9097

Держава і право Англії Новітнього періоду

Реферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Держава і право Англії Новітнього періоду. План Основні зміни в економіці, політичній системі та в державному устрої в першій половині ХХст. Криза Британської колоніальної імперії після першої та другої світових воєн. Основні джере...

Украинкский

2013-02-22

123 KB

134 чел.

Держава і право Англії Новітнього періоду.

План

  1.  Основні зміни в економіці, політичній системі та в державному устрої в першій половині ХХст.
  2.  Криза Британської колоніальної імперії після першої та другої світових воєн.
  3.  Основні джерела та риси права.

  1.  Основні зміни в економіці, політичній системі та державному устрої в першій половині ХХст.

     Перша світова війна принесла правлячим класам Великобританії політичний тріумф, нове  розширення   і   без   того величезної імперії. Англія належала до числа держав-переможниць, але її фінансово-економічні позиції були серйозно послаблені в ході війни. Промислове виробництво скоротилось на 20%. Англія втратила третину свого національного багатства. За роки війни розвинулись нові галузі промисловості, які випускали продукцію військового призначення. Виробництво ж в старих галузях значно скоротилось. Погіршилось матеріальне становище робітничого класу і, як наслідок цього, виросла його політична активність. За роки війни кількість членів профсоюзів збільшилась в два рази.

В післявоєнний період посилився процес капіталістичної монополізації. В 1916 р. виникло найбільше об`єднання монополістів – Федерація британської промисловості. До 1920 р. в неї входили фірми в яких працювала третина всіх робітників країни. Федерація мала капітал, який привищував капітал всіх англійських компаній до війни. Однією з головних цілей федерації було подальше підкорення уряду і державного апарату монополістичному капіталу.

В результаті першої світової війни Англія одержала нові колоніальні володіння. В старих колоніях збільшилось промислове виробництво, чисельно зріс пролетаріат, укріпила своє становище місцева буржуазія. Широкі народні маси Індії, Єгипту і  інших країн піднялись на боротьбу за свободу і національну незалежність.

Втрата промислової монополії, занепад старих галузей промисловості, зріст політичної активності робітничого класу – все це примушувало правлячі кола шукати нові шляхи економічного розвитку. Труднощі посилилися внаслідок світової економічної кризи 1929-1933 років і  ще більше загострилися після Другої світової війни.

Вихід було знайдено в поширенні державного втручання в економіку і сферу соціальних відносин з метою їх стабілізації. Свій вияв це знайшло як у проведеній лейбористами в повоєнні роки націоналізації вугільної промисловості, сталеливарної промисловості, транспорту, зв'язку і т.д., так і у створенні у націоналізованих галузях публічних корпорацій, що були підпорядковані загальному керівництву з боку відповідних міністерств. Поширення набули державно-монополістичні змішані органи, до керівництва яких входили і державні посадові особи, і представники крупних компаній. Відбувається втручання держави і в сферу соціальних відносин.

У XX столітті у Великобританії зберігалася двопартійна система. Дві провідні партії  консерваторів і лібералів — навперемінно приходили до влади. Однак розвиток державно-монополістичного капіталізму, поляризація соціальних сил внесли певні зміни в партійно-політичну систему Великобританії.

Консервативна партія (колишні торі) є партією великої монополістичної буржуазії і земельної аристократії. Вона відкрито виступала за підтримку реакційних режимів в Європі та Азії, за наступ на елементарні права робітничого класу, за придушення національно-визвольного руху, за збереження феодальних пережитків у державному ладі і праві Великобританії. Її лідери сприяли встановленню фашистського режиму в Італії і Німеччині. У XX столітті консервативна партія зберегла свою силу і авторитет.

Ліберальна партія (колишні вігі) — це партія торговельно-промислової буржуазії. Ліберальну партію підтримували дрібна буржуазія і якась частина робітничого класу. У XX столітті програма партії, де основною тезою була «свобода торгівлі», застаріла. Розпочинається її розклад. Певна частина рядових членів залишає ліберальну партію. У 1930 році все цс завершується розколом ліберальної партії.

Двопартійна система у зв'язку з цим була порушена, але збереглася. Місце ліберальної партії в цій системі зайняла партія лейбористів.

Створена в 1906 році лейбористська партія швидко набирала сили. Відразу після закінчення Першої світової війни лейбористи провели реорганізацію своєї партії. Готуючись до боротьби за владу, вони вносять зміни до партійної програми. Лейбористи заявляють про необхідність побудови нового суспільства, встановлення системи народовладдя. Основним методом досягнення цієї мети повинна була стати, як вважали вони, трансформація капіталістичного суспільства.    

Остаточне становлення нинішньої двопартійної системи в тому і вигляді, у якому вона діє у Великобританії сьогодні, відбулося лише після виборів 1945 року і визначної перемоги на них лейбористів.

Таким чином, у Великобританії зберігається двопартійна система, сутність якої полягає в пануванні на виборах двох основних партій — консерваторів і лейбористів.

На початку 20-х років в Англії почали виникати фашистські організації, серед яких виділялася створена 1923 року група британських фашистів. У 1930 році фашистські організації об'єднуються в єдиний союз. Лідером британських фашистів стає колишній член виконкому лейбористської партії Освальд Мослі.

Британські фашисти переймали «досвід» нацистів Німеччини, створювали власні штурмові загони. У червні 1934 року була зроблена спроба фашистського перевороту. Фашисти зчинили бійку з робітниками в залі Олімпія, організували мітинг у Гайд-парку, на якому були присутніми 2500 фашистів. Виступи робітників, антифашистські демонстрації, у яких брали участь більш ніж 150 тисяч чоловік, зірвали спробу фашистського перевороту.

Збереглися фашистські організації і після Другої світової війни. Сьогодні у Великобританії участь у політичному житті бере Національний фронт—угруповання фашистського напряму.

Великобританія у XX столітті залишається конституційною монархією, яка ґрунтується на принципі розподілу влади. Характерною рисою державного ладу є також відсутність писаної конституції у вигляді єдиного документу.

Великобританії, як і США, властива стабільність політичних інститутів і установ. Тому еволюція державного ладу відбувалась або шляхом помірних часткових реформ конституційного характеру, або шляхом модифікації давніх інститутів неписаної конституції (прецедентів, угод).

Парламент, як і раніше, складається з двох палат: палати общин і палати лордів.

Палата общин обирається на основі мажоритарної системи відносної більшості відповідно до Акту про парламент 1911 року терміном на п'ять років (раніше термін повноважень дорівнював семи рокам). Всього в палаті общин засідає 635 депутатів.

У XX столітті було проведено серію реформ виборчого права. Перша з них відбулася відразу після Першої світової війни. Акт про народне представництво 1918 року надавав виборчі права чоловікам, які досягли повноліття, тобто двадцяти одного року, і відповідали вимогам цензу осілості (шість місяців) або мали «приміщення для ділових занять» (ст. 1). Жінки мали право голосу, якщо вони були не молодші за тридцять років і мали нерухомість з річним прибутком не менш п'яти фунтів стерлінгів або перебували у шлюбі з особою, яка задовольняла останній умові (ст. 4). Отже, новий виборчий закон вводив загальне виборче право для чоловіків і часткове виборче право для жінок.

Акт про народне представництво 1928 року надав жінкам рівні з чоловіками виборчі права.

Наступний етап у демократизації виборчого права відбувся вже після Другої світової війни. Акт про народне представництво 1948 року вніс зміни в розподіл виборчих округів і скасував подвійний вотум. Віднині кожен громадянин мав лише один голос на виборах. І, нарешті, Актом про народне представництво 1969 року віковий ценз було знижено з двадцяти одного до вісімнадцяти років.

У XX столітті Великобританія зберігає такий архаїчний інститут, як палата лордів. Право засідати в палаті лордів, за даними 1978 року, мало 1143 пери королівства. Звичайно з'являється на засідання приблизно десята частина лордів. Але, коли потрібно «загальмувати» якийсь законопроект палати общин, приходять 300—400 перів і одностайно голосують «проти».

Намагання обмежити владу палати лордів призвело до появи в 1911 році Акту про парламент. Згідно з цим законом нефінансовий білль, якщо він приймався палатою общин «у трьох наступних сесіях» і кожен раз відхилявся палатою лордів, направлявся королю на затвердження. Виходило, що лорди відтепер мали можливість затримати прийняття нефінансових законопроектів лише на два роки. Однак через певний час довелося вводити нові обмеження палати лордів. У 1949 році Закон про зміну Акту про парламент 1911 року скоротив до одного року термін можливого вето палати лордів щодо нефінансових біллів. З 1958 року встановлюється переважна практика довічного возведення лордів. У 1967 році була зроблена спроба ще більше обмежити палату лордів, скоротивши до півроку термін можливого вето, але вона закінчилася безрезультатно. Однак палата лордів залишається необхідним елементом державного ладу. Середньовічні принципи формування палати лордів у сучасних умовах тільки посилювали її особливу роль, оскільки вона менш залежна від партійного впливу і політичної кон'юнктури.

Корона посідає своєрідне місце в політичній системі Великобританії.

Хоча формально зберігаються різноманітні королівські прерогативи (право вето, право розпуску парламенту, призначення прем'єра тощо), вважається, що реальної влади в британського монарха немає, що практично Великобританією управляє уряд, а точніше прем'єр-міністр, який контролює короля через партійний механізм і парламент.

Справді, в багатьох випадках король реалізує свої повноваження лише за вказівкою уряду (прем'єр-міністра) або за порадою своїх міністрів. Так, монарх — складова частина парламенту, але відвідувати його засідання він може за спеціальним запрошенням. Щорічно король відкриває сесію парламенту, виступаючи з тронною промовою на спеціальному засіданні палат. У цій промові викладається програма дій на наступний рік. Причому король лише зачитує текст, підготовлений прем'єр-міністром. Монарх має право розпустити палату общин з призначенням дати нових виборів, але робить він це тільки за вказівкою уряду. Ще одним важливим повноваженням монарха є право назначати прем'єр-міністра. Фактично прем'єром стає лідер партії, що перемогла на виборах до палати общин. Тому реально король лише оформляє волю партійної більшості в парламенті. Відповідно до білля про права 1689 року король править тільки у згоді з парламентом і через посередництво парламенту. Король підписує закони і має право вето, хоч не користується ним уже протягом двохсот дев'яноста років. Тому і стверджується, що влада британського монарха на практиці зводиться до «права давати поради, права підбадьорювати і права остерігати».

Однак такого роду висновок не відповідає дійсності. Англійський монарх має значно більшу владу, ніж здається на перший погляд. Найголовніше те, що він — глава держави, який одержує свою владу у спадок (королівський трон переходить до старшого сина, а якщо сина немає — до старшої дочки). Король є особою недоторканною, бо не може підлягати ні кримінальній, ні цивільній відповідальності. Монарх політично нейтральний, не може бути членом жодної партії, не підлягає політичній відповідальності.

Корона — символ єдності Британської імперії, символ стабільності «старої доброї Англії». Король має зовнішньополітичні повноваження, він є главою Британської співдружності націй і представлений у деяких її країнах генерал-губернаторами.

Король Великобританії є також головнокомандувачем збройних сил (юридично), призначає вищих воєначальників, присвоює військові звання і сам має військове звання (нинішня королева Єлизавета II має чин полковника). Право монарха жалувати титули пера теж не втратило свого значення. Щоправда, за звичаєм монарх ніколи не дарує цього титулу без поради своїх міністрів.

Повсякденний вплив монарха на діяльність уряду теж має неабияке значення. Король має доступ до всіх документів кабінету — до протоколів, звітів урядових комітетів. Монарха повинні повідомляти про всі значні рішення, він має право давати поради з приводу цих рішень і брати участь у їх обговоренні. Уряд видає свої акти від імені монарха. Всі важливі депеші міністерства закордонних справ до їх відправки повинні бути подані королю на ознайомлення.

Крім того, королева Єлизавета II головує в Таємній раді — дуже впливовому органі Великобританії. Один раз на тиждень вона вислуховує доповідь прем'єр міністра. Вона має, як вважають спеціалісти, найповнішу інформацію про становище в країні. Річ у тім, що влада британської корони має прихований характер, і в разі необхідності монархія може використати її.

Оцінюючи вплив англійської королеви Єлизавети II на соціально-політичне життя Великобританії, слід мати на увазі, що вона є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільним аркушем 7 мільйонів 285 тисяч доларів. Окрім того, до 1993 року вона не сплачувала жодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами у дванадцяти графствах. До цього слід додати палац у Сандрингемі, замок Балморал у Шотландії, біля сорока тисяч полотен великих світових майстрів живопису. Загалом її багатства оцінюються у 8 мільярдів 480 мільйонів доларів.

Британський уряд у XX століття остаточно перетворюється на центральну ланку британської політичної системи. Особливо помітним стає верховенство уряду в британському державному механізмі, його вирішальна роль у взаємовідносинах з палатою общин після Другої світової війни.

Структура уряду Великобританії досить складна. До нього входить передусім кабінет у складі приблизно двадцяти членів. Крім цього до складу уряду входять тридцять некабінетних міністрів.

До кабінету входять глави найбільш важливих міністерств і відомств, але існує ще «внутрішній кабінет» у складі чотирьох-п'яти членів.

Вирішальну роль серед членів уряду відігравав прем'єр-міністр. Він без консультації з кабінетом здійснював усі важливі призначення і переміщення всередині уряду, визначав план роботи кабінету і порядок денний, вирішував питання про скликання і розпуск палати общин, мав змогу приймати одноосібні рішення з основних питань внутрішньої і зовнішньої політики. Згортання колективних форм роботи уряду і привело до появи «внутрішнього кабінету» і системи комітетів кабінету, що працювали під керівництвом прем'єр-міністра. Через це так звана система правління кабінету перетворювалася на систему правління прем'єр-міністра.

Багато зробили для посилення виконавчої влади прем'єр-міністр Н. Чемберлен, У. Черчілль, який двічі був прем'єр-міністром і в період Другої світової війни одноосібно вирішував долю Великобританії. У наші часи прем'єрство М. Тетчер викликало подальшу централізацію державної влади, її концентрацію в руках прем'єр-міністра, встановлення «президентського» стилю керівництва, який отримав назву «тетчеризму».

Не менш важливе значення для зростання виконавчої влади мала практика надання уряду надзвичайних повноважень. Так, у 1920 році був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження, який давав уряду право видавати від імені «його величності» укази про надзвичайний стан. Указ видавався, якщо була «безпосередня загроза» постачанню і розподілу харчів, води, палива, освітлення, і передбачав можливість застосування будь-яких засобів для підтримання «нормального життя суспільства». Напередодні Другої світової війни парламент прийняв новий акт про надзвичайні повноваження, який давав виконавчій владі право на видання таких розпоряджень, які уряд вважав необхідними для громадської безпеки, захисту держави, підтримання громадського порядку. У 1940 році був прийнятий ще один Закон про надзвичайні повноваження, який, «зважаючи на розгортання військових дій», значно розширив права уряду, надані йому Актом 1939 року.

Проявом всемогутності Кабінету міністрів став розвиток делегованого законодавства. Надаючи урядові надзвичайні повноваження, парламент не тільки сприяв посиленню його виконавчої влади, але фактично передавав йому в певних розмірах владу законодавчу. Це було значним поштовхом у розвитку так званого «делегованого законодавства», коли уряд або окремі міністри отримували право видавати акти, що мали силу закону.

Делеговане законодавство швидко поширювалося у Великобританії, порушуючи принцип розподілу влади, яким так пишалися британські політики. Обсяг делегованого законодавства значно перевищував кількість парламентських актів. До того ж парламент дуже часто делегував уряду право видавати акти із таких питань, які раніше були прерогативою палати общин.

Розвиток делегованого законодавства намагаються пояснити тим, що парламент не може конкурувати з фахівцями, які є у складі уряду, при вирішенні складних питань, що суспільство потребує більш «оперативного» законодавства.

Отже, виходить, що парламент, зберігаючи свої виняткові права, делегував, тобто передавав виконавчим структурам якусь частину своїх прав, надаючи їм можливість видавати законодавчі акти з певних питань на якийсь строк. Однак практика свідчить, що це були не другорядні, а дуже важливі питання, і ця передача надавалася на досить тривалий термін.

Внаслідок змін у політичній системі Великобританії, що відбувалися протягом XX століття, основні принципи британського конституціоналізму, і передусім верховенства парламенту, поступово втратили свій реальний зміст. Такі ж зміни відбулися і з другим принципом британської конституції - парламентською відповідальністю уряду.

Парламент втрачає значення, яке він мав у минулому. Але це зовсім не означає, що палата общин британського парламенту перестала відігравати свою роль у політичному житті. Вона продовжує постійно використовувати таку важливу форму контролю за діяльністю уряду, як депутатський запит міністрам. Кожен урядовий законопроект повинен пройти три читання в палаті общин, під час яких він докладно аналізується в комісіях і комітетах палати. Тільки після схвалення в парламенті важливих заходів уряду, останній може розраховувати на успіх і проведення цих заходів у життя. Слід мати на увазі, що вотум недовіри може дуже легко знову стати дійовим інструментом тиску на уряд.

Зростання державного апарату було однією із закономірностей у розвитку державного ладу.

Протягом XX століття утворювалися нові міністерства і відомства, збільшувалася кількість чиновників цивільної служби. Якщо в 1914 році було 280 тисяч урядовців, у 1935 — 380 тисяч, то у 1950 році їх уже налічувалося 680 тисяч.

У побудові державного апарату панує сувора ієрархічність. Добирає кадри спеціальна комісія, що залежить від міністра у справах державної служби. Було введено (за винятком міністерства закордонних справ і колоній) екзаменаційну систему посідання службових посад. Вищі чиновницькі пости заміщалися за конкурсом.

Останнім часом у Великобританії, де в різноманітних сферах ретельно зберігаються традиції і стародавні звичаї, все частіше трапляється запозичення форм і методів державного управління в таких держав, як Сполучені Штати або ФРН. Отже, в державному апараті виникає дуже своєрідне сполучення архаїчних і найновіших елементів.

Збройні сили Великобританії до Першої світової війни створювалися на добровольчих засадах. У травні 1916 року був прийнятий Закон про обов'язкову військову повинність, але після завершення війни він був скасований. Проте напередодні Другої світової війни у 1939 році знову була введена загальна військова повинність. У 1947 році термін військової служби дорівнював дванадцяти місяцям, потім був підвищений до вісімнадцяти місяців, а за часів «холодної війни» зріс до двох років.

Поліція Великобританії складається з окремих місцевих формувань, які знаходяться у віданні місцевих виборних органів. Так, спеціальний постійний комітет графства призначає головного констебля графства, який вже сам добирає необхідний контингент поліції і керує ним. У містах діє власна поліція, начальника якої призначає міська рада. Особливі повноваження були надані поліції Північної Ірландії, де досі триває збройний конфлікт між двома релігійними общинами.

Поступово посилюється централізація управління поліцією. Відповідно до Закону про поліцію 1964 року фактичне керівництво поліцейськими силами належить міністру внутрішніх справ, який мав право проводити злиття поліцейських формувань, визначати розмір субсидій місцевим виборним органам на утримання поліції і т. ін.

Паралельно зростали повноваження самих поліцейських служб. Так, Закон про смуту 1934 року і Закон про правопорядок 1936 року значно розширили повноваження поліції, надали їй право робити обшуки, застосовувати в необхідних випадках силу і т. д. Акти 1974, 1975, 1979 років про запобігання тероризму, а також Закон про поліцію 1986 року надали поліції майже необмежене право свавільних арештів «підозрілих осіб».

Особливо посилювалася роль поліції в періоди, коли діяли Акти про надзвичайні повноваження.

Судова система Великобританії у XX столітті не зазнала суттєвих змін. Лише у 1971 і 1981 роках була проведена реформа Верховного суду Великобританії. Він був поділений на три палати: Високий суд, який розглядав, як правило, цивільні справи; суд Корони, що спеціалізувався на кримінальних справах; і Апеляційний суд. Вищою судовою інстанцією, як і раніше, залишається палата лордів.

  1.  Криза Британської колоніальної імперії після першої та другої світових воєн.

На   початку   ХХ ст.   Великобританія     перетворилась      на     величезну

колоніальну державу світу. До 1914 р. на її частку припадало 57% колоніальних територій і 71% залежного населення.

Після першої світової війни Британська імперія значно розширила свою територію за рахунок німецьких колоній і турецьких володінь. В Африці Великобританія захопила німецькі колонії: Того, Камерун, Тангань-їку, Південно-Західну Африку. До Британії відійшла також німецька частина Нової Гвінеї, архіпелаг Бісмарка. Від Турції були відторгнуті Месопотамія (Ірак), Палестина і територія за рікою Йордан.

Усі володіння Великобританії поділялись на “білі”, або “переселенські”, де більшість населення становили європейські поселенці, і “кольорові” з туземним населенням. У перших середній клас, що зміцнювався, виявляв невдоволення засиллям економічно могутнішої буржуазії метрополії, тому там виникали всілякі сепаратистські рухи. Боячись втратити ці колонії, англійські правлячі кола відносили деякі з них до рангу самоврядних. Однак вони перебували під цілковитим контролем англійського уряду. Актом про колоніальні закони 1865 р. (ст.2) встановлювалось, що жоден закон, який було видано парламентом колоніального володіння, не може суперечити статуту англійського парламенту.

Головою самоврядної колонії був губернатор. У ст.48 Правил і постанов про права губернатора встановлювалось, що в “кожній колонії губернатор має право давати або не давати згоду на закон, проведений іншими частинами або членами законодавчої установи, а поки цієї згоди немає, жоден з цих законів не може бути чинним або обов`язковим”.

Згодом деякі самоврядні колонії було перетворено на домініони. Першою такого статусу набула Канада. В 1867 р. відповідно до акта про британську Північну Америку було даровано конституцію створеній Канадській федерації. В 1900 р. такі самі права дістати об`єднані самоврядні колонії Австралії (Австралійський союз), у 1907 р. – Нова Зеландія, в 1909 р. – Південно-Африканський Союз. Останній утворився з бурських республік – Трансваалю та Оранжевої – і британських колоній Південної Африки (Наталя і Капленда). В 1911 р. домініоном став Ньюфаундленд.

Названі британські володіння могли мати власні збройні сили, герб, прапор, громадянство, встановлювати митні збори.

Главою домініону був монарх, якого в домініоні представляв генерал-губернатор. Місцевий парламент утворював уряд.

Великобританія як і раніше, була величезною колоніальною державою. Під її владою перебувало близько 500 млн. чоловік. Територія метрополії була меншою за територію колоній в 140 разів.

Під час першої світової війни домініони Британської імперії були важливою опорою Англії, являючись постачальниками сировини і людських резервів. За цей час значно зросла економіка домініонів, зміцнилась національна буржуазія, яка стала все рішучіше домагатися надання домініонам більшої самостійності.

В 1917 р.  на   черговій   імперській   конференції   за   домініонами  був

визнаний статус автономних держав Британської імперії.

В післявоєнний період домініони ще більше розширили рамки своєї автономії. Досить часто вони вели фактично самостійну від метрополії політику, хоч взаємні економічні і фінансові зв`язки змушували і буржуазію домініонів, і англійську буржуазію до компромісів з метою збереження форм імперських відносин, що склалися раніше.

Найбільш розвинутим із британських домініонів була Канада. Після закінчення війни тут розгорнувся сильний робітничий і фермерський рух. В результаті війни економічні позиції канадської буржуазії помітно укріпились. Одночасно посилились зв`язки канадських монополій з монополіями Сполучених Штатів. Ці обставини відобразились в імперський політиці канадського уряду. Беручи участь в роботі Парижської мирної конференції, делегація Канади добилась для домініонів права самостійно підписувати мирні договори, мати окреме від Англії представництво в Лізі націй.

В 1923 р. на черговій імперській конференції Англія була змушена признати за домініанами право самостійно заключати договори з іноземними державами, а також визначати в кожному окремому випадку свою участь чи неучасть в міжнародних договорах, заключених Англією.

Після першої світової війни загострилась боротьба ірландського народу за звільнення. В результаті цієї боротьби 6 грудня 1921 року був заключений англо-ірландський договір. Він передбачав створення домініона Британської імперії під назвою “Ірландська вільна держава”. Шість північно-східних графств (Ольтер), які складали найбільш розвинуту в промисловому відношенні частину Ірландії, відривались від неї і залишались в межах Великобританії. Англійський уряд зберігав в новому домініоні свої військові і військово-морські бази. Ірландські селяни повинні були як і раніше вносити в англійську казну викупні платежі за землю.

Таким чином, революційна національно-визвольна війна ірландського народу хоч і змусила Англію піти на створення Ірландської вільної держави, повністю не досягла своєї мети. Ірландія була розділена, ірландська держава залишилась в межах Британської імперії, і англійська буржуазія в значній мірі зберегла в ній свої економічні позиції. Після першої світової війни незалежність здобув Афганістан (1921 рік). У 1922 р. формально був визнаний суверенітет Єгипту, а у 1930 р. – Іраку.

В 30-ті роки загострюються протиріччя між метрополією і домініанами, набуває все більшої сили національно-визвольний рух в колоніальних і залежних країнах. Намагаючись зберегти імперію, англійський уряд змушений був піти на нові поступки залежним країнам.

     На загальноімперських конференціях домініонів у 1926 р. і 1930 р. була розроблена “конституція” Британської імперії. Цей акт дістав назву Вестмінстерського статуту і  набрав чинності 11 грудня 1931 року.

Згідно з цим статутом король офіційно проголошувався главою Британської співдружності націй, до якої входили Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ірландська вільна держава, Ньюфаундленд. Акт скасовував право уряду Великобританії втручатись у внутрішні справи домініонів. Акт про колоніальні закони 1865 р. вже не поширювався на домініони. В статуті записано, що Великобританія і домініони є автономними державними одиницями Британської імперії, рівними за статусом, але ні в якому разі не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні у їхніх внутрішніх та іноземних справах, хоч і мають загальне підданство короні, вільно об`єднані як члени Британської співдружності націй.

Англійський парламент вже не міг видавати закони для домініонів інакше, як на їх прохання або за їх згодою. Акти, прийняті парламентами домініонів, не могли бути скасованими, навіть якщо суперечили англійським законам.

Генерал-губернатор домініону призначався королем за рекомендацією прем`єр міністра домініону і вважався лише представником корони. Крім генерал-губернаторів, у домініони були направлені посли Великобританії, що звалися “високими комісарами”. Їхня роль формально зводилася до дипломатичного представництва. Зі свого боку, домініони діставали право призначати таких самих представників (послів) до метрополії. Вестміністерський статут розширив державну самостійність домініонів. Щодо колоній, протекторатів та підмандатних територій, то їхнє становище не змінилося. Для вирішення найважливіших державних питань щороку скликались імперські конференції прем`єр  міністрів країн Британської співдружності націй.

У 1937 році ірландський уряд відмовився від статусу домініону. Парламент Ірландії приймає Конституцію і проголошує утворення незалежної держави Ейре. У 1949 році Ірландія виходить з Британської співдружності націй.

Після другої світової війни в результаті активізації національно-визвольного руху статус домініону одержали ще деякі англійські колонії. З найбільшими труднощами англійцям довелося зіткнутися в Індії. Рух за незалежність паралізував дії англо-індійської адміністрації, і в березні 1946 р. уряд Англії визнав право Індії на незалежність але при цьому для збереження свого панування Індія була поділена по релігійному признаку на дві держави, які залишились у складі Британської імперії як домініони. Таким чином Індійський Союз і Пакистан перестали бути колоніями і  одержали, хоч і обмежену, державну незалежність. Незалежність і статус домініону одержав також і Цейлон.

Подальша боротьба індійського народу призвела до оголошення Індії демократичною незалежною республікою 26 січня 1950 р.

Серед англійських колоній в Африці першою дістала незалежність Гана (1952 р.), у 1961 р. – Танганьїка, 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, 1964 р. – Замбія. У 1956 році незалежною республікою був проголошений Судан. В цьому ж році став незалежним також Ірак.

У січні 1948 р. була утворена незалежна республіка Бірманський союз, яка відразу вийшла зі складу Британської співдружності.

Революція 23 липня 1952 року під керівництвом патріотичної організації “Вільні офіцери” на чолі з Г.А.Насером покінчила з британським пануванням у Єгипті. У червні 1953 р. Єгипет був проголошений республікою.

У 1972 році остаточно була ліквідована залежність від Англії Цейлону, який перетворився на Республіку Шрі-Ланка.

Колоніальна імперія, яку століттями вибудовувала Британія, була остаточно зруйнована. Навіть такий далекоглядний політик, як У.Черчілль не  міг зрозуміти, що відбувається з колоніальною імперією. Коли британський уряд приймав рішення про надання незалежності Індії та Пакистану, він розлючено виступав проти такого рішення, називаючи його “торпедуванням” Британської імперії. Але врятувати її було вже неможливо.

3. Основні джерела та риси права.

Через особливості формування англійського права його джерела були чисельними. У період між першою і другою світовими війнами правова  система не зазнала істотних змін. Було скасовано лише найбільш архаїчні норми   феодального права, які обмежували діяльність підприємців.

 Статутне право поступово витісняло загальне, але за останнім визнавалась презумпція його юридичної повноти. Якщо правовідносини не регулювались законом або іншими нормативними актами, судді застосовували норми прецендентного права. У 1965 році парламентським актом  було створено комісії для “кодифікації правових норм, ліквідації віджилих і непридатних норм права, його спрощення й удосконалення”. Суддям палати лордів та іншим суддям було дозволено відходити у певних випадках від попередніх рішень.

Протягом ХХ ст. в Англії спостерігається посилення нормотворчої ролі держави. Особливо це стосується цивільно-правових відносин.

У 1925 р. було видано ряд законів, які давали сучасне визначення інституту власності, особливо на землю. Багато попередніх законів про земельну власність було скасовано, в тому числі систему майорату. В 1929 р. окремим статутом визначено правове становище компаній, тоді як раніше їхня діяльність регулювалась переважно загальним правом.

У 1949 р. було прийнято закон, у відповідності з яким держава набула права користуватися винаходом і навіть, якщо буде вважати необхідним, може продати його іншій країні.

Відповідно до актів “Про монополії і обмежувальну практику” (1948 р.), “Про ціни і перепродаж” (1964 р.), суд повинен змушувати компанії розривати договори, які спрямовані на встановлення монопольних цін, і підтримувати систему мінімальних цін, якщо вона не суперечить “публічному інтересові”.

У ХХ ст. змінився погляд і на принцип непорушності договору. Вже під час Першої світової війни стала очевидною неможливість виконання деяких договорів, і передусім договорів поставки. І в повоєнні роки судам досить часто доводилося звільняти боржників від виконання договорів у тих випадках, коли в умовах надзвичайних обставин боржники зустрічалися з непередбаченими господарськими ускладненнями у вигляді інфляції, відсутності робочої сили  і т. ін.

Зважаючи на це в праві був створений прецедент: при зміні економічних умов, настільки несподіваній, що ніхто не міг би її передбачити, суддям дозволялося відступати від принципу «незмінності» договору.

Після Першої світової війни були розширені майнові права заміжньої жінки. Законом від 1926 р. було дозволено усиновлення позашлюбних дітей наступним шлюбом батьків. Такі діти успадковують майно нарівні з іншими дітьми, але не можуть успадковувати титул батьків.

У 1936 р. закон установив громадянську дієздатність жінки, замовчуючи, однак, про рівність жінок з чоловіками в оплаті праці. Правове становище жінки майже не змінилось. Якщо вона не мала власного джерела доходів, то не могла претендувати на майно, нажите спільно з чоловіком. В 1923 р. було визнано право жінки на розлучення у випадку зради чоловіка. Рівні підстави для розірвання шлюбу подружжя було введено лише в 1937 році. Закон 1965 р. систематизував підстави розірвання шлюбу: подружня невірність, невиліковна хвороба, жорстоке поводження та ін. У разі подружньої невірності коханець жінки міг бути притягнений до відповідальності як співвідповідач і зобов`язаний сплатити “збитки”. Заява про розлучення могла бути подана не раніше ніж через три роки після одруження.

Законами 1964 р. і   1965 р. встановлювалось, що майно і грошові заощадження подружжя належать їм порівну, якщо інше не передбачено шлюбним договором. Матеріальні збитки, спричинені одним із подружжя іншому, мають бути відшкодовані у повному обсязі.

У галузі соціального законодавства перший лейбористський уряд у 1924 р. ввів кілька положень, які поліпшили соціальне страхування, було підвищено розміри допомоги у зв`язку з безробіттям, знижено акцизи на чай, цукор. Шахтарі дибились семигодинного робочого дня.

Офіційного визнання дістав колективний договір, але конфлікти по ньому вирішувались відповідно до загального права. Будь-який трудовий конфлікт, що загрожував перерости в страйк, міністр праці міг передати на розгляд суду.

У 1946 р. лейбористський уряд провів через парламент закони про соціальне страхування і промисловий травматизм. Однак допомога по страхуванню охоплювала невелике коло осіб, потрібна була перевірка їхніх потреб. До того ж виплати здійснювались за рахунок відрахувань від заробітної плати самих робітників. Частка державних коштів у них становила 12%.

Кримінальне право Англії все ще залишається архаїчним, не кодифікованим. Однак і тут відбувалися певні зміни: у 1967 році Законом про кримінальне право був скасований розподіл злочинів на фелонію і місдимінор, зросла кількість парламентських актів, присвячених кримінальному праву. Посилились репресії за злочини проти держави. У 1920 р., для якого характерним було піднесення робітничого руху, прийнято закон про повноваження уряду за надзвичайних обставин. Під його дію підпали особи або групи осіб, які загрожують “постачанню продовольства, води, палива і освітлення або можуть порушити роботу транспорту, позбавити суспільство або значну його частину предметів першої необхідності”.

Акт про поліцію 1919 р. визначав карати як злочинців тих, хто підмовляв представників поліції не виконувати накази своїх начальників. Закон про смуту 1934 р. передбачав кримінальне покарання за будь-які форми революційної агітації серед моряків. Можливість застосовувати кримінальні покарання надавали уряду Акти про надзвичайні повноваження 1939 і  1940 років. Виданий у 1940 році акт про зраду передбачав смертну кару для тих, хто допомогає ворогу. Дуже широкі формулюння цього закону надавали владі можливість застосовувати його проти прогресивних сил.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49107. Ревизия (аудит) расчетов с депонентами, по претензиям, по возмещению материального ущерба, с разными дебиторами и кредиторами 103.25 KB
  Дебиторская задолженность - сумма долгов, причитающихся объединению, предприятию, организации, учреждению от юридических или физических лиц в итоге хозяйственных взаимоотношений с ними. Кредиторская задолженность - денежные средства предприятия, организации или учреждения, подлежащие уплате соответствующим юридическим или физическим лицам.
49108. Дослідження соціалізації дітей дошкільного віку 361.5 KB
  Пошук основних особистісних та середовищних детермінант, що визначають ті проблеми, з якими стикаються діти дошкільного віку, а також основні підходи щодо процесу соціалізації та адаптації, є актуальним завданням в сучасних умовах трансформації освіти України.
49109. Архитектура и системы команд микропроцессора К580. Достоинства и недостатки ассемблера 119.5 KB
  Недостатки ассемблера ВВЕДЕНИЕ Достоинства ассемблера Обеспечение максимального использования специфических возможностей конкретной платформы что позволяет создавать более эффективные программы с меньшими затратами ресурсов. АНАЛИЗ ЗАДАЧИ И РАЗРАБОТКА АЛГОРИТМА В результате выполнения программы мы должны получить в регистре В значение равное 0. РАЗРАБОТКА СТРУКТУРЫ ПРОГРАММЫ Для реализации поставленной задачи нужно запомнить входные данные В программе осуществляется последовательное увеличение содержимого ячейки 6000h на 1 путем...
49110. Загрузить в ячейку памяти с адресом 6000h число 100 и уменьшать его на единицу, пока результат не станет равен нулю 146.5 KB
  Именно языки программирования высокого уровня и их наследники в основном используются в настоящее время в индустрии информационных технологий. Однако, языки ассемблера сохраняют свою нишу, обуславливаемую их уникальными преимуществами в части эффективности и возможности полного использования специфических средств конкретной платформы.
49111. Вычесть содержимое ячейки памяти с адресом 6001H из содержимого ячейки памяти с адресом 6000Н. Занести результат в ячейку памяти с адресом 6002H, если результат положительный, иначе — в ячейку 6003Н 433 KB
  Директивы ассемблера позволяют включать в программу блоки данных (описанные явно или считанные из файла); повторить определённый фрагмент указанное число раз; компилировать фрагмент по условию; задавать адрес исполнения фрагмента, менять значения меток в процессе компиляции; использовать макроопределения с параметрами и др.
49113. Диэлектрическая линзовая антенна 1.83 MB
  Расчёт параметров линзы. Линзовые антенны представляют собой совокупность электромагнитной линзы и облучателя. В основе проектирования линзовых антенн лежит использование оптических свойств электромагнитных волн которые проявляются при размерах и радиусах кривизны поверхности линзы много больших длины волны. Сейчас зачастую используются металлодиэлектрические линзы которые обладают лучшими массогабаритными показателями но при этом коэффициент преломления таких линз оказывается сильно зависящим...
49114. Диэлектрическая линзовая антенна 590 KB
  Краткие теоретические сведения Расчет параметров линзы Расчёт облучателя Расчет диаграммы направленности антенны Конструкция антенны Заключение Список используемой литературы Задание Краткие теоретические сведения Линзовая антенна состоит из электромагнитной линзы и облучателя. Назначение линзы трансформировать фронт волны создаваемый облучателем в плоский и сформировать требуемую диаграмму направленности ДН. Принцип работы линзовых антенн основан на...
49115. Волноводно-щелевая антенна (ВЩА) 315.5 KB
  Волноводно-щелевые линейные антенны обеспечивают сужение диаграммы направленности ДН в плоскости проходящей через ось волновода. Волноводно-щелевые антенны имеют следующие достоинства: отсутствие выступающих частей позволяет совместить их излучающую поверхность с внешней поверхностью корпуса летательного аппарата при этом не вносится дополнительное аэродинамическое сопротивление бортовая антенна; возможность реализации оптимальных ДН так как законы распределения поля в раскрыве различны изза изменения связи излучателей с...