9099

Виникнення і розвиток держави і права США

Реферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Виникнення і розвиток держави і права США. ПЛАН Економічне і політичне становище північно-американських колоній Англії. Революційна війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 року. Створення конфедерації. Конституція США 1787...

Украинкский

2013-02-22

163.5 KB

9 чел.

Виникнення і розвиток держави і права США.

П Л А Н

  1.  Економічне і політичне становище північно-американських колоній Англії. Революційна війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 року.
  2.  Створення конфедерації. Конституція США 1787 року. Біль про права 1791р.
  3.  Причини та хід громадянської війни 1861-1865 рр. Другий цикл поправок до конституції. Реконструкція Півдня.
  4.  Зміни в державному устрої США у другій половині ХІХ століття.

 

     Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати в кінці XV ст. В 1496 році король Генріх VII видав привілегію венеціанцю Йогану Кабо на плавання і освоєння земель від північних островів до Флоріди  при умові виплати 1/5 одержаних прибутків короні. Поселення були випадкові і не формували стабільного нового суспільства. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь королеви названа Віргінією).  Але з різних причин до початку XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування.

     Новий етап освоєння Північної Америки розпочався в першій половині XVII ст. В цей час були засновані поселення, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різних колоніях, в залежності від умов їх утворення.

     В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд, колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами.

     В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2 до 10 % населення.

     У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському виробництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У південних – велике плантаційне сільське господарство грунтувалося на праці білих і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки  на початку XVII ст., а до кінця ХVII ст. праця негрів витиснула працю  закабалених білих ( на початку війни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній, 500 тисяч були рабами неграми). У південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна система, в англійських колоніях не прижився. Не останню роль у цьому відіграв достаток “вільних земель”, що дозволяло незаможним колоністам йти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів – індійців.

     Натхненні ідеалами “природного права”, переселенці, опинившись ізольованими від усього іншого світу, почали самі створювати закони, за якими збиралися жити. Вже на кораблі “Травнева квітка”, яким відплили емігранти в Америку (1620р.), була укладена угода про обєднання колоністів у єдину общину, спільно вироблялися закони. Ця угода стала джерелом особливої традиції американської державності: новий народ погоджувався  вважати себе єдиною общиною, що управляється на основі народовладдя і “праведної справедливості”. “… Цим актом обєднуємося  ми в одне політичне і громадське тіло для підтримання порядку серед нас і досягнення передбачуваної мети. В силу цього акту ми встановимо ті справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції, призначимо ту владу, яку будемо вважати потрібною і корисною для загального блага колоній”. Так поступали колоністи і пізніше. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. Так виникали колонії.

     На республіканській за духом Півночі дістали широкого розвитку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковному приході. Уповноважені від міст і селищ складали щось на зразок парламенту колоній, який обирав губернатора.

     На Півдні (наприклад, у найстарішій з колоній – Віргінії) панували монархічні переконання. Губернатор тут призначався  королем, існували дві палати парламенту, панувала англійська церква.

     Думка про обєднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним захистом колоній від Франції. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франкліном у 1748 році.  Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії розрізненими, щоб легше їх було  експлуатувати.

     Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від  метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст.. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів.

     На початку XVIII ст. англійський парламент ввів ряд заборон під приводом того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їх залежність від метрополії. Була встановлена заборона на вивіз із колоній залізних виробів, введені податки на цукор, патоку.  Постанови про податки і мито, як правило в колоніях не виконувались, тому що фінансова адміністрація підкорялась місцевій владі. Але з 1760 року губернатори більшості колоній стали одержувати накази про суворе виконання податкових постанов, для чого їм дозволялось проводити обшуки будинків в пошуках контрабандних товарів. Укріпленню опозиції по відношенню до Англії сприяло і успішне для Англії закінчення війни з Францією за Канаду і об’єднання там колоній під єдиною владою британської корони (1760р.). Заключним приводом відкритого протистояння став введений англійським парламентом в лютому 1765 року  закон про гербовий збір на більшість товарів побутового споживання, які привозились в Америку. Законодавча асамблея Віргінії прийняла резолюцію про непідкорення закону. Рішення віргінців стало сигналом до загального протесту в колоніях. В результаті обєднаного руху колоній більшість податкових законів були відмінені. Але англійська влада стала застосовувати нові форми тиску. Був введений постій англійських військ в будинках громадян, організовані самостійні митниці в колоніях.

     Це спровокувало ще більш гострий конфлікт. Палата общин стала вимагати суду над політичними лідерами колоністів – “підмовниками”. У відповідь в колоніях було прийнято нове положення про губернаторів, згідно з яким вони надалі знаходились на утриманні колоністів, і тим самим виконавча влада ставала незалежною.

     Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. “чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії привілегію  на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси колоністських торгівців і  багаточисельних контрабандистів. Боротьба проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень 1773р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію “репресивних актів” (березень 1774р.), згідно з яким порт оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.

     По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній.

     Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав “англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.

     Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В звязку з партійними протиріччями в британському парламенті Палата общин вибрала різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі резолюцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П.Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775р. розпочалося формування конституційної армії колоній.

     19 квітня 1775р. у відповідь на спробу англійського командування захопити склад зброї, створений колоністами в Конкорді поблизу Бостона, місцеве населення розгромило англійський загін. Відсіч англійським війскам з боку народних організацій, подібно до штурму Бастилії 14 липня 1789р. у Франції, спричинила початок американської революції.

      Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.

Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.

Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів. Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.

Хоч збройна боротьба проти Англії вже велася, буржуазія і план
татори, що стояли на чолі революції, довгий час не наважувалися на
відкритий розрив державних зв'язків з метрополією. Тільки під тис
ком народних мас Другий континентальний конгрес проголосив не
залежність колоній.

У червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними». Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес утворив.комісію з п'яти членів.

За дорученням комісії текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.

Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.

«Звичайно, обережність, — було сказано в Декларації, — радить не змінювати уряду з неважливих або тимчасових причин». Але коли довга низка зловживань розкриває намір віддати народ під владу необмеженого деспотизму, то народ «не тільки має право, а й зобов'язаний скинути такий уряд». Саме таким і було правління короля Великобританії. На доказ цього висновку Декларація перелічувала далі всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній ( відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск законодавчих органів, податковій тягар,заборона переселення емігрантів, розквартирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних та ін.), які     давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.

Декларація незалежності від імені і за уповноваженням народу проголошувала: «...колонії є і по праву повинні бути вільними і незалежними Штатами. З цього часу вони звільняються від усякого підданства британській короні і будь-який політичний зв'язок між ними і британською державою зовсім поривається». Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна держава.

     Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку війну проти самої природи людства». І все-таки проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками.

2) Створення конфедерації. Конституція США 1787 року. Білль про права 1791року.

     Після проголошення незалежності колонії продовжували вести тяжку і напружену боротьбу проти Англії. В армії Вашингтона відчувалося нестача продовольства, зброї.

     Але американський народ стійко долав труднощі і злигодні, мужньо бився з британськими військами, значну частину яких становили найманці: для боротьби з американськими патріотами Англія найняла в правителів дрібних німецьких князівств близько тридцяти тисяч солдатів.

 На другому етапі стає особливо помітним, що війна за незалежність за характером, основними завданнями та рушійними силами була буржуазною революцією. Про це свідчили зокрема проведені в цей час аграрні зміни, які мали на меті ліквідацію багатьох істотних елементів феодалізму. Так, було знищено феодальне землеволодіння корони, за рекомендацією Конгресу 1777 року конфісковані маєтки майже тридцяти тисяч лоялістів. Фермери й орендарі, не чекаючи рішення Конгресу, самочинно припиняли сплату фіксованої ренти. Рішуче було покінчено і з такими атрибутами феодалізму, як майорат і невідчужуваність землі.

    Другий етап революції ознаменувався і тим, що в цей час було зроблено перший крок до об'єднання колоній.

      Декларація незалежності проголосила виникнення суверенних Сполучених Штатів Америки. Але це проголошення слід було підкріпити реальним утворенням і оформленням єдиної союзної держави.

        Існувала пекуча потреба — економічна і воєнна — об'єднати штати, заснувати центральні органи влади. Але процес утворення союзної держави розвивався повільно і несміливо. Штати намагалися зберегти щойно здобуту незалежність, при обговоренні компетенції і функцій союзних органів бажали максимально обмежити їх права. Виявилися розбіжності і недовір'я між південними і північними штатами. Через те процес розробки конституції затягнувся, а саме об'єднання набрало своєрідної форми у вигляді конфедерації.

Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції об'єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою «Статті конфедерації і вічної унії», за яким колонії мали утворити «постійний союз дружби» з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися «Об'єднані колонії Північної Америки».

Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після багаторазового обговорення його ухвалили у листопаді 1777 року і передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої конституції Сполучених Штатів Америки під назвою «Статті конфедерації і вічного союзу».

Було створено союз тринадцяти штатів у формі конфедерації. Штати вступали «в міцний дружній союз... для спільного захисту, для забезпечення своїх вольностей, для взаємної і загальної користі, беручи на себе обов'язок допомагати один одному проти всякого насильства або проти всяких нападів» (ст. III). За цією конституцією, «кожний штат зберігав свій суверенітет, свободу і незалежність, так само, як і всю владу, всю юрисдикцію і права, не передані цією конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на конгрес».

Верховним органом влади в конфедерації вважався однопалатний конгрес, члени якого — по два — сім делегатів від кожного штату — обиралися законодавчими органами штатів. Кожний штат, незважаючи на кількість делегатів, мав у конгресі один голос. Цим забезпечувався принцип рівності між членами конфедерації.

До виняткових прав конгресу належали оголошення війни і дозвіл на морське каперство, укладення міжнародних договорів, призначення і прийом послів. Крім того, конгрес установлював правила карбування монет, регулював поштовий зв'язок, створював сухопутні й морські військові сили та ін. Він виступав також найвищою апеляційною інстанцією у спорах між штатами. Найважливіші питання вирішувалися конгресом при згоді дев'яти штатів з тринадцяти (ст. IX).

Для ведення справ союзу в міжсесійний період конгрес обирав комітет штатів на чолі з головою (по одному представнику від кожного штату). Компетенція комітету була не такою широкою. Він не мав; права вирішувати справи, для яких у конгресі була потрібна кваліфікована більшість – 3/4 голосів (дев'ять штатів).

Таким чином, повноваження конгресу були обмеженими. Ство-
рене статтями конфедерації об'єднання виявилося дуже слабким:
конфедерація не мала союзної грошової системи, не було єдиного
громадянства, не було створено сильного і постійного центрального
виконавчого органу влади та ін.

Але саме таке об'єднання у вигляді конфедерації з незалежністю складових частин — штатів — і слабкими, обмеженими у своїх можливостях центральними органами і прагнули утворити штати; які, між іншим, встановили складний порядок перегляду цієї конституції. Зміни в статті конфедерації можна було внести лише з дозволу конгресу і після схвалення законодавчими зборами кожного штату. «Союз повинен бути вічним», — підкреслювалося в статті XIII.

Безсилість конфедерації визнавалася як всередині, так і зовні США. Дж. Вашингтон образно називав конфедерацію «мотузкою з піску». Французький уряд погодився, наприклад, видати позику не конгресу конфедерації, який прохав про це, а особисто Дж. Вашингтону.

Вже на другому етапі погострювалися суперечності між учасниками війни за незалежність. Буржуазія і плантатори намагались обмежити боротьбу лише завоюванням незалежності, а народні маси вимагали поглиблення соціально-економічних перетворень. Особливо різкими ці суперечності стали після 1783 року, коли був підписаний мир з Англією, яка визнала нову незалежну державу — Сполучені Штати Америки.

Революція вступає в третій і останній етап свого розвитку, який тривав з 1783 року до, 1787 року.

Успішне завершення війни за незалежність не поліпшило становища народних мас. Викликана війною економічна криза тяжко позначилася на широких масах трудящих. Головний тягар податків падав в основному на дрібних фермерів і ремісників, з яких складався контингент революційної армії під час війни, фермери розорялися, їх землі продавалися за борги, в'язниці були вщент заповнені боржниками. Солдатам, що звільнялися з армії, не виплачували гроші.

Все це викликало незадоволення і неспокій серед населення, призводило до відкритих виступів фермерів і ремісників. Заворушення спостерігалися і в армії. Повстанці спалювали судові приміщення, знищували архіви, випускали з в'язниць боржників.

У 1786 році Віргінія виступила з ініціативою скликання з'їзду
делегатів штатів для вирішення низки невідкладних справ щодо торгівлі і морепл
авання між штатами. Після цього конгрес конфедерації в лютому 1787 року звернувся до всіх штатів з пропозицією скликати у Філадельфії конвент для перегляду статей конфедерації, щоб пристосувати союзну конституцію до нових потреб.   У травні 1787 року у Філадельфії зібрався конвент з 55 депутатів від одинадцяти штатів (два штати не брали участі). Склад конвенту був реакційним. Цензове виборче право в штатах призвело до того, що у виборах делегатів Конвенту брало участь лише чотири відсотки  населення. Як бачимо, принцип Декларації незалежності про народний суверенітет при формуванні конвенту було відкинуто.
        Спочатку йшлося про те, що конвент повинен внести лише поправки до Статей конфедерації. Однак він одразу пішов далі цього обмеження. Налякані широкою хвилею повстань, делегати конвенту таємно від народу, при зачинених дверях взял
ися за розробку нової конституції.

У процесі  роботи  над  конституцією  у делегатів  виникли  розбіжності  відносно  майбутнього  устрою держави. Тому  спеціальний  комітет  одинадцяти розробив компромісний проект. Але основна ідея, що об'єднувала представників півніних і південних штатів, полягала в  утворенні сильної централізованої влади, охороні приватної власності, максимальному усуненні трудящих мас від управління держа-
вою. Всі вони хотіли сильного уряду, відокремлення влади від наро-
ду, встановлення такого порядку, за яким, як висловився один з де-
легатів, «народ матиме якнайменше відношення до уряду».

     Конвент схвалив конституцію  17 вересня  1787 року, а через кілька днів схвалив її і конгрес конфедерації. 4 березня 1789 року після її ратифікації ¾  штатів вона набрала чинності.                 

      Конституція складалася з преамбули (вступу) і семи статей, які, у свою чергу, поділялися на розділи і абзаци. У статтях конституції були закріплені лише політичний устрій союзу, структура державних органів, їх взаємовідносини. Розділ про права і свободи громадян був відсутній, рабство ставало однією з основ нової конституції.

        Згідно з преамбулою конституція запроваджувалася «з метою утворення досконалішого союзу, встановлення правосуддя, забезпечення внутрішнього спокою, вжиття заходів щодо спільної оборони, піднесення загального добробуту». Вона засновувала федерацію держав, у якій штати передавали значні повноваження центральній владі, але зберігали широку автономію у вирішенні питань, які стосувалися виключно штатів.

       Конституція спиралася на принцип розподілу влади, і кожна з них — законодавча, виконавча і судова — діставала досить велику незалежність.

        Законодавча влада за конституцією передавалася двопалатному конгресу. Палата представників обиралася загальними виборами на 2 роки прямим голосуванням  з громадян,  які досягли 25-річного віку. Виборчі округи на той час були однаковими – по 30 тисяч жителів. Верхня палата – сенат складалася з сенаторів, які обиралися законодавчими зборами штатів строком на 6 років по два сенатори від кожного штату.              

   Поправка 17-та до Конституції ,прийнята в 1913 році, установила ,що сенатори обираються безпосередньо населенням  штату прямими виборами. Віковий ценз для сенаторів – 30 років. Через два роки 1/3 сенаторів переобирається. Головою сенату був віце-президент. Законопроект, прийнятий однією палатою, потребував схвалення другою. Таким чином, з самого початку сенат, як палата консервативна за своїм складом ,мав стати гальмом щодо палати представників.        До компетенції конгресу належали справи податкові, митні, монетарні, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, федерального судочинства, справи війни і миру, армії і флоту і т.ін. Конституція спеціально підкреслювала, що законодавчі повноваження конгресу можуть бути розширені в майбутньому, і надавала йому можливість «видавати всі закони, які будуть необхідні і доречні для здійснення зазначених вище повноважень і всіх інших повноважень, які ця конституція надає урядові Сполучених Штатів» (ст. І, 8).

     Разом з тим у конституції не було переліку прав, що зберігалися за штатами, вона лише перелічувала справи, вилучені з їх компетенції.  Штатам, зокрема, було заборонено укладати договори і союзи між  собою, а також між штатами та іншими державами, стягувати без дозволу конгресу «будь-які збори або мита на довезені або вивезені товари», утримувати в мирний час армію або військові судна, «карбувати монету, випускати кредитні білети» та ін. Розширення компетенції штатів визнавалося неприпустимим. Однак у штатів зберігалися деякі важливі права: приймати свої конституції з умовою збереження республіканського устрою, до їх компетенції було віднесено цивільне, кримінальне і процесуальне законодавство.

     Сильну федеральну виконавчу владу конституція передавала президентові Сполучених Штатів, який обирається посередніми двоступеневими виборами на чотири роки. Його можна переобрати. Президент — одночасно і глава держави, і глава уряду. За конституцією  він верховний головнокомандувач армії і флоту, а також міліції штатів, має право помилування, призначає «за порадою і згодою сенату» федеральних посадових осіб, дипломатичних представників, укладає міжнародні договори і т.ін. Отже, конституція наділила президента і його апарат сильною, майже незалежною виконавчою владою.

     У взаємовідносинах президента і конгресу позначилося прагнення забезпечити вплив законодавчої влади на виконавчу і навпаки. Так, президенту надавалося право відкладного вето на ухвалені конгресом законопроекти. Проте конгрес мав можливість не погодитися з думкою президента і відхилити вето повторною ухвалою більшості (2/3 голосів обох палат). Президент не може розпустити конгрес або відкласти його засідання, але має право у виняткових обставинах скликати конгрес або одну із його палат. Разом з тим палаті представників надано виняткове право притягнення президента, віце-президента і високих федеральних  чиновників до конституційної  відповідальності у порядку так званого імпічменту за державну зраду, продажність та інші тяжкі злочини і вчинки. Розгляд таких справ, а також винесення вироку здійснює сенат ухвалою 2/3 голосів присутніх сенаторів. Президент повинен давати “час від часу конгресові відомості про стан Союзу і пропонувати йому на розгляд усі заходи, які визнає необхідними або доречними” (ст.ІІ, 3).

     Судова влада федерації за конституцією належала Верховному суду США і тим нижчим федеральним судам, які утворюватимуться конгресом (ст.І,ІІІ). Судді призначаються президентом “за порадою і згодою сенату” і посідають своє місце доти, “доки поводяться бездоганно». До компетенції федеральних судів належать справи, які виходять з конституції і федеральних законів, спори між штатами, спори між громадянами різних штатів та ін. Особливе місце в цій системі посів Верховний суд США, який привласнив собі право тлумачення конституції і конституційного нагляду.

        Для того щоб конституція набрала чинності, потрібна була її ратифікація не менш як дев'ятьма штатами. Для цього в штатах обрали спеціальні конвенти. Однак у процесі обговорення проти конституції були висунуті серйозні заперечення. Штати вимагали включити розділ про громадянські права і свободи, закріпити принцип, за яким, штати зберігали суверенітет у тих межах, у яких його не було передано федерації. Тому конгрес 1789 року прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».

     Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями».

     Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню».

     У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя).

     Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та власності «від необгрунтованих обшуків чи затримань». Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.

     Особливе значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала охорону особи і приватної власності. Ніхто не повинен притягатися до відповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не повинні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної власності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування».

     Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й дали очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захисту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома).

     Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання».

При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про права як вичерпний або «як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом» (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята).

Білль про права органічно ввійшов у конституцію 1787 року, яка відобразила таким чином дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і активну діяльність народних мас завдяки яким  було здобуто перемогу у війні за незалежність,- з другого.   

Так у запеклій боротьбі лише після прийняття Білля про права у 1791 році була остаточно ратифікована конституція США. Однак офіційною датою прийняття конституції вважається 17 вересня 1787 року.

3) Причини та хід громадянської війни 1861-1865 р.р. Другий цикл поправок до конституції. Реконструкція Півдня.

     У першій половині XIX століття територія Сполучених Штатів зросла в кілька разів за рахунок купівлі і прямої агресії. У 1803 році була придбана в Наполеона І за п'ятнадцять мільйонів доларів величезна Луїзіана. Після американо-мексиканської війни 1846-1848 років Мексика віддала США Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту і частину Колорадо. Швидкими темпами зростала кількість населення США — з 5,3 мільйонів чоловік в 1800 році до 23,1 мільйона чоловік у 1850 році.

     Водночас усе чіткішою ставала різниця в суспільно-економічному розвитку північних і південних територій США. Якщо на Півночі панувала капіталістична система вільної найманої праці, то на Півдні установилася система плантаційного господарства, яка ґрунтувалася на праці негрів-рабів. Ця різниця стала дуже швидко набувати непримиренних суперечностей, що поглиблювалися з кожним роком.

     Річ у тім, що з двох основних завдань, які стояли перед північноамериканською революцією, повністю і остаточно було вирішене тільки одне — політичне. Тринадцять англійських колоній у Північній Америці звільнилися від метрополії, завоювали незалежність і утворили суверенну державу — Сполучені Штати Америки. Але друге завдання —суспільно-економічне, не було вирішене. Рабство негрів не було знищено, плантаційна система збереглася і розвивалася в південних штатах. Не було вирішене і аграрне питання.

Протистояння між промисловими північними штатами і рабовласницьким Півднем загострювалося під час вступу нових штатів до Союзу. На нові території претендували штати Півночі, яким вкрай необхідно було розширяти ринок збуту для своїх товарів. Крім того, рабовласницькі відносини на Півдні заважали вирішенню проблеми вільних робочих рук. Але нові землі були потрібні і південним штатам, які намагалися поширити рабовласницьку систему на нові території. Плантаційне господарство, яке було зайняте вирощуванням бавовни, тютюну, цукрової тростини, працювало головним чином на експорт, а свою потребу в промислових товарах задовольняло, як правило, за рахунок англійських виробів.

Міссурійськии компроміс. Суперечності між рабовласницьким Півднем і промисловою Північчю стали добре помітними вже на початку XIX століття. Першим відвертим зіткненням між Північчю і Півднем, що створило загрозу розколу країни, став конфлікт 1818-1820 років. Він виник у зв'язку з питанням про вступ до Союзу нового штату Міссурі. На той час до складу США входило одинадцять рабовласницьких і одинадцять вільних штатів, а тому в такому впливовому органі, як сенат, було двадцять два сенатори від південних штатів і двадцять два — від північних. Штат Міссурі був рабовласницьким і тому, щоб підтримати і зберегти рівновагу, що склалася в сенаті, одночасно з Міссурі до Союзу увійшов щойно створений штат Мен.

Так було досягнуто історичної угоди — Міссурійського компромісу, який повинен був підтримати рівновагу представництва рабовласницьких і вільних штатів у сенаті.

Сенат схвалив резолюцію, згідно з якою було встановлено, що на північ від 36° ЗО' північної широти рабство буде заборонено. Було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати: один вільний і один рабовласницький.

Міссурійський компроміс не усунув суперечностей, а лише відтягнув конфлікт між Північчю і Півднем. Позиції рабовласників щодалі стають сильнішими в конгресі і федеральному уряді, міцнішають вони і в Верховному суді США. Великий вплив там мала і партія рабовласників, так звана демократична партія.

З огляду на сприятливі обставини плантатори Півдня провадять через конгрес білль «Канзас — Небраска», за яким питання про долю цих нових штатів — бути їм рабовласницькими чи вільними — передавалося на вирішення населення цих штатів. Білль «Канзас — Небраска», таким чином, означав фактичне скасування Міссурійського компромісу. В 1857 році Верховний суд США прийняв рішення у справі негра Дреда Скотта, який, переселившись зі своїм хазяїном на Північ, вимагав, щоб його визнали вільним. Але Верховний суд США постановив, що переселення негра-раба у вільний штат не приводить його до звільнення.

У таких умовах представники Півночі намагаються покінчити з політичною гегемонією рабовласників. У 1854 році виникає республіканська партія, яку підтримували промислова буржуазія, фермерство, робітничий клас. Розвивається аболіціонізм — широкий рух за скасування рабства. І в 1860 році на президентських виборах перемогу отримав кандидат від республіканської партії, адвокат і публіцист, прихильник скасування рабства Авраам Лінкольн (1809-1865 рр.).

На обрання Авраама Лінкольна президентом правлячі рабовласницькі кола відповіли відвертим заколотом — пішли на сецесію, тобто на вихід із федерації. Двадцятого грудня 1860 року штат Південна Кароліна заявив про свій вихід із Союзу штатів. Слідом за ним відокремились ще дев'ять рабовласницьких штатів. У лютому 1861 року представники штатів, що вийшли із Союзу, зібралися на з'їзд у місті Монтгомері і утворили «Конфедерацію американських штатів». Був обраний президент конфедерації, сформований свій уряд. І нарешті була прийнята Конституція Конфедеративних штатів Америки, яка проголошувала рабство негрів «оплотом цивілізації». Дванадцятого квітня 1861 року конфедерати розпочали громадянську війну, що тривала протягом чотирьох років (1861-1865 рр.).

     У першому  періоді   громадянської війни (І86І-І862 рр.) успіх був на боці Конфедерації. Перелом у ході війни наступив лише після того, як уряд А. Лінкольна  видав кілька важливих законодавчих актів. У травні 1862 року уряд А. Лінкольна провів через конгрес Закон про гомстеди — «акт для забезпечення земельними наділами тих, що дійсно оселяються на громадській землі, і для забезпечення нагороди солдатам». Згідно з цим законом кожна особа, що є головою сім'ї і якій виповнився двадцять
один рік, яка є громадянином Сполучених Штатів, яка «ніколи не брала участі у війні пр
оти Сполучених Штатів і не допомагала їх ворогам», мала право з 1 січня 1863 року на отримання земельної ділянки розміром не більше ста шістдесяти акрів (приблизно шістдесят чотири гектари). Після сплати десяти доларів така особа вступала у воло
діння зазначеною кількістю землі, а після того, як вона жила і обробляла протягом п'яти років цю землю, вона одержувала патент на цю ділянку. Особи, які служили в армії чи флоті  Сполучених  Штатів  протягом  чотирнадцяти  днів
     як  добровольці  або   за  мобілзації,  могли  скористатися цим законом, коли їм ще не виповнився двадцять один рік..

Двадцять другого вересня 1862 року президент А. Лінкольн випустив Прокламацію про звільнення рабів. З першого січня 1863 року всі особи, які вважаються рабами в якому-небудь штаті або певній частині штату, населення яких буде в стані повстання проти Сполучених Штатів (в Прокламації наводився перелік таких штатів та графств), стають вільними і влада «визнаватиме і охоронятиме свободу згаданих осіб». Такі особи віднині можуть бути прийняті на військову службу Сполучених Штатів у гарнізони, на пости, кораблі і т.д.

     Ці акти вирішили головне завдання уряду А. Лінкольна — створення численної боєздатної армії, залучення до армії значної кількості людей. Одночасно уряд видав закони про конфіскацію майна заколотників, увів загальну військову повинність, звільнив армію Сполучених Штатів від прихильників Конфедерації, закрив реакційні газети і т.д. Усі ці заходи привели до корінного перелому в ході громадянської війни і забезпечили перемогу капіталістичної Півночі.  

     Влітку 1863 року війська Півдня зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. Їх територія була розчленована на дві частини. Влітку 1864 року було досягнуто вирішальних успіхів на Центральному фронті.

     На президентських виборах в листопаді 1864 року перемогу одержав А.Лінкольн. Переобрання    Лінкольна означало для Конфедерації втрату останніх надій на компроміс.  Починаючи з весни 1865 року  армія Конфедерації починає масово здаватися в полон. До 8 травня капітулювало близько 175 тисяч військових.

     Але ще 14 квітня 1865 року в театрі “Форд” у Вашингтоні був смертельно поранений Лінкольн. Його убивця актор Буте був фанатичним прихильником  рабства. З місця убивства злочинець зміг утекти, але згодом загинув у перестрільці з поліцією.

Громадянська війна привела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів.

Громадянська війна 1861-1865 років знищила на Півдні рабовласництво, ліквідувала останні залишки докапіталістичних соціальних структур, остаточно вирішила завдяки Гомстед-акту аграрне питання шляхом передачі раніш націоналізованих земель північного заходу у власність фермерів. Остаточно утвердився так званий американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, коли основною фігурою стає капіталістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися продовженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за незалежність. За своїм характером це була радикальна буржуазно-демократична революція.

Громадянська війна залишила Південь у стані економічного і політичного хаосу. Щоб досягти нормалізації, протягом дванадцяти років вживалася низка заходів, що отримали назву «реконструкції Півдня». Штати розгромленої Конфедерації були поставлені під контроль федеральних військ. Місце загальних судів зайняли військові трибунали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що брали участь у заколоті, була заборонена політична діяльність.

Негри після громадянської війни землю не отримали. Більше того, щоб забезпечити плантації робочою силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву «Чорних кодексів». Відповідно до цих постанов негри, які не мали роботи і визнавалися «бродягами», каралися штрафом, а при його несплаті — примусовими роботами на плантаціях; неграм було заборонено займатися ремісництвом або торгівлею; негри, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, насильно віддавалися в «учнівство» білим господарям.

Водночас конгрес прийняв 1865 року XIII поправку до Конституції, відповідно до якої в Сполучених Штатах «не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування», окрім тих випадків, коли це є покаранням за злочин. Тим самим була скасована дія «чорних кодексів».

     Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента Джонсона, в червні 1866 року провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації необхідним числом штатів 28 липня 1868 року вона стала частиною конституції країни. “Особи народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами США і тих штатів, в яких вони проживають”. Заборонено видання законів, що ущемляють права  і привілеї громадян. Жодний штат не може позбавляти будь-кого життя, свободи і власності. XIV поправка не поширювалась на індіанців, звільнених від сплати податків, але означала конституційне зрівняння в правах білого і чорношкірого населення. Щоправда, права негрів проголошувалися, але не гарантувалися. Незважаючи на ясні і зрозумілі вимоги XIV поправки, законодавчі збори штатів, а слідом за ними і Верховний суд США  (1896р.) визнали, що рівність прав білих і кольорових повинна здійснюватись на основі принципу “роздільне, але рівне”, наслідком чого являлись закони і обмеження, включаючи різні школи, різні церкви, різні будинки для проживання і т.д. Тільки в 1954 році Верховний суд визнав формулу “роздільне, але рівне” такою, що протирічить  конституції і відмінив її. Слідом за цим Верховний суд відмінив і інші правові обмеження негрів і кольорових.

     У   1870 року конгрес  прийняв XV поправку до Конституції, яка в цьому ж році набрала чинності. У ній записано, що право громадян Сполучених Штатів на  участь у виборах не повинно заперечуватись чи обмежуватись залежно від раси, кольору шкіри чи  колишнього рабського    стану. Ці три поправки, прийняті  після громадянської війни, становлять другий цикл поправок, які доповнили Білль про права 1791 року.

     Наслідки громадянської війни в політичній сфері були значними. Перемога Півночі привела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, виріс авторитет Верховного суду США.


4) Зміни  в державному устрої США у другій половині ХІХ століття.

     

     У другій половині XIX століття Сполучені Штати за формою державного устрою являли собою класичну буржуазну федерацію. Відбувалося неухильне збільшення кількості членів федерації. Якщо у 70-х роках XIX століття налічувалося тридцять вісім штатів, то на початок XX століття їх було вже сорок п'ять. Так, цього статусу набули Північна Дакота, Вашингтон, Монтана, Південна Дакота, Айдахо, Вайомінг.

Значно зміцніла після громадянської війни центральна влада. Питання про можливість невизнання (нуліфікації) суб'єктами федерації актів Союзу, про право штату на сецесію були остаточно зняті з порядку денного. Ще 1819 року Верховний суд США сформулював доктрину «повноважень, що розуміються», яка дозволяла віднести до компетенції федерації практично будь-яке питання. Таким чином, одним із важливих підсумків громадянської війни стала беззаперечна перевага Союзу над штатами.

Однак штати, як члени Союзу, зберегли значні права: вони займалися питаннями конституційного та іншого законодавства, освітою, місцевим самоврядуванням, міліцією, в'язницями і т.д.

Вищі органи влади і управління штатів за формою нагадували федеральні: законодавчі функції вручалися двопалатному парламенту, а виконавчі — губернатору. Законодавчі збори штатів складалися з сенату і нижньої палати, яка називалася в різних штатах по-різному — палата представників, збори і т.д. Сенатори обиралися на чотири роки, а члени нижньої палати — на два.

Губернатор штату обирався електоральним корпусом на строк від двох до чотирьох років. У деяких штатах при губернаторі утворювалася Рада. Становище губернатора штату було своєрідним. Він вважався носієм  виконавчої влади, однак інші посадові особи штату (генеральний атторней, головні супер-інтенданти освіти, аудитори та ін.) не були відповідальними перед ним.

       За невеликим винятком усі істотні питання вирішувалися суб'єктами федерації.

      Конгрес Сполучених Штатів. У другій половині XIX століття конгрес був впливовим органом. Більше того, можна навіть вести мову про пріоритет конгресу над президентом. Сенат, наприклад, тримав у своїх руках контроль над такими дуже суттєвими галузями державного життя, як зовнішні відносини і призначення на федеральні посади. Думка верхньої палати конгресу була дуже авторитетною, президенти повинні були рахуватися з нею при прийнятті своїх рішень. Деякі юристи називають період 80—90-х років XIX століття епохою «правління конгресу в Сполучених Штатах».

У цей час виникає і розвивається комітетська система в конгресі. Попередній розгляд законопроектів здійснювався парламентськими комітетами, яких було кілька десятків у кожній палаті. Комітетська система привела до значних змін у роботі конгресу: гласність змінилася суворою секретністю, стало правилом провадити консультації з тими, хто був прямо зацікавлений у прийнятті законопроекту і т.д.

Одночасно відбувається обмеження такого важливого інституту буржуазної парламентської демократії, як свобода дискусії в конгресі. У 1889 році були значно розширені повноваження спікера палати представників. Відтепер він мав змогу робити часто вирішальний вплив на хід законодавчого процесу в конгресі.

Відбувалися певні зміни і у виборчому праві. Так, XIV і XV поправки до Конституції США проголошували загальне виборче право для чоловіків, які відповідали вимогам вікового цензу і цензу осідлості. У 1871 році було введене таємне голосування на федеральних виборах. З 1876 року встановлено новий порядок виборів до палати представників конгресу за округами, які були спеціально організовані для цього. Слідом за Союзом майже всі штати (за винятком Північної і Південної Кароліни та Джорджії) також ввели в себе закрите балотування.

Крім основних існували численні додаткові цензи, що запроваджувалися штатами: володіння майном або сплата податків (Пенсільванія, Род-Айленд та ін.), відповідність моральним критеріям (Алабама, Луїзіана і т.д.). У деяких південних штатах виборчого права позбавлялися атеїсти. Існував ценз письменності (Мен, Делавер та ін.),
траплявся особливий ценз осідлості. Фактично існував расовий ценз,
який відстороняв від участі у виборах мільйони негрів, індіанців.
     Президент США. У другій половині XIX століття Сполучені  Штати були президентською республікою, глава якої одночасно очолював і уряд, і державу. Причому уряд не відповідав перед конгресом.

У руках президента були зосереджені великі повноваження, серед яких особливе місце займало право «вето». Спростувати його було дуже важко. Так, за період з 1798 по 1898 рік з 433 законопроектів, що були відхилені виконавчою владою, лише 29 отримали кваліфіковану більшість голосів у конгресі, що було необхідним для їхнього повторного схвалення.

Про посилення влади президента свідчить значне зростання кількості «виконавчих наказів», які видавав президент і які прирівнювалися до прокламацій і законів конгресу. Якщо А. Лінкольн підписав тільки два таких нормативних акти, то Т. Рузвельт (1901-1909рр.) — тисячу одинадцять.

Одночасно відбувається процес бюрократизації управління, зростає кількість федеральних установ. У 1870 році було утворене міністерство юстиції, у 1872 — міністерство зв'язку, у 1888 — міністерство торгівлі, у 1889 — міністерство землеробства. У середині XIX століття налічувалося лише дві з половиною тисячі федеральних службовців, тоді як на кінець XIX століття їх було вже понад двісті тисяч.

     Верховний суд. На протязі ХІХ століття значно змінилося становище і юридична роль Верховного суду США, який поступово закріпив за собою право конституційного контролю по відношеню до актів інших державних властей.

     Конституція 1787 року наділила Верховний суд верховною, але по своєму змісту звичайною юрисдикцією. Законом про судоустрій 1789 року значення юрисдикції Верховного суду було надзвичайно збільшено і вона вийшла на особливий рівень. Верховному суду було надано право видавати особливі виконавчі накази, обов’язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і державних секретарів, а також право відміняти будь-який закон, якщо в його змісті є відхилення від приписів і принципів Конституції.

     Свою діяльність Верховний суд розпочав в 1790 році, після призначення 7 суддів – головним чином прихильників президента Вашингтона. За перші свої 12 років діяльності суд розглянув всього близько 60 справ, в основному пов’язаних з морським правом і міжнародними відносинами федерації. Робота суду одержала новий напрямок на початку ХІХ століття з призначенням на посаду голови Д.Маршала.

     В 1803 році при розгляді позову кандидата в судді Марборі  до федерального уряду про усунення перешкод при занятті ним посади Верховний суд виніс рішення, яке стало важливим конституційним прецедентом. Суд визнав  невідповідність положення ст.13 Закону про судоустрій 1789 року принципу Конституції про розподіл властей, анулював положення Закону й, по суті, присвоїв собі право тлумачити федеральну Конституцію, і на підставі певного тлумачення вирішувати конкретні питання юстиції і правової практики.

     До середини ХІХ століття найважливішою правовою проблемою в практиці конституційного нагляду Верховного суду була проблема взаємовідносин федерації і штатів. В цьому відношенні Верховний суд вніс багато важливих положень в конституційне право. В обґрунтування державної єдності і цілісності країни було внесене рішення (1793р.) про те, що штати не являють собою суверенних держав і тому Конгрес федерації володіє примусовою владою по відношенню до штату. Разом з тим по іншій справі Суд визнав, що існує взаємна незалежність компетенції штатів і федерації. Одним із найважливіших положень конституційної практики стало рішення по справі штату Техас (1869 р.). Верховний суд ухвалив, що входження штату в федерацію є безповоротним і що федеральний уряд має право застосовувати силу для збереження цілісності федерації. Цим було остаточно вирішено питання про єдність держави і про підпорядкування прав штатів в ній.

     Суд неодноразово виносив рішення, керуючись принципом, що Конституція є актом особливого верховного значення, причому зміст її не обмежується буквальним текстом, але включає деякі умовні принципи. В результаті склалося важливе для конституційного ладу і права США положення, що Конституція є такою, якою її тлумачать судді, і все, що не протирічить  принципам конституції, навіть  якщо прямо в ній і не передбачено, правомірно і повинно служити прямим керівництвом для практики. Зміст оновленого конституційного права краще всього виразив суддя Маршал, даючи роз’яснення нового широкого розуміння, що відповідає, а що не відповідає головному закону: “ Мета повинна бути законною і повинна знаходитись в рамках Конституції, і всі доступні засоби для її досягнення, які не заборонені і відповідають букві і духу Конституції, визнаються конституційними.”


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

83683. Кримінологічна характеристика та запобігання статевим злочинам 194 KB
  Метою дослідження є визначення кримінологічної характеристики статевих злочинів, обґрунтування детермінант учинення цих злочинів у сучасній Україні, та розгляд заходів запобігання даної категорії злочинів. Об’єктом наукового дослідження виступає злочинність проти статевої свободи і статевої недоторканості особи.
83685. Управление ТРЦ «Светофор» 535.94 KB
  Этот вид управления ставит своей основной целью повышение доходности объекта и управление его стоимостью. Основной задачей property management является управление процессами маркетинговой, финансовой и юридической деятельности.
83686. Государственное регулирование внешней торговли и внешнеторговая политика Республики Беларусь 185.32 KB
  Цель курсовой работы – изучить государственное регулирование внешней торговли, зарубежный опыт государственного регулировния и внешнеторговую политику Республики Беларусь. В данной работе применяются аналитические и статистические методы исследования и обработки данных.
83687. Опричнина політика царя Івана Грозного в середині XVI століття 67.98 KB
  Формування передумов опричнини. Методи проведення опричної політики Відміна опричнини Наслідки опричнини Висновки Використані джерела та література Вступ Актуальність теми. Не варто й ототожнювати її з посилення самовладдя царя державною централізацією справі якої було завдано збитків у роки опричнини.
83688. Анализ прибыли и рентабельности 278 KB
  Анализ прибыли и рентабельности предприятия проводится с целью получения информации о способности предприятия зарабатывать прибыль и об его имущественном и финансовом состоянии, т. е. обеспеченности источниками для получения прибыли. Задачи работы: раскрыть факторный анализ прибыли и рентабельности...
83689. ОСОБЕННОСТИ ПРОГНОЗИРОВАНИЯ ПОПУЛЯРНОСТИ СОЦИАЛЬНЫХ СЕТЕЙ РУНЕТА СРЕДИ РАЗЛИЧНЫХ СОЦИАЛЬНЫХ ГРУПП 305.81 KB
  Телекоммуникации с помощью социальных сетей принципиально новый пласт социальной реальности более подвижная и адаптивная форма организации способная развиваться вместе со своим окружением и эволюцией узлов которые составляют сети. Однако бум в развитии онлайновых социальных сетей начался в 2003-2004 гг.
83690. Исследование потребительских предпочтений молочной продукции на примере холдинга «Афанасий» 98.13 KB
  Качественные методы маркетинговых исследований направлены на изучение взглядов, отношений, мнений и интересов потребителей. Качественные методы позволяют исследователю разобраться в сложной и многообразной природе действий покупателей.