90045

Економічна соціологія. Соціологія праці та управління

Лекция

Социология, социальная работа и статистика

Предмет соціології праці та управління. Роль соціології праці та управління у вирішенні соціальноекономічних проблем. Становлення і розвиток її стимулювали такі чинники: бурхливий розвиток науки і техніки що створив умови впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво...

Украинкский

2015-05-29

141.5 KB

3 чел.

PAGE  13

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА Економічна соціологія. Соціологія праці та управління.

  1.  Суть і зміст економічної соціології.
  2.  Категорії економічної соціології.
  3.  Предмет соціології праці та управління.
  4.  Роль соціології праці та управління у вирішенні соціально-економічних проблем.

1.Суть і зміст економічної соціології.

Економічна соціологія є однією з наймолодших галузей соціологічної науки, що заявила про себе наприкінці 50-х років XX ст. у США у зв'язку з пошуком шляхів ефективного управління людським фактором як найціннішим ресурсом виробництва в умовах науково-технічного прогресу, ускладнення економічних відносин, загострення соціальних проблем. Становлення і розвиток її стимулювали такі чинники:

  •  бурхливий розвиток науки і техніки, що створив умови впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, результатом яких стали підвищення технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, інтенсифікація виробництва, зміна ролі людини у системі «природа — суспільство» тощо. Це породило багато проблем (організаційних, управлінських тощо), які мали економічний і соціальний характер;
  •  посилення впливу соціальної сфери на функціонування і розвиток економіки;
  •  підвищення ролі людини у розвитку суспільства;
  •  підвищення рівня освіти і культури економічно активного населення, що позитивно позначилося на соціальній активності працівників;
  •  розвиток соціологічного знання, зокрема структурно-функціонального підходу (Т.Парсонс, Н.Смелзер, К.Девіс), завдяки чому у проблемне поле соціології потрапили такі економічні елементи, як ринок, бізнес, конкуренція, власність, адміністрація, наймані робітники, у дослідженні яких почали використовувати соціологічні методи, методології, інтерпретаційні практики тощо;
  •  розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема досліджень промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності, соціології організацій, управління людським фактором, мотивації економічної поведінки, трудової мобільності тощо.

Усе це сприяло усвідомленню, що економічне життя функціонує не тільки завдяки дії об'єктивних законів суспільного розвитку, а й суб'єктивній діяльності людей. Отже, виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання про нові соціальні явища і процеси, накопичення специфічних наукових ідей, концепцій, факторів, вироблення нових підходів, методів дослідження соціально-економічної реальності.

Метою об'єднання економічної та соціологічної наук є подолання їх теоретичної обмеженості при вивченні соціальних систем і управлінні ними. Загалом економічну соціологію можна тлумачити як науку про взаємозв'язки економічної і неекономічної сфер суспільного життя. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає змогу суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості.

Економічна соціологія — галузь соціологічного знання, яка, інтегруючи соціологію та економічну науку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльність людей, досліджує закономірності економічного життя через призму соціологічних категорій.

Предмет економічної соціології охоплює:

закономірності взаємодії економічної і соціальної сфер суспільного життя,

соціальний механізм взаємозв'язку економічного та соціального розвитку, соціально-економічні відносини,

розвиток економіки як соціального інституту.

Об'єктом економічної соціології є взаємодія економічної і соціальної сфер життєдіяльності суспільства, соціальних та економічних процесів. Процес становлення економічної соціології ще незавершений, тому розширення й уточнення її предметного поля, напрямів і методів досліджень тривають.

Місце і роль економічної соціології обумовлене її функціями, серед яких найважливіші:

  •  теоретико-пізнавальна (реалізується через дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя);
  •  прогностична (визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя);
  •  управлінська (забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя);
  •  соціальна (забезпечення економічної соціалізації індивіда, його інтеграції у життя суспільства);
  •  світоглядна (формування соціально-економічного світогляду у всіх учасників економічного життя).

2. Категорії економічної соціології.

Як і кожна наука, економічна соціологія має власний категоріально-понятійний апарат, який використовується для опису і пояснення об'єктів дослідження. Погляд на економіку як на соціальний процес обумовлює багаторівневу систему категорій економічної соціології. Структуру найголовніших із них утворюють загальнонаукові і загальносоціальні, специфічні категорії і поняття.

Загальнонаукові категорії («структура», «функції», «процес», «механізм», «елемент», «зв'язок», «стійкість», «мінливість», «розвиток» тощо) запозичені із загальної методології і відображають зміст процесів, що відбуваються на межі економіки і суспільства. В економічній соціології вони використовуються як засіб опису економічної і соціальної сфер, соціального механізму регулювання економіки й окремих соціальних механізмів, для виокремлення й аналізу специфічних «підсистем» суспільства (соціально-територіальної, соціально-професійної, соціально-управлінської тощо).

Загальносоціальні категорії мають міждисциплінарний характер. Вони запозичені економічною соціологією з різних наук соціально-економічного та гуманітарного напрямів, зокрема з економічної теорії («власність», «продуктивні сили», «виробничі стосунки»», «засоби виробництва», «розподіл», «обмін», «споживання» тощо); філософії («суспільна свідомість», «суспільні відносини»); соціальної психології («колектив», «особистість», «мотивація», «ідентифікація», “адаптація», «конформізм», «конфліктність» тощо); соціології (взаємодія, соціальна група, соціальна структура, соціальна організація, соціальна мобільність, соціальний статус, соціальна роль, соціальний престиж); соціології праці (зміст, характер, умови праці, ставлення до праці, трудова поведінка, мотивація праці тощо).

Специфічні категорії економічної соціології виникли і розробляються у межах економічної соціології і відображають її бачення суспільного життя. Такими категоріями є: «соціальний механізм регулювання економіки», «соціальні механізми регулювання соціально-економічних процесів», «економічна свідомість», «економічне мислення», «економічна культура», «економічний інтерес», «соціально-економічний стереотип», «економічна поведінка».

Основні категорії економічної соціології потребують окремого розгляду.

1. Економічна сфера цілісна підсистема суспільства, головним призначенням якої є виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей.

Вона охоплює багато складних підсистем, які утворюють сектори економіки: первинний (промисловість); вторинний (сільське господарство); третинний (послуги). Взаємодія підсистем відбувається завдяки перетину їх функцій, через взаємодію їх соціальних інститутів та організацій. Економічна сфера взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи. Вона виконує в суспільстві генетичну, ціннісно-нормативну, виховну, інтегративну, регулятивну, творчу, адаптаційну функції.

2. Соціальна сфера економічної життєдіяльності суспільства сфера підтримання життя, задоволення різноманітних людських потреб привласненням матеріальних умов існування та життєдіяльності.

Йдеться про привласнення (засвоєння й оволодіння) предметно-речових засобів (матеріальних, духовних, інформаційних) і умов відтворення людини (природних, територіальних, соціальних, культурних).

Для розуміння соціальної сфери важливе те, що ці соціальні процеси відбуваються між індивідами, групами, спільнотами, які мають у суспільстві різний соціально-економічний статус (високий, середній, низький), займають різне місце у суспільній організації праці (керівники і підлеглі), різняться за відношенням до власності (підприємці, наймані працівники), засобів виробництва (фізична і розумова праця), джерелами (прибуток, заробітна плата, пенсія) і рівнем доходів (багаті, бідні, злиденні) тощо. У цьому розумінні соціальна сфера віддзеркалює найважливіший аспект суспільного життя — соціальну нерівність.

На межі економічної і соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально-економічні процеси, ядром і суб'єктом яких є людина — особистість як елемент соціальних спільнот (професійних, демографічних, територіальних, етнічних та ін.), включена у систему економічних і соціальних відносин (діяльність щодо виробництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також міжгрупові соціальні взаємодії.

3. Соціально-економічні відносини відносини між людьми, групами людей щодо матеріальних речей, обставин, проблем: виробництво, розподіл, обмін, володіння, використання, споживання.

У системі соціально-економічних відносин можна виокремити чотири великі групи.

  1.  виробничі відносини, які виникають у процесі виробництва матеріальних засобів до життя (відносини власності на засоби і результати виробництва; відносини між різними соціальними групами, які посідають неоднакове місце у виробництві; організаційно-управлінські і технологічні відносини);
  2.  розподільчі відносини, що виникають з приводу розподілу в суспільстві каналів доступу до життєвих благ і способів їх привласнення. Ці канали доступу і способи привласнення нерівноцінні, тому сутність розподільчих відносин полягає у забезпеченні соціальним суб'єктам найрізноматніших позицій у системі розподілу соціальних благ. Окремої сфери, яка б концентрувала розподільчі відносини, не існує. Ці відносини безпосередньо вплетені у виробництво, обмін, споживання;
  3.  обмінні (купівлі-продажу, попиту-пропозиції) відносини. Такими є переважно ринкові відносини між продавцями, покупцями і посередниками. Сферою відтворення цих відносин є система торгівлі, комерції, бізнесу. Як правило, обмінні відносини опосередковуються грішми, грошовим способом привласнення, рідше відбувається прямий обмін продуктами (бартерна торгівля);
  4.  відносини у сфері споживання, які виникають задля задоволення безпосередніх потреб людей як споживачів. Це практичне, цілеспрямоване, зумовлене потребами ставлення індивідів до засобів задоволення своїх потреб, інтересів, що передбачає їх наявність й уміння користуватися ними.

Загальною ознакою соціально-економічних відносин є суб'єктність — наявність носія, котрий їх створює, реалізує, підтримує, регулює, психологічно забарвлює, наділяючи їх суб'єктивним сенсом (мотивацією, метою, емоціями, оцінками тощо).

Основними соціальними функціями економічних відносин є а) забезпечення й обслуговування руху матеріального багатства в суспільстві (вироблення, використання і повернення його у природу), б) відтворення й утвердження людини як носія суспільних відносин, в) майнове розшарування суспільства, г) організація і стабілізація спільного життя людей.

Зміст економічних відносин становлять відповідні діяльність і поведінка людей, що є виявом їхнього економічного життя. Тому їх зміст розкривається через категорії «економічне життя», «економічна діяльність», «економічна поведінка».

4. Економічне життя відбувається переважно в економічній сфері суспільства, де люди взаємодіють насамперед як економічні суб'єкти, наділені певними інтересами, цілями. Рушіями його є економічні інтереси індивідів, груп, об'єднань.

Економічне життя — частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою, предметною і цілеспрямованою економічною діяльністю людей щодо виявлення, узгодження, реалізації їх соціально-економічних інтересів у процесі господарської діяльності, виробництва матеріальних благ і послуг, ведення домашнього господарства.

Економічне життя суспільства охоплює соціальні суб'єкти, їх потреби та інтереси, відносини й діяльність, економічні інтереси і норми, свідомість і культуру тощо. Воно виявляється в багатоманітних формах: виробленні й реалізації соціально-економічних програм, соціально-економічного курсу, організуванні та функціонуванні економічних систем, економічних інститутів і норм, які впливають на соціально-економічну активність людей, тощо.

Економічне життя обумовлюється насамперед економічними і соціальними чинниками. Воно тісно пов'язане з найрізноматнішими формами економічної діяльності й економічної поведінки.

5. Економічна діяльність — сукупність дій, актів індивіда, через які він безпосередньо реалізує свої економічні інтереси і за допомогою яких досягає господарських цілей.

Відображаючи суб'єктивну сторону економічної діяльності, економічна поведінка об'єднує всі форми активності (вчинки, дії тощо), які супроводжують діяльність щодо реалізації економічних інтересів.

6. Економічна поведінка система цілеспрямованих, взаємопов'язаних дій і вчинків, що їх здійснюють люди в соціальній і економічній сферах.

Відбувається вона під впливом їх особистих і групових інтересів для задоволення своїх потреб; спрямована на ініціативне (добровільне, самостійне) виробництво різноманітних товарів і послуг, зорієнтована на одержання користі (вигоди, винагороди, прибутку) від їх обігу; обумовлена об'єктивними процесами, економічними інтересами та економічним мисленням. У кожному історичному періоді розвитку суспільства економічна поведінка наповнюється якісно новим змістом.

Поширеними видами соціально-економічної поведінки є:

а) демографічна поведінка (пов'язана зі збереженням і відтворенням життя);

б) міграційно-мобільна поведінка (виявляється у зумовлених особистими інтересами переміщеннях працівників між сферами зайнятості, галузями, підприємствами, регіонами, населеними пунктами);

в) поведінка у сфері освіти (виражається у виборі професії, форм спеціального навчання, способів підвищення кваліфікації, ефективності засвоєння знань);

г) професійно-трудова поведінка (характеризується ставленням до праці, дисципліною, якістю праці, відповідальністю, творчою ініціативою);

ґ) особистісно-господарська поведінка (виражає суб’єктивний аспект діяльності населення у приватному секторі економіки);

д) господарська поведінка (участь працівників в управлінні трудовою діяльністю, залучення їх до розпорядження фондом робочого часу і засобами виробництва, розподілу матеріальних благ у виробничих колективах);

е) інноваційна поведінка (система дій і вчинків у процесі впровадження нововведень. Характерними для неї є цілеспрямованість, умотивованість, цілісність, ефективність, організованість тощо).

Економічна поведінка працівників впливає майже на всі елементи економіки. Одні її типи пов'язані з підвищенням їх творчої ініціативи, трудової активності, пошуком резервів виробництва, інші — зі зниженням продуктивності праці, диспропорціями, уповільненням розвитку.

Соціальне регулювання поведінки працівників передбачає певний рівень економічної культури суспільства, виробників, споживачів, управлінського персоналу.

7. Економічна культура стала система цінностей, норм, стереотипів поведінки, культурних еталонів, традицій, звичаїв та умінь, які регулюють економічну поведінку людей і відтворюють домінуючі в суспільстві зразки, моделі соціоекономічної діяльності.

Економічна культура охоплює лише ті цінності, норми, потреби, які виникають з потреб економіки і суттєво впливають на неї. Вона більше, ніж інші види культур, орієнтована на управління поведінкою людей, спонукає їх до певних дій.

Економічна культура виконує такі функції:

соціальної пам'яті (виокремлює цінності і норми, необхідні для подальшого розвитку економіки);

регулюючу (є одним із механізмів управління соціально-економічною поведінкою);

акумулюючу (накопичує еталони економічної діяльності, інноваційної активності, наприклад, забезпечує збереження традицій економічної взаємодопомоги, освоєння кращих елементів прогресивних трудових моделей тощо);

транслюючу (передає цінності та норми, які є основою трудового процесу, процесів споживання, розподільчих та інших економічних дій і відносин);

креативну (оновлює цінності і норми, що регулюють розвиток економіки, презентує нові економічні уявлення, нові зразки поведінки).

Зміни в економічній культурі відбуваються повільно, під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів.

До внутрішніх факторів відноситься економічна свідомість, яка ґрунтується на систематизованих наукових знаннях, свідомому використанні соціально-економічних законів.

8. Економічна свідомість погляди, потреби, інтереси, ідеї, уявлення і переконання стосовно економічних процесів і явищ, ставлення до власності тощо.

З економічною свідомістю пов'язане економічне мислення, яке ґрунтується на економічній практиці.

9. Економічне мислення — система поглядів індивіда на закономірності економічного розвитку, сутність економічних явищ, процесів і причини їх виникнення; діалектичне поєднання і взаємодія економічних знань, ідей, теорій тощо в економічній системі.

Економічне мислення є структурним елементом мислення людини взагалі. Зміст економічного мислення людини залежить від типу існуючих суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, культурних), особливостей законодавчої бази, умов її життя, місця у соціальній структурі та ін. Визначальним його фактором є характер існуючих відносин власності. Правильне економічне мислення забезпечує раціональне управління діями людини на робочому місці, підприємством (об'єднанням), галуззю, національним господарством.

Залежно від творчого потенціалу економічне мислення може бути шаблонним (ухвала рішення на рівні здорового глузду) і творчим (вироблення нових методів у розв'язанні завдань, досягнення мети, критичний підхід до існуючих економічних форм тощо). Економічне мислення перебуває у діалектичній взаємодії з економічною практикою, взаємообумовлюючись і взаємозбагачуючись. Визначальним чинником цієї взаємодії є економічна практика. Економічне мислення не менш активно впливає на практику, стимулюючи економічну діяльність людей, реалізуючись у ній.

Пізнанню корінних стимулів економічної діяльності й економічної поведінки людей сприяє розкриття їх економічних інтересів.

10. Економічні інтереси усвідомлені економічні потреби людей, колективів, соціальних верств і класів, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені їх місцем у суспільному поділі праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею.

Економічні інтереси спонукають людину (групу, спільноту) до певної соціально-економічної діяльності, сприяють узгодженню взаємодії індивідів, груп, верств, відображають роль конкретних суб'єктів у системі суспільного поділу праці, є рушійною силою розвитку економічних відносин. Вони є об'єктивними, належать реальним суб'єктам економічних відносин, їх структура настільки різноманітна, наскільки різноманітні суб'єкти господарських відносин. Вони змінюються із зміною ролі їх носіїв у суспільному поділі праці.

Економічні інтереси є найконкретнішою формою вияву відносин економічної власності. Відповідно до основних типів власності (приватної, колективної, суспільної) розрізняють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси.

11. Економічна соціальна роль виконувані соціальними суб'єктами функції, обумовлені їх місцем у системі економічних відносин, пануванням певного типу економічних відносин.

Економічні ролі залежать від системи власності, методів управління економікою, умов економічної мобільності тощо. Аналіз економічних ролей різних соціальних суб'єктів пов'язаний зі з'ясуванням категорії «економічна активність».

12. Економічна активність вияв індивідуальності, самореалізації особистості у сфері виробництва, обміну і споживання, рівень її економічної взаємодії із зовнішнім середовищем.

Цілісне пізнання взаємодії економічної і соціальної сфер суспільного життя, соціально-економічних відносин, економіки як соціального інституту можливе за комплексного використання категорій економічної соціології.

3. Предмет соціології праці та управління.

Соціологія праці й управління в колишньому СРСР.

У радянській соціологічній науці не було розроблено такого напрямку, як економічна соціологія, оскільки офіційно визнавалася лише одна теоретична економіка: марксистсько-ленінська; усі інші альтернативні спроби розвитку теорій такого роду узагальнення були загалом неможливі й заборонені. Тому економічна соціологія розповсюджена в західному світі і лише починає свої перші кроки в Україні. Натомість в колишньому СРСР достатньо активно розробляли соціологію праці й управління як емпіричну соціологічну дисципліну з яскраво вираженим прикладним застосуванням. Навіть у визначеннях соціології праці й управління у словниках радянського періоду відверто акцентувалось на її значенні насамперед для зростання продуктивності праці в соціалістичній економіці.

В радянські часи соціологія праці й управління була зосереджена передусім на вивченні таких проблем:

підготовка молоді до праці, її професійне самовизначення як основного резерву робочої сили і трудових ресурсів;

професійний добір, підготовка і розстановка кадрів;

матеріальне і моральне стимулювання;

формування трудового колективу, посилення його виховного впливу;

організація соціалістичного змагання, роботи бригад комуністичної праці тощо;

зміцнення трудової дисципліни і т.ін.

Зміна дослідницьких орієнтацій в сучасній соціології праці й управління.

Уже самий перелік цих напрямів дає уявлення про утилітарне, суто практичне призначення соціології праці й управління у радянському суспільстві. Звичайно, у кожному суспільстві підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва є одним з основних напрямів економічної політики держави. Але за соціалізму досягнення цієї мети виступало самоціллю і супроводжувалось величезними людськими втратами та визискуванням робочої сили. Так, за часів Сталіна найдешевшою робочою силою були засуджені й репресовані, на багатьох велетенських новобудовах працювали в'язні (згадаймо хоч би будівництво Біломорського каналу або будови в Сибіру). Нині відбувається процес очищення вітчизняної соціології від ідеологічних нашарувань, формування її понятійно-категоріального апарату і концептуальної схеми, зміна її загальної орієнтації із забезпечення за всяку ціну високих виробничих результатів на досягнення ефекту за рахунок перебудови і вдосконалення усієї економічної системи, у центрі якої стоятиме людина.

Отже, соціологія праці й управління — це галузь соціології, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його інститути, а також соціальні спільноти у сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. У соціології праці й управління предметом першої є соціально-трудові процеси і відносини назагал, а другої — управління ними. Якщо притримуватись цього визначення, то у предметі цієї соціологічної науки можна вирізнити п'ять складових:

  •  суб'єкти праці;
  •  соціальні інститути у сфері праці;
  •  соціально-трудові відносини;
  •  соціально-трудові процеси;
  •  соціальне управління ними.

Суб'єкти праці — це ті соціальні верстви, групи, спільноти й окремі люди, які беруть участь у трудовій діяльності (підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різняться своїм соціальним станом, місцем і роллю в трудових колективах. Усі вони мають різні кваліфікацію, трудовий досвід, соціальне становище, рівень і канали одержання прибутків, нарешті інтереси, які не завжди збігаються. Останнє може виступати (а на думку марксистів, є обов'язковою причиною) виникнення конфліктів (у марксистському варіанті — загострення класової боротьби).

Соціологія праці й управління оперує такими категоріями:

  1.  Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його буття. Праця є одночасно способом освоєння природи людиною, праця є засобом формування і розвитку особистості, оскільки людина, впливаючи на природу, використовує її для задоволення своїх потреб, змінює й свою власну природу, розвиває здібності та нахили, формує себе як особистість; праця є визначальним чинником формування соціальної структури суспільства, оскільки люди у процесі трудової діяльності об'єднуються, утворюючи певні соціально-професійні, соціально-психологічні та інші групи.
  2.  Процес праці—включає в себе доцільну діяльність людини (сама праця), предмет праці, тобто те, на що спрямована діяльність, знаряддя виробництва, якими людина впливає на предмет праці.
  3.  Організація праці - форми, способи і порядок поєднання живої і предметної праці.
  4.  Умови праці — сукупність соціально-економічних, санітарно-гігієнічних, організаційних та соціально-побутових чинників, які впливають на працездатність і здоров'я працівника. Умови праці можуть бути нормальні і шкідливі. За нормальних умов праця не шкодить здоров'ю людини. Шкідливі умови праці небезпечні для здоров'я людини і нерідко ставлять під загрозу саме людське життя.
  5.  Зміст праці — узагальнена характеристика процесу праці. Основними елементами змістовності праці, якщо її розуміти як соціально-психологічну структуру трудової діяльності, є: мета, стимули до праці, ставлення до праці, мотиви праці, цінності і ціннісні орієнтації.
  6.  Трудовий колектив — це добровільне соціально-політичне і економічне об'єднання людей для спільних дій заради досягнення особистісно-цінних
  7.  суспільно-корисних цілей, які пов’язані єдністю інтересів, оформленні структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідності. Трудовий колектив найважливіша характеристика суспільної праці, його слід розглядати як соціальну організацію і соціальну спільноту.

Основні проблеми соціології праці й управління:

І. Конфлікти в економічній сфері.

У радянській соціології конфлікти; пов'язані з трудовою діяльністю суб'єктів праці, не ставали предметом спеціального аналізу. Положення про безконфліктність соціалістичного суспільства загалом гальмувало дослідження тих суперечностей, які виникали і у сфері економіки. Якщо й визнавалось існування напруженості, конфліктів та боротьби носіїв несумісних інтересів у галузі виробництва, то лише як притаманних капіталістичному суспільству.

ІІ. Явище відчуження та його елементи.

Н.Смелзер вказує, що відчуження — феномен усезагальний. Явища відчуження, що з'явилися на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві не лише не зникають, а посилюються і прибирають різних форм.

Смелзер підкреслює, що вплив різних типів технології і організації праці на робітника являє собою величезний інтерес для соціологів. Наслідок цього впливу — процес відчуження — передбачає три елементи:

  •  почуття безпорадності (робітникам не належать інструменти, якими вони користуються; вони не придбають необхідні ресурси і не продають вироблені ними товари);
  •  почуття безсенсовності своєї праці (у виготовлення кінцевого продукту робітник вносить лише одну операцію, наприклад, встановлює електропроводку для освітлення автомобіля; він часто-густо не має контактів з іншими робітниками;
  •  почуття відстороненості (у багатьох професіях втрачається можливість «просунутись» на службі, проводити свій час із колегами у праці; робітник не відчуває гордості і задоволення від процесу творення).

В.Блаунер унаслідок аналогічних досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а радше соціальні структури, які складаються у різноманітних трудових обставинах. Він вивчав ситуації у чотирьох різних галузях американської промисловості: автомобільній, текстильній, хімічній та поліграфічній, маючи на меті з'ясувати, де є найбільше відчуження робітників. Найвищий рівень відчуження спостерігався серед робітників автомобільної промисловості, найнижчий — серед друкарів. Перші з них, працюючи на конвеєрах, лише незначною мірою контролюють умови своєї праці; вони практично дуже мало відповідають за кінцевий результат праці, позбавлені можливості спілкуватись один з одним у робочий час. Їхні профспілки дбають лише про підвищення заробітної платні і поліпшення умов праці. Натомість друкарі належать до профспілки, яка має давню історію; вони самі визначають режим праці й наочно бачать наслідки своєї роботи, відчувають задоволення, перетворюючи рукопис у видрукований продукт: книжку, брошуру, альбом репродукцій, придатний для широкого розповсюдження.

Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об'єднання, заводи, банки, ринки, трудові колективи, профспілки тощо. Вони забезпечують усю сукупність виробничих зв'язків у суспільстві, одночасно з'єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої, чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціального інституту порушується, а зв'язки з соціальним середовищем набирають викривленого або неповного характеру, з'являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних інститутів стає причиною існування «тіньової економіки», виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки, тягне за собою корумпованість як господарського, так і управлінського апарату. Ці явища особливо болюче даються взнаки під час «перехідного періоду» — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринково орієнтовану систему вільного підприємництво, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітарних країн разом з Україною.

ІІІ. Соціально-трудові відносини.

Соціально-трудові відносини складаються на виробництві між суб'єктами — представниками різних соціальних спільнот і груп. Цей тип відносин, у соціології кваліфікують як відносини рівності і нерівності між працівниками та соціальними групами (наприклад, між підприємцями та робітниками).

Розрізняють соціально-трудові відносини в капіталістичній економічній системі, демократично-соціалістичній та комуністичній радянського типу. В першій з них, капіталістичній, підприємець є головною дійовою особою і встановлює свої правила взаємовідносин із працівниками. На перших етапах існування капіталістичної системи уряд не втручався у справи підприємців. Але з часом, коли розвиток вільного підприємництва породив жорстоку експлуатацію найманої праці, уряд посилив контроль зо діяльністю капіталістів, запровадивши заходи для соціального захисту громадян, перерозподілу прибутків через оподаткування, обмеження монополізації ринку (антитрестівське законодавство).

У демократичних країнах соціалістичної орієнтації акцент ставиться на суспільній власності на засоби виробництва та розподіл товарів. У цих країнах, як звичайно, можливе й існування приватної або змішаних форм власності, але пріоритетне місце займає державна власність (принаймні націоналізація охоплює основні стратегічні висоти господарства). Відповідно й економічна політика держави позначена більшим втручанням в економічне життя і суворішою регламентацією підприємництва, а також соціальним захистом практично всіх верств населення, яке працює. «Шведська модель» демонструє найвищий здобуток оптимального поєднання інтересів підприємництва і найманої праці, який втілюється в один із найвищих у світі стандартів життя.

Комунізм радянського типу являє собою систему, де вся власність є суспільною (за рідкісними виїмками). У працях Маркса передбачено, що комуністичне суспільство має бути суспільством усезагального добробуту, без експлуатації, що в ньому житимуть вільні трудівники і при тому не буде протиріч між розумовою і фізичною працею.

Насправді ж «комуністична економіка» (насамперед радянська) визначалась повним політичним пануванням одної партії, суворим контролем, довгостроковим плануванням (п'ятирічні плани), а не стихією вільного ринку. Держава тут виступала повним власником, регламентуючи всі види виробничої діяльності і трудову поведінку кожного трудівника. Не заперечуючи, що така система спромагалася на підняття економіки і досягнення окремих високих економічних результатів.

IV. Соціальні процеси в сфері праці.

Під соціальними процесами у сфері праці соціологи розуміють функціонування і зміни станів соціальних груп, колективів і окремих робітників — суб'єктів економічної діяльності. В їх структурі виділяються:

сама праця (у сфері якої виникають усі соціальні явища і процеси, що становлять предмет соціології праці; отже, праця є базовим соціальним процесом);

трудова адаптація (тобто пристосування до виробничого середовища);

трудова мобільність (тобто пересування усередині соціальних груп, трудових колективів та між ними; вона враховує також плинність кадрів на виробництві);

відносини співробітництва або конкуренції, суперництва і конфліктів між суб'єктами економічної сфери).

Види соціальних процесів:

  •  Адаптація (пристосування до виробничого середовища);
  •  Співробітництво;
  •  Суперництво;
  •  Конфлікти та ін.

V. Управління соціально-трудовими процесами і відносинами.

Соціальне управління соціально-трудовими процесами і відносинами передбачає їх планування і регулювання. В його структурі можна виділити такі складові:

  •  вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;
  •  використання різноманітної інформації у процесі управління;
  •  вироблення певних методів та стилів керівництва;
  •  забезпечення самоврядування і виробничої демократії,
  •  планування процесів соціального розвитку трудового колективу (виховної, культурно-масової, спортивної роботи, удосконалення соціально-психологічного клімату, зміцнення дисципліни праці, заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я трудівників тощо).

VІ. Менеджмент і вдосконалення трудової діяльності.

В умовах перехідного періоду до ринково орієнтованої економіки широкого розповсюдження набуває менеджмент (від англ. — управління, керівництво). А.Хоронжий і Ю.Пачковський зазначають, що менеджмент — це міждисциплінарна наука, яка поєднує економічний, соціальний, політичний, організаційний, правовий, психологічний та інші підходи до керування виробництвом. Крім загальних політико-економічних чи соціально-філософських теорій менеджменту, існують прикладні теорії організації і управління, спрямовані на вироблення конкретних підходів щодо раціоналізації та вдосконалення управління.

Інші вітчизняні соціологи наводять приклади, коли менеджмент дає змогу суттєво поліпшити виробничу діяльність та взаємини її суб'єктів. Це «менеджмент участі» (у США робітники обговорюють з адміністрацією деякі управлінські рішення), «соціотехнічні системи» (бригадні форми організації праці, наприклад, у Швеції на підприємствах автомобілебудування «Вольво», які надають групам робітників повноваження щодо визначення режиму і графіку праці, можливості обміну робочими місцями тощо), «гуртки якості» (в Японії такі гуртки виробляють пропозиції щодо поліпшення виробництва, є відповідальними за статистичний облік якості продукції) і т.ін.

Предмет соціології праці й управління і предмет менеджменту, як бачимо, взаємно перехрещуються, але не є повністю тотожними. Менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. До сфери його дії належать:

визначення цілей і завдань управління, розробка конкретних заходів для їх досягнення;

розподіл завдань на окремі види операцій;

розподіл робіт і координація взаємодії різних підрозділів усередині організації;

удосконалення формальної ієрархічної структури на виробництві;

оптимізація процесів прийняття рішень;

пошук адекватної (тобто відповідної) мотивації діяльності;

виявлення найефективніших стилів керівництва та ін.

4. Роль соціології у дослідженні економічних процесів у сучасній Україні.

Проблематика досліджень вітчизняної соціології праці й управління.

Соціологія праці й управління нині досить продуктивно розвивається в Україні. Соціологи беруть участь у різноманітних дослідженнях економічної сфери, насамперед економічної свідомості і поведінки окремих соціальних спільнот-суб'єктів економічної діяльності і населення загалом. Найактуальнішою проблематикою досліджень вітчизняних соціологів є виявлення ставлення респондентів до напрямів і форм економічних перетворень, шляхів виходу з економічної кризи, ставлення до ринку, розвитку підприємництва, до процесів приватизації, ціноутворення, до особистого достатку тощо.

Харківський соціолог О.Якуба підкреслює, що суттєвий вплив на економічну поведінку і свідомість має загальний кризовий стан суспільства, який позначений неврівноваженістю, невизначеністю, суперечливістю і непередбачуваністю. Усе це, безперечно, відбивається і в суперечливості свідомості та діяльності людей. Серед основних тенденцій, виявлених у ході конкретно-соціологічних досліджень, О.Якуба виділяє такі:

  •  розрив між позитивним сприйняттям ідей економічних перетворень і оцінкою явищ, пов'язаних з їх практичною реалізацією (наприклад, лояльне ставлення до підприємництва «взагалі», але доволі недоброзичливе до існуючих його форм, розуміння необхідності зв'язку розвитку економіки з приватною власністю, але стримане ставлення до можливості «жити за рахунок найманої праці»);
  •  протиріччя між орієнтацією і реальною поведінкою (небажання, а часто і невміння реалізувати на практиці нові форми економічної діяльності, схвалені і сприйняті на словах);
  •  суміщення позитивної оцінки нових форм господарської діяльності і нерозвинутості якостей, необхідних для участі в них;
  •  розповсюдженість зневіри в успіх докорінних якісних змін і песимізму в масових настроях багатьох людей, посилених кризовими явищами;
  •  посилення тенденції високої оцінки спокійного, безпроблемного життя, відпочинку і дозвілля на противагу цінностям духовного життя, розвитку і реалізації своїх здібностей;
  •  поділ населення на три групи за їх ставленням до ринку:

а) за повний перехід до ринку (у 1994 р. за це висловились 29,7% опитаних);

б) за часткові заходи у цьому напрямку (21,5% відповідей),

в) за необхідність повернений до колишніх відносин (відповідно 31,1%);

  •  зменшення кількості людей, які виступають проти приватизації і підприємництва (опоненти цих процесів і явищ, як звичайно, належать до старших вікових груп: 71% пенсіонерів виступають за «наведення порядку», 51% — за контроль над підприємництвом, 23% — за нормований розподіл продуктів;
  •  структуризація населення з виділенням певних соціальних груп, які підтримують або заперечують орієнтацію на перехід до ринку (серед прибічників ринку — насамперед підприємці, комерсанти, студенти, військовослужбовці, керівники, спеціалісти, кваліфіковані робітники, серед противників — передусім колгоспники, працівники низької кваліфікації, пенсіонери, особи з неповною середньою освітою),
  •  суперечливість масової свідомості у ставленні до співвідношення ринкових важелів і державних заходів (коли одна й та ж людина визнає необхідність переходу до ринку, але водночас вимагає державного контролю над цінами);
  •  суперечливість свідомості населення у питаннях про соціальну справедливість (третина опитаних дотепер вважає, що несправедливим є стан, коли одні одержують забагато, а інші — замало, водночас 47% зазначають, що без значної різниці у платні не може бути зацікавлення у праці),
  •  розповсюдженість споживацьких настроїв (більшість опитаних переконана, що не самі вони, а держава повинна розв’язувати їхні життєві проблеми).

Явища відчуженості в сучасній Україні.

Досить поширеними в сучасній Україні є явища відчуженості. Вони проявляються у настроях байдужості, підвищеного прагматизму (1994 р. 53% опитаних заявило, що їм байдуже, якою є економічна система, важливим є лише те, щоб вона забезпечувала високий рівень життя). Понад половину дорослого населення країни тією чи іншою мірою не задоволена своїм становищем у суспільстві, 3/5 не задоволені тим, що вони одержують від суспільства. Висновок О.Якуби є досить тривожний: на її думку, соціальне відчуження в Україні є характерним нині для усіх соціальних груп населення. Це може спровокувати почуття підвищеної тривоги, наростання песимістичних настроїв і конфліктних ситуацій.

Усі ці явища й тенденції, виявлені соціологами, мають послужити владі й уряду України для розроблення дійовішої та ефективнішої економічної політики, прискорення радикальних реформ і процесів приватизації, заходів, спрямованих на соціальний захист найбільш вразливих верств населення. Сліпе копіювання іноземних моделей економічного розвитку без урахування специфіки посттоталітарного стану навряд чи наблизить Україну до успіху. За допомогою соціології має бути обраний самобутній шлях до процвітання і добробуту, опертий на кращі традиції минулого та реалії сьогодення.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

76623. Россия в первой мировой войне 27.5 KB
  Между Австрией и Сербией разгорелся международный конфликт в котором Россия стала поддерживать Сербию а Германия приняла сторону Австро-Венгрии. Германия объявила войну России как ответный шаг на начавшуюся мобилизацию российских войск. Германия сконцентрировав основные силы на Восточном фронте провела весенне-летнее наступление в результате которого Россия потеряла все завоевания 1914 г.
76624. Февральская буржуазно-демократическая революция 31 KB
  Поскольку революция 1905-1907 гг. не решила экономических, политических и классовых противоречий в стране, то она явилась предпосылкой февральской революции 1917 года. Участие царской России в первой мировой войне показало неспособность ее экономики на выполнение военных задач.
76625. Октябрь 1917 г. Установление власти большевиков 37.5 KB
  Установление власти большевиков Причины октябрьской революции 1917 года: усталость от войны; промышленность и сельское хозяйство страны оказались на грани полного развала; катастрофический финансовый кризис; нерешенность аграрного вопроса и обнищание крестьян; оттягивание социальноэкономических реформ; противоречия Двоевластия стали предпосылкой для смены власти. Двоевластие окончилось победой буржуазии. Главной целью октябрьской революции было завоевание власти Советами. ВРК объявил о свержении Временного правительства и передаче...
76626. Гражданская война в России. «Военный Коммунизм» 38.5 KB
  Официально началом войны считаются бои в Петрограде ставшие началом Октябрьской революции то есть октябрь 1917 г. Есть также версии относящие начало войны к началу Февральской революции 1917 г. По поводу окончания войны также нет единодушного мнения: одни ученые и их большинство считают концом войны взятие Владивостока то есть октябрь 1922 г. Причины войны.
76627. Новая экономическая политика (Нэп) 31.5 KB
  По мнению Ленина сущность НЭПа была в налаживании союза между рабочими и крестьянами. Ленин сделал правильный тактический ход попытавшись с помощью НЭПа выйти из кризиса и проскочив опасный период похоронить эту политику. В политику НЭПа были введены и опробованы элементы долгосрочного планирования. Это явилось причиной отказа от политики НЭПа и его свертывания в сельском хозяйстве затем в промышленности а в 30е годы в торговле.
76628. Формирование тоталитарного режима в СССР в 1930-е годы 27 KB
  Во главе небольшой группы политической элиты находится харизматичный лидер любое его слово воспринимается элитой и нацией почти как божественное откровение. не было единства внутри политической элиты существовали оппозиции авторитет нового вождя И. Однако Конституция стала лишь идеологическим прикрытием тоталитарной политической системы.
76629. Форсированная индустриализация в СССР в 1930-е годы 33.5 KB
  Однако Советское государство продолжало отставать от ведущих мировых держав по основным промышленным показателям поэтому основными стали проблемы модернизации промышленности – эта экономическая политика получила название социалистическая индустриализация. Главными особенностями первой пятилетки 1928-–1932 были высокие темпы сжатые сроки акцент на строительство предприятий тяжелой промышленности использование внутренних источников накопления перекачка средств из деревни займы у населения и др. В годы второй пятилетки 1933–-1937...
76630. Коллективизация в СССР в 1930-е годы 34 KB
  Официально коллективизация началась 7 ноября 1929 г. Одновременно осуществлялись две группы мероприятий – сплошная коллективизация массовое насильственное создание колхозов и раскулачивание. Сталину становится ясно что сплошная коллективизация может привести к серьезному экономическому и политическому кризису – в хлебных районах возникали стихийные восстания крестьян шел массовый забой скота начались волнения в армии. сплошная коллективизация возобновилась.
76631. СССР в 1939-1941 гг. Начало второй мировой войны 38.5 KB
  Новые секретные договоренности давали СССР возможность свободы действий в создании сферы безопасности у его западных границ закрепляли присоединение западных областей Белоруссии и Украины позволили Советскому Союзу заключить договоры о взаимной помощи 28 сентября 1939 г. По данным договорам СССР получил право размещения в республиках Прибалтики своих войск и создания на их территориях морских и воздушных баз. Сталин пошел на передачу в руки гестапо многих сотен немецких антифашистов скрывавшихся в СССР от нацистов а также произвел...