90071

Культура Стародавнього світу

Лекция

Культурология и искусствоведение

Не всі ці риси виявлялися в різних регіонах однаковою мірою. Централізація найбільш характерна для тих держав, у яких економіка базувалася на зрошувальному землеробстві. Спорудження і функціонування іригаційних систем вимагало погоджених зусиль великих мас людей, що було можливе лише в суспільстві...

Украинкский

2015-05-29

451.5 KB

5 чел.

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: «Культура Стародавнього світу.»

План:

1. Стародавні  цивілізації Сходу.

2. Культура Стародавнього Єгипту.

3. Культура Месопотамії.

4. Культура Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії.

5. Особливості культури Японії.

6. Культура Греції. Періоди грецької культури. Міфологія. Освіта. Наука. Медицина. Гіппократ. Література. Театр. Архітектура.

7. Особливості римської культури.

1.Стародавні  цивілізації Сходу.

Час існування давніх цивілізацій приблизно з ІІІ тис. до н.е. до І тис. н.е. Усі давні цивілізації дуже несхожі одна на іншу; у цьому їхня відмінність від первісної культури, що мало розрізнялася по регіонах.

Давні цивілізації на основі корінної відмінності матеріальної та духовної культури поділяють на цивілізації Сходу та античну цивілізацію Заходу.

Найбільш характерними загальними рисами давніх цивілізацій в економіці і соціальному устрої виступають:

- перехід від общинного володіння і зрівняльного розподілу до приватної власності на засоби виробництва;

- витіснення кам'яних знарядь металевими;

- відділення ремесла від землеробства, розумової праці від фізичної;

- застосування рабської праці;

- виникнення міст, централізація управління громадським життям, поява держави.

Не всі ці риси виявлялися в різних регіонах однаковою мірою. Централізація найбільш характерна для тих держав, у яких економіка базувалася на зрошувальному землеробстві. Спорудження і функціонування іригаційних систем вимагало погоджених зусиль великих мас людей, що було можливе лише в суспільстві із сильною централізованою владою (Єгипет, Китай, меншою мірою - Індія). Економіка ж Давньої Греції базувалася на дрібному землеволодінні і торгівлі, тому для Греції характерна була децентралізація, полісний устрій із сильними демократичними традиціями.

У деспотичних східних державах із жорстко централізованою системою особливе місце посідав верховний правитель (цар, фараон, імператор), який вважався втіленням Бога на землі, сином Неба. Часто правитель здійснював функції і верховного жерця (Єгипет, Китай). В античних же державах (у Римі до встановлення імперії) правителі не мали такої повноти влади, були, власне кажучи, військовими вождями. Верховна влада в давніх державах спиралася на земельну аристократію, жерців, чиновництво. Інститут жерців особливо був розвинений у Єгипті, Месопотамії та Індії. У Китаї функції жерців виконувало численне чиновництво. У Греції і Римі розвинений чиновницький апарат був відсутній, і жерці не відігравали істотної ролі в управлінні державою.

Найбільш важливою подією в розвитку культури давніх цивілізацій стала поява писемності. Міфи, перекази, історична хроніка - усе ставало надбанням наступних поколінь без істотних перекручувань. Ще більшого значення поява писемності мала для науки.

Істотною рисою культури давніх цивілізацій стала трансформація примітивних вірувань у цілісні релігійні системи з чітко визначеною ідеєю, з розробленим ритуалом, обрядовістю. У цей час виникають релігії, що існують до нашого часу: буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, зороастризм, іудаїзм, християнство.

Важливим досягненням епохи давніх цивілізацій було: 

- виникнення філософії як самостійної галузі знання,

- розвиток науки,

- формування майже всіх видів мистецтва, що дійшли до сучасності: архітектури, скульптури, живопису, літератури та театру тощо.

У цю епоху духовна культура набуває автономності, стає самостійною цінністю: живопис, архітектура, скульптура - починають служити вихованню почуття прекрасного, викликають естетичну насолоду.

Важливим досягненням давніх цивілізацій стало пробудження духу, формування типу особистості, який існує до нашого часу. Цей період, що охоплював проміжок часу між 800 і 200 роками до н.е., був образно охарактеризований німецьким філософом ХХ століття К. Ясперсом як "осьова епоха", початок дійсно спільної історії людства. У цей період відбувся різкий поворот в історії людства. Почалась епоха духовної діяльності, вироблення світоглядів, що визначили основні моральні, релігійні поняття людства аж до сьогоднішнього дня. 

В осьовий час майже одночасно формуються чотири осередки культури: Давня Греція, Іран, Китай та Індія. Якщо релігія в архаїчну епоху носила в основному магічний характер, то в осьовий час давня міфолого-ритуальна епоха завершується, починається критична рефлексія над міфом, розуміння божественного трансформується під впливом етичної сторони. "Осьовий час" є тим масштабом, який дозволяє визначити історичне значення окремих народів. 

Тематично осьові культури відрізнялися одна від одної. У Греції розвивалася головним чином філософсько-космологічні вчення, в Китаї - етико-політичні, в Індії основна увага приділялася визволенню душі, а в Персії - боротьбі добра і зла.

2. Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Давнього Єгипту - одна з найбільш давніх культур світу, що склалася і розвивалася головним чином у долині ріки Ніл у період з ІІІ тис. до н.е. до ІV століття  н. е. Одним з вирішальних факторів розвитку давньоєгипетської цивілізації були природно-географічні умови  це вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтового оазису, та безплідна пустеля навкруги. Як у давні часи, так і тепер, у родючій  частині, що складає лише 3,5 відсотків території, проживало 99,5 відсотків насе лення. 

Найбільш істотною рисою стародавнього Египту був сакральний  (священний), теократичний (божественній) характер світогляду -  виражений у культі обожненого фараона і культі загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя.

 Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть — це лише тимчасове розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його через бальзамування.

Фараон для єгиптян як предмет поклоніння був живим божеством. Саме слово «фараон» у перекладі означало «великий дім». Фараон міг брати у потойбічне життя усіх, хто був йому  там потрібен, (речі, предмети побуту, навіть слуг) решта відходила у небуття.

Віра у загробне життя пов'язувалась єгиптянами з умираючим і воскресаючим богом Осірісом  (бог відродження, цар загробного світу в давньоєгипетській міфології. Іноді Осіріс зображувався з головою бика); його воскресіння вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі.

Теологічне (божественне)  обґрунтування отримав і культ фараона, який вважався сином головного бога єгиптян – Ра (бог сонця), божественною, надприродною істотою, що править не тільки своєю країною, але й усім світом. Фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість відповідно до принципів справедливості Маат. 

Маат (Аммаат) — древнеегипетская богиня, персонифицирующая истину, справедливость, вселенскую гармонию, божественное установление и этическую норму. Маат изображалась в виде сидящей женщины со страусиным пером на голове, иногда крылатой; также могла изображаться лишь посредством своего атрибута — пера или плоского песчаного предвечного холма со скошенной одной стороной, на котором она часто восседает, и который может изображаться под стопами и престолами многих других богов. Она была супругой бога мудрости Тота, так как народ Египта считал, что правда и мудрость — это хорошая пара.

В епоху Старого царства (2755—2255 рр. до н. е.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчатої піраміди, яка отримала назву мастаба, що означає лавка, була побудована для фараона Джосера його верховним сановником, а також архітектором і лікарем славнозвісним мудрецем Імхотепом. За фараонів Хеопса, Хефрена й Мікерина було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. Так, висота піраміди Хеопса становила 146,5 м, а довжина сторони платформи — 230 м, вона складалася з 2 млн 300 тис. кам’яних блоків середньою масою 2,5 тонни. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезо ножа. З часом будівництво пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду — лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів.( столиця – Фіви).

   Художне мислення в образотворчому мистецтві розвивалася у ритуально-релігійному контексті, наприклад, статуя сидячого фараона втілювала, передусім, священну силу і могутність, зображення простої людини виконувалося схематично — голова та  кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі — в анфас, фігури чоловіків замальовувалися теракотовим кольором, жінок — білим або жовтим.  

      Епоха Нового царства (1570—1070 рр. до н. е.) була найвищим піднесенням Єгипту. Самобутнім явищем цього періоду стала так звана «давньоєгипетська Реформація», пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона (єдиний бог сонця) й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон («бажаний Атону»), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон.

     Змінився і характер мистецтва: посилилася  увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди життям. Образи людей стали більш живими й динамічними. Це скульптурні зображення самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті. Але вже за життя наступника Ехнатона — Тутанхамона жерці повернули свій статус, відновили культ Амона, (спочатку бог небесного простору, повітря. При Новому царстві — бог солнця (Амон-Ра). столицею держави знову стали Фіви.

    Египетська культура дуже традиційна, тому це незмінний характер цієї цивілізації протягом трьох тисячоліть її існування.

     Основні домінанти світогляду древніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення в її блискучих художніх досягненнях. 

Мистецтво Давнього Єгипту було нерозривно пов'язане з культом і виражало основні ідеї релігії:

- безмежної могутності богів, включаючи бога-фараона,

- тему смерті, підготовки до неї і подальшого загробного існування.

Воно було покликане служити цілям забезпечення блаженства в потойбічному житті і виступало засобом прославляння фараона. 

Для увічнення душі і тіла служило мистецтво бальзамування і будівництво гробниць - будинків вічності. Увічнення фараона було гарантом благополуччя всього народу.

Мистецтву, як і письму, приписувалася величезна магічна сила в плані збереження життя.

З релігійним характером мистецтва була пов'язана його канонічність, монументальність, симетричність, які виражали уявлення про непорушність існуючих порядків і віру в надприродну сутність фараона. 

Індивідуальна воля художника була обмежена - завдання його було не творити, а оберігати священні канони.

Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом. Були вироблені чіткі архітектурні форми і типи монументальних споруд:

  •  піраміда,
  •  обеліск,
  •  колона.

Канон в образотворчому мистецтві припускав одночасне сполучення при зображенні фігури на площині елементів у фас (очі, плечі) і профіль (обличчя, груди, ноги), різномасштабність фігур як вираження градації значимості зображуваних осіб.

Великого розвитку набуло створення скульптурних портретів. (За уявленнями єгиптян портретні статуї відігравали роль двійників померлих і служили вмістилищем їхніх душ). Давньоєгипетські статуї завжди строго пропорційні, фронтальні та статичні.

Серед єгипетських скульптур найбільш відомою є великий сфінкс. На думку видатного німецького філософа Г. Гегеля, "сфинкса можно считать символом египетского духа: (человеческая голова, выглядывающая из тела животного, изображает дух, который начинает возвышаться над природой, вырываться из нее и уже может свободнее смотреть вокруг себя, однако не вполне освобождаясь от оков") (Г.Гегель. Соч. М.-Л., 1935. Т.8. Философия истории. С.186).

Багата і різноманітна література Стародавнього Єгипту. Найважливіші літературні тексти - записи міфів, історії про богів. Важливе місце тут посідає "Книга мертвих" (збірник єгипетських гімнів і релігійних текстів, який вміщували до гробниці з метою допомогти померлому здолати всі небезпеки потойбічного світу й отримати умиротворення і благополуччя вічного життя. Цей релігійно-містичний твір складається зі 160–190 (в різних варіаціях) не пов'язаних між собою розділів різного обсягу, від довгих поетичних гімнів до коротеньких магічних формул. Книга мертвих є твором, який вважали давнім ще за часів[Джерело?] правління Сеті I, фараона XXIX династії. Вже тоді вона була такою великою, що потребувала скорочення й неодноразово переписувалась протягом майже 5000 років. Будь-який благочестивий єгиптянин, чи то фараон, чи бідний селянин;жрець, чи слуга другорядного начальника — жили, постійно звертаючись до вчення Книги мертвих. Єгиптян ховали згідно з вказівками цих священних текстів, їхня надія на вічне життя після смерті ґрунтувалась на дієвості її гімнів, молитов і заклинань), яка носила сакральний (священний) характер.

Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. Найдавніше письмо з'явилося тут уже наприкінці IV тисячоліття до н.е. Це ієрогліфічне письмо.

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні були точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, у першу чергу - математики та астрономії. Найбільшими є досягнення єгиптян у галузі медицини, що було зумовлено, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію; їм належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок.

Досягнення давніх єгиптян, зокрема їх релігійно-міфологічні уявлення, вироблені тут монументальні архітектурні форми, досягнення у сфері математики, медицини, релігійно-міфологічні сюжети мали великий вплив на розвиток інших культур, у тому числі й античної.

3. Культура Месопотамії.

Культура Месопотамії розвивалася з ІУ тис. до н.е. по УІ ст. до н.е. (3200-539рр.) має світове значення, оскільки дала перший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопотамія (грецька назва Межиріччя) — територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат — колиска світової цивілізації. У IV—III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава, (нині- Ірак).

 Культуру Месопотамії варто розглядати як чотири хвилі цивілізації, що приходили на зміну одна одній.

 Перша хвиля.  Шумерська цивілізація. Досягнення шумерів (IV — кінець III тис. до н. е.) Шумерці - винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог.

        Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім і давньогрецький алфавіт — основа більшості алфавітних систем світу. Тому, саме Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. У музеях і наукових закладах зберігається нині понад 1,5 млн. клинописних текстів.     Месопотамська писемність у своїй найдавнішій піктографічній формі з'явилася на рубежі 4-3 тис. до н.е. Клинописне письмо на глиняних табличках із середини ІІ тис. до н.е. стало засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході.

Наприкінці ІІІ тис. до н. е. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс  царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім  найдавнішою епічною поемою «Сказання про Гільгамеша» («Одного, що пізнав  усе»), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу — події, що стала елементом біблійної есхатології — релігійного вчення про кінець світу.

Ця поема є свого роду циклом давніх сказань, що розповідають про подвиги Гільгамеша та його друга Енкіду, про трагічну смерть Енкіду і подорожі Гільгамеша у пошуках безсмертя. Ця розповідь переплітається з цілим рядом давніх міфів, котрі у вигляді окремих епізодів включені у загальний текст поеми.

Поема сповнена глибокого філософського змісту. В епосі поставлено одвічне питання про сенс життя та неминучість смерті людини, навіть уславленого героя. Могутній правитель міста Урук, приголомшений смертю друга, вперше відчуває свою смертність. Одержимий бажанням стати безсмертним Гільгамеш кинувся на пошуки вічного життя. Але людина не може зрівнюватися з богами, даремними будуть її силкування добути безсмертя. Єдине, що робить людину безсмертною в пам'яті людей - це її славні діла.

       Друга хвиля.  Нова хвиля переселенців-еламітів, що спустилися з Еламських гір  Персії-Ірану, призвела до утворення могутньої Вавилонської держави, (яка проіснувала з початку ІІ тис. до 539 р. до н. е.) На деякий час вона об’єднала області Шумеру й Аккаду, спадкувавши культуру стародавніх шумерів. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Хаммурапі, що уславився як автор створення перших у світі правових кодексів - другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип «око за око, зуб за зуб», а й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Кодекс містив ряд норм, що стимулювали також економічне життя країни. Закони були викарбувані на чорному базальтовому стовпі.

 Вавилонська держава являла собою теократію, але правив тут не бог у плоті, як у Єгипті, а його  заступник на землі — цар. Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення  у вавилонських уявленнях про світ, що втілюється у пам’ятках мистецтва: храмах,  пірамідах-зіккуратах, на стінах з рельєфами й написами.

(Теократія- (від. грец. - Боговладдя)- це форма державного правіння за якої політична влада належить духовенству, або главі церкві. Передбажає ототожнення світської і духовної влад.)

 Третя хвиля.  Орієнтація на земні цінності ще більше проявилася в культурі Ассирії (ХІV—ІХ ст. до н. е.), що неодноразово завойовувала Месопотамію, а у 605 р.  до н. е. була остаточно знищена Вавилоном. Основна тема ассирійського мистецтва — полювання, битви, розправи над полоненими втілені з відразливим натуралізмом, але виконані із вражаючим лаконізмом і виразністю.    

   У столиці Ассирії -  Ніневії  царем Ашшурбаніпалом було зібрано грандіозну колекцію рукописів, що зберігалися в одній із найбільших бібліотек того періоду - бібліотека ассирійського царя Ашшурбаніпала (669-близько 633 до н.е.), що містила близько 25 тис. глиняних табличок із записами найважливіших історичних подій, законів, літературних і наукових текстів. Комплектація бібліотеки була під контролем самого царя. Тексти бібліотеки були класифіковані відповідно до галузей знання. Величезне  книгосховище утримувалося у зразковому порядку: глиняний каталог містив перелік усіх текстів.  

Четверта хвиля.  Ново-Вавилонське царство або Халдейська держава, успадкувало ассиро-вавилонську культуру. У VI ст. до н. е. Вавилон стає його столицею.

  На той час він вважався величезним містом, де мешкало близько 1 млн жителів.

 До найвищих досягнень культури Давньої Месопотамії слід віднести успіхи у спорудженні палаців та храмових комплексів. Сформувався певний тип храмового зодчества, (ще за часів Шумерського царства) пов'язаний із застосуванням штучних платформ, на який установлювався центральний храм. Такі храмові башти-зікурати були в кожному місті.  Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона – (це семиступеневий зікурат, на вершині якого було розташовано святилище верховного бога Мардука.), висячі сади Семіраміди при палаці вавилонського царя Навуходоносора ІІ (одне з семи чудес світу стародавнього), Вавилонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел,  точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину — на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти  зірки від планет, сформували семиденний тиждень,

7 чудес Стародавнього світу:

Об'єкт

Зображення

Час створення

Місце, сучасна країна

Творці

Руйнування

Піраміда Хеопса

2550 до н. е.

Гіза Єгипет

єгиптяни[1]

Сади Семіраміди

600 до н. е.

Вавилон Ірак

вавилоняни

після I століття до н. е. внаслідок землетрусу

Статуя Зевса

435 до н. е.,

Олімпія Греція

греки — скульптор Фідій

V століття, згоріла в пожежі у Константинополі

Храм Артеміди

550 до н. е.

Ефес Туреччина

лідійцігреки,перси

спалений Геростратом близько 360 до н. е.
або 
262 н. е. (готами)

Мавзолей в Галікарнасі

351 до н. е.

Галікарнас Туреччина

карійціперси,греки

1494 року внаслідок землетрусу, зберігся фундамент, фрагменти

Колос Родоський

між 292 і 280 до н. е.

Родос Греція

греки

224 (або 226) до н. е. внаслідок землетрусу

Александрійський маяк

III століття до н. е.

Александрія (мис Фарос),  Єгипет

Династія Птолемеїв

303 до н. е. — 148 до н. е. внаслідок землетрусу

(В англійській мові, відповідно, Sunday — неділя — День Сонця, Monday — День Місяця — понеділок і т. д.    ) присвятивши кожний день  окремому божеству. У 301 р. до н. е., після завоювання Вавилону військами Олександра Македонського, Вавилон остаточно залучається до іліністичної культури.

(Іліністична культура- етап в історії країн Східного Середземноморя з часу походів Олександра Македонського 334-323 рр. д. н є.до завоювання цих країн Римом, що завершився 30м роком до н.є підпорядкуванням Египту!)

 Культура Месопотамії була не такою консервативною, як єгипетська. Месопотамська традиція світосприйняття лягла в основу картини світу практично усіх народів Середземномор’я.

На відміну від давніх єгиптян, що розглядали життя як підготовку до смерті в надії на вічне життя, світогляд народів Месопотамії був більш реалістичним, орієнтованим на земні інтереси. Жерці не обіцяли людям благ у похмурому царстві мертвих. Засобом досягнення земного щастя вважалося підкорення божественній та царській волі; вищими цінностями були успіх, повага, слава.

В уявленні народів Месопотамії боги мислились як людиноподібні небесні володарі світу, що встановили незмінні закони існування та створили людей (із глини) для того, щоб вони слугували богам.

Боги вважалися покровителями царської влади, релігійний культ носив офіційно-державний характер. Ідея обожнення правителя в Месопотамії не набула такого розмаху як у Давньому Єгипті.

Жерці (суспільний стан чи кастова група людей, що виконували релігійні обряди. Найбільшого розвитку досягло в Єгипті, Месопотамії, Індії), визначали волю богів головним чином за розташуванням небесних світил. Вавилон є батьківщиною астрології. 

Досягнення Месопотамії в галузі математики, медицини, літератури, архітектури стали значним внеском у скарбницю світової культури.

Разом з тим, релігійні погляди давніх єгиптян і жителів Месопотамії визначає одна спільна тенденція: перехід від політеїзму, тобто віри у численних богів, через пошуки нових богів-спасителів до монотеїзму - ідеї єдиного та всемогутнього бога, що цілком відповідало новим суспільним потребам в умовах створення світових імперій у період занепаду та розкладу давнього суспільства.

     4 . Культура Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії  

Китай- це країна якнайдавнішої цивілізації. Давньокитайська цивілізація має дивовижну стійкість, безперервність, історичну спадкоємність культурних традицій, культурну єдність, своєрідність і замкнутість культури, яка сформувалась в Стародавньому Китаї у III тис. до н. е і майже без змін проіснувала аж до XVII ст.. н е. ( тобто майже 5 тис. років). Жителі Стародавнього Китаю створили цікаву і самобутню культуру як матеріальну так і духовну.

Періодизація історичного і культурного розвитку Стародавнього Китаю.

Історія Китаю, зафіксована письмовими джерелами, налічує близько 3600років і веде свій початок з династії Шан, яка була заснована в XVI ст. до н.е. в цю епоху з’явилися міста з храмами і палацами спадкових правителів – ванов.

Ван- верховний правитель, керував військовою і цивільною діяльністью держави. Виконував певні культові обов’язки – приносив жертви від імені народу для забезпечення урожаю і милості богів.

У цю епоху ( XVI - XII ст. до н. е.  ), зароджується культура, яка послужила початком китайської цивілізації у всїй її специфіці і значущості.

Далі ( XII - V ст. до н. е. ) епоха Чжоу, під час якої відбувається подальша сакралізація влади, коли ванн (правитель) був проголошений Сином Неба і його єдиним земним втіленням.

Наступний період ( V – III ст. до. н. е.) – епоха Чжаньго, ( «Воюючі царства»).

Подальший ї значий розвиток культури відбувається за часів перших централізованих імперій. Держава Цинь  ( 221- 207 рр. до н. е. ) - булла першою централізованою імперією на території Китаю. У його епоху були здійснені чисельні реформи : ділення країни на адміністративно – територіальні округи, створення централізованих органів управління , уніфікація монет, мір ваги, впорядкування писемності і багато іншого. У цей же період починається будівництво Великої китайської стіни, яка повинна була захистити Китай від зовнішніх ворогів. Єпоха Чжаньго стала золотим столітяям китайської філософії, в цей період складаються всі основні філософські течії – конфуціанство, даосизм і легізм.

Епоха династії Хань ( 206 р. до. н. е – 220 р. н. е) за часів якої Китай став одною з сильніших в світі імперій, його населення досягло 60 млн. жителів і склало 1/5 світового населення. Сучасні китайці називають себе «ханьцями».  Із закінченням цієї епохи наступає кінець існування стародавньного Китаю.

Після 220 р. н. е. Китай вступає в іншу смугу своєї історії і, відповідно культури.: до VI ст. триває період роздробленості Півдня і Півночі. В кінці VI ст.

Відбувається об'єдняння Півночі в Півдня під владою династії Сун (589-628 рр.). У VII ст. виникає могутня Танська імперія (618-907 рр.). Після її падіння наступає нова 50-річна епоха роздробленості, потім відбулося ще одне обєдняння – вже при династії Сун ( 960- 1279 рр.). Епохи Тан і Сун- це час найбільш яскравого розквіту середньовічної китайської культури. Імперія досягла великих розмірів, до неї були приєднані землі сучасної Монголії.

В кінці VIII ст. Китай був завоцйований монголами, що заснували династію Юань ( 1280-1368 рр. ), вперше в історії Китай опинився підлеглим чужоземцям. Але Китайцям вдалося асимілюватисвоїх загарбників. Столицею Юанської імперії став Пекін.

Наприкінці XIV ст., коли китайцям вдалося звільнитися від іноземного поневолення, починається період Мін ( 1368-1644 рр.)

Мінська династія закінчила своє існування. Запанувала манчжурська династія Цин ( 1644- 1911 рр).

У загальну культуру Китаю внесли свій внесок багато народів Східної Азії, що мешкали на його території і створили самобутні культури, синтез яких впродовж століть і породив той унікальний феномен, який називають китайською цивілізацією. Провідна роль в цьому синтезі належить ханській народності, що дала назву народу, який створив найбільшу стародавнюю цивілізацію. Назва «Ханці», як ми вже згадали, походить від назви імперії Хань. А до назви її попередниці – Цинь- належить європейська назва Китаю: лат.- sinae, англ.- china.

Етико- релігійні традиції Стародавнього Китаю.

Культ Неба займав важливе значення в житті стародавнії китайців.

Міф про культ неба сходить до міфу про хаос і створення світу. Коли ще не було ні неба, ні землі, з хаосу виникли два початки: темне - інь і світле – ян. Згодом інь стало символом жіночого початку ( півночі, тьми, смерті, місяця. Парних чисел і т. д.), а ян стало символізувати чоловічий початок ( південь, світло, життя, небо, сонце, непарні числа і т. ін.).

Пізніше китайці почали вважати небо- вітленням «ян», а землю – «інь».

Процес всесвіту і буття розглядався в Китаї як результат взаємодії інь і ян, які прагнуть один до одного. Система інь і ян була основою існування стародавнього китайського світогляду.

Церемонії і обряди були цивільною загальноприйнятою справою. Жертви Небу приносилися самим ваном( верховним правителем). Схилившись до землі, цар просив Небо- свого батька – послати благоденствування народу. Церемонія супроводжувалася музикою. Ударами барабанів і співом. Таким чином, цар, будучи нащадком Верховного Царя Неба, був одночасно і верховним жерцем.

Надзвичайно складними представлялися китайцям їх обов’язки по відношенню до померлих. Умилостивлення примар було складовою частиною Сяо – боргу шанобливості до старших. За життя батьків син повинен був беззаперечно підкорятися їх волі, а після смерті носити по ним траур три роки, відмовившись від суспільної діяльності.

Звернемо увагу на особливе відношення культури Китаю до природи. Нідев світі культура не була така довірлива до світу природи, як в Китаї. Інтуїтивна довірливість людей до мудрості природи дозволила китайцям створити оригінальну картину світу, де не було місця ні ворожості, ні недосконалості, ні дисгармонії. Ця картина світу цілісна і гармонійна. Світ в уявленні китайців- це світ абсолютної тотожності і протилежностей, де ніщо не заперечує одне одному, всі відмінності відносні.

У кожному явищі природи відображається багатство всієї природи, її мудрість. Світ спочатку свого створення був гармонічним і його не треба переробляти, перетворювати. Природі властиві п’ять досконалостей: людяність, почуття обов’язку, благопристойність, щирість, мудрість. Творчість належить Небу, воно робить можливим життя всіх речей. Особа одержує свій талант безпосередньо від природи. У основі гармонії суспільства і природи лежала ідея загального порядку, санкціонованого великим Небом.

Мистецтво та винаходи

Яскравим відображенням світогляду китайців є один з найголовніших видів мистецтва - живопис, котрий відобразив преклоніння людей перед красотами Всесвіту, природи. Самостійними жанрами були "люди", "квіти-птахи", "гори-води", що стали традиційними на багато століть.

Також. основними видами мистецтв у Китаї виступають архітектура, література, музика, живопис, прикладне мистецтво. Уже у XV столітті до н.е. в Китаї існувала розвинена система ієрогліфічного письма, що нараховувала близько двох тисяч ієрогліфів. Надзвичайно бурхливий розвиток китайської писемності характерний для перших століть нашої ери: так, у ІІ столітті число ієрогліфів складало більше 10 тис., у ІІІ столітті - більше 18 тис. Створення ієрогліфічної писемності дало можливість легко спілкуватися носіям численних мовних діалектів, що не розуміли усного мовлення, в письмовій формі. При імператорських дворах створюються великі бібліотеки. До початку І тис. до н.е. відносяться найбільш ранні пам'ятки давньокитайської літератури - "Книга пісень", що містить близько 300 пісень і віршів, і трактат "Книга змін"- приклад математичної орієнтації китайського мислення, ( весь світовий процес є чергуванням ситуацій, викликаним боротьбою світла і тьми).

Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди - Великий Суецький канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, будівництво якої здійснюється в період об'єднання країни в єдину централізовану державу 221-207 до н.е. і яка повинна була захистити Китай від зовнішніх ворогів.

У культурному житті Китаю важливу роль відігравали буддійські монастирі, котрі були прикрашені скульптурними зображеннями Будди і буддійських божеств, імператорські палаци (у ІІІ столітті до н.е. їх було збудовано більше 700).

У VII-XVIII століттях Давнім китайцям належать багато технічних винаходів: магнітний прилад - прародич компасу, водяний млин, перший у світі сейсмограф, спідометр, папір, книгодрукування, порох, фарфор тощо.

З наук бурхливо розвивалась астрономія, математика і медицина.

Так, вперше в історії людства тут був створений небесний глобус, що відтворював рух небесних тіл, складений каталог медичних книг, у яких були зібрані рецепти лікування багатьох хвороб, вперше китайці ввели поняття негативних чисел.

За період від зародження давньокитайської цивілізації і приблизно до XII ст.. н.е. в Китаї було зроблено більше відкриттів і винаходів, чим в будь якій інщій країні. Культуру Стародавнього Китаю, що зберегла власну самобутність протягом тисяч років, можна по праву віднести до "вічних цивілізацій".

Релігії Китаю

        Конфуціанство  китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, який жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку,повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, всім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

       Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предківритуалижертвопринесення.

       З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в ЯпоніїВ'єтнамі, Кореї.

Даосизм  — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами. Даосизм вважається заснованим Жовтим імператором(родоначальником всіх китайців).

В історії Даосизму має місце розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив алхімію, демонологію, лікування. За час свого існування даосизм не створив єдиної церкви, а догматичні положення його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний для всіх віруючих догмат. Це відбилося на поліморфізмі даоської доктрини особливостях ритуальної діяльності і організаційних рівнях. Проте даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства.

        Будизм «Вчення Просвітленого»[1]) — релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ьямуні.

               Будди́зм  — одна зі світових релігій[2], яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і відКалмикії до Японії[2]. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної АзіїСхідній Азії та Тибеті[2]. Предмет наукибуддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті[2].

              Вважається, що це одна з найдавніших світових релігій, яка сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі культури Сходу — індійськукитайську, не говорячи вже про культури Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ».

Культура Стародавньої Індії

Індія – півострів, оточений з трьох сторін морем, а сухопутний її кордон складають Гімалаї. Географічно вона є єдиним цілим. Природні умови ізолювали Індію від решти світу. Хоча ці межі не  були абсолютно непроникними, через них регулярно переходили переселенці і торговці. Значення гір для Стародавньої їндії полягало в тому, що саме з гір беруть свій початок дві великі річки – Інд і Ганг. Територія. Охоплена річковою системою Інду,  і стала місцем формування давньоіндійської культури. Назва річки послужила і для назви країни.

Культура Давньої Індії склалася на півострові Індостан у ІІ тис. до н.е. в результаті синтезу двох традицій:

Перший- це масив традиційної культури індійського субконтиненту, дравидський компонент ( дравіди- корінні жителі стародавньої Індії),

що створили Хараппську цивілізацію з централізованою державою, ієрогліфічним письмом, високою культурою міського будівництва; з розвиненим духовним життям, що характеризувалося культом богині-матері, ідеями перевтілення та воз-даяння (ці ідеї увійшли у більш пізні релігійно-філософські доктрини Давньої Індії - брахманізм, буддизм, індуїзм);

І другий компонент - стародавні арії (напівкочові варварські племена, вони належали до середземноморської раси, до якої відносяться греки, араби, сірійці, ассірійці. вірмени, грузини),  що прийшли сюди в сер. ІІ тис. до н.е. і принесли свою мову, священні тексти - Веди, ведичну релігію багатобожжя, посіли домінуюче місце в суспільстві.

Але Індія – одна з найдивовижніших країн, асимілювала всіх завойовників. Переварювала і приймала їх культуру. І створювала щось нове, особливе.

Так з двох елементів була створена індоарійська культура, в якій зєдналися елементи дравидський і арійський.

Індо-буддійська цивілізація відрізнялася тим, що робила акцент на вищу цінність небуття. Життя людини - це очікування звільнення від світу. Усе визначалося постулатом про вищу справедливість карми, що воздає кожному відповідно до його заслуг. Релігія орієнтувала на відстороненість від реальності, пасивність особистості, хоча людина й повинна була прагнути до покращення карми шляхом самовдосконалення. Особистість не мала власної цінності. Людина уявлялась як піщинка на березі океану вічності, від неї нічого не залежало. Не випадково поширеним символом східної культури є людина у човні без керма і весел.

Звідси фаталізм, віра у напередвизначеність долі і подій як відображення відсутності можливості впливати на історичний процес.

У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брахманізм, індуїзм та джайнізм, а пізніше — буддизм та іслам.

 Уже на  ранніх етапах розвитку Індійської цивілізації, процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації, технічно оснащеними басейнами та майже сучасними зручностями в житлових будинках.

 Художня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх  держав, була тісно пов’язана з традиційними для неї релігійними й філософськими системами.

 Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Найбільш значними пам’ятками давньоіндійського релігійного живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанта, що представляють собою різноманітні моменти з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсякденного життя й палацові сюжети. Усі вони прекрасно збереглися завдяки тому, що індійці добре знали секрети стійких фарб і уміли готувати відповідну грунтовку.

 Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фрагменти. Кам’яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.

 Буддійські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того  часу представлена печерними комплексами, храмами й кам’яними ступами — спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько  38 метрів у довжину. Не можна також обійти увагою й храмовий комплекс у місті  Еллорі, що будувався декілька віків.      

 Шедеврами індійської архітектури є також індуїстський храм та буддійська ступа у місті Санчі.

    Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця в ньому.

               

                Особливості становлення античної культури

На початку І тисячоліття до нашої ери провідна роль у суспільному розвитку переходить від давньосхідних цивілізацій до нового культурного центру, що виник у Середземномор'ї та отримав назву антична цивілізація. До античної цивілізації відносять історію і культуру Давньої Греції і Давнього Риму. Ця цивілізація базувалася на якісно інших соціально-економічних і політичних засадах, ніж цивілізації Сходу, і виявилася значно динамічною від них.

Античність є культурним та історичним фундаментом сучасної Європи. Величезна культурна спадщина стародавньої Греції та Риму цілком справедливо вважається колискою європейської цивілізації. Саме античний світ заклав основи європейських філософських, правових, політичних, художніх та наукових систем, котрі виникли набагато пізніше.

Античною традиційно називають греко-римську культуру, що розвивалася в період з ІІІ тис. до н.е. до сер. V ст. н.е. 

Епоха античності починається з утворення грецьких полісів - міст-держав на початку І тисячоліття до нашої ери і завершується з падінням Римської імперії в У столітті нашої ери.

У своєму розвитку антична культура пройшла ряд етапів, виступила в різних історичних модифікаціях, представлених:

-культурою Давньої Греції,

- елліністичною культурою,

- культурою Давнього Риму. При цьому "прелюдією" античної культури була ще більш давня

- крито-мікенська культура, або егейська цивілізація, котра існувала одночасно з давньосхідними культурами. Центрами цієї егейської цивілізації були Крит та місто Мікени на півдні Греції.

Незважаючи на суттєві відмінності між культурою Давньої Греції, елліністичною і давньоримською, вони належать до одного історико-культурного комплексу, мають ряд загальних типологічних рис. Це пов'язано, перш за все, з тим, що давньогрецька та давньоримська культури формувались на базі в принципі схожих форм соціальної організації: і давньогрецький поліс, і римська "цивітас"(цивілізація), епохи Республіки являють собою різні варіанти античної громадянської общини.

Громадянська община об'єднувала повноправних вільних громадян, кожний із яких мав право на земельну власність та на участь у вирішенні державних питань. Така форма організації соціального життя визначила шкалу основних цінностей античного суспільства:

- ідеал першочергової значимості громадянської общини як основи блага окремої людини;

- ідея верховної влади народу;

- орієнтація на земні інтереси; в античному світогляді немає ідеї бога-творця, що стоїть поза світом і встановлює незмінний та вічний світовий і соціальний порядок (як це мало місце у східних народів);

- на відміну від культур Сходу з їх геоцентризмом  антична культура звернена до людини, яка знаходиться в центрі уваги філософії та мистецтва.

Суспільна свідомість античного полісу носила в основному раціональний характер. Світ сприймався як реальний, хоча визнавалось надприродне, і це мало суттєвий вплив на різні сторони життя. Тому при характеристиці античної культури необхідно проаналізувати релігійні уявлення давніх греків і римлян.

Культура Давньої Греції

Давні греки створили культуру, що була названа у більш пізній час "грецьким дивом". Майже кожне завоювання грецької культури досягло таких висот, що лягло в основу багатьох сторін європейської культури в самих різних її сферах. Для наших часів грецька культура є взірцем гуманізму та повноти погляду на світ. Це було обумовлено багатьма обставинами.

Суттєвий вплив на особливості культури Греції мало вигідне географічне положення, що сприяло розвитку торгівлі та іншим зовнішнім стосункам. Однією з особливих причин, що зумовили розвиток культури Греції, була колонізація і пов'язана з нею торгівля. Колонізація дала можливість грекам набути нового погляду на світ, відмінного від їх первісних вірувань, порівняти свій світ і світ інших народів.

Кріто–мікенська (егейська) культура. Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву кріто–мікенський або егейський. У кінці III–II тисячоліття до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря – на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави ранньомонархічного типу з розвинутим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони схожі на давньосхідні деспотії.

Мікени відкрив Г. Шліман після своїх сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. 

У кінці III – на початку II тисячоліття до н.е. наймогутнішим було Крітське царство, яке займало виключне географічне положення і володіло сильним флотом. Крітські майстри обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли гарний керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомим є парадний посуд з “морськими” сюжетами.

Згодом Кріт втратив своє панівне становище в середині II тисячоліття до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи – чи то землетрусу (що супроводжувався виверженнями вулкана), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.

Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, де жили греки-ахейці. Його оточували могутні оборонні мури з величезних, грубих кам'яних блоків. Головні ворота – Левові – прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. Г. Шліман знайшов також “золоту усипальницю” мікенських царів – розташовані по колу підземні споруди з купольним перекриттям. У кінці II тисячоліття до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII ст. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, які переселилися з півночі Балканського півострова. Останні стояли на нижчому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців спричинило занепад міст і політичного життя, втрату ранньогрецької писемності.

Основні періоди історії Стародавньої Греції. Історія Стародавньої Греції після дорійського вторгнення, образно кажучи, починається заново. Знову відбувається розклад первісних відносин і формування державності. Цей період свого роду “глухих часів”, що тривав приблизно з ХI по IХ ст. до н.е., називають 

- гомерівським, оскільки він відомий насамперед з поем Гомера “Іліада” та “Одіссея”.

Наступний великий період

– полісний (VIII – IV ст. до н.е.): державність сформувалася у вигляді полісів – міст-держав переважно з республіканським ладом. Крім того, розгорнулася грецька колонізація в Середземномор'ї і Північному Причорномор'ї, де греки заснували численні міста-колонії (на території сучасної України – Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, ін.). Треба враховувати, що назва “Стародавня Греція” (у греків – Еллада) означає не єдину державу, а незалежні поліси, які мали спільну мову, релігію, культурні традиції, політичні і торговельні зв'язки. Проявом такої спільності були, наприклад, Олімпійські ігри.

В межах полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове складання основних форм давньогрецької культури, і класичний етап – час найвищого піднесення – V–IV ст. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко-персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави стояв видатний політичний діяч, демократ Перікл.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я

– етап еллінізму – починається з походів Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (у I ст. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, яка завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, і після походів Олександра Македонського давньогрецька культура поширилася у підкорених східних країнах. У свою чергу, ці народи були носіями власної багатої традиції і самі впливали на античну культуру.

Протягом усіх періодів давньогрецької історії зберігалися спільні риси і спадкоємність розвитку культури. Тому можна дати загальну характеристику основних сфер давньогрецької культури.

Міфологія 

Міфологія почала складатися ще в кріто–мікенський період. Прадавніми були божества, які втілювали сили природи.

Від союзу Геї – землі і Урану – неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим – Крон. Діти Крона – боги на чолі з Зевсом – в жорстрокій боротьбі з титанами здобули перемогу і розподілили владу над світом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон – морів, джерел і вод, Аїд – похмурого підземного царства.

Гора Олімп вважалася оселею дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом.  

-Гера – дружина Зевса – була покровителькою шлюбу і сім'ї,

-одна сестра Зевса – Деметра – богинею родючості,

-інша – Гестія – покровителькою вогнища.

-Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам. Згідно з міфом Афіна з'явилася з голови Зевса в повному бойовому обладунку – в шоломі і панцирі.

-Богом війни був син Зевса і Гери Арес.

-Гермес – спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушої флейти.

-Артеміда спочатку була богинею родючості і покровителькою тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровителькою жіночої цнотливості і охоронницею породіль.

-Аполлон – брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, яке втілюється його супутницями – дев'ятьма музами.

-Ще одна дочка Зевса – Афродіта, яка народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня кохання і краси.

-Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест.

-Діоніс – найвеселіший з богів, покровитель виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучні свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських, існувала безліч інших (переважно – місцевих, локальних) богів, які мали свої функції.

Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея – захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.

Крім міфів про богів, існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів та героїв складалися в цикли.

Паралельно з міфологією розвивалася культова практика – жертвоприношення і молитви, які проходили в храмах. Кожне місто мало бога-заступника. Афіна вважалася покровителькою Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні змагання. Місце головного святилища Аполлона – Дельфи, де знаходилися відмічений особливим каменем центр (“пуп”) Землі.і знаменитий оракул (оракул – місце в святилищі, де отримували відповідь божества на поставлене питання, або це пророцтво божества).

Людяні, гармонійні образи грецької міфології стали грунтом для розвитку мистецтва. Міфологія давніх греків справила вирішальний вплив на формування давньоримської міфології і релігії, в епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.

Наука .

Саме в античній культурі наука вперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і можна говорити не просто про накопичення наукових знань (що перебували в руках жерців), а про розвиток професійної науки.

Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв'язання основні філософські проблеми.

Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини.

Першим грецьким філософом, астрономом і математиком традиція вважає Фалеса Мілетського. Його ім'я починає список “семи мудреців”, йому приписують багато відомих висловів:

-“Пізнай самого себе”,

-“Найбільший за все простір, тому що він все в собі містить”,

-“Сильніша за все необхідність, бо вона має над всім владу”,

-“Наймудрішим є час, бо він все відкриває”.

Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду – “розумну і божественну”. Фалес стоїть біля джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів – діючими в світі силами. Фалес став засновником стихійно–матеріалістичної школи філософії.

До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція будови світу Демокріта (від “атомос” – неподільний). В становленні діалектики важливу роль відіграв Геракліт, у постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблемСократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об'єктивного ідеалізму, одним з найвпливовіших філософів усіх часів. Арістотель – найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з'єднати сильні сторони поглядів Демокріта і Платона. Його вчення суттєвим чином вплинуло на філософські напрями Середньовіччя і Нового часу.

Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив матеріальність душі.

Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з ім'ям Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря. Головна праця Геродота – “Історія”, присвячена найважливішій політичній події грецької історії – греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що “Історія” не завжди відрізняється цілісністю і науковістю, факти, які наводяться в ній, переважно достовірні. Праця Геродота має велике значення для вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України. Саме Геродоту належить перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.

Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Богом власне медицини став Асклепій, причому багато вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найзнаменитіші – Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів Кос). Представником останньої був Гіппократ, який жив у класичну епоху. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.

Синтезом накопичених на той час математичних знань можна вважати працю “Елементи” (або “Начала”) Евкліда, який жив в Александрії. Викладені тут постулати й аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом століть основою геометрії. З ім'ям Архімеда із міста Сіракузи пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок лічби нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. 

Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв'язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасістрат вивчав анатомію серця. Це дуже неповний перелік успіхів давньогрецької науки.

Медицина. Гіппократ.

Гіппократ (близько 460-377р. до н.е.) жив в епоху розквіту давньогрецької медичної школа асклепіадів, до якої належали предки і рідні Гіппократа. Рахують, що сам Гіппократ відноситься до сімнадцятого покоління лікарів цієї школи.

Першим вчителем Гіппократа був його батько – лікар Геракліт. Але після смерті його батьків він покинув острів Кос, жив в Афінах. Народився великий вчений на острові Кос.

Діяльність Гіппократа протікала в період розквіту економічного і культурного життя Древньої Греції, відомий під назвою „вік Перикла”. Цей період був охарактеризований Карлом Марксом, як „височайший внутрішній розквіт Греції”.

Заслугою Гіппократа було звільнення медицини від храмової медицини і визначення шляху її самостійного розквіту. Гіппократ вважав основним методом в медицині „мислячі” спостереження в ліжку хворого – підвищення досвіду розумом і перевірка теорії на практиці. В роботах Гіппократа представленні практично всі сторони і розділи сучасної клінічної медицини. Але хоч сучасна медицина ішла далеко вперед від медицини Гіппократа, останнє може рахуватись її колискою.

Відображуючи стан грецької філософії, яка за зауваженням Ф.Енгельса, недійшла до розтину природи, розглядаючи її, як взаємозв’язане ціле. Гіппократ підходив до хворих, як до єдиного цілого, як до частини єдиної природи.      

 Медичне мистецтво, як вважав Гіппократ, полягає не тільки в впливі на хворобу, а й в лікуванні хворої людини, як сукупності душевних і тілесних якостей, в строго обдуманій і відповідальній поведінці лікаря, і що особливо підкреслити, в умінні направляти самого хворого і все оточуюче його середовище на боротьбу з хворобою: „… не тільки сам лікар повинен використовувати в дію все, що необхідно, але і хворий, і оточуючі, і зовнішнє середовище повинні задіювати лікаря в його діяльності”.

Гіппократзасновник принципу індивідуального підходу до хворого. В протилежність тенденції представників кнідської школи, обмежуючі тільки встановленням діагнозу захворювання, він намагався дати оцінку загального стану конкретного хворого. Принцип індивідуалізації пронизує представлення Гіппократа про природу людини. Гіппократ виходив із виявленої дії факторів оточуючого середовища на формування тілесних і душевних якостей людини. Він виділяв ці фактори (клімат, погода, стан вітрів, води, ґрунту, рельєф місцевості, спосіб життя людей, їхні звички, закони держави і так далі) з точки зору їх впливу над людини.

Гіппократ являвся родоначальником медичної географії. Як вважав Гіппократ на стільки багатообразні зовнішні фактори, визначаючі склад тіла, темперамент людини, так різноманітні і внутрішні фактори: „Є в людині і гірке, і солоне, і кисле, і солодке, і м'яке, і тверде і багато іншого у безкінечному числі, різновидності по якостям, силі, будові тіла людини”.

Заслуга Гіппократа заключається в тому, що він виділив основні типи темпераментів, в тому, що він, за словами І.П.Павлова: „Вловив в масі незчисленних варіантів людської поведінки основні риси”. В працях Гіппократа описані основні тілесні і душевні якості сангвініків, холериків, флегматиків і меланхоліків.

Виділення типів тілесного і душевного складу мало практичне значення і встановлення типу пов’язувалась з діагностикою лікування хворих, як вважав Гіппократ, кожний тип схильний до конкретної хвороби.

Згідно з поглядами на природу людини Гіппократ розглядав і причини хвороб. Їх він поділяв на загальні, переважно зовнішні (вплив пори року, клімату, повітря, води, продуктів харчування і так далі) і індивідуальні (вік, стать, темперамент, звички, схильність до спадкових хвороб, ведення способу життя, недостатність або відсутність фізичних вправ і так далі).

Гіппократ критично відносився до бездіяльності людини, що на його думку і призводить до різноманітних захворювань. Він осуджував такі погані звички, як надмірного вживання алкоголю, вважаючи, що це являється важливим фактором слабкості і хворобливості. Цей принцип не втратив свого значення і до наших днів.

Велике значення в цілях збереження здоров’я Гіппократ надав перевагу гімнастиці. 

Він писав: „Гімнастика, фізичні вправи, ранкова та вечірня зарядка, повинні ввійти в повсякденне життя кожного хто хоче і прагне до працездатності, здорового стану здоров’я, повноцінного і радісного життя .”.

Одною з найбільших заслуг Гіппократа являється розробка етології хвороб, із якої він не підтримував представлення про їх божественне походження. Розглядаючи хворобу, як розвиваюче явище, він встановив основні стадії хвороб, сутність яких зводилася до порушення рівноваги вологи тіла, до порушення сирості, до порушення виділення вологи і так далі.

Вивчивши досвід попередніх поколінь медиків і свій власний досвід, Гіппократ розробив вчення про діагностики і симптоми хвороб. При обстеженні хворого він користувався обстеженням, ощупуванням, постукуванням, прикладав вухо до грудей і живота, звертав увагу на вигляд і запах виділеної сечі, слини, фекалії і так далі. Гіппократ поклав початок описання хвороби (первинні історії хвороби).

В працях Гіппократа зустрічаються назви багатьох хвороб, ввійшовши в сучасну номенклатуру (наприклад, пневмонія, епілепсія, апоплексія та інші захворювання).

Велика заслуга Гіппократа – створення вчення про передбачення, яке спиралося на всебічний аналіз минулого і теперішнього стані хворого, критеріям при цьому являється порівняння із здоровою людиною.

Логічним висновком медичного погляду Гіппократа являлась його система лікування, яка складалась із наступних принципів:

1. Приносити користь і не шкодити хворому.

2. Протилежне лікувати протилежним.

3. Допомагати природі, організовувати свої дії з її намаганнями позбутися від хвороби.

4. Зберігати обережність і зберігати сили хворого, різко не замінювати ліки, застосовувати більш активні ліки тоді, коли менш активні не діють.

В загальній терапії Гіппократ широко використовував два методи:

1. Гігієно-дієтичний метод.

2. Фармацевтичний, який зводиться до приймання рвотних, сечогінних, проносних та інших препаратів.

Гіппократ відомий як видатний хірург давності. Йому належать розробки способів пов’язок (прості, спіральні, ромбовидні, „шапка Гіппократа”, перехресні та інші), способи накладання пов’язок, лікування переломів і вивихів за допомогою вправляння, накладання тугих пов’язок і шин.

Заслуговують уваги правила положення хірурга, його рук, розміщення інструментів, правильне освітлення при операції і так далі.

Ставши на матеріалістичні позиції лікування хворих Гіппократ являвся ти, хто започаткував клінічну медицину. Гіппократ уже знав про наявність шлуночків в серці, про крупні капіляри. Уже в ті давні часи він розумів, що психічна діяльність людини пов’язана з мозком.

них воно і хворіє і буває здоровим”.

Це були ще примітивні погляди на функцію організму, але в них уже відображувались зароджувальні знання про фізіологію людини. Організм людини    

Заслуги Гіппократа в тому, що він дивився на організм людини, як на важку систему органів, які находяться в певному зв’язку, виконуючи певні функції. На його думку, серце продукує кров, печінка продукує жовч, мозок являється джерелом слизі, а селезінка – чорної жовчі. Всі ці рідини виконують визначену роль в організмі. Вони спричинюють збереження відповідної сухості або вологості, регулюють температуру тіла, за словами Гіппократа викликають жар в тілі або холод.

Живим початком в кожному організмі Гіппократ вважав природжену теплоту, яка підтримується особливою тоненькою ефірною речовиною – пневмою, яка постійно циркулює в судинах організму. Це були лише думки, але вони показували, що Гіппократ намагався зрозуміти походження хвороб і життєдіяльності організму. Він навіть намагався встановити залежність поведінки характеру люди від пропорційної кількості тої чи іншої рідини в організмі.

Його цікавлять і проблеми старіння організму. Він рахував, що люди похилого віку мають меншу кількість природженого тепла, ніж молоді.

Велике відкриття Гіппократа було те, що він відірвав хвороби від Бога хоч ще в наш час є такі проповідники, які намагаються пов’язати хвороби з гріхами перед Богом.

Він вважав, що кількісний склад різних рідин в організмі залежить від атмосферних і кліматичних умов. Зовнішнє середовище зі своїми несприятливими умовами може бути причиною розвитку захворювань.

В трактаті „Про священні хвороби” під яким греки розуміли епілепсію, Гіппократ стверджував, що всі хвороби у людини з’являються від звичайних причин. Це було надзвичайно важливе спостереження, воно носило матеріалістичний характер. Поряд з цим Гіппократ прийшов до висновку про необхідність проведення в цілях збереження здоров’я різного роду попереджувальних заходів. Це дозволило в попередженні і лікування хвороб широко проводити різного роду гігієнічні заходи.

Оцінюючи роль Гіппократа в історії медицини, слід відмітити, те що він значно піднявся над своїми попередниками і сучасниками. Йому вдалося перебороти містику, релігійність, антинауковий ідеалістичний вплив навколишнього світу, тим самим відкриваючи перед наступними поколіннями широкі можливості для наукового підходу до вивчення анатомії людини, фізіології і психології.

Освіта 

З розвитком античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання й освіти, унікальна для свого часу. Увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток (загалом для хлопчиків), на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні навчальні заклади. 

В Афінах – місті з демократичним республіканським ладом – сформувалася така система навчання. Після домашнього виховання хлопчики з семи років вчилися в початковій школі, яка називалася дидаксалейон (від грецького - “дидактикос” – повчальний). Тут вивчали грамоту, літературу починаючи з Гомера, музику, арифметику, малювання. Більш поглиблене вивчення цих предметів з доповненням основ астрономії і філософії продовжувалося в граматичних школах (у віці від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно у спеціальному комплексі – палестрі. Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Юнаки 16–18 років завершували загальну освіту в гімнасії. Тут були такі предмети: риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. 

Про гімнасії дбала держава, для них зводилися монументальні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона вимагала великих особистих витрат. Гімнасії були центрами наукового життя поліса. В Афінах прославилася Академія, де бесіди зі своїми учнями вів Платон і Лікей, заснований Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом – учнем вищого навчального закладу, який в полісну епоху був військовим, а в елліністичну докорінно змінився і став цивільним. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що створювалися навколо великих вчених.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчатка.

Література.

У Стародавній Греції вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука, освіта і мистецтво.

Приблизно у VIII ст. до н.е. Гомер склав свої великі епічні поеми “Іліаду” й “Одіссею”. Більшість вчених вважає, що Гомер жив у Малій Азії і був рапсодом – так називали поетів, які виступали з декламацією своїх віршів. Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що перші записи з'явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося пізніше – у VI ст. до н.е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності. Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками у фінікійців саме у VIII ст. до н.е. Греки тоді навіть писали, як фінікійці: справа наліво і без голосних. В VI ст. до н.е. грецьке письмо набуло вже звичного для нас вигляду.

Поеми пов'язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід греків–ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети (“яблуко розбрату” як причина війни, участь богів у конфлікті, “троянський кінь”). Проте Гомер не переказує міфи, а створює художні образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів.

Точну й образну оцінку значення “Іліади” та “Одіссеї” дав середньовічний візантійський письменник: “Подібно до того, як, за висловом Гомера, всі ріки і потоки беруть свій початок з Океану, так джерелом будь-якого мистецтва слова є Гомер”. Греки не просто любили гомерівські поеми, а схилялися перед ними. Їх знали напам'ять, багато разів переписували. Вони стали основою виховання й освіти.

Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі “Теогонія” він виклав міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У “Трудах і днях” уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції набрала розвитку лірична поезія. Нам відомі імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Театр 

Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. І театральні вистави стають самостійним видом мистецтва.

Театральні вистави стали невід'ємною складовою державних свят – Діонісій і Ліней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування), за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, які тривали декілька днів з ранку до вечора, спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.

Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. На превеликий жаль, більшість драматичних творів втрачено. Повністю збереглося лише сім п'єс Есхіла (написав 90 п'єс, 13 разів перемагав у драматургічних змаганнях), сім – Софокла (написано 123 трагедії, з них перемогли – 24), трохи більше – 17 – Евріпіда (108 п'єс, 4 перемоги)

Майстром комедії заслужено вважається Арістофан (“Хмари”, “Оси”, “Жаби”). Драматичні твори давніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні колегії (об'єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами були ліра та флейта.

Архітектура.

В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею – центром торговельного та суспільного життя. Культовим та архітектурно–композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – високої й укріпленої частини міста.

Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні площини, які утворювалися з фасадів – фронтони– як правило, прикрашалися скульптурами.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н.е., у період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, яка на 150 м височить над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем розташування головних культових споруд. Однак під час персидського нападу древні храми зазнали руйнування. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла – видатний скульптор Фідій.

Характерна риса цього комплексу – надзвичайна гармонійність, яка пояснюється єдністю задуму і швидкістю будівництва (близько 40 років). Парадний вхід до Акрополя – Пропілеї – зведено архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі було побудовано невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) – символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто.

Головний храм Акрополя – біломармуровий Парфенон – храм Афіни Парфенос (Афіни-Діви). Його архітектори Іктін і Каллікрат задумали і спроектували будівлю настільки пропорційно, що вона, безумовно, виділяється як найвеличніша споруда комплексу, проте своїми розмірами не “тисне” на інші. У старовину в центрі Акрополя на постаменті в золотому обладунку вивищувалася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельки) роботи Фідія.

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги стало приділятися громадському будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців еллінських правителів. До цього часу належить споруда таких прославлених “чудес світу”, як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фароський маяк на вході в Александрійську гавань.

Образотворче мистецтво .

Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам.

Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому виді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдено десятки дуже схожих одна на одну архаїчних статуй двох типів: так звані куроси – статуї оголених юнаків і кори – жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.

Шедеври скульптури, якими не перестає захоплюватися людство, дала світу епоха давньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мирон, Поліклет. Фідія називали “творцем богів”. До нас його головні роботи не дійшли, судити про них ми можемо лише із захоплених описів та посередніх копій. Статуя Зевса, облицьована золотом і слоновою кісткою, в головному храмі Зевса в Олімпії була віднесена сучасниками до семи чудес світу. Він же створив видатні барельєфи і скульптури Парфенона, в тому числі головну статую – Афіни Парфенос (Афіни-Діви).

Мирон досяг висот у прагненні передати в скульптурному зображенні рух людини. У його знаменитому “Дискоболі” вперше в мистецтві вирішено завдання передачі моменту переходу від одного руху до іншого, подолано статичність. У той же час відповідно до загального естетичного ідеалу обличчя атлета скульптор зображає абсолютно спокійним.

Поліклету належить цикл статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Найбільш знаменита фігура – “Доріфор” (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті “Канон”.

Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його “Афродіта Кнідська” має безліч наслідувань. До цієї традиції належить і знаменита “Афродіта Мілоська” невідомого майстра. Пропорційність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох.

Епоха завоювань Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, сповнена пристрастей, злетів і падінь людських доль, цілих держав, привнесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група “Лаокоон”). З'являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (до нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з “семи чудес” світу – Родоський колос, що являв собою бронзову статую бога сонця Геліоса (висота колоса була близько 35 м).

Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з'явився червонофігурний стиль, який зробив зображення більш реалістичними.

З політичною і воєнною поразкою Греції та елліністичних держав від Римської держави антична культурна традиція не перервалася, почався її новий етап.

                              Особливості римської культури.

Культура Давнього Риму стала другим, (завершальним) етапом у розвитку античної культури. 

В еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди:

- царський період (VШ-VІ ст. до н.е.); Це період від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н.е. до VI ст. до н.е. Рим являв собою поліс ( місто)  на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Римубронзова статуя вовчиці – виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій.

-період Римської республіки (510 р. до н.е. - 31 р. до н.е.); Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н.е.) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури.

епоха Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.). Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н.е. – V ст. н.е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н.е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі.

Релігія.

Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за летом птахів, за нутрощами тварин тощо).

Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Асклепій – Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри.

       Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу – однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога.

      Виникнення християнства. В міру наростання загальної кризи               Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. 

       З іудаїзму – монотеїстичної  національної релігії єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.

               Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світнародився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. 

         Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки.

               Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з собою в дорогу що–небудь, крім хліба.

       Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм...”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон...” (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39–40).

          Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. 

          Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію.

                                    Система виховання й освіти. 

      Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян – це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н.е. з'явилися елементарні (у перекладі з латині – основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети – латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н.е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи–вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву “кафедри”. За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва – “хори”.

У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки.

Наука. Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень.

На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики.

Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі “Про природу речей”. Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв'язку руху і часу, збереження речовини (“з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись”), нескінченність світу (“Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт”).

Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй “Географії” всі існуючі відомості про країни і народи – від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу.

З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю (“Записки про гальську війну”). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов'янських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У “Порівняльних життєписах” він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей.

Виключно значущим і оригінальним внеском Стародавнього Риму в світову наукову традицію є створення юриспруденції. Римське право обов'язково входить в учбовий курс усіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Перші закони були письмово оформлені за часів боротьби плебеїв з патриціями в ранній республіці і втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. В результаті з'явилися так звані “Закони 12 таблиць”, які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок у розвиток юриспруденції зробив Марк Туллій Цицерон – видатний оратор, автор праць з філософії держави, послідовний прихильник демократичного правління. Після вбивства Цезаря він намагався відтворити республіку, але марно.

У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформувати громадян про закони, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями про воєнні перемоги й урядові акти та рішення – “Щоденні відомості римського народу” (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по державі у всі провінції.

Літературна традиція. Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів – від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої “народної латинивиникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння.

Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: “Карфаген мусить бути зруйнований” (Катон), “Прийшов, побачив, переміг” (Юлій Цезар), “Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?” (Цицерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з'являється прозаїчний роман. Найбільш популярним був сатиричний роман “Метаморфози, або Золотий осел” Апулея.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема – не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції.

Час правління Октавіана Августа часто називають “золотим віком” римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети – Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія “Енеїда”. Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що “Енеїда” – це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології – поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней – син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що “для поета читання “Енеїди” в оригіналі є суцільним рядом здивувань... перед владою людини над стихією слів”. Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована “Енеїда” Івана Котляревського.

Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді “Пам”ятник”. До цього сюжету Горація звертався О.С.Пушкін (“Я памятник себе воздвиг нерукотворный...”), інші.

Важко склалася доля Овідія. Його збірник “Мистецтво любові” приніс йому величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів – “Метаморфози” (“Перетворення”) – поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор'я, звідки він писав пройняті тугою “Листи з Понту” (грецька назва Чорного моря – Понт Евксинський).

У римські часи з'явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма – особливим чином оброблена шкіра –пергамент. Крім книг-сувоїв з'явилися книги–кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.

Мистецтво.

 Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси – провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об'єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.

Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення – ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки – прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі – “царський будинок”). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найбільш знаменита – колона Траяна).

Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму. Часто будували круглі в плані храми –ротонди (від латинського – кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими.

Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні – храмі всіх богів, побудованому у II ст. н.е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до ХIХ ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба – втілення верховного бога Юпітера. У зв'язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції “збільшують” приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери.

У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший – амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н.е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки – інсули.

Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з'єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов'язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах – акведуках – керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали.

Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною – “фамілії”), предків у римлян, з одного боку, а з другого – нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво “оживило” історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших.

Фресковий живопис і мозаїка – реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об'єму і глибини простору – стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об'єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді - тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини.

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми – побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури.

Контрольні запитання:

1. Культура Давнього Єгипту - одна з найбільш давніх культур світу. Чому?

2.Що було одним з найважливіших досягнень народів Давньої Месопотамії?

3.У чому полягали особливості становлення античної культури?

4.Як ви вважаєте, чому культура  Давнього Риму стала завершальним  етапом у розвитку античної культури.

 5. З яких принципів складалась система лікування Гіппократа? Що це була    за людина і, що він залишив після себе?

Домашнє завдання:

С/р № 2 «Культура країн доколумбової Америки».

Питання до семінарського заняття:

  1.  Стародавні  цивілізації Сходу.
  2.  Культура Стародавнього Єгипту.

3. Культура Месопотамії.

4. Культура Стародавньої Індії .

5 Культура Стародавнього Китаю.

6. Особливості культури Японії.

7. Культура Греції.

8. Періоди грецької культури.

9. Найвизначніші досягнення  греків. (Медицина. Гіппократ).

10. Грецька Міфологія.

11. Грецька Освіта. Наука.

12. Грецька Література. Театр.

13. Грецька Архітектура.

11. Особливості римської культури.

Література

1. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури. К.: Знання, 2000. —  359 с.

 2. Сандюк Л.О. Основи культурології.

  1.  Б.В. Петровський Велика медична енциклопедія, - М., 1985р.
  2.  С.Я. Чікін. Лікарі- філософи,- М., 1988р.
  3.  Гіппократ син лікаря Геракліта /З історії медицини // Здоров’я. Аргументи і факти, - 1998р. - №49.

PAGE   \* MERGEFORMAT 1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

20562. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Участь України в створенні ООН 25 KB
  Звільнення України від німецькофашистських загарбників. Участь України в створенні ООН. Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного ПівденноЗахідного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів.Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р.
20563. Україна після другої світової війни. Перехід до мирного будівництва 25.5 KB
  Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту вугільної промисловості республіки.Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. була проведена грошова реформа що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості.
20564. Повоєнний сталінський режим в Україні, репресії 40-50 рр 56 KB
  В цей же час сотні тисяч селян України інших республік вмирали від голоду. Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України котра викликала масовий спротив місцевого населення. Малося на увазі зокрема добровільне переселення українців Закерзоння назва походить від лінії Керзона за якою знаходилися землі Лемківщини Надсяння Холмщини та Підляшшя до радянської України.
20565. Національне питання в Радянській Україні в 60-х першій половині 80-х років. Дисидентський рух і його придушення 52.5 KB
  Через самвидав громадськість України СРСР закордону познайомилася з творами І. Так починався в СРСР рух який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію. Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР боротьба проти русифікації боротьба за незалежну Україну та національне відродження. Першою в СРСР легальною організацією що виступила на захист прав людини була ініціативна група захисту прав людини в СРСР до якої належав харків'янин Г.
20566. Курс на перебудову: плани та реальності його здійснення в Україні 43.5 KB
  Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. Величезна радіоактивна хмара незмірне більша ніж хіросимська покрила багато районів України Росії Білорусії а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. Компартію України очолив С. Постали Українська республіканська партія Демократична партія України партія зелених та ін.
20567. Проголошення незалежності України. Розпад СРСР 38 KB
  Проголошення незалежності України. Прийняття Верховною Радою УРСР _Декларації про державний суверенітет України Криза союзних структур політичне протиборство погіршення економічної ситуації зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності відновлення незалежної української держави. було ухвалено закон про економічну незалежність України. Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності й самостійності національних республік у тому числі й України.
20568. Визнання Української держави світовим співтовариством. Міжнародне співробітництво незалежної України. Взаємодія з членами СНД 66 KB
  Міжнародне співробітництво незалежної України. Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породжувало ілюзію того що труднощі пов'язані з перехідним періодом будуть розв'язані безболісно і в короткий термін. Політичні партії і рухи України обстоювали різні нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики. Основним документом який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів у тому числі в сфері зовнішньої політики став Акт проголошення незалежності України прийнятий 24 серпня...
20569. Відродження української національної свідомості у першій половині XIX ст 40 KB
  24 березня 1847 року за участь у КирилоМефодіївському товаристві заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці Оренбурзького окремого корпусу. КирилоМефодіївське товариство Твори молодого поета згуртували навколо нього університетську молодь. Прагнення звільнити народ від кріпацтва і привело їх до участі в КирилоМефодіївському товаристві 1845 1847 назване на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія створенню якого сприяло загальне духовне піднесення українського народу. Соціальний склад КирилоМефодіївського...