95498

Операція «Вісла» та її наслідки

Курсовая

История и СИД

Операція «Вісла» - етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок - 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави...

Украинкский

2015-09-23

211.11 KB

3 чел.

ЗМІСТ

ВСТУП 2

РОЗДІЛ 1. Передісторія 4

1.1. Місце операції "Вісла" в політиці Польщі щодо українців. 9

1.2. Сили УПА в Закерзонні 11

РОЗДІЛ 2. Хід операції Вісла 13

2.1. І етап - «добровільне переселення» 15

2.2. II етап - «насильницька депортація» 15

2.3. III етап - «операція «Вісла» 16

2.4. Етнічні чистки ХХ ст. та місце серед них операції "Вісла" 19

2.5. Військові аспекти операції "Вісла" 22

РОЗДІЛ 3. Наслідки операції «Вісла» 24

3.1. Операція в історичній пам'яті і міждержавному діалозі 24

ВИСНОВКИ 29

ДОДАТКИ 30

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 31

ВСТУП

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН - УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва - далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 p., у якому зазначалося: «...усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу».

15 травня 1945 p. M. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.

Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946 - 1948 pp. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України.

Операція «Вісла» - це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України.

РОЗДІЛ 1. Передісторія

Операція «Вісла» - етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок - 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.

Ця етнічна чистка проводилася під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією, кількісний склад якої налічував тоді на даному терені близько 1400 бійців. Депортація мала знешкодити, нібито, допомогу, яку українське населення давало повстанцям. Така арґументація з військової точки зору не витримує критики. Бо невже замість бойових дій проти нечисленних сил українського збройного опору треба було застосовувати виселення 100 разів більшої кількости мирного цивільного населення?

Формальним приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир - майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.

28 березня 1947 року, рівно 65 років тому, віце-міністр національної оборони Польщі генерал-полковник Кароль Свєрчевський здійснював інспекційну поїздку. Його "додж" супроводжували три вантажівки із солдатами. На шосе Балигород-Сянок машини потрапили в засідку, влаштовану двома підрозділами Української повстанської армії - сотнями "Хріна" і "Стаха". Генерала скосила черга з ручного кулемета.

28 березня 1947 року, рівно 65 років тому, віце-міністр національної оборони Польщі генерал-полковник Кароль Свєрчевський здійснював інспекційну поїздку. Його "додж" супроводжували три вантажівки із солдатами. На шосе Балигород-Сянок машини потрапили в засідку, влаштовану двома підрозділами Української повстанської армії - сотнями "Хріна" і "Стаха". Генерала скосила черга з ручного кулемета.

Уже наступного дня зібралося Політбюро ЦК Польської робітничої партії. Порядок денний: похорон тов. Свєрчевського і переселення польських українців на так звані повернені землі на півночі й заході країни. Перед тим звідти виселили німців.

Акція отримала назву "Вісла". План був секретний. У протоколі того засідання Політбюро двоє перших осіб партії, Гомулка і Берут, записані під псевдо - Вєслав і Томаш. Але в суспільстві антиукраїнська істерія роздувалася відкрито: від рук українців загинув Свєрчевский, вірний син Польщі, улюбленець народу і армії!

Кароль Свєрчевський (1897 - 1947) справді був яскравою постаттю. Він народився у Варшаві, із 1915 року жив у Росії. Там вступив до ВКП(б) й до Червоної армії. Закінчив військову академію. У 1936-1938 роках воював в Іспанії, командував 14-ю Інтербригадою. Там його знали як генерала Вальтера. Під час Другої світової війни Свєрчевський командував створеними в СРСР 1-ю та 2-ю арміями Війська Польського. Брав участь у Берлінській операції, довів своїх солдатів до Дрездена.

Його поховали з почестями. Випустили навіть монету 10 злотих із профілем генерала і купюру 50 злотих із його портретом.

У смерті Свєрчевського досі чимало неясного. У тому бою проти 50 поляків стояло 150 оунівців, з кулеметами й мінометами. А вбито лиш генерала та трьох солдатів. Нападників одразу названо "бандою УПА", хоча слідство закінчили тільки тижнів через три.

Бандерівці не знімали з себе відповідальності за ту акцію. Але дивно, що "Хрін", який командував однією з тих двох сотень упівців, згодом у своїх мемуарах ані словом не згадав про Свєрчевського. Хоч не кожному сотникові вдається знешкодити чужого генерала. Тому є різні версії того, що сталося. Ясно одне: смерть генерала була не причиною, а лиш вигідним приводом і сигналом для початку акції "Вісла". Її ідея визріла ще восени 1946 року. Інспекційна поїздка Свєрчевського саме й здійснювалася в ході підготовки до акції. Отже, смерть усунула генерала від участі в ній і тим самим уберегла від ганьби.

То було справді ганебно, бо діялося під гаслом "остаточного вирішення українського питання", як перед тим у Рейху - остаточне вирішення єврейського. Прикметно, що переселенців по дорозі на Захід сортували в Освенцімі - табір був добре пристосований для таких процедур. На нових землях людей оселяли не компактно, поруч, а не більше трьох сімей на село, щоб вони швидше асимілювалися серед польського населення. Називають різні цифри загиблих під час виселення - від кількох сотень до 10 тисяч.

Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.

У планування депортації 1947 року та підготовці до неї можна виділити декілька основних дат:

31 січня 1947 р. - голова Воєводського комітету безпеки в Ряшеві полковник Іґнаци Вєлічко видає наказ провести облік українського населення на території Ряшівського воєводства.

5 лютого - польський Сейм проголошує «Закон про амністію для членів підпілля» на час від 22 лютого до 25 квітня 1947 р. Амністія не обіймає ОУН і УПА. Як заявлено під час сеймових переговорів:

«Прощення і відпущення покарання для прибічників УПА було б повністю несумісне з нашими елементарними почуттями обов'язку перед державою, а також підірвало б найбільш життєво важливі інтереси народу.»

14 лютого - новоторгський староста Лєх Лея звертається до краківського воєводи з проханням виселити лемків. Пояснює це потребою

«...створення однорідної держави з точки зору етнічної приналежності. Аби перетворити приграничні повіти на суто польські, що зрештою відповідає інтересам держави, і щоб усунути питання Лемків з питань польської політики, рекомендованим би було переселення Лемків вглиб Польщі»

20 лютого - заступник начальника Генерального штабу Польського війська генерал Стефан Моссор у звіті міністру національної оборони і голові Державної комісії безпеки представляє список українців з 12 повітів Ряшівського воєводства і проект їх виселення.

«При розгляді ситуації на території Краківського округу виникла проблема з залишками українців. Багато осіб і навіть цілі сім'ї українців сховалися в лісах, або в прикордонних теренах Чехословаччини, а потім повернулися в свої садиби, становлячи бази для банд УПА і небезпеку іредентизму на майбутнє. Оскільки Радянський Союз не приймає на даний час цих людей, здається, необхідно навесні здійснити енергійну акцію переселення цих осіб окремими сім'ями розкидуючи їх по всіх відновлених територіях, де вони швидко асимілюются.»

25 лютого - голова Воєводської комісії безпеки в Ряшеві полковник Вєлічко пропонує виселити українців:

«Потрібно повністю виконати і завершити акцію виселення, почату в 1945 році. Якщо в даний час відсутня можливість передачі тих українців в СРСР, то необхідно їх перенаправити на захід і розпорошено розселити, аби унеможливити шкідливу діяльність. Це питання обговорювалося з воєводою, котрий звернувся з відповідним запитом до центральної влади.»

6 березня - з пропозицією виселення лемків виступає до Державної комісії безпеки командир Краківської округи ген. Вєнцковський:

«Хотілося б, виступити з поданням до уряду про переселення "Лемків", які ще залишилися в повіті Нови Сонч, на територію Повернених Земель.»

27 березня - на засіданні Державної комісії безпеки обговорено пропозицію виселення українців. Прийнято постанову, щоб міністр державної безпеки генерал Радкевич справи, котрі стосуються виселення українців з Ряшівського воєводства (пол. «Sprawy dotyczące wysiedlenia Ukraińców z woj. rzeszowskiego») представив на засіданні Політбюро Центрального комітету Польської робітничої партії.

27 березня - у секретному рапорті Оперативного відділу Генерального штабу Польського війська записано:

«Вирішення українського питання, поширеного на територію Ряшівського, Люблінського і частини Краківського воєводства є справою надзвичайно важливою, вирішальною щодо результатів подальшої боротьби з бандами УПА (...) Оскільки СРСР на даний час не приймає цих людей на свої території, тому представляється необхідним провести енергічну акцію переселення цих людей поодинокими сім'ями на територію Повернених Земель, де вони можуть скоро асимілюватися.»

  1.  Місце операції "Вісла" в політиці Польщі щодо українців.

Виникає питання, чи була операція "Вісла" якимсь відокремленим, може, одіозним фактом в історії польсько-українських стосунків у ХХ ст., чи, може, лише однією ланкою в політичній тенденції, що існувала, панувала, проводилася в життя, для прикладу, від другого десятиріччя ХХ ст.

Слід відверто сказати, що польсько-українські відносини принаймні від XVI ст. - якщо не від XIII ст. або і раніше - були погані і періодично вели до загострень: воєнних сутичок чи українських повстань проти польського панування. Таке загострення панувало також в період Австро-Угорської імперії (бо поляки посідали панівні позиції в Галичині - й використовували їх для національного гноблення). Польська сторона розгромила 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку, а щодо Східної Галичини, заселеної переважно українцями, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала - формально - Східній Галичині статус автономного краю. Не має сенсу розгортати історію польсько-українських стосунків 20-30-х рр., але можна подати кілька штрихів: дві пацифікації українських сіл (тобто застосування принципу колективної відповідальности), поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація (на практиці - полонізація) і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій, в якому ув'язнювали без судового вироку і т. д., і т.д. Висновок зводиться до того, що Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала дух і букву закону та міжнародні зобов'язання, а державна національна політика вела не до злагіднення відносин між панівною та непанівними націями, а, навпаки, до їх загострення. У середовищі польської націонал-демократії (ендеки) дійшло, ще до 1939 р., до підготовки планів виселення і розселення українців (їх було понад 5 млн.) у Західній Польщі. Ці ідеї відбилися в таємній постанові Ради міністрів Польщі з березня 1939 р., що зводилася до поступового витіснення українців з їхніх етнічних земель. Відносини між поляками та українцями на західноукраїнських землях 1939 р. виявилися загостреними до краю.

Переходячи до операції "Вісла", треба сказати, що вона стала цілком логічною ланкою - а не яким екстраординарним виявом - польської національної політики, в якій аґресивною стороною була польська. Тим більше, що політика етнічних чисток у ХХ ст. взагалі застосовувалася тоталітарними режимами дуже широко.

Отже, можна зробити висновок, що операція з депортування українців було сплановано , скоріш за все,  за наказом радянського уряду, ще за декілька років до вбивства Кароля Свєрчевського. Нажаль, у більшості випадків документи, котрі могли б підтвердити масштабні підготовки до операцій, схожих із операцією «Вісла», знищуються досить швидко, тому остаточних підтверджень цієї версії розгортання операції. Також через це не можна й надати інших офіційно підтверджених версій. Немає наказу, розпорядження чи іншого документу з Москви до Варшави про проведення операції такого типу, скерованої проти українського цивільного населення. Тому фантастичними, позбавленими джерельної бази, виглядають твердження, що Польщу нібито примусили ( хто? де? коли?) провести операцію "Вісла". Історія польсько-українських відносин у ХХ ст. говорить про те, що капітал ненависти з обох боків зібрався дуже великий і окремої команди з Москви не було потрібно. Вистачало команди з Варшави. Не підлягає, однак, сумніву і те, що Москва -чи підпорядкований їй повністю Київ - не висловлювали жодних протестів проти операції "Вісла", яка цілком відповідала широко застосованій Росією політиці етнічних чисток. З іншого боку, відомо, що, наприклад, під час переселення української людности (значною мірою насильницького) з території Польщі на територію України, ініціатива різних заходів виходила переважно з польського боку( про що свідчать документи, які зберігаються в Києві, у Центральному Державному Архіві вищих органів державної влади й управління України - документи років три тому знову засекречені).

  1.  Сили УПА в Закерзонні

Згідно з оцінками документів, котрі були в командування Оперативної Групи «Вісла», Українська Повстанська Армія розпоряджалася на день 1 квітня 1947збройними силами в кількості 2402 осіб, включно з місцевою самообороною в кількості 720 осіб. Серед членів УПА таких, що носять зброю й активні в бойових діях, оцінено на 1772 людини. Розклад сил на окремі відділи мав наступний вигляд:

  1.  Штаб УПА в «Закерзонському Краю» - 25 осіб;
  2.  Округа № 1 (Сяноччина- штаб (37 осіб), підрозділи місцевої самооборони, зокрема Самооборонні Кущові Відділи (пол. obsada personalna rejonów) 249 осіб, збройні підрозділи: сотня «Бурлаки» (120 осіб),сотня «Ластівки» (91),сотня «Громенки» (121),сотня «Крилача» (81), Лемківська сотня «Стаха» (61), сотня«Біра» (90), сотня «Хріна» (121), сотня «Романа» (121).
  3.  Округа № 2 (Ряшівщина- штаб (27 осіб), підрозділи місцевої самооборони СКВ (пол. obsada personalna rejonów) 471 особа, збройні підрозділи: сотня «Месники-1» хорунжого Григорія Мазура «Калиновича» (100), сотня «Месники-2» хорунжого Івана Шиманського «Шума» (101), сотня «Месники-3» Михайла Тарабаня «Тучі» (90), сотня «Месники-4» Григорія Левка «Крука» (71) (входили до складу куреня «Месники»),сотня «Бриля» (60),сотня «Сагайдачин» (61),сотня «Яра» (41),сотня «Чауса» (51),сотня «Дуди» (40),сотня «Крилаті» (41),сотня«Давида» (71) (пол. sotnia "Kruka" (71), sotnia "Kalinowicza" (100), sotnia "Tucza" (90), sotnia "Szuma" (101), sotnia "Bryla" (60), sotnia "Sahajdaczyn" (61), sotnia "Jara" (41), sotnia "Czausa" (51), sotnia "Dudy" (40), sotnia "Kryłaty" (41), sotnia "Dawida" (71)).

Згідно з тими ж даними командування Оперативної Групи «Вісла», на 23 липня 1947 року збройні сили УПА на Закерзонні зменшились з 2402 осіб до 563.

РОЗДІЛ 2. Хід операції Вісла

Рівно через місяць після смерті генерала Свєрчевського шість дивізій Війська Польського оточили українські села, що ще залишилися на Лемківщині, Надсянні, Холмщині та Підляшші. Тим часом частини НКВС і чехословацької армії заблокували східний та південний кордони Польщі. О четвертій ранку понад 17 тис. солдатів почали виселення українців на західні та північні землі. Виселяли й змішані сім'ї та поляків, лояльних до ОУН-УПА. Операція тривала три місяці. Ще й досі її пояснюють іноді військовою необхідністю: підрозділи УПА, що діяли на південно-східних землях Польщі, треба було позбавити підтримки населення. Справді, після акції бійцям УПА тут уже не було кого захищати, і вони перейшли в Україну.

Операція здійснювалася під гаслом "остаточного вирішення українського питання". Але військовий аспект - тільки один бік справи. "Вісла" - останній акт протистояння 1943-1947 років, що його дехто називає українсько-польською війною. Хоча те протистояння почалося ще в 1920-х роках. А в часи Другої світової війни загострилося й підігрівалося сторонніми силами - радянськими партизанами та німцями. По війні, коли між Польщею й СРСР "уточнилися" кордони, проблема ще більш загострилася.

Подібні проблеми виникали тоді й на інших європейських кордонах (приміром франко-німецькому). Та лиш режими сталінського типу вирішували їх шляхом етнічних чисток, за зразком депортації кримських татар. Так виселяли судетських німців, болгарських турків.

До 1944 року на південно-східних землях Польщі жило 600 тис. українців. Звісно, Сталін не хотів мати у себе під боком потужну українську діаспору. 1944 року в Україну добровільно переселено 150 тис. польських українців. Наступного року ще 300 тис. - уже насильно. Решту - 150 тис. - під час акції "Вісла".

У березні 1947-го керівник Міністерства закордонних справ УРСР Д. Мануїльський писав:

«Секретарю ЦК КП(б)У товарищу Л. М. Кагановичу. (...) В связи с убийством генерала Сверчевского польское правительство намерено принять решение о поголовном выселении украинцев из Жешовского и Люблинского воеводств на территорию бывшей Восточной Пруссии. В настоящее время массовое переселение из Польши на Украину нами закончено. От переселения отказалось и оставалось в Польше главным образом украинское население, зараженное бандитизмом. Кроме того, мы не располагаем сейчас необходимым жилищным фондом. Поэтому правительство УССР не может принять одновременно указанное количество переселенцев. Мое мнение поддерживает также министр государственной безопасности УССР тов. Савченко. Прошу вашего согласия".

Звісно, "согласіє" не забарилося. Отже, ті 150 тис. були приречені.

В останньому томі тритомника "Депортації" (Львів, 2002) є спогади Стефанії Олексюк, 1930 року народження. Вона українка, родом із земель, що після війни відійшли до Польщі. 1944-го її батьки не захотіли виїхати в Україну й натерпілися біди від польської поліції та різних банд, що намагалися витіснити українців. То була війна, в якій фронт проходив через кожну хату.

Пані Стефанія описує один нічний бій бандерівців з польськими поліціянтами, які квартирували в домі Олексюків. Коли бій закінчився, біля хати лежав бандерівець із простреленою головою. Поляк підійшов до вбитого: "А ти казав, що мене скоріше застрелиш!". Отже, вони були знайомі. Тут були всі свої - й водночас всі чужі.

«Олексюки перебралися в Україну, на Дрогобиччину, 1947 року. Тут уже не було поляків, але "появились групи енкаведистів, які ловили бандерів" (вони тоді звались не "бандери", а "нічні"). Важко було розібрати, хто саме приходить - одні чи другі. Якось увечері Олексюки сиділи в хаті, читали районну газету. Зайшли троє в радянській військовій формі. Забрали ту газету, дали іншу: "Читайте нашу!". І пішли. Що робити з газетою? Хто її дав? А як завтра прийдуть і скажуть віддати назад? Заховали газету в димар. Прийшли енкаведисти й арештували батька: мовляв, не доніс, що були бандерівці. Вимагали признатись у зв'язках із ними. Він відмовився. Його змусили записатися до колгоспу. Після цього приходили і ті, й другі - "бандери" й "москалі". Батька призначили бригадиром. За це бандерівці хотіли його вбити. Той сховався. Ті прийшли, забрали корову й повели до лісу. Потім приїхали з НКВД і сказали, що він сам віддав корову бандерам. Кілька сімей за таке вивезли на Сибір. А їх якось Бог милував.»

Масштабну міграцію  українського населення можна поділити на три етапи:

2.1. І етап - «добровільне переселення»

(вересень 1944 - серпень 1945 p.)

У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вони боялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х - на початку 40-х років. Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

2.2. II етап - «насильницька депортація»

(вересень 1945 - серпень 1946 р.)

З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення». Відповіддю Варшави на це «прохання» став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. У разі відмови українців від переселення планувалося примусове відселення їх у глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на залізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР.

Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб - 96,8% українського населення Закерзоння.

2.3. III етап - «операція «Вісла»

(квітень - липень 1947 p.)

Як вже зазначалося раніше, формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією - під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

Саму операцію та депортацій ні заходи можна поділити ще на 3 етапи:

1) з 28.04.1947 до 15.06.1947 виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;

2) до 30.06.1947 вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.

3) до кінця жовтня 1947 депортовано населення з решти повітів Закерзоння.

На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

1 серпня 1947 таємна інспекція Державної комісії безпеки наказала командувачам Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території після акції «Вісла», без огляду на ступінь лояльності і партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб у них не залишилася жодна українська чи змішана родина.

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей.

До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

Акція супроводжувалась масовим насильством над українським населенням. Польська комуністична міліція озброювала польських селян-шовіністів, що знищували цілі села, вбиваючи навіть дітей і жінок. Після закінчення Другої світової війни антиукраїнський терор був, головною справою рук польської комуністичної просталінської влади, але не тільки її. Брали участь у цьому частини польського крайнього правого підпілля - Національних Збройних Сил (NSZ) і Національної Військової Організації (NOW). Озброєна група під командуванням «Волиняка» винищила майже всіх мешканців села Малі Куровичі - 300, за даними польського сейму, а 2000, згідно з рапортами УПА. На думку командирів УПА, «Волиняк» співпрацював з НКВС. У селі Верховина учасники NSZ вбили 194 українських селян, в тому числі 65 дітей. Інший відділ, який належав до АК, замордував 460 українців у селі Павлокома.

Популярний девіз поляків: «Українців за Сян!».

На початкових етапах операції на Закерзонні не було частин УПА, а тільки невеликі загони самооборони і українське населення було майже беззахисне, але скоро через Сян переходять 3 частини УПА, що починають бойові дії проти Війська Польського, польської міліції і загонів НКВС.

Командирами УПА було наказано не проводити терору проти польського цивільного населення (знищувати тільки озброєних шовіністів).

УПА починає співпрацювати з польською організацією «Воля і незалежність», що постала з Армії Крайової. ВіН саботувала вивіз українського населення до СРСР. Командир Штендер-Прірва, що був висланий командування УПА Львівського регіону для припинення україно-польського протистояння і порозумітися з АК для спільної боротьби проти сталінізму писав: «ВіН проводив пропаганду серед солдатів Війська Польського, аби вони по-людськи ставилися до українського населення, не виганяли його до СРСР і дивились крізь пальці на втечу чи ухиляння від переселення. Під час виселення багато українських родин знайшло, за згодою ВіНу, притулок у польських селах». Але провід ОУН і польський уряд в еміграції не дійшли порозуміння і співпраця була місцевого характеру.

На теренах Закерзоння, що були під контролем АК ситуація була спокійнішою, але поступово АК була розброєна і владу передали комуністам.

Згідно з офіційними даними, в 1944-1947 роках від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (з них 368 в 1945 році). Варто відзначити, що до «цивільних осіб» статистика зараховує також учасників збройних відділів «самооборони» (за винятком ормовців), які брали активну участь в антиукраїнському терорі. Але заступник міністра внутрішніх справ генерал Владислав Пожога підтвердив, що від рук цілого польського підпілля загинуло близько 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА.

Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. - у глиб Польщі. Суттю операції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

2.4. Етнічні чистки ХХ ст. та місце серед них операції "Вісла"

Етнічні чистки ХХ ст. мали різні види та різні нюанси, але, в основному, вони відбувалися за двома сценаріями: екстермінація (різня, масовий етноцид, здійснений іншими методами, наприклад за допомогою голодомору) і депортація.

Екстермінація широко застосовувалася починаючи з другого десятиріччя ХХ ст.: масова різня вірменів у деспотичній Туреччині 1915-1916 рр.; голодомор українців 1932-1933 та 1946-1947 рр., заініційований комуністичною Москвою; голокост євреїв у першій половині 40-х рр., здійснений гітлерівською Німеччиною. Етнічні чистки екстермінаційного типу здійснювалися, правда, у набагато менших масштабах, також на території Югославії під час Другої Світової війни і там же в останні роки.

Депортація в широкому масштабі почала вживатися Росією ще в період Першої Світової війни: маю на увазі виселення німців з Волині 1916 р. Пізніше Росія почала застосовувати такий спосіб "вирішення" національних проблем як у мирний час, так і у воєнний період. Подаю перелік народів, стосовно яких - повністю або частково - застосовувалися такі заходи: кубанські українці, месхетинські турки, німці з південної України, Криму і Поволжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени з Криму, чеченці, інґуші, карачаївці, балкарці, а також румуни і греки - чужоземні громадяни з Північного Кавказу. Часткові депортації українського і польського населення здійснювалися комуністичним режимом у кінці 30-х, на початку і в другій половині 40-х рр. Після війни депортували німців зі Східної Прусії.

Німеччина почала застосовувати депортацію євреїв незабаром після приходу Гітлера до влади, а широкомасштабні депортації вже під час війни - щодо поляків тогочасної Західної Польщі, пізніше - в Замойщині.

Про екстермінацію, що проводилися польським леґальним лондонським урядом і підпіллям та українським підпіллям, говоритиму ще окремо.

Нова хвиля депортацій захопила Центрально-Східну Европу після закінчення Другої Світової війни. Масово депортували німців (т.зв. Фертрайбург) з новозахоплених західних і північних територій Польщі, з Судетів у Чехословаччині.

Якщо дивитися на ці масові етнічні чистки в Східній та Центральній Европі, то операція "Вісла" вписується в їхній контекст майже органічно - але органічно лише для тоталітарних режимів з терористичними методами правління. Бо таким шляхом не вирішували свої міжнаціональні проблеми - також деколи загострені до краю - ні на кордонах між Францією та Німеччиною, між Бельґією та Німеччиною, між Данією та Німеччиною, між Італією та Австрією. Навіть тоталітарна Румунія, по суті, не піддавалася спокусі, хоча й гнобила угорську меншину. Чи не найпізніше - і найближче до наших часів - комуністична Болгарія практично депортувала значну частину турків.

Не буду торкатися етнічних чисток типу екстермінацій і депортацій у Африці, де цей метод процвітає досі й дає періодично спалахи.

Висновок єдиний: екстермінації та депортації на етнічній підставі були і є можливі лише в державах з диктаторським тоталітарним режимом, який здійснює своє правління на користь панівної нації терористичними методами.

Є дві особливості операції "Вісла", на які треба звернути увагу. Перша особливість полягає в тому, що не було ні співчуття, ні протестів з боку польської громадськости, ні, зокрема, з боку польської католицької Церкви, що мала і певну силу, і певну відвагу навіть при тоталітарному режимові. Це насторожувало і насторожує досі, бо є ознакою глибоко вкоріненої ксенофобної ментальности в широких колах польського суспільства.

Може виглядати неймовірним, але ще наприкінці 80-х рр. у польських правих колах (Взаємопорозуміння незалежницьких партій і організацій ПП і ОН) розроблялися і публікувалися в позацензурній пресі (журнал "Zamek", Варшава, 1989, лютий, вип. 3) плани нової депортації українців на схід, поза лінію Збруч-Буг, бо, як там арґументувалося, в Східній Галичині є "прекрасні врожайні орні ґрунти, газ, нафта, калійні солі, сірка, ліси, гори, клімат", а Львів та Вільнюс мусять бути польськими, бо "в історії нашого народу і культури вони відіграли надто велику роль, щоб змагання до їх новоповерення не було природним відрухом, обґрунтованим правом і мораллю". Здається, такі цитати не потребують коментування, хоча може виникнути питання про які право і мораль ідеться.

Інша особливість - ми займаємося тепер операцією "Вісла", на якій фокусується основна увага. Насправді ж, була не одна , а дві насильницькі депортації, бо т.зв. обмін населення між комуністичними Польщею та Україною здійснювався у 1946-1947 рр. шляхом, здебільшого, саме примусового виселення українського населення на схід, за лінію Керзона.

2.5. Військові аспекти операції "Вісла"

Більше тепер, як у часи проведення операції "Вісла", її захисники наводять арґумент, що депортація була необхідна з військової точки зору, бо навіть те, вже не дуже численне українське населення, яке залишилося після депортації на схід, допомагало - добровільно або й під примусом - партизанам Української Повстанської Армії.

Справді, такі військові заходи при боротьбі з партизанським рухом застосовувалися також в інших місцях. Утворення "великих" чи "укріплених", "стратегічних" поселень в Індокитаї, пізніше у Південному В'єтнамі, у деяких реґіонах Африки (Анґола). На практиці це були більші або менші концентраційні табори, до яких колонізатори та диктатори заганяли вороже, непокірне або непевне сільське населення. Всі ці заходи - як і у випадку "Вісли" - переважно супроводилися жорстокостями й грабунками. Однак між цими військовими заходами та операцією "Вісла" є принципові відмінності.

По-перше, після ліквідації партизанського руху (або після його перемоги) т.зв. "укріплені" поселення розформовувалися і їх поселенці - після періоду виселення, який тривав від кількох місяців до двох-трьох або й більше років - поверталися в рідні місця. Після припинення українського партизанського руху в Польщі виселенців у рідні місця не повернули.

По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції "Вісла" про концентрацію населення в поселеннях-селах - таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.

По-третє, у багатьох реґіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВІН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям.

У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл; якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична - намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі.

РОЗДІЛ 3. Наслідки операції «Вісла»

У доповіді «Довкола операції ,,Вісла”» Тадеуш Анджей Ольшанський написав: ,,Підсумок операції ,,Вісла” був страшний [...] 150 тис. вигнанців і зруйновані суспільні зв’язки української громадскості у Польщі. Відбудовані наново не повернулися в давнє русло, не осягнули також рівня до якого довела б еволюція минулих 40-ка років. Українці у Польщі стали розпорошеною діаспорою, позбавленою опори у тому, що для кожного народу найдорожче - в малій батьківщині, батьківській землі. Натомість Малгожата Кміта у рефераті «Вплив операції ,,Вісла” на життя українців в Польській Народній Республіці» так пише про наслідки операції:,,Наслідки цієї операції виявилися негативні, а навіть деструкційні у культурному, етнічному, суспільному, демографічному, психологічному та конфесійному відношенні. Передовсім більшість депортованих втратила на завжди землі своїх предків, з цим усім, що творить малу батьківщину - зв’язки з родиною, власне середовище [...]. Втратили зокрема одну найважливішу складову національної тотожності, якою були могили предків”.

Через 50 літ після тих подій часопис "Культура" писав: "Акція "Вісла" була породженням сталінської системи, наслідком тоталітарної ідеології та політики. Засуджуємо її однозначно і цілковито. Схиляємось перед пам'яттю її жертв, висловлюємо співчуття всім, кому болить кривда своїх родин і своєї спільноти". Під заявою підписалися кілька десятків польських інтелектуалів, зокрема добре відомі в нас Анджей Вайда, Яцек Куронь, Чеслав Мілош, Лешек Бальцерович, Богуміла Бердихоська, Єжи Гедройць, Адам Міхнік.

27 серпня 1949 року у Польщі урядовим декретом українці позбавлені права на господарства, з яких вони були виселені під час акції «Вісла» і на залишене там нерухоме майно.

3.1. Операція в історичній пам'яті і міждержавному діалозі

Думки світових лідерів та простого населення щодо операції Вісла в різних країнах залишаються досить неоднозначними.

У 1990 році акцію «Вісла» було засуджено Сенатом Республіки Польща.

У 2002 році президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу виконання цієї акції.

У січні 2007 року Світовий Конгрес Українців зажадав офіційних вибачень від Польщі за акцію «Вісла», а також виплат компенсацій постраждалим.

24 лютого 2007 року, Перемишль, наукова конференція, присвячена операції «Вісла», причини, перебіг і наслідки.

27 лютого 2007 року президент Польщі Лех Качиньський і президент України Віктор Ющенко в спільній заяві засудили операцію «Вісла», і сказали, що вона суперечила базовим правам людини. Президент Ющенко сказав 27 квітня 2007 року, що «винуватцем цієї операції був тоталітарний комуністичний режим».

Можна зрозуміти, що польські історики є у дуже складному становищі: між історичною правдою, що може бути лише одна-єдина, і патріотичним обов'язком, який чомусь не завжди ототожнюють зі справедливістю і, знову, з історичною правдою. Але завдання позбавити власну громадськість позаісторичних мітів, здається, дуже важливе і невідкладне. Правда, це завдання не єдиних лише істориків.

Задля об'єктивности слід відзначити, що й з українського боку працюють фальсифікатори історії, які шляхом пристосуванства намагаються - за дуже давньою традицією - не втрачати "панської ласки". Академік Ярослав Ісаєвич, для прикладу, керуючи засіданням II Міжнародного наукового семінару "Польсько-українські стосунки в роках Другої Світової війни", що проходив 22-24 травня 1997 р. у Варшаві, наклав кляп на уста тих українських істориків, які намагалися розглядати польсько-українські відносини у причиновому зв'язку. До тем, на які академік наклав табу і які були вилучені з наукової дискусії, увійшли наприклад: польські пацифікації українських земель напередодні війни, винищення польською стороною українського населення Холмщини, Волині, Східної Галичини, Закерзоння саме в роки війни і зразу ж після неї, межі української етнічної території на 1939-1945 рр. і те, що Україну - також під час війни - позбавили двох стародавніх княжих - королівських столиць Перемишля і Холма. А замовчування проблем - це, як відомо, один з найяскравіших проявів фальсифікації. Між прислужництвом та науковим підходом до важливих питань дуже важко знайти щось спільне. Ледве чи помагають у таких випадках ті високі наукові титули.

Розглядаючи ставлення польської преси до українського питання в Польщі, історик та журналіст, редактор місячника "Arcana" Анджей Новак скаржився на згаданій краківській конференції 4 квітня1997р., що в пресі, мовляв, складалася непропорційна ситуація, бо найпочитніші ґазети друкують матеріали, прихильні до українців і навіть говорять про польські злочини. А відмовляються друкувати антиукраїнські статті. Тому, за Новаком, виникає "ситуація нерівноваги" і "однобічність", яких треба уникати. Треба віддати належне найпоширенішій польській пресі (а вона є високого рівня, без сумніву), яка намагається займати об'єктивну позицію. Також відчуваючи пульс епохи. Але не все є таким рожевим. Хоча україножерна католицька газета "Слово" перестала виходити, її майже автоматично замінила посткомуністична "Трибуна". Один з найпопулярніших у Польщі тижневиків "Політика" вмістив 12 квітня ц.р. нотатку про Конґрес українців Польщі у своїй хроніці аж на передостанньому двадцятому місці, після однієї кримінальної справи і перед некрологом. Це про дещо говорить. Та й основне, на що звернув увагу тижневик, це формула "прощаємо і просимо прощення". Антиукраїнські походи не припиняють правоекстремістичні "Szczerbiec" та "Falanga Toruńska". Так що статті антиукраїнського змісту не зникають і "ситуація рівноваги" не надто порушена.

Явну ж "ситуацію нерівноваги" створюють спеціальні вітрини і відділи в книгарнях, в яких щедро представлено видання про польські Львів, Вільнюс та Східні Креси. При читанні такої літератури складається враження, що саме там, а не в Центральній Польщі, перебуває дух і б'ється серце правдивого поляка. Тому з великим успіхом відбувається збір коштів на екранізацію "Оґнєм і мєчем" за Генриком Сєнкевичем, хоча антиісторичність і фальсифікаторство його роману не є секретом. Тому на роль Богуна призначають актора, якого амплуа є ролі бандитів та вбивців. А ще є український тризуб, пробитий польським орлом, у римо-католицькому костьолі в Перемишлі та багато, багато свідчень ксенофобії й шовінізму. Є ще забуття 6 мільйонів поляків, які загинули від рук німецьких окупантів під час Другої Світової війни, і постійне пригадування хай навіть 80 тисяч тих поляків, які загинули в цей же час від рук українців на українських землях. Варто вдуматися в пропорції жертв. Німців повинні б ненавидіти понад 70 разів більше, ніж українців. Але так не є. Є ще результати примусової асиміляції українців - ті, що під тиском стали перекинчиками та примусили своїх дітей забути про українське коріння. Виникла катеґорія криптоукраїнців, які, побоюючись ксенофобного оточення, "на людях" говорять лише по-польськи і всіма способами намагаються замаскувати свою українськість. В такий спосіб було розтоптано людську гідність значної частини українців у Польщі.

У польському суспільстві помітні певні зрушення. Але воно в цілому не хоче розуміти і визнати свої помилки, свій імперіалізм, колоніалізм стосовно українців. Воно хоче лише покори і прохань прощення. У польському суспільстві, поки що, немає розуміння того, що і на Волині, й на інших українських землях поляки були лише окупантами і колонізаторами - і що як такі вони програли політично, мілітарно і морально. Культивування ненависти до українців за програну - це хвороба суспільства, яку треба лікувати. Ліки в руках польської політичної й інтелектуальної еліт. Бо лише вони можуть допомогти ламати психологічний бар'єр, який наростав століттями, і який вони переважно зміцнювали, а не руйнували.

Треба сподіватися, що офіційні контакти між Польщею та Україною (візит президента Польщі до Києва у травні 1997 р. і підписання ряду угод та інших документів), які розвиваються цілком задовільно, поступово впливатимуть також на стан умів суспільства. Правда, "залишаючи минуле історикам", обидва президенти одночасно виступили інтерпретаторами (не дуже вдалими) цього минулого, а словесної формули "просимо вибачення" у наш час вже замало.

Існує певний, питомо польський комплекс: уявлення про те, що Україна не зможе існувати, жити, розвиватися при неприхильному або ворожому ставленні до неї польського суспільства. Зможе. Бо Польща не є "номер 1" в українських зовнішньополітичних проблемах. А плекання ненависти йде лише на шкоду самій Польщі й польському народові.

Доки в Польщі діятиме подвійний алґоритм мислення - один для "нас", поляків, а інший для "них", українців, доти польське суспільство не буде готовим до рівноправного і плідного діалогу зі суспільством українським. А такий діалог і нормалізація надзвичайно потрібні. Це вимога часу, який ми переживаємо.


ВИСНОВКИ

У період із 1944 по 1947 рр. українське населення зазнало нищівного удару: як морального, так і матеріального. Сотні тисяч людей було примусово депортовано з рідних земель. На цих землях знаходилась історія їх сімей, їхнє майно, господарство - все їхнє життя. Через примусову міграцію, одним із етапів котрої була операція «Вісла», їх позбавили їхнього життя: деяких у переносному сенсі, а деяких, на превеликий жаль, в прямому.

На сьогодні не залишилося однозначних доказів, котрі б засвідчили стовідсоткову причетність лише однієї держави до вищезазначених кровавих репресій. Всю документацію із підготовки та планів проведення операції було знищено. Через це на сьогодні ми маємо наступну ситуацію: деякі з істориків (у більшості своїй - поляки) вважають головним винуватцем депортації українського народу уряд СРСР; інші вважають, що головним чином операцію було проведено з ініціативи польського уряду.

Факти депортації корінного населення із рідних земель мають місце у нашому суспільстві й по сьогодні. Відповідно, замість того, щоб звинувачувати один одного у подіях минулого, світу мабуть було б краще осмислити його наслідки, щоб не повторити своїх помилок у майбутньому.

ДОДАТКИ

Додаток А

Операція «Вісла». Польща, 1947 р.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

  1.  1947: Акція «ВІСЛА» - апогей депортаційних операцій 40-50-х рр. ХХ ст.
  2.  А. Г. Ліпкан Операція «Вісла»: переселення чи депортація? «Воєнна історія» #1 за 2003 рік
  3.  Акція «Вісла»/ Впорядкування і редакція Євгена Місила. - Львів-Нью-Йорк: Наукове товарист-во ім. Шевченка у Львові, 1997. - 564 с.
  4.  Бондаренко Г. В., Савич Р. В. Вплив Другої світової війни на долю населення прикордонних територій України і Польщі // Друга світова війна і Україна: Матеріали наукової конференції (27-28 квітня 1996 р.). - К.: Інститут історії України НАН України, 1996. - С. 213-220.
  5.  Виставка за документами ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, а також ГДА СБУ.
  6.  Дрозд Р. Основна мета акції "Вісла" // Акція "Вісла" в контексті українсько-польських відносин ХХ ст.: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції "Вісла" (19 квітня 1997 р.). - Івано-Франківськ, 1999. - С. 41-53.
  7.  Євген МІСИЛО.Календар акції «Вісла»
  8.  Копчак С., Романюк М. Депортація населення Польщі і Західної України у повоєнний період (1945-1947 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С. 39-42.
  9.  Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. - К.: Либідь, 1997.

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

2189. Рак шейки матки 203.5 KB
  Применение чисто хирургического метода в лечении данного заболевания ограничено лишь ранними стадиями болезни, что редко встречается в клинической практике. Обычно, встречается рак на стадии глубокой инвазии опухоли в строму, что делает хирургический метод неэффективным.
2190. Системи обробки сигналів та зображень 978.52 KB
  Цифрові методи обробки сигналів. Означення та класифікація сигналів. Спектри неперервних сигналів та їх властивості. Спектри типових дискретизованих необмежених у часі сигналів. Загальна характеристика методів цифрового згладжування даних.
2191. Экономика землепользования и оценка недвижимости 33.41 MB
  Принципы оценки недвижимости. Временная оценка денежных потоков. Доходный метод. Метод прямой капитализации. Методы определения коэффициента (ставки) капитализации. Техника остатка. Метод дисконтированных денежных потоков. Методы определения корректировок. Регулирование оценочной деятельности.
2192. Перевірно-конструктивний розрахунок топки і двох конвективних пучків 107.78 KB
  В даному курсовому проекті проведено перевірно-конструктивний розрахунок топки і двох конвективних пучків. В проекті розраховувались температури відхідних газів в характерних точках: на виході з топки - 545 , на виході з другого конвективного пучка температура відхідних газів склала 350 , а з першого 120 згідно із завданням.
2193. Объектно-ориентированное программирование на С++ 1.2 MB
  Общие сведения о классах С++. Организация классов потоков ввода/вывода. Встроенные, производные и пользовательские типы данных. Идентификаторы и литеральные константы. Инициализация переменных, три формы инициализации. Неинициализированный и инициализированный указатели. Использование массивов в качестве аргументов функций. Интерпретация производных типов данных на основе приоритета операторов. Преобразование значений – явный вызов конструктрора, оператор преобразования типа. Реализация перегруженных операторов с использованием дружественных функций.
2194. Разработка конструкции подвесного поворотного крана 254.46 KB
  В данном курсовом проекте предлагается разработать консольный неполноповоротный кран с постоянным вылетом, который состоит из механизма подъема, металлоконструкции. Кран крепится к стене.
2195. Технология основного органического синтеза 907.57 KB
  Фторирование фтористым водородом и его солями. Хлорирование бензола и его гомологов. Хлорирование ароматических соединений. Хлорамины и хлорамиды. Хлорирование карбоновых кислот по алкильной группе. Синтез хлорпроизводных кислот и хлорирование азотистых соединений. Хлорирование парафинов и их галогенпроизводных.
2196. Курс лекций по общей химии 2.14 MB
  Предмет и значение химии. Периодический закон Д.И. Менделеева. Химическая кинетика и катализ. Химическое равновесие. Растворы электролитов. Электролитическая диссоциация. Коррозия металлов и защита от коррозии. Обзор химических свойств элементов. Координационные соединения.
2197. Экономическая теория 1.42 MB
  Экономическая теория: предмет и методы. Потребности и ресурсы. Производство. Проблема выбора в экономике. Сущность, структура и функции экономической системы. Спрос, предложение, цена и рыночное равновесие. Основы поведения субъектов рыночной экономики. Национальная экономика и ее общая характеристика. Денежный рынок. Денежно-кредитная система.