9106

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Реферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ Виникнення стародавніх держав. Трипільська культура. Держава і право скіфів. Держава і право античних міст-держав. Держава і право Боспорського царства. Держава і право стародавніх східних слов`ян. Пол...

Украинкский

2013-02-22

92.5 KB

5 чел.

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Виникнення стародавніх держав. Трипільська культура.

Держава і право скіфів.

Держава і право античних міст-держав.

Держава і право Боспорського царства.

Держава і право стародавніх східних слов`ян. Політичний союз антів.

1. Виникнення стародавніх держав. Трипільська культура.

На території України первісні люди вперше з`явилися близько 100 тис. рр. до н.е. в епоху стародавнього кам`яного вікуранньому палеоліті (пратоліті); вони проживали первіснообщинним стадом (праобщиною) з невпорядкованими, хаотичними зв`язками, у т.ч. статевими, та займались збиральництвом, мисливством і рибальством. Найдавніше поселення-стоянка знайдена у с. Лука Врублівецька Кам`янець-Подільського району Хмельницької області. В епоху пізнього палеоліту (міоліту) близько 30 тис. рр. до н.е. на зміну дородовому стадному співжиттю прийшов матріархально-родовий лад з груповим шлюбом та родоводом, спорідненістю і спадковістю за материнською лінією. Селища цього періоду знайдено у Києві на Подолі, у с.Мізині (на Чернігівщині), у с.Гонцях (на Полтавщині), біля Кривого Рогу. Після палеоліту настає доба мезоліту (12-8 тис. рр. до н.е.), коли суспільною організацією людей стали племена – обднання споріднених родових общин. Цій добі характерний високий розвиток мисливства і рибальства та перехід до відтворюючих форм господарства – скотарства і землеробства. Споріднені племена об`єднуються у групи, що займають часто великі території (Приазов`я, Північний Буг і Дністер, Середнє Придністров`я, Прикарпаття, Волинь та ін.). Настає патріархально-родовий лад з парною моногамною сім`єю та спорідненістю і спадковістю за батьківською лінією. Господарською основою патріархальних родових общин є велика патріархальна сім`я, що складається з кількох поколінь родичів за батьківською лінією, які займаються спільним виробництвом і споживанням, притому до її складу входять і раби.

У 9-3 тис. до н.е. настає новий кам`яний вік (неоліт), залишки якого знайдені на всій території України, а вперше – у 1893 р. український археолог Вікентій Хвойка знайшов поселення біля селища Трипілля під Києвом, тому у науці культуру цієї доби названо “Трипільська культура” (4-3 тис. до н.е.). Вона охоплювала всю етнічну Україну; ці осілі племена науковці вважають прямими предками українців. Це перша в історії світової цивілізації хліборобська культура. Сприятливі природно-кліматичні умови і високий рівень матеріальної культури дуже рано дає змогу індивідуальній сім`ї повністю забезпечувати свої потреби у продуктах і життєдіяльності. Сільськогосподарські угіддя біли розподілені, а не об`єднані у суцільний колективний лан (на відміну від країн Стародавнього Сходу, де внаслідок посух існувала потреба спорудження зрошувальних систем з масовим використанням колективної, зокрема багатотисячної рабської, праці). Деякі поселення займали до 400 га (на відміну, у Стародавньому Вавилоні – максимально 40 га). Трипільській культурі характерні такі особливості:

1. високий рівень розвитку зумовив індивідуалізацію особи і, відповідно, визнання самоцінності кожної особистості, її свободи і недоторканості;

2. демократизм – усі хлібороби внаслідок їх самодостатності і самоцінності визнавалися рівними;

3. високозначима роль жінки (згодом, вже у Київській Русі, – визнання її суб`єктом права, на відміну від держав Стародавнього Сходу, де жінка перебувала під владою і у повній залежності від свого батька (до заміжжя) та чоловіка (у заміжжі)), яку вчені пов`язують з притаманним хліборобській культурі культом землі-матері.

Трипільській культурі були характерні висока духовно-естетична культура, високорозвинуте рільництво, ширилось гончарство, ткацтво. Територія поширення трипільської культури охоплювала понад 2 тис. різних поселень, притому міста з двоповерховими житловими будівлями.

Наступна доба (з 3 тис. до н.е.) – мідний вік, коли застосування залізного знаряддя зумовлює розвиток обміну, майнове розшарування родів і племен. У процесі збагачення патріархальних родових общин їхні виборні родові ватажки перетворюються на спадкову родову знать, а общинні багатства і раби – на приватну власність окремих невеликих індивідуальних сімей. Розвиток ремесла і торгівлі спричинюється до перетворення родових общин на територіальні (сусідські) общини, коли втрачаються кровні, родові зв`язки і внаслідок перерозселення колишніх кровноспоріднених племен з`являються нові племена, згуртовані за територіальною ознакою, за приналежністю до спільної їм конкретної території. Це стало початком розкладу первіснообщинного ладу та зародження першого елементу державного утворення – території. Вожді-воєначальники наймогутніших племен підкорюють сусідні племена, утворюючи союзи племен. Притому родоплемінна знать перетворюється на спадкову майнову  знать, а влада вождів-воєначальників – на спадкову князівську (царську) владу.

2. Держава і право скіфів

На початку 1 тис. до н.е. територію України заселяли кімерійці (одне із тракійських племен), на зміну яким наприкінці 8-7 ст. до н.е. прийшли скіфи (скити) як утворення місцевих (нащадків трипільців) і кочових іранських племен. У 7-3 ст. до н.е. вони заселяли територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов`я. У 7 ст. до н.е. утворився могутній племінний союз (за відомостями грецького історика Геродота 5 ст. до н.е.), в який входили основні племена: 1. скіфи-царські – наймогутніші і найбільші, інших скіфів вважали своїми рабами; 2. скіфи-кочівники; 3. скіфи-землероби; 4. еліно-скіфи – розселені поблизу грецького міста-колонії Ольвії; 5. скіфи-хлібороби (орачі) – прямі прапращури українського народу. У 7-6 ст. до н.е. більшість скіфських племен перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу, але родові зв`язки у них ще були міцними, основною суспільною одиницею була родова община, яка складалась з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім`ї ділянку за жеребкуванням; приватної власності на землю ще не було. У скіфів-кочівників кожна сім`я мала свою отару, стадо, але земля, як і у землоробів, належала общині, племені. У 7-6 ст. до н.е. з вільних общинників (кочові скотарі і осілі земелероби) виділяється родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). З`являються військовополонені раби, та застосування їхньої праці незначне. Суспільна організація управління скіфів мала форму військової демократії. Найважливіші питання розглядали Народні збори воїнів; мали вплив Ради родових старійшин, а найбільший – Союзна рада; особлива роль належала військовим вождям – царям, які очолювали скіфське військо на час походів, їхня влада успадковувалась, але кандидатуру царя і його спадкоємця ще затверджували Народні збори.

У 5-4 ст. до н.е. частина скіфів-кочівників перейшла до осілого способу життя. Царські скіфи, що перемогли перського царя Дарія у 514-513 рр. до н.е., посіли панівне становище у союзі племен і стягували данину із землеробських племен. Зміцніла влада царів і військово-дружинної знаті. Виникли передумови для створення рабовласницької держави. Скіфський цар Атей узурпував владу і у 340 р. до н.е. об`єднав під своєю владою майже всю Скіфію, створивши першу скіфську державу. Однак, у війні з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Олександра Македонського) був вбитий і Скіфське царство розпалось наприкінці 4 ст. до н.е. Приблизно у 3 ст. до н.е. утворилась Скіфська держава у Криму (столиця – м.Неаполь Скіфський, поблизу сучасного Сімферополя), яка досягла розквіту у 2 ст. до н.е. за царів Скілура і його сина Палака, та була знищена германським племенем готів у другій половині 3 ст. н.е. Під час великого переселення народів 5-6 ст. скіфи асимілювались з іншими, а їхні сучасні прямі нащадки – кавказькі осетини.

У Скіфії встановились рабовласницькі відносини із залишками первіснообщинного ладу. З вільних землеробів і скотарів виділилась пануюча верхівка – царська сім`я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що становила оточення правителя, та багаті торговці. Відособленою соціальною групою з високим становищем були жреці. Найбільшу верству становили вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данину, виконували різні повинності. Скіфи-орачі (данинники) перебували у данинній залежності від степових кочівників. У Кримському скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники, торговці, купці. Найнижчий щабель ієрархії займали раби; джерела рабства: військовий полон та підкорення осілих племен чи сусідніх народів. Раби були власністю господаря, річчю, яку можна було продати, подарувати, обміняти, передати у спадок. Вони використовувались здебільшого у домашньому господарстві, для охорони стада тощо; часто виступали товаром у торгівлі з грецькими містами. З розпадом первіснообщинного ладу рабство втрачає патріархальний (домашній) характер.

За формою правління Скіфія – різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави – цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жреця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету. Апарат державного управління становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду. Щоправда, створення державного апарату не знищило повністю родову організаціюНародні збори затверджували кандидатуру царя і його наступників, а також Народні збори і Рада старійшин і племінних вождів вирішували усі питання місцевого управління. Територія держави поділялась на округи (номи) – колишні племінні території. Отож, державна структура Скіфії значно відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав, але за своїми функціями була вже політичною організацією, тому можна стверджувати, що перші витоки державності на території України з`явились саме тоді.

Правова система Скіфії грунтувалась на звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними). На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті. Захищалась сімейна приватна власність на худобу, вози, домашні речі, посіви, житло, рабів. Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Відмова від сплати данини була приводом для початку воєнних дій з грабунком майна, крадіжкою худоби та захопленням полонених і перетворенням їх на рабів. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін.  Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному порядку – коли справа порушувалась за зверненням самого потерпілого чи його родичів (в разі вбивства його), встановлення особи винного, розшук і виявлення злочинця та притягнення його до суду, збирання і подання доказів та доведення вини обвинуваченого, а іноді й визначення міри і ступеня покарання покладались на самого потерпілого (чи його родичів).

Як єдине політичне об`єднання степова Скіфія  припинила існування у 4-3- ст. до н.е., коли скіфів витісняють споріднені з ними кочовики іранського походження – сармати, які панували до 2 ст. н.е. На зміну їм прийшли кочівники роксолани (алани). У 3 ст. на території України розселяються готи , а у 4 ст. племена турко-фіно-монгольського (ймовірно, з території північного Китаю) чи урало-алтайського походження (науковцями не встановлено їх первинне походження) гуни знищують аланів (близько 370 р.) та просуваються аж до Карпат, витіснивши готів у Крим і Таврію. У середині 5 ст. гуни на чолі з легендарним ватажком Аттілою відійшли на захід, а в Україну прийшли нові кочові орди – болгари, потім авари (обри). Близько 6 ст. з`явились слов`яни.

3. Держава і право античних міст-держав

Осілі та кочові племена, які населяли Північне Причорномор`я, вступаючи у торгівельні і військово-політичні відносини з античними державами Середземномор`я, зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації, особливо завдяки грецькій колонізації причорноморських земель та утворенню там грецьких міст-колоній. Перше поселення з`явилось у 7 ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману. У 6 ст. до н.е. було засновано Ольвію (тепер на території Миколаївської області), Феодосію (у Криму), Пантікапей (сучасний Керч); в останній чверті 1 ст. до н.е. засновано Херсонес (сучасний Севастополь), Тіру (Білгород-Дністровський Одеської області), Керкініду (Євпаторія), Німфей (Керч), Тірітаку (біля Керчу) та ін. Розквіту вони досягли у 5-4 ст. до н.е. та проіснували до 4-5 ст. н.е. Вже у 30-х рр.3 ст. н е. почався їх економічний занепад і соціально-політичний розклад, що посилився внаслідок навали готів і гунів та просунення слов`ян до берегів Чорного моря і на Балкани. У 4 ст. припинила існування як місто-держава Ольвія, а Херсонес перейшов під владу Візантійської імперії і як м.Корсунь був знищений навалою Золотої Орди у середині 15 ст.

Грецькі міста-колонії були рабовласницькими полісами (містами-державами). До рабовласників належали судновласники, купці, власники ремісничих майстерень, землевласники, лихварі тощо. Було багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. Вільними повноправними громадянами визнавались лише чоловіки-уроженці міста; вони мали політичні права, могли займати державні посади, утримувати збройні загони, виїздити в інші землі. Жінки і чужоземці, навіть якщо вони постійно проживали у полісі, не мали політичних прав, але могли отримати їх і торгівельні привілеї за надану місту значну послугу. Більшість населення становили раби, які не мали жодних прав і були власністю рабовласників. Джерела рабства: військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках чи у сусідніх племен. Вони використовувались у ремісничому виробництві, на розробках солі, у домашньому господарстві, частково у сільському господарстві, а також експортувались. Низьке становище займали дрібні ремісники і торговці та вільні общинники навколишніх поселень – вони сплачували податки і брали участь в ополченні у разі військових дій.

Державний устрій грецьких міст Причорномор`я був аналогічний політичному устрою античних полісів Греції. За формою правління у 5-2- ст. до н.е. більшість з них були демократичними республіками, а з 1 ст до н е.- аристократичними республіками. Вищий орган державної влади – Народні збори, в яких брали участь лише повноправні громадяни міста (чоловіки-уродженці) віком з 25 р.  Народні збори мали законодавчі фунції – приймали декрети і постанови; вирішували найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики – регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладення зовнішньо-політичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагородження громадян за заслуги грамотами; здійснювали вибори посадових осіб та контроль за їх діяльністю.

Народні збори обирали Раду міста – постійно діючий орган виконавчої влади, в який входили Суд присяжних і головний жрець міста – базилевс, який відав релігійними культами. Рада міста готувала проекти рішень Народних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади і контролювала діяльність виборних посадових осіб. Керував нею голова Ради міста за допомогою секретаря, обоє обирались строком на 1 р. У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такій послідовності: проект декрету розробляла спеціальна комісія (3 номофілаки і 1 діойкет) і передавала його у Раду міста, а та подавала його Народним зборам, які приймали вже готове рішення без будь-яких змін і доповнень.

Третю ланку управління становили виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати, які обирались з повноправних громадян і очолювали окремі галузі управління – займались фінансами, відали роботою судових установ, військовими справами тощо. Головна магістратураКолегія архонтів у складі 5-6 чол., на чолі з першим архонтом; вона керувала всіма іншими колегіями та за необхідності скликала Народні збори. Магістратом зі справ культу був базилевс. Колегія шести архонтів відала питаннями оборони, але військами командував перший архонт. Колегія продиків (юридичних радників) займалась правовими питаннями. Номофілаки контролювали дотримання законів. Астиноми наглядали за порядком у місті. Агораноми наглядали за порядком на ринку, перевіряли правильність мір і ваг, наглядали за станом шляхів і громадських будівель тощо. Екстраординарні магістратиепімелети – наглядали за вжиттям термінових заходів, виконували спеціальні державні завдання. У Херсонесі діойкет був найвищим фінансовим магістратом, що контролював доходи і витрати, а нижчестоящими фінансовими магістратами були скарбники. Грошовими надходженнями у казну (різні пожертви грішми і хлібом, податки, ввізні і вивізні мита на товари тощо) займались спеціальні Колегії семи і дев`яти. Окремим органом управління був суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожен з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

З початку нашої ери відбувається аристократизація управління – вищі адміністративні посади передаються невеликій групі аристократичних сімей; у Херсонесі під тиском римських властей було зменшено кількість магістратур, вищі магістратури заміщували римські громадяни з місцевих жителів, влада зосереджувалась у першого архонта. В Ольвії приблизно до середини 3 ст. до н.е. найважливіші закони створювались у формі псефісмів, які пропонувались приватними особами, і поділялись на 2 категорії: проксенічні і  почесні. З середини 3 ст. до н.е. усі проксенії висуваються приватними особами, а почесні декрети – різними колегіями магістратів (архонтами, колегією семи, комісією сінедрів), тобто прерогативу вносити у Раду міста і передавати у Народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів) у приватних осіб відбирають колегії магістратів.

В основу права грецьких міст-колоній  було покладено правову систему Афінської рабовласницької республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, місцеві звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв агораному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.

Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.

4. Держава і право Боспорського царства

Найбільша з античних держав Північного Причорномор`я – Боспорське царство (Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки) з центром у Пантікапеї, що виникло внаслідок об`єднання міст-держав у 480 р. до н.е. У середині 4 ст. до н.е. до нього приєднались всі великі міста-держави Північного Причорномор`я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Німфей, Кіммерік та ін.) і землі, заселені племенами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї державності. (На той час процес становлення держави у скіфських племен – основної частини населення Керченського півострова - лише починався). Столицею Боспорського царства став Пантікапей. Розквіт Боспорського царства припадає на 4-3 ст. до н.е.; з другої половини 2 ст. до н.е. воно зазнає повстань рабів і підкорених скіфських племен. На початку 1 ст. до н.е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об`єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор`я, у т.ч. Боспорське царство. Після поразки і загибелі царя у боротьбі з Римом у середині 1 ст. до н.е. Боспорське царство потрапило під владу Стародавнього Риму як васальна держава – царів Боспору затверджували римські імператори. Навала готів і боранів у середині 3 ст. н.е. розорила Боспорське царство, а гуни в останній чверті 4 ст. зруйнували його, і воно увійшло до складу Візантії як її володіння.

Суспільство поділялось на рабовласників і рабів, вільних і невільників. Рабовласниками були цар і його оточення, жерці, чиновники державного апарату, великі землевласники, судновласники, власники ремісничих майстерень-ергастерій, купці, работорговці, воєначальники. Купці, найбільшим з-поміж яких був цар, а також до них належали посадові особи, у т.ч. воєначальники, - мали право безмитної торгівлі. Вільні землевласники служили у війську, сплачували царю податок врожаєм, оскільки оброблювана ними земля вважалась царською.

Раби поділялись на приватних і державних; джерела рабства: полон і купівля у кочівників. Державні раби використовувались при будівництві оборонних споруд на кордонах держави, вони перебували у кращому становищі, ніж приватні раби, які використовувались на громадських роботах (у майстернях, пекарнях, у виноробстві) і в домашньому господарстві, та іноді у сільському господарстві. Використовувалась також праця залежного землеробського населенняпелатів, які обробляли землю царів і великих землевласників, за що сплачували їм частину врожаю. У 1-3 ст. почалось масове відпущення рабів на волю, а посилення експлуатації залежних напіввільних виробників привело до зародження феодальних відносин.

Боспорське царство – рабовласницька монархія. Спершу це був союз грецьких полісів, які зберігали певну автономію у внутрішніх справах – мали органи самоврядування (Народні збори, Ради міст, виборні посади), проводили самостійну торгівельну політику, карбували власну монету (Пантікапей – з 6 ст. до н.е., інші міста – з 5 ст. до н.е.; пізніше це право було надане лише Пантікапею, що карбував загальнодержавну монету). Перші правителі Боспорського царства вважались архонтами Пантікапею і всього Боспору, їх влада була спадковою (на відміну, у давньогрецьких державах ця посада була тимчасовою); у 4 ст. до н.е. до Боспорського царства була приєднана Феодосія і цар став називатись “архонт Боспору і Феодосії”. Певний час існував  специфічний інститут співправителів – у середині 4 ст. до н.е. водночас правили Спарток ІІ і Перісад І як “архонти Боспору і Феодосії і царі підвладних племен”. Цей подвійний титул відмінив на початку 3 ст. до н.е. Спарток ІІІ, що став “царем Боспору”; він ліквідував форми самоврядування і Боспорське царство було перетворено на монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим спадковим главою держави, що має верховну владу, здійснює судові і жрецькі функції, є військовокомандувачем, а також володарем великих земельних угідь, найбагатшим торговцем, власником майстерень і промислів. Опинившись у залежності від Риму цар отримує офіційний титул “друг кесаря (тобто римського імператора) і друг римлян”, і на престолі його затверджує римський імператор.

Центральний державний апарат становив двір царя, в який входило його найближче оточення – військова і цивільна знать – призначені царем придворні чини, які здійснювали  виконавчу владу. Особлива роль належала главі (міністрові) двору і особистому царському секретарю. Решта управителів (охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів, управителі сіл, різні придворні чини) були керівниками відомств. Зв`язки з іншими державами і місцевими племенами здійснював штат спеціальних чиновників на чолі з головним перекладачем. Військовими посадами були: стратег громадян, наварх, пресбевт, архікойтоніт та ін., одним з вищих воєначальників був лохаг.

Спершу автономію мали міста і місцеві племена – вони мали власних царків чи вождів, сплачували боспорським царям данину хлібом та іншими продуктами, у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї. У перших століттях нашої ери містами починають управляти царські намісники, органи місцевого самоврядування ліквідуються. Відбувається бюрократизація і аристократизація державного апарату. У час залежності від Риму Боспорське царство було поділене на округи, на чолі яких стояли призначені царем намісники.

Основу війська становили найманці (греки і фракійці) та воїни з підвладних чи союзних племен. За потреби скликалось ополчення з громадян. Царі мали також власний флот.

Джерела права: законодавча діяльність царів, право грецьких міст-полісів, що входили до Боспорського царства, звичаї місцевих племен, римське право. Передбачалась державна і приватна власність на землю (цар був верховним власником, тому всі землевласники несли йому повинності), худобу, рухоме майно, рабів. Було розвинене зобов`язальне право: договори купівлі-продажу, дарування, позики та ін. Найнебезпечнішими злочинами вважались: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними вигнанцями, - що карались смертною карою з конфіскацією майна. Були відомі також злочини проти власності і проти особи, за які передбачались такі покарання: смертна кара, конфіскація майна, штрафи. Судові рішення виконували судові виконавці.

5. Держава і право стародавніх східних слов`ян. Політичний союз антів.

Вперше у писемних джерелах про слов`ян згадується на межі нашої ери під назвою скіфів, а  з початку нашої ери – під назвою венедів, які заселяли всю північну і західну частину території сучасної України приблизно у 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е. і перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і зародження “військової демократії”. Згодом з`являються 2 нові назви слов`ян:  склавіни - західні слов`яни і анти – східні, які заселяли територію між Дністром і Дніпром і на схід від Дніпра у 2 – на початку 7ст. (зокрема, до цієї доби належить Черняхівська культура – поселення, віднайдені археологами у Чернівецькій області). В антів родова община перейшла у територіальну сільську общину, в якій частково зберігались залишки патріархальної сім`ї. Вони перебували на останньому етапі  родового ладу і зародження елементів державності: були наявні територія і поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, перші зародки апарату для стягнення данини і викупу, відчужені від народу військові дружини, позаплемінний суд, спадкове право управління, первинна ієрархія божеств. На думку М.Грушевського, об`єднання антів було спробою створити державність з організованим військом та участю населення у політичному житті. У 480-558 рр. держава антів набула характеру військової організації, військової демократії. У час воєнних дій основна влада належала військовому вождю-князю, але в мирний час вона обмежувалась вічем. Військо становили усі боєздатні чоловіки; поступово з них виділились охоронці кордонів і дружина військового вождя. Отже, політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов`янської державності. Його очолювали царі (вожді-князі) за підтримки вельмож (приматів), які утворювали Раду племінного союзу (Раду старійшин). Найважливіші справи вирішували Народні віча (громада). Політичне об`єднання антів нараховувало понад тисячу городищ, у т.ч. Київське городище, з якого згодом постав Київ. Характерно, що полонених анти не перетворювали на рабів, а пропонували їм за викуп повернутись у рідні краї або ж залишитись на землі антів як свої і вільні.

У 4 ст. анти боролись з готами, а в 6 ст. разом зі склавінами почали наступ на Балканські володіння Візантії і до 80-х рр. 6 ст. повністю заселили Північні Балкани. Однак, у 568 р. туди вторглись авари (великий союз кочових племен тюркського походження) і заснували у Трансільванії (сучасна Румунія) Аварський каганат, внаслідок чого почались аваро-слов`янські війни, які на початку 7 ст. призвели до розпаду антського політичного об`єднання. Основна його маса відступила на Полісся, Київщину, Чернігівщину, Волинь, Прикарпаття; сформувались нові племінні групи, які визначили остаточний розподіл слов`ян на східних (сучасні українці, росіяни і білоруси), південних (болгари, македонці, серби і хорвати) і західних (поляки, чехи, словаки, морави, словенці).

З розпадом первіснообщинного ладу виникли умови для створення держави. Найранішим державним утворенням у південних слов`ян стало Болгарське царство у 7 ст., в яке увійшло також асимільоване тюркомовне плем`я болгар. У західних слов`ян виникла ранньофеодальна держава Само, в яку входили словаки, морави, чехи, словенці, лужицькі серби, а пізніше – Великоморавська держава. У східних слов`ян спершу існували ранньофеодальні державні утворення: Руська земля і слов`яно-фінська Новгородська держава, з яких згодом утворилась Київська Русь.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

17784. Фізіологія виділення 124 KB
  Нирки являються основним органом системи виділення, так як тільки він виділяючи з організму в великій кількості продукти азотистого обміну, підтримують їх концентрацію в крові на певному рівні. Участь в цьому процесі шкіри, травного каналу та їх залоз недостатньо.
17785. Применение Excel для обработки данных 48 KB
  Лабораторная работа № 1 Применение Excel для обработки данных Зависимость представлена квадратической параболой .1 Самостоятельно сформировать тестовый пример задав коэффициенты для уравнения 1 в виде произвольных констант. Заполнить след...
17786. Координатна вісь, або одновимірний простір 2.03 MB
  ЛЕКЦІЯ 1 Координатна вісь або одновимірний простір Візьмемо пряму лінію і задамо на ній додатний напрям звичайно його показують стрілкою. Тоді протилежний напрям буде від'ємним. Напрямлена пряма називається віссю. Якщо на осі вибрати довільну точку обліку О і масшт...
17787. Визначник і мінори матриці 78.8 KB
  Визначник і мінори матриці Розглянемо квадратну матрицю А = Квадратній матриц і можна поставити у відповідність певне число яке називається детермінантом або визначником матриці. Детермінант матриці позначається так: det A= Детермінант так само як і матриці має ...
17788. Символы и строки в ANSI C 531.4 KB
  Целью данной лабораторной работы является изучение на практике строк языка ANSI C, операции над строками, функций стандартной библиотеки по работе со строками.
17789. Лінійний простір 5.92 MB
  Лекція 2. Лінійний простір Векторний простір називається лінійним якщо у ньому визначено операції над векторами – додавання і множення на число. Проте лінійний простір може бути утворений об’єктами будьякої природи. Нехай Е дана множина і x y z її елементи; К – мно
17790. Скалярний добуток двох векторів 332.87 KB
  Лекція 4. Скалярний добуток двох векторів Добуток двох векторів може бути як числом так і вектором. Для наочних просторів скалярним добутком двох векторів і називається число що дорівнює добутку їхніх довжин на косинус кута між ними: У nвимірному просторі ск
17791. Векторний добуток двох векторів 2.87 MB
  Лекція 5. Векторний добуток двох векторів Векторним добутком двох векторів і називається вектор такий що: а де; 2.60 б і ; в якщо то вектори утворюють праву трійку. Упорядкована трійка некомпланарних векторів називається правою якщо з кін
17792. СИСТЕМИ ЛІНІЙНИХ АЛГЕБРАЇЧНИХ РІВНЯНЬ 71.09 KB
  Лекція 6. СИСТЕМИ ЛІНІЙНИХ АЛГЕБРАЇЧНИХ РІВНЯНЬ Лінійні алгебраїчні рівняння. Теорема Кронекера Капеллі Нехай задано систему лінійних рівнянь в якій коефіцієнти і вільні члени відомі а – невідомі. Розв’язати систему– це означає знайти впорядкован