90979

Розроблення робочої гіпотези та організація підбору матеріалу

Лекция

Логика и философия

Процес пізнання включає в себе накопичення фактів. Без систематизації та узагальнення, без логічного осмислювання фактів не може існувати ніяка наука. Хоча факти потрібні вченому, як повітря, але окремо взяті вони ще не наука

Украинкский

2015-07-12

84.14 KB

2 чел.

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра соціальної допомоги, загальної та медичної психології

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА ЛЕКЦІЇ

 

Навчальна дисципліна  «ОСНОВИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ»

МОДУЛЬ №1 «Основи наукових досліджень»

Змістовий модуль 2. «Етапи і процедура проведення наукового дослідження »

Лекція № 6 «Розроблення робочої гіпотези та організація підбору матеріалу»

Курс: 1 Факультет: 4-й медичний

Лекцію обговорено на методичній нараді кафедри «_______20____р.

Протокол № ____.

Зав. кафедри___________К.В.Аймедов

Одеса – 2014р.

Лекція № 6 «Розроблення робочої гіпотези та організація підбору матеріалу»

1. Актуальність теми. Обґрунтування теми.

Процес пізнання включає в себе накопичення фактів. Без систематизації та узагальнення, без логічного осмислювання фактів не може існувати ніяка наука. Хоча факти потрібні вченому, як повітря, але окремо взяті вони ще не наука. Факти стають складовою частиною наукових знань, якщо вони виступають у систематизованому узагальненому вигляді.Будь-яке наукове вивчення, від творчого задуму до закінченої наукової праці, здійснюється індивідуально. Спираючись на загальні та часткові методи дослідження, вчений отримує відповідь на те, з чого потрібно розпочинати дослідження, як узагальнити факти і яким шляхом іти до висновків. При цьому закономірним є дотримання таких рекомендацій.

2. Цілі лекції:

- навчальні:

ознайомитистудентів із суттю гіпотези; гіпотезою як наукове припущення; гіпотезою як формою розвитку знань; процесом розвитку гіпотези: висування; формулювання; доведення; отримання результатів доведення гіпотези;розробкою робочої гіпотези.

- виховні:

розвинути професійно значущої структури особистості; виховати у студентів сучасного професійного мислення; засвоєння студентами навичок проведення самостійної наукової діяльності.

 

3. План та організаційна структура лекції

з/п

Основні етапи лекції та їх зміст

Цілі у ступенях абстракції

Тип лекції. Обладнання лекції

Роз-

поділ часу

1

2

3

4

5

І.

1.

2.

ІІ.

3.

Підготовчий етап:

Визначення навчальної мети.

Забезпечення позитивної мотивації.

Основний етап:

Викладення лекційного матеріалу за планом:

1.Суть гіпотези. Гіпотеза як наукове припущення.

2. Гіпотеза як форма розвитку знань.

3.Процес розвитку гіпотези: висування; формулювання; доведення; отримання результатів доведення гіпотези.

Налаштувати

студентів на сприйняття лекції та усвідомлене засвоєння теми.

Ознайомитись з

поняттям творчісті як основою наукової діяльності; психологією наукової роботи;

самоорганізацією в науковій роботі.

У відповідності з виданням: «Методичні рекомендації щодо планування, підготовки та

аналізу лекції».

5%

85 – 90%

ІІІ.

4.

5.

6.

7.

Заключний етап:

Резюме лекції. Загальні висновки.

Відповідь лектора на можливі запитання.

Завдання для самопідготовки.

Список літератури, питання, завдання.

Обґрунтувати необхідність дисципліни «Основи наукових досліджень» для формування професійних якостей в сучасних умовах.

Список літератури, питання, завдання.

5%

4. Зміст лекційного матеріалу:

- структурно-логічна схема змісту теми:

  1.  Перевірка рівня підготовки до заняття.

   2.  Обговорення:Розроблення робочої гіпотези та організація підбору матеріалу.

   3.  Самостійна робота з тестовими завданнями.

4. Висновки заняття.

- текст лекції:

1. Суть гіпотези. Гіпотеза як наукове припущення.

Сучасний світ є надзвичайно складним і безмежно різноманітним, тому людина у своїй пізнавально-перетворюючій діяльності далеко не завжди може дати миттєву достовірну відповідь на якусь проблему чи питання, що виникають.Первісна відповідь на них, як правило, буває у формі більш-менш обґрунтованого припущення. Але згодом нам доводиться аналізувати й систематизувати вже не одне, а кілька припущень, які б змогли пояснити як внутрішню сутність досліджуваного явища, так і його зв'язки з іншими предметами чи явищами. Однак при цьому висування різних припущень не має стихійного, спонтанного характеру. Усяке спостереження і всякий експеримент повинні здійснюватися за деяким планом, за певною ідеальною моделлю. Тільки такий заздалегідь спланований, змодельований задум може принести ефективний результат у науковому дослідженні, дати відповідь на поставлене запитання чи проблему.Думка про передбачувану причину даного явища і є гіпотезою (грецьк. Hypothesis – підстава, припущення).

Термін “гіпотеза” на повсякденному рівні знання має дуже багатогранне значення. У повсякденній мові слово гіпотеза вживається насамперед як будь-яке припущення, будь-який здогад, будь-який домисел тощо. І дійсно, що б ми не прагнули пізнавати, ми завжди висуваємо якесь припущення, а вже потім його обґрунтовуємо і перевіряємо.

Візьмемо такий розхожий приклад, як впізнавання невідомої донині якої-небудь речі чи явища. У цьому найпростішому пізнавальному акті неодмінно включається структурним елементом здогад, припущення. Останні найчастіше бувають у формі аналогії. Спочатку ми прагнемо "одягти" незнане в “одяг” вже знаного, відомого, і тільки через деякий час, підключивши фактичний, реальний матеріал для аналізу "незнайомця", ми отримуємо можливість встановити його істинну суть. Але таке абсолютне впізнання буває далеко не завжди. Наприклад, для аборигенів деяких племен Африки новітня комп'ютерна система спочатку буде впізнана як зручні підставки для збирання врожаю бананів. На такому рівні впізнавання ці комп'ютери так і залишаться в їхній пам'яті й практичному використанні.Для значної частини українців старшого покоління ці ж комп'ютери будуть упізнані на рівні складних приладів і не впізнані за їхньою сутністю, і тільки частина сучасної молоді буде здатна впізнати комп'ютери за формою, призначенням, змістом і функціональністю. Як бачимо, впізнавання (припущення) одного й того самого предмета чи явища відбувається по-різному і на це є свої причини.Таке широке і досить спрощене вживання терміну “гіпотеза” є скоріше предметом психологічного дослідження.Логіку цікавлять у гіпотезі насамперед ті специфічні риси, які й виділяють її в особливу форму мислення. Здогад не обмежений нічим, має довільний характер і не підкоряється якимось строгим правилам, принципам, формулам і т.ін.Тому логіка досліджує гіпотезу в більш вузькому спектрі, а не як здогад взагалі. А якщо гіпотеза є формою мислення, що пізнає об’єктивну реальність, то, природно, вона повинна задовольняти низку необхідних вимог, принципів, а також мати певну свою структуру.

Під гіпотезою в науковому розумінні цього терміну мають на увазі, по-перше, припущення про деякий факт, що з якихось причин поки недоступний для розуміння, але який порівняно легко, без спеціальних досліджень, може бути збагненним; по-друге, гіпотезою називають також особливий прийом висування припущення і його доведення у процесі наукового дослідження.Формулювання гіпотези завжди пов'язується з конкретним об'єктом, про який складається наукове припущення. Гіпотеза полягає у тому, що в навколишніх предметах чи явищах їхня сутність нам безпосередньо не дається, ми бачимо тільки наявні їх прояви. Звичайно, якби сутність збігалася з тим, що ми виявляємо в явищах, то не було б і необхідності в гіпотезах.У таких уявлюваних ситуаціях доводилося б констатувати побачене, почуте тощо, і на цьому б закінчувався процес пізнання. Але в дійсності це тільки фантазія. У реальності все виявляється зовсім по-іншому. Ми зустрічаємося із зовнішніми ознаками предметів, що нам з'являються, внутрішня ж їх сутність приховується від безпосереднього споглядання та усвідомлення.Саме останній випадок і лежить в основі наукових припущень про внутрішню сутність предметів та їхніх відношень з іншими об'єктами. Ось такі припущення ми і будемо називати гіпотезою.

Гіпотеза являє собою форму логічного мислення, що ґрунтується на новому знанні вірогідного характеру, яке розкриває причину, що викликає визначені наслідки, однак таке припущення в той же час не можна вважати твердо встановленим.Таким чином, гіпотеза спрямована на розкриття причинно-наслідкових зв'язків і відношень досліджуваних явищ об'єктивної дійсності. Від істинного знання вона відрізняється не предметом дослідження, а тільки рівнем обґрунтованості знання, що міститься в ній. Гіпотеза – це своєрідна за формою предтеча наукової теорії, це ідея, що систематизує за заздалегідь визначеними принципами знання, що накопичилися, і пропонує нестандартні рішення виникаючих проблем у різних галузях знання. Формуванню уявлення про сутність гіпотези може допомогти.Треба підкреслити, що гіпотеза виступає формою розвитку наукового знання не тому, що вона є судженням-припущенням. Саме по собі взяте окремо припущення не розвиває знання про предмет дослідження. Наукове припущення виконує свою функцію тільки тоді, коли воно поставлене у зв'язок з вірогідно встановленим попереднім знанням і тими висновками, що випливають з нього. Отже вірогідність знання в гіпотезі складає основу, базу, її фундамент. Евристична цінність гіпотези саме і полягає в тому, що в ній гармонійно поєднуються раніше відоме знання і досвід з новознайденим.За своєю формою і навіть за окремими сутнісними аспектами гіпотеза нагадує нам проблематичне судження, тобто судження, істинність чи хибність якого ще не доведена. Але ці судження входять до структури гіпотези складовими елементами і підлеглі загальній концептуальній гіпотетичній ідеї. Гіпотеза підкоряє усі види суджень як логічний інструментарій для обґрунтування її центральної стратегічної мети.

Іноді думка може здобувати форму припущення, не будучи ним за своєю сутністю. Досить згадати доведення від супротивного. Щоб довести істинність судження А, припускають істинним судження не-А. З цього припущення виводять наслідки, хибність яких очевидна. Від хибності наслідків з не-А доходять висновку про хибність самого не-А, а від хибності не-А переходять на підставі закону виключеного третього до встановлення істинності судження А. Наприклад, при доведенні теореми, що дві паралельні прямі лінії в геометрії Евкліда не перетинаються, робиться припущення: припустимо, що вони перетинаються. Це припущення приводить до хибних наслідків, а значить воно саме хибне, отже істинним є суперечне йому твердження: паралельні прямі не перетинаються.Чи можемо ми вважати таке припущення гіпотезою? Звичайно ж ні, Чому? Тому, що дане припущення не є ідеєю, яка б змогла звести знання в систему й одержати нові наукові результати. Це припущення має явно обмежений характер і зводиться лише до прийому в доведенні. Адже ми свідомо, доцільно взяли хибне судження і приписали йому статус істинності. У гіпотезі передбачається саме те, що дійсно точно не встановлено. Так, судження про те, що на Венері може бути життя – це тільки припущення, тому що на сьогоднішній день вірогідно встановити істинність цього положення неможливо.Є ще один вид припущення, що своєю формою нагадує гіпотезу – це допущення. На відмінність від першого припущення, що виступає як прийом в доведенні, допущення – це спосіб утворення абстракції. Допущення в науці виконує функцію не доведення, а дослідження предмета, утворення спрощеної абстракції. Іншими словами, вчений припускає досліджуваний предмет у спрощеному, чистому вигляді. Наприклад, кібернетики розглядали людський мозок (у 60-ті роки минулого сторіччя) як певний перетворювач інформації, і подумки конструювали модель цього процесу. Мозок у цих моделях розглядався чисто в інформаційному аспекті. Однак ці допущення робилися не для того, щоб їх довести, а виділялися в чистий предмет вивчення, не деформований випадковостями. Отже ціль допущення полягає в тому, щоб досліджуваний предмет звільнити від різних випадковостей і полегшити його сутнісне розуміння.У гіпотезі припущення виступає в ролі своєрідного фокуса, що концентрує в собі досягнення сучасної науки і техніки й спрямовує увагу дослідника на виявлення новітніх фактів і закономірностей в осягненні об'єктивного світу, на можливість їх використання у практично-перетворювальній діяльності.У науці існує такий вид припущення, відповідно до якого мислиться існуючим щось ідеальне. Воно в даних умовах є недосяжним, але для повного розуміння досліджуваного предмета вважається необхідним. Це можна проілюструвати на прикладі абсолютного нуля, введеного у фізику В. Томсоном. Треба сказати, що абсолютний нуль – це не порожнє поняття; воно має об'єктивний зміст, який дозволяє раціонально й ефективно проникати в сутність теплових явищ. У системі з іншими поняттями воно відбиває реальні процеси зміни стану речовини в зв'язку зі зниженням її температури, особливо в зоні так званих наднизьких температур.Зазначений вид припущення відрізняється від двох раніше нами проаналізованих. Якщо перший з них виступав у ролі своєрідного прийому в доведенні, а другий був способом дослідження, то останній вивчає безпосередньо висунуте припущення, і на цій основі створює струнку систему знань, тобто теорію. Такий вид припущення є найбільш близьким за своїм змістом до припущення в гіпотезі, але істотно відрізняється від нього за своїми функціями. Так, якщо ми вводимо поняття абсолютного нуля або робимо припущення про ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло і т.ін., то ми не ставимо перед собою самоціль – досягти саме цього стану. Ми просто з'ясовуємо роль і значення цього припущення для більш глибокого, всебічного пізнання фізичних законів. На цьому функція такого припущення і закінчується.

Зовсім інший зміст і функціональне призначення має припущення в гіпотезі. Воно полягає в тому, щоб довести реальне існування передбачуваного явища. Наприклад, наука прагне довести істинність припущення про існування життя на Венері. Це припущення ґрунтується на реальних фактах, отриманих російськими космічними апаратами "Венера" і американськими зондами "PioneerVenus" і "Magellan". За допомогою апаратури, встановленої на кораблях, вченим удалося дослідити скупчення крапель води в хмарах, що огортають планету. Вони знайшли дивні особливості в їхньому хімічному складі. За словами дослідників, це може свідчити про можливість присутності в цих хмарах деяких мікроорганізмів. Вони являють собою частки витягнутої форми і за своїми розмірами вони такі ж чи ледве більші, ніж бактерії на Землі.

В атмосфері Венери були також виявлені сульфід водню і двоокис сірки – два гази, що реагують один з одним і не спостерігаються в одному місці одночасно, якщо тільки щось не виділяє їх.Незважаючи на сонячну радіацію й освітленість, атмосфера планети навряд чи містить окис вуглецю, отже можна припустити, що він чимось поглинається. Усі перераховані вище об'єктивні дані дозволяють висловити припущення про можливість існування певних форм життя на планеті Венера. Але це лишається тільки припущенням, хоча воно і спирається на точно встановлені факти, але останніх поки недостатня кількість, щоб гіпотеза перетворилася в наукову істину.Припущення в гіпотезі не є чимось застиглим, статичним, воно виникає, розвивається і постійно удосконалюється. Так, у всіх нинішніх підручниках з біології значиться, що молекулярна структура ДНК є стійко стабільною. Однак з початком XXI ст. пов'язана нова гіпотеза, а вірніше більш досконала гіпотеза. Відповідно до її центральної ідеї, ДНК має "коливну" структуру подвійної спіралі, тобто являє собою динамічну хаотичну систему. А як же бути з ідеєю жорсткої структури ДНК? Ця ідея в більш досконалій гіпотезі виступає вже тільки як окремий випадок. Жорстка структура тепер розцінюється як середнє положення стану ДНК на певний момент часу.Нова ідея похитнула і стійке розуміння електропровідності ДНК. Голландські вчені, а саме вони відкрили динамічний характер ДНК, показали, що хаотичні рухи обмежують властивості питомої електропровідності ДНК, а ми знаємо, що електропровідність, навіть якщо вона недосконала, все одно є важливою для життя клітин. Наприклад, клітина використовує вільні електрони для переміщення електричних зарядів у ДНК, щоб відремонтувати пошкоджені з'єднання тощо.Удосконалена гіпотеза значно вплинула на перспективу розвитку молекулярної мікроелектроніки. Якщо остання тепер ґрунтується на теоретичній базі стабільної структури ДНК, то нові результати поклали кінець цьому напрямку. Тепер дослідники-електронники повинні брати як опорну базу неефективну питому електропровідність ДНК і вже від цього вихідного положення розвивати напрямок молекулярної електроніки, зокрема напрямок по створенню біологічних комп'ютерів.Таким чином, процес становлення і розвитку припущення є складним, суперечливим, але науково цікавим; він надихає розум вчених на пошук усе нових і нових шляхів удосконалення і поглиблення знання.Гіпотеза як форма мислення на певному етапі накопиченого знання дозволяє здійснити своєрідний стрибок, вона перериває безперервне, думка приходить до зовсім нових уявлень, як це ми бачили на прикладі сучасного розуміння ДНК. Тут криється своєрідна діалектика в русі людського мислення.Думка переходить від постановки проблеми до її вирішення у формі гіпотези. І в цей час вона різко порушує усталену, стабільну, надійну систему знань, до якої вчені звикли. У цей період відбувається саме цікаве для одних вчених і драматичне для інших. І все це тому, що гіпотеза робить "логічну" диверсію, тобто руйнує цитадель стабільності й при тому здійснює це не за звичними правилами.Іншими словами, вона ще не в змозі строго логічно, на базі досвідченого знання обґрунтовувати законність початого акта демонтажу старих знань і висування зовсім нової системи знань. Тому спочатку це "божевільне" припущення є досить вразливим з боку консервативних знань. Пізніше з'являться і логічні, і дослідні обґрунтування цієї ідеї, вона перетвориться в сучасну наукову теорію. Але пройде час і вона колись також "застаріє", на зміну їй прийдуть молоді, "юні", "задерикуваті" ідеї, і знов-таки не за правилами вони відсунуть цю теорію в одну з історичних ніш людського знання.Гіпотеза у своєму розвитку проходить певні етапи або стадії, в яких вона уточнюється, доповнюється новими фактами і додатковими припущеннями. Але вона не може розвиватися до нескінченності, настає такий період, коли вона доводиться і перетворюється в наукову теорію чи спростовується, в результаті на її місці виникає нова гіпотеза. Безгіпотезного "вакууму" в науці не буває.Кожна гіпотеза проходить конкретні стадії у своєму розвитку. Існує три таких основних стадії.Перша стадія характерна тим, що на основі численних фактів і деяких наявних систем наукових положень зароджується і формулюється гіпотеза.Друга стадія розвитку гіпотези відрізняється тим, що здійснюється аналіз основоположного припущення. Але головне на цьому етапі полягає в розробці наслідків, які з необхідністю повинні детермінуватися, тобто обумовлюватися висунутим припущенням.Третя стадія являє собою процес зіставлення аналітичного матеріалу основного припущення з даними, отриманими в результаті досвіду і наукового спостереження. Якщо це зіставлення покаже, що всі без винятку наслідки, що випливають з основного припущення, є в реальності, то це і буде основним свідченням того, що гіпотеза має імовірний характер.Якщо наслідки теоретично виводяться з основного припущення гіпотези, підтверджуються реальними фактами, то це не завжди є доказом вірогідності істини, але це і не значить, що її варто відкинути.У першому випадку один і той самий наслідок може обумовлюватися одночасно різними підставами. Тому факти, що відповідають основному теоретичному припущенню гіпотези, не можуть бути вагомим доказом істинності. Залишається одне – поставити жорсткі рамки перевірки емпіричного матеріалу, щоб випадково в поле зазначеної гіпотези не потрапили факти із сфери інших закономірностей.У другому випадку, якщо гіпотеза в даний момент не може пояснити який-небудь факт, слід працювати над гіпотезою, ретельно досліджувати інші факти, удосконалювати теоретичну структуру гіпотези, щоб вона пояснила все коло досліджуваних явищ. Але не слід забувати й про інше – факти можуть бути випадковими, невірними і суб'єктивними.Досить послатися на відомі приклади з історії всесвітньої науки. Коли Ньютон висунув гіпотезу про те, що центральна сила тяжіння, яка утримує на орбіті Місяць, убуває обернено пропорційно квадрату його відстані від Землі, то спочатку ця гіпотеза суперечила фактичним даним астрономії того часу. Виникла в науці пікантна ситуація: або невірною є гіпотеза Ньютона, або результати вимірів були неточними. Пройшло 9 років з моменту проголошення гіпотези. І ось Жан Пікер (французький астроном, учень філософа-матеріаліста П. Гассенді), використавши метод триангуляції і вперше застосувавши для кутових вимірів інструменти, обладнані замість діоптрів зоровими трубами із сіткою ниток, точно виміряв довжину 1° меридіана. Вона дорівнювала 111,21 км (сьогодні за умови найточніших вимірювальних приладів встановлено, що довжина 1° меридіана складає 111,18 км).Нові дані про розмір Землі використав І. Ньютон і цим незаперечно, за допомогою чисельних розрахунків підтвердив закон всесвітнього тяжіння і гіпотезу про те, що центральна сила тяжіння, яка утримує на орбіті Місяць, дійсно убуває обернено пропорційно квадрату його відстані від Землі.Добре відомо, особливо хімікам, що гіпотеза Д.І. Менделєєва не узгоджувалася з деякими фактами, що панували на той час в хімії. Але Менделєєв стояв на своєму; продовжував дослідження. Зрештою з'ясувалося, що наявні фактичні дані виявилися неточними. Переборола гіпотетична теорія, яка переросла у фундаментальний закон хімії –періодичний закон Менделєєва.

Якщо гіпотеза являє собою обґрунтоване наукове припущення, адекватне дійсності, то вона здатна пояснити не тільки раніше відомі явища, але також явища, що стали відомими згодом. Це є важливою умовою перевірки істинності основного припущення гіпотези. У цих відношеннях наявного системного знання і наслідків, пов'язаних із упровадженням положень гіпотези, просліджується чітка закономірність. Чим більше відкриває наука нових фактів, що пояснюються основним припущенням висунутої гіпотези, тим більш високою стає ступінь імовірності гіпотези. Остання постійно перебуває в розвитку, реалізуючи себе поетапно, як це й наведено на рис. 11.2. Так, у минулому столітті була висунута найвищою мірою правильна гіпотеза про те, що магнітне поле Землі змінює свою полярність. Була зібрана безліч фактів, які досить переконливо підтверджували основне припущення гіпотези. Але разом з цими достовірними фактами залишалися відкритими питання: коли відбулася зміна полюсів, як часто міняються полюси; швидко чи повільно відбувається цей процес. Землі дійсно цілком перемінило свою полярність, зокрема приблизно десять мільйонів років тому. До отримання цих результатів інформація про зміну полюсів мала суто передбачуваний характер.Суть нового ідентифікаційного методу полягає в тому, що частки заліза у відкладеннях породи відповідної епохи орієнтуються згідно з напрямком на магнітне поле планети. Оскільки осадові породи ущільнюються і кам'яніють протягом декількох десятиліть, частки заліза продовжують лежати в напрямку, який вони зайняли спочатку за орієнтацією силових ліній магнітного поля. Ці дані використовують в усьому світі як геологічні сліди пластів. Новий метод дає інформацію щодо носіїв магнітного сигналу в геологічних відкладеннях.

Дослідження магнітного поля минулого відіграють важливу роль для нашого розуміння геодинаміки. Вирішення однієї проблеми звичайно висуває десятки інших проблем, як правило, більш складного рівня рішення.Так вийшло й у даній ситуації. Виникли запитання такого роду. "У який проміжок часу відбувається зміна полюсів? " "Чи здійснюється вона шляхом швидкого стрибка, чи поступово, внаслідок повільного еволюційного процесу?" тощо.Поліпшений метод ідентифікації дозволяє гранично точно відповісти на вище поставлені та інші подібні запитання. По-перше, зміни полярності магнітного поля Землі відбувалися протягом дуже короткого часу. По-друге, такі зміни в історії планети відбувалися не один раз.Якби зміна полюсів розтягувалася на тривалий термін, то життя на нашій планеті в ці проміжки було б знищене сонячною радіацією. Сонячна радіація в такому випадку безперешкодно проникала б в атмосферу планети і досягала б її поверхні, оскільки крім магнітного поля для сонячного вітру не існує перешкод.Розглянутий приклад показує, як додаткові, істотно нові факти розвивають первісне положення, не вимагають докорінної зміни основного припущення гіпотези. Більше того, додатковий матеріал значною мірою уточнює і без того загалом вірне пояснення, але одночасно і ставить нові проблеми щодо розуміння природи магнетизму планет та закономірностей динаміки його еволюції.Однак історія науки знає й інші випадки, коли ніякі виправлення, внесені до гіпотези, не приводили до задовільної згоди між старою гіпотезою і новими фактами, що спростовують її основне припущення. У таких випадках науці доводилося не доповнювати застарілу гіпотезу новими фактами, рятуючи її інколи навіть багатовіковий авторитет, а рішуче відкидати її й заміняти новою.Хрестоматійним прикладом такої заміни є гіпотеза про центральне положення нерухомої Землі у Всесвіті. Великий давньогрецький астроном Клавдій Птолемей (II століття н.е.) у своїй праці "Алькагест" стверджував, що нерухома куляста Земля знаходиться в центрі Всесвіту. За допомогою сукупності різних (іноді сумнівних навіть для того часу) припущень Птолемей довів правильність своєї гіпотези про геоцентричний характер системи світобудови. Однак сам він вважав її лише математичною моделлю. Але як би там не було, його система проіснувала чотирнадцять століть. Можна без перебільшення сказати, що вона необмежено панувала в науці й давала можливість практичного використання у мореплавстві.І тільки в XVI ст. на зміну їй прийшла геліоцентрична система Світу. її творцем став Микола Копернік. У новій теорії було висловлене припущення (згодом науково обґрунтоване), що Земля є тільки однією з планет Сонячної системи. Але це тільки черговий етап в осягненні цієї системи, тому що ми ще й досі точно не знаємо її походження. Ми не знаємо достовірно великомасштабної структури Всесвіту. Можливо, в ньому існують своєрідні міні-всесвіти, одним з яких є Метагалактика. Чи існують у космічному просторі "брати по розуму" і світовий розум? Яке космічне майбутнє чекає нашу земну цивілізацію? Ці та багато, багато інших проблем постає перед наукою, які рано чи пізно втіляться в систему гіпотез, а потім, цілком можливо, матеріалізуються в наукові теорії і перетворяться на реальну дійсність.У процесі становлення і подальшого розвитку гіпотези часто виникає ситуація, коли деякі гіпотези суперечать одна одній. Таке суперництво гіпотез є плідним, воно збуджує творчу думку вчених, викликає до життя все нові й нові дослідження, експерименти, результати яких поглиблюють наші знання. Класичним прикладом, що ілюструє подібну ситуацію в науці, є природа світла.

2. Гіпотеза як форма розвитку знань.

Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику  та організацію науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття.Наука  –  це сфера людської діяльності, спрямована на ви-роблення нових знань про природу, суспільство і мислення.Як специфічна сфера людської діяльності вона є результа-том суспільного розподілу праці, відокремлення розумової праці

від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної групи людей. Необхідність наукового під-ходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвивати-ся швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямовану

на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності –  суму здобутих наукових знань, що є основою науко вого розуміння світу. Науку ще розуміють як одну із форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для назви окремих галузей нау-ковогознання.Закономірності функціонування та розвитку науки, струк-тури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взає-модію науки з іншими соціальними  інститутами і сфера ми мате-ріального й духовного життя суспільства вивчає спеціальна дис-ципліна – наукознавство.

Одним з основних завдань наукознавства є розробленнякласифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мислення.Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що  у свою чергу,  викликало об'єктивну необхідність здобуття знання. Знання  –  перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це  –  ідеальне відтво-рення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності. Процес руху людської думки від незнання до знання  на-зивають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтворенняу свідомості людини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання  —

це дослідження, яке характерне своїми особливими цілями і задачами, методами отримання і перевірки  нових знань. Воно ся-гає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим  зазначаючи  практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою об'єктивною приро-дою. Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем.Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмис-лення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності.Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між о б-меженістю наших знань і безмежною складністю об'єктивної дійсності. Пізнання  –  це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результа-том якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємообумовленості.

Істинні знання існують як система принципів, законо-мірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теорети-чних положень і висновків. Тому істинне наукове знання об'єк-тивне. Разом з тим наукове знання може бути відносним або аб-солютним. Відносне знання  –  це знання, яке, будучи в основно-му адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об'єктом. Абсолютне знання  –  це по-вне, вичерпне  відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Безперервний ро-звиток практики унеможливлює перетворення знання на абсо-лютне, але дає змогу відрізнити об'єктивно істинні знання від помилкових поглядів.Наука  як специфічна діяльність,  спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

•  наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів,

гіпотез, основних понять, фактів);

•  наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження;

•  практичною значущістю як явища (процесу), що ви-вчається, так і знань про  нього.

Розглянемо основні поняття науки.

Наукова ідея  –  інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупностізв'яз-ків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наяв-них знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.Гіпотеза  –  наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів)  або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини,  що  допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узго-джується з науковими фактами, то в науці її називають теорією,або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і прохо-дять у своєму розвитку три стадії:

  1.  накопичення фактичного матеріалу і висунення на його

основі припущень;

  1.  формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної теорії;
  2.  перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпо-теза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висуваєть ся з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково стане

достовірним знанням. Закон –  внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, не-обхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнаєть-ся наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Судження  –  думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що -небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосеред-нє спостереження будь-якого факту, або опосередковано  –  за допомогою умовиводу.

Умовивід –  розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке пев-ним чином пов'язане з вихідним.

Наука  –  це сукупність теорій. Теорія  –  вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлу-мачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалі-зоване відображення дійсності. Теорію  розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню а в-тономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

  1.  адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;
  2.   можливість замінювати експериментальні дослідження

теоретичними;

  1.  повнота опису певного явища дійсності;
  2.  можливість пояснення взаємозв'язків між різними ком-понентами в межах даної теорії;
  3.  внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її до-слідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принци-пів, положень, фактів.

Наукова концепція  –  система поглядів, теоретичних по -ложень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єднані

певною головною ідеєю.

Концептуальність  –  це визначення змісту, суті, смислу то-го, про що йде мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстракт-ніше визначення ідеї. Принцип  –  це правило, що виникло в ре-зультатіоб'єктивно осмисленого досвіду.Поняття – це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів –термінів. Розкриття змісту поняття називають його визначенням.

Останнє має відповідати двом найважливішим вимогам:

•   вказувати на найближче родове поняття;

•    вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття,  як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у сво-єму дослідженні. Сукупність основних понять називають поня-тійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт –  подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі науко вих фактів визна-чаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.Рух думки від незнання до знання керується методологією.

Методологія наукового пізнання –  вчення про принципи, форми і способи науково -дослідницької діяльності. Метод дослідження –  це спосіб застосування старого знання для здобуття нового знання. Він є засобом отримання наукових фактів.Наукова діяльність  –  інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує

в різних видах:

1)  науково-дослідницька діяльність;

2)  науково-організаційна діяльність;

3)  науково-інформаційна діяльність;

4)  науково-педагогічна діяльність;

5)  науково-допоміжна діяльність та ін.  

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження  –  цілеспрямоване

пізнання, результати якого є системою понять, законів і теорій.Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундамен-тальні та прикладні. Фундаментальні наукові дослідження  –  на-укова  теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямо-вана на здобуття нових знань про закономірності розвитку тавзаємозв'язку природи, суспільства, людини. Прикладні наукові дослідження  –  наукова і науково-технічна діяльність, спрямова-на на здобуття і використання знань для практичних цілей.Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат  –  нове знання, здобу-те в процесі фундаментальних або прикладних наукових дослі-джень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі на-укового звіту, наукової праці, наукової до повіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу,  монографічного дос-лідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат – нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінче-не випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологі-чної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.Суб'єктами наукової діяльності є: вчені, наукові праців-ники, науково-педагогічні працівники, а також наукові уста-нови, наукові організації, вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та науково-технічної діяльності.

Науково-дослідницькою діяльністю займається значна кі-лькість  людей. Тих, хто робить це постійно, називають дослід-никами, науковцями (науковими працівниками), вченими.Дослідником називають людину, яка здійснює наукові до-слідження. Науковець   –  це той, хто має відношення до X науки, виробляє нові знання,  є спеціалістом у певній галузі  науки. Вче-ний  –  фізична особа, яка провадить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здобуття наукових та (або)  науково-технічних результатів. Науковий працівник  –  вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору    професійно займається науковою, науково-технічною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфі-кацію, підтверджену результатами атестації.Люди науки мають відповідну спеціальність і кваліфіка-цію, працюють як самотужки, так і об'єднуючись у наукові ко-лективи (постійні чи тимчасові), створюють наукові школи.

3. Процес розвитку гіпотези: висування; формулювання; доведення; отримання результатів доведення гіпотези.

Кожне наукове дослідження від творчого задуму до остаточного оформлення наукової праці має неповторну специфіку. Однак усі вони наділені загальними особливостями, які охоплюють універсальні послідовні процеси:

1. Вибір теми, обґрунтування її актуальності і визначення рівня її розробленості; вибір об'єкта, предмета, окреслення мети і завдань дослідження.

2. Нагромадження необхідної наукової інформації, пошук, вивчення й аналіз літературних та інших джерел з теми дослідження; вибір напрямів дослідження з огляду на його мету.

3. Відпрацювання гіпотези й теоретичних передумов дослідження, визначення наукового завдання.

4. Вибір методів дослідження, які є інструментами здобуття фактичного матеріалу, необхідною умовою досягнення поставленої мети.

5. Оброблення й аналіз результатів експериментального дослідження.

6. Написання тексту роботи, оформлення її вступу і висновків, опис використаних джерел і створення додатків.

7. Підготовка до захисту і захист наукового дослідження.

Важливим етапом дослідження є вибір його проблеми і теми. Вважається, що правильно обрана і сформульована тема — це половина виконаного дослідження. Тому починають роботу, переконавшись у чіткому з'ясуванні її теми. Основними критеріями при цьому повинні бути її актуальність, новизна і перспективність.Уперше логіка наукових досліджень була сформульована французьким філософом, математиком Р. Декартом у його праці «Міркування про метод».Декарт подає чотири простих і надійних, на його думку, правила для розуму, що наближають його до науки.

1. Ніколи не вважати істиною те, що неможливо визнати очевидним. Це означає необхідність ретельно запобігати поспіху й упередженості, залучати до своїх суджень лише те, що постає в розумі настільки ясно і чітко, що вже не може викликати сумніву.

2. Поділити кожну річ на стільки частин, скільки потрібно, щоб краще її вивчити.

3. Вибудовувати свої думки у певному порядку, роз¬починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних, завершуючи пізнанням найскладніших.

4. Робити вичерпні переліки і всеохоплюючі огляди, щоб мати впевненість, що нічого не пропущено.

Правила Декарта відповідають таким логічним операціям: визначення, аналіз, синтез, нумерація (перелік).

Як правило, наукове дослідження здійснюють за такою логічною схемою:

1. Вибір (постановка) теми або проблеми дослідження. Вдало і обґрунтовано обрана тема значною мірою визначає доцільність і результативність усього дослідження. Вона може бути складовою наукової проблеми, а сама проблема — розглядатись у межах наукового напряму.

Науковий напрям — сфера наукових досліджень наукового колективу, спрямованих на вирішення значних завдань у певній галузі науки.

Структурними одиницями наукового напряму можуть бути проблеми (у тому числі й комплексні), теми, питання. Комплексна проблема об'єднує декілька менш суттєвих проблем.

Наукова проблема — конкретне питання, яке виникає, коли наявних знань не достатньо для вирішення конкретного завдання і спосіб, за допомогою якого можна здобути відсутні знання, невідомий.

Проблема об'єднує кілька тем. Часто вона постає як складна, суперечлива ситуація, у розумінні якої співіснують різні погляди.

Тема — наукове завдання, що належить до конкретної галузі наукового дослідження.

Теми і проблеми досліджень зумовлені потребами розвитку суспільства. Часто вони пов'язані з необхідністю усунення певних протиріч у громадському житті. Тому для вибору теми чи проблеми дослідження такі протиріччя аналізують за літературою, практичним досвідом і в загальних рисах передбачають майбутні результати дослідження. Мотивом вибору теми дослідження можуть бути необхідні для розв'язання проблеми досвід, творчий потенціал дослідника. При цьому враховують і наявність потрібної для майбутнього дослідження матеріальної бази, відповідних технічних засобів тощо.Вибір теми (проблеми) дослідження передбачає уточнення у процесі дослідження обраної і сформульованої на першому етапі назви теми, проблеми.Розпочинають дослідження із ознайомлення зі станом проблеми. Адже для успішного її розв'язання дослідник повинен мати якнайповніше уявлення про зроблене його попередниками. Для цього він ретельно аналізує доступні нормативні (постанови, накази, інструкції) і патентні (описи патентів і винаходів) документи, вивчає літературні джерела (книги, журнали, наукові збірники, архівні документи), статистичні матеріали (результати соціологічних опитувань, успішності, тестувань тощо). Цю роботу слід починати з опра-цювання ґрунтовнішої публікації (монографії, дисертації, тематичного збірника наукових праць тощо). Під час ознайомлення можна отримати інформацію про інші потрібні для дослідження праці. Інформація про них, як правило, міститься у тексті, підрядкових посиланнях, списку використаної літератури.

Результатом цього етапу дослідження повинен стати бібліографічний перелік опрацьованих літературних джерел, нотатки використаних матеріалів, конспект чи реферат.Іноді наслідком ознайомлення зі станом проблеми може бути висновок, що вона вже належно вивчена, описана, а результати досліджень упроваджено у прак-тику. У такому разі вивчення стану проблеми запобігає непродуктивній роботі. Обрана для дослідження проблема може бути не цілком визнаною, деякі її питання досліджені поверхово й побіжно. До того ж дослідник може і не погодитись із певними положеннями попередніх досліджень. Тому наявні у друкованих джерелах відомості не перешкоджають проведенню нового дослідження, їх докладне вивчення може спричинити необхідність змінити сформульовану назву проблеми (теми)

дослідження.

2. Уточнення проблеми (теми) і складання програми дослідження. Попереднє формулювання проблеми наукового дослідження не завжди остаточне. Під час вивчення обраної для дослідження проблеми з'ясовуються її аспекти, розв'язані раніше, що дає змогу конкретизувати питання, які потребують свого вирішення. Відповідно до цього формулювання проблеми може звужуватись або розширюватись, а її назва — уточнюватись.Після уточнення проблеми складають програму (план) дослідження, мета якої полягає в забезпеченні систематичності й послідовності робіт у процесі дослідження. Програма передусім передбачає конкретну методику дослідження — сукупність і взаємозв'язок дослідницьких способів, методів і прийомів. У ній об-ґрунтовують вибір теми, розкривають її актуальність і наукову новизну, визначають мету й завдання дослідження, складають календарний план робіт, формулюють гіпотезу дослідження.

Обґрунтування теми дослідження має переконувати в актуальності міркувань, на підставі яких обрано проблему дослідження, розкривати чинники, які зумовлю¬ють його необхідність. Ними можуть бути розвиток науки, суспільні потреби, необхідність узагальнення певного досвіду та ін.

Актуальність дослідження залежить від того, наскільки його результати сприятимуть вирішенню конкретних практичних завдань або усуненню протиріч суспільного життя, виробництва, сфери освіти тощо. Новизна дослідження може полягати у відкритті нових закономірностей (технічних, психологічних, педагогічних, історичних, фізичних та ін.), визначенні шляхів їх використання для практичних потреб людини, суспільства.

Мета дослідження здебільшого міститься у формулюванні теми. Чітке бачення наукової мети дослідження є передумовою цілеспрямованої діяльності дослідника, активізує його творчий потенціал. Вона може стосуватися різноманітних теоретичних, прикладних питань. Як правило, її вбачають у виявленні залежностей між певними факторами, з'ясуванні зв'язків між явищами, встановленні умов усунення недоліків у процесах, розкритті можливостей удосконалення процесів, пізнанні закономірностей і тенденцій розвитку та ін.Мета дослідження конкретизується в його завданнях, які дають уявлення про його спрямованість. Завдання розкривають мету дослідження, і у сукупності повинні бути адекватними їй.Наявність мети й завдань є передумовою для обґрунтованого вибору методів, засобів (анкет, тестів, приладів тощо) дослідження, методів оброблення результатів дослідження, способів, за допомогою яких вони будуть інтерпретовані й відповідно оформлені. У програмі робіт також відображають шляхи впровадження результатів дослідження (усні виступи, публікації тощо).

Передбачений програмою календарний план робіт сприяє чіткому розподілу часу на кожний етап дослідження. Відсутність його породжує невизначеність, а нерідко й порушення термінів виконання окремих етапів дослідження, ритмічності всієї роботи, спричинює зниження дослідницьких результатів.

Важливим елементом дослідження є його гіпотеза — можлива (передбачувана) відповідь на питання, яке ставить перед собою дослідник. Складається вона з перед¬бачуваних зв'язків між досліджуваними фактами. Формулювання гіпотези починається під час роздумів над метою і завданнями дослідження. Аналізуючи стан обраної для дослідження проблеми, дослідник розмірковує над необхідністю з'ясувати передусім актуальніші питання, сформувати попередні уявлення про зв'язки, які можуть існувати між відомими фактами. На цій основі поступово виникає уявлення про гіпотезу дослідження.

Необхідність гіпотези у науковому дослідженні зумовлена такими причинами:

— гіпотеза є своєрідним компасом, який визначає напрям діяльності дослідника;

— вдало сформульована гіпотеза запобігає невизначеності майбутніх результатів дослідження;

— гіпотеза спрямовує думки дослідника і чітко окреслює коло матеріалів, які повинні бути зібрані у процесі дослідження.

Переконливість гіпотези визначають і доводять експериментально. Щоб правильно сформулювати гіпотезу, необхідно мати широкий кругозір у сфері, до якої належить досліджувана проблема, добре знати її історичні передумови, теоретичні засади.

За своєю сутністю гіпотези можуть бути індуктивними і дедуктивними. Для індуктивної гіпотези характерне увиразнення окремих фактів, на основі яких

роблять узагальнюючі висновки. Підґрунтя дедуктивної гіпотези утворює загальне положення, завдяки якому роблять висновки про зв'язки між окремими явищами.Ефективність гіпотези залежить від того, наскільки вона є раціональним передбаченням, а не поспішним здогадом, простою і чіткою за формулюванням, адекватною щодо визначеного питання. Гіпотеза повинна відповідати фактам, на основі яких її утворено і для пояснення яких вона призначена; враховувати раніше відкриті закономірності, але не суперечити відомим результатам досліджень; пояснювати певне коло явищ дійсності; передбачати нові факти, явища і зв'язки між ними; бути доступною для емпіричної перевірки. Гіпотеза може і перешкоджати процесу дослідження, якщо вона не враховує специфіки досліджуваних явищ.

3. Систематичне накопичення матеріалів. Для їх збирання застосовують різноманітні методи наукового дослідження. їх вибір залежить від мети і завдання дослідження. Усі методи повинні бути спрямовані на перевірку переконливості висунутих у гіпотезі передбачень. Важливу роль у підтвердженні гіпотези відіграє експеримент.Експеримент як складова частина наукового дослідження є одним зі способів отримання нових наукових знань. Головною метою експерименту може бути виявлення властивостей досліджуваних об'єктів, перевірка справедливості гіпотез і на цій основі всебічне і глибоке вивчення теми наукового дослідження.

Основою експерименту є науково поставлений дослід, у процесі якого вивчення явищ відбувається за допомогою доцільно вибраних або штучно створених умов. Вони забезпечують виникнення процесів, спостереження яких необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Поняття «експериент» означає дію, спрямовану на створення умов задля вивчення певного явища. У науковій мові і в дослідницькій діяльності експериментом називають низку споріднених понять: дослід, цілеспрямоване спостереження, відтворення об'єкта пізнання, організацію особливих умов його здійснення, перевірку прогнозу. Загалом експериментом вважають науково поставлений дослід, спостереження досліджуваного явища у спеціальних умовах, які дають змогу відтворювати його щоразу при повторенні цих умов.Чим більш широким, багатим і точним стає знання в тій галузі, до якої відноситься висунута гіпотеза, тим більше виникає можливостей знайти підстави, достатні для того, щоб виключити конкуруючі гіпотези. Багатство емпіричного матеріалу дозволяє перевірити на вірогідність гіпотезу, яка залишилася в конкурентній боротьбі не спростованою.

Пройшовши найтяжкі випробування в конкурентних боях з подібними собі в одному і тому самому питанні, гіпотеза без перепочинку вступає в період самовдосконалення. Що це значить? Це значить, що коло можливих причин, до яких може бути віднесена вся сукупність спостерігаємих явищ, поступово звужується і в решті решт залишається одна єдина. Інші причини, що також розглядалися раніше (у період конкурентної боротьби) як підстави гіпотези, визнаються несуттєвими в їхніх претензіях на основне припущення. Тепер навколо останнього й основного припущення, як у своєрідному епіцентрі, групуються і систематизуються внутрішні сили гіпотези. Йде інтенсивний пошук способів виведення можливо більшого числа наслідків, що випливають з основного припущення гіпотези. І нарешті настає довгоочікуваний момент підтвердження гіпотези. Перший, найдійовіший і найбільш очевидний шлях перетворення гіпотези в достовірне знання полягає в тому, що та прихована спочатку причина, про яку говорилося в гіпотезі, в процесі розвитком науки стає доступною безпосередньому спостереженню. Цей шлях може бути названий простим встановленням даних досвіду; виявленням передбачуваного об'єкта чи його окремих властивостей.

Наприклад, саме таким шляхом були доведені гіпотези про існування планет Нептун і Плутон, відкриття явища штучної радіоактивності та інші більш дрібні за масштабом відкриття, які за своєю сутністю являли собою доведення певних гіпотетичних припущень. Ілюстрацією до одного з останніх є гіпотеза, яка існує багато сотень років, про уродженість страху в деяких з людей. З розвитком томографії і генетики вдалося нарешті підтвердити фактично це явище.Дійсно, полохливість ми багато в чому дістаємо у спадщину: учені в США відкрили існування гену страху. Відомо, що за "страшні" емоції відповідає невелика мозкова структура з романтичною назвою "амігдала". Коли ми лякаємося, активність в амігдалі зростає.

Третій шлях доведення гіпотези полягає у виведенні її з якогось більш загального положення, тобто підведення часткового під загальне. На рівні маломасштабних проблем цей метод є дуже ефективним, але найчастіше його застосування на цьому і закінчується. У той же час, коли доводиться мати справу з великомасштабними (а виходить і найбільш загальними) гіпотезами науки, то вони не можуть бути доведені цим методом з простої причини. Їх просто нізвідкіля виводити. Вони самі утворюють велику систему найбільш загальних положень даної науки. Тут досить згадати з області філософії, які труднощі зустрічали філософи, прагнучи сформувати дефініцію поняття матерії.Основним способом підтвердження гіпотези є виведення наслідків та їхня верифікація, тобто установлення вірогідності дослідним шляхом. Наприклад, протягом досить тривалого часу фізики не могли довести, чому Сонце випромінює значно меншу кількість нейтрино, ніж повинно було б їх бути згідно з існуючою гіпотезою, тобто відповідно до результатів теоретичних розрахунків. Тільки в 2001 р. групі вчених з Великобританії, США і Канади вдалося методом верифікації довести істинність раніше висунутої гіпотези. Відомо, що нейтрино являють собою елементарні частки речовини, які не мають ніякого електричного заряду і надзвичайно малі за своєю масою. Вони випромінюються у великій кількості при термоядерних реакціях, що забезпечують безупинний життєвий цикл Сонця. Відомо також, що нейтрино існують у трьох типах, пов'язаних з трьома різними зарядженими частками - електроном і його менш відомими близькими формами – мюоном і t-часткою. Сонце ж випромінює тільки електронні нейтрино.Отож, попередні експерименти показували меншу кількість цього нейтрино, ніж очікували побачити вчені, ґрунтуючись на розрахунках "сонячної гіпотези нейтрино".

Нові дані цілком пояснюють цю невідповідність. Виявляється, що левова частка електронних нейтрино, які фізики не виявляють, фактично перетворюються в дещо, що вчені насправді реєструють, але до цього не помічали. Нейтрино не зникли. У минулому дослідники висловлювали припущення, що нейтрино, які випромінюються Сонцем, видозмінюються, але дотепер не було ніяких доказів наявності інших типів нейтрино.Нейтронна обсерваторія в Канаді використовує унікальні властивості води, що містить водень з додатковим нейтроном, щоб знайти всі три відомих типи досліджуваних часток шляхом різних реакцій, на відміну від тих, котрі використовуються для того, щоб безпосередньо знайти електронні нейтрино.Загальна кількість усіх виявлених часток цих трьох типів співпала з теоретичними обчисленнями згідно з існуючою гіпотезою. Отже електронні нейтрино, що випромінюються Сонцем, перетворилися в мюони чи t-частки перш ніж вони досягли Землі.

На прикладі вищевикладеної "сонячної гіпотези нейтрино" можна переконатися у великій ролі експериментальних досліджень у процесі підтвердження чи спростування гіпотез. Експерименти в процесі верифікації бувають: польові, лабораторні, комплексні, а стосовно предмета доведення всіх їх видів і не перерахувати – це і фізичні, і хімічні, медичні, біологічні, соціально-економічні, біокібернетичні, педагогічні та багато інших. Комплексні експерименти враховують звичайно вплив на досліджуваний об’єкт чи явище не одного якого-небудь чинника, а цілу систему чинників, що забезпечує надійність, конкретність і ефективність підтвердження на істинність висунутої гіпотези.

Таким чином, у результаті наведених прикладів, що ілюструють формування, розвиток і підтвердження гіпотези у сфері фізики, хімії, космології та інших галузей науки, ми можемо зробити аподиктичний висновок про те, що гіпотеза являє собою форму розвитку знання у всіх сферах людського пізнання.

Основними завданнями дисципліни є:

  1.  формування у студентів системи теоретичних знань про навчальну дисципліну;
  2.  ознайомлення студентів з категорійним апаратом  основ наукових досліджень;
  3.  забезпечити оволодіння кращими здобутками основ наукових досліджень, виробити уміння застосовувати їх у сучасних умовах;
  4.  розвиток та формування  наукового мислення, основних принципів культури спілкування;
  5.  формування навичок організації самостійної роботи студентів у навчанні;
  6.  надати допомогу майбутнім фахівцям у науковій діяльності;
  7.  особливості становлення та розвитку основ наукової діяльності як науки, її наукову еволюцію;

Формування навичок з:

     - вільно оперувати понятійно-категоріальним апаратом основ наукової діяльності;

     - характеризувати етапи становлення наукової теорії в процесі творчої діяльності;

     - виявляти закономірності розвитку знань про основи наукової діяльності;

- розкривати взаємозв’язок основ наукової діяльності з іншими науками, які впливають на її досягнення в процесі її розвитку.

Під час вивчення дисципліни  студенти повинні оволодіти наступними вміннями, щодо праці з:
    - вільно оперувати понятійно-категоріальним апаратом  основ наукової діяльності;

    - характеризувати етапи становлення  основ наукової діяльності в процесі історичного розвитку науки;

    - аналізувати умови та закономірності перетворення основ наукової діяльності в самостійну науку;

  - виявляти закономірності розвитку знань про основи наукової діяльності;

  - використовувати отримані знання в майбутньому на практиці, при написанні наукових робіт.  

     Оволодіння студентами змістом зазначених тем є підготовкою для подальшого використання  основ наукової діяльності у подальшій професійній діяльності і досягається за допомогою вільного користування студентами необхідних для курсу джерел та літератури.

Основними формами навчання є: лекції, практичні заняття та самостійнаробота студентів, яка передбачає виконання самостійних теоретичних тапрактичних завдань за індивідуальним зразком.

Програма побудована за вимогами кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах та узгоджена з примірноюструктурою змісту навчального курсу, рекомендованою Європейською Кредитно-Трансферною системою (ECTS)

5. Матеріали щодо активації студентів під час проведення лекції (питання, задачі, проблемні ситуації тощо).

6. Загальне матеріальне та методичне забезпечення лекції:

   - навчальні приміщення;

   - обладнання;

  - устаткування;

  - ілюстративні матеріали.

7. Матеріали для самопідготовки студентів:

а)з теми викладеної лекції (література, питання, завдання, тестові завдання);

Матеріали для самоконтролю.

Індивідуальні завдання:

1. Що характерне для гіпотези як форми розвитку знань?

2. Яким умовам повинна відповідати гіпотеза?

3. Які види гіпотез ви знаєте?

4. Чим робоча гіпотеза відрізняється від наукової?

5. Як відбувається перевірка гіпотези?

6. У чому полягає спростування (фальсифікація) гіпотези?

7. В якому зв'язку перебуває гіпотеза з іншими формами пізнання?

8. Чому Д. Менделєєв тривалий час називав створену ним Періодичну систему хімічних елементів гіпотезою?

9. Які ви знаєте гіпотези про виникнення Сонця і сонячної системи, виникнення життя на Землі?

Реферат:

1.Розробленняробочоїгіпотези та організаціяпідборуматеріалу.

2. Гіпотеза як форма розвитку знань.

3. Гіпотеза і доведене раніше наукове положення.

4. Розробка робочої гіпотези.

Література :

  1.  Лудченко А.А. Основынаучныхисследований / Лудченко А.А., ЛудченкоЯ.А., Примак Т.А.;— К.: О-во «Знания», КОО, 2001. — 113 с.
  2.  Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень/ Цехмісторова Г.С. – К.: Слово, 2003. – 240с.  

Питання до заняття:

1. Розроблення робочої гіпотези та організація підбору матеріалу

2. Суть гіпотези.

3. Гіпотеза як наукове припущення.

4. Гіпотеза як форма розвитку знань.

5. Процес розвитку гіпотези: висування; формулювання; доведення; отримання результатів доведення гіпотези.

6. Гіпотеза і доведене раніше наукове положення.

7. Розробка робочої гіпотези.

Література, яка використана лектором для підготовки лекції.

- основна література:

1.Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень/ Цехмісторова Г.С. – К.: Слово, 2003. – 240с.

2. Лудченко А.А. Основынаучныхисследований / А. А. Лудченко,

Я. А. Лудченко,Т.А. Примак;— К.: О-во «Знания», КОО, 2001. — 113 с.

3. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень/ Цехмісторова Г.С. – К.: Слово, 2003. – 240с.  

- додаткова література:

4.Ковальчук В. В. Основи наукових досліджень / В. В.Ковальчук, Л.М Моїсєєв. - К.: Видавничий дім «Професіонал», 2004. – 208 с.

5.Крушельницька О. В. Методологія і організація наукових досліджень/ Крушельницька О.В.– К.: Кондор, 2003. – 192 с.

6.Петрук В.Г. Основи науково-дослідної роботи/ Петрук В.Г., Володарський Є.Т., Мокін В.Б.;.- Вінниця, 2006.- 144с.

7.П’ятницька-Позднякова І. С. Основи наукових досліджень у вищій школі/ П’ятницька-Позднякова І. С. – К.: Центр навч. літератури, 2003. – 116 с.

Лекцію склав асистент кафедри _______________---_________ (П.І.Б.).

  (підпис)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

12813. Исследование трёхфазных схем выпрямления 798 KB
  Лабораторная работа №5 Исследование трёхфазных схем выпрямления 1. Цель работы. Изучение принципа действия трёхфазных однотактной и мостовой схем выпрямления. Экспериментальное исследование их характеристик и особенностей схемотехнических реализаций. 2. Под
12814. Исследование сглаживающих фильтров 1.06 MB
  Лабораторная работа №6 Исследование сглаживающих фильтров 1. Цель работы. Целью работы является определение коэффициентов сглаживания различных схем фильтров зависимостей коэффициентов сглаживания фильтров от величины тока нагрузки коэффициентов полезного...
12815. Исследования импульсного преобразователя с усилителем мощности 270 KB
  Лабораторная работа №7 Исследования импульсного преобразователя с усилителем мощности 1.Цель работы Изучение принципа действия транзисторных преобразователей электрической энергии постоянного напряжения исследование их характеристик и особенностей схем
12816. Исследования транзисторных преобразователей постоянного напряжения 3.31 MB
  Лабораторная работа №8 Исследования транзисторных преобразователей постоянного напряжения 1.Цель работы Изучение схем и принципа действия транзисторных преобразователей постоянного тока. Исследование экспериментальных характеристик и показателей транзис
12817. Исследование стабилизированного преобразователя постоянного напряжения 699 KB
  Лабораторная работа №9 Исследование стабилизированного преобразователя постоянного напряжения 1.Цель работы Изучение схемы и принципа действия стабилизированного преобразователя постоянного напряжения СППН и экспериментальное определения его параметро
12818. Исследование однофазного двухполупериодного тиристорного выпрямителя 2.7 MB
  Лабораторная работа №10 Исследование однофазного двухполупериодного тиристорного выпрямителя 1.Цель работы Знакомство с построением и принципом действия снятие основных характеристик однофазного двухполупериодного тиристорного управляемого выпрямител...
12819. Исследование полупроводникового стабилизатора напряжения непрерывного действия 751 KB
  Лабораторная работа №11 Исследование полупроводникового стабилизатора напряжения непрерывного действия 1. Цель работы Изучение принципа действия полупроводникового компенсационного стабилизатора напряжения непрерывного действия экспериментальное исс
12820. Исследование работы феррорезонансного стабилизатора напряжения 295 KB
  Изучение и экспериментальное исследование основ феррорезо-нансной стабилизации напряжения на базе промышленного образца феррорезонансного стабилизатора, снятие его основных рабочих характеристик.
12821. ИССЛЕДОВАНИЕ ПРЕОБРАЗОВАТЕЛЯ ПОСТОЯННОГО НАПРЯЖЕНИЯ 176.5 KB
  ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА №15 ИССЛЕДОВАНИЕ ПРЕОБРАЗОВАТЕЛЯ ПОСТОЯННОГО НАПРЯЖЕНИЯ Цель работы Изучение схемы и принципа действия стабилизированного преобразователя постоянного напряжения СППН и экспериментальное определения его параметров. Литер...