90068

Вступ до курсу Людина і світ

Лекция

Логика и философия

Головна мета курсу Людина і світ Завданнями курсу є набуття студентами знань про процеси та явища суспільного буття про філософські культурні політикоправові та соціальноекономічні засади життя демократичного суспільства. Відносини суспільства з державою стають дієвими якщо суспільство можна назвати громадянським тобто здатним забезпечити реальну участь громадян в управлінському процесі та контроль з їхнього боку за діяльністю держави. Соціалізація забезпечує збереження самого суспільства: прищеплює новим громадянам...

Русский

2015-05-29

555 KB

1 чел.

 Вступ до курсу «Людина і світ»

Зміст і методи вивчення курсу

Процес гуманізації й демократизації освіти за сучасних умов треба розглядати як реорганізацію демократичних і гуманістичних начал. Вивчення курсу «Людина і світ» має сприяти формуванню в сучасної молодої людини гуманістичної світоглядної культури на основі пріоритету загальнолюдських цінностей.

Уже в назві курсу «Людина і світ» визначено його основну мету: привернути увагу студентів до найвищої цінності — людини, яка живе в об’єктивно існуючому, якісно різноманітному світі.

Методи вивчення курсу:

поєднання лекційних і пояснювально-ілюстративних форм викладу матеріалу викладачем з активною самостійною роботою студентів;

розвиток уміння критично ставитися до фактів реальної дійсності та усвідомлювати власний життєвий досвід на основі висновків природничих наук, міфології, релігії, філософії;

поєднання роботи з підручником та опрацювання додаткової літератури, довідкових джерел тощо;

формування самостійності мислення.

Курс інтегрований за характером, він спрямований на узагальнення знань, набутих студентами під час вивчення різних навчальних предметів.

Головна мета курсу «Людина і світ»

Завданнями курсу є набуття студентами знань про процеси та явища суспільного буття, про філософські, культурні, політико-правові та соціально-економічні засади життя демократичного суспільства. Вивчення курсу сприятиме соціалізації молоді та активному включенню її в суспільне життя, виховуватиме в студентів такі громадянські риси, як правова відповідальність, толерантність, ініціативність, громадянська активність, національна самосвідомість.

Тема. Поняття «людина як біосоціальна істота». Соціалізація особистості

План

1. Людина в основних типах світогляду.

2. Людина, індивід, особистість.

3. Поняття «соціалізація».   

4. Етапи соціалізації.

5. Ґендерна соціалізація особистості.

6. Розвиток сім’ї як соціального інституту.  

 

1. Людина в основних типах світогляду

Теоретичними засадами формування життєвої позиції людини виступають чотири основні типи світогляду — міфологія, релігія, наука, філософія.

ОСНОВНІ ТИПИ СВІТОГЛЯДУ

Міфологія

Релігія

Наука

Філософія

  Міф — це не первинна форма знання, а особливий тип світогляду, специфічне образне синкретичне уявлення про явища природи і колективне життя. У міфі як найбільш ранній формі людської культури поєдналися зачатки знань

 Творча всемогутня сила — Бог, який стоїть над природою і поза природою. Буття Бога людина переживає як одкровення. Як одкровення, людині дано знати, що душа її безсмертна

  Людська діяльність спрямована на здобуття і осмислення знання

 Стійка форма

суспільної свідомості,

що розглядає

світоглядні питання

ЛЮДИНА  ОСНОВНИХ ТИПАХ СВІТОГЛЯДУ

Міфологія

Релігія

Наука

Філософія

 Людина — розумна тварина, наділена душею

  Людина — істота, що вірить в існування надприродного

 Людина — істота, яка пізнає світ

 Людина — істота, що здатна бути мудрою

Висновок: складність людини визначається тим, що вона є суперечливою єдністю не тільки біологічного і соціального, а й фізичного і психічного, загальнолюдського й індивідуального. Чим більше людина вміє керувати своїми біологічними потребами, підпорядковувати їх високим прагненням або спрямовувати на досягнення суспільних цілей, тим більше в людині переважає соціальне і тим більш розвиненою вона є.

2. Людина, індивід, особистість

Поняття «людина — індивід — особа — особистість — індивідуальність», перш за все, характеризують якісні прояви людини.

Поняття «людина» означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняття «індивід» вживається щодо окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені не в усій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда і навпаки.

Поняття «особа» характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи не існує. Але це не означає, що риси індивіда є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад форма носу, на особу переносити не можна.

Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що здатна зробити лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності  

Поняття «індивідуальність» може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави.

Людина

  →

 Особлива розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; вид живих істот, що посідає певне місце в сукупності живих організмів

Індивід

  →

 Одиничний представник роду і стоїть в ряду таких понять: рід — вид — індивід

Особа

  →

 Суб’єкт та об’єкт соціальних стосунків; зосередження всіх

якостей людини

Особистість

  →

 Людська особа, що усвідомлює свої якості, свою унікаль-

ність, свої вади та переваги

Індивідуальність

  →

Особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповтор- ності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона, і прагне це реалізувати

Насправді ж, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виокремлення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою цілковиту ідентичність з іншими людьми, адже зрозуміти свою унікальність можна лише через порівняння з іншими людьми і лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь — не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини як родової істоти.

Громадянин — людина, яка належить до певної територіальної спільноти — міста, країни тощо. Ця приналежність є формально юридично оформленою. Як член певного соціуму громадянин має певні права та обов’язки щодо цього соціуму і підпорядковується певним (прийнятим в громаді) нормам і законам.

Якщо громадянин — це індивід, що належить до конкретної держави і перебуває під її владою і захистом, то громадянськість — це політична позиція громадянина стосовно процесів, що відбуваються в суспільстві та державі. Відносини суспільства з державою стають дієвими, якщо суспільство можна назвати громадянським тобто здатним «забезпечити реальну участь громадян в управлінському процесі та контроль з їхнього боку за діяльністю держави». Проте саме тут і виникають суперечності, які людство намагається подолати протягом кількох століть.

 

3. Поняття «соціалізація»   

Третину свого життя людина вчиться жити у світі складних суспільних відносин. Суспільство вимагає від нас потрібних йому вмінь і навичок, правильних рішень. І допомагає нам це зробити соціалізація.

Соціалізація — це навчання дітей і підготовка їх до дорослого життя.

Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Соціалізація починається в дитинстві і закінчується у глибокій старості процесом засвоєння соціальних ролей і культурних норм.

Навчання життя і навчання предмета поняття різні. До соціалізації застосуємо термін освоєння, а не навчання. Процес соціалізації переживає кожен з нас протягом всього життя.

  •  Не можна соціальних ролей і культурних норм навчитися за книгами.
  •  Соціальних ролей багато, кожна включає багато норм і правил, тому навчатися їх доводиться в реальних умовах, протягом усього життя.

 

  •  Щоб переконатися у важливості соціалізації, спробуймо уявити наше життя без неї. Як виглядала би людина? Наведіть приклади.
  •  У літературі: «Мауглі» Р. Кіплінга.
  •  У реальному житті — в Індії 1940 р. було знайдено двох дівчаток — півторарічну Амалу і Камалу восьми років, які зростали серед зграї вовків. Після повернення до людського середовища Амала прожила один рік, а Камала — 10, проте вона так і не навчилася говорити і сміятися, пересувалась навколішки.

Висновок:

  •  У ході соціалізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну. Соціальне середовище відіграє в цьому процесі вирішальну роль.
  •  Соціалізація дає можливість спілкуватися за допомогою ролей.
  •  Соціалізація забезпечує збереження самого суспільства: прищеплює новим громадянам загальноприйняті цінності, зразки поведінки.

Таким чином, соціалізація — процес розвитку людини, становлення особистості у взаємодії з навколишнім світом.

4. Етапи соціалізації

У доіндустріальному суспільстві вирізняли лише три етапи людського життя: дитинство, зрілість, старість. Дитинство закінчувалося рано — у 13-15 років, переважно після укладання шлюбу.

Люди лише нещодавно усвідомили, що кожен віковий період людини — це особливий світ. За часів Шекспіра діти в усьому були схожі на дорослих. Тільки після епохи Відродження з’явилися перші ознаки вікової різниці — зачіски, одяг... У XVIII ст. починають вирізняти юність. За образним висловом американського вченого Ф.Масгрейва юнак був винайдений одночасно з паровою машиною (1765 р. з’явився винахід Д.Уатта, а 1762 р. Ж. Ж. Руссо «відкрив» юнака, написавши книгу «Еміль»).

Дитинство — найважливіший етап первинного навчання і соціалізації. «Всі ми родом з дитинства» (А. Екзюпері). Американський психолог Ерік Еріксон виділив                       8 стадій у розвитку особистості, чотири з них припадає на дитинство. У цей період закладається фундамент соціалізації, людська особистість формується на 70%. Не можна спізнитися, втратити час.

— Коли починається дитинство?

Східна притча.

«Молода мати прийшла до мудреця за порадою і запитала, коли їй треба починати виховання дитини. «Який вік вашої дитини?» — запитав мудрець «Лише 3 місяці», — відповіла мати. «На жаль, ви запізнилися. Ви запізнилися рівно на 3 місяці», — сказав мудрець».

— Ми часто говоримо — «золота пора дитинства», «безхмарне дитинство», «рожева пора» і т. ін. Наскільки відповідають дійсності ці твердження? Давайте порівняємо дитячий і дорослий світ, з'ясуємо, чим вони відрізняються один від одного.

  •  Зріст, фізична сила;
  •  обмін речовин (у дітей — пластичний, у дорослих — енергетичний);
  •  розумові здібності, вміння доцільно їх застосовувати; обсяг набутих знань;
  •  уміння приймати рішення і т. ін. (продовжити список).

Висновок. Дитина не вміє жити в дорослому світі: не має соціального статусу і ролі, чітких прав і обов’язків, не знає, що таке соціальна відповідальність; погано уявляє собі, що таке соціальні норми.

— Як діти засвоюють соціальні ролі?

Діти не можуть оцінювати норми, вони здатні їх засвоювати лише через стереотипи. Зразками для наслідування є найближче оточення — батько і мати. Батьки є агентами первинної соціалізації. Народна мудрість говорить: «Виховання дітей починається з їхніх батьків».

У дітей ігрове освоєння світу. У які ігри грають наші діти? Які з них найбільш важливі? Рольові ігри: «Дочки-матері», «Школа». Те, чого навчаються в дитинстві, зберігається протягом усього життя і багато в чому визначає його.

Юність — найважчий період соціалізації. «Роки юності — найважчі роки», — ще в XVIII столітті писав німецький філософ І. Кант.

Часові межі: 13-17 — тінейджер, 19-23 — юнак.

—   Чому цей вік називають важким, перехідним?

  1.  Відбуваються важливі фізіологічні зміни: статеве дозрівання; інтенсивне зростання (на 5-8 см на рік), збільшення маси тіла (4-8 кг на рік); перебудовується опорно-руховий апарат (збільшується ступінь окостеніння, наростає м’язова сила) і т. ін. Соціальна та психологічна зрілість дуже часто не встигає за зрілістю фізичною.
  2.  Психологічні зрушення (потяг до протилежної статі, посилюється агресивність, схильність до неприборканого ризику тощо).
  3.  Прагнення інновацій і творчості; невизнання авторитетів.
  4.  Підкреслене прагнення незалежності і самостійності.
  5.  Формується паралельна система цінностей: батьки — однолітки.
  6.  Змінюється поведінка (від майже повної слухняності до прихованої або явної непокори батькам).
  7.  Суперечності між прагненням самостійності і залежністю від думки і поведінки однолітків.
  8.  Закінчується формування фундаменту особистості — світогляду.
  9.  Усвідомлення свого «Я» відбувається як осмислення свого місця в житті; відбувається постійний пошук моральних орієнтирів.

Висновок. Рольовий діапазон тінейджерів, як і раніше, вкрай обмежений: економічно несамостійні, вимагають соціального захисту, не виступають учасниками правовідносин, не є власниками, виробниками. Вони лише споживачі; хоча психофізично вони вже дозріли для прийняття важливих рішень. Брак життєвого досвіду призводить до численних помилок. Проте головне не їхня кількість, а якість: злочинність, наркотики, алкоголь, статева розбещеність... Це спроба грати дорослі ролі, підлітки тяжіють до тих, хто їх вважає дорослими.

Підлітковий вікце іспит для всіх (самого підлітка, батьків, вчителів). Не можна швидко і без зусиль вирішити всі проблеми цього віку: треба набратися терпіння...

Зрілість — це розквіт людської особистості. Тривалий час вона складалася з декількох циклів. Нижня межа розмита, приблизно 21-23 роки. Екстремальні ситуації зумовлюють швидке дорослішання особи. Верхня межа позначена віком виходу на пенсію — 55 років у жінок і 60 років у чоловіків.

— Головний критерій зрілості: самостійність. Що вважати проявом самостійності? 

Критерії самостійності

  1.  Самозабезпечення засобами існування.
  2.  Уміння розпоряджатися грішми.
  3.  Самостійність у виборі способу життя.
  4.  Проживання окремо від батьків.
  5.  Здатність відповідати перед законом.
  6.  Участь у виборах.
  7.  Укладання шлюбу.

Висновок. Доросле життя — найбільш активний період соціалізації, тому що саме в цей час спостерігається освоєння значної кількості соціальних ролей у реальному житті. Зрілість — найбільш активний творчий вік. Психолог Г.Леман проаналізував декілька тисяч видатних відкриттів і дійшов висновку, що найкращі, найбільш оригінальні ідеї та праці були зроблені людьми переважно у 29-30 років: Ньютон відкрив закон тяжіння в 24 роки; Лобачевський — неевклідову геометрію в 24; Менделєєв — періодичний закон у 35 років.

Після того як людина виходить на пенсію, закінчується активний період соціалізації — настає старість.

Старість — це період людського життя, що настає після зрілого віку і ділиться на кілька циклів: до 71 року — похилий вік; з 71 до 90 — старечий; вік людини понад 90 років вважають віком довгожительства. Старість — це фізичний стан, якому притаманне поступове згасання всіх життєвих функцій.

«Старий — що малий», — говорить народна мудрість. Що спільного між дітьми і старими? У чому відмінність?

  •  Люди похилого віку перестали бути виробниками матеріальних благ, перетворилися на споживачів; надлишок вільного часу; вимагають до себе уваги (часто примхливі, дратівливі, невдоволені).
  •  Діти – мета життя для батьків: люди похилого віку – це тягар для дітей. У дітей – майбутнє, у людей похилого віку зникають життєві плани, немає запасу часу і сил.

    

    5. Ґендерна соціалізація особистості

Ґендер – це система цінностей, норм і характеристик чоловічої і жіночої поведінки, стилю життя, ролей і стосунків між статями.

Усвідомлення людиною, що вона належить  до чоловічої або жіночої статі, визначає її поведінку, спосіб життя, формування особистісних якостей людини. Це складний процес, пов’язаний з оволодінням певною ґендерною роллю.  Недоліки формування ґендерних ролей призводять до порушення статевої  та ґендерної ідентичності, що може спричинити проблеми в міжстатевих контактах, сімейному житті, вихованні дітей.

Ґендерні уявлення особистості формуються під впливом ґендерних стереотипів – набору загальноприйнятих норм і суджень, що стосуються існуючого в суспільстві становища чоловіків і жінок, норм їхньої поведінки, мотивів і потреб. Ґендерні стереотипи закріплюють наявні ґендерні розбіжності і стають на заваді змінам у сфері ґендерних відносин.

Ґендерна соціалізація – це процес засвоєння людиною соціальної ролі, визначеної для неї суспільством від народження, залежно від того, чоловіком або жінкою вона народилася.

Ґендерні ролі – норми та правила поведінки жінок і чоловіків, що ґрунтуються на традиційних очікуваннях, пов’язаних з їх статтю. Вони відрізняються в суспільствах з різною культурою і змінюються із часом.

Механізми для здійснення ґендерної соціалізації

  •  Диференційне посилення, коли прийнятне ґендерно-рольове поводження заохочується, а неприйнятне – карається соціальним несхваленням.
  •  Диференційне   наслідування,   коли   людина   обирає   статево-рольові моделі у близьких їй групах – родині, серед однолітків, у школі – і починає наслідувати прийняте там поводження. Суспільство під час формування статевої ролі і статевої свідомості орієнтується у вихованні на стандарти фемінність – маскулінність, при цьому толерантно ставиться до маскулінної поведінки дівчинки, але засуджує феміністичну поведінку хлопчика. Джерела ґендерного конфлікту орієнтовані у дитинство. Так, дівчата-спортсменки, що займаються чоловічими видами спорту, у               7 разів частіше мають чоловічу спрямованість дитячих ігор й у 15 разів частіше бувають лідерами в компанії хлопчиків.

Статево-рольова соціалізація відбувається протягом усього життя людини, тільки дорослішання сприяє формуванню самостійності у виборі цінностей і орієнтирів. За певних обставин люди можуть переживати ґендерну ресоціалізацію, тобто руйнування раніше прийнятих цінностей та засвоєння нових моделей поведінки.

Головна роль у ґендерному вихованні належить освітньо-виховним установам. Дитина проходить через низку установ, утворених суспільством: дошкільні, середні, вищі навчальні заклади, позанавчальні заклади (центри, клуби, бібліотеки) та установи культури. На шкільні роки дитини припадає основний період формування ґендерної культури, громадянських цінностей, самоусвідомлення себе чоловіком або жінкою.

Важлива роль у формуванні ґендерних цінностей належить сімейному вихованню. Саме в родині у світогляді молодої людини формуються базові уявлення щодо поняття чоловічого і жіночого. Батькам необхідна певна установка на цілеспрямоване ґендерне виховання своєї дитини, усвідомлення високої відповідальності за підготовку юнака або дівчини. Вони можуть використовувати сучасний педагогічний досвід, підтримуючи співробітництво з навчальною установою, учителями, слухати спеціальні лекції, читати літературу. Тільки за таких умов можливе формування у молодої людини ґендерної культури і чуйності.

На становлення ґендерної свідомості впливають суспільні (неурядові), молодіжні, жіночі, правозахисні організації, засоби масової інформації, що пропагують ідеї рівності, публікують відповідні матеріали, випускають навчальні телепередачі.

6. Розвиток сім’ї як соціального інституту  

Сім’я — міні-модель суспільства. Без сім’ї та сімейного виховання, сімейного піклування про дитину не було б ні суспільства, ні держави, ні етносу. Як би не змінювалися суспільні установки, які б негаразди не вирували над людством, сім’я завжди залишалася.

Сім’я – невелика соціальна група, до якої входять поєднанні шлюбом чоловік і жінка, їхні діти (власні чи усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов’язанні родинними зв’язками з подружжям.

Щодо сім’ї та її ролі в суспільстві існує чимало багато поглядів представників різних течій.

Течія

Зміст

Утопісти

Мріяли знищити сім’ю, виступали за вільну любов, за те що б функції сім’ї передати державі

В.І. Ленін

Мріяв побудувати величезні фабрики-кухні, фабрики-пральні та звільнити жінку від хатньої праці

Слов’янофіли

Відстоювали ідеал патріархальної сім’ї, де основна влада належала главі сімейства — батькові. Усі інші члени родини повинні були беззаперечно виконувати його волю. Роль жінки зводилася до народження і виховання дітей і ведення домашнього господарства

Марксисти

Виступали з критикою патріархальної сім’ї як чужої новим суспільним відносинам. «Тиранія, яка панує в такій родині, пригнічує і калічить людську особистість», — писав М.Бердяєв. Він закликав відстоювати більш вільні форми сім’ї: «Євангеліє вимагає свободи і від рабства у сім’ї»

Сім’я дуже давній соціальний інститут. Її характер змінювався протягом історії: у суспільстві не вщухають суперечки про те, яка з форм сім’ї більш життєздатна. В епоху матріархату, коли влада належала жінкам, кожен знав свою матір, але ніхто не знав свого батька, замість сім’ї були так звані безладні стосунки. Потім влада перейшла до чоловіка, і батько мав точно знати, кому у спідок він передасть своє майно. Це сприяло появі парної сім’ї.

Із появою держави і права з’явилися закони про шлюб. У деяких мусульманських країнах й досі, особливо в селах, існують полігамні шлюби. За мусульманськими законами чоловікові дозволено мати до 4 дружин; у деяких країнах кількість дружин не обмежується взагалі, чоловік лише зобов’язаний брати на себе їх повне утримання. У Непалі у перш. пол. XX ст. сім’я будувалася за протилежним принципом: одна дружина могла мати до 5 чоловіків. Але в переважній більшості країн домінує моногамна сім’я.

 Шлюб — основа сімейних відносин  

— «Сім’я» і «шлюб» — це одне й те саме?

Первісну основу сімейних відносин становить шлюб.

Шлюб — це форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється і за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя і встановлює їхні подружні права і обов’язки.

Шлюб — це контракт, який укладають 3 сторони: чоловік, жінка і держава. Сім’я — це більш складна система відносин, ніж шлюб, тому об’єднує власне подружжя, їхніх дітей та інших родичів.

Сім’я — не шлюбна група, а соціальний інститут, тобто система зв’язків і взаємодій між членами сім’ї, функція якої — відтворення населення та регулювання відносин між статями, батьками і дітьми.

Поява шлюбу як правової форми відносин між чоловіком і жінкою пов’язана з наслідуванням власності. Відповідно до європейських традицій, успадковування власності здійснювалося за чоловічою лінією. У давньоримському законодавстві право на спадщину визнавалося за кровними родичами. За імператора Августа (І ст. до н.е. — І ст. н.е.) був запроваджений податок на безшлюбність.

У сучасному світі, умови та порядок укладання шлюбу, його припинення і визнання недійсним регулюється сімейним правом. Шлюб реєструється в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Шлюб, укладений за релігійним обрядом або відповідно до звичаїв будь-якої народності, не має правового значення. Регулювання прав і обов’язків подружжя, а також батьків і дітей в Україні здійснюється відповідно до Сімейного кодексу, прийнятому 2002 року.

Сім’я функціонує на основі спільного побуту, економічного, морально-психологічного укладу, виховання дітей, взаємної відповідальності.

  

ФУНКЦІЇ СІМ’Ї

Назва функції

Основні задачі

Репродуктивна

1. Громадська — відтворення населення.

2. Індивідуальна — задовольняє потреби в дітях                                                                   

Виховна

1. Формування особистості дитини.

2. Вплив на розвиток особистості кожного її члена протягом усього життя.

3. Вплив дітей на батьків та інших дорослих членів сім’ї, які спонукають їх активно
займатися самовихованням                           |

Господарсько -економічна

1. Забезпечує міцні зв’язки.

2. Підтримує матеріально неповнолітніх і непрацездатних її членів.

3. Надає підтримку тим членам сім’ї, у яких виникли матеріальні та фінансові труднощі                                                                     

Відновлювальна

Відновлення і зміцнення фізичних, психологічних, емоційних і духовних сил людини після трудового робочого дня

Регулятивна

Упорядковує відносини між статями, здійснює первинний контроль за дотриманням членами сім’ї суспільних норм особистого, групового та суспільного життя

Соціалізація особистості

Опосередковує зв’язок особистості з суспільством: вона формує у дитини уявлення про соціальні зв’язки і включає в них його з народження

Виділяють також дозвільну, соціально-статусну, емоційну, сексуальну та функцію духовного спілкування сім’ї.

Сім’я забезпечує соціалізацію молоді в ході засвоєння дітьми нормативів громадського життя, задовольняє емоційну потребу в спільних переживаннях, обміні почуттями і настроями, запобігає психологічній неврівноваженості, захищає від почуття ізольованості і т. ін. Одним із результатів домашнього функціонування сім’ї як соціальної групи є ефективне попередження відхилень від вимог соціальних норм у переважній більшості сфер суспільного життя.

Тема. Поняття субкультури. Молодіжна субкультура.  

План

1. Поняття «культура». Види і функції культури

2. Поняття «субкультура».

3. Ознаки та групи молодіжної субкультури.

4. Причини відходу молоді в андеграунд.

 

1. Поняття «культура». Види і функції культури

Культура (від лат.  cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Культура — це багаторівнева система. Виділяють світову й національну культури, до того ж, кожна з цих культур поділяється на матеріальну і духовну.

― Що належить до матеріальної культури?

(Це культура праці, матеріального виробництва, культура побуту, культура відносин до власного тіла, фізична культура.)

Що належить до духовної культури?

(Ця культура несе в собі пізнавальний розвиток, вплив на розум і душу людини, її інтелектуальне становлення.)

Таким чином, культура поділяється на певні види, які всі між собою тісно пов’язані. Головне завдання культури — всебічний розвиток людини, регулювання її поведінки і вчинків на основі формування цінностей і моральних норм.

2. Поняття «субкультура».

Молодь – велика соціально-демографічна група, що виділяється на основі вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних властивостей, визначених ладом, культурою, закономірностями соціалізації, вихованням цього суспільства. Вікові межі – молоді від 14-16 до 25-30 років.

Вступаючи у доросле життя, молодій людині треба засвоїти те, що було створено попередніми поколіннями, дізнатися і сприйняти усталені норми суспільного життя. Проте цей процес не є простим. Не всі цінності, до яких прихильно ставиться старше покоління, сприймає молодь.

Оскільки людина є основною складовою одиницею суспільства, а суспільство складається з безлічі соціальних груп, то можна говорити про культуру окремих соціальних груп. Підлітки — найбільш численна соціальна група. У світі їх налічується близько 1 млрд. І всі вони є споживачами матеріальних і духовних цінностей, створених старшими поколіннями. Спільнота підлітків не є монолітною структурою, що включає всіх молодих людей. Відомі безліч підліткових спільнот, що розрізняються за віком, статтю, матеріальною забезпеченістю, національним складом. Спільноти підлітків можна розділити на формальні (шкільні класи, спортивні клуби, секції, театральні та предметні гуртки) і неформальні (позашкільні) групи (дворові компанії, субкультури) Деякі фахівці вважають, що у підлітків існує власна культура. Підлітки створюють культуру зі своєю власною мовою, модою, захопленнями і, що найважливіше, зі своєю системою цінностей, відмінними від цінностей дорослих. Підтримувана підлітками, вона часом викликає занепокоєння дорослих.

Субкультура — це певний стиль, спосіб життя і мислення окремих соціальних груп всередині суспільства.

Почасти це пов’язано з притаманною віком критичністю, уявленням, що «історія починається з нас». Позначається і те, що молодь за своєю природою націлена на перетворення, створення нового.

Субкультура може відрізнятися від домінуючої культури мовою, манерою поведінки, одягом тощо. Основою субкультури може бути стиль музики, спосіб життя, певні політичні погляди. Деякі субкультури є екстремальними за характером і демонструють протест проти суспільства або певних суспільних явищ. Існують субкультури, які є замкнутими і прагнуть ізолювати своїх представників від суспільства. Іноді субкультури розвиваються і стають елементами єдиної культури суспільства. Розвинені субкультури мають свої періодичні видання, клуби, громадські організації. Ніколи раніше, всуціль до 50-х років ХХ ст., в історії людства ніяких молодіжних субкультур не було. Уперше вони з’явилися у Британії і США і досить швидко поширились у Західній Європі. Молодіжна субкультура в нашому суспільстві має глибокі корені. Вона формувалася упродовж кількох десятків років на рівні вуличних груп, її прояви можна було спостерігати у співтоваристві дворових компаній та безпритульних. У Радянському Союзі для позначення членів молодіжних субкультур  використовували термін «неформальні об’єднання молоді», звідси й жаргонне слово «неформали». Молодіжні субкультури протестного та екстремального характеру в СРСР загалом були малорозвинені і мали вкрай вузьке коло прихильників; значного поширення набули субкультури активно-творчого і романтичного напряму. Причиною цього був низький ступінь ізоляції груп молоді один від одного і від суспільства загалом, широке охоплення загальної маси молоді безліччю клубів за інтересами, доступність закладів культури, масове  впровадження в школах офіційної ідеології позитивної спрямованості («людина людині друг, товариш і брат»), офіційна цензура і вилучення протесаного і негативного матеріалу). Найбільшого розквіту  молодіжна субкультура  набула на початку 80-х років ХХ ст., коли  з’явилися різні молодіжні стилі і течії.

3. Ознаки  та групи молодіжної субкультури

Основні ознаки молодіжної субкультури:

Виклик цінностям дорослих та експерименти з власним способом життя.

Входження до різних груп однолітків.

Своєрідні смаки, особливо в одязі, музиці.

Це, швидше, культура дозвілля, ніж роботи.

ХАРАКТЕРИСТИКА РІЗНИХ ГРУП МОЛОДІЖНОЇ СУБКУЛЬТУРИ

Вид

Характеристика

Проблеми

 Репери та хіп-хопери

Людина-репер не лише займається спортом (що вже є плюс), вона проявляє себе творчо. А прояв таланту завжди сприяє зростанню особистості. Це величезний плюс.

Серед представників угруповання «Ганста» культивується агресивний стиль поведінки. Вони прагнуть володіти вогнепальною зброєю, оскільки вважають, що світ жорстокий і лише вони самі здатні себе захистити. Вони не визнають нікого і ніщо вище за себе.

  Готи

 Зазвичай ці молоді люди шукають натхнення, а значить, вони творчі люди. Захоплення цією субкультурою — це спосіб накопичити енергію. А їх вигляд заперечує порожнечу нічного гламуру.

Занепокоєння викликають сатаністи. Їхня ідеологія — це епатаж і бунт проти церковно-традиціоналістської системи. Представники цього спрямування здатні осквернити церковні предмети, вдатися до кривавих жертвопринесень та інших дій, які супроводжують культ поклоніння сатані.

Скінхеди

Головне гасло скінхедів — «Тільки сильні можуть жити». Отже, потрібно бути сильним, і не тільки тілом, але й духом.

Мінусів набагато більше. Свою ідею вони сприймають надто буквально. Скінхеди здатні до безглуздої агресії щодо інших людей. Вони здатні убити «чужого».

Панки

Плюси виділити неможливо.

Там, де з’являються панки, — бійки, пограбування, насильство з метою наруги над особистістю.

Растамани

Досить спокійна культура і нешкідлива для суспільства. Як кажуть: «Чим би дитина не тішилася...»

По суті, їх заняття — це неробство, така людина навряд чи здатна чогось досягти у соціальному житті.

  Фріки

Не виявляють негативного ставлення ні до чого.

Власне їх свобода є їхнім головним мінусом: вона дає їм все, але безпосередньо на них неможливо вплинути ззовні. Тобто поки що це нешкідливо і весело, але хто знає, у що це трансформується згодом...

Граффітери

Походить від італ. «графіті», що спочатку означало «надряпаний»

Рольовики

Лише інтелектуально розвинені люди стають рольовиками. Вони освічені, начитані, інтелігентні і миролюбні.

Є небезпека «загратися» за тим або іншим сценарієм і вже не вийти з ролі. За таких обставин людина просто «випадає» із суспільства.

Усі зазначені види молодіжної субкультури — це неформальні об’єднання молоді, яким притаманні певні ознаки.

Неформальні колективи не мають офіційного статусу.

Слабко виражена внутрішня структура.

Більшість об’єднань має слабко виражені інтереси.

Слабкі внутрішні зв’язки.

Дуже складно визначити лідера.

Програма діяльності відсутня.

Діють з ініціативи невеликої групи зі сторони.

Становлять альтернативу державним структурам.

Дуже важко піддаються класифікації.

4. Причини відходу молоді в андергаунд:

виклик суспільству, протест;

виклик сім’ї, непорозуміння в сім’ї;

небажання бути як усі;

бажання затвердитися в новому середовищі;

привернути до себе увагу;

нерозвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні;

копіювання західних структур, течій, культури;

релігійні ідейні переконання;

данина моді;

відсутність мети в житті;

вплив кримінальних структур, хуліганство;

вікові захоплення.

  Висновок. Сьогодні глобалізаційні процеси активно проникають у повсякденне суспільного життя. Сучасна молодь соціалізується в рамках глобального знання, глобальних іміджів. Цей процес породжує новий тип соціальної диференціації та суспільної культури. Частиною загальної суспільної культури є молодіжна культура, що має дві складові: власне створену молоддю, що позиціонує своє бачення, очікування, наміри, та культуру попереднього покоління з принципами та традиціями, які вже склалися. Молодь завжди перебуває у пошуку нової ідентичності, створенні нового стилю.

Сучасна молодь — це перше покоління, яке від початку сприйняло культуру як культуру мас-медіа. «Перша кібергенерація» — так назвав розвиток сучасних молодіжних рухів Дуглас Кельнер. Поняття «молодіжна культура» є багатозначним і неоднозначним.

Так, залежно від ідеологічної спрямованості, говорять про «молодіжну культуру», «молодіжну субкультуру» і навіть про «контркультуру». Сьогодні молодіжна культура розвивається під впливом ЗМІ та комп’ютерних технологій.

Для молодіжних субкультур Заходу джерелами «нового стилю» стали культури Азії, Африки та американських індіанців. Джерелом конструювання «культурних мітів» вітчизняних молодіжних субкультур став насамперед Захід.

Після розпаду Радянського Союзу здалося, що нарешті здійснилася мрія дисидентів, хіпарів, неформалів... Настала цілковита свобода і безкарність, що переросла в безлад. Головним посередником у спілкуванні стали засоби масової інформації, які дуже негативно впливають на свідомість сучасної молоді.

Тому сьогодні однією з головних задач є активний вплив на молодіжну свідомість, щоб шляхом спільної координації дій започаткувати нову хвилю відродження національної культури України.

Тема. Стереотипи та упередження

План

1. Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства

2. Забобони

3. Толерантність.

4. Ксенофобія. Расизм.

5. Гендерні стереотипи.

1. Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства

Стереотипи — це неправомочні узагальнення, які ми робимо щодо тих, кого ми мало знаємо.

Людський мозок влаштований таким чином, що він постійно класифікує все, що йому трапляється в реальному житті. Коли у нас не вистачає інформації про якийсь предмет, ми відносимо його до певної категорії і приписуємо йому певні якості. Так ми вирішуємо, що «всі росіяни багато п’ють», а «всі підлітки вживають наркотики».

2.  Забобони

Забобон — негативне ставлення до людини чи будь-якої групи людей, про яких ви насправді нічого не знаєте. Це також негативне ставлення на підставі не особистого знайомства з людиною, а думки (стереотипу) з приводу групи, до якої він належить.

Забобони зазвичай з’являється у нас тому, що вже прийнятий у тому суспільстві або групі, де ми перебуваємо. Існують різні види забобонів. Вони можуть бути пов’язані зі статтю, віком, національною приналежністю, прихильністю до певної релігії, походженням, рівнем доходу, сексуальною орієнтацією або інвалідністю людини.

3.   Толерантність

Сучасна культурна людина — це не лише освічена людина. Цього замало. Це людина, що володіє почуттям самоповаги і поваги до оточуючих. Толерантність вважається ознакою високого духовного та інтелектуального розвитку індивідуума, групи людей, усього суспільства загалом.

Генеральною конференцією ЮНЕСКО 1995 р. була прийнята Декларація толерантності. Відповідно до Декларації принципів толерантності, ми розуміємо, що «толерантність означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого розмаїття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів прояву людської індивідуальності... це гармонія в різноманітті, це чеснота, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру... У своєму житті ми спілкуємося з представниками різних національностей, культур, світів, соціальних верств... тому треба вміти поважати культурні цінності як свого народу, так і представників іншої культури, релігії, навчитися знаходити точки дотику».

До того ж толерантність як якість особистості допомагає людині адаптуватися в іншому середовищі, до несподівано нових для нього умов життя. Люди, що не володіють цією якістю, виявляють категоричність, нездатні до змін, яких вимагає від нас життя.

Значення слова «толерантність» у різних народів пояснюється по-різному.

Іспанською це поняття означає здатність визнавати відмінні від власних ідей або думки;

французькою — ставлення, за якого допускається, що інші можуть думати чи діяти інакше, ніж ти сам;

англійською — готовність бути терпимим, поблажливим;

китайською — дозволяти, сприймати, бути великодушним щодо інших;

арабською — прощення, поблажливість, м’якість, милосердя, співчуття, терпіння, прихильність до інших;

російською — здатність терпіти щось і когось (бути витриманим, витривалим, стійким, вміти миритися з існуванням будь-чого і будь-кого).

Толерантна та інтолерантана особистості

Толерантна особистість

Інтолерантна особистість

Повага до думки інших

Нерозуміння

Доброзичливість

Ігнорування

Бажання будь-що робити разом

Егоїзм

Толерантна особистість

Інтолерантна особистість

Розуміння і сприйняття

Нетерпимість

Чуйність

Висловлювання зневаги

Допитливість

Дратівливість

Поблажливість

Байдужість

Довіра

Цинізм

Гуманізм

Невмотивована агресія

 

Висновок. Не буває абсолютно толерантних та абсолютно інтолерантних людей. У сучасному світі складно знайти приклади толерантного суспільства. У людства не виробився імунітет проти інтолерантності. Людина робить в житті різні вчинки. Важливо, чи є в нас прагнення до толерантних відносин, бажання повноцінно реалізувати свої здібності, спираючись на стійкі життєві позиції, цінності та ідеали.

Чому так актуальна толерантність в наш час? Тому що ми часто чуємо такі слова, як «біженець», «жертва насильства», «екстремізм», «конфлікт», «агресія», «тероризм», тому що в підлітковому та молодіжному середовищі спостерігається катастрофічне поширення всіляких форм антигромадської поведінки; тому що зростає кількість антигромадських молодіжних організацій радикального спрямування.

4.  Ксенофобія і расизм

Ксенофобія (від грецьких слів (ксенос) означає «чужинець», «незнайомець», та  (фобос), що означає «страх») — неоднозначний термін, котрий позначає певний стан людини, що виявляється у нав’язливому страху щодо чужинців чи просто чогось незнайомого або страх перед чужоземцями та ненависть до них.

Уперше термін «ксенофобія» зустрічається у словнику Вебстера, виданого 1841 р. у США. Такі визначення засвідчують, що головним об’єктом ксенофобії завжди були незнайомці або чужинці (xenos — сторонні, іноземці). Причини тут прості: історично так склалося, що поява чужинців, зазвичай не віщувало нічого доброго. У гіршому випадку вони претендували на поля і пасовища, на майно і дружин. У кращому випадку — втручалися в життя суспільства, приносячи із собою зміни. Отже, чужинці являли реальну загрозу сформованому способу життя.

Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині суспільства, що вважається чужою і шкідливою для суспільства, наприклад нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуалісти. Об’єктом другої форми ксенофобії є переважно культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури піддаються чужоземному впливу, але культурна ксенофобія є часто вузькоспрямованою на певні прояви такого впливу (наприклад, поширення нетрадиційної для даної країни релігії).

Расизм у загальному випадку розглядають як форму ксенофобії. Ксенофобія передбачає віру в те, що об’єкт ворожості є чужим.

З точки зору біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-економічної формації.

Незначні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для суспільства загалом, але таке твердження багато хто піддає сумніву.

Расизм — світогляд, а також політичні теорії і практики, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи, тобто на раси на основі особливостей зовнішнього вигляду, як-от: колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо і різному ставленні до людей та їх спільностей залежно від їх приналежності до цих груп (рас).

Згідно з расистськими теоріями, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою. Тобто до зовнішніх ознак «прив’язують» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості або роблять антинаукові, безпідставні узагальнення на зразок: «усі негри ліниві», «усі жиди жадібні» тощо. Ця різниця, як стверджують послідовники расистських теорій, зумовлена механізмами спадковості і не зникає повністю у результаті виховання, соціалізації та інших культурних процесів.

Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.

Поняття «расової дискримінації» не застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи переваг, що їх держави-учасниці Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації проводять чи роблять між громадянами і негромадянами.

5. Гендерні стереотипи. Гендерні ролі та їх різноманіття

Чоловіки і хлопчики не народжуються такими, як у цьому списку: вони починають виконувати ґендерні ролі в процесі соціалізації.

 Дівчата, як і хлопці, вчаться підкорятися специфічним рольовим очікуванням упродовж дорослішання.

 Соціальна  роль — це набір норм, що визначають, як мають поводитися люди у даній соціальній ситуації.

Кожна людина виконує безліч ролей. Виділіть ролі, виконання яких залежить від статі.

 

Чоловічі ролі

Жіночі ролі

Чоловік

Дружина

Батько

Мати                                                       1

Син

Дочка

Керівник

Домогосподарка

Шанувальник (коханець)

Коханка (утриманка)

Брат

Сестра

Друг

Подруга

Ролі, виконання яких залежить від статі (гендеру), називають статеві, гендерні ролі. Гендерна роль — одна з соціальних ролей людини.

Гендерна роль — набір очікуваних зразків поведінки (норм) для чоловіків і жінок, що випливають з понять, пов’язаних з гендером, а також поведінки у вигляді мовлення, манер і жестів.

Визначеність поведінки, пов’язаної з гендерними ролями, особливо очевидна в поділі праці на чоловічу і жіночу.

Гендерна роль — диференціація діяльності, статусів, прав та обов’язків індивідів в залежності від їх статевої приналежності. Гендерні ролі — вид соціальних ролей, вони висловлюють певні очікування, проявляються в поведінці. На рівні культури вони існують у контексті певної системи статевої символіки і стереотипів маскулінності і фемінності. Гендерні ролі завжди пов’язані з певною нормативною системою, яку особистість засвоює і переломлює у своїй свідомості та поведінці.

Гендерні ролі можна об’єднати за сферами. Усі описані в літературі гендерні ролі можна умовно розділити на:

загально-професійні, або професійні, розпорядчі, які сфери діяльності більш прийнятні для чоловіків, а які — для жінок (водій, міліціонер, вихователь, вчитель, шахтар, продавець, лікар і т. д.);

сімейні, які, у свою чергу, діляться на подружні і батьківські; вони визначають норми відносин, поведінку партнерів, батьків і дітей (чоловік, дружина, мати, батько, брат, сестра, дядько, тітка, бабуся, дідусь);

3) сексуальні, які диференціюють сексуальну поведінку чоловіків і жінок, визначають відносини між ними в сексуальній сфері (коханка, коханець, альфонс, утриманка і т. ін.).

Висновок. Основна шкода від суспільних стереотипів полягає в тому, що вони зводять штучні кордони мислення людини, і, відповідно, обмежують можливості для її діяльності виключно бажаними для суспільства варіантами. Будь-яке відкриття чи винахід, взагалі будь-яка принципово нова думка — це подолання будь-якого стереотипу; ніяка творчість у межах стереотипів неможлива.

Тема. Поняття «конфлікт». Типи конфліктів. Зародження конфліктів та шляхи їх подолання

План

1. Поняття конфлікту.

2. Міжнародний конфлікт.

3. Врегулювання міжнародного конфлікту

4. Мирного способу врегулювання міжнародних конфліктів.

5. Поняття солідарності.

 1. Поняття конфлікту.

Конфлікт — це зіткнення окремих людей чи соціальних груп, що виражають різні, часом протилежні цілі, інтереси і погляди.

У конфліктології вироблена певна модель конфлікту.

                                                     Конфлікт

                              ↓                                                                                  ↓

Конфліктна ситуація

                     Інцидент

           ↓                                                                                     ↓

                           Наслідки конфлікту (вихід з конфлікту)

  •  Якими можуть бути шляхи розв’язання конфлікту?

 Три шляхи виходу з конфлікту:

Конструктивний   (гумор,   поступки,   компроміс,   співробітництво, усвідомлення позиції сторін).

Деструктивний (погроза, насильство, брутальність,  приниження, перехід на особистості, розрив відносин).

 Ігнорування (відхід від розв’язання проблеми).

Розв’язуючи конфлікт, люди беруть на озброєння певну стратегію.

Існує три шляхи розв'язання конфлікту.

1. Переговори — це процес, під час якого сторони намагаються розв’язати конфлікт шляхом безпосереднього обговорення між собою. Сильна сторона переговорного процесу полягає в тому, що все залежить від самих сторін — як процес, так і результат
безпосереднього обговорення.

2. Медіація. Під час медіації в процес вступає третя сторона — посередник, мета якої — допомогти першим двом домовитися. Вислуховуючи з боку і допомагаючи їх спілкуванню, медіатори намагаються сприяти пошуку сторонами рішення типу «виграш — виграш». І хоча медіатор бере на себе відповідальність за процес, опоненти все ж контролюють предмет дискусії та її результат.

3. Арбітраж. У випадку арбітражу третя сторона контролює не тільки процес, але й результат. Арбітри вирішують, що саме сторонам необхідно зробити для розв’язання їх конфлікту, і зазвичай наділені владою, здатною примусити сторони виконати відповідне рішення. У суперечках між дітьми арбітрами часто виступають батьки.

 

Конфлікт — це і руйнування, і творення водночас, оскільки суперечності, що лежать в його основі, мають бути, усунуті, а замість них мають бути створені нові відносини. Замість того, щоб боятися і прагнути уникнути конфлікту, слід сміливо опановувати його суть, управляти його творчою силою.

Шість правил, дотримання яких дозволяє подобатися людям (за Дейлом Карнегі)

Щиро цікавтесь іншими людьми.

Посміхайтеся.

Пам’ятайте, що ім’я людини — це найбільш солодкий і важливий для неї звук будь-якою мовою.

Будьте гарним слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе.

Говоріть про те, що цікавить вашого співрозмовника.

Навіюйте вашому співрозмовнику думку про його значущість і робіть це щиро.

2. Міжнародний конфлікт

Поняття «конфлікт», «розв’язання конфліктів», «попередження конфліктів», «врегулювання конфліктів» повсюдно вживаються в міжнародно-політичній сфері, соціології, психології, але набагато рідше в джерелах сучасного міжнародного права.

Вживання терміна «конфлікт» у політології, на нашу думку, має бути обумовлено його загальним визначенням ситуація граничного загострення існуючих суперечностей, що проявляються в поведінці сторін. Сторонами міжнародного конфлікту можуть бути суб’єкти: первинні — держави і нації і народи, що борються за своє самовизначення, а також вторинні — міжнародні організації, державні утворення, інші загальновизнані суб’єкти, а також особи у разі грубого порушення їх невід’ємних прав і свобод. Міжнародний характер конфлікту виводить внутрішній конфлікт за межі однієї держави і прямо або опосередковано зумовлює участь одного із суб’єктів міжнародного права у конфлікті в разі, якщо він виступає як носій публічних міжнародно-правових прав і обов’язків. Поняття «міжнародний спір» і «спірна ситуація» не є видами конфлікту, перетворення їх у конфлікт залежить від ступеня інтенсифікації суперечностей і характеру поведінки сторін. В основі «спірної ситуації» і «міжнародного спору» лежить суперечність, що не завжди наявна в конфлікті. Сторонами міжнародного конфлікту можуть бути усі суб’єкти, а не тільки держави і нації (народи), що борються за незалежність як первинні суб’єкти й на врегулювання спорів між якими завжди орієнтувалось сучасне міжнародне право. Враховуючи ці особливості під час розв’язання конфліктів, необхідно виходити з дещо іншої, на відміну від способів розв’язання міжнародних суперечок, запропонованих у ст. 33 Статуту ООН, методики, наукової та нормативної бази, міцної правової основи.

У міжнародних конфліктах основними суб’єктами є переважно держави. Виходячи з цього виділяють:

міждержавні конфлікти;

національно-визвольні війни (одна зі сторін — держава), антиколоніальні, війни народів, проти расизму, проти урядів;

внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (держава — помічник однієї зі сторін на території іншої держави).

Існує декілька типологій міжнародних конфліктів: залежно від кількості учасників — двосторонні і багатосторонні; за географією охоплення — регіональні і глобальні; за часом перебігу — коротко строкові і тривалі; за рівнем прояву ворожості — збройні і без застосування зброї та ін.

Серед особливостей міжнародних конфліктів слід відзначити їх подвійний характер. Навіть за умов найжорстокішого збройного конфлікту існують елементи співробітництва (наприклад, обмін військовополоненими). Міжнародні конфлікти є ситуацією зі змішаними інтересами, у яких інтереси сторін водночас і збігаються, і різняться.

Види міждержавних конфліктів:

конфлікт ідеологій;

конфлікт через політичне панування;

територіальний конфлікт;

релігійний конфлікт.

Міждержавний конфлікт часто реалізується у формі війни. Необхідно проводити чітку межу між війною і державним конфліктом.

 Військові конфлікти менш масштабні. Цілі обмежені. Причини — спірні питання. Та ідеологічні суперечності між державами. Війни більш масштабні.

Війна стан усього суспільства, що бере участь в ній, військовий конфлікт стан соціальної групи.

Війна частково змінює подальший розвиток держави, військовий конфлікт може призвести лише до незначних змін.

3.  Врегулювання міжнародного конфлікту

Не викликає сумніву, що загальновживане значення терміна «врегулювання конфлікту» відсилає нас до стадії його позитивного завершення. Термінологія, яку використовують для позначення завершального етапу в динаміці конфлікту, не є сталою в науці. У конфліктології найбільш загальним терміном, що позначає завершальний етап в динаміці конфлікту, називають «розв’язання конфлікту». Він означає усунення або мінімізацію проблем, що розділяють сторони, і досягнення згоди між учасниками. У цьому випадку поняття «розв’язання конфлікту» розуміють у широкому сенсі. У вузькому сенсі цей термін вживаємо у значенні «усунення суперечності учасниками конфлікту». Воно відрізняється від врегулювання і є одним із способів завершення конфлікту. Завершення це будь-яке завершення, припинення конфлікту. Воно може бути результатом як взаємного примирення сторін, досягнення певного порозуміння між ними, так і поступового загасання протистояння чи переростання його в інший конфлікт. Основна передумова завершення конфлікту усунення об’єктивних і суб’єктивних причин, що породили конфліктну ситуацію.

Випадкове завершення конфлікту трапляється, коли включаються випадкові механізми, тобто дії, які не можна передбачити заздалегідь. Наприклад, серйозне стихійне лихо в країні, що веде агресивні військові дії, завершує конфлікт, після чого держава змушена кидати всі сили на порятунок життя власних громадян. Вирішальне значення у випадковому завершенні конфлікту також може відіграти смерть або хвороба лідера однієї зі сторін конфлікту.

Згасання конфлікту це тимчасове припинення протидії за умов збереження основних суперечностей, що лежать в основі конфлікту. Причинами згасання можуть бути: виснаження ресурсів обох сторін, втрата мотиву до боротьби, переорієнтація інтересів і мотивів, що сперечаються. Згасання конфлікту може відбуватися як через об’єктивні причини, тобто без участі або особливого волевиявлення сторін, так і через суб’єктивні, тобто залежні від волі сторін, за їх участі (наприклад, сторони поступово втрачають мотиви до боротьби, переорієнтовуючи свої зусилля на більш значущі цілі).

Як уже зазначалося, розв’язування конфлікту в широкому розумінні передбачає врегулювання конфлікту, а у вузькому — передбачає діяльність його учасників, спрямовану на припинення протидії і розв’язання проблеми, яка призвела до зіткнення.

Під час врегулювання конфлікту в усуненні суперечностей бере участь третя сторона. Суттєвою ознакою у розв’язанні та врегулюванні конфлікту є активність сторін конфлікту або третьої сторони щодо зміни умов взаємодії та усунення причин конфлікту. Третьою стороною у врегулюванні конфлікту можуть виступати будь-які суб’єкти та їх представники: держави, народи і нації, що борються за свою незалежність, міжнародні організації та ін., наділені відповідною компетенцією (особливо це стосується меж правоздатності міжнародних організацій та її органів).

4. Мирного способу врегулювання міжнародних конфліктів

Врегулювання, у тому числі усунення, конфлікту може відбуватися із застосуванням таких традиційних методів: мирних; силових; інших або змішаних, зі складною структурою.

Перевага зазвичай надається застосуванню мирного способу врегулювання конфліктів. Під час мирного розв’язання відсутнє застосування примусу в будь-якій формі.

Історично силові методи виконували переважну роль у врегулюванні конфліктів. Близько половини криз розв’язували саме силовим способом. 15 % криз у період з 1929 по 1979 роки було розв’язано шляхом проведення мілітаризованих акцій без застосування сили. Тільки у 16 % криз були використані переговори основний мирний засіб для розв’язання міжнародних суперечок. Економічні та інші заходи без застосування збройної сили і посередництво були використані в 4 % (1 % і 3 %) всіх випадків.

Незважаючи на згадувану ефективність силових методів розв’язання конфліктів, розв’язувати суперечності між державами в такий способ не дозволено. Більш сильна держава примушує слабку сторону конфлікту прийняти свою позицію зі спірного питання. У разі зміни співвідношення сил на міжнародній арені нерозв’язаний конфлікт з латентної фази переходить у реальну і породжує нові.

До інших способів розв’язання (врегулювання) конфліктів вчені відносять засоби, у яких силу безпосередньо не застосовують, але використовують для залякування супротивника. Трапляються випадки, коли одночасно використовують і мирні, і насильницькі засоби розв’язання спору разом.

Змішані, без застосування сили наприклад, приведення збройних сил у бойову готовність, переміщення їх до кордону з державою та ведення одночасно з цим переговорів.

Тиск без використання збройних сил застосування економічних санкцій.

Мілітаризовані акції без застосування сили маневри, переміщення військ, за допомогою письмових чи усних заяв повноважних представників держави про можливе застосування сили у разі невиконання вимог.

4. Змішані акції, що включають застосування сили розгортання активних військових дій і одночасно застосування економічних санкцій.

За загальним визнанням вчених і політиків, найбільш оптимальним і ефективним засобом врегулювання міжнародних конфліктів за обсягом витрачених ресурсів, стійкістю позитивного результату є мирні засоби.

У XXI ст. у зовнішній політиці має закріпитися прагматичний підхід у дусі дипломатії згоди, закріплення в міжнародних справах принципу безпеки для всіх. Побудовані на такій основі міжнародні відносини спроможні запобігти новій «холодній війні», відчутно оздоровлять обстановку у світі.

5. Поняття солідарності

Соціальна солідарність як характеристика цілісності суспільства має певну актуальність в умовах формування світової цивілізації.

Солідарність єдність переконань і дій, взаємодопомога членів соціальної групи, що ґрунтуються на спільності інтересів і необхідності досягнення загальних цілей; спільна відповідальність.

У цьому визначенні єдність звужується лише до групи, але солідарність стосується і загальнолюдського, суспільного. Найбільш важливим у цій дефініції є єдність переконань і дій, не потенціальна, а актуалізована у меті та відповідальності.

Якщо спробувати узагальнити основні аспекти визначення солідарності, то виділяють такі характеристики:

солідарність це ідея гармонізації індивідуального та колективного, особистого і суспільного, приватного і публічного;

солідарність характеризується здатністю до ідентифікації особистості та більш масштабних соціальних суб’єктів (сім'ї, групи, держави, суспільства та інше);

солідарність виявляється через єдність переконань дій, взаємодопомогу, спільність інтересів, загальність цілей, відповідальність;

солідарність є проявом взаємозалежності людей одне від одного.

Спираючись у подальшому науковому пошуку на ці основні аспекти, критеріями класифікації можна вважати такі:

масштабність солідарності групова, суспільна, міжгрупова, загальнолюдська;

за носієм особистісна, суспільна;

за проявом солідарність ідеї, дії, у потребах, інтересах, мотиві, відповідальності.   

Таким чином, солідарність це соціально-філософське поняття, що відображає ідею гармонізації індивідуального і колективного, особистого і суспільного, приватного і публічного, є проявом взаємозалежності людей одне від одного.

Солідарність характеризується здатністю до ідентифікації особистості та більш масштабних соціальних суб’єктів, проявляється через єдність переконань дій, взаємодопомогу, спільність інтересів, цілей, відповідальність.

Тема. Поняття соціуму. Історичні типи стратифікованих суспільств

План

1. Поняття соціуму.

2. Види спільнот.

3. Соціальна нерівність

4. Соціальна стратифікація.

 

1. Поняття соціуму

Прагнучи пізнати суспільне життя людей, соціальна філософія стикається з багатьма труднощами, перша з яких — багатозначність терміна «суспільство».

Вмикаючи радіо або телевізор, ми постійно чуємо міркування про «інтереси суспільства», «перспективи суспільства», «кризу суспільства» і т. д. При цьому нікому з нас не спадає на думку подивитись довідкову літературу, щоб з’ясувати зміст цього поняття.

Більшість людей його вважають «самоочевидним», інтуїтивно зрозумілим. Біда, проте, в тому, що саме «очевидні» поняття зазвичай важко піддаються визначенню і роз’ясненню.

Існує чимало визначень терміна, який нас цікавить. Дійсно, сучасній лексиці товариствами можуть називати і національно-державні утворення, які існують на політичній карті світу, і добровільні об’єднання людей за професіями та інтересами («Товариство філателістів», «Товариство порятунку на водах » і т. ін.). Про товариство кажуть, коли мають на увазі соціальне оточення людини, коло його спілкування (застерігаючи від потрапляння до «поганого товариства»). Раніше суспільством («опчеством» за Далем) російські селяни називали сільську громаду, а аристократи — «бомонд», вищі соціальні верстви.

Соціум — велика, стійка соціальна спільнота, яка характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в якихось певних відносинах.

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність усіх форм і способів взаємодії та об’єднання людей. У такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою й суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю.

Соціальна  спільнота — відносно стійка сукупність людей, що вирізняються більш-менш однаковими ознаками, умовами і способом життя, масової свідомості, спільністю соціальних норм, ціннісних систем і інтересів. Спільноти не створюють свідомо, вони складаються під впливом об’єктивного ходу суспільного розвитку, спільного характеру людської діяльності.

 види спільнот (виробничий колектив, суспільний клас, соціально-професійна група; нації, народності; сім’я, рід, плем’я).

Під соціальною групою розуміють сукупність людей, що мають загальні соціальні ознаки і виконують громадсько необхідну функцію у спільній структурі суспільного розподілу праці та діяльності.

Класифікація груп

За чисельністю: великі (етнічні, релігійні); малі (до 30 осіб).

За характером взаємин: первинні (сім’я, клас, студентська група); вторинні (трудовий колектив).

За способом організації та регулювання взаємодії: формальні (юридично оформлені); неформальні.

Умовні групи — довільні об’єднання людей за будь-якою спільною ознакою.

Реальні групи — такі об’єднання людей, у яких має місце єдність діяльності, умов, обставин, ознак і в яких люди усвідомлюють свою належність до цієї групи.

Ознаки: стать, дохід, національність, вік, спорідненість і шлюб, професія, місце проживання.

- За типом ідентифікації:

а) групи членства;

б) референтні групи (індивід може не входити до такої групи, але він звіряє свій статус і поведінку з цим еталоном);

в) аутгрупи (групи, які індивід вважає чужими).

Квазігрупа — слабко організоване, нестійке, короткочасне об’єднання людей випадкового складу (натовп, публіка в театрі).

Статусні групи — виникають на основі соціальної нерівності і відіграють важливу роль під час визначення соціального стану, статусу особистості.

Номінальні  групи — їх виділяють для статистичного обліку населення:

а) пасажири приміських потягів, автобусів;

б) перебувають на обліку в міліції;

в) бездітні, багатодітні, малодітні;

г) які мають постійну або тимчасову прописку.

Агрегатні   групи   — сукупності людей, виділені на основі  поведінкових  ознак  (аудиторія,   публіка).   «Агрегат» — випадкове скупчення людей.

 

 2. Спільнота  — сукупність людей, що характеризується певними єдиними ознаками (інтерес, умови життя і діяльності, близькість поглядів, спільна віра).

Види спільнот

Етнічні, територіальні, релігійні.

Стійкі (етнічні, територіальні).

Нестійкі (масові рухи, аудиторія, натовп).

Особливою спільнотою (самостійною одиницею) є територіальна спільнота (ТО) — сукупність людей, що живуть на одній господарсько освоєній території.

3.  Соціальна нерівність

У кожному суспільстві існує соціальна нерівність.

Причини соціальної нерівності.

(Факт наявності соціальної нерівності означає, що люди мають нерівний доступ до ресурсів суспільства та його благ, розрізняються ступенем впливу і влади, мають нерівні можливості для особистісного та професійного зростання.)

Види нерівності (статева, вікова, національно-етнічна, релігійна, політична, економічна, культурна, освітня)

Передумови соціальної нерівності:

а)   нерівність здібностей і можливостей;

б)   обмеженість ресурсів суспільства.

Соціальна нерівність — система відносин у суспільстві, яку характеризує нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів суспільства (грошей, влади, освіти і престижу) між різними стратами, або верствами, населення.

Соціальна нерівність є причиною і наслідком соціального розшарування (соціальної стратифікації).

4. Соціальна стратифікація

Стратифікація (лат. stratum — шар, пласт і facere — робити) — процес і результат диференціації суспільства на різні соціальні прошарки, що відрізняються за своїм суспільним статусом.

Страта — сукупність сімей та індивідів, що мають певний соціальний рівень за доходами, добробутом, владою або престижем.

Основні категорії соціальної стратифікації

Соціальний прошарок — великі групи, члени яких не можуть бути пов’язані ні міжособистісними, ні формальними груповими відносинами, не можуть ідентифікувати своє групове членство і пов’язані з іншими членами таких спільнот на основі близькості інтересів, специфічних культурних зразків, мотивів і установок, способу життя і стандарту споживання.

Соціальний прошарок — соціальна спільнота, яку виділяють за однією або декількома ознаками диференціації суспільства — доходами, престижем, рівнем освіти, культури і т. ін.

Соціальний прошарок — це безліч людей, які в даному суспільстві перебувають в однаковій ситуації.

Соціальний клас — численна соціальна група людей, які володіють або не володіють засобами виробництва, що посідають певне місце в системі суспільного розподілу праці і мають специфічний спосіб отримання доходу.

феодали

Перед вами схема середньовічного суспільства. Прокоментуйте її з точки зору соціальної диференціації.

                                                 Король

                                                  Герцоги і графи

                                                    Барони

                                                    Лицарі

На сьогодні численну групу людей, що перебуває на певній позиції, називають стратою (прошарок), а сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних верств — соціальною стратифікацією. Термін «стратифікація» узятий з геології, де він означає розташування пластів Землі по вертикалі. Соціологія уподібнила будову суспільства до будови Землі і розмістила соціальні верстви (страти) також по вертикалі. За основу взяли драбину доходів: бідняки посідають нижчу сходинку, заможні групи населення — середню, а багаті — верхню.

Тема. Поняття соціальної мобільності. Спілкування та співпраця як перспектива розвитку соціуму

План

1. Соціальна мобільність.

2. Соціальна комунікація.

Теорії щодо усунення соціальної диференціації.

Марксизм усунення соціальної нерівності за допомогою зміни економічної системи.

Інша точка зору розшарування зла, якого не можна уникнути, з ним необхідно змиритися.

Ще одна позиція: нерівність позитивне явище. Воно спонукає людей прагнути вдосконалення суспільних відносин. Соціальна однорідність загибель суспільства.

Таким чином, соціальна  рівність це рівність перед законом, рівність прав і можливостей.

Разом з тим рівність можливостей не передбачає рівних результатів. Документи ООН передбачають завдання створити рівні можливості для забезпечення добробуту нинішніх і майбутніх поколінь.

  

 1. Соціальна мобільність

Таланти народжуються в усіх соціальних верствах і класах. Якщо не існує бар’єрів для соціального руху, можна передбачити велику соціальну мобільність, коли деякі люди швидко досягають високого соціального статусу. Усі переміщення людини або соціальної групи становлять процес соціальної мобільності.

Соціальна мобільність це зміна місця, яке посідають людина або група людей у соціальній структурі.

Одним із перших визначення соціальної мобільності дав відомий соціолог Пітірім Сорокін.

Соціальна мобільність це будь-який перехід індивіда, групи або соціального об’єкта, або цінності, створеної або модифікованої завдяки діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої, в результаті чого соціальне становище індивіда або групи змінюється.

Розрізняють декілька типів соціальної мобільності:

Вертикальна мобільність сукупність взаємодій, які сприяють переходу індивіда з одного соціального шару в іншій. Графічно вертикальну мобільність позначають ↑.

Горизонтальна перехід індивіда від однієї соціальної позиції до іншої, що перебуває на тому самому рівні (наприклад, зміна місця проживання, перехід з однієї сім’ї в іншу, з однієї релігійної групи в іншу). В усіх випадках індивід не змінює соціального шару, до якого належить. Графічно горизонтальну мобільність позначають →.

Одним із прикладів вертикальної соціальної мобільності може бути життя і творчість знаменитої французької співачки Едіт Піаф. Її народження було насмішкою: мати співачка народила її просто на тротуарі, поки батько шукав візника. Першою пелюшкою майбутньої зірки Едіт Джованні Гасьон — таке справжнє ім'я Едіт Піаф — стала шинель поліцейського. Її виховувала бабуся, що мала пристрасть до алкоголю. Із 8 років Едіт стала допомагати батькові, виступаючи на вулиці. Вона пізнала все: голод, злидні, презирство, смерть малолітньої дочки... Проте не розгубила свій талант, змогла вийти на сцену, навчилася співати під акомпанемент, створила свій репертуар і... стала знаменитою. На сцену Едіт завжди виходила в чорній сукні, і на фоні плаття її руки, чудові, витончені, які вона піднімала під час співу, пурхали наче метелики. Публіка захоплювалася нею до Піаф прийшли гроші і слава. Едіт зуміла із найнижчих верств суспільства переміститися нагору. Але це аж ніяк не казка про попелюшку. Співачці довелося виявити силу волі, твердість характеру. Вона багато працювала, щоб досягти успіху.

Отже, суспільство може підвищувати статус одних індивідів і знижувати статус інших.

 

Шляхи, якими відбувається переміщення людей з одних соціальних груп до інших, називають каналами соціальної мобільності, чи соціальними ліфтами.

Прикладами можуть бути: армійська служба, здобуття освіти, оволодіння професією, укладання шлюбу, придбання власності.

Надзвичайно актуальним сьогодні для вас може стати роль майбутньої професії як «соціального ліфта». Вибравши професію вчителя початкових класів, ви вже визначаєте, що ваша професія буде у сфері взаємин людина-людина. Вивчаючи тему соціальної мобільності, можна замислитись над тим, чи користується попитом обрана вами професія в нашому місті, чи ви будете пропонувати свої професійні здібності на ринку праці в іншому місті або регіоні.

Соціальна мобільність залежить від структури суспільства і від самого індивіда.

Приклади «закритого» суспільства з низькою соціальною мобільністю патріархальне, традиційне суспільство, касти в Індії та деяких країнах Африки, замкнені групи, обмежений доступ до статусної групи.

Індустріальне, «відкрите» суспільство характеризується високою соціальною мобільністю. У такому суспільстві немає заборон на професії, шлюби, зміну місця проживання.

Соціальна мобільність в межах одного суспільства на окремих етапах його розвитку (революції, війни, реформи) може бути різною.

2. Соціальна комунікація

Соціальна комунікація (англ. social communication) це обмін між людьми або іншими соціальними суб’єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо.

Цей обмін зумовлений цілим рядом соціально значущих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві.

Можна виділити декілька основних підходів до розуміння сутності соціальної комунікації в сучасній науці. Зокрема, комунікація розглядається як:

механізм, завдяки якому забезпечується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їх передачі у просторі та збереження у часі (Чарльз Кулі);

обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які здатні приймати інформацію, накопичувати її та перетворювати (Аркадій Урсул);

інформаційний зв’язок суб’єкта з тим чи іншим об’єктом {Мойсей Каган);

спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Шибутані);

акт передання інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (Пол Сміт, Кріс Беррі, Алан Пулфорд);

специфічний обмін інформацією, процес передання емоційного та інтелектуального змісту (Андрій Звєрінцев, Альвіна Панфілова).

Виділяють три основні (базові) функції соціальної комунікації.

Інформаційна функція означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси.

Експресивна функція визначає здатність соціальної комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища.

Прагматична функція означає, що соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції.

Комунікація походить від лат. communicatio єдність, передання, з’єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом communico роблю спільним, повідомляю, з’єдную.

Поняття «комунікація» може вживатись у декількох значеннях:

соціальна комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб’єктами;

телекомунікації, або зв’язок за допомогою технічних засобів;

певна система, за допомогою якої забезпечують сполучення між віддаленими об’єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Комунікативність (лат. communicatio — зв’язок, повідомлення) — сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації.

Висновки

Соціально мобільність необхідна, тому що служить невід’ємною частиною культури в будь-якому сучасному індустріально розвиненому суспільстві.

За умов сучасного відкритого суспільства від вас самих залежить, яким буде ваше місце у суспільстві, до якої соціальної групи ви належатимете.

Доклавши зусиль ви зможете змінити соціальне становище, переміститися з однієї сходинки соціальної драбини на іншу.

Тема. Права, свободи та відповідальність.

План

1. Еволюція уявлень про права людини.

2. Фундаментальні права і свободи людини, їх класифікація

1. Еволюція уявлень про права людини.

Однією з основних проблем, яку має вирішити світове співтовариство, є проблема прав людини. Шлях людства до нинішнього розуміння прав людини був складним і тривалим. Уже в первісний період, об’єднуючись за ознакою роду, племені, люди створювали правила поведінки, підкоряючись яким було легше вижити. Так з’явилися перші моральні норми, частина яких після утворення держави почала закріплюватися спеціальними розпорядженнями, указами правителів і перетворилася на обов’язкові вимоги. Вони дістали назви юридичних, чи правових, норм, за дотриманням яких держава суворо стежила, а за порушення карало (закони Хаммурапі у Вавилоні                   XVIII ст. до н.е.)

У Давній Греції з’явилася ідея права як загальної приналежності. «Право не є чимось, що надається кожній людській істоті, де б вона не була, уже на тій підставі, що воно є людським і розумним», — стверджували грецькі філософи. Проте Давня Греція і Давній Рим були рабовласницькими державами, де ідея загальних і рівних прав людини була нездійсненна, так само як і за часів Середньовіччя.

Першим кроком, що наблизив торжество прав людини, стало прийняття англійської Великої хартії вольностей 1215 p.: «Жодна людина не буде арештована або ув’язнена, чи позбавлена майна, чи оголошена поза законом, або вигнана... інакше як за законним вироком рівного йому і за законом країни». Хартія проголошувала деякі привілеї лицарства, селянства і городян.

Тільки у XVIII ст. спочатку у США була прийнята Декларація незалежності (1776), а потім у Франції проголошена Декларація прав людини і громадянина (1789). У цих документах стверджувалася рівність всіх людей у правах, що належать їм від народження. Ці документи започаткували реалізацію ідеї правової держави, для якої поняття «гідність особистості», «права людини», «свобода» є визначальними. Необхідність створення такої держави як гаранта прав і свобод людини довела історія XX ст. 1945 року була створена Організація Об’єднаних Націй. Головним своїм завданням ООН проголосила підтримку і зміцнення міжнародного миру і безпеки, забезпечення прав людини в усьому світі. Із цією метою були прийняті важливі міжнародно-правові акти, у яких були визначені основні стандарти прав і свобод людини. Це Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., яка рекомендувала усім країнам імплементувати стандарти цих прав у національну правову базу, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права та ін. Загалом за час свого існування ООН прийняла понад 70 міжнародних документів у галузі прав людини, але основними все ж вважають названі три документи. У них втілені найбільш прогресивні погляди світової спільноти з питань прав особистості. 10 грудня в усіх країнах відзначається як День прав людини. 28 червня день Конституції України, якій цього року виповнилося 15 років.

2. Фундаментальні права і свободи людини, їх класифікація

Права людини це визнані й гарантовані державою можливості дій (правомочності) людини в описаній, зазначеній у законі сфері.

Свободи людини сфери, галузі діяльності людини, у які держава не повинна втручатися.

Обов’язки це заходи суспільно необхідної поведінки людини.

Згідно з Конституцією України ми можемо класифікувати права громадян як цивільні, соціально-економічні, культурні, політичні.

Права людини:

універсальні належать усім людям в усіх ситуаціях;

природні належать людям від народження тільки тому, що вони люди;

є невідчужуваними не можна людину довільно позбавити прав.

Чим більше людей будуть знати про права людини і намагатися жити за принципами, які містять у собі ці права, тим більша ймовірність, що права людини стануть не просто ідеальною моделлю, але й реальністю.

Наше суспільство не ідеальне. Які приклади порушень прав людини в Україні та у світі ви можете навести? (студенти наводять приклади.) Так, права людини порушуються, їх потрібно захищати. Для цього існують документи щодо захисту прав людини, прийняті в усьому світі.

Права і свободи людини в документах:

міжнародного рівня Міжнародний білль про права; Загальна декларація прав людини 1948 p.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 рік; Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права;

європейського рівня Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод;

українського рівня Конституція України.

Хартією (лат. charta, — папір, грамота) за часів Середньовіччя і Нового часу називали деякі документи публічно-правового характеру (конституцій і інших актів), у яких відбились політичні вимоги соціальних верств і класів. У наш час у міжнародному праві хартія це правовий акт, який не має обов’язкової сили, за змістом майже завжди є декларацією і формулює загальні принципи і цілі будь-яких міжнародних домовленостей.

Білль (англ. bill рукопис, грамота) у Великобританії та інших англосаксонських країнах законопроект, який вносять у законодавчий орган.

Білль, прийнятий парламентом, називають актом або статутом (в Англії). За деякими актами назва «білль» зберігається і після прийняття їх парламентом наприклад, Білль про права (1689). Біллі бувають публічні (public) та приватні (private).

Декларація офіційний державний документ, що містить основоположні принципи зовнішньої або внутрішньої політики держави, основи діяльності міжнародних організацій.

Конвенція (лат. conventio договір, угода) різновид міжнародного договору, у якому прописані норми, що є юридично зобов’язувальними для сторін, які підписали цю конвенцію.

Пакт (від лат. pactum договір, угода) одне з найменувань різного роду міжнародних договорів, що мають важливе політичне значення, наприклад «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» (1966) або «Пакт про стабільність і економічне зростання країн Євросоюзу» (1997). Усі права людини є абсолютними. Деякі з них обмежені (в більшості випадків або в деяких випадках) державою в інтересах суспільства.

Права людини, які не повинні обмежуватися ні за яких обставин:

на життя;

на рівність у правах;

на справедливий суд;

на першу медичну допомогу;

свобода від тортур;

свобода від рабства.

Випадки, у яких допустимі обмеження прав людини з боку держави:

національна безпека;

економічний добробут країни;

громадський порядок;

життя і здоров’я людей;

громадське здоров’я і моральність.

Міркування Джона Локка: люди, «опинившись біля керма влади, почали порушувати права людини і чинити свавілля: вбивати неугодних, позбавляти власності тих, хто їх не влаштовував. Так народилося свавілля, що суперечить вихідного стану права».

«Поняття держави відповідає поняттю насильства. Поки є держава, немає волі...»              

                                                                                                                        (І. П. Луппол)

«У суспільстві завжди з’являлися люди, що йшли проти... тих, хто перебував при владі. Так розвивалося інакомислення, яке не влаштовувало тих, чиї позиції піддавалися критиці. Тому влада завжди переслідувала інакомислячих. Надалі з них створюється правозахисний рух. Важливо зрозуміти, що правозахисники «завжди готові прийти на допомогу тим, кого женуть (навіть якщо це люди не близькі за переконаннями). Головне відстояти права особистості, захистити її гідність, сформувати огиду... до будь-яких видів насильства».

Захист прав людини здійснюють:

суди;

правозахисні організації;

Уповноважений з прав людини;

Європейський суд з прав людини;

Інститут верховного комісара ООН з прав людини і справ біженців.

Уповноважений з прав людини, або омбудсмен, людина, яку обирає Верховна Рада України для збирання інформації про порушення прав людини і сприяння тим, чиї права порушені.

Тема. Поняття громадянського суспільства: суть, атрибути та функції.

За сучасних умов перед нашою країною стоїть завдання стати правовою державою. Нове українське суспільство вимагає установки на взаємодію, співпрацю, відкритість, захист власних прав і повагу прав інших. Настає час, коли необхідно творити суспільство, що дозволяє реалізувати індивідуальні потреби і здібності окремо взятої людини. Усе це можливо лише в умовах функціонування громадянського суспільства. І це зрозуміло, оскільки формування громадянського суспільства пов’язано з розвитком демократії, ринкової економіки і становлення правової держави, тобто з глобальною соціальною перебудовою. Відродження інтересу до громадянського суспільства як соціального феномену пов’язано із соціально-політичними потрясіннями, які докорінно змінили обличчя Східної Європи та України протягом останнього десятиліття.

 

План

1. Етапи формування громадянського суспільства.

2. Поняття «громадянське суспільство».

3. Поняття і функції громадської думки.

1. Етапи формування громадянського суспільства

1-й етап: XVI-XVII ст.

2-й етап: XVIII-XIX ст.

3-й етап: ХХ-ХХІ ст.

Формування громадян- ського суспільства, складання економічних і політичних передумов появи буржуазії

Формування громадянського суспільства в найбільш розвинених країнах Європи та США у вигляді капіталістичної вільної конкуренції

Відбуваються зміни в соціальній структурі, триває процес становлення правових соціальних держав

 

Передумови  функціонування  громадянського суспільства:

Економічні: приватна власність, вільний ринок, конкуренція.

Соціальні: потреба у суспільстві середнього класу.

Політико-npaвoвi: правова рівність громадян, повне забезпечення прав і свобод людини, їх захист, децентралізація влади, політичний плюралізм.

Культурні: забезпечення права людини на отримання інформації, високий освітній рівень населення, свобода совісті.

2. Поняття «громадянське суспільство»

Закріплення приватним (цивільним) правом природних суспільних відносин є передумовою формування суспільства вільних громадян, тобто громадянського суспільства (вільного від держави).

Воно охоплює приватне життя людей, що саморозвивається, товарно-ринкову економіку, духовно-моральні та інші неполітичні відносини.

Ідея громадянського суспільства виникла за Нового часу на противагу всевладдю держави. Концепцію громадянського суспільства розробив Г.Ф. Гегель, який визначав громадянське суспільство як зв’язок (спілкування) осіб через систему потреб і розподіл праці, правосуддя, зовнішній порядок.

Громадянське суспільство — це сфера самовияву вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, захищених відповідними законами від прямого втручання і довільної регламентації з боку державної влади.

Громадянське суспільство — це суспільство, у якому є відповідальність влади і народу щодо виконання взаємних зобов’язань підтримувати закон і порядок, дотримувати за згоди сторін права держави, громадян та їх об’єднань.

Громадянське суспільство — уся сукупність міжособистісних, сімейних, громадських, культурних, релігійних відносин, які розвиваються поза рамками і без втручання держави, а також розгалужена система незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізують повсякденні індивідуальні та колективні потреби.

Характерні ознаки громадянського суспільства

Наявність   у   суспільстві   вільних   власників   засобів   виробництва.

Розвиненість і розгалуженість демократії.

Правова захищеність громадян, рівність усіх перед законом.

Високий рівень громадянської культури.

Структура громадянського суспільства

Економічна система

Політична система

Соціальна система

Інформаційна система

Духовно-культурна система

Сукупність економічних інститутів та відносин, які складають матеріальну основу життя суспільства

Сукупність інститутів та відносин, у рамках яких проходить полі- тичне життя та здійснюється державна влада

Сукупність класів, соціаль- них груп та взаємовідно-син між ними

Сукупність інформації, засобів масової інформа- ції, підприємств, громадян, органі-зацій, які здійс- нюють інформа- ційну діяльність

Сукупність нематеріальних, духовно-культур- них благ, відносин з приводу них, інститутів, через які реалізуються ці відносини

Громадянське суспільство

Недержавні соціально-економічні відносини та інститути

Недержавні господарчі суб’єкти

Громадські об'єднання та організації

Політичні партії та рухи

Сфера виховання та освіти

ЗМІ

Сім’я

 

3. Поняття і функції громадської думки

Громадська думка є одним із найдавніших феноменів суспільного життя. За словами іспанського філософа X. Ортеґи-і-Ґассета (1883-1955), «закон громадської думки — це закон всесвітнього тяжіння у царині політичної історії». Зростання її впливу на соціальні відносини пов’язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо.

Термін «громадська думка» (англ. pablik opinion) вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим.

Громадська   думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

Як соціальний феномен громадська думка має такі сутнісні характеристики:

вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтеґративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;

формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;

постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;

її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;

може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;

часто є конфліктною.

На різних етапах розвитку суспільства, у різних типах суспільств за різних політичних режимів (тоталітарних, ліберальних, демократичних) вияв громадської думки як соціальної інституції має свої особливості. Так, за тоталітарних режимів вона є безсилою, за ліберальних береться до уваги за можливості і тільки за демократичного правління стає дієвою силою, впливаючи на всі процеси суспільного життя.

Громадська думка може бути використана у регулюванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких:

а) соціальні процеси, відносини. До них належать організація соціального управління (вироблення, прийняття та реалізація управлінських рішень); реалізація принципів соціальної політики та соціальної справедливості; розв’язання екологічних проблем, організація еколого-соціального моніторингу; організація процесів функціонування трудових колективів та самоврядування у них; здійснення соціального контролю тощо;

б)  економічні процеси, відносини. Їхніми структурними елементами є регулювання ставлення населення до економічних процесів; з’ясування ставлення населення до економічних реформ; вивчення ринку; маркетинг; дослідження ефективності реклами тощо;

в)  політичні процеси, відносини. Їх утворюють політична діяльність загалом; проблеми реалізації демократичних принципів; організація виборів та референдумів; визначення рейтингу політичних діячів, політичне рекламування тощо;

4) духовні, ідеологічні процеси, відносини. Цю сферу охоплюють організація ідеологічної діяльності, пропаганди, функціонування засобів масової інформації; соціалізація; виховання особистості.

Висновок. Якщо розглянути сучасне громадянське суспільство в промислово розвинених країнах світу, то на перший погляд видається, що це суспільство складається з величезного числа самостійно діючих груп людей, які мають різну спрямованість. Так, структура громадянського суспільства США є розгалуженою мережею різних добровільних асоціацій громадян, лобістських груп, муніципальних комун, добродійних фундацій, клубів за інтересами, творчих і кооперативних об’єднань, спортивних й інших товариств, релігійних, суспільно-політичних та інших організацій і союзів. Ці самостійні, незалежні від держави суспільно-політичні інститути часом протистоять один одному, борючись за довір’я громадян, гостро критикують і викривають соціальне зло в політиці, економіці, моральності, в суспільному житті і на виробництві. В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще не завершено. Численні міністерства, відомства, комітети, підкомітети комісії тощо поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри, що виявляє населення владним структурам. Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низькому рівні залученості громадян до організованої громадсько-політичної діяльності і дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінювання суб’єктом особистої спроможності впливати на політичні події та рішення), що пов’язано з недостатнім розвитком правової системи у державі і правової свідомості у людей. Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значний поступ у його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 % населення України, чиє становище визначають як нижче від середнього класу, існує в умовах крайньої невпевненості. Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, референдуми, незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, спроможні репрезентувати групові інтереси, наявність ринкових відносин та економічного плюралізму.

Тема.  Політика як суспільне явище. Політична система: сутність, структура, функції

План

1. Політика як суспільне явище

2. Політична система: сутність, структура, функції.

3. Політична партія

4. Політична еліта і політичне лідерство

1.  Політика як суспільне явище

Політика — це мистецтво можливого.

Політика — це мистецтво управляти державою.

Політика — це діяльність, пов’язана з відносинами між соціальними групами з приводу завоювання, утримання і використання державної влади. У центрі політичної діяльності перебувають питання регулювання відносин всередині держави та міждержавних відносин.

Політика це одна зі сфер суспільного життя, пов’язана з діяльністю держави, управлінням суспільними справами та використанням публічної влади.

Політика це визначення стратегії політичного курсу, лінії діяльності.

Політика це комплекс дій, заснованих на хитрощах, обережності будь-якого суб’єкта або маніпуляції, обмані чи інших подібних прийомах та способах діяльності заради досягнення якихось вигод.

Структура політики

Політичні відносини

                              ↓                                                                                ↓

Політичні організації

Політична свідомість

Отже, головна функція політики регулятивна. Політика регулює різні сфери суспільного життя; відповідно виділяють політику: економічну; соціальну; національну; військову і т. д.

За областю розподілу функції політики діляться на внутрішню і зовнішню.

За масштабом спільнот, на які впливають політичні рішення, розрізняють політику: локальну; регіональну; міждержавну; світову.

Суб’єктами політики називають всіх, хто так чи інакше бере участь у політичному житті. Це можуть бути громадяни, партія, організація, клас, держава, етнос і т. ін.

Давньогрецький філософ Арістотель у своїй книзі «Політика» писав:

«Людина за своєю природою є істота політична, через що навіть ті люди, які анітрохи не потребують взаємодопомоги, несвідомо прагнуть до спільного проживання».

Але, будучи істотами політичними, люди виявляють різний ступінь політичної активності.

Політологи вважають, що лише 10-20 % людей справді політично активні, 80-90 % — байдужі, їх називають глядачами політичного театру.

2. Політична система: сутність, структура, функції.

Поняття «політична система» було введено в політологію в 50-60-х роках XX століття. Засновником системного підходу аналізу в політичній науці був американець Д. Істон.

Політична система впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних відносин соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції.

Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації та рухи впливають на державну владу. Це поняття об’єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють, і керованих, панівних і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв’язки організованих форм владовідносин — державних та інших інститутів і установ, а також політичних цінностей і норм, що регулюють політичне життя членів цього суспільства. У межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою виявляє себе як система, а політична система найбільш повно виявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття «політична система» застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли йдеться про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

                      Вимоги                                                                                   Рішення

Політична система

                 Підтримка                                                                                    Дії

Виділяють такі функції політичної системи:

визначення цілей, задач, шляхів розвитку суспільства;

розподіл матеріальних і духовних ресурсів;

організація діяльності суспільства щодо досягнення поставлених цілей;

розробка та впровадження в суспільстві різних норм поведінки;

забезпечення стабільності та безпеки в суспільстві;

політична соціалізація особистості;

контроль за виконанням політичних норм.

3. Політична партія

Політична партія це зареєстроване, згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні», добровільне об’єднання громадян прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Термін «партія» (лат. pars/partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття «політична партія» як ми розуміємо його зараз — витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки так само старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

Функції партій: (

Представництво інтересів.

Комунікативна функція.

Формування і підбір політичних еліт та соціалізація.

Розробка політики та здійснення політичного курсу.

Функції соціальної інтеграції.

Ідеологічні типи політичних партій

Термін «ідеологія» вперше виник на зламі XVIII-XIX ст. у працях французького економіста і філософа Дестют де Трасі для позначення «вчення, науки про ідею», котрі є основою для формування громадської думки, політичних поглядів, поведінки людей, а отже, і політики. У сучасному розумінні, ідеологія це система поглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини.

Ідеологія складається з трьох елементів:

образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним);

аксіологічної системи (ієрархії цінностей);

практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві).

Політичними ідеологіями називають «політичні концепції», що стали ідеологіями, тобто відіграють інтегрувальну роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді декілька) центральну цінність Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку, свободу тощо. Найбільш впливовими політичними ідеологіями є лібералізм, консерватизм, соціал-демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм. Кожна із цих ідеологій має широке теоретичне підґрунтя. У процесі історичного розвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості як близьких, дотичних, так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічних платформ:

комунізм;

соціал-демократія, або демократичний соціалізм;

лібералізм;

консерватизм;

націоналізм;

фашизм;

неофашизм.

4. Політична еліта і політичне лідерство

Людське суспільство неоднорідне, у ньому існують природні і соціальні відмінності між людьми. Ці відмінності зумовлюють їх неоднакові здібності до політичної участі в житті суспільства, вплив на політичні та соціальні процеси, управління ними. Носієм найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей є політична еліта.

 

Що ж таке «політична еліта»?

«Еліта» в перекладі з французької означає «краще, добірне, вибране».

Філософи Стародавньої Греції вважали, що управляти суспільством повинні кращі, спеціально призначені для цього люди. Платон і Арістотель виступали проти допущення народу до правління державою, вважаючи демократію найгіршою формою правління.

Правити суспільством, на їхню думку, повинні філософи, у яких найбільш розвинена розумна частина душі. Арістотель дав загальну характеристику правлячої еліти: «...Три якості потрібні тому, хто має намір посісти вищі посади: по-перше, співчувати існуючому державному ладу, по-друге, мати великі здібності до виконання обов’язків, пов’язаних з посадою, по-третє, вирізнятися чесністю і справедливістю».

Політична еліта — це відносно невелика соціальна група, що концентрує у своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечує інтеграцію, субординацію й відображення в політичних установках інтересів різних верств суспільства і створює механізм втілення політичних задумів.

Ознаки політичної еліти:

це невелика, досить самостійна соціальна група;

має високий соціальний статус;

має значний обсяг державної та інформаційної влади;

бере безпосередню участь у здійсненні влади;

має організаторські здібності і талант.

Еліта це...:

особи, які мають вищі показники (результативність) у своїй галузі діяльності (В. Парето);

особи, які мають інтелектуальні і моральним переваги над масою, безвідносно до свого статусу;

найбільш активні в політичному плані люди, орієнтовані на владу; організована меншість суспільства (Г. Моска); люди, що займають вищі місця у суспільстві завдяки своїм біологічним і генетичним походженням;

харизматичні особистості (М. Вебер);

особи, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний прогрес (Дюпре);

люди, що здобули в суспільстві найбільшого престижу, статусу (Г. Лассуел);

особи, які отримують матеріальні та нематеріальні цінності у максимальному розмірі.

Факти реального життя і численні дослідження підтверджують, що політична еліта — реальність сьогоднішнього (і, ймовірно, завтрашнього) етапу розвитку суспільства.

Еліти типологізуються за низкою ознак:

1. Стосовно влади виділяють правлячу еліту, неправлячу або контреліту.

2. За рівнем компетенції: вища (загальнонаціональна), середня (регіональна), місцева.

За результатами діяльності (ефективності): еліта, псевдо-еліта, антиеліти.

До того ж виділяють еліту крові, або аристократію; еліту багатства, або плутократію; еліту знань або меритократію.

В. Парето виділяв два головних типи еліт: «леви» і «лисиці».

Для «левів» характерний консерватизм, грубі силові методи управління. Суспільство, де переважає еліта «левів», зазвичай перебуває в застої.

«Лиси» майстри обману, політичних комбінацій. Еліта «лисиць» динамічна, вона забезпечує перетворення в суспільстві.

У сучасному суспільствознавстві існують кілька підходів до визначення політичного лідерства. Виділимо деякі з них.

1. Політичне лідерство це постійний пріоритетний вплив з боку певної особи на все суспільство, організацію чи групу. Для цього визначення характерні такі особливості: вплив має бути постійним; керівний вплив лідера здійснюється на всю групу, організацію, суспільство; політичний лідер повинен бути явним пріоритетом у впливі.

Політичне лідерство це управлінський статус, соціальна позиція, це керівна посада.

3. Політичне лідерство це особливого роду підприємницька діяльність, здійснювана на політичному ринку. Тут перемагає той потенційний лідер, чий «політичний товар» найбільше ототожнюється з поняттям «загального блага».

Політичний лідер — це символ спільності та зразок політичної поведінки групи; лідер здатний за допомогою влади реалізувати інтереси групи.

Політичний лідер — це авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистісний вплив якого допомагає йому відігравати суттєву роль у політичних процесах і ситуаціях.

Якщо досліджувати проблеми лідерства, неодмінно поставити питання: чому одні люди стають лідерами, а інші виконують їхню волю? Що покладено в основі лідерства, у чому його феномен?

Існують різні класифікації лідерства. Розглянемо деякі з них.    

1. Щодо ставлення керівника до підлеглих:

а) авторитарне одноосібний спрямований вплив лідера на підлеглих. Воно засноване на загрозі санкцій, застосуванні сили;

б) демократичне передбачає врахування керівником інтересів і думок усіх членів групи або організації, участь мас в управлінні.

2.  За способом легітимації влади (М. Вебер):

а) традиційне вожді племен, монархи їх авторитет заснований на звичаї, вірі у святість і незмінність традицій;

б) раціонально-легальне тут лідерів обирають демократичним шляхом;

в) харизматичне феномен харизми заснований винятково на особистості лідера, якому приписують божественні здібності. Від мас вимагають цілковитої особистої відданості вождю, який виконує «історичну місію». Як приклад можна навести Ю. Цезаря, Наполеона, Леніна, Гітлера, Муссоліні, Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Ф. Кастро.

3. За «масштабами» лідерства: загальнонаціональні; лідери регіональні; лідери соціальних груп, верств.

Щодо наявної політичної системи: функціональні; дисфункціональні; конформіст (пристосуванець); неконформіст.

Збірні образи лідера виділив М. Дж. Херманн.

1. Прапороносець, або велика людина. Його вирізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», що може захопити маси (В.І. Ленін, М.Л. Кінг, Хомейні, Ш. де Голль).

2 Служитель. Лідер цього типу завжди прагне виступити в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і діє від їх імені.

Торговець. Лідер цього типу здатний настільки привабливо подати масам свої ідеї та плани, що змушує «купити» ці ідеї і залучає маси до їх виконання.

Пожежний тип лідера. Орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією.

У чистому вигляді в реальному житті образи лідерів зазвичай не зустрічаються, а поєднуються в політичних діячах у різних пропорціях.

Політологи підрахували, що успіх лідера тільки на 7 % залежить від того, що він говорить, і на 55 % — від того, яке враження він справляє.

 

Висновок. Відповідно до Конституції України громадяни України мають цілу низку політичних прав і свобод. Вони беруть участь у політичному житті, будучи, суб’єктами політики. Отже, треба формувати в собі навички активної поведінки.

Тема. Поняття, форми та принципи демократії. Вибори як інструмент демократії

План

1. Історія виникнення демократії.

2. Демократичний політичний режим.

3. Політичний статус особистості.

4. Політична участь і політична культура.

5.  Вибори як інструмент демократії.

6. Стадії виборчого процесу.

1. Історія виникнення демократії

Поняття демократія в дослівному перекладі означає «влада народу».

Виникнення демократії, за загальноприйнятою у науці думкою, пов’язано з появою античного полісу. Поліс поєднував у собі елемент цивільної самоврядної громади і був частиною міської структури з розвиненою приватною власністю. «Батько історії» Геродот (484-425 pp. до н.е.) був родоначальником поняття «демократія» і виділяв два основні принципи афінської демократії: свободу слова і рівність всіх громадян перед законом.

Фукідід (460-395 pp. до н. е.) записав відому «Промову на панахиді» афінського державного діяча Перікла, у якій той, віддаючи шану загиблим у перший рік Пелопоннеської війни (між Афінами і Спартою), говорить про особливості афінської демократії.

«...Наша конституція називає нашу державу демократією тому, що влада перебуває в руках народу, а не меншини. Коли йдеться про розв’язання приватних конфліктів, усі рівні перед законом; коли йдеться про те, щоб покласти на когось велику відповідальність перед суспільством, для нас важлива не приналежність людини до певного класу, а її реальні здібності. І якщо людина здатна служити державі, вона не може бути позбавлена цієї можливості через свою бідність... У нашому приватному житті ми вільні і терпимі, проте в суспільних відносинах ми дотримуємо закону.

Ми добровільно підкоряємося тим, кого обрали до органів управління, а також суворо дотримуємо законів, особливо тих, що захищають права пригноблених, і тих неписаних законів, порушувати які вважається ганьбою. Після роботи ми насолоджуємося всіма видами відпочинку, що приносять користь нашому духу. Круглий рік проводимо безліч різноманітних змагань і жертвоприношень; у наших домівках панують краса і гарний смак, які щодня дарують нам радість і допомагають забути про проблеми.

Наша любов до прекрасного не спонукає нас до екстравагантності, а наша любов до духовного не робить нас більш піддатливими. Ми вважаємо, що багатство повинно використовуватися розумно, а не служити об’єктом для вихваляння. У нашій країні кожного турбують не тільки свої власні проблеми, а й проблеми держави в цілому: навіть ті, хто опікується виключно своїми справами, прекрасно поінформовані в галузі політики і в цьому наша особливість, ми не вважаємо, що той, хто не цікавиться політикою, зайнятий своїми справами, ми вважаємо, що вона взагалі не справ... »

Платон (427-347 pp. до н.е.) виділяв п’ять форм правління: аристократію (правління кращих, благородних); тимократію (правління честолюбних); олігархію (правління нечисленної груди сильних і заможних); тиранію (різновид монархії) і демократію (результат заколоту бідняків, що знищують і виганяють багатих і знатних). Згодом він звів типологію до двох форм: монархії та демократії. На його думку, монархія небезпечна надлишком влади, а демократія надлишком свободи, тому треба дотримувати середини між цими крайнощами.

Арістотель (384-322 pp. до н.е.) виділяв «правильні» і «неправильні» форми державного устрою. До перших він відносив царську владу, аристократію і політику) (змішаний державний устрій); а до других тиранію, олігархію і демократію (він ставив знак рівності між демократією і охлократією «владою натовпу»). Арістотель розробив головні принципи правильного демократичного правління: багаті і бідні беруть участь в управлінні на рівних умовах; обіймання посад обмежене майновим, хоча і невисоким, цензом; посісти посаду можуть всі громадяни, за винятком тих, хто був підданий судовому переслідуванню або атімії (позбавлення громадянської честі); основою демократичного правління є панування закону.

Середньовіччя не внесло суттєвих змін у розуміння демократії. Лише наприкінці середніх віків виникла ідея поділу влади: законодавча має належати народу, а виконавча монархові (Марсилій Падуанський, XIV ст.).

Новий час ознаменувався сплеском інтересу до поняття «демократія» . Це поняття набуває форми вимог до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода віросповідання (В. Пені), свобода особистості і власності (III. Монтеск’є), участь народу в державотворенні (Ж.-Ж. Руссо), свобода торгівлі та промислової діяльності (А. Сміт), право на легальний і ненасильницький спротив владі (І. Кант), можливість революційної і бунтівної боротьби (І. Фіхте). Проте єдності в розумінні демократії не було і в цей період. Англійський філософ Дж. Мілль бачив у ній тиранію більшості. Американський президент А. Лінкольн вважав її правлінням, що походить від народу, здійснюваним народом і для народу.

У. Черчілль говорив: «У демократії багато недоліків, але поки що не знайдено нічого кращого».

2.  Демократичний політичний режим

У сучасній політології виділяють три політичні режими: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Політичний режим це система методів, способів і засобів здійснення політичної влади.

Демократія (від грецьк. demos народ + kratos влада) політичний режим, заснований на визнанні верховенства законів і народовладдя.

Гасло демократичного політичного режиму: «Дозволено все, що не заборонено законом».

Характерні ознаки демократичного режиму:

народ джерело влади;

поділ влади (законодавча, виконавча, судова);

правова держава; права особистості закріплені законом і гарантовані; громадянське суспільство;

демократичні вибори до органів державної влади;

політичний плюралізм;

конкурентна багатопартійна система; легальна опозиція;

ЗМІ, вільні від цензури;

дії армії і спецслужб регулюються й обмежені законом; підтримання правопорядку функції міліції та суду;

відсутність офіційної ідеології;

церква відокремлена від держави.

3.  Політичний статус особистості

У політичному житті беруть участь різні люди, соціальні групи і т. ін. У цій сфері суспільства особистість набуває прав та обов’язків, що відтворені у правових актах і характеризують правове становище особи в суспільстві.

 Політичні права і свободи громадянина.

Право обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Об’єднуватися в громадські організації, у тому числі і в політичні партії.

Проводити мітинги, вуличні ходи, демонстрації, пікетування за умови попереднього повідомлення влади.

Спрямовувати особисті та колективні звернення (петиції) до державних органів та посадових осіб.

Крім прав, у людини з’являються й політичні ролі (виборець, депутат, член партії, учасник мітингу і т. ін.)

1. Які посади є виборними в Україні?

(В Україні обирають президента, Верховну Раду, органи місцевого самоврядування.)

2. Хто володіє виборчим правом?

(Виборче право (активне з 18 років, пасивне під час виборів на пост президента з 35 років, до Верховної Ради з 21 року) мають всі громадяни країни, за винятком тих, кого за рішенням суду визнано недієздатним, а також осіб, яких утримують у місцях позбавлення волі за вироком суду.)

4. Політична участь і політична культура

Політична участь це дії громадян, які впливають на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади.

Політична участь буває опосередкованою (представницькою) і безпосередньою (прямою).

Опосередковану участь здійснюють через обраних представників.

Безпосередня:

участь у діяльності політичних партій;

звернення та листи, зустрічі з політичними діячами;

участь у мітингах;

участь у виборах.

Висновок. Поняття «народний суверенітет» передбачає, що народ виражає свою волю через вибори, референдуми тощо, є вищою владою і джерелом будь-якої влади в державі.

Для виконання різноманітних політичних ролей потрібні знання, певна система цінностей і оволодіння способами політичної діяльності. Названі умови в сукупності характеризують демократичну політичну культуру.

Політичні знання це знання людини про політику, політичну систему, про різні політичні ідеології, а також про ті інститути та процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі.

Політичні ціннісні орієнтації це уявлення людини про ідеали і цінності розумного чи бажаного суспільного устрою.

Способи практичних політичних дій це зразки і правила політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід чинити.

Основні функції політичної культури

Ідентифікація розкриває постійну потребу людини в розумінні своєї групової приналежності і прагненні визначити прийнятні для себе способи участі у вираженні та відстоюванні інтересів даної спільності.

Орієнтація характеризує прагнення людини до змістового відображення політичних явищ, розуміння суспільних можливостей під час реалізації прав і свобод у конкретній політичній системі.

Адаптація висловлює потребу людини у пристосуванні до мінливого політичного життя.

Соціалізація характеризує набуття людиною певних навичок і властивостей, що дозволяють реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права, політичні функції та інтереси.

Інтеграція забезпечує різним групам можливість співіснувати в рамках певної політичної системи, зберігаючи цілісність держави та її взаємовідносини із суспільством в цілому.

Комунікація пов’язана із взаємодією всіх суб’єктів та інститутів влади на базі використання загальноприйнятих понять, символів, стереотипів та інших засобів інформації та мови спілкування.

Зазначені функції характеризують політичну участь.

Політична участь дії громадянина, що мають на меті вплинути на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади, залучення членів суспільства в політичний процес.

5.  Вибори як інструмент демократії

Вибори передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще за часів первісного ладу, де на загальних зборах роду обирали старійшин (пізніше і воєначальників). Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування. В античних Греції та Римі громадяни голосували підняттям рук або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорозькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи, висловлюючи громадою «за» і «проти». Із часом процедура виборів ускладнилась.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збираються голосувати чи голосують за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. electorвиборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Чому в демократичній державі потрібні вибори?

Історично склалося, що в демократичних країнах діють 2 типи виборчих систем, кожна з яких має переваги і недоліки. Склалися вони природним шляхом внаслідок найбільш раціонального поєднання державних інтересів, інтересів виборців та інтересів кандидатів.

За мажоритарною системою (від франц. maqorite більшість) обраним вважається кандидат, який одержав більшість (абсолютне або відносне число) голосів виборців. Причому тут все залежить від закону, за яким проводять дані вибори. Закон може прямо визначати відносну більшість, тобто перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж його суперники. Абсолютна більшість передбачає, що кандидат повинен набрати 50 % + 1 голос.

Кваліфікована більшість — 2/3, 3/4 від загальної кількості поданих голосів.

Пропорційна система передбачає розподіл депутатських мандатів від політичних партій залежно від поданих за них голосів.

Законодавець додатково встановлює ще й бар’єр до 5 %, який потрібно подолати, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів.

Приклади систем виборів:

мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада, Індія);

мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи, деякі країни Південної Америки);

система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);

обмежене голосування (наприклад, Японія).

  Критерії демократичності виборів  

Вибори повинні бути загальними.

Вибори повинні бути рівними.

Вибори проводять за таємного голосування.

Періодичність.

Конкурентність.

Остаточність (легітимність).

Представництво.

Фактична участь громадян у виборах.

6. Стадії виборчого процесу

Виборчий процес зазвичай визначають як врегульовану законом та іншими соціальними нормами діяльність індивідів, органів, організацій і груп з підготовки і проведення виборів державних і самоврядних органів.

  План проведення виборів

Призначення дати виборів.

Утворення виборчих округів.

Створення виборчих органів.

Реєстрація виборців.

Висування кандидатів.

Агітаційна кампанія (виступи з програмними заявами, відкриті дебати, між кандидатами,

використання ЗМІ і т. ін.).

Голосування.

Підрахунок голосів і підсумків голосування.

Повторні вибори.

Кінцеве визначення та опублікування результатів виборів.

Тема. Засоби масової інформації та їх роль у суспільному житті

План

1. З історії розвитку ЗМІ.

2. Види засобів масової інформації (ЗМІ).

3. Функції ЗМІ.

4. ЗМІ та політика. ЗМІ як засіб формування громадської думки.

Сьогодні, коли якість інформаційних технологій та їх використання значною мірою визначають характер життя суспільства, питання про відносини між суспільством і ЗМІ, ступінь незалежності ЗМІ від суспільства, влади і держави (особливо держави, що претендує на демократичний статус) набуває особливого значення. Засоби масової інформації, будучи важливою складовою частиною масової комунікації суспільства, виконують різні соціально-політичні ролі залежно від певного числа типових соціально-політичних ситуацій і набувають особливого значення в суспільстві. Це можуть бути ролі організатора, консолідуючої сили суспільства, його просвітителя. Але вони можуть відіграти й дезорганізаційну, дезінтеграційну роль.

1. З історії розвитку ЗМІ

Як свідчить еволюція журналістики, одним із головних напрямків її розвитку було найбільш повне задоволення потреб людини в комунікації, тобто необхідній і соціально важливій інформації. Уже в доісторичні часи людина виступала як засіб комунікації, поширюючи певну інформацію серед найближчого оточення. Частково цю роль виконували шамани, провісники і оракули, а засобом її консервації був наскельний живопис, пергамент, глиняні дощечки.

До сьогодні більшість дослідників дотримують думки, що поява преси припадає на V ст. до н.е., коли в Римі виходили перші газети, які уже за часів Юлія Цезаря нагадували сучасні. Найбільш відомим був щоденний бюлетень «Acta diurna» («Події дня»). В Азії також існували подібні видання (наприклад, у Китаї в VIII ст. н.е. виходила «Диба» — «Придворна газета», «Кібелчжі» — «хронікальна газета», а в Японії на глиняних дошках зберігали «Іоміурі каварабан» — «Читати і передавати»), що були, по суті, прадавніми газетами.

За часів Середньовіччя були поширені так звані «летючі листки» (серед них реляції, ревю, куранти та ін.), які мали яскраво виражений інформаційно-прикладний характер. Винайдення 1440 р. І. Гутенбергом процесу друку за допомогою рухомих літер дало поштовх для розвитку преси і журналістики. Батьківщиною преси як соціального інституту можна вважати територію Західної Європи. Першою газетою у сучасному розумінні цього слова зазвичай вважають бельгійську «Niewe Tydingen» («Всі новини»), яка з’явилася в Антверпені приблизно з 1605 року в друкарні Авраама Вергевена. Із 11 березня 1702 р. в Англії, в Лондоні, почали друкувати першу щоденну газету «Daily Courant» («Щоденний вісник»).

У стародавні часи поточна інформація фіксувалася в літописах, хроніках, анналах, життєписах, історіях, подорожніх записках, різноманітних епістолярних формах від особистого листа до офіційних послань, від повчань і наказів до булл, рескриптів, прокламацій. А вже після виникнення друкованої журналістики починається формування системи журналістських жанрів. Серед найдавніших варто назвати інформацію-хроніку, репортаж, памфлети. Згодом виникають інші газетно-журнальні жанри.

Прийнято виділяти такі типи журналістики:

релігійно-клерикальна (XV-XVI ст.),

феодально-монархічна (XVI-XVIII ст.),

буржуазна (ХІХ-ХХ ст.),

соціалістична (XX ст.);

загальногуманістична (кін. XX ст. поч. III тисячоліття).

У Середньовіччі, за часів панування релігійно-клерикального світогляду, діапазон творчості був досить обмежений. Це пояснювалося не стільки незначною кількістю письменних людей, скільки впливом релігії на всі сфери життя. Феодально-монархічний тип журналістики відображав невисоку економічну розвиненість суспільства і завсідчив перехід від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Розвиток торгівлі вимагав обміну інформацією про товари, прибуття кораблів, ціни.

У XIX ст. журналістика перетворилась на найважливішу частину суспільно-політичного життя і господарювання. Вона виконувала роль знаряддя політичної боротьби — 80 % преси мали яскраво виражений політичний і суспільно-політичний характер. Стався класичний поділ преси на якісну (елітарну) і популярну (масову). До кінця XX ст. до неї додався тип проміжних ЗМІ.

Соціалістична журналістика цілком була орієнтована на ідеологічну залежність, головною константою в якій була партійність. На сьогодні ми можемо говорити про формування загальногуманістичної журналістики.

Основні етапи розвитку ЗМІ:

до початку нашої ери прагазетні явища;

із початку нашої ери до XV ст. н.е. епоха рукописних видань;

із XV ст. до XVII ст. винайдення і розвиток друкарства, становлення газетно-журнальної справи;

із XVIII ст. до початку XX ст. розвиток журналістики як суспільного інституту, вдосконалення поліграфічної бази, становлення преси як основи демократії;

із 1900 р. по 1945 р. набуття пресою функцій «четвертої влади»;

із 1945 р. по 1955 р. процес концентрації та монополізації ЗМІ;

із 1955 р. по 1990 р. епоха становлення електронних засобів комунікації;

із 1990 р. по теперішній час становлення нового інформаційного порядку у світі.

2.  Види засобів масової інформації (ЗМІ)

Засоби масової інформації це інститути та форми публічного і відкритого поширення інформації для широкого кола користувачів, що здійснюється за допомогою технічних засобів.

ЗМІ становлять складну систему, у якій виділяють два головні їх типи: друковані (преса) та електронні (радіомовлення, телебачення, кінопродукція, аудіопродукція).

Сучасні ЗМІ представляють собою установи, створені для відкритого, публічного передання за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам. Це відносно самостійна система, що характеризується множинністю складових елементів: змістом, властивостями, формами, методами і певними рівнями організації (у країні, регіоні, на виробництві). Відмінні ознаки ЗМІ — це публічність, тобто необмежене коло користувачів, наявність спеціальних технічних приладів, апаратури; непостійний склад аудиторії, що змінюється залежно від виявленого інтересу до тієї чи іншої передачі, повідомлення або статті.

Поняття «засоби масової інформації» не слід ототожнювати з поняттям «засоби масової комунікації» (ЗМК). Це не зовсім правильно, оскільки останнє поняття характеризує більш широкий спектр масових засобів. До ЗМК належать кіно, театр, цирк і т. ін., всі видовищні вистави, які визначає регулярність звернення до масової аудиторії, а також такі технічні засоби масової комунікації, як телефон, телеграф, телетайп і т. ін.

Власне журналістика прямо пов’язана з використанням розвинених технічних засобів комунікації — преси (засоби поширення інформації за допомогою друкованого відтворення тексту та зображення), радіо (передання звукової інформації за допомогою електромагнітних хвиль) і телебачення (передання звукової і відеоінформації також за допомогою електромагнітних хвиль; для радіо і телебачення обов’язковим є використання відповідного приймача).

Завдяки використанню цих комунікаційних засобів виникли, три підсистеми ЗМІ: преса, радіо і телебачення, кожна з яких складається з величезної кількості каналів — окремих газет, журналів, альманахів, книжкової продукції, програм радіо і телебачення, здатних поширюватися як по всьому світові, так і в невеликих регіонах (областях, районах, округах). Кожна підсистема виконує свою частку функцій журналістики на основі специфічних особливостей.

Преса (газети, тижневики, журнали, альманахи, книжки) посідає особливе місце в системі ЗМІ. Друкована продукція несе інформацію у вигляді надрукованого буквеного тексту, фотографій, малюнків, плакатів, схем, графіків та інших зображально-графічних форм, які читач-глядач сприймає без допомоги яких-небудь додаткових засобів (тоді як для отримання радіотелевізійної інформації потрібні телевізор, радіоприймач, магнітофон та ін.).

3. Функції ЗМІ

Розгляд та аналіз функцій будь-якої системи соціальної діяльності — найважливіший момент її теорії. Це пов’язано з тим, що процеси, які відбуваються в кожній системі соціальної діяльності, визначаються, зрештою, тим, що вона здійснює певну функцію в більш широкому загалі.

Взагалі, у ЗМІ величезна кількість функцій в абсолютно різних сферах.

Комунікативна функція спілкування, налагодження контакту.

Організаторська, у якій найбільш наочно проявляється роль журналістики як «четвертої влади» в суспільстві.

Ідеологічна (соціально орієнтовна), пов’язана з прагненням впливати на світоглядні основи та ціннісні орієнтації аудиторії, самосвідомість людей, їх ідеали та прагнення, включаючи мотивацію поведінки.

4. Культурно-освітня, яка полягає в тому, щоб, будучи одним з інститутів культури суспільства, беручи участь у пропаганді та поширенні в суспільстві високих культурних цінностей, виховувати людей на зразках загальносвітової культури, тим самим сприяючи всебічному розвиткові людини.

Рекламно-довідкова, спрямована на задоволення утилітарних запитів, пов’язаних зі світом захоплень різних верств аудиторії (сад, город, туризм, колекціонування, шахи тощо).

Рекреативна (розваги, зняття напруженості, отримання задоволення).

У кожній із цих сфер ЗМІ виконують свої соціальні ролі:

виробничо-економічну,

регулювальну,

духовно-ідеологічну,

інформаційно-комунікативну.

Так, в економічній галузі преса стає елементом системи виробництва, набуває якості товару. У соціальному вимірі головним є збирання, накопичення, зберігання, опрацювання та поширення інформації.

У духовній сфері преса виконує пізнавальну, освітню, виховну функції, притаманні всім ідеологічним інститутам.

Генеральним суб’єктом щодо журналістики є суспільство. На задоволення потреб усього суспільства спрямовані функції інтеграції пізнання, які виконує журналістика. Окремі соціальні структури як суб’єкти своїми потребами в завоюванні й утриманні влади визначають такі функції журналістики, як пропаганда, агітація, організація. Особистість визначає функції орієнтації, морально-психологічного задоволення.

Для такого специфічного виду соціальних суб’єктів, як журналісти, журналістика виконує службово-професійну і творчу функції.

Проте викликає сумнів власне розподіл суб’єктів, оскільки журналіст може виконувати не тільки творчу і професійні функції, але й використовувати пресу в особистих інтересах.

4. ЗМІ та політика. ЗМІ як засіб формування громадської думки

ЗМІ відіграють у політичному житті суспільства суттєву роль, безпосередньо стосуючись його життєдіяльності і виконуючи репродуктивну (відображають політику через радіо, телебачення і пресу) і продуктивну (творчу) функції, тому вони тією ж мірою, що і творці політики, несуть відповідальність за те, що відбувається в суспільстві.

Об’єднання націй у сильні централізовані держави часто ставало можливим завдяки появі преси, яка створила новий вид соціальної спільноти публіку окремо взятої газети. Члени цієї агрегації розділені відстанями, але об’єднані інформацією, яку вони споживають. Преса прискорила і поставила на «потік» вироблення єдиних символів і значень у національному масштабі. Сьогодні ЗМІ не тільки безупинно відтворюють цей процес, але й виводять його на глобальний рівень. Хоч мас-медіа покликані вирішувати певні завдання в політичній системі та суспільстві, у реальному житті вони досить самостійні, мають власні цілі діяльності, що часом не збігаються з потребами суспільства, і використовують для їх досягнення різні методи.

У демократичних державах явно переважає раціональна модель масових комунікацій, розрахована на переконання людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою у відповідності із законами логіки. Ця модель відповідає сформованому типу менталітету і політичної культури людей. Вона пропонує змагальність різних ЗМІ у боротьбі за увагу і довіру аудиторії. У цих державах законом заборонено використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті і ворожнечі. Проте різні політичні сили широко застосовують методи переважно емоційного впливу для пропагування своїх ідей і цінностей, що особливо яскраво проявляється в період виборчих кампаній. Цими можливостями широко користуються тоталітарні, авторитарні і особливо етнократичні режими, надаючи своїй політичній пропаганді емоційності. Тут ЗМІ широко використовують методи психологічного навіювання, засновані на страху й вірі, для розпалювання фанатизму, недовіри або ненависті до політичних опонентів, осіб інших національностей.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес, основними етапами якого є одержання, відбір, препарування, коментування відомостей. Від того, яку інформацію, у якій формі та з якими коментарями отримують суб’єкти політики, багато в чому залежать їхні подальші дії. Вони не тільки відбирають відомості, які постачають інформаційні агентства, але й самі видобувають та оформляють їх, виступають їх коментаторами і поширювачами. Потік інформації у сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ньому окремій людині чи навіть групі фахівців несила. Тому відбір найбільш важливої інформації та її подання у доступній масовій аудиторії формі і коментування — важливе завдання всієї системи ЗМІ. Інформованість громадян, у тому числі політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями добирають інформацію, наскільки глибоко вона відображає реальні факти після її препарування та редукції, здійснених газетами, радіо, телебаченням, а також від способу і форм подання інформації.

Роль ЗМІ в політиці не можна оцінювати однозначно. Це складний багатогранний інститут, що складається з безлічі органів та елементів, які інформують населення про те, що відбувається в кожній конкретній країні і в усьому світі.

Тема. Поняття нації. Нація і націоналізм. Нація етнічна і політична

План

1. Етнос: його основні ознаки та особливості.

2. Національна самосвідомість.

3. Розвиток міжнаціональних відносин в Україні.

4. Націоналізм. Міжнаціональні конфлікти та шляхи їх подолання.

5. Формування української політичної нації.

 

1.  Етнос: його основні ознаки та особливості

У сучасному світі існують різні соціальні спільноти. Соціальні спільноти — це відносно стійка сукупність людей, що мають більш-менш однакові умови і спосіб життя, вирізняються масовою свідомістю, певною мірою спільністю соціальних норм, ціннісних систем та інтересів. Види спільнот: сім’я, рід, плем’я, класи, соціальна група, народності, нації, професійні спільноти, трудові колективи.

Етнос — стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території, має загальні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлює свою єдність і відмінність від інших подібних утворень.

Нація певна форма існування етносу, характерна для певного етапу історичного розвитку.

Нація історично сформована спільнота людей, якій притаманні спільні економічне життя, мова, територія, певні психологічні ознаки, які виявляються в особливостях її культури, мистецтва та побуту.

2.  Національна самосвідомість

Національна самосвідомість сукупність соціальних, моральних, політичних, економічних, естетичних, релігійних, філософських поглядів, що характеризують зміст, рівень і особливості духовного розвитку націй.

Національний інтерес сукупність потреб і прагнень народів тієї чи іншої держави до створення необхідних для себе життєвих умов, усвідомлення свого суверенітету, встановлення взаємних відносин з народами інших країн.

Вивчаючи історію розвитку націй і народностей, виділяють такі процеси, як міжнаціональна диференціація і міжнаціональна інтеграція.

Міжнаціональна диференціація це процес роз’єднання, розділення, протистояння різних націй, етносів, народів у різних планах.

Міжнаціональна інтеграція — це процес поступового об’єднання різних етносів, народів і націй через сфери суспільного життя.

Причини міжнаціональної інтеграції

Неможливість держав жити ізольовано, що пов’язано з конкретними змінами в економіці практично всіх сучасних країн.

Економічний та політичний взаємозв’язок держав.

Прикладом міжнаціональної інтеграції в сучасному світі є країни Європи, об’єднані в Європейський Союз (ЄС).

3. Розвиток міжнаціональних відносин в Україні

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою титульної нації українців. За даними перепису населення 2001 p., українці становили понад             77,82 % усіх жителів України. До того ж значна кількість українців проживають у близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на території України проживають представники понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни понад 17,28 % усього населення країни.

Далі йдуть, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї та вірмени. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, цигани, азербайджанці, німці, грузини, гагаузи та ін.

Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, тож сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, а й у багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії понад 4,4 млн. осіб. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.

Національний склад населення України постійно змінюється також під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж поверталось. Серед національностей, що виїжджають з України, найбільш численну групу становлять росіяни, євреї, молдавани. Населення України зростало також за рахунок татар, азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів.

Зміни у національному складі населення України зумовлені й поверненням на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки колишнього Союзу кримських татар і німців. Вони проживають переважно в Криму та на півдні України. У складі населення Автономної Республіки Крим кримські татари становлять вже 12,1 %. Упродовж майже 60 років депортації радянська влада розвивала та підтримувала негативні стереотипи щодо кримських татар як «народу зрадника», стереотипи, що їх продукували ще за часів царської Росії починаючи від анексії території Криму російською імператрицею Катериною II.

Поліетнічність населення, яка утворилася в Україні, має виразну специфіку: з усіх етнічних неукраїнців понад 80 % становили етнічні росіяни. Іншим аспектом української поліетнічності є питання визначення мовної ідентичності. Зокрема, 5 544 729 етнічних українців, згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, вважають рідною російську мову. Сьогодні в Україні існує 3 мегамовні групи — україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни.

Окремо потрібно звернути увагу на взаємини «більшості» з ромами та основні проблеми, які існують у цього народу в Україні. За даними Всеукраїнського перепису населення на 2001 рік, громада ромів України налічувала близько 47,6 тис. осіб, з яких близько 14 тис. проживає на Закарпатті і понад 4 тис. у Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях. Проте, на думку деяких науковців, чисельність ромів, що проживають в Україні, значно більша.

Актуальності набувають міжнаціональні взаємини, пов’язані з міграцією до України представників тих громад, які традиційно не проживали на її теренах. Внаслідок міграційних процесів за останні роки в Україні зросла кількість азербайджанців. Численність більшості інших національних груп,  зокрема болгар, молдаван, білорусів, євреїв, татар, циган, німців, скоротилася. Навіть порівняно з офіційними даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні вдвічі збільшилася кількість вірмен — вона сягнула 100 тисяч громадян, азербайджанців тут нині проживає 45 тисяч (ця етнічна група демонструє 20 % зростання). Збільшилася кількість корейців: в Україні їх нараховується 13 тисяч, тобто зростання сягнуло 50 %. Збільшилась кількість арабів: якщо під час Всесоюзного перепису населення 1989 р. їх було зафіксовано 1 240 осіб, то 2001 року — 6 575 осіб. Зросло число в’єтнамців і вихідців з Індії, Пакистану, країн Південно-Східної Азії.

Актуальною для  України  є  проблема  нелегальної  міграції. Кількість нелегальних мігрантів, які перетинають кордон України, постійно зростає. Більшість нелегалів прагнуть потрапити до країн Західної Європи і розглядають Україну як транзитну територію, принаймні про це свідчать українські прикордонники. Проте реальні міграційні наміри цієї категорії осіб ще тільки комплексно досліджуються. Сьогодні існують свідчення про створення в Україні новітніх етнічних компактів. За різними даними, в Україні кількість мігрантів коливається від 100 тисяч до 6 млн. осіб. Це здебільшого вихідці з країн Азії та Африки. В Одеській області вказують на наявність індійської, в’єтнамської та китайської громад. Відповідні свідчення про збільшення кількості громад — вихідців з країн Південної Азії, Китаю — з’являються в інших українських регіонах. Отже, це свідчить, що у складі населення України фактично зростає кількість представників тих етносів, які мігрують до України з несприятливих у соціальному і міжетнічному сенсі країн, тобто з тих держав, де вирують міжетнічні конфлікти і де низький рівень життя. Це, за свідченнями експертів, демонструє не тільки те, що Україна є транзитною територією, але й те, що країна розглядається новітніми мігрантами як відносно стабільна держава у сфері міжнаціональних взаємин.

Стабільність життя представників різних національностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого. Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави України.

Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, які проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом розвитку міждержавних відносин і розв’язуватися на користь народів усіх країн.

4. Націоналізм. Міжнаціональні конфлікти та шляхи їх подолання

Націоналізм ідеологія і політика, основу якої складають ідеї національної винятковості і переваги, прагнення до національної замкнутості, місництва, недовіра до інших націй.

Яскравий прояв націоналізму в сучасному світі продемонстрував німецький фашизм, що призвів світ до Другої світової війни 1939-1945 pp. Синонімами фашизму стали терміни «расизм», «нацизм», «шовінізм», «геноцид», «голокост».

Міжнаціональний конфлікт одна із форм відносин між національними спільнотами, що характеризується станом взаємних претензій, відкритим протистоянням етносів, народів і націй, що мають тенденцію до наростання протистояння аж до збройних зіткнень.

Причини міжнаціональних конфліктів.

Ускладнення соціально-економічного розвитку країн світу, відчутне відставання багатьох з них.

Непродумана або відверто екстремістська політика низки державних діячів.

Колонізація населення інших країн.

Помилки і прорахунки керівництва ряду країн у розв’язанні національних питань.

Види міжнаціональних конфліктів

 1. З приводу спірних територій.

Через вигнання народу зі своєї території і повернення депортованого народу на свою історичну батьківщину.

Через довільну зміну адміністративних кордонів.

Через насильницьке включення території народу до сусідньої держави.

Між етнічною більшістю і компактною меншістю (корінна національність).

З приводу відсутності у народу власної держави або розподіл його території між іншими державами.

Типи міжнаціональних конфліктів

Державно-правові (незадоволення правовим становищем нації, прагнення власної державності, конфлікт з владними органами держави, у складі якої перебуває нація).

Етнотериторіальні (визначення кордонів нації).

Етнодемографічні (захист прав корінної національності).

Соціально-психологічні (зміна способу життя, порушення прав людини).

Шляхи розв’язання міжнаціональних конфліктів

Усвідомлення усіма людьми неприйнятності насильства, формування поваги до національних почуттів всіх етнічних груп.

Провадження лояльної, продуманої політики з урахуванням інтересів усіх народів і народностей.

Створення ефективно діючих міжнародних комісій, рад, інших організацій для мирного розв’язання національних суперечок.

Надання національно-культурної автономії усім бажаючим національним меншинам, що дозволить їм зберегти свою мову, культуру, релігію і традиції.

Шляхи врегулювання міжнаціональних конфліктів

Визнання міжнаціональних проблем і розв’язання їх шляхом продуманої національної політики.

Використання економічних важелів для нормалізації ситуації.

Створення культурної інфраструктури консенсусу, дотримання принципу паритетності, коли йдеться про призначення людей різних національностей на державні посади, підтримка національної культури.

5. Формування української політичної нації

Аналіз історико-політичного контексту формування української національної ідентичності дозволяє розглянути специфіку сучасної національної ідентичності та перспективи поширення загальнонаціональної ідентичності на громадян України, що мають різні етнічні, мовно-культурні, регіональні, конфесійні ідентичності тощо. Особливу увагу приділено потребам формування української загальнонаціональної ідентичності виходячи з вимог забезпечення національних інтересів України: зміцнення державної і національної єдності, забезпечення міжетнічного миру, суспільної інтеграції представників етнічних спільнот, розвитку унікальних етнічних ідентичностей в контексті цілісної загальноукраїнської ідентичності, ліквідації загрози сепаратизму.

Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики (необхідність збереження цілісності держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства, з’ясування місця країни у системі культурних і геополітичних координат тощо) зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ в українській національній ідентичності. Теоретичні та практичні дослідження безпосередньо стосуються проблем зменшення потенціалу сепаратизму, залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, зміцнення можливостей держави у справі протистояння зовнішньому тискові.

Складовою частиною політичної діяльності держави, покликаної врегулювати міжнаціональні відносини в різних сферах життя суспільства, є національна політика.

Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості.

Таку ситуацію ускладнюють:

розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній, ідеологічній сферах;

брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності;

деформації національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства.

Висновок. Отже, на сьогодні в Україні ресурси для формування і зміцнення сприятливої для суспільства, держави цілісної національної ідентичності використано не повністю. Це відбувається, по-перше, через недооцінювання з боку державної влади цінності цього явища; по-друге, через надмірний вплив в Україні тих політичних сил, які виступають за консервацію наявного «постколоніального» стану ідентичностей.

Серед фундаментальних інтересів української держави і політичної нації мають бути:

збереження територіальної цілісності;

розвиток власної національної, культурної, мовної тощо самобутності;

подальша консолідація всередині суспільства і нації;

рівноправні і повноцінні відносини з іншими державами і націями.

Таким чином, визрівання єдиної національної ідентичності за збереження і розвитку етнічних, культурних тощо ідентичностей усіх спільнот здатне суттєво сприяти зміцненню державної єдності країни, суспільства, істотно посилити державу. Це, у свою чергу, дозволить посилити сприйняття української держави представниками різних етнічних груп як «своєї»; зменшити або нівелювати можливість виникнення сепаратистських тенденцій серед етнічних груп компактного розселення в Україні; залучити повною мірою потенціал усіх громадян України. Досягнення таких цілей повністю відповідає інтересам України.

Тема. Поняття полікультурності як добросусідства культур. Шляхи розв’язання міжнаціональних, міжконфесійних конфліктів

План

1. Поняття «культура».

2. Національна культура та її основні компоненти.

3. Принципи формування загальнолюдської культури.

4. Міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти та шляхи їх розв’язання.

1. Поняття «культура»

Культура (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому сенсі сфера духовного життя людей.

Сучасне людство налічує тисячі народів, майже 200 держав, понад 7 млрд. населення. Серед усієї маси людей немає двох однакових, кожен має свої особливості. Окрім індивідуальних відмінностей, існують і групові: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні і т. ін. Будь-яка нація, соціальна група бере із системи загальнокультурних людських цінностей тільки те, що відповідає їхньому духовному настрою, рівневі розвитку й можливостей. Регіональні і національні культури пов’язані між собою, впливаючи одна на одну. Разом з тим відчутною є потужна тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.

2.  Національна культура та її основні компоненти

Поняття «нація» (від лат. natio плем’я, народ) зазвичай розглядають як історичну спільноту людей, що постає в процесі формування спільності їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Складається з різних племен і народностей. Говорячи про національну культуру, зазвичай застосовують термін «цивілізація». Цей термін часто вживають як синонім культури або на позначення рівня, ступеня суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація).

Більшість учених визначають цивілізацію «як соціокультурну спільність, що має якісну специфіку», «як цілісне конкретно-історичне утворення, що вирізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури».

Основними компонентами національної культури є національна мова, традиції, звичаї, релігія.

Існують різні типи національних культур. Якщо класифікувати культури на окремі типи, то можна виділити західноєвропейську культуру, північноамериканську, південноазійську. Характеризуючи кожний із цих видів, можна виявити їх загальні та індивідуальні ознаки.

Західноєвропейська культура успадкувала 7 попередніх цивілізаційних досягнень і культуру декількох імперій. Єдиного культурного простору в Європі немає, вона розділена на Західну і Східну. У Західній Європі культури народів, наприклад, Скандинавії та Середземномор’я значно різняться між собою. Машинна (техногенна) цивілізація Заходу виникла як традиційний шлях розвитку. Людина Заходу володар природи. «Екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, призвела до активного пошуку «точок дотикання» з національними культурами в різних регіонах планети. Але європейська культура прагне перетворити світ, а китайська, наприклад, вважає світ «кращим з можливих» і панівною є ідея пристосуватися до нього.

Французи схильні уявляти картину світу за схемами розуму, вони не вдаються до колективних спогадів, на відміну від німців. Скандинавія через пуританську етику з її прагматизмом для слов’ян є незбагненною.

Незважаючи на те, що Європу і Америку об’єднують деякі загальні проблеми, між їхніми культурами існують значні відмінності. У США існує культ сили й успіху, там відчутна потреба в учителі, наставнику. Характерною ознакою північноамериканської культури є культ речей. Цей культ був створений переселенцями, які починали життя на порожньому місці. Ще однією ознакою американської культури є шанування професіоналізму, майстерності в будь-якій справі. В основі «великої американської мрії» лежить надія кожного американця виграти мільйон, а кожного чистильника взуття стати президентом. У 70-80-х pp. XX ст. принципи індивідуалізму, незалежності і самостійності були обов’язковим атрибутом успішної реалізації «американської мрії». Спосіб дій і навіть думок у американця не такий, як у європейця. Для американця як носія англосаксонської цивілізаційної традиції загальними цінностями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця турбує інший суб’єкт історії — народ, нація, національна меншина і т. ін. Американець віддає перевагу кар’єрі, а не родинним стосункам. У розумінні європейця в основі концепції нації лежить цілісність етносу. Європейцям увесь час треба відчувати себе в історії історії сім’ї, народу, нації. Американцям як молодій нації не притаманне почуття історії.

Країни Стародавнього Сходу: Межиріччя, (Месопотамія), Індія, Китай — вважають колискою цивілізації. Ще у XII ст. Європа знала, що вся влада і мудрість людини беруть початок на Сході. Традиційне, або східне, суспільство може вести один і той же спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями. Але і на Сході існує кілька культур. Надзвичайна стабільність соціальних умов Сходу йде на користь ефективності цивілізації. Прямою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її ознакою є рухливість, різноманітність, мінливість. Південноазійський вид культури існує на густонаселених територіях і містах. Тут культивується володіння своїм тілом і волею, що об’єднується з масовою схильністю до задоволень. Загибель одних східних культур і виникнення інших не змінює власне типу культури. Види діяльності, їх способи та цілі на Сході консервативні. Її основною культурною ідеєю є традиційні міфи, канонізовані стилі мислення. Для людини Сходу важливе взаєморозуміння людини і природи, рівновага між людиною та її землею. Східна людина вважає себе частиною природи і ніколи не виокремлює себе з неї. Китайській культурі притаманний оптимістичний світогляд, спокійне ставлення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де між живими і мертвими наявний тісний зв’язок. Це єдиний світ, де небуття і буття взаємно переходять і взаємно обумовлюють одне одного. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у різного роду обрядах, культі предків, вірі в існування померлих серед живих. Звідси і дивні, на думку європейця, звичаї, наприклад дарування труни небезпечно хворій людині. У Китаї так роблять на знак поваги і доброго ставлення. Смерть треба сприймати без страху, із задоволенням. Помираючий подібний до людини, що вирушає в далеку подорож. Звідси і характерне для китайської культури уявлення про одвічну єдність світу.

3.  Принципи формування загальнолюдської культури

Сучасне людство є лише одним із майже двох мільйонів видів рослин і тварин. Біомаса людства становить одну п’ятитисячну від загальної маси усіх живих істот. За час існування роду людського змінилося близько тисячі поколінь (якщо тривалість життя кожного з них становить приблизно 60 років). Що ж об’єднує таких різних людей в єдину спільноту? Насамперед єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу — це взаємозв’язок і взаємозалежність людей і народів, що з’явився як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі і виникнення глобальних проблем. Цілісність світу послужила основою для становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.

Сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, русі захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до життя й навколишнього середовища.

Рух до загальнолюдської культури, що знімає первісне протиставлення «ми вони», процес не простий. Суперечності ці не можна вирішити, просто знехтувавши іншими поглядами, точкою зору, культурною позицією. Такий шлях є безперспективним, він повертає людство до часів варварства. Загальнолюдська культура — це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття і світосприйняття дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз будує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, нехтуванню правами людини і народів, убозтву і неграмотності, економічному і культурному колоніалізму.

В основі формування єдиної планетарної цивілізації лежить зростаюча інтенсивність різного роду зв’язків — комунікаційних, політичних, економічних, культурних. У результаті виникає нова системна якість загальнолюдська культура, посилюється взаємозв’язок різних країн, народів. Кризові й антикультурна явища, що відбуваються в одному секторі єдиної цивілізації, відбиваються і на інших регіонах. Водночас спостерігається більш інтенсивний глобальний взаємозв’язок, коли культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються протягом досить нетривалого часу в усьому цивілізованому просторі.

Розвиток культури як цілісності суперечливий процес. Становлення світової культури в XX ст. супроводжувалося потужним ростом національних культур. Саме наш час продемонстрував обмеженість європоцентристського погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною щодо усіх інших, регіональних і національних. Так, східні країни цілком змогли адаптувати цінності західної культури до своїх систем виробництва й освіти. Країни Тихоокеанського регіону перетворилися на один з локомотивів науково-технічного прогресу. При цьому культурні засади їхнього життя залишились специфічними, особливими.

Розв’язання проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та розмаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядаються як діалектична єдність. Власне національна культура трактується ширше і не зводиться до національно-особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття «національна культура». Її слід вважати «процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії», а також «сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших і використовуваних народом у своєму розвитку».

Таким чином, національна культура це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно-особливого).

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття.

4.  Міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти та шляхи їх розв’язання

Міжетнічні (міжнаціональні) відносини відносини між етносами (народами), що охоплюють усі сфери суспільного життя.

Рівні міжетнічних взаємин:

взаємодія народів у різних сферах суспільного життя;

міжособистісні відносини  людей різної етнічної  приналежності.

У сучасному світі відбувається економічне, культурне і навіть політичне зближення (інтеграція) націй (ЄС Європейський Союз).

Європейський Союз, утворений 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі Європейського Співтовариства, об’єднує: Бельгію, Великобританію, Німеччину, Грецію, Данію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію, Ірландію, Австрію, Швецію, Фінляндію, Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Естонію, Латвію, Литву, Словенію, Кіпр, Мальту, Болгарію і Румунію.

У червні 2004 р. була прийнята Європейська конституція. Її було розкритиковано з боку Ватикану через відсутність згадки про «християнське коріння» європейської цивілізації. До того ж Іспанія і Польща спробували переглянути порядок прийняття рішень в ЄС (замість нинішнього, коли враховується «питома вага» економік країн-членів, перейти до процедури, за якої кількість голосів від кожної країни була б пропорційною до її населення). Проте після приходу до влади в Іспанії уряду соціалістів ця країна відмовилася від своїх намірів. Нова Конституція була підписана 29 жовтня 2004 р. у Римі. Для того щоб вона набула чинності, її мали ратифікувати парламенти усіх країн-членів. У деяких країнах цей процес відбувався шляхом всенародних референдумів. 2005 р. референдуми у Франції та Нідерландах відкинули Конституцію. 2009 р. Конституцію нарешті (з деякими застереженнями заборона на аборти) підтримали Ірландія та Польща.

Інший шлях міжнаціональної інтеграції здійснювався в США (стратегія «плавильного котла»).

«Плавильний котел» (melting pot) концепція, згідно з якою США являють собою своєрідний «плавильний котел» (тигель), що перетворює представників різних етнічних груп на американців.

Етнічна міксація змішування різних етнічних груп і поява нового етносу (Латинська Америка).

Асиміляція (від лат. assimilatio злиття, уподібнення, засвоєння) в етнографії злиття одного народу з іншим, що супроводжується втратою одним з них власної мови, культури, національної самосвідомості. Розрізняють природну асиміляцію, що виникає через контакт етнічно різнорідних груп населення, змішані шлюби і т. ін., і насильницьку асиміляцію, характерну для країн, де національності нерівноправні.

Аккультурація (від лат. accumulare — накопичувати + cultura — обробіток) — взаємне уподібнення і пристосування різних культур народів і окремих явищ цих культур за умов домінування більш високорозвиненої культури народу.

З іншого боку, зростає прагнення народів знайти національну самостійність (диференціація), протистояти експансії наддержав.

Мультикультуралізм — політика, спрямована на розвиток і збереження в окремо взятій країні та у світі загалом культурних відмінностей, а обґрунтовує таку політику теорія або ідеологія.

Мультикультуралізм протиставлений концепції «плавильного котла» (англ. melting pot), де передбачено злиття всіх культур в одну.

Націоналізм ідеологія, політика, психологія і соціальна практика відокремлення і протиставлення однієї нації іншим, пропаганда національної винятковості окремої нації.

Види націоналізму: етнічний, державно-державний, побутовий.

Шовінізм за ім’ям солдата Н. Шовена, палкого прихильника завойовницької політики Наполеона — крайня, агресивна форма націоналізму.

Дискримінація (від лат. discriminatio розрізнення) обмеження (фактично чи юридично) прав будь-якої групи громадян за національною, расовою, статевою, релігійною ознаками. У галузі міжнародних відносин — надання громадянам і організаціям будь-якої держави менших прав і привілеїв, ніж громадянам і організаціям інших держав.

Сегрегація (від пізньолат. segregatio — відділення) — політика примусового відокремлення будь-якої групи населення за расовою чи етнічною ознакою, одна з форм расової дискримінації.

Апартеїд (апартхейда) (мовою африкаанс apartheid — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення, залежно від їх расової приналежності, політичних, соціально-економічних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції. Сучасне міжнародне право вважає апартеїд злочином проти людства.

Геноцид (від грец. genos — рід, плем'я і лат. caedo — вбиваю) — один із найтяжчих злочинів проти людства, винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення умов існування, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп, так само як і заходи щодо запобігання дітонародженню в їх середовищі (біологічний геноцид).

Геноцид у масових масштабах вчиняли гітлерівці під час Другої світової війни, особливо проти слов’янського та єврейського населення.

У гітлерівській Німеччині було знищено в таборах смерті (Треблінка, Освенцім) близько 6 млн. євреїв. Цю трагедію називають грецьким словом «холокост» (загальне знищення через спалення).

Голокост (холокауст) (англ. holocaust від грец. holokaustos спалений цілком) загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок систематичного переслідування і знищення його нацистами та їхніми посібниками у Німеччині і на захоплених нею територіях протягом 1933-1945 pp.

Сепаратизм (франц. separatisme від лат. separatus окремий) прагнення відокремлення, відособлення; рух за відокремлення частини держави і створення нового державного утворення (сікхи, баски, таміли) або за надання частині країни автономії.

Іредентизм (від італ. irredento незвільнені) — 1) ідея возз’єднання з основним ядром нації (ірландці в Ольстері), 2) політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIXна початку XX ст. за приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини з італійським населенням Трієста, Трентіно та ін.

Міжнаціональні конфлікти (у вузькому сенсі) відбуваються між державами або всередині конфедерації, яку складає низка політично самостійних країн, населених різними етносами. Міжетнічні конфлікти виникають всередині держави.

Міжнаціональний конфлікт (у широкому сенсі) — це будь-яка конкуренція (суперництво) між групами — від протиборства за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції в усіх тих випадках, коли протистояння зумовлено етнічною приналежністю її членів.

Причини міжнаціональних конфліктів

Економічні причини боротьба етносів за володіння власністю, матеріальними ресурсами (земля, надра).

Соціальні причини вимоги цивільного рівноправ’я, рівності перед законом в освіті, оплаті праці, під час прийому на роботу, особливо на престижні місця в органах влади.

Культурно-мовні причини вимоги збереження чи відродження, розвитку рідної мови, об’єднання етносу в єдине ціле.

Конфесійні, релігійні відмінності.

Історичне минуле взаємин народів.

Етнодемографічні швидка зміна співвідношення чисельності контактуючих народів внаслідок міграції та відмінностей у рівні природного приросту населення.

Типи міжнаціональних конфліктів

Конфлікти стереотипів (етнічні групи чітко не усвідомлюють причини суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ «небажаного сусіда», наприклад вірмено-азербайджанський конфлікт).

Конфлікт ідей: висунення тих чи інших домагань, обґрунтування «історичного права» на державність, на територію (Естонія, Литва, Татарстан).

Конфлікт, дій: мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, відкриті зіткнення.

Способи розв’язання конфліктів:

Відкинути найбільш радикальні елементи або групи і підтримати сили, більш схильні до компромісів; важливо виключити будь-які чинники, що сприяють консолідації конфліктуючих сторін (загроза застосування сили, наприклад).

Застосувати широкий спектр санкцій від символічних до військових. Слід враховувати, що санкції можуть спрацювати на екстремістські сили, призвести до посилення конфлікту. Збройне втручання можливе лише в разі, якщо конфлікт, який набув форми збройних зіткнень, призвів до масових порушень прав людини.

Поділити глобальні цілей на ряд послідовних завдань, які розв’язують послідовно від простих до складних.

Запобігти конфліктам, докладаючи максимум зусиль, щоб не допустити подій, що призводять до конфліктів.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6166. Естетично-екологічне виховання у дошкільних навчальних закладах 268.5 KB
  Екологічна криза, що виникла через непродумане господарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологічного виховання, яка є окремим напрямом педагогічної теорії та практики.
6167. Принципи конфігурування коммутатора Cisco Catalyst 2960 610.5 KB
  Мета роботи: Вивчити принципи конфігурування коммутатора CiscoCatalyst 2960. Порядок виконання роботи Виконання даної лабораторної роботи, складається з двох частин: Підготовки на емуляторі Packet Tracerv 4 Робота на ко...
6169. Бази даних XML 130 KB
  Бази даних XML Завдання Вивчити відповідні розділи документації СУБД. Навести власні приклади використання конструкцій мови доступу до СУБД. Підготувати звіт у вигляді файлу з прикладами та його друкованого варіанту. Створення ...
6170. НАГНЕТАТЕЛЬНАЯ ФУНКЦИЯ СЕРДЦА. ФАЗОВЫЙ АНАЛИЗ СЕРДЕЧНОГО ЦИКЛА. ЯВЛЕНИЯ, СОПРОВОЖДАЮЩИЕ РАБОТУ СЕРДЦА 164.23 KB
  Нагнетательная функция сердца. Роль клапанного аппарата в ее реализации. Закон Франка-Старлинга (закон «сердца»). Причины наполнения сердца кровью. Фазовый анализ сердечного цикла. Звуковые и механические явления, сопровождающие работу сердца (тоны сердца, верхушечный толчок), их диагностическое значение.
6171. Налаштування магістральних портів для зєднання комутаторів 99.5 KB
  Виконати спостереження за конфігурацією VLAN комутатора і його роботою. Виконати налаштування статичних VLAN на комутаторі. Перевірити конфігурацію VLAN і її роботу. Виконати налаштування магістралі між комутаторами
6172. Автосервис и фирменное обслуживание 8.35 MB
  Приведены материалы, необходимые при выполнении дипломных проектов по кафедре технологии обслуживания транспортных средств. Тематическая направленность проектов соответствует профессиональной деятельности выпускников на предприятиях автосервиса и фи...
6173. Создание, изменение и удаление таблиц в SQL Oracle 208 KB
  Создание, изменение и удаление таблиц в SQL Oracle Цели лабораторной работы Изучить возможности SQL Oracle по созданию, изменению и удалению таблиц. Приобрести практический опыт по созданию, изменению и удалению таблиц в SQL*Plus. ...
6174. Creation altering and deletion a table in SQL Oracle 206.5 KB
  Creation altering and deletion a table in SQL Oracle Purpose of the lab To study SQL Oracle possibilities in table creation, altering and deletion. To acquire practical skills in table creation, altering and deletion by using SQL*P...