89038

Українське перекладознавство у ХХ – поч. ХХІ століття

Курсовая

Иностранные языки, филология и лингвистика

Історія перекладознавства – наукова дисципліна, яка вивчає розвиток теоретичного осмислення перекладу як важливого чинника на всіх етапах існування різномовного спілкування. Вона є окремим розділом перекладознавства, найтісніше пов’язаним з історичною наукою.

Украинкский

2015-05-07

264 KB

13 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 35

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………..…....

3

Розділ 1. Перекладацька традиція на теренах сучасної України в період з Х по ХІХ ст. ………………………………………………………………………….

5

1.1. Зародження перекладознавства за часів Київської Русі ……………....

5

1.2. XIVXVIII ст. як епоха активного розвитку перекладу ……………..

1.3. Національно-культурне відродження ХІХ ст. і переклад …………......

8

12

Розділ 2. Українське перекладознавство у ХХ – поч. ХХІ ст. ………….....

17

2.1. Українські перекладачі ХХ ст. ………………………………………….

17

2.2. Переклад за часів незалежної України …………………………………

25

Висновки ……………………………………………………………………..

29

Список використаних джерел ……………………………………………..

32

Додатки


ВСТУП

Історія перекладознавства – наукова дисципліна, яка вивчає розвиток теоретичного осмислення перекладу як важливого чинника на всіх етапах існування різномовного спілкування. Вона є окремим розділом перекладознавства, найтісніше пов’язаним з історичною наукою. Дослідження з історії українського художнього перекладу певною мірою сприяли обґрунтуванню деяких аспектів історії українського перекладознавства. Від 1990-х років стало можливим включати до історії перекладознавства праці, імена та напрями, яких не досліджували через політичні обставини. В українську науку введено факти з історії перекладознавства початку ХХ ст., повернено праці репресованих та невизнаних дослідників, залучено дослідження західноукраїнських науковців міжвоєнного періоду.

У ході нашого наукового дослідження ми розглядаємо історію українського перекладознавства від його зародження за часів Київської Русі до наших днів, особливу увагу приділяємо розвитку перекладацької традиції в ХІХ та ХХ століттях.

Актуальність роботи пояснюється увагою, що наразі приділяється сучасними дослідниками унікальності перекладацької традиції в Україні, інтересом до українських перекладачів минулого, а також зацікавленістю сучасних тенденцій в українському перекладознавстві.

Метою дослідження є дослідження та аналіз історії становлення перекладацької практики в Україні.

Поставлена мета передбачає вирішення низки завдань:

– простежити зародження перекладацької традиції за часів Київської Русі;

– проаналізувати основні тенденції в розвитку перекладу в XIVXVIII століттях;

– дослідити переклади українською мовою, датовані ХІХ століттям;

– виявити закономірності перекладу в ХХ столітті;

– охарактеризувати сучасний стан перекладознавства в Україні.

Об’єктом дослідження є історія перекладознавства в Україні.

Предметом дослідження є основні етапи та тенденції розвитку перекладацької традиції в Україні.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані під час викладання курсів з історії та теорії перекладу.

Обсяг і структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і двох додатків. Загальний обсяг роботи становить 36 сторінок, з них 29 сторінок – основного тексту. Список використаних джерел налічує 26 позицій, з них 24 – наукові праці, 2 – довідкова література. Додаток А вміщує таблицю з переліком найвідоміших українських письменників-перекладачів ХІХ століття та творів, які вони перекладали, у Додатку Б представлено принципи поетичного перекладу Богдана Лепкого.


РОЗДІЛ 1

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ТРАДИЦІЯ НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД З Х ПО ХІХ СТ.

1.1. Зародження перекладознавства за часів Київської Русі

Початок перекладацької діяльності на території сучасної України починається ще в ІХ ст., коли у 864 р. імператор Візантії надіслав грецьких монахів Кирила та Мефодія для проповідування християнства серед слов’янських народів. Вони почали свою діяльність зі створення алфавіту, відомого усьому світові як кирилиця, за допомогою якого переклали з грецької на церковнослов’янську декілька релігійних текстів, у тому числі Новий Завіт, Псалтир і молитовник. Після офіційного хрещення Русі в 998 р. з’явилася інша перекладна література, що мала на меті ознайомити нових християн з основами цієї релігії, її філософським підґрунтям, обрядами та звичаями. В ранній період існування Київської Русі, що підтримувала досить тісні торгівельні та культурні відносини з іншими європейськими державами середньовіччя, головним посередником і передавачем перекладної літератури була Болгарія, однак уже в перші десятиліття ХІ ст. князь Ярослав Мудрий усвідомив необхідність мати власні перекладені книги [10, с. 112].

Починався наш переклад масштабно, з розмахом, на державному рівні, про що засвідчив наш літопис, ведений першим великим письменником, істориком Нестором, який записав під 1037 р.: «Ярослав собра писци многи і перекладаше на словінськоє письмо». Тобто, князь Ярослав Мудрий зібрав у новозбудованому Софійському соборі багато перекладачів (писців), які перекладали на старослов’янську мову. Сьогодні ніхто не наважиться сказати, скільки «многи» було тих перекладачів, але їх було «многи», тобто не одиниці. Іншими словами, то була вже ціла перекладацька школа зі своїми молодшими й старшими, менш досвідченими й більш досвідченими перекладачами, імен яких, на превеликий жаль, великий літописець нам не назвав, як це було заведено в аналогічних школах, зокрема в багдадській та в іспанській пізніше, в Х та ХІІ – ХІІІ ст., зокрема в Іспанії, де працювало дві різних (і схожих на київську) перекладацькі школи – толедська та північна. Іспанські історики, проте, залишили нащадкам імена провідних перекладачів, зокрема перекладача (а може, й керівника перекладачів на іспанську чи арабську мови) Гергарда Кремонського та Ібн Аджуба, вочевидь перекладача на арабську мову. Таким чином, перекладацька школа в Софійському соборі, яка готувала фахових інтерпретаторів із грецької мови, існувала раніше, ніж відомі іспанські та навіть славетна французька школа Пор-Руаль [13, с. 34].

Досить велика кількість перекладів, датованих ХІ, ХІІ та поч. ХІІІ ст., виділяє Київську Русь не тільки серед слов’янських держав, але й у середньовічній Європі взагалі. Перекладні твори цього періоду відносяться переважно до релігійної літератури. Широке поширення одержала патристична література (тобто твори т. зв. «батьків церкви» ІІ – VIII ст., у яких викладені основи християнського богослов’я та філософії), гомілетична література (твори, у яких розглядаються теоретичні та практичні питання церковної проповіді), а також житія святих, серед яких «Житіє святої Ірини» та «Житіє Олексія, людини Божої» користалися особливою популярністю [13, с. 36].

Істотно важливими для розвитку культури представляються переклади візантійських хронік. Особливо виділяються «Хроніка Георгія Амартола» та «Хроніка Іоанна Малали». У першій викладаються події світової історії з орієнтацією на церковну історію. У цей же період зустрічаються переклади книг цілком світського змісту, як, наприклад, «Повість про Акіра Премудрого» чи «Повість про Варлаама та Іосафа». Своєрідний лицарський роман являє собою «Євгенієво діяння» [10, с. 120].

Більшість перекладів у розглянутий період носило буквалістський характер, що не дивно, приймаючи до уваги релігійний характер першоджерел, однак їхня мова проте була тісно пов’язана з народною мовою Київської Русі. Як показали дослідження, у ряді випадків перекладацька майстерність піднімалася на високу ступінь майстерності. Найбільш примітним є переклад «Іудейської війни» Йосипа Флавія. Ім’я перекладача нам невідоме, також не можна визначити, чи переклад був зроблений в самій країні або за її межами, але дві редакції перекладу, що дійшли до наших днів, свідчать про те, що переклад був виконаний досить вільно. Почувається стилістична розкутість перекладача, що не прив’язується до синтаксису оригіналу. Уже немає характерного для ранніх слов’янських перекладів максималістського буквалізму. У перекладі явно відчувається прагнення до ритмізації перекладного тексту [10, С. 122 – 123].

У Київській Русі не робилися прямі переклади класичної античної літератури, але в різних збірках були представлені фрагменти висловлень античних авторів [13, с. 41].

Переклади, датовані другою половиною ХІІІ та ХIV ст., цілком відповідають настроям підмонгольної Русі (1228 – 1480 рр.). Це були твори утопічного та есхатологічного (тобто такі, що оповідають про кінець світу) характеру. Серед них відомі «Сказання про Індійське царство», «Повість про Макарія Римського». Більшість перекладів виконувалися з грецької, але деякі перекладачі вочевидь користувалися латинськими та давньоєврейськими джерелами [13, с. 45].

З кінця ХІІІ ст. в зв’язку зі значним послабленням значення Києва як культурного та політичного центра відбувається відтік багатьох культурних цінностей, у тому числі і книг, на північ. У цей же період у народів, що населяли східнослов’янські землі, завершується формування трьох чітко виділюваних мов і культур – російської, української (малоросійської) та білоруської. Однак основною мовою книжності залишається церковнослов’янська [10, с. 192]. Як книжна мова науки церковнослов’янська зберігала свою писемну функцію до кінця XVIII ст., коли утворилася сучасна українська мова. Використовуючись як засіб перекладу, церковнослов’янська мова вбирала українські елементи, які укорінювалися в перекладених текстах. Одночасно завдяки взаємодії з церковнослов’янською українська («проста мова») збагатила свій словник і розвинула синтаксис [13, с. 61].

Отже, початок перекладацькій діяльності на території Україна було закладено з часів проповідування християнства в Київській Русі грецькими монахами Кирилом і Мефодієм, які спершу створили алфавіт, а згодом переклади з грецької на церковнослов’янську низку релігійних текстів. Князь Ярослав Мудрий зібрав гурток перекладчів-писців, переклади яких сформували цілу бібліотеку. Твори, які перекладалися, були переважно релігійного змісту.

1.2. XIVXVIII ст. як епоха активного розвитку перекладу

Не зважаючи на явне переміщення центру слов’янської культури до Москви, українська культура була достатньо розвиненою, аби зберегти свій переклад. У XV ст. з’являються нові редакції деяких книг Старого Завіту, а також Євангелія. У XVI ст. з’являються переклади таких творів, як «Логіка» Авсифафа, «Таємна Таємних», «Шостикрил» і «Псалтир» Федора Жидовина. Був також зроблений переклад з німецької твору «Люцифарії» [19, с. 167]. За деякими ознаками (транскрипція власних імен, членування текстів і лексичні особливості) їх відносять до прямих перекладів з івриту [10, С. 196 – 197].

Першим перекладом українською мовою вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане між 1556 і 1561 рр. На думку дослідників, цей текст відіграв украй важливу роль у становленні українського козацтва. Переклад Євангелія виконувався під наглядом архімандрита Григорія з Пересопницького монастиря і за участі сина протопопа Михаїла. Деякі особливості перекладу вказують на те, що перекладачі використовували не лише церковнослов’янський текст, а й його чеські та польські версії [19, с. 175].

У XVXVI ст. поширювалися «духовні повісті», в яких описуються історії про королів-магнатів і страждання Христа. Це були непрямі переклади або адаптації латинських оригіналів, зроблені найчастіше з польських версій. Польська і рідше чеська мови слугували посередниками для українських перекладів релігійних і світських книг [13, с. 400].

Однак паралельно з’являються приклади прямого перекладу з латинської мови. До них, імовірно, належить переклад-адаптація легенди про Святого Георгія. Поряд з релігійними текстами перекладають також деякі наукові праці, серед яких «Трактат з логіки» Мойсея Маймоніда, єврейського теолога, філософа і лікаря (1135 – 1204) [10, с. 227].

Релігійний і філософський трактат «Авіасаф», який є компіляцією різних джерел і авторство якого приписується арабському вченому ХІІ ст., досяг Східної Європи завдяки перекладам-переказам його частин, що стосуються астрономії. Дидактичний трактат «Ворота Арістотеля» (інша назва – «Таємниця таємниць»), який походить з арабського джерела, був перекладений у Х – ХІ ст. на латинську мову та іврит. Його переклад, зроблений в Україні чотирма століттями пізніше, створювався, очевидно, на основі єврейського тексту, оскільки у ньому зафіксовано гебраїзми [19, с. 201].

Дипломатичні відносини України з Османською імперією, Кримським ханством, Францією, Австрією, Польщею і Молдавією, які розвиваються в XVI ст. після створення Козацької християнської республіки (Запорозької Січі), дають підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Ця діяльність розширюється у ХVII ст. за гетьманування Богдана Хмельницького, який мав послів у більшості сусідніх країн [13, С. 413 – 414].

Протягом XVXVII ст. переклад в Україні зайняв місце власне української літератури. Практично всі твори перекладалися або переказувалися з польської мови, оскільки велика частина території сучасної України знаходилася в складі Польщі. Проте деякою мірою підтримувався вплив на культуру Московського царства. Одним з провідників такого впливу була Києво-Могилянська Академія – перший вищий навчальний заклад у східнослов’янських землях [10, с. 336].

Заснування митрополитом Петром Могилою Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки. Академія об’єднала довкола себе талановитих учених і професорів, таких як Х. Філалет, Г. і М. Смотрицькі, Л. Зизаній, З. Копистенський, П. Могила, Ф. Прокопович, Г. Кониський. Усі вони володіли кількома мовами, зокрема латинською, грецькою, церковнослов’янською і польською. Високий рівень знання і викладання латинської мови в Київській Академії уможливив переклад трактатів з астрономії, географії, медицини тощо. Серед праць, перекладених у цей період, відзначають «Анатомію» фламандського ученого Андре Везаля (Везалія) і «Космографію» голландського географа і картографа В. Ж. Блеу, який виклав астрономічні погляди Ніколая Коперніка. Обидва переклади належать випускникові Академії Є. Славинецькому [13, с. 478].

У той самий час випускники Академії, які оселилися у Москві за наказом Петра І, перекладали російською мовою праці київських учених з філософії та теології. У такий спосіб з’явилися: «Катехизм» (Повчання новонавернених) Лаврентія Зизанія, надрукований у Москві 1627 р., «Книга про віру» Захарії Копистенського, «Казання святого Кирила, патріарха Єрусалимського, про Антихриста» Стефана Зизанія. Було також перекладено деякі полемічні твори Івана Вишенського [13, с. 480].

У XVII ст. підсилюється конфронтація між Польщею та Росією за вплив на Україну. Одночасно практично припиняються переклади українською мовою. Після приєднання України до Московського Царства мовна ситуація на території країни в цілому та розвиток перекладу зокрема ускладнювалися низкою факторів: 1) відсутністю державної самостійності України; 2) сусідством російської мови, що мала статус імперської; 3) заборонною політикою у відношенні друкування книг українською мовою, що активно проводилася з початку XVIII ст. [19, с. 267].

Протягом XVIIXVIII ст. український читач познайомився у перекладах з деякими літературними творами італійського Відродження. Йдеться передусім про новелу Боккаччо «Танкред, Сигізмунд і Гвіскард», уривок з поеми Тассо «Звільнений Єрусалим» (1580) і десять пісень із цієї поеми. Ці тексти, перекладені зокрема викладачем Київської Академії Л. Горкою (уривок із «Звільненого Єрусалима»), відтворюють польські версії, чим пояснюється наявність у них полонізмів. Іноді вони є досить далекими від італійських оригіналів унаслідок вилучення ідей та сюжетів, що суперечили естетичним смакам епохи. Отже, так званий прикрашальний переклад, відомий у Європі доби класицизму, не оминув і України [19, с. 271].

Античний спадок досяг українських земель завдяки творчості Григорія Сковороди (1722 – 1794), філософа, педагога і поета, який зробив значний внесок і розвиток перекладу в Україні ХVIII ст. Він переклав твори Горація, Вергілія, Овідія, Ціцерона, Плутарха, а також твори неолатинських поетів, зокрема французького гуманіста М. А. Мюре (Муре) [19, с. 273].

Попри видані ще за Петра І імператорські ухвали, які забороняли використання української мови для перекладу і публікації книг, у XVIII ст. процес освоєння іноземної літератури нашою мовою не припиняється. Щоправда, перевага віддається не власне перекладам, а переспівам, які важко відрізнити від творів національної літератури-сприймача. Яскравим прикладом такого травестійного твору за мотивами Вергілієвої «Енеїди» стала «Енеїда» І. П. Котляревського, що з’явилася наприкінці XVIII ст. То був перший літературний текст, написаний сучасною українською мовою. Феномен «переодягання у власні шати» іншомовного твору не був суто українським, і мав місце в багатьох європейських літературах. Пригадаймо тут різномовні (іспанську, французьку, англійську, російську) версії відомого твору під назвою «Дон Хуан / Дон Жуан» [10, с. 357].

Не зважаючи на перенесення центру слов’янської культури до Москви, в Україні все ж перекладалися твори й надалі. У XV ст. з’являються нові редакції деяких книг Старого Завіту, а також Євангелія. Першим перекладом українською мовою вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане між 1556 і 1561 рр. Також поширювалися «духовні повісті» – непрямі переклади або адаптації латинських творів про королів-магнатів і страждання Христа, здійснені з польських версій. Поступово паралельно починають з’являтися приклади прямого перекладу з латинської мови. Є також підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Заснування митрополитом Петром Могилою Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки.

1.3. Національно-культурне відродження ХІХ ст. і переклад

У ХІХ ст. перекладацька діяльність в Україні значно розширилася. Більшість тогочасних письменників були також перекладачами (див. Додаток А). Серед найвідоміших слід згадати Івана Франка, Лесю Українку, Пантелеймона Куліша, Левка Боровиковського, Павла Ніщинського, Степана Руданського, Михайла Старицького, Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Марка Вовчка, Марка Кропивницького. Перед ними всіма постала проблема вибору творів для художнього перекладу, яку здебільшого вирішували на користь шедеврів світової літератури [2, с. 278]. У 1863 вийшов Валуєвський циркуляр, який обмежував друкування творів українською мовою. Однак, навіть за відсутності елементарних умов для розвитку майстерності художнього перекладу, саме цей період ознаменований інтенсивним розвитком саме перекладом літературних творів.

В Україні інтенсивний розвиток художнього перекладу починається у 20 – 30 рр. ХІХ ст. Поети-романтики перекладають твори російської та польської літератури. Лев Іванович Боровиковський (1806 – 1886) робить вільний переклад «Світлани» Жуковського (під назвою «Маруся»). Переважна більшість українських перекладів цього часу не відтворює національну своєрідність оригіналів або, принаймні, їхні формальні характеристики – поети скорочують або навпаки розширюють тексти оригіналів [3].

У 1840 – 50х рр. чільне місце в історії українського художнього перекладу посідає Тарас Шевченко (1814 – 1861). У циклі «Давидові псалми» Шевченко об’єднує власне переклади з переспівами окремих біблійних віршів: зберігаючи образну систему оригіналів, перекладач часто надає їм іншого ідейного забарвлення. Існує декілька редакцій перекладу Шевченком «Слова о полку Ігоревім», які свідчать про те, що автор намагався надати перекладу відтінку драматичності, не властивому загальній уяві про мелодійність твору [23, с. 15].

У другій половині ХІХ ст. спостерігається розквіт творчої діяльності Михайла Старицького, який увійшов до історії вітчизняного перекладу завдяки роботі з «Гамлетом» Шекспіра, сербським народним епосом, поезією М. Лермонтова («Демон»), Пушкіна та Некрасова. Художній переклад у виконанні М. Старицького стає справжньою лабораторією по створенню нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів [10, с. 401].

Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) переклав 15 п’єс Шекспіра, твори Гете, Шіллера, Байрона, Гейне та інших. Частина його перекладів наближена до переспівів [10, с. 403]. Познайомившись у Відні з абсольвентом богослов’я Іваном Пулюєм (1845 – 1918), у співпраці з ним переклав Новий Заповіт з грецької (1871) і видав спочатку окремі Євангелії. 1872 р. П. Куліш закінчив переклад Старого Заповіту, але його праця згоріла при пожежі його хутора Мотронівки. Він взявся ще раз за цей переклад, але вже не встиг його завершити. Рукопис довели до кінця Іван Нечуй-Левицький (1838 – 1918, переклад книг Паралипоменон, Ездри, Неємії, Естери, Даниїла) та Іван Пулюй (переклад Псалтиря) [1].

У ХІХ ст. вийшли українською мовою «Божественна комедія» Данте, «Гамлет» Шекспіра, «Фауст» Гете, драми Шіллера, поеми Байрона, Гюго, Гейне, Міцкевича тощо. З появою кількох перекладів одного твору (Данте, Шекспір, Гейне, Міцкевич) закладаються підвалини порівняльної критики перекладів, основоположником якої був І. Франко (1856 – 1916). Його праці про українські версії «Гамлета», творів Адама Міцкевича вирізняються високою мовної і літературної компетенцією, яка дала йому змогу сформулювати деякі фундаментальні принципи перекладу. Згідно з Франком, ці принципи не є нейтральними, а визначені ідейно-естетичними настановами перекладача і тісно пов’язані з його світоглядом. Точність перекладу зовсім не означає простого копіювання оригіналу, яке неодмінно призводить до спотворення його змісту. За Франком, точність перекладеного тексту повинна полягати у правильному відтворенні первинних ідей і в дотриманні єдності змісту і форми оригіналу [7].

Перекладацька творчість Івана Франка мала надзвичайно важливе значення для становлення українського художнього перекладу. Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, французькою, англійською, німецькою, італійською, польською та ін., він переклав на українську мову твори Гомера, Софокла, Горація, Овідія, Данте, Шекспіра, Гете, Шіллера, Байрона, Гюго та багатьох інших іноземних письменників. Також Франко перекладав «Мертві душі» Гоголя, велику кількість творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова [10, с. 413]. Завдяки довершеному знанню німецької мови він переклав нею деякі твори Шевченка («Кавказ», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати» тощо) та чимало українських народних пісень. Франко наполягав на збагачувальній функції перекладів стосовно національної культури і закликав перекладачів братися за найкращі твори світової літератури, щоб у такий спосіб сприяти розвиткові української літератури. Великий поет-перекладач і тонкий стиліст, Франко не міг не реагувати на успіхи і невдачі своїх колег по перу. Аналізуючи українські переклади «Гамлета», Франко розглядає варіанти, подані П. Кулішем, Ю. Федьковичем та М. Старицьким. Його критичне слово спрямоване проти спотворення поетичних образів оригіналу через зловживання буквалізмами, іноді важкого і незграбного стилю перекладу, використання не придатного для перекладу розміру віршування. У своїх критичних розвідках Франко виходить за межі простої констатації недоліків перекладу, пропонуючи власні варіанти, які дають змогу зберегти естетичні риси оригіналу [2, с. 178].  У своїй статті «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» він критично проаналізував польський переклад свого відомого вірша. Франко захищає повноцінний художній переклад, який би відтворював оригінал у єдності його форми та змісту [7].

Леся Українка (1871 – 1913) відома в історії українського художнього перекладу своєю роботою над десятками ліричних віршів Гейне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями давнього Єгипту та гімнами з давньоіндійської «Рігведи» [6, С. 25 – 31].

Павло Грабовський виконав багато перекладів з мов народів Східної Європи, Америки та Російської імперії. Він працював за допомогою підрядників, які готували для нього його товариші – політичні висланці. Найкращі переклади Грабовського є видатними художніми творами, які проте дають чітку уяву про оригінал. Сам перекладач писав: «В кожному творі для мене мають увагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені – ніщо» [9, с. 29].

Художні переклади, зроблені у ХІХ і на початку ХХ ст., цілком вписалися в український культурний контекст, збагативши його творчістю корифеїв світової літератури. Водночас вони сприяли розвиткові української мови і літератури, які були офіційно заборонені указами царського уряду 1863 і 1876 рр. Поява нових виражальних засобів і літературних жанрів, що доти не існували в українському дискурсі (таких, як сонет, класична трагедія), великою мірою була зумовлена перекладами. Деякі відомі українські письменники, зокрема Марко Вовчок і Павло Грабовський, прислужилися також розвиткові перекладу на російську мову, відтворивши цією мовою твори Жуля Верна (Вовчок) і Тараса Шевченка (Грабовський). Попри тенденцію до українізації перекладної літератури, характерну для ХІХ ст., художній переклад в Україні стає, за влучним визначенням Максима Стріхи, інструментом націєтворення на тлі всіляких офіційних заборон і виконує цю місію аж до виборення української незалежності [20, с. 267].

ХІХ ст., ознаменоване розширенням перекладацької діяльності в Україні, було епохою підвищення національної свідомості населення. Більшість тогочасних письменників були перекладами: І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, Л. Боровиковський, П. Ніщинський, С. Руданський, М. Старицький, П. Грабовський, В. Самійленко, М. Вовчок, М. Кропивницький. Протягом цього часу буле перекладено шедеври іноземної літератури, а також було здійснено перший в історії повний переклад Старого та Нового Заповітів українською мовою.


РОЗДІЛ 2

УКРАЇНСЬКЕ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО У ХХ – ПОЧ. ХХІ СТ.

2.1. Українські перекладачі ХХ ст.

У перші десятиріччя ХХ ст. відбулися дві російські революції 1905 і 1917 рр., які сколихнули імперію. У 1918 р. постала незалежна українська держава – Українська Народна Республіка, визнана за кордоном. Серед її міністрів були і перекладачі. Іван Огієнко, історик, філолог, філософ і міністр національної освіти, подає свій переклад Біблії. Зростання української самосвідомості дало сильний поштовх оригінальній та перекладацькій творчості. Вона не зупинилася навіть після більшовицьких репресій 20 – 30х років, через які українська література зазнала величезних втрат. Так званий Гурток неокласиків, заснований на початку 20х років, мав на меті заповнити прогалини в перекладацькому спадку української літератури, щоб ввести її у світовий контекст. Він об’єднував талановитих поетів і письменників, таких як М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен. Усі вони володіли кількома мовами і проявили себе в перекладі різних жанрів. Оди Горація, сонети Ронсара, трагедії Корнеля і Расіна, комедії Шекспіра, Мольєра, Бомарше і Ростана, поеми, романи у віршах Міцкевича і Пушкіна, поезії символістів дістали втілення в українській мові завдяки групі неокласиків [21, с. 141].

Доля більшої частини з них була трагічною, оскільки комуністичний режим не пробачав найменшого вияву національного самовираження. Така ж доля спіткала члена літературної групи МАРС Валеріана Підмогильного, відомого своїми перекладами з французької творів Вольтера, Дідро, Мопассана і Франса. Усі талановиті митці, що загинули протягом трагічних подій 1930х рр. (М. Зеров, В. Підмогильний, М. Драй-Хмара, М. Вороний, П. Филипович, Д. Загул), вважаються представниками «розстріляного Відродження». Ті, хто вижив під час репресій, знаходили порятунок у художньому перекладі, не маючи змоги вільно висловлюватися в оригінальній творчості [12].

Микола Зеров (1890 – 1937) у 1920 – 1930х рр. виконав переклади з латини («Антологія римської поезії»), польської (драма Словацького «Мазепа»), французької, італійської, англійської, російської, білоруської. Це твори Беранже, де Ліля, Бодлера, Петрарки, Байрона, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Янки Купали. Зерова цікавили й теоретичні питання перекладознавства, про що свідчать, зокрема, статті «У справі віршованого перекладу» та «Брюсов – перекладач латинських поетів» [12].

Чільне місце як теоретик і практик українського художнього перекладу ХХ ст. посідає М. Рильський (1895 – 1964). Зокрема він переклав поему Міцкевича «Пан Тадеуш», поему Вольтера «Орлеанська діва», роман Пушкіна «Євген Онєгін», новели Мопассана, оповідання Джека Лондона, повісті М. Гоголя, трагедії Шекспіра, сотні ліричних творів російських, білоруських, французьких, німецьких авторів. Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події та протягом 1920х рр. цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» або поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі [12]. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані та загинули в концтаборах. Після ув’язнення, з 1931 р. творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932 р.) поет проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору та був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Відома теоретична робота М. Рильського – книга «Мистецтво перекладу» [18, С. 11 – 18].

У другій половині 1940х – на початку 1950х рр. відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська-радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Прикладом виступає скандально відоме подарункове видання «Дон Кіхота» Сервантеса. У цей же період своєрідно відроджується практика буквального перекладу через штучне наближення української мови перекладів до російської мови оригіналів; з’явився своєрідний «перекладацький» варіант української мови, повний калькувань, штучно створених слів і граматичних конструкцій [24, с. 156].

Кінець 1950х – початок 1960х рр. – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. Починає виходити журнал «Всесвіт», спеціально присвячений перекладам іншомовних художніх творів. У видавництвах відкриваються відділи перекладної літератури. Видавництво «Дніпро» починає друкувати серії перекладних книжок «Бібліотека світової класики», «Вершини світового письменства», «Перлини світової лірики», «Зарубіжна новела». Виходять антології та зібрання творів класичних зарубіжних авторів. Починають активно перекладати не тільки з відомих європейських мов, але також з іспанської, італійської, шведської, данської, грецької, східних мов тощо. З поєднання практики перекладів і теоретичних розробок формується відома українська школа художнього перекладу            [24, с. 168].

Нові українські версії творів Гомера, Софокла, Данте, Боккаччо, Шекспіра, Гете, Гейне, Байрона, Гюго та інших авторів з’являються між 40ми і 80ми роками минулого століття. До числа вище згаданої української школи художнього перекладу відносять відомих перекладачів ХХ ст. – Бориса Тена, Миколи Бажана, Максима Рильського, Василя Мисика, Євгена Дроб’язка, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Дмитра Білоуса, Дмитра Паламарчука       [24, с. 280].

Борис Тен (1897 – 1983) – автор багатьох перекладів з давньогрецької («Іліада» та «Одіссея» Гомера, трагедії Есхіла та Софокла, комедії Аристофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської («Живий труп» Л. Толстого). У його перекладах глибина наукового проникнення до оригіналу сполучається із залученням широкого спектру засобів української мови          [24, С. 283 – 284].

Микола Бажан (1904 – 1983) переклав «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі, «Фархад і Ширін» Навої, «Моцарта і Сальєрі» Пушкіна, твори Гете, Гельдерліна, Рільке тощо. Його переклади характеризуються відтворенням найтонших нюансів думки автора у поєднанні з глибокою увагою до особливостей поетичної мови оригіналу, зокрема її ритміки та фонетики         [24, с. 286].

Яскравою постаттю у світі художнього перекладу ХХ ст. був Микола Лукаш. Він був поліглотом і перекладав з 14 мов. Його рисою був сміливий підхід до вирішення складних перекладацьких завдань, часто експериментував з мовними засобами. Довгі роки його переклади було заборонено друкувати, а сам автор був фактично під домашнім арештом [24, с. 289].

Що стосується Григорія Кочура, то він переклав «Гамлета», подав свої версії творів давньо- і новогрецьких, римських, австрійських, німецьких, англійських, французьких, італійських, російських, польських, чеських, словацьких, білоруських, грузинських, литовських, латиських, естонських та ін. поетів. Завдяки перекладам Кочура представники майже тридцяти літератур світу постали перед українським читачем. Був засуджений і провів у таборах 10 років по звинуваченню в українському націоналізмі. Після повернення до України став організатором літературних сил, передусім молодих перекладачів. Переслідуваний режимом, звинувачений у націоналізмі, виключений зі Спілки письменників, він зумів залишитися самим собою і зберегти своє перекладацьке «я». У своєму академізмі Г. Кочур наслідував неокласиків, яких уважав учителями. Він зробив великий внесок не тільки у практику, а й в історію і теорію художнього перекладу. Нариси Г. Кочура про знаменитих українських перекладачів ХХ ст. Миколу Зерова, Максима Рильського, Василя Мисика заслуговують на особливу увагу з погляду інтерпретативної теорії перекладу [24, С. 290 – 291].

Український переклад другої половини ХХ ст., дотримуючись традицій, прагне до розширення стилів і жанрів, що відтворюються. Поетичні та прозові версії іншомовних творів, які належать Івану Світличному, Дмитру Павличку, Івану Драчу, Дмитру Паламарчуку, Дмитру Білоусу, Віктору Коптілову, Михайлу Москаленку, Анатолю Перепаді, Андрію Содоморі, Всеволоду Ткаченку, Євгенії Кононенко, Марії Габлевич, Максиму Стрісі та ін., представляють класиків і сучасних авторів у комедії (Арістофан), трагедії (Есхіл, Евріпід), поетичній драмі (Марло), сонеті (Шекспір), романтичній поемі (Байрон, По), поезії символізму (Бодлер, Верлен, Рембо, Малларме), інтелектуальній ліриці (Еліот), натуралістичних (Золя), реалістичних (Бальзак, Мопассан), фантастичних (Франс), психологічних (Пруст, Вулф), сюрреалістичних (Кафка) та екзистенціалістських (Камю, Сартр) романах [24, с. 311].

Одночасно з перекладацькою діяльністю розвивалися українські теорії перекладу. Вони стосувалися головним чином художнього перекладу, який залишався однією з рідкісних сфер уживання української мови за радянського режиму. Сфери наукового, технічного, юридичного і військового перекладу, так само як і усний переклад на офіційному рівні, обслуговувалися виключно російською мовою [24, с. 325].

Попри всі перешкоди успіхи художнього перекладу в Україні стимулювали розробку його теоретичних принципів. Сучасна українська школа, від І. Франка і до метрів ХХ ст., ніколи не розглядала художній переклад як поле битви або суперництва між автором оригіналу і перекладачем. Формулювання типу «невірні красуні» (про художні переклади) або «перекласти – зрадити», поширені на Заході й відомі в Україні, не були сприйняті більшістю українських перекладачів. Максим Рильський бачив у художньому перекладі «акт найвищої дружби між письменниками» [18, с. 209], і, здається, його слова надихають українських перекладачів дотепер. Українські теоретики перекладу виключають саму можливість домінування стилю перекладача над стилем оригіналу. Згадаймо з цього приводу рекомендації перекладача і критика Богдана Лепкого (див. Додаток Б), з якими він звертався до всіх тих, хто хотів точно перекладати ліричну поезію:

1) перекладати лише з оригіналу і тільки тоді, коли знаємо мову оригіналу не менше від мови перекладу;

2) вибирати твори, що нам особливо подобаються, і таких авторів, які нам промовляють до душі, бо перекладач мусить відчути автора, перейнятися його способом думання і писання, його темпераментом, мусить ототожнюватися з ним, а про себе забути;

3) не перекладати, поки не проаналізуємо твору, не збагнемо його ритміки, строфіки, евфоніки, його рим, порівнянь, динаміки слова, орнаментики та всіх своєрідних його прикмет;

4) не поспішати і не задовольнятися частковим успіхом, а прагнути до повного, хоч би яким важким він був;

5) вірити, що навіть не цілком вдалі переклади посувають уперед техніку перекладання і є тими сходами, що по них інші дійдуть аж на шпиль [14].

Необхідність узгоджувати стиль перекладу зі стилем оригіналу є очевидною, але як слід розуміти останній? В українській теорії текст оригіналу розглядається як цілісна семантико-стилістична система, в якій зміст і форма перебувають у гармонійній єдності. Саме ця єдність, а не її частина, повинна становити предмет перекладу. За Михаїлом Бахтіним, розуміння народжується у відповіді, отже, залежить від інтерпретативної позиції того, хто дає відповідь [2, с. 199].

Інтерпретативна позиція перекладача зумовлена кількома чинниками. Вона зазнає значного впливу загального контексту перекладу, точніше – контекстуальної системи, яка охоплює кілька типів контекстів: національно-культурний, літературний, жанрово-стилістичний та індивідуально-авторський. Особливість контекстуальної системи перекладу полягає в тому, що вона не є закритою щодо контекстуальної системи оригіналу, з якою постійно взаємодіє і під впливом якої змінюється та збагачується. Ієрархія контекстів перекладу майже збігається з ієрархією контекстів оригіналу, але між ними існує і відмінність: у будь-якому літературному оригіналі домінує індивідуально-авторський контекст, чого немає (і в принципі не повинно бути) у перекладі. В адекватному перекладі контекст перекладача завжди поступається контекстові автора оригіналу. Здійснивши порівняльне дослідження контекстів оригіналу і перекладу, українські перекладознавці зробили висновок, що легше працювати з різними контекстами, ніж з одними лише текстами. Розширення тексту за допомогою позатекстового контексту є у будь-якому випадку необхідним для того, щоб знати, чи міг автор оригіналу використовувати те або інше слово-образ, яке йому приписують у перекладі [2, с. 211].

Інша важлива проблема, яку досліджують у межах української школи перекладу, це проблема відтворення національно-культурної своєрідності оригіналу в перекладеному тексті. Вивчаються різні типи текстових елементів, здатних нести фонову інформацію, пов’язану зі специфічністю культур, а також засоби їхнього перекладу. Мова йде, зокрема, про об’єктивні, асоціативні та ономастичні реалії, національну фразеологію, індивідуальні, національно-забарвлені тропи тощо. Ґрунтуючись на аналізі численних перекладів літературних творів, українські дослідники (О. Кундзіч [15], В. Коптілов [8], М. Новикова [16; 17], Р. Зорівчак [8], О. Чередниченко [22], М. Венгренівська [4] та ін.) показують шляхи подолання мовних перешкод, зумовлених розбіжностями культур.

В українському перекладознавстві досить добре співіснують традиційні та відносно нові течії. Перші представлені в діахронічних та синхронічних описових дослідженнях. Беручи до уваги те, що повну історію перекладу в Україні ще не написано, діахронічні дослідження набувають особливого значення. Вони мають на меті виявлення динаміки еволюції принципів і підходів до перекладу в різні часи. Вони також можуть допомогти у доповненні портретів перекладачів, описі їхніх інтерпретативних позицій і, таким чином, бути корисними для розвитку відносно нової течії перекладознавства, яка вивчає переклад як вид літературної комунікації, зосереджуючи увагу на відносинах між учасниками цієї комунікації [24, с. 330].

Історичні перекладознавчі студії потребують продовження, адже без історії науки немає самої науки. Тепер вона здебільшого торкається імен видатних перекладачів та перекладознавців, які істотно збагатили українську культуру і науку. Імена І. Франка, М. Зерова, Г. Кочура, М. Лукаша гідно представлені в наукових розвідках Р. Зорівчак, В. Коптілова, М. Новикової, М. Стріхи та ін. Значним здобутком вітчизняної історіографії став виданий у 2006 р. у Львові бібліографічний покажчик «Григорій Кочур», до якого увійшли відомості про переклади майстра, його наукові та критичні статті і те, що написано про нього. Укладений колективом науковців під керівництвом Р. П. Зорівчак покажчик, безумовно, сприятиме подальшому розвитку кочурознавства – невід’ємної частини українського перекладознавства. Заслуговує на всіляке схвалення ініціатива харківських дослідників під керівництвом Л. М. Черноватого видати вибрані праці українського перекладознавця Олександра Фінкеля, який ще 1929 р. опублікував у Харкові свою книгу «Теорія і практика перекладу». На жаль, у радянські часи його наукова спадщина була незаслужено забута [10, с. 477].

Описові синхронічні дослідження, що базуються на даних порівняльного мовознавства, дали змогу вибудувати часткові (спеціальні) теорії відносно конкретних пар мов, які контактують через переклади (українська – англійська, українська – німецька, українська – французька, українська – іспанська). Результати таких досліджень украй важливі для практики перекладу, оскільки вони описують різні типи міжмовних відповідників на лексичному, граматичному, стилістичному та прагматичному рівнях [10, с. 486].

Переклад в Україні на початку ХХ ст. характерний діяльністю неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен), які володіли кількома мовами та перекладали з різних жанрів. Доля більшої частини з них була трагічною, оскільки комуністичний режим не пробачав найменшого вияву національного самовираження. У другій половині 1940х – на початку 1950х рр. відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська-радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Кінець 1950х – початок 1960х рр. – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. До відомих перекладачів епохи відносимо Бориса Тена, Миколи Бажана, Максима Рильського, Василя Мисика, Євгена Дроб’язка, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Дмитра Білоуса, Дмитра Паламарчука.

2.2. Переклад за часів незалежної України

У 80 – 90х роках розширилися дослідження в галузі часткових теорій перекладу, що мало на меті визначення основних моментів перекладацької діяльності в конкретному жанрі. Київська, Львівська та Сімферопольська школи сприяли пошукові та виявленню стилістичних інваріантів (домінант) деяких поетичних, фольклорних, драматичних, науково-технічних, публіцистичних та інформаційних жанрів. Головна мета цих досліджень полягає в тому, щоб ознайомити перекладачів з головними характеристиками певних жанрів, відтворення яких є необхідним для збереження жанру в перекладі. Стилістичний інваріант (або домінанта) жанру завжди охоплює постійні та змінні характеристики, вибір яких визначає індивідуально-авторський стиль. Тепер потрібно розширювати ці дослідження, щоб охопити множинність як художніх, так і офіційних, наукових та технічних жанрів        [24, с. 327].

Статус єдиної державної мови, наданий українській мові в 1989 р. і закріплений Конституцією 1996 р., передбачає її використання у ЗМІ, телекомунікаціях і рекламі, на національних та міжнародних конференціях    [26, с. 147].

Розширення сфер застосування української мови вимагає ретельного вивчення термінологічних та лексикографічних проблем перекладу. З’являються друковані або електронні словники, а також двомовні й багатомовні глосарії у військовій, інформаційній, економічній, екологічній та ін. галузях. Переклади текстів у згаданих галузях сприяють вирішенню проблеми дефіциту термінів [10, с. 490].

Термінологічні варіації, зумовлені зокрема наявністю численних термінів іноземного походження (головним чином англо-американського), свідчать, що українська термінологія перебуває на шляху становлення. Безперечно, жодна термінологія світу не є усталеною на 100 відсотків, у ній завжди існують постійні (узуальні) та непостійні (оказіональні) елементи. Питання полягає у співвідношенні цих двох типів елементів. Якщо постійні елементи домінують, можемо говорити про стабільність термінології. У протилежному випадку маємо нестабільність, що заважає адекватному перекладові спеціалізованих текстів. Головною метою термінологів і лексикографів є нормалізація термінології, уникнення занадто великої кількості іншомовних елементів       [10, С. 491 – 493].

Завдання українських перекладачів і тлумачів набагато полегшилося б, якби було створено великі сучасні словники найпоширеніших мов (французької, німецької, іспанської, італійської, арабської). Упродовж першого десятиліття існування незалежної України видано лише новий великий анло-український словник Миколи Балли [10, с. 498].

В умовах незалежного розвитку Україна відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних та письмових перекладачах. Якщо раніше переклад під час офіційних переговорів та міжнародних конференцій здійснювався лише з російської мови і на російську, то сьогодні переговори і конференції на президентському, урядовому та парламентському рівнях проводяться українською мовою, що вимагає дедалі більшої кількості перекладачів з різних мов на українську. Забезпечення належного рівня їхньої освіти можливе тільки в рамках широкої міжнародної співпраці. Перші кроки в цьому напрямі були досить плідними. Спільні європейські проекти Tempus, які об’єднали у 1994 – 2001 рр. партнерів з Києва, Запоріжжя, Ганновера, Гранади, Руана, Страсбура та Флоренції, сприяли модернізації навчальної бази підготовки усних і письмових перекладачів в Україні загалом та в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка зокрема. Мета проектів полягала у приведенні перекладацької освіти у відповідність міжнародним стандартам, які передбачають розподіл курсів для усних і письмових перекладачів. З 1996 р. студентам Київського університету пропонуються спеціалізації з письмового та усного перекладу, що відповідає змінам у навчальних планах. Це стало можливим завдяки створенню лабораторії усного перекладу, оснащеної відеоапаратурою і кабінами для синхронного перекладу. Вийшли друком навчальні посібники з усного перекладу, у яких подано основи перекладацького швидкозапису. Немає жодного сумніву, що кожний заклад, який дає освіту з усного перекладу, повинен мати сучасну технічну базу для забезпечення якості цієї освіти [10, с. 501].

Водночас письмові перекладачі, які спеціалізуються у науковій, технічній, комерційній та інформаційній галузях, можуть здобути належну освіту лише тоді, коли в курсах перекладу використовується комп’ютер. Нове програмне забезпечення на основі української мови дає змогу здійснювати прямий машинний переклад українською без проміжного етапу перекладу на російську мову [10, с. 499].

Сьогодні нагальною є потреба в інтенсифікації досліджень проблем усного послідовного та синхронного перекладу з української і на українську мову, так само як і проблем машинного (автоматичного) перекладу. Нинішній стан речей у галузі українського перекладу вселяє надію, що ці проблеми будуть розв’язані на рівні критеріїв ХХІ ст. [10, с. 505].

До сучасних тенденцій перекладу можна віднести активний процес утворення української термінології, з цим пов’язано складання словників. В умовах незалежного розвитку Україна відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних та письмових перекладачах. Якщо раніше переклад під час офіційних переговорів та міжнародних конференцій здійснювався лише з російської мови і на російську, то сьогодні переговори і конференції на президентському, урядовому та парламентському рівнях проводяться українською мовою, що вимагає дедалі більшої кількості перекладачів з різних мов на українську. Водночас письмові перекладачі, які спеціалізуються у науковій, технічній, комерційній та інформаційній галузях, можуть здобути належну освіту лише тоді, коли в курсах перекладу використовується комп’ютер.


ВИСНОВКИ

Українська перекладознавча традиція має довгу історію – дослідники вбачають її початок з часів Київською Русі, прослідковують її розвиток у подальших століттях, відстежують розквіт українського перекладу в ХІХ та ХХ століттях. У ході нашого дослідження ми розглянули основні етапи формування українського перекладознавства і, опираючись на отримані результати, можемо зробити наступні висновки.  

1. Зародження українського перекладознавства відбулося ще в ІХ ст., коли у 864 р. імператор Візантії надіслав грецьких монахів Кирила та Мефодія для проповідування християнства серед слов’янських народів. Вони почали свою діяльність зі створення алфавіту, відомого усьому світові як кирилиця, за допомогою якого переклали з грецької на церковнослов’янську декілька релігійних текстів, у тому числі Новий Завіт, Псалтир і молитовник. Після офіційного хрещення Русі в 998 р. з’явилася інша перекладна література, що мала на меті ознайомити нових християн з основами цієї релігії, її філософським підґрунтям, обрядами та звичаями.

Далі князь Ярослав Мудрий зібрав у новозбудованому Софійському соборі багато перекладачів (писців), які перекладали на старослов’янську мову. то була вже ціла перекладацька школа зі своїми молодшими й старшими, менш досвідченими й більш досвідченими перекладачами, імен яких у джерелах не вказано. В основному перекладалися тексти релігійного характеру. Однак у цей же період зустрічаються переклади книг цілком світського змісту, як, наприклад, «Повість про Акіра Премудрого» чи «Повість про Варлаама та Іосафа».

2. Не зважаючи на перенесення центру слов’янської культури до Москви, в Україні все ж перекладалися твори й надалі. У XV ст. з’являються нові редакції деяких книг Старого Завіту, а також Євангелія. Першим перекладом українською мовою вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане між 1556 і 1561 рр. Також поширювалися «духовні повісті» – непрямі переклади або адаптації латинських творів про королів-магнатів і страждання Христа, здійснені з польських версій. Поступово паралельно починають з’являтися приклади прямого перекладу з латинської мови. Є також підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Заснування митрополитом Петром Могилою Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки.

3. ХІХ ст., ознаменоване розширенням перекладацької діяльності в Україні, було епохою підвищення національної свідомості населення. Більшість тогочасних письменників були перекладами: І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, Л. Боровиковський, П. Ніщинський, С. Руданський, М. Старицький, П. Грабовський, В. Самійленко, М. Вовчок, М. Кропивницький. Протягом цього часу буле перекладено шедеври іноземної літератури, а також було здійснено перший в історії повний переклад Старого та Нового Заповітів українською мовою.

4. Переклад в Україні на початку ХХ ст. характерний діяльністю неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен), які володіли кількома мовами та перекладали з різних жанрів. Доля більшої частини з них була трагічною, оскільки комуністичний режим не пробачав найменшого вияву національного самовираження. У другій половині 1940х – на початку 1950х рр. відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська-радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Кінець 1950х – початок 1960х рр. – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. До відомих перекладачів епохи відносимо Бориса Тена, Миколи Бажана, Максима Рильського, Василя Мисика, Євгена Дроб’язка, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Дмитра Білоуса, Дмитра Паламарчука.

5. До сучасних тенденцій перекладу можна віднести активний процес утворення української термінології, з цим пов’язано складання словників. В умовах незалежного розвитку Україна відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних та письмових перекладачах. Якщо раніше переклад під час офіційних переговорів та міжнародних конференцій здійснювався лише з російської мови і на російську, то сьогодні переговори і конференції на президентському, урядовому та парламентському рівнях проводяться українською мовою, що вимагає дедалі більшої кількості перекладачів з різних мов на українську. Водночас письмові перекладачі, які спеціалізуються у науковій, технічній, комерційній та інформаційній галузях, можуть здобути належну освіту лише тоді, коли в курсах перекладу використовується комп’ютер.

Отже, узагальнивши результати нашого дослідження, можемо стверджувати, що переклад в Україні розвивався протягом довгих століть, і дослідження особливостей його становлення становить значний науковий інтерес серед науковців. У подальшому хотілося б провести більш ґрунтовне дослідження саме сучасного стану перекладу в Україні, оскільки ця тема є відносно мало висвітленою.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Наукові праці

1. Барвінський О. П. Куліш та І. Пулюй як перекладчики Св. Письма / О. Барвінський // Наша культура. – Варшава, 1937. – Кн. 4. – С. 177–183 с.

2. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Прогресс, 1979. – 398 с. 

3. Білоус Д. Про майстерність і культуру перекладу / Д. Білоус // Вітчизна. – 1951. – №4. – С. 138–157.

4. Венгренівська М. А. Творча майстерня перекладача : (збірка теоретичних розвідок) / М. А. Венгренівська, А. Д. Гнатюк.  – К.: Київ. ун-т, 2001. – 92 с.

5. Григорій Кочур і український переклад : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Київ – Ірпінь, 27–29 жовт. 2003 р. – К.; Ірпінь: Перун, 2004. – 280 с.

6. Журавська І. Леся Українка та зарубіжні літератури / І. Журавська ; АН УРСР, Ін-т л-ри. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – 195 с.

7. Зорівчак Р. Іван Франко – теоретик перекладу / Р. Зорівчак // Жовтень. – 1976. – № 8. – С. 127–130.

8. Зорівчак Р. П. Класик українського перекладознавства : (до 75-річчя професора Віктора Вікторовича Коптілова) / Р. П. Зорівчак // Studia Germanica et Romanica : Іноземні мови. Зарубіжна література. Методика викладання. – 2006. – Т. 3, №1. – С. 167–171.

9. Кисельов О. І. Павло Грабовський : Життя і творчість / О. І. Кисельов. – К.: Держлітвидав України, 1951. – 195 с.

10. Кияк Т. Р. Перекладознавство (німецько-український напрям) : підручник / Т. Р. Кияк, А. М. Науменко, О. Д. Огуй. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – 543 с.

11. Коломієць Л. Українські перекладачі «Гамлета» В. Шекспіра: Пантелеймон Куліш, Юрій Клен, Леонід Гребінка, Михайло Рудницький, Ігор Костецький, Григорій Кочур, Юрій Андрухович / Л. Коломієць // Ренесансі студії / НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка ; Класич. приват. ун-т. – Запоріжжя, 2009. – Вип. 12–13. – С. 163–188.

12. Коломієць Л. В. Перекладацька програма українських неокласиків у світлі теорії інтерпретативного перекладу // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. праць. – К., 2004. – Вип. 7, т. 8. – С. 133–140.

13. Корунець І. Біля витоків українського перекладознавства / І. В. Корунець. – Вінниця: Нова книга, 2008. – 512 с.

14. Лепкий Б. С. До питання про переклади ліричних поезій / Б. Лепкий // Теорія і практика перекладу. – К.:, 1991. – Вип. 17. – С. 161 – 171.

15. Москаленко М. Актуальність Кундзіча / М. Москаленко // Всесвіт. – 2004. – № 5–6. – С. 173–180.

16. Новикова М. А. Прекрасен наш союз : Литература – переводчик – жизнь. / М. А. Новикова. – К.: Рад. письменник, 1986. – 224 с.

17. Новикова М. Міфи та місія / М. Новикова. – К.: Дух і літера, 2005. – 432 с.

18. Рильський М. Т. Мистецтво перекладу : ст., виступи, нотатки / М. Рильський ; упоряд. і комент. Г. Колесника ; вступ. ст. Л. Новиченка. – К.: Рад. письменник, 1975. – 343 с.

19. Семенец О. Е. История перевода : (Средневековая Азия. Восточная Европа XVXVIII вв.) : учеб. пособие / О. Е. Семенец, А. Н. Панасьев. – К.: Лыбидь, 1991. – 386 с.

20. Стріха М. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням. – К.: Факт-Наш час, 2006. – 344 с.

21. Українська перекладознавча думка 1920-х – початку 1930-х років : хрестоматія вибр. праць з перекладознавства до курсу «Історія перекладу» для студ., що навчаються за спец. «Переклад» / [уклад. О. А. Кальниченко, Ю. Ю. Полякова, Л. М. Черноватий, Л. М. Карабан]. – Вінниця: Нова книга, 2011. – 504 с. – (Dictum factum).

22. Чередниченко О. І. Про мову і переклад / О. І. Чередниченко. – К.: Либідь, 2007. – 248 с.

23. Шевченкознавство в Харківському університеті : хронол. покажч. літ. (1882–1971) / Харк. держ. ун-т ім. О. М. Горького, Центр. наук. б-ка ; склала В. К. Мазманьянц. – Х., 1971. – 35 с.

24. Шмігер Т. В. Історія українського перекладознавтсва ХХ сторіччя. – К.: Смолоскип, 2008. – 342 с.

Довідкова література

25. Молочко С. Р. Українська література. Повний курс. Матеріали для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання. – Х.: Країна мрій, 2009. – 56 с.

26. Історія України. Комплексний довідник: 3-тє вид., доп. та перероб./Укладачі Воропаєва В. В., Губіна С. Л., Земерова Т. Ю., Коніщева С. Є., Сідорчук В. П., Скирда І. М. – Харків: ФОП Співак В. Л., 2011. – 488 с.


ДОДАТОК А

Перелік відомих українських письменників-перекладачів ХІХ ст.

Перекладач

Твори, які перекладав

1

Лев Боровиковський

Російська та польська література, «Світлана» Жуковського

2

Тарас Шевченко

Цикл «Давидові псалми», «Слово о полку Ігоревім»

3

Михайло Старицький

«Гамлет» Шекспіра, сербський народний епос, вірші Лермонтова, Пушкіна та Некрасова

4

Пантелеймон Куліш

П’єси Шекспіра, твори Гете, Шіллера, Байрона, Гейне, Старий і Новий Заповіти

5

Іван Франко

Твори Гомера, Софокла, Горація, Овідія, Данте, Шекспіра, Гете, Шіллера, Байрона, Гюго, «Мертві душі» Гоголя, поезії Пушкіна, Лермонтова, Некрасова

6

Леся Українка

Лірика Гейне, проза Гоголя та Горського, уривки з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричні пісні давнього Єгипту, гімни з давньоіндійської «Рігведи»

7

Павло Грабовський

Твори з мов народів Східної Європи, Америки та Російської імперії

8

Марко Вовчок

Романи Жуля Верна


ДОДАТОК Б

Принципи перекладу ліричної поезії за Богданом Лепким


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

23968. Римская литература, влияние греческой 22 KB
  Римская литература влияние греческой Первая традиционная литература. Этрусков свергли = республика – сумрачные века Усиливается влияние сельского элемента замедляется развитие письменности литература была только деловая не было развитой мифологической системы. Литература развивается быстрее и более интенсивно. Римская литература с самого начала уже эллинистична.
23969. Рим. Три специфические особенности римской литературы 11.86 KB
  Три специфические особенности римской литературы. а Первой отличительной чертой литературы в сравнении с греческой является то что это литература гораздо более поздняя и потому гораздо более зрелая. Рим мог воспользоваться уже готовыми результатами векового развития греческой литературы усвоить их достаточно быстро и основательно и создавать на этой основе уже свою собственную гораздо более зрелую и развитую литературу. С самого начала развития римской литературы чувствуется сильное греческое влияние.
23970. Римская литература, периодизация 21.5 KB
  – расцвет комедии длится до начала деятельности Цицерона. III Классический Золотой век а время Цицерона – расцвет прозы 8143 гг. б время Августа – расцвет поэзии 43 г.
23971. Римский фольклор 21 KB
  песни: свадебные застольные погребальные фесценнины – песни шуточного содержания связанные с обрядами плодородия.
23972. Римская комедия. Плавт 35.5 KB
  Писал паллиаты – комедии на греческий сюжет. Комедии греческого плаща. Брал сюжеты из греческой новоаттической комедии действие в греческих городах персонажи с греческими именами но использует римские реалии. Выбирает комедии которые будут интересны римлянам.
23973. Архаический период римской литературы. Первые авторы 23 KB
  Трагедии Впервые ввел драму на римский сюжет – претекстата. Ромул мифологический сюжет Кластидит исторический сюжет Больше всего прославился в комедии.
23974. Комедии Теренция 32.5 KB
  Комедии Теренция Публий Теренций Афр 195159 гг. Попал в Рим в качестве раба сенатора Теренция Лукана который входил в кружок Сципиона Младшего. Гуманизм Теренция спас его комедии от исчезновения. СВЕКРОВЬ Как видно из дидаскалии и из двух прологов комедия была поставлена при жизни Теренция трижды.
23976. Общая характеристика культуры эллинизма 26 KB
  Особенности искусства: влияние Востока интерес к быту и к частному человеку космополитизм Влияние востока на уровне религии: культ богини Тихэ случая культ Исиды сближается с Деметрой культ Осириса культ Кибелы В то же время в Грецию проникает иудаизм интерес к пышности роскоши изысканности – коринфский ордер. интерес к огромным сооружениям. Фаросский маяк Колосс Родосский огромные корабли интерес к дороговизне украшений симпатии к обожествлению правителей среди ораторов стиль азионизм – туманность речи. Интерес...