904

Утворення Української козацької держави та її зовнішньо-політичні відносини

Курсовая

История и СИД

Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько російські відносини середини XVII століття. Розбудова Української державності в середині XVII століття.

Украинкский

2013-01-06

170 KB

78 чел.

                                                                    ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………...…….…3

Розділ 1. Розбудова Української державності в середині XVII ст.….......…5

Розділ 2. Концепція полівасалітетної  підлеглості Б. Хмельницького та українсько російські відносини середини XVII ст………………….....……15

Висновки…..………………………………………………………...………. 27

Список використаних джерел та літератури………...…………………...29

Додаток А...........................................................................................................32

                                                       

                                                     ВСТУП

Актуальність теми: У багатовіковому розвитку українського народу XVII століття займає особливе місце. Гетьманування Богдана Хмельницького стало добою політичного, економічного та культурного відродження країни,його діяльність була спрямована на досягнення самостійності українських земель. Завдяки спрямованій політиці він зміцнив свою владу й позиції в Україні й за кордоном.

Виникнення козацької держави в Україні призвело до підвищення її міжнародного становища та активізації дипломатичних зносин з сусідніми країнами Б. Хмельницькому вдалося добитися зростання ролі України як суб’єкта відносин у Східній та Південно-Східній Європі.

Об’єктом дослідження є історична доба України періоду гетьманування Б. Хмельницького.

Предмет: особливості утворення Української козацької держави та її зовнішньо-політичні відносини.

Хронологічні межі: 2 половина XVII століття.

Мета. Полягає в тому, щоб дослідити міжнародні відносини Української держави з сусідніми країнами.

Завдання, які треба вирішити:                                                                                                                   

  •  дослідити та висвітлити утворення Української козацької держави;
  •  аналіз зовнішньополітичної діяльності Української козацької держави стосовно сусідніх країн;
  •  розглянути місце України в міжнародних відносинах тогочасної Європи.

     Джерельну базу. Джерельну базу дослідження складають збірники опублікованих документів і матеріалів, матеріали листування, універсали гетьмана, статистика. До всебічного розкриття теми бала залучена періодика.

   Джерельна база дослідження, що представлена значною кількістю різноманітних джерел, є цілком достатньою для різнобічного висвітлення досліджуваної теми.

Методи дослідження: курсову роботу виконано на основі загальних наукових принципів – системності, об‘єктивності, логічної послідовності, історизму, світоглядного плюралізму. З метою об’єктивного  осмислення теми застосовувались порівняльний та описовий методи пізнання, метод історіографічного аналізу і синтезу, проблемно-хронологічний підхід.  

Стан наукової розробки проблеми. Ступінь дослідження взаємовідносин України з сусідніми країнами помітними кроками йде в перед. Досягнення вітчизняних науковців по дослідженню історії зовнішньополітичних відносин України публікуються та допомагають при з’ясуванні багатьох аспектів досліджуваної теми.

Структура роботи: складається зі вступу, двох розділів, висновків,  списку використаних джерел і літератури та додатків.

                                                   

                                                         РОЗДІЛ 1

Розбудова Української державності в середині XVII століття 

Тільки в 1649 р. уперше була сформульована національна державна ідея: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. Більшість вчених називає конкретну дату, а саме лютий 1649 р. [7, С. 76]

20 лютого 1649 р. Булла утворена комісарська рада, яка одноголосно вирішила віддати Б. Хмельницькому прапор і булаву, щоб «піддобрити» такою королівською милістю, які він прийняв «не з великою охотою» і забажав покарання Чаплицького і Вишневецького, як таких, що дали привід до всіх бунтів і кровопролиття [12, С.151-152]. 22 лютого Б.Хмельницький промовив польським послам : «Правда, що я людина мала і нікчемна, але бог судив мені бути єдиновладцем і самодержцем руським» [12, С. 153-154]. 23 лютого 1649 р. Спроби домовитися і обіцянки польської делегації викликали наступну реакцію Б.Хмельницького: «Марні слова! Багато було часу для переговорів зі мною… Тепер уже не час: мені вдалося зробити те, про що я ніколи і не думав, а згодом покажу, що я замислив. Виб’ю з лядської неволі народ руський. Раніш я воював за завдані мені шкоду і кривду, тепер буду битися за нашу православну віру. Вся чернь по Люблін і Краків допомагатиме мені у цій справі… Не піду воювати за кордон, шаблі на турків і татар не здійму; досить маю на Україні, Волині і Поділлі. Тепер вдосталь у мене вигід і багатства в моїй землі і в моєму князівстві, що простягається по Львів, Холм і Галич; а ставши над Віслою я скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи!» [12, С.154].

Отже, ця промова Б. Хмельницького польським послам, як інформація з вищеназваного джерела дозволяє нам зробити висновок, що до лютого 1649 р. Б. Хмельницький не ставив собі за мету створити незалежну державу, а лише реформувати політичну систему Речі Посполитої з метою здобуття козацької автономії та зрівняння в правах із Литвою та Польщею. В своїх діях у цей час він переважно керувався помстою за завдану йому кривду та народним незадоволенням польською політикою. Однак його промова у Переяславі у лютому 1649 р. Щодо звільнення українців від польської влади, а тим більше заява про самоусвідомлення себе як обраного богом руського самодержця свідчить про зародження у нього не лише державницької ідеї, а і про його спроби обґрунтувати легітимність своєї влади. Вважаємо, що перші його самостійницькі ідеї свідчать про початок нового етапу у формуванні політичних вимог Б. Хмельницького: намір створити незалежну від влади польського короля й соборну Українську державу в етнічних межах проживання українського народу.

Відмовившись від псевдодемократичних принципів (генеральні ради, як демократичний інститут), завдяки яким розвивалися анархо-охлократичні тенденції, Б. Хмельницький став впроваджувати ідею централізації управління, пріоритетність типової для Європи монархічної форми правління та спадкоємності гетьманської влади. Для пояснення змін у політичній свідомості Б. Хмельницького треба враховувати два фактора, як внутрішній, так і зовнішній.

Першим фактором слід виділити особливості сприймання політичного образу правління новоствореною державою українською елітою і «чернью». За влучною оцінкою В. Липинського, «…без сталого, непорушного, дідичного монархічного принципу верховної влади, вона (еліта) кинеться зараз до боротьби між собою за цю владу; що в цій боротьбі вона знесилиться, переріжеться, та розложиться в кінці на свої складові елементи, під впливом різних культур виховані і ще процесом довгого життя в своїй власній державі не об’єднані». Тоді як «чернь» віддавала перевагу монархічній, самодержавній владі царя і «ніколи не погодиться на витворену по польським республіканським зразком владу старшинської олігархії» [12, С.248].

Другим фактором було те, що в тогочасній Європі поняття «держава» майже ототожнювалося з «монархом» і «династією», яку визнавали європейські монархи. Кордони країни визначалися тим, наскільки далеко простягалась влада монарха. Політична влада короля досягала тієї общини, на яку його влада поширювалася. Як правило, порубіжжя між різними володіннями ніхто не займав. Проте чітких окреслень територій ще не було, і кордони були «крихкі» та нечіткі. Отже, до кінця XVII ст. в політичній свідомості «держава» і «государ» сприймалися як єдине поняття, а в XVIIІ ст. відбулось відокремлення цих понять. Справа в тому, що у XVII ст. в Європі, де панував принцип «немає землі без монарха» [3, С.166], до тих пір, поки землі залишалися без монарха, вони сприймалася світовою спільнотою, як нічиї. Виняток міг мати місце за умови, якщо будь-який монарх візьме ці землі під свою протекцію. Т.Парсонс відмічає, що в суспільствах ранньої стадії модернізації люди розглядалися як «піддані» монарха, яким традицією зазначено бути підлеглими його владі [6, С.3]. Тому Б. Хмельницький, усвідомлюючи неможливість самостійного збереження української державності, був вимушений шукати сюзерена.                                

Неналежність українського гетьмана до монаршої (княжої, королівської) крові стало однією з головних причин того, що новостворена Українська держава не була визнана жодною країною. Тому зрозумілою була спроба Хмельницького у 1650 р. для законності влади вирішити це питання через шлюб – одружити свого сина з молдавською принцесою, донькою Василя Лупула – Розандою. Інформація про такі заходи Б.Хмельницького, що наведена у джерелах [8, С.196], дає нам підставу стверджувати про серйозність планів гетьмана та прискіпливого виваженого обґрунтування своїх намірів.

Відсутність монархічної влади в будь-якій державі XVII ст. чи лише ослаблення королівської влади вело до послаблення всієї держави. «Обставини боротьби з Польщею за незалежність сприяли утвердженню орієнтацій на монархізм. Потреба мати міцну владу… зумовила визрівання у середовищі старшинства монархічних уявлень, звернених уже до інституції гетьманства…

Підґрунтям монархізму за доби України - Гетьманщини стала абсолютна влада гетьмана під час військового походу… Гетьман свою владу воєначальника поширював і на нові сфери українського суспільно-політичного життя» [9, С.185].

Необхідно розглянути ще один дуже важливий аспект державотворення. Він безпосереднє стосується державної традиції, а саме, для того, щоб легітимізувати свої державницькі амбіції, Б. Хмельницькому необхідно було знайти той логічний зв’язок з минулим, який би надавав законне право на ці землі. В контексті світового світосприйняття тогочасному суспільству необхідно було відшукати у минулому пояснення прецедентам сучасності. Тому Б. Хмельницький «неодноразово звертався до уроків минулого для обґрунтування територіальних претензій України на свої етнічні землі» [4, С.167]. Ось чому його завданням стало довести, що Українська держава має всі законні права на цю територію, як безпосередня спадкоємниця Київської Русі.

У козацький рух не влилася знать, тому що вона, будуючи своє майбутнє досить прагматично і кон’юнктурно, вже втягнулася в польські інтереси. Тому козацький рух не очолив той, хто міг би пред’явити династичні права на легітимність державного будівництва після відокремлення українських земель від Польщі. Як бачимо, в Україні не було того, що було у литовців, поляків, угорців, молдован тощо – не було потенційного монарха, якого б визнав світовий політикум, не було національно відповідальної аристократії, знаті.

Традиційно для Європи авторитет княжого імені виходив з уявлень про легітимність влади, санкціонованої Богом, князь був носієм вищого права в силу свого народження. Цей титул не можна було ні купити, ні заробити, ні отримати від короля,  він переходив лише від батька до сина і взагалі сприймався світовою спільнотою як незаперечний абсолют.

Зазначимо, що Б. Хмельницький на початку повстання керувався народним незадоволенням, а не стратегічними планами. Самостійно перемогти поляків було майже неможливо, до того ж невідомо, як після перемоги українці зможуть уживатися з поляками-сусідами. Навіть у разі отримання незалежності Україною, перед Хмельницьким поставало питання щодо подальших дій, бо він не мав досвіду керування державою. Без сумніву, він потребував допомоги інших, а жодна країна не бажала надати таку допомогу.

Дипломатичні кроки Б. Хмельницького по визнанню українського державного утворення не закінчилися успіхом. Цьому заважало, окрім того, що він не був княжого роду, декілька чинників: по-перше, авторитет Польщі в Європі був досить високим; по-друге, конфлікти Польщі з Росією і Туреччиною; по-третє, Україна, цей «неспокійний уламок», міг не підкоритися і перенести смуту в іншу державу. До того ж, у Б. Хмельницького не вистачало сил, бо його армія була нерегулярна, і казни, щоб можна було розрахуватися за військову допомогу. Наприклад, татарам Хмельницький міг запропонувати лише грабіж Польщі. Звичайно, за таких умов європейські держави не могли визнати Україну самостійною державою. Усвідомлюючи безперспективність війни з Польщею, Б. Хмельницький розпочинає шукати сильного союзника, на роль якого найбільш підходила православна Росія.

Навколо гетьмана Б.Хмельницького серед старшини існувало три політичних угрупування, яким дала влучну оцінку Н. Яковенко [13, С.203-207]. Перша група –знатне військове товариство – реєстрова або старовинна старшина Війська Запорозького довоєнних часів: І. Богун, К. Бурлай, Ф. Вешняк, І. Волевач, Я. Воронченко, М. Гладкий, І. Голота, Ф. Джеджалій, Л. Капуста, Р. Катіржний, Я. Клиша, Ф. Лобода, Л. Мозиря, М. Нестеренко, братии Нечаї, Т. Носач, М. Пушкар, С. Савич, В. Томиленко, Б. Топига, І. Федорович, І. Чарнота, П. Шумейко та інші [13, С.204].

Не дивлячись на антипольську спрямованість, вони не виключали і порозуміння з Річчю Посполитою в разі досягнення вигідних домовленостей. За словами Н.Яковенко, результатом війни, в їх розумінні, мала стати автономія козацької території під покровительством будь-кого – московського царя, турецького султана чи польського короля, що «відповідало звичаям збройного найманства – служити шаблею тому, хто більше платить». Переважно цю групу старовинного козацтва складали соратники й ровесники Б.Хмельницького, з власним досвідом старшинування, які нелегко сприймали посилення гетьманської влади, і навіть деякі з них самі претендували на гетьманську посаду. І саме представники цієї групи після смерті Б.Хмельницького першими почали розвалювати створену Українську державу, не навчившись підпорядковувати їй власні амбіції чи інтереси [13, С.206].

Другу групу становили шляхтичі, які до війни не були пов’язані з козацтвом, але перейшли на бік Б. Хмельницького, керуючись почуттям національної солідарності, полегшуючи свій вибір приятелюванням із реєстровою старшиною – С. Кричевський, Ю. Немирич, І. Виговський та інші. Представники покозачених шляхтичів претензії на гетьманську булаву не пред’являли. До смерті Б. Хмельницького характерна для неї «антипольська затятість», а після смерті гетьмана, розчарувавшись у злуці з деспотичною Москвою, що було неприйнятним для них, вихованих на цінностях «шляхетської демократії» Речі Посполитої, міняють орієнтацію на спробу порозуміння з поляками. Так, в жовтні 1658 р. гетьман І.Виговський домовився не розпочинати воєнних дій з Річчю Посполитою та дотримуватися кордону по р. Горинь. З листопада він і Ю. Немирич працюють над можливістю реалізації Гадяцького договору, згідно з яким Україна на певних умовах входила до складу федерації Речі Посполитої.

Третю групу складали вихідці з міщан, козацької черні й селян, які під час війни стали вождями козацької армії – А. Кисіль, С. Пободайло, І. Ганжа, М. Кривоніс, І. Брюховецький, а заможні представники Я. Сомко, І. і В.Золотаренки, М. Небаба злилися зі старовинною старшиною. Вони характеризувалися явно антипанською спрямованістю, виступали проти посилення гетьманської влади і представляли собою скоріше анархічний елемент в державі, що знаходило підтримку серед черні Гетьманщини та на Запоріжжі. 

Символом майбутнього розбрату, за словами Н. Яковенко, може сприйматися старшинська рада травня 1653 р. По обговоренню можливості турецького протекторату, на якій викреслились три партії: одна група підтримувала союз із Туреччиною, друга виступала за переговори з Річчю Посполитою, а третя орієнтувалася на Москву [13, С.207]. Однак остаточне рішення мав прийняти Б. Хмельницький.

Б. Хмельницький у грудні 1650 р. заручився підтримкою турецького султана, про що свідчить Грамота Мохамеда IV до українського гетьмана про готовність прийняти його і Військо Запорізьке під свою протекцію [5, С.585-590]. Вдало розіграна Хмельницьким турецька карта перед Москвою прискорила процес прийняття нею України під свою руку. Справа в тому, що гетьман проводив переговори з російським царем, а також з Московським патріархом Никоном з проханням поклопотати перед царем про надання козакам військової допомоги проти поляків і про прийняття під своє покровительство. Такий факт підтверджується, наприклад, листами  Б. Хмельницького від 9 і 12 серпня 1653 р. [5, С.182-184]

Прихильники переходу під «велику руку» російського царя з метою утворення військово-політичного союзу, в якому Україна б зберегла свій суверенітет, передбачали не «возз’єднання», а «входження» на певних умовах до складу Росії української держави. Прийнявши у 1654 р. протекцію московського царя Олексія Михайловича, Б.Хмельницький мав здійснювати керівництво Гетьманщиною на умовах україно-російського договору – «Березневих статей». Однак вже на Переяславській раді відбулася перша несподіваність для української сторони. Каменем спотикання стала присяга: українці присягнули царю на вірність, а цар – ні. За висловом царського представника Бутурліна, не личить монарху присягу давати, нема такої традиції.

Опинившись під владою Росії, яку українці не вважали своєю Батьківщиною, і за умов посилення протиріч з Москвою, гетьмани не виключали можливості вибору іншого суверена. На думку Т. Чухліба, українські політики, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав, протягом більш ніж півстоліття були вимушені лавірувати між ними, переходити з одного боку на іншій, відмовлятись від одного суверена на користь іншого [11, С.360]. Політика зміни козаками володаря-сюзерена надавала можливість українським лідерам отримати більші вольності та привілеї та досягти найбільш вигідне становище для українських земель на міжнародній арені. Це було характерно для тогочасній Європи, коли в разі невиконання сюзереном своїх обіцянок, порушення наданих своїм залежним прав і вольностей, незахисту підлеглої йому території від військової загрози, за васальнозалежним залишалось право вільного вибору іншої протекції. «Тверезий політичний розрахунок, а, отже, і можлива та «безболісна» відмова-зрада від складеної присяги васальнозалежного правителя на користь іншого протектора все більш утверджувалися в міждержавних стосунках XVI – XVII ст.» [10, С.154]. Не винятком стали і українські гетьмани, які, починаючи з Б. Хмельницького, розглядали питання щодо зміни свого протектора.

Так, Б. Хмельницький вже у кінці 1655 р. розпочинає дипломатичні відносини з шведським королем Карлом Х, турецьким султаном Мехмед-Гіреєм IV, таємні відносини з польським королем-вигнанцем Яном Казимиром, однак у 1656 р. Росія різко змінила пріоритети зовнішньої політики: оголосила війну Швеції, яка претендувала на балтійське узбережжя, та розпочинає 22 серпня 1656 р. мирні переговори з Річчю Посполитою, причому не допустивши до них українську делегацію і не повідомивши про їх зміст. Тому з листопада 1656 р.  Б. Хмельницький проводить активну дипломатичну діяльність: підписує договори з Швецією, Семиграддям, Волощиною, Австрією, Молдовою та Кримом; поновлює демонстративні переговори з Польщею і Туреччиною. Однак, враховуючи існування полярних зовнішньополітичних орієнтацій в середині українського суспільства, це служило підґрунтям для братовбивчої війни між їх прихильниками [13, С.250]. З 1658 р. в Україні починається період «Руїни».

Отже, Українська козацька держава зародилась на зразок Запорозької Січі як демократична республіка. При так званому «архаїчному демократизмі» України в ній формально визнавалися суверенні права на владу в державі за більшістю громадян й виборність органів влади. Однак процесс формування української держави супроводжувався поступовим зміцненням прерогатив гетьманської влади і зародженням ідеї монархізму у Б. Хмельницького, а також обґрунтування наслідування державницьких традицій Київської Русі. На нашу думку, появу Української держави в середині XVII ст. слід вважати відновленням української державності, яку було втрачено після Київської Русі (за винятком Галицько-Волинського князівства). Перебуваючи декілька століть під чужоземним пануванням, Україна зазнала багато втрат, але, головне, що втратила українську еліту – князів, що могли б династичними правами легітимізувати процес державотворення та його результат – окрему, самостійну українську державу. Зазначимо, що вибух у 1648 р. Визвольної війни українського народу не був випадковим. В середині XVII ст. Європа вступала в новий етап розвитку, для якого було характерне створення національних держав і утвердження буржуазних відносин. Проте на відміну від інших держав, новостворена Українська держава не була визнана світовою спільнотою. На нашу думку, однією з головних причин цього була відсутність в ній потенційного монарху. Отже, основна суперечність – це боротьба двох протилежних тенденцій: з одного боку, демократизм і виборність усіх органів влади, з другого, намагання Б. Хмельницького створити сильну монархічну одноосібну державу та передати владу у спадок. В умовах трансформації політичної системи і перехідних етапах будь-якої держави більш ефективним виявляється авторитарний стиль керівництва та побудова чіткої вертикалі влади. Саме це й намагався зробити Б. Хмельницький і приклав максимум зусиль для реалізації монархічних ідей з метою збереження набутої державності.

                                                    РОЗДІЛ 2

Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські відносини середини XVII століття

Головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 р. .було утвердження Українського гетьманату як васальнозалежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція). Як заявляв у серпні 1649 р. з цього приводу сам Б. Хмельницький, "...я буду триматися того пана (монарха. — Т. Ч.), який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці" [4, С.93]. Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протекторату когось із іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямах й зумовлювалася специфікою  статуту Війська Запорозького (а воно як до, так і після 1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці зовнішньополітичні заходи поступово трансформуються в концепцію полівасалітетної підлеглості новоутвореного під час революційних подій державного організму.

    Безумовно, творцем цієї концепції був ніхто інший, як гетьман Б. Хмельницький. Спираючись на довголітні традиції міжнародної діяльності українського козацтва, він зумів, як буде висвітлено нижче, не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, забезпечити входження козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінального васалітету від турецького султана, московського царя й шведського короля. Тим самим у міжнародних відносинах було узаконене право гетьмана Війська Запорозького на володіння Україною, яка досі сприймалася світовими володарями лише як провінція Речі Посполитої.

     Ґрунтуючись на нарративних джерелах першого (міжнародні договори Українського гетьманату, дипломатичнее листування Б. Хмельницького із східними та західними монархами) та другого (інструкції гетьмана багаточисельним українським посольствам, перепискагенеральної старшини з урядовцями інших країн тощо) ряду й використовуючи наукові досягнення вітчизняної й зарубіжної історіографії, спробуємо обґрунтувати висловлену гіпотезу щодо започаткування Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату як держави, що виникла в результаті збройного повстання «рицарського люду» східних воєводств Речі Посполитої протягом 1648-1649 рр. Але насамперед коротко охарактеризуємо взаємовідносини між майбутнім гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницьким та королем Речі Посполитої Владиславом IV перед початком відомих подій, у 1646-1647 рр., коли більшого (ніж у попередні десятиліття) визнання набуло правове становище козацької корпорації. У цей час, після довгих років «заборонних» постанов польсько-литовських владних органів, Військо Запорозьке нарешті одержує довгоочікуваний королівський привілей, в якому певною мірою окреслювався не лише його соціально-політичний статус, але й дозволялося проведення контрольованої польським монархом зовнішньої політики.

Вже в одному з перших листів до короля Владислава IV, що був написаний у червні 1648 р., після гучних перемог над коронною армією на Жовтих Водах й під Корсунем, гетьман Б. Хмельницький окреслив своє васальнопіддане становище як «найнижчий підніжок і вірно підданий» польського монарха й висловив «вірність підданства нашого (Війська Запорозького. — Т. Ч.) з вірною рицарською службою...» [11, С.148]. Разом з тим, він нагадав сюзеренові про надані їм раніше «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «українних старост і державців», які протягом довгого часу «кривдять і ображають» козацький загал. Це й стало причиною збройного виступу Війська Запорозького, але не проти короля, а проти річпосполитських урядовців, які, на думку гетьмана, не«могли бути добрими приятелями В. К. М.-ті, П. н. м. (вашої королівської милості пана нашого милостивого. — Т. Ч.)», проте були королівськими підданими. А тому Б. Хмельницький просив Владислава IV пробачити йому «гріх» порушення сюзеренно-васальних стосунків (він полягав у самовільному збройному виступі проти інших королівських васалів) та залишити Військо Запорозьке при «давніх правах і вольностях» («dawnych prawach i wolnosciach») [12, С.377]. Частково про зміст цих «прав і вольностей» можемо дізнатися, реконструювавши за допомогою методу «від противного» текст «Інструкції послів від Війська Запорозького» до польського короля, який був доданий до згадуваного вище листа [13, С.65]. Тут насамперед йшлося про економічні («майнові») права козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу власність («все, що тільки комусь з панів урядників сподобається»). На другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків (щоб за них «чини і всяку повинність» не відбувати) та козацьких вдів. Вочевидь, тут йшлося саме про права українських (реєстрових чи городових) козаків, адже, як засвідчується на початку «Інструкції...», їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах вже говорилося про забезпечення військових привілеїв (вольностей козаків на Запорожжі («na Zaporoze»). Це можливість здобуття «козацького хліба» в морських та сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з цього чиншу; звільнення від різних видів робіт на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування реєстровими полками на Січі. «Крім цього, король мав забезпечити платню («яку ми (Військо Запорозьке. — Т. Ч.) вже п`ять років не отримуємо») для шеститисячного реєстру (згідно «Інструкції...» посли мали просити у Владислава ІV збільшити реєстр на шість тисяч осіб й «залишитися у числі 12000») та охорону, згідно «давніх вольностей» православного духовенства [14, С.157]. Також Владислав IV повинен був підтвердити надані «попередніми се пам`яті польськими королям privilegia et libertates. Лише за відновлення перерахованих умов Військо Запорозьке погоджувалося вірно служити своєму сюзеренові.

       У період безкоролів`я в Речі Посполитій Б. Хмельницький також відправив посольство до Стамбулу, де, згідно досліджень відомого сходознавця О. Пріцака, влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом укладається угода сюзеренно-васального типу [23, С.283]. Однак ряд вчених, серед яких і російський історик Б. Флоря, заперечили факт її існування. Разом з тим, на основі даних листа польського шляхтича Л. Московського, росіянин зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством Ф. Джалалія (восени того ж року) в напрямі отримання турецької протекції [24, С.134]. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Валаського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам`янець-Подільський. Отже, якщо висунення можливих кандидатур московського царя й трансільванського князя на польський трон засвідчували намагання Українського гетьманату вплинути на зміну короля-сюзерена в межах однієї держави, то укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією — ведення переговорів щодо прийняття османської протекції) поклало початок формуванню полівасалітетної зовнішньої політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Військо Запорозьке набувало собі ще й другого династичного зверхника — монарха в особі султана Османської імперії Мегмеда IV.

 Про те, що Хмельницький не відмовлявся від «внутрішньополітичної» протекції Корони Польської, засвідчували осінній похід української армії під Замостя та гетьманський лист до одного з головних претендентів на польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада і 1648 р. «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким (у похід. – Т. Ч.)... Просимо господа Бога, щоб ваша королівська м-ть, наш милостивий пан зволив бути самодержцем...» [26, С.385], - писав до можливогомайбутнього короля український гетьман. І відразу ж потенційному козацькому сюзерену висувалися вимоги щодо забезпечення тепер вже не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на вільне віросповідання:«.. .і щоб наша грецька віра залишиласянедоторканою, як раніше, без унії і уніатів, і щоб ніде ніякої унії не було» [26, С.83]. Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем гетьмана Захарієм Хмельницьким та католицьким священиком, колишнім вчителем Б. Хмельницького Андрієм Мокрським.Вони мали запропонувати Яну Казимиру умови-«кондиції», на яких Український гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх піданих...»; власний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта» [25, С.289]. Окрім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом IV. Якщо порівняти ці умови підданства з privilegia et liberates Війська Запорозького, окресленими Б. Хмельницьким в листі Владиславу IV на початку червня 1648 р., то можна відмітити існування повтору лише двох пунктів, а саме: про набір 12-тисячного реєстру та підтвердження правового статусу козацтва, надане попередниками короля. Таким чином, всі інші пункти можна означити як inovatio, тобто нові вимоги козацтва до верховної влади щодо розширення власних «прав і привілеїв». Зрозуміло, що це було спричинене військовими перемогами армії Б. Хмельницького протягом весни-літа 1648 р. Вже в статусі короля Ян II Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Він погоджувався бути його протектором, а також визначити комісію для обговорення й прийняття рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б. Хмельницького та вислав йому свої інсигнії – булаву та корогву з написом «Ioannes Casimirus rex » [23, С.19].У лютому 1649 р. королівські посли на чолі з А. Кисилем вручили їх гетьманові. Однак переговори, що відбулися в цей час між українцями й поляками, з різних причин зайшли у глухий кут. Керівництво Українського гетьманату вже не погоджувалося йти ні на які поступки Польщі, мало того – воно висувало ще ряд вимог до представників Речі Посполитої. Серед них була й така, що найкраще засвідчувала розуміння гетьманом і старшиною свого васальнопідданого становища: «Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і дуків і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізать йому шию, згрішить козак— те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути – як ся йому видить» [30, С.385].

Визнаючи зверхність польського короля, Б. Хмельницький продовжував шукати можливості більш широкої легітимації своєї влади на міжнародній арені. Однак це було важко зробити, не узгодивши до кінця стосунки з королівським урядом Польсько-Литовської держави. Зважаючи на недотримання Яном II Казимиром положень Зборівського трактату, наприкінці листопада 1649 р. гетьман звертається до депутатів варшавського сейму з проханням вплинути на короля у справі повторного підтвердження привілею, наданого українцям під Зборовим — «...на нинішньому сеймі вдруге підтвердити і видати нам з привілейною печаткою...» [23, С.48]. Крім того, мали бути підтверджені всі пункти українсько-польського договору 1649 р. Лише після цього Військо Запорозьке погоджувалося «стояти стіноюпроти нашого ворога і щедро проливати кров за гідність В. Кор. М. (вашої королівської милості. -Т. Ч.) і цілість Речі Посполитої» [12, С.84]. Отже, й тут проглядалися елементи сюзеренно-васальних відносин — сюзерен в особі короля надавав козакам «привілей», аті у відповідь погоджувалися виконувати військові повинності на його користь.

 І хоча Зборівський трактат було ратифіковано на сеймі, король, незважаючи на різні обставини, все одно не міг (та й, очевидно, не хотів!) виконувати взяті на себе зобов`язання. У березні 1650 р. Хмельницький вже вкотре відсилає до нього своїх послів,які мали відстоювати перед монархом збереження «прав і привілеїв», наданих варшавським сеймом, й оголосити Яну II Казимиру десять пунктів своїх вимог. «Зволь, В. К. М. (ваша королівська милість. — Т. Ч,), виконуючи декларацію (Зборівську. — T. Ч.) здійснити своє королівське слово...», —згідно отриманої від гетьмана інструкції повинні були заявити українські дипломати королю Речі Посполитої. Але й прохання щодо виконання однієї з найголовніших чеснот монарха — дотримання даного своєму підданому слова — також не допомогло. Натомість коронні війська готувалися до рішучого наступу на Український гетьманат, адже, згідно тогочасних повідомлень польських урядовців, «Хмельницький робив себе володарем чи князем».

 Не відкидаючи перспективу набуття російського протекторату (про що свідчать листи Б. Хмельницького до Олексія Михайловича від 1 липня, 20 жовтня та 11 листопада 1650 р.), українське керівництво з огляду на ненадання Московською державою військової підтримки, влітку 1650 р. активізує свої відносини з Османською імперією. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків з султаном Мегмедом IV. Увідповідь османським володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. [17, С.61]

Протягом 1652 р. Б. Хмельницький тричі безпосередньо апелює до московського царя (9 січня; 24 вересня; 12 листопада), відсилає до нього два посольства (січень-квітень; липень) та посланців від путивльського воєводи (лютий, травень), листуєтьсяз путивльським воєводою Ф. Хілкевим (21 лютого; 1 і 20 березня, 12 квітня, 17, 24 і 28 травня, 13 і 31 липня, 24 вересня, 18 жовтня). Все це стало причиною того, що від початку 1653 р. відбуваються значні зміни у відносинах гетьманату як з Московською державою, так і з Річчю Посполитою. Крім того, новий виток дипломатичного протистояння був викликаний надто вже шокуючою пропозицією Б. Хмельницького, який запропонував кандидатуру російського царя як посередника під час перманентних українсько-польських переговорів.

Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном II Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили Й. М. (його милості. —Т.Ч) московського царя, п. н. м. (пана нашого милостивого. — Т. Ч.), щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська Запорозького» [14, С.427]. Це буловисловлено в листі до польського короля, датованого березнем 1653 р.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв`язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо досі вони велися в основному таємно, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царськимурядом. Вже від цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали в наступному: російський монарх, з свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» й не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це», а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві. Коли в листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, Б. Хмельницький зі старшиною її «радісно прочитав». Пізніше в листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер`єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згодунадати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків [19, С.274].

Елементом тиску на московський уряд, як вже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османського протекторату. У квітні того жроку про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй [20, С.362].

«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов`язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати» [26, С.153]. Під «тим всім» розумілося 23 пункти проханняуряду козацької держави від 17 лютого 1654 р. до представника династії Романових щодо їхнього васального підданства. Олексій Михайлович, так само як і королі Владислав IV та Ян II Казимир, насамперед мав підтвердити «права і вольності наші військові, які з віків бували у Війську Запорозькому, а вже потім «вольності» українських станів — шляхетства, міщанства і духовенства, «надані з віків від княжат і королів» (пп. 3,4,13,17,18). Це мало бути затверджене грамотами з «печатями вислими». Всі інші «люди всякі» (нижчі стани) мали жити згідно усталених норм (п. 17). Обумовлювалися також повноваження гетьмана (п. 5, 6), питання військової співпраці (п. 19, 20), зовнішньополітичні (п. 14, 22) та зовнішньоекономічні (п. 15,16) проблемифункціонування Української держави [26, С.196]. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві, Затримка із відповіддю російської сторони — цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно яких він збирався протегувати Україні, — змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими» [18, С.421]. Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька тактика тиску на потенційного протектора — «лякати» одного монарха іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства (українського. — Т. Ч.), щоб до нього прихилялися» [19, С.275]. Саме таким чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням васалітетної залежності Українського гетьманату. Наприкінці березня 1654 р.московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина українськими послами. Більш детально зупинимося на розгляді «прав», які надавав московський цар Українській державі у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності. У пункті 14-му «статей», направлених Б. Хмельницьким до Москви, вони були окреслені так: «Посли, які від віку з чужих земель приходять до Війська Запорозького, щоб пану гетьману і Війську Запорозькому, які б були до добра, вільно прийняти, щоб те його царській величності у гнів не було; а щоб мало проти його царської величності бути повинні ми його царській величності сповіщати» [10, С.297]. Отже, йшлося про правове визнання фактично незалежної української дипломатії, яка утвердилася задовго перед тим. Єдине невелике «самообмеження», згідно прохання гетьмана, повинно було стосуватися можливих «антимосковських» починань послів іноземних держав, які прибували в Україну. У такому випадку Хмельницький заявляв, що буде повідомляти про це своєму протекторові. Олексій Михайлович, очевидно, після довгих роздумів і вагань, затвердив цей пункт у наступній редакції: «Послів з добрими справами приймати i відпускати, а в яких справах приходили і з чим відпустили, про те писати до Государя; а які посли прислані від кого будуть з противною справою Государю, і тих затримувати і писати про них Государю; а без Государевого указу їх не відпускати; а з Турським султаном і з Польським Королем без указу Государя не зсилатися» [21, С.214]. Отже, Б. Хмельницький мав повідомляти про всі свої зовнішньополітичні кроки під час прийняття іноземних посольств в Україні. Крім того, він повинен бувзатримувати в себе тих послів, які б намовляли гетьмана до виступу проти царя. Певне обмеження стосувалося і відносин козацької держави з Річчю Посполитою й Османською імперією — зноситися лише за «указом Государя». Таким чином, з усіма іншими державами, з якими у період з 1648 до 1654 рр. були встановлені двосторонні зв`язки — Австрією, Бранденбургом, Валахією, Венецією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Прусією, – Україна могла проводити самостійну дипломатію, не орієнтуючись на вказівки зМоскви.

Керівництво Війська Запорозького висловило бажання платити данину (фіксованою грошовою сумою) московському цареві, згідно усталених у східноєвропейському регіоні традицій, що концентрувалося, зокрема, у принципі: «як збирав турецький султан із Угорської, Мультянської та Волоської землі» [12, С.391]. Саме так заявляли українські посли під час березневих переговорів у Москві. «Как по иных землях дам вдруг отдаетца, волили бы есьми и мы, чтоб цену давать ведомую от тех людей, которые твоєму царскому величеству належат» [23, С.177], — говорилося у п. 15-му відправлених до Москви «лютневих» статей Б. Хмельницького. Однак цей пункт був затверджений в іншій редакції—з українського населення мав збиратися спеціальний податок з подальшою його передачею російському представникові в Україні.

Можемо стверджувати, що переяславсько-московські домовленості не були схвалені на Генеральній раді, а, отже, згідно тогочасних вітчизняних політико-культурних традицій, не відбулася їхня ратифікація найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української держави. На нашу думку, потрібно говорити лише про визнання гетьманом Б.Хмельницьким номінальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть і це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена на збереження союзницьких відносин з кримським ханом та визнання протекції шведського короля і турецького султана.[25, С.182]

                                              ВИСНОВКИ

Національно-визвольна війна й утворення української держави вплинули на всю міжнародну ситуацію в Європі. Більшість католицьких держав ставилися вороже до України, співчували Речі Посполитій. Серед усіх цих держав лише Франція готова була надати Польщі реальну допомогу. Єдиною католицькою державою, що шукала союзу з козаками, була Венеціанська республіка. 1650 р. до Хмельницького прибув Венеціанський посол, який запропонував союз проти Туреччини. Цю пропозицію українці відкинули.

Протестанські держави співчутливо ставились до українців і надавали не пряму підтримку. Англійці, ворогуючи з католиками на Заході Європи, не давали їм можливості надати допомогу Речі Посполитій. Швейцарія почала підготовку до війни з Польщею, Хмельницький прагнув установити з цією державою дипломатичні відносини й укласти військовий союз. Православні народи співчували українцям. Реальну допомогу їм могла надати Росія, але цар Олексій вагався, оскільки Польща була серйозним супротивником. Крім  того, він боявся, що козацьке повстання могло поширитися і на територію Росії.

З країнами ісламського світу в українські справи активно втручалися Туреччина і Крим. 1649 р. турки надали українським купцям право вільного плавання і безмитної торгівлі в їхніх володіннях. Крим був ненадійним союзником, прикладом цього стали події в Зборові. Хмельницький постійно намагався заручитися підтримкою Швеції, Росії та Трансільванії.

Виникнення козацької держави в Україні призвело до підвищення її міжнародного становища та активізації дипломатичних зносин з сусідніми країнами. Б. Хмельницькому вдалося добитися зростання ролі України як суб’єкта відносин у Східній та Південно-Східній Європі. Було встановлено дружні відносини з Портою. Протягом 1650-го року Б. Хмельницький погодився прийняти Турецьку протекцію і укласти угоду з султаном про надання українським купцям право вільно плавати Чорним морем, безмитної торгівлі в портах імперії та перебування в Стамбулі українського резидента. Вдалось домовитись з Трансільванією про координацію дій проти Польщі. Гетьман змусив господаря Молдавії відмовитись від проведення антиукраїнської політики. Підтримувались стосунки з Валахією. Налагоджено стосунки з Венецією. Розпочався процес пошуку шляхів порозуміння із Швецією.

При цьому стратегічною лінією зовнішньополітичної діяльності гетьмана Б. Хмельницького залишався союз з Росією.

В цей період склалась ціла плеяда талановитих українських дипломатів: С. Мужиловський, Д. Грек, І. Ковалевський, Ю. Немирич і керівник зовнішньої політики, генеральний писар І. Виговський.

            СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі – Акты ЮЗР). – Т. III. – СПб, 1861. – С. 207-208.

2. Бутич І. До історії українсько-трансільванських взаємин (1648-1656)// Архіви України. – 1966. – № 3. – С. 62-66; Кордуба М. Між Замостям і Зборовом (Сторінка зносин Семигороду з Україною і Польщею) // ЗНТШ. – Т. 133. / І. Бутич. – Львів, 1922. – С. 39-56.

3. Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії Х/ІІ-Х/ІІІ ст. // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. І. / С. Величко. – К., 1993. – С. 117-121.

4. Воссоединение Украины с Россией. Материалы и документы: В3 т. – Т. 2. – М.,1953. – С. 55-56.

5. Джеджула Ю. Таємна дипломатія Богдана Хмельницького. / Ю. Джеджула. – К.:Молодь, 1995. – 224 с.

6. Крип’якевич І. П. Історія України. / І. П. Крип’якевич. – Львів: Світ, 1990. – 389 с.

7. Леп’явко С. А. Історія українського козацтва: Нариси у 2-х т.\ Редкол.: Смолій В. А. та інші. / С. А. Леп’явко. – К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006 р., Т.1. – С.800.

8. Матях В.М. Формування системи політичних цінностей козацької громади та їх укорінення в суспільну свідомість // Історія українського козацтва: Нариси: У 2-х т. / Ред.. В.А. Смолій. / В. М. Матях .– К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.1. – С.164.

9. . Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. Т 1 и 2. Изд. 2-е. – К.: Тип. Импер-го Ун-та Св. Владимира, 1898. – С.585-590.

10. Поліщук І. І. Формування Української держави в 1648-1657 рр. Автореф. дис..к. і. н. / І. І. Поліщук. – К., 1995; Історія України: нове бачення. – К.: Альтернатива, 2000;

11. Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. III. / С. Плохій. – К., 1994. – С. 86-110.

12. . Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. – Вип. 2. / О. Пріцак. – К., 1993. – С. 177-192.

13. Солдатенков В. Ф. Українська революція: Історичний нарис. / В. Ф. Солдатенков. – К.: Либідь, 1999. – 288 с.

14. Соловьев М. С. История Росссии с древнейшиx времен: в XV кн. – Кн. 3. – Т.Х. / М. С. Соловьев. – М., 1879. – С. 193.

15. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. / В. А. Смолій. – К., 1993. – С. 317-319.

16. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея XVII - XVIII століть: проблеми формування, еволюцій, реалізацій. / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Альтернатива, 1997.

17. Струкевич О.К. Орієнтації козацької еліти на політичну систему та суспільно-політичний устрій Української держави // Історія українського козацтва: Нариси: У 2-х т. / Ред.. В.А. Смолій. / О. К. Струкевич. – К.: Вид дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.1. – С.185

18. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми. / Я. Федорук. - Львів, 1993. – 63 с.

19. Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. / Б. Флоря. – 2001. – №3. – С. 92.

20. Флоря Б. Запорозьке козацтво. / Б. Флоря. -  К. – С. 100-101.

21. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи Української держави в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. \ Т. В. Чухліб. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. – С.360.

22. Чухліб Т. В. Міждержавні відносини у Європі на зламі середньовіччя і ранньомодерного часу: проблема сюзеренно-васальних стосунків.// Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.) – Вип. 2. / Т. В. Чухліб.  – К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. –  С.154.

23. Цибульський В. Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду Б. Хмельницького у зарубіжній історіографії // Український історичний журнал.   / В. Цибульський. – К.  – 1995. - №4. – С. 77 – 87.

24. Шевченко Ф. П. Дипломатична служба на Україні під час Визвольної війни 1648-1654рр. // Історичні джерела та їх використання. – Вип. 1. / Ф. П. Шевченко. – К., 1964. —С. 93-94;. Документи Богдана Хмельницького... – С. 84, 85.

25. Шевчук В. П.,  Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. / В. П. Шевчук. – К.: Либідь, 1999. – 380 с.

26. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Н. М. Яковенко. – К.: Генеза, 1997. – С.203-207.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49997. Нечеткая логика. Создание простейшей системы нечеткой логики 67 KB
  Создание простейшей системы нечеткой логики реализованной на языке высокого уровня. Задание Согласно заданным вариантам разработать программу на любом алгоритмическом языке способную: Различать степени изменения лингвистической переменной в трех степенях...
49998. МИКРОПРОГРАММИРОВАНИЕ КОМАНД СМ ЭВМ 92 KB
  Цель работы: Знакомство с принципами микропрограммной эмуляции ЭВМ с программным управлением, микропрограммирование машинных команд СМ ЭВМ. Вариант индивидуального задания: № 5 Найти наибольший общий делитель двух чисел по алгоритму Евклида.
49999. Трёхступенчатая токовая защита линий с односторонним питанием 540 KB
  Представить совмещенные друг с другом и со структурной схемой системы следующие графики: зависимости максимального и минимального токов коротких замыканий от удалённости места КЗ; все токовые уставки; зависимости времени срабатывания защиты от удаленности КЗ уставки по времени. Оценить эффективность отсечек – по зоне действия МТЗ – по коэффициенту чувствительности рассчитанной защиты. Исходные данные к контрольной работе № вариантата Параметры энергосистемы Параметры линий электропередачи и нагрузок W1 H1 W2 H2 W3 H3 Ec B xc Ом...
50000. Измерение параметров электромагнитного контура 758.5 KB
  Теоретические основы лабораторной работы В технике колебательные процессы выполняют либо определенные функциональные обязанности колесо маятник колебательный контур генератор колебаний и т. Такие периодические изменения зарядов напряжений и токов в контуре носят название электромагнитных колебаний. В некоторый момент времени полная энергия колебаний: где U и i – мгновенные значения разности потенциалов и тока. Полная энергия колебаний постепенно уменьшается так как электрическая энергия благодаря сопротивлению проводов R непрерывно...
50001. Визначення опору провідників за допомогою містка постійного струму 109 KB
  Одним з найпростіших і найточніших методів є метод визначення опору провідників за допомогою містка постійного струму Уітстона . Теорія містка постійного струму ґрунтується на правилах Кірхгофа 316а і 318 . Принципова схема містка Уітстона зображена на рис.
50002. Організація роботи дирекції «Ж» з метою удосконалення місцевої роботи 10.01 MB
  Проаналізувати графіки обробки поїздів з перереробкою та без переробки; визначити необхідну кількість бригад ПКО, ПТО для забезпечення роботи в парках приймання і відправлення; розробити графік обробки поїздів з використанням АРМ ПКО; розглянути метод можливого прогнозування простою місцевого вагона за допомогою теорії ймовірності;
50003. Аадминистративное право 508 KB
  Предлагаемый учебно-методический комплекс подготовлен для студентов очной формы обучения факультета непрерывного образования по подготовке специалистов для судебной системы в целях оказания им помощи при изучении обширного теоретического и нормативного материала, составляющего необходимый объем курса «Административное право».
50004. РАЗРАБОТКА ИНСТРУКЦИИ ПО ОХРАНЕ ТРУДА 58.5 KB
  Изучить Методические рекомендации по разработке государственных нормативных требований охраны труда. Составить инструкцию по охране труда при выполнении работ указанных преподавателем. Время выполнения работы 2 часа МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ по разработке государственных нормативных требований по охране труда извлечение Приложение к Постановлению Минтруда РФ №80 от 17 декабря 2002г.
50005. ИЗМЕРЕНИЕ ШУМА В ПРОИЗВОДСТВЕННОМ ПОМЕЩЕНИИ 124.5 KB
  Изучить порядок работы измерителя шума и вибрации ИШВ1 и методику определения общего уровня шума. Оборудование: Стенд для исследования уровня шума. Измеритель шума и вибрации ИШВ1.