищення дохідності на акцію (ДНА). Але на певному рівні значення співвідношення В/К станс завеликим, а це значно ускладнить фірмі сплату її боргів. Це призведе до підвищення вартості капіталу, залученого від зовнішніх джерел, тримати акції стане ризикованіше.

Вплив фінансового левериджу на дохід на акцію (ДНА) добре видний з табл. 3.4. За того самого ДВКП, підвищення значення співвідношення В/К з 0 до 50 % збільшує ДНА з 7.5 грн. до 13,5 грн.

Таблиця  3.4.

Фінансовий леверидж і дохід на акцію, грн.

Фірма А (В/К = 0)

Фірма Б (В/К = 50%)

1. ДВКП

100 000

100 000

2. Сума боргу

0

100 000

3. Відсотки за борг, 10%

0

10 000

4. Дохід до відрахування податків (ст. І-ст.2)

100 000

90 000

5. Податок на прибуток, 25%

25 000

22 500

6. Чистий дохід (ст. 3- ст.4)

75 000

67 500

7. Випущені акції

10 000

5 000

8. ДНА (дохід на акцію) (ст. 5/ ст. 6)

7,5

13,5

Відтак встановлено, що рівень фінансового левериджу визначається приростом ДНА від певної зміни значення ДВПП, і цю взаємозалежність можна зобразити так:

                                                             (22)

У фірми інвестують тому, що хочуть одержати більше доходів. Припускаємо. що, коли фірма інвестує кошти від щойно випущених нових облігацій. ДВКП зростає до 50 %, а ДНА подвоюється. За цих умов рівень фінансового левериджу стає рівним - 100 %/50 % = 2,00.

Це означає, що за цієї фінансової структури фірми будь-яка зміна розміру ДВПП у відсотковому значенні призводить до відповідної подвійної зміни ДНА у відсотковому значенні. Якщо вираховувати рівень фінансового левериджу фірми у певний момент, рівняння стає таким:

                                   (23)

Наприклад, порівняємо рівень фінансового левериджу (РФЛ) для фірми А та фірми Б. представлених у табл. 3.4.

          РФЛА = 100 000 грн. /100 000 грн. = 1,00

РФЛБ= 100 000 гри/ (100 000 грн. - 10000 грн.)= 1,11

Таким чином, фірма В має вищий рівень фінансового левериджу, ніж фірма А. У фірми А немає боргів. Отже, будь-яка відносна зміна ДВКП призводить до такої ж відносної зміни чистого доходу.

Співвідношення В/К фірми Б становить 50 %. Якщо ДВКП фірми Б зростає на певний відсоток, то її чистий дохід відповідно зростає у 1,11 рази. Загалом, чим вища заборгованість, тим вищий рівень фінансового левериджу. Проте леверидж працює в обох напрямах. Наприклад, коли рівень фінансового левериджу має значення 2,00, зменшення ДВКП на 1 % зменшує ДНА на 2 %. Отож, чим вищий фінансовий леверидж, тим мінливішими стануть доходи на акцію, а фірма - більш ризикованою.

Таким чином, можна зробити висновок, що фінансовий леверидж призводить до підвищення вартості фірми. Коли заборгованість стає дуже високою у порівняно, з власним капіталом, то фінансовий ризик і шанси неплатоспроможності (неспроможність сплатити борги) зростають, тому, ймовірніше, ринкова вартість фірми впаде. Мета підприємства - знайти такий рівень фінансового левериджу (В/К), який не призводить до значних змін доходу на акцію фірми і не насторожує інвесторів щодо зростаючого ризику неплатоспроможності.

                                             (24)

Враховуючи інтереси власників компанії, підприємствам необхідно мати реальну можливість оптимізації структури капіталу інвестиційного проекту за рахунок вибору такого її варіанта, при якому досягається максимальний рівень ефективності використання власних коштів та мінімізується фінансовий ризик.

При визначенні оптимальної структури джерел фінансування інвестиційних проектів часто використовують співвідношення "рентабельність - фінансовий ризик" , яке визначається за такою формулою:

                                                           (25)

де Р - річний розмір проектного прибутку до оподаткування і виплати відсотків;

В - розмір боргового капіталу, направленого на фінансування інвестицій;

Е - розмір власного капіталу, направленого на фінансування інвестицій;

r - середня ставка відсотку по залучених коштах фінансування;

r1 - безризикова ставка рентабельності на фінансовому ринку;

tax - ставка податку та інших відрахувань з прибутку, коефіцієнт.

Також в оцінці оптимального варіанту структури інвестиційного капіталу. рекомендується додатково використовувати показник терміну окупності (РР), що розраховується за такою формулою:

                                                                                       (26)

де  ІС - потреба в капіталі зі всіх джерел фінансування.

Приклад.

За даними табл. 3.5 визначити найкращий варіант структури джерел фінансування інвестиційного проекту.

У ході оцінки оптимальної структури капіталу інвестиційного проекту необхідно дотримуватися таких етапів аналізу:

1. Оцінюється загальна потреба у капіталі, незалежно від можливих джерел фінансування (в цьому завданні 8750 тис. грн.).

2. Визначається максимально можлива частка власного капіталу в загальному розмірі коштів, направлених на фінансування довгострокових інвестицій.

3. Розраховується показник "рентабельність - фінансовий ризик" для всіх варіантів структури інвестованого капіталу.

4. Розраховується швидкість повернення інвестованого капіталу.

5. У межах між найбільшою часткою власного капіталу та його нульовим рівнем в загальному обсязі коштів фінансування з використанням критеріїв максиму показника l га мінімуму РР визначається оптимальна комбінація коштів, що надходять на фінансування довгострокових інвестицій з різних джерел.

Із таблиці видно, що найкраща структура джерел фінансування інвестиційного проекту - 20 % боргового капіталу та 80 % власного капіталу. При такій структурі рівень фінансового ризику найменший (0,02). строк окупності (1,9 роки), а отже показник "рентабельність - фінансовий ризик" має найбільше значення - 32.4.

Таблиця  3.5

Оцінка оптимальної структури капіталу інвестиційного проекту

Показники

Структура капіталу, % (ВК/ЕК)

0/100 20/80

40/60

50/50

60/40 80/20

100/0

Початкові дані для аналізу структури інвестиційного капіталу 

1. Потреба в капіталі з усіх джерел фінансування, тис. гри.

8 750

8 750

8 750

8 750

8750

8 750

8 750

2. Розмір власного капіталу, спрямованого на фінансування інвестицій, тис. грн.

8 750

7000

5250

4375

3500

1750

  -

3. Розмір залученого капіталу, спрямованого на фінансування інвестицій, тис. грн.

1750

3500

4375

5250

7000

8750

4. Безризикова ставка рентабельності на фінансовому ринку

 10

 10

 10

 10

 10

 10

 10

5. Середня ставка відсотку за залучені  кошти фінансування

 20

 20

 20

 20

 20

 20

 20

6. Річна розмір проектного прибутку до оподаткування і виплат відсотків, тис. грн.

6400

6400

6400

6400

6400

6400

6400

7. Ставки податку та інших відрахувань з прибутку

 25

 25

 25

 25

 25

 25

 25

8. Чистий прибуток [ст. 6 - ст. 5 х ст. 3]х[ 1 - ст.7] ,

  тис.грн.

4800

4538

4275

4144

4013

3750

3488

Аналітичні показники 

9. Рентабельність власного капіталу

([ст. 6 - ст.5 х ст. 3]*[1 - ст. 7] /стр. 2)

0,549

0.648

0,81

0,95

1,15

2,14

0

10. Рівень фінансового ризику

[(ст. 5 - ст. 4) х ст. 3] / ст. 1

0

0,02

0,04

0,05

0,06

0,08

0,1

11. Показник співвідношення "рентабельність - фінансовий ризик" (стр. 9/ст. 10)

0

32,4

20,25

19

19,2

26,75

-

12. Швидкість повернення інвестованого капіталу (термін окупності) ст. 1/ ([ст. 6 - ст. 5 х ст. 3] * [1 - ст. 7]), років

1,8

1,9

2

2,1

2,2

2,4

2,5


Питання для самоконтролю

     1.На яких принципах має базуватися стратегія формування інвестиційних

          ресурсів підприємства?

  1.  Охарактеризуйте зміст інвестиційних ресурсів підприємства.
  2.  Визначте принципи формування інвестиційних ресурсів підприємства.
  3.  Охарактеризуйте формування інвестиційних ресурсів підприємства через

          інвестиційний ринок.

  1.  Назвіть основні форми інвестиційних ресурсів підприємства.
  2.  Охарактеризуйте процес формування власних інвестиційних ресурсів.
  3.  Визначте роль статутного капіталу у формуванні інвестиційних ресурсів.
  4.  Визначте роль фінансових зобов’язань у процесі формування

         інвестиційних ресурсів на підприємстві.

  1.  Визначте основні методи фінансування інвестиційних проектів.
  2.  Обґрунтуйте потреби в інвестиційних ресурсах.
  3.  Охарактеризуйте методи розрахунку загального обсягу інвестиційних

         ресурсів.

  1.  Назвіть схеми та джерела формування інвестиційних ресурсів

         підприємства.

  1.  Назвіть проблеми формування та акумулювання фінансових ресурсів

         підприємства для забезпечення інвестиційної діяльності.

  1.  Охарактеризуйте економічну сутність вартості капіталу інвестиційного

         проекту.

Завдання до самостійної  роботи

1. Комерційний кредит – це економічні відносини, які виникають між:

а) підприємствами;

б)комерційними банками і підприємствами;

в) державою і комерційними банками;

г) державою і суб’єктами господарювання.

2. До  джерел формування залучених  інвестиційних ресурсів належать:

а) емісія акцій фірми;

б) емісія облігацій фірми;

в) частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий

розвиток, та внески сторонніх інвесторів у статутний фонд;

г) амортизаційні відрахування.

3. До залучених джерел формування інвестиційних ресурсів належать:

а) інвестиційний лізинг;

б) інвестиційний селенг;

в) емісія акцій фірми;

г) податковий інвестиційний кредит.

4. До власних джерел формування інвестиційних ресурсів належать:

а) довгострокові кредити;

б) емісія облігацій фірми;

в) частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий

розвиток, та внески сторонніх інвесторів у статутний фонд;

г) амортизаційні відрахування.

5.Базою формування інвестиційних ресурсів підприємства може бути:

а) капітал, призначений для збільшення статутного фонду;

б) капітал, призначений для реінвестицій;

в) надходження від продажів окремих фінансових інструментів;

г) всі відповіді правильні.

6.  За відносинами власності джерела фінансування поділяють на :

а) власні, залучені;

б) інвестиційні ресурси іноземних інвесторів, власні кошти бюджетів

та позабюджетних фондів;

в) державні інвестиційні ресурси, інвестиційні ресурси суб’єктів господарювання комерційного та некомерційного спрямування, громадських об’єднань, фізичних осіб.

7.  Акціонерне фінансування здійснюється:

а) виключно за рахунок власних коштів;

б) за рахунок додаткової емісії цінних паперів під конкретний

інвестиційний проект, що забезпечує інвесторові участь у статутному

капіталі підприємства;

в) за рахунок коштів бюджету та позабюджетних фондів.

8.  Державний інвестиційний кредит – це:

а) відстрочка сплати податку на прибуток, що надається суб’єкту підприємницької діяльності на визначений строк із метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інвестиційних (інноваційних) програм із наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий згідно з чинним законодавством унаслідок реалізації інвестиційних програм;

б) економічні відносини між державами, іноземними банками і фірмами з приводу фінансування інвестиційної діяльності на засадах повернення у певні строки та, як правило, із виплатою процента;

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             в) сукупність кредитних відносин, у яких кредитором є держава, а одержувачем кредиту – підприємства, які належать до державної

форми  власності.

9.  Податковий інвестиційний кредит – це:

а) відстрочка сплати податку на прибуток, що надається суб’єкту

підприємницької діяльності на визначений строк із метою збільшення

його фінансових ресурсів для здійснення інвестиційних (інноваційних)

програм із наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді

додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку,

що буде отриманий згідно з чинним законодавством унаслідок

реалізації інвестиційних програм;

б) економічні відносини між державами, іноземними банками і

фірмами з приводу фінансування інвестиційної діяльності на засадах

повернення у певні строки та, як правило, із виплатою процента;

в) сукупність кредитних відносин, у яких кредитором є держава, а

одержувачем кредиту – підприємства, які належать до державної

форми власності.

10. Андеррайтинг – це:

а) надання коштів клієнтам для реалізації ними довгострокових широкомасштабних проектів, шляхом повного викупу випусків промислових облігацій, які емітуються цими клієнтами;

б) надання дотацій, грантів, субвенцій, спонсорської та донорської допомоги;

в) надання коштів банківськими установами у тимчасове користування та з виплатою відсотка.

Термінологічний словник ключових  понять

Інвестиційні ресурси – це грошові, матеріальні та нематеріальні цінності, які використовує інвестор - банк у процесі їх вкладання в об‘єкти інвестування з метою отримання прибутку  чи досягнення соціального ефекту

Ставка  безризиковая  ставка дисконтування, рівна прибутковості
 
безрізікових інвестицій. Як правило, це інвестиції в державні цінні папери в країнах з низьким політичним ризиком.

Процентная ставка, норма процента — [interest rate] розмір плати за користування кредитом, що у відсотках від його суми. Диференціюється залежно від термінів, розмірів, забезпеченості та виду кредиту, ступеня кредитного ризику тощо. По суті, це прибутковість грошей.

Capital Asset Pricing Model - CAPM (досл. с англ. - модель ціноутворення активів) - модель оцінки фінансових активів. Модель використовується для того, щоб визначити необхідний рівень прибутковості активу, який передбачається додати до вже існуючого добре диверсифікованого портфелю з урахуванням ринкового ризику цього активу.

Андеррайтинг - надання коштів клієнтам для реалізації ними довгострокових широкомасштабних проектів, шляхом повного викупу випусків промислових облігацій, які емітуються цими клієнтами;

Інвестиційний селенг - форма залучення інвестиційних ресурсів, специфічна форма зобов'язання, що складається з передачі власником (юридичними або фізичними особами) прав з користування та розпорядження його майном за відповідну плату.

Лізинг — це довгострокова оренда машин, устаткування, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру. Лізингоодержувач бере об'єкт у довгострокове користування та виконує традиційні обов'язки покупця, пов'язані з правом власності: сплата за майно, відшкодування збитків від випадкової втрати майна, його страхування й технічне обслуговування, ремонт.

ДВКП - доход до вирахування процентів за кредит та податків.

ДНА – доход  па акцію.

    WACC (weighted average cost of capital) - середньозважена вартість капіталу, середня процентна ставка за всіма джерелами фінансування компанії. При розрахунку враховується питома вага кожного джерела фінансування в загальній вартості.

МСС [marginal cost of capital] - гранична ціна власного капіталу; кордон ефективності додаткового залучення капіталу з позицій рівня середньозваженої його вартості. Вона характеризує приріст вартості капіталу в порівнянні з попереднім періодом.

Рекомендована література:

основна - [21-23],  додаткова – [9,10].

ТЕМА 7. МЕТОДИ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

План  вивчення теми

1.Акціонування як метод фінансування інвестиційних проектів.

2.Кредитування інвестиційних проектів.

3.Лізинг та його різновиди при фінансуванні інвестиційних проектів. 4.Державне фінансування інвестиційних проектів.

Навчальні цілі: вивчення основних  методів  проектного фінансування.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

                        

           

             

  

Рисунок  2.48  - Основні джерела фінансування інвестиційної діяльності підприємства

Під методами фінансування інвестиційних проектів розуміють такі способи фінансування інвестицій, які відображають використання специфічних джерел фінансування в ув'язці з господарською ситуацією фірми, планами її поточної діяльності та розвитку.

Методи фінансування можна розділити на прямі і непрямі.

 Найбільш поширеними джерелами прямого фінансування інвестиційних проектів є:

- банківський кредит;

- кошти від емісії цінних паперів;

- сторонні інвестиції;

- кошти від продажу або здачі в оренду вільних активів;

- інвестиційний кредит;

-доходи від короткострокових проектів для фінансування  довгострокового;

- власні кошти фірми (прибуток, амортизаційні відрахування);

кошти, отримані під заклад майна.

До непрямих методів належать такі, які забезпечують інвестиційні проекти необхідними матеріально-технічними, трудовими та інформаційними ресурсами. До подібних методів відносять:

- покупку в розстрочку або одержання в лізинг (оренду) необхідного для виконання проекту обладнання;

- придбання (на технологію, яка використовується в проекті) ліцензії з оплатою останньої у формі роялті (відсотка від продажів конечного продукту, особливо з даної ліцензії);

- розміщення цінних паперів з оплатою у формі поставок або одержання в лізинг необхідних ресурсів;

- залучення потрібних трудових ресурсів і вкладів «під проект» у вигляді знань, навичок і ноу-хау.

До зазначених джерел прямого фінансування можна додати доходи від продажу патентів, ліцензій, а також такі форми фінансування, як факторинг і форфейтинг (рис. 3.1).

Дамо опис  даних  методів.

1. Банківський кредит універсального банку.

Підприємство самостійно розробляє бізнес-плани інвестиційних проектів. Банк перевіряє розрахунки  і робить висновки на основі побудови власних моделей. У разі прийняття рішення про кредитування банк укладає з підприємством  кредитний договір, де фіксуються суми видаваних кредитів, строки і порядок їх використання та погашення, процентні ставки, інші виплати за кредит, форми забезпечення зобов'язань тощо. Умовно за видами фінансування це може бути:

  •  інвестиційне кредитування (кредитна лінія за нецільовим кредитом);
  •  проектне фінансування (кредитна лінія за цільовим кредитом).

При інвестиційному кредитуванні джерелом повернення коштів є вся господарська діяльність позичальника, включаючи дохід, який принесе проект.

При проектному фінансуванні джерелом погашення коштів кредиту є сам проект. Проектне фінансування більш ризиковано в порівнянні з звичайним інвестиційним кредитуванням. Переваги віддаються так званим кінцевим проектам, коли основний обсяг інвестицій вже здійснено за рахунок власних коштів і потрібно кредит на завершення виробництва і випуск продукту або послуги на ринок. Вважається, що фірмі раціонально брати кредит по частинах і на менший термін для кожної частини, а також укладати з кредитором угоду про виділення кредитної лінії. Тим не менш даний спосіб є ризикованим і практично недоступний для малих інноваційних фірм, оскільки для них єдиною формою забезпечення зобов'язань є їх власність (нерухомість, товари, обладнання).

2. Кредит спеціалізованого інвестиційного банку.

На видачі інвестиційних кредитів спеціалізуються інвестиційні банки та інвестиційні фонди. Інвестиційні банки (наприклад, Український банк реконструкції ті розвитку) зацікавлені у впровадженні високоприбуткових винаходів і перспективних нововведень. Доступність інвестиційних кредитів для малої фірми представляється більшою, ніж можливість отримання банківського кредиту, що обумовлено спеціалізованою спрямованістю інвестиційних банків. Інвестиційні банки можуть купувати результати досліджень і розробок для організації виробництва нових товарів і послуг або надавати посередницькі послуги в сфері маркетингу інновацій. У свою чергу, інвестиційні фонди можуть надавати фінансову підтримку, консультаційні, патентні та інші послуги фірмам, здійснювати фінансування венчурних, пов'язаних з підвищеним ризиком проектів.

3. Емісія цінних паперів.

Залучення інвестиційних ресурсів під випуск цінних паперів носить назву емісійного фінансування і значно сприяє залученню коштів для великих вкладень в інвестиції фірми. Емісія акцій не тільки приносить засновницький дохід засновникам фірми, а й дозволяє їй отримати необхідні кошти для розширення ділових операцій. Для залучення додаткових коштів в інвестиції фірма може розміщувати на ринку різні види цінних паперів. Емісія може здійснюватися за допомогою різних каналів: по прямих зв'язках, на фондовій біржі, через інвестиційно-дилерські компанії, банки та посередницькі компанії.
Емісію цінних паперів фірми  викуповує банк (універсальний чи інвестиційний), виконуя  операцію проектного фінансування.

4.Залучення коштів під розвиток венчурного підприємства.

Функціональним завданням венчурного фінансування є допомога зростанню конкретного бізнесу шляхом надання певної суми коштів в обмін на частку в статутному капіталі підприємства або пакет його акцій. Венчурний капітал - це посередник між колективними інвесторами та підприємцями. У цьому полягає одна з принципових особливостей цього типу інвестування. З одного боку, власник венчурного капіталу самостійно приймає рішення про вибір того чи іншого об'єкта інвестицій, бере участь у роботі ради директорів і сприяє зростанню і розширенню бізнесу цієї компанії. З іншого боку, остаточне рішення про інвестиції приймає інвестиційний комітет, що представляє інтереси інвесторів. Зрештою одержувана венчурним підприємством прибуток належить інвесторам. Власник венчурний капіталу має право розраховувати тільки на частину цього прибутку.

Венчурний капітал - це довгостроковий ризиковий капітал, що інвестується в акції нових і швидкозростаючих компаній з метою отримання високого прибутку після реєстрації цих компаній на фондовій біржі. При венчурном фінансуванні прямі інвестиції одного з засновників використовуються для комерціалізації технологічних досягнень іншого. Використання венчурного капіталу для фінансування створення нововведень є вигідною формою для проектного фінансування, однак технічна новизна та комерційна перспективність виготовленої продукції не завжди гарантують успіх малим інноваційним фірмам, які фінансуються ризиковим капіталом. Лише 20% таких фірм приносять прибуток банку, 40% збиткові і ще стільки ж ледь окупають вкладені в них кошти. Може також виникнути проблема закріплення часток участі різних банків у проекті, оскільки вклади нерівнозначні.

5. Фінансування довгострокового інноваційного проекту з доходів від паралельного короткострокового проекту (проектів), які синхронізуються з очікуваними проектними витратами. Даний вид фінансування ще називають пакетуванням довгострокового інвестиційного проекту з короткостроковими комерційними з метою підтримки масштабного інвестиційного проекту прибутком від реалізації точкових проектів. Метод є досить реальним і оперативним за умови вибору найбільш прибуткових і менш витратних видів  проектного фінансування.

6. Лізинг.

У лізинговій угоді беруть участь три учасники - фірма-лізингодавець, фірма-лізингоотримувач і банк. На відміну від орендаря лізингоотримувач не тільки отримує об'єкт у тривале користування, на нього покладаються традиційні обов'язки покупця, пов'язані з правом власності: оплата майна, відшкодування втрат від випадкової загибелі майна, його страхування і технічне обслуговування, а також ремонт. Лізинг являє собою довгострокову оренду машин, обладнання, різних видів спеціальної техніки, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру. Об'єктом лізингу не можуть бути земля та інші природні об'єкти.

7. Іпотека.

Однією з форм застави є іпотека. Іпотека - це різновидність застави нерухомого майна (головним чином землі і будівель) з метою одержання кредиту. Іпотека надає заставодержателю право переважного задоволення його вимог к боржнику-заставодавцю в межах суми зареєстрованої застави. Предметом застави можуть бути не тільки речі, але й майнові права та вимоги. Іпотечним кредитуванням в Європі займаються спеціальні фінансово-кредитні інститути - іпотечні банки.

8. Форфейтинг. 

Це своєрідна форма трансформації комерційного кредиту в банківський. Форфейтинг застосовується в тому випадку, коли у фірми немає інвестицій -коштів для придбання будь-якої продукції, необхідної для внутрішнього виробництва. Покупець шукає продавця товару, який йому необхідний, і, заручившись попередньою згодою  банку (третього учасника угоди) стосовно програми проектного фінансування, домовляється про його поставці на умовах форфейтинга. Після укладення контракту на поставку необхідної продукції фірма передає продавцю комплект векселів, загальна вартість яких дорівнює вартості продаваного об'єкта з урахуванням відсотків за відстрочку платежу, тобто за наданий комерційний кредит. Продавець товару передає отримані від  фірми векселя інвестору-банку без права обороту на себе і відразу отримує гроші за реалізований товар. Застереження «без права обороту на себе» звільняє продавця від майнової відповідальності у разі, якщо банк не зуміє стягнути з векселедавця зазначені у векселі суми. Таким чином, даний метод фінансування те саме що комерційний кредит, який надає банк.

9. Факторинг.

Це комплекс фінансових послуг, що надаються банком клієнту в обмін на поступку дебіторської заборгованості. Для  фірми-отримувача інвестиції ці послуги можуть включати фінансування поставок товарів, страхування кредитних ризиків, облік стану дебіторської заборгованості і регулярне надання відповідних звітів клієнтові, контроль за своєчасністю оплати і роботу з дебіторами. Фінансування поставок при факторингу передбачає, що негайно після поставки продавцю банк-інвестор виплачує в якості дострокового платежу значну частину суми поставки. У різних країнах світу розмір довгострокового платежу становить від 50 до 90% від суми поставки. Залишок (сума поставки за вирахуванням суми довгострокового платежу та за вирахуванням комісії банку) виплачується продавцю в день надходження грошей від дебітора. У ході факторингового обслуговування може бути профінансована поставка на будь-яку, навіть саму незначну суму. Оскільки факторинг є довгостроковою програмою фінансування оборотного капіталу, договір факторингового обслуговування укладається на невизначений термін і буде діяти як завгодно довго, доки обидві сторони задоволені взаємним співробітництвом.

12.Бюджетне фінансування.

Державне фінансування являє собою систему надання грошових коштів підприємствам, організаціям, установам на проведення заходів, передбачених бюджетом (у тому числі фінансування інвестицій). Як правило, державне бюджетне фінансування отримують бюджетні організації та установи. Однак і інші організації мають право претендувати на бюджетне фінансування за рахунок коштів  Державної Інноваційної компанії  та Українського банку реконструкції та розвитку.

У сучасних ринкових умовах основоположними факторами, що визначають ефективність інвестицій, є очікувана норма чистого прибутку і реальна ставка відсотка. Саме з метою отримання прибутку виробляються всі інвестиційні дії суб'єктів господарювання. При цьому прибутковим інвестування вважається тоді, коли очікувана норма чистого прибутку за виробленим інвестиціям перевищує ставку відсотка по них.

Пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів за рахунок коштів державного бюджету чи надання пільгових інвестиційних кредитів державним фінансовим інститутам є найважливішим джерелом капітальних вкладень у всьому світі.

В Україні також здійснюється державне фінансування інвестиційних проектів, хоча і не так активно, так як державний бюджет поки не носить інвестиційної спрямованості. На інвестування інвестиційних проектів виділяється недостатньо ресурсів, і, крім того, у разі необхідності скорочення бюджету його інвестиційні статті скорочуються першими. В даний час фінансування інвестиційних витрат за рахунок коштів державного бюджету здійснюється за залишковим принципом. У зв'язку з обмеженістю ресурсів капітальних вкладень державою використовується селективна, або "точкова", бюджетна політика підтримки інвестиційної діяльності. Завданням такої політики є інвестування конкретних проектів з конкретними результатами. Така інвестиційна політика держави забезпечує зниження інвестиційної навантаження на бюджет і залучення вільних коштів приватних інвесторів у підтримувані державою проекти.

За допомогою держави інноваційні кошти фірма може отримати як самофінансування. Самофінансування може здійснюватися двома способами: з прибутку, розподіленої на цілі розвитку, і теоретично з амортизаційного фонду. Якщо прибуток дозволяє, то частина його можна спрямувати на здійснення інвестиційних проектів, і навіть якщо проект виявляється збитковим або не окупається, фірма ризикує тільки своїм капіталом, а не кредитними ресурсами. Інноваційним фірмам держава надає пільги, дозволяючи здійснювати прискорену амортизацію. Прискорена амортизація може здійснюватися шляхом штучного скорочення нормативних термінів служби основних фондів і відповідно збільшення норми амортизації (не більше ніж у 2 рази). Амортизаційні відрахування, нараховані прискореним методом, використовуються підприємствами самостійно для заміни фізично і морально застарілої техніки на нову, більш продуктивну. За рахунок збільшення розміру амортизаційних відрахувань зменшується база оподатковуваного прибутку. Для стимулювання оновлення обладнання малим фірмам поряд із застосуванням методу прискореної амортизації дозволено в перший рік його експлуатації списувати на собівартість продукції додатково як амортизаційні відрахування до 50% початкової вартості активної частини основних фондів з терміном служби більше трьох років.

 

Питання для самоконтролю

  1.  Проектне   фінансування   як   спеціалізований   вид   банківської  

діяльності.

  1.  Синдиковане проектне кредитування.
  2.  Іпотечне кредитування.
  3.  Методи проектного фінансування в банківський сфері.

  1.  Проектне  фінансування з повним регресом на отримувача кредиту.
  2.  Проектне  фінансування без регресу на отримувача кредиту.
  3.  Урахування факторів, пов’язаних з екологічним середовищем.
  4.  Гарантії при банківському проектному фінансуванні.   
  5.  Забезпечення проектного фінансування.
  6.   Основні  вимоги  до  гарантій  і  забезпечення  банківського  проектного фінансування.
  7.  Види облігацій і їх значення при визначенні вартості та ризиків           проектного фінансування.
  8.  Облігаційний контракт і його основні властивості.
  9.  Забезпечення емісії облігацій.  
  10.  Кредитний рейтинг емітента облігацій.
  11.  Фінансування проектів за допомогою муніципальних облігацій.  
  12.  Стратегія фінансування боргових зобов’язань.  
  13.  Стратегія  імунізації  як   інструмент  фінансування   боргових       зобов’язань.
  14.  Фінансування   проектів   за   допомогою   привілейованих   акцій  
  15.  Оцінка інвестиційних якостей і привабливості акцій.
  16.  Оцінка інвестиційних якостей і привабливості облігацій.
  17.  Умови іпотечного фінансування будівельних проектів.
  18.  Застосування лізингу для залучення проектних ресурсів.
  19.  Основні принципи розрахунку і оцінки лізингового проекту.
  20.  Стратегії лізингового фінансування та їх використання.

Завдання до самостійної  роботи

Тести

               Вибрати одну правильну відповідь

 1.Боргові  вимоги  банка до контрагента це:

            а) позика,

            б) позичка,

            в) кредит,

            г) порука.

2.Принципи банківського кредитування:

а) повернення+строковість,

б) строковість+платність,

в) револьвентність,

г) ----а)+б).

3.Банк надає кредит . Це шаг:

а) початковий,

б) заключний,

в) початку обслуговування боргу,

г) початку ризикованій активній операції,

д) ---в)+г).

5.Фірма збільшує свій статутний капітал. Що дозволено:

а) власні  кошти,  

б) банківський кредит,

в) кошти засновників,

г) -а)+б),

д)-а)+в).

6.На ринку фінансових послуг кредитування-це операція:

а) ломбардів,  

б) банків,

в) фінансових посередників,

г) кредитних союзів.

7.Отримувач кредиту може отримати в банку:

а) необмежений кредит,

б) не більш 25%  величини регулятивного капіталу,

в) не більш 20 % величини чистих активів,

г) не більш 10 % величини регулятивного капіталу.

8.Кредитування в іноземній валюті - дозвільна операція з точки зору

   Громадянського кодексу:

а) так,  

б) ні,

в) не зовсім, є особливості.

9.Кредитування в іноземній валюті це:

а) розрахункова операція,

б) боргова операція,

б) правильної  відповіді не має.

10.Хто програв у кризі  2008-09 років:

а) боржники банків в іноземній валюті,

б) кредитори  банків в іноземній валюті,
в) програли всі.

11.Вид операції, виконуваної банком з метою збільшення свого кредитного потенціалу для проектного фінансування, це:

А) Активна,

Б) Пасивні,

В) Клірингова,

Г) Розрахункова.

12.Зовнішні фактори, що впливають на формування кредитної політики банку, - це:

а) нормативи ЦБ и ставка рефінансування,

б) рівень інфляції,

в) кон'юнктура, прайси,

г) альтернатива на міжнародному фінансовому ринку.

Ранжувати в порядку зменшення значущості.

13. Датою видачі кредиту слід вважати:

а) дату підписання договору,

б) дату зарахування коштів на поточний рахунок отримувача кредиту,

в) дату зарахування боргу на кредитний рахунок отримувача кредиту.

г) дату майбутнього зарахування за форвардним кредитним контрактом.

14. Іпотекою відповідно до закону «Про заставу» є:

а) форма короткострокового кредиту, який забезпеченням нерухомістю.

б) автокредитування,

в) форма довгострокового кредиту, який забезпеченням нерухомістю,

г) довгострокова кредит, який забезпеченням іпотечним сертифікатом

фонду нерухомості.

 

15. Кредитна організація-зокрема, банк - може здійснювати інвестиції за рахунок коштів:

а) коштів довірчого управління,

б) власних,

в) коштів клієнтів на поточних рахунках,

г) довгострокових кредитах банків.

Термінологічний словник ключових  понять

Банківський кредит - за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (Цивільний кодекс України, ст.1054).

Зворотність – принцип кредитування, який означає, що отримані у борг кошти повинні бути повернені через певний час. Повернення кредиту забезпечується безперервністю кругообігу коштів і переходом їх у завершальній стадії в грошову форму.

 Кредит в іноземній валюті - кошти, які  надані кредитодавцем в борг і номіновані в  іноземній валюті.

Кредит в національній валюті – кошти, які  надані кредитодавцем в борг і номіновані в валюті України.

Кредитний ризикце наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов’язання, виконати умови будь-якої фінансової угоди із банківською установою або в інший спосіб виконати взяті на себе зобов’язання.

Кредит проблемнийкредит, який не відповідає хоча би одному з принципів кредитування.

Кредитодавець – банк, який є суб’єктом економічних відносин в частині тимчасового власника позичкового капіталу та здійснює проектне фінансування   на  умовах банківського кредиту.

Несприятлива подія при кредитуваннінеповернення боргу (зокрема, невиконання умов кредитного договору).

Отримувач кредиту - суб’єкт економічних відносин в частині користування позичковим капіталом, одержаним в борг на умовах банківського кредиту.

Платність - принцип проектного фінансування полягає в тому, що кредити банк видає отримувачам за певну плату, яка становить певну долю кредиту і вимірюється в процентах (денних, місячних, річних). Розмір процента встановлюється з таким розрахунком, щоб сума отриманих від отримувача відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, необхідних для даного кредиту, витрат на ведення банківської справи і забезпечувала одержання певного доходу.

Подія при кредитуванні результат загального кредитного процесу, яка відповідає умовам зворотності, строковості, платності (розділ 1).

 Строковість - принцип проектного фінансування, який означає, що кредити  видаються на певний строк, по закінченні якого вони повинні бути повернені.

Рекомендована література:

основна - [21-23], додаткова – [9,10].

МОДУЛЬ ІІ.

СУБ’ЕКТИ ТА СПЕЦІАЛЬНІ  ВИДИ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Змістовий модуль3. Фінансові установи  та  суб’єкти проектного

фінансування

ТЕМА 8. УЧАСТЬ  ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ У ПРОЕКТНОМУ ФІНАНСУВАННІ

План  вивчення теми

1.Фінансові установи як учасники проектного фінансування.

2.Роль комерційних банків у проектному фінансуванні.

3.Консорціумне фінансування інвестиційних проектів.

4. Реалізація інвестиційних проектів промислово-фінансовими

            угрупованнями.

5.Особливості реалізації концесійних проектів.

Навчальні цілі: вивчення степені участі різних фінансових установ в реалізації проектного фінансування, засвоєння  особливостей  консорціумного фінансування та ролі концесій.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

1.Тіпи і види організацій, які фінансують інвестиції (комерційні банки, фонди, МФО, лізингові компанії, пенсійні фонди, Банки розвитку).

Одна з особливостей проектного фінансування - використання широкого кола джерел, засобів і методів фінансування інвестиційних проектів, у тому числі банківських кредитів, емісій акцій, пайових внесків в акціонерний капітал, облігаційних позик, лізингу, власних коштів компанії (амортизаційних фондів та нерозподіленого прибутку) тощо.

Міжнародні фінансові організації (МФО) відіграють особливу роль у становленні та розвитку проектного фінансування.

У загальному вигляді можна виділити три аспекти:

  •  відпрацювання нових методів і схем проектного фінансування,

які в подальшому можуть тиражуватися і використовуватися комерційними банками та іншими приватними кредитно-фінансовими структурами;

  •  виконання ролі організаторів фінансування проектів на основі

схем проектного фінансування;

  •  фінансова участь в проектах у випадках, коли організаторами

фінансування виступають інші структури.

До розряду міжнародних фінансових організацій відносяться організації, що обслуговують міждержавні валютні, кредитні та фінансові відносини. Найбільш відомі з них Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку, регіональні банки розвитку, регіональні валютно-кредитні та фінансові організації Європейського союзу, Банк міжнародних розрахунків тощо.

Пенсійні фонди є важливими акціонерами публічних і приватних компаній. Вони особливо важливі для фондового ринку, де домінують величезні інституційні інвестори. Morgan Stanley оцінює вартість активів, що належать пенсійним фондам, в $ 20 трлн., що робить їх найбільшими інвесторами в порівнянні з взаємними фондами, страховими компаніями, золотовалютними резервами, суверенними фондами, хедж-фондами та приватними інвестиційними фондами.

Інфраструктурні фонди.

Мають портфель інфраструктурних проектів - можливо акціонерне фінансування в PFI проекту межамеріканского банку розвитку тощо.

Страхові компанії.

На початковому етапі розробки проекту спонсорам проекту необхідно залучити страхового брокера, який володіє досвідом страхування угод, як при проведенні проектного фінансування, так і в країні розміщення проекту, в якості консультанта, а з часом він буде брати участь у створенні програми страховання. Брокер так само відіграє важливу роль у процесі обміну інформацією про проект зі страховою компанією. Це дуже важливо, тому що контракт на надання страхових послуг підпорядковується основному правилу Закону про страхування, яке полягає в тому, що всі бажаючі зобов'язані дати страховику всю інформацію, яка може вплинути на оподаткування і стосується їх діяльності. У разі якщо інформація була прихована від страховика, він не зобов'язаний виплачувати компенсації за страховим полісом. Отже, брокер обов'язково повинен працювати з проектною компанією і спонсорами, щоб не виникло такої проблеми. Доволі часто винагороду брокерів становить певний відсоток від страхових премій, але зрозуміло, що це не стимулює їх домагатися зниження страхових премій, тому вигідніше домовлятися про фіксовану ціну за їх роботу.

Страхування здійснюється в два етапи: на першому проводять страхування на весь період виконання проекту (сюди також входить і період запуску і тестування), а на другому проводять щорічне відновлення дії страхових полісів протягом усього періоду експлуатації. Слід зазначити, що страхування на стадії експлуатації не може бути проведено заздалегідь і не має на увазі фіксованої величини премії.

Державні органи.

Беручи участь в інвестиційних процесах, держава може використовувати методи непрямого стимулювання (податкові пільги, державні гарантії тощо), так і методи прямої бюджетної підтримки інвестицій у стратегічно важливих галузях.

Пряма бюджетна підтримка може здійснюватися в таких формах:

  •  бюджетні асигнування на безоплатній основі (можуть мати  вельми обмежені масштаби і застосовуватися в основному відносно підприємств і організацій, що діють у державному секторі економіки та мають стратегічне значення).
  •  бюджетні   інвестиції   передбачають  участь держави в капіталі

компанії - одержувача бюджетних коштів. Широке використання такого методу бюджетного фінансування інвестицій у приватному секторі означає, що буде відбуватися поступова націоналізація приватних підприємств організацій, а це може суперечити економічній політиці держави, який не бажає відновлення старої моделі командної економіки.

  •  Бюджетні кредити (тобто фінансування на поворотній і платній

основі) представляють собою досить гнучкий і універсальний інструмент державного стимулювання капіталовкладень. Його використання в
досить великих масштабах передбачається в прийнятих щороку законах про державний бюджет України.

Дана форма в порівнянні з рештою  має очевидні переваги:

  1.  стимулювання підприємств і організацій ефективно використовувати

одержувані кошти (породжується утриманського настрої);

         2)держава не втягується в процес управління підприємством організацією) - одержувачем бюджетних коштів;

         3)не відбувається надмірного обтяження державних фінансів, тому що дохідна частина бюджету при погашенні заборгованості підприємствами
починає поповнюватися за рахунок зворотних платежів.

Спеціальні державні агентства.

Коли компанія не може отримати доступ до довгострокових кредитів, вона може вдатися до експортно-кредитного фінансування для імпортування обладнання чи сировини. Із-за ризикованості операції для реалізації угоди необхідно шукати страховика, здатного застрахувати ці ризики.

Експортні кредитні агентства.

Це загальна назва структур, що займаються страхуванням ризиків експортерів. Назва, треба визнати, не дуже вдале, оскільки,

по-перше, ці кредитні агентства займаються швидше страхуванням, ніж власне кредитуванням,

по-друге, ЕКА існують не тільки у формі спеціалізованих державних агентств, але і у вигляді банків-державних або приватно-державних, а часто роль ЕКА і зовсім виконують приватні страхові компанії. Експортні кредитні агентства (ЕКА) стали грунтуватися з метою стимулювання  експорту товарів і послуг, вироблених усередині країни-експортера урядами багатьох країн. ЕКА також використовувалися урядами для організації допомоги країнам, що розвиваються, в сфері фінансування поставки товарів і послуг, що експортуються в ці країни. Крім цього, такі агентства можуть застосовуватися для досягнення певних політичних цілей. Експортні кредитні агентства зазвичай представляють свої послуги у формі:

  •  страхування політичних ризиків;
  •  страховання комерційних ризиків (це може мати такий же

комерційний ефект, як і гарантія);

  •  підтримання відповідного рівня процентної ставки;
  •  прямого кредитування з боку ЕКА (зазвичай імпортера або покупця).

Самі ЕКА надають гарантії, страховку від ризиків. А живі гроші дає західний банк-кредитор.

2.Роль банків.

Приватні кредити для проектного фінансування забезпечуються двома основними джерелами: комерційними банками та інвесторами в облігації.

Комерційні банки забезпечують довгострокові кредити для проектних компаній; власники облігацій (як правило, це довгострокові інвестори, такі як страхові компанії та пенсійні фонди) купують довгострокові облігації, що випускаються проектними компаніями.

Хоча законодавчі структури, процедури та ринки різні, критерії, за якими залучаються кредити, практично однакові на всіх ринках.

Комерційні банки це найбільші кредитори проектного фінансування. Це найпоширеніший вид фінансування. Аналізуючи причини зацікавленості банків в участі в проектах, що реалізуються на принципах проектного фінансування до основних вигодам банку можна віднести: збільшення, а в ідеалі максимізація, прибутку.

Кредитування інвестиційних проектів клієнтів для банків більш високоризиковий продукт, ніж звичайне кредитування на поповнення обігових коштів, відповідно, маржа кредитора за довгостроковими кредитами вище, ніж при короткостроковому кредитуванні; збільшення обсягу кредитного портфеля. Для реалізації інвестиційних проектів найчастіше потрібні значні кредити, які в міру їх видачі сильно впливають на збільшення обсягу кредитного портфеля, особливо в регіональних філіях великих банків; при цьому може виникнути ризик залежності кредитного портфеля та якості обслуговування боргу від фінансового стану і успіху реалізації проектів невеликої кількості отримувачів кредитів; залучення нових клієнтів для утримання займаних позицій на ринку / збільшення займаної частки ринку.

Банк може і повинен використовувати проектне фінансування як продукт - локомотив для залучення й утримання клієнтів (займаної частки ринку) за коштами розвитку довгострокових партнерських відносин, а також для проривного виходу на абсолютно нові для себе ринки (території); крос продажу супутніх банківських продуктів.

Основними супутніми проектного фінансування банківськими продуктами, наданими отримувачам кредитів, є:

- розрахунково-касове обслуговування;

- кредитування на поповнення оборотних коштів і надання овердрафтів;

- торгівельне фінансування;

- реалізація зарплатних проектів та надання інших продуктів роздрібного банківського бізнесу для співробітників кредитуемой компанії і покупців її продукції (наприклад, еквайринг, банкомати та споживче кредитування в торговому центрі, возводимом за участю банку, після завершення його будівництва і пуску в експлуатацію).

У подальшому, при досягненні підприємством відповідного рівня розвитку організація облігаційних позик і IPO; консалтинг та ін; формування ресурсної бази банку.

У кредитних договорах банки, як правило, крім зобов'язання отримувача коштів про проведення розрахунків за проектом через спеціально відкритий розрахунковий рахунок, обумовлюють зобов'язання отримувача про проведення певного обсягу кредитових оборотів в період дії кредитного договору по відкритому розрахунковому рахунку, причому бажано із зазначенням обов'язкового незнижуваного залишку. Таким чином, банки формують свою передбачувану пасивну базу на довгостроковий період; іміджева складова, PR кредитуючої організації. Окрім матеріальних вигод, від фінансування проекту можна отримати також і нематеріальні: наприклад, «безкоштовна» реклама при відкритті проекту, що фінансується (торгового центру чи при запуску в експлуатацію значимого для міста або регіону виробництва) та поліпшення / зміцнення відносин з місцевими органами влади, що важливо для цілей благополучного зростання бізнесу банку в даному регіоні як у довгостроковій, так і в короткостроковій перспективі.

Як правило, для проекту в окремій країні краще залучити кредити з місцевих банків, перш за все тому, що вони знають місцеві умови, а так само оскільки вони надають кошти в національній валюті, що дозволить усунути ризик, пов'язаний з обмінним курсом. Таким чином, в країнах, що розвиваються, проекти, як правило, фінансуються місцевими банками або місцевими філіями іноземних банків.

У деяких країнах, що розвиваються, проте, такий підхід може бути неефективним. Місцеві банки можуть не надавати послуг довгострокового кредитування або не мати досвіду проектного фінансування. У деяких країнах, що розвиваються (таких як Індія і Бразилія) існує державний сектор місцевих банків розвитку, які можуть допомогти заповнити пролом, якщо місцеві комерційні банки не здатні забезпечити необхідне фінансування, але їх можливості також обмежені. Таким чином, міжнародний банківський ринок так само відіграє важливу роль в проектному фінансуванні в країнах, що розвиваються.

Багатосторонні банки розвитку - категорія міжнародних фінансових організацій, спеціалізуються на пільговому фінансуванні інвестиційних проектів. Капітал багатосторонніх банків розвитку, як правило, формується за рахунок внесків країн-членів та залучень на світовому фінансовому ринку. Багатосторонні банки розвитку, особливо банки з невеликим числом країн - членів, виступають в якості провідників інтересів країн - членів. Прикладом таких банків можуть служити:

Азіатський банк розвитку,

Європейський банк реконструкції та розвитку,

Ісламський банк розвитку,

Межамеріканскій банк розвитку.

  1.  Консорціумне (синдиковане) фінансування інвестиційних проектів.

У проектному фінансуванні широко застосовуються синдиковані кредити, які надаються переважно у формі єврокредитів міжнародними консорціумами (синдикатами) банків. Синдикований ринок єврокредитів виступає другим сегментом ринку банківських кредитів і характеризується високою активністю і низькою вартістю. Перший синдикований кредит був наданий Австрії наприкінці 1960-х років Банкірським трастом (Bankers Trust). У 1990-х роках ХХ ст. синдиковані кредити становили 40—58 % євровалютних кредитів і основними позичальниками були країни-члени ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку).

Міжнародні консорціуми, або синдикати, створюються у багатьох випадках для проектного фінансування, тобто банківського кредитування інвестиційних проектів, за якого кредитор бере на себе частково або повністю ризики, пов’язані з їх реалізацією. Створення синдикату — це співфінансування інвестиційного проекту.

Крім того, існує ще проектне фінансування з послідовним фінансуванням. У ньому бере участь великий банк-організатор, котрий оцінює інвестиційний проект, розробляє кредитний договір і видає кредит, а потім після видачі кредиту, за угодою цесії він передає свої вимоги до користувача кредитом іншому кредитору.

У 1980—1990-ті роки став практикуватися спосіб передавання вимог через розміщення кредиту серед інвесторів шляхом сек’юритизації. Банк-організатор продає дебіторські рахунки за виданим кредитом траст-компаніям, що випускають цінні папери, під їхнє забезпечення. Останні розміщують їх серед інвесторів. Кошти, що надходять від користувача кредитом в рахунок погашення заборгованості, зараховуються у фонд викупу цінних паперів.

Сек’юритизація — сучасна тенденція на  ринку проектного фінансування. Це переважання на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами (іноземними і синдикованими єврокредитами), оскільки останні є менш привабливими для представників промислово-розвинених країн. У сукупному чистому обсязі ресурсів, що надходять у країни, які розвиваються, сьогодні переважають прямі іноземні інвестиції та іноземні портфельні інвестиції. У  2005 р. на міжнародні банківські кредити припадало понад 50 % припливу приватних коштів у країни, що розвиваються, на прямі іноземні інвестиції — 22 %, на іноземні портфельні інвестиції — 18 %. На початку 2010 р. ці часткові показники становили відповідно 8 %, 43 % і 48 % (решта припадає на субсидії, що отримані від неурядових організацій). Така зміна структури потоків капіталу є результатом процесу глобалізації виробництва, який відбувається шляхом збільшення обсягу операцій у межах транснаціональних корпорацій. Це стимулює зростання прямих іноземних інвестицій і підвищення ступеня «сек’юритизації» фінансових операцій, що сприяє збільшенню трансграничних потоків іноземних портфельних інвестицій в акціонерний капітал і облігації.

Таким чином, сек’юритизація — це заміщення традиційних форм банківського кредиту випуском цінних паперів. Забезпеченням їхньої емісії служить «пакет» зобов’язань банківських клієнтів за отриманими ними аналогічними за характером кредитами. Банк виплачує проценти і погашає ці цінні папери із коштів, що надходять від користувачів кредитом на погашення кредиту. Щоб запобігти при продажу цінних паперів юридичному застереженню «про оборот на банк-емітент» (ці активи залишаються на його балансі), банки використовують акредитиви «стенд-бай».

Першокласні банки світу, особливо міжнародні, надають перевагу тому, щоб за нагороду перевідступити його іншим кредиторам у разі недостатності ліквідних коштів і при значних ризиках.

4.Реалізація інвестиційних проектів промислово-фінансовими            угрупованнями.

Об´єднання промислового і фінансового капіталів стає важливою умовою створення ефективно діючого механізму інвестування і міжгалузевого переливання капіталу, встановлення раціональних технологічних і коопераційних зв´язків, прискорення НТП. Через створення ПФГ розв´язуються проблеми забезпечення надійних поставок і збуту продукції послаблення хвилі неплатежів, налагодження взаєморозрахунків між їх учасниками - тобто проблеми, що є істотними для нашої економіки.

Крім того, об´єднання до груп промислових, фінансових, торговельних, страхових та інших організацій створює умови для реалізації державних програм, підвищення конкурентоспроможності, звуження сфери впливу тіньової економіки, посилення керованості економіки в цілому.

Підприємницькі групи є доцільними також у справі боротьби із зарубіжними конкурентами і запобігання захопленню вітчизняних фірм іноземцями.

Основні особливості діяльності ПФГ в Україні:

- головним підприємством ПФГ є те, що виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, платить податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами;

- учасником ПФГ може бути підприємство, банк, наукова чи проектна установа або іноземна юридична особа, що виробляє проміжну продукцію або надає банківські послуги учасникам та головному підприємству ПФГ і передбачає отримання прибутку;

- на банки-учасники ПФГ не поширюються обмеження щодо вкладення комерційних банків у статутні фонди інших підприємств та організацій у частині інвестування коштів у розробку, розвиток та модернізацію виробництва; придбані банками корпоративні права власності та інші майнові права зберігаються за ними після реорганізації та ліквідації;

- річний обсяг реалізації кінцевої продукції ПФГ має бути не меншим за еквівалент 100 млн. дол. США починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей строк може бути продовжений у разі виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та продукції з тривалим циклом виробництва.

Особливим мотивом інтеграції підприємств у єдину корпоративну структуру є намагання скористатися потенційними плодами інтеграції без жорсткої централізації контролю над ресурсами. Проте більшість директорів підприємств намагаються уникнути концентрації акцій у руках великих зовнішніх інвесторів (у тому числі банків) під час розміщення акцій. Під впливом економічних умов ставлення до великих зовнішніх акціонерів еволюціонує в напрямку пошуку партнерів для взаємовигідного співробітництва.

Важливим джерелом ресурсного забезпечення інвестицій є інтенсифі-кація використання наявного економічного потенціалу. Основними факторами підвищення віддачі від наявних виробничих фондів є такі:

- економія на витратах за рахунок кооперації в постачальницько-збутовій та маркетинговій діяльності, зниження потреби в оборотних коштах;

- підвищення конкурентоспроможності у зв’язку зі зміцненням парт-нерських відносин між технологічно пов’язаними підприємствами.

При цьому істотним є поліпшення ритмічності виробництва як фактора, який розширює можливості збуту продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Орієнтація на використання додаткових виробничих потужностей та економія матеріальних і фінансових ресурсів, що виникають внаслідок внутрішньогрупової кооперації, відіграє особливу роль у функціонуванні власного фінансового механізму ПФГ. Ця роль пов’язана з реалізацією таких дій:

- виявлення ефекту кооперації;

- консолідації цього ефекту з урахуванням інтересів учасників ПФГ та його використання для фінансування інвестиційної активності групи;

- розподілу віддачі від цих інвестицій;

- послаблення податкового тиску на отримані додаткові ресурси. Для економії оборотних коштів і маневрування податковим навантаженням великі можливості дає застосування трансфертних цін.

Результати зусиль ПФГ щодо концентрації капіталу для розв’язання проблем стабілізації виробництва та його технологічного оновлення зде-більшого залежать від того, якою мірою вдасться залучити до цього ресурси найсамостійніших з фінансового погляду галузей вітчизняної економіки.

Промислово-фінансові групи, концерни, холдинги, конгломерати та консорціуми, а також інші структури асоціативного типу, які базуються на внутрішніх договірних відносинах, є своєрідним каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому. Створення ПФГ в Україні сприятиме виявленню економічних пріоритетів, зміцненню господарських зв’язків, підвищенню міцності промисловості та розвитку фінансової сфери, підвищенню конкурентоспроможності українських підприємств і виходу їх на світовий ринок, розвитку підприємств стратегічної орієнтації шляхом їх інвестування та реструктуризації.

Промислово – фінансові  групи в Україні (станом на 01.01.2013р.)

Назва групи/Президент  групи

Кількість підприємств

Приват/Ігор Коломойський/Геннадій Боголюбов

1089

СКМ/Рінат Ахметов

809

ІСД/Сергій Тарута/Роман Абрамович

442

Укрпромінвест/Петро Порошенко

348

Фінанси та Кредит/Костянтин Жеваго

315

Агрохолдінг «Авангард» /Олег Бахматюк

302

Інтерпайп/ Віктор Пінчук

242

Контініум/Ігор Єрємєєв

224

Енергетичний стандарт/Костянтин Григоришин

196

Group DF/Дмитро Фірташ

172

Універсальна інвестиційна група/Віталій Антонов

136

Донецьксталь («Енерго») /Віктор Нусенкіс

114

Смарт Груп/Вадим Новінський

105

ТАС/Сергій Тигипко

70

Укрпідшипник/Андрій і Сергій Клюєви

63

Лукойл/Олексій Федун

28

Світовий досвід свідчить про відсутність єдиної моделі корпоративної побудови та управління ФПГ. Відмінності у складі та структурі кожної конкретної групи значною мірою зумовлені конкретно-історичними обставинами і визначаються індивідуально з урахуванням стану виробництва та ринку, специфікою законодавчого регулювання, ролі фінансових організацій щодо питань корпоративної власності та управління. Створення великих корпорацій дозволяється у будь-якій організаційно-правовій формі об’єднання підприємств.

Незалежно від наявності статусу юридичної особи (за загальними правилами ФПГ не мають статусу юридичної особи) об’єднання промислово-фінансового типу володіють правосуб’єктністю, адже їх діяльність регулюють окремі правові норми, наприклад, щодо введення консолідованого податкового та бухгалтерського обліку, на них покладається виконання певних завдань.

Великі ФПГ є інструментом державного регулювання економіки, вони стимулюються різними заходами, наданням державних пільг.

Банки значно розширили експертно-консультаційне обслуговування підприємств. Спостерігається активна участь банків у подальшому збільшенню ФПГ, вони сприяють розробці більш прийнятних схем, об’єктів та умов для злиття, ретельно вивчаючи кон’юнктуру ринків. Все це посилює зрощення банківського капіталу з промисловим.

За особливостями організації ФПГ розмірами, структурою, спеціалізацією, джерелами фінансування більшості фірм, рівнем втручання держави в економічну сферу виділяються різні типи ФПГ:

1. Англо-американська модель. В ній ключова роль належить великим компаніям, акції яких котируються на найбільших світових біржах і на діяльність яких держава впливає опосередковано – виключно через суди.

2. Континентальна європейська модель, у якій домінують середні та великі компанії, контрольний пакет акцій яких належить крупним інвесторам (наприклад, аристократичним сім’ям як у Франції). Фінансується банківською системою. Держава сприяє розвитку стратегічних секторів (аерокосмічна галузь, енергетика, металургія).

3. Синтез двох попередніх моделей – Канада, країни Південної Америки, Скандинавії, Іспанія. В цих країнах переважають відносно малі за світовими масштабами та середні компанії, які є в основному власністю підприємців-засновників. Основне джерело фінансування – банки, які обмежуються кредитними функціями і не беруть активної участі в управлінні[3].

Серед великого різноманіття форм взаємодії партнерів, що взаємопов’язані, є традиційні концерни на чолі з великою промисловою корпорацією («General Motors», «El du Pont de Nemours», «General Elektric», «Ford Motors», «AT&T», «IJ «Farben Industry», «Flik», «Fiat» тощо) групи, сформовані навколо кредитно-фінансових інститутів («Chase», «Morgan», «Limen-Goldmen», «Sacks» у США або Deutsche Bank AG, Dresdner Bank AG у Німеччині та ін.), і ті, що мають у своєму складі підконтрольні виробничі підприємства, сімейні холдингові компанії (південнокорейські чеболі – «Daewoo», «Samsung», «LG International», «Hyndai» та інші). Існують також багатогалузеві універсальні об’єднання-групи, що найбільш розповсюджені в Японії («Mitsubishi», «Mitsui», «Sumitomo», «Dai-Ichi Kaugyo», «Fuje», «Sanva»).

Регулювання діяльності ФПГ у розвинених країнах здійснюється різними шляхами залежно від особливостей їх формування: координація діяльності забезпечується перехресним володінням акцій; роль координатора належить банку або фінансовій установі (група Рокфеллера); управління здійснюється головною компанією на основі відносин материнської і дочірньої компаній в групах холдингового типу .

Особливий інтерес має для України досвід Японії у розбудові економіки за допомогою ФПГ. При цьому слід зазначити наявність значної підтримки галузей, що належали до пріоритетних. Для стимулювання їх розвитку приймались відповідні закони щодо видобутку газу і нафти, атомної енергетики, вугледобувної, авіаційної, машинобудівної, металургійної, текстильної промисловості та інших галузей. У випадку участі підприємств приватного капіталу у державних програмах вони користувались значною дотаційною підтримкою, до них застосовувалось особливе (пільгове) оподаткування.

Японські ФПГ (кейрецу) охоплюють фірми виробничої, фінансової і торгової сфери. Зв’язки між ними характеризуються такими ознаками: взаємне володіння акціями; наявність власної системи фінансових установ та взаємних фінансових зобов’язань, спільне фінансування великих проектів; об’єднання для реалізації великих проектів; наявність обов’язкових взаємних поставок матеріалів та комплектуючих між членами груп; організація загальної торгової фірми; проведення регулярних нарад президентів компаній, що входять до складу кейрецу; взаємний обмін співробітниками, зокрема керівниками різного рівня; взаємна участь представників компаній у радах директорів інших компаній-членів кейрецу.

В Японії є два основних типи кейрецу – горизонтальний (конгломератний) та вертикальний. Кейрецу горизонтального типу – це об’єднання десятків великих компаній кількох галузей промисловості, пов’язаних взаємним володінням капіталом, усталеними взаємними поставками. Очолює такі кейрецу банк, що забезпечує фірми групи капіталом під малі пільгові відсотки. Вертикальні кейрецу об’єднують групу фірм, що обслуговують одного великого виробника, який визначає ціни і умови поставки комплектуючих виробів сотням постачальників. В обох типах кейрецу головні компанії (банки у горизонтальних і виробники у вертикальних) часто мають необмежений вплив на інших членів об’єднання, а загальні збори акціонерів можуть перетворюватись на орган, що затверджує їх проекти.

Досвід Японії свідчить про перспективність розвитку великих промислово-фінансових об’єднань, для регулювання діяльності яких держава застосовує сукупність заходів прямого і непрямого характеру. Основним при цьому має бути спрямування ФПГ на досягнення певної суспільної мети. А інші аспекти діяльності (організація управління промисловим підприємством чи банком, перехресне володіння акціями тощо) повинні визначатися самими учасниками.

Як свідчать дані, одержані під час експертного опитування, рівень впливу ФПГ в економіці і політиці тісно пов’язані. Якщо група домінує у політиці, то її вплив на економіку також значний.

Провідні ФПГ значно різняться між собою за впливом. Виділяються групи дуже сильного впливу, групи середнього рівня впливу та групи менш впливові. До найбільш впливових належать: «Систем Кепітал Менеджмент (СКМ)», «Приват» та «Індустріальний Союз Донбасу (ІСД)»; до групи середнього рівня впливу: «Інтерпайп» та «Укрпромінвест», до менш впливових груп: «Славутич», «УкрСиббанк», «Фінанси і кредит», «Енергетичний стандарт».

Найбільш залежним від іноземного капіталу є «Енергетичний стандарт», найменш залежними – групи СКМ та ІСД. При цьому саме останні виявляють найбільшу активність у придбанні виробничих активів за кордоном.

Експертне опитування свідчить, що активніше всіх неофіційні методи лобіювання своїх інтересів в органах влади використовують групи «Укрпромінвест» і «Приват». Найменш активно такі методи використовує група «Фінанси і кредит».

Найбільш компромісними у веденні бізнесу та у взаємодіях з іншими учасниками ринку є ІСД та «УкрСиббанк». Найконфліктнішою є група «Приват».

Модернізацію виробничих потужностей найактивніше здійснює ІСД. Найменш активна щодо модернізації виробничих потужностей є група «Енергетичний стандарт».

Для всіх груп характерна неналежна увага до підвищення екологічної безпеки виробництва. Розвитком соціальної сфери найбільш активно займається «Інтертайп», найменш активно – «Приват». Ця група є також лідером по максимізації прибутку без урахування інтересів трудових колективів підприємств.

Найактивнішими у розвитку регіону є «СКМ», а найменш активними – «Енергетичний стандарт» та «Приват».

5.Особливості реалізації концесійних проектів.

Скорочення обсягів державного фінансування, незначні обсяги довгострокового кредитування банківським сектором та невеликі обсяги іноземних інвестицій в порівнянні з їх потребою викликало необхідність у розробці та впровадженні нових механізмів залучення фінансових ресурсів в реальний сектор економіки, одним із яких є механізм концесій.

Правові умови для запровадження концесійного механізму створені Законом України "Про концесії", який прийнято з метою підвищення ефективності використання державного та комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах).

Цим Законом визначено поняття та правові засади регулювання відносин концесії державного та комунального майна, а також умови і порядок її здійснення.

Згідно зазначеного Закону України “Про концесії” від 16 липня 1999 р., концесією є надання (на платній та строковій засаді) суб’єктові підприємницької діяльності права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкту концесії. Таке право надає уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, державного та комунального майна, а також він визначає умови і порядок її здійснення. В законі подано перелік сфер господарської діяльності, де працюють державні підприємства, які можна надавати в концесію. До цього досить великого списку ввійшли галузі міської інфраструктури.

Концесія – це передача об'єкту концесії на умовах, визначених в концесійному договорі, який укладається на строк не менше 10 років та не більше 50 років. При цьому, умови концесійного договору, є чинними на весь строк його дії, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавчими актами встановлено правила, які погіршують становище концесіонера.

Законом встановлені сфери господарської діяльності, об'єкти права державної і комунальної власності яких можуть надаватися у концесію, зокрема: будівництво та експлуатація автомобільних доріг, шляхів сполучення, вантажних і пасажирських портів, аеропортів; комунальне господарство; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; надання послуг міським громадським транспортом; у житлово-експлуатаційній сфері; у сфері кабельного телебачення; зв'язку; поштових послуг; ритуальних послуг; послуг, пов'язаних з постачанням споживачам тепла. Для об'єктів права комунальної власності місцевими радами можуть визначатися також інші сфери господарської діяльності.

До об'єктів концесії належить майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами, об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані або спеціально збудовані об'єкти з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб. Крім того, Закон України "Про концесії" надає можливість отримувати в концесію також право на провадження окремих видів підприємницької діяльності у вищезазначених сферах господарської діяльності.

Об'єкти права державної і комунальної власності можуть бути передані у концесію лише на конкурсній основі. Для проведення концесійного конкурсу утворюється конкурсна комісія, яка розглядає подані претендентами пропозиції щодо умов концесії, визначає їх відповідність умовам конкурсу, готує висновки щодо визначення кращих умов здійснення концесії, запропонованих учасниками конкурсу. Результати концесійного конкурсу затверджуються протоколом комісії, на підставі якого концесієдавець приймає рішення про переможця, після чого концесієдавець та переможець конкурсу готують проект концесійного договору для подальшого укладання.

До істотних умов концесійного договору, визначених Законом, належать фінансові умови створення об'єкта концесії; умови надання земельної ділянки; перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови встановлення та зміни цін; строк дії договору концесії, умови і обсяги поліпшення об'єкта концесії та порядок компенсації зазначених поліпшень; умови, розмір і порядок внесення концесійних платежів; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення об'єкта концесії та умови його повернення; відповідальність за виконання сторонами зобов'язань; страхування концесіонером об'єктів концесії, взятих у концесію; порядок продовження і припинення дії договору; порядок вирішення спорів між сторонами та інші.

Серед основних принципів діяльності, пов'язаної з наданням та отриманням концесії, є оплатне використання об'єкта концесії. Концесійний платіж вноситься концесіонером відповідно до умов концесійного договору незалежно від наслідків господарської діяльності та зараховується до державного або місцевих бюджетів. Разом з тим, концесієдавець відповідно до Закону може надавати концесіонерам збиткових і низькорентабельних об'єктів концесії, які мають важливе соціальне значення, пільги щодо концесійних платежів, а також передбачати у концесійному договорі надання дотацій, компенсацій та пільг.

Законом України "Про концесії" передбачена реєстрація укладених концесійних договорів. Реєстр концесійних договорів веде Фонд державного майна України.

Передача об'єктів у концесію здійснюється у строки і на умовах, визначених у концесійному договорі, та не припиняє права державної чи комунальної власності. Майно, створене на виконання умов концесійного договору , є об'єктом права державної чи комунальної власності. Концесіонер має право на відшкодування витрат, зроблених у зв'язку з поліпшенням майна, отриманого в концесію, за рахунок отриманого прибутку, якщо інше не передбачено концесійним договором.

Особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності можуть визначатися спеціальними законами. Так, особливості надання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію визначає Закон України "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг".

Застосування механізму концесії має ряд переваг в порівнянні з іншими механізмами проектного фінансування:

для концесієдавця:

- збереження контролю за об'єктом, переданим у концесію;

- збереження об'єкту концесії в державній чи комунальній власності на період дії концесійного договору;

- переважний вплив власника на загальну стратегію розвитку об'єкта концесії, формування цін і тарифів;

- можливість розвитку об'єкта концесії без залучення бюджетних коштів;

- вибір концесіонера, який найкращі умови розвитку об'єкта концесії на конкурсній основі;

- отримання концесійних платежів;

- забезпечення ефективного використання державного та комунального майна.

Для концесіонера:

- право отримати державне або комунальне майно на довгостроковий період терміном від 10 до 50 років;

- можливість отримати в концесію не лише майно, але і права на провадження певних видів підприємницької діяльності, а саме: надання послуг зв'язку, поштових, транспортних, житлово - комунальних та інших послуг;

- можливість здійснювати інвестування у реалізацію довгострокових інвестиційних проектів на об'єктах права державної та комунальної власності у, визначених цим законом сферах господарської діяльності, зокрема, в таких сферах як енергопостачання, комунальне і житлове господарство, будівництво та експлуатація автомобільних доріг, транспортування газу, тощо;

- стабільність умов концесійних договорів на весь строк їх дії, можливість включення до концесійного договору, крім істотних умов, визначених цим Законом, інших умов та положень в межах чинного законодавства за згодою сторін;

- право власності на прибуток, отриманий від управління об'єктом концесії, а також на продукцію, отриману в результаті виконання умов договору;

- право на відшкодування витрат, зроблених у зв'язку з поліпшенням майна, отриманого в концесію, за рахунок отриманого прибутку, якщо інше не передбачено концесійним договором.

Крім того, концесіонерам збиткових та низькорентабельних об'єктів концесії, які мають важливе соціальне значення, можуть надаватись пільги щодо концесійних платежів, а також дотації і компенсації. У частковому фінансуванні таких об'єктів передбачена і участь держави або органів місцевого самоврядування.

Перший інвестиційний проект, що реалізується в Україні за принципом концесії - будівництво та експлуатація нової платної автомобільної дороги Львів - Краковець протяжністю 83,4 км в межах міжнародного транспортного коридору № 3 (Берлін -Дрезден - Вроцлав - Краків - Львів - Київ).

Концесієдавець - Мінтранс

Концесіонер - консорціум "Концесійні транспортні магістралі"

Концесійний договір на право будівництва, строкове платне володіння та експлуатацію нової автодороги Львів - Краковець зареєстровано наказом Фонду державного майна України від14.11.2000р. № 2370

Термін концесії - 45 років (23 грудня 1999р. - 23 грудня 2044р.)

Фінансування будівництва автодороги передбачається здійснити за рахунок концесіонера на 60% і за рахунок коштів держави на 40%

Введення в експлуатацію дороги - 2006 рік .

Питання для самоконтролю

1. Причини зменшення обсягу внутрішніх інвестицій в Україні.

2. Методи та напрями активізації внутрішнього інвестиційного ринку України.

3. Основні види промислово-фінансових груп.

4. Проблеми корпоративного управління промислово-фінансовими групами в Україні.

5. Основні учасники проектного фінансування.

6.Вимоги Європейського банку реконструкції і розвитку до учасників

проектного фінансування.

7.Винагорода допоміжним сервісам.  

8.Винагорода консультанту.  

9.Винагороди учасникам та банку-агенту.  

10.Власні кошти як джерела проектного фінансування.  

11.Вплив Базельських угод на синдиковане фінансування.  

12.Вплив оподаткування.  

13.Впливовість спонсорів.  

14.Гарантії за інвестиційними та іншими проектами.

15.Гарантії при банківському проектному фінансуванні.

16.Документи корпорації.

         17. Міжнародні фінансово - кредитні установи і проектне фінансування.

Завдання до самостійної  роботи

Тести

1.Технологія та засоби, рівень кваліфікації виконавців і компетентність команди управління проектом є визначальними факторами успіху проекту:

a) ні;

b) так.

2.В процесних моделях управлінських дій в проекті технологія їхнього

виконання належить до:

a)управлінських впливів;

b)ресурсів;

c)вхідного потоку;

d)вихідного потоку.

3.Технологія виконання управлінських дій на всіх фазах життєвого циклу проекту визначає:

a)яку вхідну інформацію на яку вихідну перетворити;

b)за допомогою кого вхідну інформацію перетворити на вихідну;

c)чим (за допомогою яких засобів) вхідну інформацію перетворити на

вихідну;

d)як вхідну інформацію перетворити на вихідну.

4.Послідовне розроблення документів, в яких розкривають бізнес-ідею, концепцію та статут проекту, не пов’язане з необхідністю:

a)з’ясування відповідності стратегії розвитку;

b)оцінення переваг перед іншими альтернативами;

c)уточнення цифрових даних до  +-5%;

d)з’ясування зацікавлених сторін.

5. До компетенції керівника належить:

a)підготування інформації для прийняття операційних рішень з проекту

та їхнє прийняття;

b)прийняття операційних рішень з проекту та підготування інформації

для прийняття стратегічних рішень з проекту;

c)підготування інформації для прийняття стратегічних рішень з проекту

та їхнє прийняття;

d)підготування інформації для прийняття операційних рішень з проекту

та прийняття стратегічних рішень з проекту.

6.Визначте, коли в проекті приймають наведені стратегічні рішення і за допомогою якої технології:

Стратегічні управлінські рішення:

a)про продовження або зупинення реалізації проекту;

b)про перехід до фази розроблення проекту

Момент прийняття протягом життєвого циклу проекту:

1)на фазі ініціалізації проекту;

2)між фазами розроблення та реалізації проекту;

3)на фазі розроблення проекту;

4)між фазами ініціалізації та розроблення проекту;

5)на фазі реалізації проекту.

Основа технології прийняття рішень:

a)системна оцінка проектних альтернатив для виявлення доцільності

інвестування проекту;

b)аналіз можливості розв’язання проблеми організації завдяки

впровадженню інноваційної ідеї;

c)вартісна оцінка проекту для виявлення доцільності продовження

проекту;

d)оцінка якості продукту проекту.

7.Визначте послідовність етапів складання логічної матриці проекту:

Етап:

a)заповнення стовпчика «Допущення»;

b)заповнення стовпчика «Об’єктивно вимірювані показники»;

c)заповнення стовпчика «Опис»;

d)заповнення стовпчика «Джерела та методи перевірки».

Порядковий номер етапу:

1.

2.

3.

4.

8.Визначте, які дії та в якій послідовності слід виконати під час розроблення wBs-структури проекту:

Дії:

a)визначити головні робочі ділянки проекту;

b)визначити цінність, яку бажає одержати організація від використання

продукту проекту;

c)зафіксувати на першому рівні продукт проекту;

d)визначити перелік зацікавлених сторін проекту;

e)деталізувати пакети робіт, виконання яких дозволяє отримати продукти

на другому рівні WBS;

f)визначити осіб, які відповідатимуть за виконання пакетів робіт проекту;

g)провести декомпозицію пакетів робіт та виявити елементарні дії з

проекту.

Порядковий номер дії:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

9.Визначте, які дії та в якій послідовності слід виконати під час розроблення робочого завдання на пакет робіт проекту:

Дії:

a)визначити результат використання продукту пакета робіт;

b)визначити всі організації та їхня організаційні структури, які

відповідають за виконання пакетів робіт проекту;

c)визначити термін виконання та відповідального за одержання продукту

пакета робіт;

d)описати продукт пакета робіт, який необхідно створити;

e)визначити логічні взаємозв’язки між окремими парами робіт проекту;

f)описати процедуру вимірювання ходу виконання пакета робіт;

g)розподілити роботи проекту за календарними датами;

h)описати процедуру прийняття продукту пакета робіт.

Порядковий номер дії:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

10.Помилки проекту:

а) детально розглядають на оперативних нарадах;

b) детально фіксують у звіті по завершенні проекту.

11.Що найдорожче коштує проектові:

a) приховування помилки;

b) виявлення помилки на наступному етапі реалізації проекту;

c) виявлення помилки після здачі продукту проекту;

d) негайне інформування про помилку особою, яка її припустила.

12.В якій послідовності необхідно описувати помилки в проекті:

a)симптоми помилки визначають її джерела та відповідні дії з усунення;

b)джерела помилки визначають її симптоми та відповідні дії з усунення;

c)дії з усунення помилки визначають її джерела та відповідні симптоми;

d)дії з усунення помилки визначають її симптоми та відповідні джерела.

13.Управлінський трикутник дозволяє отримати:

a) найраціональніше рішення щодо вартості проекту;

b) найраціональніше рішення щодо якості продукту проекту;

c) найраціональніше рішення щодо часу створення продукту проекту;

d) компромісне рішення, яке визначає найраціональніше співвідношення

між вартістю, якістю та часом.

14.Якщо в проекті зроблено помилку та внаслідок цього виникла певна проблема, передусім необхідно:

a) провести аудит проекту;

b) призупинити проект;

c) перепланувати проект;

d) виявити та вилучити з проекту винних у здійсненні помилки.

15.Які типові помилки роблять наведені зацікавлені сторони проекту:

Зацікавлені сторони проекту:

a) замовник та інвестор;

b) команда управління проектом;

c) керівник проекту.

Види помилок:

1)методичні помилки в підготуванні інформації про виконання проекту та

методологічні помилки в прийнятті операційних рішень з проекту;

2)методологічні помилки в прийнятті стратегічних рішень з проекту;

3)технологічні помилки в підготуванні інформації про виконання проекту

16.Визначте основні причини проблеми, які виникають у вказаних типах проектів, та можливий підхід до їхнього розв’язання:

Типи проектів:

a)міжнародні проекти;

b) нетрадиційні проекти.

Основні причини проблем:

1)культурно-мовні відмінності зацікавлених сторін;

2)нестандартні структури життєвих циклів;

3)турбулентність зовнішнього середовища.

Підхід до управління проектом:

a)кваліфікаційний підхід;

b)компетентнісний підхід.

17.Визначте послідовність процесу прийняття управлінського рішення при реалізації проекту:

Етап:

a)аналіз зовнішніх факторів проекту та його стану;

b)перегляд мети та завдань проекту;

c)перегляд плану проекту;

d)визнання наявності

Порядковий номер етапу:

1.

2.

3.

4.

5.

18.Визначте пріоритетність факторів проекту девелопменту, якими слід керуватись під час прийняття управлінських рішень:

a)1 – час, 2 – якість, 3 – вартість,

b)1 – якість, 2 – час, 3 – вартість,

c)1 – якість, 2 – вартість, 3 – час,

d)1 – вартість, 2 – якість, 3 – час.

Термінологічний словник ключових  понять

Учасники інвестиційної діяльностіфізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень чи на основі до-ручення інвестора.

Консорціумний (синдикований) кредит -  (syndicated loan) – кредит, що надається одному отримувачеві кількома кредиторами (синдикатом кредиторів), зазвичай, у межах однієї кредитної угоди з розподілом часток кредиту між учасниками синдикату, внаслідок чого сума кредиту та ризики розподіляються між банками-учасниками.

Сек’юритизація — це заміщення традиційних форм банківського кредиту випуском цінних паперів

Фінансово-промислова група (ФПГ) створюється підприємствами на договірних чи статутних відносинах через об’єднання частини їх майна та фінансових ресурсів, що передаються у власність ФПГ. ФПГ передається управління виробничою, науковою, фінансовою та комерційною діяльністю учасників. До ФПГ переходять права та обов’язки, що випливають із договорів, укладених учасниками до їх вступу у ФПГ.

Фінансові посередникиінвестиційно-кредитні інститути, які акумулюють кошти індивідуальних інвесторів і використовують їх для інвестування чи кредитування. Фінансові посередники поділяються на три інституційні групи: інвестиційні, банківські, страхові. інвестиційні інститути — інвестиційні фонди та інвестиційні компанії — залучають гроші інвесторів.

Фінансування інвестицій — забезпечення інвестиційної діяльності необхідними коштами з різних джерел. Концесія – це передача об'єкту концесії в оренду на умовах, визначених в концесійному договорі, який укладається на строк не менше 10 років та не більше 50 років.

Рекомендована література:

основна - [19-22], додаткова – [1-10].


Тема 9.

ОЦІНКА МАЙНА СУБ'ЄКТІВ ПРОЕКТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

План  вивчення теми

 1.Станд