95115

Оптимізація рішень фінансування і інвестування ВП НУБіП України НДГ «Ворзель»

Дипломная

Финансы и кредитные отношения

Забезпечення джерел фінансування виробництва; недопущення збитків і збільшення маси прибутку; вибір напрямків і оптимізація структури виробництва з метою підвищення її ефективності; мінімізація фінансових ризиків. Пріоритетним завданням оперативного управління фінансами організації є забезпечення її ліквідності і фінансової стійкості.

Украинкский

2015-09-20

1.01 MB

0 чел.

70

Вступ

Актуальність теми. Функціонуючи в ринковій економіці як суб’єкт підприємницької діяльності, кожне підприємство має забезпечувати такий стан своїх фінансових ресурсів, за якого воно стабільно зберігало б здатність безперебійно виконувати свої фінансові зобов’язання перед своїми діловими партнерами, державою, власниками, найманими працівниками. Набуваючи в ринкових умовах не уявної, а справжньої фінансової незалежності, несучи реальну економічну відповідальність за ефективність господарювання і за своєчасне виконання фінансових зобов’язань, підприємства здатні досягти стабільності своїх фінансів лише при суворому додержанні принципів комерційного розрахунку, головним серед яких є зіставлення витрат і результатів, одержання максимального прибутку за мінімальних витрат.

Стрижневою метою розробки фінансової політики організації є створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань її діяльності. Ці завдання індивідуальні для кожного суб' єкта господарювання (наприклад, досягнення оптимальної фінансової стійкості і платоспроможності, рентабельності активів і власного капіталу та ін). Ці аспекти діяльності піддаються управлінню за допомогою фінансового, податкового і управлінського обліку і аналізу.

У сучасних умовах для багатьох організацій характерна оперативна форма управління фінансами, тобто управлінські рішення є реакцією на поточні проблеми. Така форма управління фінансами часто викликає суперечності між інтересами організації та її партнерів. Тому актуальна проблема переходу до управління фінансами на основі аналізу фінансового стану, постановки стратегічних цілей діяльності організації, адекватних ринковим умовам, і пошуку шляхів їх досягнення в межах прийнятої фінансової політики.

Фінансова політика є цілеспрямованим використанням фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань, визначених установчими документами (статутом) організації. Наприклад, посилення позицій на ринку товарів (послуг), досягнення прийнятного обсягу продажу, прибутку, прибутковості (рентабельності) активів і власного капіталу, збереження платоспроможності і ліквідності балансу.

Більшість організацій, що довгий час працювали в умовах нестабільного економічного середовища, високої інфляції, непередбачуваної податкової і грошово-кредитної політики держави, як і раніше вирішують поточні фінансові проблеми, реагуючи на макроекономічні установки державних владних структур. Така політика в управлінні фінансами породжує ряд суперечностей між інтересами господарюючих суб' єктів і фіскальними інтересами держави, ціною зовнішніх запозичень і рентабельністю виробництва, прибутковістю власного капіталу і фондового ринку, інтересами виробництва і фінансової служби.

  Зміст фінансової політики багатогранний і складається з таких ланок;

1. Розробки оптимальної концепції управління фінансовими ресурсами організації, що забезпечує поєднання високої прибутковості і захисту від підприємницького ризику.

2. Визначення основних напрямків використання фінансових ресурсів на поточний період (місяць, квартал) і на перспективу (рік і триваліший період). При цьому враховують перспективи розвитку виробничої і комерційної діяльності, стан макроекономічної кон' юнктури (оподаткування, облікова ставка банківського відсотка, тарифи внесків до державних позабюджетних фондів, норми амортизаційних відрахувань по основних засобах і нематеріальних активах та ін.).

3. Здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети (фінансовий аналіз і контроль, вибір способів фінансування підприємства, оцінка реальних інвестиційних проектів і т. п.

Єдність трьох стрижневих ланок визначає зміст фінансової політики, стратегічними завданнями якої є:

- максимізація прибутку;

- оптимізація структури капіталу і забезпечення фінансової стійкості організації;

- досягнення фінансової прозорості організації для власників (акціонерів, засновників), інвесторів і кредиторів;

- використання ринкових механізмів залучення капіталу за допомогою емісії корпоративних цінних паперів;

- розробка ефективного механізму управління фінансами (фінансового менеджменту) на основі діагностики фінансового стану, бю-джетування і прогнозування руху капіталу, доходів і витрат з урахуванням постановки стратегічних цілей і пошуку шляхів їх досягнення.

При розробці ефективної системи управління фінансами постійно виникають проблеми гармонізації різних інтересів організації (власників і управлінського персоналу), наявність достатнього обсягу грошових ресурсів для розширення виробництва і збереження високої платоспроможності.

Об’єктом дослідження є ВП НУБіП України НДГ «Ворзель».

Метою фінансової політики є оптимізація рішень фінансування і інвестування.

Основними завданнями конструктивної фінансової політики є:

1) забезпечення джерел фінансування виробництва;

2) недопущення збитків і збільшення маси прибутку;

3) вибір напрямків і оптимізація структури виробництва з метою підвищення її ефективності;

4) мінімізація фінансових ризиків.

Пріоритетним завданням оперативного управління фінансами організації є забезпечення її ліквідності і фінансової стійкості.

Фінансова політика організації - складова частина її економічної політики. Вона відображає сукупність заходів щодо організації і використання фінансів для здійснення своїх функцій і завдань, якісно певного напрямку розвитку, що стосується сфер, засобів і форм її діяльності, системи взаємин усередині організації, а також позицій організації в зовнішньому середовищі.

Об' єкт фінансової політики - господарська система і її діяльність у взаємозв' язку з фінансовим станом і фінансовими результатами, грошовий обіг господарюючого суб' єкта, що є потоком грошових надходжень і виплат. Кожному напрямку витрачання грошових фондів повинні відповідати певні джерела: на підприємстві до джерел належать власний капітал і пасиви, які інвестуються у виробництво і набувають форми активів.

У діючій організації неможливо визначити початкову і кінцеву точки грошового обороту. Обсяг грошових коштів, яким розпоряджається організація, змінюється в часі і залежить від характеру виробничого процесу, обсягу продажу, погашення дебіторської заборгованості та ін. Розмір запасів сировини, незавершеного виробництва, готової продукції на складі, дебіторській заборгованості і належний оплаті комерційний кредит також коливаються залежно від реалізації, виробничого процесу і фінансової політики організації щодо кредиторської і дебіторської заборгованості, формування запасів.

Предмет фінансової політики - внутрішньофірмові і міжгосподарські фінансові процеси, відносини і операції, у т. ч. виробничі процеси, створюючі фінансові потоки і такі що визначають фінансовий стан і фінансові результати, розрахункові відносини, інвестиції, питання придбання і випуску цінних паперів і т. п.

Суб' єкти фінансової політики - засновники організації і керівництво (працедавці), фінансові служби, які розробляють і реалізують стратегію і тактику фінансового менеджменту в цілях підвищення ліквідності і платоспроможності підприємства за допомогою отримання і ефективного використання прибутку.

Фінансова політика полягає в постановці цілей і завдань фінансового управління, а також у визначенні і використанні методів і засобів їх реалізації, в постійному контролі, аналізі і оцінці відповідності процесів, що відбуваються, наміченим цілям.

Фінансова політика виявляється в системі форм і методів мобілізації і оптимального розподілу фінансових ресурсів, визначає вибір і розробку фінансових механізмів, способи і критерії оцінки ефективності і доцільності формування, напрямку і використання фінансових ресурсів в управлінні.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА.

1.1. Сутність фінансової політики суб’єктів господарювання

Крім держави, будь-який інший суб'єкт господарювання (підприємство, установа, організація) також розробляє і здійснює свою фінансову політику, дотримуючись вимог чинного законодавства.

Фінансова політика підприємства є цілеспрямованим використанням фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань, визначених засновницькими документами (статутом) підприємства.

Фінансову політику підприємства визначають засновники, власники, проводить фінансове керівництво, виконують фінансові служби, виробничі структури, підрозділи і окремі працівники. Фінансова політика знаходить своє відображення в балансі підприємства.

Реалізація фінансової політики поєднує стратегічні і тактичні фінансові рішення, які можна розділити на дві групи:

1) інвестиційні рішення;

2) рішення фінансування.

Інвестиційні рішення пов' язані з освітою і використанням активів (майна) організації і дають відповідь на питання: "Куди вкласти?".

Рішення фінансування пов' язані з освітою і використанням пасивів і дають відповідь на питання: "Де узяти кошти?".

Два типи фінансових рішень взаємозв' язані і взаїмопереплетені. Для організації пріоритетними є рішення інвестування, оскільки їх мета - отримання доходу від ефективного вкладення капіталу.

Рис. 1.1. Структура фінансової політики підприємства

Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування

фінансів. Власне фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами.

Вони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і загалом відображають об’єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоч і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі, їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальні суспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади і управління, різних верств населення, підприємців, споживачів, інвесторів і тому подібного.

Із цієї точки зору, фінансова політикаце цілеспрямована діяльність держави та інших суб’єктів господарювання у сфері формування, розподілу та використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети.

Залежно від рівня реалізації розрізняють:

Фінансову політику держави (макрорівень).

Фінансову політику суб’єктів господарювання (мікрорівень).

Фінансову політику міжнародних організацій та фінансових

інституцій (міжнародний рівень).

Основна мета фінансової політики — створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань діяльності.

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

– вироблення науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів;

– визначення основних напрямків використання фінансів на перспективу і поточний період;

– здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети.

Організація фінансової політики будується на певних принципах:

1. Принцип самоокупності і самофінансування. Самоокупність припускає, що засоби, що забезпечують функціонування організації, повинні окупитися, тобто принести дохід, який відповідає мінімально можливому рівню рентабельності. Самофінансування означає повну окупність витрат на виробництво і реалізацію продукції, інвестування в розвиток виробництва за рахунок власних грошових коштів і, за необхідності, за рахунок банківських і комерційних кредитів.

2. Принцип самоврядування або господарської самостійності полягає в:

- самостійному визначенні перспектив розвитку організації (передусім, на основі попиту на вироблювану продукцію, виконувані роботи або послуги, що надаються);

- самостійному плануванні своєї діяльності;

- забезпеченні виробничого і соціального розвитку фірми.

3. Принцип матеріальної відповідальності означає наявність певної системи відповідальності організації за ведення і результати господарської діяльності. Фінансові методи реалізації цього принципу різні для окремих організацій, їх керівників і працівників залежно від організаційно-правової форми.

4. Принцип зацікавленості в результатах діяльності. Об'єктивна необхідність цього принципу визначається основною метою підприємницької діяльності - систематичним отриманням прибутку.

5. Принцип здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства. Як відомо, фінанси підприємства виконують контрольну функцію, оскільки вона об' єктивна, то на ній ґрунтується суб' єк-тивна діяльність - фінансовий контроль.

Розрізняють декілька видів контролю залежно від суб' єктів, що здійснюють його:

- загальнодержавний (позавідомчий) контроль здійснюють органи державної влади і управління;

- відомчий контроль здійснюють контрольно-ревізійні відділи міністерств, відомств;

- незалежний фінансовий контроль здійснюють аудиторські фірми.

6. Принцип формування фінансових резервів, пов' язаний з необхідністю забезпечення безперервності підприємницької діяльності з врахуванням високого рівня ризику внаслідок коливань ринкової кон' юнктури.

За напрямками здійснення фінансова політика організації поділяється на внутрішню і зовнішню.

Внутрішня фінансова політика спрямована на фінансові відносини, процеси і явища, що відбуваються всередині організації.

Зовнішня фінансова політика спрямована на діяльність організації в зовнішньому середовищі: на фінансових ринках, у кредитних відносинах і т.п.

Виходячи з тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансову політику поділяють на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і припускає рішення великомасштабних завдань розвитку організації. Фінансові рішення і заходи, розраховані на період більше 12 місяців або на період, що перевищує операційний цикл, належать до довгострокової фінансової політики.

До найважливіших елементів фінансової стратегії належать:

- вироблення кредитної стратегії;

- управління основним капіталом, у т.ч. і амортизаційна політика;

- цінова стратегія;

- вибір дивідендної та інвестиційної стратегії.

Фінансова тактика спрямована на вирішення локальних завдань конкретного етапу розвитку організації шляхом своєчасної зміни фінансових зв' язків, перерозподілу грошових ресурсів між видами витрат і структурними підрозділами (філіалами).

Фінансові рішення і заходи, розраховані на період менший 12 місяців або на період тривалості операційного циклу, якщо він перевищує 12 місяців, належать до короткострокової фінансової політики.

Тактичними завданнями, досягнення яких повинне забезпечувати управління фінансами, є:

1) розробка цінової політики;

2) управління поточними витратами;

3) управління оборотними активами і кредиторською заборгованістю;

4) управління фінансуванням поточної діяльності;

5) організація поточного фінансового планування.

Метою вибору фінансової тактики є визначення оптимального розміру оборотних активів і джерел їх фінансування, як власних, так і залучених.

Якщо фінансова політика націлена на розвиток, вдосконалення фінансових відносин або на позитивний результат для відповідного об' єкта фінансових відносин, її слід вважати конструктивною. У випадку, якщо особисті, групові і інші інтереси за певних умов приносять збиток, перешкоджають розвитку об' єкта, то така фінансова політика вважається деструктивною.

Фінансова політика може бути протизаконною (кримінальною), якщо в ній допускаються відхилення від чинного законодавства. Не кожна деструктивна фінансова політика є протизаконною, оскільки суб' єкти не тільки конструктивної, але і деструктивної політики прагнуть діяти в межах закону.

1.2 Основні напрямки політики управління фінансами підприємств.

Підприємство обирає зручну для нього форму організації фінансової роботи, виходячи з конкретних умов господарювання, структури управління, наявності територіальне відокремлених підрозділів (філій, представництв).

Організаційний механізм господарювання – це сукупність правил, організаційно-правових нормативів і стандартів, що визначають та регулюють структуру фінансового управління.

Він також включає в себе: обов’язки, права та відповідальність органів управління і управлінських працівників, організацію процесу їхньої діяльності; розподіл робіт між різними виконавцями; оснащення управлінської праці засобами оргтехніки, чисельність працівників в управлінні, матеріальне і моральне стимулювання їхньої праці.

Отже, організаційний механізм охоплює організацію структури управлінської системи і організацію процесу функціонування системи, якою управляють.

Централізованим елементом організаційного механізму є структура управління, за допомогою якої поєднуються різні центри фінансового управління, регламентуються внутрішні зв’язки і досягається стійка система службових взаємовідносин між структурними підрозділами і працівниками апарату управління.

Структура фінансового управління – це упорядкована сукупність взаємопов’язаних елементів системи, що визначає поділ праці і службових зв’язків між фінансовими підрозділами і працівниками апарату управління з підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень. Вона організаційно закріплює функції за структурними підрозділами та працівниками і регламентує потоки інформації у систему управлінської структури.

Апарат управління фінансами – важлива частина загального апарату управління господарюючого суб’єкта. На великих підприємствах може бути створена фінансова дирекція на чолі з фінансовим директором чи головним фінансовим менеджером. Вона створюється за рішенням правління акціонерного товариства чи дирекції підприємства.

Підрозділами фінансової дирекції можуть бути фінансовий відділ, планово-економічний відділ, бухгалтерія, сектор економічного аналізу, відділ валютних операцій. Структура, функції і відповідальність всіх підрозділів, їх відносини з іншими ланками управління повинні визначатись Положенням про фінансовий відділ.

Функції фінансової дирекції:

1) забезпечення фінансування господарської діяльності підприємства;

2) розробка фінансової програми розвитку підприємства;

3) визначення інвестиційної політики;

4) визначення кредитної політики;

5) встановлення кошторисів витрат грошових коштів для всіх підрозділів підприємства;

6) розробка валютної політики і забезпечення валютної доходності;

7) фінансове планування, участь в складанні бізнес-плану;

8) здійснення розрахунків з постачальниками, підрядчиками, банками, бюджетом;

9) забезпечення страхування від фінансових ризиків;

10) проведення трастових, лізингових та інших операцій;

11) аналіз фінансово-господарської і зовнішньоекономічної діяльності;

12) ведення фінансового обліку, складання бухгалтерського балансу та інших фінансових документів.

Відповідає за організацію фінансової роботи на підприємстві фінансова служба. Під фінансовою службою підприємства розуміють самостійний структурний підрозділ, який виконує визначені функції в системі управління підприємством. Зазвичай таким підрозділом є фінансовий відділ.

Його структура і чисельність залежать від організаційно_правової форми підприємства, характеру господарської діяльності, обсягу виробництва та загальної кількості працівників підприємства.

Характер господарської діяльності та обсяг виробництва. визначають величину грошового обігу, кількість платіжних документів, пов’язаних з розрахунками з іншими підприємствами, постачальниками і замовниками, комерційними банками, бюджетом. Кількість працівників впливає на обсяг касових операцій та розрахунків з працівниками і службовцями.

Враховуючи обсяги і складність задач, що вирішуються, фінансова служба підприємства може бути представлена:

• фінансовим управлінням – на великих підприємствах;

• фінансовим відділом – на середніх підприємствах;

• фінансовим директором або головним бухгалтером, який займається не тільки питаннями бухгалтерського обліку, але й питаннями фінансової стратегії – на малих підприємствах.

Основні напрями фінансової роботи на підприємствах – фінансове планування, оперативна і контрольно-аналітична робота.

На малих підприємствах фінансова робота може виконуватись фінансовим сектором в складі фінансово-збутового відділу чи бухгалтерії. На великих підприємствах фінансовий відділ складається з кількох груп, за якими закріплені визначені функції. Начальник відділу безпосередньо підпорядкований керівництву підприємством.

На малих підприємствах з невеликими обігами і незначною чисельністю працівників функції фінансиста можуть бути об’єднаними з функціями бухгалтера, але на акціонерних товариствах наявність фінансової служби в системі управління підприємством є необхідною умовою.

Приблизна структура фінансової служби показана на рис. 1.2

 

Рис. 1.2. Структура фінансової служби підприємства

На бухгалтерію покладаються обов’язки вести бухгалтерський облік підприємства та формувати його відкриту публічну фінансову звітність у відповідності до встановлених вимог та положень.

Аналітичний відділ зобов’язаний аналізувати й оцінювати фінансовий стан підприємства, виконання планових завдань по прибутку, обсягам виробництва та реалізації, підтримувати ліквідність та рентабельність підприємства.

Відділ фінансового планування розробляє плани та бюджети підприємства (баланс доходів і видатків, бюджет руху грошових коштів, баланс активів і пасивів тощо).

Оперативний відділ виконує збір рахунків, накладних, простежує їх оплату, забезпечує ефективні взаємовідносини з банками з приводу безготівкових розрахунків та отримання готівкових коштів, контрагентами – з приводу оплати товарів, послуг, вирішення спірних питань, державою – з приводу сплати податків, обов’язкових платежів, штрафів, пені та інших заходів економічного впливу на підприємство.

Відділ по роботі з цінними паперами займається формуванням й управлінням портфелем цінних паперів, забезпечує його ефективність з позиції доходності і ризику.

Умовно фінансову роботу на підприємстві можна згрупувати за такими напрямками:

-фінансове планування;

-оперативна фінансова робота;

-контрольно-аналітична робота.

Фінансова робота складається з процедур різного рівня складності та відповідальності.

Перший рівень ставить наступні задачі: а) прийняття фінансових рішень по перспективах розвитку підприємства і поточній діяльності; б) залучення джерел інвестування та їх використання; в) проведення фінансової політики.

Другий рівень ставить наступні задачі: а) здійснення фінансових розрахунків; б) оформлення фінансових документів; в) складання звітності тощо.

Задачі першого рівня вирішують керівники вищих ланок управління і лише частково делегуються нижчим ланкам.

Задачі другого рівня, як правило, делегуються.

В ринкових умовах господарювання важливими задачами фінансових служб є:

1) виконання зобов’язань перед бюджетом, банками, постачальниками, працівниками підприємства;

2) організація розрахунків;

3) контроль за використанням власних і позикових коштів;

4) організація фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджер і фінансова дирекція – це вища ланка управління фінансовим персоналом. Завданням фінансового персоналу є пошук коштів і фондів та використання їх з метою отримання максимального прибутку для свого підприємства.

Обов’язки фінансового персоналу є наступними:

1. Прогнозування і планування. Фінансовий персонал повинен взаємодіяти     з працівниками інших відділів, коли вони займаються прогнозуванням і складанням перспективних планів.

2. Здійснення основних інвестиції та прийняття фінансових рішень. У фірм, які мають успіх, спостерігається зростання обсягу продаж, що потребує інвестицій у виробництво. Фінансовий персонал повинен допомогти визначити оптимальний розмір продаж і обрати найкращий спосіб фінансування для придбання фондів.

3. Взаємодія та управління. Фінансовий персонал повинен взаємодіяти з іншими працівниками з метою забезпечення найбільш ефективної діяльності підприємства.

4. Діяльність на фінансовому ринку. Фінансовому персоналу доводиться мати справу з операціями на ринку грошей та капіталів.

У фінансовій роботі на підприємстві головну роль відіграє фінансовий менеджер як фахівець в області фінансів. На великих підприємствах, в АТ працює декілька фінансових менеджерів, кожний з яких виконує визначені посадові обов’язки. Групу фінансових менеджерів очолює провідний фінансовий менеджер, а якщо таких груп кілька, - головний менеджер.

Професійний рівень фінансового менеджера визначається його знаннями

в області фінансів і кредиту, банківської, біржової і фінансової діяльності, бухгалтерського обліку, вмінням аналізувати фінансову звітність підприємства.

Фінансовому менеджеру необхідно орієнтуватись у валютному законодавстві, вміти працювати на фінансовому ринку. Основні функції фінансового менеджера представлені на рис.1.3

Рис. 1.3. Функції фінансового менеджера на підприємстві

Однією з головних задач діяльності фінансового менеджера є пошук шляхів удосконалення фінансової роботи.

До напрямів удосконалення фінансової роботи на підприємстві відносять:

1) системний і постійний фінансовий аналіз їх діяльності;

2) організацію обігових засобів відповідно до існуючих вимог з метою оптимізації фінансового стану;

3) впровадження управлінського обліку і на цій підставі оптимізацію витрат підприємства;

4) оптимізацію розподілу виручки і вибір найбільш ефективної дивідендної політики;

5) більш широке впровадження комерційного кредиту з метою оптимізації джерел грошових коштів;

6) застосування лізингових операцій з метою розвитку виробництва;

7) впровадження сучасної системи управління грошовими потоками;

8) розробка і реалізація стратегічної фінансової політики підприємства.

Практика довела ефективність організації управління фінансами, коли поєднується делегування відповідальності за одержання доходу (прибутку) і надаються достатньо широкі повноваження в управлінні поточною діяльністю з централізацією прийняття фінансових рішень по розподілу та використанню фінансових результатів.

1.3 Напрями реалізації фінансової політики.

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються і організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху та розміщення фінансових ресурсів, і пропорції між їх централізацією та децентралізацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу доходів, і спрямованість витрат окремих суб’єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами і ланками фінансової системи, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Таким чином, фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності — економіці, соціальній сфері, військовій реформі, у міжнародних відносинах.

За допомогою фінансів і фінансової політики здійснюється багатосторонній регулювальний вплив на ринкові відносини і процес розширеного відтворення, а саме:

— фінанси і фінансова політика активно використовуються для сприяння процесу нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання;

— за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту у цілому і додаткової вартості, зокрема;

— фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили.

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій і повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання і фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок — фінансова політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у національному господарстві.

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

Так, представники західної економічного думки відводять важливе місце фінансам як ефективному засобу впливу на формування ринку (кейнсіанський варіант — зростання прибутку визначається сферою ринку, тобто процесом реалізації вартості) або заощаджень (неокласичний варіант — достатністю грошового капіталу для інвестицій).

У сучасних умовах більшість розвинутих країн у своїй фінансовій політиці використовують різні елементи як кейнсіанської, так і неокейнсіанської теорії державного регулювання.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення.

Головне завдання фінансової політики — забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми соціально-економічного розвитку.

Поняття фінансової політики держави можна розглядати у вузькому і широкому розумінні (табл. 3.1).

 

Таблиця 1.1

ЗМІСТ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

 

У вузькому розумінні

У широкому розумінні

Включає дві підсистеми, або взаємопов’язані напрями діяльності держави:

Ø  політика у сфері державних фінансів;

Ø  політика у сфері недержавних фінансів (за галузями, регіонами тощо)

Механізм державного   регулювання всіх соціально-економічних процесів та явищ, що включає широкий арсенал фінансових інструментів, засобів, форм і методів розподілу та перерозподілуВВП й національного доходу і діє через національну фінансову систему країни

Ефективним методом взаємодії державних і недержавних фінансів вважається такий, що сприяє оптимальному зростанні національного доходу. Під останнім розуміється макроекономічний стан співвідношення доходів і витрат у складі бюджетів усіх учасників національного господарства, що забезпечують оптимум процесів зберігання, накопичення та споживання

Склад фінансової політики:

Ø  бюджетно-податкова;

Ø  грошово-кредитна;

Ø  інвестиційна;

Ø  страхова;

Ø  амортизаційна;

Ø  валютна;

Ø  митна;

Ø  інші

 

Залежно від тривалості періоду і характеру завдань, що вирішуються, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику. Ці поняття між собою тісно взаємопов’язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні стратегії і тактики, їх єдність і підпорядкованість, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна.

Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією. Спрямованість фінансової стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. За будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарювання.

Фінансова тактика спрямована на розв’язання завдань конкретного етапу розвитку суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів і зміни способів організації фінансових зв’язків. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції. Її основне завдання — досягнення стратегічних цілей розвитку.

Щоб краще усвідомити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики, виділяють як самостійні складові податкову, бюджетну, грошово-кредитну, митну політику.

Податкова політика реалізує інтереси держави. Її головне призначення — вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

— джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

— пріоритетних напрямів видатків бюджету;

— допустимих меж розбалансованості бюджету;

— джерел фінансування бюджетного дефіциту;

— принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Податки і державні видатки є основними інструментами фіскальної політики. Основні цілі фіскальної політики відображено на рис. 1.4.

 

 

Рис. 1.4. Цілі фіскальної політики

 

Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційну і автоматичну.

Дискреційна (активна) фіскальна політика - це свідоме маніпулювання податками і державними видатками з боку органів законодавчої і виконавчої влади з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією, прискорення темпів економічного зростання.

У світовій практиці розрізняють два види дискреційної фінансової політики, а саме:

а) стимулююча фіскальна політика. Її суть полягає в збільшенні державних видатків, зниженні податків і одночасному поєднанні першого та другого.

Ця політика проводиться в період економічного спаду і безробіття, але внаслідок її проведення може збільшитися дефіцит бюджету, що може, у свою чергу, призвести до інфляції;

б) суть стримуючої фіскальної політики полягає в зниженні державних видатків, збільшенні податків і одночасному поєднанні першого та другого.

Ця політика проводиться в період високої інфляції та спрямована на скорочення дефіциту державного бюджету.

Автоматична (пасивна) фіскальна політика здійснюється за допомогою «вбудованих стабілізаторів» (податків і державних витрат, трансфертів). Необхідні зміни в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична, або вбудована стабільність.

Вбудовані стабілізатори — це будь-який захід, що зумовлює тенденцію до збільшення дефіциту державного бюджету в період економічного спаду або скорочення дефіциту державного бюджету в період економічного зростання та інфляції, без спеціальних активних заходів з боку уряду і законодавчої влади.

Державний бюджет завдяки фіскальній політиці в період економічного зростання та інфляції повинен мати рестриктивний (стримуючий) вплив, а в період економічного спаду і безробіття — експансивний (стимулюючий) вплив.

За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується економічний спад і обмежується зростання.

До недоліків фіскальної політики відносять: часовий лаг (період) між прийняттям рішення і його впливом на економіку; адміністративні затримки (бюджетний процес, зміни податкового законодавства вимагають визначення терміну і можуть мати довгостроковий характер).

Під грошово-кредитною (монетарною) політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у національному господарстві і в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

Об’єктами монетарної політики виступають такі змінні грошового ринку, як пропозиція (маса) грошей; відсоткова ставка; валютний курс; швидкість обігу грошей тощо.

Виділяють такі основні інструменти грошово-кредитної політики:

 облікова (дисконтна) політика. Її суть полягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички комерційним банкам у порядку їх рефінансування;

 регулювання норми обов’язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх використання і виплати відсотків за ними;

 операції на відкритому ринку, що пов’язані з купівлею і продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів. У країнах з розвинутими ринковими відносинами вони є найбільш поширеним методом грошово-кредитного регулювання.

Через валютну і митну політику держава захищає свої інтереси на міжнародному рику.

Валютна політика — це сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів у галузі валютних відносин,

що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Регулювання курсу національної валюти здійснюється за допомогою валютних інтервенцій центрального банку, які впливають на попит і пропозицію національної валюти та іноземних валютних цінностей у країні.

Відповідно до зацікавленості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних резервів держави.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. Усі вони мають бути спрямовані на досягнення однієї мети — стабільного економічного розвитку країни. Тільки скоординована і узгоджена політика може дати позитивні результати.

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ТА АНАЛІЗ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА.

2.1.Затрати на виробництво і реалізацію продукції, виручка від реалізації, результати їх реалізації та джерела їх фінансування.

В процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати. Залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:  

1.Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати на виробництво або реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).  

2.Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва. Одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів, приріст оборотних коштів та формування додаткової робочої сили для нового виробництва. Джерелами фінансування цих витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо.

3.Витрати на соціальний розвиток колективу (соціально-культурні, оздоровчі, житлово-побутові та інші потреби). Ці витрати не пов'язані з процесом виробництва, а тому джерелом їх фінансування є прибуток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.

Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати – це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імпліцитних). Зовнішні витрати — це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам наших підприємств.

Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати, але не в явній формі, не в грошовій. Звідси:

Економічні витрати - Імпліцитнг = Бухгалтерські витрати.

Поняття "економічні витрати" є загальноприйнятим, бухгалтерські — обчислюються на практиці для визначення реальної суми фактично здійснених витрат, оподаткованого прибутку тощо.

Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції (наданих послуг).

При плануванні, обліку та аналізі витрати класифікують за різними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності, економічна роль у формуванні собівартості, спосіб обчислення на окремі види продукції, зв'язок з обсягом виробництва, час виникнення та обчислення.

Залежно від ступеня однорідності витрати поділяються на прості (елементні) та комплексні. Прості (елементні)  це витрати однорідні за економічним змістом (сировина, основні матеріали, заробітна плата). Комплексні витрати різнорідні за своїм складом, вони охоплюють кілька економічних елементів (витрати на утримання та експлуатацію машин, загальновиробничі, втрати від браку тощо).

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції витрати поділяють на основні та накладні: основні витрати безпосередньо пов'язані з процесом виготовлення виробів і утворюють їх головний речовий зміст. Це витрати на сировину, основні матеріали, технологічне паливо та енергію, заробітну плату основних виробничих робітників. З допомогою накладних витрат створюються необхідні умови для функціонування виробництва, його організації, управління, обслуговування (загальновиробничі витрати).

За способом обчислення на окремі види продукції витрати поділяються на прямі та непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносять на собівартість виготовлення конкретного виду продукції і можуть бути розраховані на її одиницю прямо (матеріали, паливо, заробітна плата). Непрямі витрати пов'язані з виготовленням різних видів продукції, в цьому разі не можна безпосередньо обчислити витрати на окремі види продукції (загальновиробничі витрати, витрати на утримання та експлуатацію машин тощо). Непрямі витрати розподіляються на окремі види продукції пропорційно визначеній базі. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення витрат на одиницю продукції.

Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати - - це такі, абсолютна величина яких у даний період при зміні обсягу виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, величина постійних витрат змінюється стрибкоподібне, після чого вона знову залишається постійною. Це витрати на утримання й експлуатацію будівель, споруд, управління цехом, орендна плата. До постійних витрат відносять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати –  це такі витрати, величина яких у даний період безпосередньо залежить від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати поділяють на пропорційні, прогресивні і регресивні.

Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату.

Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). До них можна віднести витрати на відрядно-прогресивну оплату праці.

Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій пропорції, ніж виробництво (коефіцієнт пропорційності менший за одиницю). До цих витрат належать витрати на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, інструмент тощо.

Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу визначити кількісну залежність різних витрат від змін в умовах виробництва та реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів рішень.

Залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними, одноразовими, майбутніми. Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді, одноразові - це разові витрати, що здійснюються не частіше як один раз на місяць. Майбутні витрати  це витрати, на які резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні витрати та ін.).

Такий вид класифікації дає змогу забезпечити економічно обґрунтований рівномірний у часі розподіл витрат на виробництво продукції.

Собівартість продукції - це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.

Витрати на підготовку та освоєння виробництва включають витрати на виготовлення нових видів продукції в період їх освоєння, і витрати, пов'язані з освоєнням нових виробничих цехів, технологічних ліній, удосконаленням технології й організації виробництва.

Обслуговування виробництва містить витрати на забезпечення підприємств сировиною, матеріалами, паливом, енергією, водою, інструментами, іншими засобами та предметами праці. До цієї групи належать витрати, пов'язані з раціоналізацією та винахідництвом, амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів, витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції (робіт, послуг).

Охорона праці та техніка безпеки потребують витрат на створення необхідних санітарно-гігієнічних умов праці; на охорону та протипожежну безпеку, підтримання чистоти та порядку на підприємстві, обладнання кімнат відпочинку і прийому їжі; витрати, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища.

До витрат на оплату праці та підготовку кадрів входять виплати працівникам, які беруть безпосередню участь у виготовленні продукції (наданні послуг), витрати пов'язані з найманням робочої сили та підготовкою кадрів для підприємства.

До інших витрат відносять відрахування на соціальні заходи, плату за оренду тощо.

Слід зауважити, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між справжніми витратами на виробництво та собівартістю продукції. Так, наприклад, до собівартості включаються витрати на оплату часу працівникам, які залучаються для виконання державних або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час; оплата працівникам-донорам днів обстеження, здавання крові та відпочинку та ін. Разом з тим до собівартості не входять загальногосподарські (адміністративні) витрати та витрати на збут продукції (робіт, послуг).

Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов собівартість має найповніше відображати витрати на виробництво продукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість,яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість.

Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість  це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

Процес матеріального виробництва завершується доведенням готового продукту до споживача, тобто актом реалізації і являє собою завершення останньої стадії кругообігу засобів виробництва, в якій товарна вартість знову перетворюється на грошову. 

Виручка являє собою суму грошових коштів, що надійшли на рахунок підприємства за реалізовану продукцію. Вона є економічною категорією, тому що висловлює грошові відносини між постачальниками і споживачами товарів і основним джерелом формування власних фінансових ресурсів підприємства.
Для цілей оподаткування виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається або по мірі її оплати (при безготівкових розрахунках - по мірі надходження коштів за товари (роботи, послуги) на рахунки в установи банків, а при розрахунках готівкою - за надходженням коштів у касу), або по мірі відвантаження товарів (виконання робіт, надання послуг) і надання покупцю (замовнику) розрахункових документів.  

Виручка формується в результаті: 1) поточної (основної), 2) інвестиційної та 3) фінансової діяльності підприємств. 

Перша виступає у вигляді виручки від реалізації продукції, другий у вигляді фінансового результату від продажу необоротних активів, реалізації цінних паперів інших підприємств і третя - від розміщення серед інвесторів облігацій та акцій підприємства.  

Реалізованої продукцією вважається або відвантажена (метод нарахувань), або оплачена (касовий метод) продукція, в залежності від облікової політики підприємства. 

Підприємства в процесі фінансово-господарської діяльності можуть здійснювати планування виручки. 

Розрізняють річне планування, яке ефективно при стабільній економічній ситуації (при відомому співвідношенні попиту та пропозиції, незмінному податковому, кредитному та ін законодавстві), квартальне та оперативне, використовуване для контролю за своєчасністю надходження грошей за відвантажену продукцію на рахунки підприємств. 

Загальна сума виручки від основної діяльності включає виручку від реалізації продукції промислового і непромислового характеру. 

Для визначення виручки необхідно знати обсяг реалізації продукції в діючих цінах без податку ПДВ, акцизів, торгових і збутових знижок та експортних тарифів. 

Виручка визначається виходячи з обсягу виконаних робіт та відповідних розцінок і тарифів двома методами.

1. Методом прямого рахунку, який заснований на гарантованому попиті і припускає, що весь обсяг виробленої продукції припадає на попередньо оформлений пакет замовлень. План випуску та обсягу продукції заздалегідь ув'язані із споживчим попитом, відомі необхідний асортимент і структура випуску, встановлені відповідні ціни. У цьому випадку виручка визначається як: 

В = РП х Ц 

Де: В - виручка; РП - обсяг реалізованої продукції ; Ц - ціна одиниці продукції. 

В даний час ці умови важко здійснимі і тому використовують другий метод.
2. Розрахунковий метод, основою якого є обсяг реалізованої продукції, що коригується на вхідні і вихідні залишки, дозволяє визначити виручку наступним чином: У = Він + Т – Ок 

Де: В - виручка; Він - нереалізована залишки готової продукції на початок планованого періоду; Т - товарна продукція, призначена до випуску в планованому періоді; Ок - залишки нереалізованої готової продукції на кінець планованого періоду. 

На величину виручки від реалізації впливають такі фактори, що залежать від діяльності підприємства: 

а) у сфері виробництва - обсяг виробництва, його структура, асортимент продукції, якість і конкурентоспроможність продукції, ритмічність виробництва; 

б) у сфері обігу - рівень застосовуваних цін, своєчасне оформлення платіжних документів, дотримання договірних умов, що застосовуються форми розрахунків. 

До факторів, що не залежать від діяльності підприємства, можна віднести: порушення договірних умов поставки матеріально-технічних ресурсів, перебої в роботі транспорту, несвоєчасну оплату продукції внаслідок неплатоспроможності покупця. 

Надходження виручки представляє собою завершення кругообігу коштів, а її використання - початок нового кругообігу. 

Виручка використовується на оплату рахунків постачальників сировини, матеріалів, палива, енергії, покупних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, запасних частин для ремонту. З неї виплачується заробітна плата, відшкодовується знос основних фондів, формується прибуток.[7]

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева  відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньогалузева — головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва  це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1)матеріальні витрати;

2)витрати на оплату праці;

3)відрахування на соціальні заходи;

4)амортизація основних фондів і матеріальних активів;

5)інші витрати, пов'язані з основною діяльністю.

Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):

• сировини й основних матеріалів;

• купованих напівфабрикатів та комплектуючих виробів;

• палива й енергії;

• будівельних матеріалів;

• запасних частин;

• тари і тарних матеріалів;

• допоміжних та інших матеріалів.

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вираховується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи  це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встановленої технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг).

До складу елемента "Витрати на оплату праці" входять:

• виплати заробітної плати за окладами й тарифами;

• премії та заохочення;

• компенсаційні виплати;

• оплата відпусток;

• оплата іншого невідпрацьованого часу;

• інші витрати на оплату праці.

До складу елемента "Відрахування на соціальні заходи" включається:

• відрахування на пенсійне забезпечення;

• відрахування на соціальне страхування;

• страхові внески на випадок безробіття;

• відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприємства;

• відрахування на інші соціальні заходи.

До складу елемента "Амортизація" входить сума нарахованої амортизації:

• основних ресурсів;

• нематеріальних активів;

• інших необоротних матеріальних активів (спеціальні інструменти та пристосування, тимчасові споруди та природні ресурси, інвентарна тара).

До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльністю, включають витрати, що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема:

• витрати на відрядження;

• на послуги зв'язку;

• виплати матеріальної допомоги;

• плата за розрахунково-касове обслуговування тощо.
Складається кошторис витрат за такою схемою.

Виробнича собівартість валового випуску продукції розраховується так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збільшенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на виробництво, а при зменшенні - додається.

Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільшена) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків незавершеного виробництва.

Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збільшення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.

Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.

По елементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змогу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.

Структура собівартості - це по елементний її склад, обчислений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на виробництво продукції.

На основі аналізу структури собівартості розрізняють:

а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промисловості);

б) енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);

в) фондомісткі (капіталомісткі) виробництва(підприємства нафтопереробної промисловості, виробництво електроенергії).

Таблиця 2.1.

Структура виробничої собівартості 1 ц продукції тваринництва ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» за 2011 рік

Статті затрат

Приріст ВРХ

Молоко

Грн.

%

Грн.

%

Оплата праці

271,56

21

52,79

25

Відрахування на соц. заходи

54,62

4

15,45

8

Корма

765,74

59

81,31

38

Знос

5,32

0,4

7,50

4

Нафтопродукти

143,85

11

32,09

15

Інші витрати

37,78

3

10,60

5

Електроенергія

20,05

1,6

14,27

6

Всього виробнича собівартість 1 ц

1298,92

100

214,01

100

Таблиця 2.2.

Структура виробничої собівартості 1 ц зернових культур ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» за 2011 рік

Статті затрат

Грн.

%

Оплата праці

15,55

16

Відрахування на соц. заходи

7,40

8

Насіння

15,92

16

Добрива

24,32

25

Засоби захисту рослин

2,80

3

Знос

2,66

3

Нафтопродукти

13,62

14

Інші витрати

9,04

9

Загально виробничі витрати

5,24

5

Всього виробнича собівартість 1 ц

96,55

100

Таблиця 2.3.

Структура виробничої собівартості 1 ц продукції тваринництва ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» за 2012 рік

Статті затрат

Приріст ВРХ

Молоко

Грн.

%

Грн.

%

Оплата праці

165,3

16

56,76

23

Нарахування на заробітну плату

38,61

4

9,06

4

Корма

728,54

73

146,25

58

ПММ

65,88

6,6

18,11

7

Інші витрати

0,00

0,0

6,03

2

Електроенергія

3,91

0,4

14,51

6

Всього виробнича собівартість 1 ц

1002,24

100

250,72

100

Таблиця 2.4.

Структура виробничої собівартості 1 ц зернових культур ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» за 2012 рік

Статті затрат

Жито

Пшениця

Грн.

%

Грн.

%

Оплата праці

12,36

16,3

8,40

16,6

Нарахування на заробітну плату

2,72

3,6

1,81

3,6

Насіння

12,90

17,0

11,67

23,1

ПММ

14,10

18,6

10,67

21,1

Добрива

30,11

39,7

12,97

25,7

Інші витрати

3,61

4,8

4,98

9,9

Всього виробнича собівартість 1 ц

75,80

100

50,50

100

Таблиця 2.5.

Структура виробничої собівартості 1 ц продукції тваринництва ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» за 2013 рік

Статті затрат

Приріст ВРХ

Молоко

Грн.

%

Грн.

%

Оплата праці

266,7

15

105,48

32

Нарахування на заробітну плату

96,81

5

38,29

12

Корма

1306,18

74

144,21

44

ПММ

28,89

1,6

13,54

4

Інші витрати

17,47

1,0

3,89

1

Електроенергія

53,03

3,0

21,91

7

Всього виробнича собівартість 1 ц

1769,08

100

327,32

100

Таблиця 2.6.

Структура виробничої собівартості 1 ц зернових культур ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» за 2013 рік

Статті затрат

Жито

Пшениця

Грн.

%

Грн.

%

Оплата праці

46,27

17,4

30,80

18,2

Нарахування на заробітну плату

16,80

6,3

11,18

6,6

Насіння

80,85

30,4

11,70

6,9

ПММ

26,75

10,1

33,01

19,5

Добрива

42,29

15,9

33,89

20,0

Інші витрати

52,70

19,8

49,07

28,9

Всього виробнича собівартість 1 ц

265,66

100

169,65

100

Проаналізувавши таблиці 2.1. – 2.6. можемо зробити висновок, що у тваринництві основними статтями витрат є корми та оплата праці, в рослинництві ж основних статей витрат більше, а саме: оплата праці, паливо – мастильні матеріали, насіння та добрива.

2.2.Аналіз формування і використання обігових коштів підприємства

Фонди обігу – це засоби підприємства, залучені до обслуговування процесу обігу товарів.

Оборотні фонди – це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції та повністю переносить свою вартість на вартість цієї продукції.

Обігові кошти підприємства – це сукупність грошових коштів підприємства, які вкладені в оборотні виробничі фонди і фонди обігу з метою забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції [9].


Рис.2.1. Склад обігових коштів ВП НУБіП України НДГ «Ворзель»

Оборотні кошти знаходяться в постійному русі та роблять кругообіг по стадіям:

1.Грошова – є підготовчою стадією й відбувається у сфері обігу. Характеризується переходом грошових коштів у виробничі запаси.

2.Виробнича – представляє собою безпосередньо виробничий процес, у межах якого предмети праці спочатку переходять у форму незавершеного виробництва, а потім – у готову продукцію.

3.Товарна – являє собою процес реалізації продукції, в межах якого готова продукція відвантажується споживачам, а підприємство отримує грошові кошти.

Банківський кредит - це основна форма кредиту, за якої банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного, або залученого капіталу на умовах повернення зі сплатою банківського процента.

Даний кредит має широку цільову спрямованість і залучається в найрізноманітніших видах. В останні роки в кредитуванні підприємств беруть участь не тільки вітчизняні, але й закордонні банки, особливо в кредитуванні спільних підприємств. Під банківським кредитом розуміються кошти, надані банком у борг клієнту для цільового використання на встановлений термін під визначений відсоток. Банківський кредит надається підприємствам на сучасному етапі в таких основних видах:

1. Бланковий (незабезпечений кредит).

2. Контокорентний кредит (овердрафт).

3. Сезонний кредит із щомісячною амортизацією боргу.

4. Відкриття кредитної лінії.

5. Револьверний (автоматично поновлювальний) кредит.

6. Онкольний кредит.

7. Ломбардний кредит.

8. Іпотечний кредит.

9. Роллеверний кредит.

10. Консорціумний (консорціальний) кредит.[10]

Таблиця2.7 .

Кредиторська заборгованість ВП НУБіП України НДГ «Ворзель»

Показник

Роки

+/-

2011

2012

2013

Кредиторська заборгованість станом на кінець року, грн.

674460,64

1117360,57

1217422,31

+542961,67

ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» активно залучає кошти для ведення господарської діяльності і на кінець 2013 року становить 1217422,31 грн.. Якщо проаналізувати заборгованість підприємства за останні роки то ми бачимо, що заборгованість поступово зростає, а саме на 542961,67 грн.. Це обумовлене тим, що підприємство не отримує належного фінансування, тим паче, що воно є державним.

Аналіз фінансової діяльності підприємства проводиться з метою фінансової діагностики та відображення реального стану бізнесу перед потенційними інвесторами або кредиторами і можливим залученням додаткових фінансових ресурсів.

Головна задача оцінки фінансового стану - виявити можливість підприємства оплачувати свої внутрішні потреби і розраховуватися за своїми зобов'язаннями з зовнішніми агентами. Результати аналізу дозволяють зацікавленим особам та організаціям прийняти управлінські рішення на основі оцінки поточного фінансового стану та діяльності підприємства за попередні роки.

Діагностика фінансового стану підприємства включає в себе: детальний аналіз фінансової звітності підприємства за декілька років, виявлення тенденцій щодо змін показників у динаміці, аналіз структури балансу, розрахунок показників фінансово-економічного стану підприємства, виявлення взаємозв'язків і взаємозалежностей між різними показниками, на підставі чого робиться висновок про комплексне фінансове становище підприємства.

Діагностика фінансового стану підприємства, проведена фахівцями компанії «Європейський центр консалтингу та оцінки», дозволить:

  •  виявити ознаки кризових явищ на підприємстві, якщо такі існують;
  •  оптимізувати структуру фінансової звітності;
  •  визначити найбільш безпечні, з точки зору фінансового стану, шляхи розвитку підприємства для досягнення стратегічних цілей;
  •  максимізувати ринкову вартість підприємства.[15]

Таблиця 2.8.

Аналіз фінансової діяльності ВП НУБіП України НДГ «Ворзель»

Показник

Од.  виміру

2011 рік

2012 рік

2013 рік

1

2

3

4

5

Грошові надходження , всього

т.грн

2609,00

1845,35

2670,48

в т.ч. по рослинництву

т.грн

70,99

169,44

33,94

в т.ч. по тваринництву

т.грн

1872,84

1317,57

986,54

інші

т.грн

665,17

358,34

1650,00

Прибуток , збиток ( + ; - ) всього

т.грн

97,20

19,85

-10,57

в т.ч. по рослинництву

т.грн

-48,70

14,37

-4,67

в т.ч. по тваринництву

т.грн

242,28

70,72

-40,82

інші

т.грн

-96,38

-65,24

34,92

Рентабельність , всього

%

5,8

1,4

-0,8

в т.ч. по рослинництву

%

-54,26

13,2

-14,3

в т.ч. по тваринництву

%

18,45

6,6

-3,7

інші

%

-34,87

-27,3

19,1

Валова продукція в цінах 2005р

т.грн

900,32

806,81

865,00

в т.ч. по рослинництву

т.грн

255,18

255,76

191,62

в т.ч. по тваринництву

т.грн

645,14

551,05

673,38

Середньорічна чисельність роб. с\г

чол

36

37

34

в т.ч. по рослинництву

чол

16

16

17

в т.ч. по тваринництву

чол

20

21

17

Вироблено вал. продукції на 1 робочого

т.грн

119,30

49,92

41,45

в т.ч. по рослинництву

т.грн

54,11

40,67

20,16

в т.ч. по тваринництву

т. грн

65,19

56,96

62,75

Прибуток , збиток ( + , - ) всього

т.грн

97,20

19,85

-10,57

в т.ч. від реалізації зерна

т.грн

0,73

33,78

0,00

Овочів закритого ґрунту

т.грн

-49,43

-19,41

-5,01

молоко

т.грн

325,34

51,82

164,31

М’ясо ВРХ

т.грн

-83,06

18,90

-210,54

Прибуток , збиток ( + ; -) на 1го роб

грн

2700,05

536,53

0,00

в рослинництві

грн

-3043,47

898,17

-274,46

в тваринництві

грн

-49,43

3367,66

-2401,25

Проаналізувавши фінансову діяльність ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» бачимо, що хоча за останні роки грошові надходження збільшились на 61,48 тис. грн. попри зменшення валової продукції на 35,32 тис.грн., підприємство має збиток -10,57 тис. грн. і відповідно рівень рентабельності зі знаком мінус -0,8%.

Аналіз та оцінка фінансового стану підприємства є необхідним етапом для розробки фінансових планів та прогнозів, у тому числі фінансового оздоровлення підприємств. Під фінансовим станом підприємства розуміють міру його забезпеченості необхідними фінансовими ресурсами для здійснення ефективної діяльності та своєчасного проведення грошових розрахунків за своїми зобов’язаннями. Фінансовий стан залежить від результатів виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності підприємства. Тому оцінку його можна об’єктивно здійснити не через один, хай і найважливіший, показник, а тільки за допомогою системи показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства, відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів. 

Така об’єктивна оцінка передовсім потрібна самому підприємству. Крім того, вона необхідна кожному з наявних і можливих партнерів підприємства — акціонерів, банкірів, податкових адміністрацій, підприємств, у кожного з яких свій критерій оцінки. Тому і система показників оцінки фінансового стану має бути такою, щоб кожний міг зробити вибір виходячи з власних інтересів. 

В умовах ринкової економіки показники оцінки фінансового стану підприємства залежно від практичних міркувань поділяють на чотири групи: ліквідності (платоспроможності), ділової активності, фінансової стійкості (заборгованості) і рентабельності.

Для оцінки стану та ефективності використання основних засобів підприємства використовують такі групи показників:

1 група – показники забезпечення підприємства основними засобами.

1. Фондомісткість характеризує рівень забезпеченості підприємства основними засобами і визначається як відношення балансової вартості основних засобів до чистого доходу (виручки) від реалізації.

2. Фондоозброєність показує скільки основних засобів припадає на одного працівника підприємства і визначається як відношення балансової вартості основних засобів до середньооблікової чисельності працюючих.

3. Коефіцієнт реальної вартості основних засобів у майні підприємства показує питому вагу залишкової вартості основних засобів у загальній вартості майна підприємства і визначається як відношення залишкової вартості основних засобів до валюти балансу.

2 група – показники стану основних засобів.

4. Коефіцієнт зносу основних засобів відображає рівень зносу основних засобів і визначається як відношення суми зносу основних засобів до балансової вартості основних засобів.

5. Коефіцієнт придатності основних засобів показує, яка частина основних засобів є придатною для експлуатації і визначається як відношення залишкової вартості основних засобів до балансової вартості основних засобів.

6. Коефіцієнт оновлення основних засобів характеризує частку введених нових основних засобів у загальній вартості основних засобів і визначається як відношення вартості введених в експлуатацію нових основних засобів до балансової вартості основних засобів.

7. Коефіцієнт вибуття основних засобів показує частку виведених з експлуатації основних засобів у балансовій вартості основних засобів.

8. Коефіцієнт приросту основних засобів показує рівень збільшення (зменшення) основних засобів внаслідок введення нових основних засобів та виведення з експлуатації зношених чи застарілих основних засобів.

3 група – показники ефективності використання основних засобів.

9. Фондовіддача основних засобів характеризує ефективність використання основних засобів, відображає суму чистого доходу (виручки) від реалізації на одну гривню основних засобів.

10. Рентабельність основних засобів характеризує ефективність використання основних засобів, відображає суму валового прибутку на одну гривню основних засобів.[8]

Основними показниками фінансових результатів діяльності підприємства є прибуток і рентабельність. На відміну від більшості аграрних підприємств району ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» є прибутковим господарством, окрім останнього року, з середнім рівнем рентабельності реалізованої продукції за останні три роки 2,13% та нормою прибутку 0,21%.

Однак прибуток і рентабельність — традиційні показники фінансових результатів — не можуть повною мірою характеризувати фінансовий стан підприємства і можливі тенденції його змін. Останній істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізують за даними балансу — підсумкового синтетичного документа про наявність і використання коштів на певну дату (кінець року, кварталу). Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовуються для оцінки та діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати в різних аспектах, але основними з них є ті, що характеризують ступінь ліквідності, ділової активності та заборгованості підприємства. 

У ринковій економіці, де нерідко підприємства ліквідуються внаслідок банкрутства, одним із найважливіших показників їхнього фінансового стану є ліквідність (платоспроможність).

Важливе значення для оцінки фінансового стану підприємства має показник, що характеризує ступінь залучення ним позичкового капіталу (відношення сукупних зобов’язань до активів підприємства). У практиці західних фірм якщо рівень цього показника перевищує 50% — це є свідченням внутрішньої нестабільності фінансового стану підприємства і воно стає менш привабливим для партнерів зовнішнього середовища. Однак в Україні підприємства, особливо аграрні, намагаються або взагалі не брати кредитів, або брати їх якомога менше, бо річна плата за них перевищує 60—70%. Тому й не дивно, що підприємства віддають перевагу бартеру.

РОЗДІЛ 3. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА

3.1. Способи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства.

Прискорення оборотності оборотних коштів є першочерговою задачею підприємств у сучасних умовах і досягається різними шляхами.

На стадії створення виробничих запасів такими можуть бути:

- впровадження економічно обґрунтованих норм запасу;

- наближення постачальників сировини, напівфабрикатів, що комплектують вироби до споживачів;

- широке використання прямих тривалих зв'язків;

- розширення складської системи матеріально-технічного забезпечення, а також оптової торгівлі матеріалами й устаткуванням;

- комплексна механізація й автоматизація вантажно-розвантажувальних робіт на складах.

На стадії незавершеного виробництва:

- прискорення науково-технічного прогресу (упровадження прогресивної техніки і технології, особливо безвідхідної, роторних ліній, хімізація виробництва);

- розвиток стандартизації, уніфікації, типізації;

- удосконалювання форм організації промислового виробництва, застосування більш дешевих конструктивних матеріалів;

- удосконалювання системи економічного стимулювання ощадливого використання сировинних і паливно-енергетичних ресурсів;

- збільшення питомої ваги продукції, що користується підвищеним попитом.

На стадії обігу:

- наближення споживачів продукції до її виготовлювачів;

- удосконалювання системи розрахунків;

- збільшення обсягу реалізованої продукції унаслідок виконання замовлень по прямих зв'язках, дострокового випуску продукції, виготовлення продукції з зекономлених матеріалів;

- ретельна і своєчасна добірка продукції, що відвантажується, по партіях, асортиментові, транзитній нормі, відвантаження в строгій відповідності з укладеними договорами.

Якщо говорити про поліпшення використання оборотних коштів, не можна не сказати і про економічне значення економії оборотних фондів, що виражається в наступному:

1) Зниження питомих витрат сировини, матеріалів, палива забезпечує виробництву великі економічні вигоди. Воно, насамперед, дає можливість з даної кількості матеріальних ресурсів виробити більше готової продукції і виступає тому як одна із серйозних передумов збільшення масштабів виробництва.

2) Прагнення до економії матеріальних ресурсів спонукає до впровадження нової техніки й удосконалюванню технологічних процесів.

3) Економія в споживанні матеріальних ресурсів сприяє поліпшенню використання виробничих потужностей і підвищенню суспільної продуктивності праці.

4) Економія матеріальних ресурсів у величезній мірі сприяє зниженню собівартості промислової продукції. Істотно впливаючи на зниження собівартості продукції, економія матеріальних ресурсів надає позитивний вплив і на фінансовий стан підприємства.

Економічна ефективність поліпшення використання й економія оборотних фондів досить великі, оскільки вони впливають на всі сторони виробничої і господарської діяльності підприємства.

На кожному підприємстві є резерви економії матеріальних ресурсів. Під резервами варто розуміти виникаючі або виниклі, але ще не використані (повністю або частково) можливості поліпшення використання матеріальних ресурсів. В залежності від характеру заходів основні напрямки реалізації резервів економії ресурсів у промисловості і на виробництві підрозділяються на виробничо-технічні й організаційно-економічні.

До виробничо-технічних напрямків відносяться заходи, зв'язані з якісною підготовкою сировини до його виробничого споживання, удосконалюванням конструкції машин, устаткування і виробів, застосуванням більш економічних видів сировини, палива, упровадженням нової техніки і прогресивної технології, що забезпечують максимально можливе зменшення технологічних відходів і втрат матеріальних ресурсів у процесі виробництва виробів з максимально можливим використанням вторинних матеріальних ресурсів.

До основних організаційно-економічних напрямків економії матеріальних ресурсів відносяться: комплекси заходів, зв'язаних з підвищенням наукового рівня нормування і планування матеріалоємності промислової продукції, розробкою і впровадженням технічно обґрунтованих норм і нормативів витрати матеріальних ресурсів; комплекси заходів, зв'язаних із установленням прогресивних пропорцій, що полягають у прискореному розвитку виробництва нових, більш ефективних видів сировини і матеріалів.

Головний напрямок економії матеріальних ресурсів на кожному конкретному підприємстві - збільшення виходу кінцевої продукції з той самою кількості сировини і матеріалів - залежить від технічного оснащення виробництва, рівня майстерності працівників, рівня організації матеріально-технічного забезпечення, кількості норм витрати і запасів матеріальних ресурсів.

Чимале значення має скорочення втрат у виробничому процесі, за рахунок якого можна досягти 15-20% всієї економії матеріальних ресурсів.

При управлінні оборотними коштами важливо також правильно вибрати метод оцінки матеріально-виробничих запасів, що у підсумку впливає на розмір прибутку підприємства.

Функціонування оборотних коштів розпочинається з моменту їх формування і розміщення. Раціональне розміщення як складова управління оборотним капіталом має певні особливості не лише в різних галузях, а навіть і на різних підприємствах однієї галузі. Визначальними тут є такі чинники: вид господарської діяльності, обсяг виробництва; рівень технології та організації виробництва; термін виробничого циклу; система постачання необхідних товарно-матеріальних цінностей і реалізації продукції та ін.

Залежно від розміщення, умов організації виробництва й реалізації продукції оборотні кошти мають різний рівень ліквідності, а отже, і ризику використання. [6]

Слід також зауважити, що ефективність використання оборотних коштів залежить від багатьох чинників. Серед них можна виділити зовнішні чинники, що роблять вплив незалежно від інтересів і діяльності підприємства, і внутрішні, на яких підприємство може і повинно активно впливати.

До зовнішніх чинників відносяться: загальна економічна ситуація, особливості податкового законодавства, умови отримання кредитів і процентні ставки по ним, можливість цільового фінансування, участь в програмах, що фінансуються з бюджету. Враховуючи ці і інші чинники, підприємство може використовувати внутрішні резерви раціоналізації руху оборотних коштів.

Підвищення ефективності використання оборотних коштів забезпечується прискоренням їх оборотності на всіх стадіях кругообігу. 
Значні резерви підвищення ефективності використання оборотних коштів закладені безпосередньо в самому підприємстві. У сфері виробництва це відноситься, перш за все, до виробничих запасів. Запаси грають важливу роль в забезпеченні безперервності процесу виробництва, але в той же час вони представляють ту частину коштів виробництва, яка тимчасово не бере участь у виробничому процесі. Ефективна організація виробничих запасів є важливою умовою підвищення ефективності використання оборотних коштів. Основні шляхи скорочення виробничих запасів зводяться до їх раціонального використання; ліквідації наднормативних запасів матеріалів; вдосконаленню нормування; поліпшенню організації постачання, зокрема шляхом встановлення чітких договірних умов постачань і забезпечення їх виконання, оптимального вибору постачальників, налагодженої роботи транспорту. Важлива роль належить поліпшенню організації складського господарства.

Скорочення часу перебування оборотних коштів в незавершеному виробництві досягається шляхом вдосконалення організації виробництва, поліпшення вживаної техніки і технології, вдосконалення використання основних фондів, перш за все їх активної частини, економії по всіх стадіях руху оборотних коштів.

У сфері обігу оборотні кошти не беруть участь в створенні нового продукту, а лише забезпечують його доведення до споживача. Зайве відвернення засобів в сферу обігу – негативне явище. Найважливішими передумовами скорочення вкладень оборотних коштів в сферу обігу є раціональна організація збуту готовій продукції, застосування прогресивних форм розрахунків, своєчасне оформлення документації і прискорення її руху, дотримання договірної і платіжної дисципліни.

Прискорення обороту оборотних коштів дозволяє вивільнити значні суми і таким чином збільшити обсяг виробництва без додаткових фінансових ресурсів, а засоби, що вивільняються, використовувати відповідно до потреб підприємства.

Відносно до підприємства, що аналізується, ВП НУБіП України НДГ «Ворзель», то резерви і шляхи прискорення оборотності оборотних коштів в ньому залежать від двох чинників: об'єму товарообігу на підприємстві і розміру оборотних коштів. Щоб прискорити оборотність, ВП НУБіП України НДГ «Ворзель»:

- удосконалити рух товару і нормалізувати розміщення оборотних коштів;

- повністю і ритмічно виконувати плани господарської діяльності;

- удосконалювати організацію торгівлі, упроваджувати прогресивні форми і методи продажу;

- упорядкувати збір і зберігання порожньої тари, прискорювати повернення тари постачальникам і здачу тарозбираючим організаціям;

- удосконалювати розрахунки з постачальниками і покупцями;

- покращувати претензійну роботу;

- прискорювати оборот грошових коштів за рахунок поліпшення інкасації торгової виручки, строгої лімітації залишків грошових коштів в касах торгових підприємств, в дорозі, на розрахунковому рахунку в банку;

- звести до мінімуму запаси господарських матеріалів, малоцінних і бистрозношуючихся предметів, інвентарю, спецодягу на складі, скоротити підзвітні суми, витрати майбутніх періодів;

- не допускати дебіторської заборгованості.

Тобто, ефективність використання оборотних коштів на ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» залежить перш за все від уміння управляти ними, покращувати організацію торгівлі, підвищувати рівень комерційної і фінансової роботи.

Також, на ВП НУБіП України НДГ «Ворзель», собливу увагу слід приділити вивченню причин виявлених відхилень по окремих видах оборотних активів і розробці мір по їх оптимізації. Зростання товарних запасів може бути результатом недоліків в організації торгівлі, рекламі, вивченні попиту покупців, іншої маркетингової діяльності, наявності залежаних і неходових товарів.

Слід зауважити, що великі залишки грошових коштів в касі виникають у зв'язку з неритмічним розвитком роздрібного товарообігу, невчасною здачею виручки в банк, невживаних грошових коштів і іншими порушеннями касової дисципліни. Наднормативні залишки інших товарно-матеріальних цінностей є результатом наявності або придбання зайвих і непотрібних матеріалів, сировини, палива, малоцінних і бистрозношуючихся предметів, інших матеріальних цінностей.

Понизити запаси товарів, матеріалів, сировини, палива на ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» до оптимальних розмірів можна шляхом їх оптової реалізації або бартерних операцій, рівномірного і частого завезення. Нормалізації залишків товарів і грошових коштів в касі і в дорозі сприяє ритмічний розвиток роздрібного товарообігу. Залишки порожньої тари можна мінімізувати за рахунок своєчасного її повернення постачальникам, прискорення здачі тарозбираючим підприємствам, організації централізованого вивозу тари.

На рахунках в банках ВП НУБіП України НДГ «Ворзель»потрібно зберігати мінімально необхідні суми грошових коштів, а всі вільні їх залишки слід перераховувати в дострокове погашення отриманих кредитів, вкладати в цінні папери, надавати кредит юридичним і фізичним особам. При перевитраті засобів фондів спеціального призначення і резервів основну увагу потрібно буде приділити розробці мір з їх погашення і попередження.

Мету функціонування капіталу буде досягнуто тоді, коли Г' = Г + АГ, тобто коли відбудеться приріст грошей порівняно з авансованою сумою.
Самозростання капіталу відбувається в процесі кругообігу оборотного капіталу, який проходить різні стадії і набирає різних форм. Що менше часу оборотний капітал перебуває в тій чи іншій формі (грошовій, виробничій, товарній), то вища ефективність його використання, і навпаки. Оборотний капітал бере участь у створенні нової вартості не прямо, а через оборотні фонди.
     Склад і розміщення оборотного капіталу залежать від того, в якій сфері він функціонує. 
    Сферу сільського господарства обслуговують оборотні виробничі фонди, а процес реалізації продукції – фонди обертання. У практиці планування і обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; видатки майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу за величиною частину оборотних фондів. До них відносяться запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива і пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарський інвентар (реманент) та інші предмети, а також аналогічні предмети, що швидко спрацьовуються. Незавершене виробництво — це предмети праці, обробка (переробка) яких не завершена у тому або іншому виробничому підрозділі підприємства. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або ж у процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що повністю оброблені (перероблені) у даному виробничому підрозділі підприємства, але потребують подальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовчого виробництва).

Між виробничими запасами і незавершеним виробництвом в цілому існує певний технологічний зв'язок. Сировина, матеріали і покупні напівфабрикати, які за величиною становлять переважну частину виробничих запасів, у процесі свого кругообігу з самого початку використання переходять у фазу незавершеного виробництва. Інші ж види виробничих запасів цю фазу обминають [15].

Видатки майбутніх періодів являють собою грошові витрати, що мають місце у даному періоді часу, але відшкодовуються за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них відносяться витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо. Співвідношення оборотних фондів у розтині окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, видатки майбутніх періодів) характеризує їх виробничо-технологічну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом ряду факторів (типу виробництва, особливостей продукції та технології її виготовлення, умов забезпечення підприємства матеріальними ресурсами тощо) і змінюється у часі (порівняно повільно, без різких коливань). Наприклад, на сільськогосподарських  підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому впродовж останніх років приблизно 70%, незавершеного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція у динаміці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів в цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і видатків майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені застосовуваними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо. Зокрема, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси; незавершене виробництво; видатки майбутніх періодів.[2]

Таким чином, обігові кошти - це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обертання для забезпечення безперервного процесу виробництва і реалізації продукції.

Обігові кошти підприємства класифікуються за трьома ознаками:

1) в залежності від участі їх у кругообігу коштів;

2) по методах планування, принципам організації і регулювання обігових коштів;

3) по джерелам формування обігових коштів.

Таким чином, пошук шляхів покращення оборотних активів передбачає, перш за все, впровадження сучасних технологій та інших досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечують економію ресурсів, здешевлення виробництва і зростання якості продукції. Важливу роль в цьому відіграє удосконалення відносин з іншими господарюючими суб'єктами, контрагентами даного підприємства. Мова йде про удосконалення умов матеріально-технічного обслуговування. Крім того, покращення свого становища на ринку передбачає стабільність у відносинах з покупцями, вибір форм розрахунків, що гарантують платежі і забезпечують прискорення завершення реалізації продукції і надходження коштів на рахунки підприємства. Це не тільки сприяє поліпшенню фінансового стану конкретного підприємства, а й забезпечує закріплення господарських зв'язків, покращення фінансової і платіжної дисципліни.

3.2. Напрями підвищення фінансових результатів діяльності підприємства

Показники фінансових результатів характеризують абсолютну ефективність господарювання підприємства. Найважливіші серед них є показники прибутку, який в умовах ринкової економіки складає основу економічного розвитку підприємства. Зростання прибутку створює фінансову базу для самофінансування, розширеного виробництва, розв`язання соціальних проблем та задоволення матеріальних проблем трудових колективів. За рахунок прибутку також виконується частина зобов`язань підприємства перед бюджетом, банками та іншими підприємствами та організаціями. Зростання прибутку визначає зростання потенційних можливостей підприємства, підвищує міру його ділової активності, збільшує розміри прибутків засновників і власників, характеризує фінансове здоров’я підприємства[15].

Таким чином показники прибутку стають найважливішими для оцінки виробничої та фінансової діяльності підприємства. Вони характеризують ступінь його ділової активності та фінансового благополуччя. На основі прибутку визначається рівень віддачі авансованих коштів та дохідність вкладень в активи даного підприємства.

Кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства  - це його чистий прибуток або збиток[15].

Прибуток є реальною частиною чистого доходу, створеного додатковою працею. Тільки після продажу продукту (робіт, послуг) чистий дохід приймає форму прибутку. Кількість прибутку визначається як різниця між виручкою від господарської діяльності підприємства (після сплати податку на додану вартість, акцизного податку і інших відрахувань з виручки до бюджетних і небюджетних фондів) і сумою всіх витрат  на  цю  діяльність.

Розглянемо, які саме чинники впливають на цей підсумковий показник. Основним чинником є дохід (виручка) від реалізації продукції, що свідчить про ринковий попит на продукцію підприємства, повернення вкладених у виробництво коштів і можливість розпочати новий виробничий цикл. Розмір виручки від реалізації залежить від обсягів і структури виробництва за видами продукції та ринкових цін кожного виду. Відділи маркетингу підприємств зобов’язані постійно аналізувати ринковий попит на продукцію підприємства і своєчасно на нього реагувати. Економічне обґрунтування обсягів виробництва виконується через пошук так званого критичного обсягу, критичної точки, або точки беззбитковості.

Ще один чинник, який істотно впливає на розмір чистого прибутку, — це сукупні витрати на виробництво і збут продукції: собівартість реалізованої продукції, а також адміністративні витрати (загальногосподарські витрати, пов’язані з управлінням та обслуговуванням підприємства) та витрати на збут (витрати на утримання підрозділів, що займаються збутом продукції, рекламу, доставку продукції споживачам тощо).

Прибуток і собівартість є традиційними показниками у вітчизняній практиці фінансового аналізу діяльності підприємств. У ринкових умовах господарювання до основних показників поряд із зазначеними належать грошовий потік як сума чистого прибутку і амортизаційні відрахування. На відміну від інших видів витрат нараховані амортизаційні відрахування залишаються на рахунку підприємства, поповнюючи залишок ліквідних коштів. Амортизаційні відрахування відіграють важливу роль у системі обліку та плануванні діяльності підприємства. Вони є внутрішнім джерелом фінансування. Розмір амортизаційних відрахувань зменшує прибуток, що оподатковується. Таким чином, амортизаційні відрахування — істотний чинник

стимулювання інвестиційної діяльності підприємства.

Джерелом отримання прибутку (збитку) разом з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) може бути також діяльність підприємства, не пов'язана з реалізацією продукції.

Такими джерелами можуть виступати[29]:

  •  прибуток від пайової участі в спільних підприємствах;
  •  прибуток від здачі в оренду землі і основних фундацій;   
  •  одержані і виплачені пені, штрафи;
  •  збитки від списання безнадійної дебіторської заборгованості, по якій закінчилися терміни позовної давності;
  •  доходи по акціях, облігаціях, депозитах;
  •  доходи і збитки від валютних операцій;
  •  прибутки (збитки) минулих років, виявлені в поточному році;
  •  фінансова допомога від інших організацій;
  •  збитки від стихійних лих.

Їх аналіз зводиться в основному до вивчення динаміки і причин одержаних збитків і прибутку по кожному конкретному випадку.

 Збитки від виплати штрафів виникають у зв'язку з  порушенням договорів з іншими підприємствами, організаціями  і установами. При аналізі встановлюються причини невиконання зобов'язань, вживаються заходи для запобігання  подібних  помилок.

Збитки від списання безнадійної дебіторської заборгованості виникають звичайно на тих підприємствах, де постановка обліку і контролю за станом розрахунків знаходиться на низькому рівні. Прибутки (збитки) минулих років, виявлені в звітному році, також свідчать про недоліки бухгалтерського обліку.

Особливої уваги заслуговують доходи по цінних паперах (акціям, облігаціям, векселям і т.д.). Підприємства - утримувачі цінних паперів одержують певні доходи у вигляді дивідендів. В процесі аналізу вивчається динаміка дивідендів, курсу акцій, чистого прибутку, що доводиться на одну акцію, встановлюються  темпи  їх росту або зниження[24].

Основним джерелом інформації про фінансові результати діяльності підприємства є форма №2 бухгалтерської звітності („Звіт про фінансові результати”). Згідно з цією формою послідовність формування чистого прибутку (збитку) графічно можна зобразити як на рисунку 1.1 [4, c.38]

Рисунок 3.1. Формування чистого прибутку (збитку) підприємства

З цієї схеми ми добре бачимо ті основні важелі, використовуючи які підприємство може змінювати рівень свого прибутку. Такі як: об’єм та ціна реалізації; витрати на виробництво, керівництво, реалізацію та ін.; обсяги та напрямки інвестицій.

Проаналізувавши показники діяльності ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» можна запропонувати пропозиції щодо покращення його фінансового стану:

1. Перш за все підприємство повинно реалізувати всю продукцію, що є на складах.

2. Зниження собівартості продукції дозволить підприємству бути конкурентно спроможним на ринку збуту.

Це можливе за рахунок впровадження нової техніки, технологій, більш раціонального використання як матеріальних так і трудових ресурсів, зменшення питомої ваги постійних затрат в собівартості продукції, адже зниження собівартості продукції прямо пропорційно впливає на збільшення прибутку підприємства.

3. Збільшення грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства призведе до збільшення коефіцієнта абсолютної ліквідності і дозволить підприємству брати довго і короткострокові позики в банку для фінансування поточної діяльності, які видаються лише платоспроможним підприємствам, в яких коефіцієнт абсолютної ліквідності відповідає нормі.

Збільшення грошових коштів можна забезпечити за рахунок реалізації зайвих виробничих і невиробничих фондів, здачі їх в оренду.

4. Інтенсивний шлях розвитку. За останній рік ВП НУБіП України НДГ «Ворзель» втратило значну частину земельних угідь, що значно скоротило виготовлення сільськогосподарської продукції, тому потрібно запроваджувати нові технології виробництва та стандарти якості, щоб по – перше продукція була конкурентоспроможною, по – друге для підвищення доходу, що дасть змогу підприємству вийти з важкого положення і погасити заборгованість, а також спрямувати кошти на власний розвиток.

5. За умов переходу економіки України до ринкових відносин, суттєвого розширення прав підприємств у сфері фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного та якісного аналізування фінансового стану підприємств, оцінювання рівня ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості та пошуку шляхів покращення цих показників. Аналіз фінансового стану підприємства – це своєчасне виявлення та усунення недоліків у фінансовій діяльності підприємства та пошук на цій основі резервів зміцнення фінансового стану підприємства та його платоспроможності.

На сучасному етапі для будь – якого підприємства основними напрямками покращення фінансового стану підприємства є:

– пошук оптимального співвідношення власного і позикового капіталу, яке забезпечує рентабельність власного капіталу. Оптимізація ліквідності підприємства реалізується за допомогою комплексу заходів, спрямованих на зменшення фінансових зобов’язань та збільшення активів. Фінансові зобов’язання підприємство може зменшити за рахунок: зменшення суми постійних витрат; продовження строків кредиторської заборгованості, відстрочення виплат дивідендів та відсотків. Збільшити суму грошових активів можна за рахунок: рефінансування дебіторської заборгованості, тобто система фінансових операцій, яка забезпечує прискорену конверсію дебіторської заборгованості грошовими активами;

– підвищення ефективності управління грошовими потоками підприємства збільшить коефіцієнт абсолютної ліквідності. Збільшення обсягу грошових коштів можна забезпечити за рахунок реалізації зайвих виробничих і невиробничих фондів, здачі їх в оренду, продажу деяких застарілих основних фондів;

– оптимізація збутової політики, полягає в тому, що підприємствам необхідно активізувати політику в галузі маркетингу з метою просування своєї продукції (послуг) на ринок;

– розширення ринків збуту, для чого підприємству необхідно створювати пункти роздрібної торгівлі, що призведе до збільшення прибутку та збільшення оборотності капіталу. Найважливішим чинником стійкості і розвитку підприємства є здійснення прогнозування його фінансового стану, оскільки, щоб грамотно керувати виробництвом, активно впливати на формування показників фінансової діяльності, необхідно постійно використовувати  дані про його стан і зміни, які в ньому проходять. Важливу роль відіграє постійне контролювання зовнішнього і внутрішнього станів підприємства, розробка планів при виникненні проблемних ситуацій, прийняття нестандартних рішень у випадку критичної ситуації, координація дій всіх учасників і контроль за виконанням заходів та їхніми результатами.

Отже, підсумовуючи вище викладене можна сказати, що заходи, спрямовані на покращення фінансового стану підприємства, містять в собі управління доходами та витратами, управління капіталом та грошовими коштами.

3.3 Чинники та шляхи зростання ефективності виробництва.

Стратегічним завданням агропродовольчої політики держави в економічній сфері є, насамперед, формування ефективного конкурентоспроможного агропромислового виробництва, здатного забезпечувати продовольчу безпеку країни та нарощування експорту окремих видів сільськогосподарської продукції і продовольства, що збільшить внесок АПК в економіку країни.

Основою для підвищення ефективності виробництва в АПК та доходів сільського господарства є зростання технологічного рівня аграрного виробництва, впровадження ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій шляхом підтримки відповідних досліджень і впровадження системи консультування в сільському господарстві.

Для ефективного здійснення аграрної політики потрібно передбачити раціональний розподіл функцій між центральними та місцевими органами влади. Центру належить забезпечувати загальні умови функціонування для всіх суб'єктів агропродовольчих ринків та їх єдність на всій території України, надавати допомогу регіонам в екстремальних умовах.

Для реалізації поставлених цілей зусилля органів центральної влади слід спрямовувати на розробку та здійснення системи економічних заходів, які б забезпечували підвищення доходності сільськогосподарських товаровиробників; освоєння досягнень науково-технічного прогресу; розвиток інвестиційної діяльності; раціональні інституціональні перетворення.

Безпосередньо в сільському господарстві для призупинення спаду виробництва терміново потрібно реалізувати наступні заходи:

  •  провести фінансове оздоровлення, в тому числі за рахунок реструктуризації заборгованості сільськогосподарських товаровиробників бюджетам усіх рівнів, державним позабюджетним фондам, постачальникам паливно-енергетичних ресурсів;
  •  прискорити розробку та впровадження нових механізмів господарювання, які б забезпечували адаптацію підприємств до ринкових умов;
  •  створити економічні умови для оптимізації цінових співвідношень між продукцією сільського господарства та інших галузей економіки країни;
  •  створити державні резервні продовольчі фонди, насамперед зерна, та організувати державне регулювання їх ринків;
  •  створити спеціалізовану фінансову систему обслуговування товаровиробників АПК;
  •  забезпечити мобілізацію державних кредитних ресурсів та створити відповідні умови для залучення приватних інвестицій у виробництво сільськогосподарської техніки, розширення її лізингу на сприятливих умовах;
  •  відновити з урахуванням ринкових відносин систему страхування в сільському господарстві;
  •  розробити заходи щодо відновлення технічної оснащеності сільського господарства.

Рівень економічної ефективності діяльності підприємства залежить від багатьох чинників і умов. Ці чинники в реальності діють не ізольовано, в чистому вигляді, а здебільшого перетинаються і взаємозумовлюють один одного. Частина з них залежить від діяльності підприємства загалом, інші пов'язані з технологією й організацією виробництва, а ще деякі зумовлені рівнем використання виробничих ресурсів і впровадженням науково-технічного прогресу. Всі чинники зростання ефективності можна класифікувати за трьома ознаками:

- видами витрат виробництва та ресурсів (джерелами підвищення);

- напрямами розвитку й удосконалення виробництва;

- місцем реалізації чинників у системі управління діяльністю.

Класифікація чинників за ресурсами та затратами уможливлює чітке уявлення про джерела підвищення ефективності. Тут є відповідь на запитання, за рахунок яких ресурсів або затрат можна досягти економії суспільної праці.

Відповідно до тієї класифікації, основними чинниками зростання економічної ефективності першої ознаки є: зростання продуктивності праці й зниження оплатомісткості продукції; зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва; раціональне використання природних ресурсів.

До основних напрямів розвитку й удосконалення діяльності підприємств  (друга ознака) відносять:запровадження  прогресивних технологій виробництва; раціональну спеціалізацію і концентрацію виробництва; вдосконалення організації й оплати праці; запровадження досягнень науково-технічного прогресу та передового досвіду; вдосконалення структури виробництва і системи управління; підвищення якості й конкурентоспроможності продукції; всебічний розвиток і вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності підприємства.

Найважливіша ознака третя - за місцем реалізації чинників у системі управління діяльністю підприємства. Чинники, котрі вона об'єднує, поділяють на зовнішні й внутрішні.

До зовнішніх належать: державна економічна і соціальна політика; ціноутворення на сільськогосподарську продукцію; якість і вартість матеріальних ресурсів промислового походження; структурні зміни в економіці країни; розвиток інфраструктури.

До внутрішніх чинників відносять: технологію, техніку й обладнання, матеріали та енергоносії, продукцію, кваліфікацію працівників, організацію праці й стиль управління.

Найважливішим показником економічної ефективності діяльності підприємства є отримана маса прибутку. Його формують сума грошових надходжень, одержана підприємством від продажу сільськогосподарської продукції, та затрати, пов'язані з його виробництвом і реалізацією.

Виручка від реалізації залежить від обсягів товарної продукції та ціни на неї, ціна ж значною мірою - від попиту і пропозиції на кожний окремий вид продукції, що виробляє підприємство, її якості, каналів реалізації, строків реалізації та ін.

Особливим чинником, який впливає на збільшення виручки від реалізації, підвищення якості продукції. На якісну продукцію, що постачається на ринок, існує кращий попит, і вона реалізується за вищою ціною. Нестандартна, неякісна продукція має менший попит, залежується, псується, і це змушує товаровиробника реалізувати її за нижчою ціною, що знижує прибуток, а в деяких випадках робить виробництво такого виду продукції збитковим. Насамперед це стосується виробництва видів продукції, котрі швидко псуються, - молока й овочів.

Чинники, що формують і мають великий вплив на обсяг прибутку, постійно перебувають у тісному взаємозв'язку, обумовлюють один одного (рис. 18.2). Через це зміна одного з них спричиняє відповідну зміну інших. Наприклад, збільшення обсягу реалізованого зерна, за наявності попиту, приводить до зростання грошових надходжень і прибутку. Водночас збільшити обсяги реалізації зерна підприємство може лише за умови зростання його виробництва за рахунок підвищення врожайності або розширення посівних площ.

Відповідно до обмеженості ресурсів і важливості їх економії, основними чинниками, які визначають ефективність виробництва, є трудомісткість, матеріаломісткість і фондомісткість продукції. З цього випливає, що підприємство в господарській діяльності повинно приділяти значну увагу вдосконаленню технології, спеціалізації та концентрації виробництва, організації й оплаті праці, впровадженню досягнень науково-технічного прогресу і набутому досвіду.

Необхідною умовою зростання ефективності виробництва є наявність досконалої, якісної, високопродуктивної техніки, що відповідає прогресивній технології, забезпеченість підприємства якісною сировиною та матеріалами. Лише за цієї умови можна ефективно використати головний засіб виробництва аграрних підприємств - землю. Неухильне підвищення економічної родючості землі завжди актуальне, оскільки від її рівня залежить урожайність сільськогосподарських культур, кількість і якість виробленої продукції й обсяг пов'язаних з цим матеріально-грошових затрат. Проте якими б досконалими не були виробничі ресурси, їх віддача та ефективність виробництва будуть зростати лише тоді, коли ці ресурси використовуватимуться повністю й інтенсивно.

Тому не менш важливе значення має забезпечення підприємств кадрами високої кваліфікації. За всіх інших рівних умов досвідчений, добре підготовлений працівник, який творчо ставиться до виконання обов'язків, може виробляти більше продукції вищої якості. Продуктивність праці зростатиме і тоді, коли на підприємстві будуть створені такі виробничі відносини, де б панували добрий психологічний клімат, взаєморозуміння керівників і працівників, інші мотивації до праці.

Важливий стимул результативної праці - приватизація засобів виробництва. Надання колективу підприємства права володіти засобами виробництва та результатами своєї виробничої діяльності є одним із найдоступніших стимулів підвищення ефективності діяльності, що не потребує інвестицій.

Якщо брати до уваги те, що найважливішими показниками роботи аграрного підприємства як результату процесу матеріального виробництва є обсяг виробленої продукції та сума матеріально-грошових витрат, пов'язаних з цим, то всі шляхи підвищення економічної ефективності його діяльності умовно можна згрупувати за двома напрямами:

- шляхи, що забезпечують збільшення обсягів виробництва валової продукції;

- шляхи, що забезпечують зниження матеріально-грошових витрат на виробництво продукції.

Одним з основних шляхів підвищення ефективності виробництва є поліпшення використання землі на основі збільшення її родючості й зростання врожайності сільськогосподарських культур (рис. 18.3). Цього можна досягти через запровадження у виробництво нових технологій, які передбачають програмування урожаїв і використання досягнень науки та передового досвіду. В сучасних умовах все актуальнішим стає розвиток хімізації й меліорації, впровадження перспективних сортів і гібридів, засобів захисту ґрунту від водної та вітрової ерозії. Поліпшення використання землі сприятиме зміцненню кормової бази й одночасно з впровадженням високопродуктивних порід тварин підвищить їх продуктивність.

Кінцевий результат ефективності підприємства значною мірою залежить від зниження матеріально-грошових затрат виробництва. Зниження трудових затрат і матеріаломісткості на основі запровадження комплексної механізації, ресурсо- та енергоощадних технологій є основним якісним чинником досягнення цього. Однак варто мати на увазі, що ефективне використання техніки й інших засобів виробництва виявляється тоді, коли існує комплексне та раціональне співвідношення між силовими і робочими машинами, раціональна забезпеченість оборотними фондами.

Чільне місце в заходах з підвищення ефективності виробництва посідає поліпшення якості продукції та її збереження. За рахунок підвищення якості продукції, зниження втрат при збиранні, транспортуванні й зберіганні можна підвищити рівень її реалізації та збільшити обсяг грошових надходжень на 25-30%.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27712. Принудительные меры медицинского характера. Виды, основания применения и порядок исполнения. Продление, изменение и прекращение применения принудительных мер медицинского характера 34.5 KB
  Продление изменение и прекращение применения принудительных мер медицинского характера. Принудительные меры медицинского характера это установленные уголовным законом меры государственного принуждения применяемые к лицам совершившим преступление и нуждающимся в лечении с целью их излечения и предупреждения с их стороны совершения новых общественно опасных деяний. Принудительные меры медицинского характера сами по себе наказанием не являются отрицательной оценки деяния от имени государства не выражают кары в себе не содержат судимости...
27714. Присвоение или растрата (ст. 160 УК). Особенности субъекта данного преступления. Отличие данного преступления от злоупотребления должностными полномочиями (ст. 285 УК), совершенного из корыстной заинтересованности 33 KB
  Особенности субъекта данного преступления. Отличие данного преступления от злоупотребления должностными полномочиями ст. Объект преступления отношение собственности. ОСОБЕННОСТИ SТА: Особенностью квалификации в данном случае является то что при совершении данного преступления группой лиц по предварительному сговору отдельные участники хищения не являющиеся ни должностными лицами ни лицами которым имущество было вверено или передано в ведение несут ответственность по ст.
27716. Преступление против основ конституционного строя и безопасности гос-ва 46 KB
  Разглашение гос. Объект: безопасность госва а также установленный порядок охраны сведений составляющих гос. Предмет преступления составляют сведения отнесенные законом к гос.
27718. Рецидив преступлений и его виды. Уголовно-правовое значение рецидива 32 KB
  Рецидив преступлений это совершение умышленного преступления лицом имеющим судимость за ранее совершенное умышленное преступление ст. В зависимости от количества судимостей за ранее совершенные преступления а также от тяжести ранее совершенных преступлений и тяжести вновь совершенного преступления законодатель выделяет три вида рецидива преступлений: простой ч. 1 Простым рецидивом признается совершение умышленного преступления лицом имеющим судимость за ранее совершенное умышленное преступление. 2 Рецидив преступлений признается...
27719. Самоуправство (ст. 330 УК). Его отличие от одноименного административного правонарушения и кражи 33 KB
  Обязательный признак причинение существенного вреда. Понятие существенного вреда является оценочным. Признание вреда существенным прежде всего зависит от оценки значимости ущерба потерпевшим ФЛ или понесшим ущерб ЮЛ от их фактического имущественного положения или финансового состояния. Субъективная сторона самоуправства характеризуется виной в форме прямого умысла по отношению к самовольным действиям и прямым или косвенным умыслом по отношению к причинению существенного вреда.