91172

ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАТИВНОГО ПРОЦЕСУ У ПСИХОЛОГІЧНОМУ ВИМИРІ

Научная статья

Социология, социальная работа и статистика

Результати теоретичного аналізу науковопсихологічної літератури дали змогу виокремити загальні та відмінні особливості між спілкуванням загалом та діловим спілкуванням зокрема. Загальним є те що ділове спілкування – це обмін інформацією який нерозривно пов’язаний із діяльністю. Для здійснення спілкування необхідним є функціонування трьох його компонентів – комунікативного перцептивного інтерактивного. Комунікативний компонент ділового спілкування складає обмін...

Украинкский

2015-07-13

51.82 KB

1 чел.

Лосієвська О.Г.,

к. психл. н., доцент

кафедри психології,

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля,

м. Луганськ, Україна

ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАТИВНОГО ПРОЦЕСУ У ПСИХОЛОГІЧНОМУ ВИМИРІ

Результати теоретичного аналізу науково-психологічної літератури дали змогу виокремити загальні та відмінні особливості між спілкуванням загалом та діловим спілкуванням зокрема. Загальним є те, що ділове спілкування – це обмін інформацією, який нерозривно пов’язаний із діяльністю. Для здійснення спілкування необхідним є функціонування трьох його компонентів – комунікативного, перцептивного, інтерактивного. Комунікативний компонент ділового спілкування складає обмін професійною інформацією (відповідними знаннями, цілями діяльності, поставленими завданнями, способами їх вирішення). Перцептивний компонент у діловому спілкуванні передбачає побудову образу співрозмовника не лише як особистості з притаманними їх індивідуальними характеристиками, а й певного фахівця з наявними діловими якостями. Інтерактивний компонент – це встановлення комунікативної взаємодії у професійній діяльності.

Результати аналізу наукової літератури з проблеми ділового спілкування дали змогу визначити такі його особливості:

  1.  наявність певного офіційного статусу субєктів;
  2.  спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку звязків між представниками взаємозацікавлених організацій;
  3.  відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам;
  4.  передбачуваність ділових контактів (попередньо плануються, визначається їх мета, зміст і можливі наслідки);
  5.  конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розвязання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола;
  6.  взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів;
  7.  значущість кожного партнера як особистості;
  8.  безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ.

У науково-психологічній літературі виділяються такі аспекти вивчення спілкування:

  1.  інформаційно-комунікативний, з позиції якого спілкування розглядається як вид особистісної комунікації, у процесі якої здійснюється обмін інформацією;
  2.  інтеракційний, при якому спілкування аналізується як взаємодія індивідів у процесі кооперації;
  3.  гносеологічний, при якому людина виступає як суб’єкт і об’єкт соціального пізнання;
  4.  аксіологічний, що вивчає спілкування як процес обміну цінностями;
  5.  нормативний, що визначає місце і роль спілкування в процесі нормативного регулювання поведінки індивідів, а також процес передачі і закріплення норм у буденній свідомості, реального функціонування стереотипів поведінки;
  6.  семіотичний, де спілкування виступає як специфічна знакова система, з одного боку, і посередник у функціонуванні різних знакових систем, з іншого;
  7.  соціально-практичний (праксіологічний) аспект, де процес спілкування розглядається у якості обміну діяльністю, здібностями, уміннями і навичками.

Л. Орбан-Лембрик визначає спілкування важливою передумовою формування людини як соціальної істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами, а також необхідною умовою існування суспільства. Спілкування виявляється в численних взаємозв’язках людей, в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, уміннями й навичками, результатами праці тощо. У спільній діяльності завдяки спілкуванню відбувається координація дій, узгодження цілей, обмін думками, формується внутрішній світ людини, її свідомість, почуття, знання [1].

У масштабах життєдіяльності людини спілкування є, по-перше, головною умовою виживання, по-друге, забезпечує реалізацію функцій навчання, виховання і розвитку особистості [3]. Крім цих інтегральних функцій Л. Карпенко за критерієм «мета спілкування» виділяє ще вісім функцій, які реалізуються у будь-якому процесі спілкування і забезпечують досягнення певних цілей:

1) контактна – встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому і передачі інформації та підтримки взаємозв’язку під час взаємодії;

2) інформаційна – обмін повідомленнями (інформацією, думками, задумами, рішеннями, станами), видача запиту на інформацію чи відповіді на отримане від партнера запитання);

3) спонукальна – стимулювання партнера по спілкуванню (аутостимулювання), спрямування його активності на виконання певних дій;

4) координаційна – взаємна орієнтація і узгодження дій для організації спільної діяльності;

5) розуміння – адекватне сприймання і розуміння партнерами змісту повідомлення, а також взаєморозуміння партнерами один одного (намірів, установок, переживань, станів);

6) емотивна – цілеспрямоване збудження у партнера потрібних емоційних переживань або неусвідомлюваний «обмін емоціями», зміна за допомогою партнера власних переживань і станів;

7) встановлення стосунків – усвідомлення та фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків соціальної спільності, у якій дана людина перебуває;

8) здійснення впливу – зміна стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери, особистісно-смислових утворень партнера (намірів, установок, думок, рішень, уявлень, потреб, дій, активності, смаків, норм і стандартів поведінки, оцінки та ін.) [3].

Провідними сторонами спілкування учені одностайно визначають міжособистісну, когнітивну, комунікативно-інформаційну, емотивну та поведінкову, які ґрунтовно аналізує Л. Вольнова. Міжособистісна сторона відображає особливості взаємодії людини із найближчим оточенням; когнітивна надає індивіду відомості про особистість співрозмовника, його знання, соціальний статус, фокус інтересів тощо; комунікативно-інформаційна охоплює обмін психічними станами співрозмовників, їхніх інтересів, уявлень; емотивна пов’язана із функціонуванням почуттів та емоцій співрозмовників; поведінкова спрямована на узгодженні основних позицій мовців.

Таким чином, основні акценти у тлумаченні спілкування у психологічній літературі здійснюються на зіставленні категорій спілкування і діяльності, розгляду спілкування як не лише обміну інформацією, а й потужного впливу на співрозмовників; розробці класифікацій спілкування на основі різноманітних критеріїв; визначенні основних сторін спілкування та провідних функцій особистості як суб’єкта спілкування.

Література

  1.  Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія професійної комунікації : [навч. посіб.] / Л. Е. Орбан-Лембрик. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2010. – 528 с.
    1.  Третьяченко В. В. Психология делового общения : [учеб. пособ.] / В. В. Третьяченко, Л. В. Вереина, П. П Скляр. – Луганск : Глобус, 2005. – 267 с.
    2.  Щербан Н. Д. Психологія навчального спілкування : [монографія] / Н. Д. Щербан. – К. : Міленіум, 2004. – 346 с.