9118

ДЕРЖАВА І ПРАВО УРСР У ПЕРІОД ВІДЛИГИ М.ХРУЩОВА (ДРУГА ПОЛОВИНА 1950-х – ПЕРША ПОЛОВИНА 1960-х рр.), У ПЕРІОД ЗАСТОЮ Л.БРЕЖНЄВА (СЕРЕДИНА 1960-х – СЕРЕДИНА 1980-х рр.) ТА У ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ (1986-1991 рр.)

Контрольная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ДЕРЖАВА І ПРАВО УРСР У ПЕРІОД ВІДЛИГИ М.ХРУЩОВА (ДРУГА ПОЛОВИНА 1950-х – ПЕРША ПОЛОВИНА 1960-х рр.), У ПЕРІОД ЗАСТОЮ Л.БРЕЖНЄВА (СЕРЕДИНА 1960-х – СЕРЕДИНА 1980-х рр.) ТА У ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ (1986-1991 рр.). РОЗПАД СРСР І П...

Украинкский

2015-02-01

159.5 KB

11 чел.

ДЕРЖАВА І ПРАВО УРСР У ПЕРІОД ВІДЛИГИ М.ХРУЩОВА (ДРУГА ПОЛОВИНА 1950-х – ПЕРША ПОЛОВИНА 1960-х рр.), У ПЕРІОД ЗАСТОЮ Л.БРЕЖНЄВА (СЕРЕДИНА 1960-х – СЕРЕДИНА 1980-х рр.) ТА У ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ (1986-1991 рр.).

РОЗПАД СРСР І ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

1. Політичний режим у період “відлиги” М.Хрущова у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. Український дисидентський рух.

2. Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.

3. Соціально-економічний і політичний стан УРСР у період перебудови 1986-1991 рр.

4. Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.

5. Реформа державного апарату у період перебудови 1986-1991 рр.

6. Зміни у законодавстві у період перебудови.

7. Зміни у статусі УРСР як союзної республіки у період перебудови. Розпад СРСР і проголошення незалежності України.

1. Політичний режим у період “відлиги” М.Хрущова у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. Український дисидентський рух

Смерть Й.Сталіна, що був стрижнем тоталітарної системи, 5 березня 1953 р. завершила період режиму культу його особи, і почався період десталінізації. На XX з`їзді КПРС у 1956 р. за доповіддю першого секретаря ЦК Компартії СРСР Микити Хрущова було прийнято постанову про подолання культу особи і його наслідків. Однак, дії партії і уряду з викриття культу особи Й.Сталіна були половинчастими, непослідовними і суперечливими, оскільки: 1. оточення Й.Сталіна остерігалось виявлення і їхньої причетності до злочинів Сталіна; 2. були відсутні необхідні наукові дані про режим культу взагалі і фактичні дані про тоталітарний режим в СРСР; 3. матеріали з`їзду щодо культу особи приховувались від громадськості, і повний текст таємної доповіді М.Хрущова був оприлюднений лише у 1989 р. Відтак, культ особи пояснили як явище, пов`язане з особистісними характеристиками Й.Сталіна та з тяжкими умовами політичного і соціально-економічного становища радянської соціалістичної держави у капіталістичному співтоваристві; тож модель, стратегія і тактика будівництва соціалізму сумніву не піддавались і питання про відповідальність винних у створенні і підтримці тоталітаризму осіб і організацій не ставилось. Насправді ж, культ особи був об`єктивним соціально-політичним явищем, неминучим в умовах позаринкової, регульованої державою економіки, будівництва казарменно-поліційного соціалізму, командно-адміністративної, бюрократичної, тоталітарної, репресивної, заідеологізованої і самоізольованої системи.

Розгорнулась масова реабілітація: було визволено з в`язниць і таборів багато безвинно засуджених, було звільнено зі спецпоселень депортованих з України громадян (зокрема, кримських татар), однак органи влади перешкоджали їх поверненню у рідні краї. До кінця 1959 р. було переглянуто справи щодо 5,5 млн. засуджених, крім політичних жертв 20-х – початку 30-х рр. – не було реабілітовано представників українського комунізму (М.Хвильового, М.Волобуєва), діячів УНР і Директорії тощо.

Український дисидентський рух

Почалось духовне розкріпачення радянського суспільства, громадсько активна інтелігенція, різна за національною і соціальною приналежністю і освітнім рівнем, яку назвали “шестидесятниками”, почала боротьбу з тоталітаризмом, за демократизацію усіх сфер суспільного і державно-правового життя. Поступово демократичні ідеї і політичні переконання “шестидесятників” оформились у дисидентський рух (дисидент – з латинської означає незгідний, інакомислячий), тобто рух протистояння існуючій радянській системі і тоталітарній ідеології та посяганням на права і свободи людини і демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х рр., його представники (Іван Дзюба, Іван Світличний, Іван Драч, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Зенон Красівський, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Михайло Косів та ін.) критикували шовіністичну національну політику і тоталітарний режим СРСР.

У дисидентському русі намітились різні форми: страйки робітників (зокрема, виступи у Кривому Розі); підпільна видавнича діяльність – “самвидав”; симпозіуми, учасники яких науково обгрунтовували свої вимоги (зокрема, конференція з проблем української мови і літератури, що відбулась у 1963 р. у Києві); створення груп, які розробляли свої економічні і політичні програми, найвідоміша і перша з них – створена Л.Лук`яненком у 1958 р. Українська Робітничо-Селянська Спілка, яка виступала за мирний і легальний шлях виходу України зі складу СРСР. Та вже у січні 1961 р. більшість членів цієї організації було заарештовано і у травні Л.Лук`яненка на закритому процесі було засуджено до розстрілу, який було замінено 15-річним ув`язненням.

2. Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.

Внаслідок зосередження М.Хрущовим повноти державної влади, зросту його єдиновладдя і авторитарності виникла загроза нового культу, тож у 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив його з посад першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР, хоч офіційно повідомлялось, що він пішов у відставку у зв`язку з похилим віком і погіршенням стану здоров`я. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, за керівництва якого роль партапарату у державному правлінні ще більш посилилась – так, за Конституцією СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Л.Брежнєв продовжив політику підтримки радянської олігархії і розпочав повернення до просталінських, тоталітарних позицій та становлення власного культу (йому були присвоєно звання: 4 рази Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, маршала Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії у галузі літератури, а також золота медаль ім.К.Маркса, орден Перемоги тощо) і вождизму на усіх рівнях; його правління стало періодом часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка і застою. В Україні Брежнєвський неосталінізм супроводжувався новими репресіями проти інакомислячих, передусім національно свідомих, дисидентів-“шестидесятників”.

У 1976 р. була створена Українська Гельсинська Група для сприяння виконанню Гельсинських угод (прийнятих на міжнародному Гельсинському процесі 1975 р. щодо відновлення демократії і забезпечення прав і свобод у Східній Європі і СРСР), засновниками якої стали: філософ Олесь Бердник, генерал Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Мирослав Маринович, Олекса Тихій, Микола Руденко, Юрій Шухевич та ін. Створення УГГ ознаменувало початок правозахисного руху в Україні; вона діяла до початку 80-х рр., коли усі її члени були репресовані (відтак, зокрема, Л.Лук`яненко перебув в ув`язненні загалом 28 р.).

Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.

Конституція СРСР 1977 р. декларативно і пропагандистськи закріплювала суверенітет союзних республік, тобто їх верховенство, повновладдя, незалежність і самостійність щодо інших держав та внутрішньої і зовнішньої політики, зокрема: право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись з ними дипломатичними і консульськими представництвами, брати участь у міжнародних організаціях, а також право вільного виходу зі складу СРСР.

На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР.

Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; вона утворювалась Верховною Радою у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів і голів державних комітетів.

Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми.

Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу.

Правоохоронну систему УРСР становили: 1. прокуратура – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і затверджувались Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.; 2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.

Ще у 1954 р. до складу УРСР увійшла Кримська область і було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання республіки питання її адміністративно-територіального устрою.

3. Соціально-економічний і політичний стан УРСР у період перебудови 1986-1991 рр.

Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.

Політична система, що склалась у середині 80-х років, зумовила неминучість деяких особливостей перебудови. Так, вона могла розпочатись лише у разі приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства. У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов, наймолодший член Політбюро КПРС, що засвідчило прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати тодішню соціально-економічну систему. У квітні відбувся Пленум ЦК КПРС, який проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку держави. Однак, багато із запланованого так і не було реалізовано. Програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Вагомим елементом цієї програми в УРСР мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку ухвалила Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. і яка забезпечувала організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління та створювала умови для впровадження у життя Закону СРСР від 30 червня 1987 р. «Про державне підприємство (об’єднання)». У ході реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, багато управлінських функцій передано місцевим органам, підприємствам та об’єднанням; кількість працівників управління республіканського рівня скоротилась удвічі. Обласна ланка управління скоротилась більш як на третину, було затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва і Севастополя. За новими вимогами визначались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР і більш удосконалена структура її апарату; було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, розширено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.

У другій половині 80-х рр. було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства і об’єднання усіх виробничих галузей народного господарства УРСР були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування; ширше впроваджувались орендні відносини, кооперативні форми господарювання; розгорнулась робота зі створення асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур. У 1989 р. у нових умовах господарювання працювали усі підприємства та об’єднання виробничої сфери УРСР і частково невиробничих галузей народного господарства. Значна увага приділялась ресурсозбереженню, повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо структурної перебудови народного господарства, адже структура економіки, що історично склалась, тривалий час залишалась орієнтованою, головно, на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну у СРСР, 40% сталі і прокату, 30% видобутку вугілля, 60% залізної руди; питома вага основних виробничих фондів галузей групи “А” в УРСР становила на початок 90-х рр. 70%. Значні труднощі у розвитку народного господарства України зумовлювались тим, що плани складались у центрі, в Москві, а УРСР була позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялось на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд УРСР, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги реально впливати.

Скрутне становище склалось у сільському господарстві. Фондозабезпеченість тут була нижчою на чверть, енергозабезпеченість – на 42% від інших галузей. Вкрай загострилась демографічна ситуація, за останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. чол. У ряді регіонів УРСР люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців. Велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі - був створений Держагропром, у листопаді 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З’явились нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб’єднання. Було зроблено перші кроки у напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Значна увага приділялась розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій.

Попри усі перетворення, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це зумовлювалось тим, що: 1) сама модель реформи, сконструйована у центрі, об’єктивно призводила до розладу економічних відносин; 2) переведення підприємств на самофінансування за умов відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків.

Від стану економіки залежала ефективність соціальних програм. Ще на початку реформаторських процесів планувалась розробка спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалось інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Вагому роль у розв’язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства і місцеві органи влади. У цій сфері були здобуті певні досягнення. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в УРСР майже удвічі випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. Внаслідок цього з’явилась змога більш активно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Розпочалась приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення зарплати працівникам охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури; передбачались додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали змогу підвищувати зарплату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилось, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 р. прийняв 11 постанов про підвищення зарплати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва, внаслідок чого в УРСР грошова маса без забезпечення товарами збільшилась на 10 млрд. крб., що спричинило різке розбалансування споживчого ринку. Поза тим, відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалась спекуляція, запанував “чорний ринок”, що відобразилось на становищі, передусім, соціально незахищених верств населення.

В Україні з 1 січня 1991 р. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які щодо товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і внаслідок цього до величезного дефіциту товарів. Довелось запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни, але цей вимушений, непідтримуваний народом захід не розв’язав усіх проблем. З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Помітно загострились в Україні й проблеми екології. Це зумовлювалось, передусім, тим, що на її території, яка становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, так як в УРСР було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу; поза тим, однією з головних проблем України був Чорнобиль. Щоправда, деякі несприятливі тенденції в екології вдалось послабити чи й подолати. Так, попри постійне зростання виробництва, було скорочено забір свіжої води; проводились роботи з рекультивації порушених у процесі господарської діяльності земель; зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу. У березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про екологічну обстановку у республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення”, яка передбачала припинення нового промислового будівництва у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС, повне припинення до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широке застосування біологічних засобів захисту сільськогосподарських культур та ін.

Отож, у розглядуваний період в Україні відбувались пошуки нових шляхів і методів господарювання. У промисловості, сільському господарстві і соціальній сфері відбувались певні позитивні зрушення. Розвиток економіки характеризувався її подальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Поза тим, у процесі перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизились, промислове виробництво майже не зросло; не вдалось припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. На порядку денному й надалі стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишались трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці; зростав рівень злочинності.

З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада УРСР прийняла 3 серпня 1990 р. Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, що визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної і грошової системи.

Спершу ініціатори перебудови розглядали її лише як метод прискорення соціально-економічного розвитку країни, та невдовзі стало очевидним, що успіх економічних перетворень без всебічної реформи політичної системи неможливий.

4. Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.

Нова політика – гласність була проголошена у січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Лейтмотивом стало повернення “до ленінських норм” – надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. Рішенням Політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце у період 30-40-х і на початку 50-х рр. Ця комісія у лютому 1988 р. дійшла висновку про фальсифікацію справ щодо М.Бухаріна, О.Рикова та інших по т.зв. “правотроцькистському блоку”. Пізніше були реабілітовані учасники “московських процесів” Г.Зінов’єв, Л.Каменєв та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені у Києві та інших регіонах України.

В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 р. виникла ймовірність остаточного зламу тоталітарного устрою і можливість національного відродження. Творча енергія мас після початку перебудови активізувалась. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв’язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір’я людей, зазнавали гострої критики. Саме під тиском невдоволених мас у ряді областей України були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 р. відбулась XIX Всесоюзна конференція КПРС, на якій постала пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад. Вважалось, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва. Завдяки цьому передбачалось пропустити місцевих партійних вождів через вибори, але номенклатурний партапарат, що спершу погодився з цим рішенням, невдовзі усвідомивши, чим це йому загрожує, домігся його скасування. На тій же конференції був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але третину місць віддавала представникам від “громадських організацій”, фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямів демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік і місцевих Рад народних депутатів. Вибори народних депутатів СРСР відбувались за умов загострення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалось вивести зі складу ЦК КПРС за станом здоров’я, внаслідок досягнення пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього було проведено вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, у т.ч. 100 чоловік від КПРС, дещо менше – від комсомолу, профспілок, творчих спілок, ветеранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для “ненадійних” кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуненні кандидатів у народні депутати), на яких більшість становили люди, підібрані партапаратом. Щоправда, при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилось чимало політиків, що виступали за радикалізацію реформ.

На І з’їзді народних депутатів СРСР, що розпочав свою роботу 25 травня 1989 р., були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей “перебудовчого” процесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. Учасники з’їзду ставили найгостріші питання, що постали перед суспільством: політичні, економічні, соціальні, екологічні, духовні. Вже з самого початку роботи з’їзду почали створюватись депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувались протилежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депутатська група, що виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ; діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її у становище фактичної парламентської опозиції. У Верховній Раді СРСР формувались й інші групи, які об’єднали депутатів за політичним або професійними інтересами. Найчисельніша з них – група “Союз”, у центрі діяльності якої була підтримка єдності усіх республік СРСР. При цьому “союзники” для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил у деяких районах країни.

Спершу М.Горбачов був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР – органу, до складу якого увійшли, головно, депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації залишків тоталітаризму найважливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з’їзду народних депутатів СРСР виявилось, що від колишньої одностайності не залишилось й сліду. На з’їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера, що виявляв та узгоджував позиції депутатських груп, що значно обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки Горбачов був водночас генсеком ЦК КПРС, то неминуче був змушений зважати на значну частину партійного апарату, який не сприймав нововведень останніх років.

Необхідно було зміцнити інститути державної влади. У засобах масової інформації почала обговорюватись ідея про введення посади президента. Проте у 1989 р. ця пропозиція ще не сприймалась як така, що може бути реалізована найближчим часом. Більшість членів Політбюро ЦК КПРС і народних депутатів вважали президентство несумісним з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади і принципом колективного керівництва. Але після того, як Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції, що, головно, пояснювалось тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. У країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, що мають право голосу. Саме такий порядок спершу і був запропонований для включення у Конституцію СРСР. Однак напередодні ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 р. була підготована пропозиція, щоб саме з‘їзд, внісши зміни до Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередьо на з’їзді. А єдиною пропонованою кандидатурою був Горбачов.

Проти самої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, які вважали, що Горбачов сконцентрував у своїх руках надто широку владу, а з іншого – старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим паче, що вибори в органи влади деяких союзних республік вже не дали їм “контрольного пакету”.

У реформі політичної систему вагому роль відіграв політичний плюралізм, що набув розвитку ще до заборони компартії. З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР було утворено масову суспільно-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову (НРУ), що відразу ж набув авторитету серед мас; головою НРУ було обрано поета Івана Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У прийнятому маніфесті проголошувалось, що головною метою ДПУ є побудова незалежної “Самостійної Соборної Української Держави”; будь-яка форма федеративного устрою у рамках СРСР відкидалась. На установчому з’їзді ДПУ 15-16 грудня 1990 р. були прийняті програмні принципи і статут та обрані її керівні органи. Головою партії на альтернативній основі був обраний колишній політв’язень Юрій Бадзьо. Парламентським лідером став поет Дмитро Павличко.

Два тижні перед тим у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), що була утворена на базі демократичної платформи у Компартії України. Більшість членів ПДВУ становили колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIII з’їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав і свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 р. відбувся ІІ з’їзд ПДВУ; партія виступила ініціатором проведення у січні 1992 р. установчих зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання “Нова Україна”.

Відродження незалежної демократичної правової Української держави було проголошено головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП), яка вважала незаконною союзну угоду 1922 р. і установчий з’їзд якої відбувся 16-17 червня 1990 р.

Українська національна партія (УНП) розпочала діяльність з жовтня 1989 р. і під її егідою було організовано молодіжну структуру “Січ”. УНП не визнавала існуючу тоді в Україні державність, домагалась демократії і плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР і Конституції УРСР, виведення “окупаційних збройних сил” з усіх українських земель.

У листопаді 1990 р. відбувся установчий з’їзд Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ), яка виступила за забезпечення прав і свобод людини, захист особи і сім’ї як вищих цінностей суспільства, роздержавлення засобів виробництва; за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У той же час виникла Ліберальна партія України (ЛПУ), що об’єднала, здебільшого, підприємців.

У вересні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Народної партії України (НПУ), яка проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної парламентської республіки, досягнення соціальної справедливості, втілення у життя принципу : “Кожна людина має право на щастя”.

У травні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України, яка мала федеративну побудову, але внаслідок розколу було проголошено дві партії – Соціал-демократична партія України (СДПУ) та Обєднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

У жовтні 1989 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд екологічної асоціації “Зелений світ”. За кілька місяців розгорнула роботу ініативна група зі створення “Партії зелених” України. Установчий з’їзд партії відбувся 28-30 вересня 1990 р., за мету вона проголосила духовне і фізичне відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.

Особливу роль відіграла Українська республіканська партія (УРП) на чолі з Л.Лук’яненком, багаторічним політв’язнем і народним депутатом України. Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП було створення “Української Незалежної Соборної держави”, яку вона намагалась досягнути парламентськими і позапарламентськими засобами – бойкотуванням рішень уряду, організацією страйків та акцій громадської непокори.

У червні 1990 р. була створена Українська селянсько-демократична партія (УСДП), яка мала за мету організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів селянства, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження селянського господарства. УСДП виступала за побудову незалежної самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності переважатимуть над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського християнсько-демократичного фронту було організовано Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), що мала головною метою проголошення утворення демократичної Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 р. виник ініціативний комітет зі створення Партії слов’янського відродження (ПСВ). Своєю головною метою партія проголосила досягнення повної державної незалежності України, а перспективною метою партія мала утворення міжнародної організації слов’янських держав, побудову “спільного слов’янського дому”.

У жовтні 1991 р. відбувся установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ), який проголосив, що СПУ “сповідуватиме ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту і суспільного авторитету”. Партія виступала за національне відродження, за суверенну Україну, в економічній сфері – за пріоритет суспільних форм власності. Лідером партії став народний депутат України О.Мороз.

Виникли також Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, партія “Третя республіка” та ін.

У вересні 1990 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Селянської спілки України – самоврядної, масової громадсько-політичної організації, що об’єднала на добровільних засадах представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки і культури, охорони здоров’я і побуту. Головною метою спілки було проголошено захист інтересів селянства, підвищення його добробуту, культурно-освітнього і духовного рівня, забезпечення пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 р. була створена Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об’єднання солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу та ін. Виникли й організації національних меншин, зокрема Організація кримсько-татарського національного руху і Національний рух кримсько-татарського народу, що виступили за утворення у Криму національної автономії. Активно створювались й молодіжні самодіяльні угрупування, громадсько-політичні організації і рухи, зокрема Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство.

5. Реформа державного апарату у період перебудови 1986-1991 рр.

Демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму та послаблення влади КПРС як стрижня адміністративно-командної системи управління, зумовили необхідність реформування державного апарату у центрі і на місцях, яке почало здійснюватись, передусім, на союзному рівні. Радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 р. ІІІ зїздом народних депутатів СРСР постанови про обрання Горбачова Президентом СРСР, що посів цей пост, отримавши лише 59,2% від спискового складу зїзду народних депутатів СРСР.

26 грудня 1990 р. зїзд народних депутатів СРСР прийняв Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у звязку з удосконаленням системи державного управління”, що врегульовував організацію і діяльність уряду СРСР. Уряд перейменовувався з Ради Міністрів СРСР на Кабінет Міністрів СРСР і був виконавчо-розпорядчим органом СРСР, підлеглим президенту СРСР. Детальніше організацію і діяльність уряду регламентував Закон СРСР від 20 березня 1991 р. “Про Кабінет Міністрів СРСР”. Реконструювання уряду СРСР було логічним продовженням конституційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи державного управління СРСР.

Була реформована і судова система. 13 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій, 20 червня 1989 р. – Закон “Про статус суддів в СРСР”, а в грудні 1989 р. ухвалила низку правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР “Про відповідальність за неповагу до суду”, постанови “Про затвердження Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів СРСР”, “Про затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів”, “Про затвердження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів, відкликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів СРСР”.

Було зроблено спробу створити орган конституційного контролю – Комітет конституційного нагляду СРСР, організацію і діяльність якого врегулював Закон “Про Конституційний нагляд в СРСР”, ухвалений зїздом народних депутатів СРСР у грудні 1989 р. Проте фактично Комітет став лише додатком до зїзду народних депутатів СРСР, а громадяни не мали змоги звертатись до нього з конкретних питань.

На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу організації місцевої влади. 9 квітня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР “Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР”, за яким місцеві Ради мали бути переведені з режиму єдиного державного керівництва у режим місцевого самоврядування як повноправні господарі на власній території.

У руслі вказаних напрямів реформування союзної державності здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР. Так, 27 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) УРСР”, який передбачав внесення змін до Конституції УРСР з метою розвитку демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя – відповідно до Закону СРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) СРСР”. Цей закон став зародком представницької демократії в Україні, так як встановлював демократизацію виборчої системи, а саме: забезпечував перехід до реальної, а не лише проголошеної альтернативності висунення кандидатів у депутати. Було чіткіше визначено компетенцію і предмети виключного відання Верховної Ради УРСР, значно розширювались повноваження її Голови як найвищої посадової особи УРСР, що представляла республіку у СРСР і в міжнародних відносинах. Передбачалось функціонування Комітету конституційного нагляду УРСР, що обирався Верховною Радою строком на 10 р. Змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів – вони обирались обласними Радами народних депутатів; судді усіх судів обирались строком на 10 р. На розвиток демократичних засадах виборчої системи Верховна Рада УРСР прийняла 27 жовтня 1989 р. закони “Про вибори народних депутатів УРСР” і “Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів УРСР”.

У березні 1990 р. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів національно-демократичні сили здобули значну перемогу (27% депутатських мандатів Верховної Ради). У парламенті була сформована опозиція – Народна Рада, до складу якої увійшло 125 депутатів; між нею і партапаратною більшістю депутатів (“група 239”) розпочалась запекла політична боротьба. Уперше Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі, тобто сесії тривали по кілька місяців. Порядок їх роботи визначався Тимчасовим регламентом засідань ВР УРСР 12-го скликання, затвердженим ВР УРСР 22 травня 1990 р.

Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) УРСР” від 24 жовтня 1990 р. змінив принципи демократичного централізму – організація і діяльність держави мала грунтуватись на засадах виборності усіх органів державної влади, підзвітності їх народу, відповідальності кожної державної і службової особи за доручену справу, обовязковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих відповідно до їх компетенції. Цей же закон виключив ст.6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільному і державному житті і надав право політичним партіям, громадським організаціям і рухам через їхніх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у розробці і здійсненні політики в управлінні державними і суспільними справами. Отож, були підірвані засади монопольного панування компартії у державі як вирішального чинника функціонування командно-адміністративної системи управління.

Відбулись зміни у розмежуваннях повноважень між представницькими, виконавчими і судовими органами. Судова і прокурорська системи УРСР фактично виводились із підпорядкування союзним структурам. Найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів УРСР здійснював лише Верховний Суд УРСР. Генеральний прокурор УРСР призначався Верховною Радою УРСР, був відповідальний перед нею і підзвітний лише їй. Організація і порядок діяльності судів і органів прокуратури УРСР мав визначатись лише законами УРСР. Передбачалось створення Конституційного Суду України.

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. основними завданнями міліції оголосив: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням і їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх скоїли; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них законом обовязків.

Закон від 21 травня 1991 р. змінив структуру вищої виконавчої влади УРСР – посада голови Ради Міністрів замінялась посадою премєр-міністра, а Рада Міністрів перейменовувалась на Кабінет Міністрів як найвищий орган державного управління України. 13 травня 1991 р. було прийнято Закон “Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління УРСР”. Визначною подією стало запровадження в Україні поста Президента УРСР, з приводу чого 5 липня 1991 р. було прийнято закони “Про заснування поста Президента УРСР”, “Про Президента УРСР”, “Про вибори Президента УРСР” (які призначались на 1 грудня 1991 р.).

Закон від 19 липня 1991 р. передбачив створення Кримської Автономної республіки, що зумовило зміну адміністративно-територіального устрою, системи і компетенції державних органів. Закон від 7 грудня 1990 р. “Про місцеві Ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування” визначив засади місцевого самоврядування - основи демократичного устрою влади в УРСР, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування та форми безпосередньої демократії.

6. Зміни у законодавстві у період перебудови

На початок 1985 р. в Україні діяло розгалужене союзне і повністю відповідне йому республіканське законодавство, покликане забезпечити функціонування командно-адміністративної системи управління і планової економіки. У роки перебудови відбувалось реформування законодавства, у нормативно-правові акти вносились численні зміни і доповнення та приймались нові законодавчі акти. Особливо активно оновлювалось законодавство у галузях права, які регулювали економічні відносини; було прийнято низку правових актів для забезпечення переходу економіки СРСР на систему ринкових відносин. Посилилось значення цивільного права як основного регулятора ринкових відносин. Основні акти, що регулювали цивільно-правові відносини в Україні у цей час: Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік від 8 грудня 1961 р. і Цивільний кодекс УРСР 1964 р., та нові закони СРСР від 4 червня 1990 р. “Про підприємства в СРСР”, від 26 травня 1988 р. “Про кооперацію в СРСР”, від 6 березня 1990 р. “Про власність в СРСР”, Основи законодавства СРСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 р. та ін.; закони УРСР “Про власність” від 17 лютого 1991 р. і “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р., а у травні 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік, що набрали чинності з 1 січня 1992 р.

Підприємницьку діяльність регулював, зокрема, Закон СРСР від 2 квітня 1991 р. “Про загальні засади підприємництва громадян в СРСР”, який регламентував права і відповідальність субєктів підприємницької діяльності і був спрямований на створення умов для широкого виявлення господарської ініціативи громадян на підставі реалізації принципу рівності усіх форм власності, свободи розпорядження майном і вибору сфер діяльності. На забезпечення ефективного функціонування економіки в умовах ринкових відносин були спрямовані Основи законодавства про інвестиційну діяльність від 10 грудня 1990 р. та Закон СРСР від 11 грудня 1990 р. “Про банки і банківську діяльність”, що передбачив існування поряд з державними й комерційних банків. Закони УРСР від 7 лютого 1991 р. “Про підприємництво” і від 18 вересня 1991 р. “Про інвестиційне діяльність” продублювали союзне законодавство.

Основи законодавства СРСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990 р. регулювали земельні відносини і створювали умови для раціонального використання та охорони земель, відтворення родючості грунтів, збереження і поліпшення природного середовища, розвитку усіх форм господарювання.

Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливим без кардинального реформування трудового законодавства. На початку 1988 р. розпрочався перехід практично всіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування і, відповідно, було встановлено новий порядок розробки й укладення колективних договорів. З метою забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство розширило жінкам пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав, що закріпив Закон СРСР від 22 травня 1990 р. “Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються жінок, сім’ї та дитинства” і Постанова ВР СРСР від 10 квітня 1990 р. “Про деякі заходи щодо поліпшення становища жінок”. Питання трудових відносин регулювали також закони СРСР “Про власність в СРСР” (зазначав, що громадянину належить право розпорядження своїми здібностями до праці), “Про підприємства в СРСР”, Основи законодавства СРСР і союзних республік про оренду.

Тривалість випробування при прийомі на роботу почала визначатись за погодженням сторін трудового договору, було скасовано обмеження роботи за сумісництвом, краще стимулювалось суміщення професій і посад тощо. Союзне законодавство 1990-1991 рр. запровадило контрактну форму прийняття на роботу. Готувався проект закону СРСР про приведення Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю у відповідність з новими принципами господарювання. Постанова ВР УРСР “Про економічну самостійність УРСР” передбачала розробку законодавчих актів про працю. Окремі інститути трудового права врегульовували, зокрема, закони УРСР від 1 березня 1991 р. “Про зайнятість населення” і “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

Однак, істотними недоліками галузі трудового права були: хибна орієнтація на виробництво, а не на працівника; незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці; майже повна відсутність договірних начал між працівником і адміністрацією підприємства, установи, організації; слабкість захисту трудових прав при їх масових порушеннях. Тобто, існувала обмеженість предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала лише робітників і службовців держпідприємств, організацій і установ; слабкість економічних методів регулювання; негнучкість права, внаслідок чого приймались спрощені рішення при регулюванні трудових відносин; надмірна централізація права, яка не залишала місця самостійній правотворчості союзних республік.

Були спроби реформувати законодавство, яке регулювало соціально-культурну сферу. Були прийняті закони СРСР від 11 квітня 1991 р. “Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР”, від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР”, від 24 квітня 1990 р. “Про мови народів СРСР”, від 1 жовтня 1990 р. “Про свободу совісті і релігійні організації”; та закони УРСР від 28 жовтня 1989 р. “Про мови в УРСР” і від 5 листопада 1991 р. “Про пенсійне забезпечення”.

У 1985-1986 рр. кримінальне законодавство змінювалось внаслідок проведення політики з посилення боротьби з пияцтвом та отримання нетрудових доходів. У 1986 р. в Основах кримінального законодавства СРСР і союзних республік було встановлено, що в разі заміни у порядку помилування смертної кари позбавленням волі, воно могло бути призначене і на строк понад 15 р., але не більше 20 р. У 1987 р. у загальносоюзне законодавство були внесені зміни і доповнення у зв’язку з приєднанням СРСР до міжнародних конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників тощо. Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угрупувань, партій і рухів зумовили зміну і доповнення Закону СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” та прийняття законів СРСР від 2 квітня 1990 р. “Про захист честі і гідності Президента СРСР”, від 23 жовтня 1990 р. “Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, що посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту”; 2 липня 1991 р. ВР СРСР прийняла Основи кримінального законодавства СРСР і союзних республік. На зміну процесуального законодавства 30 червня 1987 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян”.

Отож, у законодавстві періоду перебудови виявився новий для радянської правової системи принцип центрального становища інституту прав і свобод особи; воно за своїм змістом ставало більш демократичне і гуманне. Однак комплексний підхід до законодавства був недосконалим, зміна напрямів і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень негативно впливали на розвиток правової системи, в ній зберігались “білі плями”, застарілі норми, неузгодженість і суперечність норм. Поза тим, законодавчий процес відзначався, передусім, кількісними, а не якісними показниками. У правових актах було багато декларативних положень, які не підкріплювались організаційним і правовим механізмом реалізації. Республіканське законодавство, особливо після проголошення республіками декларацій про державний суверенітет, часто не відповідало союзному законодавству; ситуацію не змінив і Закон СРСР від 24 жовтня 1990 р. “Про забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства СРСР”, який встановив, що закони і укази Президента СРСР є обов’язковими до виконання усіма державними і громадськими органами, службовими особами і громадянами на території СРСР, а ВР УРСР того ж дня закріпила, що на території УРСР забезпечується верховенство законів республіки. Такі протилежні підходи до дії законодавства у просторі дестабілізовували сферу правового регулювання, поглиблювали кризові явища у законодавстві.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але за Постановою ВР України від 12 серпня 1991 р. на території України могли застосовуватись акти законодавства СРСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.

7. Зміни у статусі УРСР як союзної республіки у період перебудови. Розпад СРСР і проголошення незалежності України

Формально, за Конституцією СРСР, він вважався федеративною державою, а реально на початку перебудови це була величезна централізована держава з надмірним зосередженням державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що значно знецінювало національно-державний устрій і демократичні принципи федерації. СРСР як суверенна держава мав цілу систему союзних державних органів, систему союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Отож, постала необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на фактично федеративну державу. Деякі заходи щодо розширення повноважень республіканських органів влади були окреслені у рішеннях всесоюзної конференції КПРС, у прийнятій у вересні 1989 р. пленумом ЦК КПРС програмі “Національна політика партії у сучасних умовах” та у постанові з’їзду народних депутатів СРСР “Про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. Ці документи одним з головних напрямів удосконалення національно-державного устрою визначали забезпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функцій і повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток цього положення ВР СРСР ввела в дію 26 квітня 1990 р. Закон СРСР “Про розмежування повноважень між СРСР і суб’єктами федерації”, який визначав, що СРСР є суверенною соціалістичною республікою, а союзні республіки – це суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об’єднались у СРСР; встановлював права союзних республік, зокрема зберігалось право вільного виходу з СРСР, порядок якого мав визначатись спеціальним законом. За цим законом предметом виключного відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади і управління було широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва; поза тим, цілий блок цих же питань перебував у спільному віданні СРСР і союзних республік, притому найвищі органи влади і управління СРСР зберігали право встановлювати загальні засади і основи як державного, так і господарського і соціально-культурного будівництва. Так, найвищі органи влади СРСР встановлювали основи цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансового, трудового законодавства, законодавства про соціальне забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров’я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які б дублювали союзне законодавство. Тож помітної трансформації СРСР із понадцентралізованої у фактично федеративну державу цей Закон не забезпечував.

Попри те, за умов загальної демократизації радянського суспільства союзні республіки зробили рішучий крок у напрямі забезпеченні реального суверенітету. Першою його проголосила Росія, а 16 липня 1990 р. ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, принципи якої були несумісні з “новим” союзним договором, що розроблявся кремлівським керівництвом для порятунку занепадаючої імперії. Так, у грудні 1990 р. ІV з’їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті республіками, а взамін ухвалив постанову “Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення”, що передбачала перетворення СРСР як багатонаціональної держави у “добровільний рівноправний союз суверенних республік – демократичну федеративну державу”. Для розробки проекту союзного договору створювався підготовчий комітет, що мав розпочати роботу вже у січні 1991 р. З’їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є укладення нового союзного договору, притому передбачалось створення Ради федерації для координації діяльності найвищих органів державного управління СРСР і республік. 16 січня 1991 р. ВР СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія й Естонія навіть відмовились від нього.

Після референдуму розпочався т.зв. “новоогарьовський процес”, у ході якого відбувались переговори керівників республік з Президентом СРСР Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасники переговорів підписали Заяву, що декларувала принципи нового союзного договору і вказувала на необхідність його найшвидшого укладення. Однак, зустрічі учасників переговорів у травні-липні в Ново-Огарьово були безрезультативними і виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні ВР України, яка 27 червня прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липня Горбачов заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено, і 15 серпня було розповсюджено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Церемонію попереднього укладення союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р.

Однак, 19 серпня 1991 р. у СРСР відбулась спроба державного перевороту – у Москві було здійснено путч і проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (Генеральный комитет чрезвычайного положения - ГКЧП), до складу якого увійшли заступник Президента Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Комітет оголосив про взяття влади і у деяких регіонах увів надзвичайний стан. У бойову готовність було приведено війська КДБ, деякі військові частини, на вулиці Москви виведено танки і бронемашини. Багато партійно-державних керівників республіканського, обласного, районного рівня оголосили про підтримку ГКЧП, керівництво України зайняло вичікувальну позицію; однозначно негативно, публічно, з протестами проти антидержавних дій ГКЧП висловились депутати Народної Ради у ВР УРСР. ГКЧП заявив про свій намір зберегти централізовану союзну державу, проте змова була придушена – рух протесту очолив Борис Єльцин, згодом обраний Президентом Росії, керівництво ГКЧП було заарештовано і розпочалась чистка державного апарату від “гекачепістських” елементів. Натомість, невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. ВР УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і понад 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.

7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії і Бєларусі уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня ВР України прийняла постанову “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб`єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати.

27 березня 1994 р. в Україні відбулись дострокові вибори до ВР і дострокові вибори Президента України, де у другому турі був обраний Л.Кучма. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. У березні 1998 р. відбулись нові вибори до ВР, а у жовтні 1999 р. нові вибори Президента, яким повторно став Л.Кучма.

Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

30800. Применение бетона и железобетона в строительстве. Состав комплексного процесса бетонирования строительных конструкций 15.66 KB
  Состав комплексного процесса бетонирования строительных конструкций. Железобетон и бетон – материалы без которых не обходится строительство ни одного объекта. Бетон искусственный каменный строительный материал получаемый в результате формования и затвердевания рационально подобранной и уплотненной смеси состоящей из вяжущего вещества крупных и мелких заполнителей воды.
30801. Приготовление бетонной смеси. Требования к составляющим 17.72 KB
  Приготовление бетонной смеси. Бетонная смесь состоит из вяжущего заполнителя и воды подобранных в требуемом количестве и тщательно перемешанных в бетоносмесителе. В результате формования уплотнения и последующего твердения бетонной смеси получается искусственный каменный материал называемый бетоном. Крупность заполнителей в смесях применяемых для бетонирования армированных конструкций должна быть не больше 150 мм так как щебень более крупных размеров при укладке смеси может повредить арматуру.
30802. Основные способы транспортирования бетонной смеси. Требования 14.25 KB
  Основные способы транспортирования бетонной смеси. Содержание операций по транспортированию бетонной смеси и подаче ее к месту укладки зависит от дальности перевозок положения в пространстве бетонируемого участка свойств бетонной смеси наличия тех или иных транспортных средств климатических и других местных условий. В общем виде этот технологический процесс заключается в приеме бетонной смеси из бункера бетоносмесительной установки доставке перемещении ее различными транспортными средствами к площадке последующей подаче смеси к месту...
30803. Подача Б-смеси в конструкции. Способы подачи 13.91 KB
  Способы подачи бетонной смеси. Подача бет. – бетон. при бетонировании подземных сооружений бет.
30804. Способы укладки Б-смеси. Требования при укладке Б-смеси в конструкции с уплотнением 16.62 KB
  Способы укладки Бсмеси. Требования при укладке Бсмеси в конструкции с уплотнением. Основные требования к укладке бетонной смеси: Ограничение высоты падения бетонной смеси плиты до 1м колонны 5 м остальное 2м Послойная укладка с уплотнением каждого слоя; Для обеспечен. Задача процесса уплотнения бетонной смеси состоит в предельной упаковке различных по форме и величине частиц составляющих многокомпонентный конгломерат бетонной смеси.
30805. Уплотнение бетонной смеси вибрированием. Типы вибраторов. Признаки достаточности 16.61 KB
  По способу воздействия на уплотняемую бетонную смесь различают вибраторы глубинные поверхностные и наружные прикрепляемые тисками к опалубке Глубинные вибраторы выполняют с электро или пневмодвигателем встроенным в наконечник вибробулава с электродвигателем вынесенным к ручке и с вынесенным к ручке двигателем и гибким валом. При бетонировании мало и средне армированных конструкций применяют глубинные вибраторы с встроенным в корпус вибровозбудителем вибробулавы диаметром 76 114 и 133 мм с частотой от 5700 до 11000 мин....
30806. Устройство рабочих швов 13.91 KB
  В изгибаемых конструкциях рабочие швы располагают в местах с наименьшим влиянием на прочность конструкции. В колоннах швы устраивают на уровне верха фундамента у низа прогонов балок или подкрановых консолей; в колоннах безбалочных перекрытий у низа или верха вута в рамах между стойкой и ригелем. При подготовке к очередному бетонированию швы обрабатывают через 8.
30807. Уход за бетоном в процессе твердения. Распалубливание конструкций 16.32 KB
  Открытую поверхность бетона прежде всего предохраняют от вредного воздействия прямых солнечных лучей ветра и дождя. Если поверхность бетона предварительно была укрыта влагоемкими материалами брезентом матами песком и др. В жарком сухом климате если не обеспечить благоприятных температурновлажностных условий твердения прочность бетона снижается на 15. В начальный период ухода за бетоном не следует обильной поливкой сразу после укладки нарушать структуру твердеющего бетона.
30808. Бетонирование массивов и фундаментов 14.03 KB
  В фундаменты и массивы в зависимости от объема заглубления высоты и других особенностей бетонную смесь укладывают по следующим технологическим схемам: с разгрузкой смеси из транспортного прибора непосредственно в опалубку с передвижного моста или эстакады с помощью вибропитателей и виброжелобов бетоноукладчиков бетононасосов бадьями с помощью кранов. В ступенчатые фундаменты с общей высотой до 3 м и площадью нижней ступени до 6 м2 смесь подают через верхний край опалубки предусматривая меры против смещения анкерных болтов и закладных...