90321

Стан Збройних Сил України: реалії і перспективи

Курсовая

Военное дело, НВП и гражданская оборона

Дослідження науково-теоретичних проблем національної безпеки і формування її системи понять «безпека», «національна безпека», «національна безпека України» Етапи розвитку системи національної безпеки України Національна безпека в Україні на початку XXI ст.: чинні й потенційні загрози...

Украинкский

2015-06-02

324.5 KB

1 чел.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Дослідження науково-теоретичних проблем національної безпеки і формування її системи……………………………………………………………6

     1.1. Тлумачення понять «безпека», «національна безпека», «національна безпека України»………………………………………………………………….6

     1.2. Етапи розвитку системи національної безпеки України……………..14

Розділ 2. Національна безпека в Україні  на початку XXI ст.: чинні й потенційні загрози……………………………………………………………….18 

Розділ 3. Стан Збройних Сил України: реалії і перспективи…………………33

Висновки…………………………………………………………………………41

Список використаних джерел та літератури…………………………………...45

ВСТУП

Питання національної безпеки для кожної держави є одним з пріоритетних її національних інтересів. Проблема безпеки – актуальне питання як в минулому, так не менш турбує світову спільноту і сьогодні. Війни, конфлікти, терористичні акції, миротворчі операції, внутрішні конфлікти стають чи не найактуальнішими питаннями обговорення у міжнародних  відносинах. Ці аспекти визначають нову розбудову міжнародної безпеки і розстановку в ній кожної з країн, в тому числі України. Особливо це питання важливе для України, як без’ядерної держави, що й надалі притримується політики нерозповсюдження ядерної  та іншої зброї масового ураження. Нові загрози та виклики є вкрай негативним чинником для стабільності країни. Проблема безпеки є одна із центральних в теорії і практиці міжнародних відносин, тому вона завжди була і залишається однією з головних тем учених, державних діячів. Актуальність дослідження національної безпеки України у постпомаранчевий період зумовлена нагромадженням проблем внутрішнього і зовнішнього характеру, що впливають на безпеку, стабільність і рівновагу держави на міжнародній арені. Вони зачіпають національні інтереси України і не залишають можливостей їй сховатися за нейтральним статусом.

Об’єктом дослідження виступає національна безпека України як сфера діяльності країни щодо реалізації національних інтересів.

Предметом даної роботи є стан національної безпеки України на початку XXI ст.

Мета роботи: здійснити аналіз сучасної ситуації щодо забезпечення національної безпеки України.

    Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) розкрити і проаналізувати теоретичний зміст поняття «національна безпека»;

2) дослідити етапи становлення системи національної безпеки України;

3) вивчити існуючі загрози безпеки у різних сферах (інформаційній, економічній, енергетичній та ін.).

4) виявити реальні чи потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку національним інтересам України;

5) дослідити необхідні складові національної армії України (чисельність особового складу та арсеналу озброєння) та проаналізувати її рівень здатності гарантувати безпеку країни.

Щоб дослідити стан національної безпеки у постпомаранчевий період, ми використали історичний метод. Цей метод було застосовано при вивченні ходу трансформації Збройних Сил України, виділенні етапів формування системи національної безпеки в Україні. Завдяки методу статистичного прогнозування, дослідили чисельність особового складу ЗСУ. Водночас, інтерпретацію отриманих даних ми змогли провести завдяки використанню методу аналізу – індукції. Крім того, завдяки методу індукції ми змогли виявити реальні загрози у таких сферах як інформаційна, економічна, енергетична, екологічна, гуманітарна, військова, а  також дослідити проблеми державного кордону та вивчити етнічну ситуацію на Закарпатті та в Криму. Співставлення наявних даних по рівню військового оснащення ми провели за допомогою методу порівняння.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють постпомаранчевий період. Тобто, дослідження спрямоване на вивчення проблем, які фактично мають свій початок ще до 2004 р., при цьому вивчався стан національної безпеки після 2004 р. до сьогодення.

Під час збору первинної інформації та написанні курсової роботи було опрацьовані такі джерела і література: законодавча база, підручники, посібники, періодичні видання та Інтернет-публікації. Найбільш ґрунтовними працями, в яких викладена дана проблематика є роботи таких авторів як М. Дмитренко, О. Гончаренко, Е. Лисицин, Л. Чекаленко, В. Горбулін, Ф. Бєлов, О. Сушко, О. Рафальський. У статті «Національна безпека України: етапи становлення та проблема наукового та інформаційно-аналітичного забезпечення» В. Горбулін аналізує тенденції розвитку системи науково-методологічного та інформаційно-аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки України, які висвітлюють основні етапи становлення цієї системи. Дослідники Гончаренко О.М., Лисицин Е.М. у праці «Методологічні засади розробки нової редакції концепції національної безпеки України» подають принципи побудови стратегії національної безпеки України, основні пріоритети цієї концепції; розглянуті основні риси Концепції національної безпеки України; описано підходи до операціоналізації поняття «національна безпека». Великий внесок у вивчення досліджуваної теми зробив М.А. Дмитренко у своїй монографії «Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України», де представлені результати наукових досліджень політичних загроз національній безпеці України, зафіксовані основні форми їх виявів та необхідність переосмислення пріоритетів державної політики у сфері нових викликів та загроз національній безпеці, визначені тенденції можливого їх розвитку, надані пропозиції щодо створення адекватної загрозам системи заходів із забезпечення державної безпеки. Об’єктом уваги стала й етнополітична ситуація, зокрема кримськотатарська проблема. Саме О. Рафальський у статті «Етнополітична ситуація в Автономній Республіці Крим як чинник стабільності в Україні» приділяє значну увагу проблемам, що стосуються депортації та облаштування репатрійованих кримських татар.

Структура роботи, обумовлена поставленими завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.           

РОЗДІЛ 1.

ДОСЛІДЖЕННЯ НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ФОРМУВАННЯ ЇЇ СИСТЕМИ

  1.  Тлумачення понять «безпека», «національна безпека», «національна безпека України».

Сьогодні, в умовах становлення державності, національна безпека набуває першорядного значення. Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику на зміцнення миру та стабільності у світі через зміцнення національної безпеки та захисту власних інтересів. Рівноправність, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності державних кордонів є складовими розвитку зовнішньої політики України щодо інших суб’єктів на міжнародній арені та щодо самої себе. Проголосивши Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р., Україна стала суб’єктом міжнародної політики1, приєдналась до засадничих міжнародних документів. Разом з тим, ставши суверенною, незалежною державою, Україна повинна самостійно розбудовувати свою зовнішню і внутрішню політику, формувати власну національну безпеку, адже могутність держави визначає її місце та авторитет у світовому співтоваристві. Національна безпека є основою для забезпечення виживання та стійкого розвитку держави.

Сам термін «національна безпека» було вперше введено до наукового обігу у США. Його наукове осмислення та нормативне закріплення відбувалося на тлі політичної ситуації, яка склалася на той час. Після другої світової війни США вирішили максимально використати тогочасні можливості свого впливу. Американці розробили концепцію національної безпеки, а на її основі – доктрину державної безпеки. Закон США «про національну безпеку» (1947 р.) зобов’язав усі державні структури  провадити цілеспрямовану політику щодо воєнно-політичного протистояння з Радянським союзом та державами Варшавського договору2. Дослідники американського інституту оборонних досліджень у доповіді, підготовленій у 1969 р. «Президент і управління діяльністю в сфері національної безпеки» дали визначення безпеки як «стан, що забезпечує захист держави, її інститутів і джерел її могутності від зовнішніх і внутрішніх ворогів»3.

У словнику С.І. Ожегова безпека визначена як «стан, за якого не існує загроз безпеці кому-чому-небудь» чи «відсутність небезпеки, збереження, надійність»4. Проте ці визначення є досить широкі за змістом і не дають точного розуміння безпеки, а лише розкривають стан суб’єкта за відсутністю загроз. А. Вольферс вважає, що «безпека в об’єктивному сенсі вимірюється відсутністю загрози набутим цінностям, а в суб’єктивному – відсутності страху перед виникненням загрози цим цінностям». Доктор політичних наук А.В. Возженніков зазначає: «Під національною безпекою розуміємо стан країни, при якому відсутні або усунуті … реальні зовнішні або внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам і національному способу життя». Однак, таке пояснення «національної безпеки» не відповідає сучасним реаліям, політичній ситуації в системі міжнародних відносин. Тому визначення «національної безпеки» як «ступеня захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави» від внутрішніх і зовнішніх загроз реального і потенційного характеру значно більше відповідає сучасному характеру змін у внутрішніх і міжнародних сферах. Отже, якщо раніше поняття «національна безпека» розглядалося в контексті захисту інтересів передусім держави, то в сучасних дослідженнях увага звертається також на захист інтересів особистості та суспільства5. Це положення відображено в Концепції національної безпеки України та Законі України «Про основи національної безпеки України»6. Український фахівець у сфері національної безпеки С.З. Павленко дає своє визначення: «Безпека держави – вища якість, яка визначає можливість і здатність до збереження своєї цілісності в умовах конфлікту, невизначеності й ризику»7. Отже, майже у всіх визначеннях державна безпека розглядається як стан суспільного та державного ладу, що характеризується певними якостями: міцністю, непорушністю, незалежністю, захищеністю.

Досліджуючи категорію національної безпеки, президент Центру міжнародної безпеки О. Гончаренко та професор кафедри стратегії Національної академії оборони України Е. Лисицин проаналізували два підходи західної політологічної школи. Перший стосується визначення поняття «національна безпека» через термін «національні інтереси», другий – встановлення зв’язку національної безпеки з базовими цінностями суспільства8. «Національна безпека – це ступінь (міра, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав і свобод особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх погроз або міра відсутності погроз правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суспільства і держави»9.

Загалом як показує проведений аналіз, не має єдиного визначення  терміну «національна безпека». Щоб частково розв’язати це питання потрібно запропонувати таке визначення поняття «безпеки», яке не суперечило б і одночасно пояснювало б усі випадки його використання. Так, Г. Іваненко розглядає безпеку через призму сукупності умов існування об’єкта, які він опанував в процесі самореалізації і здатен контролювати. Тобто, безпека – це не стан захищеності, а умови існування суб’єкта, які він контролює. По-іншому, безпека – це умови, за яких суб’єкти зберігають і відтворюють власні цінності10. Проте таке визначення безпеки не описує національної безпеки держави, а лише стан захищеності певної особи. Концепція безпеки має поєднувати безпеку громадянського суспільства і безпеку держави. Національна безпека може трактуватися у найрізноманітніших формулюваннях (як категорія соціологічна, політична, біологічна, військова, юридична). За визначенням директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО С. Пирожкова, «національна безпека – система державних та суспільних гарантій, що забезпечують стабільний розвиток нації, захист базових цінностей та інтересів, джерел духовного і матеріального добробуту від зовнішніх і внутрішніх загроз»11.   

Поняття «безпека» досить тісно поєднано з поняттям «національні інтереси». Більше того, перше є похідним від другого. Національна безпека покликана перш за все забезпечити умови захисту життєво важливих інтересів – національного суверенітету, територіальної цілісності держави, захисту її населення. Для досягнення таких інтересів держава скоріше може розгорнути бойові дії, ніж піти на компроміс. Тому згідно класичного, реалістичного підходу національна безпека – це стратегія, направлена на забезпечення життєво важливих інтересів держави-нації. Держава є головною дійовою особою у забезпеченні національної і міжнародної безпеки12. Тобто, національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав.

На розуміння поняття «національна безпека» впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливість міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої і воєнної політики та інші фактори13.

Однак найбільш досконалим є сучасне визначення національної безпеки, що відповідає найпоширенішому розумінню ідеології безпеки, яке дав визначення Фонд міжнародної допомоги ЮНЕСКО. Це стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішніх та внутрішніх загроз14.

Основними конституційними видами національної безпеки є: політична, економічна, соціальна, інформаційна, науково-технологічна, воєнна, екологічна безпека тощо.

Україна як суб’єкт міжнародного права намагається творити самостійну зовнішню політику і розбудовувати власну систему безпеки, вирішувати досить складні завдання, які зумовлені впливом держав у світі і факторами геополітичного положення держав в Європі. Україна розбудовує власну безпеку через безпеку для всіх, спираючись на загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Відповідно до Закону України «Про національну безпеку», національна безпека України – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства й держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам15. Основу у сфері національної безпеки становлять ряд документів: Конституція України, Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина та ряд інших указів, постанов, договорів, програм, що визначають напрямки,  пріоритети національної безпеки держави.

Розглядаючи чинники та динаміку наукових поглядів, можемо визначити державну безпеку як захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України від зовнішніх і внутрішніх загроз, розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на життєво важливі інтереси України16.   

В Україні теорія національної безпеки сьогодні знаходиться на стадії активного формування й динамічного розвитку, що зумовлене стрімким розвитком процесів глобалізації, інтенсивним наростанням загроз у багатьох сферах життєдіяльності. Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій, програм у політичній, економічній, соціальній, культурній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та ін. сферах17. Стратегія національної безпеки визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз18.

Україна має власну модель безпеки, метою якої є не лише стабільність держави, а й формування єдиного європейського безпекового простору. Така позиція зумовлює дотримання усіх принципів і норм ОБСЄ. Шукаючи важелів захисту і намагаючись укріпити свій вплив у структурах ОБСЄ, Україна й надалі підтримує політику нерозповсюдження ядерної зброї, забезпечуючи колективну безпеку. Хоча за останнє десятиліття значної актуальності набули нові виклики для України, зокрема енергетична проблема – газова залежність від Росії, проблеми в інформаційній сфері, неврегульованість територіальних питань щодо державного кордону, в воєнній сфері – розміщення Чорноморського флоту Російської Федерації, в економічній – фінансова криза, що суттєво знизила рівень національної безпеки через низьке фінансове забезпечення, що вплинуло на скорочення Збройних Сил України19. Значною загрозою для України є небезпека опинитися у стані «сірої» зони, буферної зони між двома конкуруючими інтеграційними та безпековими системами – на заході – Європейський Союз і НАТО та на північному сході – Єдиний економічний простір або ЄврАзЕС чи організація Договору колективної безпеки на чолі з Росією; зростає небезпека ескалації «заморожених» конфліктів навколо державних кордонів. Однак поряд з зовнішніми загрозами для безпеки України одночасно постають і внутрішні: масове поширення корупції, нездатність і неготовність виконувати закони, проблема ефективності державної влади.

«Можна скільки завгодно повторювати, що Україна не має ворогів на сучасному світі і жодну країну не розглядає як потенційного противника. Проте не визначивши, звідки виходять основні зовнішні погрози в економічній, політичній, соціокультурній та інформаційній сферах, принципово неможливо створити адекватну систему протидій і нейтралізації цих погроз, провести ефективні реформи економіки, озброєних сил, системи національної безпеки. Теоретична відсутність явних ворогів і потенційних противників зовсім не означає, що країна не має жорстких і прагматичних конкурентів в ближньому і далекому зарубіжжі, які не забудуть підставити підніжку або задушити конкурента в «братських обіймах». Відсутність прозорої геополітичної визначеності, причому не на словах, а на ділі, стає сьогодні не лише основним гальмом європейської інтеграції України, але і головною загрозою національній безпеці країни у внутрі- і зовнішньополітичній сфері», – зазначають президент Центру міжнародної безпеки О. Гончаренко, кандидат військових наук Е. Лисицин, співпрацівник Інституту світової економіки і міжнародних відносин Р. Джангужин20.

Тому основними пріоритетами для підтримки національної безпеки є: в економічній сфері – забезпечення енергетичної безпеки держави, в інформаційній – створення позитивного іміджу та інвестиційної привабливості України, в сфері культурного та гуманітарного співробітництва – відновлення архітектури, історичних місць, повернення українських культурних цінностей, пропагування за кордоном культурної спадщини. Наша держава відіграє важливу роль у підтримці миру, беручи участь у миротворчих операціях та відповідно залучаючись до системи безпеки, зміцнення авторитету, формування позитивного іміджу, налагодження двостороннього співробітництва з іншими країнами, крім того необхідно владнати питання державного кордону.

Нові виклики та загрози визначають сам хід розвитку цивілізації і зачіпають інтереси багатьох держав, не залишаючи можливості окремій державі сховатися за статус нейтральності або політики невтручання. Тому Україна змушена приєднуватися до світового суспільства, до світової системи безпеки, реформувати свої власні Збройні Сили, проводити військову реформу, модернізувати озброєння, впроваджувати сучасні військові технології, щоб підняти рівень національної безпеки. Один з таких кроків наша держава вже робить – це участь у миротворчих операціях під егідою ООН, проведення спільних військових навчань з Північноатлантичним альянсом. Це є свідченням її присутності у світовій політиці в військовій сфері, її прагнення до збереження миру, стабільності й захисту власних інтересів.

Отже, кожна держава визначає національну безпеку відповідно до власних національних інтересів, підтримує рівень своєї обороноздатності, міцності, потужності Збройних Сил, що становлять основу забезпечення безпеки держави. Держава має регулювати власну зовнішню політику, ліквідовувати загрози та виклики на міжнародній арені, що зачіпають національні інтереси. Відповідно Україна визначає рівень національної безпеки, який гарантував би їй поступальний розвиток, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини  і громадян. Питання національної безпеки особливо актуальним стало для України після отримання незалежності, отримавши у спадок від Радянської імперії комплекс специфічних вкрай важких, невирішених проблем. Тільки у сфері воєнної безпеки Україна отримала проблеми щодо ядерної зброї, оборонно-промислового комплексу, масштабного угрупування військ, які не відповідали національним інтересам держави. Національна економіка неспроможна була витримати і розподіл Чорноморського флоту, демаркації та делімітації кордонів тощо, які необхідно було вирішувати. Однак значної ваги питання національної безпеки набуло після подій 2004 року: приходу до влади опозиції в ході помаранчевої революції; часткову зміну політичного курсу держави в бік європейської інтеграції, загострення відносин з Росією і як наслідок – виникнення нових загроз в інформаційній, енергетичній сферах. Отже, концепція національної безпеки необхідна для врегулювання різних суперечливих питань, а також для подолання економічної кризи та створення ефективного соціального захисту населення.

1.2. Етапи розвитку системи національної безпеки України.

 За часів СРСР, національна безпека асоціювалася швидше з безпекою держави і головним завданням було забезпечення цілісності державної структури, стабільності владних інститутів, стійкості зовнішніх і внутрішніх зв’язків. З отриманням незалежності Україна змушена самостійно формувати власну систему безпеки і цей процес є складним і включає кілька етапів.

Перший етап охоплює період до 1991 р., коли система національної безпеки радянської влади була сконцентрована на питаннях переважно воєнної і державної безпеки. Сфера воєнної безпеки мала пріоритетне значення, оскільки, відповідно до пануючої ідеології, забезпечувала силове протистояння між Заходом і Сходом. Державна безпека орієнтувалася на забезпечення інформаційного впливу у сфері зовнішніх відносин та у в середині держави. Значно вплинула на екологічну безпеку Чорнобильська катастрофа, яка активізувала діяльність у напрямі захисту населення від техногенного і природного характеру катастроф. Це призвело до радикальної зміни поглядів на засади національної безпеки.

Другий етап охоплює період з 1991 до 2004 рр. З отриманням незалежності, система національної безпеки зазнала ґрунтовних змін, пріоритет воєнної сфери набув нового виміру: незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів України. Формування системи національної безпеки України стало невід’ємною частиною і фактором державотворчих процесів з початку виникнення незалежної України. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. питання безпеки розглядалося у розділах «Зовнішня і внутрішня безпека», «Міжнародна безпека». Національна безпека нині асоціюється не лише з воєнною сферою, а й поширюється на економічну, екологічну, інформаційну, технологічну сфери. Початком розбудови системи національної оборони можна вважати 25 грудня 1991 р., коли з ініціативи Президента Академії наук Б.Є. Патона Президією АН України було створено Інститут стратегічних досліджень, який очолив С.І. Пирожков. У 1992 р. його було перетворено в Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), який став базою для процесів формування державної політики та державного управління у сфері національної безпеки. Його головне завдання полягає у виробленні стратегічних моделей майбутнього для прийняття стратегічних рішень21. Також 6 грудня 1991 р. було прийнято постанову про утворення Збройних Сил України. Було ухвалено ряд документів, що визначили напрямки і пріоритети національної безпеки, зокрема Конституція України, Закон України «Про національну безпеку».

У 1992 р. було утворено Раду Національної Безпеки і Оборони України (РНБОУ), яка мала координувати роботу державних інституцій. Однак реальне становлення РНБОУ як важливого елемента системи державного управління слід віднести до початку (1994-1996 рр.) каденції Л. Кучми. На цьому етапі відбувалося збалансування владних повноважень, інституційне закріплення системи національної безпеки в Конституції України. Основними напрямками цього органу стали розв’язання проблеми Криму, розподіл Чорноморського флоту з РФ, формування зовнішньої політики України, започаткування відносин з НАТО, ЄС, скорочення армії, розробка законів про основи зовнішньої політики України22. У період 1991-1992 рр. було прийнято пакет законодавчих актів, які регулювали засади та порядок життєдіяльності й розбудови української армії: Закони України «Про національну оборону», «Про збройні сили України», «Про службу безпеки України», «Про цивільну оборону» та ін. У 1994 р. Україна відмовилася від ядерної зброї, активно почала співпрацю із НАТО, зокрема Україна уклала з НАТО Хартію про партнерство заради миру. В 1997 р. Верховна Рада України ухвалила Концепцію національної безпеки України. Наприкінці 2003 р. було утворено Інститут проблем національної безпеки. Разом з трансформацією системи нацбезпеки, відбувалося формування системи влади, становлення багатопартійності в Україні, реформування економіки та ін. Однак сформована система безпеки не була в змозі досягнути гармонізації ринкових перетворень і демократизації влади. Значну роль відіграла і Помаранчева революція.

Наступний етап охоплює період з 2005 і триватиме до 2015 р. Помаранчева революція поліпшила умови розвитку громадянського суспільства, підвищила імідж та авторитет нашої держави. Триває співпраця з НАТО. Крім того, планується провести реформу армії – переведення на контрактну форму служби. У 2007 р. Указом Президента України було ухвалено «Стратегію національної безпеки України». Крім того, розробляються проекти Стратегічного оборонного бюлетню на період до 2015 р., Закон України «Про організацію оборонного планування». Укладаються ряд договорів на постачання газу з Російської Федерації до України, узгоджується митна політика, що також визначать стан захищеності держави у цих сферах23. Зокрема, 27 квітня 2010 року українською та російською сторонами було ратифіковано Договір про постачання природного газу за зниженою ціною і з одночасним продовженням терміну базування Чорноморського флоту до 2042 року.

Отже, дослідження динаміки розвитку системи безпеки свідчить про необхідність її модернізації з метою захисту від небезпечних ситуацій, викликів, ризиків. Сучасна концепція має поєднувати безпеку громадянського суспільства з безпекою держави. Адже, згідно Конституції України, «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю»24. Держава має регулювати національну безпеку не лише через зовнішню політику, а й координувати внутрішні справи, оскільки стан внутрішньої безпеки є ключовим у забезпеченні національної безпеки. Сучасні українські реалії і загальноосвітні тенденції зумовлюють гостру необхідність розробки нової моделі системи національної безпеки, яка відображала б динаміку усього комплексу наявних і потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз.

Отже, процеси глобалізації, посилення єдності світу з одночасним поглибленням його національної різноманітності, революція у воєнній сфері призвели до зміни характеру загроз і небезпек для людства, окремих націй і держав, що вимагає нових підходів до національної безпеки. Україна приєднується до глобалізаційних процесів і тому важливим завданням постає забезпечення національної безпеки в умовах зростання зовнішніх загроз. Основним кроком незалежної України була здійснена поетапна розбудова системи національної безпеки і особливо важливим став другий її період становлення – зародження, формування інституційної основи, прийняття відповідної законодавчої бази.

РОЗДІЛ 2

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА В УКРАЇНІ НА ПОЧ. XXI СТ.: ЧИННІ Й ПОТЕНЦІЙНІ ЗАГРОЗИ

 Безпекова політика нашої країни з перших днів незалежності стала важливим як внутрішнім, так і зовнішнім чинником утвердження Української державності, входження її у світову спільноту. Серйозним внеском України у зміцнення міжнародної безпеки став акт добровільної здачі ядерної зброї. За час самостійності Україна мала певні здобутки у розбудові власної системи безпеки, проте глобалізаційні процеси, посилення єдності світу несуть за собою зміну характеру загроз, що потребує нових підходів до забезпечення як власної національної безпеки, так і міжнародної безпеки загалом. Зокрема, вкрай негативно відображається на стані державної захищеності нинішній економічний розвиток. Невирішення внутрішніх проблем на початкових етапах призвело до загострення проблем у різних сферах національної безпеки: інформаційній, економічній, енергетичній, гуманітарній, релігійній, етнічній, екологічній, воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України.

 Світові процеси глобалізації, впровадження новітніх інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства посилюють важливість такої складової національної безпеки, як інформаційна безпека. Адже вже найближчим часом розвиток інформаційної сфери, рівень інформаційної безпеки будуть впливати на політичну й економічну роль окремих держав на міжнародній арені. Інформація сприяє розвитку громадянського суспільства, є необхідним підґрунтям для розвитку економіки, сприяє формуванню об’єктивного іміджу України у світі.

На сучасному етапі інформаційна безпека стала однією з перших складових, необхідних для забезпечення національної безпеки, оскільки все більше і більше виникають такі загрози як: прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; руйнування системи цінностей, духовного, фізичного здоров’я особи; маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-промислових кіл; поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості; комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави та спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації25.

Неефективна система інформаційної безпеки є кроком повернення назад

до авторитаризму, ізоляції України на міжнародній арені. Сьогодні поряд з традиційними загрозами, які існують у сфері формування, зберігання і поширення інформаційних ресурсів, що підлягають охороні з боку держави, виникла і небезпека, пов’язана з такими новими явищами, як «інформаційна експансія», «інформаційна війна». Такі методи найчастіше використовуються проти іноземних держав. Прикладом може бути масштабна інформаційно-військова операція, що проводилася США проти Іраку, з використанням різних методів пропагандистської політики, зокрема висвітлення певних подій, їх масовим розсиланням в закордонні ЗМІ; або інформаційні акції Росії стосовно України, поряд із «газовими війнами».

Використання таких методів може поширювати дезінформацію, інформаційний шантаж, що підриває внутрішню стабільність та послаблює зовнішню безпеку. Слабка інтегрованість України у світовий інформаційний простір, недостатня кваліфікованість і активність її інформаційних служб та використання ЗМІ окремими політичними силами дозволяє іноземним державам втручатися у внутрішньополітичну ситуацію в Україні, а уявлення про нашу державу у світі формуються не з власних національних джерел, а з уявлень, оцінок ЗМІ інших держав, виходячи з власних геополітичних, економічних, військових, політичних національних інтересів. Такі втручання підривають національну безпеку України. Вливання іноземних держав в інформаційний простір України відбувається шляхом встановленням іноземними організаціями і приватними особами контролю над українськими ЗМІ шляхом входження до складу співзасновників або заволодіння контрольним пакетом акцій; безпосереднє розповсюдження на території нашої держави іноземного інформаційного продукту26.

Оцінюючи інформаційний вплив іноземних держав, то Росія несе найбільшу загрозу для України у проведенні таких інформаційних війн. Російські ЗМІ, періодично висвітлюючи події в Україні, її зовнішню політику, посадових осіб, творять спотворене уявлення про ситуацію в Україні. Така ситуація була в 2004 р. у зв’язку з президентськими виборами, на початку 2009 р. у зв’язку з газовим інцидентом та всередині 2009 р. пряме інформаційне протистояння президентів України і Росії. Такі дії однозначно негативно впливають на формування соціокультурного та мовного простору регіонів, у яких особливо відчувається російська присутність. Посилення негативного зовнішнього впливу на інформаційний простір України розмиває суспільні цінності та національну ідентичність. Велика присутність російських ЗМІ в інформаційному просторі України значно впливає на формування громадської думки, свідомості українців.

Крім інформаційних атак з боку Росії, Україна неодноразово зазнавала інформаційного впливу у ситуаціях з підписанням контрактів українськими підприємствами на постачання зброї або надання військово-технічних послуг. Зарубіжні ЗМІ починають висвітлювати участь України у постачанні зброї до «гарячих» точок, зокрема постачання зброї до Сьєрра-Леоне у 1999 році27.

Проблемами в забезпеченні національної безпеки в інформаційній сфері можуть бути і витіснення з вітчизняного ринку українських виробників засобів інформатизації; відтік за кордон кваліфікованих фахівців; протидія доступу України до новітніх технологій та ін.28. Тому Україна має першочергово удосконалити законодавство щодо захисту інформаційної безпеки, ухвалити доктрину, яка передбачатиме ряд заходів у зовнішній і внутрішній політиці та створити систему громадського мовлення, незалежного від представників політичних сил чи інших впливових осіб.

Важливою складовою національної безпеки є економічна безпека. Економічна безпека – це такий стан національної економіки, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз і здатний задовольняти потреби особи, суспільства, держави. Головними критеріями оцінки стану економічної безпеки держави в її внутрішньому і зовнішньому контекстах є: економічна незалежність (можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, рівноправність участі у світовому ринку праці), відсутність тіньової економіки, стійкість і стабільність національної економіки (ефективний розвиток підприємницької діяльності, стабільність курсу національної валюти), проведення ефективної інвестиційної, податкової політики, стабілізація банківської системи.

Заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України, директор Національного інституту стратегічних досліджень Ф.О. Бєлов зазначав: «Через викривлену структуру цін та витрат конкуренція між українськими підприємствами та зарубіжними фірмами виявляється позбавленою фундаментального принципу еквівалентності обміну, а отже, не виступає чинником підвищення технічного рівня підприємств та є серйозною загрозою економічній безпеці України, ведучи до падіння національного виробництва»29. Значною мірою розвинена і тіньова економіка.

За розрахунками Держкомстату України рівень тіньової економіки становив: у 2002 р. – 17,7% від офіційної оцінки валового внутрішнього продукту (ВВП), у 2003 р. – 17,2% ВВП, у 2004 р. – 18,9% ВВП, у 2005 р. – 18,1% ВВП, в 2008 р. – 31,1% ВВП30, в 2009 р. – 36% (ВВП)31. О

днак за неофіційними показниками рівень тіньової економіки охоплює від 40% до 60% ВВП. Це й послаблює інвестиційний клімат, функціонування кредитно-валютної системи. Значна частина коштів, що надходять в українську економіку ідуть в офшорні зони. Рівень інфляції в Україні на травень 2008 р. через збільшення грошової маси на 51% досяг 31%, на 2009 порівняно з іншими країнами цей показник становив 12,3%, тоді як у США – -0,3%, у Китаї – -0,8%, зона євро – 0,3%, Польща – 3,4%. А ріст промисловості за 2009 в Україні є від’ємним  – -21,9%, порівняно з іншими країнами (США – -5,1%, Китай – 19,2%, зона євро – -11,1%, Польща – 9,8%, Росія – 1,5%)32. Велика частка безробіття, дефіцит державного бюджету, надмірна імпортна залежність країни зупиняють розвиток власної економіки, зокрема у 2009 р. імпорт товарів перевищив експорт на 5732,7 млн. дол33. До січня 2009 р. промислове виробництво впало на 34% порівняно із січнем 2008 р. Дефіцит фінансового рахунку в 2009 р. становив 11,8 млрд. дол., що може серйозно порушити стабільність гривні найближчим майбутнім34. Країна потребує забезпечення відтворення трудових ресурсів і науково-технологічного потенціалу країни; забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; обмеження «тіньового» сектору економіки; зменшення зовнішнього і внутрішнього державного боргу країни, який на сьогодні складає 312 млрд. дол.; поліпшення інвестиційного клімату; реформування податкової системи; підтримка валютного курсу гривні та інфляції у вузьких межах35. Країна потребує модернізації економіки, оскільки навіть фінансово-економічна криза у 2008 р. показала неспроможність фінансових інституцій держави забезпечити стабільність валютно-фінансової системи, що мало негативні наслідки і на інших сферах.

Україна, будучи учасником СОТ, повинна виходити на світові ринки торгівлі, не втрачаючи своїх позицій. Однак для цього необхідно, щоб був потужним і конкурентноспроможним внутрішній ринок держави. Сьогодні Україна втратила свою першість у виробництві багатьох торгівельних продуктів, в тому числі сільськогосподарської продукції. Існує ряд перешкод, що завдають труднощів взаємному товарообігу між країнами, зокрема існує досить високе мито на певні українські товари та деякі інші обмеження. Росія навіть намагається витіснити Україну в реалізації певних товарів. Так, найбільш яскравим прикладом стала конкуренція на світових ринках українських та російських виробників рудних концентратів та металу. Саме якраз продаж металу відіграє значну роль для України, оскільки до 40% українського експорту припадає на металопродукцію. Не опосередковану роль відіграє і конкуренція між танкобудівниками та постачальниками озброєнь і військової техніки. Як зазначає ряд експертів, що навіть «російські цукровиробники впродовж останніх років докладають зусиль для витіснення українського цукру з ринку РФ»36.  

Не існує рівноваги і в енергетичній сфері, що ставить під сумнів забезпечення енергетичної безпеки. Енергетична безпека становить важливий компонент безпеки не лише окремої держави, а й світу в цілому. Питання нафти і газу складають особливу вагу та інтерес для України, як держави-споживача цих ресурсів і транспортера. Енергетична безпека тісно переплітається з економічною та інформаційною безпекою. Незгоди, проблеми в енергетичній сфері ведуть до політичного, економічного тиску, інформаційної експансії з боку Російської Федерації або ж нафтогазоносний чинник стає предметом боротьби на міжнародній арені. Енергетична залежність від Росії стає перепоною добросусідських відносин і змушує Україну шукати альтернативні види палива або проводити диверсифікацію джерел споживання чи будувати нові шляхи постачання енергоресурсів, зокрема перспективним є побудова нафтопроводу «Одеса – Броди – Гданськ– Полоцьк», що безпосередньо забезпечуватиме поставку ресурсів до Європи. Географічне положення України дозволяє задіяти різноманітні джерела постачання нафти незалежними шляхами з Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, країн Ближнього і Середнього Сходу (Ірак, Іран, Саудівська Аравія), суттєво посиливши свою роль держави-транспортера між нафтовидобувними країнами і ринками збуту. Альтернатива постачання каспійської нафти є однією з найбільш оптимальних. Однак тут існують деякі проблеми щодо шляху транспортування, адже перекачування природних ресурсів через територію Росії зумовить ту ж залежність від Росії, а також зумовить підвищення ціни за транспортування. Азербайджан не готовий до будівництва нафтопроводу «Одеса – Броди» через залежність від Росії та боячись отримати негативну реакцію Росії. Загрозою для України є й те, що Росія прагне будувати Північноєвропейський газопровід по дну Балтійського моря з Росії до Німеччини.

На сьогодні Україна потребує 36-40 млн. т нафти на рік. Покриття потреб нашої держави власними ресурсами складає 6-10% залежно від коливання виробничого і невиробничого попиту на продукти її переробки. При середньорічному видобутку в Україні 18-20 млрд. куб. на рік, потреба промисловості і населення коливається у межах 80-100 млрд. куб. на рік, тобто покриття потреб становить 20-25%. Росія перекачує до України понад 80% решти нафти і близько 75% газу37.  Однак, за оцінками експертів, за запасами вуглеводневих паливно-енергетичних ресурсів Україна належить до відносно забезпечених країн світу. Станом на 2007 р. доведені запаси природного газу в Україні складали 1,03 трлн. м. куб38. За цим показником вона посідала третє місце в Європі. Розвідано значні запаси покладів нафти і газу, введення дію яких дасть змогу збільшити власний видобуток природних ресурсів у 1,5-2 рази, а відтак значно скоротити споживання імпортної сировини. Так, перспективними родовищами  нафти є Придніпровський та Прикарпатський регіони, Дніпровсько-Донецька западина, шельф Чорного і Азовського морів. Проте, головною перешкодою реалізації цього є недостатність коштів на освоєння цих родовищ, а залучення іноземного капіталу може загрожувати захисту стратегічних ресурсів національного значення.

Стратегічно важливим є на сьогодні питання атомної енергетики, адже, російська держкорпорація «Росатом» веде переговори з українською стороною про підписання короткострокових контрактів на постачання ядерного палива на 2010-2011 рр. та довгострокових – до 2026-2030 рр39. Прогнозувалося їх укладення ще в липні, а згодом було перенесено підписання на жовтень 2009 р. Однак і цього разу було відкладено через наявність істотних розбіжностей у сторін. Завершення роботи над контрактом представники російської сторони планують завершити у травні-червні 2010 р.

Сьогодні на українських АЕС експлуатуються 15 ядерних енергоблоків російського дизайну, паливо для яких поставляє російський «ТВЕЛ». Український промисловий потенціал забезпечує виробництво природного урану в обсязі близько 30% від потреб вітчизняних АЕС. Головним стратегічним завданням Росії є монопольне постачання власної атомної енергетики до України, ставлячи Україну ще й в атомно-енергетичну залежність, або ж безпосереднє керівництво російською стороною атомною галуззю в Україні, що підриватиме національну безпеку нашої держави і ставитиме її в напружені ситуації. Від виконання цих завдань залежить обсяг подальшої присутності корпорації «Росатом» на українському і європейському ринках. Конкурентною компанією є Westinghous, яка навесні 2008 року підписала контракт на поставку ядерного палива на три енергоблоки Південноукраїнської АЕС з НАЕК «Енергоатом» на період з 2011 до 2016 року40. Фактично Росія програла з цим контрактом, відповідно підписання якого 2 жовтня 2009 р. між українським НАЕК «Енергоатом» і російським ВАТ «ТВЕЛ» не відбулося. Росія, в свою чергу, обвинувачує Україну в політизації питання забезпечення українських АЕС ядерним паливом. Зацікавленість Росії Україною у цій сфері можна пояснити значними економічними вигодами, які російська сторона може отримати від обслуговування усіх 15 енергоблоків радянського дизайну типу ВВЕР. Росія намагається стали лідером у цій галузі і до 2030 року прагне володіти 30% світового ринку ядерного палива. Для того, щоб досягнути цього їй необхідно збільшити кількість атомних енергоблоків, зокрема будівництво нових в Україні. Росія має й наміри, щоб Україна, обравши російські технології для вироблення ядерного палива, згодом будувала енергоблоки з використанням лише російських реакторів41.

До сьогодні не є остаточно врегульованою і проблема державного кордону. Демаркація і делімітація українських кордонів не завершена, зокрема юридично не оформленими залишаються кордони з Росією, Молдовою, Білорусією, а донедавна існували й українсько-румунські дилеми. Лінія кордону проходить умовно в певних межах. Це й створює проблему нелегального перетину кордону, наприклад, із Білоруссю, жителями прикордонних населених пунктів. Двосторонній договір «Про державний кордон», підписаний 18 серпня 1999 року і ратифікований Верховною Радою України 6 квітня 2000 року, залишався нератифікованим парламентом Молдови. Кроком вперед стало підписання в січні 2010 року програми українським урядом з представниками молдовської влади про демаркацію кордону протяжністю 452 км. Це  дає змогу в майбутньому сподіватися на вирішення проблем з кордонами з сусідньою державою, сприятиме підвищення регіональної безпеки шляхом усунення ризиків і загроз від неконтрольованості  кордонів, відкриває можливість розпочати переговори між Україною і ЄС щодо безвізового режиму42. Однак, найбільш проблематичним залишається кордон між Україною та Російською Федерацією, який має загальну протяжність 2292, 6 км43. Різне бачення способів врегулювання заважає вирішенню цих питань, оскільки українська сторона наполягає на впорядкування кордону за існуючими у світі політико-правовими стандартами, тоді як Російська Федерація наполягає на не зовсім правовому способі оформлення державного кордону. Відтак, у союзних договорах між країнами відсутні статті, що детально регулюють кордони на місцевостях. Незабезпечення необхідного рівня безпеки державних кордонів несе загрозу національній безпеці, сприяє зростанню міжнародної злочинності, контрабанди, нелегальної еміграції.

Перш за все, необхідно врегулювати статус Азовського моря і Керченської протоки. Нині Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами України і Росії44. Українська сторона наполягає на тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для України, і для Росії з чітким розмежуванням його економічних зон. Тоді як росіяни наполягають закріпити володіння цих вод за двома країнами без будь-яких спеціальних позначань і розмежування з метою спільного використання ресурсів45. Українські дипломати традиційно нарікали на позицію Росії, зазначаючи, що «у РФ виходять з того, що демаркація сьогодні не відповідає російським інтересам саме тому, що вона створить напругу як у міждержавних відносинах, так і в тих регіонах, населених пунктах, які існують на території двох держав». Однак, ніколи донині Україна офіційно не погоджувалась на відмову від демаркації кордону46. Відмова від демаркації українсько-російського кордону є прямою загрозою національній безпеці України.

«Каменем спотикання» стало розташування воєнно-морських баз Чорноморського флоту у Севастополі – найчисленнішого контингенту Збройних Сил Росії за кордоном. Звідси триває потужний вплив Росії на розвиток ситуації в Чорноморському регіоні. Флот залишається інструментом здійснення воєнно-політичного контролю над Україною. Забезпечення військової присутності Росії може створити неабиякі проблеми для збереження державного суверенітету України і в подальшому може перешкодити інтеграції до євроатлантичних структур.

Етнічна ситуація в країні також відображається на внутрішньому стані безпеки України і є її визначальним чинником. Найбільшою загрозою виникнення етнічних конфліктів є регіони –  Крим та Закарпаття, а також важливим є й взаємовідносини етнічних меншин з титульною нацією та їх взаємодія між собою. Серед етнонаціональних проблем України кримськотатарська залишається найгострішою. Повернення кримських татар на свою історичну Батьківщину зумовило ряд проблем у внутрішній політиці України: облаштування репатрійованих кримських татар –  капітального та житлового будівництва, забезпечення земельними ділянками, створення робочих місць для кримських татар, соціального захисту, відтворення та збереження національного та культурного середовища автохтонного етносу, надання статусу корінного народу, представництво їх у місцевих органах влади. Один з чинників загостреної уваги до кримськотатарської проблеми – ісламське віросповідання кримських татар, яке особливо виділяється на тлі або православної ідентичності, або атеїстичності більшості населення Криму. Крім цього, можлива загроза ісламізації населення, адже 9% населення сповідують іслам і отримують підтримку своєї релігії з боку Туреччини. Хоча сьогодні мусульманський рух у Криму не становить загрози стабільності держави, її територіальної цілісності47. Більші сепаратистські настрої щодо Криму виражає Росія, оскільки частка росіян складає 58,3% і робить їх домінуюче положення. Більшість українців в Криму співвідносять себе з російським культурно-мовним середовищем. Процес русифікації триває й до сьогодні, незважаючи на проголошення незалежності і визнання української мови державною. Незадовільний стан справ з українським шкільництвом, а книгодрукування українською мовою взагалі відсутнє, на 200 російськомовних видань лише одна бюджетна україномовна тижнева газета «Кримська світлиця» мізерного тиражу, який не досягає навіть 10 тисяч примірників. Популяризація російського націоналізму на півдні України вносить деструктив і загрожує національній злагоді в регіоні, а відтак підриває стабільність у всій країні. Адже міжетнічний конфлікт в автономії може стати прецедентом для інших регіонів48.

Наступним регіоном напруженої етнічної ситуації є Закарпаття. Учасники політичного русинства намагаються відокремити Закарпаття від України і штучно створити із закарпатських українців нового народу – русинів або радше прагнуть отримати статус самоврядної адміністративної території. Питання з суто етнічного перетворилося на політичне. Русини, маючи власну субкультуру, мову та інші атрибути народності, не вважають себе частиною українського народу. Причинами виникнення ідеологічної течії поряд з історичними передумовами є й зовнішньополітична зацікавленість, зокрема Росії, відстоюючи політичні та економічні інтереси та з метою підриву державної стабільності України. Загострення відносин між національними меншинами можуть породити конфлікти, загострення міжнаціональних відносин. Міжетнічні стосунки є найбільшим конфліктогенним чинником.

Останніми роками загострена ситуація і в гуманітарній сфері. Продовжується руйнування науково-технічного потенціалу України, зменшується фінансування науки, скорочення наукових кадрів, їх відпливу за кордон. В різних сферах суспільного життя домінує російська мова – наслідок русифікаторської політики Радянського союзу. Російськомовне населення, яке здебільшого мешкає на Сході України, принципово заперечує ідентифікацію себе як української нації, ігнорує державну мову, перевага надається російським ЗМІ, навчання на 98% ведеться російською49. Але крім російськомовних росіян, є також і російськомовні українці, що ускладнює ситуацію. За даними Всеукраїнського перепису населення в 2001 р. українська мова є рідною для 67,5% жителів країни: для 85% – українців, 4% – росіян, 11% – для представників інших національних меншин. Для 29,6% жителів рідною є російська мова: в тому числі для 15% українців, 96% росіян та 31% представників інших національних меншин. За соціологічним дослідженням, яке проводилося у 2001 р. у південних і східних регіонах держави, перевагу радянській ідеології віддало 22,7% і 26% опитаних, які співставляють себе «радянським народом»50. Фактор «російськомовності» роз’єднує єдину націю на два світи і є причиною відсутності громадянського суспільства, почуття національної єдності. Мовна біполярність – постійний фактор напруги  в Україні, постійний чинник міжетнічних конфліктів.

Поряд з мовним чинником у сфері гуманітарної безпеки важливу роль відіграють міжконфесійні відносини. Адже існування багатьох конфесійних груп, а також відсутність єдиної Православної Церкви розділяє суспільство на окремі групи. Релігійне середовище містить певний потенціал деструктивізму й конфліктогенності, а це становить реальну загрозу національній безпеці України. Найвищий рівень міжконфесійного напруження в зв’язку із суперечками за церковне майно і культові споруди спостерігається у західних областях та Києві між громадами УПЦ і УПЦ КП51. Близько 10566 православних парафій знаходяться під керівництвом УПЦ МП (Московського Патріархату), а лише 3484 під управлінням УПЦ КП (Київського Патріархату). Це зумовлює влив Росії на Україну не лише в релігійному плані, а й через політизацію релігії, тобто шляхом взяття участі у політичній діяльності служителів культу, функціонуванням політичних партій та рухів на релігійній основі, участю церкви у регулюванні політичних конфліктів, проводиться втручання і на політичний курс держави52.

На стан забезпечення національної безпеки істотно впливають також екологічні проблеми. Одне з перших місць серед екологічних проблем посідає проблема води. Водні об’єкти забруднені переважно нафтопродуктами, фенолами, органічними речовинами, сполуками азоту, важкими металами. Високий рівень забруднення атмосферного повітря, ґрунтів. Застарілі технології призводять до техногенних катастроф. Критичний стан інфраструктури населених пунктів створює передумови для виникнення надзвичайних ситуацій та екологічних катастроф, як наприклад, вибухи боєприпасів на складах Новобогданівки, аварія потяга на Львівській залізниці, що перевозив білий фосфор, повені на Закарпатті і т.д. Проблема екологічної безпеки, враховуючи наслідки ЧАЕС, набула широких масштабів. Антропогенні впливи на природні екосистеми пришвидшують деградацію довкілля України. Рівень національної безпеки, що сформувався і далі буде формуватися в Україні в майбутньому, визначається величиною ризику як від можливих катастроф (техногенних і природних), так і від негативних процесів, що відбуваються повільно, але з часом можуть призвести до соціальних вибухів (екологічні проблеми, соціальні конфлікти). Забезпечення екологічної безпеки потребує співпраці різних міністерств, відомств, установ, організацій України.

Отже, ступінь забезпечення національної безпеки на практичному рівні є низьким, незважаючи і на деякі позитиви. Проблеми виникають у кожній сфері і підривають державну стабільність. Виникли нові загрози, які на сьогодні мають інший характер і масштаб. Нині воєнне знаряддя набуває другорядного значення. «Інформаційні війни» та «інформаційні атаки» набувають все більшої гостроти і загрози. Інформаційна сфера безпеки України значно поступається провідним державам світу і зазнає негативного зовнішнього впливу. «Тінізація» економіки, низька забезпеченість конкурентоспроможності вітчизняної продукції, дефіцит бюджету, залежність від кредитів Міжнародного Валютного Фонду ставить під загрозу не лише економічну незалежність, а й енергетичну – несвоєчасні сплати за газ призводять до «газових війн», бензинових криз, що супроводжуються інформаційними атаками. Стратегічно важливими є питання атомної енергетики, адже іноземні держави зацікавлені у витісненні української держави з світового ринку, передусім Російська Федерація має наміри встановити монопольний контроль у цій сфері. Неврегульованими залишаються і до сьогодні державні кордони України. Нездійснена демілітаризація і демаркація кордонів у певних регіонах залишає країну у підвищеній напрузі. Визначальним чинником у стабільності країни є етнополітична ситуація. Україна є поліетнічною державою: до її складу входять різні за походженням, традиціями та культурою етнічні спільноти. Тому політика регулювання взаємовідносин між самими етнічними меншинами, між титульною нацією і етнічними меншинами, враховуючи декілька серйозних різновекторних чинників дестабілізації: південь, захід, схід, має бути реактивна з боку держави. Крім того, визначальну роль у забезпеченні національної безпеки здійснює екологічна, гуманітарна безпека. Загалом, аналізуючи ті чи інші сфери, українська безпека потребує політичної і суспільної злагоди, необхідна об’єднуюча національна ідея, яка має максимально враховувати інтереси усіх.   

РОЗДІЛ 3

СТАН ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ: РЕАЛІЇ І ПЕРСПЕКТИВИ.

Забезпечення національної безпеки неможливе без такої важливої складової як боєздатна, професійна національна армія. Армія покликана виконувати роль стабілізаційного чинника, залишаючись реальною, найбільш організованою силою запобігання можливій збройній агресії, засобом збереження суспільства від руйнування, чинником, що сприяє соціальному співробітництву, забезпечує соціально-груповий компроміс.

Утвердження України як демократичної держави зумовило необхідність формування системи органів своєї безпеки, створення власних Збройних Сил, що й було проголошено в Декларації про державний суверенітет. На початковому етапі формування воєнної безпеки було прийнято низку важливих нормативних актів. Так, Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування на Україні», всі військові формування, що дислокувалися на території республіки, були підпорядковані Верховній Раді України. 11 жовтня 1991 року приймається Постанова Верховної Ради України «Про створення Ради оборони України»53. Протягом 1991-1993 рр. законного оформлення набули такі державні структури як: Служба безпеки України (20 вересня 1991 р.), Національна гвардія України (4 листопада 1991 р.), Прикордонні війська України (4 листопада 1991 р.), Збройні Сили України (6 грудня 1991 р.) та ін54.

 За часів існування Радянського Союзу Воєнна організація держави (Радянська Армія, Військо-морський флот, Прикордонні та Внутрішні війська) була єдиною централізованою військовою структурою, яка координувалася і контролювалася єдиним керівництвом, системоутворюючими зв’язками, що дозволяло їй ефективно взаємоузгоджено функціонувати в межах, визначених політичним керівництвом держави. Крах СРСР вимагав від України швидкого створення власної армії, трансформувавши військові контингенти радянського зразка в Збройні Сили України (ЗСУ). Водночас відсутність власного досвіду державницького будівництва та наявна тогочасна ситуація заважали створенню такої централізованої, потужної армії. Відчувалась відсутність ієрархічності зв’язків, єдиної структури військової організації держави, всі військові структури підпорядковувалися різним відомствам, які могли суб’єктивно трактувати рівень наявних загроз у підконтрольній сфері, нарощувати чисельність і потенціал своїх військових структур55.

Відсутність чіткої взаємодії та взаємозалежності військових структурних елементів потребує реформування силових структур держави, в тому числі Збройних Сил України. В результаті реформування Україна має створити наближені до європейської моделі професійні, багатофункціональні, належним чином озброєнні Збройні Сили, спроможні виконувати покладені на них завдання. Насамперед величезною проблемою є відсутність належного фінансування ЗСУ. Згідно із Законом України «Про оборону України» фінансування потреб оборонної сфери держави здійснюється винятково через Державний бюджет, обсяги видатків якого мають відповідати реальним потребам оборони та становити не менше 3 % запланованого обсягу ВВП56. Однак рівень фінансування складає половину гарантованих коштів, з яких понад 85 % використовується для утримання армії, що не залишає ресурсів для боєздатного реформування ЗСУ, відбудову інфраструктури. Так, у 2006-2007 рр. Міністерство оборони недоотримало в цілому 4,5 млрд. грн. (у 2006 р. – 2,3 млрд. грн., у 2007 р. – 2,2 млрд. грн.), а в Державному  бюджеті на 2008 р. оборонному відомству передбачено було асигнування в розмірі 9,9 млрд. грн. (1,07 % ВВП), або 57,1 % потреби, яка становить 17,4 млрд. грн57. В 2009 закладалося 12,806 млрд. грн., а отримано – 8,341 млрд. грн. Постійне недофінансування запитів оборонної сфери призводить до постійного нагромадження проблем розвитку системи забезпечення воєнної безпеки держави, а також до технічної деградації ЗСУ.

 За рівнем оснащеності зброєю і технікою Україна знаходиться на рівні 1990-х років. «Якщо цикл зміни озброєння близько 20 років, наша держава здійснила його десь на 10 %, – відзначає Сингуровський М., директор військових програм Центру ім. Разумкова,  – нові зразки зброї у нас максимум за 1991 рік». Наприклад, моделі танків Т-64, Т-72 є ще створені в 1960-х рр. і дісталися у спадок від СРСР. Для порівняння з Росією, у 1992 і 2004 роках було сконструйовано і запущено в дію нові моделі Т-90 і Т-90А. Можливість вироблення в Україні або закупівлі за кордоном нових моделей гальмується нестачею грошей58.

На порядку денному сьогодні стоїть і кадрове питання, адже забезпечення національної безпеки залежить від формування офіцерського корпусу Збройних Сил. Скорочення ЗСУ, погіршення їх матеріального, технічного становища послабило офіцерський корпус (службу покидає все більша кількість молодих офіцерів), існує проблема матеріального, житлового забезпечення, зниження не лише кількості, а й  «якості» військовослужбовців, проблема призову молоді для проходження строкової служби. Тому потрібний поступовий перехід до формування професійної армії.

Табл. 3.1. Численність ЗСУ за період 2001-2009 рр. згідно даних Міністерства оборони України59 та прогноз на 2010-2011 рр., тис. осіб

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010*

2011*60

Офіцерський склад 

250

249

218

165

142

122

105

83

73

51

29

Солдати строкової служби

120

105

96

82

65

58

52

48

32

21

3,3

Солдати за контрактом 

35

36

41

38

38

42

43

52

60

63

91

 

Спрогнозуємо чисельність ЗСУ на 2010 рік в цілому та на наступний 2011 р. Припустимо, що така тенденція буде збережена і надалі.

Yсер = (YnY1)/ (n – 1), де ∆Yсер – середній абсолютний приріст показника, Yn – останній показник, Y1 – початковий показник, n – кількість показників. Використовуючи статистичні показники – знайдемо середній абсолютний приріст. Так, спрогнозуємо чисельність офіцерського складу:

Yсер = (73-250)/(9-1) = -22. Ми отримали абсолютний середній приріст -22, тобто в загальному осіб чисельність офіцерів ЗСУ буде менше на 22 тис., оскільки показник є від’ємний. Тоді отримаємо майбутнє спостережене значення на 2010 р.: Y*n+1 = Yn + ∆Yсер = 73 + (-22) = 51. Отже, прогнозована кількість осіб офіцерського складу є 51 тис.

На 2011 р.: ∆Yсер = (51-250)/(10-1) = -22. Порівнюючи з 2010 р. подібна тенденція збережеться. Загальне зменшення офіцерського складу відбудеться на 22 тис. Y*n+1 = 51 + (-22) = 29. Отже, прогнозована кількість осіб на 2011 р. є 29 тис.

Кількість солдатів строкової служби на 2010 р.:

Yсер = (32-120)/(9-1) = -11. Тобто, на зменшення солдатів строкової служби буде на 17 тис.

Y*n+1 = 32 + (-11) = 21 тис. – прогнозована чисельність солдатів на 2010.

Відповідно на 2011 р.: ∆Yсер = (15-120)/(10-1) = -11,7. Y*n+1 = 15 + (-11,7) = 3,3 тис. – прогнозована чисельність солдатів на 2011 р.

Кількість солдатів за контрактом на 2010 р.:

Yсер = (60-35)/(9-1) = 3,125 тис. середній абсолютний приріст числа солдатів за контрактом.

Y*n+1 =  60 + 3,125 = 63,125 тис. осіб солдатів за контрактом у 2010 р.

Аналогічно спрогнозуємо на 2011 р.: ∆Yсер = (63,125-35)/(10-1) = 28. Y*n+1 = 63 + 28 = 91 тис.

Графік 3.1. Особовий склад ЗСУ у відсотковому співвідношенні

Табл. 3.2. Загальна чисельність ЗСУ

Рік

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010*

2011*

Тис. осіб

405

390

355

285

245

222

200

183

165

135

123

Графік 3.2. Загальна чисельність ЗСУ

 Отже, прогнозується, що до 2011 року загальна чисельність зменшиться до 123 тис. чол. Тоді як в 2001 році налічувала 405 тис. чол. Така тенденція до зменшення може негативно впливати на національну безпеку країни. Однак досить часто не кількісний склад визначає могутність держави, а якісний. Тому державна політика країни має бути спрямована на реформування Збройних Сил України і переходу на контрактну службу. 

У 2004 році був розроблений Стратегічний оборонний бюлетень, де обґрунтовувався курс України на інтеграцію до євроатлантичної системи колективної безпеки. Це зумовило необхідність змінити кількісні параметри ЗСУ. Відтак процес скорочення мав проходити у два етапи: 2003-2009 рр. та 2010-2015 рр. Наприкінці початкової фази першого етапу (до 2005 р.) чисельність ЗСУ мала складати до 200-210 тис. осіб.

Табл. 3.3. План скорочення кількісних параметрів Збройних Сил України, визначений Стратегічним оборонним бюлетенем до 2015 р., тис. осіб61

Перший етап

Другий етап

2003 р.

Перша фаза (2004-2005 р.)

Станом на грудень 2007 р.

2009 р.

2015 р.

план

Факт

Особовий склад, тис. осіб

355

200-210

245

200

100-105

90-100

Танки, од.

3300

2800-2900

1 087

816

1800-1900

700-800

Бойові та броньовані машини, од.

4600

4200-4300

2892

2651

2600-2700

1700-1800

Артилерія, од.

5600

4600-4700

1043

920

2800-2900

700-800

Літаки, од.

470

420-430

575

188

300-350

150-200

Кораблі, од.

30

26

27

26

16

18

Практично лише за період 2003-2009 рр. оборонний комплекс скоротився вдвічі.  Так чисельність особового складу скоротилася з 355 у 2003 р. до 165 у 2009 р. Чисельність танків уже на 2005 рік зменшилася утричі – з 3300 до 1087 одиниць, удвічі скорочено бойових та броньованих машин, майже в шість раз зменшено одиниць артилерії і станом на 2007 р. складала 920 одиниць. Якщо порівняти з іншими країнами, то за кількістю деяких видів озброєння Україна переважає, або має приблизно однакову з іншими. Однак ця перевага можлива лише в кількісному, але не в якісному відношенні.

Табл. 3.4. Арсенал озброєння України, одиниць62

Озброєння

Україна

Туреччина

Франція

Німеччина

Польща

Бронетранспортери

4290

4095

3820

3306

2128

Артилерія

3437

3573

1620

1394

1786

Танки

3058

4205

1207

3136

1727

Бойові літаки

575

486

343

563

159

Бойові вертольоти

182

279

342

204

179

Бойові кораблі

15

45

42

20

19

 

 На сьогодні армія залишається реальною і дієвою силою забезпечення національної безпеки, що покликана вирішувати будь-які завдання у разі застосування воєнної сили проти України. Крім того, завданнями для армії є наступні: підтримання на належному рівні технічної надійності і бойової готовності сил і засобів раннього попередження нападів, виконання державних програм модернізації озброєння та військової техніки, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння, виконання завдань цивільної оборони, готовність особового складу до ліквідації наслідків катастроф та стихійних лих63, виконання яких дозволить забезпечити національну безпеку у громадському секторі та й сприяти державній безпеці загалом.

Розбудова Збройних Сил України здійснюється в умовах глибокої економічної кризи, недостатніх бюджетних асигнувань на розвиток оборони, неспроможність існуючого воєнно-промислового комплексу виробляти власну техніку за замкнутим циклом. Збройні Сили відіграють визначальну роль у формуванні і впровадженні національної безпекової політики у державі, сприяючи її обороні, захисту її суверенітету, територіальної цілісності, забезпечуючи внутрішню стабільність та громадський порядок. Сьогодні армія покликана виконувати роль стабілізаційного чинника. І саме від чисельності, оснащеності, і бойової готовності залежить безпека і могутність держави. Враховуючи стан ЗС в Україні, потрібне здійснення військової реформи: перехід до професійної, добре оснащеної армії, створення і реалізація сучасних програм військового навчання, достатнє бюджетне фінансування. Сучасна армія потребує технічного оновлення, створення нової військової техніки.

ВИСНОВКИ

Геополітичні імплікації у світі після Другої світової війни зумовили протистояння між двома силами тяжіння, які уособлювали США і СРСР. Ці держави сформували навколо себе потужні сфери впливу, що зумовило утворення біполярної системи міжнародних відносин. На порядок денний поставлене питання національної безпеки. Одне з визначень поняття «національної безпеки» дав Фонд міжнародної допомоги ЮНЕСКО. Це стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Протягом десятиліття холодної війни, у світі остаточно виникло дві протилежні системи цінностей, поглядів, норм – соціалістична на Сході і капіталістична на Заході. Однак, припинення холодної війни, розпад Радянського Союзу дали поштовх до зміни ситуації на Європейському континенті. Розбудова нової ситуації в Європі стала імпульсом для реорганізації і відбудови міжнародних організацій. Кардинальні зміни поставили перед посткомуністичними країнами вибір вектору розвитку, серед складових якого не останнє місце займає проблема забезпечення національної безпеки. Формування та реалізація сучасної політики національної безпеки України відбувається в умовах динамічних змін міжнародної обстановки і внутрішньої ситуації в державі.

Геополітичне положення України потребує особливої уваги щодо забезпечення національної безпеки. Україна є партнером та посередником між США, Європейським Союзом – з одного боку та Росією – з іншого. Слабкий на даний час рівень внутрішньої і зовнішньої безпеки дозволяє впливати тій чи іншій стороні на Україну, просуваючи свої національні інтереси. Одним із способів здійснення цього є іноземна присутність в інформаційному просторі нашої країни. Наша держава вже сьогодні потребує посилення своєї потужності. Враховуючи світові тенденції глобалізації, формування нового інформаційного суспільства, Україна потребує посилення важливої складової національної безпеки як інформаційна безпека. Слабка інтегрованість України в інформаційний простір, низька конкурентоспроможність вітчизняних мас-медіа дозволяє іноземним державам втручатися у внутрішньополітичну ситуацію країни, створюючи негативний імідж для держави, зумовлює можливість формування громадської думки в інтересах іноземних держав, а також здійснення інформаційної експансії проти України. Недостатніми залишаються й обсяги вироблення конкурентноспроможного національного інформаційного продукту. Україна не має національної стратегії розбудови інформаційної сфери та чіткого плану її реалізації.

Ряд проблем виникає в економічні сфері. За останній період економічна безпека значно послабилася. Це зумовлено насамперед такими причинами: високий рівень тіньової економіки, високі темпи інфляції, безробіття, дефіцит державного бюджету, примат імпорту над експортом, низька конкурентоспроможність продукції та втрата ринків її збуту та ін.

Стратегічно важливими є питання енергетичної безпеки. Постійна залежність від імпортної сировини змушує України шукати альтернативні джерела та шляхи постачання. Зокрема, пріоритетом є побудова нафтопроводу «Одеса – Броди – Гданськ – Полоцьк», альтернативними джерелами постачання нафти є Азербайджан, Туркменістан, Казахстан, країни Близького  і Середнього Сходу. Перспективними для видобування сировини залишаються і родовища України як Прикарпатський, Придніпровський, шельфи Азовського і Чорного морів. Небезпекою для енергетичної системи є побудова Північноєвропейського газопроводу в обхід України по дну Балтійського моря з Росії до Німеччини. Крім того, враховуючи значні зацікавленості Росії атомною галуззю в Україні, ключовими інтересами національної безпеки нашої держави має бути забезпечення безпеки в сфері атомної  енергетики. Найперше – це розробка власних родовищ урану, оскільки України посідає 8 місце у світі за запасами цього природного ресурсу.

На сьогодні не завершеною залишається демаркація і демілітаризація українських кордонів, зокрема найбільш проблематичним залишається врегулювання українсько-російського кордону. Перешкодою для вирішення цієї проблеми є стратегічна важливість таких економічних зон як Азовське море та Керченська протока, що й зумовлює різне бачення шляхів впорядкування кордону. Нездійснена демілітаризація і демаркація кордонів у певних регіонах залишає країну у підвищеній напрузі.

Визначальним чинником у стабільності країни відіграє етнополітична ситуація. Багатоманітність культур, різні конфесійні орієнтації, етнолінгвістична відмінність не несе загрози для національної безпеки. А лише штучне створення проблеми, штучна політизація етнічного чинника може призводити до міжнаціональних конфліктів. Сьогодні в Україні є два регіони з підвищеним станом напруженості – Крим та Закарпаття. Кримськотатарська проблема зумовлена перш за все поверненням репатрійованих кримських татар, а проблема Закарпаття – це існування русинів з власною мовою, культурою та іншими атрибутами народності, які не вважать себе частиною українського народу. Однак остання проблема фактично є штучно створеною і політизується як в середині держави, так  і за її межами.

Для України проблема захисту національних інтересів залишається найскладнішою. За час незалежності українській владі не вдалося досягти кардинальних змін у системі національної безпеки, формуванні і реалізації її ефективної політики, демонструючи відсутність довгострокової стратегії розвитку воєнної безпеки.

Стан Збройних Сил України є критичним. Швидка трансформація військових контингентів радянського зразка в ЗСУ значно відзначилася на сучасному стані армії. Провал проектів реформування та переозброєння армії, систематичне недофінансування потреб на утримання та бойову підготовку Збройних Сил ставить під загрозу можливість виконання ними завдань оборони держави. Низька боєготовність і обороноздатність країни роблять уявлення про Україну в очах світу як слабо інтегровану країну в систему колективної безпеки. Останніми роками присутня тенденція до зменшення чисельності особового складу армії. Використовуючи статистичні показники, прогнозована чисельність ЗСУ на 2011 р. складає 123 тис. осіб, тоді як в 2001 р. загальна кількість осіб складала 405 тис. осіб. Така тенденція до зменшення може негативно впливати на національну безпеку країни. Зменшення кількості військовослужбовців не дозволяє зреалізувати заплановані військові державні програми, навчальні курси для юнаків по обороноздатності країни. Однак досить часто не кількісний склад визначає могутність держави, а якісний. Тому державна політика країни має бути спрямована на реформування Збройних Сил України і переходу на контрактну службу. Подібна негативна тенденція до зменшення простежується і в сфері технічного оснащення. Чисельність танків, бойових та броньованих машин скорочено удвічі, майже в шість раз зменшено одиниць артилерії. Сам же цикл зміни арсеналу озброєння за оцінками експертів впродовж незалежності відбувся лише на 10%. Вище зазначені проблеми заважають армії виконувати покладені на неї функції, і перш за все –  це забезпечувати національну безпеку держави.

Отже, внутрішня нестабільність є першочерговою загрозою національній безпеці країни. Кожен з аспектів національної безпеки є взаємопов’язаний з  іншими і є визначальним для досягнення державної стабільності та громадської злагоди. Важливою потребою держави для досягнення цього є переосмислення пріоритетів державної політики у сфері нових викликів та загроз. Тому адекватне реагування політичного керівництва країни на появу нестабільних ситуацій у різних сферах життєдіяльності та наявність об’єднуючої національної ідеї, з максимальним врахуванням інтересів усіх, дасть змогу державі ефективно вирішувати проблеми і розбудовувати власну систему національної безпеки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела:

  1.  Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – № 8. – С. 2-7.
  2.  Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=55-12&myid=4/UMfPEGznhhgnE.Ziv6CI8tHI4FIs80msh8Ie6
  3.  Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_205
  4.  Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –  2003. –  № 39. –  ст. 351.
  5.  Закон України «Про оборону України» // Відомості Верховної Ради України (ВРУ). – 1992. – № 9. – С. 106.
  6.  Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: «Азимут-Україна». – 2003. – 1008 с.
  7.  Конституція  України, прийнята  на  п’ятій  сесії  Верховної  Ради  України  28 червня 1996 р. Із  змінами  внесеними  згідно  із  законом №2222 – IV  від  8.12.2004. –  ВВР. –  2005. –  №2. –  ст.44.
  8.  Указ Президента України «Про стратегію національної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=105%2F2007

Література:

  1.  Алєщенко В. Професіоналізація Збройних Сил України: від ідеї до втілення // Національна безпека і оборона. – 2008. – № 9 (103). – С. 33.
  2.  Бєлов Ф.О. Економічна безпека України: пріоритети та механізми забезпечення: Тез.доп. // М-ли конф.: Поглиблення ринкових реформ та стратегій економічного розвитку україни до 2010 року Т.1.Ч.ІІ. – К., 1999. – С.121-128 // http://www.niss.gov.ua/book/belov/6.htm
  3.  Ботвінкін О. Проблеми забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері // Юридичний журнал. – 2007. – № 2 // http://www.justinian.com.ua/magazine.php?id=81
  4.  Буравльов Є.П., Гетьман В.В. Динаміка розвитку системи національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 37.
  5.  Газовий ринок в Україні: стан і проблеми // Центр Разумкова. Національна безпека і оборона. – № 8. – 2008 // http://www.razumkov.org.ua/files/category_journal/NSD102_ukr_2.pdf
  6.  Гончар М., Москалець О., Наливка С. Відгомін серпневого струсу // Політика і час. – 1999. – №2. – С. 36.
  7.   Гончаренко О.М., Лисицин Е.М. Методологічні засади розробки нової редакції концепції національної безпеки України. – Київ, НІСД, 2001. – 154 c.
  8.  Горбулін В., Кочинський А. Визначення цілей і формування державної політики національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 18-19.
  9.  Гордієнко С.Г. Суть та зміст поняття «державна безпека» // Стратегічні пріоритети. – 2003. – № 2. – С. 26.
  10.  Дацюк А. Збройні етнополітичні конфлікти та національна безпека держави: теоретико-методологічні аспекти дослідження // Людина і політика. – 2004. – № 5 (35). – С. 12-13.
  11.  Дмитренко М.А. Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України: Монографія. – К.: Знання, 2006. – 220 с.
  12.  Єрмоленко А. Системні недоліки Збройних Сил України на сучасному етапі // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – С. 54.
  13.  Кошарна О. План «понуждения» до співробітництва // Дзеркало тижня. – 2009. – № 38 (766) // http://www.dt.ua/2000/2229/67447/
  14.  Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К., 2000. –  211 с.
  15.  Пархоменко Н., Сушко О. Кордони України: символ незавершеного державотворення // Дзеркало тижня. – 2001. – № 26 (350). –  С. 5-6.
  16.  Пилипчук В.Г. Еволюція наукових поглядів стосовно поняття «державна безпека» // Стратегічні пріоритети. – 2006. – № 2. – С. 48.
  17.  Пирожков С. Національна та регіональна безпека: погляд України // Нова безпека. – 2003. – Квітень. – С. 9.
  18.  Прибиткова І. У пошуках нових ідентичностей: Україна в етнорегіональному вимірі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 3. – С. 62.
  19.  Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2000 року // Людина і світ. – 2000. – №1 (472), січень – лютий. – С. 26-33.
  20.  Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року: (Біла книга України). – К.: Аванпост-прім. – 2004. – 104 с.
  21.  Чекаленко Л.Д. Чи сформувала Україна власну систему безпеки? // Персонал. – 2007. – № 8. –  С. 22.
  22.  Чинники ескалації загроз інформаційній безпеці України // Аналітична доповідь Українського центру економічних і політичних досліджень. – Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 45.
  23.  Василенко С. Створення та розвиток системи національної безпеки в умовах проголошення незалежності України // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/21/27.pdf.
  24.  Горбулін В. Національна безпека України: етапи становлення та проблема наукового та інформаційно-аналітичного забезпечення // http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/nac_bez/texts/2008-01/gorbulin.pdf
  25.  Мінекономіки: Рівень тіньової економіки в Україні // http://news.finance.ua/ua/~/1/0/all/2009/07/31/167289
  26.  Морозов О.Л. Інформаційна безпека в умовах сучасного стану і перспектив розвитку державності // http://www.viche.info/journal/598/
  27.  Пісковий В. Професійна складова // Дзеркало тижня. – 2009. – № 42 (770). – С. 10. // http://www.dt.ua/2000/2229/67619/
  28.  Профіцит поточного рахунку в 2010 році очікують на рівні 0,75 млрд. дол. // http://economics.unian.net/ukr/detail/35089
  29.  Рафальський О. Етнополітична ситуація а Автономній Республіці Крим як чинник стабільності в Україні // Центр інформації та документації кримських татар // http://www.cidct.org.ua/uk/documents/
  30.  Рівень тіньової економіки України сягнув 31% від ВВП уперше з 2001 року // http://www.newsru.ua/finance/28apr2009/shadow.html  
  31.  «Росатом» спробує зірвати диверсифікацію поставок ядерного палива в Україну // Дзеркало тижня. – 2009. – № 38 (766) // http://www.dt.ua/2000/2229/67447/
  32.  Сухоруков А., Темненко І. Нафтогазоносний чинник економічної безпеки // http://www.niss.gov.ua/book/panorama/sukhoruk.htm
  33.  Сушко О. Відмова від демаркації українсько-російського кордону // http://www.brama.com/cgi-bin/rd.cgi?http://www.UkrainArt.com
  34.  У 2009 році співвідношення експорт-імпорт в Україні покращало в 9,6 раза // http://tsn.ua/groshi/u-2009-rotsi-spivvidnoshennya-eksport-import-v-ukrayini-pokrashchalo-v-9-6-raza.html
  35.  Україна і Молдова починають демаркацію кордонів // http://www.radiosvoboda.org/archive/news/latest/630/630.html
  36.  Гончаренко А., Лисицин Е., Джангужин Р. Гражданский контроль и система национальной безопасности // Зеркало недели. – 2002. – № 35 (410). – С. 14.
  37.  Зущик Ю. Украинская армия // Корреспондент. –2008. – 19 января. – С. 25-28.
  38.  Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Рус. яз., 1978. – 847 c.
  39.  Савченко А. Феноменология НБУ // Зеркало недели. – 2010. – № 3 (783). – С. 7.
  40.  Цыганков П. А. Теория международных отношений. – М., 2005. – С. 320-321.

1 Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=55-12&myid=4/UMfPEGznhhgnE.Ziv6CI8tHI4FIs80msh8Ie6

2 Буравльов Є.П., Гетьман В.В. Динаміка розвитку системи національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 37.

3 Гордієнко С.Г. Суть та зміст поняття «державна безпека» // Стратегічні пріоритети. – 2003. – № 2. – С. 26.

4  Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Рус. яз., 1978. – С. 85.

5 Дацюк А. Збройні етнополітичні конфлікти та національна безпека держави: теоретико-методологічні аспекти дослідження // Людина і політика. – 2004. – № 5 (35). – С.12-13.

6 Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –  2003. –  № 39. –  ст. 351.

7 Гордієнко С.Г. Суть та зміст поняття «державна безпека» // Стратегічні пріоритети. – 2003. – № 2. – С. 26.

8 Буравльов Є.П., Гетьман В.В. Динаміка розвитку системи національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 37.

9 Гончаренко О.М., Лисицин Е.М. Методологічні засади розробки нової редакції концепції національної безпеки України. – Київ, НІСД, 2001.

10  Буравльов Є.П., Гетьман В.В. Динаміка розвитку системи національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 38.

11 Пирожков С. Національна та регіональна безпека: погляд України // Нова безпека. – 2003. – Квітень. – С. 9.

12 Цыганков П. А. Теория международных отношений. – М., 2005. – С. 320-321.

13 Василенко С. Створення та розвиток системи національної безпеки в умовах проголошення незалежності України // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/21/27.pdf.

14 Буравльов Є.П., Гетьман В.В. Динаміка розвитку системи національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 36.

15 Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –  2003. –  № 39. –  ст. 351.

16 Пилипчук В.Г. Еволюція наукових поглядів стосовно поняття «державна безпека» // Стратегічні пріоритети. – 2006. – № 2. – С. 48.

17 Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 39, ст. 351.

18 Указ Президента України «Про стратегію національної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=105%2F2007

19 Чекаленко Л.Д. Чи сформувала Україна власну систему безпеки? // Персонал. – 2007. – № 8. –  С. 22.

20 Гончаренко А., Лисицин Е., Джангужин Р. Гражданский контроль и система национальной безопасности // Зеркало недели. – 2002. – № 35 (410). – С. 14.

21 Горбулін В. Національна безпека України: етапи становлення та проблема наукового та інформаційно-аналітичного забезпечення // http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/nac_bez/texts/2008-01/gorbulin.pdf

22 Горбулін В. Національна безпека України: етапи становлення та проблема наукового та інформаційно-аналітичного забезпечення // http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/nac_bez/texts/2008-01/gorbulin.pdf

23 Горбулін В., Кочинський А. Визначення цілей і формування державної політики національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2006. – № 3. – С. 18-19.

24 Конституція  України, прийнята  на  п’ятій  сесії  Верховної  Ради  України  28 червня 1996 р. Із  змінами  внесеними  згідно  із  законом №2222 – IV  від  8.12.2004 // ВВР. –  2005. –  №2. –  С. 44.

25 Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –  2003. –  № 39. –  ст. 351.

26 Ботвінкін О. Проблеми забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері // Юридичний журнал. – 2007. – № 2 // http://www.justinian.com.ua/magazine.php?id=81

27 Чинники ескалації загроз інформаційній безпеці України // Аналітична доповідь Українського центру економічних і політичних досліджень. – Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 45.

28 Морозов О.Л. Інформаційна безпека в умовах сучасного стану і перспектив розвитку державності // http://www.viche.info/journal/598/

29 Бєлов Ф.О. Економічна безпека України: пріоритети та механізми забезпечення: Тез.доп. // М-ли конф.: Поглиблення ринкових реформ та стратегій економічного розвитку україни до 2010 року Т.1.Ч.ІІ. – К.,1999. – С.121-128 // http://www.niss.gov.ua/book/belov/6.htm  

30 Рівень тіньової економіки України сягнув 31% від ВВП уперше з 2001 року // http://www.newsru.ua/finance/28apr2009/shadow.html  

31 Мінекономіки: Рівень тіньової економіки в Україні // http://news.finance.ua/ua/~/1/0/all/2009/07/31/167289

32 Савченко А. Феноменология НБУ // Зеркало недели. – 2010. – № 3 (783). – С. 7.

33 У 2009 році співвідношення експорт-імпорт в Україні покращало в 9,6 раза // http://tsn.ua/groshi/u-2009-rotsi-spivvidnoshennya-eksport-import-v-ukrayini-pokrashchalo-v-9-6-raza.html

34 Профіцит поточного рахунку в 2010 році очікують на рівні 0,75 млрд. дол. // http://economics.unian.net/ukr/detail/35089

35 Указ Президента України «Про стратегію національної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=105%2F2007

36 Гончар М., Москалець О., Наливка С. Відгомін серпневого струсу // Політика і час. – 1999. – №2. – С.36.

37 Сухоруков А., Темненко І. Нафтогазоносний чинник економічної безпеки // http://www.niss.gov.ua/book/panorama/sukhoruk.htm

38 Газовий ринок в Україні: стан і проблеми // Центр Разумкова. Національна безпека і оборона. – № 8. – 2008 // http://www.razumkov.org.ua/files/category_journal/NSD102_ukr_2.pdf

39 Пісковий В. Професійна складова // Дзеркало тижня. – 2009. – № 42 (770). – С. 10. // http://www.dt.ua/2000/2229/67619/

40 «Росатом» спробує зірвати диверсифікацію поставок ядерного палива в Україну // Дзеркало тижня. – 2009. – № 38 (766) // http://www.dt.ua/2000/2229/67447/

41 Кошарна О. План «понуждения» до співробітництва // Дзеркало тижня. – 2009. – № 38 (766) // http://www.dt.ua/2000/2229/67447/

42 Україна і Молдова починають демаркацію кордонів // http://www.radiosvoboda.org/archive/news/latest/630/630.html

43 Пархоменко Н., Сушко О. Кордони України: символ незавершеного державотворення. – 2001. – № 26 (350). –  С. 5-6.

44 Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_205

45 Пархоменко Н., Сушко О. Кордони України: символ незавершеного державотворення // Дзеркало тижня. – 2001. – № 26 (350). –  С. 5-6.

46 Сушко О. Відмова від демаркації українсько-російського кордону // http://www.brama.com/cgi-bin/rd.cgi?http://www.UkrainArt.com

47 Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К., 2000. – С. 211.

48 Рафальський О. Етнополітична ситуація а Автономній Республіці Крим як чинник стабільності в Україні // Центр інформації та документації кримських татар // http://www.cidct.org.ua/uk/documents/

49 Василенко С. Створення та розвиток системи національної безпеки в умовах проголошення незалежності України // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/21/27.pdf.

50 Прибиткова І. У пошуках нових ідентичностей: Україна в етнорегіональному вимірі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 3. – С. 62.

51 Дмитренко М.А. Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України: Монографія. – К.: Знання, 2006. – 220 с.

52 Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2000 року // Людина і світ. – 2000. – №1 (472), січень – лютий. – С. 26-33.

53 Постанова Верховної Ради України «Про створення Ради оборони України» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=179&user=1271338097530799  

54 Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: «Азимут-Україна». – 2003. – 1008 с.

55 Єрмоленко А. Системні недоліки Збройних Сил України на сучасному етапі // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 (17). – С. 54.

56 Закон України «Про оборону України» // Відомості Верховної Ради України (ВРУ). – 1992. – № 9. – С. 106.

57 Алєщенко В. Професіоналізація Збройних Сил України: від ідеї до втілення // Національна безпека і оборона. – 2008. – № 9 (103). – С. 33.

58 Зущик Ю. Украинская армия // Корреспондент. –2008. – 19 января. – С. 25-28.

59 Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року: (Біла книга України). – К.: Аванпост-прім. – 2004. – С. 54.

60 2010*-2011* – Прогнозовані дані

61 Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року: (Біла книга України). – К.: Аванпост-прім. – 2004. – С. 54.

62 Зущик Ю. Украинская армия // Корреспондент. – 19 января 2008. – С.26.

63 Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – № 8. – С. 2-7.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39722. Принципы сегментирования 21.29 KB
  Любую из этих переменных можно использовать в качестве сегментирования рынка.Географический принцип он предполагает разбивку рынка на различные географические единицы: государства страны регионы области города территории округа районы.Демографический принцип заключается в разбивке рынка на группы на основе демографических переменных таких как пол возраст семья уровень дохода род занятий образование религиозные убеждения и национальность.
39723. Оценка и выбор целевых рынков 22.13 KB
  При оценивании различных сегментов рынка компания должна учитывать два момента: привлекательность сегмента и возможности компании в отношении этого сегмента. Прежде чем выходить на какойнибудь сегмент рынка компания должна внимательно оценить свои текущие позиции на этом рынке. Малая доля рынка принадлежащая компании свидетельствует о слабости ее позиций.
39725. Модель покупательского поведения и факторы, влияющие на покупательское поведение 15.44 KB
  Культурные факторы определяют основные запросы и поведение потребителя. Социальные факторы также влияют на покупательское поведение. Психологические факторы: мотивация восприятие усвоение мнения и взгляды.
39727. Основные типы покупательского поведения 16.51 KB
  Сложное покупательское поведение Сложным покупательским поведением назвается поведение когда при высокой степени вовлеченности потребителя он очень долго и тщательно принимает решение о покупке что свящано с большими различиями между марками товара. Это поведение наблюдается при покупке дорогих товаров компьютер автомобиль другая дорогая и необходимая техника. Неуверенное покупательское поведение Неуверенным покупательским поведением называется поведение покупателя в тех ситуациях когда покупка связана с финансовым риском разница между...