95693

Джерела доказів у кримінальному процесі

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття та елементи доказування у кримінальному процесі Поняття та ознаки доказів в кримінальному процесі Класифікація доказів Поняття джерела доказів Показання як джерело доказів Речові джерела доказів Документи як джерело доказів Висновки експертів як джерело доказів у кримінальному процесі...

Украинкский

2015-09-28

171 KB

13 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 3


Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Поняття, ознаки і класифікація доказів та процесу  доказування  в кримінальному процесі….................................................................................5

1.1 Поняття та елементи доказування у кримінальному процесі.......................5

1.2 Поняття та ознаки доказів в кримінальному процесі……………………...10

1.3 Класифікація доказів………………………………………………………...15

Розділ 2. Джерела доказів у кримінальному процесі………………………21

2.1 Поняття джерела доказів……………………………………………………21

2.2 Показання як джерело доказів ……………………………………………...22

2.3 Речові джерела доказів………………………………………………………24

2.4 Документи як джерело доказів ……………………………………………..28

2.5 Висновки експертів як джерело доказів у кримінальному процесі………31

Висновки………………………………………………………………………...34

Список використаних джерел………………………………………………...37


Вступ

Актуальність теми.  Розслідування злочинів , розгляд і вирішення кримінальних справ у суді – це сфера органів кримінально-процесуальної діяльності. Процес  доказування – це пошук, виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного та справедливого рішення.

Новий Кримінально-процесуальний кодекс України (далі – КПК України) прийнятий Верховною Радою у 2012 році викликав неоднакову реакцію фахівців і навколо окремих його правових інститутів розгорнулась широка дискусія. Не менш гострими є проблемні питання які пов’язані з доказами.

Серед науковців не склалося єдиного підходу до поняття доказів. У науковій літературі висунута концепція доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел, а інші вважають, що слід розрізняти докази, як відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

За чинним КПК України доказами є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Ці фактичні дані повинні бути  належними та допустимими.

Таким чином викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Проблеми доказів у кримінальному процесі займалися такі вчені-процесуалісти, як В.Д. Арсеньєв, Р.С. Бєлкін, Л.Є. Владимиров, В.Г. Гончаренко, В.П. Гмирко, А.В. Горбачев, М.М. Михеєнко, Ю.К. Орлов, С.В. Слинько, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, Ф.Н. Фаткуллін, С.А. Шейфер, та багато інших.

Об’єктом дослідження є доказове право як особливий інститут кримінально-процесуального права.

Предмет дослідження – поняття доказів, джерела доказів та їх властивості у кримінальному процесі.

Метою роботи є комплексне дослідження поняття доказів у кримінальному процесі.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

  •  розкрити поняття доказів у кримінальному процесі, надати пропозиції щодо удосконалення визначеного законом поняття доказів;
  •  визначити властивості доказів у кримінальному процесі та дати їх характеристику;
  •  здійснити класифікацію доказів у кримінальному процесі;
  •  з’ясувати джерела доказів у кримінальному процесі та дати їм характеристику.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є загальний діалектичний метод пізнання соціальних явищ та процесів, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в роботі, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Також під час дослідження використовувалися інші методи дослідження: історико-правовий метод, який дозволив показати хід розвитку поняття доказів; метод структурно-системного аналізу дозволив вивчити властивості доказів та доти їм характеристику; формально-юридичний метод застосовувався при опрацюванні норм чинного КПК України  та інші методи.


Розділ 1. Поняття, ознаки і класифікація доказів та процесу доказування  
 в кримінальному процесі

  1.  Поняття та елементи доказування у кримінальному процесі

Одним з найголовніших завдань Української держави і суспільства в цілому є додержання законності. Нині особливу увагу прикуто до діяльності органів прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності та порядку та суспільних інтересів.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді – це сфера діяльності зазначених органів. Процес доказування являє собою здійснювану в передбаченому законом порядку діяльність слідчого, прокурора та суду за участю інших суб'єктів процесуальних правовідносин зі збирання, дослідження, перевірки та оцінки фактичних даних (доказів), використання їх у встановленні істини у справі, обгрунтуванні висновків та рішень, які приймаються. Процесуальна форма доказування визначається його змістом[5, с.246].

Але у кримінально-процесуальній науці відсутнє однозначне визначення поняття доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної – доказування.

З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки зникає його змістовна сторона і залишається лише процесуальна форма.

Тому криміналістична діяльність, не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання в судовому дослідженні.

Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків у справі. При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Отже доказування є лише частиною загального розуміння в кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі.

В нових роботах, присвячених проблемам доказування, є також різні погляди з цього питання. Р. Ю. Савонюк до кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві відносить регламентовану кримінально-процесуальним законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

С. М. Стахівський кримінально-процесуальне доказування визначає як передбачену законом діяльність суб’єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації). На практиці елементи кримінально-процесуального доказування взаємопов’язані, їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих і практичних цілях.

Українські процесуалісти М. М. Гродзинський, М. М. Михеєнко, В. Т. Hop під доказуванням у кримінальному процесі визначають діяльність досудового розслідування, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, яка здійснюється в установлених законом процесуальних нормах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних, зібраних при провадженні у кримінальній справі. Інші науковці відстоюють позицію, згідно з якою збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у поняття доказування в кримінальному процесі, бо вони передують доказуванню, а їх результати служать основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності та результативності [6, с. 114].

За влучним висловом П.А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"[7, с .365].

Діяльність сторони обвинувачення з доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який отримав назву "тягар доказування".

Конституція України (ст. 62), встановлюючи дію принципу презумпції невинуватості обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: "Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь"[ 1].

Таким чином, підозрюваний та обвинувачений у кримінальному процесі не зобов'язані доводити свою невинуватість. Вони апріорі вважаються невинуватими, якщо їх провину не довели уповноважені на це суб'єкти кримінального процесу, і доти, доки їх провина не буде підтверджена обвинувальним вироком суду.

Обов'язок доказування у кримінальному процесі покладається виключно на осіб, у провадженні яких перебуває справа - слідчий, прокурор, суд, суддя, слідчий суддя.

Суб'єктами доказування є ті учасники кримінального процесу, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини. Доки вони у передбаченому законом порядку не докажуть вини особи у вчиненні злочину, що їй інкримінується, ця особа вважається невинуватою.

Обвинувачена особа не зобов'язана доводити свою невинуватість. Еі incumbit probatcio, qui dicit, поп qui negat ("Тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує").

Сукупність обставин, встановлення яких необхідно для вирішення кримінального провадження, передбачена ст. 91 КПК [2].

У такому провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винність обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання [8, с.189].

У КПК України під доказуванням розуміють збирання, перевірка та оцінка доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження [2].

Як бачимо з поняття наведеного в кодексі, процес доказування включає такі елементи:

  •  збирання доказів
  •  перевірка доказів
  •  оцінка доказів

Розглянемо докладно елементи процесу доказування

Збирання доказів та їх процесуальних джерел - це врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації.

Недопустимо провадити слідчі чи судові дії, не передбачені законом, бо це означає порушення принципу законності, прав громадян[9, с. 278].

Збирання доказів та їх джерел є і має залишатися в подальшому діяльністю тільки процесуальною, врегульованою нормами КПК, і ніякою іншою. Не можна включати оперативну і не процесуальну розшукну діяльність у систему кримінально-процесуального доказування.

При проведенні оперативно-розшукних заходів можуть застосовуватися відеозапис, кіно-фотозйомка, звукозапис з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, відомостей, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства.

Перевірка доказів та їх джерел передує їх оцінці і є необхідною передумовою останньої. Основна відмінність перевірки та оцінки полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою лише розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю. Перевірка доказів та їх джерел рівнозначна їх дослідженню. Метою такої перевірки є визначення їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів їх одержання.

Основні способи перевірки доказів та їх джерел - аналіз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, провадження повторних або нових слідчих і судових дій. Деякі процесуальні дії в основному призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів та їх джерел. Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.

Оцінка доказів - це розумова діяльність, яка полягає в аналізі та синтезі змісту і форми докази і завершується висновком про відносності, допустимості та достовірності кожного доказу та достатності в цілому їх сукупності для прийняття процесуального рішення.  Тобто слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ст.94 КПК ).

Розумова діяльність не може регулюватися кримінально-процесуальним законом, вона протікає відповідно до законів людського мислення, логіки і психології. У той же час, закон встановлює принципи і правила, якими слідчий і суд повинні керуватися в процесі оцінки доказів, а також правила процесуального вираження результатів оціночної діяльності.

Оцінивши всі наявні докази в справі, і всі встановлені ним фактичні дані, особа яка проводить дізнання доходить до певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різні за характером та змістом.

Отже отримання достовірних висновків по суті справи є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.

1.2. Поняття та ознаки  доказів у кримінальному процесі

Так, відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

На думку Є. Долі докази, як фундаментальну кримінально-процесуальну категорію, необхідно ще більш глибоко дослідити, науково обґрунтувати і поставити на чолі базових понять кримінального процесу [10, с. 54-55].

Саме цим зумовлено доцільність і актуальність наступного аналізу в цій статті окресленої проблеми з внесенням пропозицій щодо можливих шляхів її вирішення. Однією з головних причин тривалої полеміки вітчизняних і зарубіжних авторів є різне тлумачення ними визначеного законодавцем поняття доказів «фактичними даними».

М. Чельцов та інші відомі вчені обрали безкомпромісну позицію, яку відстоюють вже багато років, що під доказами слід розуміти не фактичні дані, а саме виключно тільки факти, до оперування якими і зводиться процес доказування, саме вони не можуть бути сумнівними чи недоброякісними: вони або існують, або ні [11, с. 23-24].

Інші процесуалісти вбачають під фактичними даними не тільки факти, а й відомості про них [12, с. 118; 5, 101], решта – лише відомості про факти [13, с. 80; 7, 22].

Досконалість тієї чи іншої позиції авторів можна виявити, насамперед, звернувшись до етимологічного тлумачення змісту застосованої термінології.

Етимологічним значенням поняття «відомості», наприклад, є «повідомлення, вісті про кого-небудь, що-небудь; певні факти, дані про кого-небудь, що-небудь, інформація; знання в якій-не-будь галузі» тощо [14, с. 315].

«Факти», за тлумачним словником української мови, – це «дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; реальність, дійсність; те, що сталося, відбувалося насправді; те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній дійсності; те, що об’єктивно існує, справді, безперечно, безсумнівно» [15, с. 667].

Під терміном «дані» тлумачаться «відомості, що необхідні для будь-якого висновку, рішення» [16, с. 207].

Аналіз наведеної термінології дає, на нашу думку, цілком зрозумілу безальтернативність використання поняття «відомості». І саме відомості про факти, як ми вважаємо, мав на увазі законодавець, визначаючи у ст. 84 КПК України докази «фактичними даними».

Як справедливо підкреслює з цього приводу С. Стахівський, факти – це явища дійсності, які, як правило, належать до минулого і є недопустимими для безпосереднього сприйняття слідчим або судом; для того, щоб факт був використаний при доказуванні, він має бути пізнаний, тобто відображений свідомістю людини [17, с. 124].

Отже, якщо фактичні дані розуміти як факти, то є абсолютно безглуздим вимагати від слідчого чи суду безпосереднього дослідження доказів у кримінальній справі. Ні той, ні інший не можуть оперувати фактами, а лише відомостями (знаннями) про ці факти, саме ці відомості про факти допомагають слідчому (суду) встановити модель події, яка мала місце в минулому [17, с. 146].

Кримінальні процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу кримінального провадження. Вони можуть включатися в систему (сукупність) доказів і виключатися з неї не один раз. Але в будь-якому разі фактичні дані для того, аби вони могли стати доказами, повинні мати певні ознаки [7, с. 231].

Вчені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описанням невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак:

1) належність;

2) допустимість;

3) достовірність;

4) достатність (стосовно сукупності доказів).

Допустимість доказів - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, в силу положень процесуальною права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначається виходячи, насамперед, із обставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів:

  •  одержання фактичних даних із належного процесуального джерела - ч. 2 ст. 84 КПК (наприклад, не можуть бути доказами фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту як свідок);
  •  одержання фактичних даних належним суб'єктом (стороною захисту, стороною обвинувачення, потерпілим);
  •  одержання фактичних даних в належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);
  •  належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих (розшукових) дій, журнал судового засідання).

Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, в момент подання їх для розгляду. Але доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж вони будуть досліджені як докази. Наприклад, спочатку має бути доведено, що пістолет безпосередньо використовувався під час вчинення кримінального правопорушення з метою досягнення певного результату, а потім уже пістолет може буде використаний як речовий доказ - знаряддя злочину (ст. 98 КПК).

КПК 2012 року визначив діяння, вчинення яких сторонами чи потерпілим є істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод і е підставою для визнання даних, здобутих у результаті цього, недопустимими (ст. 87 КПК).

Законодавець у ст. 88 КПК встановив, що:

- докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження;

- відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого -

є недопустимими (за винятком певних випадків - ч. 2 ст. 88 КПК) на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Таким чином, це допустимість доказів  - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, в силу положень процесуальною права використати їх як докази.

Належність доказів - це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "приховувати" обставини, що належать до предмету доказування [18, с. 675].

Належність доказу визначається, виходячи із значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний оборот.

Всі докази, що дають в конкретних умовах місця і часу підставу для судження (роздумів) про обставини предмету доказування, вважаються належними.

Ознаки, за якими суд має вирішувати питання про належність доказів, урегульовані ст. 85 КПК.

Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних в процесі доказування з точки зору знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Іншими словами, достовірність доказів - це їхня "гносеологічна допустимість".

Достатність доказів - це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їхню сукупність або один із них в основу процесуальною рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності (ч. 1 ст. 94 КПК).

Достатність доказів визначається, переважно виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінальні процесуальні рішення.

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

  •  відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);
  •  прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);
  •  скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).

У кримінальному процесуальному законі йдеться й про інші ознаки доказів, зокрема: вагомість (п.1 ч. 1 ст. 178 КПК) та силу (ч. 2 ст. 94 КПК). Однак вони не є ознаками у "чистому" вигляді, оскільки характеризують доказ в аспекті його переконливості для учасників кримінального провадження, а не містять власне його характеристику.

1.3 Класифікація доказів

Не менш дискусійною у теорії кримінального процесу проблемою є систематизація і класифікація доказів, тобто приведення їх у порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв’язком розподіл на групи за спеціальними ознаками і властивостями .

Система доказів у кримінальному судочинстві об’єднує у своїй структурі групи доказів, взаємопов’язані між собою відповідно до структури предмета доказування обставин, що підлягають становленню для відтворення істинної картини суспільно небезпечної події, яка відбулася.

Систематизація доказів дає змогу поступово, повно, всебічно і об’єктивно відтворити всі обставини, які мають значення і є складовими предмета доказування.

Дослідженню тих чи інших елементів, або ж частини усієї системи доказів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належного використання тощо сприяє їх класифікація, в основу якої можуть бути покладені різни підходи чи визначені ознаки.

Загальновизнаною і сприйнятою більшістю процесуалістів є класифікація доказів на обвинувальні й виправдувальні, первинні та похідні, прямі й побічні [19, с. 121].

Але ж поряд існує ряд інших поглядів і підходів учених. М. Алєксєєв, В. Бож’єв і М. Чельцов принаймі додають до зазначених трьох ще одну групу доказів: особисті та речові – відповідно до механізму їх формування.

У свою чергу, В. Дорохов пропонує класифікувати докази не на три – чотири, а на шість груп:

а) особисті й речові (залежно від видів фактичних даних, механізму їх формування і використання);

б) за видами джерел (залежно від процесуальних способів їх отримання і відповідно до специфіки тих чи інших видів фактичних даних): показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, висновки експертів, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, інші документи;

в) за характером зв’язку предмета і з подією злочину (об’єкт посягання, знаряддя злочину та ін.);

г) первинні й похідні (залежно від наявності чи відсутності джерел доказової інформації);

д) прямі (одноступеневі) й побічні (багатоступеневі) – залежно від структури обґрунтування обставин, що підлягають доказуванню;

е) обвинувальні та виправдувальні (відповідно до тези доказування, його спрямованості) [20, с. 257 – 258].

Водночас категорично проти поділу доказів на особисті й речові виступають, зокрема, М. Видря і М. Строгович. Вони вважають, що такий підхід протиставляє речові докази показанням свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених [21, с. 311; 23, 19].

У свою чергу, не погоджуючись з їх думкою, О. Хмиров небезпідставно наголошує, що при поділі доказів на речові й особисті йдеться не про протиставлення доказів, а про визначення очевидних відмінностей між повідомленнями про факти, які виходять від людей, – і матеріальними предметами, що вимагають іншого процесуального режиму їх збирання і закріплення [22, с. 69].

На шість груп поділяє докази у кримінальному процесі і В. Гмирко, але на відміну від В. Дорохова кладе в основу класифікації інші критерії. На його думку, докази необхідно розподілити на:

а) первинні й похідні;

б) особисті й речові;

в) належні й неналежні;

г) достовірні та недостовірні;

д) допустимі й недопустимі;

е) підготовчого та юрисдикційного провадження [23, с. 40 – 43].

Можна було б і далі аналізувати погляди на поняття та класифікацію доказів і їх обґрунтування, які існують чи пропонувалися в літературі, зокрема й далеких часів, починаючи з ХVІІІ – ХІХ ст. [24, с. 133 – 134], або дореволюційними юристами Росії. Але ж слід мати на увазі, що будь-які підходи до класифікації, визначення її критеріїв, віднесення доказів до тих чи інших видів і груп мають досить умовний характер і залежать від конкретних обставин, встановлення і доказування яких відбувається. Один і той самий доказ може бути віднесений залежно від них до тієї чи іншої їх різновидності, і жодний науковець чи практик ніколи не визначать раз і назавжди конкретний доказ лише в одній єдиній їх групі.

Тим не менш, приваблюють погляди вчених-процесуалістів, які в основу класифікації і розподілу доказів на групи обирають такі важливі критерії, як джерела їх отримання, механізм формування, відношення до предмета доказування або обставин, що підлягають встановленню, тощо.

Тому нам уявляється найбільш вдалою і раціональною класифікація доказів, запропонована С. Стахівським, який розподіляє їх на чотири самостійні групи:

1. За джерелом одержаних відомостей:

а) первинні докази;

б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення:

а) обвинувальні докази;

б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню:

а) прямі докази;

б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації:

а) особисті докази;

б) докази, що містяться в об’єктах матеріального світу (предмети і документи) [25, с. 132 – 133].

Наведений варіант класифікації є оптимальним і має не тільки наукове, а й велике практичне значення, є зрозумілим і доступним для будь-якого фахівця правоохоронної сфери, досить зручним і ефективним у використанні.

Так, первинні докази – це відомості про факти, отримані з першоджерел (показання очевидця, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; відомості, що містяться в оригіналі документів).

Похідні – це докази, отримані не з першоджерела, а «з інших рук» (копія оригіналу документа, свідчення особи, яка має відомості від очевидця, потерпілого чи опосередковано зі слів підозрюваного, обвинуваченого).

Обвинувальні докази – докази, які придатні для викриття особи у скоєнні злочину, підтверджують чи встановлюють обвинувачення або вказують на обставини, що обтяжують покарання.

Виправдувальні – докази, що спростовують звинувачення (як повністю, так і частково), вказують на наявність обставин, які пом’якшують покарання.

Прямі докази – це відомості про факти, які за своїм змістом однозначно спростовують чи підтверджують ту чи іншу обставину, що підлягає доказуванню.

Побічні – докази, які неоднозначно підтверджують або спростовують існування обставин, які належить довести у процесі й завдяки кримінально-процесуальному доказуванню.

Особисті – докази, що одержуються від людей (показання свідка, потерпілого).

Практична значущість розподілу доказів на первинні й похідні, наприклад, полягає у правильному визначенні оптимальних шляхів їх перевірки, отримання доказів з більш надійних джерел.

Поділ доказів на обвинувальні й виправдувальні впливає на висунення версій, складання плану розслідування злочину, відіграє важливу роль при винесенні рішення про притягнення особи як обвинуваченого, про закриття кримінальної справи, при складанні обвинувального висновку та ін.

Практичне значення поділу доказів на особисті (від людей) і такі, що містяться в об’єктах матеріального світу (предметах і документах) полягає в тому, що доказова інформація може надходити органам розслідування як від людей, які здатні по-різному сприймати, оцінювати й відтворювати обставини, що ними спостерігались, так і від предметів і документів, їх форми, змісту тощо.

Класифікація доказів на прямі й побічні дає змогу уникнути слідчих та судових помилок. При цьому слід мати на увазі, що непрямий (побічний) доказ вказує на неточний факт чи факти, тому не меншого значення він набуватиме лише в органічній єдності з іншими доказами обставин, що потребується встановити й довести. Як справедливо зазначають відомі процесуалісти, прямі докази щодо певної обставини (події) допускають лише єдине тлумачення, а побічні – декілька [17, с. 57].


Розділ 2. Джерела доказів у кримінальному судочинстві

2.1 Поняття джерела доказів

Важливе значення та зацікавленість викликає питання про природу джерела доказової інформації. У процесуальній літературі під джерелами доказів розуміють: показання, речові докази, документи, висновки експертів. Згідно з ч.2 ст. 84, параграфами 3-5 глави 4 КПК.

Ураховуючи зазначене, можна вважати, що термін «джерело доказів», який вживається відносно показань допитуваних осіб, висновку експерта, протоколів слідчих і судових дій, є значною мірою умовним, тобто, по суті, викладена тавтологія: джерелами доказів є докази. С.А. Шейфер з цього приводу відзначав, що джерело – це те, що дає початок чому-небудь, звідкіля виходить що-небудь.

Щоб виконувати цю функцію, показання, висновки, протоколи та речові докази повинні існувати до початку доказування, однак в дійсності виходить саме навпаки: вказані докази виникають як підсумок збирання доказів, вони створюються слідчим шляхом перетворення отриманих відомостей у форму, яка забезпечує їх надійне збереження й наступне використання [26, с. 28].

Логічно стверджувати, що джерело якого-небудь явища не може бути елементом, частиною такого явища, а повинно знаходитись поза ним. Ні теоретично, ні практично, відзначає В.Д. Арсеньєв, неможливо відокремити відомості про факти від показань, документів та інших засобів, в яких вони містяться [27, с. 83]. В.Я. Дорохов обмежує коло джерел доказів тільки особами – свідками, потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, експертами, а також слідчими та понятими при отриманні речових доказів. Саме джерело доказів не можна ототожнювати із судовим доказом, яким може бути тільки об’єктивована в доступній для сприйняття формі інформація, що несе специфіку обставин справи.

У зв’язку з цим, при аналізі цього поняття необхідно звернути увагу на придатність доказів з точки зору законності їх джерел. З цієї позиції, як зазначає В. Тертишник, можна виділити: 1) джерела інформації, від яких вона може надходити (потенційні джерела); 2) джерела інформації, від яких вона надходить (реальні джерела) [28,, с. 42].

Тому, коли аналізувати джерела доказів з точки зору потенційності джерела, то в такому випадку вони являтимуть собою форму відображення фактичних даних, а якщо з точки зору доказової інформації, яка надходить (реальні джерела) – процесуальною формою відображення фактичних даних, які мають значення для кримінальної справи.

2.2 Показання як джерело доказів

Показання  — найбільш поширений вид джерел доказів, відповідно до статті 95 КПК України це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Зміни вітчизняного кримінально-процесуального законодавства на сучасному етапі, пов’язані з прийняттям і вдосконаленням КПК України, істотно вплинули на правове регулювання отримання показань. Із одного боку, вони сприяють забезпеченню прав учасників кримінального процесу, а з іншого – обумовлюють ефективне правосуддя на основі додержання вимог Конституції України й міжнародних правових актів.

Значимість показань для вирішення завдань кримінального судочинства визначена тим, що найчастіше тільки на їх основі здійснюється достовірне встановлення обставин, які є предметом дослідження в кримінальному провадженні, і з урахуванням цього застосовуються до конкретного випадку норми кримінального й кримінально-процесуального права.

Наукові публікації вчених, які вивчають питання значимості показань у кримінальному процесі, поза всяким сумнівом, істотно вплинули на дослідження розглянутого кримінально-процесуального інституту.

Однак було б передчасно вважати вичерпаною теоретичну розробку законодавчих положень отримання названого виду процесуальних джерел доказів. Фактично більшість монографічних досліджень були опубліковані до прийняття чинного КПК України, тому їх автори не могли охопити й розглянути проблему показань як процесуального джерела доказів, їх види й значення в контексті нового КПК України. Чимало аспектів досліджуваного поняття залишаються дискусійними й підлягають детальному вивченню й обґрунтуванню.

Інститут показань у тому вигляді, у якому він існує як окремий структурний елемент у кримінальному процесі, є новим для України, а тому науково не розроблений. У зв’язку з цим ми спробуємо провести юридичне дослідження цього інституту кримінального процесу.

Визначаючи показання учасників кримінального провадження, варто розуміти, що в науці кримінального процесу вважається загальноприйнятим, що таке повідомленням учасників процесу відбувається в усній формі.

Проте інша частина науковців вважає, що показання можуть мати не лише усний, але й письмовий характер [29, с.10].

Згадане свідчить, що в науці кримінального процесу не існує єдиного підходу до вирішення цього питання. Аналізуючи наведені точки зору, вважаємо, що друга точка зору є більш виваженою й обґрунтованою. У силу об’єктивних та суб’єктивних чинників показання можуть надаватись як в усній, так і в інших формах спілкування (письмовій, вербальній, конклюдентній та ін.). Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи й можуть мати значення доказування [30, с.110].

Наступне питання — форма вираження показань в процесуальних документах. У доктрині кримінального процесу звертається увага на форми вираження показань. Основною формою фіксації показань вважають протокол допиту осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні [31, с. 100].

Окремі дослідники проблеми показань говорять про вузькість змісту легальної дефініції «показання» [ 29, с. 566-568]. Аналізуючи легальне поняття «показань» ми можемо погодитися з цим. Фактично показання є відомостями щодо обставин у кримінальному провадженні, які мають значення для вирішення завдань. При цьому до змісту зазначеного поняття не входять відомості учасників кримінального провадження щодо заявлених клопотань і дій інших учасників провадження. Хоча такі відомості можуть мати значення в провадженні й повинні враховуватись іншими учасниками при вирішенні завдань кримінального провадження.

Ця проблема існує лише на теоретичному рівні, оскільки на практиці знайдено рішення: у показаннях учасників кримінального провадження, як правило, міститься дані, які мають значення для вирішення завдань кримінального провадження на різних стадіях процесу.

Отже, інститут показань у КПК України останнім часом зазнав значних змін. Законодавцем внесено ряд змін, однак не всі вони, на думку автора, є належним чином теоретично обґрунтованими й не всі відповідають кримінально-процесуальній практиці.

Показання займають важливе місце серед процесуальних джерел доказів, оскільки доказова база багатьох кримінальних проваджень будується на показаннях учасників провадження. Крім того, показання, надані на досудовому розслідуванні, дають змогу отримати докази з інших процесуальних джерел.

2.3 Речові джерела доказів

Речовими доказами згідно статті 98 КПК України є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

У навчальних цілях цікаво з’ясувати питання про співвідношення понять «сліди злочину» та «речові докази».

Матеріальні сліди злочину являють собою результати певних, пов’язаних з розслідуваною подією змін якостей, станів, ознак, матеріальних об’єктів, що відображають обставини вчиненого злочину.

Зазвичай усі сліди злочину поділяються на три великі групи: сліди-предмети; сліди-речовини (залишки речовини); сліди-відображення. Вони є потенційними речовими доказами.

Проте поняття «сліди злочину» та «речові докази» різняться як за своїм обсягом, так і за своїм змістом.

З одного боку, поняттям матеріальних слідів злочину охоплюються такі об’єкти, які через свої особливості не можуть бути використані як речові докази (сліди у вигляді тілесних ушкоджень, труп, речовини, які швидко псуються, обстановка місця події) або не можуть бути залучені до процесу доказування через відсутність науково обґрунтованих та апробованих методик вилучення з них інформації про розслідуваний злочин [32, c. 36].

З іншого боку, до речових доказів можуть бути віднесені матеріальні об’єкти, які або взагалі не були у взаємодії з подією злочину (зліпки, відбитки слідів тощо), або не зазнали будь-яких змін – так звані «негативні обставини».

Таким чином, сліди злочину є лише частиною об’єктів матеріального світу – потенційних речових доказів. Для позначення всієї сукупності останніх може бути використано термін «речові джерела інформації». В даних поняттях мисляться всі ті «вихідні матеріали», які за певних умов можуть набувати статусу речових доказів.

Разом з тим, у поняття речових доказів вкладається більший зміст, ніж у поняття матеріальних носіїв інформації про злочин взагалі, та слідів злочину зокрема.

Порівняльний аналіз норм кримінально-процесуального закону, а також розгляд вказаних понять у зв’язку з динамікою пізнавально-засвідчувального процесу (доказування у справі) дозволяють зробити висновок, що сліди злочину та інші матеріальні носії інформації про злочин є гносеологічною та матеріальною першоосновою речових доказів.

Безпосередньому використанню їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосування їх до такого використання, перетворення їх із «речі у собі» на «річ для всіх». У ході такої діяльності сліди злочину та інші матеріальні носії інформації про злочин процесуально закріплюються, оцінюються та набувають правового статусу речових доказів.

Яким же процесуальним вимогам повинні відповідати сліди злочину, щоб набути статусу речових доказів?

У розв’язанні даного питання ми виходили з того, що речові докази, як і докази взагалі, не може бути поза доказуванням.

По-перше, вони повинні мати відношення до предмета доказування, а саме, бути в змозі знімати інформаційну невизначеність щодо фактів, які підлягають встановленню, тобто стосуватись справи.

По-друге, сліди злочину, що стосуються справи, набуватимуть значення речових доказів лише тоді, коли вони зібрані в передбаченому законом порядку, тобто за умови допустимості їх до справи.

По-третє, забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме або сумнівне, а також встановлюючи строгий порядок одержання речових джерел інформації та фіксації обставин їх віднайдення, вилучення та дослідження, закон тим самим переслідує мету щодо забезпечення використання у доказуванні не будь-яких, а лише достовірних відомостей – «фактичних даних». Логічно зробити висновок, що речові докази як такі мають відповідати вимозі достовірності. Тільки за цієї умови вони можуть бути покладені в основу тих або інших висновків у справі, використані як засоби доказування [33, c. 117].

Таким чином, сліди злочину можуть мати значення речових доказів лише у разі їх відповідності вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності.

Якщо вважати речовими доказами будь-які матеріальні об’єкти, вилучені в передбаченому законом порядку (під час проведення огляду, обшуку тощо), то неминуче стикаємося з фактом наявності маси «доказів», які нічого не доводять.

Отже, речовими доказами є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Виходячи з характеру доказових якостей, Т.Ф. Одиночкіна вирізняє дві групи речових доказів: предмети, які використовуються в доказуванні за ознаками зовнішньої будови; об’єкти, роль яких у доказуванні визначається внутрішніми якостями [34, c. 35]. Разом з тим значна частина речових доказів має доказові ознаки і однієї, і другої якості.

У залежності від характеру причинного зв’язку з подією злочину вирізняють предмети, які стали речовими доказами з причини свого призначення, належності та цінності (знаряддя злочину, предмети, на які спрямовані злочинні дії); предмети, що є носіями якостей, стану, ознак, які настали від злочинних дій; предмети, що мають ознаки, які відносяться одночасно до двох вищевказаних груп предметів [28, c. 297].

У розкритті та розслідуванні злочинів все більшого значення набувають такі речові докази, як мікрооб’єкти. Вони залишаються практично на кожному місці злочину; мають свого роду «імунітет» проти знищувальної дії з боку зацікавлених осіб, оскільки невидимі для неозброєного ока; здатні нести інформацію доказового значення, що часто прямо вказує на особу, яка вчинила злочин, а це дозволяє забезпечити швидке розкриття та розслідування злочину [35, c. 24].

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що речові докази мають вагоме значення як джерело доказів, та відіграють велику роль при розкритті злочинів.

2.4 Документи як джерело доказів

Однією з актуальних проблем є питання документів як джерел доказів у кримінально-процесуальному доказуванні , яке не досконало врегульоване законодавчому рівні та спричиняє певні проблеми на практиці.

При виконанні органами дізнання і досудового слідства завдань, вказаних у ст. 2 КПК України – охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у ньому, а також швидке та повне розкриття злочинів – важливе значення мають документи як джерело доказів.

Законодавець у ст. 99 КПК України  визначив, що документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Відповідно до частини другої вищезазначеної статті  до документів можуть належати:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок (ч. 2 ст. 99 КПК України).

Аналіз наукової літератури показую, що поняття документ має неоднозначне тлумачення серед науковців.

Так Б. Пінхасов визначає документ як матеріальний, що містить відомості про події і факти, викладені за допомогою письмових та інших знаків, які однозначно передають людську думку або закріплені і відтворюють з допомогою технічних засобів зображення чи усну мову [36, с. 234].

За характером виникнення документи поділяються на дві групи: – офіційні (надходять від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій і установ, службових осіб); – особисті (надходять від фізичних осіб) [37, 136]. Джерелом доказу документа є його автор. Правове положення джерела доказів у цьому випадку визначається компетенцією автора документа, яка обмежується межами його функцій.

Документи можуть мати офіційний характер, якщо вони виходять від державних органів, організацій (акти ревізій, документальних перевірок тощо) Авторами документів можуть бути і громадяни, коли надаються угоди, розписки та інші акти, пов’язані з реалізацією прав і обов’язків [38, 295].

Документи як докази розмежовуються за такими критеріями: – документ – самостійне джерело доказів. У змісті документа викладено інформацію (описування обставин чи фактів), яка має значення для кримінального провадження.

Такий документ можна замінити іншим аналогічним документом або дублікатом. Дублікат документа (документ, виготовлений у такий же спосіб, як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа; – документ – речовий доказ, який є способом передачі інформації.

Документ несе необхідну інформацію не тільки змістом, а й особливостями своїх зовнішніх ознак, місцем виявлення, тобто як предмет матеріального світу безпосередньо відображає якісь обставини, котрі необхідно встановити під час процесуальних дій.

Варто зазначити, що у кримінальному провадженні найбільш поширені документи як докази мають письмову форму. Це загальнодоступний і поширений спосіб фіксації інформації, що безпосередньо викладається та сприймається не тільки службовою, а й будь-якою особою без всяких технічних пристроїв, але не єдиний. Зокрема, широко використовується електронна форма документів, яка застосовується при здійсненні різних злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку.

Таким чином, документи можуть містити відомості, зафіксовані не тільки у письмовому, а й в іншому вигляді.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: письмові (усі рукописні та машинописні документи, виготовлені за допомогою оргтехніки); графічні (схеми, графіки, креслення, в яких зображення об’єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні); фотодокументи (фотокартки); кінодокументи (кіноплівки); відеозапис (відеотеки); звукозапис (фонограми як такі, що створюються за допомогою будь-якої системи звукозаписування й відтворюють звукову інформацію, наприклад, записану під час проведення нарад, засідань тощо).

Документ, складений службовою чи посадовою особою, повинен відповідати вимогам, встановленим до них (мати необхідні реквізити, містити певні факти).

Згідно з ч. 2 ст. 99 КПК України до даного виду доказів за умови наявності в них зазначених відомостей можуть належати вказані нижче групи документів. Матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні).

Для визнання документів доказами у кримінальному провадженні необхідно перевірити та оцінити: їх процесуальну форму з точки зору належного суб’єкта, правомочного проводити процесуальні дії, спрямовані на отримання відповідних доказів; належність джерела відомостей, що становлять зміст документів; належність процесуальних дій, які проводяться для отримання доказів; порядок проведення процесуальних дій, що застосовувались як засоби отримання документів.

Таким чином, визнання документів як доказів допустимими, достовірними та достатніми означає реалізацію їх як засобів встановлення наявності чи відсутності обставин, що підлягають доказуванню під час здійснення кримінального провадження, а також інших обставин, які мають значення у кримінальному провадженні.

Відтак, особливого значення набуває аналіз визначення достатності кримінальних процесуальних доказів під час проведення слідчих (розшукових) та слідчих негласних (розшукових) дій.

2.5 Висновки експертів як джерело доказів у кримінальному процесі

Експертиза займає важливе місце в кримінальному судочинстві. Її функція, як правильно зазначає А.Р. Бєлкін, полягає у вирішенні на підставі спеціальних пізнань і навичок питань, що виникають під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ [39,с. 207–208]

Відповідно до вимог КПК України суд може обґрунтувати вирок лише за доказами, які безпосередньо розглянуті в судовому засіданні. Це також стосується і висновку експерта.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (Ст. 101 КПК України).

Тобто висновок експерта є процесуальним документом, тому після проведення необхідних досліджень експерт складає його в письмовій формі; де зазначає: коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, науковий ступінь, звання, посада експерта), на який підставі проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав та які провів дослідження, мотивовані відповіді на поставлені запитання. Це положення передбачене у КПК України і воно є загальним для дачі висновків експертами.

Більш конкретно висновок експерта визначено в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз від 08.10.98р. (зі змінами), де зазначається, що за своєю структурою висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької та висновків експертного дослідження [4].

Звертає на себе увагу те, що судді і слідчі не завжди додержуються положень даної Інструкції. Недодержання рекомендацій, які передбачені Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз призводить до прикрих упущень при підготовці матеріалів для експертного дослідження.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна мотивуватися у відповідній постанові, ухвалі, вироку.

Також необхідно усувати випадки критичного ставлення до висновку експерта. Він не має наперед встановленої сили, переваги перед іншими доказами і, як всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням слідчих, прокурорів, суддів, що групується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Пленум Верховного Суду України в постанові №8 від 30.05.1997р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» наголосив, що, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи тощо. [3, с. 4].

Таким чином, висновок експерта відрізняється від усіх інших доказів тим, що він, як правило, базується на даних науки і техніки і виникає в результаті вже зібраного доказового матеріалу по справі; і все ж не є більш цінним джерелом доказів. Більш цінним джерелом доказів служить те, яке містить достовірно встановлені факти, а бути впевненим у достовірності фактів можна лише тоді, тільки після їх належної оцінки.

Висновок експерта оцінюється з точки зору її обґрунтованості і повноти доведеності висновків, тобто в науково-фактичному відношенні, а також з точки його законності, дотримання процесуальних норм при призначенні і проведенні експертизи, тобто в юридичному відношенні.


Висновки

Отже, в роботі освітлено процес доказування. Визначено , що – це пошук, виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного та справедливого рішення.

Також визначено елементи доказування, а саме:

  •  збирання доказів
  •  перевірка доказів
  •  оцінка доказів

В роботі з’ясовано, що кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів (ч. 1 ст. 84 КПК України), згідно з яким ними є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Однак, проаналізувавши відповідну науково-правову літературу та кримінально-процесуальні норми, що стосуються доказів, дійшли висновку, що зазначена дефініція поняття «докази» потребує уточнення із вказівкою на докази і доказування «в кримінальному судочинстві».

А також висновку щодо упущення з боку законодавця, який не передбачив у визначенні цього поняття серед суб’єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового провадження в цілому.

Значну увагу в роботі приділено аналізу та характеристиці невід’ємних ознак кримінально-процесуальних доказів, а саме їх допустимості, належності, достовірності й достатності.

Таким чином, з’ясовано, що:

допустимість доказів – це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.

належність доказів – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об’єктивної істини.

достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

достатність доказів – можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення.

Найбільшої уваги в роботі приділено саме «допустимості» доказів як основної їх ознаки, адже, у разі визначення недопустимості фактичних даних як доказів далі вже можна не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність.

«Допустимість» доказів розглядається через призму концепції «асиметрії правил допустимості доказів», зміст якої полягає в різних правових наслідках порушень, допущених при одержанні доказів, для сторони обвинувачення і сторони захисту.

В роботі також здійснено класифікацію доказів, яка сприяє дослідженню тих чи інших елементів, або ж частини усієї системи доказів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належного використання тощо.

Проаналізувавши різні підходи до класифікації доказів, запропоновані вченими-процесуалістами, найбільш вдалим і раціональним вважаємо підхід, запропонований С. Стахівським, який розподіляє докази на чотири самостійні групи:

1. За джерелом одержаних відомостей: а) первинні докази; б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні докази; б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: а) прямі докази; б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації: а) особисті докази; б) докази, що містяться в об’єктах матеріального світу (предмети і документи).

В роботі визначається практична цінність кожної такої класифікації доказів.

Разом з тим, великої уваги в роботі приділено визначенню і характеристиці джерел доказів у кримінальному процесі, зокрема показанням, речовим джерелам доказів, документам, а також висновку експерта.


Список використаних джерел

  1.  Конституція України від 28.06.96 р. (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України вiд 15.05.2014 р. ;
  2.  Кримінально-процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року 
    № 4651-VI;
  3.  Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах» від 30.05.97 р. №8 // Вісник Верховного Суду України. – №3 – 1997;
  4.  Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом Міністерство юстиції України № 53/5 від 08.10.98. ;
  5.  Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. Академічне видання. - К.: Алерта, 2014. - 440 с. ;
  6.  Коваленко Є. Г. / Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 576 с. ;
  7.  Лобойко Л.М. / Кримінальний процес: Підручник. -К.: Істина, 2014. - 432 с. ;
  8.  Кримінальний процес [текст] : підручник. / За заг. ред. В. В. Коваленка, Л. Д. Удалової, Д. П. Письменного. - К. : "Центр учбової літератури", 2013. - 544 с. ;
  9.  Теория доказательств в советском уголовном процессе. Отв. Редактор Н.В. Жогин, М., Юрид. Лит., 1973. - 534 с. ;
  10.   Доля Е. А. Проблема начала в теории уголовного процесса (постановка вопроса) // Государство и право. – 1996. – № 10. – с. 54-63;
  11.   Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М., 1962. – 503 с. ;
  12.   Лукашевич В. 3. О понятии доказательств в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1963.-№ 1.-С. 118-124. ;
  13.   Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984. – 134 с. ;
  14.   Новий тлумачний словник української мови. – К., 2004.– 927 с. ;
  15.   Новий тлумачний словник української мови. – К., 2001. – 941 с. ;
  16.   Великий тлумачний словник української мови. – К., 2001. – 1400 с. ;
  17.   Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування : моногр. – К., 2005. – 272 с. ;
  18.  Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003. – 1120 с. ;
  19.   Грошевский Ю. М., Хотенець В. М. Кримінальний процес України : підруч. / за ред. Ю. М. – X., 2000. — 494 с. ;
  20.   Жогин Н. В. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – М., 1973. – 735 с. ;
  21.   Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства. – М., 1955. – 383 с. ;
  22.   Хмиров А. А. Косвенные доказательства. – М., 1979. – 183 с. ;
  23.   Гмирко В. П. Кримінально-процесуальні докази : поняття, структура, характеристика, класифікація. – Дніпропетровськ, 2002. – 63 с. ;
  24.   Владимиров Л. В. Учение об уголовных доказательствах. – Тула, 2000. – 464 с. ;
  25.   Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. 1999. – Т. 2. – 573 с. ;
  26.   Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. – 172 с. ;
  27.   Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М., 1964. – 180 с., ;
  28.   Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003. – 1120 с. ;
  29.   А.В. Молдаван, С.М. Мельник Кримінальний процес України. Навчальний посібник./ Київ «Цент учбової літератури», 2013р., с. 15;
  30.   Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.; за заг. Ред.. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с. ;
  31.   Рахунов Р. Д. Признание обвиняемым своей вины / Р. Д. Рахунов. – М., 1975. – С. 100. ;
  32.   Выдря М. М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. – М., 1955. – 118 с. ;
  33.   Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984. – 134 с. ;
  34.   Одиночкина Т. Ф. Криминалистическая экспертиза вещественных доказательств методами спектрального анализа: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1974. ;
  35.   Селиванов Н. А. Вещественные доказательства. - М., 1971. ;
  36.   Іщенко.В.// Поняття документа, як джерела доказів у кримінальному судочинстві [текст] /В.Іщенко//Право України – 2014. - №2. – с. 42-44;
  37.   Кримінальний процес [Текст]: підруч. / за заг. ред. В.В. Коваленка, Л.Д. Удалової, Д.П. Пи- сьменного. – К.: Центр учбової літератури, 2013. – 544 с. ;
  38.   Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар. Т. 1 / [О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.]; за заг. ред. В.Я. Тація та ін. – Х.: Право, 2012. – 768 с. ;
  39.   Белкин А. Р. Теория доказывания : на-уч.-метод. пособие / Белкин А. Р. – М. : Норма, 1999. - 418 с.;


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

21088. Розвиток освіти у XIX - на початку XX ст 22.7 KB
  Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні повітові губернські гімназії університети. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі з 1817 p. стало заснування на східноукраїнських землях університетів які завдяки загальноєвропейській реформі університетської освіти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті в розвитку науки. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р.
21089. Розвиток науки у XIX - на початку XX ст 20.63 KB
  Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М. У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І. Засновником вітчизняного слов’янознавства був професор Харківського університету І. ректором Харківського університету був Т.
21090. Розвиток літератури у XIX - на початку XX ст 27.79 KB
  Цей бурлескнотравестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Величні...
21091. Архітектура XIX - початку XX ст 15.03 KB
  У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою скільки природним оточенням споруд. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди як Одеський та Львівський оперні театри Г.
21092. Образотворче мистецтво XIX–початку XX ст 24.18 KB
  Художники ніби намагаються стерти межі між класицизмом і романтизмом досягаючи при цьому значних успіхів у торуванні шляхів до цілком реалістичного живопису. Розширення меж тематичного арсеналу портретного живопису вже у другій половині XIX ст. Розвиткові живопису в Україні XIX ст. Соколов справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала з двома центрами освітлення маленьким каганцем і яскравим повним місяцем які надзвичайно виразно окреслюють постаті групи дівчат у човні.
21093. Музика і театральне мистецтво XIX - початку XX ст 18.06 KB
  Опинившись у залежності від російського субкультурного середовища народна українська музична культура дещо законсервувалася у своєму розвитку більше того у вжитку з’являються непритаманні українській музичній культурі містечкові романси казармені пісні тощо. у професійній музиці з’являються перші симфонічні твори Українська симфонія і симфонія сольмінор з Козачком невідомих авторів. Невід’ємною складовою національного театру була українська музика. Українська професійна музична школа спиралася на здобутки як української так і...
21094. Розвиток культури у добу Національно-демократичної революції (1917 - 1920 рр.) 18.88 KB
  Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою ніж царського уряду і тому вже в березні 1917 р. Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада – представницький політичний орган українського народу утворений 7 березня 1917 р. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадянські організації: товариство шкільної освіти учительські організації товариство Просвіта. було створено Генеральний секретаріат міністерство народної освіти який...
21095. Національне відродження 20-х рр. XX ст 24.41 KB
  громадянська війна в Україні закінчилася. Відомо що в період громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали тільки близько 1 . Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямах: українізації та створення необхідних політичних соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин. У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко 18881939.
21096. Культура України 30-х рр. XX ст. «Розстріляне відродження» 28.22 KB
  Українізацію було повністю згорнуто а найпомітніших діячів національної культури ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М. становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання на зв’язках з якою розвивалася вся попередня національна культурна традиція. Однак добре розвивалася лише технічна і природознавча діяльність тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено що пізніше...