95464

Музеї Кримського півострову. Втрати культурно-історичних цінностей

Дипломная

Культурология и искусствоведение

Вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою дипломної роботи та виявити наявність історичних джерел; об’єктивно висвітлити основні напрями нацистської політики щодо культурних цінностей на території Південної України та півострові Крим; дослідити державну політику під час Другої Світової...

Украинкский

2015-09-23

309 KB

0 чел.

PAGE  54

ЗМІСТ:

Вступ………………………………………………………………………………. 3

Розділ I.  Основні етапи становлення та розвитку музейної справи в Україні напередодні Другої Світової війни………………………………... 12

Розділ II. Музейні установи Півдня України під час німецько-румунської                 окупації………………………………………………………………25

 Розділ III. Музеї Кримського півострову. Втрати культурно-історичних цінностей……………………………………………………………...36

Висновки………………………………………………………………………….49    

Список  джерел та літератури…………………………………………………...55


ВСТУП

Актуальність. Музеї займають важливе місце в культурному житті суспільства реалізуючи притаманну їм охоронну функцію. Щоденно десятки тисяч громадян України, іноземні туристи, прагнучи збагатити свої знання, зустрітися з прекрасним, відвідують музеї. Музеї дають змогу побувати в давньому минулому, побачити сьогодення людства, його здобутки і навіть заглянути у майбутнє. У музеях України дбайливо зібрано і зберігається все, що нам, українцям, дороге, що є гордістю нашого народу, і це закономірно: адже не вартий майбутнього той народ, який не цінує свого минулого.

Друга світова війна завдала страшних збитків історико-культурній спадщині України: велику кількість пам’яток було знищено або вивезено до Німеччини.

Пошук та повернення культурних цінностей, втрачених за роки радянської влади i особливо під час Другої світової війни, стали одним з провідних напрямків культурної політики бiльшостi молодих держав, які утворилися на терені колишнього Радянського Союзу. Найвідчутніших втрат культурний фонд цих держав, серед яких й Україна, зазнав під час Другої Світової війни, коли частина предметів культури загинула в результаті бойових дiй, iнша була евакуйована в тил країни i не повністю повернулася пiсля реевакуацiї. Значна кiлькiсть культурних цiнностей (архiвнi, бiблiотечнi, музейнi цiнностi) була вивезена нацистами до Німеччини.

Тематика дослідження є актуальною і сьогодні, оскільки завдання духовного відродження України, визначення перспектив в усіх галузях національної культури, подальший розвиток демократизму, національної свідомості вимагають цілеспрямованої праці у сфері розшуку та повернення культурних цінностей для передачі їх законним господарям.

Об’єктом наукової роботи є музеї Півдня України в роки Другої Світової війни (1939-1945 рр.) як історико-культурний та історико-соціальний феномен.

Предметом дослідження виступає діяльність цих музеїв в умовах війни, вплив німецької та румунської окупаційної політики на стан музейних установ під час окупації, обставини знищення та вивезення культурних цінностей Південної України.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні особливостей німецького окупаційного режиму щодо музейних та історичних цінностей на території Південної України; з’ясуванні культурно-історичних втрат та наслідків Другої Світової війни для подальшого розвитку музейної справи в Україні.

Для досягнення поставленої мети визначено такі   завдання:

  •  вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою дипломної роботи та виявити наявність історичних джерел;
  •  об’єктивно висвітлити основні напрями нацистської політики щодо культурних цінностей на території  Південної України та півострові Крим;
  •  дослідити державну політику під час Другої Світової війни щодо музейної справи на означених територіях;
  •  висвітлити обставини знищення радянською владою частини документальних матеріалів, які мали оперативне значення, у зв'язку з неможливістю їх вивезення у безпечні місця;
  •  з'ясувати долю історичних і культурних цінностей, що були втрачені під час евакуації до східних районів Радянського Союзу та розкрадені в місцях зберігання;
  •  визначити тактичні і стратегічні плани оперативного штабу Розенберга, Крайового управління архівами, бібліотеками і музеями, спеціальних батальйонів та інших структурних підрозділів;
  •  об’єктивно висвітлити інформацію щодо культурних «скарбів», вивезених союзниками німецької армії;
  •  розкрити масштаби втрат історико-культурних цінностей за період німецької окупації.

Хронологічні рамки зазначеної роботи (1939-1945 рр.) дають змогу розглянути найбільш важливіші події та окреслити основні тенденції «культурної» політики німецько-фашистського окупаційного режиму на Півдні України.

Територіальні рамки визначені межами історичного регіону південної частини України. В сучасному адміністративно-територіальному плані – це Миколаївська, Одеська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим, що увійшла до складу України в 1954 р.

За німецько-румунським поділом 1941-1944 рр. – це два генеральних округи («Миколаїв» і «Таврія») рейхскомісаріату «Україна» та частина губернаторства Трансністрія (Одеська і західні райони Миколаївської області).

Географічні межі охоплюють територію Південної України та Кримського півострову.

Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об’єктивності, історизму, пріоритету фактів та загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивний опис і аналіз подій.

У роботі використано наступні методи: діалектичний, системно-структурний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, синхронний, статистичний.

Наукова новизна дипломної роботи полягає в тому, що на базі вітчизняної та зарубіжної історіографії та доступних джерельних матеріалів діяльність музеїв в означений період розглядаються як предмет спеціального й комплексного історичного дослідження. 

У дослідженні зроблено спробу відійти від традиційних ідеологічних схем, що призводили, як правило, до однобокого висвітлення трагічних сторінок української культури. Зібрано й опрацьовано багатоцифрову інформацію, котра унаочнює виклад конкретного матеріалу та дає можливість краще уявити загальний перебіг в останній світовій війні.

У дипломній роботі йдеться про чисто українські реліквії, які знаходилися на території України і були вивезені з неї, що прямо чи опосередковано стало результатом іноземної військової окупації чи колоніальної імперської політики, незаконної торгівлі, привласнення після передачі на тимчасове зберігання, експонування, наукове опрацювання, реставрацію, внаслідок вивезення всілякими експедиціями без відповідних санкцій компетентних українських інституцій.

Історіографія та джерельна база.

Тема культурних та духовних втрат України під час політичних та військових конфліктів завжди цікавила й цікавить істориків. Їй присвячені численні наукові, історичні, документальні твори. Саме цим пояснюється різноманіття джерел використаних під час написання дипломної роботи.

Всю наявну літературу за темою дипломного дослідження ми умовно поділили на дві великі групи: 1. доробок вітчизняних вчених та 2. зарубіжна історіографія.

Доробок вітчизняних вчених. У сучасній історіографії серед вчених-істориків щодо проблеми діяльності українських музеїв в період окупації намітилися кілька напрямків. Окремою групою можна виділити праці вітчизняних вчених, які присвячені загальній картині дій окупаційної влади щодо науково-культурного життя в означений період.

Спроба історіософського, теоретико-методологічного переосмислення подій Другої світової війни була започаткована М. Ковалем у розвідках першої половини 90-х рр. ХХ ст. та узагальнена у дослідженні «Друга світова війна (1939-1945 рр.). Історіософські нотатки». Автор наголошує, що «в умовах торжества «моменту істини» історіософське осмислення Другої світової війни і Великої Вітчизняної війни, як феномену рубіжної події в історії світу і України постало як першочергове завдання дослідників» [32]. Автор доводить, що «ставлення нацистських окупантів до цінностей української культури визначалося нацистською шкалою «расової вартості» поневолених ними народів, серед яких українському, по суті, не знаходилося місця». Однак це не заважало їм цікавитися шедеврами української культури. З українських музеїв було вивезено не менше 330 тис. музейних експонатів та близько 21 млн. одиниць зберігання.

Одним з факторів, які вплинули на розвиток новітньої української історіографії, була поява праць істориків діаспори. Серед них найпомітнішими стали робота В. Косика «Україна під час Другої світової війни 1938 – 1945 рр.» [34]. Беззаперечною перевагою цієї праці є те, що автор висвітлює проблеми взаємин України і Німеччини, широко спираючись на документи німецьких архівів. Багато з них він наводить наприкінці книг, що дає змогу читачеві ознайомитись з ними і скласти власне враження. З точки зору даного дипломного дослідження, в названих роботах цікавим є опис розробки керівництвом Німеччини концептуальних засад окупаційної політики стосовно України і дискусії з цього приводу.

Величезний інтерес до вивчення історії музеїв Півдня України в роки війни виявила Н.В. Шевченко. В 2010 р. Н. В. Шевченко було захищено дисертацію «Діяльність національних культурно-освітніх закладів Півдня України в період німецько-румунської окупації 1941-1944 рр.» [64], в якій дослідниця зробила детальну порівняльну характеристику діяльності культурно-освітніх установ у південних районах рейхскомісаріату «Україна» та губернаторстві Трансністрія, висвітливши специфіку функціонування наукових установ.

Заслуговують на увагу дисертаційне дослідження М. Дубик [22] щодо долі українських архівів у період Другої світової війни. Основну увагу у роботі приділено діяльності Крайового управління архівів, бібліотек та музеїв при райхскомісарі України.

Існують також спеціальні публікації, що висвітлюють долю музейних зібрань окремих установ чи областей, наприклад, стаття С. Андросова, присвячена кримським музеям, яку розміщено на сайті Державного архіву Автономної Республіки Крим [13].

Крім названих науковців потрібно також відзначити вагомий внесок С. Кота [35], старшого наукового співробітника Інституту історії України НАН України. Вже багато років він працює над проблемою переміщення українських культурних цінностей не лише в період Другої світової війни. 

Останній час позначився значним зростанням суспільного інтересу до краєзнавства. Певну допомогу у вивченні культурно-освітніх процесів під час німецько-румунської надають роботи таких вчених-краєзнавців України, як В. Морока, Ф. Турченка «Історія рідного краю (Запорізька область): 1939-2003 рр.» [64], яка подає відомості щодо умов праці робітників, соціальних пільг періоду окупації, поступок в національно-культурному і мовному питаннях, кількості освітніх закладів на Запоріжжі.

До цієї ж групи праць відносяться наступні довідники: «Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941-1944», «Миколаївщина: літопис історичних подій», «Миколаївський обласний краєзнавчий музей» [79; 80; 50;], де визначається специфіка нацистської політики під час нищення культури в роки німецько-румунської окупації.

Зарубіжна історіографія. Тема вивозу культурних цінностей та їх повернення стала окремим напрямком наукового пошуку зарубіжних авторів, зокрема у 90-х рр. ХХ ст. до неї звертаються:  П. Грімстед та Г. Боряк [18], Т. Себта [52].

Серед вищезазначених авторів, привертає увагу спільна праця П. Грімстед та Г. Боряка. Залучення широкого масиву архівних джерел зі сховищ США, Німеччини, Польщі, Чехословаччини, а також нещодавно відкритих архівних фондів у Москві, Львові, Києві та країнах Балтії дозволило авторам проаналізувати нову інформацію щодо трагічного винищення архівних, бібліотечних і музейних цінностей, архітектурних пам’яток в Україні під час війни. Завдяки новим матеріалам автори, всупереч традиційним пропагандистським обвинуваченням в усіх втратах нацистів, доводять, що значна частина культурних пам’яток була злочинно знищена радянською адміністрацією ще під час відступу радянських військ у 1941 р.

У роботах Т. Себти детально показана структура органів, які займалися збиранням, сортуванням та вивезенням культурних цінностей, включаючи й військову зону. Вивчення «нової влади» як юридичної категорії дозволяє краще зрозуміти сутність окупаційної політики. Важливим у цьому сенсі є з’ясування системи функціонування та розподілу повноважень між складовими елементами окупаційної влади.

У 1990-ті роки значно активізувалися наукові пошуки російських учених щодо питань вивчення переміщення та реституції культурних цінностей, а також, відповідно, на їхньому тлі – вивчення діяльності Оперативного штабу Розенберга, зокрема таких дослідників, як М. Зініч  у своїх працях, насамперед у монографії “Похищенные сокровища: вывоз нацистами российских культурных ценностей” (М., 2003) та статтях «Деятельность Оперативного штаба А. Розенберга по вывозу культурных ценностей из СССР» та «Поиск и возвращение похищенных фашистами российских культурных ценностей»[28]. 

Окремі аспекти історії музейних колекцій Криму в період Другої Світової війни (1939-1945 рр.) частково знайшли відображення в публікаціях В.Н. Боровковой [14], Г.І. Федотовой [66], С.Г. Щеколдіна [77]. Вони мають не лише пізнавальне, а й практичне значення, особливо в світлі міжнародних відносин щодо реституції культурних цінностей, яка активно почала обговорюватися мистецтвознавцями на сторінках періодичного друку ще з початку 90-х років минулого століття.

Джерельна база даного дослідження представлена різноманітними документами та джерелами особового походження. Джерельна база дипломної роботи складається з декількох груп документів і матеріалів залежно від їх походження, змісту, особливостей, характеру викладу: 1) офіційні законодавчі акти радянського та німецького походження, що зберігаються в архівах та збірках документів; 2) діловодна документація; 3) періодична преса; 4) статистичні матеріали.

До першої групи джерел слід віднести документи: Робоча Група Південна Україна.[5]; Рапорт головного командира Чорноморського флоту та портів І.І. Траверсе Міністру морських сил П.В. Чичагову. 17 червня 1809 р. [1] в якому йде мова про  необхідність зосередження всіх старожитностей в Кабінеті депо; Распоряжение министерства оккупированных восточных областей рейхскомиссарам Остланда и Украины о сохранении культурных и научных ценностей для вывоза их в Германию [6]; Збірка російського та західноєвропейського живопису, графіки і порцеляни XVI - початку XX ст., вивезена Оперативним штабом рейхсляйтера Розенберга з Воронцовського палацу в Алупці до Сімферополя [9].

Друга група джерел періодичні видання, що друкувалися на території німецько-румунської окупації та підлягали, за винятком перших місяців окупації, жорсткій цензурі.діловодна документація – також представлена головним чином документами з центральних та обласних архівів.

О злодеяниях, совершенных немецко-румынскими захватчиками в городе  Одессе и районах Одесской области [7] в даному документі надається кількість предметів вивезених з Одесської області.

Письма Е. Ф. де Вильнёва в ООИД [2]; Обзор Херсонской губернии за 1899 г. (Приложение к всеподданнейшему отчету Херсонской губернии) [3] в якому йде мова про відкриття Херсонського музею засновником та директором якого був видатний археолог В. Гошкевич; Переписка между Управлением штаба и ГРГ Украины относительно работы и использования сотрудников штаба Тиле и професора Кундерта в Одессе [4] – знаходяться загальні відомості про наявні науково-дослідницькі установи та організації Одеси, а також півдня України в цілому, містячи у собі певні відомості про їх історичний розвиток; Лист д-ра Роскампа, співробітника Зондерштабу образотворчого мистецтва до керівника зондерштабу Роберта Шольца з пропозицією перевезти до Берліна збірку живопису з Воронцовського палацу в Алупці[8].

Таким чином, при написанні цієї роботи, автором використовувалися наукові праці сучасних вітчизняних істориків та зарубіжних істориків, які оперували передусім статистичними та фактичними даними.

Практичне значення дипломної роботи визначається тим, що теоретичні розробки, викладені в дослідженні можуть бути використані учнями й студентами для підготовки до практичних занять. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей, рефератів, різноманітних виступів.

Структура роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та джерел.


1.Основні етапи становлення та розвитку музейної справи в Україні напередодні Другої Світової війни

Термін «музей» походить від грецького «мозейон», «мусейон» – місце, присвячене музам, храм муз. Спочатку слово музей означало якусь колекцію, але з часом це поняття стало позначати будинки і будівлі, в яких знаходилися експонати.

Попередниками музеїв в Україні більшість учених вважають колекції книг, картин, художніх здобутків тощо, які зберігалися в храмах ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі. З часом, збільшувалась кількість колекцій художніх речей — виробів монастирських майстрів, численних дарів та пожертвувань. При цьому у соборах зберігалися не тільки ікони, церковне начиння, а й коштовний посуд, ювелірні вироби, книги, стародруки, різноманітні рукописні твори.

Перші київські князі в своїх маєтках зосереджували колекції цінностей. Князь Володимир вивіз з Херсонесу античні скульптури – квадриги. Колекціонування цього періоду відіграло позитивну роль у розвитку музейної справи – воно сприяло збереженню і зосередженню у певних місцях цінних речей – свідків історичного розвитку суспільства. Далі виникають власне музеї – спеціальні будинки, де влаштовувалися виставки й закладалися основи музейної роботи – зберігання, обліку, експонування тощо. Зокрема, великі зібрання давніх пам’яток мали українські братства, Острозька колегія, Києво-Могилянська академія [27,с. 1018]. 

Піднесення українського національного життя за часів Козаччини й Гетьманщини XVI — XVIII ст. сприяло новому накопиченню збірок творів малярства, золотарства, кераміки й ін. галузей прикладних мистецтв, а також рукописів, стародруків, гравюр тощо по приватних палацах української старшини й монастирях та церквах. Найвидатнішим українським меценатом тих часів був гетьман Іван Мазепа (1709 р.). Від цього періоду так званого українського бароко збереглися донині чималі колекції, хоч збірки гетьманських палаців у Чигирині й Батурині згинули дощенту при воєнних погромах росіянами цих осередків (першого в 1676-1678 pp., другого в 1708 p.). У XVIII ст. намітилося значне зацікавлення серед тодішньої освіченої старшини збиранням і збереженням пам’яток української старовини й мистецтва (Полетики, Миклашевські, О. Ріґельман, Скоропадські, Судієнки, Ханенки, Лизогуби, Апостоли, Капнисти, Розумовські з їх розкішним палацом у Батурині.). Це не було ще музейництвом у справжньому розумінні, бо колекції служили для приватного використання, оздоблення помешкань або задоволення родової пихи й цікавості [27,с. 1019]. 

Зародження і становлення музейних закладів в Україні відбувалося у загальному руслі розвитку музейної справи в Російській імперії. У цей час переважна більшість вітчизняних музеїв зосереджувалась при церковних закладах і мала відповідний напрямок своєї діяльності. Накопичувати, зберігати та вивчати так  звані «світські» пам’ятки матеріальної культури повинні були новостворені наукові товариства та краєзнавчі музеї.

У другій половині XVIII ст. відбувалося становлення ряду суспільних дисциплін одночасно з накопиченням та систематизацією зібрань відповідних джерел. Таким чином, діяльність музею вперше почала набувати наукового характеру. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-історичної спадщини, наукових цінностей, технічного досвіду.

Музеї ж як спеціальні заклади почали з'являтися у першій  половині XIX ст. Це були переважно археологічні, історико-краєзнавчі, та художньо-мистецькі музеї. 

У цей час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у т. ч. Миколаївський (1806 p.), Феодосійський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.), у Харкові – перший в Україні міський художній музей (1886 p.), Києві – Міський музей старовини і мистецтв (1899 p.). Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних розкопок. Виникали й університетські музеї, зокрема, у 1807 р. при Харківському університеті (археологічний, зоологічний, мінералогічний, музей образотворчих мистецтв), 1809 р. – зоологічний при Київському університеті; 1834–1837 рр. музей старожитностей, нумізматичний, образотворчих мистецтв та інші при Київському університеті, 1865 р. – зоологічний кабінет при Імператорському Новоросійському університеті в Одесі. Важливою причиною заснування музеїв та бібліотек був також швидкий розвиток великих міст, зумовлений індустріалізацією [78, с. 18].

В історії українського музейництва займає особливе місце південний регіон. Саме південні землі на початку ХІХ ст. стали тим епіцентром, звідкіля хвилі музейного руху розійшлися по всій Україні.

Це пояснюється бурхливим економічним розвитком українського Півдня на межі ХVIII-ХІХ ст., ростом міст, таких як Одеса, Миколаїв, Херсон, Керч, Феодосія та ін., зосередженням на новоосвоєних землях потужного наукового і культурного потенціалу. Не останню роль зіграло захоплення інтелігенції наукою — археологією, і особливо археологією античності, а саме землі півдня України надавали можливість долучитись до вивчення цієї історичної епохи [37,с. 178]. 

Одним із найстарших музеїв України вважають Миколаївський краєзнавчий музей який було засновано у 1806 році, це був єдиний музей, куди привозили всі археологічні знахідки тієї частини України, що входили до складу Російської імперії. Історія самого музею починається ще у 1804-1806 роках, коли при Депо карт у Миколаєві був створений Кабінет рідкісних речей, де були розміщені колекції мінералів, археології та нумізматики.

Ініціатором створення Кабінету рідкісних речей був адмірал Іван Іванович Траверсе, головний командир Чорноморського флоту і портів з 1802 до 1809 років. Хоча основним призначенням Депо карт було проведення морської зйомки на Чорному і Азовському морях і виготовлення карт з описом берегів. З часом тут зібралася непогана добірка моделей кораблів, які були побудовані в Миколаївському Адміралтействі, морехідні інструменти та «антики», які були знайдені при проведенні господарських, будівельних та фортифікаційних робіт у береговій лінії Північного Причорномор’я (у районі Херсона, Миколаєва, Керчі, Севастополя, Феодосії) [50,с.6].

Для зберігання цих та інших рідкісних речей і був заснований Кабінет рідкісних речей при Депо карт. У 1809 р. І.І. Траверсе подав рапорт міністру морських сил з обґрунтуванням необхідності зосередження всіх старожитностей в Кабінеті депо. Олександр I затвердив пропозицію  І.Траверсе та Чичагова, та морське відомство отримало право збирати археологічні знахідки з усього Новоросійського краю [6].

Мандрівники, які відвідували місто, часто згадували у своїх спогадах про миколаївський «музеум». У 1838 році адміралтейство міста вибудувало для експозицій спеціальний павільйон. У середині XIX століття багато експонатів послужили підставою для відкриття музеїв в Одесі, Керчі, Херсоні та інших містах.

В 1858 р. музей об’єднали з збірками Одеського товариства icтоpiї тa старожитностей. З часом у фонди музею поступили приватні колекції Д.М. Княжевича, О.С. Стурдзи, М.Н. Мурзакевича [42].

У 1811 році був заснований  Краєзнавчий музей (музей старовини) Феодосії градоначальником Феодосії С. М. Броневським, проект якого про установу у Феодосії музею старовини російський імператор Олександр I затвердив своїм указом ще 8 (20) листопада 1810 року. Створення музею було викликане насущною необхідністю — у Феодосії того часу було зібрано чималу кількість пам'ятників старизни. Перша будівля музею була швидше сховищем старовини, ніж власне музеєм. Але поступові фонди музею зростали завдяки покупці старовини, даруванням, археологічним розкопкам. Основу музейного зібрання склала колекція старожитностей феодосійського купця Джеварджі, придбана за 1000 рублів за рішенням міської думи [69].

Першим дарувальником в музей став в 1817 р. великий князь Микола Павлович, згодом імператор Всеросійський. Саме він подарував музею золоту монету фракійського царя Лісимаха і срібну — македонського царя Філіппа II (згодом втрачені після смерті охоронця музею І. І. Грапперона).

Значний внесок у вивчення культури Криму зробив один з перших дослідників старожитностей Старого Криму і Феодосії, що відкрив шлях до подальших наукових пошуків, кореспондент Одеського товариства історії та старожитностей – Євген Францович Вільньов. Він займався відкриттям курганів. Звіти про відкриттям він регулярно відправляв до Одеського товариства історії та старожитностей [2].

В різний час тут працювали видатні історики, археологи, краєзнавці: З. І Веребрюсов, О. Ф. Ретовський, Л. П. Коллі, А. Л. Берте-Делагард, Е. Р. Штерн, Н. Н. Мурзакевич, В. К. Виноградов та інші.

У 1869 р. в музеї числився 131 експонат, а вже в 1874 р. в «Покажчику...», складеному С. І. Верібрюсовим, колекція налічувала 182 одиниці зберігання. Судячи по «Покажчику...» 1912 р., складеному охоронцем музею Л. П. Коллі, в Музеї старовини разом з бібліотечними фондами налічувалися більше 3 тисяч предметів.

Серед дарувальників вказані — художник І. Айвазовський, професор-історик Д. Смирнов, художник К. Ф. Богаєвський і сам Людвіг Петрович, який часто на свої  гроші купував предметів для улюбленого музею [37,с. 180].

У вересні 1914 р. музейні колекції з метою безпеки були вивезені до Сімферополя, а вже 16 жовтня 1914 р. Феодосія була обстріляна турецьким крейсером. Колекції музею повернулися до Феодосії на початку 1918 р., і музей відновив свою роботу. У 1918 р. охоронцем музею став В. Д. Гейман —учень Л. П. Коллі, краєзнавець і журналіст.

У листопаді 1920 р. у Феодосії була встановлена радянська влада. Музей починає жити і працювати в нових історичних умовах. Співробітники музею проводять підбір експонатів на тему: «Революція і Громадянська війна в Криму», в експозиції з'являється розділ, присвячений цим подіям. У 1925 р. музей переїжджає в будинок художника І. Айвазовського, де він знаходився до 1 квітня 1988 року [71].

Історія музейної справи в Одесі бере свій початок з 1825 р., коли в "столиці" Новоросійського краю з'явився Музей старожитностей. Його створення нерозривно пов'язано з ім'ям графа М. С. Воронцова–генерал-губернатора Новоросії (з 1823 р.), адміністративна діяльність якого стосувалася питань, що мають відношення до освіти, науки і культури [56,с.175]. 

Великою була роль Одеського товариства у розповсюдженні історичних та археологічних знань про Південну Україну, а саме: збирання, опис і збереження пам’яток старовини; вивчення та публікація писемних пам’яток; організація наукових експедицій і екскурсій для проведення археологічних розкопок та вивчення пам’яток археології; видання матеріалів історико-археологічних досліджень; організація та проведення конкурсів на кращі твори з питань пам’яткознавства. Все це сприяло поширенню більш ґрунтовних знань і відомостей про стан історико-культурної спадщини українського народу на півдні. Товариство приділяло увагу археологічним розкопкам, але часто їх проводити Товариству не дозволяла обмеженість коштів.На основі знайдених матеріалів комплектувалися архіви і створювалися музеї. Майже всі музеї Півдня України знаходилися під науково-адміністративним контролем Одеського товариства історії та старожитностей. Це і музей старожитностей в Одесі (1825 р.), Керчі (1826 р.), Феодосійський (1850 р.), Судакський  (1868 р.), Мелек-Чесменський курган в Керчі (1869 р.), Аккерманський (1896 р.) та ін. Музеї поповнювалися колекціями та предметами старовини, знайденими на території Бессарабії, Новоросії та Криму. Співробітники музеїв здійснювали заходи щодо охорони давніх споруд, які перебували у розпорядженні Товариства, проводили детальні описи об’єктів дослідження [58,с.56]. Фонди музею налічували понад 160 тис. експонатів, серед яких - колекції пам'яток степових культур доби міді, бронзи, заліза та багатої античної спадщини грецьких колоній Північного Причорномор'я, колекції предметів Древнього Єгипту, Древньої Греції та Римської імперії, нумізматичні колекції (50 тис. монет) тощо.

У 1826р. було відкрито Керченський  історико-археологічний музей. Спочатку основу колекцій музею становило приватне зібрання цінних експонатів Поля Дюбрюкса, що постійно поповнювалася за рахунок систематичних досліджень античних і середньовічних пам'яток. Деякий час зібрання Керченського музею старожитностей розміщувалося у приватному будинку засновника керченської археології Поля Дюбрюкса.

По суті, древлехраніліще П. Дюбрюкса і було першим музеєм в Керчі, а сам він був першим директором. У приватних осіб були зібрані мармурові статуї, надгробки і інші камені з барельєфами і надписами, велика кількість амфор. Серед перших дарувальників речей – дружина генерал-майора Насакіна, керченський житель Тріполітов і П. Дюбрюкс [16].

У березні 1828 року Керчь-Еникальським градоначальником був призначений І.А. Стемпковський, який фактично очолив всю археологічну діяльність в Керчі. І.П. Бларамберг, що постійно проживає в Одесі, лише номінально залишався директором керченського музею - посаду виконував Поль Дюбрюкс, що продовжував в цей період розкопки вже за допомогою І.А. Стемпковського. У 1829 році на його прохання П. Дюбрюкс подарував всю свою колекцію керченському Музею Старовини.

Відкриття музею сприяло пожвавленню археологічних досліджень на Керченському півострові і збору старовини. Якщо до приїзду до Керчі І.А. Стемпковського в музеї зберігалися лише три написи, то через чотири роки, їх було вже дванадцять, а колекція монет складалася з 200 екземплярів.

З 1833 року музей знаходився в підпорядкуванні імператорської Археологічній комісії. З того часу його основними завданнями стало не стільки збір і охорона пам’яток, скільки пошук оригінальних експонатів для поповнення музею в Ермітажі. Відкриття багатющого кургану Куль-Оба в 1830 році змусило уряд орієнтувати музей на розкопки курганів з метою вилучення художніх цінностей. М.С. Воронцов навіть спробував поставити фінансування музею в залежність від кількості переправлених в Санкт-Петербург цінностей [37, с.183].

При розкопках некрополів і надмогильних курганів столиці Боспорського царства, яке за розкішшю змагалась з Афінами і Александрією Єгипетською, було знайдено безліч прекрасних художніх виробів, у тому числі, і з дорогоцінних металів. Усі вони були вивезені до імперського центру і нині зберігаються в Ермітажі [18, с.180].

У 1835 році музей придбав власне приміщення на горі Мітридат. Але в роки Кримської війни будинок був зруйнований, а багато експонатів втрачено. Упродовж багатьох років музей переміщувався в різні будівлі, що не були пристосовані для експонування колекції. Лише в 1922 році музею було передано міську садибу тютюнового фабриканта К. Месаксуді. З 30-х років розпочали свою роботу регулярні археологічні експедиції з досліджень Тірітаки (1932 р.), Мірмекія (1934 р.), Німфею (1933 р.) [29,с155].

Краєзнавчий музей в місті Херсоні починає свою історію з невеликої колекції старожитностей, яку почав збирати в 1890 році відомий український археолог і громадський діяч Віктор Гошкевич. У тому ж році колекція Гошкевича отримує офіційну назву «Археологічний музей при Херсонському губернському статистичному комітеті».

Для В. І. Гошкевича однаково важливими були і наукова, і просвітницька діяльність, він прагнув відкрити доступ до колекції, і 1898 року музей був відкритий для відвідувачів у приміщенні Херсонської громадської бібліотеки. Музей мав свій друкований орган – „Літопис музею”, в якому друкувався матеріал з історії краю [3]. У 1899 р. фонд музею поповнився 698 предметами зі 123 курганів Тираспольського повіту. У 1911 році відкрилася експозиція у новому приміщенні, яке було спеціально виділене і пристосоване для музею.

У комплектації фондів музей отримував допомогу від Археологічної комісії, проводилися самостійні розкопки та розвідки, часто надходили випадкові археологічні знахідки від численних друзів музею: земських вчителів, студентів, священнослужителів, землевласників тощо. У більшості випадків предмети дарували, інколи їх доводилося купувати.

Одночасно з фондами формувалась і бібліотека музею. Основу її склали книги, які належали засновнику музею, а поповнювалася вона виданнями, які дарували автори та населення губернії.

У роки Першої світової війни В. І. Гошкевичу вдалося повністю зберегти музей та його бібліотеку. 1922 року у музеї знаходилося цінностей наукового та художнього значення на суму 2 мільйони карбованців золотом [26]. 

Найактивніший розвиток музейної справи припав на останню чверть XIX – початок XX ст. У 1890 р. відкрито Херсонеський музей у Севастополі. Почали працювати музеї: історичний у Львові (1893 р.), Архівної комісії (1893 р.) та української старовини В. Тарновського у Чернігові (1902 р.), природничий у Полтаві (1891 р.).

На базі приватних колекцій творів мистецтва сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886 р.), Києві (1889 р.), Одесі (1899 р.), картинна галерея І. Айвазовського у Феодосії (1880 р.), а також музеї у Миколаєві та Катеринославі. Існували також великі приватні колекції В. Кочубея, В. Шавинського, П. Потоцького, В. Терещенка та ін.

У Львові в 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. – етнографічний музей Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, в 1907 р. – Народний музей.

Усього в 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв. Вони відігравали важливу роль у справі збереження культурних цінностей, сприяли поширенню просвітництва українського народу, його культурному розвитку, формуванню національної свідомості [67,с.254].

На початок ХХ ст. Україна мала розгалужену мережу музеїв у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії — 36 музейних установ, а разом з музеями навчальних закладів їх чисельність сягала 10021. Проте, наявність великої кількості музейних закладів, що зазвичай розвивалися доволі стихійно, створювала плутанину при будь-якій спробі складання списку музеїв.

Відродження української державності, піднесення національного руху під час національно-демократичної революції (1917 – 1921 рр.), безумовно, позитивно вплинуло на розвиток музейництва. В цей час продовжують свою діяльність музеї, створені у попередні періоди, виникають нові музейні осередки, перші державні пам'яткоохоронні інституції. Зазначений період став важливим та принципово новим етапом трансформації музейної справи України – у цей час починає провадитись державне регулювання діяльності музейних закладів. Визначаючи завдання в галузі культурного будівництва, Радянська держава наголошувала на важливості розвитку культурно-освітньої роботи як необхідної умови формування свідомості населення. Керівництво дбало про розширення мережі культурно-освітніх закладів. Багато уваги приділялося створенню мережі музеїв.

З іншого боку, за умов світової та громадянської війн, становище українських музеїв було надзвичайно складним. Значні музейні зібрання були назавжди втрачені [21, с.3].

В 1919 р. при ВУАН засновано: Кабінет Етнографії та Антропології ім. Ф. Вовка, а трохи пізніше — Музей Українських Діячів Науки та Мистецтва. На базі  пам’яток і збірок Києво-Печерської Лаври виникає у 1923 р. Лаврський Музей, в 1927 р. перетворений, з поширенням на всю територію Лаври, на державний Культурно-Історичний Заповідник – Всеукраїнський Музейний Городок [27,c.1023].

В Одесі у 1920 p. з місцевих націоналізованих збірок переважно європейського мистецтва було засновано — Одеський Державний Художній Музей, де особливо цікаві були матеріали щодо архітектури на чорноморському півдні України в XVII — XIX ст. З творів переважно російського мистецтва тоді ж було засновано Одеський Народний Художній Музей. Третім новим музеєм в Одесі був заснований в 1917 р. Всеукраїнський Музей Жидівської Культури ім. Менделе Мойхер Сфорім, присвячений питанням історії єврейської національності на Україні.

Зростання музейної мережі найінтенсивніше відбувалося до 1923 р.

З середини 20-х років стихійне поповнення музейних збірок змінилося на більш планомірне. У цей же період музейні осередки, засновані за дожовтневої доби, здобули статус державних і отримали централізоване фінансування.

У 30-их pp. українське музейництво зазнало важких ударів: переважну більшість фахівців-музеєзнавців старшого й молодшого віку було заарештовано й заслано або в далекі табори, або за межі України; підставою для цього було здебільше обвинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Низку музеїв, особливо районних і окружних, адміністративно зліквідовано, при чому не вважалося навіть за нищення цінних мистецьких ансамблів [51, с.130].

Ліквідації підлягали цілі музейні школи. Характерним став стан справ у Дніпропетровському історичному музеї, яким 31 рік керував академік Д. І. Яворницький. З 17 працівників цього музею залишилися працювати тільки 2 – прибиральниця й доглядач. Всі інші в різний час піддалися репресіям. Серед них – авторитетні організатори музейно-краєзнавчої роботи Я. Ходак, В. Греков, А. Добровольский, М. Філянський, І. Мартенс,П. Смолич, Кіранів, В. Грінченко, К. Болтенко. Руйнування зазнав й Волинський науково-дослідний музей у Житомирі. Місцева преса в 1937 році звинуватила його в тому, що він став пристанищем націоналістичних елементів. У результаті цього 8 працівників музею були арештовані одночасно [52,c.220].

Наприкінці 1933 - початку 1934 року органами ДПУ УСРР  сфабрикували справу так званого «Російсько-українського фашистського блоку», який за версією слідства мав близько 40 осередків цієї організації в різних містах. Членами їх виявилися співробітники музеїв і пам’яткоохоронних установ Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Житомира, Полтави, Вінниці, Умані, Конотопу, Бердичева, Миргороду, Ніжина.

Одночасно з хвилею арештів змінюється структура музеїв, що мала у собі: природничі, історичні, сільськогосподарські, промисловий відділи. Значно скорочуються штати музейних працівників. У результаті цього стала відчуватися недостача кадрів музейних працівників. Найчастіше в музеях стали працювати некваліфіковані малопідготовлені працівники, деякі з них навіть не мали вищої гуманітарної освіти [51, с.131].

Отже музейна справа бере свій початок з періоду Київської Русі, попередниками музеїв в цей час були: колекції книг, картин, художніх здобутків тощо, які зберігалися в храмах.

В період XVI-XVIII ст. спостерігалося значне зацікавлення серед тодішньої освіченої старшини збиранням і збереженням пам’яток української старовини й мистецтва Це не було ще музейництвом у науковому розумінні, бо колекції служили для приватного використання, оздоблення помешкань або задоволення родової пихи й цікавості.

Як спеціальні заклади музеї почали з'являтися у першій  половині XIX ст.  Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі  музеї. У цей час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у т. ч. Миколаївський (1806 p.), Феодосійський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.).

На початку XX ст. музейна справа в Україні зробила великий крок вперед, спостерігалося швидке зростання музейної мережі.

Відродження української державності, піднесення національного руху під час національно-демократичної революції (1917 – 1921 рр.), позитивно вплинуло на розвиток музейництва. В цей час продовжують свою діяльність музеї, створені у попередні періоди, виникають нові музейні осередки, перші державні пам'яткоохоронні інституції. Зазначений період став важливим та принципово новим етапом трансформації музейної справи України – у цей час починає провадитись державне регулювання діяльності музейних закладів. Керівництво дбало про розширення мережі культурно-освітніх закладів. Багато уваги приділялося створенню мережі музеїв.

Період 30-х pp. ХХ ст. був найтяжчим для розвитку музейництва було знищено велику кількість музейних цінностей, більшість фахівців-музеєзнавців старшого й молодшого віку було заарештовано й заслано або в далекі табори, або за межі України.

Щодо Півдня України треба зазначити, що тут в першій половині XIXст. з’являються перші осередки музейної справи, що було пов’язано з бурхливим економічним розвитком, ростом  міст  та зосередженням на новоосвоєних землях потужного наукового і культурного потенціалу. І саме з Південного регіону розповсюджується музейний рух по всій Україні, велику роль в цьому відіграло Одеське товариство історії та старожитностей, яке займалося збиранням, описом, вивченням та публікацією писемних пам’яток.


Розділ II.
 Музейні установи Півдня України під час німецько-румунської окупації

Внаслідок військових дій та окупації в роки Другої Світової війни Україна зазнала найбільш масштабних за всю свою багатовікову історію втрат культурних надбань. З України було вивезено велику кількість матеріальних і духовних історико-культурних цінностей, в тому числі й велику кількість архівних документів, рукописних джерел.

Держава і місцеві органи влади зробили значні зусилля по збереженню культурних цінностей. За розпорядженням радянського уряду в червні-липні 1941 р. з прифронтових районів, а також із міст, яким загрожувало бомбардування, почали вивозити в глибокий тил країни історико-художні цінності. Відповідно до вказівок Ради з евакуації при Раді народних комісарів СРСР Народний комісаріат просвіти розробив загальний план евакуації музеїв, згідно якого фонди центральних та частини місцевих музеїв за ступенем цінності були розбиті на три черги евакуації [11,с. 9].

Експонати світового та союзного значення належало евакуювати в першу чергу. Визначалися також місця їх перебування в евакуації. Безпосереднє керівництво переміщенням експонатів центральних та республіканських музеїв мали здійснювати музейні відділи наркоматів освіти та комітетів у справах мистецтв союзних республік, Академії наук союзних республік. Відповідальність за вивезення цінностей музеїв обласного і районного підпорядкування покладалася на місцеві відділи народної освіти, відповідні управління в справах мистецтв та керівників відомчих організацій [35с. 112].

Проте, реальні обставини евакуації культурних цінностей значно відрізнялися від визначених директивами схем. Перш за все, є цілком очевидним, що вивозити музейні цінності, архівні та бібліотечні фонди не встигали.

Слід зазначити, що евакуація і консервація творів мистецтва була пов´язана зі значними труднощами ще й через те, що на той час діяли застарілі „плани розвантаження” (евакуації), розроблені приблизно у середині 30-х років ХХ ст. і розраховані на вивезення лише рідкісних, унікальних пам´яток. Справа в тому, що сталінське керівництво допускало ведення військових дій лише на ворожій території. Але через раптовість нападу нацистської Німеччини їх виконання затримувалося або ставало цілком неможливим. Нерідко, відступаючи, наші воїни змушені були, виконуючи наказ Й.В. Сталіна нічого не залишати ворогу: знищували споруди, пальне, врожай тощо; втрачалися також об’єкти історико-архітектурного значення, особливо постраждали музейні й архівні фонди.

В сукупності в тилові райони СРСР було вивезено від 22 до 26 музеїв із 174 (дані на 1940 рік), тобто лише 13 відсотків від їх загальної кількості. Це були переважно музеї Києва та кількох обласних центрів – Херсону, Одеси, Миколаєва, Полтави, Сум, Харкова, Чернігова. Евакуйовані фонди українських музеїв виявилися розпорошеними на величезній території.

Співробітникам Одеського музею західного мистецтва 30 липня 1941р. вдалося вивезти з Одеси частину фондів свого музею (4 ящики) та музею російського та українського мистецтва (11 ящиків) з упакованими найціннішими полотнами. За різними підрахунками, кількість вивезених шедеврів становила від 500 до 750 творів мистецтва. Серед них були картини Паоло Веронезе, Гвідо Рені, Д.Б. Теополо, Д. Каналетто, А. Маньяско, Д. Терніса , П. Брейгеля, Я. Брейгеля, Х. Гольпайна, П.П. Рубенса, К. Брюлова, Д. Левицького, Ф. Рокотова [31,с. 242].

Перевезенням на Схід музейних експонатів керували Рада з евакуації (Москва) та, згодом, Військові Ради фронтів. Вивозити цінності в евакуацію не встигали, бо часом дозвіл на вивезення надходив з Москви надто пізно. Неевакуйованими залишилися фонди музеїв 10 областей України. Менше половини евакуйованих музейних та архівних цінностей досягли свого місця призначення – дорогою їх бомбили, грабували [ 82,с. 111].

Німецькі фахівці досить ретельно вивчали майбутнього супротивника у передвоєнний час і їм були відомі культурні надбання СРСР. Тому до музеїв, архівів і бібліотек вони виявляли особливу увагу. Було сформовано спеціальний апарат, завдання якого полягало у виявленні, збереженні і підготовці до вивезення у Німеччину “трофейних” культурних цінностей.

Винищення і вивезення нацистами культурних цінностей здійснювалося цілим рядом різних відомств: «группою Кюнсберга» безпосередньо підпорядкованою Ріббентропу і Міністерству закордонних справ, Оперативним штабом рейхсляйтера Розенберга. Згідно з розпорядженням від 7 квітня 1942 р. Міністерства окупованих східних областей рейхкомісарам Остланда та України про збереження культурних та наукових цінностей для вивезення в Німеччину, оперативному штабу рейхслейтера Розенберга по окупованих областях, було доручено вести облік та  одноманітну обробку даних в культурних цінностях, дослідницьких матеріалах і наукових матеріалах.

Румунським урядом, зі свого боку, була утворена «Одеська служба захоплень та збору трофеїв», що була згодом реорганізована в спеціальну «Організацію Z-1». Метою діяльності цих відомств було збір та реєстрація культурно-історичних цінностей, що зберігалися в архівах, бібліотеках, музеях. Однак на відміну від німецьких структурних підрозділів, румунські не мали детальної спеціалізації й крім музейних, архівних цінностей мали опікуватися збором та вивезенням матеріальних ресурсів [55,c. 111].

При айнзацштабі діяли також “Окремий штаб бібліотек” і штаб “Образотворче мистецтво”. Спеціальними директивами забезпечувалась підтримка діяльності айнзацштабу іншими німецькими інстанціями.

Важливу роль у діяльності Оперативного штабу відігравали зондерштаби. Вони опікувалися окремими галузями науки і культури. Їхніми співробітниками були висококваліфіковані спеціалісти - досвідчені науковці, доктори, професори. Вони проводили огляд та робили оцінку об’єктів культури і науки, пам’яток архітектури та історії, відбирали предмети культури для вивезення до Німеччини, оцінюючи їх не тільки з точки зору значення для завдань Оперативного штабу, але й художньої або наукової цінності [57, с. 584].

Увінчував цю гігантську піраміду грабіжників особисто Адольф Гітлер. Він, замолоду художник, планував спорудити у рідному місті Лінці помпезну галерею «Музей фюрера». За його завданням директор Дрезденської картинної галереї Г. Поссе відбирав для цього музею найкращі картини з числа пограбованих у чужих музеях, у тому числі й України. Тому грабіжницьку акцію нацистів у літературі інколи умовно називають «акцією Лінц» де були б зібрані «трофейні» твори живопису всіх окупованих країн [11,с. 8].

При конфіскації скарбів особливо відрізнялися високопоставлені члени фашистського керівництва . Найбільш жадібним був рейхсмаршал Г. Герінг , Який хотів створити в своєму замку Карінхалле настільки ж грандіозну художню галерею, як Музей фюрера. Намагаючись дістати шедеври, рейхсмаршал діяв безсоромно і підкуповував співробітників штабу А. Розенберга, забирають без реєстрації сподобалися йому предмети мистецтва.

З початку діяльності "місії Лінц " до липня 1944 в нацистський рейх було доставлено 137 вагонів з картинами, рідкісної меблями, ювелірними прикрасами з різних європейських коллекцій. Але міфічний Музей фюрера так і не був побудований. Плани його створення звалилися разом з планами світового панування.

У німецьких документах постійно підкреслювалося, що всі акції з конфіскації творів мистецтва , бібліотечних і архівних фондів здійснювалися лише для їх "порятунку" в зоні окупації, "вивчення проблеми , "збору матеріалу" та зберігання цінностей у безпечному місці , щоб "вони цю війну пережили і залишилися для наступних поколінь [28, с. 159]. 

В Україні гітлерівці у перші ж дні окупації пограбували й підпалили музеї Одеси, Полтави; Бердичівський історичний, Миколаївський музей революції, Кременецький, у столиці України сплюндрували Києво-Печерську лавру, піддали бомбардуванню та зруйнували стародавні архітектурні шедеври в Чернігові (Спаський собор XI ст., Борисоглібський собор XII ст., П’ятницьку церкву XII ст.), архітектурні ансамблі Харкова, Полтави, Одеси та інших міст; окупанти трощили прикладами статуї, дзеркальні вітрини, вази, розстрілювали з автоматів картини, книги.

Головна робоча група України Оперативного штабу Розенберга відповідала за пошукові та евакуаційні операції, пов'язані з архівами, бібліотеками й музеями на окупованих територіях. В рамках цієї групи діяло кілька спеціально створених команд й груп, які провадили пошукову діяльність на місцях.

Окреме місце у цій структурі належить робочим групам, що працювали на Півдні України. Основу цього регіону складали: Одеська, Миколаївська Херсонська та Запорізька області.

У листопаді 1941 року наказом керівника Головної робочої групи “Україна” Франца Зайбота була створена робоча група “Південна Україна” на чолі з Гансом-Іоахімом Рудольфом та місцем перебування спочатку у Миколаєві, а через декілька днів місцеперебування робочої групи було переведене до Херсону.

Так представники зондерштабу «Наука» робочої групи «Південна Україна» працювали в Одесі. Звіти про відрядження співробітника Тіле, який перебував в Одесі (квітень – вересень 1942 року), містять загальні відомості про наявні науково-дослідницькі установи та організації Одеси. Підсумковий звіт Тіле був присвячений огляду цих установ Одеси, а також півдня України в цілому, містячи у собі певні відомості про їх історичний розвиток. Звіт від 15 вересня 1942 року містить у собі відомості про огляд Одеського університету та Інституту ім. М. Лисенка [4].

На першому етапі війни особливо відзначилася «група Кюнсберга» (спеціальний батальон СС під командуванням штурмбанфюрера Еберхарда барона фон Кюнсберга). Його загони рухалися разом з військами передньої лінії фронту і були призначені для виявлення, відбору і вилучення архівних і бібліотечних цінностей, що призначалися для відправки до Німеччини.

Німецьке військове командування пограбували одеські музеї, вивели з музеїв сотні унікальних предметів - 200 картин, 80 предметів порцеляни, 60 предметів бронзи, 40 примірників старовинної зброї, 30 килимів, 10 виробів зі слонової кістки та інші музейні цінності [ 4 ] .

Румунські окупанти, за прикладом німецьких окупантів, розграбували і знищили культурно-освітні заклади і зруйнували життєво важливі об'єкти міського господарства. Для пограбування культурно-освітніх і наукових установ румунські окупаційні власті створили так звані трофейні комісії на чолі з генералом Василиу. Розслідуванням, здійсненим спеціальною комісією, встановлено, що з художніх музеїв, українсько-російського і західного мистецтв, були розкрадені різними румунськими посадовими особами рідкісні музейні цінності: картини російських і іноземних художників (Рєпіна, Іванова, Куїнджі, Маковського, Нестерова, Строцці, Вассоліні), старовинні художні гарнітури меблів високої цінності, старовинний фарфор, статуї, килими та ін. Зокрема, за розпорядженням начальника відділу мистецтв губернаторства – Лявіо Руссу, були вивезені на дачу Антонеску стильні меблі, порцеляна, скульптура, рояль художньої цінності стилю рококо; картини відомих художників - Куїнджі, Саврасова [82,с. 113].

Події Великої Вітчизняної війни трагічно позначилися на стані музейного зібрання Миколаївського краєзнавчого музею. Головною причиною було те, що музей залишився в місті, тимчасово окупованому німецькими військами.

За даними огляду Миколаївського історичного музею, членом робочої групи  “Південної України” Рудольфа від першого грудня тисячу дев’ятсот сорок першого року, ми дізнаємося, що у музеї була організована виставка (поповнена експонатами з Херсонського музею), призначена насамперед для німецьких військовослужбовців, які обирали собі найкращі цінні експонати, залишаючи директору розписку, забирали їх із собою і не повертали [5].

Особлива увага в експозиції приділялася перебуванню давніх германців (остготів) на території сучасної південної України. Восени 1943 р. найбільш цінні археологічні знахідки з музеїв Миколаєва та Херсона (близько 500 предметів в 6 ящиках) були доставлені представником особливого штабу «Давня історія» директором Ремолі з Миколаєва в Кенігсберг і розміщені в Інституті давньої історії під наглядом його директора проф. Ла Баум [7].

Від довоєнної колекції Миколаївського музею залишилося всього близько трьох десятків експонатів. Серед них полотно І.К. Айвазовського “Пушкин на берегу моря”, картина Б.П. Віллевальде «Охотники Шириванского полка на Губине», роботи В.В. Верещагіна «Людоед» и «Орлы» та ін. Найкращі експонати художнього музею були вивезені до Німеччини, а деякі просто знищені [5].

Всі вищенаведені факти свідчать про те, що в тяжкий окупаційний період культурно-освітня діяльність Миколаєва не припинялася, хоча і проходила в несприятливих умовах.

У «Трансністрії» румунськими окупаційними властями було створено спеціальний апарат пограбування культурно-освітніх установ – “трофейні комісії”. З Одеси румуни вивезли понад вісім тисяч томів книг з економіки, статистики, етнографії, історії, також карти. Втрати Одеського історико-археологічного музею АН УРСР, за даними Наркомату освіти України за 1944 рік, становили близько 130 тисяч експонатів.

Щодо Запорізького краєзнавчого музею – сучасні місцеві архівні матеріали не містять матеріалів про роботу краєзнавчих музеїв. Але за інформацією, яка знаходиться в Дніпропетровському архіві, на території Запорізької області здійснювалися активні археологічні пошуки. При окупації Запоріжжя під час Другої світової війни колекції музею були повністю втрачені. Від довоєнних часів випадково збереглися лише дві гармати 1-ї пол. 18 ст. Музей відновив діяльність у січні 1944 року.

Робота проводилася українськими істориками П. Козар та М. Міллером спільно з німецькими вченими. Згідно посвідчення, виданого членам науково-археологічної експедиції від 1 жовтня 1942 р., до складу однієї групи були включені відомого археолога проф. П. Козара, художника М. Погребняка, геолога А. Шинкаренко, стенографа С. Пакельського і помічника археолога А. Бодянського. Протяг 1942-1943 рр. німецькі та українські археологи досліджували береги Дніпра між Дніпропетровськом та Запоріжжям, проводили розкопки пам'яток, що належали до різних історичних періодів [66,с. 215].

Під час однієї з подібних експедицій у 1943 р. О. Бодянський зібрав багато предметів старовини, знайшли кам'яні споруди.

Окупаційну владу цікавили пам'ятки, пов'язані з «арійською спадщиною» - культурою шнурової кераміки та племенами германців-готів, які в ІІІ-ІV ст. створили в Північному Прічорномор'ї власну державу. Знайдені матеріали мали слугувати обґрунтуванням претензій Третього Рейху на захоплені українські землі та підкріплювати сповідувану нацистами теорію вищості «арійської раси» [ 66,с. 216].

Друга Світова війна завдала важкого удару Херсонському історичному музею. Найціннішу частину фондів у серпні 1941 р. було евакуйовано: золоту колекцію Келегейських скарбів, художні картини та унікальні видання з бібліотеки. Нумізматична колекція та дорогоцінні метали були передані до держказначейства. Не оминуло музей і мародерство.

У вересні 1941 р. німецька окупаційна влада відновила діяльність  музеїв Херсону "Природничого" та "Історичного", звернулась до населення з закликом повернути музейні речі, які опинилася у мешканців міста. Завідувачем Історичного музею у роки окупації був Ф. Сапіга. Але наступ радянських військ у березні 1944 р., втеча німецько-румунського командування та звільнення міста знову призвели до пограбувань. Німці вивезли більше 50-ти ящиків спеціально відібраного музейного фонду. Рештки творів мистецтва, бібліотечні цінності потрапили до Румунії. Дещо з покинутого музею знову опинилося у мешканців міста. Привабливими у першу чергу були твори мистецтва. Після звільнення Херсона у записці про збитки, нанесені війною, директор музею А. Ісаков констатував: "Херсонський художній музей (в приміщенні історичного відділу) слід вважати неіснуючим" [30].

Згідно перших офіційних повоєнних даних, що були опубліковані в газеті „Правда” (1948 р.) втрати музеїв України після війни становили понад 40 тисяч експонатів. У 1987 році Міністерство культури УРСР та Український фонд культури оприлюднили нові цифри втрат - 130 тисяч предметів [33,с. 35].

Для організаціїі керівництва процесом повернення цінного майна було створено спеціальне Управління з повернення обладнання, майна, та цінностей при РНК УРСР (далі – Управління) з конторами в Одесі, Ізмаїлі. Серед завдань цієї структури був розшук і повернення вивезеного в роки окупації культурно-історичних та наукових цінностей. Також пошуками культурних цінностей займалися співробітники Союзної контрольної комісії (далі – СКК). Для допомоги СКК у пошуку вивезеного майна спрямовувалися уповноважені РНК УРСР: працівники відповідних наркоматів та центральних організацій [31,с. 243].

У післявоєнний період були зроблені спроби пошуку втрачених цінностей . Влітку 1945 р. з Румунії в Херсон почалося повернення захопленого окупантами майна. Втрачені цінності було повернуто лише в Херсонський історико-археологічний музей, всього надійшло 898 експонатів, серед яких були твори живопису та декоративно – прикладного мистецтва.

Розшук цінностей та майна в Румунії тривав до 11 вересня 1945 р., коли між урядами СРСР та Румунії було досягнуто угоди про припинення пошукової діяльності. Таким чином значна кількість культурних, наукових цінностей не була повернута їх власникам, зокрема – Херсонським музеям не повернуто їх колекції, частина рукописів та літератури, що належали одеському науковцю Петруню Ф.О. не повернулися до Одеси [75,с. 128].

Більшість з відібраних тоді цінностей зберігається в спецфондах Ермітажу, Музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна, Державному історичному музею (Москва). Подібні фонди було створено також у деяких центральних міністерствах і відомствах СРСР (Міністерстві фінансів, Міністерстві оборони, Архівному управлінні та ін.), а також у союзній Академії наук. Вже протягом півстоліття ці трофейні цінності приховуються від громадськості, хоча серед них можуть бути повернені з Німеччини пам’ятки культури з музеїв України.

Таким чином, радянська влада доклала значних зусиль задля збереження культурних  цінностей. Ще на початку війни керівництво вдалося до евакуації музейних пам’яток, проте ця робота була не досить успішною. Причиною неефективності роботи стала складна воєнна обстановка, напруженість загальних планів евакуації, а також недооцінка значення збереження історико-культурних цінностей, що мала місце з боку багатьох відповідальних працівників партійних і радянських органів. Тому більша частина культурних цінностей залишилася на окупованій території.

В роки Другої Світової війни знищення українських культурних цінностей здійснювалося не лише в ході бойових дій, а і цілеспрямовано – на підставі спеціально розробленої нацистськими ідеологами концепції. Знищення та вивезення культурних цінностей здійснювалося рядом відомств: «группою Кюнсберга» безпосередньо підпорядкованою Ріббентропу і Міністерству закордонних справ, Оперативним штабом рейхсляйтера Розенберга.

Румунським урядом, зі свого боку, була утворена «Одеська служба захоплень та збору трофеїв», яка займалась збором та реєстрацією культурно-історичних цінностей, що зберігалися в архівах, бібліотеках, музеях. Румунські структурні підрозділи відрізнялися від німецьких тим що, вони не мали детальної спеціалізації й крім музейних, архівних цінностей мали опікуватися збором та вивезенням матеріальних ресурсів.

Музеї Півдня України зазнали величезних втрат зокрема: з музеїв Одеси було вивезено близько 130 тисяч експонатів, з музеїв Миколаєва та Херсона  - близько 500 предметів. Стосовно музеїв Запоріжжя інформації про кількість вивезених експонатів досі невідомо. Доля багатьох реліквій за кордоном невідома. Навіть якщо й відомі маршрути перевезень та нинішнє місцеперебування музейних експонатів, то відсутні документи, які підтверджували б, що предмети дійсно викрадені з українських музеїв. Багато українських шедеврів осіли не лише в музейних зібраннях Німеччини,  але і в численних приватних колекціях. Ситуацію погіршує те, що навіть організовано вивезені з України цінності значилися в німецьких документах як «російські» або «радянські».


III. Музеї Кримського півострову. Втрати культурно-історичних цінностей.

Напередодні Другої Світової війни Крим називали «півостровом скарбів». У музеях півострову зберігались цінні історичні матеріали, знайдені при численних розкопках, рідкісні експонати, викуплені у тих, хто грабував стародавні могили, твори мистецтва, націоналізовані з палаців і маєтків Південного берегу Криму в роки  Громадянської війни.

В роки Другої Світової війни Кримський півострів пережив агресію з боку нацистської Німеччини і всі труднощі окупаційного режиму. У цей час музеї Криму зазнали надзвичайно масштабних втрат культурних надбань. Унікальні культурні цінності ешелонами вивозили з території спеціалізовані німецькі організації та підрозділи.

Влітку 1941 р. в Криму діяло 26 музеїв, зокрема такі: Ялтинський музей краєзнавства, Алупкінський історико-побутовий і художній палац-музей, Бахчисарайський, Євпаторійський, Феодосійський, Сімферопольський,  Керченський і Херсонеський історико-археологічні музеї. Всі вони перебували тоді у підпорядкуванні Народного комісаріату освіти Кримської АРСР, за винятком будинку-музею А. П. Чехова в Ялті, який до війни курирувався НКП РРФСР [71].

В середині липня 1941 р., коли внаслідок швидкого просування лінії фронту над Кримом нависла загроза німецького вторгнення, було прийнято рішення про евакуацію в глиб країни промислових підприємств і культурних цінностей. Перед евакуацією найбільш цінні документи районних архівів були передані в Центральний Державний архів Кримської АРСР, а інші матеріали, які могли згодитися ворогові, було знищено.

Наприкінці вересня 1941 р. настала черга евакуації музеїв Криму. Однак, на той час пропускна здатність Південної та Сталінської залізниць була явно недостатньою, була відсутня необхідна кількість порожніх вагонів, вантажних механізмів. Фонди південнобережних музеїв і музеїв Севастополя, картинних галерей Сімферополя, Феодосії вирішено було вивозити морським транспортом.

Бої під Севастополем йшли до 11 липня 1942 р. Евакуйовані з Криму на схід установи по можливості продовжували свою діяльність в різних містах Радянського Союзу. Проте і проведена евакуація в ряді випадків не забезпечувала збереження культурних цінностей. У сміливому розрахунку влади на те, що Червона Армія швидко зупинить наступаючого противника, часто евакуація музейних експонатів здійснювалася в райони ближнього тилу [13,с. 172].

Музейні співробітники рятували безцінні зібрання під артобстрілами і бомбардуваннями. В умовах перевантаженості залізниць, відсутності фінансування, військової «плутанини» вдалося врятувати багато безцінних експонатів. Велику кількість але на жаль не всі…

У перші дні війни керівництво усіх музеїв Криму, в тому числі і Бахчисарайського, отримало наказ про вивезенні найбільш цінних експонатів в центральні області Росії. По нез’ясованим причинам, цей наказ не було виконано.

Початок Другої Світової війни застав колектив Керченського музею у розпалі наукової та пошукової роботи - в Криму було оголошено військовий стан, але на горі Митрідат експедиція Ю. Ю. Марті продовжувала розкопки, що дали цікаві знахідки. Так, Н.П. Ківокурцев в земляній катакомбі знайшов мармуровий годинник римського часу, доля якого залишається невідомою [70, с. 155].

Готувався до евакуації і Керченський музей. На жаль, вивезти все не представлялося можливим. За розпорядженням Юлія Марти (керівник музею) до евакуації в тиловий тоді Краснодар підготували дев'ятнадцять великих ящиків - найбільш цінні експонати, архівні матеріали досліджень більш ніж за столітній період. Для безцінної «золотої колекції» директор приніс з дому фанерний чемодан, оббитий  чорним дерматином. У нього в спеціальних коробочках поклали 719 цінностей, в тому числі і скарб, переданий селянином Нешевою. Закрили на замки, обв'язали ременями, опечатали сургучною печаткою. Вага вийшла близько 80 кг. Місце № 15–так в офіційному  описі значився вантаж, частіше іменований «золотою валізою» [73].

Херсонеський музей, єдиний з музеїв Криму, який здійснив повну і своєчасну евакуацію. Цікавим є шлях, здійснений вантажами Херсонеського музею. Після прибуття в Поті, вони були спрямовані в Тбілісі, потім у Баку. З Баку морським шляхом експонати Херсонеса були відправлені в Красноводськ. І тільки глибокої осені, 24 листопада 1941 р., вони прибули до місця призначення - в місто Свердловськ (нині Єкатеринбург) .

В цілому, вантажі знаходилися в дорозі 105 днів. І весь цей час їх супроводжувала лише одна людина – співробітник музею Станіслав Францевич Стржелецький [33].

Завдяки безпосередній допомозі військових командирів і моряків директору Феодосійської картинної галереї імені І.К. Айвазовського М.С. Барсамову вдалося евакуювати 400 безцінних картин. В Єревані, куди були переправлені твори мистецтва в листопаді 1941 р., відразу ж відкрилася тимчасова виставка картин І. К. Айвазовського [2,с. 11].

Восени 1941 р., напередодні окупації німцями Ялти, значна частина зібрання античної кераміки разом з іншими культурними цінностями музею була евакуйована спочатку на Кавказ, а далі в місто Уральськ (Казахстан). Інша її частина залишалася в Ялті. Колишню будівлю Східного музею було зруйновано внаслідок бомбардування. У пожежі загинули книги із записами про походження музейних експонатів, а також багато предметів. Але завдяки самовідданості художника музею Єлизавети Іванівни Вісніовскої та Лідії Агафонівни Афанасьєвої значна частина колекції була врятована [51,с.134].

Щодо Феодосійського краєзнавчого музею, то для порятунку колекцій кращі речі, картини, плани, частина книг, архівні документи (всього 345 найменувань) в жовтні 1941 р. були евакуйовані в Сочі. Найбільш цінні речі з тих, що залишилися після евакуації опинилися в Німеччині, і не все вдалося повернути на батьківщину [71].

З початком Великої Вітчизняної війни, була припинена робота Сімферопольського музею. Територія, на якій був розташований музей, піддавалася систематичним бомбардуванням. Довше піддавати музейні цінності небезпеці було не можна. У вересні 1941 р. всі сухопутні повідомлення Севастополя з Великою землею були перерізані. Залишався єдиний шлях евакуації музею – морем.

За офіційною версією, експозиція Сімферопольського музею, евакуйованих з території Криму, була розбомблена німецькою авіацією на пірсі Керченського порту 27 жовтня 1941 р. Вціліло лише 27 полотен з 2170 евакуйованих експонатів. Існує версія «що насправді всі ці експонати нікуди з Криму не вивозять, а акт про їхню загибель складено фіктивно ...» [55].

В цілому ж, уціліли тільки 50 картин і півтори сотні графічних робіт, які на момент евакуації експонувалися у Феодосійській картинній галереї Айвазовського. Решта ж експонати були вивезені окупантами в Німеччину [55].

Напад нацистської Німеччини на СРСР і початок німецько-радянської війни застав виставку з фондів Державного російського музею в Алупці. Відповідно до затверджених ще до війни планів евакуації, культурні цінності з фондів Алупкінського державного палацу-музею почали готувати до вивезення в глибокий тил. Відбір і підготовка фондів були доручені командированому в Алупку дослідно-науковому співробітнику, а потім і директору Сімферопольського краєзнавчого музею А. І. Полканову. Директор Алупкінський палацу-музею А. Е. Сайкин виїхав з Алупки відразу після початку офіційної евакуації. Тому супроводжувати цінний вантаж в евакуацію повинен був призначений виконуючий обов’язки директора Алупкінського державного палацу-музею А. Є. Щербатюк [31,с.-241].

На громадських засадах допомогу в підготовці до евакуації експонатів музею надавав його недавній співробітник С. Г. Щеколдін. Крім того, в приміщенні музею проживав колишній заступник директора АГДМ з наукової частини, відомий музейний діяч Криму, один із творців і перший багаторічний директор Севастопольської картинної галереї А. Г. Коренев з дружиною, які також допомагали готувати фонди музею до відправки.

До евакуації вдалося підготувати 144 ящика з експонатами. В тому числі, були упаковані для відправки твори мистецтва з виставки ГРМ і з виставки Сімферопольської картинної галереї. Передбачалося, що евакуація фондів АГДМ буде проведена через порт Ялти. Живопис і графіка прямували в Ташкент. Експонати з порцеляни і кришталю - в Сталінград. Однак процес вивезення культурних цінностей з Алупки проходив з великою затримкою, транспорт для їх перевезення надавався з труднощами  та  в недостатній кількості. Як наслідок, в Ялтинський порт було вивезено лише 43 ящика з колекціями музеїв. Решта 101 ящик залишилися в вестибюлі гардеробної та ситцевій кімнатах, бібліотеці Воронцовського палацу [13,с. 178].

Згідно з планом евакуації, музейні цінності повинні були вивозитися на пароплаві «Вірменія», але він потрапив під бомбардування німецької авіації і був потоплений. Іншого транспорту для цих цілей виділено не було

4–5 листопада 1941 р., коли радянські війська і адміністрація покинули Ялту і прилеглі населені пункти, в умовах безвладдя в них почалися масові погроми і мародерство з боку місцевого населення. Ця хвиля грабежів накрила і  культурні цінності, що знаходилися в містах і селищах Криму.

У листі директора Роскампа міститься досить суперечлива інформація щодо вивезення радянським керівництвом картин Російського музею до Ялти з метою евакуації на схід: “З картин, кількість яких складає 183, більшість вже пропала. Їх було вкрадено в Алупці в короткий проміжок часу між до і після зайняття міста” (документ № 1). Між тим, за два абзаци до цього д-р Роскамп писав: “З іншим майном палацу вони [картини. - Авт.] були упаковані й доставлені до Ялти, звідки знову повернулися до палацу” (документ № 1). Проте не все вдалося вберегти від пограбувань окупантів. Згідно Акту Державної комісії з встановлення і розслідування руйнувань, складених німецько-фашистськими загарбниками і їх спільниками по місту Ялті, фашистами була викрадена колекція з 86 перських і туркменських, турецьких і кавказьких килимів XVIII і XIX століть, 310 японських і китайських ваз XVIII-XIX століть, понад 100 експонатів японських і китайських ваз колекції клаузонне XVIII-XIX століть, колекція з 18 експонатів японських і китайських виробів зі слонової кістки, а також художні вишивки, бронзові і лаковані вироби [9].

Повністю розграбована колекція іранського мистецтва - 320 найменувань посуду різьбленого, гравірованого і покритого емаллю високохудожньої роботи, тканини і вишивки, серед яких особливу цінність представляло панно XVII століття, що зображувало знатну персіянка за туалетом, сім фаянсових ваз XVII століття [9].

Знищена також і найбільш цінна частина археологічної колекції, яка до війни була представлена в докласовому і античному відділах Східного музею: похоронний інвентар таврських могильників в кількості близько 130 предметів, понад 50 експонатів давньогрецьких судин VII- VI ст. до н. е. Коли в листопаді 1944 р. були повернуті з Уральська (Казахстан) в Ялту експонати музею, при звірці з'ясувалося, що частина з них теж втрачена.

Розграбування музейних колекцій Криму здійснювалося як окремими мародерами, одягненими в німецьку та румунську офіцерську форму, так і цілеспрямовано за участю кваліфікованих фахівців, що мали вчені звання та  займали певні фюрерські посадами в айнзацштабі.

У лютому 1942 р. в складі німецького оперативного штабу А. Розенберга була створена окрема робоча група Крим” (з грудня 1942 р. вона називалася Робочою групою Сімферополя). Її керівником був призначений Герберт Шмідт, територія діяльності якої охоплювала весь півострів Крим та Керченський півострів.

Робоча група діяла в Криму до 15 листопада 1943 р.  Під контролем Робочої групи “Крим” знаходились: усі бібліотеки, архіви, музеї (крім Севастопольської картинної галереї), наукові установи, серед яких обсерваторія в Сімеїзі, біостанція “Карадаг” біля Феодосії, Нікітський ботанічний сад. У цих установах співробітники Оперативного штабу постійно не перебували, проте контролювали їх роботу, періодично навідуючись туди з Сімферополя, де по вул. Пушкінській 27, розміщувався штаб Робочої групи «Крим» [31, с. 242].

Велику роль у діяльності Оперативного штабу відігравали зондерштаби. Це були окремі структурну підрозділи, які опікувалися окремими галузями науки і культури.

У Криму діяли зондерштаби прадавньої і давньої історії (далі – Зондерштаб прадавньої історії) та образотворчого мистецтва. Обидва зондерштаби діяли як окремі, закриті організації в рамках Оперативного штабу. Їхні співробітники у службовому та професійному відношенні підпорядковувалися керівникам своїх зондерштабів – Роберту Шольцу (Зондерштаб образотворчого мистецтва) та проф. Гансу Рейнерту (Зондерштаб прадавньої історії), а з організаційних питань – керівникам місцевих головних робочих груп. Окрім своїх безпосередніх функцій, співробітники обох зондерштабів виконували завдання Оперативного штабу, що надавалися їм у письмову вигляді [54,с. 131].

Приблизно в березні 1942 р. Воронцовський палац в Алупці зі згоди місцевої комендатури оглянули співробітники Робочої групи «Крим». Вони взяли під контроль та опечатали в окремому приміщенні всі наявні там цінності. За їхніми даними, творів образотворчого мистецтва в палаці було небагато – великі скульптури, зображення Воронцових розміром на всю стіну та пейзажі [58]. Згодом, у палаці було відкрито музей, з експозицією якого могли ознайомитись усі бажаючі, - як німці (головним чином солдати та офіцери тилових частин Вермахту), так і місцеве населення.

Цінний вантаж нацисти під охороною доставили в порти і завантажили на судна, що йшли до Румунії. До Берліну було відправлено реєстр награбованих в Криму скарбів. Навесні 1944 р. пароплави вийшли у відкрите море. Проте до пунктів призначення жоден з кораблів не дійшов. За однією з версій, німецькі кораблі були потоплені радянською авіацією [59].

Окупаційні війська вермахту в Сімферополі піддали руйнуванню будівлю Сімферопольського художнього музею - пам'ятник архітектури, побудований на кошти царської династії. Тут влаштували склад, стайню, миловарню, використовуючи в якості палива історичний паркет і антикварні меблі. При відступі в квітні 1944 р. фашистські війська демонтували унікальну систему опалення, розроблену спеціально для цієї будівлі, зняли чавунну огорожу, збили художню ліпнину. При підході радянських військ підпалили музей. У ці роки більше половини колекції знищили. Це сталося, коли німці бомбардували порт Керчі. Решта картин терміново відправляли в Єреван, і коли Друга Світова закінчилася, їх повернули назад [55].

У період між фашистськими окупаціями музей не функціонував, оскільки з першого лютого 1942 р. до середини квітня 1942 р. будівля музею було зайнято радянською військовою прокуратурою. Багато музейних предметів були відвезені з Керчі в 1943 р. в Сімферопольський музей, потім до Німеччини, звідки були повернуті тільки частково. Всі музейні архіви загинули.

З 1944 р. перед керівниками  Сімферопольського музею постало завдання післявоєнного відновлення музею. Були приведені до ладу археологічні пам'ятники, організовувалися виставки, створено нову експозицію, випущений путівник по музею.

Окупанти вивезли з Криму практично всі художні цінності. Для цього була створена спеціальна служба "Україна", яку очолював Георг Антон. У звітах цієї служби говорилося, що в майбутньому створення музею образотворчих мистецтв в Криму не передбачається. Служба займалася «відбором» мистецтва, і багато робіт європейських шкіл були затавровані назвою «дегенеративне мистецтво» і піддалися знищенню [61].

Під час Другої Світової війни експозиції музею в Євпатрії було завдано величезної шкоди, але вже в 1944 р. музей почали реставрувати. Цього ж року музей і став краєзнавчим. Він включав в себе 3 відділи: історії радянського суспільства, природи і дореволюційного минулого.

Керченський державний історико-археологічний музей також зазнав значних втрат внаслідок німецької окупації. Сорок п’ять скринь з цінними експонатами були вивезені в Німеччину, встановити точні втрати музею не було можливості внаслідок знищення всіх інвентарних книг. У роки Другої світової війни майже повністю загинув архів музею та його бібліотека. Дуже постраждали кургани – філії музею – Царський, Мелек-Чесменський, склеп Деметри [29,с. 153].

Багато музейних предметів були вивезені з Керчі в 1943 р. в Сімферопольський музей, потім до Німеччини, звідки були повернуті тільки частково. Всі музейні архіви загинули. Під час «відвідин» музею німецькими солдатами був вкрадених бронзовий Готському хрест у вигляді свастики, а після екскурсії групи румунських військовослужбовців пропали три цінні Боспорські монети, про що директор музею змушений був інформувати окупаційну владу в Сімферополі.

Німці вивезли 45 ящиків з музейними предметами, які в 1948 р. були повернуті у дуже пошкодженому стані [55].

У листопаді 1941 р. снаряд потрапив в фасад будівлі Бахчисарайського музею. В результаті обстрілу сильно постраждали верхні поверхи музею. Через палац проходили різні військові частини німців, які завдали великої шкоди всьому палацу-музею з усіма його прибудовами і садами. Бібліотека музею була зайнята німецькою військовою частиною, яка завдала великої шкоди цінним архівним фондам музею. Після заняття міста радянськими військами в будівлі музею розміщувалася військова прокуратура, після чого виявилися розбитими деякі давньогрецькі посудини з розписного керамікою [19,с.385 ].

Під час окупації німці описали фонди музею: «У музеї зберігається 5514 предметів (глиняний і скляний посуд різних епох і стилів, різні металеві вироби, теракотові статуетки та ін.), кам'яних і надгробних стел 602 примірники, архітектурних і скульптурних виробів до 100 екз., близько трьох тисяч мідних і бронзових монет» [1,с.267].

М. Г. Кустова, директор музею з 1944 р., занотувала: “Після відходу німців у квітні 1944 року була організована перевірка, яка встановила, що німецькі мародери розкрали 281 експонат..., етнографічний відділ музею було згорнуто, а його експонати взято на особливий облік і зберігаються окремо (605 експонатів)... списано за актами в різні роки як украдені 189... списано через непридатність 47... акта прийому і здачі цінностей музею в момент мого вступу проведено не було, тому що не було від кого приймати. Зберігач цінностей А. П. Таков виїхав з Криму як спецпереселенець і ключі я отримала за годину до його від'їзду” [10,с. 87].

Отже, надзвичайно цінній колекції Бахчисарайського палацу-музею було завдано величезної шкоди. За описом експонатів, пограбованих під час окупації, можна простежити, що саме зацікавило грабіжників і було викрадено. Зокрема грабіжники викрали оздоблений золотим шиттям текстиль ручної роботи; вироби з кольорового саф’янну; філігранні ювелірні вироби зі срібла та золота; дерев'яні вироби інкрустовані перламутром; національний чоловічий та жіночий одяг, оздоблений золотим шиттям; нумізматичну колекцію; лук, стріли, кинджали; срібний посуд; саф'янове взуття; жіночі туалетні приналежності, килими.

У 1944 р. з фондів та експозиції Бахчисарайського палацу-музею фашистські окупанти викрали понад 300 предметів декоративно-прикладного мистецтва кримських татар і культове начиння кримських караїмів, що документально підтверджено актом від 18 червня 1944 р. (зберігається в архіві Бахчисарайського заповідника) [ 64,с. 137].

Згідно з дослідженнями А. В. Долинського та Т. Н. Себта, вивезені в період окупації з Алупки і Сімферополя культурні цінності частково були виявлені в американській зоні окупації післявоєнної Німеччини. Їх знайшли в сховищі Зондерштаба образотворчого мистецтва в замку Нойш-Ванштайн біля м. Фюссена і в замку Кольмберг.

У вересні 1945 р. в Мюнхенській центральний збірний пункт надійшло 3 ящики з картинами із замку Нойшванштайн - № 145 (11 картин), № 146 (39 картин), № 147 (7 картин). На частині картин з ящика № 146 знаходилося маркування «А1», і «GRM». Всього дослідниками було виявлено 14 картин, вивезених Оперативним штабом Розенберга з Воронцовського палацу і відповідних відомому німецькому списку [64,с. 139].

Після звільнення Криму було складено акт збитку нанесеного музеям Криму в період окупації для Державної Надзвичайної комісії. Розрахунки втрат наведені в золотих дореволюційних рублях: «Алупкінський музей не дорахується 327 картин на суму 555 337 руб. золотом; гравюр - у кількості 152 154 шт. на суму 2573 золотих руб.; художнього фаянсу і порцеляни - 345 шт. на суму 11425 руб. золотом; срібла, бронзи, предметів історико-побутового значення - 34 шт. на суму - 21141 руб. золотом. Загальна вартість розграбованого становила 622943 руб. золотом. Серед розкрадених картин - справжні роботи Джордано, Караваджо, Маратті, Лоуренса, Доу, Брюллова, Шишкіна, Куїнджі, Грекова» [ 4,с. 180]. За даними Міністерства культури України, опублікованими у 1987 р., втрати тільки творів мистецтва з музеїв України перевищували 130 тис. експонатів.

За даними Міністерства культури СРСР, оприлюдненими на початку 90-х років ХХ ст. на основі аналізу актів збитків, завданих війною, що були складені у 1944-1948 рр., лише у 15 музеях Української РСР різного профілю втрати фондів склали 240 тис. 693 експонати. А разом із наведеними відомостями щодо шести найбільших музеїв Криму втрати лише у 21 музеї України склали 283 тис. 782 предмета [35,с. 124].

Для надання необхідної допомоги у справі якнайшвидшого відновлення музеїв Криму в червні 1944 р. при вченій раді НДІ музейної та краєзнавчої роботи наркомату освіти РРФСР була створена історико- археологічна комісія під головуванням професора А.С. Башкірова. У жовтні 1944 р. наркомат освіти Кримської AССP виділив 5 тисяч рублів на першочерговий ремонт будинку-музею О.С. Пушкіна в Гурзуфі.

У листопаді 1944 р. з Уральська були повернуті евакуйовані експонати Ялтинського краєзнавчого музею. 5 березня 1945 р. Вчена Рада Головного управління з охорони пам'яток архітектури Комітету у справах архітектури при РНК СРСР прийняв постанову про виділення на території м. Керчі заповідної території, включивши до її складу гору Мітрідат із залишками стародавнього міста [61].

17 вересня 2009 року відбулася офіційна церемонія передачі у державну власність України колекції предметів декоративно-ужиткового мистецтва народностей Криму, вивезених нацистами в Австрію під час Другої світової війни, а також близько 1200 приватних листів, які датуються періодом німецької окупації міста Кам’янець-Подільський.

Колекцію планується передати на постійне зберігання до Бахчисарайського державного історико-культурного заповідника, акти кореспонденції – до Державного архіву Хмельницької області, Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» та Національного музею історії України.

Отже, напередодні Другої Світової Війни в Криму функціонували такі відомі музеї: Ялтинський музей краєзнавства, Алупкінський історико-побутовий і художній палац-музей, Бахчисарайський, Євпаторійський, Феодосійський, Сімферопольський,  Керченський і Херсонеський історико-археологічні музеї.

В роки Другої світової війни  на долю Кримських музеїв випали складні випробування.

Керівні радянські органи задля збереження культурних цінностей доклали значних зусиль. Було проведено евакуацію музейних експонатів. Зокрема, з Феодосійської картинної галереї імені І.К. Айвазовського вдалося евакуювати 400 безцінних картин  в Єреван, експонати Херсонеса були відправлені в Красноводськ, з  Феодосійського краєзнавчого музею в жовтні 1941 р. значну кількість музейних цінностей було евакуйовано в Сочі, з Ялти в Казахстан. Наполегливість та самовідданість під час евакуації проявили музейні працівники. Вони, не рахуючись з власним життям та безпекою, рятували та оберігали безцінні скарби Криму від посягань окупантів.

Проте, проведена евакуація, в ряді випадків не забезпечувала стовідсоткового збереження культурних цінностей. Не досконалими були плани евакуації, недостатньою була  пропускна здатність Південної та Сталінської залізниць, була відсутня необхідна кількість порожніх вагонів, вантажних механізмів.

Розграбування музейних колекцій Криму здійснювалося як окремими мародерами, так й спеціалізованими структурними підрозділами Німеччини. Так, у лютому 1942 р. в складі німецького оперативного штабу А. Розенберга була створена окрема робоча група “Крим”, керівником якої було призначено Герберта Шмідта. Під контролем цієї групи знаходились: усі бібліотеки, архіви, музеї. Працівниками робочої групи “Крим” здійснювався перепис, облік культурних цінностей, дослідницьких та наукових матеріалів музеїв, бібліотек, архівів.

Під час Другої Світової війни серед музеїв Криму найбільше постраждали: Керченський державний історико-археологічний музей з якого було вивезено сорок п’ять скринь з цінними експонатами до Німеччини, Алупкінський музей  який втратив 327 картин, предметів історико-побутового значення, Бахчисарайський палац-музею з якого було викрадено понад 300 предметів декоративно-прикладного мистецтва кримських татар. 


ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки дослідження, можна відзначити, що основи музейної справи почали формуватися вже в Стародавній Русі: відбувалося збирання, зберігання та демонстрація публіці музейних предметів, в яких поряд з економічними і естетичними аспектами вже простежувалися певні об'єкти вивчення. Перші домузейні збірки несли на собі відбиток суспільних відносин, відображували духовні, культурні та ідеологічні інтереси правлячої верхівки і нерідко служили засобом зміцнення її влади. У XVIII ст. намітилося значне зацікавлення серед тодішньої освіченої старшини збиранням і збереженням пам’яток української старовини й мистецтва (Полетики, Миклашевські, Скоропадські, Судієнки, Ханенки, Лизогуби, Апостоли, Розумовські та ін.). Це не було ще музейництвом у науковому сенсі, оскільки колекції служили для приватного використання.

Відродження української державності, піднесення національного руху під час національно-демократичної революції (1917-1921 рр.), позитивно вплинуло на розвиток музейництва. У цей час продовжують свою діяльність музеї, створені у попередні періоди, виникають нові музейні осередки, перші державні пам'яткоохоронні інституції. 

Наукові музеї в Україні почали виникати в першій половині XIX ст. Серед перших музеїв які виникли можна виділити: Миколаївський (1806 p.), Феодосійський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.).

Осередком музейної справи був Південь України. Це було  пов’язано з бурхливим економічним розвитком, ростом  міст  та зосередженням на новоосвоєних землях потужного наукового і культурного потенціалу. І саме з Південного регіону розповсюджується музейний рух по всій Україні. Велику роль в цьому відіграло Одеське товариство історії та старожитностей, яке займалося збиранням, описом, вивченням та публікацією писемних пам’яток. На основі знайдених матеріалів комплектувалися архіви і створювалися музеї. Майже всі музеї Півдня України знаходилися під науково-адміністративним контролем Одеського товариства історії та старожитностей.

На початку XX ст. музейна справа в Україні зробила великий крок вперед, спостерігалося швидке зростання музейної мережі. В цей період було відкрито наступні музеї:  Херсонеський музей у Севастополі, історичний у Львові, природничий у Полтаві, музеї образотворчого мистецтва у Харкові, Києві, Одесі, картинна галерея І. Айвазовського у Феодосії.

Період 30-х pp. ХХ ст. виявився найтяжчим для розвитку музейництва. Було знищено велику кількість музейних цінностей, сотні музейних працівників було репресовано.

У роки Другої Світової та Великої Вітчизняної війни музейній справі всієї Європи і особливо музеям України було завдано значної шкоди.

З початком військових дій за наказом радянської влади було розпочато евакуацію музейних цінностей. Відповідальність за вивезення цінностей музеїв обласного і районного підпорядкування покладалася на місцеві відділи народної освіти, відповідні управління в справах мистецтв та керівників відомчих організацій.

Під час евакуації радянське керівництво зіткнулось з рядом проблем: недостатньою була пропускна здатність залізниць, відсутність необхідної кількості порожніх вагонів, вантажних механізмів, застарілі «плани розвантаження» (евакуації), які, до того ж, були розраховані на вивезення лише рідкісних, унікальних пам´яток.

Евакуація фондів українських музеїв, архівів і бібліотек в східні райони СРСР проходила в складних умовах воєнного часу, в обстановці поспіху і плутанини. Деякі автомашини були атаковані німецькою авіацією, після чого культурні цінності безслідно зникли. Сліди інших загубилися з невідомих причин. В тому числі, на території Росії були втрачені унікальні фонди ряду музеїв Нікополя, Керчі. Українські культурні цінності в евакуації опинилися розосередженими на величезній території, що охоплювала Урал, Сибір і Середню Азію (Казахстан і Узбекистан). Забезпечити їх збереження було вкрай важко.

В умовах недостатнього контролю показовими були факти розкрадань і втрат українських культурних цінностей, їх привласнення в місцях зберігання в евакуації.

Вироби з дорогоцінних металів і каменів також вивозили спеціальні групи НКВС, які не залишали жодних документів. Доля багатьох цих пам'яток досі невідома. Характерно, що перед відступом радянських військ знищувалися інвентарні книги та облікові картки багатьох музеїв, а після звільнення території України співробітниками НКВС були вилучені і знищені довоєнні фондові документи та документи про евакуацію фондів окремих музеїв.

Німецькі фахівці досить ретельно вивчали майбутнього супротивника у передвоєнний час і їм були відомі культурні надбання СРСР. Тому до музеїв, архівів і бібліотек вони виявляли особливу увагу. Було сформовано спеціальний апарат, завдання якого полягало у виявленні, збереженні і підготовці до вивезення у Німеччину «трофейних» культурних цінностей. Винищення і вивезення нацистами культурних цінностей здійснювалося цілим рядом різних відомств: «группою Кюнсберга» безпосередньо підпорядкованою Ріббентропу і Міністерству закордонних справ, Оперативним штабом рейхсляйтера Розенберга.

Румунським урядом, зі свого боку, була утворена «Одеська служба захоплень та збору трофеїв», що була згодом реорганізована в спеціальну «Організацію Z-1».

Окреме місце у цій структурі належить робочим групам, що працювали на Півдні України. Основу цього регіону складали: Одеська, Миколаївська Херсонська та Запорізька області. У листопаді 1941 року наказом керівника Головної робочої групи «Україна» Франца Зайбота була створена робоча група «Південна Україна» на чолі з Гансом-Іоахімом Рудольфом.

Особливістю  окупаційного режиму на території Півдня України була наявність там румунських та німецьких окупантів. Румунські підрозділи від німецьких відрізняло те, що вони не мали детальної спеціалізації й крім музейних, архівних цінностей повинні були опікуватися збором та вивезенням матеріальних ресурсів.

Щодо Криму то, там була створена спеціальна служба «Україна», яку очолював Георг Антон. Під контролем цієї установи знаходились: усі архіви, бібліотеки, музеї. Служба займалась переписом та обліком культурно-історичних цінностей.

Облік втрат українських культурних цінностей у Другій Світовій війні, що розпочався ще в 1942 році, спирався на радянські дані, що не завжди відповідали дійсності. Значну частину втрачених культурних цінностей становлять пам'ятки етнокультури, що представляли національні реліквії, етногенез народу, його побут та  сакральне мистецтво: пам'ятки археології, козацькі старожитності, твори декоративно-вжиткового мистецтва, церковне начиння тощо.

З музеїв Одеси було вивезено близько 130 тисяч експонатів, з музеїв Миколаєва та Херсона  – близько 500 предметів. Згідно Акту Державної комісії з встановлення і розслідування руйнувань, складених німецько-фашистськими загарбниками і їх спільниками по місту Ялті, фашистами була викрадена колекція з 86 перських і туркменських, турецьких і кавказьких килимів XVIII і XIX століть, 310 японських і китайських ваз XVIII-XIX століть.

Розслідуванням, здійсненим спеціальною комісією, встановлено, що з художніх музеїв, українсько-російського і західного мистецтв, розкрадені різними румунськими посадовими особами рідкісні музейні цінності: картини російських і іноземних художників (Рєпіна, Іванова, Куїнджі, Маковського, Нестерова, Строцці, Вассоліні та ін.), старовинні художні гарнітури меблів високої цінності, старовинний фарфор, статуї, килими та ін. Зокрема, за розпорядженням начальника відділу мистецтв губернаторства – Лявіо Руссу, були вивезені на дачу Антонеску стильні меблі, порцеляна, скульптура, рояль художньої цінності стилю рококо; картини відомих художників.

Після звільнення Криму було складено акт нанесеного збитку Кримським музеям згідно з яким півострів втратив: гравюр – у кількості 152 154 шт. на суму 2573 золотих руб.; художнього фаянсу і порцеляни – 345 шт. на суму 11425 руб. золотом. Загальна вартість розграбованого становила 622943 руб. золотом. Серед розкрадених картин - справжні роботи Джордано, Караваджо, Маратті, Лоуренса, Доу, Брюллова, Шишкіна, Куїнджі, Грекова. З іншого боку, колекції багатьох музеїв Німеччини в 1945 р. були вивезені в СРСР і європейські країни. У зв'язку із зазначеними подіями виникла проблема реституції (повернення) культурних цінностей, яка повністю не вирішена й досі.

У 1987 році Міністерство культури УРСР та Український фонд культури оприлюднили нові цифри втрат – 130 тисяч предметів.

У післявоєнний період були здійснені спроби  пошуку втрачених цінностей Херсонського історико-археологічного музею. Всього вдалося повернути 898 експонатів, серед яких були твори живопису та декоративно-прикладного мистецтва. Культурні цінності з Кримського півострову були знайдені в сховищі Зондерштаба образотворчого мистецтва в замку Нойш-Ванштайн біля м. Фюссена і в замку Кольмберг.

17 вересня 2009 року відбулася офіційна церемонія передачі у державну власність України колекції предметів декоративно-ужиткового мистецтва народностей Криму, вивезених нацистами в Австрію під час Другої світової війни.

Таким чином, музейні фонди Південної України та Кримського півострову зазнали величезних збитків внаслідок бойових дій на їх території. По-перше, це сталося внаслідок невдало проведеної евакуації через її неспланованість, нестачу часу та не готовність персоналу до військових дій.

По-друге, не можна не згадати про політику «випаленої землі», що реалізовували радянські війська, в результаті якої було спалено велику кількість культурних та історичних цінностей.

І по - третє, політика окупантів внаслідок якої великий обсяг музейних фондів був вивезений за кордон та частково знищений.

У післявоєнний період завдяки зусиллям та самовідданості  музейних працівників більшість музейних закладів відновило свою діяльність, але  на жаль війна знищила багато унікальних музейних пам’яток  які неможливо відновити.

В умовах існування незалежної України питання про повернення  втрачених культурних цінностей було піднесено на рівень офіційної державної політики. Безумовним досягненням в цьому напрямку слід вважати створення і діяльність спеціальних державних органів, на які покладено завдання реалізації державної політики про повернення культурних цінностей України в роки Другої Світової війни. Завдання повернення в Україну культурних цінностей надалі продовжує залишатися важливою сферою національних інтересів і підтримується на високому державному рівні


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела:

  1.  Збірка російського та західноєвропейського живопису, графіки і порцеляни XVI - початку XX ст., вивезена Оперативним штабом рейхсляйтера Розенберга з Воронцовського палацу в Алупці до Сімферополя // Долинський О. Нові документи з історії втрачених у роки Другої світової війни колекції: Воронцовський палац в Алупці /О. Долинський .– К.: Архіви України. – 2004.– Вип.1-3. – С. 619
  2.  Е. Ф. де Вильнёв Письма Е. Ф. де Вильнёва в ООИД Пер. с фр. А. В. Карпенко 1 3 января 1850 г. Господам членам ООИД. [Электронный ресурс].–Режим доступа: http://old-museum.org/museum/m_history_107.htm
  3.  Обзор Херсонской губернии за 1899 г. (Приложение к всеподданнейшему отчету Херсонской губернии). – Херсон : Типография Губернского Правления, 1900. – 91 с.
  4.  Переписка между Управлением штаба и ГРГ Украины относительно работы и использования сотрудников штаба Тиле и професора Кундерта в Одессе [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://err.tsdavo.gov.ua/1/webpages/61535226джерела
  5.  Рабочая группа Южная Украина. Николаевский исторический музей// Бойцов М.А. Картотека “Z Оперативного штаба “Рейхсляйтер Розенберг”, Ценности культуры на оккупированных территориях России, Украины и Белоруссии. 1941–1942 / М.А. Бойцов Т.А. Васильева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1998. – 352 с. 
  6.  Рапорт головного командира Чорноморського флоту та портів І.І.Траверсе. Міністру морських сил. П.В. Чичагову 17 червня 1809р./ /Миколаївський обласний краєзнавчий музей / ред. Романченко М.А.,Шамрай П.Н. М, 2014.  С. 8
  7.  № 162. Распоряжение министерства оккупированных восточных областей рейхскомиссарам Остланда и Украины о сохранении культурных и научных ценностей для вывоза их в Германию// Преступные цели - преступные средства: Документы оккупационной политики фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.). - М.: Гос-политиздат, 1963. – С. 45.
  8.  Лист д-ра Роскампа, співробітника Зондерштабу образотворчого мистецтва, до керівника зондерштабу Роберта Шольца з пропозицією перевезти до Берліна збірку живопису з Воронцовського палацу в Алупці//Долинський О. Нові документи з історії втрачених у роки Другої світової війни колекції: Воронцовський палац в Алупці/О. Долинський .– К.: Архіви України.–2004.– Вип.1-3.–С.617
  9.  О злодеяниях, совершенных немецко-румынскими захватчиками в городе Одессе и районах Одесской области [Электронный ресурс ]. – Режим доступа:https://razboiulpentrutrecut.wordpress.com/2015/02/05/о-злодеяниях-совершенных-немецко-ру/

Література:

  1.   Абдурахманова C. Художні особливості творів, повернутих Бахчисарайському історико-культурному заповіднику Віденським етнографічним музеєм/ C. Абдурахманова// Українська академія мистецтв.– 2012.– Вип.19.– С. 390
  2.   Акуленко В. І. Правовий статус евакуйованих з України у східні райони СРСР музейних, бібліотечних і архівних цінностей під час Другої світової війни/В.І. Акуленко //Збірник наук. праць.–2011.–Вип. 19.–С.5–20.
  3.   Алєксєєв С. Ю. Питання реорганізації музейної справи на території Рейхскомісаріату Україна в документах Крайового управління архівів, бібліотек та музеїв (1942—1943 рр.) / С. Ю. Алєксєєв // Сумський історико-архівний журнал. — 2013. —Вип. 20. — С. 59—63.
  4.   Андросов С.А. Музеи Крыма в годы Великой Отечественной войны / С.А.Андросов // Историческое наследие Крыма. – 2004. - №6-7. – С. 171–180.
  5.   Боровкова В.Н. Из истории археологических коллекций Керченского музея (1941—1944г.) // Крымский музей. — 1995—1996 гг. Симферополь: Таврия — 1996. —С.154—162;
  6.   Василенко А. О. Літопис історії становлення і розвитку народних музеїв України/А.О. Василенко. –К.: Наук. думка, 1974. - 321 с.
  7.   Власова Е. В. Поль Дюбрюкс // Жебельовські читання-2 Тези доповідей наукової конференції. 26-27 жовтня 1999 р. [Електронний ресурс]. –Режим доступу :http://centant.spbu.ru/centrum/publik/confcent/1999-10/vlasova.htm 
  8.   Главацький М.В.Українське питання в контексті культурно-освітньої діяльності органів німецької окупаційної влади на території Генеральної області «Київ» 1941-1944рр./ М.В.Главацький // Історико-політичні студії : зб. наук. пр. — 2013.– Вип.1.–С.60-65. 
  9.    Грімстед Кеннеді П. Нищення українських музеїв, архівів, бібліотек у роки Другої світової війни /П. Грімстед Кеннеді, Г. Боряк // Пам'ятки України.–1994–Вип. 3–6.– С. 92– 105.
  10.   Горбик В.О. Культурна спадщина України на теренах зарубіжних країн: проблеми дослідження і збереження/ В.О.Горбик, Т. І. Катаргіна, В.Є. Герасимчук //Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури та мистецтв України. Проект ДФДФ. – 2009. –  Вип.7. – С.187–208 
  11.   Дворкін І. В. Джерела з історії музейної справи Наддніпрянської України ХІХ – початку  ХХ ст. / І. В. Дворкін // Вісник Національного технічного університету "ХПІ". Сер. : Актуальні проблеми історії України . –2013. –Вип.25. – С. 17–22.
  12.   Дворкін І.В. Музейництво в українських землях Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст. / І.В. Дворкін // Збірник наукових праць "Вісник НТУ "ХПІ" : Актуальні проблеми історії України №24 - Вісник НТУ "ХПІ" ,   2012.–С. 2–5.
  13.   Дубик М. До історії діяльності нацистських установ в Україні під час окупації у 1941-1944 рр. // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. - К., 1996. - Вип. 6. – С. 194–198. 
  14.   Дубровський, В.В. Охорона пам'яток культури в УСРР / В.В.  Дубровський // Охорона пам'яток культури на Україні. – Харків, 1927. –С. 5—13.
  15.   Дідух Л. Микола Біляшівський і розвиток місцевих музеїв в Україні / Л. Дідух // Краєзнавство. — 2008. —Вип.1–4. — С. 120–127.
  16.   Долинський О. Новi документи з iсторiї втрачених у роки Другої свiтової вiйни колекцiй: Воронцовський палац в Алупцi /О. Долинський, Т. Себта // Архіви України. – 2005. – Вип. 1/3. – С. 579–646.
  17.   Дяченко С. Короткий історичний нарис Херсонського краєзнавчого  музею/ С. Дяченко //Вісник Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. Вип.3.[Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.history.odessa.ua/publication3/stat10.htm 
  18.  Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). – Мюнхен, Нью-Йорк,–1949.—1230с.[Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/encycl/eui060.htm
  19.  Зінич М.С. Діяльність оперативного штабу А. Розенберга з вивезення культурних цінностей з СРСР // Вітчизняна історія. – 1999. –Вип. № 4. - C.162.
  20.    Іванова А. Керченський державний історико археологічний музей   ім. А.С. Пушкіна // Вісник древньої історії. – 1948. –Вип . 1 . – С. 185
  21.  Історія музею. Херсонський обласний краєзнавчий музей [ Електронний ресурс].–Режим доступу:URL: http://hokm.ks.ua/promuzey.html
  22.  Калашнікова В. Є. Історико-культурні цінності України в умовах “нового порядку” (1941–1944 рр.) : теоретичний аспект / В. Є. Калашнікова // Наукові праці історичного факультету Запорізького нац. ун-ту. – 2010. – Вип. XXVIII. – С. 241–244.
  23.  Калібовець С. Відродження музейних установ та їх діяльність на завершальному етапі Великої Вітчизняної Війни і в роки четвертої п’ятиріки/С.Калібовець// Українознавство.–2008.–Вип. 1–С.136-143. 
  24.  Коваль М.В. Пограбування та знищення фашистськими загарбниками музейних, архівних та бібліотечних цінностей України (1941-1944 рр.)/М.В. Коваль // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – К., 1996. – Вип. 6. – С. 34-42.
  25.  Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938–1945 рр./Володимир Косик – Київ; Париж; Нью-Йорк; Торонто: Молода гвардія, 1992. – 729 с.
  26.  Кот С. Проблеми повернення втрачених музейних цінностей в Україну в контексті історії та міжнародного права// Повернення культурного надбання України: Проблеми, завдання, перспективи. Вип. 6- С. 119-125.
  27.  Кулінська С. З історії музейної справи  у Києві (друг.пол.XIXст.)/ С.З.Кулінська // Краєзнавство.– 2000. –Вип.1–2. – С. 151–153.
  28.  Курченко Т. Формування музейної мережі півдня України у першій половині XIX століття / Т. Курченко // Краєзнавство. — 2011. —Вип.4. — С. 178–183.
  29.  Ликова О. Створення державних музеїв на основі приватних колекцій другої половині ХХ століття (на керамологічних матеріалах) / О. Ликова // Музеї України : Науково-популярний журнал. – 2007. – Вип.1. –С. 22–24.
  30.  Маньковська, Р. В. Репресії серед музейних працівників в кінці 20 – 30-х рр. / Р. В. Маньковська // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1997. –Вип.1–2. – С. 263–271.
  31.    Маньковська Р.В. Музеї на туристичних маршрутах півдня України: збірник наукових праць / Р.В. Маньковська // Туристично-краєзнавчі  дослідження. Вип.2 / Федерація профспілок України; Ін-т туризму. - К. : ЧП Кармаліта, 1999. [Електронний ресурс]// Інститут історії України НАН України, Режим доступу: http://www.ecologylife.ru/tyrizm-2001/muzeyi-na-turistichnih-marshrutah-pivdnya-ukrayini.html
  32.  Маценко Г.О. Україна в цікавих фактах : Книга рекордів України/ Г.О. Маценко. – Львів : Слово, 1992 . – 154 с.42. Миколаїв. Обласний краєзнавчий музей[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.samsobi.com.ua/index.php/ukraina/museums/160mykolaivshchyna-oblasnyi-kraieznavchyi-muzei
  33.    Музейна справа на Харківщині : становлення та розвиток : (наук.-допоміж. покажч.) / Держ. закл. "Харк. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка" ; [уклад. : Т. О. Сосновська, В. О. Ярошик]. – Х., 2009. – 265 с.
  34.  Музиченко Я.С. Етнокультурна спадщина України у роки 2-ї світової війни: втрати, облік, реституція [Електронний ресурс] // 11 Сумцовські читання: Конференція «Подвигу народному жити у віках», присвячена 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. – Харків, 2005. – Режимдоступу:http://museum.kh.ua/academic/sumtsovconference/2005/article.html?n=293
  35.  Національний заповідник "Херсонес Таврійський"[Електронний ресурс].–Режим доступу: http://ukrgold.net/cng-otdih/1967-natsionalnyj-zapovednik-khersones-tavricheskij-sevastopol-krym-otdykh-turizm-zapovednik 
  36.    Одеський археологічний музей [Електронний ресурс].–Режим доступу: http://omr.gov.ua/museums/93
  37.  Патриляк І. К. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду/І.К.Патриляк, М.А.Боровик.–Ніжин: Видавець ПП. Лисенко М.М.,–2010–590с.
  38.  Погорелова А. Музейна справа: орієнтири розвитку/ А. Погорелова // Українська культура. –1996. –Вип.2. –С.34.
  39.    Прушинський Я. Пам'ятки старовини. Культурні цінності спадщини / Я. Прушинський // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. — К.: Танат, 1996. — Вип. 10. — С. 47–53.
  40.  Романченко М.А. Миколаївський обласний краєзнавчий музей.– Миколаїв: Видавництво «Шамрай», 2014.– 276с.
  41.  Рудий Г. Я. Проблема збереження музейної спадщини України: за результатами аналізу матеріалів республіканської періодики/ Г.Я Рудий// УІЖ.– 2010.– Вип.6.– С. 127–135.
  42.  Савчук В. Музеї України як центри краєзнавчої роботи в 20-х – 30-х рр. ХХ ст. / В. Савчук // Краєзнавство. — 2011. — № 2. — С. 216–222.
  43.  Себта Т.М. Документи Айнзацштабу рейхсляйтера Розенберга про  діяльність в українських бібліотеках під час нацистської окупації (1941-1944 рр.)/ Т.М. Себта // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім М.С. Грушевського. –Т. 4. – К., 1999. – С. 398–412.
  44.  Себта Т. Українські музеї під час окупації в роки Другої світової війни / Т. Себта // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 6. – К., 1996. – С. 130–137.
  45.  Сімферопольський художній музей [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://gallery.crimea.ua/ru/museum.php?id=002
  46.  Солодова В. В. Музейна справа в Одесі за часів Російської імперії (1825–2003 рр.)/ В. В. Солодова // Студії з архів. справи та документознавства. –К., 2004. – Т. 12. – С. 173–185.
  47.  Смолій А.В. Україна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття. Історичні нариси / Ред. кол.: В. А. Смолій, Г. В. Боряк, Ю. А. Левенець, В. М. Литвин, - К.: НВП "Видавництво "Наукова думка, НАН України", 2011. – Кн. 1. – 735 с.
  48.  Стрижова І. А. Роль Одеського Товариства історії та старожитностей у збереженні історико-культурної спадщини українського народу / І. А. Стрижова // Інтелігенція і влада . – 2003. – Вип. 1. – С. 54–60.
  49.  Сумський обласний краєзнавчий музей: історія та сьогодення(Науковий збірник)– Суми: «Видавництво.Мак Ден», 2005.–184с.
  50.  Ткаченко М. Окупаційна політика нацистів щодо українських музеїв ( 1941-1944 рр.) / М. Ткаченко // Рідна школа. – 2003. – Вип.10. – С. 53–56.
  51.  Тимофєєва І. Як рятували скарби кримських музеїв і палаців під час війни і окупації / В. Тимофєєва // Ялта.- 2009.- 3 серпня [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.bigyalta.com.ua/ story/164
  52.  Титаренко Д.Н. Театр, кіно, періодика, музеї: культурне життя українських областей зони військової окупації в 1941–1943 роках/Д.Н. Титаренко // Україна модерна . – 2008 - Ч. 2 (13). – С. 131–146.
  53.  Тригуб В., Музеї Київщини, Чернігівщини, Черкащини, Житомирщини. /  В.Тригуб, Н.Іванченко// Музеї України. –2005. –Вип.3 С.17–19.
  54.  Турова Н.П. Піксиди і леканы з Ялтинського історико-літературного музею // Історія Південного берега Криму: факти, документи, колекції, літературознавство, мемуари. II Дмитреевские читання.- Ялта.– 2001. - С.134-139.
  55.  Туристичне краєзнавство: Навч. посіб. — 2-ге вид., виправл. / Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. — К., 2008. — 575 с.
  56.  Турченко Ф. Г. Запорізький рахунок Великій війні. 1939–1945 / Ф. Г. Турченко, В. М. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський [та ін.] ; Ф. Г. Турченко (наук. ред.). — Запоріжжя : Просвіта, 2013. — 416 с.
  57.    Тюрменко І.І. Культурологія: теорія та історія культури Навчальний посібник / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула.– Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368 c.
  58.  Федотова Г.П., Грищенко Н.Ф. История коллекции. // Крымский музей. — 1995—1996 гг.— Симферополь: Таврия. — 1996. — С. 166—169.
  59.  Феодосійський краєзнавчий музей [Електроний ресурс].– Режим доступу:http://poiradar.com:8080/poi/Feodosiiskii_kraevedcheskii_muzei_-14298
  60.  Федосєєв Ф. Керченський музей старожитностей / Ф. Федосєєв // Вісник Стародавньої Історії . –2002 . – Вип.1. – С.154–178 .
  61.  Феодосійський музей старожитностей. Історія музею старожитностей в персоналіях [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://old-museum.org/museum/m_history_007.htm 
  62.   Формування музейної мережі України [Електронний ресурс].– Режим доступу:URL http://lektsii.net/1-26950.html 
  63.   Фріч Г. Таємниці зниклих колекцій. Історія третя. «Золота валіза»/ Г. Фріч .– "Promotion Time".– 2011.–Вип.6.[Електроний ресурс].– Режим доступу: http://tayni.info/233/ 
  64.  Хведась А.О. Розвиток краєзнавчих музеїв в Західній Україні в кінці ХIХ - першій половині 40-х рр. ХХ ст. Джерела і література. (На матеріалах Волинської, Рівненської та Тернопільської областей).: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 /Хведась Анатолій Олексійович; Дніпропетровський держ. ун-т. – Дніпропетровськ, 1997. – 21 с.
  65.  Чабан Ю. О. Доля культурно-історичних цінностей Одеси під час Другої світової війни: історіографічний огляд проблеми / Ю. О. Чабан // Волин. іст. зап.. – 2010. – Т. 4. – С. 127–131.
  66.   Чадаєва К.Ю.. Розвиток музейної справи в Україні в 1920-1930 роки [Електронний ресурс] //6 Сумцовські читання: Конференція, присвячена 80-річчю Музею Слобідської України ім. Г.С. Сковороди. –Харків, 2000. – Режим доступу: http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2000/article.html?n=766
  67.    Шевченко Н.В. Культурно-освітні заклади Миколаєва в період окупації / Н.В.Шевченко // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – Т.83. Випуск 70. Історичні науки. – С.142 – 147
  68.  Шидловський І. Історія музейної справи та зоологічних музеїв університетів України / Й. Царик, І. Шидловський. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2012. – 112 с.
  69.  Шитюк М. М. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941-1944 (До 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів) / Кер. авт. колективу М.М. Шитюк. – Миколаїв: «КВІТ», 2004. – 503 с. 
  70.  Шитюк М. М. Миколаївщина: літопис історичних подій / Під заг. ред. М.М. Шитюка. – Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. – 709 с.
  71.  Щеколдин С. Дворец и война /С. Щеколдин // Наше наследие. — 1992. —Вып. 25. — С. 98—106.
  72.    ЩетніковВ.П. Проблема вивезення культурних цінностей з Трансністрії у 1941 - 1944 рр. та їх повернення у післявоєнний період / В. П. Щетніков, Ю. О. Чабан // Наук. пр. іст. ф-ту Запоріз. нац. ун-ту. – 2012. –Вип. 33. – С. 109–114.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58754. Выбор изделия. Выполнение эскизов 27 KB
  Основной этап. Развитие абстрактного мышления творческой мысли Организационный этап Приветствие проверка отсутствующих сообщение темы занятия. Основной этап Ознакомление учащихся с правилами техники безопасности.
58756. Стив Джобс. Уроки лидерства 951.5 KB
  Мой новый знакомый представился Стивеном Джобсом председателем совета директоров pple Computer. В то время Стиву было двадцать пять; чуть позже в том же году когда pple стала открытой акционерной компанией его состояние оценивалось примерно в 250 млн долл. Стив любит удивлять людей поэтому до самой последней минуты не сообщает им важную информацию.
58762. Обчислення в Excel; види адресації; використання стандартних функцій; застосування майстра функцій. Логічні функції для опрацювання табличної інформації 1.03 MB
  Логічні функції для опрацювання табличної інформації. На дошці виписані основні поняття й терміни: вбудовані функції формули оператор посилання формат функції. Завдання для усього класу: Як можна обчислити значення функції у=5х12 користуючись засобами Ехсеl Інструктаж щодо заповнення анкети самооцінки учнів.