95646

Зародження адвокатури в Україні

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Зародження адвокатури в Україні Роль Литовських статутів в формуванні адвокатури Правове положення адвокатури згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ» Українська адвокатура за часів Російської імперії до 1864 року Історія розвитку української адвокатури до 1917 року Радянський етап розвитку української адвокатури...

Украинкский

2015-09-25

570.5 KB

0 чел.

Економіко-правовий факультет

Кафедра конституційного права та правосуддя

Д и п л о м н а  р о б о т а

освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста  

на тему: 

« Зародження адвокатури в Україні»

                                                  «Origin of the advocacy institute»

                                                     Виконав студент деної форми навчання,

                                                      спеціальність 7.03040101 Правознавство,

   Давидова В.С.

       

                                               Науковий керівник: доктор  юридичних

                                                      наук, професор __________ Кармазіна.К.Ю.        

                                                

                                                         Рецензент: доктор юридичних наук,

                                                         Професор Бідюк. М.О.

Рекомендовано до захисту на                 Захищено на засіданні ДЕК № 2

засіданні кафедри “__” ____2015 р.,     “___” ___2015 р., протокол № ___

протокол № ___                                      Оцінка _______/_______/_______

Завідувач кафедри                                    Голова ДЕК     

д.ю.н., проф._______Корчевна Л.О.      д.ю.н., проф._______ Миколенко О.І.

                                                               

Одеса – 2015

ВСТУП

РОЗДІЛ І. АДВОКАТУРА: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

  1.   Поняття та сутність адвокатури
    1.   Загальні принципи організації та діяльності адвокатури
    2.   Місце адвокатури в юридичному механізмі захисту прав людини

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ ДО СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

2.1. Зародження адвокатури в Україні

2.2. Роль Литовських статутів в формуванні адвокатури

2.3. Правове положення адвокатури згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ»

2.4. Українська адвокатура за часів Російської імперії до 1864 року

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

3.1. Історія розвитку української адвокатури до 1917 року

3.2. Радянський етап розвитку української адвокатури (1917-1991 р.р.)

РОЗДІЛ ІV. ІНСТИТУТ АДВОКАТУРИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ (1991-2015  р.р.)

3.3. Історія розвитку української адвокатури з 1991 до 2012 року.

3.4. Сучасний стан адвокатури в Україні: проблеми та перспективи.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Прийняття нової Конституції України поставило на сьогоднішній порядок денний подальше удосконалення методів і стилів роботи кожного інституту правової системи з точки зору підвищення його ефективності. Сьогодні, як ніколи, виникає необхідність дотримання демократичних принципів правосуддя, гарантій, які б забезпечували захист інтересів кожної людини. Людина,  її  життя  і здоров'я,  честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною  цінністю.  «Права і свободи людини та  їх  гарантії  визначають  зміст  і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.  Утвердження  і  забезпечення  прав  і  свобод людини є головним обов'язком держави.», - свідчить стаття 3 Конституції України, що в повній мірі стосується й адвокатури, яка діє «для забезпечення права на захист від звинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах». Адвокатура сприяє дотриманню законності, вихованню громадян у дусі точного виконання законів.

Згідно статті 1 Закону України «Про адвокатуру», вона   являється добровільним професійним громадським об'єднанням,    покликаним    згідно    з   Конституцією   України сприяти  захисту  прав,  свобод  та представляти

законні  інтереси  громадян  України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Вклад адвокатури, як інституту правової системи в демократизації нашого суспільства, безпосередньо пов’язаний з якісним підвищенням ролі права, закріпленням правової основи державного та суспільного життя. Сфера власне правових методів соціального управління в протиставленні командно-адміністративним в теперішніх умовах значно зросла. В зв’язку з цим  значно зросло соціальне значення юридичної допомоги громадянам та організаціям, яку надає адвокатура. Разом із цим, необхідно визнати, що сьогоднішній рівень цієї допомоги за своїм об’ємом та якістю не відповідає задачам, що стоять перед адвокатурою. Справа в тому, що адвокатура не володіє цілим рядом необхідних для неї прав і повноважень, щоб об’єм і якість цієї допомоги відповідали сучасним вимогам. Сьогодні існує цілий ряд проблем, які стосуються форм і методів діяльності адвокатури, які потребують свого негайного вирішення. Річ йде не лише про усунення окремих і другорядних недоліків в діяльності адвокатури, а й, головною мірою, про необхідність комплексного підходу до вдосконалення усіх сторін її діяльності. Перед органами юстиції постають нові завдання по створенню найбільш сприятливих правових умов для роботи адвокатури.

Відомо, що в суспільній свідомості все ще існує недооцінка адвокатури, різного роду стереотипи начеб «адвокати захищають явних злочинців і цим заважають успішній боротьбі з злочинністю». Зустрічаються характеристики й іншого роду, проте не менш злісні: «Суди на адвокатів не зважають, тому звертатися до них за допомогою марно». В зв’язку з цим сьогодні щонайпершою, насущною потребою являється те, щоб зробити здійснення права на захист найважливішою гарантією правосуддя і необхідною умовою боротьби з правопорушеннями.

В рішенні вказаних проблем важливу роль повинно відіграти вивчення історичного досвіду діяльності професійної адвокатури. Історично організована на основі Судових статутів 1864 року, вона являється новою установою і по формі, і по змісту. На заміну часто неосвічених і недобросовісних «юридичних знахарів-захисників» прийшли прогресивно налаштовані, високопрофесійні юристи, які твердо дотримуються духа і букви закону.

Адвокатура відіграє чималу роль в житті країни, особливо, якщо врахувати, що в цей період неабиякого розмаху набувають виступи проти громадського устрою.

Дана робота присвячується історії формування і розвитку адвокатури в Україні. В роботі досліджується становлення та розвиток української адвокатури в період Київської Русі, розглядається вплив Литовських Статутів та «Прав, за якими судиться малоросійський народ» на становлення інституту адвокатури, але, безумовно, основна увага буде приділена проведеній судової реформи 1864 року і визначенню позитивної ролі адвокатури, яку вона відіграла в певні моменти в суспільно-політичному житті країни.

Актуальність теми дипломної роботи обумовлена теоретичною та практичною важливістю питань, пов’язаних з удосконаленням діяльності органів адвокатури в Україні. В даному аспекті актуальність полягає в об’єктивному дослідженні основних історичних передумов створення та процесу розвитку інституту адвокатури.

Адвокатура України як важливий інститут державного будівництва пройшла декілька непростих історичних етапів становлення, організації, історичного розвитку, удосконалення та реорганізації, які  представляють велику наукову значимість.

Метою даної дипломної роботи є розкриття передумов виникнення адвокатури в Україні, зроблена спроба показати її роль і місце серед юридичних інститутів того часу, специфічні форми її діяльності, а також висвітлити умови, в яких розвивався безпосередньо інститут адвокатури, які перепони в цьому становленні були з боку законодавства.

Головним напрямком дослідження – історія становлення та розвитку діяльності інституту адвокатури України в початковий період свого зародження та в умовах розвитку суспільства та держави, аналіз діяльності адвокатури на тому чи іншому етапі її розвитку; теоретичне осмислення її місця та ролі, вивчення уроків історичного досвіду.

Для дослідження головного напрямку передбачається вирішення наступних завдань:

- вивчити та розкрити історичні передумови формування та розвитку адвокатури України;

- розкрити роль та особливості даного інституту в період Російської імперії до і після проведення Судової реформи 1864 року, показати ефективність його роботи, взаємодію із суспільством та т.д.;

- сформулювати загальні висновки та практичні рекомендації по використанню історичного досвіду в сучасному реформуванні органів адвокатури.

В даній дипломній роботі використаний історичний метод дослідження. Так як, саме він являється одним із основоположних методологічних принципів наукового пізнання права та держави. Історичний метод дозволяє розглядати діяльність адвокатури з урахуванням традицій, закономірностей та переважаючих тенденцій суспільно-політичного розвитку, виникаючих протягом досить тривалого історичного періоду.

При написанні роботи були використані труди вітчизняних істориків, правознавців та інших представників історико-правових наук, таких як М.В. Васьковський Є.В., Гусєн І.В., Джаншієв Г.А., Філіппов М.А., Гулієв В. В., Шаламов М.П., Резник Г. М., Кучерена А. Г., Деханов С. А., Ісанов С. Н.  та інших.

Структура дипломної роботи визначена основними завданнями дослідження та включає  в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

РОЗДІЛ І. АДВОКАТУРА: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ОСНОВИ

ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

1.1. Поняття та сутність адвокатури

Адвокатура — найдавніша і водночас загальнолюдська інституція. Саме слово "адвокатура" походить від латинського кореня "аdvосаге", "аdvocatus" ("закликати", "запрошений")1 

Тривалий час точаться дискусії між юристами щодо визначення сутності адвокатури, її основних завдань. І справа тут зовсім не в ідеології, як це може здатися на перший погляд. Так, один з найвідоміших процесуалістів дореволюційного часу Є.В. Васьковський писав, що адвокат — це уповноважений суспільства, який зобов'язаний пильнувати суспільний інтерес 2. І навпаки, уже в сталінські часи цю позицію піддав критиці професор М.М. Полянський, який про сутність роботи адвоката висловився коротко і чітко: "Метою захисту і є захист" 3. Аналогічні дискусії тривали і на Заході. Переважна більшість фахівців підтримує позицію, яку влучно й образно висловив Е. Пікар: "Як магнітна стрілка компаса вказує на північ, так і адвокат повинен перш за все захищати" 4. Тож адвокат повинен керуватися насамперед інтересами клієнта. Однак при цьому є багато обмежень, які зобов'язують адвоката дотримуватися певної поведінки, М.Ю. Барщевський при цьому виокремлює основні її складові: чесність, компетентність і добросовісність5 .

Розуміння сутності адвокатури в наш час набуло зовсім нового забарвлення. Зокрема, якщо в радянські часи, не без впливу комуністичної тоталітарної державної ідеології, в суспільстві поширеним було ставлення до адвокатів як до людей, які захищають злочинців і зрадників Батьківщини 6, то тепер таке "розуміння" сутності адвокатури змінилося на інше: адвокат — це ділок, який за шалені гроші обслуговує багатіїв, кримінальні структури та захищає службовців-злодіїв від справедливої кари7 . У такій ситуації потрібно шукати наукове, юридично обґрунтоване визначення, забезпечуючи практичне застосування його положень.

Вважаємо дуже слушною думку Є.В. Васьковського, який ще у 1893 р. писав про сутність адвокатури: "На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими і нескладними, що доступні для розуміння всіх і кожного, позивач має можливість вести справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають усе більш різноманітними та заплутаними, а разом з тим ускладнюються і відповідні юридичні норми. Знання та застосовування їх стає складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які б спеціально займалися вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти-право-знавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова — правозаступництво, правозахист, тобто, іншими словами, — юридична допомога, що надається тим, хто її потребує, спеціалістами-правознавцями"8.

О.Д. Святоцький пише, що за своєю природою адвокатура є громадською, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій9.

Серед юридичних засобів захисту прав людини чільне місце належить адвокатурі. Про це свідчить, зокрема, те, що на VШ Конгресі ООН, що відбувся у серпні 1990 р. в Нью-Йорку, було прийнято спеціальний документ — "Основні положення про роль адвокатів" (далі — "Основні положення")10 .

Сприяти забезпеченню належного рівня захисту покликані приписи "Основних положень", які стосуються загальних обов'язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що такими обов'язками є: консультування клієнта про його права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах11.

Важливі приписи вміщено в "Основних положеннях" щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, які проживають на території держави, зокрема забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям. Особлива увага приділяється проблемам забезпечення юридичної допомоги у кримінальному провадженні. Підкреслюється, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині право на юридичну допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у злочині, зокрема забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансувати послуги адвоката, якщо людина не має необхідних коштів для їх оплати; створити умови для зустрічі адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без перешкод і цензури12.

Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Це положення має бути визначальним у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього надзвичайно важливого правозабезпечувального інституту.

Е. Пікар писав, що адвокатура створена не для насолоди тих, хто до неї належить, а для суспільного служіння, тяжкого, суворого і серйозного. Звернення до нас клієнтів — не прохання, а вимога, від якої ми можемо лише тоді ухилитися, коли очевидно, що законна підтримка і суперечка з приводу їхніх вимог неможливі13.

Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини — найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, "якісності" адвокатури. Будь-які системи організації та діяльності адвокатури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватися саме під кутом зору їх здатності забезпечити права людини.

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати так: адвокатура — це незалежна самостійна громадська організація професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян і організацій, а також надає їм необхідну правову допомогу.

Нерозривно з поняттям адвокатури пов’язане поняття адвокатської діяльності.

Законодавство України дає наступне визначення «адвокатської діяльності». Адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту 14.

В науці також існують і інші визначення. Розглянемо деякі з них.

Адвокатська діяльність - надання адвокатами правової допомоги громадянам і юридичним особам, згідно з Конституцією України, яка здійснюється для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах 15.

Адвокатська діяльність - діяльність адвокатів із забезпечення права на захист від обвинувачення, здійснення представництва та надання правової допомоги громадянам та юридичним особам при вирішенні справ у судах та інших державних органах 16.

Адвокатська діяльність - врегульована законодавством України діяльність особи, яка отримала статус адвоката та має право на надання кваліфікованої юридичної допомоги населенню у вигляді консультацій, складання документів правового характеру, участь у судовому процесі та здійснення іншої юридичної допомоги, не забороненої законодавством України, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів клієнтів 17.

В науці наших «сусідів»-росіян,  пропонується  наступне визначення: адвокатською діяльністю є публічна діяльність з надання кваліфікованої юридичної допомоги фізичним та юридичним особам з метою захисту їх прав, свобод і законних інтересів, а також забезпечення доступу до правосуддя, здійснювана особами, які отримали статус адвоката в порядку, встановленому чинним законодавством, і об'єднаними в професійне співтовариство, що є незалежним самоврядним інститутом громадянського суспільства 18.

Проаналізувавши різноманітні визначення поняття «адвокатська діяльність», можна вивести єдине поняття, яке б у повній мірі розкривало сутність даного поняття. Пропонуємо наступне формулювання: адвокатська діяльність – це професійна діяльність особи, яка отримала статус адвоката та має право на надання кваліфікованої юридичної допомоги, не забороненої законодавством України, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів клієнтів – фізичних та юридичних осіб, що здійснюється в рамках встановлених законом організаційних форм.

Підводячи підсумки можна зазначити наступне. Розглядаючи сутність адвокатури, необхідно пам’ятати, що інститут прав людини є одним з основних інструментів громадянського суспільства, покликаних гарантувати реалізацію та захист прав і основних свобод людини в процесі регулювання відносин між суспільством та державою.

Розглядаючи адвокатуру у якості соціального інституту правового захисту необхідно відзначити, що на відміну від міжнародних стандартів, відповідно до яких особлива увага приділяється правам окремої особи, в Україні, на превеликий жаль, немає розвинутого громадянського суспільства, здатного захищати власні інтереси та впливати на політику. В таких умовах різко зростає необхідність в отриманні кваліфікованої правової допомоги, підвищується авторитет адвокатури, в особі якої суспільство вбачає силу, здатну реально захистити людину від несправедливості, беззаконня та насильства. Захист законних прав та інтересів всіх, хто звернувся за юридичною допомогою, і є основним покликанням інституту адвокатури та напрямком здійснення адвокатської діяльності у будь-якій державі світу на будь-якому етапі становлення та розвитку держави.

1.2. Загальні принципи організації та діяльності адвокатури

Власне поняття «принципів адвокатської діяльності» не закріплено на законодавчому рівні. В науці це питання також є проблематичним. Тому,  аналізуючи терміни «принцип» та «адвокатська діяльність», можна вивести поняття «принципів адвокатської діяльності». Якщо поняття «адвокатська діяльність» було вже розглянуто вище, то поняття «принципи права» в цілому потребує  розгляду.

Принципи права - це провідні засади, ідеї права, які в конкретному вигляді характеризують його зміст, визначають спрямованість правового регулювання. Вони зумовлені об'єктивними закономірностями існування і розвитку людини та суспільства 19.

Принципи права, як визначала їх О.Ф. Скакун, - це об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

Отже, проаналізувавши два окремих поняття, дійдемо до висновку, що принципи адвокатської діяльності – це провідні засади, основні ідеї, які визначають спрямованість професійної діяльності осіб, які отримали статус адвокатів та мають право на надання кваліфікованої юридичної допомоги, не забороненої законодавством, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів клієнтів – фізичних та юридичних осіб, що здійснюється в рамках встановлених законом організаційних форм.

Якщо говорити про принципи здійснення адвокатської діяльності в Україні, то на сьогоднішній день вони знайшли своє відображення у багатьох джерелах права, а саме: 1) Конституції України як в основному джерелі права для нашої держави, що закріплює у ст.8 принцип верховенства права, який є і принципом діяльності адвокатів  20; 2) Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», який закріплює принципи верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та принцип уникнення конфлікту інтересів21 (зазначимо, що, в свою чергу, Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року, що діяв до 14 серпня 2012 року, зазначав, що адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, демократизму, гуманізму, незалежності та конфіденційності 22); 3)Основних положеннях про роль адвокатів, які говорять про принципи законності та рівності 23; 4) Правилах адвокатської етики від 17.11.2012 року, що говорять нам про етичні принципи для здійснення адвокатами своєї діяльності24 .

Принципи адвокатської діяльності окремих зарубіжних країн закріплюються у спеціальних законах про адвокатуру та адвокатську діяльність, правилах адвокатської етики.  Закріплені вони також в наступних джерелах права:              1) Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства від 01.10.1988 року25 ; 2) Хартії основоположних принципів діяльності європейських адвокатів від 24.11.2006 року 26; 3) Кодексі поведінки європейських адвокатів  та ін.

Існують різноманітні класифікації принципів права, зокрема, в залежності від поширення їх дії виділяють:

1) загальні - до них належать: принципи верховенства права, соціальної справедливості, гуманізму, рівності громадян, демократизму, законності, взаємної відповідальності держави перед особою, а особи - перед державою, принцип поєднання переконання та примусу в праві;

2) галузеві - діють передусім у конкретній галузі, їх дія обмежується відповідним предметом правового регулювання цієї галузі;

3) міжгалузеві - їх дія поширюється на декілька галузей права, які мають певне близьке значення;

4) принципи інститутів - це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права.

Принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні загальновизнані норми, що виражають головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють вищою, імперативною юридичною силою. Це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного права27  .

Принципи міжнародного права – юридично-узагальнене правило поведінки суб’єктів міжнародного права в певній системі правовідносин. В свою чергу основні принципи міжнародного права – це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб’єктами і є критерієм правомірності міжнародного правотворчого і правозастосовного процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм28 .

Основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і,  відповідно,  кодифіковані. Зокрема,  вони закріплені у: Статуті ООН 1945 року 29; Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.30; Статуті Ради Європи 31; Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1975 року.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних міжнародних принципів: 1) незастосування сили чи погрози силою; 2) суверенна рівність держав; 3) рівноправність і самовизначення націй та народів; 4) мирне розв'язання міжнародних спорів; 5) невтручання у внутрішні справи держав; 6) мирного співробітництва; 7) сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом32 .

Тепер перейдемо безпосередньо до принципів адвокатської діяльності як провідних засад, основних ідей, які визначають спрямованість професійної діяльності осіб, які отримали статус адвокатів та мають право на надання кваліфікованої юридичної допомоги, не забороненої джерелами права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів клієнтів – фізичних та юридичних осіб, що здійснюється в рамках встановлених джерелами права організаційних форм.

Принципи адвокатської діяльності можна умовно класифікувати на:              1) внутрішньодержані (вітчизняні): юридичні та етичні; 2) міжнародні (принципи адвокатської діяльності, закріплені у міжнародних договорах).

Розглянемо найрозповсюдженіші (притаманні майже кожній державі світу) внутрішньодержавні юридичні принципи адвокатської діяльності.

Принцип  верховенства права. Зі Статуту Ради Європи вимога про визнання принципу верховенства права є складовою частиною національної правової системи 33. Визнаючи принцип верховенства права, Конституція України створила належні умови ефективного захисту прав і свобод людини, ствердила, що національне законодавство не повинно суперечити природнім правам людини, зокрема, на життя, свободу, безпеку, власність, рівність тощо 34. Для адвокатів принцип верховенства права набуває особливого значення, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріоритетом якого є права і свободи людини і громадянина. Визнання і дотримання принципу верховенства права є однією з основних і невід'ємних ознак правової держави, у побудові якої бере активну участь адвокатура, керуючись своїм конституційним призначенням .

У суспільстві, що грунтується на верховенстві права, адвокат виконує особливу роль. Обов'язки адвоката не обмежуються сумлінним виконанням того, що йому доручено виконувати в межах, дозволених законом. Адвокат має слугувати інтересам правосуддя, а також тим, чиї права і свободи йому довірено стверджувати і захищати, і обов'язком адвоката є не лише представляти справу клієнта, а й бути його порадником. Повага до професійної діяльності адвоката є суттєвою умовою для ствердження верховенства права і демократії у суспільстві .

Принцип законності знаходить безпосереднє закріплення в країнах приписового права, пострадянських державах (зокрема, і в Україні) і означає, що в своїй професійній діяльності адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язаний використовувати всі свої знання та професійну майстерність для належного захисту й представництва прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, дотримуючись джерел права країни, сприяти утвердженню та практичній реалізації принципів верховенства права та законності. Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямованих на полегшення скоєння правопорушень, або іншим чином умисно сприяти їх скоєнню його клієнтом або іншими особами. Адвокат не має права в своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинним у державі джерелам права. У своєму приватному житті адвокат також зобов'язаний дотримуватися закону, не вчиняти правопорушень і не сприяти з умисно їх скоєнню іншими особами .

Принцип незалежності: у Загальному кодексі правил для адвокатів держав Європейського Cпівтовариства наголошується на незалежності адвоката, під якою розуміється недопустимість підпорядкування адвоката будь-кому при виконанні своїх професійних доручень, впливу третіх осіб . Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій полягає, перш за все, у незалежності адвокатури від органів виконавчої, судової влади, а також об'єднань громадян (політичних партій, рухів та інших громадських організацій). Цей принцип забезпечується передусім громадським (недержавним) характером формування адвокатури як добровільного самостійного незалежного об'єднання професійних юристів і полягає в тому, що юридична допомога щодо захисту прав  і законних інтересів особи здійснюється представниками незалежної юридичної професії. З метою додержання принципу незалежності в своїй діяльності адвокати повинні мати можливість виконувати свої обов'язки без будь-якого втручання, зокрема, з боку державних органів, а також без утиску власних інтересів . Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі,  нотаріаті (крім країн прецедентного (загального) права, в яких немає чіткої межі між адвокатською і нотаріальною діяльністю), органах внутрішніх справ, національної безпеки, державному управлінні 35. Принцип незалежності є основоположним у діяльності адвокатури, оскільки завдяки йому виконуються професійні повноваження адвокатів, спрямовані на захист прав і свобод людини, забезпечення конституційного права кожного на правову допомогу.

Саме при реалізації завдань адвокатури, що полягають у сприянні людині захистити свої права від порушень, які допускаються, зокрема, й посадовими особами та державою, адвокатура має керуватися принципом незалежності. Без цього неможливо здійснювати професійну адвокатську діяльність, протистояти тим, хто діє поза правовим полем, порушує чинне законодавство, посягає на права і свободи людини і громадянина, на законні інтереси юридичних осіб тощо.

Наприклад, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлює певні гарантії принципу незалежності в адвокатській діяльності: зокрема, містить заборону будь-якого втручання в адвокатську діяльність36, заборону розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці. У Кримінальному кодексі України передбачено відповідальність за будь-яке втручання в діяльність захисника чи представника особи .В Указі Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» йшла мова про необхідність усунення втручань в адвокатську діяльність. Правила адвокатської етики також розглядають як необхідну умову належного здійснення адвокатської діяльності незалежність адвоката у виконанні своїх професійних прав, обов'язків,  що «передбачає його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також впливу своїх особистих інтересів». Правилами встановлюється обов'язок адвоката протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність. Про дотримання принципу незалежності йдеться у багатьох статтях Правил, які регулюють взаємовідносини адвоката з клієнтом, учасниками судового процесу, судом, іншими особами, державними органами .

Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства передбачає, що для членів суспільства існування вільної, незалежної професії поряд з додержанням правових норм є найважливішою гарантією захисту прав людини перед державною владою та іншими інтересами суспільства37 . Про забезпечення незалежності при поданні правової допомоги йдеться й у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків.

Підвищена моральна і правова відповідальність адвоката за додержання вимог професійної етики складає сутність принципу конфіденційності. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, додержання якої є необхідною передумовою довірчих відносин між адвокатом та клієнтом, без яких неможливе належне надання юридичної допомоги. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, сутність консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків38 .

Принцип конфіденційності - один з найважливіших принципів, який має визначальний вплив на здійснення адвокатської професії, на стосунки між клієнтом і адвокатом та адвоката з іншими як фізичними, так і юридичними особами. Специфічність стосунків, що виникають у процесі подання адвокатом правової допомоги, здійснення захисту і представництва, покладають на адвоката певні зобов'язання щодо нерозголошення інформації, яка стає йому відомою у зв'язку з виконанням професійної діяльності. Адже особа, яка звертається за правовою допомогою, має бути впевнена у нерозголошенні даних про неї, її близьких родичів, у неї мають бути гарантії збереження таємниці тих розмов, що велися з адвокатом, суті правових консультацій тощо. Втаємничення такої інформації відповідає духу Конституції України, в якій закладено право особи відмовитися від дачі показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів . Довіряючи адвокату такі відомості, громадянин має бути впевненим, що вони не будуть ним розголошені або доведені до відома певних органів чи посадових осіб. Гарантії збереження адвокатом таємниці такої інформації закріплені в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» 39. Існує також заборона огляду, розголошення, вилучення у адвоката без його згоди документів, пов'язаних з виконанням доручення, прослуховування розмов адвоката без спеціального на те дозволу.

У Правилах адвокатської етики цьому принципу також приділяється увага: дотримання конфіденційності є необхідною передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких є неможливим належне надання правової допомоги. Зазначається, що дія принципу конфіденційності інформації не обмежена в часі і може бути відмінена тільки особою, зацікавленою в її дотримані (спадкоємцями чи правонаступниками)40.

Принцип усунення конфлікту інтересів давно відомий джерелам права зарубіжних країн і відносно новий для України, як наслідок імплементації міжнародних принципів адвокатської діяльності у національне законодавство. Під конфліктом інтересів слід розуміти суперечність між особистими інтересами адвоката та його професійними правами і обов’язками перед клієнтом, наявність якої може вплинути на об’єктивність або неупередженість під час виконання адвокатом його професійних обов’язків, а також на вчинення чи не вчинення ним дій під час здійснення адвокатської діяльності. Адвокат без письмового погодження з клієнтами, щодо яких виник конфлікт інтересів, не може представляти, захищати клієнта або надавати йому правову допомогу, якщо до цього він надавав правову допомогу, здійснював захист або представництво іншого клієнта, від якого він отримав конфіденційну інформацію, дотичну до інтересів нового клієнта. В разі виникнення конфлікту інтересів в процесі реалізації адвокатом договору, такий договір має бути розірваним з дотриманням умов, визначених Правилами адвокатської етики.

Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів, визначає наступне: “Для належного здійснення своєї професійної діяльності адвокат має уникати конфліктів інтересів. Тому адвокат не може представляти двох клієнтів у тій самій справі, якщо є конфлікт або ризик конфлікту між інтересами цих клієнтів. Так само адвокат має утриматись від представлення нового клієнта, якщо адвокат володіє конфіденційною інформацією, отриманою від свого нинішнього або колишнього клієнта. Адвокат також не повинен брати клієнта, якщо існує конфлікт інтересів між клієнтом та адвокатом. Якщо конфлікт інтересів виникає під час представлення клієнта, адвокат має припинити його представлення” 41[85]. Можна побачити, що цей принцип тісно пов'язаний із принципами конфіденційності та незалежності.

Загальний кодекс правил для адвокатів країн Европейського Співтовариства визначає цей принцип наступним чином: “Адвокат може відмовитися від надання консультацій двом або  кільком клієнтам,  які беруть участь у розгляді однієї і тієї самої  справи,  або  не  виступати  від  їх  імені  за   наявності суперечності   інтересів   клієнтів   або   обгрунтованої  загрози виникнення такої суперечності. Адвокат  зобов'язаний  припинити  обслуговування  обох клієнтів у випадку вступу їх інтересів у взаємну  суперечність,  а також   при  виникненні  загрози  порушення  конфіденційності  або загрози незалежності самого адвоката.Адвокат     також    зобов'язаний    утриматися    від обслуговування нового клієнта, якщо це здатне викликати виникнення загрози  порушення  конфіденційності відомостей,  що довірені йому попереднім клієнтом,  або якщо інформація,  що є  у  розпорядженні адвоката,   про  стан  справ  попереднього  клієнта  здатна  стати джерелом переваг для нового клієнта”42 .

Розглянувши детально принципи адвокатської діяльності, які прямо вказані у національних та міжнародних джерелах права, хочеться звернути увагу на таку групу принципів, як етичні. Зміст цих принципів формується під впливом почуття громадянського обов'язку, цінностей професійної діяльності, совісті, уявлень про добро і зло, справедливість, гуманізм, відповідальність, рівня розвитку внутрішньої культури. Як зазначено в Правилах адвокатської етики, надзвичайна важливість функціонального навантаження адвокатури вимагає від адвокатів слідування високим етичним стандартам поведінки; водночас специфіка, комплексний характер обов'язків, що лежать на адвокатурі, обумовлюють необхідність збалансування служіння адвоката інтересам окремого клієнта з інтересами суспільства в цілому, дотриманням принципів законності і верховенства права.

Деякі з етичних принципів нерідко просто конкретизують положення юридичних принципів. Так, наприклад,  Правила адвокатської етики  конкретизують зміст принципу незалежності, а однією з найбільш деталізованих за змістом є стаття 9, що тлумачить зміст принципу конфіденційності43 .

До основних принципів адвокатської етики, що, як правило, закріплюються в національних правилах адвокатської етики, належать:незалежність та свобода адвоката у здійсненні адвокатської  діяльності; дотримання законності; домінантність інтересів клієнтів; неприпустимість конфлікту інтересів;конфіденційність;компетентність та добросовісність;повага до адвокатської професії;вимоги до рекламування адвокатської діяльності.

1.3. Місце адвокатури в юридичному механізмі захисту прав людини

Основні права людини закріплені в різноманітних міжнародно-правових актах. Створені та функціонують спеціальні міжнародні органи з контролю за їх захистом та дотриманням. Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується, передусім, юридичними механізмами відповідної держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини має бути національне законодавство держави, на території якої проживає людина. Саме держава зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушені, ефективними засобами захисту.

Цій міжнародній правовій нормі відповідає п. 4 ст. 55 Конституції України, згідно якого кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав та свобод у відповідні міжнародні судові інституції або до відповідних органів міжнародних організацій, членом яких є Україна.

Юридичний механізм забезпечення прав людини являє собою систему ефективних юридичних способів реалізації, охорони та захисту прав людини. Він складається з:національного законодавства;юридичних способів (процедур) реалізації прав людини;юридичних способів охорони прав людини;юридичних способів захисту прав людини. Існують такі види юридичних способів правозахисту: 1) в залежності від його суб’єктів: судові, парламентські; адміністративні; контрольно-наглядові; адвокатські; 2) в залежності від змісту цими способами є:припинення порушень прав людини;усунення перешкод, що перешкоджають їх здійсненню; 3) за галузевою належністю юридичними способами захисту є:цивільно-правові; адміністративно-правові;цивільно-процесуальні;кримінально-процесуальні тощо.

Слід підкреслити, що вказані способи правового захисту використовуються, як правило, в процедурно-процесуальній формі. Тільки досліджуючи адвокатуру як один з елементів єдиної державної системи правової охорони та правового захисту людини, тобто розглядаючи дану проблему з позицій системного підходу, можна дійти до висновку про роль саме адвокатури в забезпеченні прав людини. Свідченням цього є “Основні положення про роль адвокатів” 44, приписи яких мають сприяти забезпеченню належного рівня захисту людини.

Важливі норми містяться в “Основних положеннях” щодо доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати, а саме: обов’язок державних органів гарантувати реальний та рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, що проживають на території держави, забезпечити фінансування юридичної допомоги незабезпеченим людям.

Адвокатура, як вже зазначалося у підрозділі 1.1. цієї дипломної роботи, є  недержавним самоврядним інститутом, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому джерелами права певної держави.

Захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов’язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов’язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов’язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

При цьому в процесі здійснення адвокатської діяльності в правовій демократичній державі адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Держава лише створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності.

Адвокатуру певної держави  складають всі адвокати цієї держави, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в розвинутих демократичних країнах, як правило, створюється та функціонує  адвокатське самоврядування.

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ ДО СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

  1.   Зародження адвокатури в Україні

         Історія слов'янського права в цілому та українського зокрема, представляє нам цікавий факт: ні у одного із слов'янських народів не встигла розвинутися адвокатура в чистому вигляді. Тоді як в інших європейських державах правозаступництво і судове представництво виникли одночасно і продовжували існувати незалежно один від одного, у слов'ян ми знаходимо в якнайдавніші часи тільки другий з цих інститутів. Так, по Вінодольським законам (1288 р.), позовники могли присилати на суд замість себе повірених, що носили назву "одветников" або "одговорников". Рівним чином, Поліцький статут  (XIV в.) дозволяє сторонам удаватися до допомоги "прокуратуров". У Польщі судові представники існували під ім'ям "прокураторів, адвокатів, пролокуторов", в Чехії "поручителів" або "річковиків", в Сербії "приставів" і "парцев"45.

        Що ж до правозаступництва, то воно довго не було відоме слов'янам і виникло не у вигляді самостійної установи, а у зв'язку з судовим представництвом і під його прикриттям: судове представництво мало-помалу перетворилося в професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи кращими за інших знайомі з правом, почали виконувати в той же час роль правозаступників.

Таке явище відбулося і в Росії. Найдавніші пам'ятники права, як договори з греками і Руська Правда, абсолютно мовчать про судове представництво. Звідси можна з повним правом зробити висновок, що в цю епоху, як завжди буває на первинному ступені юридичного розвитку, в процесі панував принцип особистої явки без всяких помічників.

          Отже, становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій розвитку кримінально-процесуального права.  У Київській Русі (ІХ-ХІІІ ст.) роль захисників в судах виконували рідні і приятелі сторін, «послухи» (свідки порядного життя обвинуваченого) та «видоки» (свідки вчиненого стороною проступку або спірного факту). У цей період, коли Українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника в судах мала характер громадського, товариського, а не професійного значення. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Для судочинства Київської Русі основним видом сприяння сторонам у процесі була самодопомога сусідніх громад («свод», «гонение следа»). Як заявляє М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. «Суперечники» чи «сутяжники» інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів – уже за участю органів виконавчої влади – була активна допомога родичів «сутяжників» та їх «суседей», «миру», оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показання з приводу обставин справи або про особу. Яка виступала однією зі сторін.                   

Сутяжні справи вирішувались громадою в цілому, тому, по суті, всі ставали свідками безпосередньої події чи свідками порядного життя обвинуваченого. В  той же час, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов'язкову кількість. Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тобто не могли бути захисниками.

Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формується як правова необхідність.

Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими видами покарання, наприклад, штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на кримінальний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ лише планувався.

        Вперше згадується про судове представництво в законодавчих збірках XV століття. По Псковській Судній Грамоті (1397- 1467) залучати до справи повірених могли не всі, а тільки жінки, діти, ченці і черниці, дряхлі люди похилого віку і глухі, іншими словами, тільки ті особи, які по фізичній неможливості або по звичаю не могли прибути до суду особисто. Навпаки, Новгородська Судна Грамота дозволяє мати повірених будь-якій особі.

      Обов'язки повірених виконували, по-перше, родичі позовників, а по-друге, всі правоспроможні громадяни за винятком тих, які, перебуваючи на службі, були викриті владою, поза сумнівом, щоб уникнути впливу з їх боку на суддів.

      Перший клас осіб складали природні представники, а другий наймані. З останніх з часом сформувався інститут професійних повірених.

      Спочатку пануючою формою судового представництва було родинне. Діти, брати, племінники, дворові люди, а потім друзі - ось особи, які в старих пам'ятниках найчастіше виступають в ролі представників.

       Але разом з ними діють іноді і наймані повірені. Ще в Псковській Судній Грамоті зустрічається заборона повіреним вести більше однієї справи в день. Ця постанова, поза сумнівом, відноситься до найманих повірених і свідчить, що уряд бажав поставити перешкоду, розвиваючому професійному клопотанню по чужих справах. У пізніших пам'ятниках, саме в Судебниках і Укладенні Олексія Михайловича постійно згадується про найманих повірених, як про існуючий інститут. Такі ж згадки можна зустріти в численних указах, що увійшли до складу Повних Зборів Законів. Але марно було б шукати в них яких би то не було ознак організації професії повірених. Окрім декількох дрібних ухвал, що стосуються заборони клопотати по чужих справах чиновникам, як службовцям, так і відставним, або що вимагають здійснення письмової довіреності, наше законодавство аж до видання Зведення законів не містить в собі нічого, що мало б відношення до організації інституту повірених. Вперше Зведення Законів, надавши право всякому, "хто може згідно із законом бути позивачем і відповідачем, проводити тяжбу і позов через повіреного" і визначивши, що "повірений, діючи в суді замість довірителя, представляє його обличчя", точно позначив коло осіб, яким заборонялося займатися судовим представництвом осіб.

       Саме повіреними не могли бути:

1) малолітні;

2) селяни у справах селян їх відомства (по решті справ з дозволу місцевого начальства;

3) духовні персони;

4) ченці і черниці;

5) чиновники;

6) особи будь-якого стану, які, були передані суду за злочини, з покаранням у вигляді  позбавлення прав на майно  або віддачею в солдати, або посиланням до Сибіру і публічними роботами;

7) особи, позбавлені судом доброго імені, хоч би вони і не були позбавлені всіх прав на майно;

8) особи, що згідно із рішенням суду за кримінальні злочини поддані тілесному покаранню, хоч би вони і не були виключені з міських і сільських громад;

9) чиновники і канцелярські служителі, виключені із служби за злочини або погану поведінку;

10) особи, що перебувають під наглядом поліції, і всі ті, кому за протизаконні вчинки заборонено клопотання у справах.

    Решта всіх громадян, що не увійшли до цього списку, мала право бути повіреними.

    Але на цьому і закінчуються ухвали Зведення Законів щодо судового представництва. Ніяких позитивних вимог, на зразок освітнього і етичного цензу, до повірених не пред'являлося; ніякої внутрішньої організації їх встановлено не було46.

  1.   Роль Литовських статутів в формуванні адвокатури

Так історично склалося, що землі України з половини ХІV ст. були загарбані Польщею та Литвою, які на підставі Люблінської унії 1569 р. об'єдналися в одну державу – Річ Посполиту. У зв’язку з цим на території України правова система у цілому й інституті адвокатури, зокрема, були під впливом  Литовських статутів, магдебурзького прав, на землях Східної Галичини ще й польського права.

У період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.) в Україні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника – «прокуратор», або «речник». Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому – прийняттям Литовського статуту, який діяв на території українських земель в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588 років) аж до 1842 року.

Перший Литовський статут було прийнято у 1529 року. Уже цим статутом під представником особи в суді застосовується термін «прокуратор». Якщо ж і трапляється у тексті Литовського статуту 1529 року термін «адвокат», то на той час цей термін нічного не мав спільного із сьогоднішнім розумінням «адвоката-захисника». Цим терміном у ті часи йменувалися адміністративні урядовці і не більше того. У Литовському статуті 1529 року було передбачено, що прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише громадянин, який був осілим у Великому князівстві.

Другий Литовський Статут 1566 р. радикально переформував усю систему органів влади й управління, остаточно затвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Проте відносно адвокатури його позиції були такі ж як і в першій редакції.

Третій Литовський Статут 1588 року порівняно детально регламентував порядок судового захисту, якому присвячено п’ять статей ІХ розділу. Захисником міг бути лише громадянин литовсько-української держави. Це правило суворо дотримувалося.

Джерела свідчать, що прокуратора можна було запросити не лише на справу, яку розглядав суд, але й укласти угоду на здійснення захисту у майбутньому, якщо виникне така необхідність.

Литовський статут не вимагав, щоб захисник був шляхтичем. Перші редакції Статуту не встановлювали для захисників вимог дотримання етичних норм. Це призвело до напливу в адвокатуру людей різних соціальних верств, часто не завжди сумлінних і порядних. Використовуючи такі факти, шляхта намагалася закрити доступ до адвокатури вихідцями із простого народу. Особливо розгорілося дискусія з цього питання на польському сеймі 1547 року.  Але король не погодився з цими пропозиціями.

Усе це зумовило внесення до Литовського Статуту 1588 року цілої низки етичних норм здійснення адвокатської діяльності. Передбачалися гострі санкції за порушення захисником адвокатської етики – від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари. Смертна  кара  була  покаранням  для  прокуратора, який не явився до суду і не довів  обгрунтованість  причини  своєї відсутності.

Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв.

Згідно з нормами Статуту адвокатом могла бути будь-яка вільна людина, яка проживала на території Литовсько-української держави, за винятком духовних осіб, а також тих, хто обіймав посади у замкових і земських судах того ж округу. Остання категорія осіб могла бути захисниками в іншому окрузі.

Статут встановлював два види процесуального представництва у судах: представництво з повними правами та лише помічника сторони. Свої повноваження в суді прокуратор підтверджував письмовим документом – дорученням від сторони, належним чином оформленним. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому засіданні, то достатньо було їй усно ствердити уповноваження нею прокуратора. Межі повноважень захисника за нормами Литовського Статуту 1588 року визначилися змістом доручення, який називали „лист поручений” або „прокурація”. Доручення обов’язково писалося власноручно довірителем і скріплювалися печаткою.

Литовський Статут 1588 р. запровадив обовязкову участь захисника-прокуратора для убогих людей, вдів і сиріт, які не мали змоги найняти собі захисника за призначенням47.

Статут окреслив професійні права і обов’язки прокуратора і встановлював окремі положення адвокатської етики й принципи професійної діяльності адвоката.

Отже, Литовський Статут 1588 року зробив першу спробу закріпити й врегулювати в законодавчому порядку інститут адвокатури. Внаслідок цього в 1743 було підготовлено проект кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але цей кодекс так і залишився проектом, через очевидне не сприйняття його царським урядом. Разом з тим, проект кодексу застосовувався на практиці у судовій системі України аж до половини ХІХ ст. До цього кодексу увійшли норми права, які багато десятків років уже регулювали суспільні відносини на України.

  1.   Правове положення адвокатури згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ»

У 1743 році закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироблено проект кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу «Прав, за якими судиться малоросійський народ» становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти – Статут Великого Князівства Литовського і «Зерцало Саксонське». Саме в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Статуту кримінального судочинства 1864 року значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул сьомий намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокатом, патроном, прокуратором і повіреним називається той, котрий в чужій справі, за чиїмось порученням, замість нього, в суді захищає, відповідає і розправляється».

Цей документ зобов’язував адвокатів зареєструватися в тих судах, в  яких  вони мали намір працювати, що призводило до  значного  обмеження  незалежності  адвокатури. Крім  того  професійні  захисники повинні були  прийняти  присягу,яка підтверджувала їх  обов’язки сумлінно вести справу та  не доносити секретну інформацію  до відома протилежної сторони.

Крім професійних адвокатів «Права, за якими судиться малоросійський народ» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися наступні вимоги: це мали бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищали тільки своїх одновірців, а духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безкоштовно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта48.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика. За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права, за якими судиться малоросійський народ» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

В «Правах, за якими судиться малоросійський народ» досить чітко було сформовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов’язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатських обов’язків.

  1.   Українська адвокатура за часів Російської імперії до 1864 року

Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня           1653 року, Переяславської Ради від 18 січня 1654 року і Березневими статтями 1654 року. Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кіпці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, закладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому судовому місці молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається начальству та суду. Крім того, у панства було право на представництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відомствам, що відправляли для цього на суд своїх депутатів, - право представництва осіб, які належали до нього. Розрізняли постійних депутатів і тимчасово відряджених (ст. 150-152 Зводу законів Російської імперії 1857 року). Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваженої законом сприяти сторонам у захисті прав і законних інтересів, привела до появи «заступників у чужих справах», тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове представництво.

Звертаючись до питання про сферу діяльності повірених, ми помічаємо, що в різні епохи вона була різна. У найдавніший час, коли кримінальний процес ще не відокремився від цивільного, участь повірених допускалася в справах «обоего роду». Але в міру того, як судочинство, починаючи з Судебників, почало розпадатися на дві форми: змагальну ("суд") і слідчу ("розшук"), роль повірених піддавалася змінам. Залишаючись в повній силі для змагального процесу, судове представництво не допускалося в слідчому. З часом межі "розшуку" все більш розширювалися: з'явившись у вигляді вилучення для тяжких кримінальних злочинів, він поступово придбав значення загального порядку виробництва і відтіснив звинувачувальний процес на задній план. З часів Петра Великого розшук стає пануючою формою і аж до 1864 р. застосовується як в кримінальних, так і в цивільних справах. Не марно буде розглянути, в чому виражалася діяльність повірених в дореформеному процесі.

  Кримінальні справи розбиралися в порядку слідчого і таємного виробництва. Один з членів суду розглядав акти попереднього слідства і робив з них витяги або виписки, які представлялися іншим членам і служили єдиним матеріалом для ухвали вироку. Та частина процесу, яка носить назву судового слідства і вважається найважливішим моментом для відшукання матеріальної істини, була абсолютно відсутня. Ні про допит свідків на суді, ні про розробку доказів не було і мови. Само собою зрозуміло, що адвокатурі тут нічого робити. Участь повіреного виражалася тільки в тому, що він міг бути уповноваженим здійснювати замість підсудних "керівництво під записками" в маловажних справах, що закінчувалися в першій інстанції. Проте, свідомість необхідності кримінального захисту спонукала законодавців допустити якщо не захист, то хоч тінь його, або, вірніше, пародію на нього. Річ у тім, що прокурори і стряпчі, що порушували переслідування за злочини, повинні були в той же час піклуватися, щоб обвинувачений, користувався всіма способами захисту, наданими йому законом.

       Такий же обов'язок спостереження за інтересами підсудного покладався і на "депутатів", які обиралися з того стану або відомства, до якого він належав. Депутати були присутні при слідстві, спостерігали за правильним виробництвом його і після закінчення засвідчували його, а у разі незгоди могли пред'являти свою думку. Прокурори і стряпчі мали право пропонувати свої висновки на суді.

      Цивільний процес грунтувався на тих же принципах, як і кримінальний. Попередня підготовка полягала в тому, що позовники обмінювалися чотирма змагальними паперами: проханням, відповіддю, запереченням і спростуванням. Ця процедура займала не менше 4 місяців і могла в деяких випадках продовжуватися до двох років. Потім, зі всього виробництва робилася "виписка" або доповідна записка, яка повідомлялася сторонам для ознайомлення і підпису, причому вони могли просити про доповнення і зміну її. При доповіді справи в засіданні суду, до початку "думки про оний", тобто при читанні записки, могли бути присутніми позовники або їх повірені. Але обговорення справи і ухвала рішення відбувалися при закритих дверях.

       Діяльність повірених в такому процесі полягала в "ходінні у справі", тобто в складані змагальних паперів, подачах їх, явках до суду, представленні доказів, присутності при доповіді справи, - словом, їх обов'язки приблизно співпадали з обов'язками французьких авуе і англійських атторнеїв. Різниця полягала тільки в тому, що їм ні до кого було звертатися за юридичними порадами, і тому, хочеш не хочеш вони повинні були виконувати роль правозаступників.

      Інститут повірених залишив після себе сумну пам'ять. Законодавці завжди криво дивилися на їх діяльність. Петро Великий дорікав їм в тому, що вони «своими непотребными пространными приводами судью более утруждают и дело к вящему пространству, нежели скорому приводят окончанию» та назвав їх «ябедниками, составщиками воров и душевредцов». Назва «ябед» утрималася за ними і в подальший час. Численність законів, що відносяться до ябедничества, і строгість передбачених в них покарань свідчать, що це явище було дуже поширене і вимагало суворих репресивних заходів. Згідно з Укладенням 1649 року ябеди піддавалися тілесному покаранню і тюремному заключенню, а після триразового засудження позбавлялися права клопотати по чужих справах. Пізніший указ загрожував ябедам позбавленням честі і конфіскацією всього маєтку - Елісавета писала в одному указі 1752 р. "до крайнього незадоволення нашому чуємо розорення і утиск наших підданих від ябед". У Повних Зборах законів згадуються навіть прізвища деяких заступників у справах, викритих в ябедничестве. У одному указі забороняється клопотання відставному прапорщикові князеві Микиті Андрійовичеві Хованському, у іншому відставному підпоручикові Крігеру, а в третьому приведений цілий список тих, що "живуть дозвільно в місті Казані без посад чиновників і іншого звання людей, що здобувають прожиток від писання різним людям прохань" і за ябедничество позбавлених мають право займатися цією справою.

      У XIX столітті внутрішній стан інституту повірених був не краще, ніж раніше. Проф. Лохвіцький таким чином охарактеризував їх в 1860 г.: "поверенные, для которых стряпчество составляет профессию, у нас двух родов: одни - прямые наследники подъячих старого времени; они берут по двугривенному и штофу водки за сочинение просьбы, по пяти и десяти целковых за фальшивый паспорт; есть у них и такса за фальшивое свидетельство, за фальшивую подпись и проч. Что ни делало наше законодательство со времен Петра Великого против них, все осталось бесплодным, потому что они - естественное следствие закрытого и письменного судопроизводства, суда по одной букве закона, отсутствия всякой  гласности в судопроизводстве, отсутствия установления правильной адвокатуры. Есть и другой род частных поверенных, - аристократический. Это люди с приличными манерами, хорошо одевающиеся, берущие за составление бумаг по нескольку сот рублей; - они бывают большей частью из кончивших курс в высших учебных заведениях. Они презирают дешевых подъячих, хотя часто обращаются к ним для кое-каких проделок; они украшают себя громким именем адвокатов, неизвестно, по какому праву и на каком основании. В Бессарабии, например, в одной из цветущих сторон наших адвокатов, есть лица, пользующиеся громкой известностью, нажившие себе большое состояние, и самый невинный недостаток которых состоит в том, что они в одно и то же время пишут бумаги и истцу, и ответчику, и, конечно, с обоих берут деньги".

     Характеристика, зроблена Лохвіцьким, підтверджується і іншими авторами. Так, Денн говорив про повірених, що вони беруться "за всякое дело, не рассуждая о том, правое ли оно или неправое, тем более, что они не отвечают перед законом за ведение неправого дела... Ходатай по делам, влекомый личным интересом, вступает в услужение к своему доверителю, подчиняет свою волю его воле. От успеха или неуспеха исхода дела зависит интерес их обоих, и ходатай, разумеется, должен всеми мерами стараться, что называется, выиграть дело, и тот ходатай искуснее, который, несмотря на всю видимую неправду, выигрывает дело. Он не преследует право своего доверителя, он защищает только его интерес, его желание, он становится слепым, по большей части, опасным его оружием, и часто бывает поборником несправедливости, притеснителем невинного, врагом права, тем более опасным, что он действует именем другого, и потому отклоняет от себя всякую законную и нравственную ответственность. Такое отношение ходатая к своему доверителю унижает достоинство человека, но унижает не потому, что он служит у клиента своего по найму, а потому, что он подчиняется совершенно его воле и часто бывает защитником неправды, лжи, обмана, ложно истолковывая законы для того, чтобы дать господство неправде. В этом заключается причина, почему редко порядочный человек возьмется за ходатайство по делам. Он знает, что ввиду огромной выгоды трудно устроять против соблазна взяться за неправое дело, особенно когда предвидит, что, все равно, другой возьмется его защищать и получать эту выгоду. Ему трудно идти против всеобщего убеждения, что это не предосудительно, он никогда не составит себе ни имени, ни славы, а значит и не увеличит своего состояния, разве бы случай его вывез. Таково положение ходатаев по делам. Поэтому большая часть их люди необразованные, незнающие ни законов, ни порядка судопроизводства, между тем к защите их должны прибегать тяжущиеся, потому что им нужны защитники".

        Заступники у справах підлягали нарівні з іншими особами, службовцями по особистому найму, як-то вчителями, гувернерами, камердинерами і так далі аж до чорноробів, записці в конторі адрес і сплаті адресного збору. У цьому, власне кажучи, ще не було нічого принизливого. Але що відбувалося у даній ситуації. Заступник отримав з вказаної контори квиток, який повинен був пред'являти всякій особі, яка "наймала" його, як пред'являє прислуга своєму господареві. "Але цим", говорить р. Репінський: "Ще не обмежується приниження. Воно доходить до крайніх меж. Адвокат випиває всю чашу його. Так, якщо він виграє процес або взагалі розлучається зі своїм клієнтом-господарем миролюбно, без неприємних зіткнень, то останній має право образити його етичне відчуття, торкнутися його гідності найжорстокішим чином, а саме: він має право, на знак персоною своєї господарської милості, зробити в адресному квитку адвоката відмітку, що залишився задоволений його службою". Якщо клієнт не робив такої відмітки, то "кожен новий клієнт мав право укласти, як він робить це наймаючи, наприклад, лакея, що квиток, що пред'являє йому, нездібний, непридатний або нечесний, або навіть, що він був вигнаний першим господарем з дому, як виганяється п'яна, непридатна прислуга.

     14 травня 1832 року відповідним законом була організована адвокатура в комерційних судах.

    Займатися практикою в комерційному суді могли тільки ті особи, які внесені до списку присяг стряпчих, що існує в кожному такому суді. Охочі бути внесеними до нього повинні представити суду "атестати, послужні списки і інші свідоцтва про звання їх і поведінку, які самі визнають потрібними". Суд розглядає ці документи і, "після особистого інформування про властивості" або вносить його до списку або "оголошує словесно відмову" без жодного пояснення причин. Стряпчий, внесений до списку, теж може бути виключений по розсуду суду "без всяких подальших пояснень із зазначенням тільки в протоколі причин виключення". Після внесення до списку, стряпчий присягає і отримує право займатися клопотанням у справах.

      З цих ухвал видно, що доля присяг стряпчих цілком знаходиться в руках суду: його рішеннями вони допускаються до практики, за його бажанням можуть бути виключені із списку навіть без пояснення причин. Така необмежена влада судів приносила на практиці до реформи 1864 р. вельми сумні результати: в присяжні стряпчі поступали тільки особи, бажані голові і членам суду, причому, знаходячись в повній залежності від суддів, вони не могли виявляти необхідної свободи дій і мужності при захисті чужих прав. З виданням судових статутів 1864 р. стан речей змінився до кращого, оскільки в число стряпчих почали поступати повірені присяг, тобто особи, що володіють певним суспільним положенням, а також розумовим і етичним цензором.

      Недоліки дореформеної адвокатури були засвідчені офіційно органами уряду. Так, державна рада в 1861 р. писала в своєму журналі: "одна з причин тяжкого положення нашого судочинства полягає в тому, що особи, що мають ходіння у справах, переважно, люди, дуже сумнівної моральності, що не мають ніяких відомостей юридичних ні теоретичних, ні практичних". На цій підставі державна рада визнала необхідним створення організованої адвокатури, без якої, на його думку, "неможливе буде введення змагання в цивільному і в кримінальному судочинстві, з метою розкриття істини і надання повного захисту позовником і обвинувачених перед судом".

      Розглядаючи цей період історії розвитку адвокатури України, можна з упевненістю зазначити, що це були не найкращі часи адвокатури, а головну причину цього слід шукати у ставленні та особистих поглядах наших государів на адвокатуру.

      Петро I відвідуючи Вестмінстер-Холл (суд), побачив там багато адвокатів в їх мантіях та перуках, казав, - «во всем моем царстве есть только два законника, и то я полагаю одного из них повесить, когда вернусь домой".

      Так, Катерина II писала Граму в 1790 г.: " главная тому причина, что адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут следовать моим началам".

      Побоювання Катерини розділяв і її внук імператор Микола I. Колмаков згадує в своїх спогадах, що коли одного разу князь Д. В. Голіцин вказав Государеві на необхідність адвокатури, Государ спохмурнів і відповів: "Ты, я вижу, долго жил во Франции и еще во время революции, а потому и неудивительно, что ты усвоил себе тамошние порядки. А кто погубил Францию, как не адвокаты, вспомни хорошенько! Кто были Мирабо, Марат, Робеспьер и другие? Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них".

     З цих прикладів видно, що як Катерина II, так і Микола I не бажали введення адвокатури тому, що побоювалися її шкідливого політичного впливу. Навряд чи потрібно детально доводити безпідставність такого побоювання. Адвокатура - інститут юридичний, а не політичний. Вона переслідує ті ж завдання, що і суд: захист має рацію, здійснення закону. Тому, її політичне значення не більше того, яке має правильно організований, неупереджений і незалежний суд. Єдина перевага, якою користуються адвокати порівняно з іншими громадянами, це їх звичка до дебатів, завдяки якій вони мають більше шансів висуватися і зайняти перші місця в представницькому напрямі. Приклад тієї самої Франції, на яку посилалися обидва государі, як не можна краще доводить нашу думку. Хіба адвокатура не процвітала там протягом цілих століть разом з пануванням феодалізму і абсолютного монархізму? Не адвокати були винуватцями революції 1789 року, і якщо вони брали участь в ній, то не більшою мірою, чим представники інших професій. І хто в цю епоху безвладдя, свавілля і смути залишався вірним принципам права і справедливості, хто в ім'я закону і гуманності насмілювався з небезпекою для власного життя подавати руку допомоги нещасним жертвам терору, як не ті ж самі адвокати?

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

3.1. Історія розвитку української адвокатури до 1917 року

Судова реформа 1864 року в Росії, яку почали розробляти з 1850 року, відбулася з метою запровадження «суду скорого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих». Позитивними стали нововведення щодо широкої участі громадян у відправленні правосуддя — суд присяжних, мирові судді, введення гласного, змагального і усного процесу, замість таємного і письмового. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокурори і ради присяжних повірених. Ці прогресивні на той час зміни у правосудді вимагали створення присяжної адвокатури, невідомого доти інституту в Російській імперії.

Згідно з ідеєю Судової реформи адвокатура від початку планувалась і створювалась як професійна та, перш за все, самоврядна організація адвокатів з наданням їй широких повноважень у судочинстві. Творці Судових статутів були переконані в необхідності забезпечення змагальності судового процесу, у врівноваженні прав сторін обвинувачення та захисту. У Російській імперії у кримінально-процесуальному законодавстві адвокат називався “присяжним повіреним”. Слово “присяжний” означало пов’язаний присягою, тобто зобов’язаний зберігати таємницю довірителя. А “повірений” — це особа, яка офіційно повинна була діяти від імені довірителя, представляти його права та захищати його інтереси.

Як принци організації адвокатури виділялись: суміщення правозаступництва з судовим представництвом; відносна свобода професії; формальна відсутність зв’язку з магістратурою; станова організація й часткове дисциплінарне підпорядкування судам; договірна форма визначення суми гонорару.49

Судові статути, затверджені імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 року, чітко визначили правовий статус адвокатів — присяжних повірених, а також вимоги, що висуваються їм.

Відповідно до ст. 353 Судових статутів присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і дорученням позивачів, обвинувачених та інших осіб, що беруть участь у справі, а також за призначенням в окремих випадках Радою присяжних повірених і голів судових місць. Таким чином, присяжна адвокатура представляла собою корпорацію осіб вільної професії, так званого стану присяжних повірених, об’єднаних внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборчих органів і зовнішнім наглядом вищих судових місць. Окрім захисту у кримінальних справах (в тому числі за призначенням суду), представництво сторін в цивільному процесі, на неї покладалось надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних. Присяжними повіреними могли бути особи, які хотіли посвятити себе клопотанню по чужим справам, відповідали необхідним для цього вимогам і були прийняті в корпорацію адвокатів в установленому порядку Статус присяжного повіреного набувався шляхом прийняття особи Радою присяжних повірених, видачі свідоцтва і після цього приведення даної особи до присяги та її приписки, тобто внесення судовою палатою (на підставі рішення Ради) прийнятої особи до списку присяжних повірених округу, підпису на виданому Радою свідоцтві та публікації в офіційній пресі для загального відома про прийняття. Присяжними повіреними могли бути особи, які мали диплом університету або іншого вищого навчального закладу, якщо вони прослужили не менше п’яти років у судовому відомстві на посадах, де могли набути практичних навичок у веденні судових справ, або стільки ж часу були кандидатами на посади в судовому відомстві, або помічниками присяжних повірених.

Не могли набути статусу присяжного повіреного особи: молодші за 25 років; іноземці; оголошені неспроможними боржниками, що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати; які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду; які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених50.

Статтею 406-1 Судових статутів встановлювалося, що жінки не можуть одержати звання приватного повіреного в судових справах. Проти цієї норми активно боролися прогресивні юристи того часу, а у квітні 1916 року у Петрограді нарада представників усіх Рад присяжних повірених Російської імперії висловила протест проти обмеження доступу до адвокатури нехристиян і жінок. Раді присяжних повірених надавалося право керуватися відомостями, які вона визнає за необхідне. Рада вправі не мотивувати своєї відмови. Отже, Ради присяжних повірених почали враховувати інформацію про моральні якості особи, яка претендувала на звання присяжного повіреного. Рішення Ради про відмову у прийомі на підставі моральної оцінки особи, на відміну від інших рішень, не підлягали оскарженню. Петербурзька Рада присяжних повірених, керуючись законом, вважала за можливе проводити іспити для перевірки фахової підготовки претендента на отримання статусу присяжного повіреного. Якщо Рада присяжних повірених відмовляла особі в прийомі, інша Рада могла прийняти цю ж особу до складу присяжних повірених. В округах, де не існувало Ради, заяви про прийняття у присяжні повірені подавалися до окружного суду. Присяжні повірені обирали місце проживання в одному з міст округу судової палати, до якої були приписані.

Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався іспит в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях51 .

Важливим правом присяжних повірених було право на адміністративний устрій: повірені кожного округу судової палати самі з свого середовища обирали Раду. Їхні ж права як окремих членів стану були доволі незначними. І. Я. Фойніцький поділяв їх на дві групи: корпоративні та особисті. Особисті права випливають із призначення присяжних повірених, які є одночасно правозаступниками та судовими представниками. Корпоративні ж права пов’язані із приналежністю присяжного повіреного до особливої корпорації і полягають в тому, що вони “діють при судовій палаті, носять знак (у 1866 році Державна рада затвердила для присяжних повірених особливий срібний знак із зображенням герба судового відомства в дубовому вінку, який належало носити в петлиці на лівій стороні фраку), беруть участь у її загальних зборах із правом голосу та можуть бути обрані на всі визначені зборами посади”.52

Присяжні повірені користувалися: 1) правом вести цивільні справи у всіх судових установах без отримання свідоцтва на право клопотання по чужим справам; 2) правом отримання винагороди за ведення справ по таксі, визначеній законом, якщо між присяжними повіреними і довірителями не було заключено особливої угоди; 3) правом запевнити свою повновагу в загальних судових місцях не лише довіреністю, засвідченою в установленому порядку, але й довіреність, в якій підпис довірителя засвідчений поліцією, нотаріусом чи мировим суддею; 4) правом передавати один одному змагальні папери по цивільним справам без участі в цьому судових приставів чи судових розсильних; 5) правом бути захисником осіб, які обвинувачувалися в державних злочинах і судимих в Верховному кримінальному суді. 53

У своїй захисній промові присяжні повинні були пояснити суду “всі обставини та аргументи, якими заперечується чи послаблюється пред’явлене підсудному обвинувачення” (ст. 744 Судових статутів), при цьому присяжні повірені не повинні були розголошувати відомості, які не мають ніякого відношення до справи; порушувати належної поваги до релігії, закону й того, що уклала влада; вживати вислови, що принижують чию-небудь гідність (ст. 745 Судових статутів). Кожен із присяжних повірених зобов’язаний був вести список доручених йому справ та надавати його Раді присяжних повірених на її першу ж вимогу. У випадку переїзду до іншого міста присяжний повірений зобов’язаний був передати справу зі згоди своїх довірителів іншому присяжному повіреному (ст. 385 Судових статутів).

Присяжним повіреним заборонялось: вести справи в якості повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядька, тітки, двоюрідних братів та сестер; одночасно бути повіреним протилежних сторін і переходити під час процесу від однієї сторони до іншої; купувати чи іншим чином набувати права своїх довірителів за їх позовами; розголошувати таємницю свого довірителя не лише під час розгляду справи, але і по його закінченню. Такі угоди визнавались недійсними, а самі присяжні повірені за їх складання підлягали відповідальності за рішенням Ради присяжних повірених (ст. 400 Судових статутів).

За неналежне виконання своїх обов’язків присяжні повірені могли притягуватися до різних видів юридичної відповідальності. Зокрема, в ст. 368 Судових статутів були передбачені види стягнень, які Рада присяжних повірених мала право застосувати по відношенню до підвідомчих їй присяжних повірених за порушення прийнятих на себе зобов’язань. До них належали такі санкції: попередження; догана; заборона виконувати обов’язки присяжного повіреного протягом певного строку, який визначається Радою, але не більше одного року; виключення із числа присяжних повірених; передання кримінальному суду.54

Розмір гонорару присяжних повірених визначався за домовленістю з довірителями в письмовій угоді. У разі відсутності такої, оплата здійснювалася за таксою (лише для цивільних справ) затвердженою Міністерством юстиції. Оплата участі захисника в суді у випадках його призначення здійснювалася за рахунок самої адвокатури — з коштів, що формувалися з 10% збору з винагород, отриманих присяжними повіреними за таксою.

Діяльність присяжних повірених зосереджувалась в одному окрузі, так як вони були зобов’язані обирати місце проживання в одному із міст округу тієї Судової палати, до якої вони були приписані. Лише в межах того округу вони могли приймати на себе «ходіння у справах» у всіх судових місцях. Присяжний повірений в заяві про прийняття його до адвокатури повинен був вказати обране ним місто де він буде практикувати свою діяльність. Але поки не було оголошено комплекту, присяжний повірений мав право вести справи і в інших судових округах. Звання присяжного повіреного вважалося не сумісним з діючими службами, функціями комісіонерства чи посередництва в торгівельних правовідносинах,посадою члена земської управи і нотаріуса.55

Громадянам не заборонялося мати в одній і тій самій справі кількох присяжних повірених. Останнім не дозволялося бути одночасно повіреним обох сторін, які сперечаються, і переходити в одній і тій самій справі від однієї сторони до іншої.Присяжні повірені не мали права розголошувати таємниці свого довірителя під час ведення справи, після її закінчення й у випадку усунення від неї. За навмисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

У 1874 р. з’явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з переданням їхніх функцій окружним судам, було зупинено створення відділень Рад присяжних повірених, встановлено жорсткий контроль за діяльністю існуючих Рад, розширився нагляд Міністерства юстиції, що негативно відбивалося на незалежності адвокатури. У цьому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав не гідними цього звання. 8 листопада 1889 р. був виданий Указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути прийняті до адвокатури лише з дозволу Міністра юстиції, а з 12 березня 1912 році прийняття їх узагалі заборонялося.

Особливої уваги заслуговує розгляд діяльності помічників присяжних повірених. Судова реформа не приділила належного значення інституту помічників присяжних повірених. У ст. 354 Судових статутів про помічників згадувалось, коли говорилось про вимоги, що пред’являються до осіб, які бажають вступити до числа присяжних повірених, якими могли стати особи, що займаються протягом п’яти років судовою практикою під керівництвом присяжних повірених. У коментарі до ст. 354 зазначалось, що з узаконенням стану присяжних повірених в них можуть бути помічники (з практичних справ), які закінчили курс юридичних наук, проте ніде не служили. Але правила вступу в помічники, їх компетенція та відповідальність не були визначені законом.

Першочергово, для того щоб стати помічником присяжного повіреного, необхідно було знайти повіреного, який би зачислив бажаючого до себе в якості помічника. Присяжний повірений доводив до відома Раді про час вступу конкретної особи до нього в помічники. Це було необхідно для підрахунку стажу, передбаченого ст. 354 Судових статутів. Оскільки питання про кількість помічників, які можуть бути прикріплені до одного присяжного повіреного, не було першочергово врегульовано, то це призвело до того, що при деяких присяжних повірених діяло більше десяти помічників. Звичайно, що в таких умовах присяжний повірений не міг використовувати їх усіх за призначенням, і деякі з них лише формально діяли в числі помічників, але при цьому здобували термін, необхідний для отримання звання присяжного повіреного.56

Цей порядок залишався без змін протягом всього періоду, що розглядається. Важливе місце в історії інституту помічників займає закон від 25 травня 1874 р. «Про приватних повірених», в силу якого клопотатися по чужих справах могли тільки помічники присяжних повірених, які отримали свідоцтва від судових місць і сплатили встановлений грошовий збір 57.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, обираючи, якщо їх не менше двадцяти, при окрузі судової палати, за її дозволом, Раду присяжних повірених для нагляду за всіма повіреними, що знаходяться в тому окрузі.58

Рада присяжних повірених поновлювалася щорічно, а перед обранням її членів доповідався звіт про діяльність Ради за минулий рік. Присяжні повірені вносили до Ради вступний внесок, коли набували статусу присяжного повіреного, а також обов’язковий щорічний внесок, який сплачували не тільки присяжні повірені, а й їхні помічники. Розмір внесків встановлювався Радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад було утворено спеціальний інститут.

Радам присяжних повірених, за свідченням Анатолія Федоровича Коні, доводилося виконувати наступні функції: 1) бути посередником між присяжними повіреними і його довірителем; 2) призначати  присяжних повірених при розгляді в судовому порядку справ бідних, які звернулися до Ради з проханням про призначення їм повірених; 3) визначати розмір винагороди повіреного за таксою, якщо лиш між адвокатом та позивачами виникали розбіжності при вирішенні цього питання;розглядала скарги на дії присяжних повірених й наглядати за точним дотриманням ними законів, установлених правил і обов’язків тощо. Рада присяжних повірених, як орган корпоративного самоуправління, мала дисциплінарну владу над присяжними повіреними і управлінням над їх суспільними відносинами. При надходженні клопотання про дисциплінарне провадження від офіційної установи, приватної особи або члена корпорації, Рада бралася до розслідування. Ознайомившись із скаргами, вона приймала рішення про порушення або не порушення дисциплінарної справи залежно від конкретних обставин. Практика виробила два способи порушення дисциплінарного провадження: резолюція голови і постанова Ради. Термін для представлення пояснень був встановлений в два тижні. Рада мала право накладати на присяжних повірених за порушення ними прийнятих обов’язків наступні види заходів: 1) попередження; 2) доганами; 3) заборону виконувати обов’язки повіреного протягом визначеного Радою строку, проте не більше одного року; 4) виключення з числа присяжних повірених; 5) віддання до кримінального суду у випадках особливо важливих59.

Таким чином можна дійти висновку, що  Саме Судова реформа 1864 року, яка втілила ліберальні начала в праві, намагалась рішуче порвати з минулим відношенням до адвокатської професії. Хоча й існувало безліч обмежень щодо реалізації присяжними повіреними їх завдань та повноважень, але загалом це був рішучий крок у становленні цього інституту. Судова реформа, метою якої було введення елементів західноєвропейського зразка в правопорядок Росії, заклала основи компетентної і самоврядної організації адвокатів, якій надавались широкі повноваження в судочинстві.

В такому вигляді адвокатура проіснувала до революційних подій 1917 року. 60

3.2. Радянський етап розвитку української адвокатури (1917-1991 р.р.)

Події 1917 року, громадянська війна, зміна державного ладу  України не могли  не вплинути на діяльність адвокатури. До приходу до влади на Україні більшовиків змінилося декілька форм  правління, але жоден із володарів нашої держави в той смутний час так і не спромігся змінити царських положень щодо адвокатури.

Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. соціалістична революція скасувала всі судові установи російської буржуазної держави, а разом з ними – адвокатуру присяжних та приватних повірених. Багато адвокатів було знищено фізично як представників ворожого пролетаріату класу. Інші опинилися в концтаборах. А ті, що залишилися на волі, були позбавлені права виступати в судах. Цим же декретом були створені радянські суди. Як захисники і обвинувачі допускалися всі непорочні особи обох статей, що користуються цивільними правами. Питання про судовий захист вирішувалося саме таким чином, хоча спеціальної організації захисту створено не було.Колишні присяжні повірені з тривогою зустріли «Декрет №1», вимагаючи скликання Засновницьких Зборів, звільнення арештованих членів Тимчасового уряду 61.

У 1917 р. була видана інструкція «Про революційний трибунал, його склад, справи, що підлягають його веденню, покарання, що накладаються ним, і про порядок ведення його засідань». Відповідно до цієї інструкції народним комісаріатом юстиції при революційних трибуналах утворилися колегії правозахисників, які діяли разом із загальногромадськими обвинувачами і захисниками.Колегії правозахисників створювалися шляхом вільного запису всіх осіб, охочих надати допомогу революційному правосуддю, але потрібна була рекомендація Рад робочих, солдатських і селянських депутатів. Згідно Інструкції від 19 грудня 1917 р., обвинувачений міг скористатися також захисником з числа осіб, присутніх в залі суду. Оскільки члени колегії правозахисників виступали лише по найбільш складних кримінальних справах, підсудним трибуналам, то її навряд чи можна було вважати адвокатурою. Всю іншу юридичну допомогу громадянам надавали колишні присяжні повірені, присяжні юрисконсульти і інші особи, що нелегально займалися адвокатською практикою .

Держава вважала за необхідне масове залучення трудящих до роботи в суді. І оскільки громадяни, що беруть участь в судах як захисники, ніякої іншої юридичної допомоги не надавали, то адвокатури в точному сенсі слова тоді не було.На практиці обвинувачені рідко зверталися за допомогою захисників з колегій правозаступників, удаючись до допомоги колишніх адвокатів, бо колегії правозаступників по суті були колегіями обвинувачів 62.

На підставі Декрету про суд № 2 Ради депутатів трудящих видали «Положення про колегію правозаступників». Плата за здійснення захисту визначалася вільною угодою з клієнтом. До складу правозаступників увійшли багато дореволюційних адвокатів, частина з яких була настроєна контрреволюційно. Декретом передбачалося, що члени колегій правозаступників обиралися і відкликалися радами, при яких знаходилися колегії. Кожен обвинувачений мав право сам запросити собі захисника або просити про призначення йому правозаступника. Зберігався порядок, згідно якому в судових дебатах могли виступати по одному обвинувачеві і захисникові з числа присутніх в залі судового засідання. Організація колегій правозаступників на місцях йшла дуже важко, оскільки представники знищеної адвокатури всіляко саботували створення нових колегій. Подекуди колишні присяжні повірені намагалися створити, на противагу новим колегіям, свої адвокатські об'єднання, але нова влада на місцях жорстоко розправлялася з ними .

Адвокатура виявилася дозволеною, а «адвокати – народні представники» не були готові здійснювати в суді функції захисту і представництва. Рівень правової культури в судах різко впав, а захисники і представники потрапили в залежність від місцевої влади.

Ця залежність стала ще більшою після ухвалення Декрету Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету від 30 листопада 1918 р., який затвердив Положення «Про народний суд РРФСР». Цим положенням беззастережно визнавалося збереження колегій правозаступників, які почали іменуватися «колегіями захисників», обвинувачів і представників сторін в цивільному процесі. Члени колегії захисників фактично визнавалися посадовими особами і отримували платню у розмірі окладу, що встановлюється для народних суддів по кошторису Народного Комісаріату Юстиції 63. Положення чітко встановлювало, хто, окрім членів колегії захисників, може бути захисником і представником сторін в суді: близькі, рідні позивача (батьки, діти, подружжя, брати і сестри); юрисконсульти радянських установ за уповноваженням їх керівних органів.Обов'язковою участь захисника в кримінальному процесі була тоді, коли справу по його обвинуваченню розглядав народний суд за участю шести народних засідателів, тобто у справах про вбивство, розбій, згвалтування, спекуляцію, і в тому випадку, якщо у справі виступав обвинувач64 .

Колегії захисників, обвинувачів і представників сторін в цивільному|громадянському| процесі створювалися, як зазначалося|вказувало| в Положенні|становищі|, «для сприяння суду в справі|речі| якнайповнішого виявлення всіх обставин, що стосуються обвинуваченого або інтересів сторін|ст|, що беруть участь у цивільному|громадянському| процесі». Так само, як і колегії правозаступників, вони створювалися|засновували| при Радах|порадах| робочих і селянських депутатів. Цей законодавчий акт вже містив|утримував| окремі положення|становища|, що стосуються нової організації судового захисту, звинувачення|обвинувачення| і представництва,  що відповідала тому часу. Члени колегії обиралися Радами|порадами| робочих солдатських і селянських депутатів і були посадовими особами, що отримували|одержували| плату|вміст| у розмірі окладу, що встановлюється для народних суддів. При цьому плата за участь в процесах членів колегії визначалася і стягувалася з обвинувачених і сторін судом і зараховувалася в прибуток|доход| Республіки по кошторису Народного комісаріату юстиції. При цьому для виключення особистих контактів між адвокатом і клієнтом закон забороняв громадянам звертатися за юридичною допомогою безпосередньо до адвоката. Більш того, адвокат допускався до справи, якщо керівництво колегії визнавало позов правомірним, а захист за позовом необхідним. Наслідком створення такої адвокатури стало стрімке скорочення чисельності адвокатів65. Таким чином, адвокатура була фактично інструментом нової держави, і ні про яку самостійність і мови|промову| бути не могло. Але|та| навіть в такому спрощеному вигляді|виді| вона не влаштовувала|владнувала| нову владу, оскільки не підходила|пасувала| для тоталітарної держави.

У  лютому  1919 р.  у  всіх  містах  України  були  створені  юридичні  консультації, послуги  яких  були  платними, але  при цьому  надавалися безоплатно бідним  громадянам. У 1920 р. в Україні  налічувалося  близько 160 юридичних консультацій, в яких працювало 365 чоловік і ця цифра нестримно збільшувалася66 . 11 травня 1920 р. Раднарком видав Ухвалу|постанову| «Про реєстрацію осіб|облич| з|із| вищою юридичною освітою|утворенням|». Ці особи|обличчя| в 3-денний| термін з моменту|із моменту| публікації ухвали|постанови| повинні були реєструватися у відділах з обліку|урахуванню| і розподілу робочої сили місцевих рад|порад|, і їх повинні були в порядку відбуття трудової повинності направляти|спрямовувати| до установ, що потребують юристів. У разі|в разі| відмови від реєстрації ці особи|обличчя| оголошувалися дезертирами і підлягали суду.67

Колегії правозаступників остаточно були скасовані Положенням «Про народний суд РРФСР» 1920 р. Згідно цьому ж Положенню були виділені з діяльності колегій правозаступників функції звинувачення.Проте не можна сказати, що стосунки між новою владою і адвокатурою  складалися лише у приказному порядку: вони складалися по-різному. Фактом  залишається тільки те, що в період Громадянської війни чисельність адвокатів  різко зменшилася: з 13000 чоловік в 1917 р. до 650 чоловік до 1921 р. Присяжним повіреним, що залишилися в Україні і вижили після репресій, довелося змінити професію68 .

Період нової економічної політики в радянській історії характеризувався пожвавленням підприємницької активності, що призвело до відновлення  діяльності приватної адвокатури, яку влада терпіла до кінця 20-х років. Характеризуючи перше «Положення про адвокатуру» радянського періоду від 26 травня 1922 р., хотілося б відзначити, що воно відрізнялося винятковою стислістю (сім статей на одній сторінці) і було прийняте в порядку змін відповідних статей Положення про Народний суд від 21 жовтня 1920 р.

Положення про адвокатуру, затверджене 26 травня 1922 р. та Положення про колегії захисників від 5 липня 1922 р., визначало адвокатуру як самоврядну організацію, покликану надавати юридичну допомогу населенню. Створені колегії захисників контролювалися судами і Народним комісаріатом юстиції. Місцева влада в особі відділів юстиції виконкомів і  райкомів партії в різних регіонах зберігала за собою право вето на рішення  колегій адвокатів з питань прийому і виключення, виступала ініціатором  застосування дисциплінарних заходів до адвокатів за аморальну поведінку і  незначну провину, контролювала норми сплати гонорару. Спеціальні норми  професійної етики адвокатів не були розроблені і таке положення зберігалося  до 70-х років. Окрім членів колегії захисників право здійснювати захист на суді належало близьким родичам обвинуваченого і потерпілого, представникам підприємств, установ і Всерадянської центральної ради професійних рад. Тариф для отримання плати за юридичну допомогу, що надається робочим і службовцем, встановлював Народний комісаріат юстиції, він же визначав відсоток відрахувань гонорару до Фонду Колегії захисників. Безкоштовна допомога надавалася особам, визнаним незабезпеченими «особливою ухвалою Народного Суду»69 .

Відповідно до даного положення|становища| колегії захисників створювалися в кожній губернії при губернських судах. Колегія захисників була|з'являлася| громадською організацією. У її склад не включалися особи|обличчя|, що працювали в державних установах і на підприємствах, за винятком тих, що обіймали виборні посади, а також професорів і викладачів вищих учбових закладів. Положення|становище| не встановлювало освітнього цензу для вступу в колегії адвокатів. Керівництво колегією повинне було здійснюватися президією, обраною загальними|спільними| зборами|зібраннями|. Президія мала широке коло|коло| повноважень з прийому і виключення|винятку| членів колегії, розгляду дисциплінарних справ|речей|, організації юридичних консультацій. Нагляд за діяльністю колегії здійснювався судами, прокуратурою і виконкомами місцевих рад|порад|. Члени колегій спочатку обиралися виконкомами, а потім затверджувалися президією. Стенограми засідань колегій передавались| до губернського суду, а копія — в прокуратуру70 .

7  червня  1923 р. ухвалою|постановою| ВЦВК Положення|становище| про колегію захисників було внесене окремим розділом в початок Положення|становища| про судовий устрій.20 червня 1928 р. рішенням НКЮ РСФСР губернським і окружним судам було дано право встановлювати максимальне число членів колегій захисників.З 1927 р. рішенням центральних партійних органів адвокатам-членам ВКП(б) заборонялася приватна практика .

У 1930-х роках боротьба з політичною опозицією призвела до відвертої ізоляції адвокатури. У 1934 році Президія Центрального виконавчого комітету СРСР прийняла ухвалу, якою у всіх справах про «політичні» злочини скоротила термін слідства до 10 діб, виключила з судового процесу і прокурора і адвоката. Оскарження вироку також виключалося. У 1937 році цей порядок був поширений на всі справи про шкідництво і диверсії. За пропозицією Л. М. Кагановича і В. М. Молотова вводився позасудовий порядок розгляду справ з ухваленням вищої міри покарання, а також розстріл за списками без розслідування і суда. Такий порядок існував до 1953 року71 .

На жаль, в післяреволюційний|пореволюційний| час приватне негативне відношення|ставлення| до адвокатів розповсюдилося|поширювалося| в цілому|загалом| на відношення|ставлення| до адвокатури як інституту суспільства|товариства| і тривало протягом всього періоду радянської влади. Залежно від гостроти| політичної ситуації адвокати піддавалися не тільки|не лише| ідейним нападкам (як "контрреволюційний виродок). Як і багатьох представників української інтелігенції, тогочасних адвокатів репресували, принижували залежністю від прокурора, партійної і адміністративної влади, всіляко заглушали голос адвоката в захисті прав людини і громадянина.Та все ж, не дивлячись на все це, в самій адвокатурі прагнули зберігати внутрішні традиції незалежності, корпоративності, самоврядування|самоуправління|. А тому так чи інакше, з|із| великими труднощами, в умовах жорстокої партійної і державної дисципліни, в більш менш прийнятних|допустимих| для свого часу організаційно-правових формах адвокатура все ж таки|все же| була до певної міри відновлена і прагнула діяти на благо конкретної людини, захищаючи його права в кримінальних|карних| і цивільних|громадянських| процесах.Правда, така її діяльність нагадувала більше театр, видимість захисту, свого роду рекламу дотримання права. Роль адвоката в багатьох| процесах, зводилася, як правило, лише до зображення присутності захисту72.

Правда,  при цьому слід відмітити|помітити|, що, хоча колегії адвокатів і юридичні консультації полягали в підпорядкуванні|підкоренні| місцевих Рад|порад|, знаходилися|перебували| на партійному обліку|урахуванні| в партійних організаціях і під оком райкомів і обкомів партії, багато адвокатів, що працювали в них, були безпартійними. Велика частина|частка| адвокатів мали вже напрацьований авторитет на посадах прокурорів, суддів, працівників апаратів юстиції, відділів адміністративних органів обкомів (високопоставлені чиновники після|потім| відходу|догляду| на пенсію йшли в адвокати). Все це в умовах взаємопідтримки| і кругової поруки, які існували у вигляді неписаних законів в середовищі|середі| чиновництва, забезпечувало адвокатурі, особливо починаючи|розпочинати| з|із| середини 50-х років, відносний спокій, деяку самостійність і навіть певне незалежне положення|становище|, здатність|здібність| сперечатися з|із| прокурором, оганами влади, начальниками, не боячись репресій. Більш того|більше того|, деякі адвокати, користуючись величезним особистим|особовим| впливом, великими зв'язками серед чиновництва, прокурорів, суддів, працівників партійних органів, добивалися виправдувальних вироків для своїх підзахисних або припинення кримінальних справ на стадії попереднього слідства73|наслідку| .

Нове положення СНК СРСР  «Про адвокатуру» було прийнято лише 16 серпня 1939 р. на підставі Конституції СРСР  1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. Але ухваленню вище вказаного закону  передували деякі події. У 1935 р. адвокатура постраждала від «зачищення», що проходило в державі. У Комісаріаті юстиції СРСР було створено відділ  правового захисту, який займався керівництвом колегій правозахисників. Проводилася  кампанія по залученню до адвокатської діяльності трудящих, але  її проведення ускладнювалося тим, що багато адвокатів були буржуазними  фахівцями. Положення «Про адвокатуру» 1939 р. представляло відносно детально розроблений юридичний акт, який включав чотири розділи: загальні положення, прийом і виключення членів Колегії адвокатів, про структуру Колегії адвокатів і дисциплінарної відповідальності адвокатів. Як і в колишньому Положенні, основні питання життя колегій вирішувалися Народним комісаріатом юстиції. Так, Народним Комісарам Юстиції СРСР і Народним Комісарам юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих в колегію адвокатів. Народний комісар юстиції СРСР видавав для адвокатури інструкцію про оплату юридичної допомоги, а також встановлював форми статистичної і фінансової звітності для юридичних консультацій74 .

Цей нормативний акт вперше ввів термін «адвокатура» в систему радянського  права, хоча пропозиція про перейменування колегій захисників в колегії  адвокатів поступила в СНК від Харківської колегії захисників ще в 1926 р. Всіх  адвокатів, а їх було приблизно 8000 чоловік при населенні в 191млн. людей, переводили в юридичні консультації, які повинні були підпорядковуватися  президії Колегії адвокатів. Завідуючі були прямо підпорядковані президіям, а не загальним зборам. Приватна практика заборонялася, як і самостійне визначення  адвокатом гонорару за свої послуги. Юрисконсульти більше не могли бути  членами колегій адвокатів75 .

Відповідно до цього Положення колегії адвокатів створювалися в межах краю, області, автономної і союзної республіки. Лише у тих республіках, де не було краєвого (обласного) ділення, вони організовувалися в межах союзної республіки .Юридична допомога населенню надавалася|опинялася| шляхом|колією|: а) надання|надання| юридичних консультацій (порад|порад|, довідок, роз'яснень і тому подібне); б) складання заяв, скарг і інших документів на прохання громадян, установ,  організацій і підприємств; в)  участі адвокатів в судових процесах як захисників обвинувачених, представників інтересів відповідачів|, позивачів і інших зацікавлених осіб|облич|.

Членами колегії адвокатів могли бути особи: 1) що мають вищу юридичну освіту; 2) що закінчили юридичні школи за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції не менше одного року; 3) що не мають юридичної освіти, але що пропрацювали не менше трьох років в тих же посадах. Особи, що закінчили юридичні школи, але ще не мають стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції, приймалися в колегії адвокатів як стажисти .

Органами управління колегії були: загальні збори адвокатів; президія обласної, краєвої і республіканської колегії адвокатів; ревізійна комісія. Всю роботу адвокати вели в юридичних консультаціях.Не могли стати членами колегії адвокатів особи|обличчя|, раніше судимі, позбавлені виборчих|вибіркових| прав,  а також особи, знаходяться|перебувають| під слідством та постали перед судом .

Виключення|виняток| з|із| колегії адвокатів також проводилося|виробляло| президією колегії адвокатів. Підставою|основою| до виключення|винятку| могло бути: а) скоєння злочину, встановленого|установленого| вироком суду; б) здійснення провини, що порочить звання радянського адвоката;в)  порушення правил внутрішнього розпорядку колегії адвокатів.Pішення президії колегії адвокатів про відмову в прийомі в її члени або про виключення|виняток| з|із| колегії адвокатів могло бути оскаржено народному комісарові юстиції відповідної радянської або автономної республіки. Pішення народного комісара юстиції автономної республіки могло бути оскаржене народному комісарові юстиції відповідної союзної республіки, а рішення народного комісара юстиції союзної республіки — Народному комісарові юстиції СРСР, рішення якого було|з'являлося| остаточним.Народному комісарові юстиції СРСР і народному комісарові юстиції радянської республіки належало право відведення|відводу| прийнятих в колегію адвокатів76 .

Загальне керівництво колегіями адвокатів покладалося на союзно-республіканський Наркомат юстиції СРСР і його місцеві органи, які були наділені широкими повноваженнями, що дозволяли їм безперешкодно втручатися в справи колегій і керувати ними.

Прийом в адвокатуру перебував|перебував| під постійним контролем влади і постійно посилювався|підсилювався|. 22 квітня 1941 р. був виданий Наказ|наказ-інструкція| № 63 Народним комісаріатом юстиції «Про контроль за прийомом до адвокатури СРСР». Подібні накази|наказ-інструкції| видавалися неодноразово. Особливо стежили за політичною підготовленістю адвокатів. Дисциплінарна відповідальність адвокатів повністю|цілком| знаходилася|перебувала| під контролем НКЮ СРСР. 11 квітня 1940 р. була затверджена інструкція про порядок|лад| розгляду дисциплінарних справ|речей| членів колегій адвокатів. Наказ|наказ-інструкція| № 70 від 8 травня 1941 р. визначив порядок|лад| накладення дисциплінарних стягнень. Складним залишалося питання освіти адвокатів, оскільки юридичні інститути були створені тільки в 1935 р. і адвокати продовжували здобувати освіту  окремо від інших працівників юстиції. Дещо змінилася ця ситуація в  післявоєнний період. У 1950 р. всі адвокати повинні були, як мінімум закінчити курс, прирівняний ступеню  бакалавра права, далі вони об'єднувалися з іншими  майбутніми юристами в юридичних школах. У  50-х  роках  була  здійснена реформа юридичної освіти, що не могло не  вплинути на якість послуг, що надавалися адвокатами. Була видана нова 5-річна  програма, підручники, кількість студентів-юристів збільшилася до 45 000 чоловік, хоча більше 60 % з них вчилися заочно 77.

У 1947 р. було створено особливе спеціалізоване міжтериторіальне адвокатське об'єднання (згодом назване|накликати| Міжреспубліканською колегією адвокатів - МРКА), яке здійснювало юридичну допомогу в закритих|зачиняти| територіальних утвореннях (ЗАТЕ|натомість|), відособлених військових|воєнних| містечках, групах і угрупуваннях радянських військ за кордоном,|накликати| радянських зарубіжних колоніях, на секретних військових|воєнних| об'єктах, при розгляді справ|речей| в спеціальних і інших закритих|зачиняти| судах, у віддалених місцевостях|місцевий|, де були відсутні суди загальної|спільної| юрисдикції і правосуддя здійснювалося військовими|воєнними| трибуналами, а також в більшості військових|воїнських| частин|часток| і з'єднань|сполучень|, розташованих|схильних| по всій території Радянського Союзу|спілки|.

Проте|однак|, не дивлячись на|незважаючи на| майже повне|цілковите| відновлення колишньої організаційної структури адвокатських об'єднань, того минулого авторитету і шани|пошани|, які адвокатура мала після|потім| Великих реформ Олександра II, радянські адвокати вже ніколи не мали. Адвокатові в соціалістичній державі і суді відводилася|відводила| лише роль статиста, що виконує політичну волю партії і уряду по зміцненню соціалістичної законності і правопорядку в країні. Він був повністю|цілком| залежною фігурою і від райкому партії, і від управління юстиції, і від свого візаві на суді - прокурора.Більш того|більше того|, основна маса адвокатів радянського часу завжди була під загрозою можливих покарань|наказань| і розправ з боку партійного і радянського апарату за "вільнодумність", "завзятість" при захисті своїх клієнтів. Всьому тодішньому адвокатському корпусу було відомо про той сталінський терор, що осягнув його колег і який знищив тих майстрів старої адвокатури, що вижили в революції і громадянській війні. На місцях|місце-милях| же аж до ліквідації правлячої ролі Комуністичної партії (початок 90-х рр. XX ст.|ст|) адвокатів досить часто притягали і до партійної, і до суспільної|громадської| відповідальності (шляхом розгляду в підзвітних місцевим органам влади і партійним органам президіях колегій адвокатів, позбавлення адвокатського звання і інше) за "поведінку на процесах, що суперечить|перечить| лінії партії або радянської влади".І в цих умовах знаходилися|перебували| чесні і сміливі адвокати, які уміли "обходити|обминати|" розставлені ідеологічні "пастки" і користувалися у всю потужність свого таланту судовою трибуною78 .

«Відлига», що наступила  після смерті  Сталіна, вплинула і на розвиток  адвокатури. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судовий устрій СРСР, союзних і автономних республік, які закріпили, що колегії адвокатів діють в цілях здійснення захисту у суді, а також надання іншої юридичної допомоги громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, що займаються адвокатською діяльністю, і діють на підставі Положення, затвердженого Верховною Радою союзної республіки. Адвокатові тепер дозволялося брати участь на різних стадіях кримінального розгляду справ деяких категорій громадян (інвалідів, неповнолітніх, людей, що не володіли мовою, яка використовувалася у суді). У 1961 р. був введений відкритий процес при повному складі суду і праві захисту на достатній час для підготовки до процесу. Адвокатів допустили до підготовки кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального кодексів. З іншого боку, М. С. Хрущов ще в 1956 р. ліквідував центральний апарат  Міністерства юстиції, і протягом декількох подальших років воно було  повністю розпущено (аж до 1970 р.), а його функції були передані судам і  органам  по  боротьбі із злочинністю. Проте, в 50-і  роки роль адвоката в  процесі  вже  не  бралася  під сумнів, вони  брали  участь навіть  в  касаційному  суді79 .

Адвокатською діяльністю могли займатися тільки|лише| особи|обличчя|, що були|перебувають| членами колегій адвокатів. Організація, керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів здійснювалися Радами|порадами| Міністрів автономних республік, виконавчими комітетами краєвих|крайових|, обласних, міських Рад|порад| депутатів трудящих|працюючих|. Загальне |спільне|керівництво колегіями адвокатів|РСФРР| і контроль за їх діяльністю здійснювалися Міністерством юстиції .

Розмір плати, що стягується за надання|виявлення| юридичної допомоги, а також порядок|лад| надання|виявлення| платної юридичної допомоги визначався Інструкцією Міністерства юстиції про порядок|лад| оплати юридичної допомоги, що надається|робить| адвокатами громадянам, підприємствам, установам, радгоспам, колгоспам і іншим організаціям, що була затверджена Ухвалою|постановою| Ради|поради| Міністрів|РСФРР| від 14 лютого 1966 року № 155 .

Відбулися зміни у вимогах, що пред'являються до претендентів в адвокати. Відповідно до ст. 9 Положень|становища| членами колегії адвокатів могли бути громадяни СРСР, що мають вищу юридичну освіту|утворення| і стаж роботи за фахом юриста не менше двох років. Як виняток з дозволу Ради|поради| Міністрів автономної республіки, виконавчого комітету краєвої|крайової|, обласної, міської Ради|поради| депутатів трудящих|працюючих| в члени колегії могли прийматися особи|обличчя|, що не мали вищої юридичної освіти|утворення|, за наявності стажу роботи за фахом юриста не менше 5 років. Держава продовжувала здійснювати контроль за тими, що поступали|надходили| в колегії. Інформацію про кожен прийом в члени колегії адвокатів президія колегії була зобов'язана в семиденний термін доводити до відома Ради|поради| Міністрів автономної республіки, виконавчого комітету краєвої|крайової|, обласної, міської  Ради|поради| депутатів трудящих, які|працюючих|протягом місяця з дня повідомлення|сполучення| про прийом нового члена в колегію адвокатів мали право відрахувати ново|знову|прийняту особу. Держава контролювала адвокатуру з ключових|джерельних| питань, в решті ж колегії були самоврядними| організаціями. Адвокатура разом зі всією країною продовжувала удосконалюватися.

XXIII з'їзд КПРС і вересневий (1965 року) Пленум ЦК КПРС проголосили курс на вдосконалення економічних| стосунків. У зв'язку з цим важливість ролі юристів в управлінні народним господарством стала визнаватися більш відкрито|. У грудні 1970 року ЦК КПРС і Рада|порада| Міністрів СРСР видали спільну|спільна| ухвалу|постанова| «Про| поліпшення|покращанні| правової роботи в народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження в правовому обслуговуванні підприємств, установ, організацій, радгоспів і колгоспів, в яких була відсутня юридична  служба. Разом із|поряд з| участю в судах із розгляду кримінальних і цивільних|громадянських| справ адвокати вели консультаційну роботу. Брежнівська  епоха  дозволила  адвокатам розширити свої повноваження в галузі господарського права, хоча більшість цивільних справ продовжували  розглядатися без участі адвокатів. Допомога правозахисників передбачалася   на  підприємствах, що не  мали  свого  юрисконсульта, в  колгоспах. Була  змінена  такса, проте держава продовжувала утримувати контроль над прибутками  юридичних консультацій 80.

Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р. закріпили конституційні основи діяльності адвокатури і визнали її  конституційним органом. Конституція СРСР 1977 р. містила статтю 161, в якій йшла мова про адвокатуру. У 1979 р. був прийнятий Закон «Про адвокатуру в СРСР». Цим Законом регулювалися питання організації і діяльності адвокатури в загальносоюзному масштабі. В межах кожної союзної республіки діяло своє положення про адвокатуру 81.

1 жовтня 1980 р. Верховною Радою УРСР було прийнято нове Положення «Про адвокатуру УРСР», яке детальніше регламентувало  діяльність  колегій  адвокатів  і  розширило  види  юридичної  допомоги, яка надавалася адвокатами населенню. Це положення підкреслювало  добровільність об'єднання адвокатури, але не змінювало структуру органів  колегії адвокатів. У документі також змінювався порядок оплати адвокатських  послуг, визначалися особливості порядку залучення адвоката до кримінальної відповідальності, затверджувалися основні положення професійної етики. Адвокати були зобов'язані виступати з лекціями про соціалістичну законність, оскільки в їх обов'язки входило розповсюдження правових знань .  

K|становища|олегія адвокатів була добровільним об'єднанням осіб|облич|, що займаються адвокатською діяльністю. Створення|створіння| нових колегій було обумовлене зростанням|зростом| потреб країни в адвокатах, а колегії, що існували до 1991 р., були достатньо|досить| закритими|зачиняти| і не змогли швидко перебудуватися. Конкуренція між колегіями також стала неможливою, оскільки адвокатські об'єднання – не комерційні організації, а правова культура адвокатів вимагала негативного|заперечного| відношення|ставлення| до проявів|виявів| некоректності, нетактичної поведінки, до гонитви|погоні| за клієнтами тощо. Безвідносно до часу створення|створіння| колегій, сама природа діяльності фактично привела адвокатські об'єднання до єдиної мети|цілі|: забезпечення конституційного права громадян на отримання|здобуття| кваліфікованої юридичної допомоги і захисту, тобто адвокатура стає реальним інструментом цивільного|громадянського| суспільства 82|товариства|.

Найвищим органом колегії адвокатів були|з'являлися| загальні|спільні| збори|зібрання| (конференція) членів колегії, її виконавчим органом – президія, а контрольно-ревізійним органом — ревізійна комісія. Структурно колегія складалася з юридичних консультацій, які очолювали завідуючі. Консультації створювалися за узгодженням з органами юстиції і місцевою адміністрацією. Одночасно в колегіях створювалися адвокатські спеціалізовані бюро на правах консультацій. Загальні|спільні| збори|зібрання| членів колегії адвокатів скликалися не рідше за один раз на рік. У колегії адвокатів, що налічує|нараховує| більше трьохсот чоловік, замість загальних|спільних| зборів|зібрань| членів колегії, як правило, скликалися конференції, в яких брали участь виборні представники (делегати) від певного числа адвокатів, виходячи з норми представництва, встановлюваної президією колегії адвокатів. Загальні|спільні| збори|зібрання| (конференція) членів колегії адвокатів могли бути скликані за ініціативою президії колегії адвокатів, за пропозицією Міністерства юстиції, місцевого органу юстиції, а також на вимогу не менше 1/3 складу колегії. Загальні|спільні| збори|зібрання| вважалися правомочними при участі в них не менше 2/3 складу членів колегії або делегатів, обраних з юридичних консультацій. Всі питання на загальних|спільних| зборах|зібраннях| (конференції) вирішувалися|розв'язувалися| більшістю голосів адвокатів, що беруть участь в голосуванні.

Загальні|спільні| збори|зібрання| (конференція) мали наступні|слідуючими| повноваження: 1) обрання президії колегії адвокатів і ревізійної комісії; 2) дострокового відклику|відкликання| членів президії і ревізійної комісії, що не виправдали наданої|робити| ним довіри|довір'я|; 3) встановлення чисельного складу, штату, кошторису доходів і витрат колегії адвокатів;  4) заслуховування і затвердження звіту про діяльність президії колегії і ревізійної комісії; 5) затвердження правил внутрішнього трудового розпорядку колегії адвокатів; 6) розгляду скарг на ухвали|постанови| президії колегії; 7) розгляду інших питань, пов'язаних з діяльністю колегії адвокатів.83 

Президія колегії адвокатів обиралася загальними|спільними| зборами|зібраннями| (конференцією) членів колегії адвокатів таємним голосуванням строком на три роки. Кількість членів президії визначалася загальними|спільними| зборами|зібраннями| (конференцією) членів колегії адвокатів. Обраними до складу президії вважаються кандидати, що отримали|одержували| більшість голосів адвокатів, що беруть участь в голосуванні. З числа президії колегії адвокатів відкритим|відчиняти| голосуванням обирався голова президії і його заступники.

Ревізійна комісія проводила ревізії фінансово-господарської діяльності президії колегії адвокатів і юридичних консультацій. У колегії адвокатів організовувалася кваліфікаційна комісія, у функції якої входила перевірка рівня професійної підготовки осіб|облич|, що приймаються у члени колегії адвокатів84.

Відповідно до Положення|становища| 1980 р. для організації відповідної роботи адвокатів президіями колегій адвокатів в містах і інших населених пунктах створювалися юридичні консультації. Їх місце|місце-миля|знаходження і кількість адвокатів, що працюють в них, визначалися президією колегії адвокатів за погодженням з територіальними органами юстиції. Юридичною консультацією керував завідувач|завідуючий|, що призначався президією колегії адвокатів з числа членів колегії. Юридична консультація як структурний підрозділ колегії адвокатів не була|з'являлася| юридичною особою. У зв'язку з цим завідувач|завідуючий| юридичною консультацією діяв за дорученням президії колегії адвокатів .

Така організація адвокатури дозволила їй у взаєминах з|із| Радянською державою зберігати певну автономію, принаймні формально залишатися самоврядною| корпорацією і не ставати додатком державного і партійного апарату. Будучи недержавними організаціями і знаходячись|перебувати| поза системою жорсткого адміністративного управління, колегії могли самостійно вирішувати такі важливі|поважні| питання професійної діяльності, що стосуються дисципліни і фінансових витрат.Адвокатурі була гарантована деяка недоторканність|недоторканість| з боку «залізних» рук бюрократичного апарату тільки|лише| тому, що існування формально самоврядної| корпорації було необхідне для посвідчення|свідчення| законності радянської правової системи усередині|всередині| країни і за кордоном. Держава, піклуючись про зовнішність|подобу| радянського правосуддя, була змушена|змушена| дозволити адвокатурі займати|позичати| її аномальне для радянського правопорядку положення|. Концептуально організаційний статус колегій, характер|вдача| їх взаємин з|із| державою, порядок|лад| надання|виявлення| юридичної допомоги не змінювався до 1992 р.

Роль  адвокатури  на  цьому  етапі  розвитку радянської держави залишалася  достатньо нікчемною. Так, один адвокат  в  СРСР  в середньому  приходився на 13 000 чоловік населення, що, безумовно, дуже мало і недостатньо для  нормального здійснення адвокатської практики. Адвокати виступали в суді у 70 % кримінальних справ, але були присутні лише на третині попередніх розслідувань. Статистичні дані Міністерства юстиції показують, що в 1970-1980 рр. більше 70 % клопотань і заяв адвокатів було відхилено слідчими85 . На жаль, СРСР, що проголошував в своїх законах високі принципи демократії і соціальної справедливості, на ділі не давав розвиватися адвокатурі, яка існувала в цій державі лише для усунення свавілля правосуддя, що їй теж  рідко вдавалося. Проте, як і за кордоном, і в дореволюційній Україні, адвокатура радянського періоду об'єднувала людей прогресивних, мислячих і чесних.

Радикальні зміни стосунків власності, що відбулися в нашій країні починаючи|розпочинати| з|із| 90-х років XX століття|віку|, загострили|загостряли| проблеми створення|створіння| адвокатури, здатної|здібної| ефективно захищати права громадян, і перш за все|передусім| відстоювати їх права у сфері підприємницької діяльності.

Очевидно, що Положення|становище| про адвокатуру 1980 р. безнадійно застаріло і не відповідало завданням|задачам| часу. У зв'язку з цим у 1991 р. почалася|розпочинала| робота над проектом нового закону про адвокатуру. Але|та| через цілу низку|лаву| причин, і перш за все|до| - відсутність у державних чиновників і адвокатського співтовариства|спілки| єдиного погляду на проблему ролі і місця|місце-милі| адвокатури в демократичному суспільстві|товаристві|, ця робота була закінчена лише 19 грудня 1992 р. підписанням Президентом України закону «Про| адвокатуру». Тим самим була закрита|зачиняти| остання сторінка діяльності адвокатури в Україні, побудованій|спорудити| на організаційних засадах, закладених в період радянської влади.

РОЗДІЛ ІV. ІНСТИТУТ АДВОКАТУРИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ (1991-2015  р.р.)

4.1.  Історія розвитку української адвокатури з 1991 до 2012 року.

Закон незалежної України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. проголосив aдвокатурy   України добровільним професійним громадським об'єднанням,    покликаним    згідно    з   Конституцією   України сприяти  захисту  прав,  свобод  та представляти законні  інтереси  громадян  України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу86 .

Адвокатом тепер могла стати будь-яка особа,  яка  має вищу юридичну освіту, підтверджену  дипломом  України  або  відповідно  до   міжнародних договорів  України  дипломом  іншої  країни,  стаж роботи у галузі права  не  менше  двох  років,  володіє  державною  мовою,  склала кваліфікаційні  іспити,  одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською  діяльністю  та  прийняла  Присягу  адвоката України.  Втім, aдвокатy заборонялося одночасно працювати  в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах  внутрішніх  справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом  не  може бути особа, яка має судимість 87.

Принципами діяльності незалежної адвокатури було проголошено принципи верховенства   закону,  незалежності,  демократизму,  гуманізму  і конфіденційності. Адвокатам було надано   право   займатись   адвокатською   діяльністю індивідуально,  відкрити  своє  адвокатське  бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми,  контори  та  інші адвокатські  об'єднання,  які  діють відповідно до Закону України “Про адвокатуру” та статутів адвокатських об'єднань. Адвокатські   об'єднання  діють  на  засадах  добровільності, самоврядування,    колегіальності    та    гласності.   Реєстрація адвокатських об'єднань проводиться у порядку, визначеному законом. Втім, відповідного Закону прийнято так і не було, натомість діяло Положення про порядок реєстрації адвокатських об`єднань, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302 88.

Адвокатські об'єднання набувають статусу юридичної особи з моменту їх державної  реєстрації  відповідно  до  закону.  Дані  державної реєстрації  включаються  до  Єдиного  державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців шляхом  внесення  відповідного запису  в порядку,  встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. Порядок утворення, діяльності,  реорганізації  та  ліквідації адвокатських   об'єднань,   структура,   штати,  функції,  порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.

Що стосується видів діяльності, що мав право здійснювати адвокат: адвокати   дають  консультації  та  роз'яснення  з  юридичних питань, усні і  письмові  довідки  щодо  законодавства;  складають заяви,  скарги  та інші документи правового характеру; посвідчують копії  документів  у  справах,   які   вони   ведуть;   здійснюють представництво в  суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають  юридичну  допомогу  підприємствам, установам,    організаціям;    здійснюють   правове   забезпечення підприємницької  та  зовнішньоекономічної  діяльності  громадян  і юридичних   осіб,   виконують   свої   обов'язки   відповідно   до кримінального  процесуального  законодавства  у процесі досудового розслідування. Адвокат  може  здійснювати  й  інші  види юридичної допомоги, передбачені законодавством 89.

При здійсненні  професійної  діяльності  адвокатy надавалося наступне широке коло  прав:представляти  і  захищати  права  та  інтереси   громадян   і юридичних  осіб  за  їх  дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції  яких  входить  вирішення відповідних питань;збирати  відомості  про факти, які можуть бути використані як докази   в   цивільних,   господарських   справах,   справах   про адміністративні    правопорушення,   а   також   у   кримінальному провадженні,   зокрема:  запитувати   і   отримувати   документи   або  їх  копії  від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян -  за їх згодою;ознайомлюватися  на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами  і  матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних  знань, опитувати громадян; застосовувати  науково-технічні  засоби відповідно до чинного законодавства;доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно  до  закону  одержувати  від  них  письмові  мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;бути  присутнім  при  розгляді  своїх  клопотань  і  скарг на засіданнях  колегіальних  органів  і  давати  пояснення  щодо суті клопотань і скарг;виконувати інші дії, передбачені законодавством 90.

При   здійсненні   своїх   професійних   обов'язків   адвокат зобов'язаний неухильно додержувати  вимог  чинного  законодавства, використовувати  всі  передбачені  законом  засоби  захисту прав і законних інтересів громадян та  юридичних  осіб  і  не  має  права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв  доручення,  та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Адвокат   не   має   права  прийняти  доручення  про  подання юридичної  допомоги  у випадках, коли він у даній справі подає або раніше  подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав   участь  як  слідчий,  прокурор,  суддя,  секретар  судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач,  цивільний  відповідач,  свідок,  перекладач,  понятий, у випадках,  коли  він  є  родичем слідчого, прокурора, будь-кого зі складу  суду,  потерпілого, а також в інших випадках, передбачених статтею    78   Кримінального   процесуального   кодексу   України91 .

Права та обов’язки в процедурі виконавчого провадження, участі в цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських, конституційних справах, справах про адміністративні правопорушення додатково були прописані окремими статтями відповідних законів та кодексів.

Деталізацію права та обов’язки адвоката знайшли також і в прийнятих у 1999 році Правилах адвокатської етики .

    Адвокат може мати помічника або кількох помічників  із  числа осіб,  які  мають  вищу юридичну освіту. Умови роботи визначаються контрактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням)  і  помічником адвоката з додержанням законодавства про працю. Помічник  адвоката  може  виконувати доручення у справах, які знаходяться у провадженні  адвоката,  крім  тих,  що  належать  до процесуальних повноважень останнього.

Адвокат   зобов'язаний   зберігати   адвокатську    таємницю. Предметом  адвокатської  таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть  консультацій,  порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Дані  попереднього  слідства,  які  стали  відомі  адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу  слідчого  або  прокурора.  Адвокати, винні  у  розголошенні  відомостей  попереднього  слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим  особам  адвокатських об'єднань  забороняється  розголошувати  відомості,  що становлять предмет  адвокатської  таємниці,  і  використовувати  їх  у  своїх інтересах або в інтересах третіх осіб92.

Гарантії адвокатської діяльності протягом того періоду виглядали наступним чином. Професійні  права,  честь  і  гідність  адвоката охороняються законом.   Забороняється   будь-яке   втручання   в    адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і  технічних  працівників  адвокатських  об'єднань  відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть  бути допитані як свідки. Документи,  пов'язані  з  виконанням  адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи  вилученню  без  його  згоди. Забороняється   втручання   у  приватне  спілкування  адвокатів  з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим. Не може  бути  внесено  подання  органом  дізнання,  слідчим, прокурором,  а  також  винесено  окрему  ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі. Адвокату  гарантується  рівність  прав  з  іншими  учасниками процесу. Адвокат  повідомляється  про підозру у вчиненні кримінального правопорушення  Генеральним  прокурором України, його заступником, прокурором   Автономної  Республіки  Крим,  області,  міст  Києва, Севастополя в межах його повноважень. Адвоката не можна притягнути до   кримінальної,  матеріальної  та  іншої  відповідальності  або погрожувати  її  застосуванням  у  зв'язку  з  поданням  юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом.

Адвокат та його помічник користуються правом на відпустку, на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Страхові внески  на  загальнообов'язкове  державне  соціальне страхування сплачуються адвокатом та його помічником відповідно до закону. Адвокат та його помічник мають право на надання їм усіх видів матеріального     забезпечення    та    соціальних    послуг    за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням  відповідно до закону .

    Оплата праці адвоката  здійснюється  на  підставі  угоди  між громадянином  чи  юридичною  особою  і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. У   разі  участі  адвоката  у  кримінальному  провадженні  за призначенням  та  при  звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги  через  його  малозабезпеченість  оплата  праці  адвоката здійснюється за рахунок держави відповідно до Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави, затвердженого Кабінетом Міністрів   України за № 821 від 14.05.1999 р. .  Порядок  призначення  адвоката  для  подання юридичної    допомоги    громадянам    визначається   кримінальним процесуальним законодавством. Якщо договір розривається достроково, оплата  праці  адвоката провадиться  за  фактично  виконану  роботу.  У  разі  неналежного виконання доручення на вимогу громадянина або юридичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адвокатським об'єднанням,  внесена плата  повертається  їм  повністю  або  частково, а при виникненні спору - за рішенням суду .

Порядок оплати праці помічника адвоката  визначається  угодою між  ним та адвокатом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від встановленого  державою мінімального розміру заробітної плати.

Для  визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися   адвокатською   діяльністю,   вирішення   питань    про дисциплінарну   відповідальність   адвокатів  у  Республіці  Крим, областях, містах Києві та Севастополі  утворюються  строком  на  3 роки  кваліфікаційно-дисциплінарні  комісії адвокатури. Ці комісії утворюються у складі двох палат - атестаційної та дисциплінарної. Формування кваліфікаційно-дисциплінарних  комісій  адвокатурита  організаційне  забезпечення їх діяльності покладається на Раду Міністрів Республіки Крим, обласні та Київську  і  Севастопольську міські Ради народних депутатів. Атестаційна палата  утворюється у складі 11  членів,  до  неї входять  4  адвокати,  4  судді та по одному представнику від Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської і  Севастопольської міських  Рад народних депутатів, управління юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської  і  Севастопольської  міської державної адміністрації, відділення Спілки адвокатів України.

Дисциплінарна палата утворюється у складі 9  членів,  до  неї входять   5   адвокатів,  2  судді,  по  одному  представнику  від управління юстиції   Ради  Міністрів  Республіки  Крим,  обласної, Київської  і  Севастопольської  міської  державної  адміністрації, відділення  Спілки  адвокатів  України.  Рішення  про  притягнення адвоката  до дисциплінарної відповідальності приймається відкритим голосуванням  двома  третинами  голосів  від  загальної  кількості членів палати. У   роботі  кваліфікаційно-дисциплінарної  комісії  з  правом дорадчого голосу  можуть  брати  участь  вчені-юристи  та  народні депутати .

Рішення   про   видачу   свідоцтва   про   право  на  заняття адвокатською  діяльністю  або  про  відмову  у  видачі   свідоцтва приймається відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості  членів  палати.  Особа,  яка  не  склала кваліфікаційні іспити, має  право складати їх повторно через рік. Рішення  про  відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською   діяльністю   або   на   притягнення   адвоката   до дисциплінарної  відповідальності  можуть  бути  оскаржені до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.Порядок          організації  і діяльності кваліфікаційно-дисциплінарної  комісії визначається Положенням про неї, затвердженим Указом Президентa України від 05.05.1993 № 155/93.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури  розглядає  скарги  на рішення  кваліфікаційно-дисциплінарних  комісій.  Вона  має  право скасовувати або  змінювати  рішення  кваліфікаційно-дисциплінарних комісій.  Вища   кваліфікаційна   комісія  адвокатури  утворюється  при Кабінеті  Міністрів  України.  До  складу  Вищої   кваліфікаційної комісії  адвокатури  входять  по  одному  представнику  від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного  Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України. Порядок  діяльності  Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури регулюється Положенням  про  неї,  яке затверджується  Президентом України . При  видачі кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особа, якій вручено це свідоцтво,  приймає  Присягу  адвоката  України.

За  порушення  вимог  цього Закону, інших актів законодавства України, що  регулюють  діяльність  адвокатури,  Присяги  адвоката України           рішенням          дисциплінарної          палати кваліфікаційно-дисциплінарної  комісії  до  адвоката  можуть  бути застосовані такі дисциплінарні стягнення:попередження;зупинення  дії  свідоцтва  про  право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року;анулювання  свідоцтва  про  право  на  заняття   адвокатською діяльністю. Рішення  про  накладення  дисциплінарного стягнення може бути оскаржено  до  Вищої  кваліфікаційної  комісії  адвокатури  або  в судовому порядку. Питання  про  дисциплінарну відповідальність адвоката - члена адвокатського об'єднання регулюється також  статутом  відповідного об'єднання.

    Адвокатська   діяльність   може   бути   припинена   рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної   комісії   адвокатури,   а   видане свідоцтво анульоване у випадках: засудження  адвоката  за  вчинення  злочину  - після набрання вироком законної сили;обмеження   судом   дієздатності   або   визнання    адвоката недієздатним; грубого   порушення   вимог   цього  Закону  та  інших  актів законодавства  України,  які  регулюють   діяльність   адвокатури, Присяги адвоката України 93.

 Міністерство юстиції України забезпечує  необхідне  фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката у кримінальному провадженні за  призначенням  та  при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги; узагальнює адміністративні дані про адвокатську діяльність; сприяє проведенню заходів щодо підвищення професійного  рівня адвокатів.

Місцеві   органи   державного   управління   у   межах  своєї компетенції  сприяють  адвокатам  та  адвокатським  об'єднанням  у вирішенні  соціальних  питань,  надають  їм  в оренду придатні для роботи приміщення, встановлюють  пільги  щодо  орендної  плати  за використання приміщень тощо.

Адвокати   та   адвокатські   об'єднання   можуть  створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації. Спілки  та   асоціації   адвокатів   представляють   інтереси адвокатів  у  державних  органах і об'єднаннях громадян, захищають соціальні  та  професійні  права адвокатів, здійснюють методичну і видавничу   роботу,   сприяють   підвищенню   професійного   рівня адвокатів,  можуть  створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.

Такий стан організації здійснення адвокатської діяльності зберігся до 2012 року, в якому як результат численних дискусій було прийнято новий Закон України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, що й діє дотепер. Детальніше про основні його положення піде мова у підрозділі 3.4. цієї роботи.

4.2.  Сучасний стан адвокатури в Україні: проблеми та перспективи

2012 рік для історії української адвокатури ознаменувався не тільки прийняттям 05.07.2012 р. Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»94 , що було обумовлено низкою фактів, серед яких не останню роль відігравали також і відповідні міжнародні зобов’язані, взяті Україною, зокрема, і перед Радою Європи95, і перед Європейським Союзом96 . Саме цього року почалася організація діяльності докорінно нової, прогресивної системи надання в країні безоплатної правової допомоги, передбаченої Законом України “Про безоплатну правову допомогу” 97. Саме з цього року серед джерел права, що суттєво впливають  на існування в державі адвокатури, з’явилися нові Правила адвокатської етики98 , а також численні обов’язкові для виконання адвокатами акти Ради адвокатів України як найвищого органу адвокатського самоврядування99 .

Основними зауваженнями, які є наразі до нового Закону про адвокатуру, є питання забезпечення та гарантування ефективності самої адвокатури через права та відповідні гарантії для кожного адвоката. Новий Закон встановлює, що перелік видів адвокатської діяльності є, фактично, невичерпним, оскільки зазначено, що адвокат має право займатись також іншими видами адвокатської діяльності, не забороненої законом100. Очевидно, що дана законодавча зміна обсягів адвокатської діяльності носить позитивний характер, з огляду на те, що сфери, у яких сьогодні виникають потреби в отриманні кваліфікованої правової допомоги, постійно збільшуються.

Щодо самих же професійних прав адвокатів, то жодних істотних, потрібних та очікуваних змін новий Закон адвокатурi не забезпечив, хоча ним і було кількісно збільшено обсяг професійних прав адвокатів, проте, здебільшого, шляхом, фактично, штучного виокремлення певних прав із переліку тих, що гарантувались і раніше101. Так, закріплено, що адвокат має право: звертатись з адвокатськими запитами;  представляти та захищати права, свободи та інтереси клієнта;  ознайомлюватись з документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; складати заяви, скарги, клопотання та інші правові документи, а також подавати їх; доповідати клопотання та скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг;  збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватись з ними; опитувати осіб за їх згодою; застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом;  посвідчувати копії документів, у справах, які веде; одержувати письмові висновки з питань, що потребують спеціальних знань; користуватись іншими правами, передбаченими  законами .

Іншими правами, які зазнали певних законодавчих оновлень, проте так і не вирішили накопичених практикою проблем та неоднозначностей у застосуванні, є право адвоката збирати докази. На відміну від старого законодавчого регулювання, новий Закон про адвокатуру надає адвокату право не тільки збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, тобто збирати інформацію, але дозволяє також, у встановленому законом порядку, запитувати, отримувати і вилучати речі, документи та їх копії, тобто збирати певні матеріальні об’єкти, що можуть бути використані як докази. Беззаперечно, що дана законодавча новела носить важливий практичний характер та є правильною. У той же час, спостерігається певна непослідовність законодавця, який, надавши адвокату право збирати з метою використання у якості доказів певні предмети та речі (тобто матеріальні об’єкти), включив в поняття адвокатської таємниці тільки інформацію (зокрема, у формі документів) та інші відомості, і нічого не зазначив про відповідні предмети та речі 102. Очевидно також, що вказівка на те, що запитування, отримування і вилучення речей та документів може здійснюватись виключно в установленому законом порядку, тобто бланкетний характер норми, навряд чи буде сприяти уніфікованому та однозначному її розумінню та застосуванню всіма суб’єктами, інтереси яких можуть зачіпатись 103.

Право адвоката збирати докази передбачено також у формі звернення із адвокатським запитом, у тому числі щодо отримання копій документів. Втім, на рівні судової практики часто зустрічались протилежні рішення щодо того, яку інформацію адвокат має право запитувати, та хто зобов’язаний надавати відповіді на такі запити. З метою врегулювання такої ситуації, Президентом України було видано Указ «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» від 30.09.1999 р. № 1240/99, яким, зокрема, наголошувалось, що відповіді на адвокатські запити, у тому числі копії відповідних документів, мають надаватися безоплатно, а також було надано роз’яснення Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 21.03.2008 р. № V/4-82, у якому зверталось увагу, що порушення гарантованих законом професійних прав адвоката, у тому числі шляхом ненадання необхідної інформації, тягне за собою відповідальність посадових осіб, включно із кримінальною 104.

Новим Законом визначається поняття адвокатського запиту, строків надання на нього відповідей, а також обсягу інформації, що має надаватися. Так, відповіді на адвокатські запити мають надаватись не пізніше 5 робочих днів з дня отримання такого запиту, а в окремих випадках, коли надання відповіді стосується значного обсягу інформації, – строки надання відповіді можуть бути продовжені до 20 робочих днів. Але на адвокатські запити надається тільки та інформація та копії документів, які не відносяться до інформації з обмеженим доступом. В цьому зв'язку слушно нагадати, що до інформації з обмеженим доступом відноситься  конфіденційна, таємна та службова інформація. При цьому, конфіденційною інформацією є  інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою105. Відповідно, створити умови, за яких цілком законно можна відмовити адвокату у наданні конкретної відповіді на його запит, – наразі жодних складнощів не представляє, адже, якщо інформація не відноситься ані до таємної, ані до службової, то під ознаки конфіденційної інформації вона потрапляє майже завжди.

Зрештою, зазначені положення Закону про адвокатуру, в частині реалізації права на адвокатські запити, майже повністю відтворюють ті ж самі гарантії, що у Законі України «Про доступ до публічної інформації» щодо строків надання відповіді на запит, а також щодо того, що виготовлення копії документів обсягом більше десяти сторінок здійснюється на платній основі106. При цьому слід зазначити, що в частині обов’язковості відшкодування фактичних витрат при копіюванні та друку відповідних копії документів, Закон про адвокатуру не встановлює будь-яких відмінностей між адвокатами, які надають правову допомогу на підставі угоди та адвокатами, які діють на підставі Закону України «Про безоплатну правову допомогу». Таким чином, право адвоката збирати необхідні відомості шляхом направлення відповідних запитів, наразі, нічим не відрізняється від тих гарантій та засад, на яких збирати таку, чи будь-яку іншу інформацію може будь-яка інша особа.

Слід зазначити, що прийняття нового Закону про адвокатуру, у тому вигляді, в якому він є на сьогодні, тобто із недостатністю забезпечення та гарантування професійних прав адвоката, викликало жваву дискусію серед адвокатів та інших осіб, які на професійній основі надають послуги у сфері права та юридичної допомоги, щодо практичної доцільності набуття статусу адвоката для того, аби такі послуги надавати. Прикрим висновком таких дискусій, наразі, стала розповсюджена думка, що набуття статусу адвоката необхідно тільки для тих осіб, які практикують у сфері кримінального права. Решті, тобто особам, що практикують у сфері цивільного, господарського та адміністративного права, для ефективного надання правової допомоги набуття статусу адвоката не є необхідним, адже весь спектр відповідних прав можна набувати та реалізовувати на підставі звичайної довіреності із правом представництва інтересів, не будучи при цьому зобов’язаними підкорятися рішенням органів адвокатського самоврядування чи зазнавати ризики притягнення до дисциплінарної відповідальності.Очевидно, що такий стан речей, як і сам факт існування таких дискусій поміж осіб, які надають правову допомогу на професійній основі, навряд чи свідчить про існування, або хоча б створення законодавчих передумов для існування, високопрофесійної, незалежної та ефективної адвокатури в України 107.

Насамкінець, можна з впевненістю стверджувати, що за сьогоднішніх умов законодавчого регулювання адвокатської діяльності набуття статусу адвоката є, скоріше, обтяжливим фактором, ніж професійною необхідністю. Це, у свою чергу, як було зазначено вище, явно не сприяє підвищенню поваги до цього недержавного самоврядного інституту.

ВИСНОВКИ

Історія адвокатури, як втім і вся історія України, представляє нам яскравий приклад безперервної боротьби. Говорять, що на помилках вчаться. І озираючись назад, я думаю, можна буде надалі уникати і безліч невірно зроблених кроків, і взяти до уваги позитивні приклади минулого. Це необхідно особливо зараз, коли в долі адвокатури наступає новий поворот, коли вона намагається встати на один ступінь із західними адвокатами, стати повноцінною ланкою в ланцюзі держава-суспільство. Вся історія адвокатури, від далекого дореформеного періоду і до наших днів, розкриває перед нами всі складнощі шляху України в її соціальних і правових відносинах.

З моменту зародження в Україні інституту адвокатури, відношення до нього і органів державної влади, і суспільства в цілому, постійно мінялося. Але ніколи байдужим до себе громадську думку адвокатура не залишала, навпаки, вона викликала живий інтерес, хоча практично проблеми, що ніколи не стоять перед сучасними адвокатами, не були суспільству зрозумілі. Але це не було єдиною складністю адвокатури. Адже було ще те, що влада в Україні живила проти адвокатури якесь незбориме упередження.

Проте не слід вважати, що таке упередження проти адвокатури складає яку-небудь національну або взагалі специфічну особливість. Дане упередження зустрічалося вельми нерідко і при найрізноманітніших обставинах, але неодмінно за однієї умови – за відсутності принципу законності і панування свавілля.

У цьому сенсі Україна не була єдиною країною з дивними забобонами відносно адвокатури. У такій схожій з Україною країні як Франція, боротьба влади проти адвокатури була не менш запеклою. Так, засновницькі збори Франції 2 вересня 1790 року ухвалили знищити сословну організацію адвокатури. А Наполеон I з приводу представленого йому проекту організації адвокатури писав: «Поки я носитиму шпагу, я не підпишу подібного декрету. Я хочу, щоб можна було відрізати язик всякому адвокатові, який використав його проти уряду». За часів другої реставрації були люди, які голосно кричали, що адвокат, що захищає політичного злочинця, робиться спільником в злочині.

Отже, ми підійшли до того основного, на чому базувалися в своїх поясненнях проти адвокатури монархи і володарі – це політична роль, яку вона грала і продовжує грати.

Саме політичний мотив у ворожому відношенні до адвокатури висували і представники абсолютизму, і пристрасні діячі революції.

        Петро I відвідуючи Вестмінстер-Холл (суд), побачив там багато адвокатів в їх мантіях та перуках, казав, - «во всем моем царстве есть только два законника, и то я полагаю одного из них повесить, когда вернусь домой".

       Так, Катерина II писала Граму в 1790 г.: " главная тому причина, что адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут следовать моим началам".

        Побоювання Катерини розділяв і її внук імператор Микола I. Колмаков згадує в своїх спогадах, що коли одного разу князь Д. В. Голіцин вказав Государеві на необхідність адвокатури, Государ спохмурнів і відповів: "Ты, я вижу, долго жил во Франции и еще во время революции, а потому и неудивительно, что ты усвоил себе тамошние порядки. А кто погубил Францию, как не адвокаты, вспомни хорошенько! Кто были Мирабо, Марат, Робеспьер и другие? Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них".

Історія адвокатури України останнім часом досліджується достатньо детально, особливо в світлі останніх демократичних перетворень.

        Таким чином, на сьогоднішній день слід визнати, що адвокатура є інститутом цивільного суспільства і правової держави.

Я вважаю, що адвокатська діяльність повинна грунтуватися на особливих, довірчих, прихованих від стороннього ока відносинах адвоката і клієнта, які б охоронялися не тільки законом, але і нормами професійної моралі. Хоча часто ці відносини володіють підвищеною вразливістю для зловживань як з боку недобросовісних адвокатів, так і з боку недобросовісних клієнтів. І саме тому, а також пам'ятаючи всі складнощі через яких пройшла адвокатура, ухвалення нового закону стає просто необхідністю на шляху створення істинно правової держави. І тому представляється достатньо очевидним, що держава як гарант конституційного права на отримання кожним кваліфікованої юридичної допомоги не може стояти в стороні від рішення питання про те, хто таку допомогу надає.

Таким чином, Україна знаходиться на етапі формування нового правового обгрунтування діяльності адвокатури, яка за час свого існування придбала величезну значимість. Наявність в державі осіб, здатних грамотно і кваліфіковано надати юридичну допомогу є заставою гармонійного існування суспільства в цілому. Звичайно, в нашій країні ще далеко до інституту адвокатури західних країн і багато в чому це проблема не тільки кадрового складу адвокатури, але і її фінансування. Сподіваємося, що з ухваленням нового закону «Про адвокатуру» ці і багато інших питань знайдуть найбільш вірне рішення, а адвокатура, у свою чергу, не тільки не втратить свій державно-значимий статус, але і підніме його на вищий рівень.

Необхідно констатувати, що зараз ступінь довіри і поваги населення до адвокатського корпусу знаходиться на досить низькому рівні і в цьому сенсі можна порівняти з рівнем довіри до державних інститутів.

Щоб пройти цей довгий і непростий шлях, адвокатському співтовариству треба докласти немало зусиль, направлених на підвищення власного професіоналізму і рівня морально-етичних якостей. В результаті цієї роботи над собою і своїми помилками адвокатура зможе заслужити довіру широких мас населення, а разом з тим – і високе право називатися інститутом цивільного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. ДЖЕРЕЛА ПРАВА (УКРАЇНА)

1. Конституція України: Основний Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР (із змін.та доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.141; 2011.- № 10. – Ст.68.

2. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.

3. Загальна декларація прав людини// Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948 [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

  4. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2747-15.

5. Кодекс України про  адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-Х // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР). – 1984. –додаток до № 51. – Ст. 1122.

6. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.portal.rada.gov.ua

7. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

8. Кримінально-процесуальний кодекс України: затверджений Законом УРСР від 28 грудня 1960 р. № 1001-05 (із змін. та доп.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.portal.rada.gov.ua

 9. Кримінальний процесуальний кодекс  України від 13.04.2012 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

10. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.portal.rada.gov.ua

11. Податковий кодекс України: Закон України від 02.12.2010 р. № 2755-VI (зі змін. та доп.) // ВВР України. – 2011 р.-№13.- Ст.112.

12. Про адвокатуру: Закон України від 19.12.92 р. № 2887-ХІІ // ВВР України. – 1993. - № 9. – Ст.62. ( втратив чинність)

13. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

14. Про безоплатну правову допомогу: Закон України від  02.06.2011 р. № 3460-VI // ВВР України. – 2011.-– № 51.- Ст.577.

15. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 р. // ВВР України. – 1999. - № 24. – Ст.207.

16. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 30. – Ст. 260.

17. Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15.01.1998 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1998. -  N 25. -  Ст.146.

18. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. – Ст. 50.

19. Про Державну виконавчу службу: Закон України від 24.03.1998 р. // ВВР України. – 1998. - № 36-37. – Ст.243.

20. Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб: Закон України від  04.03.1998 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). -  1998. -  N 35. - Ст.236.

21. Про державну таємницю: Закон України від 21.01.94 р. // ВВР України. – 1994. - № 16. – Ст.93.

22. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.

23. Про доступ до судових рішень: Закон України від 22.12.2005 // ВВР України. – 2006.- № 15. – Ст.128.

24. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 р. (із змінами та доповненнями) № 1629-IV // ВВР України. – 2004.- № 29.- Ст.367.

25. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму: Закон України від 28.11.2002 р. № 249-IV (зі змінами та доповненнями)// Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 1. – Ст. 2.

26. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України від 07.04.2011 року [Електронний ресурс]// Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3206-17.

27. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 року [Електронний ресурс] //  Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.

28. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 р.  № 422/96- ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 49. – Ст. 272.

29. Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах: Конвенція, Міжнародний документ від 22.01.1993 р. (Конвенцію ратифіковано із застереженнями Законом № 240/94-ВР від 10.11.1994 р.)

30. Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів: Закон України від 10.01.2002 р.  2933-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 23. –      Ст. 153.

31. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і  основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР// ВВР України. – 1997 р.-№ 40.- Ст. 263.

32. Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах: Закон України від 10.11.1994 р.  240/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 46. – Ст. 417.

33. Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні,  соціальні і культурні права та Міжнародного пакту  про громадянські і політичні права від 19.10.1973 № 2148 [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.

34. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 41; № 41-42; № 43; № 44-45. – стор. 1486. – Ст.529.

35. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР: Закон України від 18.07.1963 р. // Верховна Рада УРСР. – 1963. (втратив чинність)

36. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.

37. Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Колесниченко (Kolesnichenko) проти Російської Федерації" № 19856/04 /Европейский Суд по правам человека. Первая  секция.// Бюллетень Европейского Суда по правам человека. -2010. - № 1. - С. 75 – 80.

38. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нікула проти Фінляндії» [Електронний ресурс] // Інформаційно-правовий портал .– Режим доступу: http://www.uazakon.com/documents/date_73/pg_ignnxv.htm.

39. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фокса, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» № 12244/86, 12245/86 та 12383/86. [Електронний ресурс] //Офіційний портал Європейського суду з прав людини. – Режим доступу:http://coe.kiev.ua/hr/case/08.html

40. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шассанью та інші проти Франції» [Електронний ресурс] // Український портал практики Європейського суду з прав людини. ¬ Режим доступу: http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=260.

41. Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні: Прийнято Національною комісією за зміцнення демократії та утвердження верховенства права від 02.03.2006 р. Схвалено Указом Президента України від 09.06.2006 р. № 509/2000 [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Міністерства юстиції України. - Режим доступа: http://www.fp6-nip.kiev.ua/index.php?p=FP7. – Дата доступа 24.02.2013.

42. Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури: Указ Президента від 30.09.99 р. (втратив чинність) № 1240/99 // Офіційний вісник України. – 1999.- № 39. - С.37.

43. Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури: Указ Президентa України від 05.05.1993 № 155/93 // Офіційний веб-портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/155/93. (Втратив чинність)

44. Питання оплати послуг адвокатів та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу: постанова Кабінету Міністрів України від 18.04.2012 № 305 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

45. Про затвердження Державної цільової програми формування системи безоплатної правової допомоги на 2013-2017 роки: постанова Кабінету Міністрів України від 13.02.2013 № 394 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

46. Про затвердження Положення про порядок реєстрації адвокатських об`єднань: постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302. // Офіційний веб-портал Верховної ради УкраїниРежим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/155/93  .- Дата доступа 20.05.2013. (Втратив чинність на підставі постанови КМ № 1144 від 05.12.2012.)

47. Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу: постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 № 130 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

48. Про затвердження Порядку і умов проведення конкурсу та вимог до професійного рівня адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 № 1362 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.   

49. Про затвердження Порядку і умов укладення контрактів з адвокатами, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на постійній основі, та договорів з адвокатами, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на тимчасовій основі: постанова Кабінету Міністрів України від 11.01.2012 № 8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.  

50. Про затвердження Порядку інформування центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги про випадки затримання осіб: постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 № 1363 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

51. Про затвердження Порядку оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2012 р. № 305 [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної ради України Режим доступа:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/305-2012-%D0%BF/paran8#n8.

52. Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 14.05.99 р. № 821 (зі змін. та доп.) // Офіційний вісник України. – 1999. - № 20. – Ст.884. (Втратив чинність)

53. Про умови оплати праці працівників Координаційного центру з надання правової допомоги та його територіальних відділень: постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.2012 № 552 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.  

54. Про утворення Координаційного центру з надання правової допомоги та ліквідацію Центру правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції: постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2012 № 504 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

55. Про схвалення Концепції Державної цільової програми формування системи безоплатної правової допомоги на 2013 – 2017 роки: розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.07.2012 № 435-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

56. Про затвердження Положення про центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 02.07.2012 № 967/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.   

57. Про затвердження Переліку питань для тестування претендентів під час другого етапу конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 30.10.2012 №1582/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

58. Про затвердження Порядку ведення Головними управліннями юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі локальних реєстрів Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на постійній основі за контрактом, та Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на тимчасовій основі на підставі договору: наказ Міністерства юстиції України від 24.04.2012 № 636/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

59. Про затвердження Порядку роботи громадської приймальні з надання безоплатної первинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 21.09.2011 № 3047/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

60. Про затвердження Порядку та критеріїв залучення органами місцевого самоврядування юридичних осіб приватного права до надання безоплатної первинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 15.06.2012 № 891/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

61. Про затвердження стандартів якості надання безоплатної вторинної правової допомоги у кримінальному процесі: наказ Міністерства юстиції України від 25.02.2014 № 368/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

62. Про затвердження Типового положення про установу з надання безоплатної первинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 28.03.2012 № 483/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.  

63. Про затвердження форм документів, що використовуються під час проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 15.10.2012 № 1520/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/chynne-zakonodavstvo.

64. Про проведення конкурсу адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 15.03.2012 № 409/5  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

65. Про проведення конкурсу адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: Наказ Міністерства юстиції України від 15.10.2012 № 1516/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

66. Про проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: Наказ Міністерства юстиції України від 31.01.2013 № 190/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

67. Про проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: Наказ Міністерства юстиції України від 25.07.2013 № 752/7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

68. Про проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України від 24.02.2014 № 39/7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

69. Про утворення центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Міністерства юстиції України: наказ Міністерства юстиції України від 02.07.2012 № 968/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

70. Деякі питання прийняття та оброблення центрами з надання безоплатної вторинної правової допомоги повідомлень про випадки затримання осіб: Наказ Координаційного центру з надання правової допомоги від 30.08.2013 № 35 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

71. Окремі питання видання та скасування центрами з надання безоплатної вторинної правової допомоги доручень для підтвердження повноважень захисника у кримінальному провадженні: Наказ Координаційного центру з надання правової допомоги від 25.07.2013 № 31 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

72. Питання прийняття та оброблення телефонних дзвінків, що надходять на телефонні лінії системи безоплатної вторинної правової допомоги:  Наказ Координаційного центру з надання правової допомоги зі змінами, внесеними наказом від 30.08.2013 № 35 від 31.01.2013 № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

73. Про затвердження форм доручень та журналів реєстрації центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги: наказ Координаційного центру з надання правової допомоги від 27.12.2012 № 37 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalaid.gov.ua/ua/zakonodavstvo/orhanizatsiino-rozporiadchi-dokumenty.

74. Правила адвокатської етики: схвалено Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01.10.99 р., протокол від 1-2.10.99 р. № 6/2 // Юридичний вісник України. – 1999. - № 46. – Ст.43. (втратили чинність)

75. Правила адвокатської етики: затверджені Установчим З’їздом адвокатів України 17.11.12 р [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії. - Режим доступу: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/.

 

ІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА (ЗАРУБІЖНІ КРАЇНИ)

76. Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН  від 24.10.1970 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569.

77. Женевські  конвенції про захист жертв війни [Електронний ресурс] // Сайт Ліга Закон - Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/TS001992.htm.

78. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства: Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі 01.10.1988 [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_343.

79. Закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации», принятый Государственной Думой 26.04.2002г. Одобрен Советом Федерации 15.05. 2002г. ст.8 [Електронний ресурс] // Официальный портал Федеральной палаты адвокатов РФ – Режим доступу: http://www.fparf.ru/federal/fz_ob_advokature.htm.

80. Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

81. Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Оон від 29.11.85 р. та 13.12.85 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.portal.rada.gov.ua

82. Свод принципов защиты всех лиц, подвергаемых задержанию или заключению в какой бы то ни было форме [Електронний ресурс]: утв. резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН 43/173 от 9 декабря 1988 г.. – Режим доступу:  http://www.portal.rada.gov.ua

83. Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26.06.1945 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_010.- Дата доступу 14.12.2012.

 84. Статут Ради Європи: Міжнародний документ від 05.05.1949 р. ,№ 994_001 // Офіційний вісник України. – 2004 р.-№ 26.- Ст.1733.

85. Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів від 24.11.2006 р. [Електронний ресурс] // Сайт Спілки адвокатів України. – Режим доступу: http://cay.org.ua/ua/104/.

ІІІ. СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

86. Аболіна Т.Г., Єфименко В.В., Лінчук О.М. Етика: Навч. Посібник /Т.Г. Аболіна, В.В. Єфименко, О.М. Лінчук — K.: Либідь, 1992.- 328 с.

87. Агеєв В. Не кожен фахівець спроможний стати адвокатом. Коментар до рішення Конституційного Суду в справі про право вільного вибору захисника / В. Агеєв // Закон і бізнес. – 2001. -10-16 лютого. – С.1-28.

88. Адвокатська реформа Італії [Електронний ресурс] // Сайт Avvocato    Francesco Grasso. – Режим доступу:http://www.studiolegalegrasso.net/ru/2013-01-riforma-dell-avvocatura-in-italia-e-diventata-legge/. – Дата доступу 03.04.2013.  

89. Адвокатуpа в Укpаїні: Пpавові основи. Оpганізаційні засади. Адвокат у  судочинстві. Оплата пpаці. Оподаткування. Міжнаpодні засади. - К., 2000. – 208 с.

90. Адвокатура України: Навч. посіб./В.К. Шкарупа, О.В. Філонов, A.M. Титов, Ю.Я. Кінаш; За ред. В.К. Шкарупи. – К.: Знання, 2007. – 152 с.

91. Адвокатура України: Правове регулювання і судова практика. Практичний посібник для адвоката. За ред. С.Ф. Сафулька, О.Д. Святоцького, Упорядник Т.Г. Захарченко та ін. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2008. – 326 с.

92. Адушкин Ю.С. Дисциплинарное производство /Ю.С.Андушкин – Саратов: Юридическая литература, 1996. - 128 с.

 

93. Андриевский С.А. Русские судебные ораторы в известных уголовных процессах ХIХ века. - Тула: Автограф, 1997. – 267 с.

94. Андрієвський В.В. Сучасна адвокатура України та актуальні питання її реформування / В.В. Андрієвський  // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць . 2011 – 2013.  Вип. 36 . 504 с. ─ С. 399-404.

95. Аракелян М.Р. Сравнительная адвокатура : Курс лекцій // Одесса Юридична література, 2009.- 240с.

96. Аракелян М.Р. Уніфікація адвокатури у правозахисній діяльності сучасної української держави, / М.Р. Аракелян  // Одеська Національна Юридична Академія.- О., 2011.- Вип. 60.- С.21-27.

97. Аракелян М.Р. Філософсько-правова характеристика інституту адвокатури в Україні / М. Р. Аракелян  // Право України. -  2011. - №8 – С. 22-30.

98. Арсеньев К. К. Заметки о русской адвокатуре. – М., 1875. – 280 с.

 99. Афанасьев В.В., В. С. Бабкова. Організація судових та правоохоронних органів /В.В. Афанасьев, В.С. Бабкова. — Харків: Право, 2000. - 272 с.

100. Банчук О.А., Демкова М.С. Правова допомога: зарубіжний досвід та пропозиції для України /О.А. Банчук, М.С. Демкова // К.: Факт, 2004. – 336 с.

101. Резник Г. М. Адвокатура как защитник гражданского общества // Законодательство и экономика. – 2004. – № 9. – 15-21 с.

102. Бартош І. Адвокатура як дзеркало демократичності суспільства // Закон і бізнес. - 1997. - 26 листоп. - С. 3.

103. Барщевский М.Ю. Адвокатская этика /М.Ю. Барщевський – Самара: Юридическая литература, 1999. - 51 с.

104. Барщевский  М.Ю. Организация  и  деятельность  адвокатуры  в  России: Научно-практическое  пособие. – Москва.: «Юристъ», 1997. – 354 с.

105. Бескоровайний С.Я., Іванов В.Ф. Проблеми імплементації норм міжнародного гуманітарного права /С.Я. Бескоровайний, В.Ф. Іванов. -2013.- 101 с.

106. Бідюк М.О. Оплата праці адвоката у кримінальній справі за призначенням/ М.О. Бідюк // Правова держава. – 2010.- №12.- Одеса –С.401-406.

107. Бірюкова А.М. Нормативне регулювання правового статусу дисциплінарних органів адвокатури у Законі "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"/ А.М. Бірюкова // Адвокат. – 2012. – № 1. ─ С. 16-19.

108. Боярчуков С.Адвокатура має зайняти особливе місце в правовій системі України/С. Боярчуков // Адвокатура: Всеукр. газ. адвокатів. – 2012.  Липень (№15). ─ С. 1, 4.

109. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (очерк теории) /С.Н. Братусь – М.: Юрид. лит., 1976. –102 с.

110. Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката,  заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

111. Варфоломєєва Т. Адвокатура має бути сильною, аби надійно захищати права   людини: [Розмова з віце-президентом Спілки адвокатів України] // Уряд. кур'єр.   - 1996. - 21 листоп. - С. 9. Варфоломєєва Т. Сучасне і майбутнє української адвокатури // Закон і  бізнес. - 1996. - 20 берез. - С. 1.

112. Варфоломеєва Т.В. Впровадження міжнародних правил адвокатської етики в Україні/Т.В. Варфоломєева//Вісник Академії адвокатури України. - 2009.- №14.- С. 7-20.

113. Варфоломеева Т. Настоящее и будущее украинской адвокатуры // Закон и  бизнес. - 1996. - 3 апр. - С. 2.

114. Варфоломеєва Т. Україна - Росія: регулювання адвокатської діяльності  (Порівняльний аналіз) // Адвокат. - 2002. - № 2 - 3. - С.54 - 57.

 115. Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру» /Т.В. Варфоломєева, С.В, Гончаренко.- К.: Юрінком Інтер, 2003. - 432 с.

116. Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская  адвокатура : задачи  и  формы  деятельности. – Киев.: «Вища  школа», 1983. – 310 с.

117. Варфоломеєва Т.В., Святоцькокий О.Д. Історія адвокатури України / За ред. Т.В.Варфоломеєвої,  О.Д.Святоцького. // К., 1992. – 145 с.

118. Васьковский Е.В. Организация  адвокатуры. – Одесса.: «Типография  Новороссийского  университета», 1893. – 784 с.

119. Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

120. Гаврилов С. Н. Актуальные вопросы организации адвокатуры и участия защитника в уголовном процессе в России. История и современность. М.: 1998. – 214 с.

120. Гетманцев О. В. Особливості цивільно-процесуальних відносин з участю представника /О.В. Гетманцев // Наук. вісн. Черн. ун-ту, 2002. – Вип. № 147. Правознавство. Зб. наук. праць. – С. 53-56.

121. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі/І.Ю. Гловацький . – К.:Вільна Україна:, 2003.-  568 с.

122. Глух Ф. К. На страже советских законов. – М., 1972. – 341 с.

123. Гольдинер В.Д. Об этике в деятельности адвоката // Советское государство и право, 1965. - N 10. - С.95-101.

124. Гревцова Р.Ю. Проблеми застосування та вдосконалення законодавства України щодо відносин адвоката з клієнтами. Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві/ Р.Ю. Гревцова. –К.:Вільна Україна, 2002. – 357 с.

125. Грибовский В. Материалы для истории высшего суда и надзора в первую половину царствования императрицы Екатерины Второй. - СПб., 1901. – 259 с.

126. Давид Р. Основные правовые системы современности/ Р. Давид. Москва: Прогресс. - 1988. – 325 с.

127. Деханов С. А. Адвокатура, гражданское общество, государство // Адвокат. – 2004. – № 12. – 10-15 с.

128. Дмитрієв А.І. Порівняльне правознавство: Навч. посіб./ А.І. Дмитрієв, А.О. Шепель; Ред. В.Н. Денисов; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, Київський ун-т права. - К.: Юстініан, 2003. -179 с.

129. Довідник майбутнього адвоката/ Варфоломеєва Т.В. [та ін.]; Акад. адвокатури України [та ін.]. — К.: Прецедент, 2010. —  278 с.

130. Заднепровский А. Адвокатура  Украины : на  перепутье // Юридическая  практика. – 2000. - № 49. – С.31-36.

132. Зашляпин Л.А. Основы теории эффективной адвокатской деятельности. Прелиминарный аспект / Л.А. Зашляпин. – Екатеринбург: Издательство Уральского Университета.- 2006. – 568 с.

133. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката: У 2 ч./О. Д. Святоцький, Т Г. Захарченко, С Ф. Сафулько та ін.; За заг. ред. С. Ф. Сафулька. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. – Ч. 1. – 313 с.

134. Іванова А.В. Організаційні форми діяльності адвокатури. / А.В. Іванова  (Монографія) . –Харків: Видавництво «ФІНН», 2011. – 210 с.

135. Керимов Г. М. Шариат: Закон жизни мусульман. Ответы Шариата на проблемы современности/ Г.М. Керимов. — СПб.: «Издательство «ДИЛЯ», 2009. — 512 с.

136. Коваленко К.В. Загальна та спеціальна дисциплінарна відповідальність /К.В. Коваленко // Форум права. - 2008. - № 2. –С.231-235.

137. Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе / Избранные произведения. - М., 1956. – 357 с.

138. Конституція Швеції [Електронний ресурс] // Сайт – Режим доступу: http://www.sweden4rus.nu/rus/info/juridisk/konstitucija_shvecii.asp. – Дата доступу 08.01.2013.  

139. Король В.В. Засада гласності кримінального судочинства України: поняття, зміст, підстави, обмеження./В.В. Король – Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2003.-  304 с.

140. Костин А.Е. Как совместить членство обязательное и добровольное. -2007. - №2. [Електронний ресурс] // Вестник Одесской адвокатуры – Режим доступу: http://www.attorneys.od.ua/page.php?id=252.–Дата доступу 08.01.2013.  

141. Кудрявцева Н. Адвокатская деятельность во Франции [Електронний ресурс]. / Н.Кудрявцева. // Журнал «Нижегородский адвокат». – 2011. – №9. – Режим доступу: http://apno.ru/

142. Кухнюк Д.В., Кухар А.В. Актуальні питання страхування професійної відповідальності адвокатів в Україні / Д.В. Кухнюк, А.В. Кухар //Адвокат. - 2012. - №12. – С. 17-23.

143. Кучерена А.Г. Роль адвокатуры в становлении гражданского общества в России: Монография. – М., 2002. – 170 с.

144. Литвинский Д. За 10 лет французских юристов стало в 1,5 раза больше [Електронний ресурс]. / Д. Литвинский // Закон і Бізнес. – 2012. – №6. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru

145. Логінова С.М. Адвокатська таємниця: теорія і практика. Автореф. дис. канд. юрид. наук./С.М. Логінова . – К.:Старт поліграф, 2002 – 13 с.

146. Логінова С. Якою бути адвокатурі в Україні? // Право України. - 1997. - №   8. - С. 47-50.

147. Миколенко А.И., Миколенко А.Н. Закон України «О прокуратуре», «О милиции», «Об адвокатуре»: Коментарии. - 3-е изд., испр. и доп. / А.И. Миколенко, А.Н. Миколенко // Харьков : Одиссей, 2004. – 303 с.

148. Нижник Н.Р., Плахотнюк Н.О. Відповідальність – інструмент управління. Н.Р. Нижник, Н.О. Плахотнюк // Віче. – 2001. - № 5. – С.75.

1. Нікітченко В.А. Право і безпека правового регулювання діяльності адвокатури в Україні / В.А.Нікітченко // Харківського Національного університету ВС. 2011. -№3. - С. 100-105.

149. Нос Д. А. Двадцатилетие московских присяжных поверенных. – М., 1891. – 240 с.

150. Обловацька Н. О. Поняття адвокатської діяльності вУкраїні та Росії /Н.О. Обловацька.- Адвокат. – 2011. –  С. 45-48.

151. Обловацька Н.О. Страхування професійної відповідальності адвокатів в Україні [Електронний ресурс]. / Н.О. Обловацька. // Адвокат. – №9 (120). – 2010. – С. 25 – 28.  

152. Обрізан Н.А. Адвокатська таємниця у кримінальному процесі/Н.А. Обрізан //Підприємництво, господарство і право.-2005.-№6. – С. 146.

153. Павленко Олександр. Майбутнє інституту адвокатури/ О. Павленко – К., газета «Адвокатура». – 2010. - №9. – С. 10.

154. Павліченко О.В. Для професії адвоката, крім досконалого знання права, необхідно мати відповідну сукупність індивідуальних психологічних особливостей//Національні лідери України/Упорядник В.В.Болгов./О.В. Павліченко – К.:Інститут біографічних досліджень. – 2012. – 259 с.

155. Пальховский. О праве представительства на суде. – М., 1876. – 224 с.

156. Пилипенко Ю.С. Адвокатура в Швейцарии/ Ю.С. Пилипенко // Адвокат. – 2000. – №5.- С. 20-24.

157. Полянский Н. Н., Строгович М. С., Савицкий В. М., Мельников А. А. Проблемы судебного права. - М., 1983. – 380 с.

158. Полянский Н.Н. Правда и ложь в уголовной защите. - М., 1927. – 350 с.

159. Попелюшко В.О. Виникнення та інституційне становлення адвокатури Франції / В.О. Попелюшко // Адвокат. – № 1(124). – 2011. – С. 9 – 13.

160. Пронюк Н.В. Сучасне міжнародне право:Навч.  посібник/ Н.В. Пронюк. - К. : КНТ, 2008. – 327 с.

161. Рубач Є. Адвокатура об'єднаного королівства Великобританії та Північної Ірландії / Є. Рубач. - 2006. - № 6. - С.31-39.

162. Святоцька В. Адвокатура в України крізь призму загальних принципів організації та діяльності адвокатури у державах ЄС. / В. Святоцька // Право України. -  2012. - № 1-2. - С.37 – 50.

163. Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан / А.Д. Святоцький// Львов, 1992. – 160 с.

164. Святоцький  О.Д. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката: У 2 ч. /О.Д. Святоцький. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - 832 с.

165. Святоцький  О.Д., Медведчук  В.В. Адвокатура : iсторiя  i  сучаснiсть. – Киiв.: «Iн  Юре», 1997. – 290 с.

166. Святоцький  О.Д, Медведчук В.В. Адвокатура. Історія і сучасність/ О.Д. Святоцький, В.В. Медведчук.- К.: Ін Юре, 2001.- 307 с.

167. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура України/ О.Д. Святоцький, М.М. Михееєнко – К.: Ін Юре, 2007. –169 с.

168. Семенюк У.Я. Професійні дилеми, принципи та цінності в адвокатській діяльності / У.Я. Семенюк // Часопис Київського університету права. 2012,- №2.- С. 66-68.

169. Сердюков  К. Адвокатура : связь  времен// Народный  депутат,1991,  № 12. – 29-33 с.

170. Скрябін О.М. Психологічні особливості організаторської діяльності адвоката / О.М. Скрябін // Вісник національного університету юридичної науки – Запоріжжя, 2011.- №1-с. 36-41.

171. Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура Российской федерации. Издание 3-е исправленное и  дополненное / М.Б. Смоленский – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004. –  256 с.

172. Стецовский  Ю.И. Советская  адвокатура : Учебное  пособие  для  вузов. – Москва.: «Высшая  школа», 1989. – 218 с.

173. Стецовский Ю.И. Уголовно-процессуальная деятельность защитника. – М., 1982. – 189 с.

174. Стоянов А.Н. История  адвокатуры  у  древних  народов. – Харьков.: «Университетская  типография», 1869. – 310 с.

175. Таварткіладзе Н.М. Етичні основи діяльності адвоката-захисника./ Н.М. Таварткіладзе –Автореф. дис. канд. юрид.наук. – О.: Генеза, 2003. – 12 с.

176. Таранов А. П. Історія конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки./А.П. Таранов// К.: Видавництво академії наук Української РСР, 1957 р. – 368 с.

177. Торопчина-Агалакова С. Адвокатура Украины: опыт и проблемы // Адвокат. - 1997. - № 8.  - С. 78-81.

178. Фиолевский  Д.П. Записки  адвоката. – Киев.: «Политиздат  Украины», 1987. – 451 с.

179. Фіолевський Д.П.Адвокатура/ Д.П. Фіолевський: Підручник 2-ге вид., випр. і доп. – К.:Алерта, 2008. – 230 с.

180. Франковски С., Гольдман Р., Лентовская Е. Верховный суд США о гражданских правах и свободах / С. Франковски, Р. Гольдман, Е. Лентовская // Польша: БЕГА, 1997. – 221 с.

181. Фролов Ю.Н., Фролова Г.И. Некоторые  проблемы  деятельности  адвокатуры  на  Украине // Юридическая  практика. 2001. - № 14. – C.14-20.

182. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Адвокат у цивільному процесі: Наук.-практ. посіб./С.Я. Фурса, Є.І. Фурса // К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. — 448с.

183. Хавронюк М.С. Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна відповідальність: Навчальний посібник./М.С. Хавронюк - К.: Атіка, 2003. – 240 с.

184. Хаски Ю. Российская адвокатура и советское государство. – М., 1993. – 410 с.

185. Хотенець П. В. Пpавовий статус адвоката в Укpаїні: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.10 /Hац. юpид. акад. Укpаїни ім. Яpослава Мудpого./ П.В. Хотенець – Х., 2002. – 19 с.

186. Черкасова  Н. В. Формирование  и  развитие  адвокатуры  в  России. 60-80гг. XIX в. – Москва.: «Наука», 1987. – 387 с.

187. Шакаль А.В. Забезпечення гарантій адвокатської діяльності за новим законодавством / А.В. Шакаль // Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції молодих вчених, аспірантів та студентів «Адвокатура: Минуле та сучаність». – 2012. - С. 455-458.

188. Шакаль А.В. Особливості притягення адвокатів до дисциплінарної відповідальності / А.В. Шакаль // Матеріали XVI звітної студентської наукової конференції (м. Одеса, 20 квітня 2013 р.) / відп. за вип. В. М. Дрьомін ; НУ "ОЮА", Студент. наук. т-во . ─ Одеса: Фенікс, 2012. – С. 239-241.

189. Шаламов М.П. История советской адвокатуры. – М., 1939. – 380 с.

190. Шемшученко Ю.С Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю.С. Шемшученко.- К.: "Укр. енцикл." – 2002. – 505 с.

191. Яновська О. Система гарантій адвокатської діяльності – крок до громадянського суспільства/ О. Яновська // Право України. – 1996. - № 5. – с. 48-51.

1 Шемшученко Ю.С Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю.С. Шемшученко.- К.: "Укр. енцикл." – 2002. – 505 с.

2 Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

3Полянский Н.Н. Правда и ложь в уголовной защите. - М., 1927. – 350 с.

4 Аракелян М.Р. Сравнительная адвокатура : Курс лекцій // Одесса Юридична література, 2009.- 240с.

5 Барщевский М.Ю. Адвокатская этика /М.Ю. Барщевський – Самара: Юридическая литература, 1999. - 51 с. Барщевский  М.Ю. Организация  и  деятельность  адвокатуры  в  России: Научно-практическое  пособие. – Москва.: «Юристъ», 1997. – 354 с.

6 Глух Ф. К. На страже советских законов. – М., 1972. – 341 с.

7 Варфоломеева Т. Настоящее и будущее украинской адвокатуры // Закон и  бизнес. - 1996. - 3 апр. - С. 2.

8 Варфоломеева Т. Настоящее и будущее украинской адвокатуры // Закон и  бизнес. - 1996. - 3 апр. - С. 2.

9 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан / А.Д. Святоцький// Львов, 1992. – 160 с.

10 Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

11 Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

12 Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

13 Давид Р. Основные правовые системы современности/ Р. Давид. Москва: Прогресс. - 1988. – 325 с.

14 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

15 Деханов С. А. Адвокатура, гражданское общество, государство // Адвокат. – 2004. – № 12. – 10-15 с.

16 Святоцький  О.Д. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката: У 2 ч. /О.Д. Святоцький. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - 832 с.

17 Сердюков  К. Адвокатура : связь  времен// Народный  депутат,1991,  № 12. – 29-33 с.

18 Смоленский М.Б. Адвокатская деятельность и адвокатура Российской федерации. Издание 3-е исправленное и  дополненное / М.Б. Смоленский – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2004. –  256 с.

19 Шемшученко Ю.С Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю.С. Шемшученко.- К.: "Укр. енцикл." – 2002. –505 с.

20 Конституція України: Основний Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР (із змін.та доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.141; 2011.- № 10. – Ст.68.

21 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

22 Про адвокатуру: Закон України від 19.12.92 р. № 2887-ХІІ // ВВР України. – 1993. - № 9. – Ст.62. ( втратив чинність)

23 Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

24 Правила адвокатської етики: затверджені Установчим З’їздом адвокатів України 17.11.12 р [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії. - Режим доступу: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/.

25 Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства: Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі 01.10.1988 [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_343.

26 Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів від 24.11.2006 р. [Електронний ресурс] // Сайт Спілки адвокатів України. – Режим доступу: http://cay.org.ua/ua/104/.

27 Пронюк Н.В. Сучасне міжнародне право:Навч.  посібник/ Н.В. Пронюк. - К. : КНТ, 2008. – 327 с.

28 Бескоровайний С.Я., Іванов В.Ф. Проблеми імплементації норм міжнародного гуманітарного права /С.Я. Бескоровайний, В.Ф. Іванов. -2013.- 101 с.

29 Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26.06.1945 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_010.- Дата доступу 14.12.2012.

30 Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН  від 24.10.1970 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569.

31 Статут Ради Європи: Міжнародний документ від 05.05.1949 р. ,№ 994_001 // Офіційний вісник України. – 2004 р.-№ 26.- Ст.1733.

32 Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26.06.1945 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_010.- Дата доступу 14.12.2012.

33 Статут Ради Європи: Міжнародний документ від 05.05.1949 р. ,№ 994_001 // Офіційний вісник України. – 2004 р.-№ 26.- Ст.1733.

34 Конституція України: Основний Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР (із змін.та доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.141; 2011.- № 10. – Ст.68.

35 Про адвокатуру: Закон України від 19.12.92 р. № 2887-ХІІ // ВВР України. – 1993. - № 9. – Ст.62. ( втратив чинність)

36 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

37 Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства: Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі 01.10.1988 [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_343.

38 Логінова С.М. Адвокатська таємниця: теорія і практика. Автореф. дис. канд. юрид. наук./С.М. Логінова . – К.:Старт поліграф, 2002 – 13 с.

39 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

40 Правила адвокатської етики: затверджені Установчим З’їздом адвокатів України 17.11.12 р [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії. - Режим доступу: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/.

41 Хартія основоположних принципів діяльності європейських адвокатів від 24.11.2006 р. [Електронний ресурс] // Сайт Спілки адвокатів України. – Режим доступу: http://cay.org.ua/ua/104/.

42 Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства: Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі 01.10.1988 [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_343.

43 Семенюк У.Я. Професійні дилеми, принципи та цінності в адвокатській діяльності / У.Я. Семенюк // Часопис Київського університету права. 2012,- №2.- С. 66-68.

44 Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

45 Святоцький  О.Д., Медведчук  В.В. Адвокатура : iсторiя  i  сучаснiсть. – Киiв.: «Iн  Юре», 1997. – 15 с.

46 Стоянов А.Н. История  адвокатуры  у  древних  народов. – Харьков.: «Университетская  типография», 1869. – 110 с.

47 Васьковский Е.В. «Организация  адвокатуры». – Одесса.: «Типография  Новороссийского  университета», 1893. – 214 с.

48 Грудцына Л.Ю. Российской адвокатуре 140 лет: историческая ретроспектива // Адвокат. – 2004. – № 10, 11. – 14 с.

49 Васъковский Е. В. Организация адвокатуры: ист.-догм. исслед. [Текст] [в 2 ч.] / Е. В. Васъковский. — СПб., 1889. — Ч. 2. — С.28.

50 Черкасова  Н. В. Формирование  и  развитие  адвокатуры  в  России. 60-80гг. XIX в. – Москва.: «Наука», 1987. – 387 с.

51 Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката,  заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

52 Фойницкий, И. Я. Курс уголовного судопроизводства [Текст] [в 2-х т.] / И. Я. Фойницкий. — СПб. : Альфа, 1996. — Т. 2. — С.221-223.

53 Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката,  заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

54 Учреждение судебных установлений. Свод законов, правил, распоряжений и разъяснений, относящихся до учреждения судебных установлений и судебного управления [Текст] / сост. : Громачевский С. Г. — СПб. : Изд. юрид. кн. маг. Н. К. Мартынова, 1897. — С.328.

55 Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката,  заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

56 Меланчук А.В. Становлення інституту адвокатури (присяжних повірених) у російській імперії
після судової реформи 1864 року
// Університетські наукові записки. – 2011. - №2 (38). – С.354.

57 Бронз Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката,  заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.

58 Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

59  Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе / Избранные произведения. - М., 1956. – 357 с.

60 Васьковский  Е.  В.  Организация  адвокатуры.  Т.1.  Очерк  всеобщей истории адвокатуры / Е.В. Васьковский. – С.Пб., 1983. – 476 с.

61 Бернам У., Решетникова И.В., Пришляков А.Д. Судебная адвокатура. – СПб., 1996. – 258 с.

62 Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская  адвокатура : задачи  и  формы  деятельности. – Киев.: «Вища  школа», 1983. – 310 с.

63 Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская  адвокатура : задачи  и  формы  деятельности. – Киев.: «Вища  школа», 1983. – 310 с.

64 Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (очерк теории) /С.Н. Братусь – М.: Юрид. лит., 1976. –102 с.

65Варфоломеєва Т.В., Святоцькокий О.Д. Історія адвокатури України / За ред. Т.В.Варфоломеєвої,  О.Д.Святоцького. // К., 1992. – 145 с.

66 Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская  адвокатура : задачи  и  формы  деятельности. – Киев.: «Вища  школа», 1983. – 310 с.

67 Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская  адвокатура : задачи  и  формы  деятельности. – Киев.: «Вища  школа», 1983. – 310 с.

68 Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі/І.Ю. Гловацький . – К.:Вільна Україна, 2003.-  568 с.

69 Глух Ф. К. На страже советских законов. – М., 1972. – 341 с.

70 Гаврилов С. Н. Актуальные вопросы организации адвокатуры и участия защитника в уголовном процессе в России. История и современность. М.: 1998. – 214 с.

71 Хаски Ю. Российская адвокатура и советское государство. – М., 1993. – 410 с.

72 Шаламов М.П. История советской адвокатуры. – М., 1939. – 380 с.

73 Шаламов М.П. История советской адвокатуры. – М., 1939. – 380 с.

74 Стецовский  Ю.И. Советская  адвокатура : Учебное  пособие  для  вузов. – Москва.: «Высшая  школа», 1989. – 218 с.

75 Барщевский  М.Ю. Организация  и  деятельность  адвокатуры  в  России: Научно-практическое  пособие. – Москва.: «Юристъ», 1997. – 354 с.

76 Стецовский  Ю.И. Советская  адвокатура : Учебное  пособие  для  вузов. – Москва.: «Высшая  школа», 1989. – 218 с.

77 Стецовский  Ю.И. Советская  адвокатура : Учебное  пособие  для  вузов. – Москва.: «Высшая  школа», 1989. – 218 с.

78 Сердюков  К. Адвокатура : связь  времен// Народный  депутат,1991,  № 12. – 29-33 с.

79 Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура України/ О.Д. Святоцький, М.М. Михееєнко – К.: Ін Юре, 2007. –169 с.

80 Стецовский  Ю.И. Советская  адвокатура : Учебное  пособие  для  вузов. – Москва.: «Высшая  школа», 1989. – 218 с.

81 Варфоломеева Т.В., Русанов Б.В. Советская  адвокатура : задачи  и  формы  деятельности. – Киев.: «Вища  школа», 1983. – 310 с.

82 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан / А.Д. Святоцький// Львов, 1992. – 160 с.

83 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан / А.Д. Святоцький// Львов, 1992. – 160 с.

84 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан / А.Д. Святоцький// Львов, 1992. – 160 с.

85 Грудцына Л.Ю. Российской адвокатуре 140 лет: историческая ретроспектива // Адвокат. – 2004. – № 10, 11. – C.12-18.

86 Про адвокатуру: Закон України від 19.12.92 р. № 2887-ХІІ // ВВР України. – 1993. - № 9. – Ст.62. ( втратив чинність)

87 Аракелян М.Р. Уніфікація адвокатури у правозахисній діяльності сучасної української держави / М.Р. Аракелян  // Одеська Національна Юридична Академія.- О., 2011.- Вип. 60.- С.21-27.

88 Про затвердження Положення про порядок реєстрації адвокатських об`єднань: постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302. // Офіційний веб-портал Верховної ради УкраїниРежим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/155/93  .- Дата доступа 20.05.2013. (Втратив чинність на підставі постанови КМ № 1144 від 05.12.2012.)

89 Адвокатуpа в Укpаїні: Пpавові основи. Оpганізаційні засади. Адвокат у  судочинстві. Оплата пpаці. Оподаткування. Міжнаpодні засади. - К., 2000. – 208 с.

90 Варфоломєєва Т. Адвокатура має бути сильною, аби надійно захищати права   людини: [Розмова з віце-президентом Спілки адвокатів України] // Уряд. кур'єр.   - 1996. - 21 листоп. - С. 9. Варфоломєєва Т. Сучасне і майбутнє української адвокатури // Закон і  бізнес. - 1996. - 20 берез. - С. 1.

91 Кримінальний процесуальний кодекс  України від 13.04.2012 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

92 Про адвокатуру: Закон України від 19.12.92 р. № 2887-ХІІ // ВВР України. – 1993. - № 9. – Ст.62. ( втратив чинність)

93 Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 р.  № 422/96- ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 49. – Ст. 272.

94 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

95 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.portal.rada.gov.ua

96 Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 р. (із змінами та доповненнями)  № 1629-IV // ВВР України. – 2004.- № 29.- Ст.367.

97 Про безоплатну правову допомогу: Закон України від  02.06.2011 р. № 3460-VI // ВВР України. – 2011.-– № 51.- Ст.577.

98 Правила адвокатської етики: затверджені Установчим З’їздом адвокатів України 17.11.12 р [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії. - Режим доступу: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/.

99 Боярчуков С.Адвокатура має зайняти особливе місце в правовій системі України/С. Боярчуков // Адвокатура: Всеукр. газ. адвокатів. – 2012.  Липень (№15). ─ С. 1, 4.

100 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

101 Шакаль А.В. Забезпечення гарантій адвокатської діяльності за новим законодавством / А.В. Шакаль // Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції молодих вчених, аспірантів та студентів «Адвокатура: Минуле та сучаність». – 2012. - С. 455-458.

102 Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №62.–Ст. 2509.

103 Майнард Н.О. Спочатку робимо складне, потім переходимо до неможливого//Національні лідери України/Упорядник  В.В.Болгов/Н.О.Майнард – К.:Інститут біографічних досліджень, 2012. – 237 с.

104 Адвокатура України: Правове регулювання і судова практика. Практичний посібник для адвоката. За ред. С.Ф. Сафулька, О.Д. Святоцького, Упорядник Т.Г. Захарченко та ін. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2008. – 326 с.

105 Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 року [Електронний ресурс] //  Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.

106 Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.

107 Шакаль А.В. Особливості притягення адвокатів до дисциплінарної відповідальності / А.В. Шакаль // Матеріали XVI звітної студентської наукової конференції (м. Одеса, 20 квітня 2013 р.) / відп. за вип. В. М. Дрьомін ; НУ "ОЮА", Студент. наук. т-во . ─ Одеса: Фенікс, 2012. – С. 239-241.

PAGE   \* MERGEFORMAT114


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45872. Автоматизация и механизация литейного производства – автоматическая линия литья в ПГФ 1.53 MB
  Автоматизация и механизация литейного производства автоматическая линия литья в ПГФ. Автоматич. процесса и соединённого автоматич. траспортом а также снабжённого автоматич.
45873. Основные понятия заготовок 36 KB
  Прогрессивные заготовки должны отвечать след.Формы и размеры заготовки должны быть так приближены формы и размерам детали. Технологический процесс получения заготовок заключается в последовательном изменении формы размеров шероховатости поверхности а также свойств исходной заготовки и её материала. процесса получения заготовки.
45874. Виды механической обработки материалов резанием 77.21 KB
  Виды обработки резанием Согласно действующему в нашей стране стандарту ГОСТ 25761 83 все виды механической обработки металлов и материалов резанием подразделяются на лезвийную и абразивную обработку. К лезвийной обработке относятся все виды обработки резанием которые осуществляются лезвийным инструментом: точение растачивание долбление сверление зенкерование развертывание фрезерование протягивание. Фрезерование применяют для обработки плоскостей пазов с прямолинейным и винтовым направлением шлицев тел вращения разрезки...
45875. Тепловые явления при резании. Баланс теплоты при резании металлов. Температура резания 860.6 KB
  Температура резания. Исследования процессов теплообразования при резании позволили определить направление и интенсивность тепловых потоков градиенты температур в контактных областях и характеристики температурного поля в зоне резания деталью и окружающей средой а также получить качественное и количественное представление о тепловом балансе при резании различных материалов. Ребиндера установлено что более 995 работы резания переходит в тепло. Температура резания.
45876. Качество обрабатываемой поверхности и поверхностного слоя детали 61.08 KB
  Качество обрабатываемой поверхности и поверхностного слоя детали. Качество детали можно определить геометрическими и физикомеханическими характеристиками её поверхности и поверхностного слоя. Показатели качества детали: геометрические характеристики шероховатость волнистость отклонение формы; физикомеханические характеристики микротвёрдость остаточное напряжение структура. Упрочнение поверхностного слоя: при обработке детали под действием сил резания поверхностный слой металла испытывает упругопластическое деформирование.
45877. Изнашивание режущего инструмента в процессе резания. Критерии и кривые износа 168.52 KB
  Изнашивание режущего инструмента в процессе резания. В процессе работы инструмента в результате высокого контактного давления высокой температуры в зоне резания и большой относительной скорости перемещения происходит износ лезвий инструмента. Различают следующие виды износа: 1 Износ по задней поверхности инструмента. 2 Износ по передней поверхности инструмента.
45878. Критерии оптимизации режима резания при точении. Выбор инструментального материала для резцов 108.19 KB
  Критерии оптимизации режима резания при точении. Основной целью оптимизации является установление таких числовых значений элементов режима резания глубины резания подачи и скорости которые позволяют наиболее производительно с наименьшими затратами осуществлять механическую обработку детали и надежно обеспечить заданное качество обработки. Определить глубину резанияt: t = Dd 2 мм. При черновой обработке необходимо стремиться работать с максимально возможной в данных условиях глубиной резания равной всему припуску или большей части...
45879. Смазочно-охлаждающие технологические среды: назначение, требования, состав, методы отчистки и способы подачи 17.26 KB
  Способы подачи СОЖ: Полить струей жидкости на переднюю поверхность или через насадку с отверстием со стороны задней поверхности. Высоконапорная подача 152 МПа расход СОЖ уменьшается примерно в 20 раз. Функциональные свойства 1Под смазочным действием понимают способность СОЖ образовывать на контактных поверхностях инструмента на стружке и детали прочные пленки полностью или частично предотвращающие соприкосновение передней поверхности со стружкой и задних поверхностей с поверхностью резания. 2Охлаждающее дейстте СОЖ заключается в...
45880. Ультразвуковое резание. Резание с нагревом заготовки 15.43 KB
  Функции: непрерывно падают абразив в рабочий зазор и выносят оттуда частицы снятого металла; охлаждают инструмент в зоне резания. Механическая обработка с ультразвуковыми колебаниями является разновидностью резания с вибрациями. Позволяет ликвидировать нарост уменьшить объем зоны опережающей деформации и усадки стружки уменьшить силу резания. В отношении стойкости инструмента удовлетворяют результаты полученные только для быстрорежущего инструмента на низких режимах резания.