96100

Економіко-правові відносини державної власності в України

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Сутність категорії «державна власність» та особливості управління державною власністю. Сутність категорії «державна власність». Управління державною власністю. Основні сучасні тенденції у відносинах власності. Аналіз результатів ефективності приватизації державного майна...

Украинкский

2015-10-02

245 KB

2 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT2

Зміст

[1] Вступ

[2] Розділ 1. Сутність категорії «державна власність» та особливості управління державною власністю

[3] 1.1. Сутність категорії «державна власність»

[4] 1.2. Управління державною власністю

[5] Розділ 2.  Основні сучасні тенденції у відносинах власності

[6]  Розділ 3. Аналіз результатів ефективності приватизації державного майна

[7] Висновки

[8] Список використаної літератури


Вступ

Власність являє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільних відносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.

Питання реформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіці України. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн до ринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністю протікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхів подальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін, пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.

У сфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальної державної власності, переходу до приватної, а від неї – до індивідуалізованої. Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного і глибокого дослідження, що дасть теоретичне обгрунтування вирішення тих завдань, які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становлення істинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об'єктів власності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.

На сьогодні питання державної власності має багатоаспектний вимір і потребує особливої уваги, оскільки державна власність – це фундамент, на якому стоїть економіка будь-якої країни. Основу економічної системи України становить власність, яка відповідно до пункту 4 статті 2 Закону України «Про власність» існує у таких формах: приватна, колективна, державна. На сьогодні відносини, пов'язані з правом власності, регулюються Конституцією України (254к/96-ВР), Цивільним кодексом (435-15) та Законом України «Про власність» (679-12), Господарським кодексом та іншими нормативними актами.

Першим важливим кроком, який зробила держава на шляху нових перетворень, на етапі реформування економічної системи був Закон України «Про власність», який було прийнято 7 лютого 1991 року Верховною Радою України. Прийняття цього закону було необхідною умовою для переходу економіки держави на ринкові засади. Конституція України, яка була прийнята 28 червня 1996 року заклала засади права власності і виділила право державної власності, право комунальної власності та право приватної власності (статті 41 та 142). Цивільний кодекс України, який прийнято 16 січня 2003 року, визначив загальні положення про право власності і виділив право державної, комунальної та приватної власності (статті 325-327). Розвиток та становлення державної власності відбувалися протягом тривалого історичного періоду. Державна власність існувала в умовах рабовласницького, феодального та капіталістичного строю та відіграє вагому роль сьогодні. Тривають процеси формування державної власності в сучасних умовах господарювання. Процес приватизації став головним засобом реформування державної власності, який призвів до значного зменшення частини державного сектора в економіці держави. Проте державний сектор в багатьох галузях зберігає домінуючі позиції, зокрема таких як промисловість, транспорт та зв’язок тощо. Таким чином, роль та значення державної власності, як важливого інструмента в системі державного управління є дуже вагомою. Та головним завданням влади є ефективне управління тим майном, яке залишилось у володінні держави.

Дослідженням питань щодо управління державною власністю займались багато зарубіжних вчених, серед яких Дж. Стиглиц, Б. Сорде, П. Самуельсон, Р. Макгрейв, Д. Гелбрейт, В. Мартін та ін. Серед вітчизняних це О. Амоша, С. Аптекар, А. Гальчинський, Г. Дорофєєва, І. Жадан, С. Мочерний, Б. Пасхавер, О. Поважний, А. Покритан, Т. Чеснокова, М. Чечетов, Камишанська та ін. Та незважаючи на велику кількість досліджень та публікації, питання ефективного управління залишається в центрі уваги науковців. Тривають дискусії з приводу раціональних об’ємів державної власності у ринковій системі та взаємодії державної власності з іншими учасниками економічних процесів.

Спираючись на величезну кількість досліджень щодо проблематики державної власності, можна зробити висновок, що багато розробок та напрацювань було зроблено щодо дослідження економічної та юридичної сутності власності. Безумовно це дуже важливі аспекти цієї категорії. Але дослідники питань власності так захопилися глибинним вивченням її економічного та юридичного сенсу, що недостатньо уваги приділяли іншим не менш важливим аспектам власності, серед яких і управлінський аспект.

Мета і завдання дослідження. Курсова робота має за мету критичне осмислення розвитку відносин державної власності в Україні, яка знаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуванням загальносвітових тенденцій розвитку суспільства.

Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:

– визначити сутність категорії «державна власність»;

– охарактеризувати управління державною власністю;

– навести особливості роздержавлення та приватизації в Україні;

– обґрунтувати основні сучасні тенденції у відносинах власності;

– проаналізувати результати приватизації державного майна та її ефективність.

Об'єктом курсової роботи – система відносин власності, її особливості і процес реформування в транзитивній економіці України.

Предметом дослідження є економіко-правові відносини державної власності в України.

Загальна методика дослідження. Методологічною і теоретичною основою дослідження стали системний підхід до аналізу економічних явищ, наукові методи загального та особливого, сходження від абстрактного до конкретного, аналіз і синтез категорій і явищ та ін., набутки світової і вітчизняної економічної думки.


Розділ 1. Сутність категорії «державна власність» та особливості управління державною власністю 

1.1. Сутність категорії «державна власність»

Управлінський аспект власності на сьогодні набуває все більш важливого значення у зв’язку з розвитком та істотними перетвореннями відносин власності. Держави різних країн шукають шляхи максимально ефективного використання власності. Держана власність залишається важливим інструментом, за допомогою якого держава впливає на економічні процеси в суспільстві. Сучасний кризовий стан економіки багатьох країн свідчить про те, що ринкові механізми не можуть подолати кризові явища самотужки, тому державне та наддержавне регулювання економіки стає ядром господарського механізму. Якщо на нижчій стадії розвитку капіталізму держава виконувала переважно функції «нічного сторожа» (охороняла приватну власність), своєрідного верховного арбітра (стежила за дотриманням правил вільної конкуренції), здійснювала певні соціальні функції (охорона громадського порядку, розвиток поштової служби), залишаючись елементом надбудови, то на вищій стадії капіталізму вона стає важливим елементом економічного базису (тобто продуктивних сил, системи економічних відносин, господарського механізму), без якого економіка більшості країн світу існувати не може [14, с.15]. Відчутний вплив держави на економіку країни можливий тільки тоді, коли держава у своєму арсеналі має потужний державний сектор в економіці.

На сучасному етапі економічних перетворень як ніколи гостро стоїть питання ефективного власника. Трансформаційні процеси тривають, та ще багато власності зосереджено в руках держави. Ті підприємства, які залишились в державному користуванні відіграють важливу роль для економіки та потребують ефективної системи управління. Поступово зменшується частка державної власності в економіці країни. На жаль, держава нерідко позбавляється підприємств, які складають основу економіки країни.

Протягом десятиріч триває суперечка між вченими щодо первісної основи власності, що є головнішим – економічна чи юридична складова. Першооснову форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Але економічні відносини реалізуються за допомогою правових норм, тобто відбувається вияв волі певного класу суспільства, який одержує юридичне закріплення в правових нормах. Відносини, які складаються на ґрунті економічних та регулюються нормами права, це вже відносини прав власності, тобто правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності. Право власності дає повноваження власнику з володіння, користування та розпорядження. Так, серед зарубіжних авторів поширена думка, що права власності набувають трьох форм: право користування, право одержувати прибуток і право вносити зміни в зміст і форму об’єкту [10, с.76]. В цьому контексті ми можемо говорити, що власність виступає як багаторівневий пучок правочинностей. Найбільш поширеним серед науковців є пучок правочинностей, який запропонував англійський юрист А. Оноре. Він відмітив такі правочинності:

– право володіння фізичний контроль над власністю й намагання здійснювати виключний контроль, в тому числі через посередників, агентів;

право користування, тобто особистого використання речі;

– право розпорядження або управління: рішення, як і ким річ може бути використана; деякі науковці відокремлюють більше елементів в структурі відносин власності, ніж три зазначених. Так, на думку Н. В. Чеснокової структура відносин власності складається з 5 елементів: користування, розпорядження, володіння, відчуження, привласнення та вважає, що виділення фундаментальної структури власності виступає тим методологічним містком, через який розкривається зв’язок економічного змісту власності і юридичних форм її поверхневого прояву, що відображений теорією прав власності, вважає Н. В. Чеснокова. Весь пучок прав власності складається з 12 елементів, до якого крім основних вище зазначених входять право на:

– на дохід або від попереднього особистого використання об’єкта права власності, або від дозволу іншим особам користування ним;

– на відчуження, марнотратство, зміну або знищення об’єкта права власності;

– на захист від експропріації об’єкта права власності;

– на передання об’єкта права власності у тимчасове користування або назавжди (спадщина);

– на безстроковість, за яким об’єкт права власності належить власнику доти, доки він існує;

– заборони шкідливого використання об’єкта права власності;

– відповідальності, тобто можливість відчуження об’єкта права власності у разі потреби сплати боргу;

– на відновлення порушених через певні причини прав суб’єкта власності.

Серед економістів радянського періоду використовувались три основних підходи щодо визначення змісту власності. А. Смірнов, Я. Кронрод, Н. Колєсов та деякі інші вчені розглядали власність як окреме самостійне виробниче відношення, як форма привласнення матеріальних благ і перш за все засобів виробництва. Н. А. Цаголов, А. К. Покритан, В. Н. Черковец вважали, що власність повинна розглядатися, як система виробничих відносин, які є реалізацією відносин власності. Прихильники третього підходу В. Шкредов, А. Чепуренко та ін. характеризували власність, як відносини надбудови, які не мають об’єктивного економічного змісту і включають її в коло категорій права. Шкредов робить наголос на тому, що власність не є економічною категорією, являє собою в якості системи реальних правовідносин як юридичної (волевої) форми вираження економічних процесів виробництва та відтворювання [2, с.78]. Власність – це багатопланова соціологічна категорія, в якій виділяють економічний, соціальний, політичний, правовий та інші аспекти, а отже, майже весь спектр тих відносин, у які вступають між собою люди в будь-якій суспільно-економічній формації. Це узагальнене визначення категорії власності належить видатному вітчизняному вченому Мочерному, який робить наголос на соціальну складову власності. Якщо підходити до розуміння категорії «власність», як до соціально-економічної, тоді ми можемо говорити, що вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил суспільства та характеризується системою об’єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів. Отже, соціально-економічний зміст передбачає відносини між людьми у процесі суспільного відтворювання. Юридичний зміст – це відношення людини до приналежної її речі, це майнові відносини з приводу володіння, користування та розпорядження.

Безумовно, юридичне та економічне наповнення категорії «власність» має велике значення, але існує ще багато аспектів, на які треба звернути увагу, зокрема управлінський аспект власності. При аналізі наведених вище аспектів власності, ми зустріли визначення, які підкреслюють зміст того чи іншого аспекту власності. Так, коли йдеться про економічну складову власності, використовується поняття «економічна власність». Коли говоримо про юридичний зміст власності, тоді звертаємось до «права власності». Логічно було б звертатися до поняття «управління власністю», коли аналізуємо управлінський зміст власності. І хоча такий термін використовується у дослідженнях, але навіть у найбільшому економічному словнику немає категорії «управління власністю» констатує І. В. Турський [8, с.120]. З цього приводу професор Н. Р. Нижник говорить, що Конституція України не застосовує поняття «державне управління». Та у намаганні відійти від системи глобального державного впливу на розвиток економік в умовах перехідного періоду, коли переважає державна власність у системі національної економіки законодавець відмовився від адміністративно-правового та соціального розуміння терміну «управління», констатує пан Нижник. Отже, класична економічна теорія та теорія прав власності має досить велику теоретичну базу щодо визначення категорії «власність», проте в управлінській науці ця категорія потребує детальнішого вивчення та подальшого теоретичного осмислення.

На сучасному етапі економічних перетворень питання управління власністю стає не менш важливим, ніж питання володіння та користування. В першу чергу це пов’язано з тим, що в економіці все більш поширеною стає ситуація, коли власник, який формально має права на своє майно передає свої повноваження по здійсненню господарської діяльності іншим особам, які на цей час стають фактичними власниками майна. Мотивом передачі повноважень від власника іншій особі є отримання максимальної вигоди від власності. Конкуренція йде вже не через власників, а через менеджерів – відбулась так звана управлінська революція. Менеджер стає ключовою фігурою ринкових відносин, фактично замінює власника. В нашому суспільстві існує стереотип, що приватна власність функціонує більш ефективно, але російський академік Н. Петраков розвінчує цей міф кажучи, що набуття функцій володіння, користування та управління різноманітним суб’єктам господарської діяльності або суспільного життя об’єктивно визначається критеріями максимізації ефективності та ніяк не зв’язано з формою власності [14, с.15].

Категорія «власність» не є чимось застиглим, вона, як живий організм, знаходиться у постійній динаміці, тому потребує постійної уваги з боку дослідників. Але протягом тривалого часу питанню власності не приділялось належної уваги. Проте, саме зараз необхідно осмислити поняття власності в сучасних умовах. Чим зараз є власність: річчю, право на розпорядження чи щось інше. Російський вчений С. Б. Чернишов говорить про зміст постіндустрійної революції управляючих: власність починає переходити з «невидимих рук» ринку, політики та війни, які перетасовують колоду номінальних «власників», у руки тих, хто пізнав її природу, зуміє з нею розумно управлятися, тобто здатен ефективно нею управляти [20, с.42].

Ситуація, яка склалась на теперішній час в економіці, свідчить, що як ніколи гостро стоїть питання ефективного власника. Трансформаційні процеси тривають та ще багато власності зосереджено в руках держави. Ті підприємства, які залишились в державному користуванні, відіграють важливу роль для економіки та потребують ефективної системи управління. Поступово зменшується частка державної власності в економіці країни. На жаль, держава нерідко позбавляється підприємств, які складають основу економіки країни.

На початку 90-х років, держава, виконуючи вимоги ринку, захопилась приватизацією та роздержавленням об’єктів державної форми власності, яка на той час була домінуючою. З тотального одержавлення економіки держава взяла напрям в протилежний бік - на повне роздержавлення. Та наслідки такої хибної політики для суспільства будуть відчуватися ще багато років. В той спосіб, яким проводилась приватизація та економічні умови, в яких вона відбувалась були невідповідними до таких життєво важливих для суспільства процесів. Кризовий стан економіки, який супроводжувався неконтрольованою інфляцією, унеможливили зробити адекватну оцінку вартості об’єктів приватизації. Багато об’єктів було приватизовано за безцінь. Хоча вони могли б приносити значні прибутки до бюджету держави, як діючі державні підприємства, так і за умов їх передачі у приватну власність, але з урахуванням їх реальної вартості. Такі дії дали привід сумніватися в легітимності приватизованих підприємств та як наслідок з різних сторін почали з’являтися пропозиції щодо реприватизації «сумнівних об’єктів». Деякі фахівці вважають, що приватизація виконала свою місію та тепер можна повернутися до питання легітимності власності, яка була приватизована. Але перегляд результатів приватизації може привести до хаосу в економіці країни. Не треба повертатись до минулого, а необхідно робити висновки та не робити нових помилок [17, с.179].

Політика спрямована на мінімізацію об’єктів державної власності виправдовувалась тим, що велика кількість підприємств держави були збитковими. Разом з тим держава лишалась без багатьох рентабельних об’єктів. Головним завданням приватизації було роздержавлення економіки та пошук ефективного власника. Та в першу чергу держава, почавши передачу власності в приватні руки, віддавала за занижену ціну найприбутковіші об’єкти, які складали основу економіки. Самі такі дії були невипадковими. Віддаючи за копійки прибуткові підприємства, «керівники» процесу роздержавлення розподіляли державну власність поміж вузьким колом осіб, які були наближені до влади. Внаслідок такого розподілу об’єктів державної власності сформувалась державно-монополістична власність, яка зосередилась в руках вузького кола осіб. Завдання, яке було поставлено державою – роздержавити економіку та створити умови для функціонування ринкового механізму, на перший погляд було виконано. Приватизація відбувається великими темпами, але результати приватизації стали не такими, як очікувало суспільство. Суспільство сподівалось, що приватизація допоможе державі знайти ефективного власника, що приватизовані підприємства будуть ефективно працювати на добробут економіки держави. Але приватизація, яка була проведена, стала гальмом економічного розвитку, такої думки дотримується російський академік Петраков щодо приватизації в Російській федерації. Ситуація в Росії подібна до вітчизняної, тому ця теза цілком відповідає нашим реаліям. «Ефективність приватизації» знайшла відображення в кількості приватизованих об’єктів, хоча мала завдання - знайти ефективного власника після зміни форми власності та поповнювати бюджет не стільки за рахунок передачі об’єктів у приватні руки, скільки за рахунок їх ефективного функціонування.

Приватний власник дивиться на об’єкт свого володіння (якщо він займається бізнесовою діяльністю) з точки зору прибутковості цього об’єкта. Держава, виходячи із своїх специфічних функцій, повинна забезпечувати потреби суспільства і тому керуватись принципом прибутковості не має можливості. Багато об’єктів, які мають соціальне значення, необхідні суспільству, є збитковими та малорентабельними. Держава повинна забезпечувати функціонування об’єктів соціального значення, які є основою життєдіяльності суспільства.

За теперішніх обставин, коли наше суспільство знаходиться в умовах вільного ринку, на перше місце виходять комерційні інтереси, відносини у суспільстві набувають кольору ринкової економіки. Управляти тюрмами, прибирати сміття, наглядати за психічно-хворими та таке інше:  все це раптово стає не моральними проблемами,  а суто фінансовими. Але не можуть всі об'єкти державної власності відповідати комерційним інтересам. Тому при визначенні ефективності того чи іншого об’єкта державної власності треба враховувати специфіку цього об’єкта, яке загальносуспільне значення має об’єкт чи може він бути ефективним взагалі. Тобто треба чітко визначити коло комерційних та некомерційних об’єктів державної власності. Для першої групи підприємств головним критерієм оцінки ефективності є прибуток, наповнення бюджету, для других - задоволення певних суспільних потреб [6, с.217].

Виходячи з того факту, що процес приватизації ще триває та ще залишилась у власності держави кількість підприємств, які стоять в черзі на приватизацію, треба дуже прискіпливо оцінити доцільність приватизації підприємств, яку роль вони відіграють у суспільстві, чи мають стратегічне значення, чи не зашкодить їх продаж безпеці держави.

Отже, трансформаційні процеси, які відбуваються в Україні необхідні для розвитку та розбудови держави. Але радикальні заходи, які запроваджуються для реалізації перетворень, не приносять позитивних результатів. Навпаки, завдають шкоди економіці країни. Перехід на ринкові засади повинен бути м’яким та повільним. Роль, значення держави, як «головного диригента» дуже важлива в нестабільній ситуації перехідної економіки. Держава не повинна стояти осторонь та спостерігати за трансформаційними процесами, навпаки держава повинна взаємодіяти за допомогою державних регуляторів з ринковими механізмами. На підтвердження думки, що держава відіграє важливу роль у соціально-економічних процесах, свідчить досвід не тільки країн з високим рівнем розвитку економіки, а і країн, де ринкова економіка ще тільки набирає темпів розвитку. В країнах, де перехід до ринкових відносин ще триває, держава виступає у ролі амортизатора, допомагає зробити більш м’який перехід до нових умов функціонування економіки. Прикладом успішного регулювання державою процесів, пов’язаних з адаптацією до нових умов господарювання може слугувати досвід Мексики. В цій країні в умовах перехідної економіки держава проводила політику утворення мінімально необхідних та суспільно безпечних для розвитку національної моделі ринку соціальних гарантій. Завдяки цьому вдалось уникнути дуже відчутних соціально-економічних потрясінь та одночасно реформувати національне господарство на ринкових засадах. Держава має відіграти центральну координуючу роль у створені державних приватних установ, що забезпечують функціонування ринкової економіки. Вона має визнати, що якщо існує «ключ» ринкової економіки, то він не в приватній власності, а в конкуренції [19, с.28].

В сучасних умовах в науковій літературі вироблені економічні та правові підходи щодо дослідження державної власності. Питання управління державною власністю досліджено вкрай недостатньо. Особливо це стосується використання державної власності у контексті підвищення ефективності економіки.


1.2. Управління державною власністю

Основні завдання соціально-економічного розвитку України можуть бути успішно вирішені на основі спільного функціонування і взаємозв'язку всіх організаційно-правових форм власності. Формування належних соціально-економічних умов України неможливе без використання об'єктних можливостей і переваг державної власності. Власність - основа стабільності будь-якої соціально-економічної системи, відповідно ефективне управління нею сприяє примноженню державних ресурсів, а отже, і підвищенню потенціалу держави. Тому проблема власності у всіх її аспектах, зокрема зміна ролі державної власності в соціально-економічному розвитку країни та ефективне управління об'єктами державної власності, залишається актуальною.

Аналіз низки публікацій показує, що Європа завжди відзначалась відносно високим рівнем розвитку державного сектору, на прикладі Франції, Італії, Австрії, Іспанії, Португалії в таких важливих галузях, як металургія, автомобілебудування, залізничний транспорт, хімічна промисловість, харчова промисловість, атомна енергетика, поштовий зв'язок. Повністю у державній власності знаходяться електроенергетика в Японії, Канаді та Франції, залізничний транспорт у Франції, Іспанії, Італії, Швеції й Австрії, авіаційний транспорту Франції та Іспанії, поштовий зв'язок у США та Японії. Обгрунтовано, що оптимальний розмір державної власності повинен становити 35% від загальнонаціональної власності. Це свідчить про важливе значення, яке надається державній власності у розвинених країнах [13, с.477].

Науковці по-різному підходять до визначення значущості державної власності в ринковому середовищі. Вважається, що державна власність може бути досить ефективною, коли держава як суб'єкт власності формує адекватний об'єкт власності та відповідний механізм реалізації своїх прав власника. Державна власність підпорядковується інтересам народу тільки у тому разі, коли існує ефективний механізм демократизації суспільства на усіх рівнях. Теорія і практика розвинених держав показують, що різноманіття сучасних потреб суспільства не може бути повноцінно і ефективно задоволене без участі державної власності [7, с.53].

Незважаючи на наявність різних трактувань державної власності та її значущості на цьому етапі суспільних перетворень, саме державна власність є своєрідною основою процесу господарського відновлення. Державна власність продовжує виконувати низку найважливіших функцій, пов'язаних із необхідністю забезпечувати нормальне існування як держави загалом, так і окремих громадян і об'єднань, зокрема.

Важливим є розкриття сутності державної власності через соціально-економічні функції, які вона виконує. Особливої уваги заслуговує вирішення проблеми управління державною власністю. Актуалізація загальних принципів управління державною власністю сприятиме формуванню цілісної ефективної системи управління державною власністю в Україні.

Кожне суспільство володіє певною сукупністю матеріальних благ, які в межах конкретної держави формують її національне багатство. Споживання національного багатства, яке здійснюється для задоволення потреб та інтересів суб'єктів суспільства (громадян і різноманітних державних інституцій), реалізується шляхом його присвоєння.

Можливість і адекватність виконання державою своїх функцій власника, підприємця та регулятора соціально-економічних процесів у суспільстві тісно пов'язані з етапами його становлення і розвитку. Залежно від цього змінюються масштаби, пропорції, роль державної власності в суспільному житті, ступінь охоплення державою різних сегментів ринку, перелік об'єктів, що підпадають до сфери активної діяльності чи впливу державних органів управління.

Масштаби державного сектора в кожній із країн є різними й визначаються низкою взаємозалежних факторів: історично сформованими умовами в країні, сучасним станом її розвитку, соціальними, економічними, культурними й іншими функціями держави тощо.

З середини 70-х pp. XX ст. у провідних капіталістичних країнах спостерігалася тенденція дерегулювання економіки, тобто обмеження, згортання традиційних форм державного втручання у сферу безпосереднього виробництва товарів та послуг, звуження економічної зони, яка охоплюється державною власністю, і натомість поширення приватного капіталу. Вектор цих змін був спрямований на забезпечення та стимулювання гнучкого реагування бізнесових структур на стрімкі процеси в економічній та соціальній сфері. Проте уже на початку 80-х pp. XX ст., із приходом до влади у більшості розвинутих країн консервативних сил, ця тенденція зазнала ревізії. Відбулася навіть переоцінка уявлень, які домінували раніше, щодо масштабу участі держави у підприємницькій діяльності та частці сукупного суспільного продукту, який має знаходитися у державній власності. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави, але не у чистих формах, тобто заснованих на виключно державній власності, а саме у змішаних, корпоративних [21, с.9].

Згідно з висновками науковців, оптимальний розмір державної власності повинен становити 35% від загальнонаціональної власності з урахуванням усіх її об'єктів, хоча в розвинутих країнах світу ця частка значно менша. Наприклад, 9 - 15% в економіці Великобританії, Бельгії, Данії, Іспанії, Нідерландів, США та 18 - 30% - в Австрії, Греції, Італії, Португалії, Франції. Основними причинами переходу від державної форми власності в цих країнах були: по-перше, посилення суперечностей і неефективності методів регулювання економіки (до яких безпосередньо належала і державна власність); по-друге, надмірне використання адміністративних важелів, яке у західній економічній літературі асоціювалося з державною власністю; по-третє, штучно занижена фінансова ефективність розвитку державних підприємств; по-четверте, виконання державною власністю певною мірою загальнонаціональних функцій (зниження рівня безробіття, послаблення циклічних коливань в економіці тощо), що також знижувало ефективність державного сектору і давало підстави для його критики з боку фінансової олігархії тощо.

Водночас кожна форма власності за своєю суттю має історичну перспективу та є життєздатною лише у випадку, якщо вона не виходить за межі своєї економічної доцільності. Виникнувши завдяки дії відповідних об’єктивних детермінованих факторів і через зміну ступеню впливу цих факторів, вона може і повинна бути замінена іншою - більш прогресивною. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності незмінно призводить до застійних процесів, гальмування суспільного прогресу. Розвиток державної власності відбувається без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого можуть бути створені дієві передумови для вищого ступеню суспільно-історичного процесу.

Ґрунтовне дослідження власності та відносин, пов'язаних із реалізацією державної власності на сучасному етапі розвитку України, проведено М. Камишанською, де зазначається, зокрема, що інтерес до держави як до суб'єкта економічних відносин в останні десятиліття збільшився через необхідність активізації соціальних факторів економічного розвитку, вимоги організації і необхідність здійснення інвестицій у людський капітал, терміновість вирішення глобальних питань сучасної України [18, с.230].

Розвиток державної форми власності, її ефективне співіснування на рівних засадах з приватною та змішаною формами власності є об'єктивною необхідністю для України на сучасному етапі її розвитку. Говорити про переваги чи недоліки однієї з них можна, тільки враховуючи конкретну історичну ситуацію конкретної країни. Якою мірою та чи інша форма власності створює (або не створює) сприятливі умови для вирішення загальнодержавних проблем, мірилом яких є добробут кожного окремого члена суспільства, - саме це має бути вихідною умовою для вирішення питань щодо управління державною власністю, темпів та обсягів приватизації, а також формування інституційних складових системи державного управління.

Будь-яка держава, зважаючи, насамперед, на економічну ефективність, структурує відносини власності відповідно від питомої частки кожної з форм власності. У кожній розвинутій країні світу трапляються елементи всіх форм власності, проте їх співвідношення постійно змінюється. Основними підходами до вирішення питань стосовно переваги тієї чи іншої форми власності, окрім економічних, часто стають соціальні, національні, ідеологічні та інші неекономічні фактори.

Загалом, функції державної власності можна співвіднести з функціями держави, оскільки власність є матеріальною основою забезпечення діяльності держави. Проте діапазон її функціонування вужчий, ніж у держави, бо для задоволення своїх потреб і досягнення цілей держава не обов'язково повинна використовувати державну власність. Це лише один із інструментів регулювання державою всієї системи суспільних інтересів. З огляду на це, можна виокремити два рівні функціонування і, відповідно, дві групи функцій державної власності: загальносоціальні, пов'язані з забезпеченням життєдіяльності всіх суспільних підсистем (економічної, політичної тощо), і соціальні, пов'язані з регулюванням умов життя конкретної людини (гарантіями прав і свобод громадянина, підтримання належного рівня життя населення тощо). Історично ці функції змінювались, звичайно, зі зміною ролі і місця держави в системі суспільства.

Таким чином, можна констатувати, що на сучасному етапі сутність державної власності виражається соціально-економічними функціями, які вона виконує, зокрема [16, с.13]:

1. Держава формує і фінансує галузі господарської діяльності, необхідні для обслуговування процесу суспільного виробництва. Це стає можливим завдяки тому, що державі, зазвичай, належать галузі і сфери економіки, що мають загальнонародне значення, ключові галузі інфраструктури (зв'язок, транспорт, водопостачання, енергопостачання тощо). Держава часто виступає власником найважливіших природних ресурсів, інтелектуальних та історико-культурних цінностей.

2. Державна власність відіграє важливу роль у фінансуванні фундаментальної науки, розробці й впровадженні високих технологій, формуванні конкурентоспроможного кадрового потенціалу країни, підготовці й перепідготовці кадрів.

3. Власність забезпечує можливість для держави бути самостійним елементом в економічних правовідносинах із іншими суб’єктами власності всередині країни та за її межами, є гарантом багатьох міжнародних і внутрішніх договорів.

4. Державна власність виконує низку важливих функцій на фінансовому ринку, зокрема: акумулює кошти й направляє їх у ті сфери, від розвитку яких залежить структура економіки держави; визначає процентні ставки на ринках позичкових капіталів, впливаючи таким чином на темпи зростання економіки тощо.

5. Держава формує і фінансує сферу соціального забезпечення та захисту населення (система дошкільного виховання, освіта, охорона здоров'я, спорт, пенсійне забезпечення тощо).

Принципово важливою функцією державної власності є соціальна функція, у контексті якої можна виділити два аспекти. По-перше, придбання державою окремих підприємств найчастіше відбувається під впливом соціального чинника. По-друге, держава сама інвестує кошти і створює об’єкти, що призначені для вирішення соціально-економічних завдань. Усі функції перетинаються між собою, відповідно взаємодіють. Виконуючи одну із зазначених функцій, державна власність одночасно виконує й інші. Завищення значимості однієї будь-якої функції може призвести до надмірного зростання державної власності.

Об'єктивно, державна форма власності на сучасному етапі розвитку суспільних відносин виконує надзвичайно важливі функції, тому актуальним постає питання ефективного управління державною власністю. Управління у цьому аспекті містить дві складові: з одного боку, контроль за трансформацією державної власності в приватну до раціонального рівня, з іншого - управління її відтворенням та використанням.

Можна стверджувати, що в процесі ре формування жоден із зазначених аспектів не був відповідно досліджений та врахований, а вирішення комплексу соціальних проблем відкладалось на майбутнє. Відбувалось тотальне руйнування державної власності, головним інструментом чого була оголошена широкомасштабна приватизація, яка стала головним пріоритетом державних перетворень. Негативне відношення до державної власності призвело до втрати управління нею, яке необхідно адекватно відновлювати. Отже, проблема раціоналізації використання державної власності є одним із основних чинників розвитку країни.

Особливої уваги заслуговує вирішення проблеми управління державною власністю, насамперед через невідповідність законодавчого регулювання, що на практиці сприяє безліч проблем. Так, прийнятий у 2006 р. Закон України "Про управління об'єктами державної власності" визначив основні правові основи управління об'єктами державної власності, відповідно до нього система управління державною власністю повинна орієнтуватись на становлення та захист державної власності в сучасних умовах. Проте законодавчо неврегульованими залишились питання щодо запровадження єдиних принципів та підходів до відчуження державного майна, загальнообов'язкового рецензування звітів про оцінку державного майна органами приватизації [22, с.23].

У законодавстві України не розкрито поняття "управління", не визначено його відповідність щодо реалізації повноважень власника стосовно володіння, користування та розпорядження, а також не розкриті повноваження щодо управління майном. Найчастіше у загальному аспекті управління трактується як вплив на процес, об'єкт чи систему для збереження їхньої стійкості або переведення з одного стану в інший відповідно до визначених цілей. Так, зокрема, доволі повне визначення процесу управління подано в Економічній енциклопедії, де зазначається, що це цілеспрямований і активний процес взаємопов'язаних дій та активний вплив різних суб'єктів управління, спрямований на організовану діяльність об'єкту управління. Його основними елементами є: збирання, систематизація і передача інформації; вироблення (обгрунтування) і прийняття рішення; перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова тощо) та забезпечення їх виконання; аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його коригування.

Як зазначається в науковій літературі, управління - це здійснення функцій організації ефективного використання майна та контролю за ним. Отже, можна зазначити, що повноваження управління є другорядними, залежать від волі власників та визначені нею, оскільки їх частка залежить від того, якими повноваженнями наділені власники. Управління не лише не повинно бути у противазі з повноваженнями власників чи підміняти їх, а навпаки, забезпечувати їх належне здійснення.

Завдання управління державним майном як на державному, так і на регіональному рівнях не зводиться лише до формування раціонального співвідношення різних форм власності, а вирішується, зокрема, через ефективну взаємодію державного і недержавного секторів, адекватністю умов їх діяльності, створених державою та закріплених правом [12, с.124].

Держава, будучи власником відповідного майна і зберігаючи за собою це право, дотримується принципів ринкової економіки, делегуючи права та повноваження управління власністю на тривалий період комерційним структурам, які використовують об'єкти власності у своїх інтересах. При цьому, необхідно задовольняти інтереси держави у вигляді отримання доходів у бюджет і забезпечення використання державного майна для вирішення соціально значимих завдань. Держава також повинна використовувати належну їй власність для проведення антимонопольної політики, розвитку підприємницької ініціативи, ринкової конкуренції тощо.

Серед специфічних особливостей управління державною власністю доцільно виділити такі:

- значна частина об'єктів державної власності використовується для створення продуктів чи послуг, які реалізуються поза ринком, тобто так званих суто публічних благ. Частина цих продуктів володіє лише окремими їх властивостями, а виробництво вимагає обмеженої державної підтримки;

- при реалізації державою майнових відносин відсутня зазвичай характерна для ринку незалежність сторін. Якщо державний орган виступає як суб'єкт ринку, то він не завжди є незалежним щодо клієнтів і покупців, оскільки останні часто є частиною цієї спільноти;

- державна власність у сучасних умовах України в окремих випадках функціонує як природна монополія.

Зазначені особливості визначають пріоритети у вирішенні важливих проблем, насамперед актуалізують необхідність:

1) управління власністю з метою отримання як комерційного, так і некомерційного (соціального) ефекту;

2) системного обліку інтересів спільнот споживачів державних майнових послуг, а також покупців державного майна;

3) диференційованого підходу до управління державною власністю залежно від очікуваного ефекту.

Проте зазначені пріоритети не утвердилися в існуючій системі управління державною власністю в Україні, на сьогодні лише спостерігаються спроби пошуку методів ефективного управління об'єктами державної власності.

Процес управління державною власністю повинен передбачати такі дії держави, як [22]:

- визначення стратегічних орієнтирів управління державною власністю;

- створення інституціональної основи (створення відповідних органів виконавчої влади і наділення їх адекватними повноваженнями);

- створення суб'єктів, що здійснюватимуть безпосереднє володіння державною власністю (види суб'єктів, встановлення їх правового статусу, реєстрація);

- повний облік об'єктів державної власності (інвентаризація, класифікація та облік їх руху, ведення єдиного державного реєстру);

- раціональний розподіл об'єктів державної власності між суб'єктами;

- здійснення безпосереднього управління в різних формах (приватизація, націоналізація, оренда, концесія, цивільно-правові угоди тощо).

Як свідчить досвід проведених реформ в Україні, курс на повне роздержавлення власності повністю себе не виправдав. Державна власність в Україні повинна залишатися актуальною формою власності, а її частка має бути вищою, ніжу розвинутих країнах світу, оскільки їй відводиться ключова роль у реалізації державної економічної та соціальної політики. В окремих обгрунтованих випадках замість приватизації доцільне суспільно цілеспрямоване, економічно вигідне надання об'єктів державної власності в платне користування вітчизняним та іноземним підприємцям при збереженні власності за державою. Стосовно об'єктів, які не можуть бути передані в користування господарюючим суб'єктам, то завдання полягає у ефективному, з точки зору економічних і соціальних інтересів держави, використанні цих об'єктів.

Саме тому питання управління державною власністю, покращення її віддачі потребують детального опрацювання, насамперед з боку органів державної влади. Це досить тривалий процес, який повинен бути адекватним економічним та соціальним перетворенням у країні. Держава Україна повинна стати ефективним власником, раціонально поєднуючи у своїй діяльності в цій сфері економічні та соціальні компоненти.


Розділ 2.  Основні сучасні тенденції у відносинах власності

Формування ринкової економіки в Україні висунуло як найважливішу умову необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" - приватний) - це передавання державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.

Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна [9, c. 34]:

– забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

– охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;

– використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;

– залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;

– здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.

Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними формами приватизації є:

– продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;

– викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;

– продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;

– продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну;

– продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).

Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій:

– викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що створені працівниками цих об'єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців;

– продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право сплатити за придбаний об'єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.

Однак значна частина державної власності приватизації не підлягає. Вона включає: майно органів державної влади, управління, Збройних Сил; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; національні культурні та історичні цінності; об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету; майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї; наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції.

Державний сектор економіки має місце в усіх країнах. Значне місце в економіці він займає як у нових індустріальних країнах (Південній Кореї, Сінгапурі, Тайвані, Гонконгу), так і в старих (Швеції, Голландії, Данії, Португалії). Традиційно високою є питома вага цього сектору в національній економіці Франції - 33%, Австрії - 37%, Італії - понад 40%.

Отже, сьогодні в Україні відбуваються істотні перетворення у відносинах власності

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності [5, c.227].

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надаються податкові пільги.

Як свідчить статистика, народних підприємств - компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в 1988 р. - 19 700. Зросла також кількість працюючих у них - з 248 тис. до 9,7 млн. чол. У 2000 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн. осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2007 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють [4, c.45].

Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн. акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількість за період 1970-2003 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві незначна - приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свідчить, що приватнотрудова власність, на якій грунтується діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.

Близькими до підприємств, заснованих на приватнотрудовій власності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єктивною основою процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

Аналізуючи питання історизму приватнопідприємницької форми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація - на форму багатства, домінуючий об'єкт власності. На цьому грунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціалу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватися на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації. Для захисту інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.

З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес - не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає неречова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також матеріальні засоби виробництва [1, c.13].

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується неокласична школа економічної теорії.

У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва.

На основі формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника (працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загально-цивілізаційних принципів розвитку.

 Розділ 3. Аналіз результатів ефективності приватизації державного майна

Зміни, які відбулись починаючи з 1992 року в сфері відносин власності у нашому суспільстві, незаперечно підтверджують те, що приватизація в Україні була одним з найбільш результативних та динамічних суспільних процесів і стала основою економічної реформи в нашій країні. Серед політичних підсумків процесу приватизації, можна відзначити:

– ліквідацію державної монополії у багатьох галузях народного господарства, що стало основою формування конкурентної ринкової економіки;

– перехід значної частини державної власності до приватних осіб без істотних соціальних конфліктів, а також створення умов для подальшої концентрації власності в руках більш ефективних господарів;

– закладення основ корпоративного сектору економіки;

– створення таких ринкових сегментів, як фондовий ринок і, зокрема, ринок корпоративних цінних паперів, мережі фірм - посередників з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг;

– зменшення навантаження на Державний бюджет.

Важливо також, що мільйони людей стали акціонерами реформованих у процесі приватизації підприємств, набули досвіду володіння корпоративними правами. Сьогодні можна без перебільшення стверджувати, що в Україні створилась нова формація власників-підприємців, особисті інтереси яких тісно пов’язані з розвитком підприємств, вирішенням соціальних питань, підвищенням добробуту працівників. За роки приватизації роздержавлено більше 81 тисячі об'єктів. До колективної форми власності перейшло більше 59 тисяч об'єктів, приватними стали майже 22 тисячі підприємств. В тому числі, за 1992-2012 роки було приватизовано більше 67 тисяч об'єктів. Мала приватизація створила умови для конкуренції у сфері обслуговування, в малому бізнесі. Економічний аналіз роботи приватизованих малих підприємств показує, що значна їх кількість має позитивну динаміку обсягів виробництва. В Україні приватизовано 596 об'єктів соціальної сфери державної форми власності. Приватизація об'єктів соціальної сфери позитивно впливає як на об'єкти соціальної сфери, так і на підприємства, на балансах яких вони перебували. Протягом 1992-2012 років приватизовано конкурентними способами більше ніж 3600 об'єктів незавершеного будівництва. Роздержавлення об'єктів незавершеного будівництва дозволяє створити нові робочі місця у різних сферах виробництва, сприяє вирішенню проблем забезпечення житлом, поліпшується екологічна ситуація та значно покращується зовнішній вигляд міст та сіл України. Крім того, приватизація об'єктів незавершеного будівництва сприяє забезпеченню надходження коштів до Державного бюджету України.

На сьогодні роздержавлений сектор економіки володіє 34% основних засобів виробництва у вартісному вимірі, а у власності держави з урахуванням комунального майна (крім приватизованих підприємств, які створені поза межами приватизації) знаходиться 53,3%. Незважаючи на існуючі перешкоди, економічна ефективність приватизації, підтверджується навіть з точки зору надходження коштів до Державного бюджету від приватизації державного майна. За всі роки приватизації (станом на 01.01.12) надійшло більше 6,5 млрд. грн., переважна частина яких перерахована до Державного бюджету (майже 6 млрд. грн., в тому числі за період дії чинної Програми приватизації з 2000 року по 16.12.02 - 4,77 млрд. грн.), що дало змогу вирішити багато соціальних питань - погашення боргів з пенсій, виплати допомоги малозабезпеченим, заробітної плати працівникам бюджетної сфери. При цьому необхідно врахувати, що за період з 1993 по 2001 роки в приватизацію державного майна вкладено приватизаційних майнових сертифікатів на 10,32 млрд. грн., компенсаційних сертифікатів на 919 млн. грн. Від оренди державного майна за весь період з 1998 року по жовтень включно 2012 року до Державного бюджету України надійшло 256,79 млн. грн. За період здійснення Фондом управління державними корпоративними правами до Державного бюджету України перераховано дивідендів у 2000 році - 136,86млн. грн.; у 2001 році - 74,56 млн. грн.; станом на 13.12.02 перераховано 121,64млн. грн. (при плані на 2002 рік 438,9млн. грн., в тому числі для Фонду - 228,9 млн. грн.). На державну підтримку та розвиток підприємництва було перераховано майже 65 млн. грн. В період 1993-1997 років на кредитування технічного переозброєння підприємств та створення робочих місць було використано майже 15 млн. грн.

В українську приватизацію повірили великі іноземні інвестори. Це голландська компанія Damen (покупець Миколаївського суднобудівного заводу "Океан"), швейцарський концерн Wicor Holding AG (Малинська паперова фабрика), німецька компанія Dyckerhoff Zement International Gmbx ("Волиньцемент"), словацька компанія Vychodoslovenske Energeticke Zavody S.P. (ВАТ "Севастопольенерго", ВАТ "Кіровоградобленерго", ВАТ "Херсонобленерго" та ВАТ "Житомиробленерго") та американська компанія AES Washington Holdings B.V. (ВАТ "Київобленерго" та ВАТ "Рівнеобленерго"). Ці інвестори прийшли на українські підприємства з серйозними інвестиційними планами. Показовим є той факт, що вони безпосередньо приймали участь в приватизації, обминаючи проміжні структури, офшори. Таким чином, очевидно, що приватизація є не тільки тим процесом, що стимулює економічне зростання в Україні, але й забезпечує інвестиційні можливості самої держави, які при господарському підході можуть дати поштовх до виведення з кризового стану структурно важливих галузей економіки та вирішення соціальних проблем. Внаслідок приватизації державного майна створено вагомий недержавний сектор економіки, основу якого складають більше 12 тис. відкритих акціонерних товариств. Саме цей сектор став тим головним фактором, який зумовив ріст економіки України починаючи з 2000 року. За даними Держкомстату України у промисловості на 1 липня 2012 року підприємствами, які змінили форму власності, вироблено продукції на 42050,8 млн. грн. або 53,2 % від загального обсягу виробництва. За обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності в 2,5 рази. За І-е півріччя 2012 року більше половини (50,2 %) працівників, зайнятих у промисловості, працювали на підприємствах, які змінили форму власності. Середньомісячна номінальна заробітна плата працівників реформованих підприємств у І-у півріччі 2012 року становила на 20,7 % більше, ніж у відповідному періоді 2005 року і перевищувала на 12,2 % рівень, що склався на державних підприємствах. Станом на 01.10.02 Фонд здійснює функції з управління державними корпоративними правами по 1603 ВАТ, в тому числі [23]: 

- із державною часткою менше 25% - 552 товариства;

- із державною часткою від 25% до 50% - 728 товариств;

- із державною часткою більше 50 % - 323 товариства, в т.ч.

- із державною часткою 100 % - 71 товариство. 

Передано до статутних фондів холдингових та державних акціонерних компаній 297 пакетів акцій. 

Кількість реформованих об’єктів та вартість їхнього майна згідно з актами оцінки по регіонах за 2012 р. характеризується такими даними (див. табл. 5.1). Дані таблиці 5.2. характеризують кількість об’єктів приватизації по Україні в цілому в динаміці за всі роки приватизації.


Таблиця 5.1

Кількість реформованих об’єктів та вартість їхнього майна

 

Всього, одиниць

У тому числі

Оціночна вартість майна об’єктів, станом на 2012 р. млн.грн.

державної власності

Комунальної власності

державної власності

комунальної власності

Україна

5526

522

5004

172,0

1268,0

Автономна Республіка Крим

286

14

272

12,0

55,6

Вінницька

73

27

46

2,8

5,5

Волинська

78

8

70

0,7

8,1

Дніпропетровська

386

33

353

18,1

37,9

Донецька

529

55

474

22,6

47,0

Житомирська

55

49

6

1,9

0,4

Закарпатська

121

5

126

3,1

10,3

Запорізька

398

34

364

6,7

49,1

Івано-Франківська

149

5

144

8,7

15,3

Київська

92

17

75

32,7

14,0

Кіровоградська

70

7

63

1,8

10,5

Луганська

155

21

134

4,4

10,9

Львівська

606

26

580

5,4

106,0

Миколаївська

157

15

142

2,8

16,6

Одеська

150

12

139

2,5

68,0

Полтавська

87

15

72

1,7

12,6

Рівненська

78

41

37

2,0

26,3

Сумська

100

15

85

0,6

10,1

Тернопільська

64

6

58

1,0

13,8

Харківська

342

35

307

5,5

53,3

Херсонська

107

14

93

0,9

12,3

Хмельницька

77

8

69

2,0

13,3

Черкаська

85

17

68

9,4

12,5

Чернівецька

212

6

205

1,5

51,3

Чернігівська

55

29

26

12,7

3,8

м.Київ

1004

8

996

10,3

503,1

м.Севастополь

12

1

10

0,2

2,4

Джерело: [23]

Кількість об’єктів, які змінили форму власності - кількість об’єктів державної та комунальної власності, які вступили в процес реформування власності шляхом приватизації.

У 2012 р. від приватизації окремого індивідуально визначеного майна (обладнання, автомобілів тощо) 86 підприємств, про що укладено 161 нотаріально засвідчений договір купівлі-продажу, повинно надійти грошових коштів на суму 9,1 млн. грн.

Отже, як бачимо, що останніми роками частка фінансових надходжень від приватизації у ВВП збільшується, також збільшується відповідний показник по промисловості в Україні, це пояснюється тим, що зараз спостерігається хвиля приватизації великих промислових підприємств, які в свою чергу виробляються великі обсяги продукції, що спричиняє збільшення обсягів виробництва від підприємств, які змінили форму власності у промисловості, до ВВП країни.

У галузі сільського господарства спостерігається значне збільшення частки особистих підсобних господарств у структурі форм власності. Так їх частка серед загальної кількості підприємств сільського господарства становить 57,4%. Цікавим є той факт, що порівняно із незначною чисельністю працюючих в галузі заробітна платня працівників, які працюють на сільськогосподарських підприємствах державної та комунальної власності становить менше половини зарплатні таких працівників, які зайняті у промисловості. Водночас середня продуктивність аграрного виробництва минулого року становила 28%.

Вивчення матеріалів про діяльність на біржовому та позабіржовому фондовому ринку за 1992-2012 рр. свідчить, що акції роздержавлених об’єктів електроенергетики були найбільш ліквідними у докризовий період (до 1997 р.), що є підтвердженням зацікавленості у них вітчизняних та іноземних суб’єктів підприємницької діяльності. Ситуація у сфері приватизації підприємств енергетичної галузі України характеризується таким чином: передача прав власності вже відбулася у 15-ти енергорозподіляючих компаніях. Так, “Прикарпаттяобленерго” – приватизовано на 68%, “Чернигівобленерго” – 61,4%, “Сумиобленерго” – 73%, “Луганськобленерго” – 65%, “Одесаобленерго” – 67%, “Західенерго” – 50%, “Полтаваобленерго” – 71,2%. Вісім обленерго приватизовано більш ніж на 25%.

Отже, український бізнес зараз більше цікавиться великими промисловими, стратегічними або монопольними об'єктами. Найпривабливіші державні активи – Укртелеком, Укрзалізниця, Одеський припортовий завод, підприємства військово-промислового комплексу, морські та річкові порти. Українські підприємці також з нетерпінням очікують приватизації електроенергетики, яку частково розпродали на початку 2000-х. Однак решту генерувальних і розподільних потужностей держава вважає за краще поки що не віддавати в руки приватних інвесторів. Суперечки навколо особливостей продажу Укртелекому безуспішно ведуться вже кілька років, а про приватизацію військово-промислового комплексу чи залізниць держава наразі навіть не згадує.


Висновки

Таким чином, у науковій літературі немає однозначного визначення державної власності. На думку деяких авторів, - це державна власність розуміють "усе матеріальне й нематеріальне майно, що перебуває в розпорядженні держави"; інші відносять до державної власності лише частину народного надбання, яке залучене в економічний обіг; деякі науковці визначають державну власність як "відносини між людьми з приводу привласнення благ із метою реалізації державних і публічних інтересів", інші - як "відносини з приводу привласнення результатів функціонування об'єктів власності держави".

Крім того, державна форма власності повинна залишатися актуальною формою власності, враховуючи її ключову роль в реалізації державної економічної і соціальної політики. На сьогодні як ніколи існує об'єктивна необхідність у створенні адекватної, економічно і логічно виваженої системи критеріїв, відповідно до яких ті чи інші об'єкти обираються для здійснення державного управління на базі конкретного, детально регламентованого механізму управління і контролю за використанням державної власності.

Відповідно, основна увага повинна бути зосереджена на реалізації таких загальних принципів управління державною власністю:

1. Результативність управління державною власністю необхідно оцінювати на основі критеріїв як економічної, так і соціальної ефективності.

2. Розробка "дерева цілей", де стратегічною соціальною ціллю є створення матеріальних умов для стійкого відтворення благ, що задовольняють соціальні потреби суспільства. Загальна економічна ціль - забезпечення стійкого розвитку державного сектору економіки.

3. Комплексність та системність управління. Це відобразиться в узгоджених діях органів усіх гілок влади, усіх управляючих структур та осіб, оптимальній взаємодії економічних та адміністративних органів управління, у використанні єдиних критеріїв оцінки ефективності управління тощо.

Основою удосконалення системи управління власністю повинні бути правила та норми теорії управління, а також функції держави, оскільки вона як власник встановлює та реалізовує відповідні аспекти та умови володіння, користування та розпорядження об'єктами власності, здійснюючи паралельно аналіз і контроль цих процесів.

Отже, як бачимо, що останніми роками частка фінансових надходжень від приватизації у ВВП збільшується, також збільшується відповідний показник по промисловості в Україні, це пояснюється тим, що зараз спостерігається хвиля приватизації великих промислових підприємств, які в свою чергу виробляються великі обсяги продукції, що спричиняє збільшення обсягів виробництва від підприємств, які змінили форму власності у промисловості, до ВВП країни.

У галузі сільського господарства спостерігається значне збільшення частки особистих підсобних господарств у структурі форм власності. Так їх частка серед загальної кількості підприємств сільського господарства становить 57,4%. Цікавим є той факт, що порівняно із незначною чисельністю працюючих в галузі заробітна платня працівників, які працюють на сільськогосподарських підприємствах державної та комунальної власності становить менше половини зарплатні таких працівників, які зайняті у промисловості. Водночас середня продуктивність аграрного виробництва минулого року становила 28%.

Вивчення матеріалів про діяльність на біржовому та позабіржовому фондовому ринку за 1992-2012 рр. свідчить, що акції роздержавлених об’єктів електроенергетики були найбільш ліквідними у докризовий період (до 1997 р.), що є підтвердженням зацікавленості у них вітчизняних та іноземних суб’єктів підприємницької діяльності.

Підвищення ефективності управління державною власністю сприятиме формуванню в Україні цілісної ефективної системи управління державною власністю із застосуванням комплексу правових, інституційних, політичних, соціально-економічних заходів тощо, які вимагають подальших досліджень.

Отже, тільки розумна економічна політика може стати початком успішних перетворення та досягнення високих результатів у перебудові економічних відносин. З огляду як на власний досвід, так і на досвід європейських держав, які вже пройшли основні структурні перетворення у відносинах власності, Україні вже повинна виробити певну стратегію, щоб не допустити помилок минулого.


Список використаної літератури

  1.  Абдулаев Н. Государственная собственность и ее структура / Н. Абдулаев // Журнал для акционеров [Текст]. — 2001. — № 6. — С. 13.
  2.  Бачинська К. Державна власність: стан та наукові підходи // Збірник наукових праць Одеського регіонального інститут державного управління – 2009 – №2. – С. 75-81.
  3.  Боброва Д. В., Кузнецова Н. С. / Цивільне право. Загальна частина. - К., 1995. - С. 13, 212.
  4.  Бочаров В. П. Государственная собственность в экономике развитых стран / В. П. Бочаров // Вестник ВГУ [Текст]. — 2004. — № 2. — С. 44—48. — (Серия "Экономика и управление").
  5.  Вільямсом, Олівер Є. Економічні інституції капіталізму: Фірми, маркетинг, укладання контрактів. - К.: Видавництво «Атрек», 2001. - 472 с.
  6.  Головінов О. М. Теорія і практика інституту державної власності в трансформаційній економіці / О. М. Головінов // Наукові праці Донецького національного технічного університету [Текст]. — Донецьк : ДонНТУ, 2007. — Вип. 31-1 (127). — С. 217. — (Серія економічна).
  7.  Гриценко А. Совместно-раздельные отношения: труд, собственность и власть / А. Гриценко // Экономика Украины [Текст]. — 2003. — № 3. — С. 53.
  8.  Захарова Т. Приватна власність у сучасному українському суспільстві: соціологічний вимір // Вісник КНЕТУ. – 2012. – №3. – С. 127-128.
  9.  Камишанська М. О. Державна власність на сучасному етапі розвитку економіки України [ Текст] / М. О. Камишанська; НАН України. Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк: [б. в.], 2003. – С. 34.
  10.  Литвиненко О.М. Правові проблеми становлення поняття «право державної власності» // Збірник наукових праць «Приватне право і підприємництво». – 2012 – Вип. 10. – С. 75-78.
  11.  Мочерний С. В. Основи економічної теорії. – К.: 2007. – С. 124.
  12.  Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2-х т. / [За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця]. - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 3-є вид., перероб. і допов. Т. 1. – 832 с.
  13.  Нєма О. Управління державною власністю як одна з соціально-економічних функцій держави // Збірник наукових праць «Ефективність державного управління» – 2009. – Вип. 18/19. – С. 477-484.
  14.  Нижник Н. Р. Проблеми сьогодення державного управління в Україні. // Університетські наукові записки - 2007. - №3. - С. 14-19.
  15.  Павлишенко М. Демократизация собственности - основа демократизации общества / М. Павлишенко // Экономика Украины [Текст]. — 2006. — № 9. — С. 19.
  16.  Петраков Н. Отношения собственности: анализ трансформации в переходной экономике. // Проблемы теории и практики управления - 2005. - № 2. - С. 13-15.
  17.  Прохоров А. П. Русская модель управления. М.: Эксмо, 2007. - 384 с.
  18.  Ткач А. А . Специфікація прав власності як базисного економічного інституту інфраструктури ринку. Наукові праці ДонНТУ. Серія: економічна. Випуск 75, 2004. - С. 229-235.
  19.  Турський І. В. Управління економічною власністю в пост трансформаційній економіці.// Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 8. - С. 26-30.
  20.  Хохлов М. Про економічний зміст категорії власність в транзитивній економіці / М. Хохлов // Економіка України [Текст]. — 2002. — № 1. — С. 42.
  21.  Чечетов М. Управління державною власністю у контексті економічної стратегії держави / М. Чечетов // Дзеркало тижня [Текст]. — 2003. — № 17 (442). — с. 8—16.
  22.  Шкільняк M. Необхідність впровадження системи управління державною власністю / М. Шкільняк // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію [Текст]. — 2008. — № 2 (186). — лют. — С. 23.
  23.  Офіційний сайт КМУ // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

16467. МЕЖДУНАРОДНАЯ ОТВЕТСТВЕННОСТЬ И МЕЖДУНАРОДНОЕ УГОЛОВНОЕ ПРАВО 72 KB
  Лекция № 10. МЕЖДУНАРОДНАЯ ОТВЕТСТВЕННОСТЬ И МЕЖДУНАРОДНОЕ УГОЛОВНОЕ ПРАВО. 1. Ответственность в международном праве. 2. Понятие особенности и правовая природа международного сотрудничества в борьбе с преступностью. 3. Преступления имеющие международный уголовный...
16468. Важнейшие подотрасли международного публичного права 44 KB
  Лекция. Важнейшие подотрасли международного публичного права. 1. Международное морское право. 2. Международное воздушное право. 3. Международное космическое право. 1. Международное морское право совокупность норм международного права регулирующих отношения ме...
16469. Муниципальное право 995 KB
  Глава 1 МУНИЦИПАЛЬНОЕ ПРАВО КОМПЛЕКСНАЯ ОТРАСЛЬ ПРАВА Понятие €œмуниципальное право€ новое для нашего государствоведения хотя вопросы муниципального управления муниципального хозяйства в свое время являлись предметом исследования юристов и деятелей земского...
16470. Основи конституційного ладу України 378 KB
  НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО В. Ф. ПОГОРІЛКО основи конституційного ЛАДУ УКРАЇНИ Київ Ін Юре 1997 ББК 67.94УКР300 1143 Погорілко В. Ф. П43Основи конституційного ладу України. К.: Ін Юре 1997. 40
16471. Права та свободи людини і громадянина в Україні 494 KB
  НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО В. Ф. ПОГОРІЛКО В. В. ГОЛОВЧЕНКО М. І. СІРИЙ ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ Київ Ін Юре 1997 ББК 67.94УКР300 П43 Погорілко В. Ф. Головчен...
16472. Президент України 276.5 KB
  У брошурі розглядаються питання запровадження в Україні інституту президентства, аналізується конституційний статус Президента як глави держави, висвітлюється порядок його обрання і вступу на посаду. Особлива увага приділяється розгляду конституційних повноважень Президента, його відносини з іншими інститутами державної влади, роль у забезпеченні державного суверенітету України, прав та свобод людини і громадянина.
16473. Верховна Рада України 403.5 KB
  НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО Л. Т. КРИВЕНКО ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ Київ Ін Юре 1997 ББК 67.94УКР300.6 К82 Кривенко Л. Т. К82Верховна рада України. К.: 1н Юре 1997. 47 с Бчка Нова Конституція Украї
16474. Органи виконавчої влади в Україні 419.5 KB
  У брошурі висвітлюються питання змісту, організації та правового регулювання виконавчої влади в Україні. Розглядаються побудова та функціонування системи органів виконавчої влади, характеризуються правовий статус і структура її окремих ланок, а також ключові напрями здійснення адміністративної реформи
16475. Административная ответственность: Учебник 1.39 MB
  Агапов А.Б. Административная ответственность: Учебник. М.: Статут 2000. 251с. ISBN 5835400373 В учебнике рассмотрены все основные проблемы общеобязательного курса Административная ответственность. В Общей части анализируются базовые институты административной ответ