9111

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ (СЕРЕДИНА 17 – КІНЕЦЬ 18 СТ.)

Реферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ (СЕРЕДИНА 17 - КІНЕЦЬ 18 СТ.) 1. Перерозподіли території України між іноземними державами. 2. Суспільний лад Козацько-гетьманської держави. 3. Державний устрій Козацько-гетьманської де...

Украинкский

2013-02-22

287 KB

19 чел.

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД

КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ (СЕРЕДИНА 17 – КІНЕЦЬ 18 СТ.)

1. Перерозподіли території України між іноземними державами.

2. Суспільний лад Козацько-гетьманської держави.

3. Державний устрій Козацько-гетьманської держави.

4. Ліквідація автономного устрою України.

5. Характеристика права Козацько-гетьманської держави.

1. Перерозподіли території України між іноземними державами

За Березневими статтями 1654 р. Україна увійшла до складу Росії фактично як автономне державне утворення – її суверенітет обмежувався визнанням верховенства над собою царської влади, статус України визначала Російська держава, гетьман і козацька старшина перебували на службі у царя, проте Україна зберігала самостійність у внутрішньому управлінні, зокрема мала власну казну.

Міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Чернігівське, Київське і Брацлавське воєводства), яка опинилась під владою групи старшин, що орієнтувалась на Польщу, і за Гадяцьким договором 1658 р. називалась Великим князівством Руським, та Лівобережну, яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія. Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна.

За Бучацьким миром 1672 р., укладеним між Польщею і Туреччиною, до Туреччини відходило Подільське воєводство разом з Кам`янцем, а Брацлавське воєводство і південна Київщина, керовані правобережним гетьманом Петро Дорошенком (1665-1676), переходили під протекторат Туреччини, а північна Київщина, Волинь і Галичина залишались у складі Польщі. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк. За Журавненським мирним договором 1676 р., укладеним між Польщею і Туреччиною, за Туреччиною і надалі залишалось Поділля, Брацлавщина і південна Київщина, а також Запоріжжя. Та у 1676 р. П.Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії.

Договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі, а також Слобожанщини, заселеної, головно, переселенцями з України, що визнавалась українською землею, за Росією та залишення Поділля під протекторатом Туреччини. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти. Згодом за Карловицьким мирним договором 1699 р. між Польщею і Туреччиною більша частина Поділля увійшла до складу Речі Посполитої. Константинопольський мирний договір Росії з Туреччиною 1710 р. підтвердив залишення Правобережної України у складі Польщі, Лівобережної з Києвом – у складі Росії.

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладенням якого завершилась розпочата Портою у 1768 р. російсько-турецька війна, землі між Дніпром і Бугом, а також м.Керч і фортеці Єнікале, Азов і Кінбурн у Криму були звільнені з-під влади Туреччини і перейшли до Росії, а Крим проголошувався незалежним, та у 1783 р. його приєднали до Росії. За Ясським мирним договором 1791 р., укладеним на завершення нової російсько-турецької війни, до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Тож, врешті, більша частина степової України увійшла до складу Російської держави.

Послабленням Речі Посполитої скористались Прусія і Австрія, які захопили більшість польських земель. Російський уряд, побоюючись їхньої могутності, взяв участь у поділі Речі Посполитої, який відбувся у 3 етапи: за першим поділом 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, до Австрії – Галичина, а до Прусії – власне польські землі; за другим поділом 1793 р. до складу Росії відійшла Правоборежна Україна – Київщина, Волинь, Поділля і Брацлавщина, а також частина Західної Білорусії, а Галичина, Буковина і Закарпатська Україна залишились за Австрією; за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Західна Волинь. Тож більшість українських земель увійшли до складу Російської держави.

2. Суспільний лад Козацько-гетьманської держави

Зміни у правовому статусі України у складі Російської імперії, а відповідно і у правовому становищі її станів, верств і категорій населення, закріплювалось у нормативних актах, передусім у гетьманських статтях, які становили своєрідну згоду двох сторін – Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана та визначали їх взаємовідносини. Кожен з цих документів називався або за ім`ям гетьмана, який його підписав, або за місцем, де його було прийнято. Це статті: Березневі чи Переяславські, чи Богдана Хмельницького 1654 р., нові Переяславські чи Юрія Хмельницького (1659-1663) 1659 р., Московські чи Батуринські, чи Івана Брюховецького (1663-1668) 1665 р., Глухівські чи Дем`яна Многогрішного (1668-1672) 1669 р., Конотопські чи Івана Самойловича (1672-1687) 1674 р., Коломацькі чи Івана Мазепи (1687-1709) 1687 р., Решетилівські чи Івана Скоропадського (1709-1722) 1709 р., “Рішительні пункти” Данила Апостола (1727-1734) 1728 р.

Феодальне суспільство за правовим статусом поділялось на 5 станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. В межах станів окремі соціальні групи відрізнялись за своїм економічно-правовим становищем – привілейовані групи (козацька старшина, родова шляхта, вище православне духовенство, міська аристократія) становили панівний клас, а підпорядковані їм залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота) обмежувались у правах і привілеях або й взагалі позбавлялись їх. Правове становище станів, різних груп і категорій визначалось Березневими статтями і царськими жалуваними грамотами, які залишали усі стани українського населення у їх попередньому соціально-правовму статусі; а у подальшому – наступними гетьманськими статтями, царським законодавством і нормативними актами місцевої адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами Генеральної Ради, універсалами полковників тощо).

Суспільний лад Лівобережної України за Березневими статтями 1654 р.

По завершенні національно-визвольної війни і підписанні Березневих статей 1654 р. більшість земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталась козацькій старшині, яке набула прав феодалів. Кожний обраний на посаду в один із трьох урядів, отримував шляхетські права, старшина ставала панівним станом. Феодали (старшина і шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів – за ними закріплювалось виключне право на зайняття промислами (поташним, пивоварним, млиновим) та гуртовою торгівлею. Б.Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, які підтверджували їх привілеї.

Змінився також статус православного духовенства – за договором 1654 р. православна церква в Україні була відновлена у своїх правах. Царський уряд підтвердив права і привілеї православного духовенства і пообіцяв не порушувати їх. Правове становище духовенства було наближеним до статусу шляхти.

Було уточнено правовий статус реєстрового козацтва. За Березневими статтями з нього мало бути сформоване військо України, тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську, та з`явилась їх нова назва – “воинского звания человек”. Реєстр оголошувався у 60 тис. козаків, проте Б.Хмельницький для зняття соціальної напруги додатково залишив у складі реєстру ще значну кількість козаків. Реєстровцями могли бути лише заможні козаки, оскільки цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Вони були власниками землі; джерелом їх земельних володінь було здебільшого захоплення залишених польськими феодалами у ході війни земель. Рядові реєстрові козаки несли бойову і похідну військову службу та підлягали лише своїй козацькій адміністрації.

Більшість економічно підлеглого населення становили селяни (посполиті). Поза тим, зростав прошарок вільних селян внаслідок скасування польського землеволодіння і зменшення землеволодіння української шляхти, а також багато селян, що брали участь у війні, стали вільними жителями військових поселень, де покозачились і набули право на володіння землею і на особисту свободу, та стали підлягати козацькій адміністрації. Приватні селяни зберігали право переходу, зокрема у козацтво. Б.Хмельницький не провів чіткого правового відмежування козацтва від селянства.

Після 1654 р. зростає кількість і роль в економіці міського населення України. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади і більшість міщан отримали особисту свободу. Більшість населення міста становили безпосередньо міщани, а також міщанами вважались усі жителі полкових і сотенних міст. Б.Хмельницький збільшив кількість міст, які управлялись за магдебурзьким правом – вони звільнялись від постоїв та інших військових обов`язків, а купцям і ремісникам надавались різні пільги.

Суспільний лад Лівобережної України у період її автономії у другій половині 17 ст.

Після Березневих статей феодали продовжували вимагати нових гарантій як від царського уряду, так і від гетьмана. У другій половині 17 ст. їх права розширюються низкою владних розпоряджень, зокрема, заборонялось арештовувати феодалів без санкції суду та встановлювались суворі покарання за посягання на їх життя і гідність. Збільшуються земельні володіння феодалів; головним джерелом наділення землею було пожалування її гетьманом; старшина отримувала рангові маєтки – за урядовими посадами за службу, з умовних володінь вони поступово перетворюються на спадкові. До рангових володінь належав Батурин – гетьманська резиденція; Гадяч з рангового перетворився у спадковий маєток родини Брюховецьких; згодом уся територія Стародубського полку перейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не лише зрівнялась із шляхтою, а й  часто перевершувала її.

Козацька верхівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Так, гетьман І.Самойлович мав 20 тис. селянських дворів, у І.Мазепи було 100 тис.селян в Україні і 10 тис. у Росії. Нові Переяславські статті 1659 р. передбачали взаємне повернення селян, які втекли з України у Росію і навпаки.

Фактичне становище українських феодалів не відрізнялось від російських феодалів, а вже за Московськими статтями 1665 р. гетьман І.Брюховецький домігся чина боярина, а члени його посольства у Москві (500 старшин) були пожалувані у дворяни. За Глухівськими статтями 1669 р. цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана, а також підтвердив колишні вольності феодалів і пожалування, які вони отримали від Б.Хмельницького.

У другій половині 17 ст. реєстр козацтва то зменшувався, то збільшувався; так, за Глухівськими статтями 1669 р. він був скорочений до 30 тис.чол. За Конотопськими статтями 1674 р. царський уряд обіцяв не відбирати козацьких вольностей, не називати реєстровців “мужиками”, а також, що російські війська не розміщуватимуться у дворах козаків і не братимуть козаків у провідники; а реєстровцям надавалось право виготовляти і продавати вино, пиво і мед. Оскільки належність до реєстрового стану не передавалась у спадок, Глухівські статті наказували, щоб ніхто не відбирав козацького майна у козацьких вдів і дітей.

Наприкінці 17 ст. почало погіршуватись становище селян. Феодально залежний селянин був зобов`язаний “звиклим послушенством”, сплачувати ренти феодалові і податки у військову казну, які йшли на утримання адміністрації і війська, а частина їх передавалась до царської казни.

           Суспільний лад Лівобережної України у період обмеження її автономії у 18 ст.

У першій чверті 18 ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного ладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало царській казні - закладену у 1719 р. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни; у другій половині 18 ст. було засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський “Арсенал”, луганський чавунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було створено також багато приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам. В останній чверті 18 ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло 200 мануфактур. У виробництві України відбувалась спеціалізація, чіткіше визначались окремі галузі. У 1722 р. розпочалось видобування кам`яного вугілля (у Бахмуті). Зростали і економічно міцніли українські міста, закладались нові. Україна підтримувала широкі торгівельні зв`язки з Росією та країнами Західної Європи – через балтійські порти та Краків і Вроцлав. В Україну експортувались худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Феодали. У 18 ст. оформлюються старшинські династії – Апостолів, Безбородьків, Галаганів, Горленків, Кочубеїв та ін. Верхівку українських феодалів становило бунчукове товариство, яке створив І.Мазепа (перша згадка про нього – у 1685 р.). Спершу це були особи з близького оточення гетьмана, які не мали визначеної посади і виконували почесні обов`язки – супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище і маєтки стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана і Генерального суду. Згодом до цієї суспільної категорії почали входити усі, хто раніше належав до генеральної старшини чи перебував на посаді полковника.

Наступну привілейовану групу утворила нововиникла на початку 18 ст. знать – значкове товариство, до якого належали дорослі чоловіки із старшинських родин, які ще не займали жодних посад, але з появою вакансії могли отримати посадове призначення; вони перебували при генеральних старшинах і полковниках на аналогічному до бунчукового товариства становищі. У 60-х рр. 18 ст. значкове товариство налічувало 1300 чол. Крім них, було близько 800 чол., які фактично займали урядові посади.

Українська землевласницька еліта прагнула зрівнятись за статусом з російським дворянством – так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги, внаслідок чого у 1728 р. у Глухові було засновано кодифікаційну комісію, яка водночас мала врегулювати правове становище українських феодалів, проте Сенат не затвердив підсумки її роботи, оскільки вона закріплювала збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Та поза тим, царський уряд надав, за попередніми домовленостями, права російського дворянства родинам української еліти – Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським, Тращинським були пожалувані графські титули і їх було допущено у коло російської аристократії. У 1764 р. комісія з укладення Уложення підтвердила вольності українського шляхетства і рівність його прав з правами російського дворянства; у 1767 і 1783 рр. царськими указами українське шляхетство і козацьку старшину було включено до складу дворянського стану Росії. Згодом у 1785 р. при переведенні царизмом, за “Хартією дворянських вольностей” Катерини ІІ, української знаті у російське дворянство тисячі дрібних урядовців і заможних козаків претендували на титул дворянина, часто на підставі фальшивих документів. У 1797 р. на українське дворянство було поширено дію “Грамоти на права, вольності і привілеї російського дворянства”, а наприкінці 18 ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги. Представники української знаті із дворянським титулом отримали посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі (у Грузії). Наприкінці 18 ст. українці займали деякі найвищі посади у Російській імперії – з родин української еліти (вказаних вище) були призначені канцлери і міністри, які сприяли багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії; більшість українських дворян переходили на російську і французьку мову спілкування. Головно, саме ця привілейована служба імперії спричинилась до слабкого опору ліквідації Гетьманщини серед української знаті.

Гетьмани і царі дарували старшині земельні маєтки (Катерина ІІ жалувала землі Російської держави українським феодалам, а землі України – російським), а часто урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі, внаслідок чого у 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти, а за посадами шляхта додатково користувалась ще 11% землі; тож менш 1% населення володіла майже 50% землі. Кілька родин, головно ті, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, отримували величезні латифундії; так, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський – 18882, Апостол – 9103; а середнього статку старшина мала, здебільшого, лише маєток із 30 селянами, що становило 1/3 володінь середнього російського дворянина. Тобто, у Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство – навпаки.

Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, у другій половині 18 ст. – Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. За царським указом 1794 р. духовенству було встановлено утримання нарівні з російським.

Реєстрове козацтво. Після повстання 1648 р. козацтво користувалось широкими привілеями – військова служба надавала їм право землеволодіння і звільняла від податків; їм дозволялось мати самоврядування, вести торгівлю і виготовляти горілку (раніше цей привілей належав шляхті), змушувати селян відбувати панщину. Тож, хоча за величиною маєтків більшість козаків мало відрізнялись від селян, та за набутими правами фактично прирівнювались до колишньої польської шляхти. Та попри ці вольності з кінця 17 ст. почалось погіршення становища рядового козацтва – внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили важливі політичні прерогативи – право обирати старшину і брати участь у радах; а відбуваючи тривалу і виснажливу військову службу власним коштом, вони часто потрапляли у борги, вналідок чого продавали свої наділи кредиторам-старшинам (причому, здебільшого, під примусом і за низькими цінами), продовжуючи проживати на цих землях як орендарі та виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише деякі козаки домоглись титулу старшин. Тож внаслідок занепаду козацтва його чисельність зменшилась з 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 р. і до 20 тис. у 1730 р. Тому царська влада у 1723 і 1728 рр. заборонила продаж козацьких земель.

У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на 3 категорії:

1. виборні (повноправні) – заможні боєздатні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець. Вони вносились до спеціальних списків за сотнями і зберігали правовий статус, визначений ще у 17 ст.

2. підпомічники (підмогочі) – були неспроможні придбати військове спорядження, оскільки не мали власного господарства. На час участі виборних у воєнних діях вони повинні були забезпечувати їх провізією (спорядженням і провіантом, кіньми, зброєю), служити гінцями і навіть обробляти їхні землі; притому кожен виборний мав 2-3 підпомічників. Вони обкладались оброком, щоправда, удвоє меншим, ніж селянський; тож фактично вони перетворились на слуг заможніших товаришів і старшин, а до кінця 18 ст. більшість з них опустились до рівня державних селян.

3. підсусідки (батраки) – походили із збіднілих козаків, селян, міщан, не мали майна і осілості, працювали і проживали у господарствах виборних козаків і підпомічників, які надавали їм засоби до прожиття (харчі і одяг). Здебільшого вони з часом ставали кріпаками, але в разі набуття майна могли перейти у категорію підпомічників і навіть виборних.

Ліквідація українсько-російського кордону, а відтак і відсутність потреби обороняти його, економічне зубожіння, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі призвели до зникнення в Україні козаччини.

Запорізьке козацтво спершу зберігало колишній устрій внаслідок певної автономії Запорізької Січі. У самій Січі проживало 20 тис. несімейних козаків-січовиків, які власне становили запорізьке братство; частина з них несли вартову службу на кордоні і у фортецях, а решта займались різними промислами (рибацтвом, полюванням). У паланках розміщувались слободи і хутори-зимівники, у яких проживали сімейні козаки і посполиті. Усього на території Нової Січі у 1775 р. проживало близько 200 тис.чол., з них 35 тис. козаків-січовиків.

З середини 18 ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель і ведення осілого землеробства, хутори-зимівники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, у яких експлуатується низове запорізьке товариство - голота і сірома. А кіш експлуатує рядових козаків і втікачів-посполитих, які, зокрема, були зобов`язані сплачувати головний грошовий податок кошу - військовий оклад.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині і Лівобережжі та ліквідації Січі за указом Катерини ІІ 1783 р. запорізьких козаків було переведено у розряд селян-однодвірців, які обкладались подушним податком і їм заборонялось вільно переходити на інше місце поселення; а назва “запорізький козак” була заборонена. Землі Запорізької Січі Катерина ІІ роздала своїм фаворитам.

Селяни-посполиті. Становище селян поступово погіршувалось. По народно-визвольній війні вільні і автономні військові поселення були відписані із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам-старшинам. Спершу ці власники збирали невелику орендну плату і зобов`язували орендарів виконувати певні роботи – заготовляти дрова і перевозити сіно. Та поступово кількість вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшується – у 1731 р. вони становили лише 1/3 сільського населення Гетьманщини. Натомість, за рахунок їх зменшення та скорочення реєстру зростала кількість залежних селян. За царською грамотою 1723 р. із селян, незалежно від їх особистої свободи чи залежності, стягувались однакові податки. У 1710 р. трудова повинність зросла до 2 днів на тиждень (на відміну, польські і російські селяни відробляли 4-6 днів панщини на тиждень), та вже за 20 р. вона збільшилась до 3, а іноді і 4-6 днів на тиждень. Поза тим, селяни відбували й інші повинності: на час війни селяни повинні були постачати імператорському війську провізію, постій (утримувати царські військові підрозділи та іноземних найманців), утримувати шляхи, будувати фортеці, зводити мости, рити канали тощо.

Щоправда, за селянином зберігалось право вільного залишення свого пана і переходу до іншого чи поселення в іншому селі або у відкритому степу (на правах козака). Та вже у 1706 р. І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, які залишили своїх господарів; універсал І.Скоропадського 1721 р. наказав старшині не допускати селянських переходів; за законом 1727 р., залишаючи феодала, селянин втрачав право на належне йому майно. У 1739 р. Генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян, та фактично селянин міг переселитись в іншу місцевість за умови виконання усіх повинностей та отримання дозволу на це від власника і місцевої адміністрації. За універсалом К.Розумовського 1760 р., підтвердженого Катериною ІІ у 1763 р., селянин отримував право переходу лише з письмового дозволу пана, якому залишав усю свою нерухомість, що зумовило масові втечі селян на Запорізьку Січ. У 1765-1769 рр. було складено генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, а у 1783 р. – на Лівобережжі. За указом Катерини ІІ 1783 р. було остаточно заборонено селянам залишати феодалів – наказано їм залишатись на тих місцях, за якими вони вказувались у генеральному описі; і на Лівобережну Україну було поширено Соборне уложення 1649 р., яке встановлювало повне закріпачення селянства.

Міське населення. Одвічні міщани (за ревізією 1723 р. у Києві вони становили 71,5% усього міського населення) здебільшого були юридично і особисто вільними. Вони отримали право займатись ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. З дозволу адміністрації міста і своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали право переходу до іншого стану.  Натомість, були зобов`язані сплачувати податки до гетьманської казни, зокрема подушний податок (який іноді перевищував аналогічний податок з державних селян), та несли низку повинностей, зокрема з охорони міста, а також рекрутську повинність; притому вони були пов`язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними податків і виконання повинностей. Вони часто перебували в економічно невигідному становищі – звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи міського мита, а міщани були змушені сплачувати податок у міську скарбницю за продукти, якими торгували, а тому часто мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки і солдати російських залог та ченці; відтак, у більшості міст Лівобережжя проживало небагато міщан – 3-5 тис.чол. Щоправда, населення Києва як адміністративного і культурного центру зросло з 11 тис. у 1723 р. до 43 тис.чол у 1780 р., та процвітали північноукраїнські міста Стародуб і Ніжин.

Поза тим, правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міст, у яких вони проживали. Так, у містах, що управлялись магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувались податковим і судовим імунітетом, пільгами у зайнятті ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат. У полкових містах існували значні обмеження прав міщан, оскільки полкові уряди самі визначали для них види і розміри податків і повинностей. У приватних містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.

Існували й інші станові групи одвічних міщан – ремісники, об`єднані у цехи, та купці, об`єднані у гільдії, які вели гуртову і широку роздрібну торгівлю; ці групи займали привілейоване становище серед міщанства. Кожна з цих груп підрозділялась на окремі соціальні верстви і підгрупи.

Ремісники об`єднувались у цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке тощо); кожен цех мав свою управу. Стати членом цеху могли власники господарства з виготовлення ремісничих виробів по досягненні 21 р. Ремісники-члени цеху поділялись на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Статус майстра посвідчувався свідоцтвом цехової управи; майстри мали доволі широкі права – могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху. Ремісники сплачували податки і виконували повинності, якими обкладалась у цілому цехова община; майстри мали привілеї у сплаті податків і зборів та використовували працю підмайстрів, учнів і робітників. Усі ремісники міста утворювали ремісничий схід, який обирав на 3 р. єдину для усіх цехів ремісницьку управу - ремісничого старосту і 2 його товаришів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Поза тим цеховий устрій у різних містах України був доволі різноманітним. Наприкінці 18 ст. на Лівобережжі і Півдні України (її степовій частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників, - Ремісниче положення 1785 р. і Статут про цехи 1799 р.

Подібними пільгами користувались і купці, до яких міг записатись кожен міщанин, що володів капіталом понад 50 крб. Купці об`єднувались у гільдії, притому правове становище купця залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску – у разі його несплати купець автоматично переводився до міщанського стану. Наприкінці 18 ст. гільдійське купецтво було звільнене від подушного податку, рекрутчини і тілесних покарань, але обкладалось низкою феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитись. Для зміни місця проживання купець повинен був отримати спеціальний дозвіл урядовців і купецького товариства.

Крім одвічних мешканців міст (міщан, ремісників і купців) у містах проживали також козацька старшина, шляхта, дворяни, духовенство, рядове козацтво. Старшина, шляхта і міська адміністрація посідали верхівку соціальної ієрархії міського населення. Дворяни, які займались торгівлею і товарним виробництвом, записувались до купецьких гільдій.

3. Державний устрій Козацько-гетьманської держави

Державний устрій України за Березневими статтями 1654 р.

Березневі статті 1654 р. не визначали територіальний склад Української держави – вважалось, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнились з-під влади Польщі. Ці землі охоплювали великий простір: на лівому березі Дніпра – Чернігівщина і Полтавщина, на правому – Київщина, східне Поділля, частина Волині; а навесні 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалась до України як Білоруський полк; Запорізька Січ теж входила під владу Росії як невід`ємна частина України на автономному становищі. За Березневими статтями навесні 1654 р. Б.Хмельницький вже у союзі з Росією розпочинає війну з Польщею (1654-1667), щоб завершити об`єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли і угорського кордону.

Лівобережну Україну місцеве українське населення називало Гетьманщиною (за її політичною організацією), а російський уряд – Малоросією; до неї належало 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл, у 1700 р. її населяло близько 1,2 млн.чол., що становило майже ¼ усього населення тогочасної України.

За Березневими статями в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади і управління у формі полково-сотенної організації (до Гетьманщини входило 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб`янський, Миргородський і Полтавський) часів народно-визвольної війни, який очолював гетьман, що обирався Військовою Радою, а іноді Радою генеральної старшини (наприклад, гетьман Дем`ян Многогрішний). Гетьман Б.Хмельницький, покладаючись на свій авторитет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою – за його наполяганням Військова Рада у Чигирині у квітні 1657 р. визнала його спадкоємцем молодшого сина 16-річного Юрія (попри його слабке здоров`я і відсутність управлінських здібностей), та по смерті Богдана 27 липня 1657 р. гетьманом став генеральний писар Іван Виговський, а Юрій Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загальному порядку. Іноді гетьман призначався як наказний, тобто тимчасово – за відсутності законно обраного гетьмана. Строк правління гетьмана не визначався – він міг бути змінений (перенесений) Військовою чи Старшинською Радою; так, Військова Рада позбавила гетьмана Івана Самойловича цієї посади за зловживання владою. За Березневими статтями будо достатньо лише повідомити царя про обрання гетьмана. Влада гетьмана поширювалась на всю територію України, офіційно він носив титул гетьмана Лівобережної України. Спершу він володів широкою владою – законодавчою, військовою і судовою; виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені.

Після 1654 р. полково-сотенний устрій і, відповідно, полково-сотенна адміністрація поширились і на Слобожанщину, де у 1652 р. було створено Острозький полк, а потім Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки і селяни Чернігівського полку, полкова організація у ньому відрізнялась лиш тим, що в адміністративних і військових справах вона підпорядковувалась безпосередньо білгородському воєводі, а через нього – Розрядному приказу. Харківський полк підлягав харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалась і на ратушні міста, які розташовувались на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом. А органи самоврядування привілейованих міст, які не підлягали полковій адміністрації, перебували під владою гетьмана.

Основу військово-адміністративної організації України становили власні збройні сили. За Березневими статтями до реєстрового війська входило 60 тис. козаків. Воно було постійною професійною армією, яка виділилась із 300-тисячного українського війська, що боролось за національне визволення з-під Речі Посполитої; на відміну, основу армій більшості країн Європи у той час становили королівські завербовані частини і найманці-чужинці. Б.Хмельницький збільшив реєстр до 80-100 тис.чол., виправдовуючи це потребами війни. До реєстрового козацтва входила кіннота, піхота, артилерія, річково-морські підрозділи.

Після 1654 р. реєстрове військо стало називатись “Войско его царского величества Запорожское”. За договором 1654 р. Україна мала надавати Росії військову допомогу, тому війська України брали участь у всіх воєнних діях Російської держави, у т.ч. у її війні з Польщею. Невдовзі після 1654 р. російський уряд відмовився надавати реєстровцям платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна зазнає великих витрат; внаслідок чого відбулось скорочення українського війська, оскільки служити за власний кошт були спроможні лише заможні козаки.

Царська Жалувана грамота 1654 р. визнавала за Україною право мати власні суди і судитись за своїми попередніми правами. Спершу судові функції виконували уряди різних рівнів, та невдовзі у їх складі виділяються колегії і окремі урядовці, яким доручається постійно здійснювати судові повноваження, тобто в Україні відбувається поступова диференціація органів публічної влади та оформлення судової системи у самостійну гілку влади, що випереджало її розвиток і у Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд, до якого входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було 3, згодом – 2, а потім – 1) і генеральна старшина.

Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей у сфері міжнародних відносин – Україна налагоджувала дипломатичні зв`язки, про які не повідомляла Росію. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою - у документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього звертались як до глави держави; у договорі зі Швецією 1657 р. вказувалось, що українці – вільний, нікому не підлеглий народ. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію; а Польща лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство до Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 р. про невтручання Росії у її внутрішні справи спершу дотримувались, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії і України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ, і нагальні питання вони вирішували шляхом постійного обміну посольствами, тобто на початках Україна не входила до складу Російської держави, а залишалась суверенною. Україна також мала власний митний кордон з Росією.

Невдовзі по укладенні договору 1654 р. Росія порушила свої зобов`язання про невступ на територію України і невтручання у її внутрішні справи. Ще у січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії – загін з 3 тис.чол., який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розмістився там. У 1653 р., передбачаючи війну з Польщею, Б.Хмельницький просив у царя військо для захисту Києва, і воєводами у Києві царем були призначені князі Куракін і Волконський. У 1654-1656 рр. під час спільних воєнних дій Росії і України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами, які усупереч умовам Березневих статей і протестам Б.Хмельницького залишились на території України і після укладення на порушення Березневих статтей у жовтні 1656 р. російсько-польського Віленського перемир`я, про зміст якого Україну повідомили лише на початку грудня. Але у червні 1657 р. Б.Хмельницький заборонив царським воєводам перебувати у Києві, Ніжині, Переяславі і Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, які прибули разом з воєводами.

В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпились під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту і управління ними. У 1654-1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський, який затверджував обраних старшиною полковників, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу у Москві.

Державний устрій України у період її автономії у другій половині 17 ст.

Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути,  анархії, міжусобиць і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і, врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і поверталась у склад Речі Посполитої як автономія  під назвою Велике князівство Руське, до якого входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки; карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків (або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5 православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам. Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).

Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Велике князівство Руське) і Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк; а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.

Гетьман Ю.Хмельницький на противагу Гадяцькому договору вирішив укласти новий договір з Росією. На скликаній у Жердовій Долині Раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв`язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщині і частини Білорусії, вільне обрання козаками гетьмана, право на зовнішньополітичну діяльність, забороняли перебування на території України російського війська і воєвод тощо. Однак, командувач російськими військами О.Трубєцкой, вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній у жовтні 1659 р. Раді ухвалення Нових Переславських статей, які містили підроблені московським урядом умови Переяславського договору 1654 р. і додаткові положення. Їхній зміст докорінно змінював характер українсько-російських взаємовідносин, зводячи їх з пропонованого Ю.Хмельницьким конфедеративного зв`язку до обмеженої автономії України у складі Росії.

Гетьмана обирала  Військова (козацька) Рада, у якій брав участь увесь козацький стан, що реально було можливим лише в умовах воєнного стану (так було обрано гетьманом у 1687 р. І.Мазепу – на Раді за участю 2 тис. козаків, скликаній у військовому таборі під Коломаком). Та найчастіше гетьмана обирала Старшинська Рада (Збори генеральної старшини, полковників і сотників) – так були обрані Д.Многогрішний і І.Самойлович. Іноді гетьмана обирала Чорна Рада – Рада генеральної старшини з участю представників від інших станів (так був обраний Ю.Хмельницький). За війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалось право обирати гетьмана. Для обрання гетьмана певне значення мала підтримка його кандидатури Запорізькою Січчю, хоча ні вона у цілому, ні її представники, зазвичай, не брали участі у його виборах; так, саме Січ вплинула на обрання гетьманом Січового кошового І.Брюховецького, та після його чолобитної Москві Запорізька Січ вже не втручалась у вибори гетьмана. Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмананаказного, що було передбачено ще за Б.Хмельницького, навесні 1662 р. наказним гетьманом став дядько Ю.Хмельницького І.Сомко, а у 1668 р., коли П.Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного.

За Березневими статтями 1654 р. царя повідомляли вже про факт обрання гетьмана, та по смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його попередньо повідомляли про обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом І.Виговського, тому в Москві його обрання не визнали, і довелось проводити вибори удруге - у присутності посла Росії, а деякі історичні джерела свідчать, що Москва не погодилась і з цим обранням, і Виговського обирали утретє – на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, врешті, московський посол вручив йому булаву. За новими Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. попереднє повідомлення царя про обрання гетьмана спричинилось до обов`язкового отримання від нього згоди на обрання пропонованого кандидата. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. підтвердили обрання гетьмана за волею царя і при його послі, та обов`язкове прибуття новообраного гетьмана з поклоном до Москви для затвердження його царем; тобто, обрання глави Української держави стало лише формальністю. За Коломацькими статтями І.Мазепи 1687 р. вибори гетьмана відбувались за указом царського уряду - так, у 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка, Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши булаву полковнику Стародубського полку Івану Скоропадському. При погодженні кандидатури і затвердженні вже обраного гетьмана царський уряд послуговувався характеристиками, наданими його агентами, головно воєводами, перебуваючими в Україні. Обрані гетьмани присягали на вірність царю, а з 1660 р. гетьман мав отримувати клейноди (відзнаки його верховної влади) і грамоту на гетьманування від російських послів або безпосередньо від царя у Москві.  Обрання нового гетьмана, зазвичай, супроводжувалось складанням статей, які визначали взаємовідносини України з Росією, гетьмана і царя; і, присягаючи на вірність царю, гетьман також присягав на вірність цим статтям.

Строк правління гетьмана не визначався. Спершу Військова або Старшинська Рада мала право усувати гетьмана за вагомих підстав – так, І.Виговського було усунуто з гетьманства за перехід на бік Польщі. За Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. Рада не могла усувати гетьмана без дозволу царя. Та у 1663 р. Старшинська Рада скинула з гетьманства Ю.Хмельницького, а його наступник І.Брюховецький згодом був убитий під час військового повстання. За Конотопськими статтями І.Самойловича 1674 р. гетьмана можна було позбавити влади за зраду – так, при усуненні І.Самойловича його звинуватили у невдачі російсько-українських військ у кримському поході та змові з кримським ханом. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. передбачили можливість відставки гетьмани лише за вказівкою царського уряду.

По смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалась на Лівобережжя і Правобережжя, та після утвердження Польщі на Правобережжі у 1663 р. там було засновано самостійне гетьманство, і певний час паралельно правили правобережний і лівобережний гетьмани. Першим правобережним гетьманом був обраний однодумець і зять Б.Хмельницького Павло Тетеря (1663-1665), а потім Петро Дорошенко (1665-1676), який очолив боротьбу за незалежність України та об`єднання усіх її земель, а на початку 1668 р. проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя і Запорізька Січ його не підтримали; по його гетьманству на Правобережжі гетьманів більш не обирали. Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663-1668)  - перший український гетьман, що прибув до Москви з чолобитною царю. І.Мазепа відразу ж по обранні його гетьманом у 1687 р. був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України (т.зв. двогетьманство), хоча з укладення Вічного миру 1686 р. влада гетьмана визволеної з-під Речі Посполитої України обмежувалась Лівобережжям. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підлягали російській адміністрації.

Обсяг повноважень гетьмана був доволі широким – у внутрішніх справах йому спершу належала законодавча, виконавча і судова влада. Як законодавець, глава і офіційний представник України гетьман підписував важливі нормативні акти, передусім гетьманські статті. Як верховний адміністратор він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську. Гетьман був головнокомандувачем - “зверхником над військом”. Він відав фінансовими коштами держави – керував збиранням податків і розпоряджався державною військовою скарбницею; тривалий час його особисті і державні кошти не відмежовувались, що призвело до зловживань, у чому Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича, що стало однією з підстав усунення його з гетьманства, а згодом була заснована посада генерального підскарбія, що відав військовою казною. За Глухівськими статтями Д.Многогрішного 1669 р. гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання.

Та поступово влада гетьмана обмежувалась разом з обмеженням автономних прав України. Було обмежено повноваження гетьмана у внутрішньому управлінні Україною - офіційні документи набували юридичної сили лише після затвердження їх царем або вищими урядовцями Росії, а згодом цей порядок було поширено на усі нормативні акти гетьмана – так, Глухівські статті встановлювали обов`язковість підтвердження царськими грамотами універсалів гетьмана про пожалування земель за службу. Гетьмана також було позбавлено права призначати і усувати без участі Генеральної Ради полковників і генеральних старшин. Звужувались права гетьмана і в міжнародних відносинах -  Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. не дозволяли гетьману мати зносини з іншими державами, приймати послів, починати війну, брати участь у військових походах та надсилати військо на допомогу сусіднім державам без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв`язки з іноземними державами, тож усі переговори можна було здійснювати лише через царя; щоправда, представникам від України дозволялось бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами, та це право скасували Конотопські статті І.Самойловича 1674 р., зберігши лише обіцянку Москви повідомляти про ведені нею переговори. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. підтвердили заборону для України приймати послів, а усі документи, отримані від інших держав, мали передаватись до Москви у Малоросійський приказ.

По смерті Б.Хмельницького Військова Рада скликалась рідше, а згодом і зовсім зникла, внаслідок малореальної змоги скликання представників усіх верств населення та протистояння між ними. Гетьман правив за участю Ради генеральної старшини (або Старшинської Ради), яка збиралась кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань – обрання гетьмана і генеральних старшин, охорони кордонів тощо, а також за вимогою Генерального уряду, який за відсутності гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень отримували з казни оплату та пожалування землі у ранг. Полковники і сотники спершу обирались, згодом стали призначатись гетьманом з-поміж пропонованих 2-3 кандидатур з козаків, а потім їх почав призначати цар. У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя – так, після усунення Д.Многогрішного представники старшини просили царя заборонити гетьману зноситись з іноземними державами, а також карати козаків і селян без вироку військового суду, а Коломацькі статті І.Мазепи заборонили гетьману карати старшин без погодження із Старшинською Радою.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили обов`язок гетьмана залучати козацьке військо до участі у воєнних походах Росії, а також реєстрове військо використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні, та на різних роботах – будівництві доріг, мостів, фортець тощо. У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій половині 17 ст. ще зберігали організаційну відокремленість. Полки Слобідської України підпорядковувались царському воєводі. За Московськими статтями І.Брюховецького 1665 р. реєстр було скорочено до 30 тис. козаків, та, поза тим, гетьман отримав право створювати найманезатяжноевійсько у 1000 чол., тобто 1 полк, а реально існувало кілька найманих полків: сердюцький (піхотний) і компанійський (кінний) – вони створювались за потреби, утримувались за рахунок додаткового оподаткування населення та отримували грошову оплату, харчі і одяг. А вперше найманці з`явились в Україні ще за Б.Хмельницького – з іноземців: кроатів, німців, італійців і поляків.

У другій половині 17 ст. в Україні зберігалась судова система часів Б.Хмельницького; притому, феодали утримали право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати і ратуші, а також право доменіального суду отримали козацька старшина, українська шляхта, землевласники і “царські люди” в Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої половини 17 ст. міські суди потрапили під значний вплив сотенної адміністрації, самостійність зберегли лише магістратські суди великих міст – Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін.

Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Та у ході перетворення України в автономне утворення у складі Росії царський уряд створює спеціальні установи для регулювання своїх відносин з нею. Так, у 1663 р. був заснований Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, очолений наближеним царя - Артамоном Матвеєвим; з його утворенням козацьке самоврядування було істотно обмежено, оскільки він відав адміністративними, військовими і судовими справами, зокрема: санкціонував вибори нового гетьмана і старшини, контролював українську церкву і духовенство. Після скасування приказної системи у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ.

 Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. санкціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві і Умані. Поступово воєводи почали втручатись у місцеве управління і збирання податків. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. передбачили збільшення російських гарнізонів у вказаних містах, а також розміщення воєвод у інших містах, зокрема у Кодаку (на Запоріжжі) і Кременчуку, з розширенням їх поліційних і фіскальних функцій; щоправда, козаки не підпорядковувались їм. Та Глухівські статті 1669 р. обмежили перебування російських військ в Україні 5 містами – Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином і Уманню, і вони не мали права втручатись у місцеві справи. Згодом полк московських стрільців охороняв резиденцію І.Мазепи у Батурині.

Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили, що православне духовенство України на чолі з митрополитом переходить під благословення Московського патріарха, який, однак, не втручається у його справи. І.Брюховецький просив Москву надіслати митрополита для України, та ієрархи української православної церкви опротестували це, але у 1675 р. по смерті Київського митрополита Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя. Вагомого удару по автономії української православної церкви завдав І.Самойлович, за змовою якого з Москвою у 1685 р. Київським митрополитом було висвячено у Москві його свояка Луцького єпископа Гедеона, ща затвердив Московський патріарх Іоаким і погодив Константинопольський патріарх; щоправда, попри те, Київська митрополія не підлягала Московському патріарху, хоч і перебувала під його благословенням і формально була йому підвідомчою. Вище духовенство (митрополит і єпископи) обирались на козацьких радах, а священики – на сільських сходах; їх обрання затверджував гетьман, тобто церква входила до системи військово-адміністративної організації.

4. Ліквідація автономного устрою України

З початку 18 ст. почався наступ царату на права і вольності України, оскільки порядок управління нею, опертий на демократичні засади військово-козацької системи, сурепечив самій природі російського абсолютизму – єдиновладному, самодержавному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно обмеження автономії України  відбувалось за царювання Петра І і Катерини ІІ.

У 18 ст. російський уряд встановив для Гетьманщини офіційну назву – Малоросія (“Малая Россия”). Глава України гетьман формально обирався, а фактично призначався за наказом царя. Так, у 1709 р. старшина бажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка, але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський (1709-1722), який перед смертю розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили чернігівському полковнику П.Полуботку, і той став наказним гетьманом (1722-1723). Прагнучи скасування гетьманської влади в Україні, Сенат Росії і Петро І охоче затвердили це розпорядження І.Скоропадського і у подальшому перешкоджали обранню чергового гетьмана – після арешту Полуботка у 1723 р. Україна не мала гетьмана до 1727 р. Деякі гетьмани, зокрема І.Мазепа, попри тиск з боку Росії, намагались домогтися успадкування гетьманської посади, чому спершу протистояли не лише царський уряд, а й старшина, яка, однак, згодом підтримала такі прагнення Кирила Розумовського (1750-1764), сподіваючись зберегти цим Українську державу і запобігти зазіханням на неї царату.

По смерті І.Мазепи запорізькі козаки, які втекли разом з ним після Полтавської битви, на своїй Раді у Бендерах (у Молдові) у 1710 р. обрали гетьманом колишнього генерального писаря Пилипа Орлика (1710-1742), що став першим гетьманом України в еміграції, та затвердили укладені ним“Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорізького Війська”, які визнавали природне право народу чинити опір гнобленню та проголошували незалежність України від Польщі і Росії й ідею козацької соборності і козацької держави; однак, положення цього документа не були реалізовані.

Петро І порушив звичай супроводження обрання нового гетьмана складанням статей, які визначали взаємовідносини України і Росії, гетьмана і царя. Так, він прийняв Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини – невтручання російських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками у походах тощо, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку. Та наступні статті “Решительные (конформированные) пунктыДанила Апостола (1727-1734) 1727 р., укладені при обранні його гетьманом, були затверджені урядом Петра ІІ у вигляді відповідей на 28 пунктів і діяли до скасування Гетьманщини.

Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р. забороняли гетьману здійснювати дипломатичні зносини, але дозволяли залагоджувати прикордонні конфлікти з Польщею і Кримом з дозволу царського резидента. Гетьмана було позбавлено права призначати і звільняти генеральних старшин і полковників без участі Генеральної Ради, а поза тим, Петро І самочинно здійснював переміщення урядовців. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо органам Російської держави, що встановлювалось для перешкоджання створенню цілісної території України.

У 1709 р. при гетьмані І.Скоропадському була заснована посада царського резидента, ним був призначений стольник Ізмайлов, що мав керуватись у своїй діяльності 2 інструкціями Петра І, одна з яких, таємна, наказувала йому стежити за тим, щоб гетьман і старшина не зносились з ворогами Росії і України, та уточнювати справжні доходи України. Згодом при гетьмані Апостолі перебував російський резидент Наумов для дорадництва у цивільних справах, а у військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу - командувачу російського війська в Україні.

У гетьманський період опорою гетьмана залишалась полково-сотенна система, і попри розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, вони разом з усім Військом Запорізьким проводили єдину політику, спрямовану на збереження міцності військово-адміністративної організації і її демократичних елементів, тож царський уряд, здебільшого, адресував свої звернення спільно гетьману і усьому війську.

У 1720 р. Генеральний уряд було перетворено на Військову канцелярію, що складалась з 6 осіб, призначених царем, 3 з яких були представниками козацької старшини і 3 – з російських урядовців. Військова канцелярія припинила існування за часів гетьманування Д.Апостола (1727-1734), а по його смерті відновила своє функціонування і зберігалась при К.Розумовському та була ліквідована разом з гетьманством у 1764 р.

За указом Петра І 1718 р. Військову Раду було позбавлено права обирати полкових старшин (полковий уряд)– вона лише рекомендувала гетьману 2-3 кандидатури козаків на кожну посаду, з яких він призначав посадовця. Невдовзі виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано – спершу їх призначав гетьман після погодження кандидатури з російським урядовцям, а потім їх призначав цар та інші вищі органи Росії, причому здебільшого – з росіян, а Петро І мав намір замінити усіх полковників-українців на росіян, але не встиг. Полковник залишався на посаді пожиттєво, щоправда, уряд міг замінити його; тож часто ця посада ставала спадковою і виникли полковницькі династії. Призначений полковник володів повнотою влади і не зважав на полкову раду, внаслідок чого її значення значно послабилось. Владу полковника підтверджували клейноди, подібні до гетьманських, але булава була не кругла, а шестигранна – “пернач”. Згодом почали призначати, а не обирати, і сотників.

Із скасуванням системи приказів Петром І у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ, а у 1722 р. управління Малоросією було передано урядовому Сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб`єктом; згодом Україна двічі поверталась під владу Колегії іноземних справ – у 1727-1734 рр. і 1750-1764 рр., та це вже не впливало на позицію Росії у її ставленні до України. Умови договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління України послідовно порушувались, поступово перетворюючи Україну у невід`ємну частину Російської імперії. У 1722 р. за царським маніфестом Петра І було засновано І Малоросійську колегію (1722-1727) у Глухові при резиденції гетьмана. Вона складалась з призначених царем 6 штаб-офіцерів – представників полків російської армії, дислокованих в Україні, її президентом був призначений генерал С.Вельямінов. Її утворення офіційно мотивувалось необхідністю наведення порядку у судових і адміністративних органах України, а насправді її завданням було знищення усіх давніх порядків на Україні і введення її до системи управління Російської імперії. Тому, хоч формально вона мала виступати вищим апеляційним органом щодо судів і адміністративних установ України, та фактично наділялась усією повнотою влади. Гетьман міг лише давати їй поради, він і генеральна старшина діяли лише через її президента і, зокрема, їм було заборонено розсилати універсали. Так, Полуботка було звинувачено, головно, у непогодженні своїх дій з колегією, а його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління і скасування колегії було розцінене як сепаратизм, за що його було заарештовано у 1723 р., і він помер у Петропавловській фортеці. З 1723 р. Малоросійська колегія отримала право давати накази полковникам без згоди гетьмана. Вона здійснювала нагляд за грошовими і натуральними поборами, що надходили у її розпорядження (до того Україна не вносила доходи у російську казну, крім “консистентських дачок”), внаслідок чого грошові і хлібні збори в Україні зросли учетверо, а про витрати колегія звітувала лише перед Сенатом. Малоросійська колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство, - переконувало населення, що має на меті лише підготувати вибори нового гетьмана і охороняти народ від утисків з боку шляхти і старшини, та закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Та у 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, запроваджені Малоросійською колегією, і обмежила її владні повноваження, зберігши за нею лише статус апеляційної інстанції, внаслідок чого вона як орган управління Україною припинила існування, і Україну було знову підпорядковано Колегії іноземних справ.

У 1727 р. гетьманом був обраний 70-літній миргородський полковник Данило Апостол – Росія погодила це обрання, оскільки внаслідок насування нової війни з Туреччиною вона потребувала військової підтримки з боку України. Д.Апостол скористався сприятливою для України ситуацією і домігся встановлення певних елементів її самоврядування: виборність органів управління і суду, право мати військову казну, ліквідація І Малоросійської колегії, відмова російського уряду від уведення нових податків, відновлення Нової Січі (свого часу прохання П.Полуботка про встановлення цих же прав обурило Петра І і спричинилось до його арешту і ув`язнення).

По смерті Д.Апостола у 1734 р. царський уряд замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду (1734-1750) у складі 6 осіб – 3 представників генеральної козацької старшини і 3 представників вищого царського офіцерства, формально рівноправних, на чолі з князем О.Шаховським. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, хоча царський уряд офіційно не використовував цю назву. У таємній інструкції царату главі Правління завданням цієї установи вказувалась компрометація гетьманської влади, обвинувачення її у надмірних податках та інших тягарях (насправді накладених царатом), а також зближення українців з росіянами, зокрема шляхом змішаних шлюбів, і запобігання різноманітним зв`язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями та поляками і білорусами. Також правління виступало проти самоврядування українських міст – так, у 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому назавжди позбавити Київ самоврядних прав.

Внаслідок масового обурення українського народу політикою Правління гетьманського уряду, здійснюваною жорстокими і брутальними засобами, у 1750 р. імператриця Єлизавета погодилась поновити посаду гетьмана, яким був призначений Кирило Розумовський (1750-1764) – українець за походженням, наближений до царя, рідний брат фаворита, а згодом морганатичного (з лат. – “обмежувати”; означає - нерівний шлюб особи царської (королівської) сім`ї з особою нецарського роду, притому така особа та діти від цього шлюбу не отримують прав престолоспадкування) чоловіка імператриці Єлизавети – Олексія Розумовського.

Та у 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано, що завершило гетьманську епоху, і управління Україною знову було доручено вже ІІ Малоросійській колегії (1764-1786) у складі 8 членів – 4 представників вищих офіцерських чинів російської армії, дислокованих в Україні, і 4 представників генеральної старшини (1 з яких граф Олексій Безбородько був писарем-канцлером при президенті колегії та водночас головним комендантом усіх козацьких військ України), на чолі з президентом графом Петром Румянцевим, якого водночас було призначено генерал-губернатором Малоросії, а, по суті, він управляв Україною одноосібно. Відновивши Малоросійську колегію, Катерина ІІ мала на меті остаточно ліквідувати автономію України – в інструкції Румянцеву вона наказала скасувати усі відмінності у державному устрої України і зрівняти її з іншими імперськими провінціями та витравити в українців самоусвідомлення себе як народу, притому було рекомендовано дотримувати такого методу управління Україною – розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Колегія розпочала втілення цієї політики з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного потенціалу та збільшення податкових надходжень у царську казну. За правління колегії відзнаки Української державності – прапор, військові печатки, гетьманські клейноди, гармати тощо - було відіслано до Москви; ця акція символізувала позбавлення України автономного статусу у складі Росії. Колегія долучилась також до реалізації сумнозвісного указу Катерини ІІ 1775 р. про ліквідацію Запорізької Січі.

У другій половині 18 ст. російський абсолютизм розпочав наступ на полковий устрій – за маніфестом Катерини ІІ 1765 р. його було скасовано на Слобідській Україні під приводом, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії; цю акцію підготувала Канцелярія з управління слобідськими полками, яку хоч і було ліквідовано у 1743 р., та вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству. А у 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і на Лівобережній Україні і у 1782-1783 рр. там було уведено губернський поділ відповідно до російського “Установлення про губернії” 1775 р. Тож внаслідок остаточної ліквідації у 1783 р. полково-сотенного устрою в Україні поширилась російська система органів влади і управління,  в силу чого відпала потреба у ІІ Малоросійській колегії, і вона була ліквідована у 1786 р. Згодом на основі губерній було утворено 5 намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське і Катеринославське) з повітами замість сотень. А у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії: Чернігівську і Полтавську (до того вони утворювали Малоросійське генерал-губернаторство) і Слобідсько-Українську (на території 5 полків колишньої Слобожанщини).

Судові органи. Значну частину справ розглядав Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. У 1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і 3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано – до його складу увійшли 12 членів, які обирались козацькою старшиною: 2 генеральних суддів і 10 депутатів від полків, а у 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду. Спершу Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини – до 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди, які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, а у засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (передусім, про вбивство) і цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди, які за своїм складом і діяльністю були подібними до сотенного правління. Спершу сотенні суди діяли разом із ратушними судами як “сотенний уряд”. З середини 18 ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, сотенний осавул і хорунжий. За інструкцією Д.Апостола 1730 р. сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово його компетенція звужувалась – за ним залишилось право здійснення судочинства лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва. Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди – загальні для козаків і селян, однак їх справи розглядались окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у селах, підлеглих сотенній адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами. У державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював отаман із “знатним товариством”, а за скаргою козака на мужика – староста або війт.

Гетьман Д.Апостол провів певне відмежування міських судів від полкових і сотенних судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкування полковим канцеляріям, а, натомість, уведені наприкінці 1763 р. земські суди могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили: війти, бурмістри, райці і лавники.

Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

У середині 18 ст. в Україні назріла потреба у судовій реформі для забезпечення соціально-економічних вимог старшини і шляхти, які прагнули зрівняння їх у правах із російським дворянством, тож завданням судової реформи було: зрівняння у підсудності усіх прошарків панівного стану, обмеження компетенції Генерального військового суду як першої інстанції для верхівки старшини, розмежування розгляду цивільних і кримінальних справ і, врешті, спрощення судової системи. З`їзд козацької старшини у Глухові постановив підтримати цю реформу, і після її проведення склалась нова система загальних судів – земські, гродські і підкоморські, а Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для них.

Земські суди було утворено у всіх повітах Лівобережної України. До їх складу входили земський суддя, підсудок і писар, які обирались із козацької старшини, а з 1768 р. було заборонено обирати до складу земського суду рядових козаків; вступаючи на посаду, члени земського суду присягали. Земські суди розглядали спори про право на власність і на спадщину. Їх було ліквідовано у 1831 р.

Гродські суди були аналогічними до полкових судів, які діяли у полкових містах. До гродського суду входили: полковник, міський суддя, кілька (до 3) полкових старшин і судовий писар. До компетенції гродських судів належали кримінальні справи про вбивство, згвалтування, крадіжку, розбій, хабарництво тощо, а важливі кримінальні справи, які стосувались інтересів Російської імперії, передавались на розгляд у Преображенський приказ і Таємну Канцелярію, а пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Гродські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди створювались по усіх повітах, до їх складу входили підкоморій і комірник. Кандидатуру підкоморія визначав гетьман, і він обирався повітом; за своїм становищем він вважався першим після полковника; підкоморій добирав собі помічника – комірника; обидві посади були довічними. Підкоморський суд розглядав земельні спори, апеляційною інстанцією для нього був Генеральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відокремлений від кошової і паланковвої адміністрації. Функції судових органів здійснювала козацька старшина під головуванням кошового отамана за участю військового судді, який був другою особою після отамана у Коші. У своїй організації і діяльності суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізькі козаки підлягали юрисдикції лише козацького суду.

У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях з 1775 р. діяла судова система Росії.

Реєстрове козацтво. У 18 ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо допомогло Росії здобути перемогу у війні із Польщею у 1733 р., брало участь у кримських походах кінця 18 ст., а також використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню; за указом цариці Анни реєстр було скорочено до 20 тис.чол.; козацтво становило піхоту і артилерію, а кінноти не мало, що спонукало Україну до військової співпраці з кримським ханом. Поза тим, відбулись зміни в організаційній структурі українського війська, що врешті призвело до його влиття у російську армію; цей процес був започаткований у 1723 р., коли військові полки як військові одиниці були виведені з підпорядкування головнокомандувача нерегулярних сил Росії Голіцина, а полковники слобідських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати Слобідсько-Українською дивізією, і їм було надано звання прем`єр-майорів російської армії, а у 1733 р. козацькі полковники були зрівняні у правах з генерал-майорами за Табелем про ранги. Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням – на важких фізичних роботах: прокладенні шляхів, будівництві мостів, фортець, ритті каналів.

Після втечі І.Мазепи до Туреччини у 1708 р. внаслідок поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві з Росією російський уряд знову почав уводити свої війська в Україну, порушуючи умови попередніх гетьманських статтей. В Україні було дислоковано 10 драгунських і 6 гренадерських полків російської армії, які утримувались за рахунок місцевого населення, з якого стягувався спеціальний збір – “консистентські дачки” (консистенти - солдати російських полків). За часів російсько-турецької війни (1730-1739) майже уся російська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українському народу величезну матеріальну шкоду. До російських частин на території України стали зараховувати козаків, що загрожувало існуванню українських козацьких полків, та внаслідок невдоволення козаків полки було відновлено, але не надовго. У 1765 р. Катерина ІІ оголосила, що козацьке військо як особливий вид збройних сил непотрібне – пропонувалось усі полки розформувати, а козакам вступати до гусарів, у ході чого усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а їх вояків – у пікінерів, у категорію яких було переведено і козаків Миргородського і Полтавського полків, а у 1783 р. пікінерські частини теж було розформовано. У 1783 р. за указом Військової колегії 10 полків Лівобережної України було перетворено у регулярні полки кавалеріїкарабінерські, і їх полковники отримали табельні чини; а рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов`язано виконувати їх повинності; і у 1797 р. був проведений перший рекрутський набір серед лівобережних козаків.

Запорізька Січ. У Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігалась, а у другій половині 18 ст. ще більш зміцнилась колишня самоврядна організація управління, що підтверджували клейноди, отримані від Росії, якій вона підпорядковувалась безпосередньо. Вища влада у Запорізькій Січі належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства, від імені яких її здійснювала Військова Рада, яка щорічно 1 січня  обирала кошового отамана, причому деяких з них багаторазово – Івана Сірка 8 раз, Петра Калнишевського 10 раз; а також обирала його помічників - кошових старшин, які виконували різні доручення, а також серед них було кілька полковників, які очолювали паланки або управляли великими військовими частинами. Та поступово низку повноважень Військової Ради привласнив кошовий отаман (зокрема, призначення старшин), а інші – перейшли до Старшинської ради. У час воєнних дій кошовий отаман мав вагомішу владу, ніж гетьман; а за Катерини ІІ вже царський уряд погоджував обрання кошового отамана і затверджував його. Заступником кошового отамана був військовий суддя, який також виконував обов`язки скарбника. Основною соціально-військовою одиницею Запорізької Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва; налічувалось 38 куренів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового отамана.

Військове формування запорізьких козаків  становило автономний підрозділ у збройних силах Росії, і на відміну від реєстрових козаків називалось “військо низове запорізьке”, причому царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв`язків між реєстровими і запорізькими козаками. У 1770 р. Катерина ІІ склала подяку запорізьким козакам за звитяги у російсько-турецькій війні, а кошового отамана Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного, а у 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби. У мирний час запорізькі козаки охороняли кордони.

Поза тим, наступ на автономні права України не обминув і Запорізьку Січ. Першого нищівного удару їй завдав Петро І після того, як кошовий отаман Кость Гордієнко із прибічниками перейшов на бік І.Мазепи у російсько-шведській війні, за що у 1709 р. Чортомлицька Січ, розташована на о.Базавлук, була зруйнована, а запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона біля гирла Дніпра Олешківську Січ, де поселились у повній ізоляції від України. Та у 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д.Апостола дозволила цим запорожцям-втікачам повернутись до рідного краю і заснувати Нову Січ на р.Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя (за кілька кілометрів від давньої Січі), що було скріплено договором між запорожцями і царським урядом, укладеним у Лубнах у 1734 р. за зразком гетьманських статтей: усіх запорожців було амністовано, Січі повертались давні (до 1709 р.) землеволодіння, підтверджувалось її автономне становище і право козаків жити за своїми традиціями, а також Росія зобов`язувалась щорічно виплачувати запорожцям 20 тис.крб. за несення ними військової і вартової служби. У новоствореній Січі проживало 15-20 тис. козаків і посполитих, які жили у паланках, а загальна чисельність населення становила близько 100 тис.чол. Спершу Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора, який був водночас головнокомандувачем розміщених в Україні російських військ. У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману, чим імператриця Єлизавета прагнула піднести авторитет свого свояка гетьмана К.Розумовського; та фактично вона залишалась у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора. У 50-х рр. 18 ст. на півночі Нової Січі царський уряд заснував кілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, тобто частина землеволодінь Січі була захоплена Росією; уряд також намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, та це викликало категоричний спротив запорожців, а натомість, гайдамаки тікали від царських переслідувань на Січ.

Тож уряд Росії вирішив остаточно покінчити із Запорізькою Січчю, і за маніфестом Катерини ІІ 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована – на Запоріжжя вдерлись частини російської армії на чолі з генералом угорцем Текелі і розтрощили Січ дощенту, причому одним з найактивніших нищівників був Г.Потьмкін, прийнятий до запорізького товариства у 1772 р. під ім`ям Грицька Нечеси; усі запорізькі старшини були захоплені у полон і багато з них відправлено на заслання, зокрема кошовий отаман Петро Калнишевський на багато років був ув`язнений у кам`яному мішку у Соловецькому монастирі, де наприкінці життя постригся у ченці, і помер у 1803 р. у віці 112 років. Рядовим козакам було дозволено служити у козацьких полках або записатись до селянства; назва “запорізький козак” була заборонена. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Поза тим, 5 тис. запорізьких козаків втекли за Дунай, де прийняли турецьке підданство і поблизу Добружі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької. Однак, Туреччина не визнавала її автономії і примушувала разом з нею воювати проти єдиновірців – запорожців, України і Росії.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано значних втрат збройним силам Росії, що вона особливо відчула у війні із Туреччиною. У 1784 р. російський уряд утворив із рядових запорожців Бузьке козацьке військо, поселене між Бугом і Дністром, у 1791 р. його було перейменовано на “військо вірних чорноморських козаків”, очолене “великим гетьманомПотьомкіним, по смерті якого у 1792 р. воно було переведене на Кубань – на землі між Азовським і Чорним морями, де установилась нова форма організації чорноморських козаків, які проживали у селах-станицях, де вели індивідуальне господарство.

З 1721 р. Синод, у складі якого було багато українців, як вищий орган церковного управління, заснований замість скасованого патріархату, став призначати усіх вищих ієрархів України. З 1728 р. в Україні, як і у Росії, проводилась політика обмеження прав церкви – гетьман обмежив церковну земельну власність, заборонивши передавати церквам землі світських феодалів, а у 1780 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель.

6. Характеристика права Козацько-гетьманської держави

Джерела права

За Березневими статтями 1654 р. в Україні продовжувала діяти попередня правова система періоду національно-визвольної війни. Зокрема, звичаєве право (“давні права і звичаї”) регулювало різні сфери суспільних відносин. Його норми широко застосовували судові і адміністративні органи, ними користувались упорядники нормативних збірників, кодифікатори, укладачі нормативних актів. Та наприкінці 17 ст. норми звичаєвого права почали витіснятись іншими джерелами права – спершу нормами гетьманського права, а згодом законодавством Росії.

На початку 18 ст. в Україні ще зберігались окремі джерела права польсько-литовського походження – князівські і королівські грамоти, постанови Сейму, збірники і статути, передусім Статут Великого князівства Литовського 1588 р., що діяв в Україні аж до середини 19 ст. (коли у 1840-1842 рр. на територію всієї України була поширена чиність “Зводу законів Російської імперії”), а також низка збірників магдебурзького права, які регулювали статус привілейованих міст на праві самоврядування. Легітимність цих джерел підтверджували універсал гетьмана І.Скоропадського 1721 р., “Рішительні пункти” Д.Апостола 1728 р., Інструкція судам 1730 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату” 1786 р.

Вагомими у регулюванні суспільних відносин в Україні були договірні статті, укладені між гетьманами України і козацькою старшиною та російським царем і його представниками, які визначали правове становище України у відносинах з Росією та врегульовували найважливіші сфери внутрішнього життя України.

Значне поширення отримали нормативні акти військово-адміністративної влади - гетьмана і Генеральної військової канцелярії – гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети і грамоти; вони містили загальнообов`язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи маєтків.

Визначним було прийняття Пилипом Орликом при обранні його гетьманом першої Конституції України “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська” 1710 р. Вона проголошувала незалежність України на засадах парламентського устрою як демократичної республіки з виборними законодавчим і виконавчим органами; і вперше у світовій історії закріплювала розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою владами. Конституція визначала вищим законодавчим органом Генеральну Раду, яка мала скликатись у гетьманській резиденції для вирішення найважливіших справ тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову. Вона мала складатись із генеральної старшини, полковників, по 1 представнику від кожного полку, сотників і представників від Запорізької Січі. Конституція обмежувала права виборного гетьмана, зокрема він не міг самовільно призначати на посади – усі вони були виборними, не мав права нікого судити – правосуддя здійснював Генеральний суд, без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише нагальні поточні питання, радячись притому із генеральною старшиною, він не міг вести жодних таємних зносин чи кореспонденції. Старшина і радники могли висловлювати гетьману незадоволення його політикою, і він мав дослухатись до їх зауважень, не караючи їх за це. Встановлювалось чітке розмежування між державною казною і коштами, які перебували в особистому розпорядженні гетьмана і призначались “на булаву і особу його гетьманську”; для розпорядження державною військовою казною обирався генеральний підскарбій. Передбачалось проведення ревізії захоплених старшиною земельних маєтків. Конституція визначала правове становище міщан, посполитих і козаків – гетьман мав наглядати за тим, щоб старшина не чинила їм утисків і здирств; скасовувались накладені на селян і козаків тягарі, заборонялось старшині і усім військовим і посполитим урядникам використовувати їх на своїх господарських роботах, брати у них підводи, ставити військо на постій, відбирати у них землю або силою змушувати їх до її продажу, за якісь провини забирати у них майно або змушувати до відробітку на свою користь тощо, а також скасовувались державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки та інші повинності. В Україні встановлювалась лише православна церква, залежна не від московського, а від константинопольського патріархату.

Визначали суспільні відносини в Україні також нормативні акти російського монарха. До 18 ст. загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалась, а вводились у дію лише ті нормативні акти царської влади, які видавались для цієї території. Та з початку 18 ст. усе частіше приймаються правові акти спеціально для України та вводяться у дію акти загальноросійського значення. А у другій половині 18 ст. після остаточного скасування гетьманства нормативні акти місцевого походження поступились місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території Слобідської України спершу у судових розглядах послуговувались нормами звичаєвого права, та поступово основним джерелом права стало законодавство Росії. На півдні України (Новоросії) набрало чинності виключно російське законодавство при незначному використанні норм місцевого звичаєвого права. На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишались найважливішим джерелом права аж до її ліквідації.

Кодифікація права

У другій чверті 18 ст. розпочалась кодифікація права України, оскільки на той час на її території діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких часто були вже застарілими або дублювали чи суперечили одна одній, що спричинювало значні труднощі у їх застосуванні, що ще більш ускладнилось внаслідок поширення в Україні (спершу в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства; а поза тим, українські феодали прагнули зрівнятись у правах із російським дворянством.

Зініціювала кодифікацію українського права старшинсько-шляхетська верхівка, яка бажала закріпити власні права та відновити автономний статус України у складі Російської імперії. Ідею кодифікації підтримав російський уряд, що мав на меті наблизити правову систему України до російської. Царський указ “Рішительні пункти гетьману Данилу Апостолу1728 р. став основою для створення першої кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався, і яка упродовж 15 р. виробила збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Його джерелами стали: 3-ій Литовський Статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелминське”, “Зерцало саксонів” П.Щербича, “Порядок прав цивільних” Б.Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), акти царської влади, церковне право, правові звичаї, узагальнення судової практики. Структура збірника доволі чітка: передмова і 30 розділів (глав), які поділялись на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів; а також до нього було додано: Інструкцію кодифікаційної комісії, Алфавітний реєстр (Іменний покажчик), Табель про ранги (“Степенний малоросійського військового звання порядок по гетьману”). За своєю суттю цей збірник був кодексом феодального права – козацька старшина домоглась закріплення у ньому певних дворянських привілеїв, а також цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу і розширювали закріпачення селянства. Попри те, у збірнику обгрунтовувалось право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму, а тому спричинилось до відправлення його на доопрацювання, ревізію і перегляд. Відтак, “Права” юридично не отримали офіційного затвердження, але закріплені у ньому норми реально діяли – ними керувались судові і адміністративні органи і посадові особи на практиці.

У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич розробив збірник “Суд і розправа у правах малоросійських”, який закріплював інтереси старшинсько-шляхетської верхівки, обгрунтовував необхідність відновлення в Україні станових судів, застосування столітньої давності володіння як засобу здобуття прав власності на землю, а також остаточне вирішення справ Генеральним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом. Такій же меті – зміцнення привілеїв панівних станів – слугувала приватна кодифікація В.Кондратьєва “Книга Статут та інші права малоросійські” 1764 р., що була посібником у практичній діяльності суддів.

У другій половині 18 ст., кодифікаційні роботи, що проводились в Україні, тісно пов`язувались з діяльністю створеної Катериною ІІ у 1767 р. комісією з розробки нового проекту “Уложення”. Однак, полярні інтереси різних станів та автономна позиція більшості депутатів від України, яка була найчіткіше виражена у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Григорія Полетики, привела, врешті, до припинення роботи цієї комісії.

Тоді ж за дорученням президента ІІ Малоросійської колегії П.Рум`янцева групою на чолі із секретарем колегії і членом Генерального суду О.Безбородьком (у подальшому – канцлер Росії) у 1767 р. було укладено “Екстракт малоросійських прав” як систематизований збірник норм державного, адміністративного і судового права, що доводив необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів та додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів: Інструкції судам 1730 р. і Табеля про чини 1765 р. Та оскільки “Екстракт” багато у чому суперечив політиці російського самодержавства, спрямованій на ліквідацію особливостей управління в Україні, Сенат його  не затвердив і передав у архів.

У 1786 р. внаслідок остаточної ліквідації автономії України та уведення губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату”, в основу якого було покладено “Екстракт малоросійських прав” 1767 р., “Установлення про губернії” 1775 р. та інші акти, прийняті у 1767-1786 рр. - як українського, так і російського законодавства. Після затвердження Сенатом він був розісланий в Україну на місця для застосування на практиці.

Цивільне право

Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю. З другої половини 17 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Козацька старшина, шляхта і реєстрове козацтво прагнули утвердитись у правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустуючих земель, купівля-продаж, обмін, спадщина, дарування, пожалування (у т.ч. отримання землі на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, які раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом отримання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь та отримання класного чину за службу царю; за службу царю отримували землі в Україні і Росії як російські, так і українські феодали.

Як у російському, так і в українському праві існували 2 різновиди феодальної власності на землю: 1. вотчина - земля, отримана “на вічність”, яка перебувала у повній власності і могла вільно відчужуватись шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо; 2. держання – тимчасове володіння, це передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, а також оренда землі (у 18 ст. набули нового розвитку правовідносини, пов`язані з різними формами оренди землі; використовувались і орендні контракти, і орендні договори). Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, які передавались старшині та іншим урядникам під умову служби і на строк служби. Із утвердженням полково-сотенної системи поширилась рангова земельна власність – землю на ранг надавали не лише гетьман, а й полковники, а також старшина наділялась на ранг і від царського уряду, притому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Як у Росії, так і в Україні тривав процес зближення правових режимів рангових земель і вотчин – рангові землі передавались у спадок за умов несення нащадками служби, а часто – за царську службу, а також отримувались у спадковий дарунок за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом. У другій половині 18 ст. володільці рангових земель домоглись закріплення їх у власність через реформовані станові суди, використавши споконвічну давність, а також внаслідок переходу козацького війська до складу російського і зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників із російським дворянством.

У 1729-1730 рр. гетьман Д.Апостол провів “Генеральне слідство по маєтності” з метою облікувати земельну власність для встановлення титулу землеволодіння, пов`язаного із рангом землеволодільця, внаслідок чого значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти і російських поміщиків, а за царським маніфестом 1765 р. і урядовою інструкцією 1766 р. на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило їх феодальне землеволодіння. У 1769-1781 рр. межування було проведено на Слобожанщині, у 1783-1828 рр. – на Катеринославщині і Херсонщині, а у 1828-1843 рр. – у Таврії. Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними за гетьманськими універсалами вимагало підтвердження царськими грамотами.

Внаслідок національно-визвольної війни у середині 17 ст. було утворено нові форми землеволодіння козаків і селян, головною серед яких була “займанщина” – земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або залишених земель, які не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з деякими змінами діяло до середини 18 ст. і було ліквідоване у 1766 р. у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині 17 ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, що регламентувалось нормами литовського і звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини 18 ст. У 18 ст. подвірне землекористування було юридично підтверджене у нормах генерального межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалось традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об`єктом власності усього коша у цілому і вважалась загальновійськовою. Формально кожен член січового товариства, а також селяни, які проживали на території “вольностей запорізьких”, могли отримати землю на праві користування. Щороку земля коша розподілялась між тими, хто міг її обробляти, -здебільшого старшинами і заможними козаками. Земельні ділянки, як правило, відводились кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян, і право користування відведеною землею підтверджувалось отриманим від коша “паспортом” чи “білетом”. На цій землі козаки і селяни заводили своє господарство – зимівник; його власник за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитись ним – продати, закласти, подарувати. Зазвичай, зимівник і земля вважались неподільними частинами господарства. Заможні козаки часто володіли кількома зимівниками – так, кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 р. і військовому писарю Глобі належали по 3 зимівники. Землекористувачі сплачували податок кошу і несли інші повинності. У середині 18 ст. право коша на землю було обмежено – частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів; значна частина землі коша була заселена селянами, які сплачували йому за це податок; січова старшина намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй частково вдалось здійснити після 1775 р.

Товарно-грошові відносини у другій половині 17 – 18 ст. зумовили розвиток зобов`язальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов`язанням розуміли право на майно особи, яка не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна, обміну, грошової і майнової позики, особистого і майнового найму (оренди). Укладання договорів посвідчувалось записом в актових книгах; купівля-продаж землі оформлювалась універсалами гетьмана і на прохання власників закріплювалась царськими грамотами. Існували правові гарантії виконання договірних зобов`язань, зокрема застава. За порушення договірних зобов`язань застосовувались різні санкції – невиплата боргу у визначений термін призводила до конфіскації майна або відчуження земельного наділу боржника, який за рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відробітку боргу. Зобов`язання із заподіяння шкоди розмежовувались залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Шкода обов`язково компенсовувалась – в обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносини регулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на оснві звичаєвого права – 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження мід родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій – до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини.

Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді  відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду.  

Офіційне розірвання шлюбу було рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно.

Особливістю періоду Гетьманщини було те, що шлюбні відносини перебували більш під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером 1765 р. наказав самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі “здирства” за вінчання.

В Україні було відомо спадкування за законом і за заповітом (духівницею, тестаментом). На практиці переважало спадкування за законом – спадкове майно отримували і сини, і дочки померлого, причому частки і рухомого, і нерухомого майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалось вимороченим і надходило до скарбниці, звідки розподілялось у шпиталі, монастирі, на потреби міста.

При спадкуванні за заповітом вимагалось дотримання низки формальностей – духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем і його виконувачем або парафіяльним священиком. Внаслідок обмеження прав заповідача розпоряджатись власним майном заповіти мали засвідчуватись у судових органах. За Катерини ІІ внаслідок розподілу усього нерухомого майна на родове і набуте свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалась – його можна було заповідати лише спадкоємцям за законом. У міщан приватних містечок теж обмежувалось право спадкування за заповітом - 2/3 спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника міста.

Також обмежувались спадкові права козаків і вільних селян. Позашлюбні діти бути позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпрядження чи приймати заповідане майно.

Кримінальне право

Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалась дія, яка заподіяла шкоду чи збитки життю, здоров`ю, майну і честі особи, а також шкоду і збитки державі. Поза тим, поширюється формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду державному інтересу, навіть якщо вона не передбачена законом, що часто призводило до судово-адміністративної сваволі. За звичаєм суб`єктом злочину могли бути усі особи по досягненні 16-річного віку, наприкінці 18 ст. вік кримінальної відповідальності було знижено.

Розширилось поняття вини – злочини поділялись на: умисні, необережні і випадкові, хоча чітких термінологічних визначень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільнялись від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан, як пом`якшуючу вину обставину. Вчинення злочину у нетверезому стані або під час воєнного походу вважалось обтяжуючою вину обставиною. Проте, і надалі практикувалось притягнення до кримінальної відповідальності і покарання за відсутності вини – до покарання притягувались дружина і діти злочинця, а також його друзі і родичі. Так, у 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман Д.Многогрішний і його близькі помічники, та разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, 3 дітей і 2 служниці. У 1709 р. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана І.Мазепи проти російських військ.

Одним із найнебезпечніших складів державних злочинів вважалась зрада, поняття якої з 17 ст. було розширене – це перехід на бік ворога, що кваліфікується як злочин проти України, її народу і Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського за укладений ним з Польщею у 1658 р.  Гадяцький трактат про входження України до складу Речі Посполитої. Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів та інших посадових осіб України, які порушували угоди України і Росії, не підкорялись царю і російським законам, притому царські урядовці часто кваліфікували зраду довільно і непослідовно – так, гетьману Правобережної України М.Ханенкові, який прислуговував Польщі, цар простив його “гріхи” і щедро обдарував маєтками. На початку 18 ст. під зрадою здебільшого розумілась зрада царю – так, зрадником було оголошено гетьмана І.Мазепу, а гетьмана П.Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України і Росії часів Б.Хмельницького, що уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду. До державних злочинів також належали здача фортеці, фальшивомонетництво та ін.

Особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалось посягання на життя і здоров`я царя і його сім`ї, образа монарха, осуд його дій і намірів. До військових злочинів належали порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо; на Запорізькій Січі тяжким злочином вважалось самовільне залишення служби та ухилення від неї. Найнебезпечнішими посадовими злочинами були казнокрадство (розтрати) і хабарництво. До злочинів проти порядку управління і суду належали брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, брехлива присяга і брехливі свідчення у суді та ін. До злочинів проти громадського порядку належали приховування злочинів, утримування притонів, хуліганство, лайка, бійка тощо; а на Запорізькій Січі – самовільне перевищення такси встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, приведення на територію Січі жінки, пиятика у поході та ін.

Головним злочином проти особи вважалось вбивство, яке поділялось на такі види: вбивство батьків, немовляти, козацького старшини, урядовця, отруєння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі найтяжчим злочином вважалось вбивство військового товариша, а вбивство людини, не належачої до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином.  До злочинів проти особи належали також каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбій, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки – кваліфікованою вважалась крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у запорізького товариша, у церкві. Гайдамацтво як одна із форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у 18 ст. проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гноблення вважалось особливо небезпечним видом злочинів проти власності феодалів.

До злочинів проти православної віри належали богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневажання церкви та ін., хоч, на відміну від судової практики Росії, а особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. До злочинів проти моральності належало, зокрема,  ганьблення запорізьким козаком жінки.

За Гетьманщини у кримінальне законодавство було вміщено нові склади злочинів – “безчоловіччя” (мужелозтво, скотолозтво), перевідництво; конокрадство (за яке іноді потерпілі вчиняли і самосуд).

Головна мета покарання полягала у залякуванні, для чого воно здійснювалось прилюдно, а також у запобіганні (загальне – тобто, запобігання вчиненню злочину усіма людьми - на прикладі покарання конкретного злочинця за вчинений ним злочин; і спеціальне – тобто, запобігання вчиненню злочину даним злочинцем у подальшому – на прикладі покарання його за даний злочин), у відплаті – заподіянням злочинцю страждань, в ізоляції злочинця, у використанні примусової праці злочинця, у відшкодуванні злочинцем заподіяної злочинними діями шкоди.

Система покарань була доволі складною - у більшості кримінально-правових норм вказувався вид покарання, але не визначались його межі; допускалась множинність покарань, тобто застосування кількох видів покарань за один злочин; покарання поділялись на основні і додаткові. Здебільшого, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого; так, за вбивство селянина-втікача винний карався грошовим штрафом; козацька старшина, українська шляхта і дворянство за вчинений ними злочин підлягали значно легшому покаранню.

Виняткова міра покарання – страта поділялась на просту – відсікання голови, повішання, розстріл, іноді утоплення, та кваліфіковану (для посилення страждань засудженого і посиленого залякування населення, а також вона часто застосовувалась для покарання козаків за гайдамацтво) – четвертування (відсікання кінцівок, а потім голови), колесування (роздроблення кісток і покладення тіла засудженого вздовж колеса так, щоб його п`яти дотикались до голови), посадження на кіл (палю), підвішування за ребро на гак, спалення, закопування живцем у землю (це покарання застосовувалось до матерів-дітовбивць, а також до запорожців за вбивство товариша, разом з яким закопували живцем убивцю). Причому, тіло страчених на тривалий час залишали на місці страти. Оскільки кримінальне право виходило з реальності покарання, то вироки виконувались навіть за відсутності злочинця-втікача – так, за наказом царя у Глухові було повішано опудало гетьмана І.Мазепи.

Тілесні покарання поділялись на калічницькі – відсікання носа, вух, кінцівок, та болючі – побиття батогом, різками, киями-палицями, що часто призводило до смерті битого – так, у Запорізькій Січі найпоширенішим видом страти було забивання біля ганебного стовпа, що застосовувалось за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство тощо; причому, побиття було публічним і будь-хто міг власноруч нанести удар битому.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання – заслання, замість стародавньої форми вигнання (виволання) за межі села чи міста або певної території на деякий час або без права повернення. Воно спершу затосовувалось, головно, за злочини проти релігії, а згодом за наказом царя до Сибіру стали висилатись й опальні високопоставлені чиновники української адміністрації, становище яких, щоправда, відрізнялось від умов звичайних засланців – так, гетьман Д.Многогрішний із сім`єю і прибічниками спершу був відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до “боярських дітей”. Із встановленням у Росії абсолютної монархії заслання набуло широкого застосування і навіть було закріплено в українському збірнику “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Існувало тимчасове і довічне заслання; найчастіше воно застосовувалось до політичних противників царату (зокрема, П.Калнишевського).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати вигнання – відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково без права надання вигнанцю на території “вольностей запорізьких” (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку і захисту.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання – заслання на каторгу довічно або на певний строк. Каторжників використовували на важких роботах – будівництві фортець, у копальнях тощо. На каторгу до Сибіру було заслано десятки тисяч українських селян і козаків після придушення антифеодальних виступів, зокрема керівника коліївщини на Правобережній Україні у 1768 р. Максима Залізняка.

Як покарання застосовувалось і позбавлення волі на строк від 4 тижнів до 1 р., однак часто він не встановлювався, а вказувалось, що “до покірності”. Притому в`язниць майже не було, і засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, у камерах при ратушах. Часто ув`язнення поєднувалось із закуванням у кайдани, приковуванням до стовпа чи гармати. В`язні утримувались за власний кошт, тож часто жебрали у місцевого населення. З утвердженням російського абсолютизму поширилось тюремне ув`язнення за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство тощо; та лише наприкінці 18 ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув`язнення.

Значно поширились ганьблячі покарання, зокрема прив`язування злочинця під час ярмарку на майдані до стовпа, коли кат, а також кожен бажаючий піддавали його тілесному покаранню. Цьому покаранню піддавали злодіїв, поки вони не повернуть вкрадене, і часто воно тривало 2-3 дні. На Запорізькій Січі ганьблячим покаранням було посадження злочинця на дерев`яну кобилу. Щодо української шляхти як суворе ганьбляче покарання застосовувались особливі форми позбавлення честі і прав.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. Штрафи поділялись на “вину рядову”, “вину панську”, “до шкатули військової”, “вину злодійську”. Передбачалось відшкодування за “моральну кривду”нав`язка, яка з середини 18 ст. стала “шляхетською”, оскільки присуджувалась на користь козацької старшини, яка прирівнювалась до шляхти. Майнові покарання застосовувались як основні, і як додаткові – так, у засудженого гетьмана І.Самойловича було конфісковано усе майно – ½ була зарахована до військового скарбу, а друга ½ - у царську скарбницю, також було конфісковано майно П.Калнишевського.

Як покарання застосовувались також шельмування, догана.

Найтяжчі покарання встановлювались за державні злочини – так, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням, а члени його сім`ї підлягали вічному прокляттю і виселенню до Сибіру, і усе їх майно конфісковувалось. Посадові злочини карались тілесними покараннями, конфіскацією майна чи грошовим штрафом. Вбивця засуджувався до смертної кари, а за інші злочини проти особи встановлювались тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини карались смертною карою або тілесними покараннями, биттям палицями, вигнанням, грошовими штрафами.

Внаслідок застосування норм звичаєвого права деякі покарання мали архаїчний характер – так, обвинувачення у чаклунстві каралось штрафом на користь церкви, накладенням церковної епітімії, відшкодуванням матеріальних збитків.

Від покарання могли звільнятись або воно могло бути значно полегшене розумово відсталим особам, людям із фізичними вадами та особам похилого віку. Страта не застосовувалась до вагітних жінок, дітей до 16 р., літніх людей. На остаточне рішення суду могло вплинути прохання потерпілого чи громади про пом`якшення покарання, зокрема на суворі вироки щодо людей доброї слави – так, від страти за отруєння коханого була звільнена на прохання полтавчан народна піснярка Маруся Чурай. На Запорізькій Січі козака могла врятувати від шибениці жінка, яка побажала взяти його собі за чоловіка.

Процесуальне право

Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу: обвинувально-змагальний і слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча вже прослідковувалась тенденція розгляду цивільних справах в обвинувально-змагальному, а кримінальних – у слідчому процесі. На початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим – у ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання; та згодом поширились закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою до початку 18 ст. усе населення України вважалось правоздатним, та за Литовськими Статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”, “прокляті”; а за давніми нормами не визнавались дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, незаміжні жінки без опікунів, а також залежні селяни, якщо їх пан не виступав їхнім “асистентом”.

Процесуальними сторонами були особи, які виступали у судовому процесі з вимогами або захистом від претензій; вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Притому, сторона, яка ставила вимогу, називалась “повід”, “актор”, “кредитор”, “інстигатор”, “скривджений”, “скаржлива сторона”, “чолобитник”, “доноситель”; а сторона, яка захищалась, - “возвана”, “злодійська”, “відвітна”; з 18 ст. поширились терміни, відповідно, “позивач” і “відповідач”.

Недієздатні особи, позивач та будь-який інший учасник процесу мали свого представника на суді – “прокуратора”, “патрона”, “адвоката”, “повіреного”, “пленіпотента”. Професійні адвокати за судовою реформою 1763 р. називались присяжні повірені. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді діяли 4 призначені адвокати, а за ордером ІІ Малоросійської колегії 1767 р. адвокатів було уведено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга спершу подавались усно і у цивільних, і у кримінальних справах, а за розпорядженням Д.Апостола – у письмовій формі. З подачею позова, де вказувались предмет спору або наявні докази вчинення злочину, починалась судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач-потерпілий, а у кримінальних справах, які стосувались інтересів держави, - судові органи (суддя збирав у “добрих людей відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану тощо); слідчі дії називались “шлякування”. Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, у пізніший період - у суд; повідомлення реєструвалось у спеціальній книзі. Опісля потерпілий публічно оголошував про вчинений злочин чи заподіяну йому шкоду і шукав свідків, опитуючи усіх, хто міг щось знати про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалось його переслідування – “гоніння”, “гонитва; потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до суду. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”. Суди вживали до злочинця запобіжні заходи – брали під варту, накладали арешт на його майно.

Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду, і починався судовий розгляд. Судочинство було усним – у суді вживалась, здебільшого, українська мова, та з середини 18 ст. на Лівобережній Україні поширилась російська мова, тож нею почали складати протоколи судових засідань, ведення яких було обов`язковим, і які за інструкцією Д.Апостола підписували усі члени суду, а з 1783 р. було уведено канцелярське судочинство, відтак, судовий процес вівся суворо “за формою”. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов`язані у процесі судових виступів і упродовж наступних 3 днів викласти усе на папері і обмінятись копіями документів; притому, відповідач мав дати пояснення і визнати позов або подати докази на заперечення позову. Сторони могли примиритись, але лише до судового засідання і лише, якщо відповідач визнавав себе винним.

Опісля відбувався допит і дослідження доказів, до яких належали власна заява, покази сторін, покази свідків, речові докази, документи, висновки експертів (інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр.18 ст.). Свідків (не менше 2, притому не родичів і не зацікавлених у судовому спорі) приводили до суду сторони. Законодавство і судова практика розрізняли свідків звичайних – приватні особи, зацікавлені у справі, які свідчили про пов`язані із нею факти, та офіційних – теж зацікавлені у справі особи, які перебували при суді, - розшукувач і возний. Правдивість показів сторін і свідків забезпечувалась присягою чи співприсяжництвом; притому, сторона, яка відмовлялась від присяги, програвала справу. Часто суд вдавався до закладу – “викидщини” – коли сторона, яка прагнула переконати у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров`я і навіть позбавити життя, якщо вона виявиться неправою; притому, предмет закладу надходив на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для отримання показів обвинуваченого чи свідків застосовувались побиття і тортури (катування) у вигляді “проби”, “квестії”, “муки”, для чого існували спеціальні кати; від них звільнялись шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старші понад 70 р., малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалось нормами “Короткого зображення процесів”.

Судовий процес завершувала судова постанова – “декрет; у 18 ст. вирок у кримінальних справах почав називатись твердження”, постанова у цивільних справах – “рішення”, а поза тим суди приймали різні постанови, що стосувались окремих питань судочинства. Усі судові постанови приймались більшістю голосів членів суду, і спершу виносились усно, а пізніше записувались у судові книги.

Незадоволена вироком чи рішенням суду сторона могла порушити клопотання про їх скасування, для чого використовувались звичайні правові засоби (скарга на суддів, апеляція), які застосовувались, коли судова постанова ще не набрала чинності, і надзвичайні (відновлення розгляду справи), які впроваджувались після набрання поставовою чинності. Скарга на суддів подавалась до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи посадовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її; якщо рішення скасовувалось, на суддів покладався обов`язок відшкодувати усі судові витрати. Незадоволена вироком чи рішенням сторона мала заявити про свій намір подати апеляцію і вказати причини оскарження; апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку встановлювалась обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про покази відповідача, безпідставно відкидались докази або вона була прийнята з порушенням процесуальних норм, тоді визнавалась необгрунтованою; та здебільшого апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити до них значні зміни, навіть прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Головною його причиною було виникнення обставин, які раніше не були відомі суду, сторонам і їх представникам; зокрема, процес відновлювався при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди або самі суди, а з 18 ст. – службовець суду возний. Вироки виконував кат (“містр”), а іноді самі засуджені.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59396. Сценарій тематичного вечора. Без верби та калини немає України 28 KB
  На заднику сцени напис Без верби та калини немає України В глибині сцени ансамбль виконує пісню Біля млину калина або 0й гіллягілля укр. Хлопець: Струмок серед гаю як стрічечкаЧервоніє калина мов свічечка. Дівчина: Червоніє калина квітують поля.
59397. Сценарій: Вінок Тарасу 62.5 KB
  Він побачив світ 9 березня 1614 року в селі Моринцях колишнього Звенигородського повіту на Київщині в родині кріпаків Григорія Івановича і Катерини Якимівни Шевченків. 3 дівчина: Коли Тарасові сповнилося два роки...
59398. Дочка Прометея: До дня народження Лесі Українки 47 KB
  Творчість Лесі Українки є великим надбанням не лише української а й усієї світової культури. Талант Лесі Українки проявився в найрізноманітніших сферах літературної праці вона була поетом драматургом прозаїком літературним критиком...
59399. Сценарій До дня народження М.Грушевського 46 KB
  Грушевського 29 вересня відзначатиметься 140-річчя з дня народження Михайла Грушевського 18661934 видатного українського вченого державного і політичного діяча. До Міжнародного року Михайла Грушевського Львів 1996.
59400. Сценарій: До дня народження Т.Г.Шевченка 108 KB
  Слава Шевченка як поета на довгі роки затьмарила славу Т. Ведучі починають розповідь про життя і творчість Тараса Шевченка як художника в процесі якої демонструвться репродукції його жмвописних та графічних творів.
59401. Cценарій. Знай свої права дитино 41 KB
  Важливим аспектом роботи бібліотеки в даному напрямку є широке ознайомлення дітей і організаторів дитячого читання, батьків зі статтями Конвенції, інформування про її наявність у фонді і надання в користування читачам.
59402. Книга і компютер в інформаційному суспільстві: сучасне і майбутнє 34.5 KB
  Розвиток потенціалу людини, навичок і вмінь у століття інформації, формування інформаційної культури особистості повинно брати свій початок з дитинства. Головними джерелами інформації в XXI столітті є книга і комп’ютер.
59403. Сценарій. Ми всі у відповіді за природу 34.5 KB
  Всі учасники: Рятуймо чисте повітря рятуймо воду В морях в океанах в малих і великих річках. Рятуймо злаки а потім рятуймо квіти. Від кого рятуймо Від себе.
59404. Ми матір називаємо святою сценарій тематичного вечора присвяченого вшануванню жінкиматері 40.5 KB
  Як гордо їй Моє життя зернинка яку вона щаслива матижінка для світу народила світиться МОВ промінь новий народжуючи день. А той хто може на долоні зважити пилинку у пісках невидну той відчуває всю планету; і мати тая: тримаючи дитину всю землю держить на своїх руках.