95782

Управління розвитком промислових підприємств

Лекция

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Методичні підходи до управління розвитком промислових підприємств Сутність, характеристика і класифікація напрямів технічного розвитку підприємства Управління технічним і організаційним розвитком підприємства Напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства Диверсифікація діяльності підприємства Зовнішній розвиток підприємств...

Украинкский

2015-09-29

174.5 KB

2 чел.

ТЕМА 11. управління розвитком промислових підприємств

1. Методичні підходи до управління розвитком промислових підприємств

2. Сутність, характеристика і класифікація напрямів технічного розвитку підприємства

3. Управління технічним і організаційним розвитком підприємства

4. Напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства

5. Диверсифікація діяльності підприємства

6. Зовнішній розвиток підприємств

1. Методичні підходи до управління розвитком промислових підприємств

Розвиток підприємства як соціально-економічної системи є частиною загального поступального розвитку суспільства. Із загальносистемних позицій розвиток підприємства можна розглядати як певний тип змін, які призводять до підвищення рівня організованості системи і є об’єктивно обумовленим процесом. Водночас цей розвиток здійснюється людиною шляхом усвідомлених і цілеспрямованих перетворень підприємства як системи.

Об’єктивність розвитку соціально-економічної системи детермінується законами і принципами розвитку теорії організації. Об’єктивний розвиток науковці визначають як організаційно-циклічний розвиток, пов’язаний з еволюційними змінами організації у зв’язку з її життєвим циклом. Суб’єктивність розвитку зумовлюється тим, що він залежить від можливостей людини, її вмінь, розумових і фізичних здібностей приймати адекватні рішення, реалізація яких призводить до росту продуктивності праці, задоволення ринкового попиту на науковоємну, високотехнологічну, якісну продукцію, створення нових чи перетворення діючих підрозділів і виробництв. Суб’єктивний розвиток науковці визначають як структурно-функціональний.  Організаційно-циклічний розвиток пов'язаний із кількісно-якісними змінами, структурно-функціональний – головним чином з якісними змінами.

Обидва шляхи  розвитку можуть мати як прогресивний, так і регресивний характер, і тісно пов’язані із циклом розвитку підприємства, який включає в себе такі стадії:

  •  стадія підйому, яка характеризується зростанням  кількісних і покращенням якісних показників і ознак функціонування підприємства;
  •  стадія гальмування розвитку з відносною стабільністю кількісних показників і якісних ознак функціонування;
  •  стадія кризи, яка виявляється через зниження кількісних і погіршення якісних показників і ознак функціонування підприємства. Підприємство втрачає стан рівноваги і може припинити існування;
  •  стадія відновлення, яка виявляється через уповільнення негативних явищ і поступове покращення показників діяльності підприємства;
  •  стадія нового підйому, за якого підприємство досягає перевищення екстремальних показників другої стадії.

Розвиток підприємства може здійснюватись двома основними способами. Перший – органічний або внутрішній розвиток – передбачає впровадження якісних змін за рахунок накопичених підприємством матеріальних і нематеріальних активів, а також залучених ресурсів, що спрямовуються на удосконалення його матеріально-технічної бази, створення нових продуктів, трансформацію внутрішніх систем і процесів, проникнення на нові ринки тощо. Основною перевагою внутрішнього розвитку є забезпечення підприємством своєї господарсько-правової, фінансової та організаційної незалежності.

Інша модель – модель зовнішнього розвитку – передбачає якісну зміну складу і взаємозв'язків системи підприємства через залучення та використання компетенцій і підсистем сторонніх організацій для здійснення певних видів діяльності або їх комбінування, результатом чого може бути створення нової бізнес-системи. Основна причина зовнішнього розвитку криється у прагненні отримати синергійний ефект.

Розвиток підприємства в межах виключно однієї з моделей навряд чи можливий: змінність зовнішнього середовища, а також підвищена вимогливість до гнучкості та адаптивності внутрішніх систем і процесів сучасних організацій зумовлює доцільність органічного поєднання різних моделей розвитку підприємств на різних етапах їх існування. Яскравим прикладом успішного поєднання зазначених моделей розвитку підприємств є формування стратегічних партнерств за участю підприємств різних типів. За критерієм збереження або втрати учасниками зростання автономності у прийнятті стратегічних рішень науковці  виокремлюють два основні типи взаємодії підприємства з іншими учасниками ринку – інсорсинговий та аутсорсинговий.

За інсорсинговим типом формування партнерських відносин підприємство виступає у ролі накопичувача ресурсів та компетенцій, доступ до яких забезпечується через організаційно-функціональне об’єднання з іншими підприємствами. Відмітною характеристикою такого типу партнерства є позбавлення його учасників стратегічної автономності, навіть при формальному збереженні організаційної та господарської незалежності. Субстратегіями розвитку бізнесу в рамках партнерства інсорсингового типу можна вважати стратегії інтеграції та диверсифікації. Основними методами здійснення інсорсингового партнерства є злиття і поглинання.

Аутсорсинговий тип партнерства припускає залучення підприємством сторонніх організацій для здійснення його окремих внутрішніх видів діяльності, передбачає передачу контролю за виконанням неосновних видів діяльності підприємствам, які спеціалізуються у даній сфері. Субстратегіями розвитку бізнесу в межах аутсорсингового типу можна вважати стратегії спеціалізації та кооперації. Характерною ознакою аутсорсингового типу партнерства є повне збереження його учасниками стратегічної автономності.
Аутсорсинг як тип розвитку підприємств поки не отримав широкого розповсюдження в Україні внаслідок відсутності надійного контролю за діяльністю партнера.

В результаті партнерських відносин досягається синергійний ефект. Синергія – один із основних компонентів товарно-ринкової стратегії розвитку підприємства.  На практиці рішення про формування партнерських відносин будь-якого типу повинно бути підкріплене економічними розрахунками, які дозволяють порівняти різні варіанти. У загальному вигляді одномоментний  (на момент часу t) синергійний ефект від партнерства можна розрахувати за формулою:

де См – синергійний ефект від масштабів при досягненні оптимального   обсягу виробництва та взаємного доповнення ресурсів;

Сk – синергійний ефект, який досягається на ринку капіталів, кредитів;

Сп – синергійний ефект за рахунок зменшення сплати податків, митних  та інших платежів;

См – синергійний ефект за рахунок монопольного становища на ринку і можливості впливати на споживачів і постачальників;

Сц – синергійний ефект за рахунок централізації, усунення дублюючих функцій;

Су – синергійний ефект за рахунок кращого управління;

Сд – синергійний ефект за рахунок диверсифікації.

Синергізм може проявлятися у таких видах:

синергізм продажу – однакові канали розподілу товарів, управління процесом продажу з єдиного центру, реалізація взаємопов’язаних товарів, загальна реклама і стимулювання збуту – все це сприяє підвищенню доходів підприємств-партнерів;

оперативний синергізм – результатом є більш ефективне використання основних засобів, персоналу, розподіл накладних витрат, спільне проведення навчання працівників, здійснення великих закупок;

інвестиційний синергізм – виявляється внаслідок спільного використання виробничих потужностей, спільних досліджень, розробки нових продуктів і технологій.

Перехід України до ринкової  організації економіки принципово змінив зовнішні умови господарювання кожного підприємства.  Тому з метою повного набуття прав суб’єкта ринкової системи вітчизняні підприємства змушені виявляти гнучкість, постійно реагувати на зміни у зовнішньому середовищі, розробляти і реалізовувати локальні і глобальні проекти змін у власній діяльності, зважаючи на циклічність розвитку підприємства. Ці зміни повинні  забезпечити збереження і покращення показників діяльності, рентабельності, стабільності, тобто, забезпечити розвиток підприємства.

При дослідженні  проблем управління розвитком підприємства сучасні науковці застосовують широкий спектр методологічних підходів: системний підхід, функціональний підхід, стратегічний моніторинг, часткові стратегії розвитку, концепцію управління розвитком потенціалу, проектно-програмні підходи.

Системний підхід до управління розвитком підприємства полягає у визначенні двох головних складових виживання підприємства у сучасних умовах: по-перше, здатності управлінців передбачати можливі зміни у зовнішньому середовищі, і по-друге, здатності підприємства пристосовуватися до цих змін. Це зумовлено тим, що за системним підходом  будь-яка система є сукупністю взаємопов’язаних елементів, яка має вхід, вихід, зв'язок із зовнішнім середовищем і зворотний зв‘язок.

Функціональний підхід до управління розвитком підприємства являє собою ієрархічну структуру взаємопов’язаних процесів реалізації функцій управління – планування, організовування, мотивування, координування, комунікації, контролю, прийняття рішень, спрямованих як на розвиток окремих структурних компонентів підприємства з урахуванням специфіки об’єкта, так і на розвиток підприємства в цілому як соціально-економічної системи.

На функціональному підході ґрунтується стратегічний моніторинг, який забезпечує можливість застосування на кожному етапі життєвого циклу підприємства методів, найбільш адекватних принципам вартісного управління, сприяє гнучкості та адаптивності управління, дозволяє отримати інформацію про фактичні і  прогнозовані значення досліджуваних показників і характеристик.

Загальну стратегію розвитку підприємства можна розглядати як ієрархічний комплекс часткових стратегій – розвитку структурних підрозділів, функціональних, ресурсних.

Концепція розвитку структурного підрозділу великого промислового підприємства (філії, відділу, виробництва, служби) дозволяє поєднати розвиток окремих структурних підрозділів із загальною стратегією розвитку підприємства в цілому, забезпечити пропорційність розвитку, гнучку систему координації дій структурних підрозділів, визначити ділову політику структурного підрозділу не лише в межах підприємства, але й поза ними.

Функціональними стратегіями є: інвестиційна, інноваційна, маркетингова, виробнича, адаптаційна. Інвестиційна стратегія розвитку підприємства передбачає формування довгострокових цілей інвестиційної діяльності і вибір найефективніших шляхів і засобів її досягнення. Інноваційна стратегія – ефективне планування інноваційної програми розвитку, оптимальний розподіл ресурсів відповідно до обраного критерію оптимальності, управління ризиком на різних стадіях реалізації інноваційних проектів. Маркетингові стратегії розвитку дозволяють наблизити підприємство до запланованих показників співпраці підприємства з ринком, збалансувати поточну і довгострокову вигоду.  Реалізація адаптаційної стратегії дозволяє здійснювати цілеспрямовані зміни параметрів, структури і властивостей підприємства у відповідь на зміни, що відбуваються у його зовнішньому і внутрішньому середовищах. Адаптаційна стратегія розвитку підприємства є комплексом технічних, організаційних, інформаційних, правових, управлінських заходів, що забезпечують оперативну перебудову діяльності всіх структурних підрозділів, а також внесення відповідних змін у часткові і функціональні стратегії. Ресурсні стратегії визначають перспективи забезпечення виробничо-господарської  діяльності підприємства необхідними ресурсами, як мінімум - матеріально-технічними, трудовими, фінансовими.

Проектно-плановий і програмний підходи в управлінні розвитком підприємства є найбільш ефективними в умовах економічної стабільності.

Вибір конкретного підходу до управління розвитком підприємства має, як правило, суб’єктивний характер і визначається метою і цільовими установками підприємства і особливостями керівництва. Для побудови несуперечливого методичного підходу до розвитку підприємства необхідно об’єднувати окремі складові наведених вище теоретичних концепцій. Це дозволяє максимально адаптувати стратегію розвитку підприємства до конкретної економічної ситуації і досягти більш ефективних результатів управління.

Перехід до ринкових умов господарювання, децентралізація управління економічними суб’єктами докорінно змінили мотиви розвитку виробництва. За командно-адміністративної економіки основними мотивоутворюючими факторами розвитку для підприємств були план і наявність централізованих капіталовкладень. Генерування мотивів розвитку у ринковій економіці зумовлюється впливом таких зовнішніх і внутрішніх факторів, як:

▫ параметри виробничого процесу на підприємстві;

▫ параметри ринкового конкурентного середовища;

▫ досягнення науково-технічного прогресу;

▫  екологічні параметри.

Активну роль у генеруванні мотивів розвитку підприємства відіграють керівники підприємства, інвестори, акціонери. Мотивами розвитку підприємства можуть бути:

  •  мотиви задоволення і розвитку суспільних потреб;
  •  мотиви підтримання або підвищення прибутковості;
  •  мотиви творчості, реалізації накопичених знань і нових ідей;
  •  мотиви престижу, досягнення лідерства;
  •  мотиви подолання внутрішніх проблем, що виникають в діяльності підприємства;
  •  мотиви поліпшення екологічного стану виробничого і навколишнього середовища.

Чим ширшою є розмаїтість мотивів конкретного напряму розвитку, тим більш він мотивований. Мотивація розвитку підсилюється, якщо мотив задоволення і розвитку потреб доповнюється мотивами прибутковості, творчості, престижу.

2. Сутність, характеристика і класифікація напрямів технічного розвитку підприємства

Підвищення ефективності діяльності промислового підприємства ґрунтується насамперед на досягненнях наукового технічного прогресу. Цілеспрямоване та ефективне використання новітніх досягнень науки і техніки, які є першоджерелами розвитку продуктивних сил, зумовлює успішніше вирішення пріоритетних виробничих і соціальних завдань життєдіяльності суспільства. Тому технічний розвиток підприємства в умовах конкурентного ринку з метою покращення кінцевих результатів діяльності є однією з найбільш важливих задач управління. Він передбачає впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу, матеріалізацію новітніх видів продукції, удосконалення сучасних методів організації виробництва і менеджменту, застосування нової техніки та технологій, зростання професіональних можливостей кадрів. Технічний розвиток повинен базуватись на принципах цілеспрямованості, високого наукового рівня, комплексності, безперервності.

Перший принцип означає, що розвиток підприємства повинний бути направлений на досягнення високих кінцевих результатів, тобто, на максимізацію прибутку в довгостроковій перспективі. Він зобов’язує  концентрувати прибуток на найважливіших інноваційних проектах. Принцип високого наукового рівня вимагає включати в плани розвитку ті заходи, що відповідають сучасному рівню науки і техніки перевищують його, забезпечують значне підвищення ефективності виробництва. Принцип комплексності означає охоплення всіх підрозділів підприємства та всіх напрямів розвитку науки і техніки, впровадження нових і підвищення якості вироблюваних видів продукції, комплексної механізації та автоматизації виробництва, удосконалення організації виробництва, праці і управління та ін. Він передбачає узгодження в часі та просторі всіх стадій процесу: наука – виробництво – збут. Принцип безперервності обумовлює обов’язкове забезпечення стратегічних та поточних планів, їхній взаємозв’язок.

При визначенні напрямів технічного розвитку підприємства варто орієнтуватися на певну стратегію активної реакції підприємства на технологічні зрушення. Можна виділити такі стратегії:

Стратегія розробки технічних новацій, здатних забезпечити лідерство на широкому ринку. Така стратегія передбачає широкомасштабне проведення науково-дослідних робіт і конструкторських розробок у сфері продукції та пошук радикальних нововведень у широкому спектрі технологій. Перспективність конкретних проектів визначається на проміжних етапах.

Стратегія розробки технологій, здатних забезпечити лідерство на одному сегменті ринку. НДДКР проводяться у вузькому спектрі технологій і стосуються обмеженого переліку видів продукції. Потреба у творчому і виробничому потенціалі для здійснення подібної стратегії є меншою, ніж для попереднього виду, однак, і шанси на успіх є меншими.

  Стратегія проходження за лідером. Підприємство адаптується до технології лідера, який розробив магістральний шлях технологічного розвитку. За відсутності високого рівня виробничого, інноваційного й інвестиційного потенціалу така стратегія цілком під силу підприємству, однак, воно не спроможне домогтись лідерства.

Стратегія технологічного стрибка.   Забезпечує підприємству довгострокові переваги в конкуренції, передбачає широкий спектр НДДКР. Нововведення мають перетворювальний характер і у сфері продукції, і у сфері технологій.

 Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, серед яких доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з іншого – її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва. Підтримування техніко-технологічної бази передбачає капітальний ремонт устаткування, заміну спрацьованого устаткування новим, технічне доозброєння підприємства. Розвиток техніко-технологічної бази виявляється через реконструкцію, модернізацію,  технічне переозброєння, розширення, нове будівництво.

Реконструкція передбачає зміну технічних і технологічних засобів підприємства або окремих його виробництв. Основними причинами, що зумовлюють необхідність реконструкції, є моральний й фізичний знос основних засобів, моральне старіння технології й продукції, що виробляється підприємством. Реконструкція може слугувати засобом подолання вузьких місць на виробництві й охоплювати його як цілком, так і окремі його частини або види. Наприклад, в умовах діючого підприємства можливе проведення реконструкції допоміжного виробництва або транспортного господарства й т.ін.

Здійснення реконструкції може бути із зупинкою діючого виробництва і без неї. Без припинення виробництва його обсяг, як правило, зменшується, що вимагає при плануванні реконструкції враховувати разом з позитивним кінцевим результатом можливий збиток від зменшення обсягів випуску продукції в період реконструкції.

Модернізація передбачає оновлення обладнання й інших елементів основних засобів. Необхідність модернізації, як і реконструкції,  зумовлюється моральним зношенням устаткування або моральним старінням технології. Ефективність модернізації порівняно з іншими способами розвитку виробничої бази підприємства визначається можливістю економії витрат за рахунок використання пасивної частини устаткування.

Техніко-економічне обґрунтування доцільності модернізації передбачає її порівняння із заміною обладнання. Модернізація має перевагу перед заміною, якщо забезпечує мінімум приведених витрат при порівнянні обсягів виробництва і якості продукції, тривалості проведення робіт із модернізації і заміні, періоду часу, протягом якого виявлятиметься тривалий ефект модернізації й заміни.

Технічне переозброєння — це напрям технічного розвитку перш за все активної частини промислово-виробничих основних засобів. При цьому проводиться заміна застарілого й зношеного устаткування новим, більш прогресивним й економічним. При цьому одночасно розв'язуються завдання соціального розвитку – скорочується застосування важкої фізичної праці, ручної праці зі шкідливими умовами, з підвищеною небезпекою для життя й т.ін. Заходи щодо технічного переозброєння сприяють також підвищенню якості продукції, коли традиційне устаткування й технологія вже не забезпечують зростаючих вимог до її надійності, довговічності, естетичних характеристик.

При визначенні напрямів розвитку виробництва технічне переозброєння розглядається як початковий варіант, до реконструкції, розширення й нового будівництва. Це пов'язане з тим, що технічне переозброєння проводиться в межах наявних будівель й споруд, використовуючи їхні резерви. Якщо резерви відсутні, може бути сформований варіант, що поєднував би реконструкцію і технічне переозброєння, з порівнянням показників цього варіанту з показниками нового будівництва й розширення.

Розширення виробництва й нове будівництво – ці заходи, як правило,  здійснюються разом, однак, мають різний зміст. Розширення виробництва за вимоги швидкого задоволення потреби в додатковій продукції може бути досягнуто на базі вже наявної техніки й технології через екстенсивний шлях розвитку. Його можливість визначається наявністю додаткових «вільних» ресурсів всіх видів для випуску додаткового обсягу  продукції. Розширення виробництва на екстенсивній основі збільшує його ефективність за рахунок економії умовно-постійної частини витрат. Проте розміри такого зростання ефективності вельми незначні й не можуть задовольняти сучасні вимоги. Якщо розширення виробництва  здійснюється на новій технічній (прогресивній) основі, в такому випадку варіант розширення виробництва практично співпадає з новим будівництвом.

Мінімальною вимогою до нового будівництва є використання ресурсозберігаючої техніки, технології й організації виробництва (порівняно із станом до його проведення). Максимальна ж полягає в тому, щоб показники ефективності об’єкта капітального будівництва перевищували показники раніше здійсненого варіанту або проекту. Таким чином, нове будівництво повинне слугувати засобом інтенсифікації виробництва. При обґрунтуванні нового будівництва варто використовувати функціонально-вартісний аналіз, розглядаючи його як засіб пошуку резервів зниження кошторисної вартості будівництва, з одного боку, і з другого – як засіб об’єктивізації її величини (при спробах заниження з метою забезпечити узгодження проектів), тобто, запобігання невиправданому заниженню з суб’єктивних причин.

Крім вище зазначених форм технічного розвитку підприємства, науковці виокремлюють й такі підтипи: впровадження нової техніки; застосування нової прогресивної технології; впровадження засобів механізації і автоматизації; забезпечення охорони навколишнього середовища; використання прогресивних матеріалів, сировини, енергії; оптимізація структури „основне-допоміжне виробництво”; розвиток технічної бази управління на основі ЕОМ; підвищення кваліфікаційного рівня і удосконалення структури персоналу.

Впровадження нової техніки є одним з напрямів реалізації технічного переозброєння. Поняття «нова техніка» — досить змістовне і включає в себе більш досконалі технологічні процеси, знаряддя й предмети праці, при використанні яких забезпечується досягнення високих техніко-економічних показників. До нової техніки відносять також створення й використання прогресивнішої організації виробництва й управління, результати розвитку винахідництва й раціоналізації, що приводять до підвищення техніко-економічних показників. Обов’язковою ознакою нової техніки є її позитивний вплив на ефективність виробництва, на умови праці.

Застосування нової прогресивної технології в умовах стабільної номенклатури продукції покликане забезпечити зниження собівартості виробів за рахунок економії трудових й матеріальних витрат. Крім того, можливе зростання прибутку завдяки підвищенню якості продукції.

За ознакою мінливості можна виокремити три види технологій: стабільну, плідну і мінливу.

Стабільна технологія залишається незмінною впродовж усього життєвого циклу попиту на продукт. Основним завданням розвитку за таких умов є модифікація продукції через поліпшення окремих параметрів і конструкцій виробу без істотних змін в технології виготовлення. Підвищення прибутковості за умов стійкого зростання попиту забезпечують мало радикальні технологічні нововведення.

При плідній технології базова технологія може зберігатися протягом тривалого періоду. При цьому освоюється виробництво оновлених видів продукції, які стають вирішальним фактором економічного успіху. Конкуренція змушує підприємства постійно здійснювати технологічні інновації різних рівнів радикальності, поліпшувати технологічну систему в режимі «конвеєра нововведень».

За мінливої технології підприємство починає виробляти нові вироби, а не модифікувати вже вироблювану продукцію. Виникає необхідність у докорінному перетворенні базової технології або заміні її на нову.

Умовами віднесення технології до прогресивної є: безвідходність; замкнутість (по відношенню до навколишнього середовища); мінімум міжопераційних переходів (а при їхній наявності — обробка без проміжного складування й очікувань); гнучкість способів і режимів обробки предметів праці; безпека обслуговуючого персоналу; більш висока ефективність відносно аналогів. Заходи щодо впровадження нової прогресивної технології здійснюються практично одночасно з переходом на нову техніку, що необхідно враховувати при плануванні технічного розвитку виробництва.

Впровадження засобів механізації і автоматизації як завдання технічного розвитку пов’язане з необхідністю зниження частки ручної :праці, особливо тяжкої. Особлива роль в цьому належить промисловим роботам (маніпуляторам), ефективність яких є тим вищою, чим менш перервним є процес виробництва, й чим більшою є відповідність параметрів роботи основного технологічного устаткування й обслуговуючих промислових роботів. Проте, це не виключає можливості ефективного застосування й інших, простіших засобів економії живої праці.

Однією із особливостей процесів механізації й автоматизації є можливість їхнього впровадження без збільшення обсягів вироблюваної продукції (наприклад, в умовах насиченої потреби). У такому випадку ефективність цього напряму технічного розвитку ґрунтується на зменшенні сукупних витрат праці (живої й уречевленої).

Використання прогресивних матеріалів, сировини й енергії як заходів технічного розвитку передбачає зниження матеріаломісткості продукції, скорочення у ряді випадків загальної трудомісткості обробки предмету праці, наближення заготівок за формами й властивостями до готового виробу. Прогресивність матеріалу означає наявність у нього властивостей, завдяки яким знижується питома витрата матеріалу або зникає потреба у його додатковій обробці, забезпечується надійна і тривала експлуатація. Іноді застосування нового матеріалу або сировини може викликати зміни і в знаряддях праці, і в технології.

Забезпечення охорони навколишнього середовища є порівняно новим напрямом технічного розвитку підприємства. Шкідливі викиди в навколишнє середовище впливають прямо й безпосередньо на працівників підприємства й всіх, хто проживає поблизу від нього.

Вже в даний час суспільство витрачає (через підприємства, головним чином) значні кошти на охорону природи й раціональне використання природних ресурсів й надалі ці витрати зростатимуть. Тому, важливе економічне ставлення до наявних ресурсів. Необхідно, щоб в процесі проектування техніки й технології виробництва закладалися такі рішення, які максимально виключать взаємодію виробництва із навколишнім середовищем у формі замкнених  циклів.

Оптимізація структури «основне – допоміжне виробництво» у технічному розвитку підприємства має враховувати такі аспекти: по-перше, підвищення організаційно-технічного рівня допоміжного виробництва до рівня основного; по-друге, забезпечення збалансованого резервування виробничих можливостей; по-третє, підвищення якості продукції й послуг допоміжного виробництва. Співвідношення між основним й допоміжним виробництвом слід вважати оптимальним у разі досягнення мінімуму сукупних приведених витрат на одиницю продукції.

Технічний розвиток на основі ЕОМ й засобів оргтехніки може передбачати заходи із формування програмного забезпечення, впровадження машинних носіїв інформації й систем неперервного введення відомостей, заходів із забезпечення надійності і збереження інформації.

Одночасно з постановкою завдань, розглянутих вище, повинні формулюватися і цільові установки щодо підвищення кваліфікаційного рівня й удосконалення структури персоналу для відповідних спеціалізованих розділів технічного розвитку підприємства, впровадження прогресивної організації праці через заходи щодо вдосконалення поділу та кооперації праці, організації й обслуговування робочих місць, впровадження передових методів та прийомів праці, вдосконалення нормування й оплати праці.

Завдання технічного розвитку можуть бити згруповані в розділи в спеціально розробленому плані відносно до об’єктів:

  1.  Розвиток промислово-виробничих засобів з виділенням активної й пасивної частин основного і допоміжного виробництва.
  2.  Вдосконалення виробів й підвищення технологічності й якості продукції.
  3.  Вдосконалення технології виробництва.
  4.  Вдосконалення технічної бази системи управління.
  5.  Розвиток кадрової складової потенціалу підприємства.

Вихідними даними для розробки планів технічного розвитку підприємства є:

  •   маркетингові дослідження на ринку товарів і послуг;
    •   державні замовлення і господарські угоди на продукцію, що виробляється;
      •   результати завершених науково-технічних робіт та інформація про світові наукові досягнення;
        •   відгуки споживачів та аналіз їхніх запитів щодо якості продукції;
        •   ліцензії, патенти, раціоналізаторські та винахідницькі пропозиції;
        •   інформація про диспропорції виробничих потужностей, результати атестації робочих місць та аналізу організації виробництва, праці і управління;
        •   пропозиції виробничих підрозділів, філій, дочірніх підприємств, функціональних служб, робітників і службовців.

Перший етап розроблення плану технічного розвитку передбачає аналіз існуючого організаційно-технічного рівня виробництва і продукції, збір пропозицій від підрозділів і працівників підприємства щодо удосконалення техніки, технологій виготовлення продукції, організації її виробництва. На другому етапі за результатами проведеного аналізу з урахуванням поданих пропозицій здійснюється техніко-економічне обґрунтування заходів з технічного розвитку, визначається їхня економічна ефективність, джерела фінансування та виконавці.

Для планування технічного розвитку підприємства важливе значення має оцінка досягнутого рівня організації виробництва. Оцінювання здійснюється на основі системи показників, які комплексно характеризують продукцію, обладнання, технологію, технічну та енергетичну оснащеність праці, механізацію й автоматизацію, організацію виробництва і праці, управління підприємством.

Найбільш важливі й типові для всіх підприємств (незалежно від галузевої належності) показники наведено в таблиці 1.

Об’єктивність оцінювання можна забезпечити лише за умови не лише методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їхньої динаміки на досліджуваному підприємстві за декілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на подібних підприємствах.

Показники технічного та організаційного рівня виробництва повинні знайти своє відображення в узагальнюючих економічних показниках і, в першу чергу, у збільшенні прибутку, зниженні собівартості та зростанні продуктивності праці.

 

Таблиця 1

Основні показники технічного рівня підприємства

Ознаки групування показників

Показники

Ступінь технічної оснащеності праці

Фондоозброєність праці

Енергоозброєність праці

Технічний рівень устаткування

Продуктивність

Надійність

Довговічність

Питома матеріаломісткість

Середній термін експлуатації

Частка прогресивних видів обладнання в загальній кількості

Частка технічно та економічно застарілого обладнання в загальній кількості

Рівень прогресивності технології

Структура технологічних процесів за трудомісткістю

Частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції

Середній вік застосовуваних технологічних процесів

Коефіцієнт використання сировини й матеріалів

Рівень механізації та автоматизації виробництва

Коефіцієнт охоплення робітників механізованою працею

Частка обсягу продукції, що виробляється з  використанням автоматизованих засобів праці

3. Управління технічним і організаційним розвитком підприємства

У зв’язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку, а також у зв’язку з його складністю важливе практичне значення має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система економічного управління цим процесом на підприємстві.

Процес економічного управління технічним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:

=> установлення цілей – визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;

=> підготовчий – аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

=> варіативний вибір рішень – розробка, вибір критерію та оцінювання ефективності можливих варіантів;

=> програмування (планування) робіт – узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

=> супроводження реалізації програми – контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із загальною стратегією. Стратегія розвитку підприємства може бути спрямована на ресурсозбереження, зменшення ручної праці, підвищення ефективності виробництва й якості продукції. Варіантний вибір рішень з технічного розвитку припускає розгляд можливих варіантів, оцінку їхньої реальної ефективності й розробку на цій основі взаємопов'язаного комплексу заходів. При оцінюванні ефективності необхідно враховувати не лише локальний ефект, в окремому підрозділі, але й вплив прийнятих управлінських рішень щодо напрямів і заходів технічного розвитку на кінцеві результати виробництва. Ефективним інструментом для ув'язки окремих рішень й оцінки впливу розробленого комплексу заходів на кінцеві результати підприємства є моделювання.

Комплексну програму технічного розвитку підприємства розробляє група фахівців. У неї входять представники наукових й проектно-конструкторських підрозділів, планово-економічних й технічних служб. Важливо мати в групі спеціаліста з методології програмно-цільового планування. Зазвичай роботу групи очолює головний інженер підприємства. Окремі спеціалісти можуть залучатися до групи в процесі розробки цього планового документа при розгляді специфічних питань.

Виконавцями заходів комплексних програм технічного розвитку підприємств можуть бути як їхні структурні підрозділи, так і сторонні організації.

У табл. 2 наведено типовий зміст програми (плану) технічного розвитку підприємства.

Таблиця 2

Типовий зміст програми (плану) технічного розвитку підприємства

Розділи

Основний зміст розділу

Науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи

Дослідження і розробка власними силами за певною тематикою з визначенням для кожної теми:

  •  мети дослідження;
  •  місця впровадження результатів;
  •  головного виконавця і співвиконавців;
  •  термінів початку і закінчення роботи;
  •  кошторисної вартості;

           очікуваних результатів

Створення, освоєння нових і підвищення якості виготовлюваних видів продукції

створення та освоєння випуску нових видів продукції;

організація виробництва за ліцензіями або продукції,      створеної іншими організаціями;

розробка нових стандартів, складання карт технічного рівня;

сертифікація продукції;

припинення виробництва застарілих видів продукції

Запровадження прогресивних технологій, модернізація та автоматизація виробничих процесів

розробка та застосування нових технологій;

запровадження нових видів устаткування та інструменту;

капітальний ремонт і модернізація устаткування;

механізація ручної праці;

 автоматизація виробництва і управлінських процесів

Зведені результати здійснення заходів технічного розвитку

За окремими напрямами технічного розвитку:

зниження матеріальних витрат і собівартості товарної   продукції;

приріст виробничої потужності підприємства;

відносне вивільнення працівників.

Для всієї сукупності заходів:

загальні витрати та результати;

динаміка основних техніко-економічних показників

Технічний розвиток є визначальним чинником розвитку підприємств, його змістом, визначає його динамічну основу. Його доповнює  організаційний розвиток, який забезпечує реалізацію створених технічно-потенційних можливостей інтенсифікації виробничо-трудових процесів, тобто, веде до зміни форми процесу розвитку підприємства.

Організаційний розвиток – це узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку і підвищення ефективності виробництва та управління, він визначається у вдосконаленні існуючих та застосуванні нових методів і форм організації виробництва, праці й елементів господарського механізму. Дослідження організаційного розвитку підприємства передбачає аналіз таких факторів і показників:

- рівня спеціалізації виробництва (відношення вартості річного обсягу профільної продукції до загального обсягу продукції);

- рівня кооперування виробництва (відношення обсягу комплектуючих виробів до загального обсягу);

- стабільності номенклатури продукції;

- прогресивності застосовуваних технічних засобів в управлінні підприємством;

- рівня підготовки виробництва, його обслуговування та оперативне управління.

Формування системи організаційного розвитку підприємства передбачає:

▫ організацію власних підрозділів технічного розвитку (проектно –конструкторські, дослідні, експериментальні підрозділи);

▫ залучення зовнішніх організацій, які у взаємодії із внутрішніми підрозділами підприємства виконують функції його розвитку;

▫ визначення й організацію каналів і засобів підвищення науково-технічного рівня виробництва;

▫ формування в системі управління програмно-цільової підсистеми управління розвитком підприємства.

При визначенні структури власної системи розвитку перед підприємством постають питання – що розробляти і впроваджувати самим? Чи варто впроваджувати за ліцензією нововведення, розроблені іншою організацією? Чи варто надавати ліцензований дозвіл на використання нововведень, розроблених підприємством?

Найбільш типовим варіантом є виконання підприємством функцій виробництва і збуту продукції, часткове виконання НДДКР у сфері розробки нових продуктів  і дуже обмежено – у сфері технологічних змін. Недостатній рівень власного науково-технічного та інноваційного потенціалів змушує підприємства орієнтуватися і залучати зовнішніх розробників нововведень. Існують такі моделі і стратегії поширення нововведень:

двоетапна модель: => ранні новатори, які першими сприймають і здійснюють нововведення із зовнішніх джерел; => пізні новатори – інші підприємства, які є послідовниками ранніх новаторів;

«інфекційна» модель («дифузія нововведень») – взаємозв’язок між споживачами нововведень сприяє їхньому широкому поширенню;

модель провідного користувача – нововведення першим впроваджує підприємство, яке здатне повніше, ніж інші виявити і реалізувати його потенційні можливості. З часом нововведення поширюється серед інших підприємств.

стратегія залучення зовнішнього науково-технічного потенціалу у формі підрядних НДДКР і організація науково-технічної кооперації –  основними завданнями є: вибір підрядника, визначення умов і співвідношень науково-технічного кооперування, координація, експертиза, випробування, організація впровадження наукових розробок;  

стратегія залучення зовнішніх технологічних ресурсів – купівля ліцензій, ноу-хау, технологічного устаткування, інженерних послуг, залучення інвестицій;

стратегія міжгалузевого і внутрішньогалузевого науково-технічного обміну – замовлення на розроблення нових технологій  (при орієнтації на вирішення перспективних завдань), купівля готових технологій (при орієнтації на вирішення середньострокових завдань), висування соціально-економічних й екологічних вимог до нових технологій, науково-технічна експертиза проектів, пошук і відбір розроблювачів новацій, випробування нових зразків продукції і технологічних систем.  

При продажу ліцензованого дозволу на використання нововведень, розроблених підприємством можливі такі стратегії:

стратегія посилення своїх позицій на ринку за рахунок продажу технологій як єдиної можливості досягнення успіху – застосована для нововведень високої радикальності для обох сторін угоди;

стратегія продажу технологій, що не підсилюють конкурента – поширюється на нововведення, що не містять докорінних змін для ліцензіара, але є радикальними стовно продукції чи технологій для підприємства-ліцензіата.

Науковці визначають такі основні сучасні тенденції організаційного розвитку підприємств:

- прискорення  темпів розвитку окремих (деконцентрації кооперування, конверсії, диверсифікації) та посилення взаємопов’язаних форм організації виробництва, що забезпечує демонополізацію виробництва багатьох видів продукції і зростання рівня конкуренції;

- розвиток колективних форм організації та оплати праці, що за умов ускладнення техніко-технічної бази виробництва стає об’єктивно необхідним й економічно доцільним;

- посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей через застосування автоматичних ліній, робото-технічних комплексів і гнучких виробничих систем, що мінімізує витрати часу й ресурсів, сприяє багаторазовому підвищенню продуктивності праці, значно прискорює оновлення виготовлюваної продукції;

- формування нових типів суспільної комбінації речових і особистісних елементів процесу виробництва, науки та виробництва, виробничої сфери споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів, створюваних ресурсів, підвищення ефективності науково-технічного прогресу;

- удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств, перехід останніх на ринкові економічні відносини з державою та іншими контрагентами, що посилює відповідальність за кінцеві результати діяльності, конкурентоспроможність на національному і світовому ринках;

- активізація людського чинника через здійснення такої кадрової політики, котра відповідає сучасним вимогам правильного підбору керівників та фахівців усіх рівнів, підвищенню їхньої компетентності, діловитості й відповідальності; забезпечення належної організованості та виконавчої дисципліни.

Розвиток і поглиблення названих тенденцій у галузі організації виробничо-трудових процесів та функціонування господарського механізму необхідно вважати сучасними завданнями прискорення організаційного розвитку на підприємстві.

 4. Напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства

Розвиток підприємства передбачає розширення бізнесу різними способами – шляхом інтенсифікації (ринку або продукту), інтеграції (вертикальної, горизонтальної), диверсифікації. Його обирають фірми що діють у динамічних галузях зі швидкою зміною технології. Розвиток (зростання) може бути двох типів: перепроофілюючий (інноваційний) і модернізуючий (покращуючий).

Перепрофілюючий (інноваційний) – пов'язаний з втратою конкурентоспроможності певної продукції (певного бізнесу) і необхідністю суттєвої переорієнтації виробництва на випуск нових товарів (тобто на новий бізнес), що, відповідно, вимагає значних капітальних вкладень, перепрофілювання потужностей, встановлення нових зв’язків з постачальниками та інших структурних змін.

Модернізуючий (покращуючий) – використовується при виникненні можливості значного (суттєвого) покращення бізнесу фірми. Наприклад, споживчих властивостей продукції при відносно невеликих капітальних вкладеннях шляхом модернізації виробництва та за рахунок інших технологічно-організаційних змін, а також за рахунок збільшення строків використання відпрацьованих технологій, що дозволяють отримати додатковий прибуток.

Можна виділити наступні основні групи стратегічних альтернатив розвитку бізнесу підприємства (рис. 1):

Рис. 1. Стратегічні напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства

5. Диверсифікація діяльності підприємства

Диверсифікація діяльності підприємства полягає в урізноманітненні бізнесу підприємства шляхом входження підприємства на нові сектори ринку і розширення галузевого діапазону його діяльності.

Диверсифікація може торкатися таких аспектів:

- продуктів (продукції);

-  пунктів продажу продуктів фірми;

-  споживачів і постачальників;

-  засобів фінансування;

- технологій;

- баз НДіДКР.

Основними напрямками диверсифікації підприємства в стратегічному контексті його бізнесу є диверсифікація продукції та ринку.

Диверсифікація продукції полягає у впровадженні нових або таких виробів, які виробляються на основі застосування нових, раніше не використовуваних підприємством, технологій.

Диверсифікація ринку полягає у входженні підприємства на нові ринки або на нові сегменти того ринку, на якому воно досі діяло та його розширення.

Диверсифікацію застосовують для того, щоб:

- досягти збільшення фінансової синергії;

- стабілізувати доходи;

- зменшити оперативний ризик;

- збільшити кредитні можливості (отримання позик);

- забезпечити зростання;

- використовувати резерви;

- пристосуватися до потреб клієнтів;

- змінити профіль підприємства.

Основними сценаріями диверсифікованого розвитку підприємства є: 

- концентрична диверсифікація ґрунтується на виробництві нових продуктів на базі існуючого бізнесу. Діюче виробництво зберігається, а нове виникає, виходячи з можливостей закладених: в освоєному ринку; в технології, що використовується; у відходах існуючого виробництва (організація виробництва на основі відходів);

- горизонтальна диверсифікація припускає розвиток на традиційному, освоєному (існуючому) ринку діяльності фірми за рахунок освоєння випуску нової (зазвичай, супутньої основному продукту) продукції, яка вимагає технологій, відмінних від тієї, яка використовується при виробництві основного продукту;

- конгломеративна диверсифікація полягає у тому, що фірма розвивається за рахунок виробництва нових продуктів технологічно не пов'язаних з традиційним бізнесом фірми (традиційними продуктами фірми) і які будуть реалізовуватись на нових ринках;

-  вертикальна диверсифікація полягає в тому, що фірма звертається або до більш ранніх (вертикальна диверсифікація назад), або до наступних стадій діяльності (вертикальна диверсифікація вперед).

6. Зовнішній розвиток підприємств

Розвиток підприємства може бути:

1) внутрішнім - через розширення асортименту продукції. Це є концентрований (інтенсивний) розвиток по продукту;

2) зовнішнім - в даній або суміжних галузях у формі горизонтального, вертикального і діагонального розвитку.  Це є інтеграція або інтегрований розвиток підприємства.

Цілями інтеграції є, насамперед: зменшення невизначеності в постачанні і збуті; обмеження конкуренції; поліпшення можливості впровадження технологічних інновацій; зниження витрат.

Виділяють такі основні сценарії зовнішнього, тобто інтегрованого розвитку: зворотна і пряма вертикальна, горизонтальна і діагональна інтеграція.

- Зворотна вертикальна інтеграція спрямована на розвиток (зростання) фірми за рахунок придбання або встановлення контролю над постачальниками.

- Пряма вертикальна інтеграція знаходить своє втілення у придбанні фірмою суб'єктів господарювання або у встановленні контролю над структурами, які знаходяться між фірмою і кінцевими споживачами її продукції (тобто над підприємствами-споживачами продукції підприємства - виробника, яке зацікавлене в інтеграції з метою гарантування стабільності збуту, або над гуртовими підприємствами і збутовими організаціями).

- Горизонтальна інтеграція виражається у придбанні фірмою або встановленні контролю над структурами, що випускають аналогічну продукцію, чи працюють на тому ж ринку, що і фірма.

- Діагональна інтеграція передбачає об'єднання з несуміжними і з неоднорідними підприємствами, але які включаються в технологічний ланцюг підприємства. Мета діагональної інтеграції - здійснення впливу на деякі підприємства, що викликають певний інтерес і з якими існує неявний зв'язок збоку даного підприємства.

Обґрунтування напрямків зовнішнього розвитку підприємства на перспективу відбувається за допомогою відповідних стратегій інтеграції або роз'єднання.

Питання для самоконтролю

  1.  Охарактеризуйте стадії циклу розвитку підприємства.
    1.  Охарактеризуйте інсорсинговий тип формування партнерських відносин між підприємствами.
      1.  Охарактеризуйте аутсорсинговий тип формування партнерських відносин між підприємствами.
        1.  Охарактеризуйте особливості системного підходу до управління розвитком підприємства.  
        2.  Охарактеризуйте особливості функціонального підходу до управління розвитком підприємства.  
        3.  Які специфічні функції управління підприємством можуть охоплювати функціональні стратегії розвитку підприємства?
        4.   На яких принципах повинен базуватись технічний розвиток підприємства?
        5.  На які стратегії активної реакції підприємства на технологічні зрушення можуть орієнтуватися підприємства при визначенні напрямів технічного розвитку?
        6.  Охарактеризуйте реконструкцію як напрям технічного розвитку підприємства.
        7.  Охарактеризуйте модернізацію як напрям технічного розвитку підприємства.
        8.  Охарактеризуйте технічне переозброєння як напрям технічного розвитку підприємства.
        9.  Охарактеризуйте розширення й нове будівництво як напрями технічного розвитку підприємства.
        10.  Які показники і характеристики можуть слугувати вихідними даними для розробки планів технічного розвитку підприємства?
        11.  Які основні етапи зазвичай включає процес економічного управління технічним розвитком підприємства?
        12.  Охарактеризуйте моделі і стратегії поширення нововведень із залученням зовнішніх розробників нововведень.
        13.  Аналіз яких факторів і показників передбачає дослідження організаційного розвитку підприємства?
        14.  Які стратегії можливі при продажу ліцензованого дозволу на використання нововведень, розроблених підприємством?
        15.  Якими є основні сучасні тенденції організаційного розвитку підприємств?
        16.  За якими напрямами і сценаріями може розвиватися бізнес підприємства?
        17.  Мета і сценарії диверсифікованого розвитку підприємства.
        18.  Якими є основні сценарії зовнішнього (інтегрованого) розвитку підприємства?


- зворотня

інтеграція (контроль постачальників);

- пряма інтеграція

(контроль системи

реалізації);

- горизонтальна

інтеграція(контроль

конкурентів)

концентрична

(розширення асортименту виробів даного продукту);

- горизонтальна

(розширення асортименту продукції, повязаної з основним виробництвом(продуктом));- конгломеративна

(розширення асортименту за рахунок взаємоповязаних виробництв і товарів)

- скорочення витрат;

- скорочення бізнесу;

- ліквідації;

- скорочення з метою досягнення швидкого успіху

Стратегічні альтернативи розвиту бізнесу підприємства

Інтенсивного (концентрованого) розвитку

Інтеграційного розвитку

Диверсифікаційного

розвитку

Скорочення

- розвиток продукту

- посилення позицій на ринку

- розвиток ринку


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73057. Проблема свободы и ответственности в морали 29.5 KB
  Проблема соотношения свободы и необходимости рассматривается с двух противоположных точек зрения – фатализма и волюнтаризма. Такое понимание свободы приводит к полному отказу от нравственных норм и утверждению произвола.